Тіні наших побачень [Іван Байдак] (fb2) читать онлайн

Іван Байдак Тіні наших побачень

Гештальт

Плавлені на сонці люди, які губляться в мережеві власних заборон і упереджень, їхні розчинені в повітрі молекули парфумів, які паморочать свідомість і викликають звабливі флюїди. Непотрібні стосунки, що тягнуться вічність, випадкові моменти, що закарбовуються в пам’яті й живуть, хай і не дістали матеріалізації.

Кажуть, зміст мають навіть неконтрольовані емоційні поривання, рослини, що викликають алергенні подразнення, секунди, котрих бракує, щоб устигнути на потяг метро. Навіть компіляція гороскопів чи візерунки ліній на руці. Навіть психологічні зрушення і фізичні залежності. Навіть випадкові статеві зносини.

Це просто ламання метафізичних канонів, збіг геометричних координат, актуальність підтекстів, прихильність долі. Це просто набір позначень, які дають оманливу свободу вибору, розсіюють увагу, адже важлива зовсім не номінація, навпаки — характеристика.

Якщо ти віриш у Бога, ти не можеш вірити в долю. Ці дві першооснови надто взаємозаперечні, щоб мати бодай мінімальні точки зіткнення. Припустімо, Бог справді існує. Невже його тішить спостерігання за виставою, кінець якої він знає наперед? Хоч би вона й улюблена. Невже йому нецікаво дати маріонеткам крихту свободи і споглядати, як вони скористаються таким шансом?

* * *

Марті 32 віку, і навряд вона замислювалась, що карколомний цикл нелогічних подій її життя колись може зв’язатися в щось ціле. Навряд вона планувала послідовність епізодів, найімовірніше, не очікувала на таку розв’язку. Навряд вона цим задоволена.

Усе почалося, коли вона потрапила в це місто: похмуре й безлике, сумбурне, лукаве і водночас привабливе, прозоре, незриме... інколи «своє».

Вони споглядають її крізь призму типових критеріїв та фантомних здогадок, як силіконовий об’єкт зі стандартним набором функцій, як суміш нерегульованих рефлексій і нервових збуджень, як несправджену розбалансовану постать з її надуманими комплексами, псевдопереконаннями, роздвоєнням поглядів.

Вони називають її Мартою, мені доводиться називати її просто — я.

Відверто, мені було зручно в цьому імені. Моє тіло уособлювало певну істоту з унікальним набором кодів і мікросхем. Істоту, яка цілком безпечно для навколишніх могла виходити назовні, вдавати необхідний рівень соціальної адаптованості, внутрішніми радарами сприймати ймовірні перешкоди. У когось навіть могли виникати домисли стосовно потенційних реакцій. Що відбувалося всередині — важко піддавати опису й розумінню. Минуле було протертим, майбутнє неясним, причини деяких учинків незрозумілими, наслідки не завжди давали відповідь. Утім, мені було зручно. Я все сприймала як належність, як факт.

Наприклад, що в Марти дуже суперечливе «я»: воно вередливе, нестійке, підвладне спокусам... Її нер­вову систему рідко пригнічують зовнішні подразники, зазвичай удосталь внутрішніх резервів. Її соціальна адаптованість цілком безпечна, вона не викидає відчай назовні, тому частіше задихається ним ізсередини. А ще вона надто вирізняється, її не вистачає на реальний світ, живих людей.

Здавалося, я добре знаю цю жінку... Вивчила потреби її тіла (ранкова кава, комплекс вітамінів у таб­летках, базові тренування і звичні тілесні забави) та настрою (чомусь часто залежить від навколишніх чинників). Вона — фаталістка, але з приземленим ставленням до подій. Вона не вірить у доленосне значення дрібниць. Їй хотілося б контролювати найменші імпульси свого детально спланованого життя, вона переконана, що навіть сумбурність рішень піддається логічному поясненню, а раціональність суджень — непохитна.

* * *

Довго я хотіла укласти із собою угоду: не ставити собі зайвих запитань, не висувати жодної вимоги, не афішувати потреб і не влаштовувати революцій. Навчитись миритися зі змінами, не зраджувати принципам, не занурюватися в нетрі самоаналізу й не залишатися наодинці. Не літати понад атмосферою, віднайти гармонію і триматися на плаву. Триматися течії, зберігати рівновагу, залишатися на поверхні, допоки тобі комфортно, а сонце світить в обличчя. Досить довго ця угода залишалася непідписаною.

* * *

Я досі приходжу до колишнього. Він думає, я залежна. Насправді ж я приходжу, бо: ранками інколи відключають воду, у нього смачна кава й чудовий краєвид із вікна, я випадково забула свою постіль (інколи незрозуміло для себе я навмисно щось залишаю). Мені неважко тішити його самолюбство, він поки не здогадується, що хоче, аби я залишилася. Я не залишуся.

Генрі — 35. Він одружений. Дантист. Говорить, альтруїст. А ще незрівнянний майстер виставляння. Не розумію, чому він так любить говорити про себе. У мене просто добра пам’ять.

Наші стосунки — партія в доміно, де намагаєшся підставити суперника, або ж морський бій, де силуєшся вдарити в слабке місце. Мені здається, я її веду. «Здається» — ключове слово цього твердження. У мене гендерна перевага. Він змушений реагувати на мої ходи, часто вважає їх примхами. Мені хочеться вірити, що його дії — лише реакції на створені мною передумови, а його несподіванки — сліпі постріли, які обертаються проти нього ж.

Цілком можливо, йому достатньо лише сексу зі мною.

Зрештою, нам обом добре.

Навряд я витримаю наполегливі домагання чоло­віків, та й мало з них зможуть зацікавитися подібним стервом. Але якщо такі є, вони, очевидно, слабкі, тому навряд це те, що потрібно мені.

Дедалі рідше думаю про чоловіків — дедалі частіше підозрюю себе в асексуальності.

Мені подобається близькість, фокус чоловічого фалоса біля вагіни, факт присутності регулярного сексу в моєму розкладі, але я жодного разу не говорила, що хочу його, відсутність одного партнера швидко наповнюється іншим. Якби я була чоловіком, у мене не виникало б ерекції.

* * *

Люблю чисті сторінки. Однак часто залишаю їх недоторканими. Це зменшує вірогідність помилок. Тому люблю чоловіків, які не просять залишитися, не люблю людей, які говорять в умовному способі, люблю обірвані розмови.

Не люблю, коли виправдовуються, але сама часом виправдовуюсь. Деякі люди як совість, а я люб­лю обманювати совість.

* * *

Здається, життя триває між критичними станами крайнощів, періодами гіперактивності мозку. Вони виникають, коли все йде надто монотонно, коли організм вимагає емоційного сплеску, аби спокій не змінився апатією. У такому разі подальші дії мають непередбачуваний результат, який не раціоналізується і не піддається логічним поясненням. Цей учинок, можливо, звичайний збіг обставин, випадкове поривання чи, на перший погляд, свідомий вибір, у результаті якого не знаєш, чим керувався.

* * *

Я просто вдаю, що не було тієї ночі. Не було того епізоду, який надовго вибив мене з колії. Збоку це мало скидатися на цікавий роман, який розвіяв би нашу з ним монотонну реальність, або, щонайменше, випадковий зв’язок, на який ми обоє мали право і який не зачіпав почуттів інших, другорядних акторів. Збоку це справді мало вигляд змови двох від сторонніх. Закулісних дій, до яких доступу, а то й стосунку нікому немає.

Насправді він наче відчував мій настрій, наче розумів усю сумбурність і алогічність того дня. І сам він, здається, був апофеозом цього безглуздя, однак здавався чи не найадекватнішою подією того вечора.

Він просто дочекався мене на зупинці, безцеремонно підсів у мою машину, показував бажаний маршрут, а потім упевнено наказав зупинитись.

Я зупинилась — він вийшов. І залишив двері свого будинку відчиненими...

* * *

Ми боїмось не вибору, а його наслідків, незнання, як реагувати на неочікуваний підсумок: незадоволенням, протестом чи смиренним примиренням. Однак страх вибору, монотонна бездіяльність апріорі призводять до стану, коли вирішуєш мимовільно, апатично, бездумно, що позбавляє, власне, можливості обирати.

Ми боїмося не змін, а варіацій руху далі, усвідомлюючи, що зміни тягнуть за собою втрату пам’яті і незворотність подій, зміни не дають можливості зловити момент чи залишитися в ньому, закарбувати його як повноцінний спогад чи бодай цифровий набір шрифтів.

Саме тому я боялася відображень. Боялася побачити жінку, яка носить гамівну сорочку, жінку, яка наче проживає чуже життя і не в змозі побачити себе, не в змозі залишитись собою. Усе, що вона бачить, — зміни навколо. Усе, що піддається вивченню, — це незворушне обличчя без емоцій і найменших жестів. Неможливо побачити себе збоку. Неможливо помітити свій смуток чи щастя. Отже, неможливо зауважити себе живою. Усе, що показує відображення, — лише наслідок пережитих подій або спроба відтворити фантомні почуття.

І отак, живучи між очікуваннями та примарними спогадами, ця мимовільна статичність викликає відчуття божевілля. Відчуття, що ти просто психічно хвора людина. Соціально адаптована, але все одно психічно хвора людина, яка вже давно не сприймає реальність, але при цьому має вигляд людини нормальної.

* * *

Утім, я увійшла...

І це був саме той випадок, коли прелюдія важливіша, ніж саме дійство. Адже чи може бути цікавим те, що і так давно визначене, зрозуміле і пройдене, хоч і залишається поки не здійсненим етапом. Він споглядав мене глибоким поглядом і не діяв. Випивав із чітко визначеною частотою, інколи відводив погляд на ліжко. Стало зрозуміло: він просто віддав ініціативу в мої руки. Не знаю, чи він хотів гри, чи бруду, я не думала над тим, як поводитися: спробувати його здивувати чи, можливо, познущатись. Я просто в певний момент здалася і швидко роздягнулася. Я не хотіла думати. Я хотіла якнайшвидше покласти цьому край у будь-який спосіб.

* * *

«Втікати! Втікати! Втікати! — повторюєш собі перед сном. — Або, якщо можливо, змінювати маршрут свого лабіринту». Зрештою, засинаєш під ранок, а день відбуваєш в авторежимі.

Помиляються шукачі одвічної ізоляції, і не важливо — це еміграція, втеча від обов’язків чи смерть... Людей зачіпає лише те, що їх безпосередньо стосується, іншого вони банально не помічають. Тому прокидайся, Мартусю, накладай на себе грим, ввічливо всміхайся і поводься так, як їх привчила, зміни вони якраз-таки помітять, і не у твоїх інтересах відповідати на надокучливі запитання, які набридають ще до того, як цілком озвучені. Позбав їх такої можливості. Позбудься звички очікувати від них суголосся ваших реальностей. Кожен має право проігнорувати незручне запитання чи сховатися в шумі навушників. І ніхто не може обмежити право обирати.

* * *

Усе, що стає звичкою, перетворюється на рефлекс, асоціацію типових для тебе вчинків і діянь. Антидепресанти не чистять мозок, вони лише розслаблюють тіло. А я втомилася від снодійного, яке заспокоює тіло, але не рятує від думок, мені набрид­ли припливи сентиментальності, якими користаються чоловіки, набридла моя піхва — чомусь саме вона стає об’єктом співчуття. Мені набрид цей ланцюг самостворених проблем, які не йдуть одна за одною, даючи можливість відпочити, а навпаки — зв’язують ноги і забивають дух. Я втомилася... Я втомилась почуватися наживкою, яка покірно чекає невідворотності долі, чи важким якорем, що, набравшись вантажу думок, безповоротно іде на дно.

* * *

Здається, мені давно нічого вже не здається. Сприйняття не обмежене можливостями органів чуття. У мене вони віднедавна дисфункціонують. Мабуть, я сама встановила ірреальність, у яку щодня намагаюся повірити. Я сама придумала правила, що їх постійно змінюю, сама віднайшла формулу щастя та критерії ідеалізму, але не знаю, чи їх здобуття зробить мене щасливою. Я сама придумала речі й вирішила надати їм значення. Перманентна прокрутка вищеописаних чинників — це інструкція. Її виконання — це бажання заповнити час, щоб уникнути роздумів. Інколи вони поїдають мене. Інколи я навмисне обтяжую себе. Інколи я вишукую знаки: у погляді незнайомців чи в збігу номерних знаків. Ці ігри розуму дедалі більше мене поїдають. Дні фіксую лише датами, а події та люди залишають враження, неначе нічого не відбулося.

Інколи хочу кинути всі спроби й потуги зрозуміти логіку цього сюжету, перестати пручатися і просто піддатися течії. Спробувати розібратися де-факто, а не моделювати потенційну ймовірність.

Бо хіба ці випадкові, уривчасті, незначні, одноразові моменти заслуговують бодай на те, щоб їх запам’ятати? І навіть якщо вони і є складовими геніального сценарію, невже все справді зводиться до такої банальної кульмінації, як наша зустріч?

* * *

Ти. Ти, звісно, геніальний гравець. Суб’єкт, який заслуговує на детальне вивчення, можливо, навіть захоплення. Проте не в моїй історії, де ти набуваєш темного відтінку, ба більше — здобуваєш тріумф. Але спочатку все було зовсім не зрозуміло. У дечому підозріло, на що я мала б звернути увагу.

Як і всі інші мої помилки, ти з’явився випадково. Ти влаштувався звичайним менеджером середнього рівня, хоча мав за плечима солідний досвід на керівних посадах. Ти тричі надсилав резюме — особисто мені, не у відділ кадрів. Пізніше ти визначив місце мого паркування, мій розпорядок дня, улюблені кав’яр­ні, місця, де я зазвичай проводжу вільний час. І насправді дізнатись цю інформацію не надто й складно, та навряд хтось захоче в принципі докладати до цього зусиль, але ти це зробив.

Наш єдиний вербальний контакт відбувся під час співбесіди, на яку я потрапила вперше за останні три роки. Далі між нами виникали лише комунікативні імпульси. Власне, я мала б засумніватися ще тоді: ти був надто розумний, надто досвідчений. І я мала б відмовити тобі, посилаючись на кваліфікацію. Але я не відмовила. А потім уже було пізно. Завжди є момент, коли ще можна повернутися, можна заховатися і вийти з гри. І я сотні разів обіцяла собі не вплутуватися в службовий роман. Не грати на своїй території. Але все було марно.

Ти наче підсвідомо знав, як діяти, на що натискати, як завести мене... Ти торкався навіть тих точок, що їх я, здається, давно уже убезпечила. Ти нічого не говорив, лише точно виконував далі свій план. Твої дії були взірцевими, але навіть коли виходили за межі, мені це подобалося. Ти був надто збудженим, наполегливим, але поводився не як голодний хижак, а як дослідник, що хотів упевнитися в правильності своїх здогадок.

Зрештою, ти ж досягнув свого. Я лише можу аплодувати твоєму сценарію, твоїй акторській грі та виправленням до сюжету. Я вірила красномовності, піддалася атмосфері, не зважала на цілковиту відсутність інформації про тебе. І навіть коли ти наполягав на сексі без захисту, у мене не було підстав тобі відмовити... У мене не було бажання захищатися. Навіть коли ти навмисне кінчав у мене, я і не намагалася пручатись. Я не намагалася нічого протиставити. Не намагалася. Бо впізнала тебе.

* * *

Прокинулася вранці з думкою, що новий день настав. І ця думка не засмутила мене. Черговість днів і подій знову створюватимуть шум і хаос, ускладнюватимуть процеси аналізу й віддалятимуть від пошуку суті. Це все ментальні терміни внутрішнього розуміння, позбавленого можливості словесного шифру. Дедалі більше довіряю фатуму й випадку, знаходжу зв’язок між подіями й учинками, які зв’язку не мають ані в часі, ані в просторі. Дедалі частіше відпускаю справи своїм плином, уперше вживаю слово «карма». Можливо, це бажання позбутися відповідальності. Можливо, це втома. Але годі про це. Думаю, якби мені провели медогляд — діагностували б шизофренію. А оскільки я і сама розумію свій діагноз — глибоке дослідження мені не потрібне. Зупинилась на думці, що в будь-якому разі все добре. Бо погано — це лише початок доброго. Світ рано чи пізно розкладе карти потрібним ладом. Тому не варто впадати у відчай, коли зусилля обертаються провалом, та радіти випадковому успіху. Життя завжди чинить правильно. Це ми звикли все оцінювати.

* * *

Мені здається, що відчуття психотропів переслідує мене. Хоч я вже кілька місяців як зав’язала. Здається, я просто перебуваю в тривалому беззмістовному русі, а життя навколо — віртуальна гра, до якої в мене не виникає особливого інтересу. Хоча, здавалося, я живу в центрі мегаполіса, у мене престижна іномарка та заслужений успіх, гардеробна завбільшки двадцять квадратних метрів та незалежність від чоловіків. Тоді чому все так погано, коли все так добре? Я можу здобути чимало уваги, просто запустивши лінію одягу чи парфумів, можу заробити чималі статки, бо в мене багато навичок і знань. Усе це легко, але не цікаво.

Навіть більше — усе жахливо. Певної миті я зрозуміла, що виснажилася давати цьому всьому раду. Потрібно відстоювати себе в бізнесі — залишатися сильною. Потрібно відстоювати себе з чоловіками — бути ніжною. Потрібно відстоювати себе в соціумі — зберігати свій образ. А я витратила всі сили, щоб дістати це.

* * *

Пообіцяла собі сприймати людей лише за критичних ситуацій, не шукати підтексти, засуджувати лише за фактом, без зайвих барвників і драматичних акордів, не розпорошуватися на те, що не має прямого стосунку до мого життя. В одвічній метушні, коливанні між життєвими цілями й задоволеннями, шукаючи стрижень, за який ухопитись... Інколи краще політати в цій невагомості...

Розуміння смертності — беззаперечний факт, що призводить до безглуздості існування. Як наслідок — дістаєш безальтернативний день бабака з елементами апатії та фаталізму. Стежиш за всім без інтересу, говориш, наче немає слухачів. Кінець кінцем, життя минає в умовному способі очікувань чи сплетінні пройдених подій. А чистої сторінки апріорі не існує. Форматування пам’яті — річ корисна, але надто ненадійна. Якщо щось забуте, отже, цього ніколи не відбувалось, а якщо про щось постійно думаєш, отже, воно реальне?

* * *

Мабуть, це була не злість, а бажання повернути мене в минуле чи пак у романтичну реальність. Ти тоді домагався відповіді, хоча і так її розумів. Тепер дістанеш — так. Я вбила нашу дитину. Вбила цинічно і абсолютно про це не шкодувала. Чи думала я тоді про тебе? Ні! Мені й у подальшому не було цікаво, чим і як ти живеш. Життя одразу навчило мене бути жорстокою. За жорстокість, можливо, доведеться платити порожнечею, але її простіше пережити, ніж розчарування.

Нещодавно я зрозуміла одну істину: єдине, чого ми мусимо навчитися, — це почуття байдужості до того, що відбувається навколо, та, якщо можливо, не зачіпати почуття тих, хто ще не навчився. Я більше не намагаюся шукати виправдання людським учинкам, прив’язувати до них обставини (люди завжди керуються лише бажанням), як і не заперечувати те, що за другого шансу вони вчинили б інакше. Чи зачепив мене тоді його вчинок? Навряд. Я буду щаслива знати, що йому після цього полегшало.

* * *

У мене є подруга-фотограф. Вона любить людей до моменту, коли фотографує їх. Фотографія для неї — місце, де зупиняється час. Все «до» та «пі­сля» безповоротно піддається змінам. Вона не вірить, що можна прокинутися вранці й думати так само, як учора, чи не намагатися сьогодні стати тим, ким хочеш бути завтра. Вічність тоді — те, що вимірюється часом, тимчасовість — те, що триває і має край.

* * *

Ти просто бігаєш і виснажуєшся. Намагаєшся спостерігати за цікавим і накопичувати цінне: якісь фрази й моделі, норми, цінності, стиль. Шукаєш те, що пасує тобі, відкидаєш те, що здається зайвим. Намагаєшся подобатися іншим, позбуватися того, що їм не імпонує. Зрештою, у пошуку губиш і губишся — аби не втратити, аби зберегти те, що стало тобі важливим. Як результат, сама відпускаєш, а потім думаєш: чим цінніші за тебе ті, кого поруч уже і так немає. Попри всі зусилля й намагання. Потім розкладаєш, раціоналізуєш, здебільшого розумієш і доходиш оголеного життя без кліше й вето. Життя як аналіз, що дає розуміння, але руйнує всі надії на чисте майбутнє. Життя наче гарантований результат, наче гарантований виграш, але вже не щастя.

* * *

Здається, не варто боятися. Не варто боятися того, що неодмінно має статися. Неможливо вимагати гарантій від того, що залежить не тільки від тебе. Ми всі приречені на забуття, хай би якими надійними здавалися інстинкти самозбереження. Потрібно змиритися, що ти складова частина всесвітнього плану, але твоя унікальність — незаперечний шедевр. Зрозуміти, що все навколо — однорідна маса, відокремлених об’єктів не буває, а життя існує лише у взаємодії. Тому заплющ очі та розслабся. Відчуй, що ти частина довкілля. А все — невід’ємна частина тебе. Повітря навколо та у твоїх легенях, вітер, пісок, дім — усе один світ, ідеальний у своїй погрішності, несправедливий у своїй жертовності, незалежний у своїй відданості. А якщо так, то, по суті, можна боятися лише одного — втрати свого еґо.

* * *

Завтра знову понеділок. Марта прокинеться вранці, перегорне календарну дату, перегляне список завдань, скупається в душі та поснідає. Більшість справ вона знову виконає без особливої зосередженості чи інтересу, більшість слів знову промайнуть і не матимуть жодного значення. Ввечері на неї чекатимуть сумнівні розваги та малознайомі люди. Щоб розважитись. Чи відволіктись. Усередині знову триватиме штучна війна без ворогів чи союзників, без чітко визначених вимог чи компромісів. Зрештою, вона зважиться і забере з клініки конверт. А потім вона повернеться до своєї квартири й помиратиме, навіть якщо аналізи на ВІЛ матимуть негативний результат.

Івано-Франківськ, липень, 2015

Близькість

Андреа роздягнулася й довго розглядала себе в дзеркалі. Основну увагу привернули груди, що їх вона раз по раз масажувала, міцно стискаючи пальцями. На підлозі лежала легка сукня, під нею вона заховала спідню білизну. Потім відкоркувала вино. У ванній було прохолодно. Вона збрила волосся і, як доказ власної недосконалості, викинула в смітник. Згодом повернулася до грудей, відтак опустила руки в зону клітора, але завести себе не змогла.

Мілан увійшов, відімкнувши двері своїм ключем. Андреа не чула дзвінків. Він переступив валізи, зібрані в холі, зайшов на кухню й залишив на холодильнику чеки. Його стривожили легка музика і світло у ванній.

Андреа схилила голову, помітивши його. Деяку мить вони стояли незворушно. У неї зморщилася шкіра. Але холодно їй не було. Утім, він захотів її зігріти. Тому обережно провів пальцями по спині і, не почувши заперечень, потягнувся до сідниць. Вона не соромилася свого тіла і не збиралася вдавати покірність. Вона не відмовляла йому, просто не відповідала взаємністю — саме це змусило його зупинитися.

— Мені зайти іншим разом?

Вона подивилася на нього, і Мілан пішов.

Вони були надто схожі: однотипні риси обличчя, за якими люди зазвичай уподобують собі подібних, манери та звички, які робили спільне життя щонайменше стерпним, і певні життєві погляди, які тримали їх разом певний час.

Спершу вона хотіла позбутися всіх дзеркал, які нагадували б про візуальну схожість, замовити са­нітарну службу, а з його речами вчинити в італійському стилі: скинути через балкон під супровід оркестру. Хоча останньої змоги він її позбавив. Але більшість намірів так намірами й залишилися. Вона кинула погляд на валізи й заходилася їх розпаковувати. Тільки затишку вже не було.

Андреа приваблював цей мінімалізм, утім, вона не була поціновувачкою Стелла з його «чорними картинами», які доречно перегукувалися з останніми подіями її життя. Радше її не ставало на більше чи не хотілося випускати важливого, натомість вона прагнула економити час, хоча більшість його вона витрачала на планування й пошук засобів, які змусили б дотримуватись запланованого.

Вона себе налаштувала на байдужість до чоловіків, проте не зреклася їх. Просто думала про нього дещо абстрактно, хоча не давала цього взнаки. Пообіцяла собі зберегти себе. Не для нього, не для його насолоди. Для його бажання. Їй подобалося, коли її хотіли. Її тіло мало ще їй послужити, без великих акцентів на користувачів. Хоча він також був частиною цієї історії. Просто він у неї ще не вступив.

Історія ще не розпочалася. Поки що він снідав у ресторані готелю. Він завжди надавав перевагу шведському столу: так менше відволікали офіціанти, яких він не зносив (а це ще й називають хорошим сервісом). Наклавши на тарілку овочів та яєчні, деякий час обирав сосиску (у Німеччині до цього ставляться особливо трепетно, а він поважав місцеві звичаї). Перед тим як сісти за стіл, Деніел повісив піджак на спинку крісла, послабив краватку. По сніданні погортав газети, хоча місцеві новини його мало цікавили.

Берлін завжди складає оманливе враження: холодний ранковий консерватизм із плином дня й людського відчуття голоду стає метушливим в обід, розважливим у вечірній та розгульним у нічний час. А на ранок усі знову замітають сліди нічного життя і живуть відліком часу до наступних оргазмів.

Чи втомили його, Деніела, численні поїздки зі схожим сценарієм бізнес-зустрічей, готельних номерів і випадкових сусідок? Йому до вподоби було життя ІТ-менеджера, хоча навколишня ідеальність і надлишковий комфорт часом змушували почуватися не зовсім живим чи просто несправжнім. Головне — перед відльотом купити нову колекційну пару черевиків у кожному відвіданому місті, що іде врозріз із кочівним життям і відсутністю потреби в локальному гардеробі. Але йому подобалося зручне якісне взуття — у ньому він почувався впевненіше.

Він вагався, чи залишати чайові, але залишив, щоб оплатити потребу прибрати за собою. Швидко вдягнув піджак і непомітно покинув приміщення. Його влаштовувало залишатися непомітним — значно безпечніше, коли ти не надто затримуєшся в чиїхось думках. Та й знали його здебільшого з «Лінкедіну»^[1] й корпоративного листування. Люди, яких бачиш лише одного разу, за статистикою, забуваються протягом п’ятдесяти двох днів. Це також його задовольняло.

У неї був чоловік, який жив у її думках, але не було такого, який змусив би не думати про інших. Хоча що він залишив по собі? Томний біль м’язів, що нагадує прадавні рани, комплекси та страхи, спричинені дитячими травмами, улюблене взуття, яке натирає п’яти, чи сумління, що давно вже не мучить.

Недоліковані зимові простуди, хронічні весняні неврози, з якими якось треба було ладнати, а нато­мість вона напивалася і пролежувала вечори на холодній підлозі. Роздумувала про дядька в Арґентині, гарячу пристрасть якого могла б відчути, не помічаючи родинних зв’язків. Любила перебирати його листи, часто хотіла запхати в конверт трусики й надіслати йому в Буенос-Айрес. Він був затятий колекціонер. Вона дізнавалася про нього з листів і була єдина, кому він надсилав звістки з моменту, коли двадцять років тому втік із Югославії. Андреа не завжди розуміла його почерку, але чудово розуміла його думки. Його старечі збочення виправдовувала саме змушеною втечею. Тому приймала його. Зрештою, він так само ненавидів чоловіків, їхній вроджений тоталітаризм, який найчастіше стосується саме жінок. Дивно очікувати такого від істот, які народжуються з вагін, біля яких згодом і крутяться нікчемними адептами.

«Узагалі все — суцільний обман, — написав він, дізнавшись про Мілана. — Але якщо тебе обманювали, отже, ти втратила людину, яку вигадала, людину, якої, по суті, не існувало, і покинула того, кого, як виявилося, зовсім не знала. Тільки нерозуміння цього все знищує».

Вона — сербка, що виїхала до Німеччини. Це була типова імміграційна історія із чорними нелегальними роботами, дискомфортом через брак особистого простору, соціальним утиском і надлишковою чоловічою увагою, хоча чоловіки й допомагали їй зіп’ятися. Слов’янська зовнішність притягувала їх, її сербська відданість не створювала для неї внутрішніх конфліктів. Зрештою, вони мусили розраховуватися за секс, вона без проблем ділилася тілом. Взаємне бажання — необов’язкове, вона це усвідомила ще тоді, у Сербії. Це згодом Андреа визначить для себе, що її ґвалтували. Їй нав’язуватимуть це психологи та феміністичні ідеї, прочитані в журналах. Зрештою, що її фригідність має із цим спільного? Близькість для неї була чимось вищим.

Із часом вона здобуде освіту, стане медсестрою, а згодом — дитячим лікарем, їй знадобиться досвід догляду за дітьми, якого вона набуде, піклуючись про близнюків власника квіткового магазину, у якому також підроблятиме. Разом із цим вона кілька разів серйозно хворітиме, втратить батьків, бо не зможе переправити їх через закриті кордони, кілька разів спробує зав’язати родину, що очікувано закінчиться невдачею. Європейці більше не хочуть створювати сімей, індивідуалізм став надто комфортним, партнерство — взаємовигідним, діти — перешкодою. Тобто відповідальність стала обтяжливою, свобода — самотньою.

А потім з’явився він. У мить, коли особливо не був потрібний і проґавив усю довгу дорогу здобуття гідного життя, і в мить, коли емоційно був найнеобхідніший. У житті кожної жінки є чоловік, заради якого вона покине все і піде слідом. А Мілан був її першим коханням.

Він з’явився, як і обіцяв тоді, наприкінці дев’яностих, коли їм обом уже було близько сорока і два­дцятилітніми вони залишилися тільки в пам’яті. Дуже обережно й поступово завойовував її прихильність, цілуючи, перед тим як надіти каску й піти на роботу. На кухні чекав сніданок. Увечері — букет квітів. Мілан ремонтував меблі, закуповував продукти, вислуховував її історії, навіть ті, що давно втратили термін придатності, розповідав про свої, чоловічі, захоплення. Вона рідко щось розуміла, але їй подобалося, як він говорив. Це був давно омріяний нею затишок, це було так зване «жіноче щастя», яке вона приймала, але сміялася з визначення.

Згодом він отримав карту резидента, знайшов гідну роботу, став почуватися менш скуто і завдяки їй здо­бував таке потрібне йому чоловіче самоствердження. А потім різко почав шукати причини піти...

Достатньо мати щоденник, який варто якнайшвидше списати, щоб відпустити все наболіле. Список викреслених завдань, що їх зарахує день. Зберігати речі, які можна в будь-який момент переглянути задля втамування ностальгії. І тримати в голові дати, до яких лічити дні, бо так простіше переживати інші, менш потрібні.

Одного дня вона просто не застала його слідів. Хоча той день був очікуваний, вона не думала, що він піде мовчки. Вона позбувалася забутих дрібниць, мов зайвого багажу, який заважає злетіти повітряним кулям, але залишає маневр на розгляд вітру і непередбачених приземлень. Найважче було прощатися зі збіркою новел улюбленого Цвейґа, який підпирав ніжку ліжка. У смітник пішов сервіз, що його вони вибирали разом, за ним — китайські вази й надбання сучасного мистецтва. Набір робочих олівців, які вона таємно цупила, щоб укласти волосся (насправді вона пишалася думкою, що її чоловік — архітектор). Викинула й кухонні ножі, які завжди просила його погострити. Згадала, як закалатало серце, коли одного разу він поранився. Вона помітила, що справді хвилюється через нього. Відтак спровадила його сорочки — раніше вона в них засинала, бо вони наче огортали безпекою. Особливо, коли Мілан був у відрядженнях. Кожна річ, яка так чи інакше нагадувала про нього, тепер була алергенною, особливо портрет Сальвадора, що постійно підглядав і знав про них усе.

Коли вона сприйме ситуацію як здійснену, то ви­знає, що він зник так само, як і з’явився. Мирно. Не попросивши про розлучення, не претендуючи на спільну власність — за останні роки він зумів стати на ноги і, говорячи відверто, допомагав їй, — хоча кому потрібні ці його широкі жести?

Бо що було до того? Її фанатична відданість, здається, прошита в усіх клітинах, і її не приховати, не вгамувати. Вона нічим не могла собі зарадити — тривала самотність чи брак почуттів сформували її агресивну ніжність і власницький характер. Вона знала, що це матиме наслідки, але сподівалась, що комфорт, який створювала, триматиме його поруч, коли пройдуть феромони, — що вони минуть, вона також не сумнівалася.

Були її неконтрольовані ревнощі, з якими також не могла владнати, вони вбивали її довгими ночами, бо Андреа чекала, коли Мілан засинав, і до ранку перевіряла повідомлення, корпоративну пошту та соціальні мережі. Він нічого не приховував, вона чомусь була певна цього, а якщо й приховував, їй не варто було цього знати. Проте вона мала таку потребу.

Вона не могла завагітніти. І в цьому бачила основну проблему. Вони намагалися. Він не тиснув на неї. Це теж було підозрілим.

У неї була алкогольна залежність — наслідок нервових зривів, були проблеми зі шкірою та випадання волосся — а він з віком тільки кращав.

Були конфлікти через вищеописані причини, холодні війни, конфронтації та бойкоти. Зрештою, момент, коли вже край, а людей тримає поруч фізична залежність.

Вона потім ображатиметься, але згодом відпустить. Якщо хтось зачіпає тебе, то це не лише твої проблеми, навіть якщо безпосередньо стосуються тебе. У кожного з нас свої ліміти, свої страхи і принципи. І що далі, то зрозуміліше, що в принципах і страхах нульовий глузд. Маючи принципи, ми маємо обмеження. Вибір людини є вибором людини. Пробачати чи злитися немає сенсу. Просто відпускати.

Андреа не розуміла чи не хотіла більше розуміти. Коли це стало нестерпним, то сама попросила його піти.

Вона довго намагалася бути непомітною, це маскування їй вдавалося добре і вберегло від потреби замикатися в обмеженому просторі. Та й навряд співробітники чи кілька друзів, що їх вона теж втратила через зосередженість на Мілані, якимось чином помітили б зміни, та якби й помітили, навряд чи схотіли б слухати причини. Утім, вона вбиралася в темне, намагалася уникнути необов’язкових контактів: замовляла їжу додому чи вдавала іноземку.

Її переповнював страх власного тіла, помітні ознаки старіння й відмирання, часом вона намагалася сховатися, п’яною — висміяти себе, а інколи хотілося вийти оголеною на центральну площу і дозволити чинити над собою все, кому і що б не заманулося: чи то перевірити рівень людської жорстокості, чи передчасно повернутися в клініку до колег із сусіднього відділення.

Тому вона почергово дозволяла прогресувати своїй надуманій агорафобії, шукаючи справ, які могли б затримати її вдома: відеоуроки оріґамі, старі американські серіали чи просто домашні клопоти, які створювали видимість зайнятості.

У певний період її навпаки відволікали походи на ринок, деталізація вибору продуктів, порівняння цінової політики супермаркетів-конкурентів, турецькі, японські й польські крамнички. Шопінґ її розвіював, як і безглуздий перегляд телебачення, читання інструкцій побутової техніки, вивчення гороскопів.

Андреа затіяла ремонт, який закінчився замовленням фарби, купила дюжину картин сучасних художників, здебільшого через вроджену доброту, заходилася піклуватися про домашні рослини, але вони не надто оцінили її турботу. Андреа стала справжнім експертом з починань. Господи! Чого не зробиш, аби не мучитися буденністю життя!

Не змінюються лише відбитки пальців і група крові, решта підвладна змінам і коригуванням, залежить від пауз, присвячених аналізу, від необов’язкових зобов’язань і людей, яких штучно впускаєш у життя — з відчаю, смутку чи через випадок. Андреа давно марила безтурботністю: не піднімати слухавку, не сплачувати рахунки, не виправдовувати слабкості... Ба простіше — не відповідати власним очікуванням. Знайти причину відмовляти чоловікам (одягати погану білизну як внутрішній стоп); знайти спосіб не хотіти їх (прочитавши східні методики); навчитися забувати його в місті, що скрізь нагадує про нього. Але нічого не дає результату, і тішать нечасті конверти з Арґентини й бажання спакувати речі та й поїхати першим рейсом.

Мілан приходив, аби падати дедалі нижче... Колись кожна зустріч була для неї шансом, вона вірила, що звичка, її ніжність чи бодай найменші спогади схилять його повернутися. Тому вона вкладала зачіску, завжди робила макіяж і про всяк випадок голила ноги, вона хотіла завжди бути для нього красивою. Згодом кожна нова зустріч ставала новим шансом поставити крапку, яка натомість викликала рецидив, і вона знову шукала компромісів, вигадувала теорії та провокації. Це патологія. Усіх дешифрацій імовірних причин. Це були формальності — як причини, так і останні зустрічі. Він заходив сплатити рахунки, перевірити пошту й залишити гроші. Його процес набуття громадянства затягувався, але цивільний шлюб і формальне спільне проживання були необхідні для звіту. Вона не хотіла створювати йому проблем.

— Усе гаразд, — відповідала Андреа, не підводячи очей. Бо найважче було усвідомлювати, що й причин не було, і їх не було — насправді, кохання не було, і це вона, зрештою, прийняла. Було лише його бажання отримати німецький паспорт.

Якось дядько написав їй, що завжди настає момент, коли людина перестає боятися втрат. Загартовує життєвий досвід або ж просто набутий імунітет. Зізнавався, що теж колись кохав одну жінку. І дуже боявся втратити її. Дуже. Через це, зрештою, і втратив. Але після цього прокинувся живим. І життя тривало: «Я не боюся зради. Колись би це завдало болю. Але я більше цього не боюся. Це не страшно. Неприємно, але це не був би кінець. Я б міг спокійно пережити все».

Тоді вона думала, що він розуміється на коханні й залежності. І вірила йому. Хоча чим тут пишатися: втратою чутливості? Шкода, що не дозволяла собі лайливих слів — ті були б доречними.

Його втомив гамір міста, утомили вивіски аеропортів, мультимовне середовище, правила етикету й діловий стиль. Віднедавна це все стало набридати. Хоча останній день був цілком успішний. Його компанія співпрацювала з мережею німецьких банків, і йому вдалося домовитися про черговий аутсорс-­проект і ділові відрядження спеціалістів східноєвропейського ринку. Насправді він багато встиг за останню поїздку і цілком заслужив на келих французького вина, смачного, хоча й не зовсім доречного в Берліні. Його захоплювала технологія в усіх проявах: обчислення інформації, безпека користувача, швидкість виконання операцій. Йому подобалося бути свідком революції, почасти торкнутися майбуття. Хоча і робити це за методом вотерфоллу^[2]: поступово крокувати, а не кидатися. Але все-таки це вже набридло.

Деніелу набридли відголоски особистого життя, короткочасні інтрижки, які потім закінчуються відвідинами уролога, перемоги — спочатку для самоствердження, потім за звичкою, — узалежнення від жіночого тіла та колекційний максималізм. Усе це набридало, але міцно тримало його. Жінки були красивим доповненням інтер’єру, доказом успішності, інколи — натхненням, частіше — засобом розрядитися. Мультифункціональне створіння, допоміжне в усіх твоїх потребах за умови правильного користування. Останнє він вивчив досконало, а багато натомість не вимагав. Здається, жінок найбільше не люблять саме ті, хто від них найбільше залежний. Йому багато чого не подобалося в жінках, наприклад вимогливість, керована гендерними мотивами, або ж надмірна наївність як спроба маніпуляцій. І хто б міг подумати, що, керований гедоністичними поглядами, переповнений аморальним вантажем, скепсисом найвищого рівня, він панічно збиратиме речі, щоб переїхати до неї...

Будь-якій закоханості можна запобігти, вчасно зупинившись. Він знав це і практикував ідеально. Але завжди помічаєш якісь дрібниці, недоліки чи особливості, які зачіпають. Наприклад, її звичка раз за разом ставити на стіл прибори, а потім знову нарізати маленьку порцію. Його потішали ці зайві рухи. Її параноїдальна ідея перевіряти, чи замкнула двері. Стримана міміка, але живі погляди. Побутова акуратність і продумана обережність.

Загалом вона була логічна і зрозуміла, із набором доречних слів і правильних думок. І навіть ніжність набувала з нею забутого відгомону юності. Вона отри­мувала все, що від нього вимагали інші, але спонукала його діяти — не вимагала, просто схиляла до дій, викликала бажання вчинити, як вона цього хотіла. Йому це подобалося. Розумна жінка, з якою можна мати справу. А він не надто довіряв жінкам.

Вони зустрілися в ресторані, і, як вона потім зізнається, її розчулила його втома — не та, що була спричинена важким днем, а та, в якій відчувалися давні пошуки спокою. Чи, радше, скидалося на те, що йому варто було б трішки розслабитися.

— У мене квитки на «Маленькі подружні злочини», підеш зі мною в театр? Я давно не була на побаченні, — сказала вона, підсівши за його столик. — Який у тебе розмір члена? — було її наступне запитання. — Скільки в тебе було жінок?

Ще вона хотіла розпитати його про бізнес і модель машини, адже це те, чим чоловіки завжди «завойовують». Неначе вона не знала, до чого веде цей сценарій, неначе не вона його розпочала. Насправді хотіла вберегти себе від прийдешніх розчарувань і потреби дізнатися про його здобутки. Наче вона всього цього ніколи не зазнавала. І не знайшла кращої ідеї, ніж, запевнивши в інтимному результаті знайомства, змусити звернути на себе увагу. Сказати: «Мені треба, щоб мене цінували, цікавились мною». Хіба важко помітити, що її повільна хода — наслідок узування кросівок на регулярній основі, а вицвілий колір сукні свідчить не про вельми веселе світське життя.

— Сьогодні нічого не відбудеться, — сказала вона, знімаючи його сорочку, — мені холодно. Зігрій мені ноги. А завтра ми поснідаємо і втечемо від усіх.

І він залишився ще на два дні, забувши про квиток на ранковий літак, вимкнувши телефони. Вони разом провели час на озері. А він зауважив, що давно так вільно не почувався. І здавалося, він не зможе цього позбутися, уникнути, не зможе втекти — і не захоче.

— Припини повторювати мені про «доросле спри­йняття речей», — сказала вона на прощання. — Навіть коли все очевидно та зрозуміло, людям треба періодично слухати слова на підтвердження своїх думок. І що старшою людина стає, то більше, здається, їй це потрібно. Оскільки надто багато вже зрозуміло. І тоді такі дитячі дурниці дуже рятують, особливо коли їх говорить хтось близький, особливо коли хочеш це від нього почути.

Її вчили терпіння й покори. Бо це найкращий спосіб боротися ізтруднощами, удаючи, що не помічаєш їх. Саме тому Андреа не впізнавала себе. Не розуміла, звідки взялася ця смілива зухвалість. Вона не вміла обирати, дозволяючи обставинам розпоря­джатися її життям. А вона якось підлаштовувалася. А потім відбувся колапс, бо людина завжди підводиться, якщо дістає дна — тіло автоматично запрограмоване на якийсь рух. Хоча її тіло й не звикло до різноманіття квінтесенцій. Колись подруга порадила їй геть утекти. Розпочати життя, де її ніхто не знає. Вона запевняла, що мозок завжди спрямований на забуття. А тим паче в новому середовищі.

І Андреа віддалася. Заплющила очі на всі застереження, зірвала всі стопи й запобіжники, перестала уникати небезпечних моментів. Що їй подобається, у що вона закохується, що завжди хотіла спробувати? Вона пообіцяла не впускати іншого чоловіка, допоки не забуде попереднього. Це наче змішані парфуми чи неправильно підібраний десерт до вина або ж сир до риби. Вона чула в якійсь передачі, як шефи висміювали останнє. Вона ж віднедавна і кулінарією захопилася. Про що вона тільки не думала....

Він їй був потрібен, щоб забутися. Хоча до нього теж були свої вимоги. Він не може її звинувачувати, не має ставити запитань — має звільнити її. Щоб вона зрозу­міла, що знову може бути собою, знову може бути сама.

Ці три дні з Деніелом були перепусткою, звільненням. Вона усвідомила: втрачати нічого, врешті, вона нічого більше не очікує, сприймає все як є. І це зовсім не смиренність, а філософія. Адже аналіз почуттів не має сенсу, почуття не треба проговорювати — їх достатньо відчути, розслабитися, піддатися течії, а не просто йти вздовж берега, боячись зайти в море.

Він сказав, що все покине й переїде до неї... Яка самовпевненість! Їй простіше сприйняти це за дурницю, авантюру, спустити все на жарт і розчинити в часі, аніж дозволити цьому статися.

Гештальт закрито. Андреа всміхалася.

Вона, зрештою, залишила валізи. Взяла кілька пар білизни, дві сукні, черевики та іспанський розмовник.

Сан-Франциско, листопад, 2016

Нодус Толленс

Я потім довго згадував саме цю зустріч. Наче цей день був визначальним, попри те що були наступні, де ми ставали щирішими, ближчими, можливо, навіть зрозумілішими одне одному. Імовірно, це пов’язано з обстановкою, яка не спонукала до знайомства, або ж зі знайомством, яке ні до чого не спонукало. Такі випадкові можливості часто підстерігають нас у моменти найбільшої чи то напруги, чи то розслабленості. Але право вибору завжди залишається.

Терпке літнє повітря поступово наповнювало зал очікування і робило це і без того нестерпне очікування ще нестерпнішим. На екранах транслювали останні новини та рекламні ролики. Навколо метушилися туристи. Диктори оголошували найближчі рейси, що спричиняло внутрішні міграції подорожніх. Спостерігати за цими рухами найцікавіше, коли ти сам його безпосередній учасник. Якщо вслухатися в розмови, можна дізнатися деталі бізнес-поїздок, сімейних вікендів або пережити емоції першого польоту. Можна допомогти шукати багаж, пройти реєстрацію або просто поспівчувати тим, хто свій рейс благополучно пропустив. Тоді варто зауважити, що цей випадок мав би змусити задуматися над правильністю маршруту. Або ж стежити, як вони, розгублені чи сповнені агресії, щосили намагаються довести справу до логічного завершення, часто гортають сторінки паспорта або нервово поглядають на годинник.

Я теж любив дивитися на годинник. Мені здавалося, що стрілки інколи рухаються нерівномірно. Здебільшого це було спонуканням до філософських роздумів, специфічною роботою годинникового механізму чи зоровою ілюзією через тривалу концентрацію погляду. Зрештою, все закінчувалося, коли мені паморочилося в голові й хотілося закинути до рота льодяник і випити мінералки.

Дечому просто не варто надавати значення. Деякі речі відбуваються за замовчуванням, попри наше бажання чи заперечення. Деякі речі стають глобальними лише на певний час. Те, чого остерігаєшся, частіше за все не відбувається.

Мені здається, потрібно все сприймати за фактом, оскільки моделювання умовної реальності частіше за все не має нічого спільного з об’єктивною. Тому не варто відмовлятися від точки призначення, навіть якщо маршрут змінюється через обставини. І не слід побиватися за часом, який маєш витратити на дорогу, коли пункт прибуття визначений наперед. Інколи ми маємо щось виконувати, бо так годиться. Хоча сподівання не завжди дарує винагороду. Так само як і невизначеність часом підказує правильні кроки, а певність результату призводить до апатії. Саме через це я люблю метушню. Особливо перебування посеред хаосу в ролі спостерігача, який уважно стежить за акторами, що із серйозним, діловим виглядом ставлять умовні галочки у своїх умовних планах, ведуть розрахунки, складають звіти. І врешті ненавидять усіх навколо, а себе почергово жаліють або беруть на кпини.

Джейсі була цілковитою протилежністю: перебуваючи в епіцентрі цього пекла, дівчина сиділа в тому виході, що і я, та спокійно пила каву. Саме таке враження склалося: вона ні на кого не чекає, нікуди не прямує, а просто читає журнал, попиваючи каву. До слова, цей процес також був у дечому ритуальним, якщо зауважити рівномірність і частоту ковтків. Здавалося, що вона і цукор розмішувала лише за необхідної концентрації води, а каву заварювала тільки за правильної температурі. Мене завжди захоплювала така людська систематичність як спосіб відокремлення від реальності своєрідним захисним шатром. Тоді з’являється можливість краще роздивитися оточення чи хоча б виокремити в ньому своє місце.

Я наважився підійти до неї лише перед посадкою, привід знайшов не найоригінальніший — удати, що я переплутав зону висадки. Тоді вона ввічливо перепросила, що не може допомогти, бо нікуди насправді не збирається, заперечивши моє зауваження, що ми, ймовірно, рухаємося в одному напрямку. Тому я просто всміхнувся й попрощався.

— Обов’язково зустрінемося, якщо так має статись, — відповіла вона.

Тільки ця фраза не була ані проявом жіночого кокетства, ані загадкою для тих, хто любить метикувати над лініями долі. Це були слова людини, яка вільно ставиться до життя: не надто серйозно, щоб не втратити його смак, і не залегковажно, щоб позбутися відчуття реальності. Ця безпосередність мене підкупила. Тому в останні хвилини я намагався її якнайкраще запам’ятати — закарбувати в пам’яті ту легку сукню й жовті кросівки, ті незрозумілі китай­ські татуювання й численні браслети на руках.

На мене чекала стипендія в Стокгольмі. Я був інтерном відділу психіатрії та працював у галузі психотропних розладів. Амнезія, шизофренія, апатія та їх різновиди, плюс різні суїцидальні доповнення. Це короткий набір моїх щоденних завдань. Цікаво, що ми вивчали хімічні елементи, які мали б наповнювати людський організм і нормалізувати його життєдіяльність. Я ж ніколи не виключав людського чинника, хоча й довіряв медичному боку проблеми. Мене часто захоплювали людські історії, дивували хворі, які за всіма ознаками мали б насолоджуватися життям.

Натомість вони самостійно його ускладнювали. З часом я кожну людину розглядав як потенційного пацієнта, визначав її ризики втратити глузд і шукав передумови, які міг би попередити. Ці сеанси від­бувалися на вулицях, у пабах, кінотеатрах із друзями, знайомими, випадковими перехожими. Ця справа цілком мене поглинала й загрожувала експериментами, які з часом я проводив би на собі. Але спочатку я покинув той зловісний аеропорт.

За роботою мені, зрештою, вдалося відволіктись від тієї зустрічі. Хоча буду чесним перед собою: та дівчина мене зацікавила. Наша інтернатура відбувалася в доволі закритому режимі. Власне, коли ти настільки близько працюєш із людьми, то за замовчуванням погоджуєшся на конфіденційність. Заклад був на околиці міста, нас своєчасно забезпечували всіма продуктами, та й загалом створювали нам необхідний комфорт. Аргументували все важливістю нашої праці, тим, що ми не мали відволікатися на побутові речі — насправді ж це було обмеженням будь-якої можливості витоку інформації. Цілковита концентрація на навчанні. Дозованість перебування в соцмережах та ліміт часу на особисті справи. Нас було п’ятнадцять американців на курсі. Ми жили в закритому районі Стокгольма. Грошей нам ставало лише на якісь дрібнички, а навчальна програма не обіцяла різноманітності дозвілля. Утім, ми самі проводили його, обговорюючи теми, так чи інакше дотичні до психіатрії. Добровільне ув’язнення на користь своєї професії, трудоголізм, який ніхто не збирався визнавати. Насправді, ми й не заперечували.

Про Джейсі я дізнався досить випадково. На той момент я, до слова, закінчував інтернатуру і найближчими тижнями мав повернутися до Сполучених Штатів. Я побачив репортаж про неї в ранковому випуску BBC. Того дня я звично готував собі сендвіч і вирішив для фону увімкнути телебачення. Не знаю, навіщо так учинив. Зазвичай не гаю час на речі, які лише відволікають.

У програмі розповідали про експедицію в Африку. Група людей вирушила на пошуки причин зникнення якогось рідкісного виду тигрів. Вимирання рідкісного виду тигрів — ніколи не вгадав би, що вона могла робити. Джейсі давала короткий коментар, мала сконцентрований і агресивний вигляд. Сюжет швидко перемкнули на прогноз погоди, а я шукав в інтернеті її блог.

Як виявилося, Джейсі вела його близько трьох місяців. На сторінці було чимало фото, коментарів, посилань і відео. Усе здавалося максимально серйозним, утім, я так і не зумів вивчити ані назви того загадково звіра, ані точного місця, в якому вона перебувала. Я намагався прочитати якнайбільше її дописів — хотів у такий спосіб познайомитися. На моє щастя, вона активно ділилася своїм життям зі сторонніми. Зрештою, це був лише професійний бік. Проте мені вдавалося помітити між цим особисті хвилювання. Вона говорила, що любить тварин, бо знає більшість алгоритмів, за якими з ними можна домовитися. Описувала логіку дій, висловлювалася про те, що від тварин не слід очікувати неприємних сюрпризів, якщо правильно з ними поводитися. Чого не скажеш про людей.

До того вона проводила акцію проти дельфінаріїв, оскільки вважала дельфінів найінтелектуальнішими земними істотами. Порушувала питання заборони проведення дослідів на тваринах. Сама, до слова, була вегетаріанкою. У блозі було описано чимало акцій із допомоги тваринам, створення різних притулків та вимог ліберальності в людському ставленні. Вона переймалася допомогою тим, хто не в змозі про себе подбати самостійно. Це було її життєвим кредо і основною метою. Інколи вона виходила за межі здорового глузду, утім, я намагався її зрозуміти. Мені хотілося її зрозуміти. Тому я активно стежив за її дописами.

Дбати про своє життя в мене не було часу — принаймні не про всі його аспекти. Тим паче вдаватися до якихось поміток чи настанов собі. Деякі справи просто виконував автоматично, перевівши їх у режим «за замовчуванням». Через це мені важко було інколи проаналізувати життєдіяльність Джейсі, її спробу охопити максимум цікавих занять. Адже медично доведено саме однозадачність мозку. Він найкраще працює в стані зосередженості на певній діяльності. І не в змозі функціонувати за енної кількості подразників, бо в такому разі відбувається деконцентрація уваги, оскільки постійно збуджуються протилежні частини мозку, що призводить до емоційних розладів.

Можливо, мій медичний підхід не завжди правильний, але я звик дивитися на речі з наукової точки зору. Наприклад, щастя — це збільшення кількості сірої речовини в певній ділянці мозку через взаємодію гормонів. Інколи на це впливають різні чинники: генетика, клімат, вплив музики чи медитації — які сприяють виробленню певних хімічних речовин, що провокують необхідні реакції мозку. Очевидно, це не миттєве рішення людини почуватися чи не почуватися щасливою. Отже, мінливість настрою не має нічого спільного із відчуттям. Відчуття — це інше. Наприклад, кохання — також не відчуття. А реакції гормонів, які знову ж таки виникають за певних зовнішніх чинників. Якщо бути точним, це взаємодія феромонів — андростерону в чоловіків та копуліну в жінок. Виникнення цих гормонів спровоковано появою привабливого для тебе об’єкта. Із часом у мозку людини виникає фенілетамін, який знижує рівень тривоги через новий контакт. Отже, відбувається звикання до певного суб’єкта. Згодом виробляється серотонін, що впливає на нашу активність за умов перебування поруч із необхідним об’єктом, передаючи імпульси між нервовими клітинами мозку. Приблизно так виникає любов, тобто комбінація необхідних гормонів. Із серцем ця емоційна реакція не має нічого спільного. Серце просто перекачує кров. Усі емоції виникають у мозку. Тому не потрібно свої психічні розлади виправдовувати якось інакше.

Удруге ми зустрілися в аеропорту. Це був французький Шарль де Голль, у якому інколи, здається, можуть заблукати навіть працівники. Через це зустріч видалася мені ще більш знаковою. Цього разу я піді­йшов до неї, як до давньої знайомої, Джейсі також зустріла мене радісно. Зрештою, вона завжди була щира та ввічлива, просто її сконцентрованість на власних думках справляла враження відчуженості.

Я прилетів із лекцією, присвяченою проблемам психологічних чинників апатії. Тема була загальна й нецікава, читав я її для студентів першого року навчання. Тому вирішив навіть не ділитися цим із Джейсі, обмежився інформацією про назву готелю й тривалість перебування у Франції.

Вона? Звісно, просто пила каву й нікуди не поспішала. Мабуть, на щось чекала. Але нічим безпосередньо не ділилася. Тому наше спілкування не задалося, і я пішов.

Згодом помітив за собою залежність стежити за її життям. Тільки до перегляду її блогу тепер додалося коротке листування. Ми спілкувалися нечасто. Здебільшого вона надсилала листівки та світлини. Але в цьому відчувалася особливість. Я почувався особливим.

Того разу вона поїхала до африканського притулку. Працювала в якійсь французькій організації, що опікувалася всиновленням дітей. Джейсі болісно сприймала байдужість суспільства. Детально описувала дитячі емоції: сироти недосконало розуміли ситуацію, але вже відчували конкуренцію та потребу боротися за сім’ю. Якщо говорити відверто, це був кастинґ або гра на виживання. Вона написала мені, що зараз бачить сенс у служінні іншим, вважає, що ми народжені для цього і маємо постійно розвивати в собі альтруїзм.

Мене згодом відправили в Сирію. Ми працювали над реабілітацією військових опісля конфлікту. Таким чином я відбував військову повинність. Я написав їй про це. Вона дуже швидко відреагувала. І запитала, чи могла б і там бути корисною.

Медичний пункт був розташований за кілька десятків кілометрів від зони бойових дій. Це було невеличке наметове містечко, поділене на кілька відділень, основним із яких було відділення першої допомоги. Намети були обладнані апаратурою. Ми працювали з військовими вже після втручання медиків, коли їм потрібно було надати психічну підтримку. Здебільшого у вигляді антидепресантів і наркотиків. Згодом із ними починали розмовляти психологи.

Як удалося Джейсі приїхати сюди — невідомо. Вона щось говорила про свій волонтерський досвід, зрештою, я не випитував деталі. Ми блукали руїнами покинутих домівок, намагалися утримуватися від розмов про війну і зосередитися на професійних обов’язках. Джейсі виконувала функції медсестри. Це було для неї вперше, але вона старалася. Я навіть не помічав, коли дівчина спала. Загалом пробула там лише тиждень. Потім сказала мені, що не може дивитися, як люди знищують одне одного.

У цьому був сенс. І це був її вибір. Я радів, що ми провели разом цей тиждень, хоча під «провели разом» я маю на увазі перебування на одній території, але це теж неабияк тішило.

— Куди ти далі? — запитав я, коли вона вирушала з групою американських військових.

— Я давно не пила кави, — відповіла вона. — А що в тебе? — І полетіла чекати на нові виклики.

А в мене була стабільність. Спланованість. Мої роки були наперед позначені науковими дослідженнями, конференціями, семінарами. Джейсі втомило б таке існування, утім, я помітив за людьми, що вони постійно вимагають від життя гарантій. Поклик серця, який підказує тобі: те, що було актуальним у певний момент, так чи інакше не функціонує без визначеного майбутнього.

А мене захоплюють люди, сталі у своєму рішенні. Джейсі сказала мені якось, що це все штучні речі. Як і моя психіатрія. Треба вчитися розуміти людей, а не змінювати.

З набуттям досвіду більшість понять посіли свої місця та сформулювалися в чіткі фрази, себто я міг легко й доступно говорити про вагомі речі. Кохання — це вільний прояв акту турботи, спроба зробити життя іншої людини простішим.

Ділитися й допомагати — єдино правильна форма взаємодії між людьми. Агресія народжується всередині конкретної особи, там вона і має згасати.

Людині варто перебувати в стані постійних змін — тоді вона не втрачає відчуття реальності. Повсякчасне очікування навіть найменших подій допомагає не втратити з поля зору основний маяк.

Люди змінюються лише завдяки власним бажанням, інше — комплекс характеристик, наданий від народження й розвинений вихованням і досвідом. Позбутися їх важко. Лише контролювати. Для цього потрібні вагомі причини.

Ми можемо вимагати від інших лише того, що можемо запропонувати у відповідь. Окрім кохання — його неможливо контролювати. І варто зрозуміти, що кожен виявляє кохання по-своєму.

Егоїзм — це нормально, це певний спосіб само­збереження. Важливо навчитися при цьому вгамовувати агресію.

Зраджувати — погано, але обманювати — ще гірше. Обман — це свідомий злочин.

Пробачають лише сильні, обіцяють — самовпевнені, відпускають — боягузи. Без пояснень.

Просто спостереження.

Я помітив, що завжди очікував цих повідомлень від неї, цих зустрічей. Наче це були відрізки, на яких я підбивав підсумки і свого життя. Згодом, щоправда, повідомлень меншало, а паузи довшали. Це листування більше нагадувало передплату газет, які давно не читаєш, але за звичкою замовляєш заради однієї рубрики. Джейсі дедалі більше описувала побут і мало писала про свої відкриття. Світ дедалі менше дивував її. Я ставився до цього спокійно. Здатність звикати до людей рівнозначна здібності звикати і до чиєїсь відсутності. Ти в такому разі зберігаєш певний образ і фіксуєш його за замовчуванням. Що помітив: часом людина змінюється, а ти все одно сприймаєш її такою, якою колись запам’ятав.

Колись вона сказала, що моє життя схоже на архітектурний проект, де все має бути виконано точно і за визначеним порядком, тільки тоді можна сподіватися на результат. Своє життя вона назвала лотереєю, акцентуючи, що в моєму випадку можна сподіватися на достаток, але не на джекпот. На той момент я мав власний кабінет, де працював над різними побутовими розладами, але й далі мав справу з особливо важкими випадками. Вона й далі їздила між різними притулками, але я частіше помічав скепсис у її ставленні. Джейсі поступово втрачала ентузіазм і віру в людей.

Якось вона не писала мені понад рік, видалила свої «Livejournal» та «Інстаграм». Але вирішила, мабуть, повідомити мене бодай малою запискою. «Я маю намір віддатися релігії», — написала вона нервовим почерком (скоріш за все, рішення, як завжди, було квапливе, тому її пройняло хвилювання) на лику якогось святого. Після чого (як я вже здогадався) взяла мінімум речей і подалася в якийсь індійський монастир. Після того від неї нічого не чув. Потім я зустрів її у своєму кабінеті.

— Привіт, Генрі, — вона впізнала мене.

У палаті було похмуро. Вона навмисно запнула штори, крім того, більшість речей зібрала в одному кутку, таким чином створивши певний простір в іншій частині кімнати.

— Я досі люблю порядок, — зауважила Джейсі.

— Ти як?

— З релігією в мене також не склалося. Надто багато абстракції. — Вона наче передбачала мої запитання.

Декілька днів я намагався її провідувати мінімально, аналізував перші дані тестів і сам намагався усвідомити те, що відбулося. Моя подруга сама звернулася до психіатричної клініки, посилаючись на свою прогресивну апатію та потребу в медичній допомозі. Перший місяць їй вводили лише заспокійливі, вона особливо не пручалася. Вела себе покірно та виважено. Жодного чинника, який спотворював би реальність, виявлено не було. Їй не загрожувала шизофренія. Проблема була в іншому.

— Ти не проти піти сьогодні зі мною у філармонію? Наскільки пам’ятаю, тобі подобалася фортепіанна музика.

— Мені не заборонено покидати територію клініки?

— Я твій лікар. Вважай це частиною терапії.

— Ти змушуватимеш мене розмовляти з людьми?

— У тебе є якісь застереження?

— Я навряд їх зрозумію. Вони будуть посміхатися. Діставати задоволення, хоча їх це не обходить. Мало що стосується самих людей безпосередньо. Зачіпаються певні рецептори, які змушують відчувати ті чи інші емоції. Але це зовнішні чинники, які аж ніяк не впливають на самопізнання чи внутрішній розвиток. Ти лише стежиш, що і як на тебе впливає.

— Зауваження правильні, — я перебив її, — і завдання кожного — знайти те, що впливає на нього позитивно, змушує комфортно почуватися. Натомість уникати негативних подразників.

Тому вона й відмовила. А наші розмови далі торкалися філософських і, як вона говорила, абстрактних понять. Джейсі завжди відповідала правильно, невимушено, наче людину переконали чи вона завчила відповіді й максимально чітко висловлювала ідеї, які не мали б суперечити соціально усталеним категоріям. Єдине: вона більше не вірила словам. Вони втратили силу й значущість. Вона могла вимовити фразу як абсолютну істину. За мить висловити протилежну думку, після чого зайтися істеричним сміхом. Для неї ніщо більше не мало ваги.

Ми багато гуляли територією парку. Вона розпові­дала про свої подорожі. Точніше, відповідала на мої запитання. Я пообіцяв їй не нотувати оповіді. Вона хотіла, щоб це мало природний вигляд. Хоча роз­повідала про все, наче про сторонні події, які від­бувалися зовсім не з нею.

— Я не дуже люблю це все згадувати, як і роз­повідати комусь. Це все відбувається тому, що ти мені подобаєшся.

Деколи здавалося, що все буде добре, у якісь моменти нам спільно вдавалося сплести всі вузли її свідомості, чітко розібрати питання, які її хвилювали. Вона дякувала, обіймала мене, але за мить знову заходилася плачем. У неї постійно змінювався настрій.

Особливо коли ми порушували питання повернення до нормального режиму життя. Певної миті я боявся, що вона надто звикла до клініки і тепер решта стане для неї чужим і стресовим.

Причини апатії бувають різні. Здебільшого це стреси, емоційне вигорання, хронічні захворювання чи зовнішні залежності, психологічний тиск і неможливість одразу впоратися з проблемою, яка доводить до пригніченого стану. Утім, ці чинники я завжди зводив до одного: втрати віри в те, що раніше давало сили з усім боротися.

Спершу кожну ситуацію людина сприймає через центри відчуття: слух, зір, дотик. Після цього інформація потрапляє до мозку, де відбувається її аналіз, а також розглядання різних варіантів та планування вирішення проблеми. У результаті обирається відповідна реакція. За кожен етап відповідає певний мозковий центр. Але в разі психічних відхилень деякі функції центрів порушені. Тому завдання психіатра — відновити або блокувати дії конкретних мозкових центрів, а згодом налаштувати мозок на об’єктивне сприйняття. Поетапно це знову ж таки складається з пунктів:

— зрозуміти та прийняти проблему;

— встановити логіку викладення та ланцюжок подій;

— опрацювати матеріал, знайшовши в кожному з аспектів ключовий момент, якого слід дотримуватися.

Простіше — це самонавіювання. Медикаментами звільняють мозок від вантажу думок, тобто після приймання препаратів людина перестає обдумувати ситуацію. А потім лікар за допомогою психологічних сеансів намагається переконати пацієнта у відсутності проблеми взагалі.

Ситуація Джейсі була дещо складніша. Насамперед тому, що вона розуміла свою проблему, але в неї не залишилося ресурсів боротися. Я часто подумки прокручував хронологію її життя, спираючись на розповіді та власні домисли. Намагався зрозуміти, коли настав момент перегорання.

Вона надто багато метушилася, надто багато віддавала себе. Надто багато бачила і не пробувала аналізувати. Джейсі просто пропускала все крізь себе: найменша проблема навіть сторонньої людини набувала чималих масштабів. Тільки натомість вона рідко щось отримувала. Я не міг знати, де і з ким вона зустрічалася, яка розмова чи подія під­ривала віру чи вкидала у відчай. Так само я не знаю, чого вона зрештою шукала. Я знаю, що рано чи пізно нас усе одно щось ламає. Також знаю, що безконечний пошук свого місця в житті чи спроби застосувати себе зрештою виснажує нас. Але коли врешті я був готовий дати їй відповіді — вона втекла. Одного ранку її кімната виявилася порожньою.

Людина має жити в гармонії. Чи бодай із розумінням того, що все, що вона робить, — то не марна праця, принаймні вона не залишиться непоміченою. Це нитки надії, які рятують нас у моменти, коли більше немає сил спинатися, — завдяки ним ми все одно підводимося. Треба триматися за будь-яких обставин. Заради мети чи завдяки людям. Власне, Джейсі часом потрібно було відчувати підтримку, часом чути слова, що їх вона хотіла почути. Вона прагнула, щоб хтось колись попросив її залишитися. Припинити свої пошуки й зупинитися, бо вона потрібна саме тут.

Я міг це зробити в Сирії. Тільки тоді боявся, що рішення може видатися надто емоційним. Чомусь я думав, що обов’язково знайдеться краща нагода. Але радше не міг дібрати слів чи навіть уявити її реакцію. Сама ідея «бути разом» здавалася чимось, що дуже віддалено могло її стосуватися.

Згодом подумав, що міг спантеличити її ще під час першої зустрічі — тоді я боявся бути висміяним. Ще міг спробувати написати їй листа, коли ми вже були знайомі. Міг без запрошення провідати її чи підлаштувати зустріч. Я потім ще довго згадував перелік того, що мав, але не зміг зробити. Тільки залишив її сам на сам із острахом людей, невпевненістю в майбутньому та багажем нагромаджених фрустрацій.

Я зайшов до кабінету й видалив усю її історію. Стер записи розмов, результати тестів та інфографіку прогресу лікування. Я вчинив так, як завжди радив своїм пацієнтам: вдався до штучного забуття й відторгнення. Спроби переконати себе, що тих чи інших подій не було в житті взагалі. Тоді утворюється інформаційний вакуум, що його можна заповнити будь-якими ілюзіями.

Перед тим, звісно, були спроби віднайти її. Карта Штатів із позначками відвіданих аеропортів. Декілька логічних ланцюгів, які мали підказати місце її ймовірного перебування. Десятки разів прочита­ні всі матеріали справи, які, відповідно, потім були знищені.

І серед них я знайшов документ, який найбільше мене зацікавив. Її особисті спостереження. Дивно, що я не помічав їх раніше. Мабуть, вона добре їх приховувала. Або ж потім навмисно залишила. Героєм її описів став я. Замість того щоб передати свої відчуття, вона деталізувала свої спостереження за мною. Усі мої звички й манери, інтонації, стиль одягу, найчастіше вживані слова, частота зміни зачіски, тривалість проведеного разом часу, причини зміни настрою. Усі нюанси були конструктивно й чітко описані. Так, наче це вона опікувалася моїм лікуванням, а не навпаки. Хоча, можливо, з її перспективи саме таким усе й здавалося. Потім я припустив, що вона імітувала хворобу і вживалася в нову роль.

— Що бачиш у дзеркалі? — написала вона на звороті однієї зі сторінок.

У мене, як не дивно, теж було життя. Два невдалих шлюби, декілька відвіданих країн, три типові кредити, двадцять чотири дні оплачуваної відпустки, медичне страхування, спроба вживати антидепресанти, настанови зав’язати із самоколупанням, обіцянки бути щасливим.

Не надто щільний перелік, себто я не був цікавим об’єктом для вивчення.

За свій тривалий досвід роботи в психіатрії я зрозумів одну річ: медикаменти лише притуплюють відчуття, але не викорінюють проблему. Люди самі заганяють себе в критичні стани, більшість суперечок програються в їхньому мозку. А по-справжньому лікує тільки час. Тільки робить він людей геть не черствими й холодними — трішки байдужими. І в цій байдужості криється не апатія, навпаки — відмежування від того, що зачіпає. Своєрідний імунітет на чинники болю. Тобто людина спокійніше сприймає даність. Свідомо не зачіпає негативні теми, не допускає, щоб вони осіли й безперервно прокручувалися в думках. Тому магнетизуєш хороше, змушуючи негаразди розвіятися самими по собі.

Згодом я натренувався сприймати медичні випадки як повноцінні історії життя, а не просто як історії хвороби. З часом сам навчився пробачати, розуміти, шукати приємне та триматися за це. Відтак зрозумів, що просто не туди вкладав свої ресурси. Але й це теж змусив себе сприйняти.

Востаннє я бачив її п’ять років тому після п’яти років від моменту нашої останньої зустрічі. Звісно, це був аеропорт. Звісно, ми зустрілися випадково.

— Я маю щось тобі сказати, — почала вона, помітивши мене.

Її обличчя здавалося втомленим, руки тремтіли, тільки це було не хвилювання. А в очах більше не проглядало життя. Тому вона й не помітила, який радий я був її бачити. Хоча не думаю, що це щось змінило б.

Уже потім я думав, якби в мене був другий шанс — я обов’язково розпочав би розмову першим. Бо в мене теж було що сказати. Я мав давно сказати, що закоханий, і, можливо, саме цього вона все життя чекала. Тільки я мовчав. Говорити було вже запізно.

— За місяць в мене остання пересадка. Це вже третя операція. Лікар каже, що моє серце може йому підійти. Сподіваюся, життя цього юнака буде не менш цікавим.

Нодус Толленс — розуміння того, що сюжет твого життя більше не має для тебе сенсу. Один із різновидів апатії, за якого ти втрачаєш не лише сили, а й бажання далі провадити будь-яку діяльність.

Я помітив ще таку річ: люди сприймають життя як систему спринтів, де поділяють необмежений відлік часу на чітко визначені цикли. Поміж цим вони перманентно змінюють попередні плани й уникають звітів.

Нас нічого не вчать життєві уроки. Ми доходимо деяких висновків, але за ідентичних умов поведемося так само. Тому єдиним рішенням буде навчитися просто уникати небезпечних ситуацій. Люди не змінюються. Із цим треба змиритися. Їм притаманно шкодувати за вчиненим. Але цей процес триває до того часу, поки нас це зачіпає. Коли емоції вщу­хають — ми знову кидаємося у звичний кругообіг.

Я дивився на Джейсі та вперше бачив її спокійною. Нарешті бачив її вільною, і саме цього вмиротворення вона, імовірно, шукала.

Тоді я зрозумів, що рано чи пізно ми всі отримаємо те, чого прагнемо. Можливо, воно буде несвоєчасним, можливо, не цілком заслуженим. Але завжди знайдуться люди, яким ми зможемо пробачити всі попередні помилки, ми обов’язково використаємо можливості, що їх не маємо проґавити, відвідаємо міста, які назавжди перевернуть наше розуміння світу. Життя триватиме, навіть коли ми його ігноруватимемо. І це не завжди правильно, не зовсім раціонально, але цікаво. Інколи весело.

Джейсі просто сиділа й пила каву. В її наплічнику були звично спаковані речі. Тільки вона більше ні на що не чекала.

Вроцлав, квітень, 2016

Моя остання перша любов

Життя зупинилося в мить, коли я позбувся зай­вих надій та ілюзій, коли мою свідомість наповнили чіткі поняття й цілком сформовані погляди, коли призма упереджень дала тріщину, а з мого активного словника зникли категоричні терміни: «якби», «назавжди», «ніколи». Власне, як і їх практичне застосування. Тоді мене покинули здатність оцінювати й засуджувати, звичка шукати пояснень чи виправдань. Тоді жити стало простіше, але змісту в цьому залишилося не надто багато.

Віднедавна я намагався не ускладнювати жодного побутового процесу, не губити здоровий глузд і мінімалізувати долю відповідальності. Тому слухав радіохвилі, що їх вибирали мої музичні вподобання, харчувався тим, що пропонували в комплексних обідах, відвідував події, які рекомендували місцеві газети. Я не надто захоплювався самокопанням, тому єдиною розвагою були спостереження, а інколи — здогадки стосовно побаченого. Наприклад, що змусило пекаря зачинитися на п’ять хвилин раніше, ніж зазвичай? Можливо, молода коханка, яка, за­пнувши штори крамниці, водночас запнула завісу колишніх стосунків. Чому чоловік у дивному плащі й капелюсі, сповільнивши ходу, різко змінив маршрут? І що почула жінка в телефонній будці, від чого сонячний настрій, що відбивався на її осяяному обличчі, миттєво затулила темна гримаса смутку? Власне, не так важливо, звідки ти черпаєш сюжети й образи: ззовні чи з внутрішнього світу. Джерело натхнення не має значення. Я ж давно для себе визначив: потреба писати не є ознакою здорової людини.

Кімната була наповнена ностальгією та меланхолією, а саме: пошарпаними книжками та зношеним одягом, світлинами, на яких усміхалися люди, що їх уже немає кому згадувати, та прадавніми афішами, що нагадували про колишні порядки та правила. Старі непрактичні речі, розкидані своєрідним ладом, давно не пасували до інтер’єру чи сучасних надбань, які незрозуміло звідки з’явилися і займали надто багато місця. Зрештою, я теж був сповнений цих невідповідностей. Здавалося б, що привело мене, відомого пи­сьменника, автора кількох успішних романів чи, радше, чоловіка кризового віку із творчим застоєм, понівеченим серцем і першою хвилею алкогольної залежності, у це місце, сповнене чужих мені речей і понять? Але я також уже не маю претензій до життя. Життя ставить паузи на перехрестях, інколи може заскочити зненацька, відібрати найдорожче та згодом віддати борги. Зрештою, воно завжди скеровує нас у правильне русло. Просто не завжди пояснює свої дії.

На годиннику по другій. Усе начебто спокійно, достатньо для того, щоб не перейматися чимось намарно. Ця історія розпочалася п’ятнадцять хвилин тому, коли я відкрив досі безіменний файл і почав писати ці рядки. Колись вона матиме дату публікації та статистику накладу, імовірно, викликатиме в людей певні емоції, сумніви чи додаткові запитання — але те, що відбувається зі мною, відбувається зараз.

Як ви зрозуміли, переїхав я сюди нещодавно, почасти несподівано навіть для себе. Тому в наплічнику маю найнеобхідніше: нетбук і окуляри, сигарети й настоянки, зубну щітку, пасту, рушник. І ще декілька теплих речей, які, сподіваюсь, мені не знадобляться. Я не люблю холоду. На мене чекали роман, давні спогади й поодинокі контакти з місцевими жителями. Хоча здебільшого статичність життя, яка мала б добре дисциплінувати роботу. Я, як усі, прийшов сюди по відповідь. Про місце, яке я назвав «сюди», я розповім згодом. «Усіма» я вважаю нещасних, які досі не навчилися спокійно сприймати життєві події. Відповідь — моя особиста. Але, здається, нам усім часом потрібно заспокоювати й обманювати своє сумління і втамовувати цікавість. Тому ми схильні шукати відповіді або, коли скучно, ставити нові запитання.

Мені розповідали, що колись у цьому місті вирувало життя. Ба більше — воно було курортним центром і становило чималий інтерес для туристів. Усе, що від нього залишилось, — це закинуті санаторії, декілька баз відпочинку і місцевий клуб як місце обговорень основних питань. А ще кількасот аборигенів і втікачів на кшталт мене, які шукали тимчасового притулку та сховку.

Власне, більшість моїх днів минали в помірному спокої та взірцевому порядку. Я прокидався вранці, снідав пластівцями, після чого намагався провести перший етап написання. Після кількох годин творчих потуг на мене чекав обід у місцевій забігайлівці, далі — легка прогулянка чи фізичні вправи, відтак — другий творчий підхід, а згодом — здоровий сон або ж читання підручних, знайдених у місцевій бібліотеці книжок. Інколи моє дозвілля розбавляли випадкові розмови чи культурні зібрання, які з поваги та ввічливості доводилося регулярно відвідувати. Загалом же я проживав типове життя людини, яка взялася писати щоденник: ідеальна місцевість і умови, щоб затужити настільки, що вигаданий світ зацікавив тебе більше, ніж реальний. Одноманітний ритм, однакові пейзажі, ті самі персонажі.

Щодо персонажів: я, очевидно, мав би описати людей, з якими інколи перетинався і які поступово ставали героями новели. Скажу одразу, що серед усіх я виділив би Олександра, Марту та Григорія. Перший був мер, і подейкували, що люди його недолюблювали через зарозумілість і типову для його посади політику власних інтересів. Тепер, щоправда, він відкрив крамницю і справді був бодай у чомусь корисний людям. Марта була помітний персонаж здебільшого через трійко дітей, яких їй доводилось самотужки виховувати. Вона була завжди заклопотана, але усміхнена. Я того не міг зрозуміти зі своїм хронічним сумом, спричиненим, певно, надміром вільного часу. Втім, найбільший інтерес у мене виник до Григорія. Власне, через відсутність будь-якої інформації про нього. Він був мовчазний, мешкав віддалік від усіх, а на життя заробляв тим, що доглядав за місцевими парками.

Найпевніше, вони навіть не підозрюють, що стануть героями книжки. Інакше вони, імовірно, були б обережнішими у словах та краще б обдумували вчинки. Зрештою, ми всі звикли жити, забуваючи про те, що за нами інколи хтось споглядає, що наші історії можуть бути комусь цікавими. Я згадуватиму їх нечасто, вони просто з’являться в момент, коли наші життя мають перетнутися, зіграють необхідну роль і повернуться до своєї буденності. Але моя історія, тобто та, яку я хотів би розповісти, сталася дещо пізніше...

Спочатку до мене зайшла Жанна. Вона, до слова, часто заходитиме поговорити, згадуватиме тільки сумні історії свого життя: деякі особливі моменти і ті, що завадили їй стати особливою. Зрештою, вона є власницею квартири, яку я орендую, тому має право інколи наповнювати моє усамітнення своїм смутком. Минулого разу, для прикладу, вона згадувала останні студентські роки, розповідала, як через конфлікти з режисером не стала актрисою, хоча, здається, певним чином вона нею таки стала. А інколи навіть перегравала і змушувала мене рятуватися втечею від її розповідей. Мабуть, вона підозрювала, що могла бути причиною цих зникнень. Бо робити в цьому місті, як ви вже зрозуміли, нічого, і рідко де можна було сховатися більше ніж на дві години. Але, зрештою, я міг це виправдати творчим пошуком...

Творчість — це завжди втеча від реальності. Або ж психотерапія для тих, хто від неї втомився. Це насамперед пошук чогось відсутнього або ж подорож, схожа на ту, коли заходиш у ранковий переповнений трамвай, і, дивлячись на живі обличчя, згадуєш свої, вигадані. Утім, циклічність доріг і пошуку рано чи пізно все одно втомлює, плутанина світів обтяжує, тому ти почергово перемикаєшся з одного на інше. Як-от я зараз — п’ю чай і думаю про життя. Нічого хорошого не виходить.

Тому, коли я зустрів Єву, нічого особливого не відбулося. Ця зустріч читалася за класикою жанру і очікувалася за логікою подій. Єва цього не знатиме. За потреби, я їй, звісно, скажу про почуття, які народилися до неї. Зізнаюсь, що хоча цей випадок не перший, але саме він для мене унікальний. Залежно від того, як розвиватимуться наші стосунки. Утім, це не та історія, яку я хотів би розповісти, тоб­то це не основна її сюжетна лінія. Важко, звісно, сказати, яка думка головна — коли ти відкрив файл і перед тобою чисті сторінки, ти намагаєшся експромтом писати роман, а з матеріалів у тебе перед очима розмиті спогади та скупі вистави. Однак Єва мала б зіграти якусь із провідних ролей, і я їй надам таку можливість. Поки ж у мене вільний простір, і його можна наповнити всім: і романтикою, і таємницею, і думками, і спогадами, і еротикою.

«Вона не тут, її думки далеко, вона просто танцює й дістає задоволення», — перше, що я подумав про Єву, яку помітив, коли проходив повз закинуту майстерню й випадково побачив, як вона танцює за вікном. Я підглядав за нею наступні десять хвилин, допоки вона не втомилася і моє споглядання не втратило сенс. Чесно зізнаюсь, що це не найдостойніший мій учинок, але хіба можна залишатися байдужим, коли перед тобою танцює рудоволоса красуня, підстрижена під каре, одягнута в легеньку футболку, короткі джинсові шорти і шкіряні чобітки? На вигляд їй було сімнадцять, і вона просто танцювала — мені сорок два, і я хотів втратити розум.

Я дуже люблю плани й підсумки. Здається, інколи мені необхідно проаналізувати минулі події або ж продумати найближчі, щоб бути спроможним діяти далі. Тому вам доведеться миритися із моєю систематичністю. Отож, я вже місяць перебуваю у творчій відпустці на дієтичному варіанті харчування в місці, яке більше схиляє до самогубства, аніж до мистецтва. Мої дні минають поміж спробами писати, короткими контактами із живими героями та нечіткими спогадами, які мали б увійти в основу твору. Тобто я вкотре змушений констатувати, що ідея мого переїзду поки не увінчалась успіхом і особливого задоволення наразі не дає. Але раптово з’являється Єва, і я це розглядаю як шанс, що моє перебування бодай на трохи дістане якщо не творчий поштовх, то хоча б якийсь інтерес.

Я не мав сумніву, що ми познайомимось. Це сталося б, навіть якби ми обоє демонстративно уникали одне одного. Причини прості: маленьке містечко та провінційні люди, які не можуть утратити змогу знайом­ства із новоприбулими. Саме такого статусу я віднедавна набув. Тому відсутність контакту зі мною відповідно продемонструє брак такту в місцевих жителів, хоча, якщо відверто, то завдяки присутності мінімального етикету про мене досі не написали в місцевій газеті. Жанна, однак, швидко зробила мене знаменитістю, але моя передбачливість допомогла мені відсторонитись від навколишнього світу. Втім, мова зараз про те, що мені самому тепер потрібно було шукати зносин. Тому я думав про неї.

До знайомства варто було б підійти готовим, а імпровізатор з мене не найкращий. Бажано підготувати кілька варіантів. Наприклад, ранкові прогулянки. Так, ранкові прогулянки — чудовий варіант. Я просто щоранкупроходитиму повз її будинок. Згодом вона помітить регулярність цього заняття і, зрештою, сповнена цікавості, також вийде на вулицю. Дочекавшись моменту, я, наче випадково, наче перепочити, зупинюсь і скажу щось на кшталт «чудова погода». Вона погодиться, утім, зауважить, що кожного дня холоднішає, і запропонує перервати мою пробіжку теплим домашнім чаєм. Спочатку я вдавано вагатимусь, аргументуючи важливість дотримання графіку тренувань, проте досить швидко піддамся на її вмовляння. Удома, звісно, виявиться, що чаю не залишилось, вона запропонує кави, і, потягнувшись до верхньої полички, відчує на своїй талії мої руки. Як добре, що ми не встигли закип’ятити води...

Цілком імовірно, вона не є прихильницею швидкого розвитку стосунків, тому спочатку долучиться до моїх прогулянок, згодом ми достатньо пізнаємо одне одного і неодмінно дійдемо до незворотного.

Як варіант, у разі якщо попередній не увінчається успіхом, я буду проявляти більше наполегливості, тому стежитиму за її діями, щоб зрештою, коли досконало знатиму розпорядок дня героїні, ми випадково зустрілися в єдиній, на той час переповненій, кав’ярні міста. Далі, враховуючи відсутність альтернативи, я буду змушений підсісти до неї, і ми, поступово зав’язавши розмову, посилаючись на зайвий гамір, із часом покинемо заклад і усамітнимося в її студії.

Зрештою я можу підійти до питання практичніше. Удати, що мені потрібна її допомога (перед тим попросивши скерування в Жанни). Звісно, краще б, якби вона була, для прикладу, медсестрою, тоді б на мене не впала тінь підозри, утім, що дивного в бажанні близького знайомства двох творчих людей?

Я міг би також організувати творчий вечір, який вона, звісно, відвідала б. А це чудова нагода познайомитись: мовляв, я помітив її та вирішив заговорити. Звісно, спочатку на нас чекає формальна частина. Вона, як і решта, запитає про моє походження, причини переїзду і терміни перебування в їхньому місті. Я, своєю чергою, намагатимусь сказати все те, що вона хоче почути. Власне, я чинитиму все від мене залежне, щоб уже найближчим часом вона не могла опиратись.

Здається, це саме те, чого я потребував, — відчуття, що ти можеш викликати реакцію в інших. Усвідомлення емоційної влади та чужої залежності. Коли один-єдиний доторк рук спроможний завести, а погляд — обеззброїти. Коли вона закохується без зайвих думок і страху розчарувань. Втікає з обіймів за мить до того, як їй це мало б сподобатись, і дає ніжності рівно стільки, щоб захотілось отримати ще. Із цим не могли б зрівнятися ані рухи вправних гейш, ані розмови світських дам — лише незіпсованість і чистота цього малого створіння... Тоді я навіть не подумав би розраховувати на щось більше. Можливо, вона прагнула спробувати незвіданого. Мені ж хотілося забутись.

Здається, я трішки відволікся. Якщо чесно, мені це притаманно. Утім, тепер я не міг собі цього дозволити. Основні події мали відбуватися зі мною в екрані монітору, що не так уже й погано. Зрештою, це лише історія, що має вилитися на папері. Тільки чомусь вона видавалася значно реальнішою.

— Про що ти пишеш? — Жанна запитала мене якось між іншим, чим, власне, і привернула мою увагу. Щоправда, ненадовго. Слухати відповіді вона не збиралася.

Ця історія відбулася настільки давно, що й згадувати її не зовсім личило. Якщо й згадував, то здавалася вона надто недоречною й віддаленою від реального стану речей. Утім, вона досі жила в моїй пам’яті.

Вони стояли дещо поодаль одне від одного, хоча, здавалося, хотіли взятися за руки. Вона впевнено дивилася на нього, він уперто відводив погляд. Падав дощ, і зривався сильний вітер, було похмуро і прохолодно. Біля неї була валіза, осторонь стояв автобус. Очевидно, вона їхала кудись. Очевидно, він не мав її відпускати. Ця історія тривала рівно мить, ніхто б нічого не запідозрив, навіть якби вони хотіли тоді змовитись. Ніхто б не надав значення, якби вони відверто відкрили те, що так старанно хотіли приховати. Ця мить була для них як ціла вічність, і, здавалося, після цього мала б опуститися завіса. Але потім він звів на неї погляд, а вона щось сказала йому. Після чого ще з хвилину стояла незворушно, а потім неохоче обернулась і пішла. Збоку це могло скидатися на невдале прощання, мовчазну сварку чи безслівне розставання. Варіан­тів багато, і ніхто не міг би сказати напевно. Я бачив цю історію. Але вітер не дозволив мені почути її слова.

Жанна таки не слухала. Несподівано взялася витирати пил і про себе начитувала якийсь вірш. Вочевидь, тренувала епізод для кастинґу. Ця картина мене потіши­ла і стерла невдоволення з мого обличчя. Жанна грала свою роль, і з цим ніяк не можна було сперечатися.

— Про що думаєш? — запитала вона, помітивши мій пильний погляд, однак слухати знову ж таки не збиралася. Тому я також повернувся до своєї п’єси.

Я вже уявляв її непідкупну наївність, її ненаграну стриманість. Згадував її плавні рухи і, на щастя, не намагався їх відтворити. Натомість уявляв імовірний розвиток наших стосунків. Зараз я про Єву. Оскільки раніше я вже вирішив не поспішати з подіями, то під час перших наших зустрічей торкатимуся лише тем мистецтва, натхнення та внутрішнього світу. Це має їй сподобатись і більше до мене схилити. У моєму ж випадку це буде перевіркою на витривалість. Здається, я надто дорослий і більше не надаю фізично-побутовим потребам надмірно емоційних відтінків. Їй про це знати не варто. Їй, навпаки, ще варто вірити. Можливо, з цього вийде щось протилежне досвіду, якого довелося нажити мені.

Цілком імовірно, вона не віритиме моїм словам, навіть попри притаманну поетам красномовність. Найпевніше, звинуватить мене в пошуку натхнення й музи, що властиве вже іншій — загальножіночій — категорії. Тому мені деякий час доведеться переконувати її у винятковості моменту, а також шукати аргументів, які могли б угамувати її підозри. Як ви зрозуміли, на той час ми вже дійдемо етапу, коли симпатію виявлено і лише потрібно її підтвердити. Спершу я їй натякатиму, даватиму різні підказки, зрештою говоритиму просто й відверто, утім, найвірогідніше, вона відмовлятиметься мене сприймати, удаючи іноземку, яка не розуміє моїх слів.

Врешті-решт, думаю, мені вдасться домогтись свого. Хоча вона й надалі не відмовиться від потуг заперечити справжність того, що між нами відбувається. Мабуть, на мене чекають її ще дитячі істерики, безглузді драми та скандали. Вона звинувачуватиме всіх і вся: знаки зодіаку, прогнози погоди, нездорову їжу та вчення древніх філософів. Так триватиме не довго, але інтенсивно. Зрештою, на щастя для мене, тому що це буде чудовим приводом уникнути продовження. Вона потім скаже мені, що вкотре помилилася, але я мав їй зустрітись, щоб вона краще зрозуміла структуру цього світу. І нехай через брак досвіду вона ще набридатиме мені дзвінками, я збережу для себе цю мить, адже ця дівчинка зможе мені нагадати, що я ще здатний щось відчувати.

Утім, варіантів багато. Просто іншого я собі зараз не можу дозволити. А якщо проаналізувати глибше, то, по суті, усе має кінець. Навіть якщо й початки інколи дарують сумнівні шанси на протилежне. Немає нікого особливого, ми самі створюємо особливих, коли нам це потрібно. Як і здебільшого моделюємо реальність, відштовхуючись від власних інтересів і поглядів. Перед сном я подумав, що вже чітко описав сюжет історії, яка досі між нами не розпочалася. Ця думка могла зіпсувати мій сон, але я таки заснув.

Жанна прочитала про набір у театральну трупу. Репетиції мали відбуватися в сусідньому містечку, до якого можна було дістатися єдиним автобусом, що курсував за незрозумілим графіком. Проте я не зважав, бо звик, що Жанна завжди знаходила виправдання своїм передчасним спалахам ентузіазму. Вона вже встигла не стати актрисою, не випустити лінію авторського одягу, не почати власний бізнес; не переїхати в Італію, не відвідати Швецію, не провести мені екскурсію в горах; не зайнятися вивченням англійської, не пройти кулінарні курси, не розпочати ремонт, як і досі не видала мені постіль, не змінила замок у дверях, не вимкнула свій надокучливий будильник. Але слухати її було цікаво, могло скластися враження, що й життя в неї також цікаве.

До слова, якби я справді взявся писати історії місцевих жителів, навряд би це викликало якийсь інтерес. Нікому не потрібні детальні біографії. На увагу заслуговують лише окремі моменти, ті, що тривають, напевно, недовго, але цілком змінюють долю. Так, наприклад, Жанна згадала знайомих мені персонажів. Марту, яка все життя присвятила дітям, поставивши хрест на собі, навіть не розглядаючи іншої перспективи. Григорія, який втратив дружину і жодної можливості не вбачав безпосередньо в житті, як наслідок — усамітнився. Та Олександра, історію якого не дозволяють мені переповісти мої етичні погляди. Усі вони пережили своєрідні сплески, моменти, які, очевидно, зруйнували набуте раніше розуміння світу. І кожна особиста драма, безперечно, заслуговує на опис чи бодай співчуття. Проте я давно дійшов розуміння скороминучості інтересу до чужих проблем, тим паче беззмістовності використання їх як афіш для власного самоствердження. Концентрація на другорядності значення призводить лише до конфліктності фокусу. Кінець кінцем, невже когось справді цікавить, що стається з героями другого плану?

Вона стояла на моєму порозі, явно претендуючи на головну роль. Була вдягнута не за погодою, але приємно всміхалася. Я саме збирався на надокучливу вже пробіжку. Спочатку вона перепросила, що перериває її, зауважила, що кілька разів хотіла приєднатися, але зазвичай засинає лише над ранок. Тому час занять їй не підходив.

Потім вона зізналася, що давно шукала нагоди познайомитися. Але вдалої не знаходила. Знову згадала про ранкові пробіжки. Сказала, що хотіла організувати мені творчий вечір, запропонувати прогулянку в місцевих горах, спекти яблучний пиріг чи банально зустрітися в місцевій кав’ярні. Утім, вона не любить набридати людям, а дізнавшись, що я при­їхав писати роман, тим паче не хотіла відволікати.

Я не знав, що відповісти, тому просто сказав, що прийти безпосередньо в гості було найкращим рішенням. Вона ще раз зізналася, що спостерігала за мною, ба більше — пиріг таки спекла. Тому ми зараз підемо до неї в гості. Я погодився і замкнув двері свого будинку. А потім вона вимовила фразу, яка гарантувала нам цікаву історію:

— Я цнотлива, — для чогось сказала вона.

— Мені байдуже, якщо це не так, — відповів я.

Наступні вечори я безальтернативно проводив у неї вдома. Щоправда, це приміщення більше нагадувало арт-студію чи майстерню, повну швейних пристосувань. Ще там були матрац і чимало вазонів. Одяг, скручений жужмом на підлозі, і залишки їжі. Але цим вона не переймалася. Ми сиділи на долівці, обговорювали важливі світові проблеми. Часом вона відволікалася й ішла до станка, часом підливала чаю, часом перепитувала, чи не хочу я писати. Особистих запитань ввічливо уникала, неохоче згадувала минуле і не повідомляла ніяких даних. Конкретики від неї зайве було очікувати — їй подобалося давати людям свободу вибору. Зрештою, про мене також не запитувала, але мимохіть ділилася тим, що її вирізняло з інших. Наприклад, вона любила перечитувати гороскопи та шукати в них відповідності. Любила «підбирати» супутників у ліфті — таких пристроїв у її провінційному селищі, куди автобус ходить за незрозумілим розкладом, було тільки два. Не любила візитівок та їхніх пихатих власників. Пила зелений чай без цукру, чомусь не слухала музики й полюб­ляла нічний спокій. Курила доволі часто, але обіцяла, що то не назавжди. Вірила у віщі сни, але казала, що давно жоден не снився. Бувало, перебирала міру, але не надто часто, говорила, що Бог нею задоволений чи бодай не має претензій. Якось зізналась, що найбільше любить говорити із самітниками або з тими, від кого відвернулися близькі. Сама інколи здавалася зверхньою, але це, радше, була байдужість і вміння чесно відмежувати все, що видавалося нецікавим. На прощання повторювала, що обов’язково настане день, коли ми розстанемося назавжди. Чесно зізналась, що не сумуватиме, але постарається не забути. А ще просила не писати про неї (я цього робити не обіцяв), бо я поки навіть не здогадуюся, чому вона мені трапилась.

Вона просто засинала на грудях, міцно притулившись до його тіла. У кімнаті було просторо й темно. А ще прохолодно через відчинене вікно, яке ще зовсім недавно рятувало від пристрасної задухи, а тепер спонукало їх ставати ще ближчими. Здається, це було найпрекраснішим, що могло тоді з ними відбутися. Вони лежали поруч і не знали, що вранці йтиме дощ, не думали про завтра, і, здається, якби могли, то переконали б себе, що завтра взагалі не настане...

Усе, що я про них знав, — те, що вони між собою були майже не знайомі. Якщо випадкові доторки та ввічливі усмішки можна зарахувати за знайомство. Він чув, що вона приїхала в пансіонат для лікування, що вона заручена і незабаром зв’яже своє життя сімейними путами. Вона про нього не знала й того. А потім вони зустрілися, і в них була єдина ніч, а потім він не чув її слів, а потім, можливо, довгими роками шукав відповідь...

Ця історія закарбувалася в моїй пам’яті і справді мучила останнім часом, наче привид минулого, який не дозволяє поставити крапку. Крапка, до речі, мій улюблений розділовий знак. Щоправда, її важко використати там, де тебе цікавлять її мотиви та його плани, головні герої та їхні історії, передумови сюжету й наслідки, які, очевидно, триватимуть довше за самі стосунки. Ця головоломка часто нагадувала про себе, як старі шрами, що печуть у негоду, чи незавершені справи, що муляють сумління перед Різдвом.

— Але досить цього, — говориш собі, відкладаючи папір убік. Відтак намагаєшся сховатись у світі маленької дівчинки, її невеличкої провінції та однокімнатної квартири із матрацом, від якого болить спина, колекцією східного чаю та проблем, здебільшого надуманих.

Власне, ми справді обговорювали питання, трохи віддалені від нашого світу, тобто ті, які нас безпосередньо не стосувались. Вона часто собі суперечила — говорила, що рано чи пізно нас стосується все, тому не потрібно уникати того, чому можеш дати раду. Але й намагалась уникнути проблем, які самостійно вирішити неможливо, бо не варто тривожити свій спокій.

— Чи є смерть загальною? — запитала мене одного разу.

Я не зрозумів суті питання, тому вона почала пояснювати.

— Адже смерть зачіпає почуття всіх близьких, змінює їхні життя, і не важливо — обтяжує чи звільняє від зайвого вантажу. Зрештою нагадує нам, що це незворотне для кожного, тому варто жити так, щоб потім усе не видавалося марним. Далі вона розповідала про принципи та правила. Вирішила пояснити і без того зрозумілу між ними різницю, мовляв, перше — те, чого не зробиш за жодної умови, друге — те, чого намагаєшся дотримуватися. А вона старалася оточувати себе цікавими й порядними людьми, хоча й досі не навчилася, за якими категоріями це визначати. Намагалась говорити все, що думає, у вічі, щоб не сказати чогось зайвого. Бути відкритою до нового, цінувати свою свободу і свободу інших, відпускати минуле, допомагати людям і тваринам і не розраховувати на долю.

— Чому ти тоді втікаєш, чому сама? — своїх слів я не добирав.

Вона на хвилину знітилася й замислилася, але потім упевнено відповіла:

— Тому що рано чи пізно хтось руйнує все, у що ти раніше вірив.

Її самотність, безперечно, не була випадковою, хоча я більше не зазіхав на розуміння її причин. Де в чому навіть підтримував, оскільки сам давно для себе обрав такий спосіб існування. Слово «існування» — саме те, яке я хотів дібрати. Самому важко. Але самому треба вміти бути. Досвід самотності передбачає особливість майбутніх стосунків, а звичка бути наодинці — уміння їх цінувати. Потім ми скерували розмову в річище випадковості. Я навіть пообіцяв написати твір про незворотність долі, і ми разом придумали назву: «випадкова самотність». Потім вона вперше притулилась до мене і, зручно вмостившись на матраці, тихо сказала: «Бути самотнім — не добре, але зручно».

Більше лірики між нами не було. Як і відвертих розмов. Вона була переконана, що в момент, коли люди звіряються, — мусять розлучатись. Або залишатись назавжди. У друге вона не вірила. Тому ми й далі розмовляли про відсторонене. Важку долю держслужбовців та їхні позачергові страйки. Мусульманських терористів і дискримінацію, яка їх до цього схиляє. Айсберги Антарктиди та глобальне потепління. Технологічний хаос і фінансовий колапс. Згадували навіть стародавні догми й сумнівні пророцтва, що в них вона якраз вірила. Нічого персонального, нічого конкретного. Окрім якихось мимовільних інтриг, натяків, беззмістовних секретів і загадок.

Загадки — єдине, що було між нами. І неписана домовленість не заходити за межі особистого. Я не знав про неї нічого, навіть більше — не вдавався до спроб дізнатись. Мене цілком влаштовував калейдоскоп нашого спілкування: відстань, тривалість, насиченість. Утім, вона все одно дотримувалася своєї теорії.

— Я мушу зникнути, — сказала вона одного вечора наче до слова, що мало б мене насторожити, але я вирішив підіграти її драматичності.

— Ти стаєш залежною? — запитав я.

Мою пропозицію вона не підтримала, хоча також могла сказати щось загадкове, проте обмежилась іронічною посмішкою:

— Тобі потрібно писати, — сказала, — я тебе відволікаю.

Не зношу відчуття прив’язаності, також не звик сковувати людей. Дивно, що, попри існування в кожного особистого світу, хтось залишає за собою право за когось вирішувати. Також не люблю на нього впливати, не люблю відчуття тиску. Як і передчуття кінця, схожого на хвилини перед бурею, коли, обмежений часом, намагаєшся зберегти найцінніше. Ненавиджу цей вибір, важко сприймаю втрати, особливо в мить, коли досі володієш. Це схоже на висновок лікаря, що діагностує рак, обіцяє пролонгацію життя, яке, втім, більше не може бути повноцінним.

Вона не заходила наступні п’ять днів. Але її відсутність не надто мене зачепила. Просто змусила більше акцентувати увагу на часі. Наприклад, прибирання кімнати забирає в мене дванадцять хвилин, за які я встигаю прослухати три пісні та двічі прокрутити в голові план на день. Макарони слід варити дев’ять хвилин, якщо їх переварити — вони стають шкідливими. Насправді я пишу не більше ніж півтори години на добу. Решту часу я виконую дріб’язкові справи, які просто відволікають від роботи. Я думаю про неї надто часто. І це не піддається лічбі. Тривалість сну в мене також нестабільна. І це, мабуть, один із небагатьох наших спільних чинників. Вона надавала перевагу хаосу, спираючись на теорію, що відсутність порядку певний порядок таки створює. А я постійно втішав себе думкою, що протилежності притягуються, бажаючи знайти бодай якийсь зв’язок наших невідповідностей.

Вона справді зникла. Хоча я й усвідомлював вдаваність її втечі. Я її шукав. Тобто інколи виглядав у вікно та часом заходив провідати її вдома. Тобто не надто активно, щоб не виказати занепокоєності. Зрештою, можна було б прийняти для себе варіант, що вона просто пішла за матеріалом для шиття і скоро повернеться. А може, сіла не в той автобус чи поїхала не в той кінець. Головне — коли вона повернеться, удати, що нічого не відбулося. Бути готовим сказати їй комплімент чи якось здивувати. Головне — продемонструвати їй розуміння того, що колись хтось із нас таки піде. Думаю, піду я. А вона залишиться в тому місці. Або ні. Тільки мене це не стосуватиметься. Як колись не стосуватиметься написаний мною текст, що з часом стає чужорідним. Спочатку він тобі набридає, потім ти відвикаєш від нього, забуваєш і навіть не згадуєш. Чорт! Я ніяк не можу змиритися, що з людьми так само.

Найгірше — що після умовної смерті життя триває. Що відчуття втраченого не дає свідомості спокою, і ти навмисно шукаєш причини й передумови, коли все пішло не так. І дорога, радше схожа на лабіринт загадок, ще більше заплутує тебе в кругообігу власних здогадок, де в підсумку ти, знесилений, намагаєшся від усього втекти, тричі пошкодувавши, що заплутав цю головоломку. Чи хотів я знайти відповідь цього разу? Навряд. Мені достатньо було знати, хто вона.

Як правило, відповіді дістаєш випадково, часто неочікувано, тому головне — завжди зберігати пильність. Як правило, правду говорять, коли нічого втрачати, людям, яким вона непотрібна, за умов, що найменше цьому сприяють.

Марта нічого не знала про Єву. Сказала лише, що вона добра. Сказала, що чудово відчуває людей. Що погані люди не вміють створити хорошу атмосферу. А від Єви віє теплом і світлом. А ще смутком, але чому, вона не знала. Марта сама була сповнена смутку, щоправда, він мав залишки надії. Чи меланхолії, яка радше надихає і допомагає дихати. Потім вона говорила про своє життя, про самотнє виховання дітей та нестачу часу на себе. І ці слова також були сповнені надії.

— Знаєш, — сказала вона, — це добре, коли маєш, що дати. Особливо коли це — нематеріальне. Тоді твоя жертовність може на щось обернутися, а немає нічого кращого, ніж усвідомлення власної необхідності. Можливо, саме це мене і змушує просинатися, дає сили боротися. Здається, я давно прокидаюся лише для них. І дихатиму до того часу, поки від цього бодай якось залежатиме їхнє життя...

Григорію дихати не хотілося. Як і пізнавати світ навколо. Тим паче, малопомітну Єву. Втрата дружини залишилась надто сильним спогадом і заперечила ймовірність схожих почуттів.

— Єдине, коли її згадуєш, — сказав він, — під час якогось контакту з жінками.

Навіть найменшого: бо одразу порівнюєш свої почуття, визначаєш їхню відсутність і подальшу перспективу. Усе решта — вигадка і вдавання, якими або себе обманюєш, або підіграєш партнеру, що однаково марно. Після любові звичайної ніжності мало.

Я не був настільки категоричний стосовно теми почуттів — радше просто байдужим. Здається, дійшов до межі, коли втрачаєш не віру, а саме бажання. Коли вже відсутній страх, набуті досвід і знання, але сенсу також немає. І в підсумку залишається просто писати, оскільки це дасть бодай якийсь результат чи допоможе встановити розуміння, що час минає, а обставини змінюються. Принципи ламаються та порушуються правила. Губляться обіцянки і забуваються образи. Рани гояться. Пам’ять стирається. Тільки любов не повторюється.

Розказав мені про неї мер. Але не надто охоче. Здебільшого, мабуть, тому, що я завжди платив за продукти і не записував у борг. Спочатку він запитав про причини мого інтересу, далі згадав свої політичні часи та найпомітніші успіхи, поскаржився на теперішній стан речей, і, зрештою, абсолютно перевернув перебіг розмови. Говорив він багато й упевнено, красномовно, як і личить політику, який тимчасово живе з підприємництва. У підсумку, сама підготовка забрала більше часу, ніж розповідь, але інформація була цікава:

— Краще розкажу про її матір. Щоправда, її мало хто знав. Розказувати нічого. Вона приїхала сюди з дочкою, працювала в місцевому пансіонаті. Згодом отримала невеличку квартиру й обжилася, але на контакт із людьми йшла рідко. Пліткували, що чоловік покинув її з дитиною одразу після пологів. Подейкували, через зраду. Як вона жила і про що думала — невідомо. Її згадували лише тоді, коли щось із нею траплялося. А траплялося з нею щось украй рідко. Власне, один раз — це коли вона приїхала в наше місто, а другий — коли вона померла в реанімації. Запалення легень. Малій тоді було тринадцять, її забрали в якийсь притулок. Тільки недавно сюди повернулася, поселилася в тому самому будинку, шиє одяг, з того й живе. Більше нічого не знаю. Але, можливо, тобі буде щось цікаво. Можеш написати про неї.

Мені не писалося. Я не дізнався нічого нового і створити щось нове також не міг. Чи, радше, дійшов до етапу, коли описувати цю марноту більше не було сенсу. Звісно, за всіма літературними правилами (якщо такі існують) чи бодай мірками людської порядності (все-таки потрібно вгамовувати людський інтерес, якщо сам його спричинив), я мав би коротко описати, як далі велося другорядним героям, чи стала Жанна актрисою і чи зустрів я Єву. Чи дописав роман і що ж за історія не давала мені спокою впродовж усього життя. Але це здавалося б не надто вірогідним.

Тому, давши лад своїй оселі, заваривши залишки подарованого Євою чаю та відклавши уривки розпочатого роману, я сиджу за столом і пробую знайти логічне пояснення всім останнім подіям.

За вікном вечір, з радіоприймача лине приємна музика, і я тричі проігнорував стукіт у двері. Для цілковитого спокою також вимкнув світло. Наразі я обираю, як завершити це оповідання, хоча пасувало б залишити фінал відкритим. Слова я шукаю здебільшого для новел і романів. Для себе я давно припинив шукати будь-які відповіді.

Хіба існує якесь універсальне пояснення в такому несталому світі? Нестале все. І люди не виняток. А беззмістовний монотонний пошук зрештою виснажує і призводить до істеричного сміху як прояву безсилля чи відчаю. Ми смішні у своїх вимогах до інших, як і не можемо гарантувати пролонгації дії своїх обіцянок, навіть якщо вони в певний момент справді мали значення. Я часто суперечливий у висновках, ніколи не відмовляюся від своїх слів, хоча часом вони вже не відповідають дійсності. Це гуманно й чесно, хоча моя творчість — смертельний компромат. Якщо комусь необхідні чітко окреслені визначення чи інструкції, кожен може шукати підтвердження своїм домислам. У власній ж ідентифікації нових тверджень чи дефініцій я частіше схиляюсь до варіанту мовчати. Це ультиматум, який я зобов’язався перед собою не порушувати. У цьому світі вже було сказано все. Але багато про що варто було б змовчати.

На вулиці дощ. Я стою на зупинці і чекаю на свій автобус. Біля мене валіза, і це мені щось нагадує. Єва стоїть навпроти і чекає слушного моменту, щоб підійти. Вона сама купила мені квиток, тому точно знала дату мого від’їзду. Поки вона демонстративно залишається осторонь, але бажає, щоб я помітив її присутність. Уже зовсім скоро вона підійде і скаже щось на кшталт: «Це і так не мало значення, тому цього треба було уникнути», — або що я неправильно її зрозумів, а втеча врятувала хороший спогад для кожного з нас...

Але Єва цього не сказала, вона підійшла, коли часу залишалось зовсім мало, коли його залишалось на одну фразу. Вона підійшла й мовчала, перебирала в руках якісь обереги і пильно вдивлялася мені у вічі. А погляд... А погляд її був такий по-осінньому спокійний і вдумливий, дещо втомлений. Очі, які пронизували тебе наскрізь, дивилися так, як вдивляються в морську далечінь, як вдивляються в обличчя того, хто образив, намагаючись достукатися чи знайти відповідь. Здавалось, вона хотіла про щось розповісти, сказати щось особисте, те, про що говорити не личить, що зазвичай замовчують або відкривають лише близьким, та й то, коли мовчати несила... І ще той погляд туманно затьмарював, розсіював увагу і тривожив легкою розгубленістю...

Коли вона стояла поруч, усі крапки були розставлені, двері зачинені, валізи спаковані, рахунки оплачені ... І навряд щось могло порушити довершеність цієї картини. Та й вона особливо на це не зазіхала, просто востаннє всміхнулась і сказала:

— Ти ж давно хотів дізнатись... Вона тоді запитала тебе: «Ти ж не дозволиш мені піти?»

Вроцлав, грудень, 2015

Тіні наших побачень

Колись я був молодим художником зі зневажливим, цинічним поглядом, легким, дещо бардівським, вуличним шармом, густим, пишним волоссям, більш притаманним поету, і талантом, якого не мали ні той ні інший. Я купався в славі, губився в пошуку насолод і тонув у пестощах, що їх дарували легковажні грішниці мого похмурого міста. Своє місто я любив. У всіх його недоліках і слабкостях, в усіх вадах і крайнощах. Та найбільше я любив його жінок.

Роки минали... Змінювалися тенденції і настрої, мода і смаки, мої фарби втрачали колір, а моє віднедавна усамітнене життя рідко зазіхало на стійкі кордони майстерні. Жінки, які ще недавно обплітали мене хтивим пітоном, відтепер оминали моє ліниве тіло, щоб поглянути на те, що говорило значно красномовніше за мене, — полотно... Тепер вони були ближчі, але менш жадані. Вони більше не викликали юнацького запалу чи інтересу, молодецького захоплення чи бажання. Та, переступивши поріг, вони приставали на кровний зв’язок і таємну угоду, обітницю зберігати спільний секрет.

Львів переживав часи умовного консерватизму. «Умовного» — це передбачало умови, за яких закони могли порушуватися. Мистецтво входило в правило хорошого тону, набирав обертів театральний рух, часто відбувалися історичні дискусії, але теми рідко стосувалися повоєнних подій. Першим користувалися псевдомитці, другим були незадоволенні колишні офіцери. Усі пили багато кави, мали за звичку обговорювати більшість соціальних змін, часом скаржились на погоду і транспортне сполучення. Але в цілому нічого особливо не змінилося. Люди й далі милувалися собою та рідше любили одне одного.

Ми здебільшого проводили час у «Штуці» — певному осередку творчих невільників, де кадри богемного класу намагалися визначити актуальні суспільні настрої. Відверто, це була гонитва за славою або добре прихований самообман. Чималий цинізм у спробі одночасно афішувати публічну порядність і мистецьки виправдовувати власну розпусту. Однак там наливали добру випивку і пропонували гарну музику, навіть дотримувалися певного дрес-коду. Тому ці часто закриті зібрання мали суттєве значення в культурних кулуарах здебільшого через сам факт обмеженості доступу, інакше губилася основна ідея заборони — таємниця.

А по суті, цих людей поєднувало те, що всі вони почергово зневірилися в житті чи в собі, тому трималися поруч. Бо хіба є щось краще, ніж знайти спільників у мистецькому колі? Люди інколи так чинять: шукають штучні відповідники і при цьому дурнувато посміхаються, удаючи спорідненість, приховують свої комплекси і втішаються, що існують інші персонажі з таким самим відхиленням.

Загалом ніхто не цікавився чимось, окрім власної геніальності, але кожен поводився досить приязно. Для мистецького успіху потрібно всіх ненавидіти або з усіма дружити. Більшість обирали безпечніший варіант. Тому в «Штуці», яка приваблювала мене джазовими вечорами, інтелектуальними дискусіями та й загалом приємними зібраннями, десятки претензійних, позбавлених фінансового благополуччя, але переповнених амбіціями митців пліткували та виставлялися. Як я казав, ніяких змін. Цікавість, порожні розмови і марнославство — усе, що править світом.

Мене такі тимчасові радощі мало приваблювали, радше дозволяли на хвильку забути про глобальне. Одвічна проблема митця — пошук уваги й визнання. Найважче із цим письменникам: вони повинні змусити прочитати свою книжку; найбільш скривджені — художники: інколи їхні багаторічні старання удостоюють скупого погляду; музиканти — найревнивіші, хоча й можуть легко привернути увагу. Усі приречені на самотність і звеличення жінки, що апріорі не обіцяє вдалого союзу. Жінка для митця — спосіб забезпечення потреб, а його роль у її житті завжди епізодична. Часто правду маскують за рангами муз. Лестощі, не більше. Творчість поглинає людину цілком. Тому все, що їй залишається, — це манірна претензійність на увіковічення. Частіше — гра із суспільством і провокації. Не надто надійна перспектива, погодьтеся.

Мені було не до того, я мешкав у своєму занедбаному будинку, побудованому ще за австрійського правління, з високими стелями та холодними зимами. Єдина простора кімната була і спальнею, і майстернею, отже, усамітнитися можна було, лише якось затулившись від інших. Сам будинок був розташований на невеличкому подвір’ї, що завжди плутало молодих поштарів і загрожувало репутації нерозбірливих коханок. Мені було під п’ятдесят, і я вдався до завершення певного творчого циклу — вважав, що це саме той критичний вік, коли час виконувати все, що завжди відкладав на потім.

Найбільша трагедія митця полягає в тому, що його творіння завжди молодше за нього. Він переростає книжку, яку пише. Останній штрих картини наносить зовсім не та людина, яка розпочинала композицію. Автор розвивається, а його творіння здається недосконалим, інколи — жалюгідним. Інколи його мучить розуміння, що досконалості не існує, інколи — огортає справжнє блаженство, адже в майстерності немає рамок.

Повертатися до закинутих колись справ — не завжди рух назад, часом це переосмислення не лише творчих потуг, але й мотивів виконання творіння. Цю виставку я готував усе життя. Інколи експонати виникали під впливом натхнення, часом через муки чи творчі простої. Зрештою, я завжди керувався інтересом та змогою експериментувати, не зважаючи на другорядні аспекти. Серед них основним завжди був острах неприйняття, відсторонення. До останнього я ставився завжди спокійно, адже здатність твору зачепити чиїсь почуття є ознакою його успішності. Утім, після анонсу своєї основної виставки я стикнувся зі справді жорсткою критикою. Періодичні видання друкували скандальні дописи, від мене відсторонювалися найближчі друзі, я регулярно отримував листи з погрозами. Мене звинувачували в підриві суспільного спокою, розпалюванні ворожнечі, релігійному протесті та бунті проти соціальних норм. Щоправда, поширення ця інформація поки не набула. Я розставив світ на місця. Тому мене це мало хвилювало. Достукатися до суспільства можна, лише знявши з нього одежу. Навіть якщо це звучить метафорично і зображено лише візуально. Світ не стоїть на місці: вчорашні ґанджі стають класикою, а деякі речі трактують лише з погляду зручності їх використання. Так, релігія завжди буде засобом маніпуляції суспільством, жіноча творчість — різновидом фемінізму, вдавана демократія — лише новою формою комунізму. Ілюзорний вибір, який надають людині, завжди йтиме поруч зі страхом осуду. Тому питання самоідентичності, особливо творчої, зовсім не пластунство, а виявлення свого розуміння прекрасного. До цього я дійшов зовсім недавно, так було не завжди.

Якщо чесно, мені в житті не пощастило. Якщо ще чесніше, то пощастило не одразу. У житті я можу завдячувати як випадку, так і власній праці. Але мене рідко переймав аналіз подій, хоча вони й безпосередньо впливали на становлення мого світогляду, тому я подам їх у скупій хронології. Розпочну одразу зі знайомства з Якубом, літнім польським букіністом, унікальним у літературній необізнаності та вмінні дорого продати книжки. Це я зрозумів пізніше. На момент нашої зустрічі мені було дев’ять і я доглядав за садом Якуба. Поляк був рослий, мав грубий голос і хронічний кашель. Щоденно його відвідувало чимало осіб, розмови завжди починалися із літературних тем, закінчувалися випивкою або неприхованими оргіями. Я нерідко бачив оголених жінок, які ходили коридорами його будинку, вони були п’яні і веселі, мене не соромилися, завжди посміхалися й куйовдили мені волосся. Я тоді вибігав на задвірок, де відбувалися мої перші художні спроби. Я збирав вугілля з печі й розмальовував ним високий паркан. Якуб не заперечував, він насправді мало чим переймався.

Я провів так шість років, мої батьки були прості робітники, часу в них на мене не було. Я їх також більше не згадуватиму. Достатньо розуміти, що вони не відігравали в моєму житті важливої ролі. А потім стався той випадок.

Мені було п’ятнадцять, і я закінчував середню школу. Досі працював у Якуба, який на той час дуже зістарівся, але своєму стилю життя не зраджував. Досі думаю, якби він не помер так швидко від раку легень, ми б по-чоловічому подружилися. На одній з його вечірок я звично допомагав накрити стіл, здебільшого мене просили бігати до погреба по вино.

— Ти доглядаєш за садом Якуба? — запитала мене жінка з низьким голосом.

Вона була голою, з великими грудьми, посіченим волоссям і малопомітним чорним трикутником унизу живота.

— Я доглядаю за садом Якуба, — максимально чітко відповів я. Вона посміхнулася.

— Це твої малюнки? — запитала мене, махнувши рукою в бік задвірка.

— Так.

— Я тобі подобаюся? — запитала вона.

— Так, — знову лаконічно відповів я, приховуючи гарячу ерекцію.

— Це добре, — сказала вона, а потім залишила адресу й попросила прийти до неї завтра о шостій.

Вона спізнилася на десять хвилин, потім холерично шукала ключі в сумочці.

Я відповів, що пробачаю, бо вона носить моє улюблене ім’я — Олександра — і в неї красивий костюм. Вона заперечила, бо це чоловіче поєднання. Не розумію чому. Потім я щось говорив, вона діставала щось із холодильника. У кімнаті було холодно, але вона скинула жакет. Потім швидко розповіла про себе. Я дізнався, що вона адвокат, переселенка з Польщі, але вважає себе українкою. Я зауважив, що в неї хороший смак.

Вона не курила, але пила багато вина й була вегетаріанка. Казала, що багато працює, інколи танцює ночами. А ще відвідує могилу своєї дочки. Чоловіка свого не кохає, але він військовий пілот, тому вони часто не бачаться. Потім говорив я. Вона всміхалася. Точніше, насміхалася, але я це сприйняв як хороший знак.

— Ти дорослий не за роками, — вона зазначила.

Насправді я не розумів, що говорив, але так було написано в книжках, які я знаходив у Якуба, у чому їй і зізнався. Вона знову всміхнулася і попросила підійти.

— У тебе гарні кучері, — сказала, але для чогось заходилася мене роздягати.

Після того взялася роздягатися сама. Я хотів їй допомогти, але вона заперечила. Стало сухо в роті й солоно в повітрі. Вона торкалася мене руками, потім вустами, а згодом я відчув її тепло. Це тривало лише хвилину. Вона підвелася і притаманно собі всміхнулася. Підійшла до столу й сіла вечеряти, а я лежав незворушно, важко вбираючи холодне повітря. Моє тіло крутило.

— Хочеш вина? — запитала.

Я відмовився. Відтак вона підійшла й знову накинулася на мене. Здається, цього разу мені вдавалося краще. Вона стогнала й важко дихала, раптово скрикнула, злізла з мене і ще деякий час вовтузилась поруч. Мабуть, її ноги звело в судомах.

— У тебе є талант, я хочу тобі допомогти, — сказала Олександра, і ми заснули.

Таких історій дедалі більшало. Мені щось говорили про кучері й талант, я чемно слухав і чекав на продовження. Я вже більше розумів, що відбувається. Часом брав ініціативу у свої руки. Минуть роки, і я не пам’ятатиму імен усіх цих зрадливих дружин чи голодних поціновувачок мистецтва. Згодом стає зрозуміло, що самого таланту досить, щоб сподобатися, і ти вже ставишся до мистецтва як до засобу зваблення. Часом запитував себе: що змушувало жінок так легко піддаватися на доволі ліниві маневри? І мені здавалося, вони вважали, що таким чином стають дотичними до чогось великого й духовного. Мистецтво вабило і дурманило їм розум. Соромно зізнатися, що мені достатньо було банального виділення сперми, моє тіло таким чином розслаблялося і я міг ставати до роботи. Тому мені доводилося вигадувати історії про натхнення й муз. Вони хотіли це чути.

Олександра мені справді допомогла. З наступної осені мене прийняли в школу мистецтв. Це був інтернат закритого типу, де юнаки навчалися музики, літератури, рисунку. Ми жили у восьмимісній кімнаті. Інколи було галасливо й важко, але в мене було своє ліжко, а ще зникла потреба самостійно заробляти на їжу. Тому все влаштовувало. Навчання починалося о сьомій ранку із загальних предметів, після обіду — профільні заняття. Я ще не до кінця ототожнював себе із художником, просто це єдине, що в мене виходило і давало спокій.

Мольберт, пастель, вітраж, кракелюр, етюд, етюдник, ескіз, акварель, начерк, планшет, палітра, пензель, мастихін, розчинник, перо, розтушувач, ватман, лайнер, мазок — я не знав спершу значення всіх термінів, але наче непогано ними послуговувався. З мене не насміхалися, навпаки — намагалися мені допомогти. Тоді я цьому дуже радів, тепер я розумію, що це був шлях самоствердження. Митці ревниві. Усі без винятку.

Я провчився там три роки, мене кілька разів називали кращим студентом, мої твори продавали на міжнародних виставках, декілька разів у мене брали інтерв’ю для місцевої преси. Чи закрутило мені це голову? Ні. Я багато працював і не дозволяв собі відволікатися. Це був шанс для простого хлопця досягнути того, чого прості люди намагаються цуратися, спираючись на нерозуміння. Тому я мало спав, мої дні минали в майстерні, а коли руки втомлювалися — за книжками. Література стала моїм другим захопленням, я розумів, що тільки всебічний розвиток може зробити мене великим.

— Ти маєш дозволяти собі насолоду, — сказав Ґреґор.

Він був власник закладу і причетний до всіх процесів. Здавалось, він був завжди сумний, а може, осоромлений своїм життям. Йому личило бути сумним, чи, радше, це був тиск віковічної мудрості, яка також була йому притаманна. Мене в ньому захоп­лювала здатність знайти ту тонку грань, що не дозволяє творчості цілком стати захопленням, але й не ставитись до неї, як до роботи.

— У цьому немає логіки, — казав він, — ти маєш бути відданим і закоханим.

Забудь про натхнення. Не уникай, якщо воно тебе наздоганяє, і хитруй, коли воно відсутнє. Роби перший крок назустріч — бери кисті і малюй не думаючи. Черпай ідеї зсередини, якщо не бачиш їх навколо. Культурне оточення, обстановка, ніч, сп’яніння — другорядні засоби, ти маєш навчитися сам доводити себе до екстазу.

І задоволення — не забувай про нього.

Ґреґор пішов невдовзі по Якубу. В один момент я злякався, що всі, хто торкався мого мистецтва, помирали, хоча, здається, це для всіх невідворотний процес.

Ми заробляли перші гроші на вулиці, малюючи шаржі чи пейзажі, цікаві для туристів. Гроші витрачали на вино й сигарети, інколи дозволяли собі походи в ресторан. На той момент мені було близько двадцяти, я винаймав квартиру біля Ринку разом із трьома товаришами. Жити разом було нелегко, описувати причини немає бажання. Тоді недоречним стане слово «товариші». Ми перебувалися все тими ж заробітками, дурманили жінок, сперечалися про творчість і мріяли про велике. Щоправда, стати великим судилося тільки мені.

З Адамом я познайомився двадцять сьомого липня — добре пам’ятаю той день. У Львові дощило. Це була одна з тих раптових короткочасних злив, характерних для мого міста. Люди хаотично втікали в кав’ярні та під’їзди, зачиняли літні веранди, хоча дехто знімаввзуття й танцював під дощем. Я ж просто дістав парасольку, прикріпив її над мольбертом і, заховавшись під таким «дахом», далі малював собор. Це був домініканський костел епохи бароко, який я намагався зобразити на сучасний манер.

— Я заплачу вам тисячу крон за цю картину.

— Вона ще не готова.

— Власне тому я прошу припинити роботу над нею, у вас буде цікавіше заняття. Пройдете зі мною в кафе?

Адам, як виявилося, довго за мною спостерігав. Потім він зізнався, що найбільше його підкупила моя відданість праці. Таланту ж було мало, а він бачив багато хороших художників. Я пристав на його пропозицію і наступні кілька років ми провели у Відні. Малювали картини на замовлення міщан — у ті часи було модно оздоблювати ними помешкання. Тоді під впливом кубізму, неокласицизму і меншою мірою імпресіонізму сформувався стиль арт-деко, що й був найпопулярніший за тих років. Це були роки праці... голодні та п’яні, деколи — закохані. Ми не жили у Відні, який змальовують у художніх творах, — ми створювали це місто для інших. Це був важкий час, але він вартував того. Я поїхав до Відня малим недосвідченим хлопцем, а повернувся звідти заможним зрілим художником, перед яким схиляв голову світ. Ми з Адамом залишились у Львові. Місто, яке сформувало тебе, завжди буде найсприятливішим для творчості. Ми знову ж таки малювали закордон, але тепер жили життям богеми, а не підрядників, які виконують чиїсь замовлення.

Приблизно тоді я зрозумів, що мав на увазі Ґреґор під словом «насолода». Наші будні минали між виставками, фестивалями та званими вечерями. Колекціонери, музиканти, письменники, архітектори — ми спілкувалися винятково із собі подібними. Приблизно тоді я зрозумів, що, просто маючи талант, можна подобатися людям, крім того, за талант тобі пробачали майже все.

У нас було все: гроші, вино, слава. Ми могли дозволити собі зникнути на деякий час чи проспати важливі зустрічі. Жінки змінювали одна одну, ми забували їхні імена, але вони знову ж таки нам пробачали. Адам сказав одного разу, що тіло митця створене для задоволень, тому любов приречена на тимчасовість. У мене були жінки, яким удавалося мене зачепити, утім, моє надто активне особисте життя ніколи не дозволяло зробити його сімейним. Бажання гри ніколи не переставало мене вабити...

— Як думаєш, — запитав мене Адам, — так буде завжди?

Я пам’ятаю, ми лежали тоді на траві амстердамського парку, курили марихуану, можливо, тому я так перейнявся й відповів, що в цій непостійності не можу нічого запам’ятати, тому й не знаю, чи щось насправді відбувається і чи буде в цього якесь майбутнє взагалі. Не те, яким я його бачу.

— Мистецтво вбиває, мій любий друже, хіба ви не знали? — Адам протягнув цю фразу. — Але, зрештою, нас убиває все, що нам життєво необхідне. Вогонь, вода, почуття. Мистецтво також убиває. Але мені це подобається.

Найспокійніша фаза мого життя тривала останні двадцять років, за той час я багато чого здобув і побачив. Це був період, сповнений досягнень і розчарувань, або приклад, як друге може бути результатом першого. Певної миті я зумів зупинитися і зрозуміти, що в спалюванні часу гублю власну ідентичність, що довести наявність таланту мушу насамперед собі. І тут не спрацьовують ні суспільне схвалення, ні гонорари. Тому я закрився й малював, утікаючи від епатажності свого існування та його дивідендів. І навіть від жінок. Жінки й далі перебували в моєму житті, тільки тепер вони відігравали лише естетичну роль. У певний момент мені набридли тіла — я шукав душі. Доступність була в моді, тому більше мене не приваблювала.

Час від часу я просто провідував Хельґу. Ми були знайомі дуже давно. Мабуть, останній період, який я пам’ятаю з мого дитинства, був саме з нею. З Хель­ґою я вперше поцілувався, Хельґа була мій перший друг. Потім вона переїхала із сім’єю до Польщі, і досить довго я не знав, що відбувалося в її житті. Як вона знову тут опинилася — невідомо, але добре, що вона була тут.

У неї було досить просте життя. Мешкала в невеличкому будинку із терасою, в якій заведено ховатись, щоб закурити першу сигару. Працювала офіціанткою в ресторані, бавила дітей, доглядала за ними й чоловіком. Читала книжки, вишивала хрестиком, старішала, гладшала, помирала.

Спочатку вона була доволі замкнутою: віддавалася лише із запненими шторами, під ковдрою, повторюючи традиційні рухи, майже не дихаючи, прикриваючи рукою рот у найприємніші моменти, з острахом почувши скрип підлоги чи рух ключа в замку.

Якщо бути точним, то навідувався я до Хельґи раз на місяць. Це був день, коли чоловік затримувався на роботі, а діти ходили в групу подовженого дня. Ми згадували дитинство, розмовляли, плакали, а потім знову кохались. Якщо чесно, особливої радості я не діставав, це було нечесно стосовно чоловіка, але їй потрібні були ці інтриги. Їй потрібні були такі вечори, щоб далі жити простим життям.

Чим для мене стало мистецтво? Приреченістю! Колись я сприймав усе як шанс, потім — як засіб маніпуляцій, згодом — як привілей, але тепер я потрапив у пастку власної нереалізованості. Весь мій творчий доробок — данина моді чи забезпечення потреб суспільства, і ніколи не напрям, який самостійно я визначив вагомим для себе. У результаті хочеться все перекреслити, різко заперечити всі усталені норми, показати протилежний бік — і протестувати!

Мені залишалися останні деталі. Я відчинив двері на горище, обережно піднявся сходами й увімкнув світло. Переді мною стояли тридцять три жінки, вони мали олійну структуру і не намагалися приховати свій сором. Пам’ятаю, коли вперше показав їх Доменіко, він сказав, що ладний був почергово з ними одружитися і проміняти кожну з них на наступну. Зізнався, що правдоподібність картин породжує в ньому збудження, я ж зізнався, що це була причина, чому перші спроби завершувалися невдачею.

Наразі в колекції було тридцять три картини з натури, я збирав їх упродовж років, у різні періоди свого життя, у різних локаціях, за різних обставин. Жінки приходили, знімали одяг і поставали перед моїм пензлем, готові зносити холод та інші незручності. Для мене такі роботи були інтимнішими за близькість: у першому випадку грішниками стають обоє, у другому — один просто фіксує злочин. Цілі трактати можна писати про те, як жінки зважувалися стати експонатами. Інтим для жінки завжди в дечому прихований ритуал, який, крім задоволення, часом може принести дурну славу. Тому жінка будь-яким чином намагатиметься приховати факт ситуативної близькості, наша ж співпраця була її безпосереднім підтвердженням. Для когось це була гра, хтось піддавався бажанню чи алкогольному хмелю, хтось хотів стати знаменитим чи увійти у творче коло. Найцікавіше, що, погодившись, рідко коли хтось думав про наслідки...

Найбільше подобалось малювати тих, хто був у мене закоханий, вони намагалися зробити все, щоб спростити мою роботу, наче це від них залежав результат. Відверто, їхня відданість надихала мене. Здається, з часом я на малюнку міг зрозуміти, хто з них мене кохає. Тоді я повірив, що найгеніальніші людські творіння так чи інакше були пов’язані з цією патологією. Навіть найідеальніше підібрані кольори, найточніше взяті ноти, найвлучніше дібрані слова не зможуть передати того, що відчуває людина — кохання!

— Ви маєте скасувати цю виставку, — заявив мені Михайло. — Суспільство не готове до такого...

«Не готове» — він наголосив на цьому слові.

Суспільство ніколи не було готовим до жодної зміни. Але людська природа здатна до адаптації та сприйняття будь-яких обставин. Ніхто ніколи не був готовий до війн чи стихій, ніхто ніколи не мав певності у правильності своїх дій чи суджень. Зрештою, дивно було чути ці слова від Михайла, який мав бути зацікавлений у нових сенсаціях. Очевидно, він розповів комусь про колекцію, яку я готував. Очевидно, з ним добре попрацювали. Очевидно, мене будуть відмов­ляти від цього непрості люди. Але я поки не міг зрозуміти одного. Що поганого в грі з тілами? Якщо дивитися на це з точки зору естетики чи природного пізнання, бруд зовсім не в оголеності тіла, а в обставинах, за яких воно оголюється. Мене цікавила лише краса. За останні роки я стільки експериментував зі стилями, манерою та пошукам, що заборона моєї творчої спадщини могла бути гіршою від смертельного вироку. За останні роки я багато чого побачив. За останні роки я багато чого змінив. Я сам змінювався, а світ відмовлявся сприймати ці зміни.

Культурне життя набирало обертів. Інколи я навіть не встигав за подіями. Урешті, особисто я ні за чим не стежив, відвідував лише ті, на які мене вдавалося витягнути. Тому із суспільними вподобаннями я був не надто знайомий. Тим паче — тільки відданість своїм поглядам і стилю визначає справжність митця.

Будемо відвертими: нічого особливого я не пропус­кав. Самозакохані поети й легкодоступні манекенниці. Так звана богема, яка сама втомилась від регулярних зустрічей, але й далі впивалася вином і обговорювала речі, які можна було не обговорювати. У кутку грав радіоприймач, вихідними — місцевий джазовий бенд. Неохайний довговолосий власник безперестанку курив і частував санґрією найближче оточення. Чимало молодих осіб намагалися привернути увагу, вдавалося їм це тільки епатажною зовнішністю, тому у відповідь вони отримували лише іронічні погляди. Мене такі ситуації тішили. Люблю посередніх творців, які відповідно до розбіжностей амбіцій і реального стану речей шукають навколокультурний шлях, щоб домогтися визнання. Люблю слухати їхні претензії. Їхні доводи й аргументи. Удавано підтакувати й слухати, а в мить, коли вони чекають на твою реакцію, байдуже замовляти ще одну чашку кави.

Наївні. Таланту не потрібно шукати схвалення.

Утім, усе було не так сумно. Інколи там з’являлися цікаві персонажі. Наприклад, Марк, який спалив увесь наклад своїх віршів через помилку, яку не виправили редактори. Остап, що привіз із Нідерландів програму лялькового театру, чим привернув до себе чималу увагу, розігруючи політичні вистави. Пам’ятаю історію Володимира, який, улаштувавши страйк проти скорочення оперної трупи, нап’яв наметовий табір нав­проти мерії. У кожного з митців є такі історії. Проте якнайдалі зайшов Доменіко.

Доменіко — італієць, якого у Львів привело нове кохання. До міста він привіз глухонімий театр. Якось Доменіко зізнався мені, що своїм успіхом він цілком завдячує дружині. Він сказав, що колись одружився із жінкою, яку не кохав. Йому не подобалася її манера розмовляти, не подобався одяг, який вона носила, не подобалося, як вона готувала, а ще в них не ладилося в ліжку. Він не любив усе те, що в жінках зазвичай подобається. Він навмисне довів себе до такої депресії, що рятували його лише нові п’єси. Його вистава побила всі рекорди, а мені стала за хороший приклад...

Самотність я виправдовував своїм жахливим характером, зовсім не творчістю, хоча в моменти стосунків я справді мало малював. Я не вважав жінок перепоною на шляху до визнання, проте інколи доходив думки, що мені категорично заборонено будувати стосунки. Коли я закохувався, то переставав кохати. Бо кохати можна лише недоступність. Усе решта — стосунки, що їх я ніколи не вмів вибудовувати. Були ревнощі, була пристрасть, було і кохання... Але у своєму прагненні досконалості я не міг сприймати жінку як картину, раннє захоплення все одно змінювалося розчаруванням, вона також змінювалась — і не могла залишитися в пам’яті ідеальним експонатом. Я боявся цих змін. Тому я боюся закохуватися. Я не хочу бачити жінку біля вівтаря, якщо мені доведеться побачити її в коробці.

Тоді Михайло запрошував на нову виставку сучасного мистецтва. Я ненавидів усе сучасне й не міг називати це мистецтвом. Радше альтернативою, що трішки пом’якшувало моє ставлення до незрозумілих мені карикатур. Мистецтво має дотримуватися класики або випереджати час. Візуалізацію того, що не відтворюється в житті, можна назвати відхиленням, але ніяк не мистецтвом.

Я не висловлював свою думку після презентації — це робили і без мене. Ми сиділи в тісному колі й випивали. Хтось підтримував художника, дехто його критикував. Вона сиділа збоку й уважно слухала кожного, хто захотів висловитись. Хто вона була — невідомо, але випадкових людей у такі кола не допускали. Цим вона мені і впала в око: спокійним і врівноваженим спостеріганням і, очевидно, власним аналізом. Розгнівив лише Едуард — письменник, який був відоміший як критик, а не автор, що, власне, і пояснювало його рівень.

— А я не вірю емоціям, які передають словами, — перебила його Магда. У певний момент вона висловила невдоволення більшості з присутніх. — Словами обманюють, хіба не так? Тоді як ви смієте зневажливо ставитися до творчості, що може по-справжньому передати внутрішню ідею? Музика, живопис, танець — це справжня творчість. Ваша проза — обман! А ви з цього робите мистецтво...

Заграв джаз. Цього разу це були якісь португальці. Худа дівчина, у якої незрозуміло звідки бралося повітря для гри на саксофоні, та двоє бородатих старших чоловіків. Критик підвівся й запропонував дружині потанцювати. Це був його найкращий учинок за вечір, вдале рішення, щоб уникнути конфлікту. Його прикладу слідували й інші.

— Ви танцюєте? — Магда запитала мене поглядом.

Я мовчки підвівся та простягнув руку.

Ми ще не почали танцювати, а я вже здався і був готовий на всі її примхи. Вона пахла терпкою гвоздикою, вміло зберігала дистанцію, але дозволяла вести. Я інколи йшов на компроміси, інколи виявляв турботу, подеколи моя поведінка набувала впевненого власницького тону, я поводився, демонструючи, що можу бути гнучким і підійти під її критерії не тільки в танці. Коли закінчилася пісня, я подарував їй квіти, вправно скориставшись нагодою: інколи в такі заклади приходили звичайні квіткарки. Це був чудовий спосіб проявити симпатію, чого я ніколи не зробив би за офіційних умов із ризиком відмови. Мені вдалося цим її вразити. Вона всміхнулася у відповідь.

У цій усмішці я вбачав зелене світло. Є угоди, що укладаються без обговорень... За замовчуванням. Усе породжує інтерес, байдуже, які на те причини. Наша гра несподівано розпочалась, імовірно, незаплановано триватиме, тому не хотілося, щоб стосунки набрали абсолютно звичного для всіх розвитку. Зрештою, якщо все закінчується ліжком, то що може бути цікавішим, аніж шлях до нього? Власне, у цьому суть партії.

Наше спілкування відбувалося у форматі світської ввічливості, і що довше так тривало, то менше шансів у мене залишилось змінити вектор. Я хотів розповісти про якийсь епізод свого життя, про що вона могла б запитати, чому саме цей випадок я обрав. Міг вразити відвертістю розмов, хоча навряд їй потрібні були мої слабкості. Тому ми обговорювали навколомистецькі теми, моя іронія відносно цього неабияк її тішила. Зрештою, я став її дзеркалом, поводився так, як вона від мене цього очікувала. Реагував на її підказки і, не розуміючи передумов і наслідків, погодився грати за її сценарієм. Я був готовий пірнати в її глибини, навіть якщо на дні був би звичайний пісок. Красивим жінкам варто говори про їхній розум. З амбітними слід виявити обізнаність у їхніх успіхах. З розумними розмовляти лише про почуття. На менше вони не пристануть!

Ніхто не помітив, як і коли ми зникли, вона ввічливо попрощалася, одягнула пальто і вийшла, за хвильку я вийшов у вбиральню і не повернувся. Зрештою, всі далі сперечалися, а ми були вже в іншому вимірі. Вона чекала на мене за рогом. Нам удалась іще одна безслівна домовленість, вона вкотре всміхнулась. І далі всміхалася дорогою. Ми прямували вулицями, не обговорюючи маршрут, наче він був для нас звичний. Я деякий час пробував розпитати, що привело її в наше місто, як вона оцінює наш мистецький рух та кого цінує з художників. Вона відповідала на все, що її не стосувалося. Я пошкодував, що надав їй можливість вибору. Тому далі я розповідав про речі, які, на мою думку, мали б бути для неї вагомими: цікаві місця та події, персони, з якими варто було б познайомитися.

Її замкнутість заворожувала, ця скритість не заважала їй вести цілком інформативну розмову, навпаки — породжувала ще більше зацікавлення. І навіть коли в один момент вона перервала, здавалося б, живу бесіду фразою, що ми підійшли до її готелю, це не видалося передчасним чи неввічливим, а демонструвало повноту нашої першої зустрічі. Ця тактовність не могла не зачарувати. Я досі дивувався, як швидко їй вдалося цілком заволодіти моєю увагою. Деякі жінки викликають бажання, інші — інтерес, вона, здається, володіла найвищою мірою зваблення — умінням утримати чоловіка.

Ми бачилися частіше, це набувало регулярного характеру, вона обирала потайні або людяні місця, наче остерігаючись наклепів чи підозр. Розмови торкалися тільки мистецьких тем, їхній характер був стриманий і розважливий. Вона намагалася всіляко тримати дистанцію, не розуміючи, що, дозволяючи це спілкування, апріорі йде на ризик. Кожне нове слово звучало як виклик, кожна наступна фраза на крихту наближувала мою перемогу, хоча вона й заперечувала кожен найменший мій натяк. Зрештою, одного разу вона, сп’яніла від вина в моїй майстерні, запитала, що мені від неї потрібно. Почувши, що кохання і відданість, Магда розсміялася. Утім, після того мовчки пила. Я ще на крок наблизився до неї. Жінці достатньо посіяти в голові ідею, решту вона зробить сама...

Мені вдалося. Вона почала зовсім інакше дивитися на мене, насмішки або скепсис щодо моїх пропозицій змінилися цілковитою байдужістю, її хвилювала ця тема, тому вона всіляко намагалася уникнути її. Вона ставала ближчою, чого не хотіла визнавати. Зрештою, я й далі грав за її правилами. Хоча тепер це була контратака і жертва заради перемоги. Як у шахах: хочеш дійти до короля — віддай пішака. Магда й далі оберігала свою гідність, треба зізнатися, трималася міцно, але стало зрозуміло: вона скоро не зможе панувати над собою. Це було питанням часу, оскільки я обрав правильну манеру. Її виказували випадкові доторки, складні розмови, інколи незрозумілі образи, вона поступово здавалась, але цього було мало, мені потрібно було її зізнання.

У двері постукали. Це був невпевнений, але наполегливий звук. Наче хтось вирішив виговоритись, але до останнього сумнівався.

— Нарешті дістався сюди, — мовив візитер, упевнено ввійшовши до кімнати. — Колись мені здавалося, для цього потрібно обов’язково мати вагіну. З твого дозволу я не роздягатимусь.

Адам за давньою звичкою відчинив вікно, оглянув найсвіжіші роботи, повільно набив люльку, а потім багатозначно подивився на мене. Мовляв, розповідай. Своїи звичаєм ми ділилися новими відкриттями, розумінням життя чи останніми подвигами. От тільки звички часом змінюються, і говорити не залишається про що. Особливо коли все зрозуміло.

Його не було останні десять років: виїхав до Франції через політичні непорозуміння з владою. До його честі сказати — кликав із собою. Після того навіть не писав.

— Маєш поганий вигляд, — зазначив.

Я просто зміряв його поглядом.

— Коли повертаєшся, — почав він, — найбільше, що цікавить, — чи буде хтось чекати. Решта сприйма­ється за фактом: зміни, нові обличчя й порядки, напади ностальгії. У поверненні є щось міфічне: ти одразу хочеш перевірити, чи все залишилось на своїх місцях, або шукати людей, з якими в тебе не втрачений зв’язок.

— Є зв’язки, які обриваються, і повернення стає неважливим. — Я не міг пробачити йому втечі.

Саме втечею я називаю його так званий пошук перспектив.

Останніми роками до його виїзду ми розпочали спільний проект, ним ініційований. Це була серія портретів військових, присвячена пам’яті Мілоша, нашого спільного друга, що загинув на війні. Ми малювали чоловіків у день приїзду на службу і в перспективі — за деякий час. У цих картинах добре виявлялася суть вимушеності. Ми вважали, що в людей змінюються риси обличчя, коли вони йдуть проти своєї волі. Згодом ми малювали перших жертв війни, жінок-волонтерок, скривджених митців, наляканих дітей, перших переселенців. Це не могло подобатися владі, яка спричиняла тиск, бо наша діяльність підривала й без того нестабільну соціальну ситуацію. Адам дуже непокоївся через свою безпеку, зрештою перетнувши французький кордон після численних погроз можновладців. Цього я йому не пробачив. Відданість справі для мене завжди була на першому місці. І жоден чинник не міг стати цьому на заваді.

— Кажуть, ти багато встиг, — вів далі Адам. — І досі намагаєшся уникати людей?

— Слава — надто короткочасна річ, — відповів я. — Тим паче, чим цінне визнання людей, які нічого в цьому не тямлять?

— І таки вважаєш себе розумнішим за інших?

— Радше не дозволяю нікому впливати на мою думку.

— Ти завжди себе обмежував цим, друже, інколи навіть безглузда ідея може відкрити шлях до чогось цінного. Навіть у найменших дрібницях можна розгледіти щось справді вартісне. Втеча від реальності — не запорука створення автентичності, як і навколишній вплив не обов’язково спричинює крадіжку, плагіат...

Що міг мені розповісти чоловік, який побоявся смерті, який зрадив ідею і завжди обирав комфорт? Чого він міг мене навчити? У своєму житті я зазнав хвороб і бідності, втрат і обману, навіть війни. Світ перестав мене дивувати, а життя — вабити чимось незвіданим. Мої висновки не завжди були гуманними, часто — цинічними. Я сприймав людей як об’єкти, але втомився від фальші, зупинився в гонитві за славою, проте завжди шукав легких шляхів задоволення. Інколи всі стають засобами виконання потреб, але це теж нормально. Можливо, і є цілі, заради яких варто боротись: відданість, чесність, справжність. Утім, це теж залежить від нашої позиції. Існують пропозиції, від яких не відмовляються, обставини, за яких обманюють, учинки, які не мають виправдань. Життя не дає часу перевести дух. Не існує ані стабільності, ані гарантій, щастя швидкоплинне, і тільки кохання — вічне. Щоправда, об’єкти кохання змінюються.

Він докурив сигарету і став збиратися.

— Коли я зможу їх побачити? — запитав.

— Скоро.

— Тобі це потрібно?

Відповіді він не почув і рушив до виходу. Адам був знову поруч. Очевидно, він приїхав на виставку. Щоправда, незрозуміло: побачити її чи запобігти їй.

Повоєнну Європу накрила хвиля протестів проти тогочасного політичного руху. Інтелектуальний світ відхрещувався від запропонованого політичного напряму, як наслідок — створював ідеологію абсурдного бунту. Економіка працювала на укріплення військових спроможностей, а мистецьке оточення намагалося висміяти діяльність влади серією антимілітарної творчості.

Чи була ця виставка протестом проти суспільних норм, підтримкою фемінізму, чи ствердженням внутрішніх суперечностей — не так важливо.

У періоди суспільного страху люди завжди поділяються на тих, хто боїться закону, і тих, хто постає проти нього.

Ця виставка мала вчергове сколихнути налякане консервативне суспільство, і мені було байдуже як до наслідків, так і до пошуку внутрішніх конфліктів — мистецтво завжди стоїть поза означеними вимірами, і це єдине, що справді мало значення.

У двері постукали.

Це був упевнений стукіт, такий, за яким виговорюються і ставлять крапку.

За дверима була Магда. Вигляд мала схвильований і боязкий.

— Я здаюся тобі чужою?

— Інколи незрозумілою, але не чужою.

— Ти ніколи не можеш думати лише про мене, подумки ти завжди з ними, — почала вона монолог, який, як я підозрював, мав перспективу затягтися.

Тому я взяв її на руки, поклав на диван, зняв черевики (вони були червоні, лаковані й пасували до чорної сукні) і взявся масажувати стопи.

— Ти завжди втікаєш кудись, інколи дивишся на мене порожнім поглядом, неначе мене взагалі немає поряд...

Я торкнувся її спини та поцілував шию, прихилившись до неї своїм тілом.

— Про що ти тоді думаєш? Мені важливо знати...

Вона не вгамовувалася, тому я теж діяв наполегливіше і заходився роздягати її.

— Ця твоя впевненість мене дратує! Таке враження, що ти не дозволяєш собі слабкості, усе автоматизовано. Вишколені рухи, позбавлені почуттів. Так не буває! Кому ти віддаєшся? Цим бездушним картинам, олійним тілам? Вони тебе надихають?

По цим словам вона залишилася без одягу.

— Що ти робиш? — запитала вона.

Я також роздягнувся і сів поруч так, щоб мій член ледь торкався її.

— Ти ж розумієш, що ми бачились лише кілька разів?

— Насправді це наша сьома зустріч.

— Ви дозволяєте собі торкатися мене.

— І мушу сказати, це до біса приємно...

— Ви ж не розраховуєте на щось більше?

— Звичайно, ні, я роздягнув вас, щоб помилуватись красою вашого тіла або ж узяти його за взірець.

— Ви схиляєте мене до...

— Сексу. Зазвичай цей процес називають так...

— Ви тиснете на мене?

— Навіть не намагаюся, що ви! Я можу цієї ж хвилини попросити вибачення і дозволити вам піти.

— Але ж ця ситуація...

— Я видалю її з пам’яті. Не хвилюйтеся, ваша репутація не постраждає, про це ніхто не дізнається...

— Ви ж розумієте, яке це шаленство? Навіть якщо уявити, що, в міру фізичного потягу чи захоплення вашим талантом, я могла б зараз віддатись ніжності. Але ж є певні межі моралі, які не дозволяють мені близькості з незнайомою людиною.

— Поспішаю вас запевнити, що цілком розумію ваші сумніви і не збираюсь чинити нічого, чого пані сама не забажає. Якщо ваші принципи зараз буде порушено, обіцяю не звинувачувати вас у цьому і взяти на себе частину провини.

— Але ж це заперечить наше подальше спілкування, ми станемо звичайними одне для одного... Ви готові втратити цей рівень спілкування?

— Цілком погоджуюся і запевняю, що готовий і надалі спілкуватися. Інакше — це не найгірший спосіб урізноманітнити процес.

Ця формальність тривала недовго. Вона певний час іще товкла, як це все неправильно, а я за її правилами мав усе заперечувати, щоб, коли це, зрештою, відбулось, усе скидалося на те, наче я їй нав’язав цю думку. Натомість я зі всім погоджувався, і коли аргументи завершилися, вона дозволила мені ввійти.

За вікном смеркалося. Хтось недалеко грав на скрипці, а ми, виснаживши наші тіла, лежали на підлозі. Долівка була холодна, тому Магда швидко вдягнулась і сіла за стіл в очікуванні, коли я долучуся до неї. Я не поспішав, тому вона стала ходити кімнатою. Помітно нервувала. Шукала виправдання.

— Не говори нічого.

— Я хотіла сказати...

— Я знаю.

— Мені сподобався спосіб, у який ви намагались мною оволодіти — ні ви, ні ваша краса чи інші заслуги... Лише те, як це відбулося. Манера була настільки витончена, що я, як справжня поціновувачка мистецтва зваби, не могла залишити її без нагороди...

Мені не потрібне було це виправдання. Я не збирався зазіхати на її безпеку. Але не міг дозволити їй звинуватити мене в тому, що сталося. Вона могла все списати на імпульси, хвилю бажання, мінливу слабкість чи неспроможність захищатися, але вона не мала ставити під сумнів мою перемогу. Жінки дивні й незрозумілі створіння. Як же все-таки змінюється поведінка, коли падає їхній захист...

На ранок вона сказала, що мусить покинути місто, попросила не шукати її, бо сама дасть про себе знати. Я зіронізував стосовно її драми. Після чого дізнався про чоловіка та небезпеку цих зв’язків. Вона нічого не розповідала про нього і ніяк не пояснювала наших зустрічей. Наступні рази Магда також покидатиме моє помешкання затильними дверима, потім зайде в поштове відділення, наче надіслати листа, і після цього заховається в телефонній будці, навмисно привертаючи увагу людей. Таким чином вона уникне підозр.

Вона не вдавалася до подробиць, давши зрозуміти, що наданої інформації для мене має бути достатньо. Я особливо не випитував. Жінка завжди відповідатиме лише на ті запитання, на які сама захоче відповісти, шукаючи шпарин, щоб уникнути незручних. Ким була Магда? Поєднанням пристрасті й ніжності, турботи та зваблення. Певною мірою естетики. Жінкою у всіх можливих моделях. Моделях загубленої дівчинки чи мудрої порадниці, яка так чи інакше маніпулює твоїм інтересом. Тому навряд чи мені пощастило, навряд чи я почую від неї історії про нещасливе життя з чоловіком, тим паче зізнання. Вона була надто розумна. Усе відбувалося надто швидко. Це можна було виправдати бажанням залишатися в тіні. І остаточно розбило мою віру в жіноче кохання. Жінки не здатні кохати, інколи вони схильні до жертовності чи покори, але вони ніколи не відмовлять собі в пізнанні нових чоловічих типажів. Цей інтерес переслідуватиме їх протягом усього життя. А чоловікам кохання потрібне як відповідальність. І, як наслідок, жіноча любов завжди буде яскравішою, чоловіча — сталішою. Зрештою, я не міг ужити цього терміна в нашому разі, це була гра, їй щось було потрібно від мене, і мені залишалося лише спостерігати.

До виставки зостався тиждень. І мене активно намагалися переконати відмовитися від цієї затії. З одного боку, це були меценати й колекціонери, які пропонували влаштувати закритий аукціон, з іншого — різні суспільні організації, що хотіли запобігти соціальному бунту. Влада на той час заплющила очі, утім, обмежила поширення лише в культурному середовищі. Вони мали силу заборонити мені, але дали право вибору... На субсидії та державні ранги я не купився.

Що мене могло злякати? Погрози? Дурна слава? Хіба це ціна, щоб відмовитись від справи життя? Це не було ані протестом, ані бажанням чергового самовираження. Я був готовий опісля спалювати картини чи просити вибачення в усіх скривджених. Ця виставка була підсумком, завершенням циклу, моїм бенефісом. Зрештою, Михайло здався і вручив мені ключі. Ми могли облаштовувати зал.

Я сидів у «Штуці». Кельнер принесла мені кави по-віденськи, я набивав тютюн і слухав молодого гітариста. Хлопець, одягнутий у чорну сорочку, метушливо озирався, наче когось виглядав, і награвав спокійні іспанські мотиви. Моє життя вперше було схожим на ці мелодії.

Усе текло спокійно й логічно — зважені вчинки, розважливі думки, впевнені дії. У певний момент мого життя усі життєві події, усі намагання, потуги й досвід зійшлися в єдиному місці. У мене була кохана жінка, інтрига, таємниця, я стояв на порозі чергової слави та визнання. Усе не могло бути настільки добре. І не було.

— Не можу повірити, що ви справді наважитесь це зробити, — звернувся до мене літній чоловік в елегантному костюмі та з тростиною, на яку він спирався. Він підняв капелюх, вітаючись, тим самим запитавши дозволу присісти. Я не відмовив. — Ви, очевидно, мене не пам’ятаєте. Ми бачилися близько двадцяти років тому у Франції, ви тоді були художником-початківцем, ми зустрілися на Паризькому з’їзді...

— Жан-П’єр Тіссе, — я впізнав його.

— Це добре, — відповів він задоволено. Отже, непотрібно було гаяти час на знайомство. — Не буду приховувати, що мене привела сюди ваша колекція. Мені незрозуміло, яким чином вам дозволили її представити публіці, але розголосу вона набула й у колах французьких жандармів. Часу в мене обмаль. Справа, зрозуміло, делікатна, але дозвольте мені поцікавитися: за скільки ви готові продати колекцію?

Жан-П’єр був знаний колекціонер. Один із тих, кому притаманні і смак у живописі, і вміння вести переконливі діалоги. Він заробив капітал на промисловості, тому зацікавлення мистецтвом було доволі-таки дивним. Хтось пов’язував це із захопленням його дружини, однак правдоподібнішою видавалася версія про його особистий захват від французької художниці. Саме заради її прихильності він зібрав значну європейську колекцію. Або ж це був лише спортивний інтерес.

Його пропозиція мені лестила, однак пристати я, звісно, не міг.

— Ви розумієте, що мені потрібна лише автентичність. Лише обрані люди зможуть насолодитись вашою майстерністю. Опісля оприлюднення ваша колекція втрачає свою цінність. Тому і ціну я можу запропонувати відповідну.

Я ще раз запевнив його, що подальші розмови не мають сенсу. Він особливо не наполягав. У своїй тривалій кар’єрі він чітко усвідомив: якщо все має свою ціну, то часом за гроші цього не купиш.

— Тоді я можу попросити про одне, — він зробив акцент на цьому слові. — Магда Новацька. Я знаю, що це ім’я вам знайоме. І помітив її часті вечірні візити до вашої оселі. Не хвилюйтесь, ваше особисте життя залишиться особистим. Я просто хочу знати, що колекція не дістанеться моїй конкурентці. Саме небажання поступатися змусило мене за вами стежити.

— Конкурентці? — перепитав я. Хоча в голові вимальовувалася чітка картина стосунків, які між нами народжувалися.

— Звісно, — запевнив мене Жан-П’єр, — мені хочеться вірити, що це питання винятково особистого характеру. Вибачте за відсутність такту, але я справді хочу знати, що ви не продасте колекцію Магді Новацькій.

Далі я дізнався більше. Я спробував удати, що обізнаний із родом діяльності Магди, що мене хвилює лише її особисте життя, і, зрештою, мені вдалося дещо довідатися.

Вона була звичайна полька, грала другорядні ролі в театрі. Часто мігрувала з трупою, тому ходили плітки, що полюбляла вв’язуватися в різні любовні авантюри. Краса гарантувала їй чоловічу увагу, ро­зум — можливість приховувати різні забави. Декілька років тому вийшла за німецького офіцера — кажуть, це також була одна з випадкових ситуацій, але їй удалося певним чином переконати його у своїй порядності. Зрештою, поруч із ним вона поводилася, як належить заміжній пані. Його ранг і авторитет тиснули на неї, тому вона кинула театр, а у світське життя увійшла колекціонеркою. Зрештою, усі колишні гріхи, які могли випливати за заміжжя, вона могла списувати на плітки, пов’язані зі спекулюванням чи творчим оточенням.

Останніми роками їй пощастило зібрати чималу колекцію творів сучасних митців — статки чоловіка це дозволяли.

Але продовження історії я вже не чув, як і розповіді про те, чим саме вона не догодила Жан-П’єрові. В одну мить я зрозумів, що також став жертвою маніпуляцій, тільки поки не розумів ціни. Старий розпитував, як саме вона намагалася мене переконати, його дивувало, що жінка навіть не побоялася ризику бути викритою перед чоловіком. Що ж вона знайшла такого в моїх роботах, що могла піти на таку небезпеку?

Після цього він говорив про свої зв’язки у Франції, далі перейшов на загальнокультурні розмови, зачепив повоєнні теми, але кінець кінцем втратив будь-­яку мотивацію і, не чекаючи від мене жодної відповіді, тактовно зник. Тільки я тепер спокійним бути не міг.

Моя неприязнь до колекціонерів навряд чи могла сягнути вищого піку. Я ніколи не розумів бажання людей приховати речі, якими, навпаки, варто пишатися, навіть якщо їхня цінність визначається обмеженістю доступу. Однак гіршим за ув’язнення вільного прояву ідей може бути хіба що шлях, яким митця вводять в оману. Що вона хотіла отримати? Викрасти експонати, спробувати викупити, апелюючи до моєї симпатії? Це була підстава чи вона готувала сенсацію? Мені важливо було знати, чим вона керувалася у своїх учинках. Магді вдалось мене здивувати своєю обізнаністю в галузі живопису ще під час першої зустрічі. Тому я міг відкинути факт збігу і звинувачувати лише себе в тому, що нічого не запідозрив. Вона чітко знала, що я останнім часом роблю. Можливо, тому не заважала мені в процесі роботи. Пам’ятаю, якось я запитав її, чому вона навіть не цікавиться моєю працею. Вона відповіла, що не хоче засмучуватись через побачене з огляду на жіноче сприйняття ситуації. На той момент мене ця відповідь улаштувала.

Відтепер я навпаки провокував потрібні обставини, щоб з’ясувати ситуацію. Я залишав двері на горище відчиненими, просив її принести мені вечерю в майстерню, запрошував гостей і пропонував їй провести екскурсію. Вона шукала різні відмовки та шляхи уникнути обговорення. Інколи це були жарти чи провокації, інколи — хитрощі чи прямі відмови. Зрештою, коли ці психологічні ігри набридли нам обом і вона запитала, чого я хочу цим домогтися, я розповів їй правду:

— Ти колекціонер, я все знаю. Що тобі потрібно?

Вона заплакала.

Я ненавиджу це вузькошаблонне композиційне сприйняття: вагомість імені, оцінка образу, вимоги етикету, втома від уваги. Інколи замислююсь, чи існує відокремлене життя митця і чоловіка, чи ти приречений на незворотний стереотип творчих упереджень? Тому разом із привілеями імені ти мусиш завжди миритися із неможливістю сховатися чи бодай бути об’єктивно оціненим.

Мої картини перенесли в «Штуку», усе було готово де сенсації. У тому числі і я. Завтра буде важливий день, утім, я пройшовся рідними вулицями, замовив алкогольний напій і повільно повертався додому. У переддень про мене говорили, мабуть, усі... Я не зважав. Давно звик до обговорень і засудження. Мовчала лише Магда. Це мене засмучувало. Що я відчував? Я не міг повірити, що вона хотіла мене підставити. Зрештою, у житті завжди треба миритися і йти на компроміси. Власне, я не хотів чути ні виправдань, ні пробачень — я просто хотів знати причину.

Вона на мене чекала. Був помітний саме факт очікування. Я кивнув, привітавшись, і зайшов у ванну, де довго простояв під душем. Старанно поголився. Віднедавна не міг працювати, поки мені не подобалось відображення у дзеркалі. Можливо, я це робив для неї, бо моя щетина завжди подразнювала її шкіру. Коли вийшов — вона стояла оголена і дивилася на мене. Мабуть, думала про щось непристойне, але різко заперечила мої здогадки, щойно я став наближатися до неї. Вона взяла пастель і заходилася малювати. Контури нагадували чоловіка із красивою статурою. Я сидів, відкинувшись на ліжку, і споглядав за нею, попиваючи вино. Мені цього було вдосталь. Частіше манить саме недоступність краси, коли вона подається дозовано, а не випивається залпом. Вона й далі стояла поряд, не помічаючи мене. Не розумію, що хотіла цим показати... Але мене чарує загадковість, завжди манить ця непостійність, немов настрій митця, наче почерк генія... Так і минав наш вечір: вона малювала, а я споглядав, на столі стояли келихи вина, у кімнаті мерехтіло світло.

— Підійди до мене, — попрохала.

— Тобі холодно? — запитав.

— Тобі подобається мій шрам?

Вона показала давній поріз на стопі і поклала мою руку на те місце, після чого сіла поруч, готуючись розповісти історію.

Мені було тоді лише двадцять. І моє життя йшло так само легко, як і мої стопи торкалися бруківки вільного Львова. Я багато у що вірила, сприймала світ як найбільшу загадку, в якій моїм покликанням було її пізнавати. Мене багато що дивувало і тішило: дощ і скрипка, солодка вата і терпка кава, запах фарби і поїздки австрійськими трамваями. Тобто всі доступні та близькі мені речі. Я знала, що заслуговую на щось особливе — до слова, багато не хотіла, мене влаштовували стара канапа, можливість подорожувати Європою і чоловічі погляди. Мені подобалось привертати увагу і хотілось колись покохати самій. До речі, я пробувала малювати, але особливого хисту в мене не було. Тому я подалася в театр, грала другорядні ролі, проте згодом мені це заняття також набридло. Зрештою, це не має нічого спільного із цією історією, я просто хотіла, щоб ти бодай щось про мене знав. Але більше не затримуватиму тебе, тому одразу перейду до головного. Я зустріла його на якійсь виставці... Відвідувала я їх доволі багато, тому не згадаю точно, на якій. Як він мені потім сказав, захопила я його своєю неуважністю, складалося враження, що я роздивлялася картини поспіхом. Так чинять люди, які геть не знаються на мистецтві або надто обізнані. А мені тоді було лише двадцять, розумієш? Тому він насміхався з мене, а я колись пообіцяла стати кращою за нього. Першого вечора він надто уважно мене розглядав, запросив за свій столик — ми сиділи тоді в «Штуці», я була там уперше, а він те місце полюбляв. Я йому сказала, що приїхала сюди з трупою і буду у Львові лише місяць, на що він відповів, що це не має значення. З ним важко було сперечатись. Він здебільшого мовчав, а це притягує жінок... Тому не звинувачуй мене, що я тоді так швидко віддалася...

Він був у мене один із перших, він був вправний коханець, але справа не в цьому.

Зізнаюсь, я боялася його. Хоча агресії він не виявляв. Першою кінчила я, тому мені було дуже важливо, щоб йому теж було добре... Коли його тіло затремтіло, я чомусь різко підвелася й почала шукати одяг, розкиданий у його майстерні. Він не намагався мені перешкоджати, а став набивати люльку.

— Зачекай, — попросив він, і я вмить підкорилася.

Він підійшов і знову зняв з мене одяг. Потім приніс невеличке крісло і попросив сісти на нього. Він почав мене малювати. Спочатку я не розуміла, що відбувається, але це тривало недовго. За півгодини він попросив мене підійти. На малюнку я здавалася красивішою. Мені сподобалось, тому я заходилася його цілувати. І тоді сталось те, що змусило мене втікати. Він не реагував на мене. Він відштовхнув мене і далі дивився на картину. Це тривало десять хвилин... Він навіть не зауважив, як я стала вдягатись, навіть не надав цьому значення. Тому я просто зібрала речі і втекла. Дорогою наступила на склянку з під вина, звідси цей шрам. Але тоді я не переймалася через кров... Я позна­йомилась із тим, що може бути набагато небезпечнішим — справжньою одержимістю. Тому я втікала — мене злякав його погляд.

Після того ми бачились іще кілька разів. Він не уникав цих випадкових зустрічей, але обмежувався привітаннями. А я не насмілювалася розпочинати розмову. Інколи я навмисно проходила повз його будинок, часом навмисно пила каву в «Штуці». Він усміхався до мене. Але більше не кликав.

Магда притулилась до мене, закінчивши розповідь. Я обійняв її — вона потребувала цього захисту. Я відверто не пам’ятав тої дівчинки, але поки не міг зрозуміти, що хотіла ця доросла жінка. Все відбувалося надто швидко, але не могло мене дивувати, і вона розуміла, що це єдина можлива історія для нас. Якби вона попросила, я б віддав їй цю картину, хоча вона б могла з легкістю апелювати, що кохала мене в той момент і не заслуговує осуду. Чи кохала вона свого офіцера, чи це був страх або статусний етикет? Вона не намагалася ніяк запобігти виставці, хоча могла схилятись і до хитрощів, і до маніпуляцій. Вона могла зізнатися, і це залишилось би таємницею між нами двома. Бо ці психологічні ігри, які спочатку вабили загадкою, тепер дратували невизначеністю. І з часом почали відволікати.

Чимзахоплює мистецтво? Чому йому дозволено описувати людські вади без подальшого осуду та відвертих апеляцій? Бо суспільство краще спри­ймає правду в такій латентній обгортці, названій мистецтвом? Тоді яка її ціна і який ризик? І чи вабить творчість наближенням до істини, чи розуміння її невловимості, навпаки, призводить до божевілля?

Коли Магда йшла, то зізналася, що справді спочатку хотіла викрасти картину після першої ж ночі, але цікавість і віра в людей перемогли навіть відданість чоловіку... Вона довго намагалася зрозуміти для себе, що ж тримає її поруч і чому ця історія так хвилювала її всі ці роки... Це не міг бути сором — вона лояльно ставилася до будь-яких проявів мистецтва, це не міг бути страх викриття — у неї вистачило б дипломатизму, щоб гідно вийти навіть із критичної ситуації. Чи хотіла вона щось дізнатися про себе? Чи поставити крапку? Чи просто звернути на себе увагу?

— Я хотіла бути тобі кимось більшим, ніж натурницею чи музою, твоя увага була для мене викликом. Мене переповнювало бажання показати тобі інше життя, змусити повірити в те, що ти постійно заперечував. Напевно, ти притягував мене цим скептицизмом, а я завжди обирала варіант вірити. Тільки мені не вдалось. Ані тоді, коли я була палкою юнкою, ані тепер, коли я зріла цікава жінка. Тоді тебе вабило моє спокусливе тіло, тепер — співзвучність із твоїм світом. Але ти ніколи не керувався бажанням бути поруч, мистецтво завжди важило для тебе більше.

Я давно заплатив за це чималу ціну. Вибір виокремити одне і відсунути вбік другорядне не може бути неправильним. Зрештою, його не варто аналізувати. Я можу згадати всі злети, потім весь біль, якого вони мені завдали, але зрештою нічого не зможу змінити. Тому це зайве. Краще буде сказати, що нічого змінювати не хотів би. І це буде правдою. Бажання нездійсненного втомлює і розчаровує.

Тобіаш Малєр стоїть із сигаретою, у його руці пензель. Він прочинив вікно, щоб провітрити кімнату. Вона пахла олією і жіночим збудженням.

Останні двадцять років його дні суттєво не відрізняються однин від одного, тепер, щоправда, він менше малює, йому заважають проблеми зі спиною. Він зав’язав з алкоголем та кавою, жінки більше не вбачають у ньому такого пристрасного коханця, та й він сам багато до чого втратив інтерес. Утім, ідеї, що досі народжуються в його голові, змушують щоранку прокидатися.

Часом він пригадує дорогих людей, часом переглядає їхні світлини, багато хто пише йому листи. Адама він більше не бачив, хоча, як зізнався Михайло, це він умовив його дозволити провести ту виставку. Успіху вона йому не принесла, Магді вдалося її затьмарити. На ранок її тіло знайшли холодним на залізничному вокзалі. Вона кинулася під потяг. Тобіаш сумував. Але не відчував своєї вини. Радше почуття недомовленості, яке настає із сутінками, що огортають зараз його рідне місто, — і він укотре спробує відтворити їх пензлем...

Над Вроцлавом гусне небо. Я живу в епоху технологій, тобто в прорахованому та спланованому світі, де навіть задоволення й радість мають відбуватися за графіком. Моє світобачення різко заперечує усталені норми, а моє агностичне сприйняття змушує створювати власні правила. У певний момент мені вдалося створити свою формулу. Вона передбачала цілковиту відданість тому, що любиш. Мені пощастило швидко визначитися зі своїми вподобаннями. Я багато чим жертвую і намагаюся за цим не шкодувати. Я сповнений сумнівів, щоб у щось беззаперечно вірити, і в мені водночас багато поваги до особистого світу, щоб комусь щось нав’язувати. Я піддаюсь на імпульси та жіночу ніжність, але мені важко уявити можливість усе життя бачити лише одну жінку. Я багато аналізував жінок, із часом утомився і полишив це заняття. Тому тепер обираю кохання, а не розуміння.

Я розказав про це Ельзі. Вона насміхалася з мене, але слухала. У чомусь, можливо, навіть розуміла мене.

— Ти любиш літературу більше, ніж будь-яку жінку, — говорить вона і пропонує бути посередником. Не знаю, для чого їй це.

Я вкотре пояснюю, що історія митця в житті жінки може бути лише епізодичною, що жінки не можуть закохатись у те, що не має майбутнього. Їм завжди потрібні гарантії. Тому мої жінки схожі на прохідні поїзди, передчасні оргазми чи хімічну збою, що інколи постають у їхній уяві. Часом вони шукають ніжності, часом — спокою, здебільшого через те, що надто довго залишалися самі. Але потім обов’язково самого залишають тебе, зберігають тебе як спогад, що до нього обіцяють часом повертатись, а ти далі, засліплений ідеєю мистецтва, створюєш ці душевні історії та вбиваєшся у нових рядках.

Тут Ельза не погоджується. Пов’язує все з моєю пристрастю і просить нікого не звинувачувати в цій прохолоді.

— Твоя проза — це безособова сповідь. Мені здається, ти мав би до цього вже звикнути.

Я погоджуюсь з нею. Вона задоволено сміється.

Вроцлав, лютий, 2016

Правила життя

A

Колись мене звинуватили, що я веду надто прихований спосіб життя. Мінімум фотографій чи дописів, коментарів чи реакцій стосовно актуальних подій. Лише творчість і довколокультурна діяльність. Нічого відвертого. Нічого особистого. Друзі говорять, що за довгі роки дружби так і не дізналися, що я за людина.

У цьому оповіданні головний герой — я, той, кого ви знаєте як Байдака (віднедавна люди чомусь забувають моє ім’я).

Відверто — я доволі замкнута особистість. Взаємозв’язок з іншими відбувається лише за виняткового інтересу чи побутових потреб. Імовірно, це надлишок уваги, радше соціальна позиція. Парадоксально, але мені найважче даються презентації. Надто довго відходжу емоційно після такого контакту.

У тексті присутня певна послідовність подій, які вразили мене, спостережень, які виникають і відбу­ваються зі мною, інколи спогадів, які досі живуть у мені. Це оповідання не матиме сюжету, випадково обірветься і поведеться далі без сторонніх очей. Реальні люди. Реальні погляди. Справжні думки та бачення.

B

Я залишаю за собою право змінювати свою позицію в майбутньому. Залишаю за собою правило помилятися. Ніщо не вічне, тим паче людська думка, навіть компромативно надрукована на папері. Я не відмовляюся від своїх слів, але прошу не спри­ймати їх за істину. Прошу не використовувати все прочитане як аргументацію в спілкуванні зі мною.

Мій день розпочинається з інформації. Перегляди роликів TEDx та вузькоспеціалізованих видань. Це їжа для мозку протягом кожного календарного дня, увечері відбуваються аналіз і спроби застосування. Тому люблю інформативність у творчості, люблю інтертекстуальність.

Письмо для мене — насамперед засіб компенсувати недоліки життя. Ніколи не шукайте там автобіографічності. Там присутні мої думки, але сюжетно — це вигадка, наближена до людських реалій. День вважаю продуктивним, коли бодай щось написано.

Вважаю прозу роботою. Мистецтво — це інше. Живопис, музика, навіть поезія. Тобто заняття, яке звільняє мозок від мислення, а не змушує його напружуватися. Погоджуюся, твердження суперечливе. Власне, я мав на увазі саме втомливу механічність праці. Зрештою, ви бачите лише результат.

Ніколи не коментую своїх творів.

Коли автор поставив крапку — отже, сказати більше нічого. Якщо в читача виникли запитання — отже, місію твору виконано.

Не люблю фрази на кшталт «не можу жити без...». Більше підійде «не хочу». Ловлю себе на думці, що набридає жити для себе, сенс становить лише можливість допомогти іншим.

Мені байдуже, що відбувається навколо, і не хвилює думка про мене більшої частини знайомих. У пев­ний момент я навчився себе розуміти, і це один із моїх найбільших здобутків. Не вірю психологам і тренерам. Людина має самостійно розібратися в собі і визначити, як на неї впливають ті чи інші обставини. Помилки припустимі. Але в підсумку ти дійдеш повного розуміння своєї природи. І приймеш себе.

З практичного:

— не дивлюся телевізор, але помічаю залежність від соціальних мереж (тимчасову);

— ніколи не курив сигарет, але регулярно вживаю алкоголь (вважаю це обов’язковим антистресом для тих, хто працює розумово);

— не запам’ятовую імен і дат, мене цікавлять лише історії.

Якби мене попросили дати універсальну пораду, сказав би: у жодному разі не погоджуйтеся робити те, чого не хочете.

Не люблю соціальних норм і людей, які намагаються під них підлаштуватися. Мені це видається системним збоєм. Ти можеш, звісно, бути хорошим хлопцем, оскільки підпадаєш під усілякі критерії. Але щасливим не будеш. Хто не дозволяє собі порушувати правила — не дозволить собі бути щасливим.

C

Я цілковито відстоюю ідею мінімалізму в усіх його проявах. Що менша концентрація речей, то менше розсіюєш увагу і акцентуєш винятково на необхідних справах.

Дотримуюсь плану та люблю розміреність, раціональність. Я всьому знаю порядок, легко звикаю до незнайомих умов, але мінімальний комфорт мені таки потрібен.

Мені незнайоме поняття мистецького хаосу. Скептично ставлюся до митців, які його використовують. Не треба виправдовувати свою непрактичність творчим безладом.

У житті я також дотримуюся принципу послідовності. Це коли ти не заглядаєш далеко вперед, а вирішуєш проблеми в міру їх виникнення. Це логічно й ефективно. Утім, це не заважає моїй життєвій далекоглядності.

Не вірю в силу обставин. Вірю в силу бажань. Люди не повинні шукати виправдання своїм учинкам. Важливо, що ти можеш дозволити зробити собі перед собою. Інше — нікому не потрібні деталі.

Не люблю терміна «досвід». Частіше ним виправдовують свої помилки. Останнім потрібно давати оцінку, а не списувати все на досвід. Надто легковажне і безвідповідальне сприйняття. Проте служить комусь універсальною відмовкою.

Люди мають бути щасливими без конкретних на те причин. Тим паче умов, які залежать не лише від них. Жахлива ілюзія, що хтось має зробити тебе щасливим чи мають настати певні обставини, за яких комусь буде комфортно.

Усе, що маєш зараз, — результат минулих учинків. Тому будь обережний з тим, що відбувається тепер. Тобі доведеться за це відповідати.

Щастя — це просто спокій думок. Надто рідко помічаю себе в спокої.

Дуже ціную такі моменти.

D

Не підтримую космополітів. Вважаю ярлик «житель землі» лише витримкою тренду. Я люблю автентичність, а мікс культур призведе тільки до їх втрати. У чому тоді смак подорожей та пізнання?

Мене захоплюють кочівники. Їхнє вміння пристосовуватися і створювати комфорт за будь-яких умов. Мені навряд підійде такий спосіб життя. Завжди потрібне місце, куди хочеться повертатися.

Дім — це емоційна прив’язка, а не власність квадратів.

Шлюб — засіб контролю. Юридичні платформи, які тримають людей поруч. Що спільного мають почуття та юридичні норми?

Релігія — теж засіб контролю. Але це радше внутрішній стрим, більше схожий на маніпуляції та соціальну покору.

Політика?

Поважаю та ціную благодійність.

E

Обожнюю зайнятість і максимальну насиченість графіка. Справи тримають людину в тонусі, лише така людина може залишатись емоційно та фізично здоровою. Повсякденні проблеми — чудовий каталізатор життєздатності, спроможності відчувати життя вповні. Відсутність проблем лише надає можливість думати про високе, що становить речі здебільшого віддалені та гіпотетичні. А немає нічого гіршого, аніж створювати уявних ворогів. Тому не варто нарікати на життєві труднощі. У певному сенсі пошук проблем — основа людського буття.

Ми постійно маємо вибирати — так передбачене життя. Якщо обираєш одне — втрачаєш інше, є речі, які заперечують одні одних. Із цим треба змиритися.

Не знаю, що гірше: не мати принципів чи не вміти йти на компроміси. Перше змушує тримати удар у складних ситуаціях, друге — уникати їх.

Сила людини — у вмінні контролювати свої поривання. Слабкість — оглядатися назад. Найбільша помилка — не робити висновків. Минуле має служити підручною книгою, майбутнє повинно вабити таємничістю. Частіше ж минуле приховують або воно не дає спокою, від майбутнього ж чекаємо гарантій.

У майбутнє треба дивитися з надією, а не зустрічати острахом невідомого.

Успіх відіграє важливу роль у нашому житті, а ми, здається, надто залежні від цього стану ейфорії та дуже часто не помічаємо локальності таких перемог, які стають лише звичайним кроком до великої, ще остаточно не сформованої мети. Варто розуміти, що в більшості випадків успіх — результат монотонної праці, а не збігу обставин. Він має підступну звичку змінювати людей, і до цих змін потрібно готуватися заздалегідь, як і до розуміння того, що нікому не потрібен твій успіх — усі чекають на твій провал.

F

Я відверто заплутався в тонкощах гендерних стосунків. Найімовірніше, почав надто багато «бачити». Найсумніше, що речі, які раніше здавалися просто неможливими, наразі сприймаються надто просто. Утім, не буду обтяжувати вас метафізикою цього рівня.

Висновок доволі простий: стосунки — це та партія, де не важливо, за ким залишається правда, головне — хто зберігає почуття.

Помітив, що уникаю людей, які обговорюють стосунки. Людина має жити ідеєю. Інакше ідеєю стають відносини, що призводить до надмірної концентрації уваги, яка все псує. Дивуюся, але найближчі люди дуже рідко торкаються моїх стосунків із жінками.

Кожному притаманна свобода власного світу. Тому вважаю, що справді здорові стосунки можуть збудувати тільки сформовані люди.

Більшість чоловіків не розуміють наявності в жінки власного світогляду, не завжди спрямованого на підкорення та служіння. З ним треба рахуватися. З такими жінками найважче. Але інші мене абсолютно не цікавлять.

Я підтримую традиційний етикет поведінки та природний розподіл ролей: чоловік має добиватися жінки. Проте тут у мене теж власна теорія.

Це має відбуватися тільки за взаємної симпатії. У жодному разі не варто завойовувати жінку, яка не відчуває до тебе інтересу. Ці спроби, ймовірно, і не матимуть успіху.

За таких обставин жінка просто піддається, а не кохає тебе. Хочу вірити, що я заслуговую саме на кохання.

Ми маємо ставити запитання до себе, а не вимоги до інших. Головна мета будь-яких стосунків — взаємний комфорт. Власне, саме його і варто створювати, а не обговорювати дурниці.

G

Деякі люди не розуміють, у чому суть порядності. Порядність — не чинити дурниць, а не просто добре їх приховувати.

Мені нечасто траплялися погані люди, а якщо такі були, вони демонстрували ті якості, які мені самому варто було б змінити.

Більше не вірю в людей, але намагаюся розуміти їхні слабкості.

Пробачити можна лише тоді, коли людина усвідомлює свою помилку, решту — розуміти, але не пробачати. У будь-якій ситуації існує, звісно, декілька точок зору. Але опиратися варто лише на співзвучність власного світу. Тому пробачати не обов’язково. Але розуміти треба завжди.

Ми всі неідеальні, і це нормально. Але поважати можна лише тих, які бодай залишаються чесними.

Я не конфліктна людина. Будь-яка війна закінчується перемир’ям.

H

To do list^[3]

Країни: Чорногорія, Хорватія, Греція, Грузія, Ізра­їль, Азербайджан, Бразилія, Філіппіни (сподіваюся, половину з них відвідаю до моменту виходу книжки).

Заняття: стрибок із парашутом, подорож на лайнері; почати колекціонувати корки з під пляшок вина, відвідати всі відомі мені резиденції письменників.

Попрацювати барменом, відкрити винарню, опанувати флористику, навчитися готувати справжні мексиканські тако, зайнятися йогою та сальсою, побувати на карнавалі і «Формулі-1», відвідати базу NASA.

Професії: в іншому житті хотів би бути рибалкою (це сексуально) або поштарем (він знає чимало історій). Колись цілком присвячу себе благодійності.

I

Протягом життя в мене сформувалося декілька основних тез. Вони допомагають у моменти, коли особливо важко.

1. Ти маєш грати за правилами світу. Ніхто не збирається підлаштовуватись під тебе. Тому не зазіхай на весь світ! Достатньо знайти середовище, в якому тобі комфортно.

2. Візьми за правило розглядати все тільки з позитивного боку. Не забувай про мрії. Бо якщо втратиш мрію, що тоді залишається?

3. Життя надто коротке, щоб бойкотувати його депресією.

Найбільше не люблю виправдань. За будь-яких обставин ключовим залишається рішення людини.

Для прикладу: якщо в тебе на столі буде шприц із ціаністим калієм, чи на горищі готовий вузол лінча, або ж ти стоятимеш на краю прірви. Тобто якщо складуться ідеальні умови для самогубства — ти стрибнеш?

Немає ідеальних умов для злочину — є тільки бажання людини порушити закон.

J

Я схильний до матеріалізації думки. Тому намагаюся зберігати оптимізм.

Я більше не шукаю кохання. Кохання все псує. Проте вірю в хороші стосунки.

Я шукаю не відповіді, а рішення.

Віднедавна мало на що реагую. Якщо мене щось зачіпає — просто позбавляюся цього. Мені набридли емоційні сплески.

Вчуся:

— фільтрувати людей;

— раціонально використовувати час;

— реально оцінювати свої сили.

Не хотілося б померти, не дописавши книжки.

Я вірю в долю, але не звик надавати значення випадкам.

Я багато чим задоволений, але не щасливий.

Варшава, травень, 2016

Розмова з барменом

— П’ятдесят коняку, — замовив низький хриплий голос. Його власнику було близько сорока. Чоловік у стильному, але давно не прасованому костюмі зручно вмостився за стійкою, фрагментарно потирав заспані очі та чухав густу бороду. Було близько другої ночі. Клієнти поволі розходились, я спокійно протирав бокали, а офіціантки натхненно підбивали прибуток.

Я ще якусь мить дивився на нього, а потім, не сумніваючись, налив йому сто чистої. Він випив, не підводячи очей.

Потім скинув піджак, розстебнув верхній ґудзик сорочки й відклав окуляри. За цей час я встиг повторити замовлення.

— У цьому вся проблема, мій юний друже, — розпочав розмову чоловік, — більшість людей бояться покинути зону звичного комфорту, навіть якщо вона переповнена незручностями. А ці незручності ми звикли перемагати алкоголем.

Я досі тримав пляшку відкоркованою на випадок, щоб миттєво наповнити йому чарку, на що він просто всміхнувся і ледь помітним рухом запросив приєднатись. Я швидко оглянув зал, щоб пересвідчитися, що відвідувачів уже не було, відтак дістав крісло й сів навпроти.

— Найважче — знайти виправдання перед собою, а не людьми, — сказав мені співрозмовник, помітивши мій незначний сумнів, — тому сідай поруч, якщо маєш бажання.

Ми зустрілися поглядами. Він підніс келих. За мить опустив. Я дістав ще одну чарку і налив обом. Випили мовчки.

— Тобі зручно? — поцікавився чоловік очевидно не комфортабельністю обжитого мною крісла і, не давши змоги вимовити бодай слово, повів далі свій монолог. — Як часто ми запитуємо себе, для чого живемо? Задля чого відчиняємо двері та виходимо у світ? Чи не вибираємо монотонність переважно тому, що хтось прийняв її за норму? Чи не створюємо формальну обстановку навколо лише для того, щоб висміяти її, залишившись наодинці? Чому губимось у панічній гонитві за самоствердженням і щось постійно здаємо: то документи, то тести, то аналізи? Здається, ми просто хаотично бігаємо, мій юний друже. Життя — марафон, а ми заручники єдиного замкнутого маршруту, де біжиш за всім і одразу, але ніколи не втечеш від себе.

Він укотре перехилив чарку, а я знову її наповнив. Намагався зробити це непомітно. Серед численних обов’язків бармена вислуховувати журбу клієнтів чи не найпопулярніший, однак цього разу я слухав його досить уважно.

— Наша проблема, друже, в тому, що ми живемо одним кредо — «потрібно». Ми розгортаємо особистий записник і на кожній сторінці помічаємо це слово, що звучить, немов фатальний вирок. Наша біда, хлопче, в тім, що ми живемо між цими точками — від завдання до завдання — закреслюючи одні «потрібно», ми записуємо інші. Живемо так, наче теперішнє — обов’язок, а майбутнє — залежність! Мине рік, два, п’ять, десять, а ми знову закреслюватимемо ці завдання з відчуттям довгоочікуваного завершення й неминучого початку. Вкотре прокинемося від дзвінка будильника, з дев’ятої до вісімна­дцятої сидітимемо на нудній роботі, увечері в п’ятницю втечемо до друзів на келих пива зі стандартним набором жартів та звичних розмов, вихідні присвятимо родині й тішитимемо себе, що так правильно. У неділю ми знову перекреслимо колонку виконаних обов’язків і з ностальгією розглядатимемо запис «липень» із турецьким «all inclusive». А найгірше те, що ця рутина — свідомий вибір.

— Рутина — не така погана річ, — почав я і, впевнившись, що він дозволить мені закінчити думку, додав, — якщо в кінці бачиш мету.

— Помиляєшся, юначе, — заперечив мій співрозмовник. — Що довше перебуваєш в одному середовищі, то міцнішими й недосяжними стають його кордони. Спочатку тобою керує мета, можливо, навіть мрія. Та з часом ти звикаєш, адаптуєшся, пускаєш коріння. Як результат — вони цілком поглинають тебе, сковують, стискають. І твої мрії живуть не далі, аніж стіни цього закладу чи навіть межі прилавку.

Я, замислившись, витирав пальцем пилюку, а він вів далі.

— Нам усім потрібні зміни. І це не зміна номеру телефону, марки машини чи місця праці. Це також не зміна зачіски чи коханої жінки. Ми не повинні змінювати чинники, що нас оточують, — ми маємо змінювати себе. Справжні зміни — це зміни смаків, стилю життя, світогляду. Нам потрібна свобода, мій друже. І насамперед свобода від власних звичок. Бо змінювати все навколо, коли всередині сміттєзвалище, — безглуздо.

Після цих слів пляшка спорожніла. Він дістав гаманець і розрахувався.

— Негоже змушувати когось слухати це безкош­товно, — жартівливо помітив мій уже нетверезий співрозмовник і попросив налити ще.

— Що для тебе смерть, друже? — запитав він, на що я промовчав, розуміючи, що в нього вже готова своя відповідь, і продемонстрував готовність слухати. Така реакція його не задовольнила, тому він сказав:

— Ти колись пробував уявити свою смерть?

— Навряд, — відповів я, не пригадавши.

— Мені здається, що рано чи пізно кожен із нас намагається уявити свою смерть із надією відчути власну потрібність. От тільки змушений розчарувати тебе, друже. Насправді життя триватиме далі і без тебе. Хіба хтось помітить, якщо одна людина загубиться в багатомільйонному місті?

Одна людина — ніщо, допоки вона не вирішить стати важливою частиною твого життя. У тебе ж є близька людина, хлопче?

— Так, — не роздумуючи відповів я, — моя дівчина.

— Тільки не жінки, — він різко заперечив. — Повір старому параноїку. Жінкам не можна довіряти. Краще свідомо віддатися дияволу, аніж довіритися жінці. От, наприклад, як ти відреагуєш, якщо твоя дівчина скаже, що покохала іншого?

— Намагатимусь переконати її в протилежному.

— Знову помиляєшся, юначе. З того моменту ваші стосунки назавжди втрачені. Розумієш, найгірше — це опинитись у ситуації, коли вибирають між тобою і кимось іншим. Погано навіть не те, що вибір може бути не на твою користь, а те, що вибір існує взагалі.

— А ви втрачали колись кохану людину?

— Я покидав, — відповів мій новий товариш.

— Намагалися повернутись?

— Ні. Якщо вирішив спалювати мости, будь певен, що ніколи не захочеш повернутись, а будуючи стіни, упевнись, що цей кордон назавжди. Повернення не пророчить нічого доброго...

— Це важко?

— Повертатись?

— Ні. Втрачати.

— Важко. Якщо винен у розлуці. Коли втрачаєш людину, спочатку намагаєшся абстрагуватись, забути, обрубати всі точки з’єднання. Мине час, і ми автоматично будемо налаштовувати себе проти неї, згадуючи лише погане, адже так простіше, легше сприйняти і відпустити. Але якщо справді відчуваєш провину, то одного дня надзвичайно сильно захочеш повернутись. Та правда безжальна — це неможливо. І почнеться добре знайома нам теорія «недо-». Недокохав, недоказав, недослухав. І ще багато важливих слів із заперечною часткою. Тільки... коли настає прозріння, ми розуміємо, що тієї людини нема, а нам доведеться із цим миритися...

Цього разу випили з моєї ініціативи. Я відпустив дівчат додому, зачинив кафе і повернувся до свого співрозмовника.

— Хоча знаєш, а втрачати інколи корисно, — дійшов висновку мій товариш. — Ба більше! Втрачати просто необхідно для того, щоб навчитись цінувати втрачене. От, наприклад, що ти цінуєш понад усе?! Ти цінуєш те, що можеш ходити? Ти знаєш, що таке ризик залишитися паралізованим на все життя? Як це: однієї миті на всі подальші перестати бачити красу світу чи чути його голос? Що вибереш? Суху правду чи якісно зіграну брехню? Вірне кохання чи, може, красивий секс? Аборт чи перші емоції новонародженого? Цінувати? Навряд! Ці всі речі — буденність... Вони є в кожного з нас... Цінуєш лише, коли втрачаєш!

Ми закурили. Він тричі кашлянув, потягуючи сигарету.

Він думав, про що б мене спитати, а я хотів запитати, про що думає він.

— Ти віриш, що існує кохання? — нарешті мовив чоловік.

— Існує все, у що віриш. Хіба не так?

— І що для тебе кохання?

— Не знаю, чи дам влучне визначення. Не впевнений, що воно взагалі є. Думаю, кохання — це коли людям приємно бути поряд.

— І ти знову помиляєшся, хлопче. Ти маєш зрозуміти: людям приємно. Людям загалом приємно. Ми так запрограмовані. Людині потрібна людина. Але так само вона може без неї обійтися! Навіть якщо колись було приємно.

Він на мить зажурився по цим словам, а потім додав:

— Після того ти ховаєшся в роботі та час від часу напиваєшся в кабаках.

— Що тоді найважливіше? — запитав я.

— Знання, — без вагань відповів чоловік, — вони ніколи тебе не зрадять. Знання — наше основне багатство. Розумієш, людина може забрати в тебе безліч речей: твою красу, майно, навіть життя. Є одна річ, на яку ніхто не спроможний зазіхнути, — це знання. Можливо, саме через них інші заміряються на красу, майно і навіть життя. Та хай би що в тебе забрали, якщо володієш знаннями, то ніколи не збіднієш.

— А успіх?

— Успіх? Мало хто може побачити його істинне обличчя. Успіх — дуже лукава річ, мій друже. Успіх набагато підступніший за невдачу. Він плете тенета із розслабленості та ейфорії, що рано чи пізно призведуть до невідворотного провалу. Запам’ятай: успіх — це падіння. Тому заради одного злету будь готовий падати безліч разів.

— Після декількох можна і не зіп’ятися...

— Помиляєшся! Підводишся завжди. Головне — не боятися! Страх — найбільший ворог, а люди — лише його в’язні. Вони частіше не отримують того, чого хочуть, тільки тому, що вважають, що не заслуговують на це.

— То як досягти успіху?

— Дуже просто: чинити протилежне тому, у чому тебе переконують, — підсумував чоловік, перехиливши келих.

Погасло світло. За мить увімкнулося. Генератор переключився на економрежим. У такому освітленні стали ще помітнішими його зморшки. Здається, я перебував на порозі розуміння його депресії.

— Старість — це страшно? — запитав я нарешті.

Він якийсь час мовчав. Мовчав так довго, що це потрібно було якось виправдати.

— Так завжди, — усміхнувся він. — Що простіше запитання, то складніше на нього відповісти.

— То ви боїтеся старості? — наполягав я на своєму.

Він знову змовчав, а за мить додав:

— Мовчання не завжди приховує обман, частіше мовчання — це відсутність правди. — За цими словами він самостійно налив нам по чарці. Вихилили.

— Якщо думаєш, що наше життя — годинник, то помиляєшся. Наше життя — таймер. Старість виходить далеко за межі часового виміру, а найсміливіші самі визначають момент власного демаршу.

— Самогубство для слабких, — вагаючись у правильності своїх висновків, сказав, і, вгадавши, спровокував порив його гніву.

— А що ти знаєш про життя, хлопче? Що ти знаєш про людей? Усе, що ти бачиш, — ілюзія... Ти хочеш жити в ілюзії? Ти хочеш залишитись і потонути в її глибинах? Знаєш, що найгірше, друже? Знаєш, що завдає найсильнішого болю? Те, що людина залишається в момент, коли їй потрібно йти. Навіть тоді, коли впевнена, що втеча — єдиний вихід. Вона залишається. Залишається, щоб бути нещасливою...

— Так само людина може створити власне щастя!

— А вона створила. Тільки її щастя — омана! Знову ж таки — ілюзія, витвір мистецтва, нав’язана ідеологія, самообман. Називай як хочеш. Життя — фікція! Кажуть, нас створив Бог, — насправді це ми його створили. Створили для того, аби у щось вірити. Нам потрібно обманювати себе. Ми навіть самостверджуємося через інших. Ми переконані, що відхилення від норм — безумство. От тільки саме навіжені щасливі по-справжньому.

Ми — візуальне суспільство. Нам простіше спри­йняти все органами чуття, а не розумом. Ми завжди за все платимо, і не обов’язково грішми. Ми проживаємо життя в кредит і нівелюємо норми моралі. Заперечуємо чужий світогляд і аналізуємо інших відповідно до власного прототипу. Наше життя — суцільний бульвар! Ми пропагуємо гомосексуалізм, забороняємо суїцид і абсолютно все зводимо до того, як заробляємо на життя. Ми — заручники колової системи: Гроші — Влада — Секс — Соціальність. Ми всі схибили. Створили комфорт, друже, який, не сумнівайся, врешті-решт нас уб’є. Тільки знаєш, у чому проблема? Ці всі речі — віртуальні, а матеріальні — саме час і смерть. Втеча, мій друже, втеча — єдине спасіння!

— І як вижити в такому світі? — я вперше звернувся іронічно.

— У житті не так багато істин, — цілком серйозно вів далі чоловік. — Ніколи ні до чого не прив’язуйся. Особливо — до іншої людини. Не довіряй людям, ще більше не довіряй собі. Висміюй стерео­типи та встановлюй власні правила. Навчись говорити «НІ». Ніколи не піддавайся на провокації. Навчись контролювати емоції. Бо той, хто вміє керувати емоціями, керує життям. Ніколи не реагуй на образи! Відштовхуйся від свого ставлення до події, а не людського вчинку. Його вже не зміниш, а свої уроки із цього завжди можна почерпнути. Не стався до життя надто серйозно, не сковуй себе обов’язками. Менше думай. Більше живи. І головне — ніколи не плануй майбутнє.

Його перелік був довгий, та я не міг більше його сприймати... Він говорив розумні речі, але до чого дійшов?

Переді мною сидів старечий молодик, для якого давно стали тісними простори світу. В одну мить його стало шкода, але я досі не розумів одного — що ж сталося в його житті?

— А знаєш, — перебив він мої думки, — все-таки було б класно знати день своєї смерті. Зазвичай вона приходить зненацька, а так ти міг би заздалегідь завершити всі справи і смиренно чекати на неї.

— Ми цього не обираємо, — заперечив я різко.

— Ми цього не обираємо, — повторив він і поглянув мені просто у вічі.

Здається, я ще ніколи не бачив такого погляду: його там просто не було — десь удалині ховалася ледь помітна бездонна пустеля.

— Ми цього не обираємо, — ще раз промовив він, а вже за мить кинув гроші і вийшов до туалету.

Якийсь час я дивився вслід його непевній ході, а потім вихилив останню чарку й зауважив невеличкий папірець, що загубився серед купюр.

Цієї миті моє тіло затремтіло, а вже наступної я наче отримав усі ключі, склав усі пазли для розуміння його слів. На аркушику чіткими напівжирними літерами було написано таке: «Лейкемія. Четверта стадія. Приблизний термін — місяць».

Та чарка не була останньою. Перехиливши по­двійну, я метушливо зібрав купюри і краєм ока встиг помітити інший нерозбірливий запис. Ні, я не встиг. Мене відволік звук пострілу.

Він вистрелив собі в груди, та поки ще дихав. Він сумнівався до останнього і саме тому, мабуть, плакав.

— Ви не розумієте, — я кричав, — ви не розумієте, не розумієте, — я кричав із надією витягнути його... — Павленко Марія!!! Павленко Марія! Ви ж не Павленко Марія. Вам помилково дали результати чужого аналізу!!!

Я ніколи не знатиму, чи він устиг почути мої слова.

Львів, вересень, 2013

Джулія (білявка)

Бувають такі люди, яких сковує цей світ. Надто маленький для їхніх мрій, надто неідеальний для їхніх стандартів, надто обмежений для їхньої уяви і надто ненадійний для їхньої правди. Такі, як вона, не будують нормальних сімей, не зав’язують стосунків і не заплющують очі під час поцілунку. Вони надто вільні. Прибиваються на деякий час, а потім так само легко йдуть.

Ми були разом у лютому...

1

Я працював екскурсоводом і часто супроводжував групи іноземців. Робота клопітка, але давала хороший прибуток. Раніше тішило, що мене постійно оточували нові люди. Хоча насправді в моєму житті мало що відбувалося.

В очікуванні потяга із наступною делегацією в кутку залу помітив стомлену білявку. Вона сиділа на підлозі, спираючись на стіну, хоча в приміщенні було чимало вільних місць. Із цікавістю роздивлялася власні руки, час від часу пила колу, а безлад, створений книжками та іншими дрібницями навколо, переконував, що дівчина нікуди не поспішала.

Це був перший день останнього місяця зими. Люди, передчуваючи теплі дні, часом поводяться дивно, тому великого значення тому, що побачив, я не надав.

2

Друге лютого привело мене на знайомий вокзал зустрічати знайомий потяг із Дрездена. Поїзд прибував вчасно, усе йшло за планом. Завчена програма і звичний ресторан, незмінне меню, банальні репліки та стандартні запитання. І лише нові люди. Хоча й вони здебільшого пересічні, а їхні фрази надто випадкові. Усе як завжди. Тільки... Як і вчора в кутку залу очікування сиділа білявка. І це було чимось незвично новим.

Вона знову роздивлялася руки, намащувала їх раз у раз кремом і створювала ними безлад навколо себе... Потяг не затримувався. Я був змушений покинути вокзал.

3

Цього дня туристів не було. Я працював в офісі, узго­джував деталі екскурсій, інколи переключався на телефонні дзвінки та думки про білявку. Знав, що вона сиділа там, знову роздивлялася руки, зволожувала їх ароматним кремом та переглядала останні сторінки книжок. Думаю, вона читала тільки закінчення, адже там кри­ється правда, за якою завжди все добре або навпаки.

Я не повернувся в офіс по обіді. Проковтнувши пересмажений пиріжок, куплений із жалю в старенької бабусі, поспішав на рідний вокзал. Чомусь сьогодні мені хотілося назвати його саме так — рідний.

Вона не змінювала своєї локації. Більше того — вона не змінювала своєї пози, тим паче манер і звичок. Я не знав, як до неї підійти, не знав, як розпочати розмову, не знав навіть, як на неї дивитися. Мені не вдалося придумати нічого оригінальнішого, ніж понамотувати кола залом і сісти поряд, коли вона мене помітила.

— Що читаєш? — запитав.

Вона не відповіла, але передала мені книжку. «Вбити пересмішника». Не здивувала. Пам’ятаю, вона про щось мене запитала, а я не знав, що відповісти, тому почав розповідати про себе. Люди завжди так чинять — говорять про наболіле.

— Гаразд, — перервала білявка і вперше глянула на мене блакитними очима, — сподобався.

— Перепрошую? — перепитав.

— Сподобався. Ти мені сподобався, адже ти тому сюди прийшов.

Я знову мало що пам’ятаю. Згадую, в якийсь момент вона підвелась, я допоміг їй зібрати речі, і ми пішли. Ми йшли дорогою до мого дому, чому — також не знав. Знову говорив про себе, вона непомітно до цього спонукала.

— Ти завжди так чиниш? — знову перепитала мене білявка.

— Ти про що?

— Так знайомишся. Ти завжди під час знайомства говориш про себе лише хороше?

— А хіба до цього вдаються не всі? — поцікавився.

— Не всі, — заперечила. — Я он, наприклад, чиню навпаки. Показую тільки погане, щоб далі людина пізнавала хороше. Опісля знайомства ми часто розчаровуємось, а в моєму випадку в тебе будуть усі карти на руках. Хіба це не правильно?

— Я прийшов додому, — відповів натомість ошелешений. Зачинив двері від її подальших слів, зайшов до кухні, випив склянку міцного віскі. Відтак заснув.

4

Я прокинувся по обіді. Був мій улюблений день тижня — вівторок. Мало хто його любить, але це мій заслужений вихідний. Із надокучливою думкою, що більшість свого вільного часу я сплю, із докорами сумління та фоновим радіомовленням я виглянув у вікно і пошкодував, що цього дня прокинувся взагалі.

Навпроти моєї домівки сиділа білявка. Вона не­зграбно накинула на себе куртку, рятуючись від холоду, і звично переглядала книжки. Здивувало, що навколо не було безладу, а лише одна невелика сумка і валіза, на якій вона сиділа.

Я відчинив вхідні двері та поглядом запросив досередини. Вона чемно послухалася. Ми сиділи на кухні. Я старався не сказати нічого зайвого, вона солідарно підтримувала мовчання.

— Джулія, — назвалась.

— Артем, — відповів натомість.

Я нагодував її сирними грінками, пригостив смачною кавою і опісля відвіз на вокзал. Вона ввічливо приставала на всі мої пропозиції. Це не могло не подобатись.

5

Наступного ранку, здається, пережив дежавю. Я відчинив вікно і побачив, як вона читає на вулиці перед моїм будинком. Поставив заварюватися чай, а сам тим часом вийшов у сквер. Її стривожили мої кроки. Поки я підійшов, Джулія встигла зібрати речі і навіть поправити волосся.

— Голодна? — запитав. Вона знову безслівно кивнула.

Вона сором’язливо поглинала яєчню, а я розумів, що вчорашній сніданок сприйняла як якийсь привід. Не знаю, що зі мною відбувалося далі, я досі не розумію, чим тоді керувався і про що думав, але в той момент чомусь відчував певну відповідальність і розумів, що не можу її отак покинути, тому запропонував:

— Якщо хочеш, можеш залишитись.

Вона вкотре ствердно кивнула. Я ще щось говорив, а вона знову з усім погоджувалася. Потім поховав усі цінні речі, та вона не поспішала розкладати свої. Як я переконався пізніше, вона цього ніколи не робила.

6

Вона мені не заважала. Її присутність була помітною лише тоді, коли я цього хотів. Її перебування не було необхідністю, але з нею здавалося якось краще. З нею навіть протерта рутина ставала новим треком.

Я звично зустрічав делегації, проводив екскурсії, вечори минали за бронюванням номерів у готелях. І всі ці клопоти були би марною тратою часу, але за сусідніми дверима чекала вона.

Я досі не знаю, що вона тоді робила в моїй квартирі, звідки взялася і для чого прийшла. Не впевнений, чи вона взагалі існувала, чи я описую свій затяжний зимовий сон, але я надто добре її пам’ятаю.

Не знаю, чи можна її назвати красивою. Стандарти в кожного свої. Не буду говорити, що вона не така, як усі. Так говорять закохані, а я до них не належав. Скажу лише, що вона чимось відрізнялася. Можливо, своєю багатогранністю. Вона щоразу була іншою, я постійно помічав у ній щось нове, яскраве, і саме тому не буду настільки банально описувати її вишукані кучері та бездонно блакитні очі. Для мене вона була просто білявка...

7

Її варто було б кохати, але наче щось було проти. Найгірше те, що ми надто часто остерігаємось цього почуття. Чомусь здається, що люди звикли жити за сигналами: кохати, пробачати, прощатись, покидати... Білявка дала мені розуміння того, що не потрібно ні до чого звикати, тоді й не доведеться вибирати, а життя простіше тоді, коли всі речі поміщаються в одну невелику валізу.

8—9

Того вікенду зима полонила місто заметіллю. Замовлені екскурсії оперативно скасували, але я, на жаль, вихідного не отримав, залишившись працювати вдома.

Мені ще ніколи не вдавалось так швидко працювати. Білявка і цьому зарадила. Чорт! Ми лише кілька днів «живемо» разом, а мені приємно, що вона просто є. Ми мало спілкувались. Якщо чесно, розмов як таких узагалі не було. Ми разом снідали й вечеряли. Решту часу я був зайнятий роботою, вона мене не турбувала.

Я узгоджував деталі нових замовлень, відволікаючись на обід, не підпускаючи її до плити й раковини. Вона тихо читала книжки, а ввечері зачитувала мені найцікавіші моменти... Вона не розмовляла — вона цитувала російський срібний вік. Вірила в забобони і не любила сонячного світла, швидко засинала й ніколи не молилася перед сном. Незвичайні люди трішки дивакуваті у своїх думках, поглядах і вчинках, та лише вони здатні зрозуміти бодай щось у цьому житті...

10

Того ранку я усвідомив, що дарував тепло тільки тому, що просто так звик, а вона не звикла, коли до неї добре ставляться.

Вона не була знайома з увагою, не знала, що таке турбота. Для неї мої вчинки були чимось зовсім новим, досі не звіданим. Вона часто здригалась ночами, неначе захищалася. Поводилась, ніби відчувала якусь провину, постійно дякувала поглядом.

Власне, ми нарешті познайомились, вивчаючи власні ґаджети. Так завжди. Вистачає декількох разів, аби зрозуміти людину. Не спілкуватись, коли за фразами прихована сутність, а просто спосте­рігати...

11

Усіх, мабуть, це цікавить, тому скажу. Так! Ми спали разом. Але це лише секс, тому не акцентуватиму.

Загалом, у стосунках не варто надто відштов­хуватися від фізичної близькості. Люди можуть мати схожі інтереси та спільні захоплення, та це не означає, що вони повинні кохатись. Як і те, що люди, які не мають нічого спільного, прокидаються поруч в одному ліжку.

12

На сніданок мене чекав пиріг. Логічно було б шукати прихований зміст у його рецепті, та я розцінив інакше: вчорашній секс був хороший. Я не буду вигадувати почуттів, що не існують. Ми просто спали разом, нічого більше. У стосунках ніколи не можна накручувати, але люди чомусь звикли бачити все кращим, ніж воно є насправді. Це як писати картину з натури, але додавати яскравіших відтінків. Або сучасна інтерпретація: ми часто редагуємо почуття у «Фотошопі».

13

Вона стала більше всміхатись. Їй подобався навіть не я, а мій стиль життя. Усе, що мене оточувало. Навіть моє неслухняне волосся і свіжа ранкова щетина.

Вона давала змогу почуватися справжнім чоло­віком, хоча я не міг цього видати. У таких випадкахголовне нічого не сказати «на емоціях»... Інколи вирване в пориві задоволення слово дає надію на щось більше. Та це ілюзія, що впевнено розіб’ється об ранковий лікерний hangover^[4]. Я контролював себе не тільки в ліжку, тому мав спільні ранки і хороший якісний секс. Інколи цього буває мало, але тоді було саме враз.

14

Тепер я любив поспішати додому. Таке відчуття виникає, мабуть, лише тоді, коли на тебе чекають. Так буває: очікуєш повідомлення від особливої людини, вишукуєш підтексти, перечитуєш смс сотні разів. А від когось прийняв, прочитав, згорнув. У моєму житті чимало прохідних людей із прогнозованим набором учинків, та цього разу я навіть і гадки не мав, де і чи взагалі відбудеться кульмінація наших стосунків.

— Тобі добре зі мною? — просто запитала мене Джулія.

— Так, — не приховував я.

— Отже, нічого не будемо змінювати.

15

Ми ніколи не говорили про «завтра», лише поглядами давали зрозуміти, що в нас його не буде. Ніколи не подумав би, що це реально: прокинутись одного дня, зібрати речі, покинути людину і більше ніколи про неї не згадувати. Якось запитав білявку:

— Коли в тебе квиток назад?

— Чому тебе це цікавить? — відповіла. А потім повернулась, не промовила більше нічого і заснула.

16

Того дня я прокинувся сам...

У неї не було планів на життя. У неї не було планів на ранок. Вона просто пішла і не сказала, чи повернеться. Упевнений, що білявка була на вокзалі. Не знаю, що робила, але байдужість завжди породжує зацікавлення... Я ніколи не думав про те, що буде, коли вона піде. Я навмисне використовую слово «коли», а не «якщо», адже не сумнівався, що вона колись таки піде, і також не сумнівався в тому, що зробить це саме вона. Думки втомлювали більше, аніж перманентне споглядання у вікно, тому, востаннє примруживши очі з надією побачити білявку, запнув штори і на диво міцно заснув.

17

Увечері повернулась. Я зрозумів: свобода для неї означала багато... Вона хотіла бути залежною із постійним правом втекти на деякий час. Без виправдань та зобов’язань. Не пропасти, а просто без пояснень зникнути.

Вона жила правильно, по-своєму і не заперечувала, що є інший світ. Вона просто крутилась по життю. Із постійною метою йти без будь-якої точки прибуття. Від одного причалу до іншого. Вона жила не окремо, а опосередковано, віддаючись лише на деякий час.

18

Кажуть, цінуєш, коли втрачаєш. Дурниці! Таке можна пережити. Найгірше — коли людина повертається, а тебе гризе страх, що піде знову. Джулія дала достатньо часу, аби я відчув, що не хочу, щоб вона йшла. Щонайменше не тепер. У нас не було нічого зайвого або такого, що могло б заважати. Ми брали найкраще від наших стосунків — час не бути самотніми.

19

Жінкам ніколи не можна показувати все хороше! Вони, як правило, у це не вірять. Чоловіків ніколи не можна прив’язувати до ліжка. Вони звикли жити на волі.

У стосунках головне — вчасно зникнути... Навіть тоді, коли не в змозі відпустити. Люди чомусь вважають, що завойовані назавжди, що слово «кохаю» непохитне. Заспокоюють себе колись почутим «кохаю», і не розуміють, що в стосунках треба жити сьогоденням, а не майбутнім, яке настає лише в думках перед сном.

20

Ми почали жити по-іншому, за її «принципом валіз». Головне — кидати в них найпотрібніше: те, що не зіпсується. Легкий одяг та зручне взуття. Парфуми із запахом байдужості, жуйку зі смаком іронії, контрацептиви від правди та смертельну дозу безсонної кави.

Джулія часто говорила, що валізи потрібно завжди тримати напоготові... Вона ніколи не знала, що таке «разом». Білявка не любила затримуватись навіть «на каву», вона вміла гарно йти, зоставляючи по собі сліди. Надовго...

21

На двадцять перший день звикаєш до всього...

Закривши свій чемодан, я зрозумів таке: люди приходять у життя інших, аби не бути самотніми. Не для вас — для себе... Вони частіше губляться в пошуках почуттів, а не людей... Ми спілкуємось лише ТОМУ, що в певний момент виникає інтерес, і лише до того часу, ПОКИ він існує, далі двоє залишаються поруч, бо так зручніше.

Того дня я боявся звикнути, що вона поруч...

22

Вона вкотре пішла, тепер надовше. До цього звикати не хотілося. Вона наче відчувала мою внутрішню боротьбу, але поки не ставила в ній крапку. Підозрював, що вона знову чекала якогось кроку від мене. Непомітного жесту. Такого, як той, коли вона з’явилася. Нам обом стало зрозуміло, що «нас» скоро не буде. Ми жодного разу цього не обговорювали. Це найкраще — коли кожен знаходить для себе причину сам.

23

Люди або підходять одне одному, або ні. Будь-­які непорозуміння лише підштовхують до цього питання. Ми часто боїмося собі в цьому зізнатися та відпустити. Рано чи пізно будь-які стосунки завершуються. Це потрібно розуміти, і саме тому ми маємо не тільки будувати відносини, а готуватися до того, що колись людини не стане.

Ввечері знову повернулась і приречено глянула на мене... Було помітно: її лякала залежність, але поки вона не могла протистояти цій силі тяжіння.

24

Часто люди бояться синдрому розлуки. Інколи легше бути поряд і не кохати, аніж наважитися піти... Коли втрачаєш людину, то мимоволі божеволієш, навіть якщо намагаєшся цього не помічати. Задихаєшся від нестачі почуттів, тонеш у морі спогадів, заледве стримуєш надмірний марш серця, що пульсує на межі розриву, де єдиним порятунком здається свинцева куля... Однак мине час, і все поволі налагодиться: організм відкидатиме алкоголь, сльози вичерпають свої запаси, а ти знайдеш причину для ненависті. Вона, втім, також скоро мине, адже ненавидіти те, що так схоже на тебе, — неможливо. Надалі ти почнеш вбачати її в кожному перехожому. Згадуватимеш улюблені місця, закарбовані назавжди в пам’яті фрази. Згадуватимеш рідні обійми, із радістю сумуватимеш за ними. Згодом обійматимеш іншу, але хай би кого ми втрачали опісля, ми завжди згадуватимемо лише одні обійми. Саме ті, від яких колись, можливо, втікали, навіть ті, які почали набридати. Так завжди: кохання приходить опісля звички. Джулія це розуміла, тому поки не йшла, їй хотілось зберегти яскравий образ — стати моїми особливими обіймами.

25

Найстрашніше відчуття — це передчуття швидкого кінця. Особливо коли комусь пообіцяв, особливо коли пообіцяв не відпускати. Ці моменти схожі на ті, коли в руках уже тримаєш квиток на поїзд, а в пам’яті — ще не втілені бажання. Частіше це випадки одностороннього квитка із самотнім купейним місцем. У такі моменти хочеться перекричати звуки перону, хоча насправді тобі не потрібні ані вибачення, ані виправдання. Людей ніколи не втримаєш. Тим паче словами!

Я розумів, що розмов тут не потрібно, розмови взагалі у наших стосунках були зайвими, тому просто запитав:

— Як ти визначаєш свій рух?

— Підкидаю монетку, — відповіла білявка, — орел — іти, решка — залишитись.

26

Вона ще була поруч, а я вже намагався звикнути до думки, що скоро знову вдивлятимусь в порожнечу зажурених стін. Часто зазирав у її кімнату. Вона дочитувала книжки. Переглядав її сторінку в соцмережі. Розумів, що тепер робитиму це частіше. Запасався вином, не мив після неї посуд, не мився в душі після сексу... Намагався хоч на трохи зберегти усмішку в себе на обличчі...

Я розумів, що йде не вона, а поволі помираю сам, розстеляючи собі постіль у потускнілій безодні її тимчасового притулку... Дивився у віддзеркалення смутку в її очах — вони відображали знайому самотність і непохитну впевненість у наступному кроці.

27

Коли вона востаннє переступила поріг моєї домівки, я перш за все закурив сигарету. У моїй несвідомо ­прокуреній пам’яті безупинно крутилися два епізоди: як вона заходить до моєї кімнати та як виходить із неї. З лівої ноги — на удачу. Наразі я не міг визначити для себе, чого хотів би більше: щоб вона з чистої сторінки зайшла чи щоб ніколи не приходила взагалі.

Завдяки білявці я збагнув одну істину: люди постійно шкодують про те, що сталося, і мріють про незвідане. Та, навіть проводячи дюжини самотніх ночей, засинаючи в обіймах холодної подушки, Джулія ніколи не шкодувала ні за часом, ні за людьми. Усе правильно. Зазвичай ми сумуємо не за людиною, а за почуттями, які вона подарувала.

28

Годинник пробив північ. Я не спав уже понад добу і нарешті вирішив провітрити кухню, що смерділа картоплею та сигаретами. Вдихнувши краплю самотності, я на крижаному вікні сухими потрісканими пальцями намагався відтворити її риси. Невдача. Притулився до батареї та спробував зігріти свої руки. Сидів непорушно, вдивляючись у незвідану далечінь картини, що вже два роки непомітно висіла в кімнаті. На ній зображено старе судно, що от-от, знівечене ударами бездушної грози, залишиться уламками у спогадах, мов почуття, що розбиваються міцними хвилями п’янкої байдужості.

Я зробив паузу. Зволожив обличчя, вкотре закурив і став далі виглядати істину на малюнку. В моїй уяві вирувала гроза, що зазвичай розпочинається з легкого вітру, який, удаючи друга, допомагає зді­йняти парус. Найголовніше — надто йому не довіряти, адже вже наступного епізоду можна зіткнутися із цунамі, що не залишає шансу на порятунок.

Уся суть змальованої катастрофи в тому, щоб за мить до краху побачити проблиски сонця, що наполегливо прориваються на бекґраунді композиції... У моменти відчаю нам необхідно бачити це світло, яке дає зрозуміти, що життя існує після, а руїна — це можливість розпочати все спочатку. Адже гроза рано чи пізно вщухне, вгамується море, і прокинеться ранок, у плавання вийдуть нові кораблі, а самотність... Самотність ніколи не потрібно сприймати як належне. Самотніми не народжуються. Ми стаємо самотніми лише тому, що віддаємось не тим людям, обираємо неправильну палубу.

У пачці не залишалося сигарет, тому я допивав залишки вина, час від часу тер зіниці, а коли сили вже покидали мене, в око впала її монетка... Від побаченого спочатку захотілось плакати, а вже за мить я пообіцяв собі її зрозуміти. Пробачити. Забути білявку.

То був містичний символ. Її талісман... Він з обох боків давав безальтернативний вибір — орел... Мовчання, яке раз у раз порушували моє важке дихання та монотонне звучання сталі... Востаннє... Орел. Я закинув монетку і заснув....

Був початок нового місяця. На вокзалі білявки більше не було.

Відень, квітень, 2013

Дівчина, яка говорила про високі матерії

Літак знижувався. За вікном уже ставали ледь помітними будинки, поміж них кружляли вулиці та блукали люди, а ще сотні тисяч життів, сотні тисяч історій.

Я дочекався багажу, пройшов паспортний контроль і піднявся ліфтом до виходу.

Двері відчинилися.

Перед тим як розповідати цю історію, хочу запевнити, що це вже тепер я такий розмірений, із прагматичністю та знанням справи, схожий на трибунальну промову, готовий раціоналізувати на тему людських стосунків. Тоді я таким не був. Добре, що я таким не був. Не шкодую, що став таким, про­йшовши...

Людина захоче піти в будь-якому разі. Питання в тому, чи на той момент буде достатньо чинників, які могли б її зупинити. Мені здається, що суть стосунків у сумнівах. Чоловіки сумніваються, чи люб­лять вони, жінки — чи люблять їх. Усе життя вони намагаються в цьому розібратися.

У певний момент я постановив собі не надто заплутуватися в складних жіночих структурах. Тоді кохання щонайменше не ставитимуть під сумнів. Чи, радше, не буде зайвих подразників для підозр. Ясність — матерія, яка породжує недовіру, як і мовчання викликає зайві запитання. Ми наче запрограмовані на руйнацію, кидаємось у постійні пошуки зайвих знань. Тепер я чітко розумію — інколи краще недоговорити, інколи — недослухати. Мабуть, я слухав тільки те, що вона говорила. А вона рідко говорила про те, що справді відчувала. Однак спочатку все було добре.

Добре — це і є початок. «Добре» — це коли нічого не почалося. Особливо коли не готовий до змін. Особливо коли вони перевертають все з ніг на голову. Здається, відбувається низка подій, які нічим не відрізняються від низки суміжних, сіро-буденних, позбавлених емоцій інших (тобто не своїх, не оцінених). Деякі з них залишаються в пам’яті чи бодай на фотоплівці, декотрі навмисно намагаєшся забути. Зрештою, потім історії перетинаються, відбувається звична (частіше незграбна) сцена, яка через надмір гормонів здається унікальною, несхожою на жодну попередню.

Він намагається вразити кмітливістю, використовуючи заготовані фрази та мініатюри, вона вдає, що чує їх уперше і це справляє на неї неабияке враження. Вона переконана, що йому від неї потрібне лише її тіло, але не зізнається, що сама бажає цього якнайскоріше.

Зрештою, все може бути геть інакше. Вона може бути зрілою жінкою, він — солідним чоловіком. Тому, навчені досвідом попередніх невдач, вони могли б грамотно спрямувати свої стосунки в потрібне річище.

От тільки тим хлопцем був я. Тому інакше бути не могло.

На мені була простенька футболка з національною символікою, протерті джинси (які, як вона зізнається пізніше, тієї ж миті їй захотілося випрати) та досить недолуга усмішка, якій навряд чи можна було відповісти взаємністю. Було надвечір’я — сонце ледь торкалось поверхні океану, — свіже повітря та запах дощу. Тобто сама ситуація схиляла до того, щоб упевнено підійти до неї, схопити за талію, покласти на голу землю, кохатись у ритм її дихання, а потім так само безцеремонно зіп’ястись, можливо, допомогти підвестись і їй та піти не попрощавшись. Чи бодай поцікавитись причиною її перебування в цьому Богом забутому місці і легким компліментом натякнути, що навряд чи ця зустріч випадкова і не личило б пройти повз. Чи бодай удати, що загубився і лише з її допомогою зможу віднайти дорогу. Можливо, не лише сьогодні. Можливо, не лише додому.

Зрештою, усе, що відбулося протягом наступних десяти хвилин, можна було б назвати знайомством (процес обміну базовою інформацією, що в кращому разі набуде значення лише за місяць опісля першої зустрічі та виснаження від безперервної фізичної близькості).

Справді дивно, що під час знайомства з людиною заведено не вірити жодному слову при тому, що жодної причини недовіряти немає.

Хоча... Що я міг про себе розповісти? Контактні дані, потрібні, але неактуальні, географію подорожей чи пікантні моменти біографії, які могли її лише засмутити, про здобутки, які тішили лише моє самолюбство, чи, може, про переваги життя в цьому місті, акцентуючи увагу на своїй персоні?

Хоча... Що я мав про неї знати? Вочевидь те, що найбільше цікавило. Про першого чоловіка, який безповоротно змінив її сприйняття чоловіків, про кілька наступних розчарувань, які змусили б мене переконувати її: ні, я інший. Запитати, чи холодно їй, коли прокидається, яка думка народжується першою і скільки цукру вона додає в ранкову каву. Про те, чи личить їй коротка зачіска, про історію шраму на коліні, про тату в малопомітних місцях. Тобто про дрібнички, що нас відрізняють. Чи планує свій день, чи записує найцікавіші думки і чому терпляче ви­слуховує мої запитання.

Утім, як виявилося пізніше, вона не любила говорити про себе. А я більше не наважувався розпитувати. Тому ми мовчали. І думали. Мабуть.

Мені, наприклад, хотілося знати, чим я заслужив цей вечір, чи їй важливо, що я поряд, чи їй просто потрібен хтось поруч, думав, чи захопила б вона мене, якби не була така красива. Я не знав, як сказати, що хочу її, хоча вже уявляв себе паралізованим у її обіймах. Добре, що вона була сміливіша. Чи досвідченіша. Зрештою, добре, що вона була і в певний момент підвелась:

— Іди за мною, — сказала.

Пручатись було марно.

— Мені холодно, — мовила вона, а потім, руйнуючи логіку, роздягнулася і притулилася до мене. Ми провели всю ніч оголені...

«Хіба можна обманювати в такі ранки?» — подумав я.

Що відбувалося пізніше, теж було нелогічним чи, радше, необдуманим.

Вона подарувала мені натхнення, у мене з’явилася надія, що так може тривати довго... Віра, звісно ж, оманлива, звісно ж, передчасна. Але хіба я міг тоді думати? Зрештою, я і сказав їй:

— Залишайся, і нам буде добре. Ти видобуватимеш мінерали, я писатиму колонки в газети. Ти могла б змішувати свої мікстури, і байдуже, якщо вони спричинять пожежу та спалять усі мої рукописи.

Приблизно так звучали мої слова, і ситуація може здаватися загадковою, однак усе було досить просто.

Отож, як усе почалося.

Вона:

Студентка хімічного факультету. Дівчина, най­імовірніше, гіперактивна, з чіткими переконаннями та сміливими амбіціями. Якщо коротко: дурна та вперта. Чоловіки назвали б її небезпечною, ненадійною. Вона не змогла б підкоритися. Мене такий типаж завжди вабив. Тому, коли вона приїхала в невеличке містечко штату Флорида вишукувати якісь копалини, я сприйняв це як шанс — не менш вибухонебезпечний, ніж її копалини, між іншим.

Я:

Для мене те містечко було домом. Чи, скоріш, місцем, куди я завжди повертався. Загалом я був звичайний дописувач, тому за специфікою своєї професії часто подорожував. Сказати, що такі історії не були для мене типовими, було б не зовсім чесно, але мало хто мене міг по-справжньому зачепити. Тому історія дівчини із незнайомими термінами в лексиконі заслуговувала бодай на новелу. Так і склалося.

До слова, я — етнічний українець. Пізніше це відіграє ключову роль.

Ми:

Здавалося, ми жили лише, коли були поряд, все інше не помічалось або ж забувалось, коли зачинялись двері кімнати. Здавалося, ми були ідеальними — нас просто не існувало для решти. У мене не підвищувалася температура, в неї не змінювався настрій. У мене було вдосталь ніжності, щоб віддавати, вона готова була її приймати. Інколи вона говорила, що життя дане саме для таких моментів обміну внутрішніми резервами. Вона казала, що завжди потрібно дарувати любов тому, кому це потрібно. Це була її теорія.

Інколи мені хотілося знати все: найменші дрібниці, які відбувалися в її житті; які книжки читала і чому стала саме такою; які її базові принципи і чим я можу підходити під її критерії. Ми були поряд близько тижня. Їй було лише 19, і я постійно думав, чому вона тут, чому обрала мене і чи не шкодує про свій вибір.

Намагався порівняти її з іншими, відгадати якісь події з її нетривалого минулого. Інколи я їй говорив про свої домисли. Вона тоді злилася і заходилася ревнощами. Говорила, що впевнена, що колись я зустріну іншу, їй буде 36, вона буде зовсім доросла (тобто зіпсута досвідом) і навіть не рудоволоса...

Потім ми довго сміялися і продовжували попередні заняття.

Тобто багато кохалися. Читали вірші, смажили тости, дивилися беззмістовні фільми, багато кохалися, милися разом у душі, чистили яблука, засинали під ранок і прокидалися, коли заманеться...

І зрештою, одного ранку, так само прокинувшись, треба було піти, різко обірвати цей зв’язок, залишити цей момент чудовим... Однак я подумав, що це кохання, і сказав їй про це. Вона жахнулася. Але не відмовила мені.

Щоб ви розуміли, я лише головний герой. Автор вирішив зробити мене оповідачем. Моя б воля — усе завершилося б інакше, але оскільки я не можу вирішувати свою долю, то всі претензії безпосередньо до автора.

Усе відбувалося якось побутово, звично, планомірно. Мабуть, то називають словом «добре». Ми разом купували продукти, разом готували вечері, згодом завели свійських тварин і посадили квіти перед будинком. Я облаштував для неї робочий кабінет, вона принесла затишок у мій дім. Розмовляли ми завжди кожен про своє. Вона — про високі матерії та недостатність природних ресурсів планети, я — про аморальність суспільства, культурну кризу та негативні наслідки, які принесе нам епоха споживання.

Згодом кожен навчився дотримуватися певних правил. Я не торкався її неголеним, вона запам’ятала, які продукти я не вживаю.

Я не відволікав її під час хімічних дослідів, вона намагалася підлаштуватися під мій ненормований робочий графік.

У підсумку за два роки спільного життя на нашому рахунку були: дві одиниці побитого посуду (випадково лише перша), загублені ключі від затильних дверей (таким чином нам удавалося повертатися додому непоміченими), сім подорожей, три з яких спільні, непроявлена фотоплівка після останньої, таємниці — маленькі одне від одного, інколи спільні; декілька незначних подій, деталі яких забулися, але спогади досі гріють, декілька мізерних непорозумінь, декілька необдуманих фраз, декілька гарячкових конфліктів, які намагалися залишити непоміченими, але які з часом давали зрозуміти: наші погляди дедалі більше різнилися.

Ми цього не обговорювали, лише дійшли висновків і не змінили точку зору, тобто просто відклали сварку.

Як усі розуміють, ця історія не могла тривати вічно... І, заглядаючи трішки наперед, скажу, що в перші дні після втрати я міг годинами переглядати наші стосунки з різних кутів, зіставляти всі «за» і «проти», намагаючись уявити інший варіант їхнього розвитку. І якщо бути до кінця відвертим перед собою, впевнений: кожна людина зможе визнати свою провину. Я, наприклад, часто буваю нетерплячим. Можу наговорити чимало неприємних слів, не бажаючи при цьому образити. Зараз я, звісно, інший. Вона навчила мене розуміння, що змовчати і перегоріти всередині набагато простіше, аніж заслужити пробачення опісля. Тому, повертаючи події назад, не можу впевнено сказати, який момент став фатальним. Можливо, це сукупність подій, що накопичували речовину, через яку вона в певний момент не захоче пробачити, а я не захочу піти за нею.

Насправді все криється в якихось дрібничках, як-от: я інколи приходив утомленим після прогулянки в лісі чи риболовлі, скидав одяг біля входу, опісля швидко мився в душі й поспішав у ліжко, де вона вже ніжно дрімала. І скажіть мені відверто, у момент, коли нам обом добре, навіщо псувати все запитанням:

— Ти ж кинув прати одяг і поставив на місце черевики?

— Ні, — кажу, — поквапився до тебе, зроблю це завтра.

Після цього вона прокидалася, могла довго переконувати мене навести лад, а коли діставала відкоша — ображалася і робила це сама.

Але ж що це змінює? Я все одно прокинуся раніше, приберу, і ніхто цього не помітить. Ніколи не розумів, як може поєднуватися хаос у її лабораторії та бажання взірцевого порядку в моїх речах.

Власне, щонеділі я йшов рибалити. Це добре вгамовувало мені нерви.

— Ти проводиш зі мною мало часу, — говорить.

— Ми живемо разом і працюємо з дому, — переконую.

— Це інше, — вона далі заперечує.

Я пропоную їй піти зі мною, вона відмовляється, аргументуючи, що риболовля наганяє на неї тугу і вона не може спостерігати за процесом убивства живої істоти, яку пізніше, до слова, сама ж готує. Тому вона, ображена та сердита, розвертається і зникає до вечора.

Інколи після цього ми не розмовляли кілька днів. Інколи ці дрібниці ставали підґрунтям серйозних скандалів. Інколи ми навіть спали в різних ліжках і в мене з’являвся острах, що останнього разу ми відверто перегнули.

І одного разу таки перегнули.

Бо коли вона сказала про поїздку, не зумівши бодай мінімально аргументувати причини (раніше вона з детальною точністю та захватом могла описати очікувані подорожі), я зрозумів, що цього разу не зумію її зупинити.

Час, проведений без неї, — прострація. Tabula rasa, яку не варто плямувати почуттями, детально описаними в психотерапевтичних довідниках чи поетичних збірках. Тому одразу перейду до моменту, коли вона повернулася. Але, здається, повернулася лише фізично. Зі вдаваною впевненістю відчинила двері та довго вагалася, чи розкладати валізу. Я вирішив допомогти, тому зняв з неї спідницю, зняв білизну, торкнувся її рукою. Вона не пручалася моїм діям, але й не заохочувала мене. Не торкалася мене, не дивилася на мене і майже не дихала.

Я покинув кімнату. Спочатку стояв біля дверей, споглядав за нею через вузьку щілину. Багато думав, але не схилявся до дій. Я міг би влаштувати скандал, але не хотів її образити. Звинувачувати її було також безглуздо: жінки завжди знайдуть собі виправдання. Прямо запитати, чи їй було добре з ним? Заглиблюватися в деталі? Намагатися віднайти причини, які вона все одно чітко не окреслила навіть для себе? Запитати, як вона поводилася? Чи їй було комфортно, чи, може, вона не усвідомлювала своїх дій і лише піддалася? Чи думала в той момент про нас? Чи розуміла, що закреслює все між нами? Зрештою, прокричати: чим він заслужив цю близькість, яку я виборював не один день? І чому так раптово? Про нього я, відверто кажучи, чути не хотів. Він, очевидно, випадковий персонаж, який, можливо, навіть не підозрював, що став лише другорядним героєм історії. Зрештою, чи мають значення деталі/причини, коли існують наслідки — це відбулося.

Вона не демонструвала емоцій. Плану дій у неї також, найвірогідніше, не було. А вона навіть не розуміла, що я міг пробачити зраду, тільки якби вона покохала його. Тому що нічого не заборониш чи ні до чого не змусиш серце. Якби вона сказала: «Я йду від тебе, бо кохаю його», — я б навіть не мав права злитись. Вона не розуміла, що та її випадкова зустріч заперечила всю особливість наших стосунків. Бо коли я лежав поруч чи торкався її, то вважав це за надземний дар, право, яке я здобув своїм ставленням. І її миттєва слабкість убила всю мою впевненість, ущент розбила довіру чи будь-яке бажання робити щось далі. Це був край, і я намагався віднайти сили мовчки все завершити. Але це ще не був кінець.

Звідки вона дізналася про Наталю — також не відомо. Але, власне, так відбувалися події далі.

— Я все знаю про неї, тому йду від тебе, — доволі впевнено заявила.

І варто було б використати якісь клішейні фрази, стандартні відповіді, які люди в таких випадках за­звичай використовують. Здається, навмисне розробили ці загальновідомі шифри як універсальний засіб, щоб закодувати істинне значення слів. Я їх знав, як і знав, що людина вірить тобі, допоки сама хоче вірити. Натомість узявся пояснювати... Я переконував, що Наталя — українка, зовсім не росіянка, тому не довіряти мені немає сенсу. Я говорив багато і активно, говорив щось про особливості стосунків між українцями й росіянами, політичні чинники, які зруйнували тривалу дружбу, говорив щось безглузде і в процесі цього потоку так і не збагнув, як вона взагалі дізналася.

Валізи вона так і не розпакувала.

А за декілька днів зібрався і я.

Голос розуму

Це мали б бути лише декілька днів мого життя, у чомусь, можливо, незвичайних, щонайменше віддалених від звичної буденності, натомість вони стали цілою історією. І, якщо відверто, це була б чудова історія кохання, однак він запропонував залишитися з ним. Мене навчали покори, тому я пристала.

Я його кохала так, як заведено кохати чоловіка... Дякувати, що він піклується про мене. Жінки, мабуть, народжені віддавати, можливо ж, це просто бартер у відповідь на добре ставлення. Любов жінки надто заплутана та нестабільна, нестійка, інколи суперечлива. Жінка часто може просто закохатися без особливих на те причин і пояснень, але розлюбити просто так не вміє. Жінка — ненадійна, вона завжди слухатиметься своїх почуттів, але ніколи не покине чоловіка, з яким добре. Здається, роль чоловіка в стосунках інколи надто мінімалізована, бо з моменту, коли вона усвідомила себе жінкою, — виховувати її не варто, її треба приймати такою, якою вона стала з усім попереднім досвідом та неприємним багажем знань.

Мабуть, любов — це взаємодія, тоді любов жінки — тиха й помітна лише за відсутності. А загалом вона нагадує мені хворобу Альцгеймера: як хворі миттєво можуть забути недавні події, так і жінка може відкинути почуття, які ще вчора становили сутність її існування.

Про його почуття я не запитувала, адже знала, що поки він піклується про мене, то кохає. Він був надемоційний, надніжний, інколи навіть жіночний. Іноді це заважало і дратувало, зрештою, це подобалося мені, він чудово розумів мене, а ще створював досі не відому мені ауру спокою. Мені було добре.

І навіть коли він був не в гуморі, я навчилася ладнати з цим. Я розуміла, що зайві емоції та агресія спрямовані не до мене, їх причиною міг бути просто невтішний прогноз погоди. Я рідко засмучувалася через дрібнички. Насправді зовсім не хвилювалася, коли засмучувався він, бо причиною могла бути просто поразка його улюбленої футбольної команди.

Мені хотілося піклуватися про нього, більше того — я зуміла переконати себе, що це і є моє життєве призначення, тому згодом я створила культ турботи. Тепер я списую це на юний вік чи відсутність альтернативи. Утім, це не заважало мені перебрати всі функції хатньої робітниці, і я особливо не замислювалася, чи є сенс у багатогодинному прибиранні оселі чи приготуванні їжі. Допоки це створювало йому комфорт, мене ці заняття особливо не обтяжували.

Однак згодом усе змінилося. Не скажу, що з часом мені набридло, швидше для мене це стало просто несуттєвим. Настав момент, коли в мені зламався якийсь клапан. Він не став переломним — він став точкою відліку. У мене почали виникати сумніви, бажання спробувати щось інше, де я, можливо, буду вправнішою. Я, звісно, ставила досліди, але ці заняття були надто відстороненими. Я не досліджувала те, що навколо, а ще мене цікавили люди...

Згодом ми почали сваритися. Здебільшого через дрібнички, бо все, що справді вирувало всередині, — замовчували. У мене не було багато досвіду, тому я не знала, як має поводитися розсудлива жінка. Я аналізувала все відносно своїх почуттів: якщо не подобається — продемонструвати.

Насправді я ніколи не робила нічого, щоб привернути увагу чи навмисне його зачепити. І навіть такі дрібнички, як-от мої прохання прибрати речі, були проявом турботи. Він злився. Для нього розкидані черевики — це лише матеріальна фігура в просторі, для мене ж їх правильне розташування було ознакою любові. А беззмістовно проведений час зі мною замість риболовлі чи пивної вечірки з друзями — маленька пожертва, яка давала мені в сотні разів більше енергії, щоб кохати його.

Повертаючи час назад, розумію: він — очевидно, схильний до чоловічого аналітизму, — відшукуватиме логіку моїх дій, абсолютно не розуміючи, що чуттєвість — єдиний аргумент у суперечці з жінкою. Що замість довгих вечорів важких розмов йому варто було мене поцілувати і попросити більше ніколи його не засмучувати. Бо, зрештою, усі ці лайки виснажили мене, бо всі ці взаємореакції дали мені негативний, але чіткий висновок: я більше не кохала його.

Тобто я, звісно, не знала, що таке кохання, але того, що було в нас, мені було замало... Якщо бути зовсім відвертою, то я одразу відчула, що не зможу бути з ним, але спершу не хотіла ображати... Тому момент, коли все зникло, став раптовим лише для нього — для мене все відбувалося поступово.

Спочатку він не подобався мені в якісь конкретні моменти, потім я шукала можливості побути наодинці. Я навмисне довше працювала, вигадуючи нові причини, щоб уникнути його присутності. Я відчувала, що надто звикла до нього, що перегоріла всередині — і просто захотіла піти.

Його ж поява була доречною, хоча, якщо відверто, це я його знайшла. Зовні він був доволі звичайний, з характером типового чоловіка: упевненого і дещо агресивного. Можливо, згодом він пишатиметься своєю перемогою, не розуміючи, що ініціатором гри була я... Однак тоді це нічого не важило.

Я свідомо йшла на це... Удавано демонструвала потребу в допомозі, піддалась на його спроби загравання, натякала на готовність піти далі. Мені було цікаво.

Серед усіх можливих заборон найгірша та, яку людина сама собі встановлює. Адже кому, як не їй, знати, чого хочеться найбільше. Він став моєю примарою, моїм страшним сном, від якого хотілося втекти і сховатися.

Вранці він заспокоював мене своєю усмішкою, наче говорив: «Ти не збожеволіла!» Зараз я говорю не про нього, хоча він мав красиве ім’я та певні риси, за якими я ідентифікувала його як «свого». Для мене в той момент він був просто образом, підтвердженням того, що я можу бути з іншим.

Усе відбувалося надто швидко і в дечому метушливо, я не відчула задоволення, лише спостерігала за його безглуздими потугами дійти до оргазму. Аналізувала його слова опісля та погляд, яким він досить прискіпливо розглядав мене.

Себе я не впізнавала. Це була інша жінка. Жінка, яка здійняла бунт та протестувала проти будь-­яких заборон. Жінка, якій потрібно було вилити свій смуток больовими стогонами та гарячими словами, бо він був надто жорстоким, безцеремонно зривав одяг і залишав сліди, не думаючи, як вона завтра приховає наслідки свого протесту.

Звісно, я не розглядала можливості бути з ним. Очевидно, я не могла дозволити собі повернутися. Я не вміла приховувати своїх внутрішніх змін. Однак я надто втомилася, щоб відчувати сором чи провину. На мене чекали самотність і спу­стошеність, але це була найбажаніша точка прибуття.

Коли я повернулася, він довго мовчав, потім запитав лише, чи я не змокла. Він помітив мій сумнів, щойно я увійшла, тоді він зняв з мене білизну (мені це здалося недоречним). Він також довго розглядав мене, тому мені стало незручно та холодно; спершу він увійшов пальцями (він ніколи цього не робив), після того натягнув презерватив. Здається, він усе зрозумів... Тому вийшов.

Моя поведінка мала б бути раптовою, та я залишилася незворушною, відчувала, що він підглядає за мною. Згодом я почула обережні кроки, тому поволі підвелася та підійшла до столу.

Там був мій порятунок... Можливо, це скидатиметься на виправдання, але хочу сказати, що за будь-яких інших умов я б ніколи не вчинила так само. Звісно, я не надала б цьому ваги або ж відігнала б важкі думки. Він залишив комп’ютер увімкненим, на його екрані був відкритий сайт. Інтерфейс сторінки був досить знайомий, зроб­лений за зразком соціальних мереж. Жінки там були красиві, і нічого доброго, звісно ж, це не віщувало. Я колись чула, що таким чином жінки Східної Європи шукають собі багатих іноземців. Він вів тривале листування з Наталі, вона, очевидно, була українка. Безсумнівно, у них зав’язалися стосунки. Можливо, це все не мало значення і демонструвало лише тугу за рідною мовою. Ймовірніше, ці стосунки мали більш особистий характер, хоч як він це заперечував. Зрештою, там було написано кирилицею, тому не знаю, про що вони говорили.

Але я не думаю, що він буде з нею щасливий.

Недарма простір, сповнений сотнями людей, які нетерпляче шарпають у руках рейсові квитки, називають залом очікування. Очікування — найвлучніший опис почуттів, які переживає людина на порозі змін.

Біля виходу на мене чекала непримітна дівчинка. Вона тримала табличку з моїм іменем. Представилася Мартою, менеджером бюро знайомств. Сказала, що це вона вела листування від імені Наталі. Наталя, яка зареєструвалася на сайті близько трьох років тому, щоправда, давно втратила інтерес до таких зустрічей. Утім, Марта запевнила, що є чимало дівчат, які не проти познайомитися. Пообіцяла скинути на пошту портфоліо, перепитала адресу мого готелю, поцікавилася, коли в мене квиток додому.

Зміни відкладалися чи то вимагали більших зусиль. Сонце повільно сідало за обрій, торкаючись припорошеного асфальту, нечітко малюючи лінію між тим, що вже закінчилося, і тим, що досі не розпочалось.

Монтерей, Мексика, листопад, 2014

Resus +

Це звичайна історія, яка відбувається чи не що­дня, але частіше залишається непоміченою. Тому я уникну вживання красивих слів і зменшу долю драми. Це просто історія. А я лише маленька людина, яка не претендує на щось особливе і не вимагає цього від життя. До слова, нещодавно помітив: зазвичай ми починаємо жити тоді, коли часу відміряно не так багато.

Мабуть, ми позбавленні якогось глибшого сенсу за замовчуванням, оскільки знаємо початок, змушені примиритися із неминучістю кінця, тому врешті-­решт самі маємо право надати чомусь змісту і триматися за це.

Уявляю себе літнім дядьком, сидітиму на терасі із чашкою чаю та писатиму історії, які, можливо, хтось прочитає або навіть віритиме їм. Найімовірніше, це будуть якісь спогади, — сподіваюся, мені буде що згадати. Це тільки тепер мені доводиться користуватися уявою, на щастя, доля була прихильною до мене в цьому плані. Але поки основна частина мого життя ще попереду — я відкритий до його пізнання.

Розпочну з того, що я дуже часто любив робити необдумані речі, а потім боротися з обставинами. Для мене не мав великого значення комфорт. Часом здавалось, що я готовий усе життя прожити в орендованих квартирах, нізащо не прив’язуватися до одного місця та якомога швидше долати відстані. Я боявся ночей, мені не хотілось гаяти час на сон і не був потрібен будильник, щоб прокидатись.

Я відвідав десятки країн, познайомився із сотнями людей, вивчив кілька мов, пізнав чимало нових занять та відтворив гігабайти фотознімків. Зрештою, я зібрав колекцію своїх уроків. У мене було декілька днів, які змінили мої уявлення і привели до розуміння, що основне в цьому світі — пошук відповідей. Але тільки на ті запитання, які сам собі ставиш.

Пола знали всі мешканці нашого мікрорайону. Я його знав особисто місяці зо два, але мені багато про нього розповідали. Та й сам він нічого не приховував і любив поговорити про свої справи. Пол працював офіціантом у місцевому dining-кафе, подейкували, останні п’ятнадцять років. «П’ятна­дцять років», — подумав я про себе. Тобто весь цей час він повторював одноманітні завдання: відчиняв протерті скрипучі двері, заварював каву, протирав прилавок і чекав на відвідувачів. Це ж який інтерес він переживав відносно того, що замовить Енді — теж постійний клієнт із довгим алергенним списком — із доволі вбогого меню на зіпсутих пожовклих аркушах...

— Що змушує тебе чинити так? — запитав я, аналізуючи рутину, з якою стикався Пол і яку не зміг би прикрасити навіть мій літературний опис.

— Зайдеш до мене після зміни, — відповів він.

Коли ми піднімалися до його помешкання, я намагався перепросити, мовляв, кожен має право чинити те, що забажає, і це не обов’язково саморозвиток, і не обов’язково для цього покидати межі комфорту — комусь це тільки на руку, — і вибачався за щойно сказані слова, бо не варто вірити психологам, які їх говорять, і...

Його кімната була переповнена музичними інструментами, здебільшого гітарами та скрипками, у кутку стояв верстат, на стіні висіли певним чином відсортовані струни.

— Колись відкрию свій магазин, — сказав Пол, і вже за звичкою запропонував випити кави.

Від кави я не відмовився і зрозумів, що людина може робити все, якщо є мета, якщо є мрія. Так само, як і людина зробить що завгодно за потрібних (компромісних для неї) умов.

Наступна історія сталася зі мною в період моїх активних подорожей Європою. Тоді я ще був студентом, мав багато мрій та планів, а грошей, відповідно, не дуже, тому зупинявся винятково через couchsurfing.

Я зайняв її матрац під час навчальної відпустки, моєї відпустки, бо сама Ката писала дисертацію з гендерних студій. Я одразу продемонстрував бажання кохатися з нею впродовж свого перебування в Празі, вона, власне, була не проти, однак також повідомила, що має принципи, тому мені довелось тиждень мити посуд і готувати сніданки, щоб вона мала привід мені віддатись.

Пізніше життя навчило мене, що в кожної людини існує набір причин, за яких вона погодиться на той чи інший вчинок — за будь-яких умов, у будь якій сфері.

Потім Ката стала розкутішою і наша пригода набирала настроїв типової драми (зовсім не тої, яку вона описувала у своїх гендерних студіях). Ката зізналася, що боїться вдаватися до рішучих кроків, і тому приховує це за награною загадковістю. А так вона просто собі жила і мріяла про Італію. Не любила Франції, скаржилась на надто солодкі круасани, протяги в метро. А я зустрічав людей в періоди криз, тому й вона, мабуть, зустрілася мені, а потім сказала, що їй двадцять два і в неї рак, що, зрештою, змусило мене залишитися ще на тиждень і жити у відрізку «тут і тепер», віддаючи їй усі, занурені в глибокі летаргічні сни, запаси альтруїзму.

Згодом, звісно, виявилося, що раку в неї не було, але я зрозумів, що не треба шукати причини, щоб бути щасливим. Ми надто багато думаємо і дуже мало залишаємо часу на життя. Після всього я вдячний життю за його сюрпризи. Добре, що не всі плани збуваються. Інакше життя було б нестерпно прісним.

Хочу сказати, що найбільше мене цікавлять перетини історій. Цікавлять люди, які, здавалось, з’явилися нізвідки, випадково і незрозуміло для чого, а потім усе перевертали. Мені цікаве минуле, що передувало нашій зустрічі, майбутнє, яке частково мною спричинене, їхні подальші життєві сюжети й новини, отримані після кількарічних пауз у спілкуванні, спогади, що їх зберігали вони і яким запам’ятався їм я.

Наприклад, чи очікуєш, що вуличний піаніст, з яким випадково знайомишся на площі, кидаючи йому десятку, за декілька років надасть тобі нічліг, випадково зустрівши на холодному вокзалі Відня? Чи далі ненавидітимеш беззмістовні п’ять років занять юриспруденцією, якщо зустрінеш свою половинку, скажімо, на судовій практиці, припустімо, у ролі обвинувачуваного? Чи допускаєш, що банковий клерк, який затримав твій платіж, діставши при цьому чималу долю агресії, насправді запобіг твоїй присутності на потязі, який зійде з колії, виконуючи маршрут? Усі прочитані книжки, мимовільно підслухані розмови, випадково здобуті знання, убер-водії та знайомства з чіткими намірами або ж неприємними обставинами. Будь-які події рано чи пізно дістають пояснення, усі цикли завершуються. Зрештою, це така приємність — знати кожного зі своїх читачів і зустрічати їх у різних кутках світу (окрім тих божевільних дівчат, які вистежували мою квартиру, а потім уночі стукали у двері чи залишали спідню білизну. Хоча друге й було приємним ☺).

Колись я зрозумів, що близькі люди завжди навчать нас основних принципів, стрижнів, яких будемо триматися, — це й визначатиме нашу сутність.

Коли мені було сім років, тато пообіцяв повезти мене на риболовлю, яка відкладалася щовихідних з різних причин. На третій тиждень я перестав йому про ценагадувати, згодом сам забув про неї. Але наприкінці листопада, тобто в ненайсприятливіший для риболовлі час, батько розбудив мене одного дощового ранку, ми зібрали вудки, взяли намет і дощовики та й поїхали на річку. Я не зловив жодної рибини і сильно змок. Можливо, через це і не надто люблю рибалити, але одне я усвідомив надовго: обіцянок треба дотримуватися.

Коли мені було дванадцять і літні вечори я проводив у компанії дідуся, який був місцевий музикант, у нас часто збиралися діти мого віку. Тоді дідусь брав акордеон і ми співали до пізньої ночі, поїдаючи паралельно кавун чи варену кукурудзу. І я вивчив основне: треба завжди ділитися любов’ю. У будь-якій формі.

У п’ятнадцять, коли помирав дідусь, а завжди зайнятий тато забув про всі справи, щоб побути з ним, міцно обійнявши мене як опору, коли фатальний день настав, я зрозумів, що в житті завжди є речі, заради яких варто триматись, але є моменти, коли варто кидати все.

Я переконаний, що людина впродовж життя має зустрітися з усіма фетишами: коханням, яке ламає кістки, забиває дух і забезпечує всіма симптомами шизофренії, страхом, який стимулює діяти всупереч самому страху, відчуттям цілковитої байдужості і маленькими сегментами ностальгії, які допомагають повернутися до типового сприйняття життя.

Мені в довгому списку найчастіше доводилося боротися зі втратами: різної природи та складності. Перший підтип був обставинним. Друзі дитинства, яких втрачав через обставини долі, приємні робочі колективи, що замінював новими робочими перспективами, чимала низка контактів, які вичерпували себе часом, інтересом чи іншим безпричинним зв’язком. Втрати минулого чомусь завжди вводили мене у власне забуття, рвались нитки спогадів, стиралися межі недалекого минулого, що лякали неминучістю помирання. І втрати людей — свідків твоєї молодості були найбільш болісними тому доказами...

Другий тип втрат має настрій легкої меланхолії... Колись я пообіцяв собі: якщо не можу зробити жінку щасливою, бодай не змушуватиму її плакати.

Наша з Юлею любов тривала десять днів одеської відпустки, рамки і правила були обумовлені перед її початком. Тепер я порушую одне з них, розповідаючи про ці стосунки, але вона теж порушила їх запитом на продовження. Думаю, я саме через неї розлюбив каву, яку вона варила за одеським (не знаю, що вона хотіла довести львів’янину) рецептом. Останнього ранку вона теж за звичкою залишила мені чашку на балконі, я її випивав, вдивляючись у море, поки вона милася в душі. Тільки тоді кава мала дивний солоний присмак, і я зрозумів: вона плакала. Відтоді й любов у мене має гіркий смак кави і солоний запах моря. З того часу я не п’ю кави. І також намагаюся не закохуватися. Кава псує шлунок та нервову систему, хоча й любов чинить не кращі речі.

Усі інші втрати — це мій особистий вибір, бажання змін, нових випробувань та вражень. Деколи я не поспішав розкладати свою валізу, в якій так і залишалися речі в очікуванні переїздів, хоча завжди вважав, що внутрішні зміни можливі лише за зовнішнього комфорту. Але тільки стресові ситуації докорінно змінюють людей. Тому необхідно змінювати локації та заняття. Лише не людей. Ніколи не замінюй людей навколо. Кращих не буває. Кращими вони можуть стати тільки тоді, коли завжди поряд, коли близькі тобі. Благо, мережі залишають таку змогу.

Звісно, можна було б розказати про Олесю, яка кинула мене опісля піврічних стосунків, з’їхавши в невідомому напрямку, а за місяць написала повідомлення, чи потрібно мені повернути настільну лампу, — але не буду. Все ж я завжди можу вдаритися в азартні ігри чи випустити кілька книжок на тему сексу і самотності, розбавивши все іронією і натяком на щасливі моменти.

Як ви встигли зрозуміти, цій новелі геть не притаманна впорядкованість. Точніше, вона відчувається, коли я просто згадую якийсь епізод. Взагалі я зрозумів, що в людській амбітності найкращим рішенням буде поступовість поставлених завдань. Коли одна мета змінюється іншою, інакше нас банально вбиває тиск усіх наших бажань. Життя — це логічне поєднання періодів активності та відпочинку. Зрештою, воно нам дається в користування — не назавжди, тому його треба проживати, а не аналізувати.

Цього мене навчив Мирон. Сусід моєї бабусі, до якої я приїжджав щоліта. Основним його заняттям було ремонтувати будь-яку техніку в колгоспі. Однак активна життєва позиція змушувала брати на себе чимало інших важливих суспільних завдань. А саме: Мирон виготовляв ножі, возив будматеріали та міндобрива з Польщі, майстрував сувеніри з дерева, а у вільний час (як він це говорив) копав біля себе рів — хотів зробити домашній басейн. Написаний вище текст позбавлений навіть мінімальної долі іронії, якщо комусь він здався комічним. Я хотів донести, що ці справи можна було спокійно розділити на трьох людей, і ті не впоралися б.

— А коли ж тоді жити? Ви ж світу за цією роботою не бачите, — сказав я йому, коли трішки підріс.

— Зайнятість — це добре, — відповів він мені. — Не думаєш про погане і нічого дурного не чиниш. Немає в роботі нічого страшного. Гірше, коли ти настільки вільний, що не знаєш, як цьому зарадити...

Пізніше я неодноразово погоджувався з останньою фразою.

Мені завжди здавалось, що найбожевільніші у світі речі вчиняють найбільші боягузи. Страх — найсильніший мотиватор до вчинків. Страх живе у твоїй голові, і немає інших відображень. Він підкрадається поволі, і що далі від нього втікаєш, то ближче підпускаєш до себе. З кожним кроком, з кожною думкою він ближче і ближче, він не дає дихати, не дозволяє вловити думки, він пожадливий і постійно підганяє тебе. І настає такий момент, коли розумієш, що попереду лише прірва, що втік занадто далеко, щоб повернутись, а страх насувається. Ти відчуваєш голод, спрагу — і стрибаєш. Ти стрибаєш, бо втомився, втомився втікати, втомився боятись. Ти кидаєшся в прірву, бо цей стрибок у безвихідь — єдине спасіння. Ти кидаєшся в прірву — і страх відпускає тебе.

Мене завжди захоплювали люди, які звикли рухатися всупереч. Одразу пригадую історії інвенторів, які розпочинали свої стартапи в гаражах американських провінцій, тріумфи «Бітлз», які змінили перебіг музичної історії, Майкла Джордана чи Ленса Армстронґа, що заперечували закони людського тіла, віддані історії Генрі Форда та Томаса Едісона. Таких ситуацій вдосталь. Мене ж тішило, що таких людей я зустрічав у своєму оточенні.

Наприклад, Роман, який узявся вивчати програмування в тридцять п’ять років, Аня, що присвятила своє життя китаїстиці у солідні сорок сім, та чимало інших «дорослих», які знайшли в собі сміливість та сили нарешті взятися за здійснення колись давно відкладених мрій.

Саме ці люди найбільше мене надихають і запевняють в абсурдності будь-яких упереджень і правил, бо життя, безперечно, не піддається аналізу, не зносить планів, не дає другого шансу. Дні не можна ділити на святкові та буденні, події не потрібно розділяти на важливі та звичайні. Інколи кожна дрібничка може стати причиною великих змін.

У свій вік я вже встиг зрозуміти, що не створю нічого грандіозного, не здобуду світового визнання і навряд чи розвину надздібності. Зрештою, з мене не вийшло ні викладача, ні менеджера з інформаційних технологій, ні підприємця. Тобто всі спроби класифікувати, зафіксувати й нотифікувати мене закінчилися провалом. Я не відмежовувався, не намагався змінитись — я просто перестав на це зважати. Ідеальні обставини податися в письменники, чи не так?

Цікаво спостерігати, як хтось із нас присвячує себе глобальним соціальним проблемам або намагається змінити бодай маленькі речі, дехто гониться за світовою владою чи просто старається стати багатшим. Немає значення, чи фокусувати себе на особистому розвитку, суспільній співпраці, сімейних інститутах, успіху в очах оточення або гедоністичному самовдоволенні. Усіх у своїй природі різних людей єднає одне бажання — кожен хоче бути рівним. Рівним у ставленні до себе.

Ця історія сталася давно. Я пам’ятаю день — четвер. Я завжди четвергами винаймав човен і катався морем. Я був надто далеко, щоб чимось зарадити, але досить близько, щоб побачити цю картину. Декілька хлопців били одного малого хлопчака на узбережжі. Той зносив удари, падав, спинався і знову ж падав. Логічно було кричати про допомогу, втекти не озираючись або ж просто безнадійно лежати. Він цього не робив. Він укотре підводився і знову падав. Побачене змусило мене зрозуміти: коли ти залишаєшся наодинці — не варто думати, де знайти поміч, потрібно знаходити сили в собі. Йому подали руку тільки тоді, коли його штани були геть обшарпані, а на обличчі не залишилось не вкритого синцем місця. І знаєте що? Він був щасливий. Він став «своїм хлопцем».

Я часто вважав себе слабкою людиною, але завжди вдавався до таких учинків, на які мої сильні друзі ніколи б не наважилися. Таким чином я боровся зі своєю невпевненістю. Я не ідеальний, не хочу нікого вводити в оману, але, можливо, через свої помилки я і маю право говорити.

Ставити собі запитання. Шукати відповіді. Змінювати погляди, вивчати себе і навчитися сприймати. Зрозуміти, що в житті не буває ідеальних обставин, і ти ніколи не будеш до чогось стовідсотково готовим. Плани частіше корегуються, аніж збуваються. Незавершені справи інколи потрібно такими залишати, а натомість брати те, що дається в даний момент, хоч і здається невчасним.

У житті інколи можна впіймати ті рідкі та раптові моменти просвітлення, коли калейдоскоп усіх подій, облич і безсенсовних пробуджень зрештою сходиться в зрозумілу картину, і ти намагаєшся вловити і запам’ятати всі настанови. І тоді все зникає. А ти більше не знаєш, чи знову хочеш досягнути розуміння, чи простіше залишатися в невагомості, де кожен сам має право обирати, як боротися зі своїми психічними розладами. Я, для прикладу, періодично пишу, періодично закохуюсь, періодично змінюю країни!

Ми цікаві у своїх відмінностях. Саме тому цікаві і одні одним. Я складно іду на контакт. Рідко заво­джу друзів, часто проводжу час наодинці. Давно кинув боротьбу із суспільством, радше уникаю і не приймаю його. Усе, що ми принесли у світ: доступність, швидкі стосунки, споживацький анархізм та всеохопний цинізм — я засуджую.

І якщо мене тепер звинуватять у моралізмі, тоді дайте мені відповідь — чому за всіх цих благ більшість людей світу самотні?

Перевіряти себе, порівнювати лише із собою в минулому, навчитися любити людей, пробачати, ділитися щастям. Знаходити щоденно можливість змін у світі та в собі. Принести сенс у щодень, надати значення всім, навіть непомітним речам. Створювати ланцюг позитивних дій і думок. Бо, зрештою, життя не має рамок, життя дарує лише можливості.

Більшість мрій у мене не збулося, я їх сам здійснив. Остання втілилася в Нью-Йорку — я вперше побачив океан, який саме таким часто уявляв перед сном.

Сьогодні він уперше спокійний, особливо коли на годиннику сьома ранку, у повітрі ще не пахне гамором, а в навушниках ритмічні нотки «пінк флойдів».

Сьогодні я багато думав про щастя... і зрозумів, що не знайду універсальної формули. Люди часто запитують себе: так у чому ж щастя? Гроші — ні. Машини, модні речі — також ні! Щастя, як думаю, — це жити в гармонії зі своїми бажаннями. Віддатись їм. Хочеш прожити своє яскраве життя? Вперед, дій! Хочеш прокричати на всю вулицю якусь дурницю — давай! Хочеш зірватись і поїхати кудись — їдь! Хочеш бути з нею, по-справжньому хочеш — будь! І не важливо, хороші чи погані ці бажання! Головне — твої! Умій їх висловити! Пережити! Упіймай цю мить! Адже це і є щастя! Більше нічого!

Сьогодні я багато мріяв. Я мріяв про те, щоб у майбутньому побачити близьких людей щасливими, я мріяв про те, щоб у майбутньому пам’ятати цей момент. Сьогодні пообіцяв собі менше думати про майбутнє і назавжди закарбовувати спогади... Ми, здається, часто забуваємо, що живемо лише раз...

Нью-Йорк, вересень, 2016

Примітки

1

«Лінкедін» («Linkedin») — соціальна мережа для пошуку й установлення ділових контактів.

(обратно)

2

Тут ідеться про так звану каскадну модель (англ. waterfall model).

(обратно)

3

Список справ (англ.).

(обратно)

4

Похмілля (англ.).

(обратно)

Оглавление

Гештальт

Близькість

Нодус Толленс

Моя остання перша любов

Тіні наших побачень

Правила життя

Розмова з барменом

Джулія (білявка)

Дівчина, яка говорила про високі матерії

Resus +

*** Примечания ***