Криве дзеркало війни. Міфи та загадки Другої світової [Леонід Сапожников] (fb2) читать онлайн

Леонід Сапожніков Криве дзеркало війни. Міфи та загадки Другої світової

Від автора

Історія Другої світової війни нашпигована міфами, як фронтова смуга мінами. Вони вельми різні. Пафосні й цинічні. Розумні й безглузді. Стихійні і створені на замовлення влади. Але всі вони, викривляючи минуле, заважають розуміти сьогодення і породжують нову брехню. Тим вони й небезпечні.

Яскравий приклад — знищення Хрещатика та прилеглих вулиць Києва в 1941 році. Радянська пропаганда створила міф про те, що це справа рук окупантів. Його було шито білими нитками: хто сповна розуму руйнує тільки-но завойоване місто, коли до того ж невдовзі зима? Це звинувачення прозвучало навіть у Нюрнберзі на процесі нацистських очільників. Сталін зняв із себе в такий спосіб відповідальність за нездарну і злочинну київську акцію, але тим самим, як сказано в одній із глав цієї книги, заклав міну сповільненої дії під історію. Адже якщо кривавим злочинцям пред’явлено лише одне явно брехливе звинувачення, то рано чи пізно з’явиться новий міф — про їхню безвинність...

Моя книга — для тих, хто хоче знати правду. Для тих, хто не бажає, щоб його свідомістю маніпулювали за допомогою міфів. Їхня географія дуже широка: Київ, Вінниця, Москва, Берлін, Лондон, Париж, Тегеран, Лісабон, Краків, Нью-Йорк, Токіо... Разом шукаймо істину на «мінному полі історії».

У чому неправий Віктор Суворов Помилка колишнього розвідника

З дитинства я та мільйони моїх однолітків твердо знали, що товариш Сталін вів мирну політику, довіряв Гітлеру, а той цим скористався й підступно напав на Радянський Союз. З цим переконанням ми жили до початку 1990-х років, поки не стала доступною книга Віктора Суворова «Криголам». Звістка про неї розлетілася в народі: «Мужики, ви чули? Сталін не був довірливим лохом, а сам готувався жахнути по фюреру, тільки трішечки не встиг!..».

Народ поахкав і повернувся до повсякденних справ. А любителі історії, розколоті «Криголамом» на два табори, відтоді завзято сперечаються, чим був напад Німеччини на СРСР — агресією чи самозахистом.

Дзвінок з Бристоля

Січневого дня 1999 року я слухав чергову передачу радіо «Свобода» з рубрики «Факти і думки». Вів її, як завжди, оглядач Лев Ройтман, а гостями в студії були Віктор Суворов та письменник Георгій Владимов. Суворов відстоював свою версію: Сталін планував завдати удару 6 липня 1941 року, а Гітлер випередив його на два тижні. Владимов, заперечуючи, висунув ряд аргументів. Зокрема такий: «Чому ж тоді радянські поїзди із зерном йшли до Німеччини до останньої миті?».

Я зрозумів, що Владимов не читав книгу Віктора Суворова «День „М“». У ній сказано, що поставки зерна німцям різко зросли в червні, але зовсім не через нашу простоту й наївність. За цим ховалася потаємна ціль: вщерть заповнити німецькі вузлові станції вагонами, щоб ускладнити противнику перевезення військ на схід. Я написав Льву Ройтману, що поважаю Владимова як письменника, але вважаю, що несерйозно дискутувати на важливу тему без належної підготовки.

Невдовзі пізно ввечері в мене задзвонив телефон:

— Алло, Леонід Сапожніков? З вами говорить із Бристоля Володимир Резун.

Я не одразу згадав, що це справжні ім’я та прізвище Віктора Суворова.

— Дякую за те, що підтримали мене на «Свободі», — вів далі голос у слухавці. — Тут, в Англії, мені бракує зворотного зв’язку із співвітчизниками.

Резун спитав мою думку про свої книжки. Я сказав:

— Доказів, що Сталін готував напад, для мене в них більш ніж досить. І я тепер навіть знаходжу власні.

— Які, наприклад?

— Ви пишете в «Останній республіці», що в червні сорок першого було видано масовим накладом російсько-німецький розмовник для червоноармійців з характерним добором фраз: «Де ховаються члени партії?», «Чи не отруєна криниця? Пий перший!» тощо. А у німців на початку війни подібного розмовника не було!

— Чому ви так вважаєте?

— А ви згадайте, як вони казали нашим селянам: «Матка, млеко!», «Матка, яйка!» Це польська мова. Отже, вони користувалися німецько-польським розмовником 1939 року.

— Боже, як я сам не здогадався! — вигукнув мій співрозмовник. — Це ж лежить на поверхні!

І одразу приточив по пам’яті строфу з поеми «Василий Теркин» зі словами «матка, млеко!» Відтак запитав:

— Ви не заперечуватимете, якщо я використаю цей факт із посиланням на вас?

Тут у мені прокинувся застарілий радянський страх перед «органами»:

— Не треба посилатися! Вважайте, що це мій подарунок.

Відтоді я чекаю, що Віктор Суворов ним скористається...

Минуло багато років. Я й тепер цілком згоден із Суворовим у тому, що Червона армія готувалася до визвольного походу в Європу, тому й не змогла оборонятися (сумнівною є лише конкретна дата — 6 липня 1941 року). Автор наводить безліч доказів підготовки нападу, з яких мені вистачило б і десятої частки. А відтак він автоматично робить висновок: «22 червня Гітлер завдав попереджувального удару».

Увага: слизьке місце! Так, фюрер ударив раніше, ніж це міг би зробити Сталін, але з яких міркувань? Чи дійсно цей удар був вимушений, попереджувальний, превентивний? Потрібні вагомі докази, проте їх у Резуна-Суворова я не знайшов.

Це не означає, однак, що їх немає. Спробуймо пошукати.

Скарги фюрера

22 червня 1941 року о 5:30 ранку, коли вермахт уже вдерся на радянську територію, а літаки люфтваффе бомбили Київ, Геббельс зачитав по радіо звернення Гітлера до німецького народу. Завдання фюрера та його головного пропагандиста полягало в тому, щоб переконливо пояснити німцям причину нападу на вчорашнього союзника. Для цього досить було сказати, не мудруючи, приблизно так: «Наша розвідка дізналася про підступний план Сталіна. Радянська Росія збиралася напасти на Німеччину 6 липня і з цією метою зосередила на своєму західному кордоні 160 дивізій. Тому я, фюрер німецького народу і верховний головнокомандувач його збройних сил, був змушений повзяти рішення про попереджувальний удар». Коротко та ясно. Натомість фюрер вибухнув довжелезною промовою (вона звучала в ефірі у виконанні Геббельса майже 20 хвилин) і почав її від царя Гороха — з англо-іспанських, англо-голландських та англо-французьких війн минулих століть. Потім перейшов до «міжнародної всесвітньої змови євреїв, демократів і більшовиків» проти Німеччини, повторюючи тези своєї книги «Майн кампф», написаної сімнадцять років тому. Поскаржився, що апетити Росії невпинно зростають: спочатку вона зажадала, понад попередню домовленість, Литви, потім Фінляндії, а тепер зазіхає на Румунію, Болгарію та Босфор з Дарданеллами... Сказав, що має документи, які свідчать, що Росія обіцяла Югославії зброю проти Німеччини. І тільки наприкінці згадав про 160 радянських дивізій, що стоять на кордоні.

Так, стоять, треба бути напоготові, але хіба це причина розпочинати війну, якщо ти сам її не хочеш? У такій ситуації логічно будувати лінії оборони чи хоча б надіслати Сталіну з Молотовим ноту протесту. Фюрер, однак, не зробив нічого подібного. Жодних документів чи розвідданих про очікуваний напад росіян у нього не було, інакше він би на них послався. І йому доводиться брехати: «Російські льотчики бавляться тим, що безтурботно перелітають кордон, ніби хочуть показати нам, що вони вже почуваються господарями цієї території. У ніч з 17 на 18 червня російські патрулі знову вдерлися на територію Рейху й були відкинуті назад лише після тривалої перестрілки».

Це дуже старий трюк, коли злодій гукає: «Тримайте злодія!». Безліч спогадів і документів свідчать про те, що кордон перед війною порушували німецькі льотчики, і збивати їх довго не наважувались навіть 22 червня. Був суворий наказ Сталіна «не піддаватися на провокації», а вже про те, щоб самим перти на рожен, у ті дні не могло бути й мови.

Третього жовтня, на сто четвертий день війни, Гітлер знов звернувся до народу і постарався більш переконливо обґрунтувати свій напад: «Коли я поступово став отримувати інформацію про те, що на нашому кордоні виникає аеродром за аеродромом, коли через усю гігантську радянську імперію сюди почали котитися дивізія за дивізією, от тоді я відчув себе зобов’язаним ужити заходів зі свого боку... Вже у травні (виділено мною. — Авт.) не залишилося ніяких сумнівів у тому, що Росія збиралася за першої можливості напасти на нас».

І далі: «Якщо я бачу, що мій противник скинув рушницю, я не чекатиму, поки він спустить курок, а краще зроблю це першим!».

Цікаво виходить: сумніви у фюрера відпали лише в травні 1941 року, а питання про перешиття колії радянських залізниць на німецький стандарт вирішувалося в генштабі сухопутних військ вермахту ще 23 серпня 1940-го (див. щоденник його начальника Франца Гальдера)!..

Сталін заздалегідь знав від своєї розвідки про конкретну дату німецького нападу, й якби завдав превентивного удару, напевно назвав би її. Згадав би й план «Барбаросса», затверджений півроку тому. А в Гітлера жодних дат і назв, тільки голослівні звинувачення.

Удав і кролик

А може, все ж таки Гітлер вірив напередодні війни, що Сталін «скинув рушницю»? Спробуймо знайти відповідь на це запитання у щоденнику Геббельса.

14 листопада 1939

Фюрер констатує катастрофічний стан російської армії. Вона ледь здатна до боїв.

5 січня 1940

У Фінляндії росіяни зовсім не просуваються. Схоже, що насправді Червона армія мало чого варта.

29 березня 1941

Велика справа попереду: проти Р. (тобто Росії. — Авт.). Її якнайсуворіше замасковано, зовсім небагато осіб знають про неї. Вона розпочнеться з великого пересування військ на захід. Підозра впаде на будь-який напрям, але тільки не на схід. Про людське око буде підготовлено напад на Англію, а відтак блискавично назад — і вперед! Україна — чудова житниця. Коли осядемо там, ми зможемо витримати, довго...

14 квітня 1941

Добре мати силу. Сталін явно не хоче познайомитися ближче з німецькими танками.

7 травня 1941

Сталін і його люди абсолютно бездіють. Завмерли, ніби кролик перед удавом.

9 травня 1941

Сталін явно боїться.

29 травня 1941

Сталін, як і раніше, витріщився, мов кролик на удава.

12 червня 1941

Росіяни витріщились на нас, мов загіпнотизовані, й бояться. Вони будуть збиті з ніг, як досі жоден народ...

Можливо, Геббельс недостатньо поінформований, а Гітлер бачить смертельну загрозу й напружує всі сили, щоб випередити росіян? Недосипає, працює не розгинаючись?

Нічого подібного! «Незважаючи на майбутню воєнну кампанію проти Радянського Союзу, Гітлер особисто відбирав картини для галереї Лінца, — згадував його особистий архітектор, а згодом рейхсміністр озброєнь Альберт Шпеєр. — У 1941 році до Оберзальцберга надійшли великі каталоги в палітурках з коричневої шкіри з фотографіями сотень картин, і Гітлер особисто розподіляв художні твори (награбовані у Франції. — Авт.) по своїх улюблених галереях Лінца, Кенігсберга, Бреслау».

І це незадовго до 15 травня — ранньої дати нападу на СРСР згідно з планом «Барбаросса»!

Отже Геббельс, тінь і рупор Гітлера, виклав у щоденнику не тільки власну думку. Німеччину напередодні війни нацистська верхівка уявляла удавом, а Росію — кроликом. Але хто сповна розуму повірить, що напад удава на кролика був самозахистом?

Здавалося б, усе ясно. Аж раптом читаємо:

16 червня 1941

Росія напала б на нас, якби ми ослабли, й нам довелося б вести війну на два фронти, яку ми виключаємо своєю превентивною (виділено мною. — Авт.) акцією.

Деякі дослідники висновують звідси, що Геббельс, а отже й Гітлер, вважали напад 22 червня попереджувальним. Запис у щоденнику, кажуть вони, аж ніяк не можна вважати пропагандистським матеріалом.

А я аж ніяк не погоджуся з ними. По-перше, не можна вихоплювати із щоденника один запис, ігноруючи решту. По-друге, у ньому сказано не про реальну радянську загрозу, а лише про можливу («якби...», «нам довелося б...»). А по-третє, Геббельс знав, що його щоденник буде опубліковано, і вбачав у ньому специфічний засіб пропаганди. 22 жовтня 1936 року він довірив паперу радісну новину: «Я продав Аманну (першому видавцеві „Майн кампф“. — Авт.) свої щоденники. Опублікувати через 20 років після моєї смерті. 250 000 марок зараз і 10 000 щороку. Магда і я щасливі».

Він вів щоденник не так для себе, як для історії! Часом у поспіху забував про це, але потім, схаменувшись, ізнову віщував прийдешнім поколінням. Думаю, так сталося й 16 червня: нехай нащадки вважають, що вожді Третього рейху — а отже й він сам — напали на союзника превентивно, а не з метою його пограбувати.

Марні намагання! В тому ж довжелезному запису від 16 червня він вибовкав справжні наміри фюрера: «Сталін тремтить перед наступаючими подіями... Ми використаємо сировинні ресурси цієї багатої країни... А отже, вперед! Багаті лани України ваблять».

Ось вам і «превентивна війна»... Та досить наразі про Геббельса. Прикличмо у свідки провідних дипломатів Третього рейху.

Дуже зручний випадок

Слово міністру іноземних справ Ріббентропу: «Велика концентрація радянських військ у Бессарабії (восени 1940 року. — Авт.) викликала в Адольфа Гітлера серйозні побоювання щодо подальшого ведення війни проти Англії: ми за жодних обставин не могли відмовитися від життєво важливої для нас румунської нафти. Просунься тут Росія далі, й ми стали б залежні від доброї волі Сталіна. Такі перспективи, зрозуміло, будили в Гітлера недовіру до російської політики»...

Щоб убезпечити свій «нафтовий кран», Гітлер за домовленістю з румунським диктатором Антонеску ввів у район нафтопромислів війська. Москва офіційно висловила невдоволення. Берлін відповів, що цей запобіжний захід спрямовано лише проти англійців, які можуть висадитися в Греції з прицілом на Румунію.

Тепер Гітлер, за власним зізнанням, почувається в безпеці. «Я не передбачаю будь-якої ініціативи росіян проти нас, поки живий Сталін», — пише він своєму найближчому союзнику Муссоліні 31 грудня 1940 року. Але ж він уже увімкнув «таймер війни», затвердивши 18 грудня своєю директивою №21 план «Барбаросса»! Припустімо, він побоюється відкрити власні карти навіть перед дуче, але з цього листа видно, що принаймні Муссоліні не вбачав загрози з боку СРСР для «осі» Рим-Берлін.

Як пояснював Гітлер майбутній напад вузькому колу втаємничених? Свідчить друга після Ріббентропа особа німецької дипломатії — статс-секретар Ернст Вайцзеккер:

«Навесні 1941 року Гевель (представник Міністерства іноземних справ у ставці фюрера. — Авт.) сказав мені: Гітлер дотримується думки, що рано чи пізно доведеться з росіянами воювати, а тому треба починати просто зараз. Нашу армію, казав Гітлер, відмобілізовано, і вона простоює».

Зазначимо, що не йдеться про превентивну війну, просто фюрер вважає цей момент дуже вигідним! Вермахт після бліцкригу у Франції в повній бойовій готовності. Червона армія внаслідок сталінських «чисток» втратила більшість досвідчених командирів і не змогла подолати навіть фіннів. А її дислокація біля самого кордону дозволяє одним потужним ударом завдати їй колосальних втрат. При цьому Сталін явно не чекає нападу, бо певен, що Гітлер не ризикне воювати на два фронти. Однак на заході наразі спокійно: Англія, втративши свою «континентальну шпагу» — Францію, думає лише про оборону, а Сполучені Штати Америки дотримуються формального нейтралітету.

Унікальний, неповторний збіг обставин!..

За словами Черчілля, напасти на Росію Гітлер твердо вирішив наприкінці вересня 1940 року, не зумівши забезпечити висадку своїх військ в Англії (У. Черчілль. «Друга світова війна», т. 2, гл. 14). Але сам напад він замислив ще в 1923 році, коли писав у «Майн кампф», що німцям конче потрібно завоювати «життєвий простір» на сході. Питання було тільки в терміні. 28 січня 1937 року фюрер, за свідченням Геббельса, сказав на нараді, що мир з Росією може тривати ще шість років, «але якщо трапиться дуже зручний випадок, ми його не проґавимо». І ось такий випадок трапився.

Вайцзеккер наводить дуже цікавий факт: «18 червня 1941 року, за чотири дні до вторгнення, російський посол (Володимир Деканозов. — Авт.) попросив мене прийняти його. Гітлер і Ріббентроп перебували в Берліні, й їхнім головним занепокоєнням було те, що в останню мить Сталін зробить якісь кроки до примирення і в такий спосіб завадить здійснити задумане. Вони наказали тримати на станції напоготові локомотиви й мали намір залишити місто в спеціальних поїздах, якби росіяни запропонували щось значне».

Панічно боялися мирної пропозиції! Про який же вимушений напад можна після цього говорити?

Погане відчуття

Для повноти картини вислухаємо видних воєначальників.

Генерал Гейнц Гудеріан: «14 червня Гітлер зібрав у Берліні всіх командувачів груп армій і танкових груп, щоб викласти причини нападу на Росію... Логіка його була така. Англію перемогти не вдається, отож, щоб завершити війну, треба здобути рішучу перемогу на континенті. Німеччина буде непереможною тільки за умови підкорення Росії. Детальний виклад причин, що спонукали його до превентивної війни з Росією, звучав украй непереконливо».

На цих зборах був присутній і генерал Вальтер Варлімонт, заступник начальника штабу оперативного управління вермахту. Він згадував, що майбутній напад на Росію породив у нього та його колег відчуття несправедливої війни, «чогось такого, що ніколи не входить у розрахунки офіцера, вся кар’єра якого базується на принципі справедливості своєї справи. Щоправда, пізніше з’ясувалося, що Совєти були набагато краще готові до війни, ніж вважала більшість, та все це не допомогло позбутися стійкого відчуття несправедливості».

А полковник Адам, ад’ютант фельдмаршала Паулюса, висловився ще ясніше. За його словами, він ніколи по-справжньому не вірив у превентивну війну і поступово дійшов переконання, що Гітлер використав цей термін як суто пропагандистський, щоб морально виправдати напад на Радянську Росію.

Цікаво, а в який спосіб Сталін пояснив би своє вторгнення в Німеччину? Воно не змусило б себе довго чекати, якби Гітлер у період «дружби» з Москвою розпочав операцію «Морський лев» — десантування в Англію. У цьому випадку перед кремлівською пропагандою постало б складне завдання, але будьте певні: вона дала б собі раду!

У 1939 році треба було пояснити радянському народові несподіване братання з Гітлером. В’ячеслав Молотов зробив це зі спритністю фокусника. 31 серпня він сказав на сесії Верховної Ради: «Учора ще фашисти Німеччини проводили стосовно СРСР ворожу нам зовнішню політику. Так, учора ще у сфері зовнішніх відносин ми були ворогами. Сьогодні, однак, обстановка змінилася, і ми перестали бути ворогами».

Чим не фокус? Щойно був ворог — і раптом зник, от вам друг! Молотовську комбінацію з трьох фраз можна використовувати багато разів, заміняючи залежно від «обстановки, що змінилася» ворогів друзями і навпаки.

Славнозвісний ілюзіоніст Копперфільд нервово палить у кутку...

Чому не було розмовника

Гітлер і Сталін були «запеклими друзями»: обидва добре розуміли, що їхня сутичка неминуча. Але Гітлер дуже недооцінював можливості Червоної армії, Після швидкого розгрому Франції вермахт славився як непереможний — і що йому великий «російський кролик», який толком не впорався навіть з фіннами? Тому причиною затвердження плану «Барбаросса» у грудні 1940-го було не стільки побоювання, що кролик випустить кігті, скільки бажання його з’їсти.

Таке бажання фюрер чітко озвучив ще 31 липня на нараді в альпійській резиденції Берхгоф. Начальник генерального штабу сухопутних військ Гальдер законспектував це у щоденнику: «Якщо Росію буде розбито, Англія втратить останню надію. Тоді панувати в Європі й на Балканах буде Німеччина. Згідно з цим міркуванням Росія має бути ліквідована».

У тому ж липні 1940-го Гітлер сказав Кейтелю в окупованому Парижі: «Повірте мені, фельдмаршале, що порівняно з французькою кампанією війна проти Росії буде дитячою забавкою» (ці слова чув і навів у своїх мемуарах Альберт Шпеєр).

Але, можливо, фюрер будував ці плани на далеке майбутнє, а потім, побачивши занесену над ним російську сокиру, поспішив з нападом? Я теж так думав, поки не прочитав щоденник Геббельса.

Дамо фору прихильникам «попереджувального удару» — забудьмо наразі про цей щоденник. І згадаймо виявлений мною факт — відсутність у вермахту на початку війни німецько-російського розмовника. Мені здавалося: командування вермахту так поспішало випередити Червону армію, що просто не встигло його видати. Але ця версія виявилась помилковою. Я дізнався, в якій величезній таємниці готувався напад на СРСР. Наприклад, з друкарні, яка 18 червня розпочала друкувати листівки з промовою Гітлера, гестапо чотири доби нікого не випускало! Але скласти й видати розмовник — це не листівку надрукувати. Це досить складний проект, який не замкнеш тупо на ключ. Ризик витоку інформації тут набагато вищий. А оскільки бліцкриг на сході планували завершити за три-чотири місяці, то, мабуть, вирішили, що на цей час вистачить і польського розмовника. Тим більше, що в Україні та в Білорусі багато хто добре розуміє польську мову.

Гітлер називав Росію колосом на глиняних ногах, який завалиться після кількох потужних ударів. А під Москвою він переконався, що це просто колос. Та було вже пізно.

Перемога літератора

Наприкінці розмови з Віктором Суворовим я попросив у нього електронну адресу. Він не дав, пославшись на те, що багато хто, особливо ізраїльтяни, звинувачують його у відмиванні образу Гітлера і мстяться:

— Нещодавно тамтешні хакери вивели з ладу мій комп’ютер!

В Ізраїлі День Перемоги над гітлерівською Німеччиною — державне свято, і цим усе сказано. На іншу реакцію ізраїльтян Суворов і не міг розраховувати.

У 1992 році в передмові до російського видання «Криголама» він попросив вибачення у свого батька, артилериста протитанкової батареї Південно-Західного фронту, за те, що зруйнував його уявлення про Велику Вітчизняну війну. Покаявся також перед читачами, а отже, й переді мною. І я, син офіцера Червоної армії, його пробачив. Більше того, згоден з автором багато в чому, але тільки не з його висновком про «попереджувальний удар Гітлера»! Сталін, безперечно, мав агресивні плани, але Гітлер напав незалежно від них з інших причин.

Хтось іще сумнівається? Тоді відкриємо наостанку спогади дуже авторитетного свідка — ад’ютанта Гітлера Ніколауса фон Бєлова: «30 березня (1941 року. — Авт.) Гітлер знову скликав керівників вермахту. В залі засідань при його службовому кабінеті він виголосив двогодинну концептуальну промову, в якій виклав свої думки щодо походу на Росію... Він заявив: „У даний час Англія покладає свої надії на Америку та Росію“. Америка зможе забезпечити свою максимальну військову міць лише за 3-4 роки. „Росія — останній ворожий фактор в Європі. Її конче треба розбити в цьому чи наступному році“...».

Треба зовсім не дружити з логікою або совістю, щоб і надалі вважати напад Гітлера вимушеним самозахистом.

Гітлер, як ми бачили, не зміг переконати Гудеріана у тому, що війна з Росією є превентивною. А Віктор Суворов, ігноруючи напевне відомі йому факти, сам себе в цьому переконав. Літератор переміг у ньому колишнього розвідника.

«Київський котел» сорок першого Погляд ізсередини

Битва за Київ, яка закінчилась у вересні 1941 року оточенням п’яти радянських армій, вважається визначною перемогою вермахту на східному фронті. Однак генерал Гудеріан писав: «Сумнівно, щоб вона дала якісь масштабні стратегічні переваги». А один з розробників плану «Барбаросса» генерал Варлімонт назвав її «лише тактичним успіхом».

Що ж розчарувало цих та багатьох інших німецьких воєначальників?

Лубни, тринадцяте вересня

Тема київського оточення в Радянському Союзі замовчувалася. Воно й зрозуміло: Червона армія втратила там лише полоненими 665 тисяч осіб. Але я знав про це оточення ще дитиною з розповідей батька: він був одним із небагатьох, хто вийшов звідти...

Батько закінчив Київський державний університет на п’ятий день війни й отримав диплом юриста. Хотів на фронт, але у військкоматі сказали: «Юристи з вищою освітою у нас рідкість, тож служитимете за спеціальністю!». Так він став слідчим військової прокуратури Південно-Західної залізниці у званні лейтенанта.

Залізниця надзвичайно важлива для країни в мирний час, а вже під час війни... Постачання фронту, вивезення поранених у тилові госпиталі, евакуація заводів і населення — це не всі її завдання. Недарма німці жорстоко бомбили станції та поїзди (навіть санітарні, з червоними хрестами на дахах). А були й грабіжники, й мародери, які потрошили товарні вагони. Були дезертири, готові на все, — адже їм так чи інакше загрожував розстріл. Отож роботи на залізниці військовому слідчому вистачало.

У першій декаді вересня батька відрядили із службовим завданням у східному, полтавському напрямку. Їхав він на старій «емці», віз із собою друкарську машинку для оформлення протоколів. Коли повертався до Києва, назустріч від краю до краю дороги повільно рухався потік машин та возів. Довелося зупинитись на узбіччі. Раптом із зустрічного автомобіля його гукнув підполковник: «Сапожніков, ти куди?» — «їду з відрядження». — «До німців у лани?! Київ з дня на день буде здано. Повертай назад!» — «Не можу, маю розпорядження». — «Хто його підписав?» — (Батько назвав прізвище начальника). — «Я вищий, ніж він, за посадою та званням. Скасовую його розпорядження і наказую рухатись за мною!..».

Того ж дня, 13 вересня, в’їхали до Лубен. Київ далеко позаду, у двохстах кілометрах. Колона спускалася по шосе до мосту через річку Сула, аж раптом там почалася стрілянина. Назустріч з несамовитим криком «Німці!» бігли люди. Божевільні? Панікери? Та слідом з’явилися танки з хрестами на баштах.

Наші розсипались по кюветах. Хто просто втиснувся в землю, хто намагався стріляти по танках. Батько теж стріляв зі... свого нагана.

А танки насувалися, трощили й давили. Батько бачив, як медсестра з гранатою кинулась у відчаї під один із них... Пострілявши з кулеметів, танки повернулися до мосту. Так закрився «київський котел» — найбільший у світовій воєнній історії.

Далі був суцільний хаос — ніяких регулярних частин! Люди стихійно об’єднувались у невеликі групи. Батько виявився в такій групі єдиним офіцером, і солдати вимагали, щоб він командував. Він хотів відмовитись: «Я ж цивільна людина і в армії зовсім недавно» — але йому пригрозили розстрілом. Батько знайшов вихід: «Приймаю командування, а своїм заступником з бойової частини призначаю сержанта такого-то!..».

За кілька днів командувач Південно-Західного фронту генерал Кирпонос спробував зібрати у Пирятині й упорядкувати цю людську масу. Батько потрапив в один із свіжосформованих підрозділів. За наказом Кирпоноса їх вишикували в колону і стройовим кроком, мало не з оркестром, повели посеред білого дня на схід, у напрямку Лохвиці. Та слідом за літаком-розвідником з’явилися танки з хрестами й відкрили по колоні вогонь. Усі кинулися врозсип, і війська знову не стало. Кирпонос залишився лише зі своїм штабом і за два дні, 20 вересня, загинув, оточений у гаю німецькими танками та піхотою.

Відтоді дорогами повністю володіли німці, обстрілюючи ліси, де ховалися наші, з танків та мінометів. Батько розповідав, що по цій стрілянині можна було перевіряти годинник: рівно о 12:00 вона припинялася (німці обідали), а о 13:00 поновлювалась. Одна з мін розірвалася поблизу батька. На щастя, його лише контузило вибуховою хвилею... Було багато випадків, коли заради порятунку люди спалювали документи й пробиралися на хутори проситись у «родичі».

Батькові поталанило: він зустрів прикордонників, які відступали від самого кордону. Вони не брали до себе нікого, але тут командир зробив виняток. Не можу собі пробачити, що не поцікавився його прізвищем і взагалі детально не розпитав батька. Все думав, що встигну...

Командир прикордонників тримав свій загін у лещатах. Кожен мав голитися і прати підкомірець гімнастерки. І це в лісі, серед боліт! Немає бритви? Голися уламком скла, але зберігай воїнський вигляд!

Якось по «лісовому радіо», тобто від уст до уст, рознеслася звістка: ввечері 22 вересня наша кавалерія розчистить південніше села Остапівна «коридор» для виходу з оточення. Хто не встигне до ранку, той запізниться. Встигло небагато. Загін, в якому був батько, встиг...

Тінь Наполеона

Але як опинились у нашому глибокому тилу німецькі танки? Скільки їх було? Хто ними командував?.. За радянського часу було важко отримати відповіді на ці запитання. Навіть маршал Жуков у своїх «Воспоминаниях и размышлениях» написав про київське оточення надто стисло, уникаючи цифр і деталей.

Я зайнявся цією темою у 1980-ті роки, після смерті батька. Запитання, чіпляючись одне за одне, мов шестірні, привели мене в липень сорок першого, коли вермахт стрімко просувався на схід. 15 липня німці були вже у Смоленську. До Москви — 360 км напрямки. Несподівано Гітлер, на превеликий подив своїх генералів, заявив, що Москва для нього — просто «географічне поняття», і зупинив, усупереч плану «Барбаросса», групу армій «Центр». Він сказав, що набагато важливіше захопити Харків і Донбас, — це призведе до «неминучого краху економіки противника». Марно генерали доводили, що Москва — «головний державний, воєнно-промисловий і транспортний вузол росіян», а понадто її взяття викличе величезний психологічний резонанс. Фюрер був непохитний.

Те, що Харків і Донбас винятково важливі для радянської економіки, Гітлер добре знав і раніше. Чому ж він круто змінив стратегію, маючи всі шанси взяти Москву подібно до Наполеона? А причина, я певен, саме в Бонапарті! Гітлер проводив паралель між ним і собою, вважаючи себе не менш великим полководцем і завойовником. Аж раптом через три тижні після нападу на СРСР жахнувся цьому порівнянню. Рік потому, 19 липня 1942 року, під час обіду у ставці «Вервольф» під Вінницею він зізнався: «Якийсь бовдур висунув тезу, нібито Наполеон, як і ми, виступив у похід проти Росії 22 червня. Та, слава богу, я одразу ж зумів спростувати його, протиставивши цьому базіканню думку авторитетних спеціалістів. Вони довели, що Наполеон вирушив у російський похід тільки 23 червня» (Генрі Пікер. «Застольні розмови Гітлера»).

Гітлер робив хорошу міну, але різниця в добу була занадто мала, щоб розвіяти забобонний страх. Замолоду він був художником, і чим ближче німці підходили до Москви, тим сильніше та яскравіше малювалася йому картина пожежі 1812 року, з якої почався занепад Бонапарта. Щоб вирватися з цієї містичної колії, фюрер переконав себе: набагато важливішою за Москву для нього є Україна! «Гітлер інстинктивно відчуває огиду до того, щоб іти шляхом Наполеона. Москва викликає в нього гнітюче відчуття», — сказав тоді один із головних воєначальників вермахту Альфред Йодль.

Отож першою стратегічною метою було оголошено Київ. 25 серпня танкову армію Гудеріана розвернули на південь.

Утримати за будь-яку ціну!

Німці підійшли до Києва набагато раніше, ще в липні. Швидко наступали з боку Житомира та Білої Церкви, але були зупинені біля межі міста 37-ю армією генерала Власова. Того самого Андрія Власова, який у грудні стане героєм оборони Москви, а потім, потрапивши у полон, — зрадником. Однак Київ оборонявся 73 дні завдяки саме йому. Навіть Хрущов у своїх спогадах знайшов для Власова добрі слова: «Він здобув славу хорошого генерала, який уміє командувати військами, будувати оборону й завдавати ударів по ворогу». А от маршал Жуков «не помітив» у зв’язку з Києвом ні Власова, ні 37-ї армії. Це й зрозуміло: книга Жукова була неофіційною радянською історією війни, мемуари ж Хрущова видано на Заході.

Сам Микита Сергійович був у той час першим секретарем Центрального комітету Комуністичної партії України та членом Військової ради Південно-Західного фронту (суто партійна, комісарська посада). А командував фронтом генерал Кирпонос, відомий особистою мужністю в боях, а також тим, що сліпо виконував найбезглуздіші накази начальства. У 1940 році він на чолі своєї стрілецької дивізії штурмував місто Виборг по кризі затоки під вогнем фінської артилерії. Багато бійців тоді були вбиті або потонули, але Кирпонос не завагався ані на мить, за що й отримав від Сталіна Золоту зірку Героя Радянського Союзу та звання генерал-майора.

Шана та хвала б новоспеченому генералові, якби не одна дрібниця: в Москві фінни вже підписували мирну угоду, за якою Виборг відходив до СРСР. Треба було просто почекати. Але командарм Тимошенко, який так і не зумів дійти до Гельсінкі, вирішив наостанок похизуватися...

Влітку 1941-го Михайло Кирпонос, який лише три роки тому був начальником Казанського піхотного училища, вже генерал-полковник і керує п’ятьма арміями Південно-Західного фронту. Сталін наказав утримати Київ за будь-яку ціну, і Кирпонос зосередив на захисті української столиці всю свою увагу. Звісно, він не був стратегом, як і його начальник Семен Будьонний, хвацький рубака Громадянської війни, який, крім Південно-Західного фронту, командував ще й Південним. Їм якось не стало на думку, що німці не зобов’язані брати Київ у лоб, а можуть узяти його в широкі кліщі. Лише після прориву Гудеріана з півночі на Конотоп та Ромни обом стало зрозуміло, що пахне оточенням. Будьонний надіслав Сталіну з Полтави шифровану телеграму з проханням дозволити відхід Південно-Західного фронту на тиловий рубіж. Про те ж Кирпонос попросив начальника Генерального штабу Шапошнікова.

Сталін відреагував негайно. Він замінив у Полтаві Будьонного на Тимошенка, а Кирпоносу наказав по телефону «припинити займатися пошуком рубежів для відступу, а шукати шляхи опору... Київ не залишати й мостів не підривати без дозволу Ставки». Щоправда, дав при цьому вказівку «організувати оборонний рубіж на річці Псьол фронтом на північ і захід, відтягнувши на цей рубіж 5-6 дивізій».

Зверніть увагу: «фронтом на північ і захід»! Це означає, що 11 вересня ні Сталін, ні Шапошніков, ані Будьоний із Кирпоносом не знали, що з півдня, від Кременчуга, назустріч Гудеріану поспішає лівим берегом Дніпра танкова армія Клейста: понад сімсот танків, до десяти тисяч автомашин, приблизно двісті тисяч солдатів. Уже 13 вересня вона переріже під Лубнами шосе Київ — Полтава — Харків.

Де ж була повітряна розвідка фронту, якщо вона взагалі була?!

Тепер я знаю, які танки побачив батько: легкі Т-І і Т-ІІ 16-ї танкової дивізії генерала Ганса Хубе. Цікаво, що цей генерал у 1936 році під час Олімпіади в Берліні був комендантом Олімпійського селища. «О спорт, ти мир?..».

Катастрофа

У ніч на 14 вересня начальник штабу Південно-Західного фронту генерал-майор Тупіков (колишній військовий аташе посольства СРСР у Німеччині) надіслав до Москви чергове оперативне зведення, закінчивши його словами: «Початок зрозумілої вам катастрофи — справа кількох днів». Він вважав, що необхідно негайно відводити війська з Києва на лівий берег Дніпра, інакше завтра буде пізно.

За кілька годин Сталін викликав Кирпоноса до телеграфного апарата:

— Чи згоден товариш Кирпонос з висновками Тупікова?

— З оцінкою Тупікова не згоден. Ваше завдання, товаришу Сталін, виконаємо: Київ ворогу не віддамо!..

Чи вірив Кирпонос своїй обіцянці, а чи просто страшився гніву вождя? Якщо вірив, то, на відміну від Тупікова, жив ілюзіями, не уявляючи реального стану речей. Як тут не згадати враження Рокосовського від зустрічі з Кирпоносом у липні сорок першого: «Я дійшов висновку, що не до снаги цій людині такі об’ємні, складні й відповідальні обов’язки, і горе військам, йому дорученим».

Сталін, звісно, розумів, що бадьоре запевнення Кирпоноса мало чого варте. Він запросив до апарата Тупікова: чи не змінив той свою думку?

— Ні, товаришу Сталін. Прошу дозволити відведення військ сьогодні.

— Чекайте відповіді!

Але з Москви не надійшло жодних вказівок ні цього, ні наступного дня — мабуть, Верховний Головнокомандувач поринув у болісні роздуми. Лише 16 вересня до штабу фронту прилетів полковник Баграмян з усним наказом маршала Тимошенка залишити Київ і, «прикрившись невеликими силами по Дніпру, розпочати відведення головних сил на тиловий оборонний рубіж. Основне завдання — знищити ворога, що вийшов на тили військ фронту, і в подальшому перейти до оборони по річці Псьол». При цьому Тимошенко всю відповідальність поклав на Кирпоноса: «Нехай проявить максимум активності, рішучіше завдає ударів у напрямку на Ромни та Лубни, а не чекає, поки ми його витягнемо з кільця».

Завдання було поставлено надто пізно: адже саме 16 вересня вороже кільце остаточно зімкнулося в районі Лохвиці й щогодини ставало щільнішим. А Кирпонос ще більш ускладнив ситуацію, заявивши Баграмяну, що нічого не робитиме без письмового розпорядження: «Питання надто серйозне!».

Баграмян пояснив: Тимошенко не писав нічого через побоювання, що літак буде збито й наказ потрапить до німців. Мені здається, причина була не тільки в цьому: Тимошенко не узгодив свій наказ зі Ставкою і вирішив перестрахуватись. Якби Сталін назвав здачу Києва злочином, маршал міг би твердити, що не давав жодного наказу. Напевно так думав і Кирпонос. Він надіслав до Москви радіограму з проханням підтвердити усний наказ Тимошенка.

Підтвердження прийшло лише 18 вересня. Отоді Кирпонос і склепав у Пирятині військо з різноманітних груп, про які розповідав мені батько. Військо, яке знову розпалося за першої танкової атаки.

Кирпонос загинув у гаю біля села Шумейкове на південний захід від Лохвиці. Там же загинули начальник штабу фронту Тупіков та член Військової ради, другий секретар ЦК компартії України Бурмистенко.

Але де ж Хрущов? А він ще наприкінці липня «пішов на підвищення» — перебрався в Полтаву до Будьонного членом Військової ради всього Південно-Західного напрямку. А потім залишився в тій же ролі при Тимошенкові. Якби не це підвищення, лежати б Микиті Сергійовичу в гаю поруч із Кирпоносом, і вся історія СРСР з 1953 року була б зовсім іншою...

Коротка пам’ять Хрущова

У спогадах Хрущова я натрапив на дивне твердження: «Наприкінці серпня чи на початку вересня (виділено мною. — Авт.) з’єднання противника ударами з півдня і з півночі з’єдналися східніше Києва. Наше угруповання опинилося в оточенні».

Як же так? Навіть я на все життя запам’ятав дату появи німецьких танків у Лубнах, а член Військової ради Південно-Західного напрямку її забув: два тижні туди — два тижні сюди... Але ж там кожний день і навіть година мали вирішальне значення! Дійові особи таких трагедій не забувають їхні дати навіть у похилому віці.

Лукавив Хрущов... Але з якою метою? Навіщо написав, буцімто Київ був оточений німцями наприкінці серпня, а не в середині вересня? Гадаю, він захищав себе від незручного запитання: «Чому перша особа України не з’явилася у столиці, щоб морально підтримати киян у найважчі для них дні?».

Настрій, який панував у місті 29 серпня, за три тижні до його здачі, передає у своєму щоденнику (він доступний в Інтернеті) киянка Ірина Хорошунова:

«Війна набуває неймовірних розмірів. Що означає цей безупинний рух німців? І хоча вони зазнають величезних втрат, хоча все одно я та багато інших упевнені, що переможемо ми, а не вони, все одно факт залишається фактом — вони йдуть уперед, вони загарбали вже величезну територію...

Ми нічого, нічого не розуміємо. Часом охоплює такий страх, якийсь тваринний жах, з яким неможливо впоратись. А подеколи ми все ще чекаємо рішучого перелому, повороту у війні, який має бути, але який так запізнюється.

Містом знову ходять чутки. Хтось каже, що є наказ про здачу Києва. Ми вважаємо, що це провокація. Все говорить про протилежне. Київ будуть захищати. Дуже багато наших військ стягнуто до Києва. І вчора в оперному театрі відбувся мітинг інтелігенції Києва. На ньому знову і знову говорили про те, що Київ був і буде радянським. На мітингу виступав Бажан. Отже, він у Києві. Це дуже добре».

Запис від 16 вересня (кільце оточення зімкнулося, до здачі Києва залишилося три дні):

«Кажуть, що весь Уряд України знову в Києві, а до цього часу ми жили, по суті, без влади. Але й зараз ми не дуже її відчуваємо. Щоправда, в газеті надруковано статтю секретаря ЦК КП(б)У Лисенка про те, що Київ був, є й буде радянським, у чому він клянеться народу»...

Хрущов міг не клястися. Вже сама поява лідера у столиці зміцнила б віру: «Переможемо ми, а не вони!». Але лідер повівся боязливо і сам це розумів, інакше не став би потім підтасовувати хронологію.

І знову щоденник:

«Німці вступили в місто, а ще багато наших бійців залишилося тут. Один з них із шаленим поглядом біг угору Андріївським узвозом. Він біг, як зацькований звір, не знаючи, куди бігти і що робити. Його зупинили жінки, що стояли на парадному, втягнули всередину, умовляли перевдягнутися і сховатися. Він нічого не чув, тремтів і тільки питав: „Що робити? Що ж мені робити?“. Молодий веснянкуватий хлопець з відкритим обличчям, зі світлими, ясними очима...

Навколо всі плакали, так неможливо було спокійно дивитися на відчай і страх цього хлопчика. І здавалося, що весь жах того, що відбувається, вилився у крику парубка у вигорілій військовій радянській формі».

Київ — рятівник Москви

Чому ж Сталін так наполегливо утримував Київ? Щодо цього є різні думки.

Дехто каже — через упертість. Мовляв, він не хотів визнати, що мав рацію Жуков, який ще 29 липня радив залишити Київ і створити надійну лінію оборони на лівому березі Дніпра. Ви вірите цьому поясненню? Я не вірю. Упертість була властива Сталіну, але аж ніяк не безглузда.

Інші вважають, що він не здавав Київ, відволікаючи туди сили вермахту, а тим часом зміцнював оборону Москви. Дуже сумнівна думка. Москва в середині жовтня фактично була беззахисною, а на Сталіна чекав літак зпрогрітими моторами, щоб доставити його слідом за урядом до Куйбишева (теперішньої Самари).

Насправді Сталін тримався за Київ, добре розуміючи, яким психологічним ударом для народу буде його втрата. Але це не все. Він дуже розраховував на поставки союзниками до СРСР військової техніки, продовольства тощо, а переговори про це з представниками США і Великобританії мали відбутися в Москві наприкінці вересня. Думаю, Сталіну було дуже важливо не здати Київ до цього терміну: адже союзники могли вирішити, що немає сенсу вкладати мільярди доларів в армію, яка зазнає таких нищівних поразок. На щастя, Рузвельту з Черчіллем вистачило розуму й терпіння.

Червона армія зазнала під Києвом величезних втрат у людях і техніці, німці ж втратили безцінний час. Коли в жовтні вермахт поновив наступ на Москву, почалося осіннє бездоріжжя, автомобілі та гармати грузли в непролазному багні.

А вже 7 листопада, немов на замовлення до річниці Жовтневої революції, вдарив мороз, який щодня сильнішав. «Танки ковзали по схилах, що вкрилися кригою, бо не було спеціальних шипів для траків, — згадував Гудеріан. — Не було ні маскхалатів, ані, що найстрашніше, вовняних штанів. Солдати ходили в бавовняних, і це при 22 градусах нижче нуля! Тільки від обморожень кожен полк втратив уже по 500 осіб, кулемети не могли стріляти через морози»...

Але звідки могли взятися шипи, теплі штани, морозостійке мастило для зброї тощо, якщо Гітлер планував розбити Червону армію за кілька місяців і вже на початку липня вихвалявся, що з нею фактично покінчено?

Не применшуючи героїзму захисників Москви, треба чесно визнати: їм дуже допоміг «Генерал Мороз». Німці не зустрілися б із ним під Москвою, якби не Київ.

Техніка особливої секретності Як підривали Київ по радіо

«Успенський собор Києво-Печерської лаври, побудований у 1075-1089 роках великим князем Святославом і розписаний 1897 року всередині відомим художником В. В. Верещагіним, З листопада 1941 р. висаджений у повітря німецько-фашистськими загарбниками...». Так записано в матеріалах Нюрнберзького процесу, наданих радянською стороною. Там же німців звинувачують у тому, що у вересні вони спалили й підірвали ряд прекрасних будівель у центрі української столиці. Мене, корінного киянина, з дитинства турбувало питання: навіщо їм було це потрібно? Тільки-но зайняли місто, збиралися володіти ним вічно — й раптом, попри близьку зиму, знищили кращі будинки. Ідіоти, чи що?..

Міна для диктатури пролетаріату

Коріння розгадки сягають 1920 року, коли Ленін, стурбований зберіганням золота й коштовностей, замовив сейфи з хитромудрими замками талановитому винахіднику-самоучці Володимиру Бекаурі. Той чудово впорався із завданням і, користуючись нагодою, поділився з великим тезкою сміливими ідеями зі сфери воєнної техніки. Ленін був вражений: «Розкажіть це, батеньку, на засіданні Ради з праці й оборони!».

Члени цієї ради — червоні воєначальники та партійні діячі — були в захваті від перспектив, які намалював їм Бекаурі. Виявляється, нову світову війну — «наш останній і рішучий бій» — можна буде вести по радіо. Ворог буде в безсилому жаху від наших радіокерованих танків та літаків, підводних човнів і торпедних катерів! А в його тилу вибухатимуть радіокеровані міни. Було вирішено створити «Особливе технічне бюро з воєнних винаходів спеціального призначення» (Остехбюро) на чолі з Бекаурі.

Спочатку танки з апаратурою Остехбюро виконували чотири найпростіші команди (уперед, ліворуч, праворуч, стоп), але поступово їх можливості розширювались. У 1930-ті роки вони могли стріляти з кулемета та вогнемета, ставити димову завісу й пускати отруйні речовини. Телетанки вперше були використані в лютому 1940 року під Виборгом під час війни з Фінляндією. Кілька Т-26 очолили атаку, але незграбно застрягли у воронках від снарядів і були знищені фінською артилерією.

На тому й закінчилася історія радянських радіокерованих танків. Бекаурі не міг їх удосконалювати: його було заарештовано ще 1937 року як «німецького шпигуна» і розстріляно...

Радіомінам поталанило набагато більше, ніж танкам. Їх успішно випробували у 1925 році під Ленінградом у присутності наркомвійськмора Михайла Фрунзе (сигнал на вибух було подано з відстані 25 км). А за два роки їх автори Бекаурі та Міткевич збільшили дальність дії радіосигналу до 600 км. Міни «Бемі», названі так за прізвищами винахідників, були прийняті на озброєння Червоної армії, і в 1930 році у глибокій таємниці розпочався серійний випуск. Їх позначали абревіатурою ТОС — «техніка особливої секретності». У спеціальні саперні підрозділи, які з ними працювали, зараховували тільки ретельно перевірених людей і брали підписку про нерозголошення.

Тотальна пильність тих часів часто доходила до абсурду. Було наказано вилучити з назви радіоміни прізвище «ворога народу Бекаурі». «Бемі» почали розшифровувати інакше: «БЕздротова МІна». Хоч смійся, хоч плач!..

До 1941 року учні Бекаурі створили міну вдосконаленої конструкції й назвали її Ф-10 (від слова «фугас»). Ось цитата з її технічного опису:

«Конструктивно міна є блоком управління, здатним приймати й опрацьовувати одержувані радіосигнали і видавати електроімпульс, здатний підірвати до трьох електродетонаторів, а з використанням спеціального блоку-розгалужувача — до 36 електродетонаторів. Маса заряду вибухівки залежить від розмірів і характеру знищуваного об’єкта і може складати від кількох десятків кілограмів до кількох тонн».

Такими радіокерованими фугасами й замінували центр Києва спецсапери 37-ї армії генерала Власова за участі співробітників НКВС.

Хрещатик у вогні

Німці ввійшли до Києва 19 вересня. Перший вибух пролунав 24 вересня о четвертій годині дня. Було зруйновано будівлю комендатури з колишнім магазином «Дитячий світ» на розі Хрещатика та Прорізної. Відтак вибухнув будинок навпроти.

«Німці з криками: „Рятуйтеся, Хрещатик вибухає!“ — кинулись бігти хто куди. Почалась неймовірна паніка, — пише в повісті „Бабин Яр“ Анатолій Кузнецов, який пережив підлітком окупацію Києва. — Вибухи лунали через нерівні проміжки в найнесподіваніших і різних частинах Хрещатика, і в цій системі нічого неможливо було зрозуміти».Вибухи на Хрещатику та прилеглих вулицях тривали близько п’яти діб. Вони спричинили величезну пожежу: перекриття в будинках були дерев’яні, а їжу тоді готували на примусах, і в кожній квартирі зберігалися запаси керосину. До того ж де-не-де на горищах і в підвалах залишались боєприпаси: адже розраховували на вуличні бої... Усього було знищено близько двохсот будинків — зокрема, історична будівля міської думи на теперішньому майдані Незалежності та знаменитий будинок Гінзбурга, на будівництво якого пішло 12 мільйонів цеглин (тепер на цьому місці готель «Україна»). Три кілометри центральних вулиць перетворилися на руїни.

Німці звинуватили у вибухах київських євреїв. Тільки 29 і 30 вересня в Бабиному Яру було розстріляно близько 34 тисяч осіб — від старих до немовлят. Ініціатор залишився в тіні, але, враховуючи безпрецедентний масштаб «акції», без Гітлера тут, безперечно, не обійшлося. Він отримав у Києві чудовий привід для «прискореного вирішення єврейського питання»...

Третього листопада, на сорок шостий день окупації міста, два вибухи перетворили на купу каміння Успенський собор — гордість Києво-Печерської лаври і всієї православної України. І якщо з Хрещатиком давно все ясно: підірвали наші, списали на німців, — то з Успенським собором набагато складніше. Суперечки про те, хто винен у його загибелі, не вщухають і досі.

Радянський слід завів у глухий кут

На початку 1980-х років доля звела мене з цікавою людиною — Михайлом Татарським, який у 1941 році був командиром 11-го саперного взводу спецпризначення. Ми обидва перебували на профсоюзному обліку в Київському комітеті літераторів, і одного разу на зборах, присвячених Дню Перемоги, ветерана попросили поділитися спогадами. Татарський назвав ряд об’єктів, які замінував його взвод, — від залізничних шляхів на станції Жуляни до Успенського собору. «Тільки не бийте мене, друзі, за собор, — сказав він. — Я виконував наказ, підписаний Хрущовим».

З якою ж метою, спитали ми оповідача, було дано такий наказ? Виявляється, воєначальники припускали, що німці встановлять під собором важкі гармати для обстрілу лівого берега, і сподівалися завалити їх уламками... Радіосигнал, за словами Татарського, було надіслано з Борисполя в перші дні після здачі Києва. Міна чомусь не вибухнула (мені хочеться вірити, що хтось із рядових виконавців, аби не брати на душу тяжкий гріх, свідомо схибив при її встановленні). Татарський не сказав, хто третього листопада довів справу до кінця, — він вочевидь сам цього не знав.

Я вважав, що окупанти не причетні до знищення собору. У них не було для цього явної причини. До того ж за годину до вибуху там закінчилося служіння, на якому був президент Словаччини Йозеф Тисо. Німцям не було потреби лякати свого союзника, а головне, до вибуху вони не встигли б вивезти із собору цінне майно. Ще один аргумент я почув від гіда, який водив Київо-Печерською лаврою групу туристів: «Німці завжди були християнами, і на собор у них не піднялася б рука. А більшовики висаджували в повітря свої храми навіть у мирний час».

Мені показували німецький знімок цього вибуху, зроблений з наплавного моста через Дніпро: мовляв, фотограф був заздалегідь готовий до зйомки, тобто знав, що мало відбутись. Я заперечував: це не доказ! Адже багато офіцерів та солдатів вермахту не розлучалися з фотоапаратами, і хтось цілком міг навскидку зафіксувати ефектний кадр...

Але потім я прочитав спогади Альберта Шпеєра — особистого архітектора Гітлера, призначеного міністром озброєнь. Відвідавши в 1942 році Київ, він побачив сумну картину: «Один із найбільш славнозвісних соборів міста став руїною. Як мені сказали, вибухнув розміщений у ньому радянський склад боєприпасів. Пізніше від Геббельса я дізнався, що собор було висаджено в повітря навмисно за наказом Еріха Коха, рейхскомісара України, який вирішив знищити символ національної гордості українців. Геббельс розповів цю історію з роздратуванням; він був явно шокований жорстоким курсом, який проводився на окупованих територіях Радянського Союзу. У той час українці ще були налаштовані настільки миролюбно, що я міг їздити машиною по великих лісах без охорони, а вже за півроку внаслідок жорстокості окупаційної влади по всьому регіону орудували партизани».

Свідчення Шпеєра підкріплюється важливою деталлю з опису радянських радіомін: заряду їхнього акумулятора в найекономічнішому режимі вистачало максимум на сорок діб. І якщо навіть спецсапери замінували Успенський собор напередодні здачі Києва (насправді це було зроблено раніше), то акумулятор «сів би» ще 28 жовтня — майже за тиждень до вибуху, а отже, міна не могла б уже прийняти радіосигнал. Усі мої аргументи на користь «радянського сліду» захитались і потребували вдумливого аналізу.

Німцям не було сенсу лякати свого союзника, президента Словаччини? Невелике цабе — відверта маріонетка, до того ж слов’янин! І що означає «лякати»? Якби це був невдалий замах на Тисо, тоді був би й переляк. Але якщо підірвали самі німці, то за бажання можна навіть полестити союзничкові: «Ми відклали цю акцію заради вашого візиту!..».

Не встигли до вибуху вивезти цінне майно? Звучить, на перший погляд, переконливо: на хазяйновитих синів Німеччини це аж ніяк не схоже. Але, виявляється, у соборі загинули тільки ті ікони та речі, які, на думку експертів рейхслейтера Розенберга, не мали особливої цінності чи були навіть ідеологічно шкідливими. Решту — зокрема, чудову колекцію старовинних ікон — німці завчасно, наприкінці жовтня, вивезли із собору. Врешті-решт вона потрапила в один із маєтків Східної Пруссії, де й згоріла разом з ним у лютому 1945 року.

Більшовики підривали свої храми навіть до війни? З цим не посперечаєшся: Десятинна церква і Михайлівський собор у Києві, храм Христа Спасителя в Москві... Але про повагу нацистів до християнських святинь говорити смішно. Чого вартий наказ фюрера віддати Ленінград фіннам, зрівнявши його попередньо із землею, тобто не залишити каменя на камені й від храмів! Гітлер, за спогадами його особистого прес-секретаря Ернста Ханфштангля, був затятим атеїстом уже в 1920-ті роки.

Отже, «радянський слід» завів мене в глухий кут. З усіх аргументів залишилася лише відсутність у німців причини для підривання собору. Явної, очевидної, справді не було. А от невидима була — у Гітлера і його намісника на Україні Еріха Коха. Щоб краще її зрозуміти, я прочитав у газетному архіві всі номери газети «Українське слово».

Вибух як символ

Ця газета почала виходити у вересні в окупованому Житомирі й невдовзі по слідах вермахту перебралася до Києва. Її редактором був член мельниківського крила ОУН Іван Рогач родом із Закарпаття. Газета славила перемоги німецької зброї, проклинала «жидо-московський комунізм» і не шкодувала для німців слів вдячності:

«Німецька Армія ввійшла в столицю України, як порядкуюча сила, що здійснює програму Фюрера великого Німецького Народу Адольфа Гітлера. А тією програмою є введення нового ладу в Європі, побудованого на засаді правопорядку та справедливости... Український нарід з тугою ждав визволення. І вірив, що то визволення принесе йому лише німецький нарід, натхнений ідеєю Адольфа Гітлера» (колонка редактора в номері від 24 вересня).

Водночас газета будила національну свідомість, сподіваючись, що Україна стане незалежною державою під патронатом Рейху (чим вона гірша за Словаччину?!):

«Україна знову виходить на міжнародну арену. Українська нація, як стара загартована європейська нація, повинна і мусить знайти собі достойне місце в рамках нової Європи... Кров козацьких предків, кров княжих дружинників, кров наших батьків, борців за українську державність, знову оживає в наших жилах» (передова стаття, 26 жовтня).

Але нацисти мали стосовно України зовсім інші плани. Така позиція газети — як і всієї ОУН — дратувала їх дедалі більше. А надто слоган «В Україні — по-українському», який з номера в номер друкувався в рамці на видному місці.

У листопаді Гітлер зробив Україну рейхскомісаріатом на чолі з Еріхом Кохом, тобто просто адміністративно-територіальною одиницею окупованих східних земель. А щоб не залишалося жодних ілюзій, хто в ній господар, було логічно та символічно висадити в повітря Успенський собор...

Я марно шукав у номері від 4 листопада (3-го газета мала вихідний) повідомлення про вибух. Те ж саме і в наступні дні. «Завдання спілки українських адвокатів», «Український фольклор і Лисенко», «Більшовицька звізда гасне», а про собор жодного слова! Редакція, безумовно, знала, чиїх рук це справа, і не зачіпала небезпечну тему.

А що говорили в місті? Відкриємо щоденник киянки Ірини Хорошунової: «Вибухом у Лаврі знищено старовинну пам’ятку архітектури — Успенський собор. Підірвали його німці. Пояснюють тим, що ніби під ним були міни, і вони не могли їх розмінувати. Немає більше чудового творіння старовинних зодчих» (запис від 6 листопада 1941 року).

Це свідчення розвіяло мої останні сумніви. Разом із розповіддю Шпеєра воно малює чітку картину. Німці не змогли видалити радіоміну під собором (радянські сапери — скористаймось їхньою термінологією — «установили её на неизвлекаемость»). Проте підривати її не було потреби: приймач радіосигналів уже не діяв, а вибухівку могли надійно законсервувати або знайти інше безпечне рішення. Але Еріх Кох не мав такого бажання — запеклий прихильник жорсткого курсу на Україні, він використав цю ситуацію у своїх цілях.

Полька NON STOP

Уперше радянські радіоміни, як і телетанки, застосували проти фіннів. Але танки — наступальна зброя, а радіоміни використовують під час відступу. Червона армія, відступаючи під натиском фінських дивізій у серпні 1941 року, заклала у Виборгу близько тридцяти Ф-10.

Перші вибухи захопили фіннів зненацька, але вони доволі швидко зрозуміли, що до чого, і знайшли слабке місце радіомін. Щоб така міна спрацювала, її радіоприймач має отримати кодовий сигнал на певній хвилі. Цього не станеться, якщо заглушити ефір. Фінни оперативно доправили до Виборга пересувні радіостанції й безперервно транслювали в діапазоні від 25 до 120 метрів веселу польку. Вибухи припинилися. Частину мін знешкодили, а в решти з часом сіли батареї.

Своїм відкриттям фінські сапери поділилися з німецькими колегами, і тим уже в перші дні вдалося розмінувати в Києві цілий ряд об’єктів. Серед них — вокзал, будинок Верховної Ради та сусідній будинок уряду, штаб військового округу на Банковій (нині там адміністрація Президента), музей Леніна на вул. Короленка (Володимирській), оперний театр... Окупанти, зрозуміло, старалися для себе. Так, у врятованому будинку по вул. Короленка, 33 розмістилося гестапо. Але об’єктивно вони врятували Київ від іде страшніших руйнувань. А самі підірвали тільки Успенський собор, що особливо й не приховували.

На цьому можна було б поставити крапку в історії із собором, якби не дві версії про диверсантів. Згідно з першою його підірвала спецгрупа НКВС, згідно з другою — армійський спецназ. Мовляв, обидві групи півтора місяця не зводили очей з головного входу до Києво-Печерської лаври: чи не приїде хто з нацистських тузів? При цьому перша група жила в сусідніх будинках, а друга знаходилась у самій Лаврі.

Обидві версії ніби взято з дешевої шпигунської повісті. Адже в Лаврі стояли німецькі військові частини, «сторонніх» було виселено геть, і знаходитися в ній непоміченими півтора місяця можна було хіба що внизу, у печерах, удаючи з себе святі мощі. А жити по сусідству з Лаврою, ніде не працювати й вести за нею постійне спостереження дуже просто лише на папері. Інформатори поліції — двірники та кербуди (керуючі будинками) — швидко доповіли б куди слід...

Припустімо, що диверсанти мали зілля, яке робило їх невидимками. І що акумулятор радіоміни, ідучи їм назустріч, не розрядився за сорок з гаком діб. Але ж вони мали розуміти просту річ: якщо міна не зреагувала на сигнал у вересні, то щось із нею не так!..

Та ось, нарешті, приїхав досить високий гість — президент Словаччини. Його зустрічає почесний караул есесівців. Тисо відвідує собор. Від’їжджає з Лаври. Міфічні диверсанти чекають чогось іще годину — і лише тоді нібито посилають радіосигнал для підриву собору. З таким самим успіхом можна було висадити його ще у вересні. Більш безглузду операцію важко уявити.

До речі, у присвячених їй публікаціях подеколи подається буцімто той самий кодовий сигнал — число 666. Ну просто містичний трилер! Насправді ж сигнали для радіомін були аналогові, а не цифрові, й звучали в ефірі як безневинні мелодії.

Москва була на черзі

Після здачі Києва Сталін розумів, що Харків теж не втримати. Керувати його мінуванням було доручено полковнику Іллі Старинову, який прославився своїми диверсіями під час громадянської війни в Іспанії. У місті в жовтні 1941 року заклали близько двох тисяч мін уповільненої дії. Тільки тридцять з них були радіокерованими — їх довелося везти з Москви. Спецсапери Старинова замінували нафтобазу, аеродроми, мости, залізничну станцію Харків... Житлові будинки, готелі, театри і храми не чіпали. Хотілося б думати, що жахнулися зробленому в столиці, але, ймовірніше, бракувало часу і вибухівки. Був єдиний виняток: будинок № 17 на вул. Дзержинського. У цьому комфортабельному партійному особняку жив свого часу лідер компартії України Косіор, і можна було припустити, що тут оселиться поважна персона. Під підлогою котельні на глибині понад два метри заклали радіокеровану міну, а вище — звичайний фугас. Німецькі сапери його знешкодили й на тому заспокоїлись. А в ніч на 14 листопада Старинов підірвав особняк з Воронежа по радіо. Загинули командир 68-ї піхотної дивізії вермахту генерал-майор Браун і кілька офіцерів його штабу.

Як правило, радіоміни та міни уповільненої дії знищували набагато більше мирних громадян, ніж солдатів та офіцерів противника. А тут рідкісна удача: ліквідовано ворожого генерала, свої ж під час вибуху не постраждали. Не дивно, що газета «Известия» в 1963 році захоплено розповіла про цю диверсію і всіляко її прикрасила. Командир дивізії Браун став у газеті не тільки начальником харківського гарнізону, а й комендантом міста (хоча комендантом з 24 жовтня до З грудня був Ервін Фіров), а заразом йому додали до прізвища приставку «фон» і назвали двоюрідним братом конструктора німецьких ракет Вернера фон Брауна. При цьому газета промовчала, що у відповідь на вибух німці повісили п’ятдесят харків’ян і заарештували тисячу як заручників...

Після Харкова були тільки поодинокі випадки використання мін Ф-10 — у широкому масштабі вони більше не застосовувались. Але відомо, що їх було виготовлено близько п’яти тисяч. Чому ж Старинову для Харкова видали тільки тридцять штук? Згадаймо, що це відбувалося на початку жовтня, коли німці наближалися до Москви. Радіоміни встановлювали на їхньому шляху поряд із звичайними. Абсолютну ж більшість Ф-10 приберегли для самої столиці СРСР, де було заміновано дуже багато об’єктів — від вокзалів та станцій метро до готелів і Великого театру. До цього списку, за обережним визнанням одного з керівників НКВС Павла Судоплатова, входили й «деякі житлові будинки». Отож зруйнований Хрещатик був лише першим актом задуманої у Кремлі трагедії.

Кому вигідна брехня

Радянська пропаганда стверджувала, що вермахт не мав радіомін, бо німецькі конструктори не зуміли їх створити. Отже, навіть скопіювати не змогли? Звучить дуже смішно.

Насправді фірма «Сіменс унд Гальске» у 1942 році створила радіоміни Т-20 і навіть експериментувала з ними в Сталінграді, але далі цього справа не пішла, бо Гітлер не терпів нічого, пов’язаного з відступом. Крім того, німці добре знали їхні слабкі місця. Радіоміну можна знешкодити не тільки глушінням в ефірі, а й із допомогою звичайних лопат! Їй необхідна антена завдовжки не менше 30 метрів, закопана в землю. Саперам противника досить було добре перекопати ґрунт навколо підозрілого об’єкта, щоб виявити цю антену. Саме так німці знешкодили міну, закладену в Харкові під будинком штабу військового округу.

Мінування власних міст з їхніми святинями і житловими будинками неможливо виправдати. Але кремлівське керівництво винувате ще й у спробі списати вибухи на окупантів. Я аж ніяк не захищаю нацистів, маю до них величезний особистий рахунок. Та якщо до їхніх незліченних звірств додано хоча б одне вигадане, можна заперечувати Бабин Яр, Хатинь, Освенцим...

Такі голоси вже звучать. Цю міну Кремль заклав під історію.

Правда про «матч смерті» Чому загинули четверо динамівців

Про цей матч київських футболістів з німцями в серпні 1942 року написано повісті, знято фільм «Третій тайм», а до 70-ліття на екрани вийшов ще один з універсальним Сергієм Безруковим у головній ролі...

Згадаймо версію, яка лежить в основі всієї цієї творчості й була за радянського часу офіційною. Гравців київського «Динамо», що потрапили в лапи фашистів, змусили зустрітися на футбольному полі з командою німецьких військово-повітряних сил «Люфтваффе». Київський стадіон «Зеніт» оточили автоматники з вівчарками. Нашим спортсменам під загрозою смерті наказали програти, щоб усі наочно переконались у вищості арійської раси. Футболісти «Люфтваффе» розбили голову воротарю Трусевичу і взагалі поводились як костолами, а німецький суддя був цілком на їхньому боці. Однак динамівці одержали переконливу перемогу. За це всю команду просто зі стадіону повезли до концтабору й розстріляли.

Цей міф, створений радянською пропагандою, не витримує елементарної перевірки фактами та логікою. Він давно тріщить по швах, але обростає новими вигадками. Я впевнений, що його герої — чесні і мужні люди — воліли б чути правдиву розповіді, про ті драматичні події.

Як же було насправді? Щоб краще це зрозуміти, звернімося спочатку до документальних свідчень, які не мають прямого стосунку до футболу.

Одкровення фюрера

Був у Гітлера свій літописець, такий собі Генрі Пікер. У 1941-1942 рр. він постійно стенографував застільні розмови фюрера під час обідів та вечерь. 22 липня 1942 року в ставці «Вервольф» під Вінницею з вуст Бормана прозвучало: «Ми зацікавлені в тому, щоб ці росіяни чи так звані українці не дуже сильно розмножились: адже ми маємо намір добитися, щоб одного чудового дня всі ці землі, які вважалися раніше російськими, були заселені німцями».

Гітлер зразу підхопив цю думку: «Ми зобов’язані вжити відповідних заходів і не допустити зростання чисельності місцевого населення». Фюрер був у гарному настрої (дивізії вермахту ввійшли до Сталінграда й наступали на Північному Кавказі), тому він великодушно додав: «Нехай у них будуть школи, і якщо вони захочуть до них ходити, то нехай платять за це. Але максимум, чого слід їх навчити, — це розрізняти дорожні знаки. Уроки географії мають зводитися до того, щоб змусити їх запам’ятати: столиця рейху — Берлін... Крім того, буде цілком досить навчити тубільців — наприклад, українців — трохи читати та писати по-німецьки; такі предмети, як арифметика тощо, у цих школах зовсім ні до чого».

З «тубільцями» гітлерівці не були так відверті — надто рано! «Ми дізналися, що німці несуть нам „самостійну Україну“ і що українці робляться привілейованою нацією», — записала у своєму щоденнику 25 вересня 1941 року киянка Ірина Олександрівна Хорошунова. Цю ілюзію підтримувала підконтрольна окупантам Київська міська управа на чолі з бургомістром Оглобліним.

Німецька адміністрація (штадткомісаріат) дала дозвіл на проведення культурних заходів. Почали з музики. У місті відновили роботу театри опери й оперети, Українська хорова капела, капела бандуристів, консерваторія. Відкрилися вісім кінотеатрів. Доступним став для відвідувачів зоопарк. На черзі був футбол... Киянам гостро не вистачало хліба, а його дефіцит влада в усі часи компенсувала видовищами.

Колишній футболіст київського «Желдора» Георгій Швецов на прізвисько «Паровоз» заходився формувати команду «Рух». Йому потрібні були досвідчені спортсмени. І тут стало відомо, що в Боярському таборі для військовополонених знаходяться вісім гравців київського «Динамо» та «Локомотива». Швецов був спортивним оглядачем профашистської газети «Нове українське слово», яку редагував професор Костянтин Штепа. Останній також завідував відділом культури в міській управі. На прохання Штепи бургомістр Оглоблін умовив німців звільнити футболістів з табору, підкресливши при цьому, що всі вони (зокрема, двоє росіян) є українцями. Полонених випустили на волю, взявши з них зобов’язання бути лояльними до нової влади.

Визволені не поспішали, однак, у команду Швецова. На ній лежала тінь «Нового українського слова», яке всіляко догоджало окупантам і називало їх «світловолосими лицарями-визволителями». Воротар Микола Трусевич визнав за краще заробляти на хліб, торгуючи на ринку саморобними запальничками. Там і зустрів його випадково Йосиф Кордик. Ця зустріч визначила долю Трусевича та його товаришів.

Фото на пам’ять

Чех Кордик під час Першої світової війни служив, подібно до бравого солдата Швейка, в австро-угорській армії і потрапив у російський полон. Повернутися на батьківщину він чи то не зміг, чи то не схотів. Залишився в Києві, працював на хлібозаводі (вул. Дегтярівська, 19) начальником лабораторії й був завзятим футбольним уболівальником. Він видав себе німцям за австрійця Йозефа Кордика, отримав статус «фольксдойче» — людини з німецьким корінням — і був призначений директором хлібозаводу.

Зустріч із Трусевичем збудила в ньому безліч приємних спогадів. 32-річний голкіпер з Одеси захищав ворота київського «Динамо» у 73 матчах і став кумиром уболівальників. Він грав у незвичайному на той час стилі: не на лінії воріт, а по всьому штрафному майданчику, відбиваючи кулаками небезпечні верхові м’ячі. Цей стиль потім назвуть «яшинським» на честь московського динамівця Льва Яшина. Адже Яшин не був у німецькому полоні, а до того ж «трусевичський» якось не звучить...

Кордик запрононував Миколі працювати у нього на хлібозаводі й обіцяв влаштувати туди його товаришів. Услід за Трусевичем заводськими вантажниками стали динамівці (переважно колишні) Свиридовський, Клименко, Кузьменко, Комаров, Гончаренко, Путистін і Тютчев. До них приєднався футболіст «Локомотива» Володимир Балакін, брат якого грав до війни в «Динамо».

Німецький штадткомісар дозволив провести в Києві футбольний сезон за участі українських команд і команд окупаційних військ. Кордик запропонував динамівцям виступати за хлібозавод, пообіцявши збільшити для підтримки фізичної форми хлібний пайок. Команду назвали «Старт» і запросили до неї ще вісьмох футболістів. Їм пайок від Кордика був не потрібен: колишній динамівець Коротких працював кухарем в їдальні, Гундарев і Тимофєєв служили в українській поліції, Чернега був охоронником міської управи, інші теж не голодували.

Перша гра «Старта» відбулась 7 червня з командою «Рух» на Республіканському стадіоні імені Хрущова, перейменованому в Міський. (До речі, затишний стадіон «Динамо» називався «Німецьким» і призначався «нур фюр дойчен» — тільки для німців). «Старт» переміг у цій зустрічі з рахунком 2:0. Амбітний Георгій Швецов засмутився подвійно — як гравець «Руху» і як тренер. Після цього він не допускав своїх кривдників на Міський стадіон, і решту ігор команда Трусевича провела на «Зеніті».

Через два тижні «Старт» розгромив команду угорського гарнізону (7:1) і добрався до німців. 28 червня він познущався з команди артилерійської частини вермахту (теж 7:1), а 17 липня — зі збірної залізничників RSG (6:0).

19 липня угорці Знову спробували щастя, виставивши проти непереможних українських «вантажників» команду M.S.C. Wal, яка успішно виступала в закритому футбольному турнірі окупантів. І знову розгром — 5:1! Гоноровиті мадьяри зібрали команду GK SZERO з найкращих гравців своїх військових частин, але 26 липня «Старт» переміг і цих суперників з рахунком 3:2 (причому півтора тайма — до призначеного суддею пенальті — вів 3:0).

Головний редактор «Нового українського слова» професор Шгепа (колишній зав. кафедрою історичного факультету КДУ ім. Т. Г. Шевченка) понад усе побоювався, що німці запідозрять його в нелояльності. Перемоги «Старту» його лякали — промовчати про них у газеті не можна, але сипати «визволителям» сіль на рани не можна тим більш... Після гри з німецькою RSG газета писала:

«Зустріч закінчилася з рахунком 6:0 на користь киян. Але виграш цей аж ніяк не можна визнати досягненням футболістів „Старту“... Команда „Старт“, як це всім добре відомо, в основному складається з футболістів колишньої команди майстрів „Динамо“, тому й вимагати від них треба значно більше, ніж те, що вони дали в цьому матчі... Два м’ячі, забиті у ворота німецької команди, треба віднести на рахунок судді, бо забиті вони були з чистого „офсайду“».

Але ж судив гру німецький офіцер!..

На 6 серпня було призначено матч з командою зенітників Flakelf (Flak по-німецьки — зенітна артилерія, а Elf — число 11 або футбольна команда). Вона теж не знала поразок, постійно обігруючи гарнізонні команди, перемогла й «Рух». Німці, залишивши свої зенітки, старанно тренувалися в надії зупинити переможну ходу «Старту». Не допомогло: наші виграли 5:1. Цікаво, що за «Старт» на цій грі вболівали не тільки кияни, а й угорські військові.

За три дні, 9 серпня 1942 року, команди знову вийшли на поле стадіону «Зеніт». «Флакельф» жадав узяти реванш і зміцнив свій склад кількома професійними футболістами, які служили у вермахті. Незадовго до кінця рахунок був нічийний — 3:3, але на останніх хвилинах «Старт» забив ще два голи. Гра, за свідченнями очевидців, пройшла коректно. Після неї на пропозицію «Флакельфа» суперники разом сфотографувалися. На цьому знімку німці в білих футболках. Легендарний Микола Трусевич — п’ятий справа у другому ряду. Голова його не пов’язана закривавленим бинтом, як у Безрукова у фільмі «Матч». А вже оточення стадіону автоматниками — взагалі повна нісенітниця. Син динамівця Путистіна Владлен під час цієї гри подавав футболістам м’яч, що вилітав за межі поля. Він згадує, що гравці «Старту» відзначили перемогу в роздягальні, а потім продовжили в приватному будинку одного з уболівальників.

Проте саме ця гра увійшла в історію як «матч смерті». Вважається, що яскраву назву придумав Лев Кассіль, автор відомої повісті «Воротар республіки», за якою 1936 року в Києві було знято фільм «Воротар». До речі, його варто скачати з Інтернету хоча б заради пісні «Эй, вратарь, готовься к бою — часовым ты поставлен у ворот!..», яка надихала кілька поколінь радянських голкіперів. Але головне — там можна побачити довоєнне київське «Динамо»: воно виступає в ролі зарубіжної команди «Чорні буйволи». Щоправда, у воротах «буйволів» стоїть не Трусевич (у 1936 році він був у киян новачком), а інший динамівський воротар — Антон Ідзковський.

Фатальна ковбаса

За тиждень після «матчу смерті» «Старт» удруге зустрівся з командою «Рух» і розбив її вщент — 8:0! А ще за два дні, 18 серпня, на хлібозавод приїхали гестапівці й забрали футболістів до камер сумнозвісного будинку на вул. Короленка, 33 (нині вулиця Володимирська). Що ж трапилось?!

Виявляється, гестапо одержало донос: у складі «Старту» грають офіцери НКВС, яким дано завдання наочно довести перевагу радянського спортивного духу та майстерності над німецькими.

Що спортивне товариство «Динамо» створив НКВС, німці добре знали. Вони не були дурні й розуміли: футболіст — це футболіст, хоч би й вважався формально офіцером. Але донос перетворив динамівців на ідеологічних диверсантів. Необхідно було вжити заходів. Гадаю, гестапо зробило це залюбки: адже перемоги «Старту», що не кажіть, псували німцям настрій...

Чий це був донос? Багато хто підозрював Швецова. Після двох поразок від «Старту» із загальним рахунком 0:10 граючий тренер «Руху» почувався вкрай приниженим. До того ж у нього були з київським «Динамо» давні рахунки: у 1930-ті роки його не взяли в команду з огляду на солідний вік. За тиждень після визволення Києва його арештували. На допитах у НКВС він твердив, що нічого не знає про донос і не має до нього жодного стосунку. Довести протилежне не вдалося. Швецов отримав за співробітництво з окупантами 15 років таборів, 1955-го був достроково звільнений і, повернувшися до Києва, працював контролером на Республіканському стадіоні. Я тоді не пропускав практично жодного матчу «Динамо», і, мабуть, він не раз перевіряв на вході мій квиток...

Ходили чутки, що футболісти додавали до білого борошна, з якого випікали хліб для німців, бите скло, — за це їх нібито й арештували. Якщо так, то не було ніякого доносу. Чи не Швецов вигадав цю байку? Її легко спростувати: адже Володимира Балакіна гестапо за кілька днів відпустило, дізнавшися, що в «Динамо» грав не він, а його брат Микола. Отже, справа була не в битому склі. Та й у разі скла усіх швидко б розстріляли за замах на здоров’я та життя громадян Великої Німеччини.

Вісьмох динамівців відправили до Сирецького концтабору. На Короленка, 33 залишився тільки Микола Коротких — до рук гестапівців потрапила фотографія, де він у формі офіцера НКВС. У застінках гестапо він і загинув: серце не витримало тортур...

Сирецький табір знаходився поруч з Бабиним Яром і вже тому асоціювався зі смертю. Його в’язнями були здебільшого «політичні», але частково і злочинці. Сотників і бригадирів призначали, як правило, з їхнього числа. Вони лютували, вислужуючись перед комендантом табору, садистом Паулем Радомскі, якого навіть у СС позаочі називали скаженим псом. Цей штурмбанфюрер дуже полюбляв власноруч розстрілювати тих, кого вважав винним. Найлегшим покаранням були 25 ударів палицею.

Табір був огороджений трьома рядами колючого дроту заввишки 3,5 метра. Ув’язнені жили в землянках. На день давали 200 грамів хліба і літр баланди. Доводилося їсти траву, кішок і собак. На роботу йшли рядами о п’ятій ранку і працювали з годинною перервою до дев’ятої вечора. Свиридовському та Гончаренку поталанило: вони лагодили взуття українських поліцаїв у шевській майстерні на вул. Мельникова, 48 і там же мешкали під охороною своїх «клієнтів». Путистін з Комаровим стали електромонтерами. Найгірше було позосталій четвірці (Трусевичу, Клименку, Кузьменку та Тютчеву), яку використовували на чорних роботах.

2 лютого 1943 року закінчилася Сталінградська битва. Німці оголосили триденний траур. Гестапо посилило репресії, а Пауль Радомскі лютував ще більше.

23 лютого бригаду чорноробів, куди входила четвірка футболістів, направили на Короленка, 33 виносити дрова з підвалу. Частину цих дрів відвозили на м’ясокомбінат. Тоді й сталася подія, що дала Паулю Радомскі черговий привід для розстрілу.

Є кілька суперечливих версій того, що трапилось. Найбільш схожа на правду розповідь Гончаренка. Хтось із бригади поцупив на м’ясокомбінаті ковбасу і, повернувшись на вул. Короленка, сховав між дровами. Німецький пес знайшов її й почав їсти. Один з ув’язнених, молодий вірмен, хряснув пса лопатою. На гавкіт у двір вибіг гестапівець і почав жорстоко бити хлопця. Кілька в’язнів заступилися за товариша. Офіцер пострілом впритул убив вірмена і разом із підмогою на місці розстріляв заступників. Решту відвезли в табір.

Пауль Радомскі розцінив це як бунт, за який має відповісти вся бригада. Вранці людей вишикували, наказали лягти на землю долілиць і кожному третьому вистрелили в потилицю. Клименко і Кузьменко виявилися третіми... Трусевич підвів голову — й теж отримав кулю. З четвірки вцілів тільки Тютчев. Він-то й розповів Макару Гончаренку про те, що сталося у дворі гестапо.

Цікаво, що в архіві НКВС протокол з розповіддю Тютчева, єдиного очевидця, відсутній — можливо, тому, що вульгарна ковбаса несумісна з героїчним міфом. Пов’язати той розстріл із «матчем смерті» було важко й без ковбаси (адже їх розділяє півроку, а головне — постраждала тільки динамівська половина команди «Старт»). Не дивно, що з’явилися версії з іншими причинами розстрілу: помста німців за диверсію підпільників на механічному заводі тощо. Вірити їм чи ні, кожен вирішує сам. Я вірю Тютчеву.

Герої чи зрадники?

У Німеччині через втрати на фронті катастрофічно бракувало робочої сили. Окупанти черпали її, зокрема, в Україні. Київській міській управі призначили норму відправки молоді до Німеччини. Спочатку закликали їхати добровільно. Але кияни швидко зрозуміли, що стоїть за словами «практична робота в Чудовій Німеччині», і добровольців майже не стало. Тоді почалася насильна депортація за допомогою поліції, двірників та кербудів. Загалом з Києва за окупації було вивезено 120 тисяч осіб. Восени 1943 року черга дійшла й до працездатних в’язнів Сирецького табору, які уникли розстрілу. Серед них був Павло Комаров, один з кращих форвардів «Динамо». Після війни він не повернувся до СРСР, а емігрував до Канади, за що на нього, звісно, навісили ярлик зрадника.

У жовтні 1943-го Тютчеву та Путистіну вдалося втекти під час вантажних робіт за межами табору. А «чоботарі» Свиридовський і Гончаренко просто пішли зі своєї майстерні на вул. Мельникова. З протоколу допиту Свиридовського: «Втекти нам допомогли поліцаї. Серед них були спортсмени-футболісти. Вони помітили, що ми починаємо змотувати вудки, і відвернулися, ніби не бачать».

Після визволення Києва гравців «Старту» Тимофєєва та Гундарева арештували як колишніх поліцейських. Першого відправили в ГУЛАГ на п’ять років, другого — туди ж на десять. Чернега теж отримав десять років, хоча служив лише охоронцем у міській управі. Інших футболістів регулярно викликали на допити до НКВС. За Сталіна сам лише факт перебування на окупованій території викликав у «органів» серйозні підозри. А тут ще здача в полон («Чому не застрілився?!») і — найстрашніше — ігри з окупантами. Слідству легко було кваліфікувати ці матчі як співробітництво з ворогом.

Але на десятий день після визволення Києва, 16 листопада 1943 року, газета «Известия» написала, що київських динамівців — «цих юнаків, в яких бачили молодість і силу Радянської країни» — німці розстріляли. «У Києві розповідають, що відомий усій країні воротар України Трусевич перед смертю піднявся назустріч німецьким кулям і вигукнув: „Червоний спорт переможе! Хай живе Сталін!“». Ну як же тоді без цього...

Про футбол з німцями московська газета не згадала. Але наступного дня цю прогалину заповнила «Київська правда»:

«Футболісти з’явилися на матч, як на бойове випробування. Вони вирішили: якщо не вдається поки що розбити німців на полі бою, ми поб’ємо їх на футбольному полі. З цією думкою вийшли на матч наші спортсмени... Це був більше, ніж матч, це був бій між самозакоханими, пихатими насильниками і полоненими, але не скореними радянськими людьми. Динамівці вщент розбили відбірну німецьку команду: Десятки тисяч людей були свідками ганьби німців і торжества наших спортсменів... Цей матч став останнім у житті динамівців. Їх одразу заарештували, а 24 лютого 1943 року на очах усього табору під час чергового масового розстрілу вбили й уславлених футболістів»...

Прагнення автора видати бажане за дійсне було таке велике, що маленький стадіон «Зеніт» умістив десятки тисяч глядачів. Втім, ця публікація — рідкісний випадок, коли міф доречний і навіть необхідний. Не було б його, не уникнути б хлопцям таборів, цього разу радянських.

Склалася парадоксальна ситуація в дусі Кафки: міф про «матч смерті» було офіційно узаконено, але його герої залишалися підозрюваними й отримували повістки на чергові допити. Цей абсурд тривав понад двадцять років. Тільки у вересні 1964-го чотирьох загиблих (Миколу Трусевича, Олексія Клименка, Івана Кузьменка та Миколу Коротких) нагородили медаллю «За відвагу», а ще шістьох учасників «матчу смерті» — медаллю «За бойові заслуги». Півзахисник Михайло Путистін, який отримав свого часу від болільників шанобливе прізвисько Тигр, відмовився після всього від нагороди.

Нові «сенсації»

Історія з «матчем смерті» добрепоказує, як створюються міфи: хтось бреше во спасіння, хтось задля вигоди, а хтось просто дає волю фантазії. При цьому фактів ніхто не бере до уваги, але вони — вперта річ.

Кажуть, «Старт» грав у червоних футболках, тому що це колір радянського прапора. Макар Гончаренко у 1990-ті роки, коли за правду вже не карали, спростував цю вигадку: «Грали в тих, які змогли дістати. Інших не було». До речі, фантазерам слід було б знати, що прапор гітлерівської Німеччини теж був червоний, тільки мав посередині біле коло з чорною свастикою.

Твердять також, що перед початком гри німецькі футболісти кричали «Хайль Гітлер!» і від наших вимагалося те ж саме, але вони гордо мовчали. Насправді німці вигукували «хайль» без усякого Гітлера: саме по собі це слово в їхній мові є привітанням. Гравці «Старту» це знали й відповідали суперникам цілком адекватно: «Фізкультпривіт!»

Ставлять під сумнів дату знімка, на якому гравці «Старту» і «Флакельфа» позують мало не обійнявшись: мовляв, його зроблено не після «матчу смерті», а перед першою грою. Якщо навіть це так, то все одно очевидно: атмосфера була спортивною у кращому розумінні слова. Але Володимир Балакін, віддаючи згодом цю фотографію своєму братові Миколі, шанованому футбольному арбітру, сказав, що її зроблено 9 серпня після фінального свистка. Багатьом чомусь важко уявити, що німецькі спортсмени могли, всупереч нацистській пропаганді, зберегти олімпійські поняття. До речі, німецькі та угорські футболісти просили гестапо звільнити динамівців. На жаль, не допомогло.

Міф не витримує жодної критики, але поповнюється новими «сенсаційними» відкриттями. Киянин С., що назвав себе футбольним уболівальником із 72-річним стажем, зробив їх одразу кілька. 2009 року він заявив в інтерв’ю популярній газеті, що київські динамівці пройшли підготовку в спецшколах НКВС і були залишені в Києві як розвідники (мабуть, розвідникам спочатку необхідно потрапити у ворожий полон. — Авт.). 18 серпня їх, виявляється, не забрали до гестапо, а оселили в підвалі, нормально годували й таємно возили тренуватися на закритий стадіон, сповістивши, що вони мають зіграти ще й зі збірною «Люфтваффе»! Цей матч, за словами С., відбувся 6 вересня на тому ж не названому закритому стадіоні. На трибунах були тільки льотчики, що прийшли вболівати за своїх, і персонал Сирецького концтабору. І ось тут німецькі футболісти поводились, як у кіно, тобто надзвичайно брутально, а суддя не звертав на це уваги. Проте наші все ж перемогли з рахунком 5:3, і саме цей засекречений, невідомий киянам матч був справжнім «матчем смерті»...

Ця наївна спроба врятувати міф була б навіть зворушливою, але С. перестарався. Він повідав далі газеті, що наші хлопці, спілкуючись під час тренувань з футболістами люфтваффе, дізналися від них... про плани німців щодо взяття Сталінграда! Ця інформація, передана радяньскому командуванню, відіграла важливу роль у сталінградській перемозі.

Не здивуюся, якщо на основі цієї фантастичної розповіді з’явиться ще один фільм про «матч смерті»...

Міф має небезпечну властивість перетворюватися на свою протилежність. Коли брехня, набувши критичної маси, стає очевидною, закономірно настає розчарування в його героях. І ось уже чутно голоси, що Трусевич нібито мав в окупованому Києві власну їдальню, а інші теж жили як у бога за пазухою. Кажуть і таке: «Мій дід воював за батьківщину й загинув, а оті парубки добре влаштувалися: замість бігати під кулями ганяли м’яча».

Не згоден! Цих хлопців разом із сотнями тисяч інших червоноармійців командування покинуло в оточенні напризволяще: рятуйся хто як може! Знаю це від свого батька, який теж був у «київському котлі» й дивом звідти вийшов. Що мали робити хлопці? Застрілитися, як хотілося б товаришу Сталіну? Такий подарунок йому вони не зробили.

Супергероями ці хлопці не були. Але боягузами й хитрими пристосованцями — теж. Багато хто на їхньому місці програв би німцям хоч раз і не громив би «Рух» дощенту, щоб «не дратувати гусей».

Навряд чи вони вважали своїм завданням довести радянську вищість. Та об’єктивно їхня гра була не просто грою: вона дарувала надію, що наш народ не зломлений. Саме в цьому заслуга команди «Старт» — не вигадана, а реальна.

Нагорода для ката

Першу повість про «матч смерті» написав киянин Олександр Борщагівський. 1946 року її надрукувала в десяти номерах українська комсомольска газета «Сталінське плем’я». Ця повість лягла в основу фільму «Третій тайм» (1963) і витримала багато видань у різних країнах, зокрема в НДР. Прочитали її також у Західній Німеччині. «Матчем смерті» зацікавилася прокуратура Гамбурга й відкрила 1974 року кримінальну справу. Розслідування тривало з перервами понад тридцять років. «Зв’язок між розстрілом футболістів у лютому 1943 р. і грою 9 серпня 1942 р. виявити не вдалося», — резюмував прокурор Кульман. Натомість стала відомою подальша доля Пауля Радомскі, якого прокуратура розшукувала як свідка і потенційного звинувачуваного.

У відомстві Гіммлера його високо цінували. Після Києва Радомскі був призначений у листопаді 1943 року комендантом концтабору «Хайдарі» в передмісті Афін. За три місяці він провів велику роботу — у таборі розстріляли 1800 осіб, зокрема жінок і школярів. Заслужив би нагороду, але біс поплутав: у лютому 1944-го його зняли з посади за пиятику та «рукоприкладство до підлеглих». Чергове призначення він отримав до ризького бюро Адольфа Ейхмана, яке займалось «остаточним вирішенням єврейського питання». Загинув на території Угорщини в березні 1945 року. Нагорода все ж таки його знайшла — у вигляді червоноармійської кулі.

Лігво звіра Тіні минулого у ставці під Вінницею

Влітку 1964 року я повертався на мотоциклі до Києва із Закарпаття й заночував у кемпінгу під Вінницею. Кемпінг як кемпінг: сосни, будиночки, намети... Уранці сторож сказав довірчо: «Знаєш, хлопче, де знаходишся? У ставці Гітлера!». Я здивувався: адже в СРСР вважалося, що фюрер ніколи не бував на нашій території. Сторож махнув рукою вглиб лісу. Пройшовши кілька сотень метрів, я побачив залізобетонну глибу з написом ВІТЯ + ГАЛЯ = ЛЮБОВ... Далі виднілися інші глиби різних розмірів. Одна з них була завбільшки з пару автобусів.

Відтоді я намагався щось дізнатися про цю загадкову ставку, але марно. Перші згадки про неї з’явилися за двадцять з лишком років, у період горбачовської «гласності». Нині маємо безліч публікацій на цю тему, проте вони, як правило, багаті на вигадки та голослівні твердження. Жодне місце в Україні не породило стільки міфів, як цей ліс у восьми кілометрах північніше Вінниці, поблизу села Стрижавка.

Спробуймо очистити від лузги зерна правди.

Загадка № 1

Готуватись до нападу на СРСР Гітлер почав у липні 1940 року. Генеральному штабу було доручено розробити відповідний план, а міністру озброєнь Фріцу Тодту — розпочати будівництво ставки фюрера ближче до радянського кордону. Місце для неї вибрали у Східній Пруссії, неподалік від глухого містечка Растенбург (нині — польський Кентшин). Навколо — болота й озера, та щоб навіть собака не проскочив, ставку оточили мінними полями (польські сапери після війни знешкодили близько 54 тисяч мін). Саме в цій ставці, яка отримала назву Wolfschanze («Вовче лігво»), полковник Штауффенберг 20 липня 1944 року спробував підірвати Гітлера.

У «Вовчому лігві» фюрер був із перервами понад вісімсот днів. Чому ж йому не сиділося в Берліні, адже засоби зв’язку давали можливість керувати звідти його генералами? Мені здається, є принаймні дві причини. По-перше, він уявляв себе новим Наполеоном, а той, як відомо, був невіддільний від армії. Інакше кажучи, перебування у ставці працювало на імідж Гітлера-полководця. Друга причина набагато прозаїчніша: влітку 1940 року британська авіація почала бомбити Берлін — і дедалі сильніше. Наполеону не личить поспішати до бомбосховища за сигналом повітряної тривоги, тим паче у власній столиці. А від Берліна до «Вовчого лігва» було 670 км, і англійці туди не долітали.

Принагідно гріх не згадати візит Молотова до Берліна в листопаді 1940 року. Гітлер із Ріббентропом переконували радянського міністра іноземних справ, що Британію фактично розбито й час по-братньому поділити її колонії. Аж раптом — тривога! Високі сторони спустилися до бомбосховища, і Молотов ущіпливо спитав: «Якщо з Британією покінчено, то чому ми тут сидимо і чиї це бомби падають на місто?». Вбивче запитання...

У «Вовчому лігві» ніщо не заважало Гітлеру почуватися переможцем. А у ставці під Вінницею, куди він уперше приїхав 16 липня 1942 року, тим паче. Вермахт тоді переможно наступав, Україна була окупована, і, здавалося, німці от-от вийдуть на фінішну лінію Архангельськ — Волга — Астрахань, як передбачалося планом «Барбаросса». Особистий архітектор фюрера Альберт Шпеєр, що став на той час замість Тодта міністром озброєнь, багато разів приїздив у вінницьку ставку з Берліна. У мемуарах він пише: «Оскільки російські літаки в небі практично не з’являлися, авіація ж західних союзників базувалась надто далеко, навіть Гітлер, який побоювався бомбардувань, уперше не наполягав на спорудженні особливих бомбосховищ. Замість звичайних бетонних споруд Ставка розмістилася в розкиданих по лісу симпатичних будинках».

Стоп! Саме тут перша, найбільша загадка. Всі легенди навколо вінницької ставки тримаються на бункері Гітлера, вхід до якого завалило вибухом. Там нібито сім підземних поверхів, і на одному з них — кабінет фюрера за потужними бронедверима з електронними замками. А на решті поверхів людська фантазія чого тільки не розмістила! Мало того, до аеродрому Герінга в Калинівці вона прокопала двадцятикілометровий тунель, яким Гітлер, прилітаючи з Німеччини, їхав просто до свого бункера... І от тобі маєш — головний архітектор рейху впритул не помічає залізобетонних споруд, а говорить лише про дерев’яні будиночки! Але ж ці споруди були! Вітя з Галею розписалися на їхніх уламках! У чому ж річ?

Знайти відповідь нам допоможе історія створення ставки Wehrwolf.

Не заради краси

Розберімося спочатку з цією назвою. Wehrwolf прийнято перекладати у нас як «вовк-перевертень», але це груба помилка. Перевертень по-німецьки — werwolf, без невимовлюваної букви «h». Так називалися підпільні терористичні групи, які 1945 року намагалися діяти на німецькій території, окупованій союзниками. Назвати свою ставку «перевертнем» чи «вовкулаком» було б занадто навіть для фюрера з його хворобливою уявою. Wehr по-німецьки — «зброя» (як у слові wehrmacht), а wolf — це «вовк» (партійне прізвисько Гітлера). Тобто wehrwolf означає «вовк зі зброєю, озброєний вовк».

Німецькі війська зайняли Вінницю 21 липня 1941 року, і вже за два тижні стрижавський ліс був оголошений забороненою зоною. Існує версія, що Гітлер хотів мати ставку під Лубнами, але потім роздумав, бо там, мовляв, надто багато партизанів. Це чергова фантазія: ставку під Вінницею почали проектувати раніше, ніж ганки Клейста захопили Лубни.

Чим же Гітлера та його воєначальників привабила Вінниця? Кажуть, ніби Герінг, який побував там під час Першої світової війни, розхвалював фюреру природу цих місць. У Стрижавці справді красиво: в лісі, крім сосен, багато дубів, а неподалік тече мальовничий Південний Буг. Гітлер, який замолоду любив малювати пейзажі, напевне був задоволений. Але у виборі місця для ставки головну роль відіграла не краса природи, а радянська військова інфраструктура: великий аеродром у Калинівці та... залізобетонні бункери у стрижавському лісі.

Чому Шпеєр був сліпий

У СРСР протягом дев’яти років, починаючи з 1928-го, було побудовано грандіозну систему оборонних споруд (на Заході її назвали «лінією Сталіна»). Вона простяглася вздовж старого західного кордону від Карельського перешийка до Чорного моря і складалася з окремих укріпрайонів. Три тисячі самих тільки дотів — артилерійських та кулеметних! Плюс справжній шедевр фортифікації — бункер у Коростені площею 1000 квадратних метрів, створений у товщі гранітної скелі (нині там музей). Цей бункер — об’єкт «Скеля» — призначався для командування укріпрайону, але звідти можна було керувати й операціями широкого масштабу.

У Вінницькій області лінія Сталіна йшла вздовж кордону з Румунією (до складу якої тоді входили Північна Буковина та Бессарабія). Цей укріпрайон мав особливе стратегічне значення: адже румунські нафтопромисли в районі Плоєшті були для Німеччини головним джерелом нафти. Варто їх розбомбити або захопити — і невдовзі воєнна машина Гітлера зупиниться. Так, звичайно, ми мирні люди, і наша мета — оборона соціалістичної батьківщини, проте слово «оборона» кожен розуміє, як хоче. «Нерушимой стеной, обороной стальной разгромим, уничтожим врага!» — ця пісня часто звучала в ті роки в СРСР, а пісні деколи видають потаємні думки політиків.

Зрозуміло, на такому відповідальному напрямку був потрібен штаб із надійними бункерами для командування. Будувати подібні споруди наші вміли не гірше за німців. І побудували. У стрижавському лісі. Ось чому «Вервольф» розмістився саме там: на будівництво з нуля в іншому місці пішло б набагато більше часу. Для Гітлера, впевненого у близькій перемозі, це був вирішальний фактор.

Чому ж Шпеєр помітив на території «Вервольфа» лише симпатичні дерев’яні будиночки? Професійна гордість архітектора, який не бажав визнати, що фюрер користувався добудованими спорудами «російських варварів»? Можливо, вона відіграла певну роль. Але Шпеєр не був нацистським фанатиком і, відвідавши окупований Київ, віддав належне будівлі Верховної Ради: «Я навіть подумував розшукати цього архітектора і скористатися його послугами в Німеччині». Отож головна причина, очевидно, в іншому: він писав свої спогади у в’язниці Шпандау, відбуваючи за вироком Нюрнберзького трибуналу двадцятилітній строк ув’язнення. І йому було ні до чого дражнити СРСР, згадуючи радянські бункери під Вінницею. Сказавши «А», довелося б говорити «Б»: а що це робили поблизу кордону високі радянські воєначальники? Збиралися посунути «нерушимую стену обороны» на захід? Ні, даруйте, не бачив я у «Вервольфі» жодних бункерів — хочу дожити свій вік спокійно!..

До речі, тепер зрозуміло, чому в Радянському Союзі вінницьку ставку Гітлера оточувала щільна завіса мовчання: Кремлю, як і Шпеєру, не потрібні були зайві запитання.

Російська спадщина

Коли ж було споруджено бункери в стрижавському лісі? Мабуть, не пізніше 1937 року. В усякому разі, у 1938-му СРСР був готовий вступити у війну на боці Чехословаччини, в якої Гітлер хотів відібрати західний, судетський регіон. 20 радянських бомбардувальників пролетіли тоді з Калинівки над територією Румунії й сіли в чехословацькому Ужгороді. Вражаючий демарш! У стрижавскому лісі, напевне, виблискували генеральські, а може й маршальські погони, але до війни не дійшло: президент Бенеш під тиском Англії та Франції поступився Гітлеру.

Бункерів було три. Ми не знаємо, що вони собою являли, бо документи в архівах досі засекречено. Втім, певне уявлення може дати нам об’єкт «Скеля» в Коростені: проекти радянських командних пунктів такого рівня були не типові, але близькі.

Коростенський бункер мав 28 робочих, житлових і складських приміщень, автономну електростанцію, водогін з власним резервуаром, каналізацію та підключення до системи урядового телефонного зв’язку. Приблизно те ж саме було й у стрижавському лісі, тільки в менших масштабах: загальна площа трьох бункерів становила 280 кв. м. Вони були не підземні, а лише частково заглиблені в землю. Товщина перекриттів — понад чотири метри, товщина стін — до трьох метрів. Підірвати таку масу залізобетону дуже непросто, й 1941 року під час відступу наші встигли тільки вивести з ладу обладнання. Німці отримали у спадок солідну основу для ставки «Вервольф».

Залишалося, однак, чимало зробити. Побудувати вісімдесят дерев’яних будинків різного призначення. Дати їм електрику й воду. Забезпечити надійний телефонний зв’язок з Берліном, Рівним, Києвом. Ну й, звичайно, подбати про безпеку ставки.

Згідно з німецькими документами, в її спорудженні брали участь 4086 осіб (переважно німецькі та іноземні цивільні спеціалісти), а також солдати будбату і 1100 військовополонених. Майже всі вони вважали, що будують санаторій для вищих німецьких офіцерів. Слово Sanatorium навіть було на дорожньому вказівнику. Лише дуже вузьке коло довірених осіб знало про справжнє призначення будівництва, тому вбивати його учасників не було потреби. Однак зі статті у статтю мандрує легенда, нібито німецьких інженерів нагородили за відмінну роботу, а на зворотному шляху до Берліна в їхньому літаку вибухнула міна. Інша легенда теж гарна: після завершення будівництва спеціалістів запросили на бенкет, де вони чудово погуляли, а відтак геть усі померли від отруєного шнапсу... Не сумніваюся, що при загрозі витоку інформації про ставку служба безпеки (СД) без вагань ужила б таких заходів. Але загрози не було. Тому навіть військовополонених, які вижили, не розстріляли, а відправили працювати до Німеччини. Для них там було багато різних спеціальностей: наприклад, Bombensucher — шукач бомб, які не розірвались, у руїнах будівель...

Розстріляли, звичайно, місцевих євреїв. Решту населення Стрижавки й околиць взяли на найсуворіший облік. Улітку перебувати за межами дому дозволялося лише з 6 до 21 години, взимку — з 7 до 19 години. Жодних гостей! Вихід за межі села — за спеціальним дозволом. За втрату перепустки — куля.

Місцевих жителів використовували для роботи на городах ставки — не арійська це справа. Гітлер мав свій город з елітними сортами овочів. Як відомо, він був вегетаріанцем, до того ж дуже дотепним. Під час обіду полюбляв псувати апетит гостям, які вживали звичайну їжу: м’ясний бульйон називав «трупним чаєм», а якщо подавали вугра, казав, що його ловлять на здохлих кішок... Треба було сміятися.

Фюрер і радіація

Більшість помилково вважають, що життя в ставках Гітлера проходило під товщею залізобетону. Нічого подібного! Бункери були, по суті, бомбосховищами, пристосованими для роботи та відпочинку. Але ніхто не бомбив «Вервольф»: надто далеко знаходилися радянські аеродроми, вже не кажучи про британські. Якби навіть у небі якимось дивом з’явилися літаки противника, з аеродрому в Калинівці одразу б злетіли на перехоплення «мессершміти», а зенітки «Вервольфа» заздалегідь були б напоготові.

На землі ставку було захищено не менш надійно: пункти спостереження по периметру лісу на високих деревах і в укриттях, кулеметні гнізда, замасковані танки, ряди колючого дроту... Вночі довколишню територію прочісували есесівські патрулі із собаками. Зона ставки, де жили Гітлер та Борман, мала додаткову огорожу й окрему охорону.

Отож фюреру не було потреби користуватися своїм комфортабельним бункером. Він спав і працював у не менш комфортабельному дерев’яному будинку. Так само було у «Вовчому лігві»: замах Штауффенберга не вдався, бо вибухову хвилю ослабили, крім дубової стільниці, відчинені вікна.

Хтось із вінницьких журналістів зробив сенсаційне «відкриття»: Герінг, який мітив на місце Гітлера, примудрився зробити його бункер радіоактивним, і у фюрера почалася променева хвороба! Гітлер насправді мав слабке здоров’я, він ще до війни скаржився особистому лікареві Морелю на болі в серці та шлунку, потім у нього розвинувся сильний невроз, однак жодних ознак променевої хвороби не було. А Герінг у цій легенді виглядає повним бовдуром: чудово знаючи, що фюрер практично не буває в бункері, задумав таку дурницю... До речі, в 2005 році я не полінувався перевірити рівень радіації всіх бункерів — точніше, їхніх залишків. Дозиметр показував 13-15 мікрорентгенів на годину — менше, ніж на Хрещатику.

Отже, у «Вервольфі» фюреру ніщо не загрожувало. Вперше він перебував там з 16 липня 1942 року до кінця вересня й почувався так упевнено, що часом катався з Євою Браун на катері Південним Бугом. А Герінг, ставка якого знаходилась за 11 км поблизу села Гулівці, взагалі спокійно відвідував вінницький театр...

З «Вервольфа» Гітлер керував наступом на Сталінград і на Північний Кавказ. Удруге він приїхав сюди майже на три тижні 19 лютого 1943 року після сталінградського розгрому. Він прагнув реваншу, але це була вже інша людина. От як описує свою зустріч з ним у «Вервольфі» Гудеріан: «Він сильно постарів, тримався вже не так упевнено, й у голосі вчувалися питальні нотки. Ліва рука інколи тремтіла».

Припинилися його трапези з гостями ставки, під час яких він хизувався уривками знань з різних галузей. Після капітуляції Паулюса Гітлер став казати, що його просто нудить від генералів: усі вони віроломні, всі вони проти націонал-соціалізму. Незважаючи на це (чи саме тому?), він залишався верховним головнокомандувачем і втручався в усе. Наприклад, звелів побудувати надважкий танк для вуличних боїв, здатний трощити стіни будівель і таранити ворожі танки. «Зрозуміло, що така зброя, — пише Гудеріан, — могла виникнути тільки у фантазіях кабінетного стратега».

Після Сталінграда Гітлер до кінця війни повторював ту саму помилку, що і Сталін на її початку: забороняв своїм військам відступати. Через таку «стратегію» вони зазнавали величезних невиправданих втрат. Тому Сталін беріг фюрера: ніяких замахів на нього, це вам не Троцький! Заборонялося навіть бомбити «Вервольф», коли той став уже доступний для радянської авіації.

Вивезли навіть ліхтарики

Утретє Гітлер мав приїхати під Вінницю 7 вересня 1943 року, в розпалі битви за Дніпро. Він вірив, що зупинить Червону армію на цьому рубежі. Але в цей час на півдні Італії висадились американці та британці. Італійський прем’єр-міністр маршал Бадольо уклав з ними перемир’я — фактично капітулював. Це означало, що союзники можуть невдовзі оволодіти всією Італією, а звідти до Німеччини рукою подати... Гітлеру стало не до польоту на Україну — треба було гасити італійську пожежу.

Більше він під Вінницею не з’являвся: у прусському «Вовчому лігві» йому було спокійніше (до часу). «Вервольф» він віддав фельдмаршалу Манштейну для штабу групи армій «Південь». Цікаво ознайомитися з враженнями Манштейна про цю ставку (цитую за його мемуарами «Втрачені перемоги»): «Робочі й житлові приміщення, які ми тепер займали, було оздоблено та мебльовано просто, але зі смаком, у дерев’яних будинках. Нас вразила система викопаних у землі таємно розташованих блиндажів для вартових, яка оточувала весь лісовий табір. Гітлер хотів, щоб його охороняли, але сама охорона мала залишатися для нього невидимою. У нас, на щастя, не було потреби охороняти себе в такий спосіб».

В останньому реченні звучить іронія на адресу фюрера, стосунки з яким у Манштейна, як і у більшості інших воєначальників, ставали дедалі напруженішими.

Охорона «Вервольфу» передала ставку групі армій «Південь» не просто так, а за актом (його копію за підписом унтерштурмфюрера СС Даннера мені показали у Вінницькому обласному краєзнавчому музеї). В цьому акті відзначено, зокрема, що пістолети калібру 7,65 мм, біноклі та кишенькові ліхтарики відправлено до Берліна.

У перші дні січня 1944 року штаб Манштейна залишив «Вервольф» і теж вивіз усе більш-менш цінне, крім дерев’яних ліжок і стінних шаф. Не взяли тільки намертво вмуровану ванну Гітлера.

Цю ванну з підсвіткою бачив 13 березня після взяття Вінниці тодішній військовий комендант міста Ісай Беккер. Крім неї, в бункері фюрера були залишки паркету та шматки килима. Німці, спішно відступаючи, спалили дерев’яні будинки, а бункери підірвати не встигли. Але через три дні завдали контрудару, знову ненадовго заволоділи ставкою і тоді вже, пригнавши вагон з авіабомбами, влаштували три вибухи. Згідно із записами, які вів головний ад’ютант Гітлера Рудольф Шмундт, фюрер розпорядився «не залишити там жодних меблів, бо їх вивезуть до Москви й організують виставку». Невдовзі йому почне ввижатися страшніша перспектива: якщо він потрапить у полон, Сталін посадить його голим у клітку й накаже возити по СРСР...

Підриваючи бункери, німці поспішали й не дуже якісно виконали завдання. Цю роботу за них доробили в 1947 році за наказом Сталіна радянські сапери. Шарпонули на совість, і від бункерів залишилися лише розкидані по лісу глиби. Сталін явно прагнув знищити свідоцтво перебування Гітлера на території СРСР. Чи не тому, що сам він під час війни не виїжджав з Москви слідом за Червоною армією?

Двійник чи син?

А тепер посміємося, згадуючи легенди, якими оточений «Вервольф». Виявляється, в бункері Гітлера було сховано славнозвісну Бурштинову кімнату (кращого місця, напевно, не знайшли в усій Європі). У ньому ж якась аматорська експедиція виявила «методом біолокації величезні маси металів, зокрема дорогоцінних — золота, платини». Є там під завалами й надсекретна лабораторія, де створювали страшну психологічну зброю — «душеподрібнювач» (тут масла у вогонь фантазії підлив фільм «СМЕРШ», який знімався на Вінниччині). Як розмістити всі ці дива поруч із Гітлером, щоб він не почувався пасажиром київської маршрутки в час пік? А дуже просто: його бункер мав сім підземних поверхів! Більш сміливі «дослідники» кажуть про дванадцять...

У вас уже горять очі? Хочеться взяти лопату, махонути до стрижавського лісу й копати під покровом ночі? Схаменіться! Сама Ванга сказала, що там під землею на кожного чатує смертельна небезпека! Отже з лопатою краще на свій город — будете живі й здорові.

Мені заперечать, що про сім підземних поверхів сповістив Ісай Беккер. Але де це документально зафіксовано? Самого Ісая Юлійовича вже не спитаєш, отож посилатися на нього можна сміливо. А якщо припустити, що він таке справді сказав, то в якому настрої та стані? Можливо, просто пожартував? Чи розповідав онукам казку, а хтось почув?..

Підкину-но читачам власну легенду. А може й не легенду. Влітку 2005 року я сидів у товаристві друзів за столом лісового ресторану під Вінницею. З іномарки, що під’їхала, вийшов сповнений гідності чоловік, дуже схожий на Юрія Візбора в ролі Бормана. Мої друзі були місцеві й знали цю людину: «Колишній міліційний начальник. Дуже розумний мужик. Нещодавно вийшов на пенсію». — «Звідки він родом?» — «Зі Стрижавки». — «А вік?!» — «Шістдесят з гаком».

Відтак мені стало не до шніцеля. Донька Бормана дивилася фільм «Сімнадцять миттєвостей весни» і сказала, що Візбор напрочуд схожий на її батька. Отже, цей солідний і впевнений чоловік — теж. Та чи ви повірите, що поруч із «Вервольфом» приблизно 1943 року народився двійник Бормана? При тому, що чоловіків тоді серед місцевого населення там майже не було...

Підійти та спитати: «Ви часом не син заступника Гітлера по партії?». Приїдуть його колишні колеги з райвідділу і відвезуть до психушки... Так я мовчки й поїхав. А вдома почав вивчати біографію Бормана й дізнався, що його слабкість до жінок була широко відома. Мабуть, невипадково будиночок стенографісток знаходився у «Вервольфі» поруч із його будинком, а у «Вовчому лігві» — поруч із його бункером. Але українські дівчата вродливіші...

До речі, у Бормана було десятеро законних дітей. Старший з них, теж Мартін, став священиком і замолює гріхи батька.

Друге життя «Вервольфу»

У 2011 році ставка «Вервольф» стала філіалом Вінницького краєзнавчого музею (це рішення прийняла обласна рада). Відтоді там «Історико-меморіальний комплекс пам’яті жертв фашизму» з експозицією, присвяченою рокам окупації, з виставкою бойової техніки часів війни. Проводять, звичайно, й екскурсії територією. Багатотонні уламки бункерів та басейн, який зберігся, залишилися незайманими. Ніяких розкопок, ніякої реконструкції!

Як на мене, це непоганий варіант. У кожному разі від нього не тхне комерцією, як у поляків у «Вовчому лігві». Ту колишню прусську ставку Гітлера стали здавати в оренду. Заплатив $140 000 — і цілий рік влаштовуй там хоч весілля, хоч корпоративи...

Та я взагалі б нічого не змінював у «Вервольфі». Лише встановив би як символ перемоги над вовком-людожером єдиний пам’ятник. Не пафосний, а ту саму глибу з написом: ВІТЯ + ГАЛЯ = ЛЮБОВ.

Загадка Еріха Коха За які заслуги йому зберегли життя

24 травня 1949 року в британській зоні окупації Німеччини контррозвідка арештувала непоказного чоловіка років п’ятдесяти, такого собі Рольфа Бергера. Після війни він оселився в містечку під Гамбургом і не спілкувався з сусідами. Вони знали тільки те, що він колишній сільськогосподарський робітник. Час від часу він відвідував у місті поважну самотню даму, чоловік якої пропав безвісти в останні дні війни. Фрау Клара зберігала вірність чоловікові, але радісно приймала гостя. Адже це й був її чоловік — гаулейтер Східної Пруссії та рейхскомісар України Еріх Кох...

Пережив власну смерть

Британці передали Коха польській владі. І тут почалися загадки. Досудове слідство тривало неймовірно довго — понад вісім років, хоч Коха звинувачували тільки в злочинах на території Польщі!

Журналісти, які з’їхалися з багатьох країн на суд у Варшаві, не сумнівалися у смертному вироку. Деякі заздалегідь сповістили про нього свої редакції, щоб виграти час. 9 березня 1959 року суд справді ухвалив Коху смертний вирок. «Кох — здох!» — бадьоро закінчила свій репортаж з Варшави газета «Радянська Україна». «Повішений», — прочитав я вже в 1990-і роки в «Енциклопедії Третього рейху», яка багаторазово видавалася в Москві під редакцією доктора історичних наук.

«Катюзі — по заслузі». Однак було прикро, що залишилися в тіні діяння Коха на Україні, де цей намісник Гітлера залишив свій головний кривавий слід. А потім я дізнався з випадкового джерела, що Коха не стратили! Він дожив у в’язниці до дев’яноста років і в листопаді 1986-го тихо помер уві сні... Журналістська вигадка? Та ні, джерело не брехало...

Марні сподівання

20 листопада 1941 року газета ОУН «Українське слово» опублікувала на чільному місці статтю «Знаменні рішення Фюрера». Йшлося в ній про створення Гітлером міністерства для окупованих східних земель на чолі з Альфредом Розенбергом. Газета назвала Розенберга людиною широкого формату і висловила надію, що його призначення «сприятиме скорій ліквідації нашого спільного ворога — жидівсько-московського большевизму, закладенню твердих підвалин під будову української державності». «З цією самою надією, — вела далі газета, — зустрічає український народ призначення пана Еріха Коха на пост державного комісара для України». І відзначила, що він «відомий німецький економіст».«Відомий економіст», посівши нову посаду, наказав підірвати Успенський собор Києво-Печерської лаври — символ національної гордості українського народу. Про те, що це був саме його наказ, дізнався від Геббельса і розповів у своїх мемуарах особистий архітектор Гітлера Альберт Шпеєр. А щоб ніхто не сподівався на перетворення рейхскомісаріату Ukraine на українську державу, Кох зробив його столицею не Київ, а Рівне.

Газета «Українське слово» не зрозуміла чи не захотіла зрозуміти сенсу цих кроків і вже третій місяць збуджувала національну свідомість. 30 листопада вона вийшла з передовою статтею «Любов до Батьківщини». В ній були рядки, які референт Коха по пресі, напевне, підкреслив червоним олівцем: «Любити — це знову ж і ненавидіти. Ненавидіти всіх (виділено мною. — Авт.), хто хоче поневолити наш край». І хоча автор почав, зрозуміло, з більшовиків, ці слова виглядали в очах німців украй зухвало. Не допомогла опублікована за тиждень промова Геббельса «Винні жиди!». Не зарадила лихові «сенсація» в номері від 12 грудня: головний винуватець світової війни — Рузвельт, він душевнохворий і до того ж єврей! Не врятувала стаття «Жиди — найбільший ворог людства» (№ 81 від 13 грудня). Цей день став останнім для «Українського слова»: її провідних співробітників разом з Оленою Телігою та іншими близькими до редакції націоналістами арештувало гестапо. У лютому їх розстріляли в Бабиному Яру. А замість тої газети в Києві стало виходити цілком профашистське «Нове українське слово», яке — боронь боже! — не згадувало про українську державність.

Наївний Розенберг

Такий був дебют Коха в ролі рейхскомісара України. Він і його команда з кожним днем діяли все лютіше. Комендант Києва Ебергард видав наказ: усіх голубів у місті негайно знищити! «Хто триматиме голубів, буде розстріляний як саботажник» (слово «розстріляний» виділено в тексті наказу. — Авт.). А ось «Попередження», підписане самим Кохом: «Осіб, які зловмисно чи з необережності псуватимуть кабельні дроти чи прилади для передачі повідомлень або будуть знімати кабель чи дріт, який звисає у повітрі чи лежить на землі, вважатимуть винуватими в саботажі і КАРАТИМУТЬ СМЕРТЮ (саме так, великими буквами! — Авт.). Якщо неможливо виявити винуватого, то за наслідки відповідатиме та місцевість, де буде виявлено пошкодження мережі зв’язку»...

Мирні жителі, що зустрічали німців по-різному: хто з квітами, хто просто з цікавістю, а хто похмуро та нашорошено, тепер однаково ризикували бути розстріляними, по суті, ні за що. Часто — як заручники. Не дивно, що у відповідь в Україні став ширшати партизанський рух. У своїх спогадах Шпеєр і Гудеріан слушно пояснювали це «непотрібною жорстокістю» окупаційної влади на чолі з Еріхом Кохом. А генерали Хальштейн і Хойзингер прямо заявили, що дії Коха на українській території є «саботажем воєнних зусиль Німеччини».

Найбільш гостро критикував Коха його безпосередній начальник — рейхсміністр Альфред Розенберг. Він вважав, що слід ставитися до українців доброзичливо, — це забезпечить їхню лояльність і продуктивну працю для блага Рейху. Він настійно давав Коху відповідні вказівки, але той ними нехтував. Кох міг собі це дозволити: він був одним із перших нацистів (партквиток № 90), товаришував із Борманом, а головне, краще за свого міністра знав погляди фюрера. Марно Розенберг жалівся Гітлеру, що Кох «підриває волю населення до праці, називаючи українців колоніальним народом, з яким слід поводитись, як з неграми, за допомогою батога». Фюрер міг підписатися під цими словами, як під власними.

«М’якого» Розенберга судили в Нюрнберзі й 1946 року повісили. А Еріх Кох загадковим чином уникнув шибениці. Після суду він прожив 27 років у в’язниці польської служби держбезпеки в містечку Барчево. Передплачував десятки газет і журналів, дивився кольоровий телевізор — встиг побачити навіть Горбачова... Смертний вирок йому ніхто не скасовував, а не стратили його нібито через стан здоров’я! Це, мовляв, передбачено польським законодавством. Яку ж страшну хворобу у нього виявили? «А це, панове журналісти, лікарська таємниця!». Згодом з’ясувалося, що нацист № 90 мав... виразку шлунка.

У Польщі Кох був причетний до знищення 72 тисяч громадян, в Україні — майже двох мільйонів. Радянський Союз мав усі підстави вимагати видачі Коха для власного суду над ним. Уряд Польської Народної Республіки не відмовив би, звичайно. Проте Кремль цього не вимагав. Він явно не хотів зайвої уваги до Коха та до його діяльності на Україні.

Керівництво СРСР і КДБ безумовно знало, що Коха залишили в живих. Більш того, польська влада ніколи не пішла б на таке без згоди чи прямої вказівки Москви. І тут постає головне питання: кому та навіщо це було потрібно?

Пакет для президента

Відповідь я розраховував знайти на польських веб-сайтах: адже в Польщі замовчати щось було набагато складніше, ніж у СРСР, а до того ж варшавські журналісти неодноразово спілкувалися з Кохом у барчівській в’язниці. «Його не стратили через Бурштинову кімнату! — припускали відвідувачі форумів. — Сподівалися, що вкаже місце, де вона схована».

Тут варто нагадати її історію. Спочатку вона називалася Бурштиновим кабінетом і 1717 року була подарована прусським королем Петру Першому. Дочка Петра Єлизавета, зійшовши на трон, зажадала розширити Бурштиновий кабінет і зробити його ще розкішнішим. З цим завданням блискуче впоралися придворні майстри під керівництвом славнозвісного Растреллі. Бурштинова кімната стала безцінною окрасою палацу в Царському Селі, її називали восьмим дивом світу. 1941 року її захопили гітлерівці й вивезли до Кенігсберга, столиці Східної Пруссії (нинішнього Калінінграда). Там її до серпня 1944 року демонстрували у Королівському замку, а потім, рятуючи від бомб, розібрали і сховали в підвалах. Відтак ящики з нею зникли без сліду.

Кох як колишній гаулейтер Східної Пруссії цілком міг знати її долю. Та чи можна уявити, що він тридцять шість років, із них дев’ять до суду, водив чекістів за носа? Думати так — значить ображати нащадків «залізного Фелікса», адже вони, якщо треба, вміли швидко здобути визнання.

Відомо, що Кох під час слідства підготував «пакет пропозицій» і попросив передати президенту Польщі. Прокурор запевняв, що не надіслав його адресатові, а поховав у шухляді свого письмового стола. Деякі пропозиції Кох позначив грифом «Таємно», було навіть «Абсолютно таємно» в окремому конверті. Прокурор розповідав про це кепкуючи: мовляв, чого тільки не утне, щоб уникнути зашморгу! За його словами, Кох аналізує в тому пакеті політичне становище у Федеративній Республіці Німеччині й пропонує свої послуги. Він, мовляв, може створити там партію з уцілілих комуністів, колишніх рядових нацистів («які подібно до мене, Еріха Коха, боролися за соціалізм») і німецьких протестантів. Ця партія виступатиме за дружбу з Радянським Союзом та іншими соціалістичними країнами. Сам Кох залишиться в тіні, але коли його партія переможе на виборах, він стане канцлером ФРН і підтримуватиме комуністів! Прокурор уїдливо відзначив, що текст ряснів словами «імперіалісти», «прогнилий капіталізм», «торжество комуністичної ідеї» тощо.

Усе це справді було б смішно, якби не два важливі моменти. Не можу повірити, що прокурор насмілився розпечатати й не передати за призначенням адресований президенту «абсолютно таємний» конверт. Адже він добре знав про відповідальність за самоправні дії! Важко повірити і в те, що розумний затятий нацист просто так, ні сіло ні впало, заговорив мовою газети «Правда». Напевно для цього були підстави. Які ж саме?

Радник фюрера

Еріх Кох народився в родині робітника. Вісімнадцятирічним потрапив в окопи Першої світової війни. В його роті було багато соціал-демократів, вони порадили йому читати Маркса та Енгельса. Фрідріх Енгельс сподобався хлопцю більше — пише простіше й не єврей.

Після війни народ Німеччини бідував. Країна платила переможцям величезні репарації. Кох працював стрілочником на залізниці і рахував кожний пфеніг. Йому все більше подобалась ідея відібрати у багатих їхню власність, як це зробили в Росії більшовики. Якийсь час він близько спілкувався з німецькими комуністами і мало не вступив до їхньої партії, але вирішив, що з Розою Люксембург та Кларою Цеткін йому не по дорозі (до речі, Клара Ейсснер не була єврейкою, Цеткін — її прізвище по чоловіку).

1921 року він побачив листівку нової партії — Німецької робітничої: «Ми вимагаємо націоналізації фабрик, участі у власності, участі в керуванні, захисту робітника державою!» Він став її дев’яностим членом. Невдовзі партію перейменували в NSDAP — націонал-соціалістичну робітничу партію Німеччини. Вона, як видно з назви, мала два крила: ліве, соціалістичне, на чолі з Грегором Штрассером і праве, націоналістичне, яке очолював Гітлер. Ліві націонал-соціалісти звинувачували Гітлера в тому, що він хоче не пограбувати буржуазію, а співпрацювати з нею. Еріх Кох був одним з них.

1928 року Штрассер за згодою Гітлера призначив Коха гаулейтером Кенігсберга — вищим партійним функціонером у Східній Пруссії. Там він успішно розширював ряди своєї партії. Після того як нацисти прийшли до влади, гаулейтери стали всевладними господарями у своїх регіонах подібно першим секретарям обкомів у СРСР. Кох обіймав цю посаду до кінця війни (сполучаючи її з 1941-го по 1944-й з посадою рейхскомісара України). Ще до підписання пакту Молотова — Ріббентропа він твердив, що Німеччині потрібен союз із Росією, а не з Англією, й намагався схилити до цього Гітлера.

— Цей Кох забігає вперед, — сказав Гітлер у 1934 році голові Данцизького сенату Раушнінгу. — Він хоче, щоб я об’єднався з Росією проти Польщі. А чому б і ні? Колись це станеться... Але все-таки Кох помиляється. Ми ніколи не зможемо стати великою країною, яка править усім світом, якщо будемо діяти разом із Росією. У такому союзі ми ніколи не зможемо довіряти один одному до кінця. І врешті-решт такий пакт неминуче переросте у відчайдушну боротьбу. Тільки ОДНОМУ дано правити. Щоб це було дано нам, ми маємо перемогти Росію! (Герман Раушнінг. «Говорить Гітлер»).

У «Ніч довгих ножів» (1934), коли Гітлер розправився зі Штрассером та його прибічниками, Кох уцілів — фюрер його цінував і довіряв йому. Мабуть, не випадково обидві ставки фюрера у війні з Радянським Союзом знаходилися у володіннях Коха — одна під Растенбургом у Східній Пруссії, друга — під Вінницею. До речі, Гітлер призначив Коха рейхскомісаром України всупереч Розенбергу, який хотів «посадити його на Москву».

Отже, Кох ще замолоду напрактикувався у соціалістичній риториці. Та хіба не дивно, що майбутній кат України підштовхував Гітлера до альянсу з СРСР? І що ж було в тому самому «абсолютно таємному» конверті? Ввімкнемо логіку і поміркуємо.

У комуністів на гачку

Припустимо, Кох володів компроматом на кремлівських керівників — наприклад, інформацією про їхні таємні контакти з Гітлером на початку війни, коли Сталін у відчаї був готовий укласти з ним мир типу Брестського. У цьому випадку Кох міг пригрозити, що в разі його страти відповідні документи буде опубліковано.

Версія видається цілком імовірною, але не витримує критики. Для Коха було б незрівнянно вигідніше не шантажувати Кремль, а запропонувати ці гіпотетичні документи англійцям. Тоді б він, мабуть, зміг купити не тільки життя, а й волю: адже між СРСР і недавніми союзниками йшла вже холодна війна.

Інша версія звучить так неймовірно, що спочатку я від неї відсахнувся: Кох був агентом НКВС! Але згадалися слова, почуті мною від «майора Вихора» — легендарного Євгена Березняка: «В історії радянської розвідки були такі речі, які розумом людини не збагнути. Такі закручені,засекречені, що повірити в це неможливо взагалі».

Кох — агент Кремля? Тоді конверт міг містити наполегливе прохання про зустріч із представником радянської держбезпеки. З польських джерел відомо, що «люди з Москви» дійсно приїздили до Коха. Логічно припустити, що під час зустрічі він домагався визволення або принаймні поліпшення своїх умов у в’язниці.

Ця версія пояснює дві головні загадки: нечувано довге слідство і скасування страти. Але постають нові питання. Навіщо було Коху з його високим становищем та багатством працювати на НКВС? Не з ідейних же міркувань! Слід, однак, урахувати, що багатієм, поважним функціонером і глибоким циніком він став не одразу. На початку 1920-х років Кох був бідняком і жваво цікавився комуністичними ідеями. Такий молодик плив просто до рук агентів Комінтерну, які підкріплювали ідеї Маркса хорошими грішми. Пішов до нацистів? Що ж, будеш і там нам корисний — адже твої розписки у нас залишилися...

Інше питання: чому радянський агент поводився в Україні так жорстоко? Відповідь ми вже знаємо від німців: через це швидко ширився партизанський рух. А «ціна питання» — майже два мільйони жертв Коха — не мала для Сталіна значення. Жителі окупованих територій були для нього майже зрадницькою масою — так само, як полонені червоноармійці. Ну а розстріли націоналістів і поготів влаштовували кремлівське керівництво: вони перетворювали ОУН із союзника Гітлера на його ворога.

Вальтер Шелленберг, широко відомий у нас завдяки серіалу «Сімнадцять миттевостей весни», написав у мемуарах (глава «Операція „Цепелін“»): «Спеціалісти з російських питань уважали, що Сталін тільки вітає жорстокі заходи німців, такі, наприклад, як „наказ про комісарів“ (згідно з яким усі полонені комісари підлягали негайному розстрілу), масові розстріли, масове вивезення населення. На їхню думку, він вбачав у всіх цих діях чудовий засіб, який допомагав не тільки підняти бойовий дух партизанів, а й виправдати власну жорстокість — безжальне ставлення до своїх бійців під час бойових дій та найжорсткіші репресії проти населення, яке ухилялося від служби в армії».

Але чому ж тоді Микола Кузнєцов, славнозвісний терорист і розвідник НКВС, полював на Коха? Цю історію дуже важливо розглянути детально.

Сорок хвилин для Зіберта

У липні 1942 року в районі Рівного почав діяти партизанський загін під командуванням капітана держбезпеки Дмитра Медведєва. Щотижня з секретного аеродрому під Москвою стартував літак, який скидав на парашутах поповнення для загону. Восьму групу десантників проводжав — нечувана річ! — сам Павло Судоплатов, начальник Четвертого управління НКВС СРСР. Це він у 1938 році в Роттердамі особисто ліквідував лідера ОУН Коновальця, а в 1940-му організував у Мексиці вбивство Троцького. Після початку війни Сталін зробив його відповідальним за розвідку, диверсії та терор на окупованих територіях. Під його орудою були сотні партизанських загонів, але особливого значення він надавав загону Медведєва. Точніше, людині, заради якої і приїхав на аеродром, — Миколі Кузнєцову.

Кузнєцов блискуче володів німецькою мовою, був товариський, мав арійську зовнішність і ще до війни працював на розвідку НКВС. «Особиста справа агента Кузнєцова, — читаємо у спогадах Судоплатова, — містить відомості про нього як про коханця більшості московських балетних зірок, деяких з них в інтересах справи він ділив з німецькими дипломатами».

Накласти б йому головою як «німецькому шпигуну», але врятувала війна. Кузнєцов пройшов спеціальну підготовку — і от парашут, рюкзак, а в ньому німецька форма й документи на ім’я обер-лейтенанта Пауля Вільгельма Зіберта.

«Зіберт» діяв у Рівному зухвало й удачливо, розстрілюючи серед білого дня значних німецьких функціонерів. Викрав навіть генерала, але Медведєв вимагав більшого — убити Коха. Кузнєцов обіцяв. Перший замах мав відбутися 20 квітня 1943 року під час параду на честь дня народження Гітлера, однак Кох не з’явився на трибуні. Третій запланували на Різдво, але Кох виїхав з Рівного двома днями раніше.

А між першим та третім замахами, наприкінці червня, була друга, найцікавіша спроба. Кузнєцов пішов на прийом до Коха з розвідницею Валентиною Довгер під виглядом її нареченого і мав застрелити рейхскомісара просто в його кабінеті. (Дивовижно, що один з вищих функціонерів Рейху погодився розглянути особисте питання невідомого обер-лейтенанта. Це міг і мав зробити хтось із його підлеглих).

Першою увійшла Валентина і пожалілася, що її, польку з німецьким корінням, відправляють на роботу до Німеччини, а в неї призначено весілля з герром Зібертом — він інтендант і приїхав за харчами для своєї фронтової частини. Кох вислухав і сказав: «Ідіть! Нехай він увійде».

«Зіберт» залишався в кабінеті Коха сорок (!) хвилин. Про що там була розмова, відомо лише з його розповіді, яку Медведєв відтворив у своїй книзі «Це було під Рівним». Кох поцікавився: «Звідки ви родом?» — «Зі Східної Пруссії. За сорок кілометрів від Кенігсберга у мого батька маєток».

Усе, це провал! Кох уже п’ятнадцять років гаулейтер Східної Пруссії і знає там усіх собак, не кажучи про поміщиків. Але замість уточнюючих запитань він недбало кидає: «Отже, ви мій земляк». І міняє тему — питає, який настрій в армії. А відтак радить Кузнєцову терміново повертатися на фронт, бо під Курськом невдовзі розпочнеться великий німецький наступ. Судоплатов пише, що був названий навіть конкретний термін: «У найближчі десять днів».

Кох видав «Зіберту» з доброго дива військову таємницю надзвичайної ваги! Гаулейтер-простак? Рейхскомісар-базіка?..

Крім Кузнєцова, правду знали тільки Судоплатов, Берія і Сталін. А Медведєв ні про що не здогадувався. Навіть про Курськ Кузнєцов йому тоді не сказав, а передав цю інформацію Центру по своєму радіоканалу. «Як ти міг не стріляти?! — гнівався Медведєв. — Адже кажеш, що мав у кишені пістолет на бойовому зводі!» Ліпше б він спитав, як могла охорона рейхскомісара не перевірити кишені незнайомця...

Кузнєцов виправдовувався, що було неможливо вихопити пістолет: з нього не зводили очей троє есесівців та вівчарка. Та чи були вони там узагалі під час розмови? Валентина їх бачила, але потім Кох міг наказати охоронцям вийти через задні двері. Щоб можна було спокійно розмовляти з невідомим обер-лейтенантом. Обговорити з ним плани на майбутнє. І почути від нього, зокрема, що зустрічати Різдво в Рівному буде шкідливо для здоров’я...

Я з інтересом переглядав серіал «Сімнадцять миттєвостей весни», а проте, як і Мюллер, не довіряв Штірліцу. Щоправда, з іншої причини. Хотілося спитати: як міг агент НКВС у ролі штандартенфюрера СС не чинити воєнних злочинів, залишаючись «білим і пухнастим»? Риторичне запитання!

«В історії радянської розвідки були такі речі, які розумом людини не збагнути»...

Між Сталіним і Гітлером Як генерал Власов не став маршалом

Тридцятиразовому чемпіону світу зі штанги Юрію Власову на старті його спортивної кар’єри всерйоз радили змінити прізвище: слово «Власов» було в СРСР символом зради. Громадяни з цим прізвищем нерідко дописували в анкетах: «Однофамілець, але не родич!».

А проте в грудні 1941 року в розпалі битви за Москву бійці 20-ї армії гордо називали себе власівцями. Ця армія не тільки встояла під натиском танків Германа Гота, а й відбила у ворога два міста: Солнечногорськ та Волоколамськ. Портрет командарма Власова надрукували услід за «Правдою» всі газети. Народилася солдатська частушка: «Говорили пушки басом, гром военный грохотал, генерал товариш, Власов немцу перцу задавал!..».

Як же сталося, що один із кращих сталінських воєначальників заробив замість маршальських зірок тавро зрадника? «Виявив легкодухість», — скаже він на закритому суді в 1946 році. Але це неправда: боягузом Андрій Власов не був.

Фатальне підвищення

Радянська влада оцінювала надійність громадян за анкетою та автобіографією. У Власова вони були бездоганні. Національність — росіянин. Соціальне походження — з бідних селян (краще б «із робітників», але й так добре — головне, не з експлуататорів і не з інтелігенції, про яку Ленін сказав, що вона вважає себе мозком нації, насправді ж вона «її гівно»). До революції навчався в духовній семінарії, але це через бідність, на гімназію грошей не було, а до того ж духовну освіту мав, як відомо, сам товариш Сталін. У Червоній армії — з 18 років, бився з Врангелем і Махном. Після громадянської війни командував взводом і ротою, потім батальйоном, полком, викладав тактику у військовому училищі. Чи був за кордоном? Так, але на завдання радянського уряду: працював військовим радником китайського лідера Чан Кайші, який воював з японськими загарбниками.

Власов повернувся з Китаю в 1939 році. На радянській митниці розсудливо не перечив, коли у нього відбирали отриманий від Чан Кайші орден Золотого Дракона. В армії після сталінської «чистки» гостро бракувало командних кадрів. Власову дали відому своєю розхлябаністю 99-ту дивізію, і невдовзі він зробив її зразковою. Його ставили за взірець іншим комдивам, до нього їздили по досвід. Маршал Тимошенко називав 99-ту кращою не ті1льки в Київському військовому окрузі, айв усій Червоній армії.

На початку 1941 року Власов уже генерал-майор і командує 4-м механізованим корпусом (28 тисяч осіб, 979 танків!). А потім була сімдесятиденна оборона Києва. 37-а армія Власова не дала німцям узяти його в лоб.

Після перемоги під Москвою — нова сходинка кар’єри. Сталін присвоїв Власову звання генерал-лейтенанта і в березні 1942 року призначив заступником Мерецкова, командувача Волховським фронтом. Це підвищення виявилося фатальним. Для Власова, яскравого лідера за вдачею, роль зама була обтяжливою, а Мерецков, пересічний воєначальник, вбачав у заступникові грізного конкурента і прагнув його позбутися.

Зручна нагода невдовзі з’явилася. 2-а ударна армія Волховського фронту ще в січні мала прорвати німецьку блокаду Ленінграда, але сама опинилась в оточенні серед лісів та боліт. Бракувало найнеобхіднішого — боєприпасів, харчів, пального. І Мерецков послав туди Власова «для перевірки». Там він за наказом Сталіна й залишився, замінивши командарма Кликова, який хворів і взагалі не виправдав надій.

Власов прийняв армію, яка вже не могла воювати. Люди хиталися від голоду, варили кору дерев, а Ставка вимагала наступати на північ у напрямку Ленінграда.

Це було неможливо. Наказ про відступ надійшов занадто пізно, наприкінці травня. Власов упродовж місяця намагався вивести армію з оточення, але німці авіанальотами та вогнем артилерії клали край усім спробам. Власов особисто очолив останню відчайдушну атаку біля села М’ясний Бір. Потім наказав усім, хто вцілів, виходити з котла невеликими групами. Сам пішов зі своїм ад’ютантом, начальником штабу і «похідно-польовою дружиною» кухарем Марією. Два тижні блукали в лісових нетрях, почали їсти траву. Побачивши село, зайшли туди дістати їжу. Староста зустрів їх привітно і — видав німцям, отримавши за це корову, літр горілки і десять пачок махорки.

Так 11 липня 1942 року закінчилося радянське життя генерала Власова.

Наслідувати Суворова!

Про Власова пишуть небилиці. Можна, наприклад, прочитати, що він намагався вийти з оточення в жіночій сукні. Це з його зростом 196 сантиметрів! Автор явно сплутав його з Керенським (якого, до речі, теж оббрехали: той тікав з Петрограда, перевдягнувшись не жінкою, а матросом).

Пишуть також, що Власов мав можливість вирватися із котла літаком, але відмовився, бо задумав перейти на бік ворога. Теж нісенітниця! Якби мав такий намір, не пішов би у смертельну атаку під М’ясним Бором — не генеральська це справа! А не полетів від своєї армії, бо надто себе поважав і старався в усьому наслідувати Олександра Суворова.

Письменник Ілля Еренбург познайомився з Власовим у його штабі під Москвою. Ось його розповідь: «Він мене вразив манерою розмовляти з бійцями — говорив він образно, подеколи навмисно грубо й водночас сердечно. Я мав подвійне почуття: милувався ним і при цьому мене поробило — було щось акторське у зворотах мови, інтонаціях, жестах. Увечері, коли Власов розпочав тривалу бесіду зі мною, я зрозумів причину його поведінки: години дві він говорив про Суворова, і в моєму записнику серед іншого я відзначив: „Говорить про Суворова як про людину, з якою прожив роки“».

Напевно Власов і перед допитом у штабі генерала Ліндемана спитав себе: а як би поводився Олександр Васильович у такій ситуації? І витримав це випробування гідно, на відміну від багатьох колег, які потрапили в полон. Розповідав те, що німцям було вже відомо або не мало практичної цінності. Засмутив їх звісткою про те, що із втратою Східної України Червона армія не залишиться без важкого озброєння — є достатньо підприємств у Сибіру! І що в тому ж Сибіру освоєно значні земельні площі, які допоможуть обійтися без українського зерна. Ані слова про Сталіна, про злочинців-більшовиків... Суворов Суворовим, але Власов явно не розпрощався ще з надією повернутися з полону до своїх.

Втім, одного разу ім’я Сталіна все ж таки прозвучало. Читаємо у протоколі допиту: «Згідно з наказом Сталіна № 130 від 1 травня німці мали бути впродовж цього літа остаточно вигнані з Росії. Початком великого російського літнього наступу був наступ під Харковом. З цією метою багато дивізій навесні перекинуто на південь. Північним фронтом знехтували. Цим можна пояснити, чому Волховський фронт не зміг отримати нові резерви».

Не стримався генерал, занадто вже наболіло. Розумів, що поставлене Сталіним завдання — вигнати німців з території СРСР до осені 1942 року — чистісінька авантюра. Через неї й загинула армія у Волховському котлі.

Спокусник Штрик

Велику роль у «німецькому житті» Власова відіграв капітан вермахту Штрик-Штрикфельдт, прикріплений до нього як опікун і перекладач. Штрик мав завдання психологічно обробити полоненого генерала і схилити його до співробітництва. Якби він був справжнім нацистом «з Гітлером у голові» і холодним поглядом, нічого б у нього, найімовірніше, не вийшло. Але Вільфрид Карлович народився в Росії, навчався в Петербурзі і воював у складі Білої гвардії з більшовиками. Російська мова була його рідною. Він вважав, що «величезну Росію можуть перемогти тільки росіяни», тому до них слід ставитися гуманно, аби привернути їх на бік Німеччини.

Зі своїм підопічним Штрик зустрівся у вінницькому таборі військовополонених: «Власов справив на мене позитивне враження своєю скромністю і водночас самоповагою, своїм розумом, спокійністю і стриманістю, а найбільш тією рисою характеру, яку нелегко визначити і в якій відчувалася прихована сила його особистості. Це враження посилювалось усією його зовнішністю: високим зростом худого плечистого чоловіка, уважним поглядом крізь товсті скельця окулярів, гучним басом, яким він неспішно і чітко викладав свої думки. Іноді в його словах лунали нотки легкого гумору».

Власов теж симпатизував своєму опікунові, зовсім не схожому на карикатурних гітлерівців. Виникли довірчі стосунки. Андрій Андрійович не врахував лиш одного: Вільфрид Карлович присягав Гітлеру, а не Росії.

Вербування

Одного разу Штрик завів розмову про сталінські репресії. Для Власова це була болюча тема. Як вищий офіцер він цілком міг потрапити до підвалів НКВС, якби не відрядження до Китаю. А як селянський син, що відвідував рідне село, добре знав справжнє обличчя колективізації.

— Розчарування у Сталіні, якого я спочатку обожнював, посилилося на початку війни, — признався Власов співбесіднику. — Й досягло найвищої межі, коли мою армію кинули напризволяще у Волховському котлі.

— А проте ви до кінця виконували свій воїнський обов’язок, — підхопив Штрик. — Ваша совість абсолютно чиста! Сталін приніс вашій батьківщині небачені страждання. Тож невже боротьба з ним і його режимом є справою лише німців? Чи не є вона більшою мірою справою російського та інших народів Радянського Союзу?

«Він замислився, — пише Штрик-Штрикфельдт. — Відтак сказав, що в Радянському Союзі не тільки народні маси, а й багато військових, навіть відповідальні працівники, налаштовані хоч і не проти радянської системи, але проти Сталіна. Терор придушує в Росії будь-яку спробу створити організований рух опору. Тут, у полоні, він мав можливість говорити з багатьма старшими офіцерами. Тільки деякі тримаються вичікувально, більшість вважає, що патріотичний обов’язок росіян — розпочати боротьбу проти Сталіна...

Я сказав, що ми самі на початку походу вірили у визвольну війну, у визволення Росії від більшовизму. Я говорив про тяжке становище військовополонених, яке, на жаль, нам змінити не вдалось. Я сказав йому і про те, що вожді націонал-соціалістів одержимі зарозумілістю, а тому сліпі й не схильні розробити розумну політичну концепцію. Наслідком є, насамперед, катастрофічне становище 50-70 мільйонів людей в окупованих областях. Позиція ж німецького офіцерського корпусу інша.

— Що ж ми можемо зробити? — спитав він. — І що думає про це ваш фюрер?

— Ну, фюрер, на жаль, все ще оточений ураженими сліпотою людьми. Але фельдмаршали і вищі офіцери в Генеральному штабі роблять усе можливе для зміни політичних цілей війни та перегляду нашого ставлення до російського народу. Чи готові ви співпрацювати з тими, хто хоче боротися проти Сталіна?

— Проти Сталіна — так! Але за що і за кого? І як?

— Сотні тисяч росіян уже допомагають німцям у цій війні проти Сталіна, багато хто навіть зі зброєю в руках. Але у них немає свого обличчя»...

От і пролунало ключове слово, до якого Штрик вів розмову: «Обличчя!». Вермахту була потрібна авторитетна постать, яка б виправдала в очах радянських людей співпрацю з окупантами. У Франції обличчям колабораціонізму став маршал Петен. На східному фронті через відсутність полонених маршалів годився й генерал...

Власов спробував висунути умову:

— Чи дадуть нам офіцери, про яких ви казали, можливість виставити проти Сталіна російську армію? Не армію найманців! Вона має отримати своє завдання від національного російського уряду. Тільки вища ідея може виправдати боротьбу зі зброєю в руках проти уряду своєї країни. Ця ідея — політична свобода та права людини.

За умови чесної гри Вільфрид Штрик мав би відповісти:

— Армія не вирішує політичні питання, це справа Гітлера. Цитую його «Майн кампф»: «Коли ми говоримо про завоювання нових земель у Європі, ми, звісно, можемо мати на увазі передусім лише Росію... Ця гігантська східна держава приречена на неминучу загибель». Смішно думати, що фюрер відмовиться від своєї головної мети, заради якої й розпочав цю війну.

Але замість цього Штрик сказав:

— Викладіть, будь ласка, свої думки в письмовій формі.

Вербування вдалося.

Пазурець зав’яз

Власову запропонували переїхати з табору до Берліна, де він зможе створити штаб «Російського Визвольного Руху». Та спочатку слід підписати звернення до солдатів Червоної армії із закликом припинити опір і переходити на бік німців. Власов обурено відмовився:

— Як професійний солдат я не можу закликати до порушення солдатського обов’язку!

Однак до Берліна хотілося. І він виторгував право скласти власний текст звернення:

— У ньому буде засудження Сталіна і його кліки, але без заклику про перехід!..

Листівку розкидали з літаків уздовж лінії фронту. Навіть у такому вигляді вона дала великий ефект: тисячі перебіжчиків! Ішов вересень 1942 року, вермахт був уже на Волзі, на Кавказі, і червоноармійці з кожним днем зневірювались у перемозі.

До свого «штабу» Власов дуже хотів залучити генерала Лукіна, який був тяжко поранений під Вязьмою і потрапив у полон. Лукін ненавидів Сталіна, але, як свідчить Вільфрид Штрик, не вірив у бажання німецького уряду визволити народи Росії. Він спитав Власова:

— Чи визнані ви офіційно Гітлером? І чи дано вам гарантії, що Гітлер визнає історичні кордони Росії й буде їх дотримуватись?

Власов був змушений відповісти «ні».

— От бачите! — сказав Лукін. — Без таких гарантій я не можу співпрацювати з вами. З мого досвіду в полоні я не вірю, що у німців є хоча б мале бажання визволити російський народ. Я не вірю, що вони змінять свою політику. А звідси, Власов, будь-яка співпраця з ними піде на користь Німеччині, а не нашій батьківщині.

Власов був пригнічений. Він розумів, що Лукін має рацію, але не хотів почуватися зрадником.

— Багато мільйонів страждають під обома диктаторами, — сказав він, виправдовуючись, — але головний ворог російського народу все ж таки Сталін...

Йому вдалося залучити до «російського штабу» кількох полонених радянських генералів, яким, на відміну від Лукіна, не заважали принципи: Трухіна, Малишкіна, Благовєщенського, Закутного. Були й видатні полковники: комдив Буняченко та комдив Звєрєв, начальник ВПС Сибірського військового округу Мальцев... Власов прагнув створити з радянських військовополонених Російську Визвольну Армію (РВА), але Гітлер не давав згоди. Полонені цікавили фюрера як робочі руки на шахтах чи як «хіві» (від слова Hilfswillige) — добровільні помічники вермахту на тилових роботах. У крайньому разі допускалися в складі вермахту окремі російські батальйони під німецьким командуванням (вони з’явилися ще до Власова). Але про полки, а тим наче про дивізії Гітлер не хотів навіть чути: вважав, що росіян озброювати небезпечно та й немає потреби, бо перемога у нього вже в кишені...

Роль Власова обмежили пропагандою. Німці переконалися в неефективності своїх листівок типу «Бей жида-политрука, рожа просит кирпича!». Червоноармійці, посміявшися, робили з них самокрутки. Очікувалося, що Власов знайде новий підхід.

У грудні 1942 року на Сталінградському фронті було розкидано звернення напівміфічного «Російського комітету» до бійців та командирів Червоної армії — так звана Смоленська відозва. В ній говорилося, що Комітет ставить за мету повалення Сталіна і його кліки, знищення більшовизму й укладення почесного миру з Німеччиною, яка не зазіхає на життєвий простір російського народу та його свободу. Було обіцяно ліквідацію колгоспів, захист трудівників від будь-якої експлуатації, свободу релігії, слова, зборів, друку і багато чого ще. А щоб це щастя здійснилося, листівка закликала червоноармійців «переходити на бік діючої в союзі з Німеччиною Російської Визвольної Армії». Всім при цьому гарантувалися «недоторканність і життя» (хочеться спитати: євреям та комісарам теж?). Підписали: генерал-лейтенант Власов — голова Російського комітету та генерал-майор Малишкін — секретар.

Першою, серпневою листівкою Власов ударив у спину Червоній армії, але там він принаймні не брехав так відверто. Цікаво, чи звіряв він ще свої вчинки із Суворовим, чи вже кинув цю безнадійну справу?

Як узяти Кронштадт

«Російський штаб» оселили в Берліні на Вікторіаштрассе, 10. Власов будував наполеонівські плани: з кількох мільйонів червоноармійців, що потрапили в полон, можна сформувати армію чисельністю до мільйона! А німці тим часом тримали його зі «штабом» під замком. «Грати на вікнах, убогі дерев’яні тапчани, на них — мішки із соломою. Заборона виходу в місто, — згадує очевидець. — Увечері замикалися також двері кімнат. Бідну їжу приносили з якоїсь їдальні, й солдати з охорони часто додавали дещо з власних раціонів, щоб трішки поліпшити харчування росіян». Ось так хтось із високого нацистського керівництва — можливо, й сам Гітлер — указав «визволителю Росії» його місце.

Після Сталінграда почалися зміни. Режим «російського штабу» м’якшав у міру відступу вермахту на захід. Все більше німецьких воєначальників доходило думки, що без російської армії не обійтися, треба її створювати. Під Берліном у селищі Дабендорф було відкрито школу з підготовки офіцерів для РВА. Проте сама РВА, як і раніше, залишалася пропагандистською фікцією, привабою для перебіжчиків. Російські батальйони у складі вермахту були підпорядковані не Власову, а німцям. Гітлер уперто стояв на своєму: «Тубільна армія небезпечна!».

У квітні 1943 року генерал Ліндеман, старий знайомий Власова, запросив його до своєї штаб-квартири у Гатчині під Ленінградом. Власов був щасливий: нарешті з ним поводяться як з рівним! У Ліндемана його, як то кажуть, понесло: він заявив, що захопить Кронштадт, якщо матиме дві дивізії російських добровольців. І додав, що гарантує успіх операції, бо знає розташування радянських гарнізонів. Згадаймо, що в липні 1942 року на допиті у того ж Ліндемана він не виказав ніяких секретів. Ось так за дев’ять місяців поступово, непомітно для себе самого народився повноцінний зрадник.

Далі — більше. Під час прощальної вечері в Гатчині Власов із келихом у руці подякував господарям і сказав, що буде радий прийняти їх у Ленінграді як своїх гостей. Він уже бачив себе правителем нової Росії... Це «нахабне висловлювання» стало відоме в Берліні. Власову заборонили будь-які виступи, пригрозивши повернути до табору військовополонених або віддати гестапо.

Момент істини

Випадок у Гатчині висвітлив головну рису Власова, яка визначила всю його долю: величезне честолюбство! Ця риса була рушійною силою його військової кар’єри, але вона ж і підштовхнула пристати на пропозицію німців.

Власов розумів, що в разі відмови його чекає принизливе життя в німецькому таборі, і якщо навіть пощастить повернутися до своїх, то генеральських зірок та колишньої слави йому вже не бачити. Добре як не посадять за те, що здався в полон.

— Німецький генерал, — говорив він ще під Москвою в присутності свого ад’ютанта Кузіна, — якщо буде звільнений з армії, не піде працювати двірником, бо має капітал. А от мені довелося б узяти мітлу, тому що я не маю капіталу, і спеціальності, крім військової, теж не маю...

Єдиним шансом досягти колишніх висот, а то й піднятися вище, було створення РВА. І Власов використав цей шанс, роздмухуючи в собі для самовиправдання ненависть до Сталіна. Так, він дійсно зневірився у «великому вождеві», але служив би йому вірою і правдою далі, якби не Волховський котел. Адже навіть Мерецков та Рокосовський, яких катували в застінках НКВС, не перекинулися до ворога, а Власова, за його власним визнанням у полоні, радянська влада нічим не образила. Отже, справа не в Сталіні й не у вербувальній майстерності Штрик-Штрикфельдта. Власов сам хотів бути завербованим, але так, щоб виглядати не зрадником, а ідейним борцем. От, напевне, й уся розгадка перетворення героя на зрадника.

Штрик і Власов старанно оминали у своїх бесідах одне дуже незручне питання, але в Гатчині його поставив «підкорювачу Кронштадта» німецький офіцер:

— Чи не гнітить вас думка, що вам доведеться стріляти у своїх недавніх товаришів?

— Як тільки ми підемо в атаку, вони стануть з нами брататися.

— А якщо не стануть?

Власов мовчки розвів руками...

Цей скромняга Гіммлер

20 липня 1944 року полковник Штауффенберг здійснив замах на Гітлера у прусській ставці «Вовче лігво». Після загибелі фюрера змовники мали намір, спираючись на армію резерву, взяти владу і розпочати із західними союзниками СРСР переговори про мир. Але Гітлер уцілів і жорстоко розправився з учасниками змови. Командування армією резерву було доручено рейхсфюреру СС Гіммлеру, якому підлягали гестапо та всі концтабори.

Гіммлер ще недавно обурювався девізом Власова «Росія може бути переможена тільки росіянами» і називав його у своїх виступах свинею. Аж раптом — о диво! — виявив готовність зустрітися з ним. «Диво» пояснювалося просто: Німеччина потрапила в лещата. 6 червня американці та англійці висадились у Нормандії, а наприкінці липня Червона армія вже увійшла в Польщу. Лещата стискалися, у вермахта було замало сил, щоб воювати на два фронти, і пара російських дивізій могла б заткнути діру на фронті не гірше за італійців чи румунів.

Гіммлер говорив з Власовим наодинці, його «опікунові» Штрику було наказано чекати у приймальні. Бесіда тривала понад годину. Власов вийшов піднесений:

— Знаєте, Вільфриде Карловичу, я чекав побачити справжнього великого інквізитора, для якого я тільки «російський унтерменш». А зустрів типового буржуа — спокійного, ба навіть скромного. Ніяких заскоків — навпаки, деяка невпевненість. Жодного слова про арійських «надлюдей»! Гіммлер ніби вибачився переді мною за те, що його довго вводили в оману «теорією про унтерменшів». Він із села, а отже, як і я, селянин. Любить тварин... Нам нададуть можливість сформувати десять дивізій! Російський визвольний комітет може одразу ж почати діяти як суверенний і незалежний орган. І я добився ще дечого: ми отримуємо статус союзників!..

— Вітаю! — сказав Штрик. — Тепер ви головнокомандувач.

Він шкодував, що спектакль у кабінеті Гіммлера відбувся без нього. Було б дуже забавно побачити рейхсфюрера СС у ролі милого скромняги...

Офіційне повідомлення про цю зустріч з’явилося у пресі. В Німеччині заговорили про нову «чудо-зброю — Власова», яка змінить перебіг війни. Російські добровольці отримали право на нагородження Залізним хрестом. Німецьких військових, які спогорда дивились на російських офіцерів, зобов’язали віддавати їм честь. Але ставлення до росіян як до нижчої раси анітрохи не змінилось. Яскравим прикладом став випадок на вокзалі в Нюрнберзі. Офіцер з особистої охорони Власова Володимир Гавринський не поділив з німецьким льотчиком місце в купе. На галас з’явився поліцейський і миттю врегулював конфлікт, застреливши Гавринського. Власов надіслав Гіммлеру протест, але німці затерли справу...

«Не порозумілися»

Власов вважав обіцяні десять дивізій тільки початком: у РВА можуть вступити до 600 тисяч добровольців з російських батальйонів вермахту. Але є ще один величезний резерв: радянські полонені та «остарбайтери», вивезені з окупованої території СРСР! Якщо використати ці можливості, РВА перетвориться на «третю силу» між Сталіним і Гітлером, з якою доведеться рахуватись усім воюючим сторонам.

Як то кажуть, мріяти не шкідливо. Власов отримав письмовий дозвіл сформувати лише три дивізії. Гітлер, як і раніше, побоювався російської «п’ятої колони» у себе в тилу.

Власов був шокований, але не здався. Він вирішив зіграти на політичному полі: перетворити свій «Російський комітет» на «Комітет визволення народів Росії» (КВНР), куди увійшли б представники різних народів СРСР. Він сподівався об’єднати під цією вивіскою й очолити всі «східні» підрозділи вермахту — від російських та українських до калмицьких (при цьому його не бентежило, що багато з них брали участь у каральних операціях). Але тут його теж чекало розчарування. Так, генерал Павло Шандрук, який з дозволу німців створював Українську Національну Армію (в квітні 1945-го він очолить її 1-шу дивізію, вона ж 14-та дивізія СС «Галичина»), відмовився вважати українців народом Росії і не став мати справу з Власовим.

Все ж таки 14 листопада 1944 року КВНР було створено. Установчі збори відбулись у Празі. Головою комітету, звісно, обрали Власова. Він оголосив «Празький маніфест» із закликом до «єдності всіх збройних антибільшовицьких сил народів Росії». У ньому говорилося, що одна з гарантій успіху — наявність таких сил у радянському тилу.

Блеф? Зовсім ні! Малися на увазі, крім сил УПА, диверсанти самого Власова, яких закидали за лінію фронту, — зокрема, свіжий випуск розвідувально-диверсійної школи РВА в кількості двадцяти осіб. Цю групу Власов особисто напучував перед вильотом.

Маніфест підписали всі члени КВНР. Цікаво, що цей комітет сформували за суто радянською традицією: крім генералів та офіцерів, до нього увійшли один солдат, четверо робітників і селянка. Членам комітету видали посвідчення, підписані Власовим і одним з вищих чинів СС.

Російський гімн на німецький мотив

Для створення дозволених трьох дивізій Власову не бракувало кадрів, він порівняно швидко зібрав під своїм командуванням 50 тисяч чоловік. Проблема була в озброєнні: його вже не вистачало самим німцям. Із трьох дивізій тільки першу вдалося повністю озброїти — аж наприкінці лютого 1945 року.

З цієї нагоди було влаштовано урочисту церемонію з генералом Ернстом Кьострингом, відповідальним за формування «тубільних» частин вермахту. На плацу спорудили почесну трибуну, з якої Кьостринг виголосив промову, закінчивши її словами: «Ура головнокомандувачу Збройними силами Комітету визволення народів Росії!». Поруч із прапором рейху підняли російський триколор. Солдатський хор заспівав гімн «Коль славен наш Господь в Сионе» (на популярну німецьку мелодію, що мало символізувати союз РВА і вермахту). Відтак Власов нагадав бійцям про цілі «нашої священної боротьби», й було відправлено молебень. А на завершення церемонії 1-ша дивізія — близько 20 тисяч бійців — пройшла повз трибуни під звуки німецьких маршів і «Прощання слов’янки». Власов час від часу по-суворовськи підбадьорював її вигуками: «Уперед, хлопці!» та «Молодці!». Ввечері відбувся великий бенкет у залі офіцерського казино — отож усе було «не гірше, ніж у людей».

У березні 1-шу дивізію відправили на східний фронт, який був уже на Одері, за сто кілометрів від Берліна. Гітлер наказав за будь-яку ціну зупинити росіян на цьому рубежі. Однак частини 33-ї армії генерал-полковника Цвєтаєва зуміли форсувати Одер і утримували плацдарм глибиною 2 км поблизу містечка Ерленгоф. Вибити їх звідти німці не могли вже два місяці. Це завдання й доручили за згодою Власова 1-й дивізії РВА.

Командував нею генерал Буняченко — колишній радянський полковник, дуже свавільна людина. Він дозволяв собі сперечатися з Власовим і навіть з німцями. Влітку 1942 року військовий трибунал Закавказького фронту присудив його до розстрілу за передчасний підрив мосту через Терек. Вирок не виконали: воюй — після війни розберемось! Наприкінці року Буняченко потрапив у полон і, розуміючи, що Сталін тепер його напевне розстріляє, почав співпрацювати з німцями.

Плацдарм «Ерленгоф» був добре захищений мінними полями та загородами з колючого дроту. Буняченко вимагав, щоб німці перед наступом дивізії випустили по плацдарму 28 тисяч артилерійських снарядів — по 35 на гектар! Мабуть, він розраховував, що через дефіцит боєприпасів дістане відмову, а отже буде привід не йти на згубний штурм. Однак німці несподівано погодились.

Операція розпочалась у п’ятницю 13 квітня. Збіглись одразу два «нещасливі дні», але кому з противників вони віщують нещастя? За три години стало ясно — власівцям! Просунувшись углиб плацдарму на п’ятсот метрів, вони залягли під шквальним вогнем і відступили, втративши 370 осіб.

Командувач 9-ої німецької армії генерал Буссе хотів залишити російську дивізію на передовій, однак Буняченко рішуче заперечив: «У наказі Власова йшлося тільки про одну атаку!». Дивізію намагалися використати на спорудженні укріплень у німецькому тилу, але Буняченко назвав це образою: «Ми не землекопи!». Буссе, вражений такою поведінкою, викликав його до свого штабу для пояснень. А Буняченко не їхав, вигадуючи різні причини на кшталт «машина потрапила в аварію».

Була ще спроба задіяти власівців південніше — проти дивізій 1-го Українського фронту, що прорвали німецьку оборону, але Буняченко всілякими способами, які один німецький історик назвав «різноманітними, цікавими і типово російськими», ухилявся від виконання і цього наказу. Він повів дивізію в бік Праги, щоб об’єднатися з рештою частин РВА. Фельдмаршал Шьорнер заявив, що «цього росіянина» за непокору слід розстріляти, а дивізію бомбити, поки вона не попросить пощади. Емоції командувача групи армій «Центр» зрозумілі, але здійснити цю погрозу він уже не міг: вермахт, люфтваффе і гітлерівська Німеччина були в агонії.

Фюрер як у воду глядів

5 травня 1945 року в Празі стихійно почалось антинімецьке повстання. Повстанці потрапили в тяжке становище і звернулись по допомогу до дивізії Буняченка, яка знаходилася за 50 км від столиці Чехословаччини (армія Конєва була набагато далі). «Чеський народ ніколи цього не забуде!» — запевняли вони. Буняченко був уже фактично сам собі командир, але все ж запросив думку Власова, який зупинився в замку Шлюссельбург західніше Праги.

Зрадити вдруге — цим разом німців? Власов і в першій зраді ледве виправдався перед собою. Він не дав комдиву офіційної згоди, але й не заборонив операцію — отже, надав йому повну свободу дій.

Радянські історики твердили, що «танкові армії Рибалка та Лелюшенка, здійснивши стрімкий рейд через Дрезден і Рудні гори, ввійшли до Чехословаччини й 9 травня визволили Прагу». Цей міф досі живе на деяких веб-сайтах і в мемуарах радянських воєначальників. Стрімкий рейд відбувся, і танки з червоними зірками 9 травня справді ввійшли до Праги, але вона ще напередодні була повністю визволена від німців. Коли замовчувати цей факт стало неможливо, придумали нову, «перебудовну» версію: мовляв, на боці повстанців виступили окремі, неорганізовані групи власівців, розраховуючи заслужити цим прощення радянської влади. Насправді ж виступила вся дивізія, і керівництво її добре розуміло, що Сталін їх не помилує.

Гітлер недарма був проти створення великих російських формувань: дивізія власівців повернула зброю проти вермахту (фюрер, щоправда, про це не дізнався: він уже шість днів як отруївся). Що змусило Буняченка підтримати празьке повстання? Любов до братів-слов’ян? Не смішіть! Усе було набагато прозаїчніше: він сподівався, що до Праги увійдуть американці, і вдячні чехи попросять їх не видавати власівців Сталіну. Звідки ж йому було знати, що на зустрічі в Ялті Сталін, Рузвельт і Черчілль фактично поділили Європу? Чехословаччина увійшла до «сфери радянського впливу», й американці зупинилися за сорок кілометрів від Праги.

Німці спочатку не могли зрозуміти, чому нові союзники в них стріляють. Вирішили, що це непорозуміння. Полковник Зорге, який вважав Власова мало не другом, узявся швидко владнати справу. Він сів з ад’ютантом у машину й поїхав до власівців. Повернувся тільки ад’ютант з ультиматумом Буняченка: якщо німці не залишать аеродром і не здадуться, Зорге буде розстріляний. І його справді розстріляли.

Один з очевидців тих подій, доктор Махотка, писав: «Власівці билися мужньо й самовіддано, багато з них не криючись виходили просто на середину вулиці і стріляли у вікна та люки на дахах, з яких вели вогонь німці... Власівці билися із суто східною зневагою до смерті — здавалося, вони свідомо її шукали, тільки б не потрапити до рук Червоній армії»...

Вранці 8 травня стало зрозуміло, що Прагу займуть радянські війська. Буняченко наказав дивізії залишити місто і рухатись на захід до американців.

Радник Геббельса

Власов уже давно шукав і не міг знайти надійний шлях спасіння своєї армії. Була ідея пробитись на територію України до УПА в надії домовитися з її лідерами. А може, продовжити боротьбу в горах Югославії до зміни становища в Європі?.. Власов не сумнівався, що Радянський Союз і його західні союзники незабаром стануть ворогами, і тоді РВА, яка зберегла боєздатність, знадобиться антисталінській коаліції. Водночас він не наважувався відкрито порвати з нацистами і був гордий, коли Геббельс запросив його на бесіду (потрапити до Гітлера майже за три роки йому так і не вдалося: фюрер не бажав його бачити).

Ця зустріч відбулася 28 лютого, рівно за 70 днів до капітуляції Німеччини. Геббельс згадав, що Власов був героєм оборони Москви, і хотів обговорити з ним питання захисту Берліна.

«Я пропоную створити підрозділи з тих, хто відбував покарання у в’язницях та концтаборах за не дуже серйозні злочини, і поставити їх під дуже жорстке командування, — написав Геббельс наступного дня у своєму щоденнику. — Як мені розповів генерал Власов, це себе повністю виправдало під час оборони Москви. Тоді Сталін спитав його, чи готовий він сформувати дивізію із ув’язнених. Він її створив, діставши право амністувати тих, хто проявить хоробрість у боях. Дивізія ув’язнених билася добре. Чому б за теперішнього нашого тяжкого становища не вжити таких самих заходів?.. Бесіда з генералом Власовим дуже підбадьорила мене. Я дізнався з неї, що Радянський Союз бував у таких самих критичних становищах і що з них завжди є вихід, якщо ти сповнений рішучості й не занепадаєш духом».

Так Андрій Власов зіграв ще одну роль — радника й утішника Геббельса.

Для власної армії він, однак, не міг знайти вихід. Він особисто вирушив до американців — добре, що ті були неподалік, — і спробував пояснити їм, що таке РВА. Але американський полковник ніяк не міг збагнути, чому російська армія носить німецьку форму і чим, крім цього, вона відрізняється від радянської. Його начальник, генерал, виявився кмітливішим і поводився з Власовим привітно, але на прохання не видавати його людей радянській владі відповів: «Ці питання вирішують у Білому домі».

Німецький воєнний історик Йоахім Хоффман пише, що молодші американські офіцери нищечком радили Власову та кільком його супутникам тікати, обіцяючи заправлену машину і цивільний одяг. Власов буцімто пояснив їм, що не може покинути свою беззахисну армію. А Штрик-Штрикфельдт твердить, ніби диктатор Іспанії Франко ще раніше прислав за Власовим літак і пропонував йому політичний притулок, але Власов і тут відмовився.

Легенди це чи правда? Думаю, що правда: адже так само мужньо він поводився й у Волховському котлі. Цілком чорні особистості, як і білосніжно-білі, — звичайне явище у поганих романах та підручниках історії. В реальному житті такі люди трапляються вкрай рідко.

Арешт

СМЕРШ заарештував Власова 12 травня, коли він їхав у своїй штабній автоколоні із замку Шлюссельбург на захід, до американців. За радянською версією, він лежав, загорнутий у килим, на дні «Вілліса» між рядами сидінь, а видав його один із офіцерів РВА, сподіваючись урятувати в такий спосіб своє життя.

Про килим — безглузда вигадка! Ширина «Вілліса» разом із крилами лише 158 см, отож Власова з його майже двометровим зростом нереально було укласти між рядами сидінь. А головне, не такою він був людиною, щоб ганебно ховатися наочах свого штабу. Сталіну було не досить знищувати ворогів, справжніх і несправжніх, — їх конче треба було ще й принизити в очах народу.

Із зібраних Хоффманом свідоцтв вимальовується інша картина. Власову сказали, що його самого та його вищих офіцерів чекають в американському штабі. Йшлося про офіційну здачу в полон, і під цим приводом американський ескорт попросив усіх здати зброю. В колоні були чотири автомобилі РВА. Американці очолили її на джипі, а позаду їхав їхній броньовик. Колону обігнав «Вілліс» зі смершівцями і, ставши поперек дороги, змусив її зупинитися. Капітан Якушов у супроводі двох солдатів з автоматами підійшов до машини Власова і віддав честь. Потім увічливо попросив пересісти до його «Вілліса». Американці байдуже спостерігали. Стало зрозуміло, що цю акцію з ними погоджено. Власову не залишалося нічого іншого, як виконати «прохання» капітана.

Автоколона рушила далі й досягла мети. Однак Буняченка та решту супутників Власова це не врятувало: американці передали їх радянським військовим органам. А 1-шу дивізію вони взагалі відмовилися впустити у свою зону. Її оточили частини Червоної армії за активної підтримки чеських партизанів, «вдячних» за спасіння Праги. Дехто сховався в лісі, щоб вийти з кільця або загинути в бою, але більшість здалися. Офіцерів заздалегідь присудили до найвищої кари й багатьох розстріляли на місці, рядові отримали по 25 років таборів.

Білий дім не бажав сваритися з Кремлем через Власова і його армію. Ті, хто воював на боці Гітлера, були для американців ворогами, до того ж Сполучені Штати Америки розраховували на участь СРСР у війні з Японією. Будь-якої з цих причин досить. А Власов під тиском німців ще й звинувачував у своїх відозвах «імперіалістів Англії і США, які пригноблюють інші країни і народи»...

Правки червоним олівцем

31 липня 1946 року в Москві військова колегія Верховного суду СРСР присудила дванадцять лідерів РВА на чолі з Власовим до повішення. Вирок виконали того ж самого дня.

Суд був закритий, дуже швидкий і суто формальний: усі розуміли, що він виконує сталінський наказ. Іншим варіантом міг бути тільки розстріл. Думаю, його обіцяли підсудним, якщо говоритимуть на суді «правильні слова», не згадуючи про свої ідейні мотиви. Адже смерть на шибениці завжди і скрізь вважалася ганебною для військових.

Судячи з протоколу судового засідання, ця брехлива обіцянка подіяла. Але протокол не викликає довіри, режисер вистави явно перестарався. Не можу уявити, щоб генерал Власов плямував себе словами: «Сформував недобитків для боротьби з радянською владою», «редагував мерзенний маніфест», «остаточно скотився в багно контрреволюції» тощо. Не відставали й інші генерали РВА. Один лише приклад: «Злякавшись і боючись за свою шкуру, я дав згоду німцям працювати проти СРСР»...

Занадто знайома термінологія! Те ж саме майже дослівно можна прочитати у звітах про московскі процеси над «ворогами народу» в 1936-1938 роках. До речі, на них головував той самий Василь Ульріх, що й тут.

Геббельс писав у щоденнику в 1937 році, що його надзвичайно дивує самобичування підсудних на тих процесах. Він припустив, що на них впливали гіпнозом чи препаратами, які пригнічують волю людей. Цілком можливо. Але смішно, що він не зрозумів просту річ: протокол закритого суду можна відредагувати як завгодно. Читаєш — і уявляєш сталінські правки червоним олівцем в машинописному тексті.

Шляху назад немає

У чудового білоруського письменника Василя Бикова є повість, схожа на притчу (за нею режисер Лариса Шепітько зняла фільм «Сходження»). Партизан Сотніков пішов у розвідку з товаришем і був поранений. Товариш героїчно тягнув його на собі під кулями. Німці захопили обох у полон і запропонували служити в поліції. Сотніков відмовився, а його товариш погодився, аби вижити. Й німці одразу наказали йому повісити Сотнікова, що він і зробив зі словами: «Вибач, брате!»

Биков розповів мені під час нашої зустрічі, що цю тему йому підказала доля однополчанина, Героя Радянського Союзу, який, потрапивши у полон, вступив до власівської РВА. Вибір був простий: голодна смерть у таборі полонених або — в «добровольці».

— Багато хто тішив себе надією, що зрада — це ненадовго, але після першого кроку вже не було шляху назад, — сказав Биков.

Генералам не загрожувала голодна смерть. Лукін, хоч і відмовився стати зрадником, вижив у полоні (після смершівської перевірки Сталін його не посадив, а відправив у відставку). Власов обрав інший шлях, знаючи не з чуток, що саме несе його народу нацизм. І заглушив це знання пишними лукавими фразами про свою «ідейну боротьбу з більшовизмом».

Сталін довго не міг повірити у зраду Власова. Він, за свідченням Хрущова, хотів доручити йому командування Сталінградським фронтом. Отже, якби доля склалася трішки інакше, став би маршал Власов Героєм СРСР — і, напевно, неодноразово.

Два «німецьких Власови» Що їх змусило зрадити фюрера

2 лютого 1943 року — переломна дата Другої світової війни. Цього дня у Сталінграді повністю капітулювала 6-та армія вермахту, на яку Гітлер покладав величезні надії. Фельдмаршал Паулюс, 24 генерали, 91 000 солдатів та офіцерів — усе, що залишилося від 300-тисячної армії, — були взяті в полон. Поразка у Сталінградській битві, яка тривала понад шість місяців, стала початком кінця гітлерівської Німеччини.

Через півтора роки Паулюс погодився працювати на радянську пропаганду, за що його називають «німецьким Власовим». Але по-справжньому це малопочесне звання заслужив не він, а командир корпусу 6-ї армії генерал фон Зейдліц-Курцбах.

Ні кроку назад!

Сталін спробував змінити перебіг війни ще до Сталінграда, на початку 1942 року. Він наказав військам Південно-Західного напряму на чолі з маршалом Тимошенком відбити у німців Харків і знищити групу армій «Південь», притиснувши її до Азовського моря. Ця операція закінчилася в травні оточенням і розгромом наших військ, яким Сталін, як і у вересні 1941 року під Києвом, не дозволив своєчасно відступити. Для німців відкрилася дорога на Дон, Волгу та Північний Кавказ.

Діючи за планом «Едельвейс», група армій «А» оволоділа Майкопом і наступала на інший центр нафтовидобутку — Грозний. Та головною її метою був Баку — нафтова столиця СРСР. Німці везли слідом за танками Клейста десятки кілометрів труб для розробки захоплених і ще не захоплених родовищ.

Тим часом Гітлер хотів перерізати маршрути поставок бакинської нафти по Волзі та вздовж неї. Для цього було достатньо окупувати Астрахань чи, наприклад, Камишин, але фюрер націлився на Сталінград. Оволодіти ним було дуже важливо не тільки через нафту. У Сталінграді випускав танки тракторний завод, робив гармати й міномети артилерійський завод «Барикади». А головне, взяття міста, яке носить ім’я Сталіна, мало символізувати близьку перемогу Німеччини.

Сталін з тих самих причин був сповнений рішучості втримати місто за будь-яку ціну. 28 липня 1942 року, на початку Сталінградської битви, він видав сумнозвісний наказ «Ні кроку назад!» Наведу з нього тільки одну цитату:

«Сформувати в межах армії 3-5 добре озброєних загороджувальних загонів (до 200 осіб у кожному), поставити їх у безпосередньому тилу нестійких дивізій і зобов’язати їх у разі паніки і безладного відходу частин дивізії розстрілювати на місці панікерів та боягузів і тим допомогти чесним бійцям дивізій виконати свій обов’язок перед Батьківщиною».

Наказ цей називають драконівським. Цілком згоден. Дуже важко виправдати його морально. Та якщо чесно, я сумніваюся, що без нього Сталінград би встояв.

Розуміти натяки небезпечно для життя

23 серпня 1942 року близько тисячі літаків люфтваффе перетворили Сталінград на вогняне пекло. Вони налітали групами по 30-40 машин і, скинувши бомби, поверталися з новими. 80% будинків у місті було зруйновано, загинули 40 тисяч мирних мешканців (для порівняння: в Нагасакі три роки потому загинуло до 80 тисяч).

13 вересня німці штурмували місто. Почалися вуличні бої, яких ще не знала історія. Залізничний вокзал переходив із рук у руки тринадцять разів. У багатьох будинках противники займали сусідні поверхи й билися за кожну сходову площадку. Штурмові групи, підбираючись до ворога, використовували каналізаційні труби, підвали, робили підкопи. Недарма німці називали це Rattenkrieg («щуряча війна»).

6-та армія Паулюса воювала в місті, а її степові фланги прикривали румунські дивізії. По них-то й ударили 19 листопада радянські війська. 6-та армія опинилася в оточенні. У грудні до неї марно намагався пробитися фельдмаршал Манштейн на чолі свіжосформованої групи армій «Дон». Для успіху операції було конче потрібно, щоб 6-та армія проривалася назустріч, залишивши Сталінград. Гітлер заборонив це Паулюсу і для підтримки бойового духу нагородив його Дубовим листям до Лицарського хреста...

Герінг обіцяв оточеним забезпечувати їх харчами, боєприпасами та паливом, але його «юнкерси» змогли доставляти тільки 10% необхідного. Голодні й розлючені солдати 6-ї армії дали огрядному шефу люфтваффе прізвисько «літаючий хряк».

Командир 51-го корпусу генерал Зейдліц ясно бачив, що армія на крок від загибелі. Він закликав Паулюса йти на прорив кільця всупереч забороні Гітлера і почав готувати до цього свій корпус. «Було вирішено позбутися всього зайвого вантажу, — згадує один з його офіцерів. — Командир корпусу перший подав приклад: у вогонь полетіли його валізи, архів і навіть його особисті речі». Проте Паулюс як типовий прусський вояк і гадки не мав порушити наказ. Він відповів Зейдліцу: «Ми не знаємо всієї обстановки на фронті. Можливо, треба пожертвувати однією армією, щоб виграти війну». Від його імені у ставку Гітлера надходили пафосні телеграми: «Хайль, мій фюрер! Ми віддамо свій борг вітчизні до кінця!..».

У січні становище 6-ї армії стало катастрофічним. Радянські війська, розчленувавши її на дві частини — південну та північну, — об’єднались у районі Мамаєвого кургану. Оточених косив висипний тиф. Генерали отримували 150 грамів хліба на день, а офіцери та солдати — втричі менше. Гітлер, нарешті, усвідомив безнадійність становища і... присвоїв Паулюсу звання фельдмаршала. Це був прозорий натяк на те, що слід застрелитись, — адже фельдмаршали вермахту не здаються!

Якби Паулюс отримав від фюрера офіційний наказ, то, напевне, пустив би собі кулю у скроню, але зрозуміти натяк він не схотів. Коли червоноармійці оточили будівлю універмагу, в підвалі якої знаходився його штаб, він зволів здатись у полон разом зі своїми генералами. Це було 31 січня, за добу після підвищення у званні.

«Гітлер ніяк не міг змусити себе повірити, що Паулюс потрапив до рук росіян, — згадував особистий фотограф фюрера Гофман. — Коли у ставці з’явилися перші іноземні газети з фотографіями переговорів про здачу, він послав за мною і дав мені фотографію:

— Мені потрібна ваша думка як спеціаліста. Це справжня фотографія чи фотомонтаж, до якого вклеїли фігуру Паулюса з пропагандистською метою?

Я бачив, з яким напруженням він чекав мого вердикту. Однак мені довелося запевнити його, що фотографія справжня й жодного монтажу там немає».

Позбувшись останніх ілюзій, Гітлер розлютився. На нараді у ставці «Вовче лігво» 1 лютого 1943 року він називав Паулюса «безхарактерним слабаком» і ставив йому за взірець... дружину Сталіна Алілуєву! Мовляв, її образили кілька слів чоловіка і вона застрелилась, а тут фельдмаршалу «не вистачило характеру, коли настав його час, зробити те, на що здатна слабка жіноча істота!».

— Особисто мене понад усе вбиває те, — кричав фюрер, — що я поквапився зробити його фельдмаршалом! Більше ніхто до кінця війни не отримає в мене це звання! Він міг красиво піти у вічність, і народ зробив би безсмертним його ім’я, а він вибрав поїздку до Москви! Він підпише там все що завгодно. Він зробить визнання, складе відозви, от побачите!

— Я все ще ставлю собі запитання, чи це правда, — доточив начальник генерального штабу сухопутних військ Цейцлер. — Можливо, він лежав там тяжко поранений?

— Ні, це правда! — відмахнувся Гітлер. — Їх відвезли до Москви, здали до рук ГПУ, і вони негайно накажуть військам у північному котлі теж здатися!.. В мирний час у Німеччині 18-20 тисяч осіб щороку вибирають самогубство, хоча жоден з них не потрапляв у подібну ситуацію, а тут фельдмаршал, що бачить, як гинуть його солдати, хоробро захищаючись до самого кінця, — як він може здаватися більшовикам?!

— Щось абсолютно незбагненне, — підтакнув Цейцлер.

Брудні надлюди

Славнозвісна інтуїція Гітлера виправдалася лише частково: Паулюс дійсно був цілий і неушкоджений. Але ні його, ані його генералів не збиралися кидати до підвалів Луб’янки. Ад’ютант фельдмаршала Вільгельм Адам згадує, що у штабі 64-ї армії командарм Шумілов запропонував Паулюсу віддати наказ про капітуляцію військам не тільки південного, а й північного котла. Паулюс збрехав, що не має права: цей котел, мовляв, підпорядкований особисто Гітлеру. Адам злякався, що тепер їх катуватимуть. Проте замість катувань полонених запросили вмитися й попоїсти: «Шумілов відкрив двері в передпокій. На табуретках стояли тази з гарячою водою і лежало справжнє мило, якого ми вже давно не бачили. Дівчина подала кожному білий рушник. Умивання було просто блаженством. Упродовж багатьох днів ми лише якось відтирали талим снігом бруд з обличчя та рук».

Полонених відвезли до Красногорська під Москвою. Табір зустрів плакатом: «Гітлери приходять і йдуть геть, а народ німецький, а держава німецька залишаються».

— Почалася російська пропаганда! — бурчали генерали, які нещодавно були впевнені, що їх розстріляють просто в Сталінграді.

Два місяці потому Паулюса і його «команду» перевели в інший табір — у Суздальському монастирі, а звідти у глибинку Івановської області. Це були заходи перестороги: Сталін та Берія побоювалися, що Гітлер захоче викрасти Паулюса. А Зейдліцу однозначно загрожувала небезпека: фюрер наказав його вбити. Цю інформацію отримав у Рівному із джерел, близьких до Еріха Коха (чи безпосередньо від нього?), розвідник Микола Кузнєцов.

Заклики в темряві

Майже всі полонені генерали зберігали вірність фюреру. Серед них були затяті нацисти, які демонстративно вітали один одного вигуком «Хайль Гітлер!» Інші, далекі від ідеології, не обожнювали свого вождя, але вважали, що присяга зобов’язує йти з ним до кінця. Таку позицію займав і Паулюс.

Дехто, однак, глибоко розчарувався у Гітлері і його політиці. До них належав Вальтер фон Зейдліц.

На відміну від Паулюса, сина скромного рахівника, Зейдліц походив зі старовинного прусського роду. Один із його предків командував у XVIII столітті під час Семирічної війни кіннотою Фрідріха Великого, а інший, теж генерал, брав участь у війнах проти Наполеона. Сам Вальтер хоробро воював у Першу світову, потім робив успішну кар’єру у вермахті. Влітку 1940 року його піхотна дивізія переможно крокувала в Парижі Єлисейськими Полями. На східному фронті йому теж щастило. Дубове листя до Лицарського хреста він отримав від фюрера на рік раніше за Паулюса. Аж раптом — сталінградський котел, його люди гинуть, чинити опір явно безглуздо, а Паулюс, виконуючи наказ Гітлера, відмовляється йти на прорив. Зейдліц мав свавільну вдачу (цим він нагадує генерала Буняченка з армії Власова). 25 січня він дозволив своїм полкам та батальйонам здаватися в полон, якщо їхні командири вважатимуть становище безвихідним. Паулюс скасував цей наказ і хотів заарештувати Зейдліца, але було вже не до того...

Ідеологічною обробкою полонених німців керував Берія. Його люди створили «Союз німецьких офіцерів» (СНО), який мав підривати бойовий дух вермахту. Але цьому союзові не вистачало солідної постаті. А тут — генерал з Лицарським хрестом і з уславленими предками! До Зейдліца стали шукати підхід, а він і сам був уже переконаний, що Гітлер веде злочинну війну і для порятунку Німеччини необхідно покласти їй край.

Зейдліц очолив СНО, до якого увійшли дев’яносто офіцерів з кількох тисяч взятих у полон. Звернення цього союзу до німецької армії озвучували на передовій пересувні радіоустановки з потужними гучномовцями. Крім того, Зейдліц і його заступник полковник Штейдтле надсилали розмаїтими способами особисті листи німецьким воєначальникам.

Момент істини для цієї пропаганди настав наприкінці січня 1944 року поблизу Черкас, де війська 1-го Українського фронту оточили 60-тисячне угруповання противника. У темряві з рупорів на вантажівках лунало:

— Ви оточені і приречені на знищення! Допомоги вам чекати нема звідки. Повторюється трагедія Сталінграда! Тоді за наказом Гітлера 200 тисяч солдатів загинули в боях. Вам загрожує та ж сама участь! Тому беріть свою долю у власні руки. Йдіть до нас і приєднуйтесь до Союзу німецьких офіцерів!..

Німці відповідали вогнем. На радянський бік перебігли одиниці. А генерал Штеммерман, який командував оточеними військами, не відповів на лист Зейдліца із пропозицією здатися, про що доповів у Берлін. Німецький військовий трибунал заочно присудив Зейдліца до смертної кари за державну зраду.

Десант у «Вовче лігво»

Подумалось: адже Власов теж міг би писати листи радянським воєначальникам! Він казав німцям, що Тимошенко та Будьонний налаштовані проти Сталіна, а Рокосовський не забув, у чиїх підвалах йому вибили зуби... Як могли б виглядати такі листи? Та хоч би й так: «Дорогий товаришу, знаючи не з чуток твоє особисте ставлення до Сталіна і його злочинного режиму, закликаю тебе для блага нашої Вітчизни...» — ну і так далі. Підпис: «Твій Андрій Власов». Щоб розстріляти адресата, більш ніж досить...

Але Власов, зберігаючи залишки офіцерської честі, не грав у подібні ігри, а його шефи з відомства Гіммлера просто до цього не додумалися. Мабуть, вони вважали, що адресат діятиме, як генерал Штеммерман («Доповідаю, що отримав листа від зрадника Батьківщини і не відповів на нього»), чим відведе від себе всякі підозри. Погано вони знали товариша Сталіна!

Ну, чого не було, того не було, і слава Богу. Поміркуймо краще, чому власівські заклики давали ефект, а звернення «Союзу німецьких офіцерів» — ні. Головна причина, мені здається, була в тому, що відозви Власова писав він сам зі своїми російськими помічниками. Німці проштовхували туди окремі фрази, але загалом текст складали колишні радянські офіцери. Добре знаючи обстановку в Червоній армії, вони розраховували здебільшого на перебіжчиків-одинаків чи на невеликі групи (кожна листівка слугувала перепусткою для здачі в полон). А звернення СНО до противника складали літератори НКВС. Їм здавалося, що німці як організований народ перебігатимуть до нас цілими підрозділами («Присилайте за детальними інструкціями парламентерів з білими прапорами!»). Вони не врахували, що без участі старших офіцерів вермахту таке неможливо, але ті рідко зраджували присязі навіть у полоні, а на фронті й поготів. До того ж нерозумно було пропонувати оточеним негайно вступати до СНО, їм би негайно попоїсти та обігрітися.

Зейдліц міг би сказати своїм кураторам, що текст гарний, але не для німців. Можливо, йому забракло рішучості. А скоріш за все, його думкою не дуже-то й цікавились...

Отже, експеримент під Черкасами було з тріском провалено. Сталін гнівався: виходило, що його недолуга пропаганда програє власівській! Вождь охолонув до «Союзу німецьких офіцерів». Але енергійний Зейдліц не заспокоївся. Він надіслав радянському керівництву таємну пропозицію створити з німецьких військовополонених невелику армію (сім генералів, півтори тисячі офіцерів і сорок дві тисячі солдатів) і десантувати її у Східній Пруссії, в районі ставки «Вовче лігво». Він обіцяв розгромити гарнізон ставки й усунути Гітлера.

Сталін, звісно, відмовив. Вождь не дуже довіряв власним солдатам, а тут сорок тисяч озброєних німців! До того ж він зовсім не був зацікавлений в усуненні Гітлера. Адже фюрер як верховний головнокомандувач постійно ламав плани своїх генералів. Крім того, Сталін розумів: поки «кривавий Адольф» при владі, Англія і США навряд чи підуть на сепаратний мир з Німеччиною й до кінця війни лишатимуться союзниками СРСР.

Дивно, але є свідоцтво, що «солдатів Зейдліца» бачили під час штурму Берліна наприкінці квітня 1945 року. Начебто вони були вдягнені в німецьку форму з чорно-біло-червоною пов’язкою на рукаві (кольори догітлерівського військового прапора Німеччини). Про це написав у книзі «1945. Берлінський танок смерті» німець Хельмут Альтнер, якому довелося в сімнадцять років захищати Берлін. Дуже щира книга з масою деталей, які неможливо вигадати. Та чому більш ніхто й ніде не згадує про «солдатів Зейдліца»? Мабуть, це був невеликий підрозділ, якщо взагалі він був...

Клієнт дозрів

А Паулюса тим часом все ще налаштовували проти Гітлера. До нього приїздили для бесід видні німецькі антифашисти, зокрема майбутній президент НДР Вільгельм Пік. Кілька разів його відвідав сам Берія, зондуючи настрій полоненого.

Паулюс потім розповідав, що Берія був єдиний, хто не вимагав від нього зробити заяву, а лише радив діяти згідно з власним сумлінням. Фельдмаршал зі своїм прямим, як ствол гармати, характером не розумів, що це розумна гра.

Він уперто твердив: «Я солдат, а не політик, і не можу порушити присягу, дану Гітлеру як верховному головнокомандувачу!». А проте з ним поводилися навдивовижу лагідно і дбайливо. Він жив в окремому будиночку, до його послуг були ад’ютант, ординарець та особистий кухар, якому видавали дієтичні продукти. Якщо Паулюс скаржився на здоров’я, до нього викликали найкращих лікарів. Одного разу він пожалівся, що у Сталінграді загинула його валіза з травами майоран та естрагон, потрібними для хворого шлунка. Через декілька днів за розпорядженням Берії йому привезли ці трави з Москви. Неймовірно звучить, але радянська розвідка навіть доправила йому з Німеччини лист дружини!

Паулюс дякував — і не змінював свою позицію. Але влітку 1944 року сталася подія, яка його вразила: замах на Гітлера і жорстока страта офіцерів-змовників. Багатьох з них Паулюс знав особисто й поважав. 8 серпня він нарешті зважився поставити свій підпис під антигітлерівським зверненням до німецького народу. Крига скресла...

Невдовзі він вступив до «Союзу німецьких офіцерів», згодом — до Національного комітету «Вільна Німеччина», куди входили німецькі комуністи, які втекли від Гітлера. Виступав по радіо, підписував листівки — одне слово, став головною постаттю антинацистської пропаганди. Але при цьому не пропонував, як Зейдліц, створити з полонених «визвольну армію». Про цю таємну пропозицію Паулюс, мабуть, узагалі не знав, а якщо згодом дізнався, то, напевне, жахнувся. Вбивати співвітчизників здатен не кожен генерал.

Виправдали через півстоліття

Німецьких військовополонених (їх було близько двох з половиною мільйонів) використовували у СРСР на будівництві, лісозаготівлях тощо. За даними НКВС, до повернення на батьківщину вони відпрацювали понад мільярд людино-днів. Для більшості полон закінчився у 1950 році.

Воєначальників не змушували працювати, але й не поспішали відпускати. Сталін та Берія знаходили для них розмаїте застосування. Зейдліцу доручили написати для Генерального штабу спогади про перебіг боїв на східному фронті. А Паулюса 1946 року возили до Нюрнберга на процес нацистських очільників. Його свідчення відіграли важливу роль: з них випливало, що напад Німеччини на СРСР не був превентивним, як стверджували Гітлер, Геббельс та підсудні.

1947 року Паулюса залучили до зйомок фільму «Сталінградська битва» як консультанта. В ролі Сталіна знімався артист Малого театру Олексій Дикий. Вождю сподобалася його робота, хоча сам Дикий казав: «Я граю не людину, а гранітний пам’ятник». Цікаво, що й Паулюс схвалив свій кінообраз, створений ленінградським актором Володимиром Гайдаровим. Завдяки зйомкам фельдмаршал знову побував у Сталінграді. На відновленому універмазі висіла бронзова дошка, яка сповіщала, що в підвалі цього будинку він і його штаб здалися в полон...

Паулюса й далі оточували піклуванням і навіть влаштували йому двомісячний відпочинок у кримському санаторії Міноборони. Але до Східної Німеччини його відпустили лише після смерті Сталіна, наприкінці 1953 року. Наостанок «попросили» заявити в газеті «Правда», що він, сліпо підкоряючись Гітлеру, прибув до Радянського Союзу як ворог, а залишає його як друг.

Він оселився у Дрездені. Йому дали віллу, автомобіль та ад’ютанта, дозволили носити пістолет і запрошували читати лекції про воєнне мистецтво. Помер Паулюс 1 лютого 1957 року, напередодні 14-ліття капітуляції своєї армії.

Зовсім інакше склалася доля Вальтера фон Зейдліца. У 1950 році сталінська Феміда раптом звинуватила його у воєнних злочинах. Його засудили до 25 років позбавлення волі й перші чотири роки тримали в одиночній камері, де цілодобово горіло яскраве електричне світло. Через п’ять років Хрущов звільнив його за наполегливим проханням канцлера ФРН Аденауера разом з кількома іншими німецькими ув’язненими. Зейдліц повернувся до своєї сім’ї в місто Бремен. Суд ФРН визнав, що у своїй діяльності на боці СРСР він керувався «переважно ворожим ставленням до націонал-соціалізму» і скасував винесений йому в гітлерівській Німеччині смертний вирок. А втім, багато знайомих не віталися з ним. До кінця життя Зейдліц носив на батьківщині тавро зрадника, і це можна зрозуміти. Але чому Сталін обійшовся з «німецьким Власовим» так невдячно?

Я марно шукав звинувачення, висунуте Зейдліцу через п’ять років після війни радянською прокуратурою. Схоже, його було засекречено. Адже в чому б не звинуватили Зейдліца, те ж саме — і навіть більшою мірою — стосувалося Паулюса. Але Паулюс був «особистим бранцем» кремлівського вождя, про суд над ним не могло бути й мови. Справа навіть не в тому, що за півтора року після здачі в полон він почав надавати цінні послуги (на такі речі Сталін, як відомо, мав коротку пам’ять). Головне — він був фельдмаршалом, переможеним у Сталінграді, живим доказом того, що товариш Сталін недарма носить мундир генералісімуса...

А генерал Зейдліц чим дужче старався, тим більше асоціювався в очах вождя з генералом Власовим. Завдяки ж приставці «фон» — із бароном фон Врангелем, який вибив Червону армію із Сталінграда (тоді ще Царицина) влітку 1919 року. Вважаю, що це й є розгадка надзвичайно дивного вироку.

В Росії Зейдліца офіційно реабілітували в 1996 році — майже через півстоліття після арешту і через двадцять років після смерті. Справедливість — дама вельми некваплива.

Персидська казка для союзників Що загрожувало Великій Трійці в Тегерані

28 листопада 1943 року розпочалася Тегеранська конференція лідерів антигітлерівської коаліції. Нацистські спецслужби хотіли скористатися цим для вбивства Великої Трійки: Сталіна, Рузвельта і Черчілля. Але радянські чекісти розкрили й зірвали їхній задум. Так стверджують у своїх спогадах двоє колишніх високопосадовців НКВС та особистий перекладач Сталіна Валентин Бережков. На цій основі 1980 року було знято гостросюжетний фільм «Тегеран-43».

Що й казати, захоплююча історія. Однак насправді все було набагато складніше і цікавіше.

Місце зустрічі змінити можна

Після Сталінграда і Курської битви стало ясно, що поразка гітлерівської Німеччини є неминучою. Але як її прискорити? І яким мас стати світ після війни? Обговорити ці питання глави трьох великих держав могли тільки під час особистої зустрічі. Черчілль і Рузвельт завели мову про неї вже влітку 1943 року.

Сталін був повністю згоден — зустрітися конче потрібно! Але де саме? Він відкидав усі варіанти, які пропонували союзники: Шотландію, Аляску, Кіпр, Судан, Єгипет. Свою відмову пояснював необхідністю «частіше, ніж зазвичай, виїжджати у війська на ті чи інші ділянки фронту» (прошу запам’ятати цей загадковий аргумент — ми до нього повернемося!). Сталін пропонував свої місця зустрічі: Архангельськ або Астрахань. Урешті-решт зійшлися на Тегерані.

Гітлер мав величезний інтерес до Ірану: ця країна багата нафтою сама по собі, але, головне, від її північно-східного кордону до бакинських нафтопромислів лише 200 кілометрів. Одним ударом можна позбавити Червону армію пального! Фюрер готував у Ірані переворот, але Сталін із Черчіллем його випередили. Як сповістила 26 серпня 1941 року газета «Правда», СРСР і Великобританія «ввели тимчасово з метою самооборони на територію Ірану свої війська». Німецькі агенти, пояснювала газета, «пробралися на важливі офіційні пости більш як у 50 іранських установ і намагаються втягнути Іран у війну із СРСР». Англійці арештували Реза-шаха й вивезли його на острів Маврикій в Індійському океані, а уряд «добровільно» пішов у відставку. Ця спільна англо-радянська операція називалася «Згода».

За два роки радянські та британські спецслужби очистили країну від німецької агентури. Це було необхідно хоча б тому, що через Іран надходила до СРСР велика частка поставок по ленд-лізу. Тегеран став достатньо безпечним місцем. Аж раптом у день початку конференції Молотов ошелешив союзників звісткою: радянська розвідка розкрила змову проти Великої Трійки! Їздити містом украй небезпечно. Він, Молотов, відчуває глибоку тривогу і просить містера Рузвельта переїхати до радянського посольства: там багато місця, і воно знаходиться поруч з англійським представництвом.

Рузвельт, поміркувавши, погодився.

Згадує його син Елліот: «Сталін обрав для себе один з менших будинків, надавши батькові головну будівлю... Я вийшов із дому, щоб оглянути територію посольства. Скрізь було розставлено російську охорону, яка складалася переважно з офіцерів. Усі вони відзначалися дуже високим зростом, не нижче 6 футів 2 дюймів (188 см. — Авт.). Я виявив, що внаслідок відповідного розташування охорони і встановлення спеціальних щитів радянське й англійське посольства були фактично перетворені на одну велику садибу, оточену з усіх боків пильною вартою».

Для Черчілля те, що відбулося, стало шоком. Британська SIS (Secret Intelligence Service) тримала ситуацію під контролем, але геть нічого не знала про змову. Очевидно, це вигадка росіян: Сталін і Рузвельт хочуть спілкуватися напряму, а його зробити «третім зайвим»!.. Черчілль був уражений і розгніваний, але стримався — не починати ж непотрібний скандал? Він навіть зробив хорошу міну: назвав переїзд президента США розумним заходом безпеки.

Інтереси трьох сторін

Велика Трійка із зрозумілих причин демонструвала Німеччині й усьому світові свою єдність. Насправді ж троє лідерів не довіряли один одному й мали різні цілі.

Сталін домагався, щоб союзники якнайшвидше відкрили другий фронт. Вони обіцяли зробити це ще 1942 року, але висадились не в Європі, а в Північній Африці, де їм не загрожували великі втрати. Сталін підозрював, що Черчілль і Рузвельт навмисно зволікають: нехай німці і росіяни максимально ослаблять один одного! І тут він, на жаль, був близький до істини.

Черчілль зі свого боку підозрював, теж не безпідставно, що Сталін хоче загарбати всю Європу. Тому він наполягав, щоб другий фронт було відкрито на Балканах. Наступаючи із Греції, війська союзників могли б першими ввійти до Болгарії, Румунії та Угорщини. Сталіну тоді довелося б стримати свої апетити під час поділу «європейського пирога».

Не менше лякав Черчілля можливий розпад Британської імперії, яка займала разом із колоніями чверть земної суші. До речі, зберегти після війни французькі колонії прагнув і де Голль. А Рузвельт не приховував, що хоче розпаду колоніальної системи. Він говорив: «Експлуатувати ресурси Індії, Бірми, Яви, викачувати з цих країн усі їхні багатства і не давати їм натомість нічого — ні освіти, ні нормального життєвого рівня, ані мінімальних засобів охорони здоров’я — це значить накопичувати горючі матеріали, здатні викликати пожежу війни». Черчілль ледве стримувався, коли це чув.

Ці правильні слова Рузвельта були щирими лише частково. Сполучені Штати Америки прагнули отримати вільний доступ до природних багатств колоній. Нині їхні лідери, тримаючи в думці чиюсь нафту, обурюються «відсутністю демократії», а тоді говорили про поневолення пригнічених народів. Але в тому самому поневоленні звинувачувала британських імперіалістів і радянська пропаганда! Сталіну і Рузвельту було про що поговорити без «третього зайвого»...

Місія сина Берн

Товариш Сталін зрадив би себе, якби не мав з переїзду Рузвельта до радянського посольства подвійної користі. Він доручив сину Берії Серго, талановитому спеціалісту у сфері радіоелектроніки, прослуховувати апартаменти президента США.

Ось як згадував про це Серго Лаврентійович, який очолював наприкінці життя один із секретних НДІ в Києві:

«Я був викликаний до Сталіна:

— Хочу доручити тобі дуже делікатну місію... Ти слухатимеш розмови Рузвельта з Черчіллем, з іншими англійцями і з його оточенням. Я мушу знати все до найдрібніших подробиць, знати всі деталі. Вирішується питання другого фронту, а Черчілль проти...

Вже о шостій годині ранку я готував стислий виклад прослуханих розмов. О восьмій годині Сталін приймав мене. Він розпитував навіть про інтонації голосів під час бесіди: „Він сказав це переконано, піднесено чи без емоцій? Це було сказано рішучим тоном чи ні?“ тощо. Одного разу він спитав: „Як ти гадаєш, вони знають, що ми їх слухаємо?“».

Рузвельт не був наївним школярем і, звичайно, розумів: «дядечко Джо» не проґавить таку можливість! Тому він говорив те, що мало сподобатися Сталіну і зменшити його хворобливу підозрілість. Ось типовий приклад зі спогадів Елліота Рузвельта:

— Я переконаний, що ми зі Сталіним порозуміємося, — сказав батько. — В найближчі дні буде ліквідовано немало непорозумінь і підозр минулого, сподіваюся, раз і назавжди. Що ж стосується дядечка Джо й Уїнстона... Тут мені доведеться добре попрацювати. Вони такі несхожі один на одного. Така різниця в поглядах, у темпераментах...

Це він дуже лагідно висловився! Сталін ненавидів Черчілля за інтервенцію 1919 року із закликом «задушити більшовизм у його колисці». А Черчілль відповідав йому тим самим як більшовику і колишньому союзникові Гітлера.

Рузвельту справді довелося попрацювати, щоб зустріч у Тегерані була плідною. Союзники пообіцяли відкрити другий фронт на півночі Франції у травні 1944 року. А СРСР зобов’язався вступити у війну з Японією не пізніше, ніж за три місяці після розгрому Німеччини.

Як Сталін з’їздив на фронт

Дивовижно: долю війни і миру в Тегерані вирішували англійський аристократ, син великого американського землевласника і... син грузинського шевця. Рузвельт поводився демократично, а в Черчіллі відчувалася родова пиха герцогів Мальборо. Сталіну було важливо поставити його на місце.

Їхня перша зустріч відбулася в серпні 1942 року в Москві (Черчілль прилетів тоді переконати Сталіна, що майбутня висадка англійських та американських військ у Північній Африці — це і є другий фронт). Сталін прийняв його у Кремлі під портретами Олександра Невського, Суворова і Кутузова, вдягнутий у звичайний кітель напіввійськового крою. Кремль справив на сера Уїнстона сильне враження. Інфраструктура Країни Рад — теж, але з протилежним знаком. Розповідали, що на аеродромі він попросився в туалет і, вийшовши звідти, впевнено сказав: «Народ, який має такі туалети, непереможний!..».

У Тегерані не було радянських громадських убиралень, але не було й Кремля. Перед Сталіним стояло завдання посилити свій образ в очах партнерів. Після Сталінграда і Курської дуги напрошувався замість кітеля маршальський мундир. А щоб краще ввійти в роль полководця, маршалу Сталіну слід було побувати на фронті.

Відомі картини маслом, де вождь стоїть у повний зріст на передовій, пильно вдивляючись у бік ворожих позицій, а поряд в окопах лежать кулеметники. Є й спогади його охоронця Рибіна, який запевняв, що Сталін постійно виїздив на фронт і навіть одного разу мало не потрапив до німців у полон! Я дістав величезне задоволення, читаючи ці оповідання «майора Мюнхгаузена». Чого вартий лише такий епізод: «Сталін вийшов з машини, дивиться вгору. А навкруги розжарені осколки падають і шиплять у вологій траві, наче змії. Верховний став з інтересом їх розглядати, а відтак з посмішкою зауважив: „Шиплять, от фашистське поріддя!..“.

Це була цитата з інтерв’ю Рибіна інтернет-виданню „Вільна преса“. А ось інша, теж чудова, з його книжки „Сталін на фронті“: „В роки війни Сталін поводився відчайдушно. Члени Політбюро і Н. Власик буквально заганяли його в укриття від осколків та снарядів, що розривалися в повітрі“.

Відважні виїзди Сталіна не відображено ні в кінохроніці, ані в мемуарах радянських воєначальників. Уся справа в тому, що він їздив на фронт — а точніше, у бік фронту — один-єдиний раз, із 3-го по 5 серпня 1943 року. На честь цієї видатної події в місті Гжатську (нині Гагарін) і в селі Хорошеве поблизу Ржева було встановлено меморіальні дошки.

Гжатськ і Ржев визволили ще в березні. До німців — кілометрів двісті. А проте в листі від 9 серпня Сталін зміг упевнено сповістити Черчілля: „Я щойно повернувся з фронту“. Маршальський мундир кольору беж у кремлівській шафі немов одразу пропахнув порохом. А фраза в тому ж листі: „Мені доводиться частіше, ніж зазвичай, виїжджати у війська“ — давала зрозуміти, що про жоден політ до Каїра чи до Фербенкса на Алясці не може бути й мови.

Цікаво, чи здогадалися Черчілль і Рузвельт, що Сталін просто боявся літати?

Три маршрути Великої Трійки

Час Верховного Головнокомандувача безцінний. Він зобов’язаний його берегти. А Сталін, прагнучи максимально скоротити політ, вирушив до Баку залізницею. Їхав понад три доби. Його броньований вагон у спецпоїзді виглядав зовні як звичайний.

Вождя супроводжували Молотов, Ворошилов та Берія. Останній не був учасником конференції — він відповідав за безпеку. На бакинському аеродромі делегацію чекали два літаки „Дуглас С-47“. Ця модель славилася своєю надійністю. Відстань 570 км до Тегерана планувалося покрити за дві години.

Літак, призначений для Сталіна, Молотова і Ворошилова, мав пілотувати генерал-полковник авіації Голованов. Але Сталін несподівано попрямував до „Дугласа“ Берії:

— Полетиш, Лаврентію, в моєму! Генерали надто рідко керують літаком.

„Дугласи“ летіли під прикриттям двадцяти семи винищувачів. Після посадки в Тегерані вождь відчув таке полегшення, що присвоїв пілоту, полковнику Грачову, звання Героя Радянського Союзу...

П’ять кілометрів від аеродрому до радянського посольства Сталін проїхав у своєму броньованому „Паккарді“, який прибув від радянського кордону своїм ходом. Трасу охороняли полк НКВС і численні „люди в цивільному“.

Черчілль прилетів з Каїра і доїхав до місця без кортежу в автомобілі англійського представництва. SIS, вважаючи обстановку спокійною, не вжила особливих заходів безпеки. Вздовж траси через кожні 50 метрів стояли іранські кінні патрулі, але це була скоріше дань поваги високому гостю.

Найважче було Рузвельту. Він 19 діб плив Атлантикою на борту лінкора „Айова“, потім летів з Алжира через Каїр. І все це з паралізованими ногами! Американська служба безпеки оригінально забезпечила його захист: президентська машина гордо прослідувала в супроводі броньовиків, а сам Рузвельт без охорони поїхав до американської місії вулицями, де його ніхто не чекав.

Усе минуло спокійно. Терористи себе ніяк не виявили. Принаймні на Черчілля вони легко могли напасти! За його словами, було достатньо двох-трьох рішучих людей із пістолетами чи бомбою...

Так що ж було в Тегерані — реальна небезпека для Великої Трійки чи „вигадка росіян“?

Ідіот фон Ортель

Про тегеранську змову радянські читачі дізналися 1951 року з книги чекіста-партизана Дмитра Медведєва „Сильні духом“. Нагадаю, що в його загоні був розвідник-терорист Микола Кузнєцов. Він сміливо діяв у Рівному, столиці „рейхскомісаріату Україна“, видаючи себе за обер-лейтенанта інтендантської служби Пауля Зіберта. Медведєв пише, що „Зіберт“ зійшовся на ґрунті випивки з гестапівцем фон Ортелем, який розповів, що їздив недавно до Берліна, був прийнятий генералом Мюллером і призначений на одну з головних ролей у ліквідації Великої Трійки! Далі цитую:

„Готуються спеціальні люди. Якщо Зіберт виявить бажання, він, фон Ортель, поклопочеться за нього. Школа — у Копенгагені. Спеціально готуються терористи для Тегерана. Звісно, про це не слід базікати. Тепер ти розумієш, нарешті, як щедро нагородить нас фюрер?

— Розумію, — кивнув Зіберт. — Та чи ти певен, що мене візьмуть?

— Яке питання!..

Він був уже добряче п’яний“...

Людина „татуся Мюллера“ вибовкала маловідомому товаришеві по чарці таємницю величезної ваги! Запросила для участі в надзвичайно складній спецоперації інтенданта! Тодішній читач міг у це повірити, бо за Сталіна німців у радянській літературі та кіно показували ідіотами.

А ми не повіримо. Звернімо увагу на те, що в першій книзі спогадів Медведєва „Це було під Рівним“, виданій у 1948 році, ніякого фон Ортеля ще не було. Логічно припустити, що Берії набридло запитання „Як ви дізналися про плани ліквідації Великої Трійки?“, і полковнику НКВС Медведєву після гучного успіху першої книги було наказано ввести до другої міфічного фон Ортеля. А щоб ніхто не докопувався, хто це такий, нехай він, вибовкавши Зіберту тегеранську таємницю, загадково зникне. І кінці у воду...

Це було б смішно, якби 1971 року тему не підхопив один із перекладачів Сталіна на Тегеранській конференції Валентин Бережков. Він творчо розвинув розповідь Медведєва: надав фон Ортелю звання штурмбанфюрера СС, сповістив, що операція називалася „Довгий стрибок“, а керував нею улюбленець фюрера Отто Скорцені. Коротко кажучи, реанімував і розфарбував давню вигадку. Ну а далі під тією ж назвою, що й книга Бережкова, вийшов фільм „Тегеран-43“ із Джигарханяном у ролі головного кілера. Там ще багато чого нафантазовано, але це художнє кіно, а не спогади учасника подій...

Версію про змову підтримав ще один чекіст — персональний куратор Кузнєцова і Медведєва генерал Судоплатов, який працював під керівництвом Берії. Він дуже авторитетний свідок,але й дуже ненадійний: той, хто брав участь у створенні міфу, навряд чи буде його спростовувати. Тегеранська тема була неприємна Судоплатову: у своїй книзі „Спецоперації. Луб’янка і Кремль“ він приділив їй лише один абзац. Він підтвердив, що для нападу на Велику Трійку тренувалася група терористів — щоправда, не в Копенгагені, а десь поблизу Вінниці. При цьому Вінниця в автора опинилася в передгір’ях Карпат, але старому генералові у відставці необов’язково пам’ятати географію. Підтвердив він і те, що спецоперацію в Тегерані очолював Отто Скорцені.

Чудово. Так собі й запишемо. Ця інформація невдовзі нам знадобиться.

Мовчання свідків

Призвемо ще трьох свідків, не менш компетентних, ніж генерал Судоплатов: Уїнстона Черчілля, Елліота Рузвельта і сина Берії Серго. Вони були учасниками подій у Тегерані й напевно знали правду: Черчілль — від британської SIS, а Елліот і Серго — від своїх батьків.

Перше слово — Черчіллю:

„Молотов, який прибув до Тегерана за 24 години до нашого приїзду, виступив з розповіддю про те, що радянська розвідка розкрила змову, яка мала за мету вбивство одного чи більше членів Великої Трійки, як нас називали... Якщо подібне трапиться, — сказав він, — це може створити надзвичайно несприятливе враження“. Це неможливо було заперечувати».

Все! Більше у спогадах британського прем’єр-міністра немає про змову ані слова. Черчілль не спростовує розповідь Молотова, але тонко натякає: він згоден лише з тим, що вбивство глав трьох держав справило б «надзвичайно несприятливе враження».

Елліот Рузвельт, виправдовуючи переїзд батька до посольства СРСР, теж посилається на радянську інформацію: «Пізніше агенти радянської секретної служби сповістили про арешт кількох осіб, які готували замах на життя членів Великої Трійки». Для президента США, пише він, «було абсолютно розумно оселитися в найбезпечнішому місці».

А де ж американська секретна служба? Де британська? Чому вони не зняли тривогу? Чому прийняти сталінське запрошення Рузвельту рекомендував не відповідальний за його безпеку, а посол США в Радянському Союзі Гарріман? Елліот на це не відповідає. Приділивши версії про змову шість рядків, він іде далі. Зокрема, захоплюється високими (не нижче 188 см) охоронцями радянського посольства. Тут, до речі, виникає цікаве запитання до Берії: «Якщо ситуація в Тегерані насправді загрозлива, то чому ви підібрали охорону вождя за зростом, як на парад?».

Послухаємо, нарешті, Серго Лаврентійовича. Саме він, здавалося б, найбільш зацікавлений стверджувати, що змова була. Адже арешт терористів — величезний успіх його батька, який відповідав у Тегерані за безпеку! Але Серго, розповідаючи про зустріч Великої Трійки, оминув змову мовчанням. Очевидно, як чесна людина, вважав ганебним приписувати батькові неіснуючі заслуги.

Послухаймо Скорцені

Отже, «опитавши» шістьох свідків, ми не дістали доказів, що за переїздом президента США до радянського посольства стояла реальна небезпека. Медведєв, Бережков і Судоплатов розраховували, що їм просто повірять на слово. Варто зауважити, що всі троє служили, явно чи неявно, в одному відомстві — НКВС.

Їм навіть наснитися не могло, що Отто Скорцені сам напише спогади і що ця книжка — «Секретні завдання РСХА» — стане доступною вітчизняним читачам. У ній взагалі немає ані слова про зустріч Великої Трійки! Нехай її автор буде нашим сьомим свідком:

— Що ви робили, герр Скорцені, в той час, коли мала розпочатися Тегеранська конференція?

«Наприкінці листопада 1943 року я отримав зі ставки наказ Гітлера негайно вирушити до Парижа. Йшлося про те, що уряд Петена чи то подумує шукати притулок у Північній Африці, чи то де Голль має намір скинути старого маршала та його міністрів».

— Як ви мали діяти?

«Якомога непомітніше оточити місто Віші кордоном німецьких військ і чекати на дальші вказівки. Я поки не знав, про що мова: про попередження деголлівського нальоту, про знищення деяких міністрів чи про депортацію всього французького уряду до окупованої зони. Дні минали, не приносячи нам нічого, крім наказів про „підвищену боєготовність“, які регулярно скасовували за кілька годин».

— І чим це закінчилося?

«20 грудня 1943 року я отримав наказ „відбій“: треба повертати назад усі частини. Дуже хотілося встигнути до Різдва додому»...Ви можете собі уявити, щоб Гітлер звільнив Скорцені від акції в Тегерані заради нікчемної операції у Віші? Я не можу.

Зустріч у Тегерані була суворо засекреченою, і німецька розвідка навряд чи знала про неї заздалегідь. Судячи з усього, радянська сторона нагодувала союзників «осетриною другої свіжості» — розповіла про диверсантів, які були заарештовані вже давно й мали зовсім інше завдання. Отож Великій Трійці загрожувала єдина небезпека — пересварившись, ні до чого не домовитись.

А маршальський мундир Сталіна насправді справив сильне враження. Особливо на Черчілля, який одразу змінив зручне цивільне вбрання на форму вищого офіцера Королівських ВПС. Та це йому не допомогло, бо радянський вождь умів викликати у присутніх повагу не тільки мундиром. Пізніше Черчілль визнав, що коли до зали конференції входив Сталін, йому нестримно хотілося встати.

Новий «рятівник Кракова» Хто і навіщо виправляє історію

Письменник Юліан Семенов був популярний у Радянському Союзі майже так само, як його герой — розвідник Штірліц-Ісаєв. Але до Штірліца Семенов подарував читачам та кіноглядачам іншого героя, який врятував Краків від знищення гітлерівцями. У майора Вихора був абсолютно реальний прототип — українець Євген Березняк. Вдячна Польща відзначила його своїми вищими воїнськими нагородами, а Краків надав звання почесного громадянина.

Здавалося б, хто краще за врятованих знає свого рятівника? Але 8 лютого 2007 року в газеті «Известия» з’явилося велике інтерв’ю з колишнім розвідником Олексієм Ботяном під назвою «Порятунок Кракова — головне, що я зробив у житті». Майже одночасно цю тему підхопили інші російські ЗМІ. А потім уже деякі польські газети почали стверджувати, що ніякого порятунку взагалі не було, тому що німці підривати Краків не збиралися...

Отже, є три версії. Яка з них правдива? І чому раптом виникли дві нові?

Екзамен на межі розстрілу

На початку 1960-х років Семенов почув від поляків про врятування замінованого Кракова й захопився цією темою. В Москві, в архіві ГРУ, йому показали справу розвідувальної групи «Голос», закинутої до Польщі влітку 1944 року. Очолював її Євген Березняк. Матеріали цієї справи лягли в основу повісті «Майор Вихор», а згодом, у 1967 році, фільму з тою ж назвою.

Фільм ішов по країні з величезним успіхом. Газета «Известия» надрукувала сенсаційну статтю «Здравствуй, майор Вихрь!». Виявилося, що прототип героя не загинув, як у кіно, а живе в Києві і працює в міністерстві освіти начальником головного управління шкіл.

Це була всенародна слава. Євген Степанович отримував тисячі теплих листів, численні кореспонденти прагнули взяти у нього інтерв’ю... Я зустрівся з ним у його квартирі на вулиці Суворова й почав розмову із запитання: «Як ви стали розвідником?».

— Це трапилось абсолютно для мене несподівано, — сказав Березняк. — Я закінчив педінститут і не думав про іншу кар’єру. Коли почалася війна, мені запропонували залишитися в підпіллі в рідному Дніпропетровську. Вдалося влаштуватись рахівником у німецьку фірму, яка поставляла пальне з Румунії на східний фронт. Потайки виписував з накладних, куди і скільки шлють бензину та дизпального. Створив групу, яка поширювала листівки. Без спеціальної підготовки важко було замахуватися на більше. Після звільнення Дніпропетровська мене направили до Підмосков’я в розвідшколу Генерального штабу Червоної армії. Своє прізвище наказали забути: «Відтепер ви Михайлов». Я сумнівався, що зможу бути розвідником, — передусім через погану пам’ять. Але у школі за півроку мені довели, що пам’ять, як і м’язи, можна тренувати...

— Де знаходилася школа? — спитав я з цікавості.

— А навіщо це вам? — професійно нашорошився Березняк. — На дачі Калініна, влаштує?.. Підготовка була дуже серйозною: на двадцять курсантів — близько сотні викладачів, інструкторів тощо. Нас учили стріляти без промаху із пістолетів та автоматів різних систем, ходити в лісах за азимутом, стрибати з парашутом, відриватися від «хвоста». Ми засвоїли шифрування радіограм, передачу повідомлень через схованки, вивчили специфіку німецької армії — від її структури й озброєння до знаків відмінності. Випускні іспити були неабиякі. Мені дісталося таке завдання: підробивши документи, легалізуватися по них у Москві, попрацювати на одному з підприємств і здобути там відомості, цікаві для ворожого розвідника. Я склав цей іспит на «відмінно». За два тижні роботи на славнозвісній тютюновій фабриці «Дукат» дізнався, завдяки роззявам та базікам, до яких військових частин і в якій кількості відвантажують тютюн та цигарки. За цими даними легко визначити чисельність особового складу.

— А якби вас викрили?

— Довелося б викручуватися самому. Тільки у разі розстрільного вироку я мав право сказати, хто я насправді, і дати номер телефону для перевірки... У липні 1944 року мене відрядили в розпорядження 1-го Українського фронту, штаб якого знаходився в Проскурові (тепер це Хмельницький). Там я сформував групу «Голос», узявши собі за представленням розвідвідділу заступника та радистку. Навчання тривало і тут, але стало конкретнішим: так, ми щодня вивчали Краків за різноманітними джерелами. Невдовзі я знав цю стародавню столицю Польщі, можливо, не гірше, ніж свій Дніпропетровськ... Краків був воротами до Сілезії з її воєнними заводами, вугіллям та металом. Крім того, він цікавив нашу розвідку як великий залізничний вузол: крізь нього безперервно йшли німецькі ешелони.

Останній шанс

У ніч на 19 серпня 1944 року літак з Березняком і його товаришами вилетів у напрямку Кракова, але через помилку штурмана група приземлилася за 120 кілометрів від міста. Знайти одне одного не змогли. Далі все було майже так, як у фільмі: задрімавши в лісі від утоми, Березняк був схоплений німецьким патрулем і переданий до гестапо. Він назвався звичайним зв’язковим, який має зустрітися з радянським резидентом на краківській барахолці «Тандета» і передати йому батареї для рації тощо. Відтак розвідника привезли до Кракова. Там у в’язничній камері на стіні він побачив чийсь напис: Dum spiro spero — «Поки дихаю, сподіваюся». Для Березняка він став не просто крилатою латинською фразою...

Героя фільму невідступно супроводжують на ринку гестапівці у цивільному, розраховуючи схопити неіснуючого резидента. Шанси «Вихора» врятуватися стрімко тануть, аж раптом на ринку виникає тривожна метушня: поліція влаштувала облаву! «Вихор» умить загубився серед тікаючих. Історія виглядає неймовірною, але це ж кіно... Однак у житті саме так і сталося: перелякана юрба стрімко понесла розвідника геть від гестапівців. Він дістався до явки в селі, де зустрівся нарешті зі своїм замом Олексієм Шаповаловим та радисткою Анкою Жуковою.

...Кілька годин поспіль я з неослабним інтересом слухав розповідь «капітана Михайлова». Про те, як він налагодив зв’язки з польськими партизанами і замість суто розвідувальної групи створив на свій страх і ризик розвідувально-диверсійну. Про те, як його хлопці захопили у Кракові інженер-майора, який намалював по пам’яті схему німецьких оборонних укріплень. Про те, як за допомогою Анки вдалося завербувати німця Гартмана, начальника відділення абверу (військової розвідки і контррозвідки). Від нього дізналися: центр міста заміновано, а рубильник знаходиться у старому форті в західному передмісті. Електричне коло мали замкнути, коли до міста ввійдуть радянські війська, щоб завалити їх уламками будівель.

Отримавши від групи «Голос» цю інформацію, маршал Конєв направив війська спочатку в обхід міста. Есесівців, які чергували у форті, захопили зненацька...

Наостанок я запитав, де капітан Березняк зустрів День Перемоги. Виявилося, що в перевірочно-фільтраційному таборі НКВС № 174 у підмосковному Подольську. Він розповів після повернення з Польщі на батьківщину все як було, чим і накликав на себе лихо:

— Слідчий бив мене по зубах і кричав: «Зізнавайся, сволото, як зрадив! Від гестапо так просто ніхто не втікав!».

Урятувала записка, яку Євген Степанович зумів передати до розвідшколи своєму колишньому викладачеві. Той письмово запевнив, що всі розвіддані групи «Голос» підтверджено бойовими діями. Випустили Березняка з довідкою: «Держперевірку пройшов», але за кордон, у врятований Краків, уперше дозволили поїхати лише двадцять років потому...

Заслуги четвертого ступеня

Раптом майже через сорок років після виходу фільму та сенсаційної статті ті самі «Известия» оголосили рятівником Кракова і прототипом майора Вихора зовсім іншого розвідника — Ботяна. Я був тоді членом «Клубу читачів» цієї газети і звернувся до редакції із запитанням: «Як це розуміти, любі друзі? Адже ви самі собі суперечите!». Мені не відповіли, а ту саму тему негайно почали розвивати інші російські газети та телебачення. Стало зрозуміло, що «Известия» виступили не з власної ініціативи...

Олексій Ботян народився в Західній Білорусі, яка входила тоді до складу Польщі, і володів польською мовою як рідною. 1941 року він закінчив розвідшколу НКВС СРСР і командував у німецькому тилу розвідувально-диверсійною групою. Він і його люди підірвали у вересні 1943-го гебітскомісаріат у місті Овруч Житомирської області. Загинуло багато ворожих офіцерів. У травні 1944 року група Ботяна у складі 28 осіб почала діяти в Польщі. Разом із партизанами вона захопила містечко Ілжа поблизу Радома, випустила ув’язнених, поповнила за рахунок трофеїв свій арсенал та припаси. Потім їй наказали перебазуватися в район Кракова.

Ботян розповів «Изестиям», що його люди завербували інженера із штабу тилових підрозділів вермахту — поляка Огарека. Від нього дізналися, що в підвалах королівського замку в місті Нови Сонч німці влаштували величезний склад боєприпасів: «Збиралися (виділено мною. — Авт.) замінувати мости і культурні пам’ятки Кракова». Цитую далі: «Огарек знайшов польського комуніста, який під виглядом вантажника вніс до замку міну й заклав її між ящиками зі снарядами. Вибух прогримів 18 січня 1945 року. Гітлерівців загинуло — сотні. По вцілілих мостах, по незатопленій місцевості Червона армія без перешкод увійшла до Кракова. Його порятунок — найважливіше, що я зробив у житті».

Зауважмо: про рубильник, яким німці мали підірвати місто, — ані слова. Тоді чому прототипом «майора Вихора» урочисто оголошено Ботяна? Але не це головне. Війська Конєва вступили до Кракова 19 січня. А напередодні німці, за словами Ботяна, тільки збиралися мінувати місто боєприпасами з Нового Сонча! А їх ще треба було доставити до Кракова за 95 кілометрів і непомітно закласти в сотнях будинків та під мостами. Наївне запитання: скільки часу для цього потрібно? Невже менше доби? В Києві у 1941 році масштаби мінування були скромніші, однак сапери гарячково працювали близько місяця...

Висновок очевидний: боєприпаси, які вибухнули в Новому Сончі 18 січня 1945 року разом із замком, не призначалися для мінування Кракова. А отже, полковника Ботяна при всій повазі до його бойового минулого аж ніяк не можна називати рятівником стародавньої польської столиці. Вірю, що він заслужив звання Героя Росії, надане йому 9 травня 2007 року указом президента країни, але нагороджувати слід було за реальні подвиги, а не за «відвернення знищення Кракова».

Відомо, що укази готують не президенти, а їхній апарат і радники. Чому ж вони вирішили створити міф і втягнули в це Ботяна, 90-річного ветерана розвідки? Справа, думається, в тому, що в Польщі, де ще стояли пам’ятники «Червоній армії-визволительці», почали переглядати її роль. У пресі з’явилися звинувачення на її адресу, часто несправедливі й бездоказові. Втім, обґрунтовані теж були. Одне з них стосується вибуху в Новому Сончі.

Відкиньмо емоції й підведемо підсумки цієї акції. Повністю зруйновано замок XIV століття, де король Владислав Ягелло готувався до битви з хрестоносцями під Грюнвальдом. Знищено старовинні витвори мистецтва, які німці не встигли вивезти. Вермахт позбувся великої кількості боєприпасів, однак на долю Кракова це ніяк не вплинуло. Розумно було б не висаджувати цей склад, а завадити німцям це зробити, зберігши і королівський замок, і боєприпаси для 1-го Українського фронту, передові частини якого були вже поблизу. В замку загинули «сотні гітлерівців» (ніхто їх, звичайно, не рахував), але з таким самим успіхом можна було підірвати якийсь військовий ешелон.

Отже, операція в Новому Сончі виявилася, м’яко кажучи, недоцільною. Можна було б відповісти полякам: «Так, панове, група Ботяна перестаралася, проте легко через сімдесят років, сидячи в кабінетах перед комп’ютерами, критикувати тих, хто щохвилини ризикував життям, виганяючи з вашої території нашого спільного ворога!». Але замість цього почали виправдовувати підрив старовинного замку необхідністю врятувати Краків.

У процесі розкрутки міфу схаменулися, що не згадати про Березняка непристойно. Його нагородили указом президента Росії з таким самим формулюванням, що й Ботяна, але не Зіркою Героя, а орденом «За заслуги перед Батьківщиною» IV ступеня. Як пожартував один російський артист, отримавши таку ж нагороду, «чи то орден четвертого ступеня, чи то мої заслуги»... Березняк не поїхав до Москви на церемонію вручення, пославшись на погане самопочуття, і я його добре розумію.

Бідний Коперник...

На початку XXI століття польські феміністки зробили радісне «відкриття»: великий астроном Миколай Коперник був... жінкою! Мовляв, у ту епоху успішну кар’єру могли робити тільки чоловіки, от і довелося йому, тобто їй, бідоласі, приховувати свою справжню стать.

Добрий початок — половина справи. Слідом виникло й викликало бурхливу дискусію твердження, що Коперник був німцем. А потім у Польщі з’явилися плакати, де його зображено у вигляді негра. Цим жартом бажали привернути увагу до проблем переселенців з Африки, але де гарантія, що якийсь ентузіаст не сприйме це всерйоз і не знайде у Коперника нігерійські або конголезькі гени?..

Міф народжує ланцюжок подальших міфів і просто зухвалої брехні. Якщо за допомогою міфу підміняють героя, виникає спокуса стверджувати, що ні героїв, ані подвигів не було взагалі. Мені здається не випадковим, що за рік після нагородження нового «рятівника Кракова» в цьому місті демонтували пам’ятник маршалу Конєву. А в польських ЗМІ з’явилися статті про те, що гітлерівці взагалі не мінували Краків — мовляв, усе це радянська пропаганда.

Одну таку статтю я надибав на веб-сайті wiadomosci.onet.pl. Автор запевняв, що намісник Гітлера у Кракові генеральний губернатор Ганс Франк ніколи не пішов би на знищення міста, бо вважав Krakau суто німецьким і хотів його зберегти, а чутки про мінування розпускали самі німці, щоб деморалізувати Опір...

Полякам, які залишили на сайті свої коментарі до статті, робить честь, що ніхто з них не повірив автору і не підтримав його. Ось іронічна відповідь краків’янина з ніком historyk («історик»):

«Наскільки я розумію, гігантський заряд (близько тонни тротилу), викопаний у 1970-ті роки на вулиці Старовисльній, випадково впав з німецької вантажівки? Ударна хвиля від його вибуху завалила б вежі костьолів у радіусі кількох сотень метрів. А як щодо декількох подібних зарядів, знайдених одразу після війни, зокрема, під головним поштамтом? Детонація змела б там чверть Старого Міста. ШИРОКЕ МІНУВАННЯ КРАКОВА — НЕЗАПЕРЕЧНИЙ ІСТОРИЧНИЙ ФАКТ».

Чи треба щось додавати до цього коментаря?

І все ж таки додам.

Я радію, що до виходу книжки з друку встиг прочитати цю главу Євгену Степановичу та його дружині Катерині Кузьмівні. Березняку було 99 років, він уже погано бачив, однак міркував і говорив чітко. Це була наша остання зустріч — менш ніж за рік його не стало...

Польска Вікіпедія поставила в цій історії останню крапку. Читаймо:

«Євген Степанович Березняк, псевдонім капітан Михайлов (народ. 25 лютого 1914 у Катеринославі, пом. 24 листопада 2013 у Києві) — легендарний майор Вихор, один з найвидатніших розвідників Червоної Армії, Герой України».

«Чай, віскі, потанцюймо...» Чи були інтерклуби в північних портах СРСР таємними борделями

Починаючи з осені 1941-го, з Ісландії, Шотландії, Ліверпуля йшли на схід через Баренцове море каравани суден — конвої. Вони везли до СРСР бойову техніку та безліч інших вантажів — допомогу США і Великобританії своєму союзникові по антигітлерівській коаліції.

Плавання тривало 10-12 днів, і будь-який з них міг стати останнім для кожного судна і кожного моряка. За конвоями активно полювали з баз в окупованій Норвегії німецькі субмарини та надводні кораблі на чолі з лінкором «Тірпіц». Хлопці, яким пощастило досягти портів призначення — Архангельська, Мурманська чи Молотовська (нині Северодвінськ), мріяли розслабитися на березі після довгої гри зі смертю. Але як?!

«Дівочий затон»

Традиційний спосіб зняти стрес — випивка і жінки — погано працював на радянській території. Видана на борту інструкція наказувала не купувати спиртне з рук — можна отруїтися! Ну а місцеві жінки, стримуючи себе, уникали «контактів з іноземцями», знаючи, чим загрожує громадянам СРСР це формулювання...

Британці звернули увагу радянських офіційних осіб: екіпажам конче потрібна розрядка! Москва дозволила створити в Архангельську і двох інших портових містах «клуби інтернаціональної дружби», де союзні моряки могли б спілкуватися з радянськими дівчатами. Ці «будинки Черчілля», як називали їх у народі, породили похмуру легенду. Її покладено в основу кіносценарію, за яким відомий російський режисер Олексій Учитель задумав зняти фільм.

Згідно з легендою, інтерклуби насправді були борделями. Туди набирали вродливих комсомолок від 17 до 25 років. Коли у 1945-му відплив останній конвой, їх вивезли на баржі у відкрите море й потопили торпедою з підводного човна...

Не казатиму, що НКВС був на таке нездатний, адже ще Ленін із Дзержинським ставили «революційну доцільність» вище моралі та законів. Але саме доцільність тут відсутня! Почну з найпростішого: навіщо топити баржу торпедою, якщо можна відкрити її кінгстони? Тихо, дешево й немає зайвих свідків — підводників... Та головне, навіщо взагалі було топити? Щоб світ нічого не дізнався про три радянські борделі? Тоді слід утопити й клієнтів, тобто британських та американських моряків (їм-то рота не стулиш!). А дівчата — якщо припустити, що борделі були, — напевно б давали підписку про нерозголошення, та й без неї, щоб себе не ганьбити, тримали б язика за зубами.

Те, що в інтерклубах не було нічого схожого на бордель, підтвердили моряки-ветерани з британського товариства «Російський конвой». Так, пили горілку, заїдали ікрою, танцювали з російськими дівчатами під патефон чи оркестр, проте вони зовсім не були повіями! А французький історик Жорж Блон, який розмовляв з багатьма учасниками конвоїв, пише у своїй книжці: «Дівчата Інтерклубу не вміли розмовляти англійською і взагалі не розуміли цю мову, за винятком декількох слів. Перебуваючи під пильним наглядом компетентних органів, вони навіть усміхатися побоювались. Гьорлс кружляли в танку, наче дерев’яні, що бентежило моряків».

Часом усе ж виникали любовні стосунки — молодість брала своє. Не одна дівчина поплатилася за них роками таборів згідно із сумнозвісною 58-ю статтею. Ці трагедії теж страшні, але надто звичайні для того часу і програють в очах кіношників ефектній легенді.

Але як постала ця легенда? Адже диму без вогню не буває. Певно, вона стала відлунням іншої північної трагедії.

Старожили селища Ліїнахамарі Мурманської області розповідали, що під час німецької окупації в Печензькій затоці стояла баржа з російськими жінками. Це був бордель для офіцерів вермахту. Мабуть, багато жінок знаходились там не з власної волі, інакше навіщо б німцям тримати баржу далеко від берега. Коли Червона армія пішла в наступ, судна в бухті бомбили. Багато з них затонуло, зокрема та баржа. Місце її загибелі досі називають у селищі «Дівочий затон».

У бордель за конкурсом

«Чоловік за природою воїн, а жінка — спочинок воїна», — писав улюблений філософ Гітлера Фрідріх Ніцше. У Третьому рейху цю думку втілили на практиці у вигляді армійських борделів. Спочинок спочинком, але була й інша мета: знизити у вермахті рівень венеричних захворювань. Гонорею або сифіліс мав кожен десятий, що, звісно, зменшувало боєздатність. Не тільки фюрер, а й його генерали надавали борделям великого значення. Відкриймо щоденник Франца Гальдера, начальника Генерального штабу сухопутних сил вермахту, за період з 23 липня по 7 серпня 1940 року. Францію переможено, на черзі вторгнення в Англію. У вищих воєначальників безліч турбот, вони готують десантну операцію, але при цьому тричі за два тижні на своїх нарадах обговорюють питання про армійські борделі!..

Спочатку туди брали виключно чистокровних арійок, оскільки статеві зносини з представницями «нижчих рас» вважалися «злочинним розбазарюванням сім’яного фонду німецької нації». Від бажаючих стати працівницею борделю (слова «повія» старанно уникали) не було відгону. Ще б пак! Цих жінок прирівняли до державних службовців: їм платили зарплатню, надавали пільги, нараховували для пенсії трудовий стаж. А багато з них до того ж пишалися своєю професією, вважаючи, що виконують патріотичний обов’язок перед батьківщиною.

Але виявилося, що в борделях не мед. У солдатських «норма виробітку» була вдвічі більшою, ніж в офіцерських: до кожної повії згідно із затвердженими в Берліні нормативами «прикріпляли» 100 чоловіків, і кожного з них вона мала обслужити п’ять-шість разів на місяць. І спасибі, якщо в тилу, а не близько лінії фронту! Арійських претенденток майже не стало, й довелось вербувати кадри серед слов’янок.

В окупованому Києві були два широковідомі доми розпусти: шикарний у Палаці піонерів (нині в цьому будинку № 2 на Володимирському узвозі міститься Національна філармонія) і дешевий, доступний солдатам, на вул. Саксаганського, 72. Молодих киянок, звичайно, не заохочували благами, як німок. Вони раділи вже з того, що не голодують. Втім, були серед них і професіоналки, які займалися проституцією в довоєнному Києві. Адже радянська влада, як не старалася, не змогла її викоренити.

Після визволення Києва доля цих жінок склалася по-різному. Одні залишили його заздалегідь разом з відступаючим вермахтом, інших на підставі доносів сусідів та знайомих позбавили волі за «зраду Батьківщини» або за «вихваляння фашистського ладу» (статті «Статевий зв’язок з ворогом» у Карному кодексі не було). А на вул. Саксаганського, 72 за іронією долі працює міський шкірно-венерологічний диспансер.

Похідно-польові дружини

Червоноармійці, на відміну від німецьких солдатів, обходилися без борделів. У перший період війни, під час відступу, більшості було зовсім не до сексу. «Я мріяв тільки дожити до темряви, коли бій ущухав. Після цього можна було перевести дух... У такі години хотілося тільки спати, навіть голод не так відчувався — лише б забутися», — згадував білоруський письменник Василь Биков.

Потяг до жінок прокинувся, коли фронт рушив на захід. Про це свідчать навіть пісні тих років: замість дружини, що безсонно чекає бійця біля дитячого ліжечка, в них з’явилися розвесела смуглянка-молдаванка і принадна незнайомка з «Випадкового вальсу» («Ночь коротка...»).

Солдати вирішували проблему власними силами, хто як міг. Офіцерам було простіше: мало не всі вище командира взводу мали «похідно-польових дружин» з-поміж телефоністок, медсестер тощо. Жінками при цьому керувало не тільки кохання, а й потреба в захисті: якщо ти «при комусь», не домагатимуться...

І все ж у Червоній армії 1944 року задля експерименту було створено два борделі (про це розповів чеський літератор Шнайдер зі слів генерала Антипенка, заступника маршала Жукова з питань тилу). Називалися вони будинками відпочинку для офіцерів. Перша група відпочила, як і було задумано. А відтак борделів не стало. Все закінчилося дуже по-нашому: офіцери повернулися на фронт, узявши своїх нових подруг... У Німеччині таке було б абсолютно неможливо.

Є в наших жінок особливість, яку важко передати словами, простіше навести приклад. На початку 1990-х років я приїхав у відрядження до Луцька й замешкав у центральному готелі в одномісному номері. Приліг відпочити з дороги, як раптом задзвонив телефон. «Вам не сумно в нашому готелі?» — спитав приємний жіночий голос. Спросоння я не одразу збагнув, про що йдеться: «А що ви можете запропонувати?» — «Шампанське, цигарки, масаж...» — «Ні, дякую, це не для мене» — «А що для вас?» — «Романтичне кохання, яке ви запропонувати не можете» — «Напевно, так...».

Треба було чути, з яким жалем і слабкою ноткою надії пролунали останні слова!

Як назвати цю рису наших жінок? Іскрою чистоти, яка не гасне в наймерзенніших життєвих обставинах? Не знаю, я не Лев Толстой. А втім, справа не в назві. Головне, ця риса у них є. Навіть у повій.

«Проституція — це на Заході!»

Радянська влада боролася з проституцією розмаїтими методами. Спочатку «жриць кохання» просто розстрілювали. Відома телеграма Леніна, надіслана 9 серпня 1918 року до Нижнього Новгорода голові губернського виконкому Федорову: «Треба напружити всі сили, ...навести негайно масовий терор, розстріляти й вивезти сотні повій, які споюють солдатів».

У роки непу (1921-1927) повій намагалися перевиховати. Потім оголосили «класовими ворогами». Вже не ставили до стінки, але відправляли в табори НКВС за вигаданими звинуваченнями. Тоді ж, у 1930-ті роки, цензура заборонила засобам масової інформації будь-які згадки про проституцію в СРСР. До середини 1980-х офіційно проголошувалося, що у нас з нею давно покінчено і що вона існує тільки в «загниваючому капіталістичному світі». А вона була!

Тому й виявилася такою живучою легенда про борделі для союзників. Радянські люди добре знали звичай вітчизняної пропаганди не називати речі своїми іменами і традиційно підозрювали її у брехні. «Інтерклуб, кажете? Все з ним зрозуміло!..». Але навіть найбільший брехун інколи каже правду.

А фільм Олексія Учителя так і не було знято: Міністерство культури Росії відмовилось його фінансувати. Голлівуд же погодився, але за умови, що не буде російського режисера та російських акторів. Чорнушний проект пішов на дно, як горезвісна баржа з легенди.

Фатальна жінка Третього рейху Як Уолліс Сімпсон завадила Гітлеру перемогти

Чи може жінка — не імператриця і не королева — змінити хід історії? Не кинджалом, як Шарлотта Корде, яка вбила Марата, і не браунінгом, як Фанні Каплан, а винятково своїми чарами? Принаймні одній жінці, американці зі штату Пенсильванія, це вдалося. Без неї події Другої світової війни, а отже й післявоєнні, склалися б зовсім інакше. Але світ вбачає в Уолліс Сімпсон та її королі лише героїв легендарної love story...

Китайський дебют

Мало яка дівчина не мріє про принца. Негарна і тверезомисляча міс Уолліс не ставила поперечку так високо. Вона вважала, що життя вдалося, коли 1916 року їй, двадцятирічній, освідчився морський льотчик Уїнфілд Спенсер. Вони жили разом, часто сварячись, десять років і остаточно розійшлися в Китаї, де служив Спенсер. Горда Уолліс не пробачила, що він напідпитку підняв на неї руку. А Уїнфілд напився, бо дізнався про двох її коханців...

Уолліс залишилася в чужій країні майже без грошей, проте й не думала сумувати. Її капіталом була владна авантюрна вдача, помножена на сексуальність. Вона давно переконалася, що ця гримуча суміш невідпорно діє на чоловіків певного типу. Настав час використати цей капітал професійно.

Згодом недоброзичливці поширювали чутки, що вона працювала в шанхайському борделі. Це не зовсім так — беріть вище! Уолліс була escort woman — жінкою, яка супроводжує заможних клієнтів на бенкети, вечірки, до ресторанів тощо. Решта — за окремим тарифом.

Вона і в юності не комплексувала через зовнішність, а з віком стала в ній абсолютно впевнена. В очах чоловіків така впевненість часто заміняє вроду. До того ж Уолліс вправно маскувала вади своєї зовнішності — приміром, не носила каблучок, щоб не привертати увагу до завеликих і досить кістлявих кистей рук. Зате вуха вона мала гарні й підкреслювала це кліпсами.

1928 року американець Ернест Сімпсон запропонував їй руку та серце. Він був співвласником англійської брокерської компанії в галузі морських перевезень — не романтична, але прибуткова сфера діяльності... Так Уолліс Сімпсон опинилася в Лондоні.

Знайомство з принцем

Ернеста Сімпсона, а отже і його дружину, приймали у світському товаристві. Уолліс як добрий психолог швидко адаптувалась у цьому середовищі. Одна з її нових приятельок — віконтеса Телма Фьорніс — виявилася коханкою принца Уельського, старшого сина короля Георга V. Уолліс зустріла спадкоємця престолу в будинку Телми й навіть бровою не ворухнула. Принц дуже здивувався: він звик, що жінки, зустрівши його, мінилися на обличчі. А ця американка ще й насмілилася йому сказати з якогось дрібного приводу: «Ви мене розчарували, ваша високосте!».

Телма зрозуміла, що припустилася великої помилки. Вона запросила Уолліс, бажаючи похвалитися перед нею своїм принцем, а тепер може його втратити. Адже вона знала, що його мазохістській високості потрібна домінуюча стерва. Телма ненайкраще грала цю роль, натомість Уолліс просто в ній жила!

Тепер вона на правах знайомої спілкувалася із принцем на світських раутах і поводилася з ним дедалі вільніше. Могла легенько ляснути по руці, коли він намагався щось узяти з блюда без виделки, чи вийняти у нього з рота цигарку, вважаючи паління недоречним. Присутні перезиралися й обурено перешіптувались, а принц аж світився.

Багаття його пристрасті, як писали у старовинних романах, розгорялося повільно, але невгасимо. Познайомившись у 1931-му році, вони стали таємними коханцями в 1934-му. Невдовзі про це дізнався весь лондонський бомонд — і чоловік теж. Втім, Ернест Сімпсон не заперечував: адже він, що не кажіть, породичався із сином короля!..

Ті самі й Ріббентроп

Принц возив кохану в Альпи кататися на лижах, до Відня — танцювати вальс, до Будапешта — слухати пісні циганів, дарував їй коштовності та розкішне вбрання. Інша жінка вважала б, що зірвала в житті джекпот. Але тільки не Уолліс! Бути абсолютно вірною навіть принцу було над її сили.

1934 року до Лондона почав учащати вповноважений Гітлера Ріббентроп (ішлося про перегляд деяких пунктів Версальської угоди). Уолліс визначила з першого погляду, що він перед нею не встоїть. Замість «любовного трикутника» (Уолліс — чоловік — принц) намітився чотирикутник із політичним забарвленням.

Іоахім Ріббентроп прислужився Гітлеру перед приходом нацистів до влади (зокрема, надав йому свою віллу під Берліном для таємних переговорів з рейхсканцлером фон Папеном). Враховуючи, що він жив колись в Англії і добре знав цю дуже важливу для Гітлера країну, вдячний фюрер зробив його своїм радником із зовнішньої політики. А Гіммлер, у свою чергу, присвоїв Ріббентропу звання штандартенфюрера СС.

В особистому житті Ріббентропа все теж було чудово. 1920 року він одружився з дочкою найбільшого німецького виробника шампанських вин. Такі шлюби зазвичай укладають з розрахунку, але Ріббентроп цінував Аннелізе Хенкель і як жінку. Йому потрібна була саме така: розумна, рішуча й безмежно упевнена в собі. Не дивно, що в Лондоні він легко й охоче став здобиччю Уолліс Сімпсон.

Чим же він її привабив? Елегантно одягнений блакитноокий блондин, що добре танцює, — це чудово. Перспективний німецький дипломат, якому пророкують крісло міністра іноземних справ, — прекрасно! Але заради цього ризикувати коханням майбутнього короля?! Ні, в цьому списку чогось явно бракує. Щоб зрадити принца, був потрібен вагоміший стимул.

Четверо синів короля Георга V успадкували від матері німецьку кров, але тільки старший, Девід, він же принц Уельський, був германофілом. Він змолоду обожнював усе німецьке — від пива до автомобілів — і захоплювався німецьким «орднунгом». Принц гаряче вітав перемогу Гітлера на виборах: ось хто потрібен Німеччині! Уолліс цілком поділяла цю думку. Додати до власної інтимної колекції радника самого фюрера було надзвичайно спокусливо. А принц вважав, що це просто флірт. Він навіть заохочував Уолліс, сподіваючись у такий спосіб зблизитися з Гітлером.

Улітку 1936 року Ріббентроп міг посісти посаду заступника міністра іноземних справ, проте висловив бажання стати послом у Лондоні. Принц Уельський після смерті батька вже півроку був королем Великобританії Едуардом VIII, і Ріббентроп обіцяв Гітлеру схилити його до союзу з Німеччиною. Фюрер залюбки дав згоду. Йому було невдогад, що Лондон вабить Ріббентропа можливістю зустрічатися з Уолліс Сімпсон.

Трон похитнувся

Ставши королем, принц Уельський швидко відчув різницю — його безтурботному життю настав край. Тепер він був верховним головнокомандувачем армії, авіації та флоту із правом оголошувати війну чи укладати мир. Він мав розглядати всі прийняті парламентом закони і схвалювати їх або накладати вето. Регулярно зустрічатися з прем’єром (а не з Уолліс!), призначати міністрів, нагороджувати орденами, надавати лицарські звання. А ще — прийом послів, ратифікація міжнародних угод... Він тонув у справах Англії, а відповідав ще й за Шотландію, Уельс, Північну Ірландію та численні заморські території, починаючи з Індії.

Папери й урочисті церемонії витіснили з його життя кохану. Він усією душею зненавидів їх і заявив, що вирішив одружитися з Уолліс. Королева-мати, уряд і архієпіскоп Кентерберійський жахнулися. Для початку королю нагадали, що вона заміжня. Ну, це не перепона! Він приїхав до Ернеста Сімпсона і запропонував йому графський титул, якщо той терміново погодиться на розлучення. Приголомшений Сімпсон плюхнувся у крісло, забувши, що не можна сидіти в присутності короля. Прийшовши до тями і тверезо все зваживши, він дав згоду, щоб, за його словами, не заважати перебігу історичних подій. А від титулу через самолюбство відмовився.

Наближався час коронації. Але король висунув умову: тільки після одруження! Архієпископ звернув його увагу, що шлюб короля Великобританії з двічі розлученою іноземкою, а до того ж католичкою, — нечувана річ! А Едуард VIII у відповідь нагадав, що саме він, король, є верховним главою англіканської церкви і має право звільняти архієпископів. Він доручив адвокату вести справу про розлучення Уолліс, а сам вирушив з нею на розкішній яхті в романтичний круїз Середземним морем. Яхту супроводжували два міноносці королівського військово-морського флоту.

Король був щасливий, як ніколи, і не думав про наслідки. А Британію тим часом трусило: символ моралі та честі нації став героєм скандальної хроніки світової преси! Вершки суспільства дивувалися: чим так цупко тримає монарха ця миршава американка? Кілька століть тому її назвали б відьмою й напевно спалили б, але зараз, у 1936 році, дійшли матеріалістичного висновку: тримає витонченим сексуальним досвідом, набутим у Шанхаї! Це передавалося від уст до уст пошепки, а часом і на повний голос. Непорушний трон імперії похитнувся.

Коли король повернувся до Лондона, прем’єр-міністр Болдуїн доповів йому, що уряд категорично проти його матримоніальних планів. Якщо його величність наполягатиме на них, кабінет міністрів піде у відставку. Новий кабінет повинна буде сформувати опозиційна лейбористська партія, однак її позиція стосовно шлюбу така сама. Країна залишиться без виконавчої влади й опиниться у глибокій кризі з непередбачуваними наслідками. Виходячи з цього, кабінет міністрів уклінно просить його величність відмовитися від морганатичного шлюбу або зректися престолу.

Британська пресса здійняла галас. Уперше за всю історію імперії про короля писали нешанобливо, а вже про Уолліс і поготів. Перед будинком Сімпсонів проходили маніфестації з плакатами: «Геть американську шлюху!». Вона поїхала до Франції, закликавши короля не здаватися, — ще сподівалася стати королевою! Але Едуард VIII не витримав тиску уряду, преси і рідних. Він хотів одного — бути разом з Уолліс. 11 грудня 1936 року, на 327-й день свого правління, він звернувся до нації по радіо зі словами: «Я вважаю для себе неможливим нести важкий тягар відповідальності і виконувати обов’язки короля без допомоги та підтримки жінки, яку я кохаю».

Що стояло на кону

«Ах, яке високе кохання! Яка жертва! Кинути корону до ніг жінки!» — розчулюються всі, хто чув про цю історію. Та вона насправді не така вже й романтична. Кохання в ній щільно пов’язане з політикою.

Гітлер одразу взяв курс на озброєння Німеччини всупереч умовам Версальської угоди. В Англії до часу дивилися на це крізь пальці. Але 1936 року фюрер уже не при ховував своїх агресивних намірів. Було прийнято «чотирирічний план» з чіткою метою підготувати вермахт і економіку Третього рейху до війни. Це стривожило англійців: добре, як Гітлер розширятиме «життєвий простір» для німців за рахунок Росії, а якщо він зазіхне на їхні африканські колонії та Індію? Тоді король, що співчуває нацистам, стане дуже небезпечним. Його слід усунути від влади, і єдиний привід для цього — місіс Сімпсон.

Якби йшлося лише про традиції та моральність, король, імовірно, домігся б свого — ввів би кохану до Букінгемського палацу на правах господині. Але на кону були інтереси імперії і національної еліти, а це куди серйозніше двох розлучень Уолліс та її шанхайських «курсів підвищення кваліфікації»... Король зрозумів, що цю стіну йому не пробити.

У Гітлера в гостях

Після виступу по радіо Едуард VIII — ні, тепер уже просто Девід — поїхав до Франції, де на нього чекала Уолліс. Романтично було б покинути батьківщину без нічого, нехтуючи матеріальні цінності, протебагаж екс-монарха налічував 266 місць.

На британський престол під іменем Георга VI зійшов другий за старшинством син покійного короля Альберт. Він придумав брату титул «герцог Віндзорський», оскільки члени королівської династії мали прізвище Віндзор. Але висунув умову: ні дружина герцога, ані можливі нащадки не мають права називатися Королівською Високістю. Він заборонив Девіду відвідувати Великобританію без спеціального запрошення й обіцяв виплачувати йому компенсацію за покинуту нерухомість — два старовинні замки.

Одруження герцога й Уолліс відбулося 3 червня 1937 року в замку XVI століття Канде поблизу французького міста Тур. Королівська сім’я зігнорувала цю подію. А Ріббентроп надіслав нареченій букет із сімнадцяти білих троянд. Такі саме букети вона отримуватиме від нього й надалі. Стверджують, що кожна з троянд символізувала їхню інтимну зустріч...

У жовтні молодята виправдали найгірші побоювання британського уряду — відвідали Німеччину. Їх приймали Гесс, Герінг, Гіммлер, Геббельс, а наостанок і сам фюрер. Герцогське подружжя було в захваті від люб’язності та гостинності господарів. Гостей зустрічав почесний караул СС, на їхню честь влаштовували салюти. Герцог не залишився в боргу: всіляко вихваляв досягнення Третього рейху, турботу фюрера про народ і навіть оволодів нацистським привітанням.

— Його зречення престолу стало для нас тяжкою втратою, — казав Гітлер у своєму колі. — З ним було б усе інакше. Але він нам іще згодиться.

Місія Шелленберга

У травні 1940 року вермахт вдерся до Франції. Французька армія та англійський експедиційний корпус були вщент розбиті за сорок днів. Уолліс Сімпсон зробила в це свій внесок: вона, за даними британської розвідки, передавала Ріббентропу відомості про настрої у французькій верхівці і про конфлікти між союзниками. Так вона металася Англії за те, що не стала королевою.

Віндзори не залишилися в окупованому Парижі, це був би остаточний розрив з Англією і кінець фінансових надходжень звідти. Вони переїхали до Португалії, попередньо подбавши, щоб їхню шикарну віллу в Булонському лісі було взято під охорону СС. У Лісабоні герцог дав інтерв’ю, в якому сказав, що Англія не зможе відбити німецьке вторгнення, отож для неї найкращий вихід — укласти мир з Німеччиною. Для Лондона це стало останньою краплею. З Віндзорами треба було терміново щось робити.

Про те саме думали і в Берліні. Гітлер хотів після окупації Англії повернути герцогу трон, а «сірим кардиналом» у статусі його радника зробити Ріббентропа. Що може бути краще за короля-маріонетку?!

Ріббентроп викликав керівника політичної розвідки Шелленберга й завів мову про герцога:

— Цей щирий і справжній друг Німеччини знаходиться в Лісабоні під суворим наглядом англійської Сікрет Сервіс. Він почувається як заарештований і прагне скинути ці кайдани. Треба допомогти йому перебратися до Іспанії, де опікуватися ним будемо ми та каудильйо Франко. Це можна влаштувати, наприклад, під час полювання поблизу португальсько-іспанського кордону.

— А чи хоче він до Іспанії? — спитав Шелленберг.

— Якщо він вагатиметься, ви переправите його туди силоміць, і потім він сам нам дякуватиме. Фюрер готовий для початку покласти на його банківський рахунок п’ятдесят мільйонів швейцарських франків...

Шелленберг вилетів до Лісабона. Передусім він здобув план вілли Віндзорів в Ешторилі, курортному передмісті столиці. Відтак за допомогою герцогині почав заміняти португальську прислугу своїми людьми. Проте головним сценарієм було не викрадення герцога, а його добровільна втеча до Іспанії під приводом полювання. А він вагався. Щоб зробити його рішучішим, агенти Шелленберга розбили вночі камінням вікна його будинку і поширили чутки, що це підступні дії англійської розвідки. Відтак герцогу доставили букет із запискою: «Бережіться провокацій SIS! Португальський друг, який зичить Вам добра».

Ця незграбна робота була марною: герцог знав, що в Сікрет Сервіс ідіотів не тримають. І тоді Шелленбергу надійшла з Берліна шифровка: «Готуйте викрадення!».

Цікаво, як би це виглядало? Якби викрали самого тільки герцога, англійці могли б затримати герцогиню і змусили б його повернутися. А якби викрали обох, то як би Уолліс пережила розставання з коштовностями та ексклюзивними сукнями? Хоча про їх цілість напевно подбав би її друг Ріббентроп...

Однак до викрадення не дійшло. Англійська розвідка засікла Шелленберга в Лісабоні, а безглузде биття скла показало їй, навіщо він тут. На віллі Віндзорів різко посилили охорону: ззовні португальську, всередині — англійську. Новий британський прем’єр Черчілль і Георг VI призначили герцога губернатором Багамських островів, і в Лісабон за подружжям прибув військовий корабель.

Шелленберг справедливо побоювався, що за провал операції фюрер відірве йому голову. У відчаї він наказав повідомити англійців, що корабель заміновано. Міну шукали і не знайшли, а вигадати щось іще Шелленберг не зміг. Герцог із герцогинею та їхнім багажем благополучно відплили в напрямку Карибського моря.

Шелленбергу дуже поталанило: Гітлер, дізнавшися про невдачу, не впав у традиційну лють. «Кишеньковий король» вислизнув з рук? Прикро, але не біда. Фюрер у ці дні вже націлювався замість Англії на Росію.

Від Багам до Парижа

Герцог гнівався, що його призначили «у третьосортну провінцію з чорним населенням» (негрів він, подібно до Гітлера, вважав нижчою расою). Але на Багамах зрозумів, що це райський куточок, де можна безтурботно кохати свою Уолліс. Клімат субтропічний, дуже м’який. У лісах сотні видів орхідей, у лагунах — рожеві фламінго. І тепле море: 25-30 градусів протягом усього року...

Обов’язки багамського губернатора були необтяжливі, й Віндзори мали можливість відвідувати Сполучені Штати Америки. Там за ними скрізь слідували, крім репортерів, агенти ФБР: відомству Гувера Уолліс була відома як агент Ріббентропа.

Одразу по війні подружжя повернулося до свого будинку в Булонському лісі й жило всі подальші роки у Франції. Молодшого брата Альберта, він же Георг VI, Девід побачив тільки 1952 року, коли був запрошений без герцогині на його похорон. Нова королева Єлизавета ставилася до дядечка стримано, але терпляче: у 1964 році вона привітала Девіда із сімдесятиріччям, а згодом запросила до Лондона разом із дружиною (!) на відкриття меморіальної дошки на честь його покійної матері — королеви Марії.

Про кохання Едуарда VIII до Уолліс складено пісні і знято фільми. Але ця історія завдала непоправної шкоди престижу британської корони. Король упродовж століть вважався священного особою, символом єдності нації — і раптом виявився грішною земною людиною.

До нього можна ставитися по-різному. Проте одна його заслуга безперечна: він довів, що король, що б там не казали, може одружитися з кохання.

Чого ми уникли

«З ним було б усе інакше»... Гітлер міг сказати те саме іншими словами: «Без неї (без Уолліс Сімпсон. — Авт.) було б усе інакше». Не з’явись Уолліс у Лондоні, королем Великобританії напередодні світової війни залишився б «щирий і справжній друг Німеччини». А британці з давніх-давен звикли до думки, що король говорить і діє від імені нації.

Згадаймо: коли 1 вересня 1939 року Гітлер напав на Польщу, Англія і Франція як її союзники оголосили Німеччині війну. Важко уявити, щоб Едуард VIII на це пішов. А якби війну формально було оголошено, то за першої можливості він уклав би з переможцем Франції мир. І навіть, цілком імовірно, став би союзником Гітлера, щоб гарантувати недоторканість британських колоній. Прем’єр-міністром замість Чемберлена був би призначений не Черчілль, а лідер британських фашистів Мослі. За таких обставин Сполучені Штати Америки й надалі б дотримувались нейтралітету: розбирайтеся, мовляв, самі у себе в Європі!

Ідеальна картина для Гітлера: можна сміливо «розширятися» на схід, маючи в тилу, на заході, не ворога, а друга. І почати, не марнуючи час, уже в 1940 році! При цьому СРСР не мав би підтримки з боку Англії та США. Не було б, зрозуміло, і ленд-лізу...

Парадоксально: затята прихильниця Гітлера позбавила його шансів на перемогу у війні й зумовила його загибель. Для Третього рейху вона стала воістину фатальною жінкою.

Дерево данського короля Чи носив Кристіан X шестикутну зірку

У фільмі Ельдара Рязанова «Андерсен. Життя без кохання» є чудовий вставний сюжет. Німецькі окупанти зажадали, щоб євреї в Данії носили жовту зірку на одязі, й уранці король виїхав на кінну прогулянку з такою шестикутною зіркою. А за прикладом короля її почали нашивати собі мешканці столиці.

Ця історія блукає світом з післявоєнних років. Вона така красива, що хочеться їй вірити. І все ж, шануючи істину, пошукаймо відповідь на питання: легенда це чи бувальщина?

Три з половиною слова

Вермахт вдерся до Данії та Норвегії у квітні 1940 року. Норвегія чинила опір близько місяця за підтримки англійців та французів, Данія ж не мала захисників. Вона здалася практично без бою. 70-річний король Кристіан, двоюрідний брат царя Миколи II, не залишив країну.

Данія була вкрай важлива для гітлерівської Німеччини як постачальник м’яса та молочних продуктів (вона годувала до 8 мільйонів німців), тому режим окупації був тут на початку дуже м’який, підтримувалась ілюзія незалежності. Король залишався на троні, працювали уряд і парламент, збереглися армія, поліція, профспілки. Німці обмежили тільки свободу преси та зібрань. Місцевих євреїв вони наразі не переслідували, але відчувалося, що до цього йде. Розповідають, що король у 1942 році демонстративно відвідав синагогу і пообіцяв сам носити шестикутну зірку, якщо євреїв до цього змусять. Документального підтвердження, на жаль, немає. Натомість відомий офіційний лист, надісланий королем до Берліна: «Я хотів би підкреслити, що особливі заходи проти групи людей, які вже понад сто років користуються всіма громадянськими правами, можуть мати дуже серйозні наслідки...»

Гітлер був обурений. І зовсім розлютився, коли на його довге привітання з днем народження Кристіан відповів трьома з половиною словами: «Вельми вдячний. Король Кр.» Щоб помститися, фюрер направив до Копенгагена нового рейхскомісара — обергрупенфюрера СС Вернера Беста, наказавши «поводитись як у ворожій країні».

Бест, однак, під різними приводами не поспішав виконувати цей наказ. Він навіть зумів переконати Гіммлера, що «остаточне вирішення єврейського питання» в Данії поки що недоцільне, оскільки більшість данців — не лише король — вважають євреїв повноправними громадянами країни і вороже відреагують на цю акцію.

Вернер Бест аж ніяк не був гуманістом і прихованим антифашистом. На його рахунку було створення концтабору в німецькій землі Гессен і керівництво каральними загонами на території Польщі. Але він не належав до сліпих нацистських фанатиків і добре відчував настрій данців. А ще чудово розумів, що справи на східному фронті кепські, Гітлер уже не виграє війну, отож не варто збільшувати список власних злочинів.

Втеча через протоку

«Данці могли насолоджуватися більшою свободою, ніж будь-яка інша країна, захоплена Гітлером», — написав у мемуарах заступник Ріббентропа Вайцзеккер. Скажу більше: за часів «м’якої окупації» багатьом жилося краще, ніж до неї. Німеччина завантажувала данські підприємства воєнними замовленнями й купувала у величезних кількостях продовольство (за перший рік тамтешні фермери поставили їй 160 тисяч тонн самої лише свинини!). Зникло безробіття, і задоволені життям данці воліли не думати про те, що коять нацисти в інших окупованих країнах.

Настрій різко змінився, коли розпочалися нальоти британських бомбардувальників. А потім народ дізнався про Сталінград, про десантування американців на Сицилії... Стало ясно, що альянс із гітлерівською Німеччиною наближає Данію до катастрофи. Міцнів майже непомітний раніше Опір. У серпні 1943 року відбувся масовий страйк у сімнадцяти містах країни, і Гітлер увів до Данії додаткові війська. З «незалежністю» було покінчено, німці роззброїли данську армію і впровадили надзвичайний режим. Король Кристіан на знак протесту оголосив себе військовополоненим. Вернер Бест отримав з Берліна таємний наказ відправити в ніч з першого на друге жовтня до концтаборів усі сім тисяч сімсот данських євреїв.

Бест сповістив про це Георга Дуквіца, військового аташе німецького посольства в Данії і свого радника. Той був старим членом нацистської партії, проте давно зневірився в Гітлері та його політиці. Понад усе обурювало Дуквіца знищення людей за національною ознакою. Дізнавшись про майбутню акцію, він записав 19 вересня у щоденнику: «Тепер я знаю, що мені робити».

Дуквіц негайно вирушив до нейтральної Швеції, домігся неофіційної зустрічі із прем’єр-міністром і попросив його дати притулок данським євреям. Прем’єр відповів, що без згоди Німеччини це неможливо, і пообіцяв запитати Берлін. Звідти, як і слід було чекати, надійшла категорична відмова.

Дуквіц міг би на цьому зупинитися і далі не ризикувати собою. Але він вирішив йти до кінця і за три дні до акції попередив про неї лідерів єврейської громади. Головний рабин Данії Маркус Мельхіор порадив євреям покинути житло і десь сховатися.

Свою допомогу євреям запропонували тисячі данців — не тільки друзі, а й часто-густо зовсім незнайомі люди. Їх ховали у себе вдома, клали в лікарні під чужими прізвищами. Головного рабина переховував у своєму особняку на острові Фальстер єпископ лютеранської церкви.

Зрозуміло, вісім тисяч осіб не могли довго ховатися. Більшість утекли до Швеції через Ересуннську протоку, ширина якої поблизу Копенгагена близько семи кілометрів. Людей перевозили рибалки, сховавши під брезентом на дні човна. Одним з утікачів був видатний данський фізик Нільс Бор, напівєврей, який згодом відіграв велику роль в американському атомному проекті.

Поїздка Дуквіца до Стокгольма все ж таки не була марною: поява тисяч утікачів не стала для шведів несподіванкою. Їх не відправили назад попри вимогу Берліна. Шведська влада побоювалася конфліктувати з Німеччиною, але бажала зберегти обличчя в очах данського і власного народу.

До лап гестапо потрапило близько п’ятисот осіб — ті, хто з різних причин не зміг утекти або не вірив, що німці вчинять розправу. Їх депортували, але не в табір знищення, а до «привілейованого» Терезієнштадта на чеській території. Гіммлеру довелося врахувати небайдужість данців до долі єврейських співгромадян, а також створення королем комісії для допомоги депортованим.

Концтабір Терезієнштадт слугував відомству Гіммлера своєрідною вітриною. Його демонстрували представникам Червоного Хреста як зразок «гуманного» поводження з ув’язненими (поміж них, між іншим, була сестра Альберта Ейнштейна). Був навіть басейн і дитячий садок. Але в’язнів регулярно відправляли групами до Освенцима на неминучу смерть. Данських відправити не наважалися. З них не дожили до дня визволення у травні 1945 року «лише» 49 осіб — кожен десятий...

Дерево № 673

Дивовижно, що майже біблійний вихід тисяч євреїв з окупованої Данії відбувся без перешкод. Гестапо, безумовно, мало численних інформаторів, і щоб запобігти втечі, вистачило б пари патрульних катерів у протоці. Але Бест явно дивився на втечу крізь пальці: нехай тікають, а я доповім у Берлін, що Данія judenfrei (вільна від євреїв)!

На початку травня 1945 року вермахт у Данії капітулював. До Копенгагена ввійшли британські війська. Вернер Бест був арештований і засуджений данським судом до смертної кари. Його адвокат подав апеляцію, наполягаючи в ній на тому, що Бест не перешкоджав євреям утекти. Це врахували і замінили страту дванадцятьма роками в’язниці.

Через шість років Беста звільнили за станом здоров’я. Він працював у Німеччині юридичним консультантом, однак 1969 року його знову заарештували за старі гріхи — причетність до вбивства 8723 польських громадян. Уряд ФРН відмовився видати його полякам і цим урятував від шибениці. За три роки він знову вийшов на волю і дожив до об’єднання Німеччини.

А Дуквіц помер на шістнадцять років раніше, проте життя його після війни було щасливе. Він працював послом ФРН у Данії і користувався там величезною повагою.

У 1971 році Ізраїль визнав його «Праведником народів світу». Це звання надають неєвреям, які безкорисливо рятували євреїв під час нацистської окупації, ризикуючи власним життям. На 1 січня 2012 року в списку Праведників було 24 355 осіб. 2402 з них — із України.

Під час церемонії в Єрусалимі Дуквіцу було вручено, як заведено, іменну медаль з написом «Від вдячного єврейського народу. Хто рятує одне життя, рятує цілий світ». На його честь на Алеї Праведників у меморіальному комплексі «Яд ва-Шем» посаджено дерево № 673.

Світло й тіні

А дерево № 25 на цій Алеї присвячено колективному Праведникові світу — данському народу. Гарний символ! Але весь народ не буває праведником — так само як і грішником.

У Данії були свої нацисти, які 1941 року підпалили синагогу. Влада, щоправда, виявилась на висоті: вони отримали по три роки в’язниці.

У країні було сформовано з добровольців корпус «Данмарк», який увійшов до складу дивізії СС «Мертва голова» і воював на східному фронті.

Данці не один рік працювали на гітлерівську Німеччину — і аж ніяк не з примусу.

А чому в списку Праведників світу немає рибалок, які перевозили втікачів до Швеції? Та тому, що вони робили це зовсім не безкорисливо. Середня ціна за перевезення через протоку дорівнювала річній зарплаті досвідченого інженера. Багато сімей, щоб урятуватися, позичали потрібні гроші і повертали борги після війни, подеколи роками.

І все ж факт залишається фактом: 99 відсотків данських євреїв не загинули. У цьому велика заслуга короля Кристіана, якому на Алеї Праведників присвячено дерево № 26. Він не нашив собі жовту зірку — нацисти просто не ризикнули запровадити її носіння. Але запровадили б, якби Данія не мала такого короля.

Франція: від ганьби до величі Хто і як урятував її честь

8 травня 1945 року фельдмаршал Кейтель, підписуючи в Берліні акт капітуляції Німеччини, побачив серед присутніх французького генерала де Тассіньї. «Як, невже і вони переможці?!» — саркастично спитав він.

А й справді дивно! У 1940 році Франція капітулювала через сорок днів після вторгнення вермахту і прославилася колабораціонізмом, проте отримала статус країни-переможниці Німеччини і свою зону окупації. Чому? За які заслуги?..

Дивна війна

Гітлер напав на Польщу 1 вересня 1939 року. Поляки сподівалися на допомогу союзників — французів з англійцями. Ті барилися два дні, однак виконали своє зобов’язання, оголосивши агресору війну. Вона була дуже дивною. Французи й не думали наступати — лише в перші дні про людське око просунулися під Саарбрюккеном на 8 км, не зустрічаючи опору німців. Але зустріли мінні поля і повернули назад. А прибулий на допомогу англійський експедиційний корпус — десять дивізій — із самого початку був налаштований на оборону: викопав протитанковий рів завдовжки 65 км, установив безліч дротяних загород, спорудив 400 дотів тощо. Щоправда, англійці побудували близько п’ятдесяти аеродромів (на це пішло 50 тисяч тонн бетону), але літаки, що піднімалися з них, замість бомб закидали німців листівками.

А Польщу тим часом без перешкод поділили Німеччина й СРСР. Відтак сумління її союзників заспокоїлось: «Немає держави — немає проблеми».

«Якщо ми не зазнали 1939 року катастрофи, — згадував німецький генерал Йодль, — то лише тому, що під час польської кампанії приблизно 110 французьких та британських дивізій повністю бездіяли проти 23 німецьких».

Гудеріан додав: «Пасивна поведінка уряду Франції взимку 1939/40 року свідчила, що він не має бажання воювати».

Допомогти фіннам на Кавказі

Війна, навіть така дивна, подібна до любовного роману: її набагато легше розпочати, ніж припинити. Вона нібито тривала, але майже без крові. Газети сповіщали про «місцеві сутички», про «зіткнення розвідників на нічиїй землі» — інших новин з фронту не було. Солдати нудьгували. Для організації їхнього дозвілля французький уряд почав створювати «військову службу розваг»...

У грудні в союзників з’явилася можливість знову зіграти шляхетну роль: цього разу вони запропонували допомогу Фінляндії, яка зазнала радянського нападу. Згарячу пообіцяли направити туди війська — 150 тисяч багнетів, але незабаром охолонули. Хоча Червона армія застрягла у фінських снігах, там все ж таки стріляють. Набагато краще і спокійніше розбомбити нафтопромисли в Баку! Це буде удар не тільки по росіянах, а й по вермахту, адже Німеччина щомісяця отримує до 75 тисяч тонн радянської нафти і нафтопродуктів...

Головним прихильником цієї ідеї був французький прем’єр Даладьє. Його британський колега Чемберлен не заперечував. Обидва дуже сподівалися на участь Туреччини. Та поки планували, обговорювали й узгоджували, настав березень 1940 року. Росіяни уклали з фіннами мирну угоду, і привід бомбити Баку щез.

Невідомо, скільки б ще тривав цей «зіцкриг» (сидяча війна), якби німці не почали діяти. На початку квітня вермахт окупував Данію та Норвегію під приводом захисту стратегічно важливих територій від англійців. Данія здалася покірно, натомість Норвегія чинила опір. Чемберлен і Даладьє були змушені послати туди англо-французький десант. Солдати згадали на восьмий місяць війни, що таке атака! Але ця нетривала операція провалилася через бездарність керівництва і спричинила відставку Чемберлена. 10 травня 1940 року його замінив на посту прем’єра Уїнстон Черчілль, і того ж дня вермахт, як завжди несподівано, вдерся до Голландії, Бельгії та Люксембургу. Його головною метою була Франція.

Нострадамус на службі вермахту

Французи ще 1929 року почали споруджувати вздовж кордону з Німеччиною систему міцних укріплень — «лінію Мажино». Вона простяглася на 400 км і коштувала три мільярди франків (понад 15 мільярдів сучасних доларів США). За нею Франція почувалася в безпеці. Але німці замість прориву цієї лінії обійшли її з півночі через Арденнські гори і захопили французів та їх англійських союзників зненацька.

Союзне командування на чолі з генералом Морісом Гамеленом вважало це неможливим. По-перше, для такого маневру частини вермахту мали б пройти територією двох нейтральних країн: Люксембургу та Бельгії. А більшість французьких політиків і воєначальників усе ще вірили, що нейтралітет має для Гітлера значення. По-друге, Арденни з їх вузькими серпантинами здавалися непридатними для вторгнення великих сил. Армійські колони розтягнулися б там на сто кілометрів з гаком — чудовий об’єкт для авіації! На тому французи й заспокоїлись. А німці пішли на ризик, покладаючись на фактор несподіваності та на прикриття з повітря літаками люфтваффе. Сім танкових дивізій, подолавши Арденни, опинилися 14 травня в 240 км від Парижа.

Союзні війська потрапили в дуже скрутне становище. Вони мали три тисячі танків — набагато більше, ніж німці. Але французькі танки були розсіяні по окремих ділянках фронту в розрахунку на позиційну війну типу Першої світової. Вони були жорстко прив’язані до піхотних дивізій. А німці створили мобільні танкові армії. Зупинити їх позаду лінії Мажино було практично неможливо. Саме тоді стали широко відомі прізвища Гудеріана і Клейста — тих, хто через шістнадцять місяців замкне «київський котел»...

Французи мали свого Гудеріана, якому не поталанило, — полковника де Голля. Задовго до війни він пропонував створити ударну маневрену армію зі ста тисяч професіоналів-добровольців. З нього тоді кепкували. А тепер терміново знайшли для нього 150 танків: «Реалізуйте, полковнику, ваші ідеї!..».

З тих танків 120 мали малокаліберні гармати (37 та 47 мм). Багато водіїв були зеленими новачками. Приписаний до дивізії піхотний батальйон їхав услід за танками на автобусах (вантажівок не дали). «До того ж, — згадував де Голль, — ми не мали засобів радіозв’язку, і мені доводилось віддавати накази через мотоциклистів-зв’язкових або особисто виїжджати у підрозділи. А проте ці поспіхом зібрані війська були сповнені бойового духу».

У боях поблизу міста Абвіль, у гирлі річки Сомма, дивізія де Голля змусила німців відступити й захопила 500 полонених. Це був мало не єдиний успіх французів. Де Голлю присвоїли звання генерала і призначили заступником міністра оборони. Почесна роль, але вплинути на перебіг подій він не міг, адже керівництво країни й армії змирилося з поразкою. Новий головнокомандувач генерал Вейган, який змінив Гамелена, вже 25 травня завів мову про капітуляцію.

Країну охопила паніка. Німці майстерно її підігрівали. Зокрема, розкидали з літаків брошури із пророцтвами Нострадамуса про машини, які, вивергаючи дим та вогонь, літатимуть над містами, несучи людям жах і знищення. «Від себе ми додали „пророцтво“, — пише Вальтер Шелленберг, — що тільки південь і південний схід Франції врятуються від цих бід. Відтак маси біженців ринули в підказаному нами напрямку. Завдяки цьому німецькі війська отримали бажану свободу пересування, тоді як комунікації французьких армій було паралізовано».

Активно діяла і «п’ята колона». Велику роль тут відіграли місцеві комуністи: адже гітлерівська Німеччина — друг Радянського Союзу! 17 травня Сталін передав Гітлеру свої «найгарячіші привітання у зв’язку з успіхами німецьких військ». Французькі комуністи закликали співвітчизників дезертирувати з армії, а їхній генеральний секретар Моріс Торез особисто подав приклад. За це його присудили до смертної кари, але він уже був у Москві...

Фюрер насолоджується

Німці не одразу повели наступ на Париж — спершу їхні танки ринули до протоки Па-де-Кале, щоб, захопивши порти на її березі, ліквідувати «морський міст» між Францією та Англією. Де Голль наполягав на обороні столиці, але уряд оголосив Париж відкритим містом. Це значило, що він буде зданий без бою «заради збереження культурних цінностей і життя громадян».

Вермахт урочисто ввійшов до Парижа 14 червня. Уряд утік до Бордо. Що робити далі: продовжити боротьбу з північно-африканських колоній чи просити загарбників про перемир’я? Де Голль обстоював перший варіант, але його голос мало важив. Маршал Петен, який очолив у ті дні кабінет міністрів, виступав, як і Вейган, за припинення війни.

22 червня в лісі під містом Комп’єнь представник Петена підписав з німцями угоду про перемир’я, а фактично про капітуляцію. Гітлер вибрав це місце невипадково: саме там у 1918 році в залізничному вагоні маршала Фоша Німеччина, програвши війну, уклала подібне перемир’я з Антантою. Фюрер насолоджувався реваншем.

Умови «перемир’я» були вкрай принизливі для французів. 60% території країни разом з Парижем стали зоною німецької окупації. Німеччина анексувала північно-східну провінцію Ельзас з головним містом Страсбургом. Французьку армію було ліквідовано (крім порівняно невеликих сил для підтримання порядку), її озброєння передавалося вермахту. Німецькі полонені негайно звільнялися, а французькі мали залишатися в таборах до закінчення війни в Європі. І — останній дзвінкий ляпас! — усі витрати з утримання окупаційних військ лягали на переможених.

84-літній маршал Петен, герой Першої світової війни, став гітлерівською маріонеткою. Його уряд, що обрав столицею місто Віші, в усьому йшов назустріч нацистам і підтримував їхню расову політику. По війні Петен виправдовувався на суді, що якби він діяв інакше, німці окупували б усю Францію. Однак вони все одно це зробили 1942 року, дійшовши до Середземного моря.

Але де ж де Голль, генерал без армії, прихильник війни до кінця? З Петеном йому було явно не по дорозі. Англійці, дбаючи про його безпеку, таємно запросили його до Лондона. 17 червня він проводжав на аеродромі главу британської військової місії у Франції Спірса. Коли маленький літак почав рухатись, де Голль, на подив жандармів і групи урядових чиновників, раптом ускочив до кабіни. Це була вимушена втеча, але не від війни, а від ганебного миру.

Міф зі зворотного боку

«Волелюбний французький народ не змирився зі зрадою верхів, які віддали його під владу нацистської Німеччини. З перших днів по всій країні ріс і міцнів героїчний рух Опору, створювалися загони партизанів-макі»...

Автор цього міфу — де Голль. Він бажав усією душею, аби було саме так. Проте було зовсім інакше.

Французи з величезним полегшенням зустріли звістку про припинення війни. Що їм Польща, через яку все це почалося? Що їм Англія, яка дорікала своєму союзникові за сепаратний мир із ворогом? Що їм єврейські співгромадяни, приречені на загибель? Головне, більше не вибухають бомби, світить літнє сонце та достигає виноград...

Німці були так упевнені в лояльності французів, що 28 червня, на третій день після офіційного припинення воєнних дій, до Парижа приїхав на екскурсію Гітлер. Гадаєте, фюрер їздив містом у панцернику, дивлячись крізь оглядову щілину? Ні, він спокійнісінько ходив пішки! «Від Тріумфальної арки ми пройшли до Будинку інвалідів, і Гітлер постояв трохи перед гробницею Наполеона», — згадував Альберт Шпеєр.

З перших днів ріс і міцнів не рух Опору, а пієтет багатьох французів перед главою Третього рейху. У ньому вбачали нового Наполеона, який об’єднає Європу. Не буде кордонів, не буде війн, ну а до прапорів зі свастикою, якими рясніє Париж, можна звикнути.

А які молодці у сталевих шоломах пройшли переможним кроком Єлисейськими Полями! Тисячі парижанок були в захваті: от де справжні чоловіки! Свої, нездатні захистити країну, їм не рівня...

Розквітнув «горизонтальний колабораціонізм» — таку іронічну назву дістала «любов» француженок до завойовників. Звичайний, «вертикальний», не відставав.

Часом на співробітництво йшли з ідейних міркувань. Так, колишній видатний комуніст Жак Доріо став заповзятим нацистом (різниця здалася йому не дуже значною) і восени 1941 року вирушив на Східний фронт у складі легіону французьких добровольців. Законодавиця мод Коко Шанель задовго до війни називала Гітлера великим європейцем, а 1940 року почала співпрацювати з абвером (кодове ім’я F-7124). Німецька розвідка використовувала її широкі міжнародні зв’язки для вербування агентів. Але частіше цілі колаборантів були суто меркантильні.

Яскравий приклад — громадянин Франції з 1925 року Олександр Альохін, знаменитий гросмейстер. На його віллі під Парижем оселився важний есесівець. Альохін побоювався, що він привласнить колекцію його картин, і старався сподобатися новій владі. У турнірних партіях на його боці шахової дошки стояв прапорець зі свастикою. До того ж він написав для есесівського журналу статтю, де стверджував, що євреї полюбляють шахи тільки через жагу до збагачення. Не допомогло — з картинами довелось розпрощатися...

Багато французів зробили радісне відкриття, що тепер можна шляхом доносу звести особисті рахунки або усунути конкурента. Керівника театру «Гранд-опера» Сержа Лифаря викликали до гестапо для перевірки національності. Хтось доніс, що він прихований єврей, бо народився в Києві, а його прізвище, прочитане з кінця, майже збігається з іменем «Рафаїл»... Лифар у липні 1940 року особисто показував свій театр Геббельсу, а в вересні 1941-го надіслав Гітлеру привітання у зв’язку із взяттям Києва. Проте йому довелося виправдовуватись перед офіцером гестапо і як останній аргумент продемонструвати інтимну частину свого тіла...

Паростки Опору

Повії та знаменитості — це ще не народ. Але й робітничий клас Франції не поспішав боротися з окупантами. Ті могли на нього покластися, про саботаж не було й мови. За станом на 1 січня 1942 року 3030 підприємств країни сумлінно виконували замовлення вермахту (для порівняння: у Польщі їх було лише 316).

Але 1942 року ситуація почала мінятися. Втрати вермахту на східному фронті компенсувалися за рахунок призову німецьких робітників. Їм на зміну німці вербували, а потім забирали силою жителів окупованих країн. Із Франції запланували для початку 350 тисяч осіб. За кожних трьох обіцяли випускати на волю одного військовополоненого.

Молоді французи менш за все хотіли виснажуватись на німецьких заводах і в шахтах. Вони дедалі частіше ховалися чи йшли в ліси. Там можна було зустріти збіглих військовополонених різних національностей та диверсантів, яких закидали на парашутах з англійських літаків. Так з’явилися паростки Опору — поки що поодинокі.

Гільйотина для героя

Англійці вбачали в де Голлі втікача, який вважатиме за честь служити в армії Його Величності. І дуже здивувалися, що цей учорашній полковник має на меті «відновити незалежність і велич Франції». Не більше й не менше!

Він хоче очолити боротьбу французів проти нацистської Німеччини і створити власні війська, не маючи на те жодних повноважень, не маючи коштів... Хто він — новий Дон Кіхот чи самовпевнений вискочка? В інший час із нього просто посміялися б, але влітку 1940 року англійцям було не до сміху: вони з дня на день чекали німецького вторгнення. Останнє слово було за прем’єр-міністром. На Черчілля 49-літній енергійний генерал справив добре враження, і він вирішив дати йому шанс.

18 червня де Голль вперше виступив по радіо, закликаючи французів не втрачати надію і продовжувати боротьбу. При цьому назвав уряд Петена прислужником ворога. Ображений маршал швидко відреагував: суд у Віші заочно засудив бунтівного генерала до смертної кари з конфіскацією майна.

23 червня британський кабінет міністрів заявив, що визнає де Голля «главою вільних французів». Йому пообіцяли фінансові кредити. Під його оруду було передано французькі військові частини, які знаходилися в Англії. Проте багато офіцерів і солдатів не схотіли мати справу з де Голлем і повернулися на батьківщину. «Ми присягали маршалу Петену», — казали вони. Петен в очах більшості французів усе ще залишався національним героєм.

За три місяці деголлівський комітет «Вільна Франція» зібрав менше семи тисяч багнетів, а втім, залишалася надія на колонії. У північноафриканських Алжирі, Марокко і Тунісі адміністрація підтримувала режим Віші. Натомість в Екваторіальній Африці — Чаді, Камеруні, Конго та Габоні — «вільним французам» посміхнулася удача. Там успішно попрацювали представники де Голля полковники Леклерк і Лармій.

Двовладдя

«Ми, генерал де Голль, Глава вільних французів, заявляємо... постановляємо... встановлюємо...». Саме так починалися маніфести та постанови генерала, які він видавав восени 1940 року в Екваторіальній Африці «від імені французького народу і Французької імперії». Захоплений ідеєю відновити велич Франції, він поводився як монарх, хоча не мав тоді жодної дивізії. Леклерку пощастило розжитися двома допотопними панцерниками, які він гордо іменував «механізованою колоною». У нього, як і в де Голля, не було ані крихти самоіронії, натомість була безмежна віра в себе й у свою справу.

З Черчіллем і Рузвельтом де Голль із самого початку поводився на рівних. Наприкінці 1941 року він приєднав до «Вільної Франції» невеликий острів Сен-П’єр у північній Атлантиці, вигнавши звідти за підтримки населення адміністрацію Віші. Сполучені Штати обурились: як він насмілився без їхньої згоди?! Де Голля сповістили, що американці, аби його налякати, посилають туди свій крейсер.

— Якщо він увійде у французькі територіальні води, наші зроблять йому попередження, — відповів де Голль.

— А якщо він не зупиниться?

— У цьому сумному випадку наші стрілятимуть...

Незалежний і амбітний глава вільних французів дедалі більше дратував британське й американське керівництво, тим паче що число його прихильників швидко зростало. Черчілль як справжній англієць цінував незламний дух де Голля і багато йому за це пробачав, натомість американці вирішили замінити свавільного лідера.

Зручна нагода трапилась наприкінці 1942 року, коли англо-американський десант несподівано для німців захопив Алжир та Марокко. Вішісти не чинили серйозного опору. Майже всі французькі колонії в Африці опинилися в руках союзників. Було вирішено створити уряд Франції у вигнанні на чолі з генералом Жиро. Державний департамент США рекомендував його Рузвельту як авторитетного і, головне, поступливого воєначальника. Він нещодавно порвав із режимом Віші та був таємно вивезений з південного берега Франції до Гібралтару на підводному човні. Де Голль зі своїми військами, чисельність яких досягла 70 тисяч, був би змушений виконувати накази Жиро як голови уряду і головнокомандувача.

Навіть звичайній людині дуже боляче, коли головну справу її життя хочуть комусь віддати. Уявіть, як страждав де Голль! Він рішуче відмовлявся летіти з Лондона до Касабланки (Марокко), де в січні 1943 року зустрілися Рузвельт і Черчілль. «Уявляє себе Жанною д’Арк!» — обурювався британський прем’єр і пригрозив норовливцю розірвати з ним стосунки.

Врешті-решт де Голль прибув. «Знадобилося кілька годин, — пише Черчілль, — щоб умовити його зустрітися із Жиро. Де Голль поводився офіційно і, вийшовши величною ходою з вілли, крокував садочком з високо піднятою головою»...

Невідомо, як би склалася історія Франції, якби не особисті враження Рузвельта від зустрічей з генералами-суперниками. Де Голль, хоч і поводився не дуже люб’язно, сподобався президенту «натхненним поглядом». А Жиро розчарував. Ось що пише син Рузвельта Елліот, який супроводжував батька в Касабланці:

«Для Жиро не існувало ніяких політичних проблем. Він був здатен бачити лише суто матеріальні проблеми війни.

— Тільки дайте нам зброю! — вигукував він. — Дайте нам гармати, танки, літаки! Більше нам нічого не потрібно.

Батько дружнім тоном, але твердо вів допит:

— Звідки ви візьмете війська?

— Ми можемо навербувати десятки тисяч колоніальних солдатів. Це не проблема. Тільки дайте нам зброю. Решта...

Рештою, однак, були проблеми, недоступні його розумінню».

— І це людина, яка нібито зможе об’єднати навколо себе французів! — сказав президент синові, коли Жиро пішов. — Він нуль як адміністратор і буде нулем як вождь!

Нуль-то нуль, але керований, на відміну від де Голля... Врешті-решт майбутній тимчасовий уряд — Французький комітет національного визволення — на рівних правах очолили де Голль і Жиро.

Втім, Рузвельт не полишив думки усунути де Голля. «Натхненного погляду» було замало, щоб забути інцидент у зв’язку з островом Сен-П’єр та інші подібні демарші глави вільних французів. Однак де Голль мав особливі стосунки з Радянським Союзом. 1942 року він хотів відправити дивізію Ларміна, сформовану в Лівані та Сирії, на Кавказ, щоб допомогти Червоній армії (над Ельбрусом уже майорів прапор зі свастикою). Англійці заперечили: мовляв, у Єгипті в боях проти Роммеля ця дивізія потрібніша. Де Голль тоді поступився (нетиповий для нього випадок!), але послав до СРСР ескадрилью винищувачів «Нормандія». Згодом вона стала полком «Нормандия — Неман» із трьох ескадрилій. Це була єдина військова частина західних союзників, яка воювала на східному фронті.

Рузвельт розумів: щоб позбутися де Голля, конче потрібна згода Сталіна. І сподівався отримати її у «дядечка Джо» в Тегерані на зустрічі Великої Трійки.

Сталін як противага

Отже, Тегеран, 28 листопада 1943 року. О 15:00, за годину до початку конференції глав урядів СРСР, США і Великобританії, Рузвельт зустрічається зі Сталіним. Під час бесіди він обережно зондує позицію радянського лідера стосовно Франції. Каже, що американці озброюють зараз 11 французьких дивізій, але...

Ось фрагмент стенограми:

Рузвельт говорить, що якби маршал Сталін зустрівся з де Голлем, то де Голль йому не сподобався б.

Сталін говорить, що особисто він не знає де Голля.

Рузвельт відповідає, що, на його думку, французи — хороший народ, але їм потрібні абсолютно нові керівники, не старші за 40 років, які не обіймали жодних посад у колишньому французькому уряді (прозорий натяк на те, що де Голль не відповідає цим вимогам, отож його треба усунути! — Авт.).

Сталін відповідає, що це забере багато часу (у перекладі з мови дипломатії: «де Голль на найближчі роки цілком мене влаштовує». — Авт.).

Ще б пак не влаштовував! Справа не в сотні французьких льотчиків полку «Нормандія — Неман». Сталін розумів, що Франція де Голля не піде після війни на поводі у США. А де Голль вбачав у Радянському Союзі потужну противагу своїм американським та англійським «друзям».

Він не міг терпіти нав’язаного йому американцями співголову Французького комітету національного визволення. За свідоцтвом Елліота Рузвельта, в Касабланці обидва генерали, де Голль та Анрі Жиро, «спогорда дивилися один на одного й нагадували готових зчепитися псів». Було очевидно, що працювати разом вони не зможуть. А тут ще де Голль заявив: він як глава вільних французів перенесе свою резиденцію до Москви, якщо Жиро не усунуть! І американці відступили, називаючи поміж собою де Голля «норовливою французькою нареченою». Жиро ще підписував документи, але вже ні на що не впливав, а в листопаді 1943 року взагалі був виведений з комітету національного визволення. «Де Голль виявив себе незрівняно сильнішим», — з повагою згадував Черчілль.

Комітет на чолі з де Голлем офіційно визнали уряди великих держав, але кожен по-своєму. Роздратовані американці оголосили його «органом управління тими французькими заморськими територіями, які визнають його владу». Це означало, що вони не вбачають у цьому комітеті майбутній тимчасовий уряд Франції. Англійці були не набагато щедріші: вони назвали комітет «органом, здатним забезпечити керівництво французькими зусиллями у війні». А Москва, за словами де Голля, виявила справжню широту, визнавши цей комітет «представником державних інтересів Французької Республіки». Проте на зустріч Великої Трійки в Тегерані де Голля, всупереч його сподіванням, не запросили.

Такий різний Опір

Тим часом становище Франції змінилося. Післявисадки англійців та американців у Північній Африці німці окупували всю країну. Вони й раніше плювали на так звану незалежність зони Петена. Наприклад, вилучили всі нікелеві монети з його портретом і вивезли до Німеччини на переплавку: мовляв, нікель — це стратегічний матеріал. Гестапо від самого початку діяло в неокупованій зоні як у себе вдома. Однак у населення була ілюзія, що старий мудрий маршал поступається німцям тимчасово, а зручної миті зробить рішучий крок і доб’ється справжньої незалежності. Тепер ця ілюзія щезла. Вчорашній кумир став у очах французів зрадником.

А невдовзі надійшла звістка про Сталінград. Окупанти стали зліші і вже не старалися поводитися з французами більш-менш лояльно. У відповідь на поодинокі акції Опору почалися розстріли заручників. Опір від цього тільки зростав. Німці, дарма що розумна нація, наступили у Франції на ті самі граблі, що в Польщі й у СРСР...

Хто брав участь в Опорі? Де Голль відповідав одним словом: «Французи!» Але це були люди сімнадцяти національностей. Серед них — іспанські республіканці, що отримали у Франції притулок, збіглі військовополонені (зокрема радянські), російські емігранти — аж до членів княжого роду Оболенських... До речі, основою дивізій де Голля, сформованих в Африці та на Ближньому Сході, стали негри, араби і ті ж іспанці, про що генерал мовчав.

Групи та загони Опору очолювали люди найрізноманітніших поглядів — від правих католиків до комуністів та анархістів. Вони не ладнали між собою. Де Голль старався об’єднати їх під своєю орудою, але йому це погано вдавалося, їх відштовхувала диктаторська манера генерала («Ми не солдати!»), не всіх влаштовував і його курс на збереження колоніальної імперії.

Проте де Голль стверджував, що Опір монолітний і цілком ним керований. Цей міф мав підтримати престиж Франції і його власний престиж.

Поступово він, схоже, сам у нього повірив.

Вибір коменданта Парижа

Англійці й американці тримали у величезному секреті місце і час своєї висадки на атлантичному узбережжі Франції. Навіть від де Голля! Рузвельт пропонував взагалі не інформувати його, але Черчілль яскраво уявив реакцію вибухонебезпечного генерала і 4 червня 1944 року, за два дні до початку операції, запросив його до Портсмута, до ставки Ейзенхауера. Інформацію про «день X» не довіряли каналам зв’язку. Коли де Голль побажав зв’язатися зі своїми військами в Алжирі, йому було відмовлено.

«Генерал наїжачився, — пише Черчілль. — Він вимагав права без жодних перешкод зв’язуватися телеграфом з Алжиром. Він сказав, що неможливо позбавити його як визнаного главу великої імперії права вільного листування! Довелося дозволити, взявши з нього запевнення, що у шифрограмі не буде ані слова про майбутню операцію».

6 червня в Нормандії висадилась перша хвиля десанту — 150 тисяч американських, британських і канадських солдатів. Їхнім завданням було захопити плацдарм на узбережжі, щоб забезпечити висадку основних сил. Півтора мільйона бійців переправлялися через Ла-Манш хвиля за хвилею майже два місяці. Наприкінці, 1 серпня, прибула бронетанкова дивізія генерала Леклерка. Вона починалася в Африці з двох панцерників, а тепер до її складу входили 260 американських танків «Шерман» та «Стюарт». Війська де Голля, відповідно до стратегічного плану союзників, мали наступати з півдня Франції, захопивши разом з американцями Марсель. Проте звідти занадто далеко до Парижа, а де Голль наполягав, щоб столицю звільняли французи. Так дивізія Леклерка опинилася в Нормандії і рушила на схід у складі 3-ї американської армії генерала Бредлі.

Дехто у штабі Ейзенхауера сподівався, що німці оголосять Париж відкритим містом, як це зробили французи 1940 року. Але де там! Гітлер наказав 73-річному комендантові Парижа фон Хольтіцу перетворити його на купу руїн. Про це дізнався генеральний консул Швеції Нордлінг, близько знайомий з комендантом. 19 серпня він приїхав до нього й почув:

— Мені дуже шкода, що все так обернулося. Тепер я ввійду до історії як людина, що зруйнувала Париж...

— Я бачу, що ця роль вас гнітить, — сказав Нордлінг. — Набагато краще стати рятівником Парижа! На вулицях почалася стрілянина, але я можу виступити посередником між вами і повстанцями. Вони розійдуться по домівках, а ви не руйнуватимете місто.

Хольтіц глибоко замислився. Пропозиція була йому до вподоби, але тоді доведеться здатися в полон, інакше його чекає смертна кара за невиконання наказу фюрера. Втім, про здачу підпільникам не могло бути й мови — це нижче гідності німецького генерала! Терміново був потрібен представник регулярної армії.

Нордлінг зумів сповістити союзників, що Париж можна сміливо брати, німці не чинитимуть опору. 22 серпня генерал Бредлі направив до столиці дивізію Леклерка. Танки рухалися вкрай повільно, пробираючись крізь юрби радісних французів. «На всьому шляху населення зустрічало дивізію вином і бурхливими привітаннями, — згадує Бредлі. — Я не міг чекати, поки вона продефілює до Парижа, — ми мали виконувати умови угоди з фон Хольтіцем».

— До біса ваш престиж! — крикнув він Леклерку по рації. — Я пошлю замість вас 4-ту американську дивізію!

Це подіяло. Злякавшись за честь Франції, танкісти Леклерка припинили цілуватися з дівчатами і пити шампанське. Вони сіли у свої машини й увечері 24 серпня були в Парижі. Вранці 25-го фон Хольтіц на вокзалі Монпарнас офіційно здав місто Леклерку.

Такою була очима генерала Бредлі «битва за Париж». «Упродовж тижня, — пише він далі у книзі спогадів, — ми розшукували танки Леклерка в усіх провулках Парижа. Мені довелося навіть пригрозити, що я розформую дивізію, і тільки це змусило її продовжити похід». Варто відзначити, що самого генерала Леклерка Бредлі називає прекрасним танкістом та уславленим, усіма шанованим командиром.

А як же барикади, що стали символом Опору? Вони насправді були. Багато парижан будували їх за закликом підпільної газети комуністів «Юманіте». Вона ганьбила лідерів Опору з інших партій за те, що вони, дізнавшись про угоду з фон Хольтіцем, призупинили повстання. Комуністи претендували на владу у звільненій Франції, тому їм було вкрай важливо попервах захопити її у столиці. Відтак вони могли б диктувати де Голлю як главі тимчасового уряду свої умови.

Де Голль добре це розумів. Заборонити комуністичну партію він не міг, Сталін би йому цього не пробачив. І він уже 28 серпня офіційно розпустив Опір, в якому комуністи відігравали велику роль. Він викликав двадцять його керівників та оголосив: «Ваші бійці повинні здати зброю і влитися до регулярної армії. Опір увійшов у славний літопис французької історії, але не має більше ніяких підстав для існування. Всю відповідальність за майбутнє приймає на себе мій уряд».

Гадаю, так на його місці вчинив би й Наполеон...

Таємниця собору Нотр-Дам де Парі

26 серпня парижани, ще не знаючи про ліквідацію Опору, із захопленням зустрічали де Голля. Збереглася кінохроніка цієї події — наприклад, фільм «Визволення Парижа» студії «Арте Франс».

Площа Етуаль (нині площа Шарля де Голля). З прилеглих вулиць стікаються тисячі людей. На Тріумфальній арці майорить прапор Франції. Де Голль, значно вищий від юрби (196 см зросту плюс високий кашкет), крокує Єлисейськими Полями до площі Згоди. На всьому шляху його вітають парижани, звучить «Марсельєза». В кінці головної вулиці він сідає в кабріолет та їде далі, до собору Паризької Богоматері. Там за традицією відзначають богослужінням найважливіші події в історії країни. Де Голль виходить з автомобіля — й одразу починається пальба. Стріляють із гвинтівок з башти собору і з верхніх поверхів одного з найближчих будинків. У кадрі добре видно димки пострілів. Хтось біжить, хтось лягає, але генерал незворушно крокус до собору. Вражаюче видовище! Це вам не сучасні президенти, які падають додолу при першому натяку на небезпеку, а зверху навалюються охоронці... Що тут скажеш? Велика людина, якщо хто досі сумнівався!

Та от що дивно: не видно ні вбитих, ні поранених. І головне, сам де Голль — така помітна мішень! — неушкоджений. Його супутники — теж. Хто стріляв? Навіщо? «Невідомо, що саме сталося, — говорить диктор. — Ніхто не був заарештований».

У Парижі, за чутками, де-не-де ще сиділи на горищах поодинокі снайпери. Але вони, схоже, були сліпі або стріляли холостими патронами...

Я не хочу підозрювати де Голля, який довів свою мужність на війні, в дешевому піарі. Але у досвідчених детективів є правило: треба розглядати кожну версію, навіть неймовірну. А тільки ця версія цілком пояснює загадкову сцену біля собору. Пардон, месьє де Голль.

Полювання на жінок

Дивишся кінохроніку — вулиці заповнені патріотами. А де ж колаборанти?

Та тут же вони, просто поклоняються тепер — хто щиро, хто ні — не Гітлеру з Анрі Петеном, а де Голлю! Мабуть, це вони голосніше за всіх співають «Марсельєзу» і кричать «Ліберте!» — «Свобода!».

Втім, щоб показати себе патріотом, цього недостатньо. Є легкий та приємний спосіб — самосуди над жінками, які спали з окупантами. На визволеній території Франції на них ішло справжнє полювання. «Герої» — чоловіки витягали їх на вулицю й обстригали наголо. Нерідко роздягали, малювали на лобі свастику та босоніж водили вулицями під улюлюкання юрби. Подеколи тільки за те, що випила з німцем чашку кави.

Таких епізодів було десятки тисяч. Спасибі, що не вбивали. Хоча багато хто з принижених жінок самі після цього наклали на себе руки.

Взялася за колаборантів і деголлівська юстиція. Часом, як водиться, вона була занадто сувора, часом надто м’яка. З мадам Коко Шанель обійшлися досить толерантно: запропонували на вибір в’язницю або еміграцію. І вона випурхнула до Лозанни, заздалегідь переказавши свої гроші до швейцарського банку. Там її, до речі, шантажував Вальтер Шелленберг, погрожуючи описати в мемуарах деталі її роботи на абвер. Отож зі значною частиною своїх заощаджень вона попрощалася.

Серж Лифар після висадки союзників у Нормандії терміново розпочав у «Гранд-Опера» репетиції балету «Шота Руставелі». Тонкий розрахунок: головний герой — грузин, як і Сталін, але при цьому явно не більшовик, отже нацисти не розгніваються... Контакти з очільниками Третього рейху обійшлися Лифарю недорого: суд лише заборонив йому працювати в театрах Франції. Він переїхав до ближнього зарубіжжя, у Монте-Карло, й очолив там «Новий балет».

А от «автомобільному королю» Луї Рено дуже не поталанило. Він був заарештований у вересні 1944 року і помер у в’язничній лікарні. Його заводи випускали вантажівки для вермахту: тільки в 1941 році німці отримали їх понад 12 тисяч. Тому компанію «Рено» було конфісковано і передано у власність держави.

Французькі суди ухвалили смертні вироки 3920 колаборантам — зокрема Петену і П’єру Лавалю, який упродовж двох років був у Віші прем’єр-міністром. Де Голль замінив Петену смертну кару довічним ув’язненням, а Лаваль, завзятий посібник нацистів, на це не сподівався. Він проковтнув у в’язниці отруту, але це одразу помітили, промили йому шлунок і... розстріляли. Закон є закон.

1949 року де Голль заявив, що досить ділити народ на героїв і зрадників. Суди над колаборантами припинилися, а чотири роки потому де Голль дарував їм повну амністію. Заборонено було навіть нагадувати про їхнє співробітництво з окупантами. Міф про те, що народ Франції завжди був єдиний, а його минуле — тільки героїчне, отримав юридичну опору...

Договір престижу

Того дня, коли Париж святкував своє звільнення, де Голлю радили проголосити Республіку. Це можна було зробити дуже ефектно з балкона на Гревській площі, звідки неодноразово зверталися до народу лідери французьких революцій. Де Голль відмовився. Республіка, сказав він, не вмирала, а існувала всі ці роки у вигляді комітетів, які він очолював. Нині він глава її уряду. Режим Віші — нуль і фікція. Так навіщо проголошувати те, що було і є?

Він міг би висловити свою думку коротше: «Французька Республіка — це я!»

За п’ять років невідомий полковник став визнаним лідером країни і фактично диктатором. Але він потерпав від думки, що глави трьох великих держав не вважають його — а отже й Францію — рівним партнером. Вони активно листуються між собою, домовляються про післявоєнний устрій світу і розділення Німеччини, а його думкою не цікавляться!..

У листопаді 1944 року де Голль дізнався від Черчілля, що в Німеччині будуть дві окупаційні зони: російська та західна. Північ останньої займуть британці, а південь — американці. Де Голль уражений. Він наполягає на французькій зоні, обіцяючи виділити для її окупації сорок полків. «Мій народ, — каже він, — має усвідомлювати, як і союзники, що переміг Німеччину!». Черчілль великодушно пообіцяв віддати французам частину британської зони. Де Голль з обуренням відхилив цю пропозицію: Франції не потрібні подачки! Рішення має бути схвалене офіційно на зустрічі глав великих держав!

Він летить через Тегеран та Баку до Москви, щоб заручитися підтримкою Сталіна. Із собою везе проект угоди про союз і взаємодопомогу між Францією та СРСР. Сталіну має сподобатись зобов’язання французького уряду не вести сепаратні переговори з Німеччиною. А для де Голля надзвичайно важлива обіцянка французької сторони «і надалі битися разом із СРСР до остаточної перемоги». Це формулювання в тексті угоди автоматично залічує Францію до країн-переможниць.

Час Сталіна розписано по хвилинах, але впродовж тижня його перемовини з де Голлем тривали п’ятнадцять годин! Він наполягав, щоб в угоді прозвучало визнання Францією «Люблінського комітету» — прорадянського маріонеткового уряду Польщі.

— Це засмутить Черчілля, — сказав Сталін з усмішкою, — але й він мене неодноразово засмучував.

Де Голль опирався, посилаючись на те, що Франція має договір з довоєнним польським урядом, який утік 1939 року до Лондона. Він зробив лише малу поступку — погодився на участь у Люблінському комітеті свого неофіційного представника.

І всесильний кремлівський вождь відступив! 10 грудня 1944 року договір було підписано. «На прощання, — згадує де Голль, — Сталін зробив мені комплімент: „Ви добре трималися. Мені приємно мати справу з людиною, яка знає, чого вона хоче, навіть якщо її погляди не збігаються з моїми“».

До «клубу Великої Трійки» Франція, що дуже засмутило й образило де Голля, так і не потрапила. Його не запросили в 1945 році ні до Ялти, ні до Потсдама. Однак французи, всупереч бажанню Рузвельта, отримали свою зону окупації в Німеччині та сектор у Берліні. Роль Сталіна в цьому була вирішальною.

Де Голль не ідеалізував Сталіна. «Я виніс враження, — пише він у мемуарах, — що переді мною незвичайно хитрий і нещадний керівник країни, знекровленої стражданням і тиранією, але водночас людина, готова на все заради інтересів своєї батьківщини... Комуніст, одягнений у маршальський мундир, диктатор, який закрився, мов щитом, своєю підступністю, завойовник у добродушній масці, він увесь час намагався ввести в оману». Втім, для Хрущова де Голль, за словами осіб з його оточення, знайшов через п’ятнадцять років лише два слова: «Хитрий чоловічок». А про Брежнєва взагалі волів мовчати...

Коли президента Франції Шарля де Голля урочисто приймали 1966 року в Москві, він висловив бажання покласти вінок на могилу Сталіна поруч із мавзолеєм. Радянська сторона всіляко давала йому зрозуміти, що це недоречно, але він домігся свого. І двадцять хвилин мовчки стояв біля могильної плити колишнього союзника Гітлера, а потім свого союзника.

Про що він думав у ці хвилини і що подумки зважував? Приховані камери КДБ і нечисленні очевидці зафіксували тільки результат: перед тим як піти, генерал де Голль узяв під козирок...

Навряд чи він знав, що радянський вождь і після війни не полишив мрії дійти на танках до Атлантики. Відкриймо книгу Валентина Бережкова «Як я став перекладачем Сталіна» (главу «Сердечна згода»):

«Невдовзі після визволення Франції керівник французької компартії Моріс Торез, зустрівшись зі Сталіним, спитав його:

— Де Голль вимагає, щоб учасники Опору здали владі зброю. Що нам робити?

— Ховайте зброю! — відповів „вождь народів“. — Може статися, що ви іще нам допоможете...».

Битва за Англію Чому провалилася операція «Морський лев»

Після того як у травні-червні 1940 року вермахт розгромив французьку армію, весь світ був переконаний, що того ж літа впаде останній противник Німеччини — Англія. Їй гостро бракувало військ та зброї.

Як же вона встояла? І чому німці відмовились від операції «Зеєльове» («Морський лев») — не висадились на Британських островах?..

Загадка Дюнкерка

Танкові армії Клейста і Гота за тиждень пройшли наскрізь усю Францію від Седана до проток Ла-Манш і Па-де-Кале. Британський експедиційний корпус відступав до порту Дюнкерк на півночі — тільки звідти ще можна було відплисти до Англії. Німецькі танки рвалися йому напереріз, аж раптом 24 травня від Гітлера телеграфом надійшов наказ зупинитися. А щоб не було ніяких сумнівів, фюрер надіслав його у війська ще й з особистими офіцерами зв’язку.

Обурені генерали не знали, що й думати. 26 травня начальник генштабу сухопутних військ Франц Гальдер записав у щоденнику: «Танкові та моторизовані дивізії за найвищим наказом стоять зараз наче вкопані, хоча, вони у змозі напасти на противника з тилу». «Дюнкерк був уже в межах видимості! — журився в книзі спогадів Гейнц Гудеріан. — Ми спостерігали, як британці евакуюють свої війська на суднах, великих та малих»...

Гітлер обґрунтував свій «стоп-наказ» характером місцевості: мовляв, вона там складна, з численними каналами, отож танки треба поберегти. Герман Герінг (він завжди погоджувався з фюрером) запевнив: його льотчики відмінно впораються й без танкістів! Але переправу прикривали англійські винищувачі. У запеклих боях над протокою Королівські ВПС втратили триста літаків (німці — удвоє менше), зате понад двісті тисяч британських солдатів досягли рідного берега. Якби їх було знищено чи взято в полон під Дюнкерком, війна склалася б по-іншому, справедливо стверджував Гудеріан. У тому ж був упевнений і фельдмаршал Манштейн: він заявив у мемуарах, що Англія, втративши експедиційний корпус, не змогла б воювати і стала б беззахисною.

Як же пояснити загадковий «стоп-наказ»? Версія перша: фюрер був в ейфорії від успіхів вермахту у Франції, і в нього народилася думка повторити бліцкриг на сході. Танки в цьому випадку справді треба було поберегти, але назвати генералам справжню причину Гітлер не міг — надто рано!

Однак до нападу на Росію слід було укласти мир з Англією. Відомо, чим закінчилася для кайзерівської Німеччини війна на два фронти. І Гітлер не став чавити англійців танками, перетнувши їм дорогу до Дюнкерка. Очевидно, він розраховував, що Лондон оцінить його «джентльменський вчинок» і почне перемовини про мир... На користь цієї версії свідчить дивовижний факт, наведений Черчіллем у книзі «Друга світова війна»: перехоплена британцями телеграма зі «стоп-наказом» фюрера була незашифрована!

Мені здається, що правдиві обидві версії, адже вони не суперечать одна одній. Задобрити Лондон і зберегти танки для бліцкригу в Росії! Загалом розумна ідея. Німці кажуть у таких випадках: Zwei Fliegen mit einer Klappe schlagen — «убити двох мух з одного маху».

«Ангел» з іклами

Якби британським прем’єром, як і раніше, був боязкий Чемберлен, Лондон напевне розпочав би мирні переговори. Але 10 травня 1940 року нацистам страшенно не поталанило: уряд Великобританії очолив Уїнстон Черчілль. Він був живим утіленням британського бойового духу і мав харизму, без якої об’єднати народ у важкі часи абсолютно неможливо. На третій день новий прем’єр звернувся до країни з парламентської трибуни: «Я не можу запропонувати нічого, крім крові, важкої праці, сліз і поту. Нас чекають суворі випробування. Ви мене спитаєте, який наш курс? Я відповім: вести війну на морі, суші і в повітрі з усією міццю і силою, дарованою нам Господом; вести війну проти потворної тиранії, рівної якій ще не було в похмурому списку людських злочинів... Я беруся за це завдання з енергією та надією. Я впевнений, що нашу справу не спіткає невдача».

Це було сказано до Дюнкерка, де англійцям довелося покинути 120 тисяч автомашин та возів, 2300 артилерійських гармат, 8 тисяч кулеметів, 90 тисяч гвинтівок, 7 тисяч тонн боєприпасів... Їхні дивізії залишилися майже неозброєними перед лицем грізного ворога, але британський уряд, на превеликий подив Гітлера, не змінив свою позицію. «Фюрера понад усе турбує питання, чому Англія досі не шукає миру», — записав 11 червня генерал Гальдер.

19 липня Гітлер дав Лондону ще один шанс. Виступаючи в рейхстазі, він сказав, що Англія фактично переможена і Черчіллю незабаром доведеться шукати притулок у Канаді.

— Але совість, — вів далі Гітлер, — наказує мені ще раз звернутися до розуму і здорового глузду Британії. Я вважаю для себе можливим виступити з цим закликом, бо я не переможений ворог, який просить милості, а переможець. Я не бачу підстав продовжувати цю війну. Мені тяжко думати про жертви, яких вона вимагатиме...

Хижак начепив ангельські крила. Коли Гітлер говорив ці зворушливі слова, у Головному управлінні імперської безпеки вже три тижні складали «Спеціальний пошуковий список по Великобританії». До нього увійшли 2300 діячів, яких після вторгнення слід було якнайшвидше арештувати і передати гестапо. Починався він, звісно, з Черчілля і його міністрів, були там письменники, журналісти та вчені, відомі антинацистськими поглядами, й навіть керівник бойскаутів лорд Баден-Пауелл (мовляв, ця дитяча організація може згодитися англійцям для збирання розвідувальної інформації). Як визнав Вальтер Шелленберг, було надруковано 20 тисяч примірників цього списку — відповідно до кількості майбутніх нишпорок...

Бути посередником між Берліном і Лондоном зголосився сам Папа Римський Пій XII. Але уряд Черчілля рішуче відхилив пропозицію Гітлера. Розпочався майже не відомий у нас етап Другої світової війни — «битва за Англію».

Залізний сер

Кажуть, що кожна людина за своєю вдачею схожа на якусь тварину. Гітлер полюбляв ототожнювати себе з вовком (згадаймо хоча б назви його ставок: Wolfschanze — «Вовче лігво», Wehrwolf — «Озброєний вовк»). Але вовк, на відміну від гієни, доволі благородна істота. Фюрер себе тішив...

Уїнстон Черчілль характером і навіть зовнішньо нагадував розумного бульдога з мертвою хваткою. Він відважно діяв у двох війнах — англо-бурській і Першій світовій, був рішучим міністром внутрішніх справ, жорстким міністром у справах колоній. Особливо багато Черчілль зробив на посту першого лорда Адміралтейства: створив уже 1911 року британську морську авіацію і перевів військово-морський флот з вугілля на рідке паливо. У 1938 році він різко засудив Чемберлена за мюнхенську угоду з Гітлером: «Ви мали вибір між війною і безчестям. Ви обрали безчестя, тепер ви отримаєте війну»... Одне слово, король Георг VI призначив прем’єр-міністром найнезручнішу для нацистської Німеччини людину.

Насамперед Черчілль запровадив посаду міністра оборони і сам її обійняв. Тепер у нього була вся влада над армією, авіацією і флотом. Другим «подарунком Гітлеру» став арешт глави Британського союзу фашистів Освальда Мослі. Цей колишній лейборист і член парламенту не тільки проповідував нацистські ідеї, а й створив загони штурмовиків. Союз фашистів було заборонено, а Мослі ув’язнено разом із дружиною Діаною. Дружина тут, здавалося б, ні при чому. Але британська аристократка Діана Мітфорд у 1930-ті роки жила в Німеччині, товаришувала з Магдою Геббельс і захоплювалась фюрером. Гітлер навіть був почесним гостем на її весіллі з Мослі.

Наступний крок Черчілля, за його словами, був жахливий, але необхідний. Умови перемир’я Франції з Німеччиною передбачали роззброєння французького флоту під німецьким контролем. Гітлер урочисто заявив, що не має наміру використовувати французькі кораблі у своїх цілях. «Але хто, перебуваючи при здоровому розумі та твердій пам’яті, — пише Черчілль, — повірив би слову Гітлера?.. Приєднання французького флоту до німецького загрожувало Англії смертельною небезпекою».

На світанку 3 липня англійці раптово захопили французькі військові кораблі, що стояли в їхніх портах. А головна операція під назвою «Катапульта» розпочалася того ж дня біля берегів Африки. Британська ескадра підійшла до Орана (Алжир) — основного місця стоянки французького флоту. Адміралу Марселю Жансулю було запропоновано на вибір три варіанти: 1) ввійти до складу британського флоту й битися з Німеччиною; 2) перейти до британських портів і залишити там кораблі до кінця війни; 3) затопити їх негайно на місці.

Жансуль відхилив ультиматум, і англійська ескадра відкрила вогонь по своїх недавніх союзниках. Ті не були готові дати відсіч. Один лінкор вибухнув, два інших вийшли з ладу. Четвертий лінійний корабель, «Рішельє», був атакований 8 липня в порту Дакар (Сенегал) літаками-торпедоносцями й отримав тяжкі ушкодження. В обох портах загинули майже 1300 французьких моряків.

«Англія завдала жорстокого удару по своїх кращих учорашніх друзях і забезпечила собі беззаперечне панування на морі», — прокоментував Черчілль результати операції «Катапульта». Як тут не згадати його знамениту фразу: «Англія не має постійних ворогів і постійних друзів, а має тільки постійні інтереси»...

«Тут вам не Франція!»

Ширина протоки Па-де-Кале в найвужчому місці — усього 32 км. Німецьке вторгнення здавалося неминучим. Черчілль спішно створював загони внутрішньої оборони з мирних громадян — чоловіків і навіть жінок. Їхня чисельність перевищила мільйон осіб — чудово, але чим їх озброїти? Сполучені Штати Америки пообіцяли продати мільйон гвинтівок калібру 7,6 мм, а тим часом ополченці патрулювали місцевість з мисливськими рушницями, спортивними пістолетами, ба навіть із вилами. Диверсантам і шпигунам було практично неможливо просочитися крізь це решето. Недарма Рудольфа Гесса, який приземлився в шотландській сільській місцевості на парашуті в травні 1941 року, затримав саме загін внутрішньої оборони.

У Франції солдати вермахту спочатку почувалися як на курорті: вино, жінки... В Англії їх чекав зовсім інший прийом. Черчілль зізнався після війни, як він його собі уявляв: «З обох боків почалася б різня, страшна і нещадна, без співчуття і жалю. Вони вдавалися б до терору, а ми готові були на все».

«На все»? На що ж? Черчілль не уточнив. Але письменник Пітер Флемінг (старший брат автора бондіади Яна Флемінга) стверджує у своїй книжці про операцію «Морський лев», що у критичній ситуації Черчілль був готовий застосувати проти загарбників хімічну зброю.

Гітлер, звичайно, розумів це. Йому взагалі було важливо перед війною з Росією вберегти вермахт від великих втрат. Тому він наказав масовим бомбардуванням придушити здатність англійців до опору і лише потім, якщо не капітулюють, розпочати операцію «Морський лев».

Втеча — не ознака боягузтва

Німці кинули проти Англії 2600 літаків, зокрема півтори тисячі бомбардувальників. Їм протидіяли приблизно 700 англійських винищувачів. Спочатку метою люфтваффе були каравани суден у Ла-Манші та порти від Дувра до Плімута.

Дата перших нальотів — 10 липня 1940 року — увійшла до історії як початок битви за Англію.

Для форсування проток німцям було конче потрібне повне панування в повітрі. Герінг обіцяв Гітлеру, що порівняно невелику авіацію противника буде швидко знищено. Зробити це просто на аеродромах, як у Польщі, не вдалося: англійці врахували гіркий досвід поляків і розосередили літаки на великій території. А щоб зменшити свої втрати в повітряних боях, вони змінили тактику: тепер їхні винищувачі, нападаючи на бомбардувальники, ухилялися від боїв з «мессершмітами». Німецькі аси злостилися, проте розуміли, що це не боягузтво. «Англійські льотчики здійснювали по кілька бойових вильотів на день, доводячи тим самим, що їхня упертість не поступається їхній мужності», — згадував генерал люфтваффе Вернер Крейпе.

Німці втрачали над Англією майже вдвічі більше машин, ніж Королівські ВПС. До того ж якщо пілот «спітфайра» чи «харрікейна» вистрибував з парашутом, він, як правило, приземлявся на своїй території, натомість екіпаж німецького бомбардувальника — чотири особи — потрапляв у полон. Льотні кадри в тій битві мали особливу цінність.

Англійські льотчики мали ще одну важливу перевагу: вони захищали батьківщину. Мені важко уявити, щоб пілот люфтваффе, втративши обидві ноги, повернувся за штурвал винищувача. А Дуглас Бейдер став знову літати у складі Королівських ВПС і в битві за Англію збив 11 німецьких літаків. Легендарний Олексій Маресьєв — це радянський Бейдер. Він теж вів справедливу війну.

Зворотний ефект

До кінця серпня Герінг переконував себе й Гітлера, що в англійців майже не залишилося літаків. Коли стало безперечним, що це ілюзія, вирішено було діяти по-новому. Раніше німці бомбили здебільшого промислові та воєнні об’єкти, портові споруди тощо. У вересні ж головними цілями стали житлові квартали великих міст — насамперед Лондона. Розрахунок був на те, що семимільйонне населення столиці, не витримавши жахливих бомбардувань, вимагатиме відставки Черчілля і миру з Німеччиною.

Лондон бомбили 57 діб поспіль, переважно вночі. Прилітали в середньому двісті літаків, інколи їх було до тисячі. «Місто нагадувало якусь величезну доісторичну тварину, знівечену і знекровлену, яка попри це зберігала здатність жити й рухатися», — писав Черчілль.

У Берліні прорахувалися: бомбардування мирних жителів дало зворотний ефект. Народ вимагав від Черчілля не йти у відставку, а відплатити німцям. Він обіцяв. І повною мірою виконав цю обіцянку наприкінці війни... А перші нальоти англійських бомбардувальників на Берлін були слабкими — занадто далеко летіти. До столиці рейху пробивалися щонайбільше п’ятнадцять-двадцять літаків. Однак ці нальоти мали велике психологічне значення. Один з них збігся з візитом Молотова у Берлін 13 листопада 1940 року (див. с. 63), а можливо, був навмисне приурочений до цієї події.

Фізики воюють

«Ніколи ще в історії людських конфліктів не було випадку, коли так багато людей були б зобов’язані дуже небагатьом», — сказав Черчілль в палаті громад у розпал битви за Англію. Він мав на увазі льотчиків, які зірвали план Герінга. Втім, величезний внесок у порятунок Англії зробили також фізики, особливо шотландець Роберт Уотсон-Уотт.

1934 року він створив радар, спроможний виявляти літаки на відстані понад 60 км. Британське міністерство авіації оцінило винахід, і вже за два роки англійська ППО (протиповітряна оборона) мала на узбережжі п’ять перших радіолокаційних станцій. До початку битви за Англію Уотсон-Уотт та його колеги збільшили дальність виявлення літаків до 160 км. Німці не могли захопити англійців зненацька навіть уночі. Винищувачам ППО не доводилось безперервно патрулювати в небі, вони злітали в потрібну мить і одразу виходили на ціль.

Німецькі фізики теж не байдикували. Вони створили систему радіомаяків, за «променями» яких бомбардувальники люфтваффе орієнтувалися в густій імлі та в темряві. Але англійці швидко навчилися глушити ці спрямовані сигнали, ба навіть викривляти радіопромінь. Через це бомбардувальники нерідко збивалися з курсу і падали, витративши пальне.

Герінг так покладався на радіомаяки, що вважав зайвим навчати пілотів мистецтва аеронавігації. «Німецькі льотчики сліпо йшли за променем, як німецький народ за фюрером», — уїдливо завважив Черчілль.

Лебідь, Рак і Щука

Тим часом у Франції вермахт готувався до операції «Морський лев». Перебіг підготовки скрупульозно описав у щоденнику Франц Гальдер. Читаєш — і мимоволі згадується відома басня Крилова. Три роди військ: армія, авіація і флот — ніяк не можуть дійти згоди. У кожного з них свій генеральний штаб, який бажає воювати за власним планом. Рак в особі Гальдера і його підлеглих уже з місяць планує операцію, аж раптом Щука, тобто штаб флоту, сповіщає 28 липня, що десант може вантажитись на судна винятково в гаванях, а не з відкритого берега. Всі розрахунки Рака летять шкереберть, а Щука ще й додає, що на переправу тільки першого ешелону потрібно десять діб... Рак хоче висадитись в Англії рано вранці на широкому фронті, а Щука бажає вночі й на вузькій ділянці. Рак вважає за потрібне, щоб зенітні дивізіони були надані на час операції армійським частинам, а Лебідь, тобто Герінг, більше схожий на борова, гордовито заявляє: «Я ухвалив рішення, що вони залишаться в підпорядкуванні люфтваффе!». Рак вимагає, щоб парашутний десант було скинуто в Дуврі, Брайтоні та на мисі Бічі-Хед, а Лебідь погоджується тільки на Дувр...

6 серпня Гальдер пише в щоденнику про «непримиренні розбіжності». Усунути їх може тільки Гітлер, але йому не до деталей операції, він захоплений «високою стратегією». 31 липня він збирає воєначальників у резиденції Бергхоф і відкриває їм вершини полководчої мудрості: «Під час переправи слід враховувати: а) умови погоди, проти якої нічого не поробиш (наприклад, штормовий прибій тощо), б) опір противника» (цитату взято із щоденника Гальдера). Після цього фюрер двадцять шість (!) днів не повертається до теми операції. «Верховне командування (тобто Гітлер. — Авт.) не подає ознак життя», — скаржиться Гальдер своєму щоденнику.

Гальдеру і головкому сухопутних військ Браухічу дуже прикро: вони зробили все можливе для успіху «Морського лева». Зібрано близько чотирьох тисяч барж, поромів, плотів-понтонів, реквізовано навіть річкові судна на Луарі. Готові до вторгнення і, за словами Гальдера, «справляють дуже хороше враження» 52 плаваючих танки (див. записи в його щоденнику від 2.08 та 18.08.1940). Водночас понад сто танків Т-ІІІ і T-IV мають пірнути з поромів на глибині до 15 метрів і вийти по дну своїм ходом на берег. Відпрацьовано технологію димової завіси наприкінці переправи... А Гітлер цим чомусь майже не цікавиться!

14 вересня він знову зібрав воєначальників та оголосив, що завоювати необхідну для висадки десанту перевагу в повітрі завадили... несприятливі умови погоди! А далі (оцініть логіку!) сказав, що «ми ще не відмовляємось від проведення операції», але не повинні припиняти підготовку, щоб відмова не дала противнику психологічного полегшення.

Присутні зрозуміли, що це кінець. «Морський лев» відкинув ласти. Не витримав «несприятливої погоди».

Цікаво, як виправдовувався Герінг, який обіцяв знищити англійську авіацію за кілька тижнів? Теж посилався на антинімецькі погодні умови? Ні, з вуст головнокомандувача люфтваффе це звучало б зовсім ідіотично. Він сказав, що для розгрому Англії необхідна чотирикратна перевага в повітрі, а добитися її не можна, тому що англійці (хто б міг подумати?) теж виробляють літаки...

Офіційне рішення про відмову від операції було схвалено 12 жовтня. Німці програли найбільшу в історії повітряну битву, яка точилася три місяці. Їхні нальоти тривали тепер здебільшого для маскування плану «Барбаросса». Напад на Англію було відкладено до кращого часу — Гітлер вирішив спочатку перемогти на сході.

Води боятися — в Англію не ходити

А чи не була операція «Морський лев» грандіозним блефом? Можливо, Гітлер просто лякав англійців зловісною підготовкою, щоб примусити їх до миру?

Цікава версія. Та якби він блефував, то обмежився б приготуваннями, помітними англійській розвідці, насамперед повітряній. Однак до вторгнення готувалося в суворій таємниці головне управління імперської безпеки. Його керівник Гейдріх навіть призначив своїм повноважним представником в Англії полковника СС Сікса, який мав розгорнути там нацистський терор. Сікс отримав завдання створити шість айнзатцкоманд — у Лондоні, Брістолі, Бірмінгемі, Ліверпулі, Манчестері та Глазго.

Гітлер поводився в історії з «Морським левом» дуже дивно: вимагав прискорити підготовку операції, а відтак тижнями не згадував про неї. Як це пояснити?

Річ у тім, що він, на відміну від своїх генералів, часто приймав рішення під впливом інтуїції і навіть комплексів. Згадаймо, як у липні 1941 року він відмовився від успішного наступу на Москву, побоюючись повторити долю Наполеона. А влітку 1940-го інтуїція підказувала йому, що волю англійців до опору ось-ось буде зломлено, вони проситимуть пощади, і «Морський лев» не знадобиться.

Але була ще одна причина — на перший погляд несерйозна, — яку назвав у мемуарах Вальтер Шелленберг:

«Гіммлер сказав мені: „Гітлер до смішного боїться води; у нього з нею пов’язано уявлення про нещастя“ Гіммлер вважав, що цим пояснюється інстинктивна відраза Гітлера до операції „Морський лев“».

Повіримо Гіммлеру: він добре знав свого фюрера.

Останній політ Гесса Загадкова авантюра «нациста № 2»

За півтора місяця до нападу Гітлера на СРСР, 10 травня 1941 року, на пасовищі поблизу шотландського села Іглшем приземлився парашутист у формі капітана люфтваффе. Це був нацист номер два — заступник Гітлера по партії Гесс, якому фюрер цілковито довіряв.

Гесс заявив представникам британської влади, що прилетів з власної ініціативи із пропозицією припинити війну. Сказав, що фюрер нічого не знає про його політ, але бажає якнайскорішого миру з Британією.

Невже заступник Гітлера зважився на безумну авантюру без його відома і згоди? Для відповіді необхідно зрозуміти, якою людиною був Гесс і за яких обставин він діяв.

Гіпнотизер з вусиками

Рудольф Гесс народився 1894 року в Єгипті, який був тоді британською колонією, в родині німецького комерсанта. Місце народження має значення: Руді з дитинства непогано знав англійську і не сприймав британців як чужинців. Однак він мужньо воював з ними під час Першої світової війни, був нагороджений Залізним хрестом і отримав звання лейтенанта. Наприкінці війни здійснилася мрія Гесса: його зарахували до льотної школи поблизу Аугсбурга. Він навіть взяв участь у кількох повітряних боях, але нікого не збив і сам не постраждав. Так у його життя увійшов літак, а з ним і командир ескадрильї — Герман Герінг.

По війні Гесс вступив до Мюнхенського університету і став улюбленим студентом професора Карла Хаусхофера, генерала у відставці. Професор викладав геополітику — науку про вплив географічних факторів на політику держав і націй. Також він славився як ясновидець: міг передбачати погоду, місця падіння снарядів і результати битв. Казали, що цього він навчився в Тибеті, відвідуючи його в ті роки, коли працював у Японії німецьким військовим аташе. Особистість професора та його ідеї дуже вплинули на молодого Рудольфа.

А невдовзі, випадково потрапивши на збори в мюнхенській пивній, Гесс зустрів ще яскравішу особистість. Ось враження одного очевидця: «Кілька секунд він стояв мовчки — непоказна кульгава людина з народу, з блідим обличчям та похилими плечима, темно-каштановим волоссям, маленькими вусиками й дивними, трохи витрішкуватими блакитними очима. Увагу аудиторії він утримував нерухомим і проникливим, майже гіпнотичним поглядом. Потім заговорив — спочатку спокійно та запобігливо. Але трохи згодом його голос зірвався на хриплий крик, який за силою емоцій справляв надзвичайне враження».

Це був Гітлер. Гесс вступив до його партії одним із перших.

Пивний путч

8 листопада 1923 року нацистська партія перейшла від слів до дії і спробувала захопити владу в Баварії. Вся мюнхенська еліта зібралась у величезному пивному залі «Бюргерброй Келлер», щоб обговорити можливість відновлення монархії для виходу з тяжкої кризи. Зал, який охороняла поліція, непомітно оточили бойовики штурмових загонів (Sturmabteilungen, чи СА). Був там і сформований Гессом студентський загін. Гітлер, Гесс, Розенберг та ще декілька нацистів зуміли потрапити до залу. Спершу вони робили вигляд, ніби мирно п’ють пиво (спонсор розщедрився на три літрових кухлі по мільярду марок кожен). Раптом із тріском розчахнулися вхідні двері, й до залу, брязкаючи орденами, увірвався Герінг, а за ним — двадцять п’ять штурмовиків із пістолетами та кулеметами. Гітлер вибіг на сцену і, стрільнувши в стелю, вигукнув: «Націоналістична революція здійснилася!». Майже дослівно з виступу Леніна шістьма роками раніше, тільки той говорив про «робітничу і селянську революцію».

Але Гітлеру з Герінгом було тоді далеко до Леніна і Троцького. Вони не зуміли встановити надійний контроль над армією і не знали до пуття, що робити далі. Незабаром «пивний путч» провалився, Герінг і ще деякі змовники втекли до Австрії, а Гітлера і Гесса за рішенням суду ув’язнили у фортеці Ландсберг. Першого на п’ять років (але випустили за дев’ять місяців), другого — на півтора року (відсидів тільки третину).

У цій в’язниці вони жили у двокімнатних «камерах» з ванними кімнатами і гарячою водою, мали право шість годин на день прогулюватися садом та приймати відвідувачів, щодня отримували по кухлю пива або по бокалу вина. «Я тут влаштувався цілком щасливо, — писав Рудольф Гесс матері, — й можу щодня спілкуватися з цим чудовим хлопцем Гітлером».

Саме в Ландсберзі Гітлер почав писати «Майн кампф». Є версія, що Гесс, виходячи з ідей Хаусхофера про розширення «життєвого простору» для Німеччини і про союз із Японією, був автором окремих глав. Принаймні він доніс ці ідеї до Гітлера, і той використав їх у своїй «біблії нацизму».

«Фрау Гітлер»

Після Ландсберга Гесс мав вибір: стати асистентом професора Хаусхофера чи особистим секретарем Гітлера. Він вибрав Гітлера, якого любив, за власними словами, навіть більше, ніж свою молоду дружину. Гесс, високий чоловік з вольовим обличчям, майже по-жіночому ревнував шефа до тих, хто його оточував. Дотепники навіть прозвали Гесса «фрау Гітлер».

Попри численні поточні справи він сідав часом за штурвал літака. Це була можливість вирости в очах фюрера. Одного разу він кружляв на спортивному аероплані низько над площею, де мітингували соціал-демократи, і глушив ревінням мотора промови ораторів. А 1927 року після першого трансатлантичного перельоту Чарльза Ліндберга з Америки до Європи хотів повторити його у зворотномунапрямку. Гітлеру він сказав, що це буде чудовою рекламою партії. Проте політ не відбувся: чи то фюрер заборонив ризикувати, чи то просто не дав потрібної суми (партія була ще бідною).

За фюрером по трупах

30 січня 1933 року Гесс одним із перших потиснув руку законно обраному канцлеру Німеччини — Адольфу Гітлеру. З цього дня повноваження Гесса стали надзвичайно широкими. Гітлер зробив його своїм представником в уряді й дозволив створити бюро з дуже різноманітними функціями. Бюро Гесса могло втручатися в діяльність численних міністерств і навіть займалося «культурними зв’язками» із зарубіжними країнами, а насправді — створенням там нацистської «п’ятої колони».

Прийшовши до влади, Гітлер вирішив зробити її абсолютною. Приводом мала стати комуністична загроза. І тут випала чудова нагода: в одному з барів якийсь дивний молодик похвалився, що підпалить рейхстаг. Він виявився голландським комуністом Ван дер Люббе — очевидно, піроманьяком. Провокатори в цивільному допомогли хлюпнути бензину і видали хлопця поліції. Гесс знайшов лжесвідків, які стверджували, що підпал замовили четверо відомих комуністів (зокрема болгарин Димитров). Але суд вирішив, що Ван дер Люббе діяв самостійно, ухвалив йому смертний вирок, а інших виправдав.

А проте 28 лютого старий президент Гінденбург підписав підготовлений нацистами декрет «Про захист народу і держави». Скасовувалася свобода преси, зібрань, недоторканність особистості та житла, таємниця листування. Рейхстаг було переобрано, й нацисти отримали в ньому достатньо голосів, щоб зробити Гітлера фактичним диктатором (нібито тимчасово). Компартію заборонили, понад чотири тисячі комуністів заарештували, і це був лише початок.

У червні 1934 року Гесс отримав від фюрера інше завдання — координувати «Ніч довгих ножів», тобто арешти та розстріли керівників СА. Штурмові загони за минулих років були зброєю Гітлера в боротьбі з лівими, але тепер ці головорізи у брунатних сорочках вийшли з-під контролю. Вони визнавали тільки власне керівництво на чолі з Ернстом Ремом і мріяли пограбувати всіх багатіїв, а не тільки єврейських. Їм був близький лідер лівого крила партії Грегор Штрассер, який засуджував Гітлера за союз із капіталістами і вимагав відібрати їхню власність.

Час було поставити СА на місце. Гітлер звинуватив своїх недавніх товаришів у намірі здійснити переворот. Під цим приводом загони СС вбили в ніч на 1 липня понад тисячу відомих штурмовиків, зокрема Рема. Не забули і Штрассера, хоча він уже давно тихо працював у хімічній компанії.

Серед убитих було багато відомих мерзотників. Наприклад, обергрупенфюрер СА Едмунд Хейнес, права рука Рема, мав власну в’язницю, де катував політичних та особистих ворогів, часом до смерті. Але вбили його зовсім не за це!

За словами Анастаса Мікояна, Сталін, дізнавшись на засіданні Політбюро про «Ніч довгих ножів», промовив: «Молодець цей Гітлер! Він показав, як треба чинити з політичними противниками!». Мабуть, невипадково знищення старих більшовиків розпочалося того ж 1934 року з арешту Каменева та Зінов’єва. Два диктатори вчилися один в одного...

Війна

Гесс, на відміну від своїх «партайгеноссен», був досить совісною людиною. Участь у брудних справах обтяжувала його сумління, і він, напевне, неодноразово згадував слова професора Хаусхофера: «Руді, політика не для тебе, ти занадто порядний». Подеколи його мучили сумніви, але любов до Гітлера і віра в його геній незмінно брали гору. В документальному фільмі Лені Ріфеншталь «Тріумф волі» мене вразили кадри, де Гесс відкриває після «Ночі довгих ножів» з’їзд нацистської партії. Натхненно й урочисто, майже в релігійному екстазі, він звертається до Гітлера, який сидить у залі: «Ви — це Німеччина!..».

Гесс був причетний до більшості злочинних діянь свого кумира, але коли той 1 вересня 1939 року напав на Польщу, вперше дозволив собі щось схоже на протест — попросився льотчиком на фронт. Він не любив поляків, але розумів, що за них заступиться Англія, яка має з ними угоду, а з англійцями як з арійською нацією бажано жити в мирі. Фюрер сам неодноразово це казав.

Гітлер заспокоїв Гесса: війни з англійцями не буде! Їхній прем’єр Чемберлен боягуз, його французький колега Даладьє теж. Вони довели це 1938 року, здавши Рейху в Мюнхені свого союзника — Чехословаччину.

— Вони не наважаться, Руді, оголосити нам війну, а якщо оголосять, то після розгрому Польщі вона припиниться сама собою. Навіщо їм виконувати зобов’язання перед державою, якої вже не буде на карті!..

У травні-червні 1940 року вермахт поставив на коліна Францію. Англія залишилася самотньою перед Німеччиною та її союзниками, однак не просила миру. Це була заслуга її нового прем’єр-міністра Уїнстона Черчілля. Старий ворог більшовиків, він ще більше ненавидів нацизм (а фюрера — персонально) і вправно підтримував бойовий дух свого народу.

Гітлер наказав готувати вторгнення до Англії з моря і з повітря. Цій операції дали кодову назву «Морський лев». Для її успіху було конче потрібне панування в повітрі, але забезпечити його Герінг не зміг (див. главу «Битва за Англію». — Авт.). І в грудні 1940 року Гітлер поміняв місцями свої стратегічні пріоритети — дав «добро» плану «Барбаросса».

— У цієї тварюки Черчілля, — казав він, — залишився єдиний шанс — домовитися зі Сталіним. Коли російський колос на глиняних ногах завалиться, Англія потрапить у безвихідь!

Великі надії

Гітлер вважав, що дуже швидко впорається на сході. І все ж думка про Черчілля за спиною заважала йому спати спокійно, тим паче що англійці у відповідь на бомбардування Лондона почали бомбити Берлін. Говорячи про Черчілля, Гітлер мінився на обличчі, називав його алкоголіком, жалюгідним солдатом і політиком. З Англією цілком можна було б порозумітися, якби не він та його уряд! Невже не можна їх скинути руками самих англійців?

Можна, казав Гесс. Він сам візьметься за це заради фюрера і перемоги. В Англії чимало впливових персон, аж до членів королівської родини, хочуть союзу з Німеччиною проти більшовиків. «Комунізм, — говорив перший секретар Чемберлена Ракер, — небезпечніший за нацизм: це чума, для якої немає державних кордонів».

Найкращою кандидатурою для переговорів здавався Гессу герцог Дуглас Гамільтон, з яким дружив син професора Хаусхофера Альбрехт. Коли Гамільтон 1936 року приїхав до Берліна на Олімпійські ігри, Гесс завдяки Альбрехту неофіційно з ним познайомився. Вони легко знайшли спільну мову: обидва були завзятими авіаторами. Дуглас прославився тим, що 1933 року вперше пролетів на літаку над Еверестом. Він був герцогом у чотирнадцятому поколінні і впливовою особою при королівському дворі. А до того ж мав у родовому шотландському маєтку злітно-посадкову смугу. Отже, міркував Гесс, до нього можна прилетіти в темряві і після перемовин непомітно відлетіти. Загалом це реальна справа.

Нові обставини в житті Гесса змусили його поставитись до цієї ідеї серйозно.

Нічний парашутист

Коли Гесс 1933 року створив своє бюро, йому довелося вирішувати далекі від його інтересів питанння — насамперед фінансові. Знадобився заступник. На цю роль Гесс запросив Мартіна Бормана, який управляв касою взаємодопомоги НСДАП.

Борман виявив неабиякий талант, здобуваючи гроші для Фонду Адольфа Гітлера. Він здогадався, наприклад, брати відсотки від продажу поштових марок із зображенням фюрера, а ці марки друкувалися мільйонними тиражами. Він обклав капіталістів даниною у вигляді «добровільних внесків на розвиток індустрії Рейху». Насправді головним призначенням цього фонду було покриття витрат Гітлера, включаючи подарунки для Єви Браун. Не дивно, що Гітлер охоче приймав Бормана і навіть почав ставити його Гессу за взірець: мовляв, він завжди, на відміну від тебе, приходить з гарними новинами.

Не тільки Борман віддаляв Гесса від фюрера. З початком війни дуже зросла роль Герінга, Геббельса та генералів. Гітлер постійно спілкувався з ними, а зі своїм Руді бачився дедалі рідше. Для Гесса це було нестерпно, і він більше не вагався...

10 травня 1941 року він погуляв з маленьким сином і попрощався з дружиною, сказавши, що повернеться за день-два. За штурвал винищувача Ме-110, наданого Вільгельмом Мессершмітом, сів у бадьорому настрої. Він сам зробить те, чого цей Герінг з тисячами своїх бомбардувальників не зумів, — припинить війну з Англією! Успіх майже гарантовано. Відомий астролог сказав півроку тому, що йому судилося принести на землю мир, а Карл Хаусхофер недавно бачив уві сні, як Гесс переможно крокує залами старовинного замку з гобеленами на стінах. До Шотландії, щоправда, неблизький шлях, але літак обладнали додатковим паливним баком.

Гесс стартував від заводу Мессершміта в Аугсбурзі з таким розрахунком, щоб наблизитися до цілі після заходу сонця. На аеродромі сказав, що летить до Норвегії, тому довго тримав курс на північ уздовж Рейну і лише потім повернув на 90 градусів. Біля берегів Британії його засікли три радіолокаційні станції. У повітря піднялись винищувачі, але саме в цю мить Me-110 пірнув з висоти 3000 метрів під низький шар хмар, і радари з перехоплювачами його загубили. Гесс потім писав дружині, що летів у густому присмерку низько над землею, ледь не зачіпаючи будівлі та дерева.

На ціль він вийшов у темряві. Маєток герцога десь поруч, але через світломаскування не видно ані вогника, тільки місяць ледь світить крізь хмари. Гесс зрозумів, що посадкову смугу не знайде, та чи й придатна вона для важкого, майже семитонного літака? Залишалося стрибати з парашутом — уперше в житті. Він набрав двокілометрову висоту, насилу вибрався з кабіни (заважав зустрічний потік повітря) і став падати...

— Ви хто, сер? — спитав його селянин, який підійшов, коли він, лежачи на траві, звільнявся від парашута.

— Я німець, гауптманн Хорн. Мені необхідно терміново побачити герцога Гамільтона!..

Загін місцевої самооборони доставив прибульця до поліції. Невдовзі там з’явився майор Королівських ВПС, щоб допитати його. До війни майор кілька років жив у Німеччині. Пильно дивлячись на затриманого, він сказав:

— Отакої! Ви просто вилитий Рудольф Гесс!

— Я знаю. Мені це часто кажуть, — незворушно відповів «Хорн».

Перервана кінокомедія

На ранок герцог Дуглас Гамільтон приїхав до військового шпиталю, куди загадкового «капітана люфтваффе» помістили через травмовану під час стрибка з парашутом ногу. Охорона залишила їх наодинці. Герцог, не вірячи своїм очам, упізнав заступника Гітлера, якого бачив п’ять років тому в Берліні під час Олімпіади.

— Я прибув з місією миру, — сказав Гесс, — і можу говорити від імені фюрера, хоча він наразі не знає, що я тут. Фюрер упевнений в перемозі Німеччини, але хоче зупинити кровопролиття. Я прошу вас зібрати для мирних переговорів провідних членів опозиції, а також сказати про мене королю.

— Чому ви не прилетіли раніше? — спитав ошелешений герцог.

— Тому що в Північній Африці перевага була на боці ваших військ, і ви могли тлумачити пропозицію миру як нашу слабкість. Однак тепер там зовсім інша ситуація. Наша перемога неминуча, і мир з нами — у ваших інтересах. Ви не будете заважати нам в Європі, повернете наші колонії, відібрані 1918 року, а ми не чіпатимемо ваші. Але ви маєте замінити Черчілля на посту прем’єра.

— Британці не люблять, коли з ними намагаються говорити з позицій сили, — зауважив герцог.

— Але такою є реальність, — сказав Гесс. — Фюрер дасть вам шанс вийти з війни без втрати гідності. Якщо ви відмовитесь, він буде змушений розгромити Британію і по війні панувати над нею.

Гамільтон, вибачившись, перервав розмову і пішов телефонувати до Лондона.

Була неділя, Черчілль дивився кінокомедію. Уїк-енд для британця святий навіть під час війни. Секретар доповів, що його просить до телефону герцог Гамільтон.

— Спитайте, чого він хоче, — незадоволено сказав прем’єр.

— Сер, він каже, що у нього важлива державна справа. До Шотландії прилетів Гесс.

«Я вирішив, що це фантастика», — згадував Черчілль. Він був упевнений, що Гамільтон помилився. Але британський дипломат Кіркпатрик, який багато разів бачив Гесса в Берліні, з’їздив до шпиталя і підтвердив: це не двійник і не самозванець!

Черчілль, обмірковуючи неймовірну новину, палив сигару за сигарою. Потім покликав секретаря.

— Пишіть: «Гесс має бути суворо ізольований у достатньо комфортабельному будинку не надто далеко від Лондона. Слід докласти всіх зусиль, щоб вивчити його душевний стан та отримати від нього цінні відомості. Необхідно слідкувати за його здоров’ям та забезпечити йому харчування, книжки, письмове приладдя і можливість відпочинку. Він не повинен мати жодних контактів із зовнішнім світом чи приймати відвідувачів, за винятком указаних прем’єр-міністром. Він не може отримувати газети і слухати радіо. З ним треба спілкуватися поштиво, ніби він видатний генерал, захоплений нами в полон. До нього слід приставити спеціальну варту». Написали? Останню фразу підкресліть: дуже ймовірно, що Гітлер підішле до нього вбивць.

«О, якби він потонув!..»

Недільним ранком 11 травня 1941 року, коли Черчіллю доповіли про Гесса, Гітлер перебував на своїй віллі Берхгоф біля колишнього австрійського кордону. Близько десятої години ранку прибув ад’ютант Гесса Пінч із пакетом для фюрера. До кабінету його пропустили поза чергою. Ось свідоцтво міністра озброєнь Шпеєра, який чекав у приймальні:

«Я раптом почув нерозбірливий, майже тваринний крик. Відтак Гітлер проричав: „Бормана негайно до мене! Де Борман?!..“ Бормана знайшли і наказали якомога швидше зв’язатися з Герінгом, Ріббентропом, Геббельсом та Гіммлером. Усіх гостей відправили на другий поверх. Минуло багато часу, перш ніж ми дізналися, що трапилось: заступник Гітлера перелетів до ворожої Англії».

— Понад усе мене турбує, — сказав Гітлер на нараді, — що Черчілль зобразить цю витівку Гесса моєю власною мирною ініціативою. Хто мені тоді повірить, що Гесс полетів без мого відома і що це не змова за спинами моїх союзників?!

Він спитав Герінга, чи реально долетіти до Шотландії на «Мессершміті-110». Рейхсмаршал зв’язався з експертом і сповістив, що шансів обмаль: пануючі бокові вітри знесуть літак у відкрите море. Це підбадьорило Гітлера: «О, якби він потонув!..».

Англійці мовчали — схоже, Гесс не долетів. У цьому разі можна вигадати безневинну причину його зникнення — наприклад, розбився в Альпах через несправний двигун. Та якщо Черчілль, отримавши Гесса, тільки цього й чекає? Хоче спіймати вождя німецької нації на явній брехні і виставити перед усім світом на посміховисько... Доведеться визнати в офіційному повідомленні, що Гесс все-таки полетів до англійців, але оголосити його божевільним.

«Важкий, майже нестерпний удар, — пише Геббельс 13 травня. — Наразі його наслідки навіть неможливо уявити. Фюрер абсолютно розчавлений. Яка картина для всього світу: душевнохворий є другою після фюрера особою!».

Він день за днем повертається в щоденнику до болючої теми: «Я страшенно страждаю через цей сором з Гессом. Почуваєшся так, ніби тобі надавали ляпасів, навіть соромно з’являтися на вулиці. І це перша після фюрера людина в партії! Ніби кошмарний сон»...

Та от англійці нарешті заявили, що Гесс в їхніх руках і що прилетів він з пропозицією про мир з власної ініціативи. Гітлер полегшено зітхнув:

— Черчілль проґавив величезний шанс! Він міг би використати цей випадок, щоб підірвати до нас довіру росіян! Тепер, я сподіваюся, Сталін нічого не запідозрить.

Фюрер помилявся. Сталін був упевнений: Гесса послав Гітлер, щоб, припинивши війну з Англією, розв’язати собі руки на сході. Однак англійці, міркував Сталін, відмовились укласти мир, інакше б тримали приліт Гесса в таємниці. План Гітлера провалився, а воювати на два фронти він не наважиться — не такий же він дурень!

І товариш Сталін поставився до польоту Гесса благодушно, навіть із гумором.

«Коли ми прочитали про це, то просто очманіли, — згадував Молотов. — Отакої! Не тільки сам сів за керування літаком, а й вистрибнув із парашутом... Чим не подвиг розвідника? Сталін спитав мене, хто з наших членів Політбюро здатен зважитися на таке? Я порекомендував Маленкова, оскільки він шефствував у ЦК над авіацією... Сталін запропонував скинути Маленкова на парашуті до Гітлера — нехай, мовляв, усовістить його не нападати на СРСР»...

До 22 червня 1941 року залишалося трохи більше місяця.

Чого не врахували в гестапо

Гітлера надзвичайно хвилювало ще одне: чи не дізнаються англійці від Гесса про напад на Росію?

— Я переконаний, мій фюрер, що цього не станеться, — ручався начальник політичної розвідки Шелленберг. — Він відданий вам і не втратив глузд.

Але Гітлер вирішив застрахуватися і доручив Гіммлеру терміново готувати вбивство Гесса.

Надскладне завдання! Гесса, безперечно, добре охороняли, але була й інша проблема: англійська контррозвідка за активної допомоги населення розкрила від початку війни майже всю німецьку агентуру. Її залишки лягли на дно і не виходили на зв’язок. Отже, вбивць слід було послати з Німеччини.

Темної травневої ночі гідроплан «Дорньє» висадив у морі поблизу мису Кіннерд Хед двох агентів гестапо. До безлюдного берега вони допливли на гумовому човні, відтак розрізали його, втопили і розійшлися в різні боки. Зустріч було призначено у Глазго.

Обидва агенти відмінно володіли англійською. Кожен мав сухий пайок, щоб одразу не світитися в кав’ярнях та магазинах. Молодший із двох, 25-річний Вернер Ваелті, дійшов до маленької провінційної станції і сів у порожньому залі очікування. Поїзд буде нескоро, і він вирішив поснідати ковбасою, виданою в Берліні. Прибиральник, що замітав у залі, показав йому, куди викинути шкурку, і при цьому звернув увагу на дивну ковбасу. В Англії такої нема — явно іноземна, але ж імпортні продукти дуже давно щезли із продажу!.. У гестапо, споряджаючи агентів, прошляпили цю деталь. А головне, не врахували, що мешканцям обложеної фортеці скрізь ввижається ворог.

Прибиральник повідомив про підозрілого молодика начальника й додав, що він явно не місцевий, прийшов на станцію пішки, а звідки — незрозуміло. Подальше було справою техніки. Прибув патруль, перевірив документи Ваелті, які виявились бездоганними. Попросили показати вміст рюкзака — і знайшли там зброю...

Другого агента, 36-річного Друекке, поліція затримала в Единбурзі. Він був міцний горішок, але молодий Ваелті зізнався в усьому. Їх судили і повісили. А Гесса почали перевозити з місця на місце, побоюючись десанту німецьких парашутистів. Декілька діб його тримали навіть у фортеці Тауер.

Всупереч наказу

Тепер у нас достатньо інформації, щоб відповісти на запитання, чи знав Гітлер заздалегідь про політ Гесса. Я вважаю, що знав, але не про політ, а про намір. Гесс сам йому про це розповів і попросив дати дозвіл. А фюрер заборонив, щоб не ризикувати власним іміджем і життям свого Руді.

У щоденнику Геббельса є красномовний вислів: «Усупереч наказові фюрера Гесс вирушив на літаку і з суботи більше не об’являвся». Який наказ мається на увазі? Заборона пілотувати літак? Коли Гесс просився льотчиком на фронт, фюрер справді взяв з нього слово, що впродовж року він не сяде за штурвал. Однак рік давно минув — отже, залишається заборона летіти до Англії! Гесс уперше не послухався дорогого фюрера, але зробив це в інтересах Німеччини і для того, щоб повернути його увагу, втрачену з початком війни. Так, винен, грубо порушив партійну дисципліну, але переможців не судять. Зіг хайль!

Не досить переконливо? Є й інші доводи.

Пінч приніс Гітлеру 11 травня пакет з листом Гесса. Дружина Гесса Ільзе знайшла потім чернетку цього листа і добре запам’ятала фразу: «У разі, мій фюрер, якщо мій проект провалиться, ви завжди зможете відмежуватися від мене — оголосити божевільним».

Невже Гесс написав би такого листа, якби був у змові з Гітлером? І навіщо фюреру було б арештовувати всіх причетних до польоту, починаючи з Пінча? Його розжалували з оберфюрерів СА (майже генеральске звання!) в солдати і відправили на фронт. Хмари згустилися навіть над Мессершмітом. Не зачепив Гітлер тільки Ільзе Гесс — ну якось було у нього не в моді автоматично репресувати дружин...

Якби Гітлер санкціонував політ, то й підготовлений той був би як слід. Але Гесс навіть не знав, що посадкова смуга в маєтку Гамільтона здатна приймати тільки легкі, спортивні літаки. А 9 травня, напередодні старту, він телефонував до іноземного відділу свого бюро, щоб дізнатися... статус короля Великобританії!

Прочитавши листа Гесса, Гітлер багато днів не знаходив собі місця. Лють змінювалась відчаєм, відчай — надією, надія — бажанням помсти. Про це є чимало свідоцтв. Гітлер, безумовно, мав акторський талант. Його знамениті напади шаленства зазвичай були добре прораховані. Але такі сцени тривали хвилинами (затулив опонентам рота — і заспокоївся). А тут одинадцять днів майже безперервних виснажливих емоцій. І яких днів! Перед самим нападом на СРСР, коли було не до акторства!.. Недарма Геббельс 22 червня написав у щоденнику: «Фюрер виглядає абсолютно перевтомленим».

На закуску ще один аргумент для любителів психології. Якщо ти направив свого підлеглого на небезпечне завдання, а він потрапив у полон, можна підіслати до нього вбивць із метою збереження таємниці. Це, хоч і з відразою, можна зрозуміти. Але навіщо його принижувати, як роблять тільки з ворогами? Той-таки Геббельс, посилаючись на Бормана, пише про «недоумкуватість» Гесса. І додає від себе: «Як тепер доведено, він страждає на статеве безсилля»...

Ні, не посилав Гітлер Гесса до Англії!

Рука Лондона

Гесса судив Міжнародний трибунал у Нюрнберзі в числі двадцяти двох головних нацистських злочинців. Він симулював втрату пам’яті, щоб не відповідати на запитання суду, і робив вигляд, що не впізнає навіть Герінга. Комендант в’язниці сказав йому, що таку поведінку не можна назвати чоловічою. Після цього пам’ять до Гесса «повернулася».

В останньому слові він заявив, що визнає відповідальність за все, що зробив під началом «найвидатнішого сина свого народу», і ні про що не шкодує. Радянський обвинувач вимагав для Гесса смертної кари, але трибунал визначив йому довічне ув’язнення.

Із Нюрнберга його та ще шістьох підсудних, які уникли шибениці, перевезли до в’язниці Шпандау в Західному Берліні. 1966 року звільнилися, відбувши свій строк, останні з цієї шістки — Альберт Шпеєр і лідер «гітлерюгенда» Бальдур фон Ширах. Відтак Гесс двадцять один рік залишався єдиним в’язнем Шпандау, де було 130 камер.

В’язницю охороняли, щомісяця змінюючись, представники чотирьох колишніх союзників — СРСР, США, Великобританії та Франції. 17 серпня 1987 року над нею майорів британський прапор. Цього дня 93-літній Гесс повісився в літньому будиночку в’язничного саду під час прогулянки. Така офіційна версія, але, судячи з багатьох ознак, його задушили. Син Гесса звинуватив у цьому уряд Маргарет Тетчер, який, на його думку, боявся, що батько у зв’язку із закінченням холодної війни буде випущений на волю й чимало розповість.

Схоже, англійцям є що приховувати: архівні документи, пов’язані з Гессом, і досі в них суворо засекречені. Можливо, вони компрометують когось із королівської родини або спецслужбу, яка була готова на все, тільки б витягти з полоненого цінну інформацію. Втім, це чергова загадка, яку ще потрібно розгадати.

Казино «Розвідка» Солодке життя подвійного агента

Сполучені Штати Америки вступили у Другу світову війну в грудні 1941 року після нападу японців на Пьорл-Харбор. Офіційна історія називає цей напад раптовим, але чи так було насправді? І чи причетний до нього «агент 007» Джеймс Бонд?

«Іван» стає Трициклом

Цілком імовірно, що англійський розвідник і письменник Ян Флемінг створив би зовсім іншого Бонда або взагалі не створив, якби в Сербії 1912 року не народився хлопчик на ім’я Душан. Уже в юності він зводив дівчат із розуму, а потім став справжнім плейбоєм — добре, що батько, багатий промисловець Попов (наголос на першому складі!), не відмовляв йому в грошах.

Батько хотів, щоб Душко отримав юридичну освіту в солідному університеті, — сімейному бізнесу був потрібен власний адвокат. Душан вибрав університет у німецькому місті Фрайбург: його засновано у XV столітті, в ньому навчався видатний учений епохи Відродження Еразм Роттердамський, отож солідніше нема куди. Батько був задоволений. Душан — теж: адже поруч Франція з її принадами та розвагами... Однак атмосфера студентських років виявилася зовсім не безхмарною: у Фрайбурзі та по всій Німеччині безчинствували нацисти. Попов не приховував своєї відрази до них. Одного разу це могло погано скінчитися. Допоміг університетський товариш — німець Йохан Йєбсен.

Після Фрайбурга шляхи друзів розійшлися, але 1940 року Йохан знайшов Душана в Белграді. Він довірчо розповів, що служить в абвері й запропонував Попову стати агентом німецької військової розвідки. При цьому вихваляв головного шефа — адмірала Канаріса: «Він не схожий на тих нацистів, яких ти бачив у Німеччині!».

Попов дав згоду — і пішов до британського консульства, справедливо вважаючи, що там працюють англійські розвідники. Один з них, який вважався чиновником відділу паспортного контролю, зареєстрував Попова як подвійного агента. У німців Душан отримав кодове ім’я Іван. У англійців — Трицикл («Триколісний велосипед»). Можливо, за свій не по-дорослому безтурботний характер.

Перше завдання

Попов як успішний юрист мав значні ділові інтереси в Лондоні та Лісабоні. Абвер це дуже влаштовувало: отже, агент Іван може легально перебувати в Англії і літати звідти щотижня до нейтральної Португалії для зустрічі з резидентом у німецькому посольстві. Перше отримане Іваном завдання стосувалось обороноздатності англійців: німці готувалися до операції «Морський лев», і ці відомості були для них надзвичайно важливі. Він мав також визначити коло впливових персон, спроможних добитися відставки Черчілля.

Британська контррозвідка забезпечила Івана-Трицикла дезінформацією: нібито всі гавані східного узбережжя мають залізобетонні оборонні споруди, в армії ж 27 повністю укомплектованих дивізій (насправді їх було тоді не більше п’яти). Попов також назвав абверу трьох впливових лордів: Брокета, Лондондеррі та Лімінгтона, які ненавиділи Черчілля й були за мир з Німеччиною. Якби їм дали владу, вони б погодились на будь-які умови... Останнє було майже правдою.

У Берліні мали дійти висновку, що вторгнення до Англії коштуватиме вермахту занадто дорого — простіше та дешевше замінити британський уряд. Чи не тому невдовзі з цією метою прилетів до Шотландії Рудольф Гесс?

Врятувати Пьорл-Харбор

Абвер сприймав рясну «дезу» Попова, все йшло навдивовижу вдало. У SIS (Secret Intelligence Service) працювали хороші психологи: вони годували абвер дезінформацією, яка відповідала бажанням і надіям Гітлера. А фюреру тоді було вкрай важливо припинити на своїх умовах війну з Англією, щоб зосередити всі сили на сході для удару по СРСР.

Улітку 1941 року Попов отримав від німців нове завдання: вирушити до США, створити там агентурну мережу і здобути відповіді на 97 запитань. 35 з них стосувалися Пьорл-Харбору — бази американського тихоокеанського флоту на Гавайських островах. Абвер цікавило багато що: від системи її протиповітряної оборони до розташування складів з боєприпасами та пальним. Але навіщо німцям ці відомості? Адже ні люфтваффе, ні крігсмаріне не діють у Тихому океані!..

Світло пролив Йєбсен. Він тільки-но повернувся з італійської військово-морської бази в Таранто, яку розбомбили англійці. Японці просили абвер описати всі подробиці цієї операції. Йєбсен натякнув, що питальник, отриманий Поповим від резидента абверу, складено в Японії...

З британського боку поїздку Попова до США курирувала SIS. Її глава Стюарт Мензіс попередив американських колег, що агент Трицикл везе дуже важливу інформацію, і запропонував використати його приїзд, щоб створити «шпигунську мережу абверу» для радіогри з німцями. Директор ФБР Гувер дав згоду.

Попов вилетів до Нью-Йорка з Лісабона. Резидент абверу майор Карстхофф (справжнє ім’я фон Ауенроде) видав йому на витрати в Америці 80 тисяч доларів готівкою і наказав особисто побувати на Гавайях, якнайближче до Пьорл-Харбору. Попов отримав також книжку Вірджинії Вульф «День і ніч» для кодування повідомлень і порцію кристалів, що перетворюють вино на невидиме чорнило. Та найцікавішим був спеціальний фотоапарат — найновітніша розробка технічної служби абверу. При багаторазовому фотографуванні документа він стискав зображення у крихітну точку. Її можна було нанести на конверт, наклеїти зверху марку і спокійно надіслати листа невинного змісту до Португалії. А вже там люди Карстхоффа за допомогою мікроскопа повернуть документу первісний розмір.

До Нью-Йорка Іван-Трицикл прибув 12 серпня 1941 року і зупинився в розкішному отелі «Уолдорф Асторія» (звання плейбоя зобов’язує!). 14 серпня під час зустрічі з главою нью-йоркського відділення ФБР Фоксвортом він показав йому питальник і розповів про великий інтерес японців до атаки на Таранто. Проте Фоксворт, на подив Попова, відреагував дуже мляво: «Надто конкретні запитання. Схоже, японці хочуть нас переконати, що завдадуть удару на Гавайях, а самі вдарять в іншому місці. Найімовірніше, по росіянах».

— Я хотів би зустрітися з містером Гувером, — сказав Попов.

— Найближчого місяця це неможливо, він тільки-но вирушив у відпустку. Ми передамо йому вашу інформацію.

До нападу на Пьорл-Харбор залишалося 115 днів.

Закон Манна

Помічник Гувера сказав Попову, що йому не можуть дозволити поїздку на Гавайські острови. З вербуванням псевдо-шпигунів теж доведеться зачекати. Місяць вимушеної бездіяльності! А в кишені 80 тисяч баксів (понад 1 млн 200 тис. сучасних доларів)...

Попов винайняв шикарні апартаменти, купив кабріолет «Бьюїк» із червоними шкіряними сидіннями, закрутив роман із французькою кінозіркою Симоною Симон, з якою познайомився ще до війни в Парижі. Коротко кажучи, сів із чистим сумлінням у свої сани. Потім схаменувся: в нічних клубах та ресторанах обличчя залишиться блідим, а німцям же доведеться збрехати, що він побував на Гавайях! І Душан, недовго думаючи, вирушив засмагати до Флориди, взявши з собою одну з нью-йоркських коханок.

Рано-вранці у двері готельного номера постукали. Ввійшли два агенти місцевого відділення ФБР і звинуватили Попова в тому, що він порушив федеральний закон Манна, ухвалений 1910 року: перемістив жінку через кордон штату з аморальною метою.

— Ікскьюз мі! — усміхнувся Попов. — Я готовий сьогодні ж відвезти її назад до Нью-Йорка.

— Тоді ви знову перетнете з нею кордон і вдруге порушите закон!..

Що б ми, дорогий читачу, зробили на місці Попова в цій абсурдній ситуації? Правильно, він теж запропонував агентам хабара! Але Гувер недарма пишався, що викорінив у своєму відомстві корупцію. Агенти вийняли наручники, і тільки дзвінок помічникові Гувера врятував Івана-Трицикла від американської буцегарні.

Лють директора ФБР

Майбутня зустріч з Гувером не обіцяла бути легкою. У SIS Попову дещо розповіли про нього. Народився 1895 року, у двадцять дев’ять став директором Бюро розслідувань і перетворив його на потужну організацію — грозу злочинців усіх мастей. Він був хорошим поліцейським, але постійно розширював поле діяльності ФБР і, мало розуміючись на контррозвідці, заходився боротися зі шпигунством.

— Проте він вважає себе асом у нашій справі, — сказав Попову співробітник SIS. І довірчо додав: — За вдачею пуританин. Масон. Переконаний холостяк. Особисте життя — темний ліс. Ходять чутки, що він гомосексуаліст...

Як побудувати розмову з такою людиною, щоб вона уважно тебе вислухала? Мабуть, слід почати з тонкого комплімента його відомству... Але зустріч з Гувером сталася раптово і захопила Попова зненацька: він увійшов до кабінету Фоксворта, а там уже сидів у кріслі могутній директор ФБР.

Не встиг Попов відкрити рота, як Гувер почав на нього кричати, червоніючи від злості: мовляв, він вважав, що англійці надішлють серйозного професіонала, а приїхав марнотратник життя, нероба, аморальний тип, що порушує федеральні закони і заслуговує в’язниці! Сама кличка Трицикл наводить на думку, що ця людина воліє знаходитись у ліжку одночасно з двома жінками!..

Попов намагався заперечити, що він завжди жив широко, і якби раптом змінив свій стиль, німці могли б щось запідозрити.

— І я зовсім не нероба, містере Гувер, — просто за вашої відсутності мені тут не надали жодної підтримки...

Від цих слів директор ФБР розлютився ще більше і вказав Попову на двері.

Вірити?.. Не вірити?..

Гувер проігнорував інформацію Попова про Пьорл-Харбор і не доповів про неї президенту. Мабуть, через відразу до Трицикла він охоче погодився з Фоксвортом, що це японська дезінформація.

7 грудня 1941 року японці атакували Пьорл-Харбор з повітря і з моря. Потопили багато військових кораблів — зокрема чотири лінкори, знищили понад двісті літаків. Американці втратили тільки вбитими 2400 осіб. Генерал з поняттям про честь на місці Гувера застрелився б того ж дня. Але Гувер був поліцейським і честь розумів по-своєму. Він навіть у відставку не подав й очолював ФБР до самої смерті в 1972 році. Кажуть, його побоювалися всі президенти США...

Втім, Пьорл-Харбор — провина не тільки Гувера. Після Попова американців попередили про те ж саме, незалежно один від одного, Китай і СРСР. Секретна служба Чан Кайші розгадала наміри японців, перехоплюючи їхні радіоповідомлення і працюючи з японськими військовополоненими. А Москву про запланований напад сповістив на початку жовтня, незадовго до свого арешту японцями, Ріхард Зорге. Ці попередження надійшли у Вашингтон по дипломатичних каналах, оминувши ФБР, і потрапили до президента Рузвельта. Але він поставився до них, як Сталін у квітні 1941 року до попередження англійців про скорий напад Гітлера на СРСР. Одне слово, не повірив.

Сталін вважав, що Черчіллю в його протистоянні з Гітлером вигідно неправдивим повідомленням зруйнувати радянсько-німецьке партнерство. Рузвельт півроку потому, схоже, міркував аналогічно: Червона армія зазнає від німців нищівних поразок, Сталін побоюється японського вторгнення на Далекому Сході, а отже, СРСР кровно зацікавлений втягнути США у війну. Про те ж, напевне, мріє і Чан Кайші, який воює з Японією. Ні, вірити не можна!..

Сталін і Рузвельт керувалися стародавнім принципом «Шукай, кому вигідно». Часто він допомагає знайти істину. Часто, але не завжди.

Гуд бай, Америко!

Виникає природне запитання: чому Попов, коли Гувер вигнав його геть, не звернувся по допомогу до ЦРУ? Напевне, воно б, на відміну від ФБР, било на сполох!

Попов не міг туди звернутися з двох причин. Конспірація вимагала, щоб про його справжню роль знало якомога менше людей. Усі вони були з керівництва ФБР. Аж раптом, уявіть, він з’явився б до іншого відомства: «Хелло! Тут така справа: я подвійний агент. Can you help me?». Це був би непрофесіоналізм, ускладнений ідіотизмом. Головне ж, Центрального розвідувального управління тоді ще просто не було: його створили 1947 року, коли президентом був Гаррі Трумен. А в 1941-му армія мала свою розвідку, флот — свою, державний департамент — свою. Кожна з них діяла окремо, не обмінюючись інформацією з іншими. Гувера це цілком влаштовувало: він терпіти не міг сильних конкурентів. Коли в липні Рузвельт наказав створити єдину розвідку — Управління стратегічних служб на чолі з нью-йоркським адвокатом Донованом, — Гувер з перших кроків новонародженого відомства всіляко перешкоджав йому. І постарався, щоб одразу після війни його розпустили.

Попов неодноразово намагався поновити контакти з ФБР — треба ж було виконати хоч одне завдання абверу! — але все закінчувалося сварками. Крім того, він виявив, що його розкішна квартира на Манхеттені прослуховується. Залишалося одне: сказати Америці «гуд бай!». Усе-таки він приніс їй певну користь: спеціалістів ФБР дуже зацікавив апарат для мікрофотографування...

Подарунок короля

Куратори Трицикла в SIS утримували його від поїздки до Лісабона: як він звітуватиме німцям, тим паче що витратив усі їхні гроші?!

Але Попов ризикнув. Він вірив у свою фортуну, а життя в манірній Англії з безліччю обмежень воєнного часу було для нього нестерпно нудне.

Найкраща оборона — це напад. Попов не виправдовувався перед Карстхоффом, а звинуватив його в тому, що операцію було погано підготовано! Розмова вийшла гострою, але, враховуючи колишні заслуги Попова, резидент не запідозрив його в подвійній грі. Зате старий товариш Йохан Йєбсен здогадався: щось тут не так. І... зізнався Попову, що він теж агент британської SIS (кодове ім’я — Художник)!

Друзі почали працювати разом. Одна з їхніх сміливих операцій — створення «коридору» для втечі з окупованої Югославії до Англії ста п’ятдесяти антифашистів. Удалося переконати абвер, що всі ці люди — потенційні агенти Німеччини...

Сказано: кинь щасливчика у воду — і він випливе з рибиною в зубах. Попов, безперечно, товаришував з удачею. Та мабуть, не меншу роль відіграла особистість шефа абверу. Багато фактів свідчать про те, що адмірал Канаріс працював на англійців. Наведу тут тільки один: у січні 1938 року він прибув до Англії під чужим прізвищем, щоб перевірити, як ідуть справи у його агентів. SIS знала про це, але ніяк не реагувала. Канаріса навіть не затримали за незаконний перетин кордону. Очевидно, британська секретна служба завербувала його ще до війни. Невипадково він став учасником змови проти Гітлера.

Після невдалого замаху на фюрера 20 липня 1944 року Канаріс був заарештований разом з іншими змовниками і після багатомісячних допитів у гестапо повішений. Та ж доля спіткала в абвері багатьох. Був страчений і Йохан Йєбсен. Він не виказав Попова, але німці почали стежити за Душаном. Одного разу він побачив, як нова коханка переглядає його папери...

За допомогою SIS йому вдалося благополучно повернутися до Англії. Там не було ні казино, ні розкішних пляжів, ані величезних грошей, які платив йому абвер (в англійців же зарплату він принципово не отримував). Зате не було й агентів гестапо.

Англійці високо оцінили його заслуги: надали звання полковника та громадянство, нагородили орденом Британської імперії. А король Георг VI, батько Єлизавети, подарував йому зі своєї колекції картину Модільяні.

Легендарний плейбой споважнішав і завів сім’ю. За дружину взяв ефектну шведську блондинку Джил, на тридцять років молодшу за себе. Вона народила йому трьох дітей.

Помер Душан Попов 10 серпня 1981 року — за два дні до сорокаліття свого прильоту до Америки з інформацією про Пьорл-Харбор...

Помста орнітолога

Попова вважають одним із головних прототипів Джеймса Бонда. Найкращим доказом є історія, яка сталася з ним у серпні 1941 року в Лісабоні.

Того дня Попов запримітив, що за ним скрізь ходить похмурий зосереджений тип зі зламаним носом. Душан бачив його в Лондоні і знав: це агент SIS Флемінг. Уранці Попов отримав від німців для виконання завдань в Америці 80 000 доларів і носив їх у кишенях. «Отже, — здогадався він, — Флемінг дістав завдання охороняти ці гроші. Хоч охороняти слід було б мене, бо секрети в моїй голові набагато дорожчі».

Можливо, у SIS побоювалися, що Трицикла пограбують (хоча гроші й німецькі, але вже ніби свої). Але найімовірніше, знаючи Попова, британці передбачали, що він може перед відльотом програти долари в казино. Те, що було далі, описав сам Душан:

«Ми прогулювалися залами казино, моя „тінь“ і я, спостерігаючи гру. І тут я не знаю, що в мене вселилося: можливо, постійна присутність Флемінга за спиною так на мене подіяла. Але коли один з гравців у мою улюблену Bete noire вкотре почав блефувати, я незворушно оголосив: „П’ятдесят тисяч доларів!“ — і, відрахувавши цю суму, поклав на зелене сукно солідну пачку купюр. Усі принишкли. Я глянув на Флемінга. Його обличчя позеленіло зі злості.

Було очевидно, що зарозумілий гравець таких грошей із собою не мав. „Вважаю, — звернувся я до головного круп’є, — що казино підтримає ставку цієї людини“. Той, похитавши головою, відмовив. Удаючи гнів, я згорнув гроші зі столу і сказав: „Сподіваюся, ви повідомите про це управителя і в подальшому подібна ситуація не повториться“. Флемінг був винагороджений за своє хвилювання. На його обличчі з’явилася задоволена усмішка».

Ця сцена за ігровим столом справила на Флемінга таке сильне враження, що стала ключовою в його першій книжці про Джеймса Бонда «Казино „Рояль“», написаній 1953 року.

Попова часто питали:

— Чи відомо вам, що Флемінг списав Джеймса Бонда з вас?

Він скромно відповідав:

— Мені розповідали. Можливо, це й так...

Попов був очевидним і найяскравішим прототипом «агента 007». Але були, звичайно, й інші — насамперед сам Йєн Флемінг, відомий читачам під іменем Ян. Він наділив Бонда навіть своїми зовнішніми ознаками: той самий зріст, колір очей, зачіска...

А ім’я та прізвище свого героя Флемінг позичив у орнітолога Джеймса Бонда, автора монографії про птахів Карибських островів. Вийшовши у відставку, Флемінг жив на Ямайці, полюбляв милуватися пернатими, і книга Бонда була його настільною. На жаль, орнітолог, на відміну від свого повного тезки, не дружив із почуттям гумору. Він образився і, щоб помститися, назвав відкритого ним фазана з неоковирно великим хвостом «флемінгом»...

Наклад романів про Бонда перевищив 40 млн примірників. Голлівуд зняв про нього за півстоліття дві дюжини фільмів. Тільки один з них — «Казино „Рояль“» (2006 рік) — дав 402 млн доларів чистого прибутку, а виконавець головної ролі Деніел Крейг отримав 10-мільйонний гонорар. Гроші, видані абвером Попову на створення шпигунської мережі в Америці, виглядають на цьому тлі справжньою дрібницею.

Схід — діло тонке Чому зламалася вісь Берлін — Рим — Токіо

Велика політиканепередбачувана. Здавалося б, після нападу Німеччини на Радянський Союз те ж саме мали зробити й японці. Це був для них унікальний шанс дійти до Байкалу, ба навіть до Уралу. Однак вони чомусь ударили по Пьорл-Харбору. А за чотири дні війну Сполученим Штатам оголосив і Гітлер. Невже йому було замало двох ворогів — СРСР та Англії?

Халхін-Гол

Важко уявити більш дивних союзників, ніж Японія і Німеччина. Різні частини світу, різні раси, абсолютно різна культура... Проте їх ріднило агресивне прагнення розширяти за рахунок сусідів свій «життєвий простір». Гітлер почав це розширення 1938 року, приєднавши Австрію і захопивши Судетську область Чехословаччини. А японська армія в 1931-му вдерлася до Китаю й окупувала його північно-східну частину — Маньчжурію, багату на вугілля, нафту і залізну руду. Китай був надто слабкий, щоб дати відсіч загарбникам, і тільки шість років потому, спираючись на допомогу СРСР і США, розпочав визвольну війну з Японією.

Америка далеко, а Росія поруч. Її далекосхідні землі завжди були спокусою для Японії. 1938 року в районі озера Хасан на кордоні СРСР і Маньчжурії відбулася проба сил: два тижні тривали бої за дві сопки на спірній території. Ці голі пагорби з округлими вершинами не мали особливої цінності, але були приводом, щоб з’ясувати боєздатність Червоної армії. Сопки залишилися радянськими. Кожна сторона втратила там убитими і пораненими понад три тисячі осіб.

Японці не заспокоїлися — навесні 1939-го вони вторглися на монгольську територію в районі річки Халхін-Гол. Відлунням цих подій стала популярна пісня: «...в эту ночь решили самурай перейти границу у реки». Червона армія, звичайно, впоралася з ними швидко: «Мчались танки, ветер поднимая, наступала грозная броня — и летели наземь самураи под напором стали и огня». Втім, це в пісні! А насправді на Халхін-Голі з травня по вересень точилася найсправжнісінька війна на землі й у повітрі. Це була спроба захоплення Монголії і репетиція нападу на СРСР. Урешті-решт радянсько-монгольські війська відкинули японців назад, до Маньчжурії. Втрати сторін були на порядок вищі, ніж на озері Хасан.

Наприкінці тієї війни Японія отримала дуже болісний психологічний удар: Німеччина, її головний партнер по Антикомінтернівському пакту 1936 року, неочікувано уклала з Радянським Союзом угоду про ненапад, а невдовзі і про дружбу. Гітлер і Ріббентроп припустилися величезної помилки, не попередивши про це японців і не поцікавившись їхньою думкою. «Вісь Берлін-Рим-Токіо», на яку фюрер покладав глобальні надії, дала непомітну до часу, але глибоку тріщину.

Обережно, самолюбство!

Вчені пояснюють круті повороти історії об’єктивними факторами: геополітичними, економічними, соціальними. Ображене самолюбство, відчуття приниження зазвичай не беруться до уваги. Проте емоції правителів і тим паче цілих народів здатні змінювати перебіг світових подій.

1891 року цесаревич Микола подорожував Японією. Майбутнього російського царя зустрічали вельми привітно, але на вуличці міста Оцу один із поліцейських двічі ударив його шаблею по голові. Удари пройшли по дотичній. Микола, вистрибнувши з коляски рикші, кинувся навтьоки, чого потім соромився все життя. Він заявив, що не гнівається на японський народ через учинок одного фанатика. Але коли зійшов на престол, ставився до японців презирливо і, за свідченням прем’єр-міністра Сергія Вітте, називав їх макаками. Йому дуже подобався вислів когось із генералів: «Ми цих япошек шапками закидаємо!». Якби не ці почуття Миколи II, російсько-японської війни 1904 року могло б не бути. І вже напевно в російській армії не було б «шапкозакидальних» настроїв, які стали однією з причин її поразки.

1939 року японці через пакт Молотова — Ріббентропа теж почувалися ображеними і приниженими. Вони вирішили віддячити німцям тією ж монетою, але не одразу. «Помста — це страва, яку слід подавати холодною», — кажуть на Сході.

Рік потому Німеччина, Італія та Японія урочисто підписали «Троїстий пакт». У ньому, звичайно, не було жодного слова про напад на Радянський Союз — цей новий «друг» постачав тепер Гітлеру нафту, зерно тощо. Але було зроблено застереження, що «Японія визнає й поважає керівне становище Німеччини та Італії в запровадженні нового порядку в Європі». А Німеччина та Італія відповідно — керівне становище Японії в запровадженні нового порядку у Великій Східній Азії. При цьому не уточнювалось, чи буде встановлено «новий порядок» також і на радянській території, але тепер-то нам відома правильна відповідь...

Здавалося б, німецько-японські відносини знову стали безхмарними. У березні 1941 року до Берліна із Токіо прилетів міністр іноземних справ Мацуока. Дивізії вермахту активно підтягувались до західного кордону СРСР, але Гітлер і Ріббентроп не сказали Мацуоці ані слова про це. «Таку нелояльність японський уряд може визнати невибачливою і перейти до іншого табору», — марно переконував Ріббентропа його заступник Вайцзеккер.

Гітлер був тоді впевнений, що швидко переможе Росію без допомоги Японії — навіщо ж відкривати перед нею свої карти? Нехай перемога і всі її плоди дістануться Німеччині, а японців треба націлити на південь, на Сінгапур. «Заберіть його в англійців!» — підказував фюрер Мацуоці. І додав туманну фразу: «А безпеку вашого тилу на півночі, з боку Росії, ми візьмемо на себе». Розумій як хочеш.

Мацуока був догадливий. Відчувши, що його водять за ніс, він поінформував Токіо про свої підозри і на зворотному шляху в Москві підписав із Молотовим угоду про нейтралітет. Усупереч волі Гітлера з Ріббентропом! Цей крок був для них сигналом: «Японія вам не вірить і діятиме на власний розсуд». Вони тоді не зрозуміли його до кінця.

Вибір із двох вітрів

Генштаб японської імператорської армії мав план нападу на СРСР із поетичною назвою «Північний вітер, дощ». Але був і план «Південний вітер, дощ», націлений на колонії Великобританії, Франції, Нідерландів і США в Південно-Східній Азії. Якому «вітру» надати перевагу? У Токіо не поспішали з рішенням — хотіли спочатку побачити, як підуть у вермахту справи в Росії.

А бліцкриг не вдався, і японці вибрали «Південний вітер». Радянський розвідник Ріхард Зорге сповістив про це своє керівництво, і для захисту Москви було відправлено 12 далекосхідних дивізій. Ріббентроп визнав у мемуарах, що саме вони вирішили результат битви за російську столицю.

В японських верхах, серед політиків і воєначальників, не було повної одностайності: хтось обстоював «Південний вітер», хтось — навпаки. Шальки терезів коливалися. Вважається, що «південна» переважила завдяки Халхін-Голу, де японці отримали пам’ятний урок. Але вагомою гирею на цій шальці стала й їхня образа на Німеччину.

«Південний вітер» розбушувався

24 липня 1941 року японські війська ввійшли до французького Індокитаю (нині це держави В’єтнам, Камбоджа, Таїланд і Лаос). Підконтрольний Гітлеру уряд Франції (точніше, її південної частини, бо північну окупувала Німеччина) дав на це формальну згоду. Хоча японці все одно б увійшли — це був перший порив «Південного вітру».

Сполучені Штати Америки, які мали великі інтереси в цьому регіоні, вимагали від Токіо припинити агресію і заразом вивести війська з Маньчжурії. «Самураї» гордо відмовились. Тоді Вашингтон наклав ембарго на поставку до Японії сталі та нафти. Без них вона не могла довго воювати: маньчжурських і власних ресурсів не вистачало. Було два виходи: підтримати Гітлера у війні проти СРСР або захопити нафтопромисли Малайського архіпелагу, який належав Нідерландам (нині на ньому знаходяться, зокрема, держави Індонезія і Філіппіни). У Вашингтоні вважали, що японці не зважаться на другий варіант. Зломлена Гітлером Голландія, вона ж Нідерланди, нічого вже не важила, але малайську нафту, потрібну й Америці, міг надійно захистити її флот. А перший варіант — напад на Росію — цілком влаштовував багатьох вашингтонських політиків. Вони так у нього повірили, що не надали значення сигналам про підготовку нападу на Пьорл-Харбор.

7 грудня 1941 року ця головна база Тихоокеанського флоту США на Гавайях була розгромлена японцями з повітря і з моря. Японія вступила у світову війну.

Фюрер прозрів

«Ми дізналися про це по радіо, — згадував Ріббентроп. — З дипломатичних причин нам довелося висловити свою радість, але це відчуття не було щирим»... Ще б пак! Адже тепер і Німеччина втягувалась у війну з Америкою, яка досі дотримувалася формального нейтралітету.

Гітлер нарешті зрозумів, що поводився дуже нерозважливо стосовно далекосхідного союзника. І після чотириденних вагань зробив чергову помилку: оголосив війну США. Ріббентроп намагався його втримати:

— Ми зобов’язані виступити на боці Японії тільки в разі, якщо вона зазнає нападу, але вона сама напала!

Фюрер не слухав:

— Ми маємо це зробити, інакше Японія ніколи нам цього не пробачить!

А вона і так не пробачила. Після поразки під Москвою Берлін став наполегливо просити японців про допомогу: «Давайте потиснемо руки один одному на Уралі!». Після розгрому в Сталінграді він уже майже благав їх відкрити другий фронт. Відповідь незмінно була уникливою: так, готуємось, але наразі в нас замало сил! Якби Гітлер не знав, що в Японії нема євреїв, він, напевно, вважав би це їхніми підступами...

Процитую стенограму наради у ставці фюрера від 5 квітня 1943 року (її наводить у своїх спогадах генерал Вальтер Варлімонт):

Гітлер: Ви не повинні вірити тому, що кажуть японці. Я не вірю жодному їхньому слову. Вони багато брешуть... Це абсурд, що вони не можуть набрати більше тридцяти піхотних дивізій. Населення Японії більше нашого. Вона може сформувати 120 дивізій. В усякому разі, ми не знаємо, скільки вона має їх насправді... Є в них сучасні танки чи ні?

Один з помічників: Про свої танки вони розповіли нам так само мало, як і про свою авіацію.

Гітлер: Вони нічого не розповіли нам про свої кораблі й раптом опинилися там з найбільшими бойовими кораблями у світі. Вони нічого не розповіли про авіаносці, і от у них казна-звідки найбільша кількість авіаносців. Вони жодним словом не обмовилися, кажу вам, жодним словом! Якщо у них є якісь плани, ми ніколи про них не почуємо, а якщо вони скажуть нам, що планують операцію на півночі, я скоріше дійду висновку, що вони затівають щось на півдні.

Гітлер надто пізно зрозумів те, що добре знав червоноармієць Сухов із фільму «Біле сонце пустелі»: Схід — діло тонке!..

Відбій газової тривоги Чому Німеччина і СРСР не застосували хімічну зброю

Якби Гітлер мав атомну бомбу, він застосував би її без наймейших вагань. У цьому був переконаний навіть рейхсміністр озброєнь Альберт Шпеєр. Але чому фюрер так і не використав хімічну зброю? І чому Сталін не віддав такого наказу, коли доля Москви трималася на волоску? Дехто називає цю загадку чорною дірою в історії Другої світової війни.

Дивна хмара

Розпочнімо, однак, з Першої світової. Вона мала здебільшого позиційний характер, противники довго товклися на місці — недарма Ремарк назвав свій знаменитий роман «На Західному фронті без змін». На ділянці поблизу бельгійського міста Іпр, де стикувалися позиції британців і французів, боїв не було вже п’ять місяців. А день 22 квітня 1915 року взагалі був тихий, німці майже не стріляли. Напевне теж, подібно до союзників, засмагали на весняному сонечку. Було тепло, дув несильний східний вітер — одне слово, гарна погода.

Раптом з боку німецьких траншей донеслося дивне голосне шипіння. Відтак над самою землею виникла і, швидко збільшуючись, попливла на захід жовтувато-зелена хмара. Дивитися на неї було цікаво. Аж раптом у ніс ударив різкий запах хлору. Перелякані люди втікали від хмари, але було запізно — отруйний газ випалював легені. Загинули близько п’яти тисяч осіб, понад десять тисяч стали інвалідами.

Ділянка фронту завширшки три з половиною кілометра залишилася без захисту. Крізь цей пролом ринули німці в масках із спеціальним просоченням. Їх було порівняно небагато — лише один батальйон, 500 осіб. Стратегічний ефект виявився нульовим, на відміну від психологічного. Як пізніше з’ясувалося, справжній прорив німці готували на східному фронті, а під Іпром був просто «хімічний експеримент»...

Перша в історії газова атака з масовим ураженням людей лягла на репутацію німецької армії чорною плямою. Але кайзера Вільгельма II, він же головнокомандувач, це анітрохи не бентежило. Він вірив у своє божественне покликання і вважав, що на шляху до мети виправдані будь-які засоби. Союзники оголосили Вільгельма військовим злочинцем, проте королева Нідерландів, куди він утік 1918 року, відмовилась його видати. А Гітлер 4 червня 1941-го поховав його з воїнськими почестями. Ще б пак — споріднені душі!

Патріот Фріц Габер

Англійці у відповідь теж почали застосовувати хімічну зброю. Одним із потерпілих став єфрейтор Гітлер: у жовтні 1918 року в Бельгії неподалік від нього розірвався начинений іпритом снаряд. Єфрейтору поталанило: він лише тимчасово втратив зір. І вирішив, що в цьому винні євреї. Він чув, що саме вони винайшли отруйні гази.

Тут я маю представити читачеві німецького хіміка Фріца Габера. 1918 року він одержав Нобелівську премію за промисловий процес синтезу аміаку. Цей винахід уможливив виробництво дешевих азотних добрив, що врятувало мільйони людей від голодної смерті. Низький уклін за це Габеру. На жаль, із початком світової війни він зайнявся бойовим застосуванням газів. Дружина Клара благала його не робити цього («Ти ж не вбивця!»), а він відповідав, що мусить — як справжній патріот Німеччини.

Хлор, який використовували для відбілювання тканин і дезінфекції туалетів, став страшною зброєю. Габер скраплював його у великих сталевих балонах під тиском у шість із половиною атмосфер. Чотири-п’ять таких балонів та балон із стиснутим повітрям з’єднувалися шлангами в одну «газову гармату». Варто було відкрити крани — і стиснуте повітря (125 атмосфер!) з величезною силою видувало через сопла струмені рідкого хлору. Вони вмить перетворювались на хмару газу, яку відносило вітром. Під Іпром німці випустили із сотень таких балонних гармат 180 тонн отрути.

Кайзер був у захваті і присвоїв 47-річному цивільному Габеру звання капітана. Того дня, коли Фріц із гордістю надягнув мундир, його дружина Клара застрелилася... Вона і чоловік були євреями.

«Атака мерців»

На східному фронті німці застрягли поблизу російської фортеці Осовець, через яку проходив єдиний серед Мазурських боліт та озер шлях на Білосток. Її облогу вони почали в лютому 1915 року, обстрілювали з двох 420-міліметрових мортир «Товста Берта», але фортеця не здавалася. 6 серпня її атакували хлором з домішкою брому. Ширина газової хвилі в момент її утворення становила 3 км, висота над плацдармом сягала 15 метрів. Захисники фортеці отруїлися, проте близько двохсот осіб, здатних рухатися, пішли в багнетну контратаку, судорожно кашляючи і випльовуючи кров зі шматками легень. Вони так страхітливо виглядали, що сім тисяч німців, жахаючись, відступили. Ця подія увійшла до воєнної історії як «атака мерців».

Російська армія обзавелася газобалонною зброєю лише 1916 року і вперше застосувала її 6 вересня у Віленській губернії поблизу містечка Сморгонь. Джин, випущений німцями з пляшки — а точніше, з балона, — уражав тепер їх самих...

Найпотрібнішою річчю на фронті поряд із гвинтівкою став протигаз. У Росії хімік Зелінський і технолог Кумманс створили надійний зразок: каучукова маска плюс повітряний фільтр з прожареним березовим вугіллям. Ці протигази армія почала отримувати лише в середині 1916 року. Раніше використовували найпростіші респіратори — маски, просочені спеціальними препаратами або звичайною сечею. Хтось додумався — голота ж бо вигадлива! — як захищатися без протигазів усім разом. При появі газової хмари перед траншеєю мерщій розводили багаття. Гаряче повітря піднімалося вгору, захоплюючи із собою газову хвилю. Інструкція з боротьби із задушливими та отруйними газами наказувала заздалегідь приготувати для цього купи дров, тирсу, солому і пляшки з керосином.

Так воювати не можна!

А тим часом газова війна ставала все більш удосконаленою. З’явилися газові авіабомби, виливні пристрої для літаків, газові снаряди, міни і навіть гранати. Протигази рятували від задушливих газів — хлору та фосгену, але вони були безсилі проти шкірно-наривних — іприту та люїзиту, які вкривали тіло виразками і проникали у кров...

Воюючі країни: Німеччина й Австро-Угорщина з одного боку; Франція, Великобританія, США, Італія та Росія з іншого — виготовили в 1914-1918 роках понад 150 тисяч тонн отруйних речовин (найскромнішим був внесок Росії — 3,7 тисячі тонн). Кількість жертв хімічної війни була величезною, але підрахувати її точно ніхто не зміг. Тільки в російській армії, за різними даними, гази вбили від 11 до 56 тисяч осіб. Щоб уявити число інвалідів, треба помножити ці цифри на 10.

Так воювати не можна! Ця думка міцніла в різних країнах і 1925 року втілилася в Женевський протокол про заборону застосування хімічної зброї. Радянський Союз і ще ряд держав підписалися із застереженням, що не будуть застосовувати її першими, а тільки у відповідь. Угода була половинчастою: вона не забороняла розробляти і виробляти хімічну зброю. Дуже скоро, вже 1926 року, цією лазівкою скористалася Німеччина.

Новорічний подарунок Сталіну

Після поразки в Першій світовій війні Німеччина втратила право на повноцінні збройні сили. Версальська угода 1918 року забороняла їй мати авіацію, флот, важку артилерію і танки, а кількість військовослужбовців було обмежено цифрою 100 000. Але на сході тепер був Радянський Союз, завжди готовий допекти Антанті, а з користю для себе і поготів. На німецькі гроші в Липецьку створили школу військових льотчиків, у Казані — школу танкистів, а у Вольську Саратовської області — хімічну школу. Німці також побудували в СРСР завод з випуску отруйних речовин і випробовували їх разом з радянськими військовими хіміками на полігоні «Томка» під Вольськом. У Німеччині це було б нереально через саму лише високу густоту населення.

Вже перші результати показали, що «застосування іприту авіацією проти живих цілей для зараження місцевості та населених пунктів технічно цілком можливе і має велику цінність». Саме таке повідомлення отримав з «Томки» Сталін 31 грудня 1926 року як новорічний подарунок...

У 1933 році з приходом Гітлера до влади співпраця з німцями припинилась. Але залишився надзвичайно цінний досвід застосування хімзброї та захисту від неї.

Культ протигаза

Згадаймо роман «Золоте теля», написаний 1931 року. Остап Бендер тільки-но переконав Корейка розлучитися з мільйоном «легко і без стогонів». Вони прямували вулицею за грішми, аж раптом завила сирена, і... замість Корейка «на великого комбінатора дивилася дивовижна пика зі скляними водолазними очима і гумовим хоботом... „Що це за жарти?“ — грізно сказав Остап. Але цієї хвилини набігла група людей у таких самих протигазах, і серед десятка однакових гумових пик уже не можна було знайти Корейка... Остапа взяли під руки, і молодецький голос сказав: „Товаришу, ви отруєні газом! Ви потрапили в отруєну зону... Не гнівайтесь, товаришу! Ви ж знаєте, що йдуть маневри. Зараз ми вас віднесемо до газосховища“».

Ілля Ільф і Євген Петров добре знали, про що пишуть. Вони й самі, напевне, потрапляли в подібну ситуацію. 1927 року в країні було створено масове товариство ОСОВИАХИМ («Общество содействия обороне, авиационному и химическому строительству»). Воно не тільки готувало «ворошилівських стрільців», парашутистів та планеристів, а й проводило навчання із ППХО — протиповітряної та хімічної оборони. Будову протигаза й уміння з ним поводитись вивчили у цьому товаристві 38 мільйонів осіб! І вважалося, що цього недостатньо.

Чого тільки не робили для пропаганди протигаза! Так, у листопаді 1935 року двадцять працівників Пантелеймонівського металургійного заводу ім. Карла Маркса (серед них п’ять жінок) здійснили піший похід з міста Сталіно (нині Донецьк) до Москви. Він тривав 25 днів. Усі 1200 км вони йшли в червоноармійських шинелях, із гвинтівками і у протигазах! У лютому 1936 року відбувся 150-кілометровий протигазовий перехід із Калініна (нині Твер) до Москви. Порівняно з першим він видається дитячою забавкою, але цікавий висновок організаторів: «Коні та собаки в дорозі лякалися людей у протигазах. Цей факт говорить про те, що протигаз не став іще звичайним, необхідним приладдям кожного і що ідеї протигазового захисту ще не проникли в усі куточки нашої країни»...

Ідуть один за одним двоногі слоники, лякаючи гумовими хоботами коней... Я сміявся, знайшовши в газетному архіві ці факти. А потім збагнув, що до них слід ставитися всерйоз.

Визнання генерала Румпфа

Головною фінансово-промисловою опорою Гітлера був концерн «І. Г. Фарбен», перейменований згодом у «І. Г. Фарбеніндустрі». Він став спонсором нацистів за рік до їхнього приходу до влади. Концерн продукував з вугілля синтетичний бензин — передусім для потреб вермахту. Іншим, особливо секретним напрямом його діяльності було створення та виробництво отруйних речовин — зокрема, «Циклону Б» для газових камер Освенціма, Бухенвальда і Майданека.

1934 року хімік цього концерну Герхард Шредер отримав газ табун, який упродовж кількох хвилин викликає параліч і смерть. П’ять років потому під його керівництвом було синтезовано інший нервовопаралітичний газ — зарин, а 1944 року ще більш сильний зоман, один грам якого робить смертоносними 33 кубометри повітря.

Отже, Гітлеру вистачало хімічної зброї і за кількістю, і за асортиментом. Чому ж він ніде не застосував її? Не з поваги ж до Женевського протоколу 1925 року!

Кажуть, він боявся відплати, добре знаючи, що Сталін і Черчілль теж мають хімзброю. Але за цією логікою не слід бомбити противника, якщо в нього є бомбардувальники... Справа тут, думається, не в наявності зброї у ворогів, а в можливостях захисту від неї.

У Радянському Союзі до війни попри всі кумедні перегини було створено надійну систему хімічного захисту військ та населення. Протигаз мав майже кожен червоноармієць (навіть царська армія під час Першої світової війни отримала їх понад п’ять мільйонів). У тилу 38 мільйонів людей дізналися на курсах, принаймні, як правильно надягати протигаз. У самій лише Москві 860 тисяч жителів мали значок «Готовий до ППХО», який аби кому не давали! А на роботу в період німецьких авіанальотів не дозволялося ходити без протигаза.

Ну а в Німеччині — ні масових курсів, ні значків, ані протигазів для населення. З однієї простої причини: «Нацистські керівники ніяк не хотіли врахувати можливість війни на своїй території... Запевнення Герінга, що жоден ворожий літак ніколи не з’явиться над Німеччиною, було зустрінуте з майже сліпою довірою»... Ці слова належать дуже компетентній особі — генерал-майору пожежної охорони Третього рейху Гансу Румпфу.

І це не все. Для якісних протигазів потрібен природний каучук, якого Німеччина не мала. А синтетичний тоді ще розтріскувався від спекотного сонця і морозів. Тому у вермахті дуже цінували трофейні радянські протигази — вони ж були із справжнього каучуку! Німці не гидували надягати їх після «расово неповноцінних слов’ян» — адже життя дорожче за ідеологію...

От і маємо, що застосувати отруйні гази німці могли вже 1941 року під Києвом, Ленінградом, Севастополем чи Одесою, але хімічний удар у відповідь був би для них згубним. Адже Червона армія теж мала вдосталь хімічної зброї, хоча й не такої різноманітної.

Але чому ж тоді Сталін у морозному листопаді сорок першого не наказав відігнати німців від Москви отруйними газами? Йому, я вважаю, завадили дві обставини, будь-якої з яких було достатньо. Він розраховував на допомогу американців та англійців і, щоб не стати для них монстром, був змушений дотримуватись Женевського протоколу. А якби навіть надумав його порушити, фахівці ввічливо пояснили б вождю, що ці гази дають ефект тільки за умови плюсової температури.

Заява Черчілля

На початку 1942 року військова розвідка доповіла, що на Смоленщині поблизу села Варварове німці змусили полонених червоноармійців надягнути радянські протигази і випробували на них якусь нову отруйну речовину. Протигаз не врятував нікого.... З інших джерел пізніше стало відомо, що в Німеччині спішно готують тару для перевезення отруйних речовин, у кожній роті на фронті з’явився хімінструктор, а замість протигаза FE-37 на озброєння прийнято поліпшений FE-41 (його зразок добули й доставили до Москви).

Висновок очевидний: німці готуються широко застосувати хімічну зброю. Судячи з усього, вона дуже токсична і проникає в організм не тільки через дихальні шляхи, а й крізь шкіру.

Сталін мав прийняти важке рішення. Погрожувати Гітлеру у відповідь хімічним ударом було нерозумно: очевидно, він увірував, що новий газ і FE-41 зроблять вермахт переможцем у хімічному двобої. Створити захисний комбінезон і вдягнути в нього мільйони червоноармійців? На це немає ні часу, ні ресурсів. Сталін обрав третій шлях: доручив радянському послу в Лондоні поговорити з Черчіллем.

21 березня 1942 року Черчілль надіслав «дядечкові Джо», як він у своєму колі називав Сталіна, секретного листа:

«Посол Майський був у мене на сніданку минулого тижня й назвав деякі ознаки того, що німці при спробі свого весняного наступу можуть використати гази проти Вашої країни. Порадившись з моїми колегами і начальниками штабів, я хочу запевнити Вас у тому, що Уряд Його Величності розглядатиме будь-яке використання отруйних газів як зброї проти Росії так, ніби цю зброю було спрямовано проти нас самих. Я створив колосальні запаси газових авіабомб, і ми не забаримось із скиданням цих бомб на всі відповідні об’єкти в Західній Німеччині, як тільки Ваші армія і народ зазнають нападу з використанням подібних засобів».

У відповідь Сталін зробив Черчіллю симетричну пропозицію: застосування Німеччиною хімічної зброї проти Англії радянський уряд вважатиме спрямованим проти СРСР і відповідно реагуватиме.

Черчілль виступив з офіційною заявою про цю домовленість. Вона-то й утримала Гітлера від хімічної війни. Адже англійські літаки вже щосили бомбили німецькі міста, і якби до фугасних бомб додалися газові, віра німців у свого фюрера могла б загинути на три роки раніше.

...28 квітня 1945-го. Бої точаться на околицях Берліна. Гітлеру вже нема чого втрачати. Ось зараз би йому влаштувати газову атаку на кшталт «это есть наш последний и решительный бой»! Чому ж він не зробив цього? Тому що до останньої миті покладав надію на 12-ту армію генерала Венка, яка мала прорвати російське кільце і відстояти Берлін. Від отруйних газів вона ж і постраждала б...

30 квітня Гітлеру доповіли, що армія Венка «застрягла і не може продовжувати наступ». Того ж дня він наклав на себе руки.

«Спадок фюрера»

Переможцям дісталися трофеї у вигляді 302 875 тонн хімічних боєприпасів. Чиста вага отруйних речовин у них становила 65 тис. тонн. На Потсдамській зустрічі Сталіна, Черчілля і нового президента США Трумена в липні 1945 року було вирішено їх знищити. Але як це зробити? Нормальне знищення — це складні і тривалі технологічні процеси, нездійсненні у зруйнованій Німеччині. Отож переможці підписали секретну угоду про поховання хімічної зброї Третього рейху.

Передбачалося завантажити її на старі судна й затопити разом з ними в Атлантиці на глибині понад 1000 метрів. Але штормова погода і поспіх не дали американцям з англійцями вийти в океан. Вони пустили судна на дно між Данією, Швецією і Норвегією у протоках Каттегат і Скагеррак. Росіяни ж свою частину хімічних трофеїв (понад 150 тис. тонн) потопили розсипом, а судна зберегли — стануть у пригоді! От і лежить на дні Балтики цей спадок фюрера як міна сповільненої дії.

...Михайло Ломоносов з гордістю і надією сказав колись: «Широко простирає хімія руки свої в справи людські!». Як виявилось, занадто широко.

«Малюк», «Товстун» і Wunderwaffe Полювання на атомні секрети фюрера

Чим гірше йшли у фюрера справи на фронті, тим частіше він і Геббельс говорили про Wunderwaffe — «чудо-зброю», яка невдовзі докорінно змінить перебіг війни. У США та Англії побоювалися, що йдеться про атомну бомбу: адже німецька фізика від початку XX століття вважалася найпередовішою і цілком була здатна її створити. Чи вдалося це німецьким ученим? Історик Рейнер Карльш із ФРН заявив, що так.

У своїй книжці «Бомба Гітлера» він розповідає, ніби ядерний заряд порівняно невеликої потужності було випробувано навесні 1945 року на острові Рюген у Балтійському морі. Цей вибух, стверджує Карльш, повністю зруйнував усе в радіусі 500 метрів і знищив сотні піддослідних військовополонених...

Немає ніякого сумніву, що нацисти без вагань здійснили б на людях такий експеримент. От тільки чи була в них можливість?

Лист Ейнштейна

2 вересня 1939 року великий фізик Альберт Ейнштейн, який емігрував до США після приходу Гітлера до влади, надіслав президенту Рузвельту історичного листа. У ньому він звернув увагу на тривожний факт: Німеччина припинила продаж урану із захоплених чехословацьких копалень. Це може означати, робив висновок Ейнштейн, що вона створює «винятково потужну бомбу нового зразка», реальність якої доведено роботами Жоліо-Кюрі у Франції, Фермі та Сіларда у США. Ейнштейн радив президенту збільшити запаси урану і надати урядову підтримку групі фізиків, які досліджують в Америці проблеми ланцюгової реакції.

Людям, далеким від фізики, здавалося, що ядерні дослідження — таке собі хобі дивакуватих учених. Не вірилося, що це заняття дасть колись практичний ефект. Але авторитет Ейнштейна був величезний. Президент уважно поставився до його листа і розпорядився створити для прискорення досліджень «Урановий комітет».

17 червня 1942 року голова цього комітету Венівар Буш надіслав Рузвельту доповідь. Одна фраза в ній розвіяла останні сумніви президента: «Кілька кілограмів урану-235 чи плутонію-239 являють собою вибухівку, еквівалентну за потужністю кільком тисячам тонн звичайних вибухових речовин». Ця інформація була дуже актуальною: адже Сполучені Штати Америки вже півроку — після нападу японців на Пьорл-Харбор — брали участь у Другій світовій війні. Рузвельт наказав якнайшвидше розпочати практичну роботу зі створення атомної бомби. Цю надсекретну програму назвали «Манхеттенський проект». Його військовим керівником призначили генерала Гровса, а наукове керівництво доручили професору фізики Каліфорнійського університету в Берклі Роберту Оппенгеймеру.

Реабілітація «білого єврея»

Зовсім інакше йшли справи в нацистській Німеччині. От що пише рейхсміністр озброєнь Шпеєр: «Гітлер глибоко поважав Філіпа Ленарда, фізика, Нобелівського лауреата 1905 року й одного з перших прихильників нацизму серед учених. Ленард переконав Гітлера, що євреї використовують ядерну фізику та теорію відносності з підривною метою. У своїх застільних монологах Гітлер, посилаючись на незаперечний авторитет Ленарда, зазвичай називав ядерну фізику „єврейською“».

Багато фізиків були змушені втекти з Німеччини й окупованих нею європейських країн до Англії та США. Тоді Ленард разом із колегою й однодумцем Штарком узялися за «білих євреїв». Так вони називали чистокровних німців, які займалися «єврейською наукою». Серед них був один із творців квантової механіки професор Гейзенберг — він втратив роботу в університеті, а гестапо заходилось перевіряти його благонадійність. «Гейзенберг належить до намісників єврейства в житті німецького духу», — писав Штарк у журналі СС «Чорний корпус». У 1937 році Гейзенберг надіслав Гіммлеру листа із проханням захистити від цькування. Згадав, що його дідусь та батько Гіммлера викладали в одній гімназії. Це спрацювало. Гейзенбергу знову дозволили викладати в університеті, а потім призначили директором Інституту фізики кайзера Вільгельма, який свого часу очолював Ейнштейн.

Становище фізиків-атомників у Німеччині різко змінилося на краще 1942 року. Бліцкриг у Росії не вдався, війна затягувалась, і нацистам знадобилася «чудо-зброя», яка поставить ворогів на коліна. Саме тоді Шпеєру доповіли: група вчених працює над Wunderwaffe, здатним знищувати не окремі будівлі, а цілі міста. У червні Шпеєр і три генерали — представники вермахту у військовій промисловості — зустрілися з Гейзенбергом та його колегами. Гейзенберг популярно описав проблему в цілому і сповістив, що необхідно створити прискорювач заряджених часток (циклотрон) і «урановий котел» (ядерний реактор), але для цього потрібно багато грошей та матеріалів. Крім того, пожалівся Гейзенберг, фізиків забирають до армії...

Йому пообіцяли відпустити з вермахту потрібних фахівців і доручили скласти список усього необхідного. «Декілька днів потому, — пише Шпеєр, — мені подали заявку на кілька сотень тисяч марок, невелику кількість сталі, нікелю та Інших стратегічних металів, будівництво бункера та бараків». Шпеєр, за його словами, був неприємно здивований скромністю вимог у такій важливій справі. Він запропонував Гейзенбергу для початку два мільйони марок і відповідно більше металів. Ці фізики здалися рейхсміністру людьми, далекими від реального життя, хоча, можливо, їм поталанить з тою чудо-бомбою.

«Чудова десятка»

А в цей час у Чиказькому університеті під керівництвом Енріко Фермі будували в рамках Манхеттенського проекту експериментальний реактор. 12 грудня 1942 року він був запущений і працював 35 хвилин. Цього було достатньо: керована ядерна реакція вийшла із сфери теорії і стала реальним фактом! Вона відкрила нечувані мирні перспективи — насамперед створення АЕС. Але Манхеттенському проекту був важливий тільки її продукт — плутоній-239. Тепер можна було будувати промислові реактори й отримувати в них «начинку» для атомних бомб.

Проте успіх чиказького експерименту затьмарювала тривога. Адже в Німеччині, крім Гейзенберга, залишалося чимало талановитих фізиків — чого вартий лише Отто Ган, який відкрив можливість розщеплення атомів урану! Що як вони ближчі до створення ядерної зброї?

Було вирішено вивести з ладу завод у норвезьких горах, який виробляв для Німеччини окис дейтерію D₂O. Іншими словами, важку воду, яку можна використовувати для уповільнення нейтронів у ядерних реакторах. У 1941 році цей завод дав 360 кг важкої води, у 1942-му — вже 800 кг, а рейхскомісар окупованої Норвегії Тербовен вимагав збільшити виробництво в десять разів.

Найбільше в успіху операції були зацікавлені англійці: вони ні хвилини не сумнівалися, що перша атомна бомба Гітлера впаде на Лондон. 19 листопада 1942 року з шотландської авіабази злетіли два планери — по 17 диверсантів-командос у кожному. Їхнім завданням було підірвати гідроелектростанцію на водоспаді Рьюкан, яка живила завод. Але з погодою не поталанило: один літак-буксирувальник через імлу врізався в гору, а в іншого урвався обледенілий трос, і планер упав по спіралі на берег фіорду. Частина диверсантів загинула одразу, решту вбили німці.

Цей провал не зупинив британське УСО — Управління спеціальних операцій. Було вирішено влаштувати вибух безпосередньо на заводі. В Англії підготували нову групу командос, що складалася з норвежців. Їх тренували на великому макеті заводу, побудованому на підставі даних розвідки. Вони приземлилися на парашутах, пройшли на лижах близько ста кілометрів, подолали глибоку ущелину і вночі пробралися до гідролізного цеху. Вибухи почались, коли ця «чудова десятка» спускалася назад в ущелину...

Завод втратив основне обладнання — вісімнадцять гідролізних батарей. Пропало і 500 кг готової важкої води. Однак німці за п’ять місяців відновили виробництво і так посилили заходи безпеки, що про нову диверсію не могло бути й мови.

Залишалося лише бомбити. Досі цього уникали: адже бомба — дурепа, можуть постраждати місцеві жителі, а налаштовувати норвежців проти себе не хотілося. Проте іншого виходу не було. 16 листопада 1943 року 143 американські «літаючі фортеці» В-17 скинули на завод важкої води та ГЕС понад сімсот бомб. Лише деякі з них влучили в ціль — бомбометанню заважали димові генератори ППО. Однак ГЕС було зруйновано, і знеструмлений завод не міг працювати.

Німці зрозуміли, що противник на цьому не зупиниться, і не стали відбудовувати ГЕС. Воду з електролізних батарей злили в діжки, щоб вивезти до Німеччини і там переробити на чисту D₂O. Але доправити вантаж із заводу до залізниці можна було тільки на поромі через глибоководне озеро Тінсьє. УСО доручило підірвати пором трьом диверсантам з «чудової десятки» (їх передбачливо залишили в Норвегії). Вони спромоглися закласти в трюмі міну сповільненої дії, яка спрацювала в розраховану мить — коли пором досяг на своєму маршруті найглибшої точки (440 м). Підняти діжки з такої глибини було нереально.

Настирливий Паш

Успіх цих акцій у Норвегії не гарантував, що робота над атомною бомбою Гітлера припинилася. Американській та британській розвідці не було відомо, скільки у німців важкої води, — цілком можливо, її достатньо для створення хоча б однієї бомби. Та й не в одне віконце світить сонце — уповільнювати нейтрони здатен і графіт! Фермі використав у чиказькому реакторі 350 тонн очищеного графіту, отож чому те саме не може зробити Гейзенберг?

Генерал Гровс запропонував створити спеціальну розвідувальну групу, яка розставить усі крапки над «і». Генеральний штаб армії США дав «добро». Секретна операція отримала назву «Місія Алсос». Її науковим керівником призначили Семюела Гоудсміта, голландця за походженням. Вибір припав на нього з двох причин: він особисто знав багатьох німецьких фізиків і не брав участі в Манхеттенському проекті (отож не міг, потрапивши в полон, видати безцінну інформацію).

Військовим керівником «місії» був призначений підполковник Борис Паш з армійської контррозвідки — дуже цікавий тип. Він народився 1900 року в Сан-Франциско в родині російського православного священика, відрядженого Церквою до Каліфорнії. У 1912-му повернувся з усією сім’єю до Росії, закінчив у рік революції духовну семінарію і... став білогвардійцем. Коли не залишилося сумнівів у перемозі більшовиків, зумів емігрувати з рідними до Америки, де скоротив своє прізвище: був Пашковський — став Паш. Здобув фізкультурну освіту і навіть працював тренером у Голівуді. Друга світова війна знову надягла на нього погони. Він займався питаннями безпеки Манхеттенського проекту і прославився тим, що особисто допитував Роберта Оппенгеймера, вбачаючи в ньому радянського шпигуна. Дружина Роберта була пов’язана з компартією США, його «подруга серця» — теж, отож для підозри були вагомі підстави.

Генерал Гровс узяв Оппенгеймера під захист, справедливо вважаючи його незамінним для проекту. І перенацілив настирливого енергійного Паша на «Місію Алсос» — там його хватка буде корисною, а Оппенгеймер зможе спокійно працювати...

Жоліо-Кюрі на тлі гранат

Група «Алсос» прибула до Франції 9 серпня 1944 року, через два місяці після висадки на узбережжі Нормандії англо-американських військ. Відтоді вона рухалась на схід услід за армією або разом із нею. Першою здобиччю групи стали адреси та документи, виявлені у фізичній лабораторії університету міста Рейн. Вони містили корисну інформацію для подальших пошуків, коло яких швидко розширювалось. Уже наприкінці серпня склад групи довелося збільшити з чотирнадцяти до сорока осіб (сім із них були офіцерами, решта — фізиками). У подальшому її чисельність зросла втричі.

24 серпня Борис Паш із трьома офіцерами групи в’їхав до Парижа. Їхній джип рухався за першим танком. У місті де-не-де залишалися німецькі снайпери, але розвідники забули про небезпеку — так кортіло їм зустрітися з Жоліо-Кюрі, найбільшим фізиком-атомником Франції.

44-річний учений зустрів їх на порозі своєї лабораторії з пов’язкою учасника Опору на рукаві. Лабораторія була завалена пляшками із запалювальною сумішшю та саморобними гранатами. Жоліо не без гордощів став розповідати, що зробив їх сам зі своїми помічниками. Але Паша цікавило зовсім інше: чи може Гітлер отримати атомну бомбу? Жоліо відповів, що німці, як він вважає, нескінченно далекі від її створення. Однак Паш сумнівався в його щирості й мав для цього підстави.

Коли влітку 1940 року німецькі дивізії ввійшли до Парижа, Жоліо-Кюрі продовжив працювати в лабораторії, хоча міг за прикладом багатьох своїх колег виїхати до Англії. Він не вивів з ладу свій єдиний в Європі циклотрон — ба навіть погодився, щоб ним користувалися фізики з Німеччини. Щоправда, за його словами, попросив пообіцяти, що їхні дослідження слугуватимуть тільки мирним цілям... Він не сприймав окупантів як ворогів, бо співчував комуністам, а Гітлер у 1940 році був союзником Сталіна. Напад Німеччини на СРСР шокував Жоліо, він навіть вступив до компартії, але попри це й далі співробітничав з німецькими колегами — вони ж бо дали слово, що не працюють на війну!..

Паш не повірив, що Жоліо аж такий наївний. Можливо, хазяїн лабораторії мовчить про атомну бомбу Гітлера, бо прямо чи посередньо брав участь у її створенні?.. Ясно було тільки одне: оскільки німецькі фізики активно використовували циклотрон у Парижі, в Німеччині існує якась ядерна програма. Отже, треба якнайвидше знайти атомників фюрера.

Де подівся інститут?

У старому студентському анекдоті математику, фізику та філософу ставлять завдання спіймати в пустелі лева. Фізик пропонує просіяти пустелю крізь решето — лев як тверде тіло має в ньому залишитися... Аналітики групи «Алсос» працювали схожим методом: просівали тисячі документів, листів,повідомлень. Копіткий, але не марний труд — у «решеті» залишалися часточки цінної інформації.

Однією з них був лист зі штемпелем міста Хехінген на південному заході Німеччини. Автор писав рідним до Південної Америки, що працює в дослідній лабораторії. Аналітики нашорошились: які досліди можна вести в цій глухій провінції? До війни центром атомних досліджень був Інститут кайзера Вільгельма в Берліні. За даними аерофотозйомок він не подавав ознак життя: очевидно, через нальоти англо-американської авіації всі роботи перевели в безпечніше місце. Але в яке? Можливо, до Хехінгена? Невдовзі з Берна надійшло агентурне повідомлення: за словами одного швейцарського вченого, професор Гейзенберг живе поблизу Хехінгена. Оце вже було серйозно!

Група «Алсос» мала надзвичайні повноваження, надані воєнним міністром США, отож англо-американські війська в Європі сприяли їй в усьому. Організувати повітряне спостереження за Хехінгеном та околицями? Нема проблем!

Воно принесло вкрай тривожні результати: у цьому районі неймовірно швидко зводяться промислові будівлі, залізничні шляхи та лінії електропередач. Невже німецький атомний проект близький до завершення?! На щастя, спеціаліст з нафти, вивчивши знімки, розвіяв ці страхи: будують усього лише завод для отримання нафтопродуктів зі сланців...

Наприкінці листопада 1944 року американці визволили Страсбург. Гітлер після перемоги над Францією приєднав його разом з усією провінцією Ельзас до Німеччини. Група «Алсос» в’їхала до міста з передовими частинами, сподіваючись знайти чимало цікавого в місцевому університеті. Вона виявила і взяла під варту сімох німецьких учених, які працювали в ньому. Четверо з них добре розумілися на ядерній фізиці, але не мали стосунку до атомного проекту. Трималися вони гордовито: мовляв, не вважайте себе переможцями — Wunderwaffe допоможе фюреру виграти війну!..

Знайдені в університеті документи підтвердили: Інститут кайзера Вільгельма насправді евакуйовано до Хехінгена. Було навіть указано адреси та номери телефонів. Але все це наразі знаходилося за лінією фронту. Питання про атомну бомбу Гітлера залишалося відкритим.

Радіоактивна усмішка

На війні, попри всі її небезпеки та тяготи, трапляються кумедні випадки. В цьому переконалася й група «Алсос».

Одним із головних напрямів її роботи був пошук запасів урану та торію. Торій малопридатний для виробництва ядерної зброї, але тоді цього ще не знали. Групу «Алсос» дуже стурбувала звістка, що німці вивезли французький запас торієвої руди до себе. Сліди вели до фірми «Ауергезельшафт» — виявилося, це вона вилучила руду у переможених сусідів і отримує з неї торій на своєму заводі під Берліном. Притому використовує значну частину цієї радіоактивної продукції для виготовлення... зубної пасти! Ось її автентична реклама:

«Надійний захисник ваших зубів та ясен і нещадний винищувач хвороботворних мікробів. Щоденний заряд життєвої енергії для всіх клітин і тканин ротової порожнини. Зміцнює та полірує зубну емаль, надаючи їй ніжного матового блиску і здорової білизни. А легкий, ледь відчутний присмак зробить ваш подих свіжим та ароматним. Усе це вам подарує радіоактивна зубна паста Дорамад! Купуйте Дорамад — і ніхто не встоїть перед радіоактивним випромінюванням вашої усмішки!».

Як-то кажуть, і сміх і горе... В ті часи до радіації ставилися легко, вона була модною «фішкою». Цікаво, що цю саму «Дорамад» з гордим написом на тюбику «Радіоактивна» випускали ще кілька років по війні.

Інша історія веселіша. Після взяття Страсбурга вирішили перевірити воду в Рейні: якщо вище за течією десь працює реактор, він може видати себе радіонуклідами. Набрали з річки декілька проб і надіслали для аналізу до США. А заради жарту додали пляшку французького вина, написавши на етикетці: «Перевірте й цю». Невдовзі з Центру надійшла шифрограма: «Вода неактивна. Вино під сумнівом. Надішліть іще!» Жартівники були задоволені, що колеги за океаном гідно оцінили їхній гумор. Але відповідь була цілком серйозною: вино насправді трохи «фонило» через особливості ґрунту, на якому виріс виноград. Довелося послати кілька ящиків. Добре, що за державний рахунок...

Викрадення руди

Гітлер розраховував зупинити війська союзників на Рейні. Тут у 1936-1938 роках було побудовано на противагу французькій лінії Мажино «лінію Зігфріда», яку самі німці воліли називати Західним валом. Вона простяглася на 630 км уздовж довоєнного франко-німецького кордону, а глибина її вимірювалася десятками кілометрів. Близько 16 тисяч фортифікаційних споруд — дотів, бронековпаків, капонірів! Після перемоги над Францією лінію Зігфріда було занедбано, але влітку 1944-го Гітлер наказав привести її у бойовий стан. Союзникам знадобилося кілька місяців, щоб її подолати, тому група «Алсос» потрапила до Німеччини лише наприкінці лютого 1945 року.

Треба поспішати на південь, у район Хехінгена, де зібрався цвіт німецької ядерної фізики! Але вийшла неув’язка: ту частину Німеччини союзники віддали Франції, отож її мають окупувати війська де Голля. А дозволити, щоб німецькі фізики, їхні секрети та обладнання дісталися французам, ніяк не можна: по-перше, все це потрібно самим, а по-друге, комуніст Жоліо-Кюрі легко видасть ці секрети росіянам!..

Через генерала Гровса звернулися до Держдепартаменту з проханням змінити межі зон окупації. Чекаючи відповіді, вирішували іншу проблему. З’ясувалося, що компанія «Ауергезельшафт» виготовляє на своєму заводі в Оранієнбурзі не тільки торій, а й уран. Незрозуміло, як у німців з атомною бомбою, натомість добре відомо, кому дістанеться цей завод під Берліном. Росіянам! Отже, слід розбомбити його дощенту. Домовилися з начальником генштабу американської армії Маршаллом, і 15 березня 612 «літаючих фортець» знищили всі наземні споруди та склади заводу, скинувши на нього 1684 тонни фугасних і запалювальних бомб...

Було встановлено, що завод використовував уранову руду, захоплену вермахтом у Бельгії. Її головний запас зберігався неподалік від Магдебурга — в соляних копальнях біля містечка Штасфурт. Ця територія відповідно до Ялтинської угоди ввійшла в радянську зону окупації. Армія американського генерала Бредлі не мала права там діяти. Але військовий керівник групи «Алсос» Борис Паш переконав генерала: поки радянські війська далеко, конче потрібно зайняти Штасфурт — це справа державної ваги!

— Росіяни розгніваються, ну і хай їм чорт! — махнув рукою Бредлі.

Штасфурт захопили швидко і без втрат. Кількість руди вразила — близько 1100 тонн! Її потрібно було якнайшвидше вивезти, але дерев’яні діжки, в яких вона зберігалася, протрухлявіли. На щастя для американців, у бургомістра Штасфурта була власна фабрика тари. За два тижні вона виготовила 20 тисяч діжок, і зігнані місцеві жителі перевантажили в них уранову руду.

Її доправили літаками до Англії, а звідти до США. Щоб заспокоїти англійців, які теж вели ядерні дослідження, генерал Гровс пообіцяв: ця руда буде у спільному резервному фонді! І скромно додав: «Якщо уряд США не розглядатиме її як воєнний трофей»...

Таємниця стічного колодязя

Поки займалися рудою, надійшла відповідь Держдепартаменту США: переглянути межі зон окупації вже нереально. Залишалося йти напролом і випередити французів, які не відали, що в них під носом атомні секрети Німеччини.

У розпорядження Бориса Паша надали саперний батальйон, і 24 квітня 1945 року він оволодів Хехінгеном. Німці на західному фронті чинили дедалі слабший опір — їхньою головною метою було затримати Червону армію. Як згадує науковий керівник групи «Алсос» Гоудсміт, населені пункти здавалися по телефону, а французькі війська передусім цікавилися курями та свинями...

У Хехінгені та навколишніх містечках затримали ряд видатних учених-атомників, зокрема Отто Гана і Карла Вайцзеккера (сина заступника Ріббентропа). Виявили дві великі лабораторії, фізичну та хімічну, а в селищі Хайгерлох у скельній ніші — вивезений з Берліна невеликий експериментальний реактор. Його швидко демонтували і вивезли до приходу французів.

Але де ж письмові матеріали німецької атомної програми? Затримані фізики запевняли, що їх знищено. Тільки Вайцзеккер прохопився, що запаяв металеву банку з ними і втопив її у стічному колодязі. Відтак він зловтішно спостерігав, як американський сержант, проклинаючи все на світі, пірнав по цю банку у смердючу рідину...

Залишалося знайти Вернера Гейзенберга, який, за словами генерала Гровса, був для американців важливіший за кілька дивізій вермахту. Вдалося з’ясувати, що він ховається в містечку Урфельд. Борис Паш вирушив туди, приєднавшись до розвідзагону. Зустріли німецьку частину, вона відкрила вогонь. Розвідзагін відступив, а Паш залишився в Урфельді. Пізно ввечері його розшукав німецький генерал і оголосив, що здається разом зі своєю дивізією. Приголомшений Паш попросив зачекати до ранку: він, мовляв, не хоче турбувати свого командувача армією, який тут неподалік, але вже спить... За півгодини з’явився командир німецького полку, і повторилося те ж саме. Паш, попри всю свою відвагу, вирішив, що розважливіше буде залишити вночі Урфельд.

За Гейзенбергом він приїхав наступного дня разом з піхотним батальйоном. Вчений сидів у кабінеті з укладеними валізами. «Я чекав, що ви прийдете», — промовив він.

Нейтрони не помацаєш

Жоліо-Кюрі сказав правду: фізикам Гітлера було далеко до створення атомної бомби. Їхні роботи так і не вийшли зі стадії лабораторних досліджень. Через нестачу важкої води Гейзенберг не зміг запустити самопідтримувану реакцію: досягнутий коефіцієнт розмноження нейтронів був для неї надто малий.

Німецький атомний проект провалився з цілого ряду причин. Через нацистську ідеологію Німеччина втратила багатьох видатних фізиків. Напівєврей Нільс Бор втік з окупованої Данії, а Енріко Фермі, який 1942 року в Чикаго вперше у світі запустив ядерний реактор, був змушений покинути фашистську Італію через «неправильну» національність дружини...

Відіграв свою роль і вибір уповільнювача нейтронів: важка вода — не кращий варіант. Лише наприкінці війни німецькі атомники перейшли на графіт, та й то через втрату заводу важкої води в Норвегії.

Але попри всю важливість цих двох причин не вони вирішили долю проекту. Він був від початку приречений через самого Гітлера. Справа не тільки в його ставленні до «єврейської фізики». «Проблема створення атомної бомби, — пише Шпеєр, — явно виходила за межі його інтелектуальних можливостей». Фюрер цінував конкретну надзброю. Таку, як 800-міліметрова гармата «Дора» вагою 1350 тонн, що стріляла по Севастополю, чи літаки-снаряди «Фау-1», ракети «Фау-2» — їх же можна помацати! А тут якась реакція невидимих часток... «Дуже схоже на сукню голого короля!» — міг сказати Гітлер, якби читав Андерсена.

Як наслідок німецький атомний проект не став єдиною державною програмою й отримав приблизно тисячну частку коштів, витрачених на створення бомби в Америці. Його курирували різні відомства — від міністерства озброєнь Шпеєра до... міністерства пошт. Шпеєр фактично поклав йому край у 1943 році, коли наказав використовувати уран у виробництві бронебійних снарядів замість дефіцитного вольфраму. «У найкращому випадку максимальна концентрація всіх наших ресурсів дозволила б створити німецьку атомну бомбу близько 1947 року», — такий висновок зробив Шпеєр у мемуарах.

Чутки про те, що німці наприкінці війни випробували атомну бомбу, залишаються чутками, навіть якщо їх видано у вигляді книжки. Вони з тієї ж категорії дутих сенсацій, що й «нацистська база на Місяці».

Підслухування довело...

Наші предки віками шанобливо схилялися перед німецьким технічним генієм, от і нам важко визнати, що у фізиків рейху нічого не вийшло. Ми охоче віримо, що саме вони після поразки Німеччини відкрили американцям секрет атомної бомби. Так би мовити, взяли інтелектуальний реванш.

Зіставимо відомі дати. Група «Алсос» затримала учасників німецького атомного проекту з 24 квітня по 3 травня 1945 року. Вони ремствували, що до них ставляться як до звичайних військовополонених. Третього липня їх відправили до Англії й оселили в маєтку Фарм Холл поблизу Кембриджа, розраховуючи отримати від них корисні ідеї. А вже за два тижні, 16 липня, у пустелі Аламогордо (штат Нью-Мексико) було успішно випробувано плутонієву атомну бомбу. Така ж бомба «Товстун» (Fat Man) вибухнула 9 серпня над Нагасакі. Третю бомбу — урановий «Малюк» (Little Boy) — не випробовували, а одразу скинули 6 серпня на Хіросіму. Зрозуміло, що інтерновані німецькі фізики не встигли б узяти участь в їх створенні, якби навіть палко цього бажали. Підслухування їхніх розмов довело: вони взагалі не вірили, що американцям удалося створити атомну зброю. І навіть 6 серпня говорили, що повідомлення про вибух над Хіросімою — блеф...

Документи в запаяній банці, знайденій у стічному колодязі, могли містити цінні відомості, але для їх аналізу і використання на практиці кількох місяців явно замало. А 20 тисяч діжок бельгійської уранової руди дуже важко назвати секретом німецької ядерної фізики...

А втім, був у німців і секрет — точніше, секретний прилад, — який вислизнув з рук групи «Алсос» і сам приплив до берегів Америки.

Підводне харакірі

За півтора місяця до капітуляції Німеччини, 25 березня 1945 року, з балтійського порту Кіль у напрямку Атлантики вирушив великий підводний човен U-234. Біля берегів Норвегії він зіткнувся з іншою субмариною, зайшов у порт Крістіансунн для ремонту і 15 квітня продовжив рейс.

U-234 був мінним загороджувачем, але використовувався для перевезення особливо важливих вантажів до Японії. Цього разу вів узяв на борт стратегічні метали, півтонни окису урану, кілька тонн дипломатичної пошти і комплект документації для виробництва першого у світі серійного реактивного літака — винищувача Ме-262. Пасажирами були два японських дипломати, два технологи компанії «Мессершміт», чотири офіцери люфтваффе та інженер-електронщик Хайнц Шліке (до нього ми ще повернемося).

Невідомо, для чого везли до Країни Сонця, що Сходить, окис урану, але Ме-262 мав стати головним козирем японських ВПС. Японці розраховували виробляти 500 таких винищувачів на місяць.

Субмарина мала подолати величезну відстань — певно, із заходом до Аргентини для заправки й далі навколо мису Горн. Але вже 10 травня її командир Фелер отримав радіограму з наказом грос-адмірала Деніца про капітуляцію. Побоюючись, що це хитрощі противника, він здався американському есмінцю тільки через чотири дні. При цьому обидва японці відповідно до кодексу самурайської честі зробили харакірі й були поховані в океані.

17 травня U-234 пришвартувався в Портсмуті, північніше Бостона. Його взяли під сувору охорону, але репортери пронюхали про «мессершміти». Пішли чутки, ніби на субмарині «мессери» були в натуральному вигляді — два чи навіть три. Це відволікало увагу публіки від решти вантажу човна — зокрема, від електронного підривника, який віз із собою його винахідник Хайнц Шліке.

Як відомо, ядерний матеріал — приміром, уран — вибухає, якщо його кількість перевищує критичну масу. Але для цього треба не просто з’єднати два куски урану, а зробити це якомога енергійніше, щоб довше утримати їх у зімкнутому положенні. У бомбі «Малюк» цю проблему вирішили доволі просто, за допомогою порохового заряду. Його спрямований вибух з’єднав два уранові вироби — трубку і циліндр відповідного діаметру. Для «Товстуна» та його старшого брата, випробуваного в пустелі Аламагордо, цей метод був непридатний. Вони мали електронний підривник — і не один, а цілих 32, симетрично розташованих навколо двох плутонієвих півкуль. Їх синхронне спрацьовування стискало ці півкулі в кулю надкритичної маси.

Не виключено, що підривник Хайнца Шліке застосували у двох плутонієвих бомбах Манхеттенського проекту. Але створювався він аж ніяк не для атомної зброї. Адже урановій бомбі він не потрібен, а про плутонієву, за свідченням наукового керівника групи «Алсос» Гоудсміта, німецькі фізики навіть ще гадки не мали.

Отже, Гейзенберг і компанія не мали ніякого стосунку до підривника з підводного човна. Якщо американці його використали, то дякувати за це вони мали тільки Шліке.

Секретне слово «німці»

Група «Алсос» зняла кадрові вершки з німецької ядерної фізики, але чимало встиг і СРСР. Цим займалися люди Берії, адміністративного керівника радянського «уранового проекту». Вони знайшли у Східній Німеччині й у таборах для німецьких військовополонених кілька тисяч фахівців — фізиків, хіміків та металургів, — потрібних для роботи над бомбою. Самих тільки вчених було близько двохсот, і поміж них такі світила, як Нобелівські лауреати Густав Герц і Ніколаус Ріль, професори Георг Доппель, Хайнц Позе, Манфред фон Арденне...

Учених вивезли до СРСР разом із сім’ями — або примусово, або давши їм щедрі обіцянки (Берія потім їх чесно виконав). Оселили в закритих зонах, які, по суті, були «шарашками», але досить комфортабельними. Одна з них знаходилась поблизу Сухумі в санаторії «Агудзери». Там ситно і смачно годували, можна було купатися в морі — тільки воруши мізками! Заборонялося лише будь-яке спілкування із зовнішнім світом.

Про те, яка секретність оточувала ці зони, свідчить режим друкарських бюро. В них працювали машиністки, що пройшли якнайсуворішу спецперевірку, однак усі документи друкувалися без копірки, в єдиному примірнику, а ключові слова («уран», «плутоній», номери підприємств, прізвища вчених тощо) уповноважена особа вписувала потім власноруч у залишені пробіли. До таких секретних слів належало і слово «німці».

Найціннішу інформацію про американську атомну бомбу приносила розвідка. Адже багато учасників Манхеттенського проекту покинули Європу через Гітлера і як антифашисти симпатизували СРСР. Та й режим секретності був там досить слабкий. За майже чотири роки існування Манхеттенського проекту контррозвідка виявила в його півмільйонному кадровому складі близько двох тисяч базік — а скільки тисяч вона не виявила?..

Ідеї ідеями, інформація інформацією, але в урановому проекті потрібен уран. Однак уранової руди у СРСР не було, а з-під німецького Штасфурта американці вигребли її повністю («Росіяни розсердяться — ну і хай їм чорт!»). Довелося везти руду з Болгарії та Чехословаччини, але цього було не досить. Берія з величезним розмахом організував її пошуки на території СРСР. Працювали 320 геологорозвідувальних партій (саме тоді розпочався видобуток у районі Жовтих Вод, у Забайкаллі та Естонії).

Результат відомий: перша радянська атомна бомба РДС-1 була успішно випробувана на Семипалатинському полігоні 29 серпня 1949 року. В неї вклали свій труд десятки тисяч вітчизняних спеціалістів. І все ж таки неофіційне розшифрування її назви — «Россия Делает Сама» — явне перебільшення.

Епізод на бенкеті

Ядерна фізика розщепила не тільки атом, а й мораль. Що таке робота вчених над створенням супербомби — обов’язок перед батьківщиною та наукою чи злочин? На це дуже складне запитання немає однозначної відповіді.

Австрійський публіцист Роберт Юнг стверджував у книжці «Яскравіше тисячі сонць», що Гейзенберг та інші фізики рейху свідомо гальмували німецький атомний проект з моральних міркувань. У цю версію мало хто повірив, ба навіть сам Гейзенберг назвав її у листі до Юнга перебільшенням. За словами американського професора Пола Роуза, важко вважати гуманістом людину, яка добре знає, що уранову руду для її експериментів добувають жінки — ув’язнені концтаборів — і що ця робота є смертельно небезпечною.

Альберт Ейнштейн, який прискорив створення атомної бомби своїм знаменитим листом президентові Рузвельту, після Хіросіми сказав: «Якби я знав, що німці не встигнуть її зробити, я б і пальцем не ворухнув». Йому ж належать слова: «Якщо третя світова війна буде вестися ядерною зброєю, то четверта — палицями та каменюками»...

Ту ж моральну проблему болісно вирішував для себе один з авторів першої у світі водневої бомби Андрій Сахаров. Він свято вірив, що створює «ядерний щит Батьківщини», але 1955 року ця віра вмерла. Останньою краплею став епізод на бенкеті після випробувань бомби із жахливим тротиловим еквівалентом (1 мільйон кілотонн). Андрій Дмитрович запропонував випити за те, щоб такі бомби завжди вибухали на полігонах і ніколи над містами. Маршал Нєдєлін, головнокомандувач ракетних військ СРСР, криво посміхнувся:

— Дозвольте розповісти одну притчу. Старий перед іконою молиться: «Спрямуй та укріпи, спрямуй та укріпи». А стара подає з пічки голос: «Молися, старий, тільки про укріплення, спрямувати я й сама зумію». Отож давайте вип’ємо за укріплення!

«Маршальська притча не була жартом, — згадував Сахаров. — Її сенс був ясний мені та всім присутнім. Ми — винахідники, вчені, інженери, робітники — зробили страхітливу зброю. Але використання її буде повністю поза нашим контролем. Вирішувати („спрямовувати“, словами притчі) будуть вони — ті, хто на вершині партійної та військової ієрархії»...

Талановитий фізик-атомник став правозахисником і вимагав заборонити випробування ядерної зброї. Він занадто пізно оцінив старовинну мудрість: «Ніколи не май справу з тими, для кого твоя мета є засобом». Мудрість, яку треба пам’ятати всім фізикам-атомникам — і не тільки їм.

Армія відчаю Народне ополчення по-радянськи і по-німецьки

Радянське народне ополчення... Що ми знаємо про нього? Правду затуляють міфи — старі й новомодні. Ополченці виглядають у них або героями-добровольцями, або гарматним м’ясом. Істину, як водиться, треба шукати десь посередині.

«Всі як один!..»

Коли Сталін оговтався від шоку, викликаного нападом «дружньої» Німеччини, німці були вже східніше Мінська. Напрошувалось порівняння вермахту з наполеонівською армією: вона перейшла кордон майже того ж дня (23 червня) і стрімко просувалася до Москви тим самим шляхом. Тоді, 1812 року, на допомогу російському регулярному війську прийшло народне ополчення. Сталін використав цей історичний досвід. Третього липня, виступаючи по радіо, він закликав створювати ополчення «в кожному місті, якому загрожує небезпека ворожої навали». Московський міськком партії ще напередодні дістав вказівку набирати в ополчення чоловіків від 17 до 55 років, які з різних причин (віку, стану здоров’я тощо) не підлягають призову до армії.

«Добровільна мобілізація» розпочиналася з мітингів на підприємствах і в установах. Спочатку виступали партійні активісти. Вони повторювали слова вождя: «Гітлерівська фашистська армія гак само може бути розбита і буде розбита, як була розбита армія Наполеона». Лейтмотивом звучало: «У цей грізний час ми всі як один маємо піднятися на захист своєї улюбленої Батьківщини!».

Чи не була дружба з Гітлером величезною помилкою або, того гірше, злочином? Сталін розумів неминучість цього запитання і третього липня намагався на нього відповісти:

«Можуть спитати: як могло статися, що Радянський уряд пішов на підписання пакту про ненапад з такими віроломними людьми і нелюдами, як Гітлер та Ріббентроп? Чи не було тут з боку Радянського уряду помилки? Звичайно, ні!.. Ми забезпечили нашій країні мир упродовж півтора року і можливість підготовки своїх сил для відсічі, якби фашистська Німеччина ризикнула напасти на нашу країну всупереч пакту».

Вона ризикнула. Ну й де ж ті сили для відсічі? Чому «непереможна і легендарна» Червона армія здає місто за містом? Якщо справа в неочікуваному нападі, як сказав Сталін, то чому мудрий вождь сліпо вірив «віроломним нелюдам» і не був до нього готовий? Обговорювати це побоювалися навіть у своєму колі — вуха НКВС були скрізь...

Наприкінці мітингу секретар парткому пропонував записуватися в ополчення. Більшість робили це насправді добровільно, вважаючи, що Червона армія за кілька місяців буде в Берліні. Інші хотіли б відмовитись, але не могли: це означало визнати перед усім колективом своє боягузтво і відсутність патріотизму.

У Москві за перші чотири дні до народного ополчення записалися майже 170 тисяч осіб. І хоча на збірні пункти з’явилися не всі, було сформовано 12 дивізій на базі дванадцяти районів столиці. В їхньому складі були батальйони викладачів та студентів Московського державного університету, дві роти Союзу композиторів, письменницька рота...

Ополченців планували розмістити в школах та клубах, забезпечити зброєю і навчити азів військової справи. Але московські дивізії одразу були відправлені за 30-100 км від міста копати протитанкові рови і займатися стройовою підготовкою. Йшли пішки. Гвинтівки, сказали, видадуть потім.

Деякі дослідники вважають, що Сталін боявся тримати у столиці десятки тисяч озброєних людей. Він добре пам’ятав, чим це закінчилося в Петрограді 1917 року, от і вирішив перестрахуватися... Дуже правдоподібна версія! Сталін майже підтвердив її після Перемоги в 15-му томі своїх творів (с. 228): «Інший народ міг би сказати уряду: ви не виправдали наших сподівань, ідіть геть, ми поставимо інший уряд»...

Строкатий арсенал

Дивізії народного ополчення створювали і в інших містах. У Ленінграді вже 6 липня у списках було майже 100 тис. осіб. На Україні партійний лідер Микита Хрущов підняв вікову планку для ополченців до 60 років — він завжди перевиконував сталінські плани. Але щось у нього не склалося — в липні дивізію ополчення було сформовано лише в Кременчуці.

У Києві російський сценарій чомусь було порушено: загони ополченців одразу ввійшли до складу армійських дивізій. Хрущов у своїх мемуарах не назвав причини і взагалі не згадував про ополчення. Очевидно, генерал Власов, який відігравав в обороні Києва ключову роль, не ризикнув довірити велику ділянку людям, які толком не вміють стріляти.

Звичайно ж, не всі ополченці вперше взяли до рук зброю. Серед них були навіть учасники громадянської війни — зокрема добровольці, яким за шістдесят. Але проблема була ще й у самій зброї. Німці захопили склади Червоної армії поблизу західного кордону, і навіть звичайні гвинтівки Мосіна стали дефіцитом. Більшості ополченців вручили старі, зібрані, де тільки можна, мало не в музеях. Це були переважно гвинтівки Першої світової війни — французькі, англійські, бельгійські. Траплялися також трофейні: фінські, польські, японські... «Рідних» патронів для іноземних гвинтівок було дуже мало, а радянські до них не підходили.

Дуже бракувало ополченню й досвідчених командирів. Армія допомогла тут кадрами лише частково: як мінімум половиною рот і взводів командували люди цивільні. Командиру належало мати пістолет. Зазвичай давали старий ТК зразка 1927 року, давно знятий з озброєння. Стріляти з нього влучно і швидко було майже неможливо.

І все ж таки несправедливо твердити, що ополченців кинули проти вермахту беззбройними. А показувати, як вони йдуть на танки з держаками від лопат, і зовсім нечесно (це зробив в одному своєму фільмі Микита Михалков). В Англії загони місцевої самооборони спочатку були озброєні не краще. Поки влітку 1940 року Америка обіцяла їм гвинтівки, вони шукали німецьких парашутистів з мисливськими рушницями та вилами (читайте Черчілля!). Їх врятував від зустрічі з танками Клейста і Гудеріана найкращий в Європі протитанковий рів — протока Ла-Манш.

Політзаняття замість стрільби

Ополченці липневого набору навіть зовні мало нагадували воїнів. Багато з них вирушили з Москви на позиції у власному взутті — зокрема, в модних тоді білих парусинових черевиках, які чистили крейдою або зубним порошком. Комусь видали червоноармійське обмундирування третього строку служби, комусь дивну чорну форму дореволюційних часів (за чутками, її носили робітничі підрозділи царської армії), більшість же були у своєму, цивільному вбранні. Ополченець Московського педінституту — один з небагатьох, хто вижив, — розповів курйозний, але характерний випадок. Його товариша, відрядженого до Москви за пляшками з «коктейлем Молотова», затримали пильні жінки, здебільшого літні, і почали голосно кликати міліцію. Чорна гімнастерка, не наша гвинтівка та ще й борода — явно німецький диверсант! Міліція була тут як тут і дуже неохоче відпустила бідолаху після перевірки документів...

Ополчення — це армія відчаю, останній аргумент держави, яка програє війну. Проблеми зі зброєю та обмундируванням тут неминучі. А от те, що замість бойової підготовки ополченців навчали марширувати і проводили з ними політ-заняття — це суто радянське. У липні 1941 року Сталін повернув у Червону армію комісарів і політруків, надавши їм практично ту саму владу, що й командирам. Енергії в них вистачало, але чого вони могли навчити ополченця? Правильно окопуватись, влучно стріляти, плазувати по-пластунськи — це не їхній профіль. Проте спробував би командир заперечити проти нескінченних політзанять!

Траплялися, щоправда, й розумні комісари — на щастя для бійців.

Спритники і романтики

У наш час, коли виникло і стало буденним поняття «відкосити від армії», досить складно уявити людей, які рвалися б на фронт. Це були насамперед 15— 16-річні хлопці. Їм не терпілося стати героями, і вони намагалися приховати свій вік. Когось комісія проганяла: «Йди додому, підрости!» — але когось вносила до списків, щоб виконати спущений згори план.

Та що там хлопці — навіть дорослим нерідко здавалося: «Без мене фашистів не розіб’ють!». Багато з таких романтиків ішли в ополчення, хоча могли з чистим сумлінням залишатися в тилу, маючи броню оборонного підприємства чи несумісне зі службою в армії здоров’я.

Вистачало, звичайно, і спритників, які всіляко ухилялися не тільки від «добровільної», а й від звичайної армійської мобілізації. У хід ішли не тільки липові довідки. «Ухиленці» використовували підозріливість радянської влади, яка вважала, що громадяни окремих категорій можуть на фронті перебігти до ворога. Досить заявити, що маєш родичів за кордоном (піди-но перевір це під час війни!) — і на передову тебе не пошлють. Допомогала також «ворожа» національність батьків, але тут було важливо не перестаратись. От приклад з архіву: якийсь К. указав в анкеті, що батько у нього поляк, а мати німкеня. Його відправили додому, але невдовзі з’ясували, що батьки К. білоруси. Результат — трибунал і штрафна рота.

Що сказав маршал Жуков

Я дивився телевізійне інтерв’ю про битву під Москвою, яке маршал Жуков дав письменнику Симонову. Маршал, на відміну від Хрущова, згадав ополчення, але «забув» сказати про його величезні втрати.

— Там були вчені поважного віку, інженери, працівники культури... Їм довелося вчитися у процесі бою, але поступово вони набиралися досвіду й билися непогано. Були серед них шістдесятирічні бійці, які, почавши війну під Москвою, закінчували її на підступах до Берліна...

Письменник мовчки слухав, хоча сам воював і, безумовно, знав ціну цій казці. Дев’ять з дванадцяти московських дивізій народного ополчення загинули вже восени 1941 року на Смоленщині — який там Берлін?!

— Я вважаю, що формування таких дивізій, безумовно, виправдане, — закінчив Жуков.

У суто воєнному розумінні він правий: ополченці допомогли відстояти Москву та Ленінград, трохи уповільнили просування німців Україною. А скільки талантів і просто чудових людей втратила при цьому країна, маршала не хвилювало. Назву лише одного з них — українського вченого Юрія Кондратюка (Олександра Шаргея). Ще в 1920-ті роки він запропонував проект космічних подорожей, який підказав американцям спосіб висадки людини на Місяць. У лютому 1942-го ополченець Кондратюк загинув у Калузькій області, на батьківщині іншого піонера космонавтики — Ціолковського...

Рівно за рік до нападу на СРСР Гітлер за сорок днів підкорив Францію. Він був упевнений, що з Росією теж легко впорається. Але тут його чекали згубні сюрпризи, немислимі у Франції, — зокрема, народне ополчення.

Фюрер ухопився за цю російську ідею три роки потому, коли Червона армія наближалася до Німеччини. Було створено фольксштурм — народне ополчення в німецькому варіанті. Радянська пропаганда говорила про нього вкрай скупо й неохоче. Вона мала на це серйозні причини...

Німецька специфіка

Гітлер видав наказ про фольксштурм у вересні 1944 року. Починався він так: «Після п’ятирічної надзвичайно важкої боротьби внаслідок відходу всіх наших європейських союзників ворог на деяких фронтах стоїть поблизу чи на самому німецькому кордоні. Він напружує всі сили для того, щоб розбити наш Рейх, а німецький народ і його соціальний порядок знищити. Його мета — викорінення німецької людини».

Зауважмо, що у «відході» на пару тисяч кілометрів від Волги та Кавказу Гітлер звинувачує винятково союзників Німеччини. Доблесний вермахт тут ніби ні при чому, але йому необхідна допомога. І фюрер наказує створити фольксштурм з усіх чоловіків від 16 до 60 років, здатних носити зброю. Він, як і Сталін, доручає цю справу партійним керівникам областей — гаулейтерам. А контролювати їх має Борман, який виконує обов’язки заступника фюрера по партії.

Поки що все йде за радянським зразком. Ось-ось на підприємствах підуть мітинги із закликами записуватись до фольксштурму. Але тут починається німецька специфіка. Ніякої гри в «добровільну мобілізацію»! Якщо ти не інвалід, не ув’язнений і не зайнятий у трудовій службі Рейху, йди до фольксштурму — це наказ! За такого підходу мітинги — марнування часу.

Фольксштурм не мав дивізій, а тільки батальйони, які складалися в середньому із 600 осіб. На відміну від однорідного радянського ополчення, він був розділений на чотири розряди залежно від здоров’я та віку бійців. Батальйони першого розряду із здорових чоловіків 20-60 років входили до полків та дивізій вермахту. Таких батальйонів було 20%. Решта несли службу у своїх округах, без відриву від дому. Вони мали затикати дірки в обороні в разі прориву противника, боротися з ворожими парашутистами, диверсантами та розвідниками, охороняти концтабори. На них покладалося також придушення можливих повстань, оскільки десятимільйонна маса іноземних робітників та військовополонених на території Німеччини могла будь-якого дня стати критичною.

Шість мільйонів фольксштурмістів давали клятву вірності Гітлеру і проходили 48-годинну військову підготовку. Їх учили стріляти з гвинтівки і гранатомета «панцерфауст» (відомого нам як фаустпатрон). Вони мали освоїти багаторазовий протитанковий гранатомет «панцершрек» і метання ручних гранат. Знаменитий «шмайсер» не входив до програми, але міністерство Шпеєра обіцяло налагодити для фольксштурму виробництво дешевого пістолета-кулемета МР-3008. Одне слово, все було продумано по-німецьки ретельно.

На практиці зброї не вистачало навіть батальйонам 1-го розряду, декому видавали на перший час (який дуже легко міг стати останнім) саперні лопатки. 3-й розряд — парубки з гітлерюгенда — міг розраховувати лише на одноразові фаустпатрони, а 4-й — напівінваліди та добровольці, старші за 60 років, — мав користуватися мисливськими рушницями й різномастими трофейними гвинтівками.

Гітлеру боялися говорити про це. Він вірив, що фольксштурмісти стануть рятівною перепоною на шляху ворога. Більшість із них насправді билися як смертники, особливо в Берліні, коли було вже абсолютно ясно, що війну програно. Що ними керувало? Я шукав відповідь у різних джерелах. І почав з газети «Правда», думка якої з усіх питань була, по суті, думкою самого Сталіна.

Немає фольксштурму — немає проблеми!

У січні 1945 року настала довгоочікувана мить — Червона армія ввійшла на територію Німеччини, у Східну Пруссію. Її головне місто Кенігсберг чинило відчайдушний опір і було взяте тільки 10 квітня, коли радянські війська вже наступали на Берлін.

Маршали Жуков і Конєв прагнули оволодіти Берліном до 22 квітня — на честь 75-річчя від дня народження Леніна. Сталін і всі наступні радянські вожді дорого цінували такі символи. Але Берлін теж виявився дуже твердим горішком. Незважаючи на значну перевагу радянських військ у живій силі та техніці, червоний прапор над рейхстагом змогли підняти тільки 2 травня. «Під час Берлінської операції, — згадував Конєв багато років потому, — гітлерівцям удалося знищити й підбити понад 800 наших танків та самоходок. Причому основна частина цих втрат припадає на бої в самому місті».

Газета «Правда», природно, мовчала про втрати. Але чому, детально розповідаючи про бої в Німеччині, вона не помітила фольксштурмістів? Серед захисників Кенігсберга їх було 30 відсотків, у Берліні — не менше половини...

Перше пояснення лежить на поверхні. Визнати, що серед переможених було багато літніх людей і підлітків, значило б принизити Перемогу, вистраждану радянським народом. Але газета «Правда» і Сталін дивилися глибше. Розповівши про участь фольксштурму, довелося б відповідати на запитання: чому цивільне воїнство навіть після смерті фюрера чинило такий шалений опір? Пояснити це загороджувальними загонами СС не можна. У Берліні «фаустники» стріляли з верхніх поверхів сотень будинків — які вже тут загородзагони... Залишився б єдиний варіант відповіді: фольксштурмісти були задурманені геббельсівською пропагандою! А тоді особливо допитливі захотіли б дізнатися, що ж їм брехав Геббельс.

Цього запитання у Кремлі боялися. Про німецьке ополчення наказано було забути: немає фольксштурму — немає проблеми! І забули. На розчарування журналістів, які мріяли познущатися над фюрером: мовляв, набрав військо з тих, хто вже міг ходити і ще міг ходити...

Ангел і диявол

Геббельс був талановитим майстром брехні. Часом він кривив душею навіть у своєму щоденнику. Але цей запис від 2 березня 1945 року, на жаль, правдивий:

«Переді мною лежить наказ маршала Конєва радянським військам. Маршал Конєв виступає в цьому наказі проти пограбувань, якими займаються радянські солдати на східних німецьких територіях... Конєв вимагає від командирів вживати найсуворіших заходів проти розтлівання радянських військ... В окремих селах та містах численних ґвалтувань зазнали всі жінки від десяти до сімдесяти років... Проти цього ми розгорнемо тепер широку кампанію в країні та за кордоном».

Очевидно, щоденник Геббельса під час перекладу скоротили — адже, крім пограбувань і групових ґвалтувань, були вбивства. Подробиці легко знайти в Інтернеті — наприклад, у спогадах командира взводу Л. Рабічева «Війна все спише»...

Як таке стало можливим? У чому причина? Згадаймо банальну істину: бумеранг повертається. Німецькі окупанти лютували в Росії, Україні, Білорусі. Ось одна лише замітка фронтового кореспондента газети «Правда» в номері від 15 грудня 1941 року: «Війська генерала Власова, зайнявши Солнєчногорськ, рухаються на захід. Три села — Лазареве, Єлізарове, Поповка — виглядають так, ніби по них пройшлися розжареним залізом. Німці, залишаючи села, спалюють їх. Анна Чикова стоїть біля свого згорілого будинку і розповідає про дикі насилля та пограбування, які не припинялися ні вдень, ні вночі...».

Чи ось — навскидку — номер газети «Известия» від 12 вересня того ж року. Вся сторінка заповнена жахливими свідоцтвами, а вгорі величезними буквами лозунг: «КРОВ ЗА КРОВ! СМЕРТЬ ЗА СМЕРТЬ!». І під ним: «Радянський народ жорстоко помститься фашистському звіру за всі його злодіяння».

Солдати Червоної армії не тільки читали газети, а й багато самі бачили по дорозі на захід. Три роки накопичувалась ненависть — і вибухнула. Багато командирів і політпрацівників спочатку навіть сприяли цьому. Так, у військах генерала Черняховського, що наступали на Східну Пруссію, було розмножено плакат: «Воїн Червоної Армії, перед тобою лігво фашистського звіра!». Натяк більш ніж прозорий...

Геббельс дійсно розгорнув широку кампанію в країні і за кордоном. Він надав світовій спільноті через генерала Гудеріана факти злочинів проти мирного населення Східної Пруссії. Але на тлі того, що світ дізнався про Освенцім, Майданек та інші нацистські концтабори, це не спрацювало. Тим паче що союзники самі були не без гріха: особливо відзначилися зґвалтуваннями сенегальські солдати армії де Голля.

Зате в Німеччині кампанія Геббельса мала повний успіх. Він зумів переконати німців у тому, що Червона армія знищить їх усіх поспіль. От і розгадка фанатичного опору фольксштурму на східному фронті.

Сталін видав 23 лютого 1942 року наказ № 55, ключова фраза якого звучала так: «Гітлери приходять і йдуть геть, а народ німецький, а держава німецька залишаються». Дивлячись уперед, він розумів, що не слід розпалювати ненависть німців, бо після війни з ними доведеться будувати «демократичну Німеччину». Армійські політвідділи навесні 1945-го провели на основі цього наказу «роз’яснювальну роботу». Але на джина, випущеного з пляшки, вона майже не діяла. Маршал Конєв у квітні вдався до надзвичайних заходів: наказав розстріляти перед строєм сорок ґвалтівників. Це одразу вирішило у військах 1-го Українського фронту проблему взаємин з мирним населенням...

А як же пам’ятник воїну-визволителю в берлінському Трептов-парку з урятованою дитиною на руках? Кажуть, що це не просто пропагандистський символ, — його творців надихнув справжній факт... Не бачу тут суперечності: в армії були різні люди. Та й будь-яка людина є неоднозначною.

У 1990-ті роки я розмовляв у Петербурзі з письменником Борисом Стругацьким. Він сказав чудову річ: «У кожній людині є ангел і диявол, але в різний час один з них помітніший».

Гітлер: життя після смерті Чому Сталін приховував його самогубство

У квітні 1945 року перед штурмом Берліна спеціальна група розвідників 3-ї ударної армії 1-го Білоруського фронту отримала секретне завдання знайти Гітлера живим чи мертвим. Однак фюрер щез...

Неправда газети «Правда»

Пошуки привели до воронки від снаряда в саду рейхс канцелярії. В ній лежали, присипані землею, два спалені трупи. Керівник групи полковник Горбушин за допомогою свідків та медичних експертів установив, що це останки Гітлера і Єви Браун. 19 травня докази було передано Сталіну. Він повівся дуже дивно — суворо їх засекретив. Про них не знав навіть маршал Жуков, а вже союзники СРСР і поготів.

src="/i/5/433705/i_123.jpg"> Доля головного злочинця XX століття хвилювала весь світ, проте Кремль заявив, що «Гітлер знаходиться поза межами радянської окупаційної зони і тому, слід вважати, йому вдалося втекти». Цю тему за вказівкою вождя підхопила газета «Правда», а слідом за нею вся преса СРСР.

Перша замітка у «Правді» з’явилася ще 2 травня:

«Вчора ввечері німецьке радіо поширило повідомлення так званої Головної ставки фюрера, в якому стверджується, що 1 травня після полудня помер Гітлер. У повідомленні вказується, що ще 30 квітня Гітлер призначив своїм наступником адмірала Деніца... Вказані повідомлення німецького радіо, очевидно, є новим фашистським трюком: поширенням твердження про смерть Гітлера німецькі фашисти, напевно, сподіваються надати Гітлеру можливість зійти зі сцени і перейти на нелегальне становище».Ця публікація не викликає запитань: останки Гітлера ще не знайдено, і вірити ворожому радіо немає жодних підстав. Логічно припустити, що він справді сховався і замітає свої сліди. Але ось номер від 14 червня. Смерть Гітлера вже доведено. А «Правда» пише, посилаючись на газету «Нью-Йорк геральд трибюн», що він міг утекти в Іспанію до свого друга Франко, а звідти на літаку чи судні — до Аргентини, уряд якої неприязно ставиться до антигітлерівської коаліції.

В номері від 16 червня нова сенсація:

Лондон, 15 червня. Газета «Дейлі Мейл» публікує повідомлення свого каїрського кореспондента про те, що Гітлер знаходиться в Ейре. Згідно з повідомленнями, Гітлер, перевдягнений у жіночу сукню, висадився в Дубліні.

П’ять днів потому «Правда» повідомляє, що 1 травня на південному заході від Барселони приземлився німецький літак з нацистськими високопосадовцями, які потім на іспанському літаку вилетіли в невідомому напрямку. Під час пересадки один із пасажирів старанно затуляв своє обличчя — «чи не був це Гітлер?».

Гортаємо підшивку далі:

Лондон, 24 червня (ТАРС). Агентство Рейтер передає повідомлення паризької газети «Парі прес» про те, що 29 квітня Гітлер виїхав на підводному човні з Ла-Палліс, бази підводних човнів на західному узбережжі Франції, яка в той час ще знаходилася в руках німців. Гітлер прибув до Ла-Палліс на літаку і за кілька годин виїхав інкогніто на підводному човні, завантаженому величезною кількістю харчів та пального.

Нью-Йорк, 17 липня (ТАРС). Кореспондент чиказької газети «Таймс» передає з Монтевідео (Уругвай), що, за свідченнями з достовірних джерел, Гітлер і Єва Браун висадилися з німецького підводного човна, який нещодавно прибув до Аргентини, і нині знаходяться в маєтку в Патагонії (Південна Аргентина), що належить німцям.

Рим, 8 вересня (ТАРС). Римське радіо передає, ніби Гітлера бачили в Гамбурзі. Гітлер живе під чужим ім’ям.

Лондон, 9 вересня (ТАРС). Кореспондент агентства Рейтер повідомляє з Берліна, що 8 вересня заступник бургомістра Берліна доктор Карл Марон заявив, що, на його тверде переконання, Адольф Гітлер живий.

Лондон, 9 вересня (ТАРС). Як передає агентство Рейтер, за словами газети «Івнінг стандард», співробітники Скотланд-Ярду вважають, що Гітлер усе ще живий.

Нью-Йорк, 23 вересня (ТАРС). Кореспондент газети «П. М.» Бернштейн, який нещодавно повернувся з Німеччини, вважає, що коханка Гітлера Єва Браун жива. Він повідомляє, що служниця Єви Браун бачила останню два місяці тому в Мюнхені під охороною двох американських офіцерів.

Після цієї серії суперечливих чуток головна газета СРСР немов забула про долю Гітлера. Офіційне повідомлення про його смерть так і не було опубліковане. Чому?! Сталін не вірив доказам полковника Горбушина? Подивимось, наскільки вони були серйозні.

Сім «двійників»

2 травня 1945 року 3-тя ударна армія штурмувала рейхстаг. У гітлерівській Німеччині парламент фактично нічого не важив (як в СРСР — Верховна Рада), але червоний прапор із серпом та молотом на куполі цієї будівлі був чудовим символом Перемоги.

Групу Горбушина рейхстаг не цікавив. Вона знала: якщо Гітлер у Берліні, то шукати його треба за півкілометра звідси, в рейхсканцелярії, а точніше, у сховищі під нею, захищеному від бомб і снарядів. Та чи в Берліні він? І чи взагалі живий? Напередодні ввечері гамбурзька радіостанція сповістила, що фюрер «загинув на своєму командному пункті в битві за Німеччину, борючись до останнього подиху проти більшовизму». Саме це повідомлення газета «Правда» назвала фашистським трюком...

Розвідники ввійшли до рейхсканцелярії, коли в ній ще стріляли. Спустилися з ліхтариками до сховища, що нагадувало темний лабіринт. Випадково знайшли переляканого чоловічка в цивільному, який виявився опалювачем. Він провів групу до «фюрербункера», розташованого під садом рейхсканцелярії.

«Апартаменти Гітлера були порожні, — згадує перекладач розвідгрупи Олена Ржевська. — На стіні висів портрет Фрідріха Великого, у шафі френч Гітлера, на спинці стільця ще один його френч — темно-сірий. Опалювач сказав, що, перебуваючи в коридорі, він бачив, як із цих кімнат винесли два трупи, загорнуті в сірі ковдри, і понесли їх до виходу зі сховища. На цьому обірвалася нитка його спостережень».

Бункер нараховував близько двадцяти кімнат. В одній із пих наштовхнулися на техніка гітлерівського гаража Карла Шнейдера — він ховався тут від куль та снарядів. Шнейдер дав цінну інформацію: 29 квітня йому було наказано доправити до бункера фюрера з гаража весь запас бензину — вісім двадцятилітрових каністр. 1 травня він почув від солдатів охорони, що фюрер мертвий, а труп його спалено. Шнейдер дійшов висновку, що бензин призначався для цієї мети.

— Але ввечері в мене знову вимагали бензин! — вів далі Шнейдер. — Довелося злити його з баків автомобілів у гаражі, набралося чотири каністри...

Розвідники піднялися з бункера до саду рейхсканцелярії. Поряд із виходом побачили напівобгорілі трупи Геббельса та його дружини. Стало зрозуміло, для чого знадобився додатковий бензин.

Чотирьох каністр виявилося замало — Геббельса з його характерною зовнішністю легко було впізнати. «Під час дослідження трупа встановлено наявність запаху гіркого мигдалю і виявлено уламки ампули в роті», — записали медики в акті. Ампулу з ціанистим калієм розкусила й Магда Геббельс.

Але де ж тіло Гітлера? Цілком можливо, опалювач та Шнейдер брешуть, аби допомогти фюреру зникнути.

«От і все, що ми знали на ранок 4 травня, — пише Олена Ржевська. — Але й ці відомості доводилося вигрібати з купи інших, суперечливих, сенсаційних. Чого тільки не говорилося! Що Гітлер вилетів на літаку з льотчицею Рейч за три дні до падіння Берліна, а його смерть інсценовано. Що Гітлера вивезли з Берліна підземними ходами і він ховається в „неприступній“ Південнотирольській фортеці... То тут, то там з’являлися і лопалися версії, одна хльосткіша за іншу. З’являлися чутки про „двійників“... Щоб виключити чергову версію, потрібен був час. Ускладнення, часом безглузді, заважали пошукам. Третього травня на території імперської канцелярії з’явилася група генералів штабу фронту. Проходячи садом повз бетонований котлован, на дно якого німці складали вбитих під час бомбардувань та обстрілу рейхсканцелярії, один з генералів тицьнув пальцем: „Ось він!“. У кителі, з вусиками, вбитий здаля був трохи схожий на Гітлера. Його вийняли з котловану, і хоч одразу переконалися: не він — почалося розслідування. Прикликали пізнавачів, які одностайно заявили: „Ні, не він“. Усе ж цей мертвий чоловік з вусиками, у сірому кителі й заштопаних шкарпетках, лежав в актовому залі рейхсканцелярії, поки з Москви не прилетів колишній радник нашого посольства в Берліні. Він неодноразово бачив живого Гітлера і підтвердив: не він. Але цей невідомий встиг породити серед журналістів легенду про двійника, яка спливає де-не-де донині. Про нього писали. Його знімали кінооператори і охоче видавали за Гітлера»...

До речі, комендант Берліна генерал Берзарін обіцяв звання Героя Радянського Союзу тому, хто доставить йому живого чи мертвого фюрера. І червоноармійці, раді старатися, притягли йому шість трупів із чубком та вусиками. Це теж множило чутки про двійників.

Знахідка в саду

Сад рейхсканцелярії був зритий снарядами, усіяний битою цеглою та залишками дерев, тому головну знахідку зробили тільки 4 травня. Червоноармієць Чураков звернув увагу на воронку, засипану пухкою землею. З неї стирчав куточок сірої ковдри. У воронці знайшли почорнілі від вогню трупи чоловіка і жінки. Глибше лежала мертва вівчарка та якесь щеня.

До впізнання трупів залучили полонених з найближчого оточення Гітлера — його ад’ютанта Гюнше, слугу Лінге та начальника особистої охорони Раттенхубера. Вони заявили, що, судячи з прикмет, які збереглися, це Гітлер і Єва Браун. 30 квітня всі троє разом із Геббельсом та Борманом спостерігали за їх спаленням. Спочатку Гітлер наказав отруїти свою вівчарку та щеня Єви, щоб перевірити дію ціанистого калію, а відтак він і Єва прийняли ту ж отруту. Лінге сам виносив до саду тіло фюрера, загорнуте в ковдру. Поховати було ніколи, бо росіяни наближалися до рейхсканцелярії. Не встигли навіть знайти прапор зі свастикою, щоб накрити останки...

Але як обидва тіла потрапили у воронку від снаряда? Есесівець Менгерсхаузен з охорони бункера пояснив, що після спалення неможливо було стояти на посту через нудотний запах, і він з дозволу Гюнше скинув їх до найближчої воронки, де раніше прикопали собак.

Склалася досить переконлива картина. Але... всі свідки були німцями і служили Гітлеру. Вони могли заздалегідь відрепетирувати свої показання. Треба було шукати беззаперечний доказ.

Спасибі сукням!

Якщо немає відбитків пальців, тіло можна ідентифікувати за зубами. У трупа з воронки вони були погані — з численними коронками, містками та пломбами. Отже, цей чоловік (Гітлер?) часто звертався до дантиста. Його-то і слід було знайти.

Виявилося, що зробити це дуже непросто. Спочатку Горбушин розшукав ларинголога фюрера — той лікував його барабанні перетинки, які потерпіли під час замаху у ставці «Вівче лігво» в липні 1944 року.

Прізвище особистого дантиста професор не знав, але з’ясував через колег, що це доктор Блашке, приватний кабінет якого знаходився в центрі Берліна — на вулиці Курфюрстендам, 213. Цей будинок чудом уцілів. Блашке не було — він утік до баварської резиденції Гітлера Берхтесгаден. На щастя, вдалося знайти його 35-літню асистентку Кете Хойзерман. Блашке звав її з собою, але вона відмовилась, тому що... закопала на дачі під Берліном свої найкращі сукні й побоювалася втратити їх назавжди. Дуже по-жіночому!

Її спитали, чи є в кабінеті історія хвороби Гітлера. Вона сказала, що є, і дістала шухляду з картками високопоставлених пацієнтів. Гіммлер, Геббельс, його дружина... А от і картка фюрера. Проте в ній самі записи, а для ідентификації потрібні рентгенівські знімки щелеп! Хойзерман припустила, що вони знаходяться в іншому кабінеті Блашке — у самій рейхсканцелярії.

Помчали туди. Біля входу вже стояв радянський вартовий. У підземеллі, в маленькому кабінеті із зуболікарським кріслом Хойзерман при світлі ліхтарика знайшла знімки та нещодавно виготовлені золоті коронки, які не встигли надягти фюреру!

Настав день Перемоги — 9 травня. Цілий тиждень у рейхсканцелярії і під нею тинялися «любителі сувенірів». Дуже поталанило, що ніхто з них не дістався до цього кабінету.

Комісія радянських лікарів під керівництвом головного судово-медичного експерта фронту порівняла щелепи можливого Гітлера з рентгенівськими знімками. Збіг був стовідсотковий. Проте полковник Горбушин на цьому не заспокоївся — він розшукав ще й зубного техніка, який робив протези для фюрера та Єви Браун. Фріц Ехтман одразу впізнав їхні щелепи і свою роботу.

18 травня з Москви за завданням Сталіна прилетів генерал Тєлєгін, щоб переконатися у смерті Гітлера. При ньому вдруге опитали всіх головних свідків і відкопали ящики з останками Гітлера та Єви Браун, потай зариті в гаю під Берліном. Тут же, на місці, склали акт для Сталіна, зробили фотографії. Матеріали розслідувань та щелепи Гітлера генерал забрав із собою для вождя.

Вже у травні рупор Сталіна — газета «Правда» — могла сповістити про смерть Гітлера й поставити цим останню крапку в перемозі над Німеччиною. Для цього були всі підстави. Але вона, як ми знаємо, і надалі переповідала чутки, що фюрер живий...

На початку червня полковника Горбушина викликали до Москви. Начальник Головного управління контррозвідки СМЕРШ Абакумов передав йому слова Сталіна: «Будемо мовчати!..». Горбушин був украй здивований і розчарований, але, зрозуміло, він і вся його група суворо виконували наказ.

Неймовірно звучить, але маршалу Жукову стало відомо про самогубство Гітлера через двадцять три роки після Перемоги! У 1968 році він мав з Оленою Ржевською таку розмову:

— Я був дуже близький зі Сталіним. Він мене питав: де ж Гітлер?

— Питав? Коли?

— У червні, числа дев’ятого чи одинадцятого.

— На той час Сталін уже давно все знав, провів перевірку і переконався.

— Але ж він мене питав: де ж Гітлер?

— Очевидно, не хотів дати зрозуміти, що знає.

— Навіщо?!..

Три причини мовчання

Справді, навіщо? Цю дуже дивну поведінку Сталіна неможливо пояснити однозначно. Гадаю, ним оволоділа ціла гама думок і почуттів.

Він був патологічно підозріливий, і ніякі докази не переконували його на сто відсотків. Істину він шукав своїм методом — подумки ставив себе на чиєсь місце. У 1941 році він не вірив у напад Німеччини, бо на місці Гітлера не ризикнув би воювати на два фронти. А у 1945-му не міг повірити в його самогубство, тому що сам у подібній ситуації не наклав би на себе руки. Неможливо уявити Сталіна з ампулою отрути в роті чи з пістолетом біля скроні. Ці варіанти — для невропатів, що живуть емоціями, а кремлівський вождь був холодний та розважливий. Він напевно кудись би втік від кари, залишивши замість себе двійника. Отже, і Гітлер, на його думку, мав так учинити.

Обидва рази — сорок першого і сорок п’ятого — Сталін припустився однієї й тієї ж помилки: не врахував, що Гітлер за вдачею гравець. Такі, покладаючись на інтуїцію, йдуть на будь-який ризик, а програвшися в пух і прах, закінчують самогубством.

Небажання оголосити радянському народові і всьому світу про смерть Гітлера можна пояснити і з позицій психоаналізу. Паралель між двома диктаторами, які силою розширяли кордони своїх тоталітарних держав, була цілком очевидною. Сталін мав сприймати Гітлера — хоча б підсвідомо — як своє відображення. Недарма фільм «Великий диктатор», в якому Чарлі Чаплін нещадно спародіював фюрера, не показували в СРСР навіть під час війни. Цілком можливо, що безславний кінець господаря майже всієї Європи викликав у Сталіна не тільки радість. Думка про те, що від безмежної влади недалеко до ями з собаками, не могла бути йому приємна. І вже зовсім не хотілося, щоб вона стала надбанням мас...

Та була ще одна важлива причина вважати Гітлера живим. Звернімо увагу на «правдинську» замітку від 23 вересня: Єву Браун нібито бачили в супроводі американських офіцерів. З дитинства мені пам’ятне інше повідомлення — здається, у московських «Известиях»: в американському секторі Берліна Гітлер перебігав вулицю в жіночій сукні, але полісмен дав йому зникнути... Центральні газети натякнули: фюрера і Єву Браун ховають американці. Навіщо це було потрібно Сталіну? Відповідь, вважаю, проста: щоб у потрібний момент переключити ненависть радянського народу до Гітлера на Америку! Відносини СРСР і США погіршувались не щодня, а щогодини — на обрії вже маячила примара нової війни...

Щури із золотим ключем

Мовчання радянської сторони про смерть фюрера ширило чутки про його успішну втечу. Газети більшості країн відводили їм чільне місце, аби підняти свої тиражі. Міф виявився надзвичайно живучим. З Інтернету можна дізнатися, приміром, що підводний човен з Гітлером та Євою Браун сплив поблизу аргентинського міста Некочеа 28 липня 1945 року, а на березі його зустрічав групенфюрер СС Фегелейн, одружений з рідною сестрою Єви. І дарма, що цей Фегелейн був розстріляний за наказом Гітлера наприкінці квітня за те, що, перевдягнувшись у цивільне, намагався втекти...

Недобиті нацистські злочинці справді тікали до Південної Америки — сотнями й навіть тисячами. Туди вели дві «щурячі стежки» — крізь Іспанію і крізь Італію. Першу забезпечував Франко, а другу — Ватикан, який переправляв нацистів під виглядом «католицьких емігрантів». Ці послуги, зрозуміло, дуже дорого оплачувалися — награбованого золота у втікачів вистачало. В Аргентині віце-президент і військовий міністр Перон (1946 року він стане президентом) поділяв погляди Гітлера. Однак ідеї ідеями, а гроші грішми: «золотий ключ» був потрібен і для цих дверей. У 1940 році Аргентина мала близько 350 тонн золота. П’ять років потому її золотий запас збільшився в 3,3 раза...

Але якщо тисячі нацистів осіли в Південній Америці, що завадило Гітлеру зробити те ж саме? Це важливе й цікаве запитання заслуговує детальної відповіді.

Бліц-щастя Єви Браун

Імена збіглих «щурячими стежками» здебільшого вже не є таємницею. Мабуть, найбільші з тих злочинців — Адольф Ейхман, начальник відділу гестапо з «остаточного вирішення єврейського питання», і лікар Менгеле, який ставив у концтаборі Освенцім убивчі досліди на ув’язнених. Решта менш відомі: це, наприклад, Штангль (комендант концтабору Треблінка), Вагнер (заступник коменданта табору Собібор), Кауфман (начальник німецької поліції Львова) — одне слово, злочинці середньої ланки.

З нацистської ж верхівки ніхто не сховався: Геббельс отруївся разом із дружиною й отруїв шістьох дітей, Гіммлер і Герінг теж розкусили ампули з ціанистим калієм (Герінг — напередодні страти), десять інших спільників Гітлера, зокрема Розенберг і Ріббентроп, були повішені в Нюрнберзі за вироком Міжнародного трибуналу. Впродовж багатьох років залишалася неясною доля Бормана, на якого згідно з тим вироком чекала шибениця. Запевнянням німців, що він загинув 1 травня від радянської гранати при спробі вирватися з Берліна, не вірили. Не переконав навіть його щоденник, знайдений біля трупа в портфелі, — мовляв, це все підстроєно. Тіло після вуличних боїв скинули в якусь воронку, потім не змогли знайти, і тільки в 1972 році те, що від нього залишилось, виявили під час ремонту дороги. Аналіз ДНК довів: це Борман!

Гітлер та інші нацистські очільники не змогли б надійно сховатися в Південній Америці. Якби вони опинилися там, у англійців та американців з’явився б чудовий привід для введення військ в ту ж Аргентину. До цього закликала 11 червня 1945 року газета «Нью-Йорк геральд трибюн» — лише на підставі чутки, що Гітлер сховався у Патагонії. Перон та інші південноамериканські правителі чудово розуміли: надавши притулок нацистським тузам, вони можуть щонайменше позбутися влади. А нацистським злочинцям середнього рангу («валетам») введення військ загрожувало б в’язницею або шибеницею, отож фюрер і його компанія в Південній Америці були їм теж не потрібні...

Гітлер не міг нікуди втекти і з іншої причини. Він був зломлений морально та фізично. Ось свідоцтво його особистого фотографа Гофмана:

«Загибель усього, на що він покладав надії, крах мрії, провал планів на майбутнє і наслідки липневого вибуху — все це об’єдналося, завдавши тяжкої шкоди цій людині. Постійно перебуваючи у гнітючому настрої, в розумовому заціпенінні, доходячи до стану психічного розладу, фізично виснажений, Гітлер перетворився на тремтячу тінь колишнього себе і нагадував викинутий на берег кістяк корабля, звідки давно пішло життя».

29 квітня він отримав два останні удари: дізнався, що армія Венка, яка йшла захищати Берлін, оточена росіянами і що Муссоліні з коханкою Кларою Петаччі розстріляні італійськими партизанами, а відтак повішені за ноги. Після цього він прийняв остаточне рішення.

«Того дня на Гітлера було страшно дивитися, — згадував Раттенхубер. — Він покликав мене, Лінге та Гюнше й ледь чутним голосом сказав нам, щоб трупи його і Єви Браун було спалено: „Я не хочу, щоб вороги виставили мій труп у паноптикумі“».

Німецькі генерали, добровільно йдучи з життя, були зобов’язані застрелитися. Верховний головнокомандувач — тим паче. Лінге і Гюнше намагалися приховати, що Гітлер малодушно вибрав отруту. Але в медичному акті огляду трупа записано: «В роті виявлено уламки скла, які є частками стінок та дна тонкостінної ампули».

Натомість Єва Браун виявила неабияку мужність: могла врятуватись, але повернулася до бункера, щоб піти з життя разом із фюрером. Однак поставила умову: тільки як дружина! Сумне одруження відбулося в бункері 29 квітня. А вранці 30-го на привітання дочок Геббельса «Гутен морген, тьотю Браун!» Єва гордо відповіла: «Не тьотя Браун, а тьотя Гітлер!».

Найбільша мрія її життя здійснилася за день до смерті.

Джерела

Література:

Адам В. Катастрофа на Волге. Смоленск, «Русич», 2001.

Безыменский Л. Операция «Миф», или Сколько раз хоронили Гитлера. Москва, «Международные отношения», 1995.

Бережков В. Как я стал переводчиком Сталина. Москва, «ДЗМ», 1993.

Бережков В. Рядом со Сталиным. Москва, «Вагриус», 1998.

Бережков В. Страницы дипломатической истории. Москва, «Международные отношения», 1987.

Бережков В. Тегеран, 1943. Москва, АПН, 1968.

Березняк Е. Пароль «Dum spiro...». Рассказ разведчика. Киев, Политиздат Украины, 1987.

Березняк Е. Я — «Голос». Москва, «Молодая гвардия», 1971. Берия С. Мой отец Лаврентий Берия. Москва, «Современник», 1994.

Бивор Э. Падение Берлина. 1945. Москва, «АСТ», 2004.

Бивор Э. Сталинград. Смоленск, «Русич», 1999.

Борщаговский А. Тревожные облака. Москва, «Физкультура и спорт», 1984.

Брздли О. Записки солдата. Москва, Изд-во иностранной литературы, 1957.

Быков В. Сотников. Москва, «Зксмо», 2005.

Вайцзеккер 3. Посол Третьего рейха. Москва, «Центрполиграф», 2007.

Варлимонт В. В ставке Гитлера. 1939-1945. Москва, «Центрполиграф», 2005.

Гальдер Ф. Военный дневник. Москва, Воениздат, 1968-1971.

Гитлер А. Моя борьба (Mein Kampf). Москва, «Т-Око», 1992.

Голль Ш., де. Военные мемуары. Москва, «АСТ»; «Астрель», 2003.

Горчаков О. Внимание: чудо-мина! Москва, «Советская Россия», 1973.

Гоудсмит С. Миссия «Алеое». Москва, Атомиздат, 1963.

Гофман Г. Гитлер был моим другом. Москва, «Центрполиграф», 2007.

Гровс Л. Теперь об этом можно рассказать. Москва, Атомиздат, 1964.

Гудериан Г. Воспоминания солдата. Москва, Воениздат, 1954.

Жуков Г. Воспоминания и размышления. Москва, «ОЛМА-ПРЕСС», 2002.

Ильф И., Петров Е. Золотой теленок. Москва, «АСТ», 2005.

Иойрыш А., Морохов И., Иванов С. А-бомба. Москва, «Наука», 1980.

Исаев А. Котлы 41-го. История BOB, которую мы не знали. Москва, «Зксмо», 2005.

Коллектив авторов. История войны на Тихом океане (в 5 томах). Москва, Изд-во иностранной литературы, 1957-1958.

Кондратьев В. Халхин-Гол: война в воздухе. Москва, библиотека журнала «Техника  молодежи», 2002.

Кукридж Е. Тайны английской секретной службы. Москва, Воениздат, 1959.

Манштейн Э. Утерянные победы. Москва, «АСТ», 2009.

Медведев Д. Сильные духом. Москва, Воениздат, 1951.

Медведев Д. Это было под Ровно. Москва, «Детская литература», 1968.

Митчем С., Мюллер Д. Командиры Третьего рейха. Смоленск, «Русич», 1995.

Молчанов Н. Генерал де Голль. Москва, «Международные отношения», 1980.

Орловский С., Острович Р. Эрих Кох перед польским судом. Москва, изд-во Института международных отношений, 1961.

Пикер Г. Застольные разговоры Гитлера. Смоленск, «Русич», 1998.

Пэдфилд П. Секретная миссия Рудольфа Гесса. Смоленск, «Русич», 1999.

Раушнинг Г. Говорит Гитлер. Зверь из бездны. Москва, «Миф», 1993.

Ржевская Е. Берлин, май 1945. Москва, «Московский рабочий», 1986.

Ржевская Е. Геббельс. Портрет на фоне дневника. Москва, «АСТ-ПРЕСС КНИГА», 2004.

Риббентроп И. Мемуары нацистского дипломата. Смоленск, «Русич», 1998.

Роковые решения (сборник статей генералов вермахта). Москва, Воениздат, 1958.

Рузвельт 3. Его глазами. Москва, «АСТ», 2003.

Скорцени О. Секретные задания РСХА (Война без фронта). Москва, «Прибой», 1997.

Смирнов С., Зубков В. Краткие очерки истории ВНИИРТ. Москва, изд-во ОАО «Всероссийский институт радиотехники», 1996.

Старинов И. Записки диверсанта. Москва, Альманах «Вымпел», 1997, № 3.

Суворов В. День «М». Москва, «АСТ», 2007.

Суворов В. Ледокол. Москва, «АСТ», 1994.

Суворов В. Последняя республика. Москва, «АСТ», 2010.

Судоплатов П. Спецоперации. «ОЛМА-ПРЕСС», 1997.

Супрун М. Ленд-лиз и северные конвои. Москва, «Андреевский флаг», 1997.

Типпельскирх К. История Второй мировой войны. Москва, «АСТ», 1999.

Томас Н., Кабальєро Хурадо К. Вспомогательные формирования вермахта. Москва, «АСТ», «Астрель», 2003.

Уль М., Зберле X. Неизвестный Гитлер. Москва, «ОЛМА-ПРЕСС», 2006.

Флеминг Я. Казино «Рояль». Москва, изд-во «ГАСК „ЮТ“», 1990.

Ханфштангль 3. Мой друг Адольф, мой враг Гитлер. Екатеринбург, «Ультра. Культура», 2006.

Хильгер Г. Я присутствовал при зтом. Москва, «Международные отношения», 1990.

Хоффман Й. История власовской армии. Париж, «ИМКА-ПРЕСС», 1990.

Хрущёв Н. Воспоминания. Москва, «Вагриус», 2007.

Черчилль У. Вторая мировая война. Москва, Воениздат, 1991.

Шелленберг В. Мемуары (Лабиринт). Минск, «Родиола-плюс», 1998.

Ширер У. Берлинский дневник. Москва, «Центрполиграф», 2002.

Ширер У. Взлет и падение Третьего рейха. Москва, Воениздат, 1991.

Шпеер А. Воспоминания. Смоленск, «Русич», 1997.

Штрик-Штрикфельдт В. Против Сталина и Гитлера. Москва, «Посев», 1993.

Зйзенхаузр Д. Крестовый поход в Европу. Смоленск, «Русич», 2000.

Fleming Р. Operation Sea Lion. Westport, Creenwood Press, 1977.

Popov D. Spy/Counterspy. The Autobiography of Dusko Popov. NewYork, Grosset&Dunlap, 1974.

Газети:

«Правда». Москва, 1941-1945 гг.

«Известия». Москва, 1941-1945 гг.

«Українське слово». Житомир — Київ, вересень — грудень 1941 р.

«Нове українське слово». Київ, 1942 р.

Інтернет-джерела:

Архивные тайны. Освобождение Парижа (кинохроника). Студия «Артз Франс», 2006.

justfilmz.com/1818-arhivnye-tayny-osvobozhdenie-parizha-2006-satrip.html

фон Белов Н. Я был адьютантом Гитлера.

http://militera.lib.ru/memo/german/below/index.html

Богатырчук Ф. Мой жизненный путь.

www.e-reading-lib.com/book.php?book=131559

Голубцова О. Интерклуб, но не «бордель Черчилля».

http://www.arhpress.ru/ps/2002/6/1/16.shtml

Горлов G. Совершенно секретно: альянс Москва — Берлин, 1920-1933 гг.

www.e-reading-lib.com/bookbyauthor.php?author=1001499

История жизни Здуарда VIII. http:/www.peoples.ru/love/edward-wallis

Копелев Л. Хранить вечно. http:/dib.rus.ec/b/137774

Лота В. Как были сорваны «отравляющие» планы Гитлера.

topwar.ru/21638-kak-byli-sorvany-otravlyayuschie-plany-gitlera.html

Марченко М. «Вихрь», как всегда, в строю (Березняк Е. С.).

vrazvedka.com/book/ber_my.pdf

Материалы Тегеранской конференции руководителей СССР, США и Великобритании.

www.hist.msu.ru/ER/Etext/War_Gonf/tehran01.htm

Мурзина Е. Кристиан X.

http://www.peoples.ru/state/king/denmark/christian_x

Праведники народов мира.

http://www.yadvashem.org/yv/ru/righteous

Рабичев Л. Война все спишет.

magazines.russ.ru/znamia/2005/2/ra8.html

Рыбин А. Сталин на фронте.

http://lib.rus.ec/b/301554

Степанов Г. «Спасенне Кракова — самое важное, что я сделал в жизни» (интервью с бывшим разведчиком А. Ботяном).

izvestia.ru/news/321504

Турченко С. У фашистов был шанс взять Сталина в плен. (Беседа с А. Рыбиным)

svpressa.ru/war/article/49352.

Хорошунова И. Киевский дневник. 1-й год войны.

www.judaica.kiev.ua/eg9/eg91.htm

Хорошунова И. Киевский дневник. 2-й и 3-й годы войны

www.judaica.kiev.ua/Eg_10/Eg04.htm

Zimmerman М. Mit ocalonego Krakowa legl w gruzach.

wiadomosci.onet.pl/krakow/mit-ocalonego-krakowa-legl-w-gruzach/y8x0j

Ця перша книга трилогії українського вченого, письменника та журналіста Леоніда Сапожнікова розкриває таємниці історії XX століття. Не менш цікаві та інформативні й інші книги автора: «Загибель чотирьох імперій» (новий погляд на Першу світову війну та дві російські революції 1917 року) та «Королям і не снилося. Від Муссоліні до Мао».

Оглавление

Від автора

У чому неправий Віктор Суворов Помилка колишнього розвідника

«Київський котел» сорок першого Погляд ізсередини

Техніка особливої секретності Як підривали Київ по радіо

Правда про «матч смерті» Чому загинули четверо динамівців

Лігво звіра Тіні минулого у ставці під Вінницею

Загадка Еріха Коха За які заслуги йому зберегли життя

Між Сталіним і Гітлером Як генерал Власов не став маршалом

Два «німецьких Власови» Що їх змусило зрадити фюрера

Персидська казка для союзників Що загрожувало Великій Трійці в Тегерані

Новий «рятівник Кракова» Хто і навіщо виправляє історію

«Чай, віскі, потанцюймо...» Чи були інтерклуби в північних портах СРСР таємними борделями

Фатальна жінка Третього рейху Як Уолліс Сімпсон завадила Гітлеру перемогти

Дерево данського короля Чи носив Кристіан X шестикутну зірку

Франція: від ганьби до величі Хто і як урятував її честь

Битва за Англію Чому провалилася операція «Морський лев»

Останній політ Гесса Загадкова авантюра «нациста № 2»

Казино «Розвідка» Солодке життя подвійного агента

Схід — діло тонке Чому зламалася вісь Берлін — Рим — Токіо

Відбій газової тривоги Чому Німеччина і СРСР не застосували хімічну зброю

«Малюк», «Товстун» і Wunderwaffe Полювання на атомні секрети фюрера

Армія відчаю Народне ополчення по-радянськи і по-німецьки

Гітлер: життя після смерті Чому Сталін приховував його самогубство

Джерела

  Література:

  Газети:

  Інтернет-джерела: