Ми, горобчики [Йордан Радичков] (fb2) читать онлайн

Ми, горобчики

ЛЮБІ УКРАЇНСЬКІ ЧИТАЧІ!

Я щасливий, що кільком болгарським горобчикам удалося перелетіти за тридев'ять земель і досягти вашої казкової країни. Я буду дуже радий, якщо вони сподобаються вам і ви станете друзями. Вони приязні, цікаві, часом гамірливі, часом тихі, але не надокучливі, як може бути надокучливою людина, наприклад, або муха. Про таких людей у народі кажуть: «Надокучливий, як муха», проте ніколи не кажуть: «Надокучливий, як горобець». Ці горобчики їдять крихти, які дарує їм природа. Ви ніколи не побачите, щоб вони сідали на столі й жадібно накидалися на їжу, вони можуть тільки сором’язливо ходити навколо столу, старанно визбируючи крихти. Якщо ви не будете ганяти горобчиків і ціляти в них камінням, вони відчують до вас безмежну вдячність і ви станете добрими друзями. Вони постараються розважати вас своїми піснями. Правда, горобчики не такі великі співці, як, наприклад, солов’ї, зате вони співають від усієї душі й щирого серця. Що вдієш, не всім бути голосистими співцями!.. Читаючи цю книжку, мої маленькі друзі, не забувайте, що й ви теж такі маленькі, як горобчики, і всі люди на землі були колись маленькими.

Софія ЙОРДАН РАДИЧКОВ

ЯЙЦЕ

Кожен з’являється на світ по-своєму. Трава спершу витикає носика з землі, пнеться вгору та так і залишається — з самим зеленим носом; ні вух у неї, ні ніг, ні дзьоба, лише отой зелений ніс. Дерево теж проростає, як і трава, тільки воно набагато більше і вкривається зеленим пір’ям. Восени пір’я з дерева опадає, і воно, голе-голісіньке, цілу зиму тремтить від холоду. Ми, горобчики, радимо йому не скидати пір’я, щоб не мерзнути на холоді, та хіба дереву втовкмачиш щось! Дерево залишиться деревом, хай хоч і сто років учиться в школі,— все одно нічого не візьме в свою дерев’яну голову, а воно ж і до школи не ходить. Зате дерево — добрий сусіда, і якщо в ньому звити гніздо, воно сховає його в своєму зеленому пір’ї і оберігатиме від злих очей поганих дітей та кішок.

Я вже казав, що кожен на світ з’являється по-своєму. Я, перш ніж вискочити, довго жив у яйці. Нікому не побажаю жити в яйці! Всередині темно, немає ні вікон, ні дверей, і так тісно, що ніяк не повернутися. Сидиш там і не знаєш, що надворі — день чи ніч, світить сонце чи темні хмари похмуро пливуть по сірому небу.

Той, хто пережив самотність, найкраще зрозуміє, як хочеться на волю. Щойно я відчув у собі силу, відразу вирішив розбити мури. Постукав дзьобом — стіни яйця тверді, значно твердіші за камінь. Я не звик до такої роботи, бо вперше в житті розбивав стіни в’язниці, і дзьобик страшенно болів, навіть тоді, коли я хотів спати. Але я не втрачав надії: подрімаю трохи і знов починаю пробивати стіни. Три тижні минуло, та ось одного ранку, пробиваючи дзьобом стелю темниці, чую: трі-ісь! І яйце розкололося навпіл.

Бачу — сонечко сяє, пташки пурхають, комахи — й ті літають. Благодать! Озирнувся навкруги й помітив, що біля мене в гнізді лежать іще яйця і в них щось попискує. Нахилився я до найближчого яйця, постукав дзьобом, наче вистукуючи морзянку: тук, тук-тук, і горобчик зсередини відповів мені постукуванням, мовляв, він теж хоче вийти на волю. Взявся я до роботи й почав щосили бити дзьобом. Горобець усередині посмілішав і, збагнувши, що йому йде допомога, заходився й сам дзьобати. Невдовзі в’язниця перетворилась у руїни, а ми раділи, стоячи по коліна серед її уламків.

А тим часом навколо нас почали тріскати й інші яйця, з кожної темниці виходило по пухнастому горобчикові, та такі вони були гарні — не намилуєшся! Раділи ми в гнізді, що опинилися нарешті на волі, аж раптом чуємо чийсь стогін. Дивимось сюди-туди, звідки вій долинає, і бачимо: один горобчик висунув тільки голівку з шкаралупи, а сам не може вилізти. Горобець крутить головою й попискує: цвір, цвір! Взялися ми тоді всі гуртом та й визволили його. Горобчик дуже нам дякував, бо без нашої допомоги навряд чи вийшов би на білий світ. Він був геть кволенький. Всі ми в один голос назвали його Цвір!

Це був дуже дивний горобець. Хоч і кволенький, він обтрусився, виліз на край гнізда і зразу ж хотів летіти.

— Як же ти полетиш?! — кажу я йому і стягую назад до гнізда. — Щоб літати, треба спершу почекати, коли замість пуху виросте пір’я і зміцніють крила!

Цвір упирався, але тільки-но я дзьобнув його по голові, він умовк і зразу ж погодився. Відтоді я помітив: якщо хтось не розуміє слів, треба дзьобнути його по голові, тоді йому все стає ясно. Цвір був саме такий: якщо не розуміє, слід обов’язково дзьобнути по голові!

Не знаю, як серед вас, людей, але між нами, горобцями, саме так.

Яйця з тріском розбивалися, на білий світ один по одному з’являлися горобчики. Гніздо виповнювалося ними, і ми здивовано спостерігали, які вони різні: одне мале, друге — трохи більше, третє — ще більше.

Нарешті свобода! Три тижні ми розбивали стіни своїх темниць, поки з’явились на цей світ. Сьогодні ми розпочинаємо славне життя, і в кого серце мужнє, нехай іде з нами.

Раптом з яйця викотився, зітхаючи, товстун. Цього горобчика ми назвали Товстунець. Потім усе своє життя Товстунець тільки й робив, що зітхав та товстішав. Ось чому далі я його майже не згадуватиму. Одночасно з ним вийшов на волю найменший горобчик — завбільшки з кому. Не змовляючись, ми почали називати його Маленькою Комою. Маленька Кома виявився дуже товариським, і хоч би куди ми вирушали, завжди брали його з собою.

Коли в гнізді вже стало тісно від горобчиків, ми побачили, що залишилося ще двоє яєць. Підходжу до одного, тихенько стукаю по ньому, може, обізветься хтось, але звідти — нічичирк! Стукаю дужче, знов прислухаюсь, — і знову нічого. Гукаю:

— Гей, ти, той, що всередині, людина ти чи звір, озвися!

Проте не відгукнувся ніхто — ні людина, ні звір, інші горобці теж почали стукати по стінках яйця, але і їм у відповідь було мовчання. Тоді ми зрозуміли, що те яйце — бовтун. Завжди, де багато яєць, знайдуться й бовтуни. Добре, що людей не висиджують, як нас, а то, дивись, і серед них могли б з’явитися бовтуни!

Ми постукали по другому яйцю. Зсередини почувся сердитий голос:

— Шановний добродію! Чи не можна стукати тихше?

Сказавши це, той, всередині, пробив яйце і виліз з нього. Був він на вигляд такий кислий, що навіть дивитися на нього не хотілось.

— Ану, посунься, шановний добродію, — штовхнув він одного з горобчиків, — я хочу з’ясувати, що там під гніздом.

— Гаразд, але навіщо штовхатися? — питає в нього горобчик.

Новачок навіть не глянув на нього, а промовив, одвернувшись:

— Шановний добродію! Я з’явився на цей світ не для того, щоб мені робили зауваження! Отак, шановний добродію!

Цього горобця ми назвали Шановним Добродієм. Поки що я не звертатиму на нього вашої уваги. І не розповідатиму одразу про всіх горобчиків, а опишу події одну за одною, так, як вони відбувалися, щоб нічого не пропустити. Бо й горобчик може щось забути — ви ж розумієте, з вами теж буває таке. Особливо, коли ти голодний, — тоді забудеш усе. Тому, перш ніж вести далі, я трохи перекушу… Хтось сказав мені:

— Смачного!

— Дякую, і вам смачного!

Поки я втамовував голод, до нас підійшов горобець Довгоніжка. Весь час усміхнений, надзвичайно приязний, Довгоніжка відразу ж став нашим улюбленцем. Лише Шановний Добродій прорік:

— Якщо прийшов до нас, хай залишається, тільки ноги в нього надто довгі, чи не міг би він прибрати їх?

Та хоч як Довгоніжка намагався приховати їх, ноги в нього все одно стирчали.

З’явившися світ, ми одразу помітили, що за нами весь час хтось спостерігає — у нього видно лише ніс та очі. Ми почали розпитувати одне одного, хто він такий. Але ніхто нічого певного не знав. Той хтось стежив за нами все наше життя, не було жодної пташиної події, якої б він не бачив. Ми не знали, хто він такий, як його ім’я, тому порадились і назвали його «Той хтось».

Я думаю, що Той хтось пильнує не лише за нами, горобчиками. По-моєму, він стежить і за людьми, і, я певен, коли читач втупиться очима в що книжку, Той хтось зазирне крізь вікно і спостерігатиме, як він читає. Але якщо подивитись на нього, він миттю зникне, і тоді важко сказати, був там хтось чи ні. Проте, коли ви почнете знов читати, відчуєте, як хтось зазирає крізь вікно і дивиться на вас.

ЗА КОМАХОЮ

Деякий час ми жили в гнізді. Та ось наші батько й мати кажуть:

— Ну, пора вже вам учитися літати й самотужки добувати собі їжу.

Наш батько був досить суворий, він рідко розмовляв. Одного дня він прилетів додому похмурий: якась кішка висмикнула дві пір’їни з його хвоста. Він сів на гніздо, сидів так, думав якусь думу, далі промовив двічі чи тричі: «Гм, гм!» — і почав викидати нас із гнізда.

Досі ніхто з нас не літав. Пам’ятаю, я дуже злякався, замахав страшенно крилами і вхопився за першу ж гілочку. Моє серце довго калатало, я ледве заспокоївся. А батькові й горя мало, що нам страшно, він хапає горобчиків одного по одному й викидає з гнізда. Вони пищать і літають, але жоден не вбився, хоч усі й попадали на землю. Нарешті настала черга Цвіра. Той весь час крутився коло батька, але батько ніби не помічав його. Аж ось помітив, схопив дзьобом за шию і так жбурнув, що Цвір полетів хвостом уперед, відчайдушно замахав крилами, втримався за повітря і не впав.

Я вперше бачив, щоб горобець летів задом наперед. І не тільки горобець, а будь-який інший птах. Цвір політав так, потім перевернувся, полетів головою вперед, як усі птахи, і приземлився. Поки я розводив від подиву крилами, батько підлетів, зіпхнув мене з гілочки, і я каменем полетів униз. Добре, що швидко опам’ятався, — замахав крилами, втримався в повітрі й на землю опустився зовсім м’яко.

Згори долинув голос Шановного Добродія — він намагався висловити батькові своє невдоволення:

— Не смій чіпати мене, шановний добродію, бо ще не народився той, хто стане вчити мене літати. Не смій! Не смій!

Та батькові байдуже до того цвірінькання, він схопив горобчика і жбурнув його. Тільки-но той упав на землю, одразу ж давай лаяти її за те, що вона така тверда. А він ще й на камінець налетів.

— Шановний добродію, — пищав горобчик до каменя, — невже ти не міг відсунутись, коли побачив, що я падаю на тебе?

До нас підійшли батько й мати. Батько всміхнувся й весело спитав:

— Ну як, молодці?

А ми відповіли ще веселіше:

— Чудово!

Але батько не повірив, що чудово, бо спитав, чи дуже тенькають наші серця, і ми сказали, що вони калатають, наче дзвони.

— Тепер, дітки, — сказав батько, — ви навчились літати. Вибачайте, що я був трохи суворий до вас, але науку без суворості не опануєш!

Мама й собі додала, що, пустуючи, ми ніколи не навчимося літати і самостійно здобувати їжу. Обоє взялися вчити нас, як ловити мурашок, як наздоганяти крилатих комах, — усе це кожен горобчик мусить знати, якщо не хоче померти з голоду. Батько й мати весь час повторювали, що ми повинні безперервно рухатися і наздоганяти все, що рухається навколо, тоді завжди будемо ситі.

Однією з найважчих справ після того, як ми вилупилися, було навчитися триматись за повітря. Якщо не вірите, спробуйте триматися руками за повітря, і ви побачите, як це важко!

На світі нічого не досягнеш без труда. Я чув, люди інколи кажуть: «Живе, мов пташка, ні турбот тобі, ні неприємностей, ні роботи, тільки літає цілий день та щебече». Але, мушу сказати, це неправда. Ще до схід сонця беремося ми до роботи, метаємось цілий день, щоб знайти їжу, а коли настає весна, в’ємо гнізда, доглядаємо за малечею, вчимо її літати і так далі, і тому подібне. Признатися, ввечері, повертаючись до гнізда, ледве махаю крилами — так утомлююсь… Та це я вже забіг далеко вперед, а обіцяв розповідати все по порядку.

Батьки, навчивши нас розуму, відлетіли, а ми посиділи, посиділи й відчули, що зголодніли. Огледілись — навколо літають усякі комахи й метелики. Ми вирішили їх наздоганяти. Домовились: якщо хтось захопиться і полетить далеко, збиратися всім біля дерева. Його видно звідусіль, і хоч би ти як далеко був від нього, все одно побачиш верхівку, що височить над полем.

Мені дуже сподобався один метелик. Він кружляв над левадою так спокійно, що я вирішив: неодмінно наздожену його. Я підстрибнув і помчав за ним. Коли я майже наздогнав його, він метнувся вгору, неначе був прив’язаний ниткою до чогось, а хтось смикнув і вихопив його з-під мого дзьоба. Я стрімголов подався за ним і вже коли здавалося, ось-ось схоплю його, він ураз повернув ліворуч і досить довго летів прямо. Я ліворуч повернути не зміг, мусив зробити поворот, і тільки-но повернувся, метелик полетів праворуч. Я й собі повернув праворуч, та капосний метелик кинувся до землі, наче камінь.

Тепер можу сказати, що через того метелика попомучився я тоді, ледве крила тримали, падав від утоми, але таки наздогнав його.

Якщо вам колись доведеться переслідувати метелика, ви спершу подумайте, чи варто це робити. Адже він не дотримується ніяких правил, метається вгору і вниз, ліворуч і праворуч, можна подумати, ніби він божевільний і не знає, куди йому летіти. Але це так тільки здається, бо метелик добре знає, куди летить. Він маневрує, щоб урятуватись.

Я вже сказав, що дуже втомився, ганяючись за метеликом. Зате навчився триматися в повітрі й швидко летіти, дізнався, що слід бути спритним. Важкі уроки корисніші від легких — я сам це знаю з власного досвіду. Легкий урок засвоюється легко, однак легко й забувається. Над важким уроком, може, й помучишся, та вже засвоїш його на все життя.

З протилежного кінця левади, де була річка, долинув якийсь шум. Туди летіли всі горобці, страшенно галасуючи. Я подався вслід за ними.

І що я там побачив, друзі! Наш Цвір пірнув у річку, схопив дзьобом рибину за хвіст, а вона його тягла під водою. Горобці галасували, щоб випустив рибу і виринув, бо втопиться. Але Цвір нічого під водою не чув, тримав рибину за хвіст і не зважав на нашу тривогу.

Цвір пірнув під воду, щоб умовити рибину вийти на сухе, бо інакше може втопитися. Проте рибина і на сухе не вийшла, і не потонула.

Питаю, чи довго вже Цвір під водою, а вони кажуть: мабуть, з годину.

— Цілу годину під водою! — вигукнув я, — Цей Цвір збожеволів!

Я кидаюсь у воду, витягаю Цвіра на берег, він мокрий як хлющ, хитається і ледве тримається на ногах.

— Та чи не здурів, — кажу йому, — цілу годину ганятися під водою за цією нікчемною рибою?

— Чому це я здурів? — не міг збагнути Цвір. — Адже треба переслідувати й ловити все, що рухається й тікає від нас. А ця риба хотіла втекти.

Почав я тоді пояснювати Цвірові, що й до чого, інші горобці теж пояснювали, але він не розумів. Тоді я розгнівався, дзьобнув його по голові, і йому одразу все стало ясно. Відтоді я вирішив, що завжди, перш ніж пояснювати щось Цвірові, передусім дзьобатиму його по голові, а вже потім казатиму.

ДИТЯЧА МАЙКА

Ми жили на дереві, спали на гілках, вони ж, гілки, захищали нас від дощу. Якось ми пішли подивитись на гніздо з бовтуном. У гнізді було повно листя, а бовтун випили мурашки крізь малесеньку дірочку — неначе хтось голкою проколов його і висмоктав яйце. Мурашки — великі майстри у таких справах. Більше ми ніколи й не дивились на те гніздо.

Одного разу, коли ми сиділи на дереві й чистили пір’я, побачили незнайомого горобця. Він ледве тримався в повітрі й здавалося, ось-ось упаде. У повітрі завісою стояла дрібнесенька мжичка, вона скоріше скидалася на туман, аніж на дощ.

— Хто б це міг бути? — питали ми один одного, поки горобець підлітав. Ось він уже зовсім близько і нарешті безсило впав на гілку дерева.

Ми накинулись на нього з розпитами, але він мовчав, тільки розгублено дивився на нас і ледве дихав. На бідоласі не було ніякого одягу, лише дитяча майка, але й вона така поношена, що вже й не схожа на майку. Ми нагодували його, він трохи відпочив, а потім розповів нам про свої злигодні.

Родом він із Китаю, звався У Фу. Жив У Фу разом з іншими горобцями біля рисового поля. Селяни обробляли поле, а горобці знищували комах-шкідників. І так з давніх-давен мирно жили поряд птахи і люди. Та одного дня до горобців дійшла чутка, що насувається велике лихо. На поле вийшли всі селяни, вони несли різні бляшанки, натягнуті шкури й тріскачки, били по тих бляшанках та шкурах, дули в дудки й розмахували довгими прутами. Горобчики подумали, що, мабуть, почалася війна, але ніде не чутно ніякої стрілянини, тільки гриміли барабани й гули дудки. Селяни підходять дедалі ближче до горобців, а ті, бідолахи, тремтять, аж сердечка їхні завмирають від жаху — така страшна юрба суне на них.

Селяни погнали птахів, щосили галасуючи їм услід. Горобці стрімголов майнули на сусіднє рисове поле, вирішивши, що ніколи більше не повернуться сюди, нехай там навіть розплодяться хмари шкідливих комах і з’їдять увесь рис. Але щойно вони підлетіли до сусіднього поля, як побачили, що й сюди біжить, галасуючи й лементуючи, велика юрба, озброєна такими самими бляшанками, прутами й тріскачками.

Горобці злетіли, шукаючи порятунку на третьому рисовому полі, але й тут їх чекало те саме лихо. Не було вже де й сісти на землі, єдиним порятунком лишалося небо. Отож вони літали досить довго, тримаючись разом, і стежили, щоб ніхто не відстав, а переслідувачі бігли по рисових полях зі своїми бляшанками та тріскачками і не вмовкали.

Ви, мабуть, знаєте, що горобець довго літати не може. Горобець політає трохи, потім змушений спуститись на землю, походити. Набравшись сили, він знов злітає. Отож потомлені горобці сіли на землю перевести дух, але переслідувачі наздогнали їх і стали бити прутами. Почалося масове знищення. У Фу проскочив під ногами одного китайця саме тоді, коли той замахнувся прутом ударити його, заховався під солом’яний бриль, який загубився у штовханині, і там причаївся. Решта живих горобців злетіли й кинулися навтіки.

У Фу перечекав під солом’яним брилем, поки все стихло, потім вийшов, і серце його ледь не розірвалося від жахливого видовища — скрізь лежали побиті друзі. Він поволі отямився й пострибав геть, непомітно пробираючись крізь рисові поля, аж поки стемніло. У Фу не зважився підніматись у повітря, боячись, що люди помітять його й почнуть переслідувати. По дорозі він побачив, що шкідливі комахи, користуючись відсутністю горобців, вилізли зі своїх сховищ, нагострили зуби й почали знищувати рис. Оце вам розплата, люди, за вашу жорстокість, подумав У Фу, пробираючись на північ.

— Охо-хо! — розводили ми крилами, дивуючись почутому, а Цвір майнув з дерева і закружляв навколо нього задом наперед.

— Ви в Китаї вмієте літати задом наперед? — спитав він у прибульця, а У Фу відповів, що вони вміють літати тільки вперед головою. Цвір же і каже йому:

— Аби ви навчилися літати задом наперед, то ви б усі врятувалися, бо саме тоді, коли переслідувачі наздоганяють вас, негайно даєте задній хід і зникаєте.

— Так, — киває Дитяча Майка, — тільки звідки ж нам було знати, що для того, аби врятуватися, треба літати задом наперед?

— Тепер знатимеш, — відказав Цвір.

ШКІЛЬНИЙ ДЗВІНОК

Тільки-но продзвенів дзвінок і діти пішли на уроки, ми всілися на дереві перед школою — звідти видно було в клас, а ми хотіли разом з дітьми повчити трохи історії, арифметики, а також літери. Цвір дуже захопився й уважно слухав учителя, з таблиці множення запам’ятав, що двічі по два — чотири, а далі не захотів учитись. Ми пояснювали йому, що самою тільки таблицею множення не проживеш, але Цвір нічого й слухати не хотів. Довелося дзьобнути його по голові, аби втовкмачити, наприклад, звідки витікає ріка Дунай. Це ж дуже добре, якщо знаєш, звідки витікає ріка Дунай. Зараз воно тобі, може, й не потрібно, та одного чудового дня знадобиться. А не знатимеш, то що буде? Злитимешся, червонітимеш і нічого не вдієш. Тому кожен мусить знати, звідки витікає Дунай.

Кілька тижнів ми вчилися, заглядаючи у вікно, і навчання наше йшло дуже добре. Та якось діти вийшли зі школи, вихопили рогатки й почали ціляти в нас камінцями. Як ми їх благали не стріляти, що тільки їм не казали! Шановний Добродій лаяв їх, але вони нічого не хотіли розуміти і стріляли камінцями. Ясно, ми не могли далі залишатися на дереві, піднялися в повітря й полетіли до міського парку, щоб порадитися там з іншими горобцями.

У міському парку збираються всі горобці міста і його околиць. Тут багато мудрих горобців, які добре знають життя. Є й такі старі, що народилися, мабуть, ще за царя Гороха. Вони вже погано літають, але голови їхні повні розуму. Полетіли ми до міського парку, розповіли про все старим горобцям, і вони порадили нам узяти рогатки й відплатити кривдникам.

Так ми й зробили. І вже наступного дня підстерігали шибеників на розі вулиць. Вони підходили до нас, голосно розмовляли між собою й навіть не мали гадки, що їх чекає. Тільки-но вони виткнулися з-за рогу, ми націлилися в них рогатками й розігнали, мов курчат. Після цього ми одразу ж полетіли до класної кімнати, сіли за парти й почали вчитися. Вчитель був дуже задоволений нами і до кінця року нікому з нас не зробив жодного зауваження. Ми вивчили всі літери абетки. Тільки Цвір запам’ятав букви лише свого імені й умів розписуватись як по-друкованому, так і по-писаному.

Доки ми перебували в класній кімнаті, де приємно потріскували дрова в грубці, діти зайняли наше місце на дереві й звідти силкувалися заглянути у вікно, щоб і собі чомусь навчитися. Все це добре, але надворі йшов сніг, завивала хуртовина, руки у дітей заклякли, бо довелося довго триматись за гілки. Бідолахи весь час хукали на руки й ніяк не могли їх зігріти. Ми дивилися на дітей, кривлялися, а на перерві питали, чи добре на такому морозі сидіти на дереві й вивчати науку крізь вікно.

— Де там добре, коли померзли наші вуха на такому холоді! — відповідають діти.

— Мерзніть, мерзніть, — відказуємо ми, — надалі знатимете, як стріляти в горобців з рогаток.

Цвір пояснює дітям, що наука — наче велосипед. Хто один раз навчиться їздити на велосипеді, той умітиме їздити до кінця свого життя.

Таким був той навчальний рік, і всі горобці закінчили його відмінно, а діти, цілий рік просидівши у дворі на дереві, закінчили на двійки. На прощання Цвір запитав у дітей, звідки витікає ріка Дунай. Діти чухали потилиці, переморгувалися, але жоден не знав, звідки витікає ріка Дунай. Вони навіть не знали, що є така річка. Думали вони, думали і нарешті попросили нас сказати. Цвір вийшов уперед і з гордістю повідомив, звідки витікає Дунай.

Цвір це так добре вивчив, що коли б його спитали уві сні, звідки витікає Дунай, відповів би негайно. Бо хто раз осягне науку, ніколи її не забуде.

— Наука — як велосипед, шановний добродію, — сказав з цього приводу Шановний Добродій. — Раз навчившися їздити, до кінця життя знатимеш. А ріка Дунай витікає зі своїх джерел.

МУГИК

У нашій зграї був горобчик, якого ми звали Мугик, бо він цілісінький день літав і мугикав пісеньки: «Ців, ців, ців, я пісню починаю звідсіль». Або: «Ців, ців, отут я сів!» Складати пісні не кожен вміє, цей хист дається від народження. Мугик, наприклад, розповідав мені:

— А знаєш, Джіффе, я почав складати пісеньки ще в яйці. Так мені було легше, наче я ділив з кимось свою самотність. Весь час я мугикав собі в темряві: «Ців, ців, летів і сів». Навіть тепер, коли вирушаю кудись сам, беру з собою по одній пісеньці. Якщо ж дорога далека, беру більше пісень, щоб вистачило до кінця. Їжі в дорогу не беру, бо голодний навряд чи буду, завжди знайдеться щось перекусити, але без пісні не вирушаю.

Раніше ми не знали про це, ба навіть не здогадувались. Мугик хотів зробити й нам добро і роздав усім пісні. Тепер я щиро можу вам порекомендувати, бо сам переконався під час довгих мандрівок: якщо збираєтесь у дорогу, — а людина завжди в дорозі,— беріть з собою кілька пісень, побачите, наскільки легше мандрувати. Коли летиш, пісня летить з тобою, коли стрибаєш по леваді, пісня теж стрибає разом з тобою.

Справді, пісеньки, які складає Мугик і роздає нам, щоб ми їх співали, коли йдемо кудись або працюємо, зовсім простісінькі, але роблять добру справу. Вони, безперечно, не такі, як солов’їні пісні. Бо в солов’їв пісні витончені, довершені, звивисті,— якщо підеш по їхніх звивах, голова запаморочиться. Ці пісні соловейко співає тільки рано-вранці в тиші, щоб похвалитись перед усіма своєю кучерявою піснею. Ми не проти цих пісень, хай соловейко їх співає, а хто хоче — слухає. Він зранку проспіває пісню, а потім цілий день мовчить, як риба, і ховається в затінку. Ми таких співаків не любимо. Краще, скажу я вам, співати простих пісень, але цілий день і за будь-яких умов.

Коли ми почали вити гнізда, всі, окрім Товстунця і Маленької Коми, безперервно носили будівельний матеріал, працювали від схід сонця до ночі. За кілька днів ми геть виснажились. Тоді Мугик сказав:

— Якщо ми будемо вити гнізда, співаючи пісні, то не помітимо, коли все зробимо.

Він дав кожному по одній пісеньці, щоб ми співали їх, в’ючи гнізда. Коли ми почали працювати з піснями, зовсім легко нам стало, неначе гнізда вилися самі, або, точніше, пісня робила їх круглішими, глибшими, а ми лише їй допомагали.

Тільки Шановний Добродій не захотів працювати з піснею, і гніздо в нього вийшло перекособочене, мов хата-руїна, і таке перехилене, що хоч прив’язуй себе мотузкою, щоб не випасти з нього. Але це нікого не здивувало, бо Шановний Добродій завжди упертий.

— Невже, — каже, — в мене немає інших турбот, щоб займатись такими легковажними справами, шановний добродію?!

Він вважає, що пісня — справа легковажна. Вона зовсім не легковажна. Я скажу вам таке: навіть людині, коли дуже втомиться і не може заснути, слід почати мугикати пісню. Сон зачує, що хтось мугикає, і — туп, туп, туп — прийде подивитися, що воно там мугикає, бо вмирає від цікавості. А вам саме цього і треба — щоб прийшов сон і заглянув крізь віконце. Я помітив: коли засинаю мугикаючи, всі мої сни дуже гарні й переважно крилаті. Горобчик Довгоніжка стверджує, що коли він мугикає, йому сняться лише крилаті сни і власні ноги видаються не дуже й довгими.

Якщо й ви хочете бачити крилаті сни, то спробуйте співати. Людина й так дуже рідко літає, а щоб їй літати частіше, слід засинати мугикаючи.

Спробуйте, й самі переконаєтесь, що я кажу правду. Мугик, мугик, мугик!

ЗБИРАЧ ЦІННОСТЕЙ

Люди думають, що лише вони колекціонують різні речі, а ми, горобчики, цього не робимо. В нашій зграї був один завзятий колекціонер, на ім’я Чику. Побачивши щось, Чику негайно брав це до своєї колекції. Він так захопився, що хотів був збирати навіть кілометрові стовпи на шосе та залізничні мости. Але не брав він їх лише тому, сказав горобець, що нема куди ставити мости й кілометрові стовпи, інакше він уже їх усі позбирав би. Кожен простягає ніжки по своєму ліжку.

Чику зайняв старе гніздо, залишене горобцем-переселенцем з кілометровим ім’ям — Фр. Т. Мітітакі. Цей Фр. Т. Мітітакі полетів у вирій і більше не повернувся. Його гніздо зруйнувалося, але Чику підлатав його й почав там складати колекцію — передусім крила всяких комах. Невдовзі дощ і сонце зіпсували ті крила, бо ми живемо під відкритим небом. Після цього наш приятель вирішив колекціонувати такі речі, яких ніхто на світі не збирає.

Думав Чику, думав, та й надумав колекціонувати яйця. Почав він їх тягати потроху й невдовзі зібрав уже дуже багато. Та як і кожний колекціонер, Чику захопився й почав брати зовсім незнайомі йому яйця. Деякі з них були дуже підозрілі, Чику стверджував, що він викопав їх із землі. Було, наприклад, у тому зібранні еластичне, мов гумовий м’яч, яйце, і ми часто ганяли його по галявині. А воно підскакувало, ніби накачане повітрям. Ніхто не міг пояснити, що то за яйце, і всі птахи, яких ми питали, казали, що не чули про гумове яйце. У Фу, який стрибав біля нас у дитячій майці, сказав, що і в Китаї не чув нічого подібного.

Чику задер дзьоба й казав усім, що це, мабуть, Ґуллівер серед яєць. Хто б звідки не з’явився, він одразу ж його запрошував — похвалитися своєю колекцією. Є така пташка сиворакша. Чику покликав і її глянути на гумове яйце. Прийшла сиворакша — галаслива, балакуча, як кулемет, і така смердюча, що можна подумати, наче від самого народження ніколи не вмивалася. Вона й справді не вмивалася, однак це не заважало їй ходити вичепуреною, із синіми бантами на крилах, на хвості, ще й перев’язаною чорними стрічками, — дивишся на неї, і здається, ніби й сам перетворюєшся на бант.

Сиворакша кожне яйце назвала, адже вона багато знає, бо всюди стромляє свого носа, всякі журнали гортає, а найбільше — французький журнал 1903 року, в якому намальовані такі самі банти, як і в неї. Побачивши гумове яйце, сиворакша замислилася. Поки думала, вирішила, що краще думати не мовчки, а розповідати нам якусь історію. Думає вона, поглядає на яйце, а нам каже, що має намір купити автомобіль для мандрівок. Ми питаємо її: може, це яйце автомобіля? Вона ж відповідає, що автомобіль не висиджує яєць. А тим часом гумове яйце зненацька розкололося, з нього висунулася якась мордочка й загрозливо просвистіла: «С-с-с-с-с!» Сиворакша сахнулася так швидко, що в одну мить підхопила всі свої тисячу триста бантів і блискавично зникла разом зі своїм французьким журналом 1903 року. Цвір дав задній хід, а Чику підскочив і повис над гніздом. Ми перебралися на верхні гілки і жахнулися, побачивши, що з гумового яйця вилазить безнога тварина й люто сичить: «С-с-с-с-с!», — загрожує цілому світові й розглядає нас хижими очима. То була гадюка.

Чику, поповнюючи свою колекцію, знайшов гадюче яйце. Розбійниця, що росла в темних підземеллях, дивилася так похмуро і злісно, наче весь світ перед її очима був чорний. Вона шипіла-шипіла й спустилася вниз по дереву.

— Ну, бісова душа! — вигукнув Чику. — Нумо, подивімося, чи не гадюче й друге яйце, викопане з землі, бо й з нього теж може вилізти гадюка або динозавр.

Підійшли ми до колекції, глянули на друге яйце, постукали легенько по ньому, а Чику вигукнув:

— Гадюка ти чи динозавр, озовися!

Те, що було всередині, помовчало-помовчало і чхнуло.

— Не вірю, щоб динозавр міг чхати, — сказав Чику, — але на всяк випадок увімкни задній хід, щоб можна було одразу втекти.

Постукали ми знов, та ніхто не озвався. Тоді Чику щосили вдарив по яйцю, воно розкололося навпіл і з нього вивалилась черепашка. Вона примружилась на сонці і знов чхнула.

— Яка ж ти дивна, — сказав Чику, — розбила шкаралупу, щоб вийти на білий світ, і знов вилазиш із шкаралупою.

— Що вдієш, — відповіла черепашка. — Я весь час ходжу такими шляхами, де немає ні заїжджих дворів, ні готелів, а коли стемніє, мені ж треба десь переночувати. Тому й доводиться носити на собі хатку, бо коли мене застане ніч у дорозі, я залажу всередину, замикаюсь від розбійників і лягаю спати.

Сказавши це, черепашка спитала, де є питна вода, і ми показали їй на річку. Черепашка перекинулась через гніздо разом зі своєю хатою, впала на траву і неймовірно швидко подалася до річки. Через місяць ми побачили її знов, вона була вже на півдорозі до річки.

Колекціонування яєць. На передньому плані видно яйце черепахи, а на задньому — ноги горобчика Довгоніжки. Він розглядає невідомі йому яйця.

Чику засукав рукава, перевірив усі експонати колекції. З одного павукового яйця вилупилося аж сто павученят і виходили ще, але ми знали лічбу лише до ста, тому всіх це змогли порахувати. Принаймні їх було набагато більше ста.

— Тільки павуки здатні на таке, — сказав Чику. — Горобчик ніколи не покладе сто горобенят в одне яйце, щоб вони штовхались там, перечіплювались ногами або крилами, як люди ліктями в трамваях.

Відтоді наш друг не брав до своєї колекції жодного яйця, якщо не був певен, що воно не пташине.

— Мусиш знати, шановний добродію, що кожна жаба своє болото знає, а кожен колекціонер — свою колекцію. Чому ти почав колекціонувати плазунів, шановний добродію? Де ти бачив, щоб плазун колекціонував горобчиків? Не бачив і не побачиш, шановний добродію, бо плазун думає, як би тебе з’їсти, а ти взявся їх колекціонувати. Е-е-е-х, шановний добродію, шановний добродію!

ГОРОБИНІ ІГРИ

Одного дня, коли всі ми сиділи гуртом і так собі, гуртом розмовляли про свої пташині справи, нам заманулося погратися. Кожен з нас обрав собі пару, і ми почали гратися. Я обрав Ю. Тц, бо Ю. Тц обрала мене. Граючись, ми звили собі нове гніздо, чистеньке, чепурне. Ю. Тц вимела його. Ми потроху наповнили його яйцями.

— Джіффе, чи хочеш ще гратися? — спитала мене Ю. Тц, і я відповів:

— Звичайно, хочу.

— Тоді,— сказала Ю. Тц, — я сяду в гніздо висиджувати яйця, а ти поважно літай навколо гнізда і принось мені час від часу якусь муху. Вранці, якщо тобі буде не ліньки, злітаєш до річки і принесеш мені трохи води в пір’ї.

— Добре, — погодився я й одразу ж почав літати навколо гнізда, та так гордовито, що якби навіть хтось, побачивши мене такого, тричі впав переді мною на коліна, благаючи не бути таким гордовитим, я все одно не відступився б. Показуючи, який я потрібний біля гнізда, позираю й на інших горобчиків. Ті теж набундючились, особливо Цвір, бо дуже хизувався, що вміє літати задом наперед. Перед ним до ранку можна простояти навколішках, а він тебе навіть не помітить — перелетить через тебе задом наперед і оком не змигне.

Я гордився, пишався, та чи надовго вистачить отієї пихи? Не більше ніж на три дні. Та хоч як там пишайся, пиха набридає й надокучає. Кожен, завершивши якусь справу, пишається, і цілком слушно, потім починає вихваляти й навіть оспівувати зроблене. Працювати заради самої праці — цього замало. Тому спершу попрацюєш, потім помилуєшся зробленим, навіть оспіваєш його, а далі працюєш знову.

Ми теж так робили.

Якось рано-ранесенько всі ми стояли — кожен на краєчку свого гнізда — й силкувалися оспівати своє життя. Найлегше було Мугикові, бо він мав природний хист до співу. Але й ми, хоч і не мали того хисту, так розспівалися, що наші пісні лунали кілька днів підряд. Цвірінь-цвірінь, цвірінь-цвірінь! А далі — гайда до річки, щоб принести води в пір’ї.

Отак, граючись, ми раптом почули, що хтось стукає зсередини яєць. А одного ранку з яєць вийшли голячки: туляться одне до одного, пищать і мружаться від задоволення. Ніякого пір’я на них нема, а тільки пух. Однак, незважаючи на це, вони розмахують крилятами й лякають нас, що полетять. Ми ж знаємо, що вони не полетять, бо на все свій час, а час не можна перегнати.

Кіт сидів навпочіпки на даху, закручуючи вуса.

— Буде смачна їжа, — сказав він, а я відрубав:

— Удавишся!

Кіт сидів навпочіпки і зранку до вечора до знетями пряв пряжу для своєї дружини. А дружина його страшенно ледача, і коли її геть обсідають ліньки, то вона навіть дивитись ні на що не хоче і тоді всю пряжу підсовує коту. А йому, бідоласі, що робити? Аби не було скандалу, він сідає і пряде: фр, фр, фр…

Але не відвертатиму вашої уваги, бо горобчики повиростали в гніздах і аж тремтять — так їм хочеться полетіти. Я підходжу до них із суворим виразом, хапаю найближчого, вигукую:

— Марш! — і викидаю з гнізда.

Він пищить, починає лопотіти крилами й хапається за повітря. Вслід за ним я викидаю й інших, усі літають навколо, а я сиджу на гнізді, посміхаюсь, але силкуюсь показати, що мені байдуже, — аби горобчики не подумали, ніби мені приємно. Хай думають, що я суворий. Коли виростуть, зрозуміють, у чому справа.

Однією з найулюбленіших наших справ була гра в дочки-матері. Ми обирали собі пару й цілий день цвірінькали. Та, на жаль, не можна все життя гратися в дочки-матері, бо слід трудитись і заробляти собі на життя.

Мої друзі теж почали викидати своїх горобчиків із гнізд. У Фу, одягнувши всіх у дитячі майки, кидав горобчиків униз головою. Цвірові полетіли задом наперед, Мугикові — літаючи, складали пісні. Горобчики Чику зайняли старе гніздо Фр. Т. Мітітакі й заходилися колекціонувати все, що тільки впадало їм в очі.

Не забарився і Шановний Добродій. Він стояв на своєму гнізді, схожому на хату-руїну, і слухав, як його горобчики вичитують йому:

— Шановний добродію, чи ж тобі нас учити літати!

А він відповідав їм:

— Шановні добродії, я не люблю, коли втручаються в мої справи! Замість того, щоб базікати, шановні добродії, краще напружте свої м’язи!

При цих словах Шановний Добродій перехилив гніздо й висипав звідти горобчиків. Мушу вам сказати, що відразу з усіх боків почулося:

— Шановний добродію, шановний добродію!

Горобець стоїть, бундючиться і каже мені:

— Оце так, шановний добродію! Всі до одного схожі на мене, мов дві краплі води!

ШАНОВНИЙ ДОБРОДІЙ

Шановний Добродій був дуже цікавий горобець. Він міг сидіти цілими днями на дереві й чекати, коли з’явиться щось, аби його покритикувати. Це могло бути будь-що: підвода, людина, собака, жінка, гарба зі снопами — він до всього звертався «шановний добродію!» Як же це можна гукати жінці «шановний добродію!»? Проте Шановний Добродій зовсім не переймався цим, він сидів угорі й гукав жінці:

— Шановний добродію, чи не можеш ти ступати трохи обережніше, щоб не здіймати стільки пилюки за собою! Де тебе вчили так тягнути ноги, шановний добродію?

І так далі.

Якось сиворакша підходить до нього з усіма своїми тисячею трьомастами бантами та журналом мод, а він, не сказавши й «добридень», відразу почав:

— Шановний добродію, доки ти носитимешся зі своїми бантами?

А сиворакша поправляє банти й відповідає:

— Не твоя справа, Шановний Добродію! Ти, замість того, щоб чіпати мене, краще полагодив би своє гніздо, невже не бачиш, що воно схоже на хатку-руїну?

Горобець дивиться насуплено, лузає насіння й випльовує лушпиння на банти гості.

— Ти міг би бути трохи чемнішим, Шановний Добродію, — каже сиворакша, а у відповідь чує:

— Шановний добродію, ще не народився той, хто вчитиме мене чемності!

При цих словах Шановний Добродій підскочив і заходився лаяти вихор, бо той закрутив солому й пилюку дзиґою, підняв і жбурнув усе на горобця.

— Браво, шановний добродію, невже тобі більше нікуди кидати пилюку, крім мого піджака?

А вихор пограв своєю дзиґою по шосе, не звертаючи на нього ніякої уваги.

Шановний Добродій був таким базікою, що навіть коли полював на комах, то, переслідуючи їх, лаяв без угаву. Якось він услідився за однією комахою, — хоч вона й комаха, але ж і вона жива істота, отож і тікає, аж надривається. А похмурий Шановний Добродій летить за нею й галасує:

— А чому ти повертаєш ліворуч, коли можеш повернути праворуч, та ще й мене вимушуєш робити ці круті повороти! Хіба так повертають, шановний добродію? Я трохи не впав на цьому повороті. Гей, гей, давай угору, шановний добродію!

Але комаха чомусь не наважується підніматися вгору.

— Диви, знов повертає назад, не подавши ніякого знаку! Якщо отак все почне літати, шановний добродію, то, чого доброго, за один день може бути винищено все, що літає, і настане загальна катастрофа!

Шановний Добродій кричав усе це комасі, але вона його зовсім не слухала. Вона так дременула, що тільки засвистіло, і все віддалялася від переслідувача. Та ось метка ластівка кинулася на неї чорного блискавкою, і вже не видно ні блискавки-ластівки, ні комахи.

— Гей, гей, шановний добродію, де ж так роблять, щоб полював я, а схопив комаху ти! А йди-но сюди й віддай мені здобич!

Але ж комаха нічия. Тобто вона дістається тому, хто її схопив, інакше хтось ласий привласнив би собі все, що літає під небом, і не залишив би нікому навіть півкомахи.

Яким же безцеремонним буває Шановний Добродій, ви зрозумієте ще краще, коли я вам розповім отаку історію. Під час маневрів біля нас зупинилося військо. Скрізь стояли гармати, танки, кулемети. В небі гули літаки й вертольоти. Шановний Добродій, побачивши, що військо ось-ось розпочне маневри, подався до нього. І тут почалася така стрілянина, що все, що вміло літати й бігати, мов крізь землю провалилося. Тільки Шановний Добродій ступає по-молодецькому, робить зауваження солдатам та знай лає їх.

— Гей, шановний добродію, хіба можна отак? — гукає горобець військові. — Оце саме тут ти знайшов місце, щоб стріляти, шановний добродію!

Але солдати стріляють собі. Один снаряд мало не влучив у горобця. Шановний Добродій озирнувся й почав обтрушувати свій піджак, бо снаряд трохи його обсмалив. Обтрушуючи піджак, він гукав услід снарядові:

— Агов, ти, чи не можна бути трохи чемнішим? Який дурень учив тебе штовхати перехожих? Невже ти сліпий і не бачиш, що я йду, га? Де так роблять, шановний добродію?

Проте снаряд не звернув уваги на Шановного Добродія, а летів собі далі. Сиворакша пищала під небом, бо силкувалася, по-перше, притримувати всі свої банти, а по-друге — не загубити журнал.

Дружня розмова Шановного Добродія й сиворакші. Улюблена тема сиворакші — її ілюстрований журнал.

Врешті її охопила паніка, і вона не зважала більше ні на журнал, ні на банти. Снаряд блискавично пролетів повз неї і влучив у журнал, рознісши його вщент.

Побачивши це, Шановний Добродій підібгав хвоста й почав тікати. Коли він підбіг до нас, ми йому сказали:

— Шановний Добродію, ти, здається, злякався?

— Хто, я? Ще не народився той, хто злякає мене, шановний добродію. Ще не народився!

Цвір питає його:

— Ти, Шановний Добродію, мабуть, уже всьому світові зробив зауваження?

А той відповідає:

— І йому теж зроблю зауваження. Навіть оком не моргну!..

Він закрутився, щоб оглянути весь світ, і почав гукати йому згори:

— Алло, шановний добродію, куди це ти так мчиш?

Але всесвіт навіть і не глянув на горобця, він заклопотаний своїм — летить уперед.

Що там не кажіть, а світ, мабуть, не буває без таких, як Шановний Добродій.

Горобець дуже образив сиворакшу.

— Знаєш, снаряд пошматував мій журнал, — пожалілася вона йому, — а я саме почала вивчати Париж.

— Що ж ти встигла вивчити, шановний добродію? — глузливоспитав Шановний Добродій.

Бідолаха поправила банти й відказала, що Париж — столиця Франції, що там є Ейфелева вежа, а сам Париж не межує з іншими містами.

— Як це не межує? — здивувався Шановний Добродій. — Хіба можна існувати на цьому світі й не межувати ні з ким?

— Можна, — сказала сиворакша. — У Парижі все можна.

ПІР’ЇНА

Чи бачите ви оцю пір'їну, що, гойдаючись, намагається затриматись у повітрі?

Вона летить самотою, озирається навкруги з надією й опускається все нижче й нижче. Багато пір’їн гойдається під небом, і одна по одній тихесенько опускаються на землю. Інколи тихий вітерець пройде навшпиньки, підніме пір’їну вгору, і вона знову згадає, що літала колись, купалася в синьому повітрі, весело ширяла в ньому. Наше пташине пір’я хоч і лежить долі на землі, хоч і неживе, одначе щомиті воно може здригнутися вві сні, затремтіти й полетіти знову.

Ми, горобчики, гинемо, але пір’я наше залишається на землі. Птахи помирають, люди збирають їхнє пір’я, набивають ним подушки, бо як інакше люди літали б уві сні, якби не спали на пташиному пір’ї!.. Пір’я спить, і сняться йому колишні його польоти. Сниться пір’їнам тиха Ю. Тц, яку любили всі. Немає вже Ю. Тц, немає мені з ким гратися в дорослих горобчиків, нема з ким вити гніздо й нема кому приносити рано-вранці воду з річки або співати пісеньку Мугика.

Одного дуже гарного дня, сонячного і ясного, зібралися ми політати над левадою, пополювати, але більше гралися, ніж полювали. Навіть Шановний Добродій розвеселився і не зробив нікому жодного зауваження. У Фу виправ свою дитячу майку й саме викручував її, як зненацька налетів яструб. Він упав на нас каменем, і ми розлетілися хто куди… Ю. Тц помітила яструба надто пізно, спробувала сховатися в траві, але камінь зі страшною силою впав на неї, і в ту ж мить ми побачили, як хижак піднімається в небо, а в кігтях у нього пищить Ю. Тц.

Потім усе зникло, запала тиша, ми стояли зіщулившись у тернику, і тільки наші серця порушували тишу. Ми стояли й дивились на небо з непевною надією, що Ю. Тц з’явиться знов, що це тільки сон. Але скільки ми не вдивлялись угору, пташка не з’являлася. Замість неї з синяви полетіло пташине пір’я. Воно опускалося повільно, майже непомітно, нагадуючи хмаринку. Хмаринка розсіювалась, пір’їнки намагалися триматися щільно одна до одної, але вітер розганяв їх, вони віддалялися й махали на прощання, бо знали, що ніколи вже не зберуться разом і не полетять з Ю. Тц. Перші з них упали на леваду й принишкли.

Після загибелі Ю. Тц світ здавався мені порожнім і нецікавим. Подивившись навкруги, я побачив у цьому порожньому світі лише одну пір’їну, яка залишилась від Ю. Тц… Якщо ти, читачу, побачиш десь пташину пір’їну, згадай добрим словом горобчика.

Тоді ми, не змовляючись, кинулися до пір’їн на землі, і кожен узяв собі по одній — занести в своє гніздо на згадку. Я теж підняв пір’їнку і думав по дорозі, що кожного ранку братиму її з собою й літатиму з нею. Але вона була дуже холодна, і мені довелося довго зігрівати її в своєму старому гнізді. І знаєте, коли я зігріваю пір’їнку Ю. Тц, вона неначе оживає й зігріває мене. Тоді я випускаю її з гнізда і вона летить довго-довго, грається в повітрі, а потім опускається на землю.

Якщо ви, діти, десь побачите пташину пір’їнку, не проходьте повз неї. Візьміть її і підкиньте вгору. Хай летить завдяки вам. Бо птаха може вже й не бути, а пір’їнка його живе. Не проходьте повз наше пташине пір’я, діти, не переступайте згадки про наше життя. Повертайте пір’їнам життя!

ЩО КРАЩЕ: МАТИ ЧИ НЕ МАТИ?

Племінник Фр. Т. Мітітакі полетів на пташину Рів’єру й пробув там місяць, якщо не довше. Фр. Т. Мітітакі давно вже влаштувався на Рів’єрі й цілий рік запрошував свого родича в гості. І ось родич повернувся, та такий пихатий, такий поважний! Весь пахне водоростями, на одній нозі в нього кільце, і цією ногою він ступає тільки на пальці, через що його пиха стає безмежною.

Ми обступили його й кажемо:

— Слухай, Мітітакі (в нього ім’я його дядька), чому ти не надіслав листівки з пташиної Рів’єри? Адже, відлітаючи, ти обіцяв надіслати кольорову листівку, а не надіслав.

— Справді,— відповідає Мітітакі,— але як же її послати, коли там немає пошти? Передати якоюсь людиною — я не певен, що вона доставить листівку. Одного разу дядько попросив свого знайомого передати мені смачні крихти, а він взяв та й з’їв їх, навіть жодної крихти не приніс. Дядько все казав мені: «Якщо хочеш, аби щось не дійшло, куди треба, передай кимось».

Мітітакі розповідав такі дивовижні речі, що ми слухали його, роззявивши дзьоби. У цей час хтось, заслухавшись, впав з дерева. Дядько Мітітакі, приміром, мав кілька кораблів на Рів’єрі, тераси в готелях, водні велосипеди. Ніхто з нас ще не бачив водного велосипеда, і Мітітакі пояснив нам, як кататися по воді на такому велосипеді. Дядько весь час катав його на ньому, а вночі водив по терасах готелів, щоб вій полежав там, подивився на вогники в морі або на зорі, які повільно, наче навшпиньки, мандрують по небу, щоб не здіймати галасу й не розбудити тих, хто спить. Головний бульвар на Рів’єрі теж належав Мітітакі, і ми запитали нашого горобчика, що робить його дядько з цим бульваром. Коли б я, наприклад, мав бульвар, то не знав би, що з ним робити.

— Як — що? — дивується Мітітакі. — Дядько цілими днями ходить по ньому. Мати бульвар — це вам не абищо. Дядько встає дуже рано й наглядає, щоб сто тридцять двірників гарно підмели бульвар. Двірники, всі міцні люди, беруть по одному пальмовому листу й підмітають — дуже старанно, щоб не здіймати пилюки. Вони підмітають, а дядько ходить, зазирає всюди і якщо побачить, що залишилася бодай одна пилинка, бере її і йде лаяти двірників. Тим стає ніяково, вони починають підмітати ще ретельніше, і поки зійде сонце, бульвар сяє, наче вилизаний. Дядько дуже доскіпливий і не дає навіть порошині впасти на свій бульвар. Тому кожен турист перш за все йде подивитись на дядьків бульвар і походити по ньому. Навіть якийсь король приїхав разом з королевою, вони не могли намилуватись дядьковим бульваром та все вихваляли його.

По обіді, коли спека стає нестерпною, дядько йде в гараж, наказує подавати цистерни й вимивати бульвар холодною водою. Цистерни негайно виїжджають, дядько літає над ними, каже, де треба мити більше, де менше, де вимити вдруге і так далі.

— Ви не уявляєте, що це таке, — зітхає Мітітакі. — Дядько мій з розмахом, і таланить йому в усьому. Ось узявся за бульвар — і привів його до ладу. Колись цей бульвар був дуже курний, але дядько пригнав машини, залучив інженерів, заасфальтував геть усе, зробив бордюри, а пообіч збудував літні ресторани. Він має три літні ресторани, і безліч горобців йому допомагають. Горобець цілими днями мотається й очищає ресторани або від мух, або від бруду, або від комах.

Племінник розповідав нам також, що його дядько управляє всією санітарною службою на пташиній Рів’єрі та організовує великі загони для винищення комарів. Сам Мітітакі двічі брав участь у такому винищенні. Він каже, що комарі там такі завбільшки, як вертольоти, і кусаються гірше за собак. Проте дядько не дозволяє, щоб на його бульварі з’явився комар і покусав відвідувачів. Ось, скажімо, відвідувач сидить в одному з трьох літніх ресторанів, починає їсти суп, а тут з’являється комар і кусає його за щиколотку чи шию. Якщо комар укусить, відвідувач розсердиться, кине суп і ноги його більше не буде в ресторані. За цим дядько ревно пильнує, а якщо не він сам, то котрийсь із горобчиків, і коли побачить, що з’являється комар з оголеною шаблею, наш горобець його трах! — і перебиває дзьобом навпіл.

— Не тільки комар, — каже Мітітакі,— а навіть метелик-одноденка не сміє пролетіти над дядьковим бульваром.

Ми спитали, що це за кільце у нього на нозі. Мітітакі розповів, що, перш ніж повертатися додому, він пішов з дядьком до якоїсь станції, і там його окільцювали. Тепер по цьому кільцю вчені люди спостерігатимуть за ним і через певний час дізнаються, куди мандрують горобці. Звичайно, цю справу Фр. Т. Мітітакі влаштував спеціально, бо дуже хотів знати, куди полетить його племінник, щоб викликати його при потребі.

— Ви не уявляєте, — каже Мітітакі,— як живуть там, на пташиній Рів’єрі, і коли б не ви, я б ніколи не повернувся.

— А навіщо ти повернувся? — питаємо ми.

— Щоб похвалитися, — відповідає Мітітакі. — Коли б не було кому похвалитися, я б не повертався! Перш ніж я вирушив у дорогу, дядько повів мене до однієї єгипетської піраміди. Колись піраміди належали фараонам, та фараони вимерли. Дядько накинув оком на одну з них, покорив її й заволодів нею.

— Як покорив? — питаємо ми.

— Піраміда стримить угору, — пояснює Мітітакі, — а закінчується вона гострою вершиною, на яку можна стати лише однією ногою. Якщо станеш зверху на піраміду — отже, ти її покорив. Вона вже твоя, ніхто інший не має на неї права. Ось дядько й каже мені: «Вибери собі якусь піраміду, ми захопимо її, і ти теж матимеш піраміду».

— Оце так! — дивуємося ми. — Навіть піраміда є в твого дядька, і справжнісінька.

— Авжеж, і дядько відпочиває на піраміді, як правило, в суботу або неділю.

— Розбагатів же він, нічого не скажеш! А тут ні піраміди ніхто з нас не має, ні бульвару. А Фр. Т. Мітітакі має і бульвар, і три літні ресторани, безліч водних велосипедів і ще багато чого.

— А гніздо? — питаємо ми у Мітітакі. — Яке гніздо у твого дядька?

— Та в дядька немає гнізда, — каже Мітітакі.

— Невже? — переглядаємося ми здивовано. Обговоривши це між собою, ми дійшли висновку, що і все багатство Фр. Т. Мітітакі, і вся його пташина Рів’єра не варті ламаного гроша, якщо з нього немає звичайнісінького пташиного гнізда, де можна обігрітися в теплі, а вночі побачити найкращі сни.

КЕРМО

Я вже згадував про кота, який цілими днями пряв пряжу для своєї дружини, бо дружина його така ледащиця, що навіть вусами не хотіла ворушити. Кіт не тільки пряв, а ще й годував ліниву кішку. Вона вигрівається на сонці, потягується й муркотить під ніс, що їй дуже хочеться пташиного м’яса.

— Звідки мені його взяти? — сердиться кіт. — Якби я літав, то полетів би й приніс тобі горобиного м’яса.

Шановний Добродій повчає його:

— Ти, шановний добродію, замість того, щоб дружину саму послати здобувати їжу, морочишся з пряжею та задивляєшся на горобців. Але знай, що вдавишся, шановний добродію.

Наш горобець походжає по черепиці, лає громовідвода за те, що погано ловить грім і позавчора той мало не обсмалив його. Громовідвід винувато мовчить, бо Шановний Добродій каже слушно. Сиворакша стоїть замислена й трохи сумна біля нього. Відтоді, як снаряд пошкодив її журнал, вона вже не та хвалькувата сиворакша, банти її зблякли й пом’ялись.

По даху ходять горобці, сонце приємно припікає, павук повзе, поспішаючи, і прокладає телефонні дроти, щоб чути по них, коли якась муха стукнеться об дріт. А ми, зі свого боку, підстерігаємо павука, мружимось на сонці й розповідаємо найрізноманітніші історії. Мітітакі чистить своє кільце, а Цвір б’ється об заклад, що навчиться літати не лише задом наперед, а й на спині. Він навіть пробував уже, але щоразу падав на дах.

І в цю ж мить кіт, як пряв, скочив і щосили вдарив лапою Шановного Добродія. Шановний Добродій зі страху перевернувся і вчепився за вершину громовідвода.

— А щоб тобі лапи повсихали, шановний добродію! — заверещав він звідти. — Я пошлю тебе до дідька, шановний добродію, так і знай!

Усе живе розлетілося в одну мить. Цвір, давши задній хід, опинився у ринві. Мітітакі, забувши про кільце, так дременув через дев’ять дахів, що зупинився аж на десятому й почав погрожувати, нібито напише своєму дядькові Фр. Т. Мітітакі. Що саме він напише, ми не почули, бо навколо дуже галасували. Кіт відійшов, затуливши вуха, аби не чути нашого лементу.

— Бездара! — вилаяла кота дружина й підкинула йому купу пряжі.

Шановний Добродій спурхнув з громовідвода й хотів опуститися на вулицю, але замість того опинився на подвір’ї і вдарився там об розвішану білизну. Він обтрусився, знову затріпотів крилами, але вдарився об дерево й заходився лаяти його:

— А, шановний добродію! Ти не міг відхилитися, бачачи, що я лечу? Браво, браво, шановний добродію!

Потім він спробував злетіти на дерево, але тільки далі відлетів від нього й раптом почав пурхати точнісінько, як метелик. Наче хтось прив’язав його за нитку й грався, як йому хочеться.

— Шановний Добродію! — загукав я з даху. — Що з тобою?

— Хіба я знаю, шановний добродію, чомусь не можу правити собою. Неначе правлю, а мене відносить убік.

Підлетіли ми до Шановного Добродія й допомогли йому вибратися на безпечне місце.

Тільки тоді, коли він примостився на дереві, ми побачили, що в нього немає хвоста.

Кіт відірвав йому лапою хвіст, а ви, мабуть, знаєте, що хвіст — це кермо горобця. Ми не тільки правимо своїм хвостом, як і риби, а й утримуємо завдяки йому рівновагу. Отже, Шановний Добродій не мав тепер ні керма, ні рівноваги. Сиворакша похитала головою й сказала, що коли б тут був її журнал 1903 року, то там, мабуть, можна було б знайти пораду, як поставити нове кермо.

Шановний Добродій веде дружню суперечку з котом після того, як кіт поцупив його кермо. На малюнку видно, що кіт нічого не тямить у дружній суперечці.

Але журналу не було, а з нас ніхто ніде не читав, як можна поставити нове кермо. Ми питаємо в Мітітакі, чи не чув він, бува, про це на Рів’єрі. А той б’є себе по чолу й каже, що нічого не чув. Може, наш китайський приятель Дитяча Майка знає?

— У Фу! У Фу! — почали ми гукати, але ніхто не озвався.

— Чи не загинув він, бува, десь? — каже Цвір.

А в цей час якийсь чоловік у дворі підходить до бриля, що лежить посеред двору, піднімає його, і ми бачимо, що під ним зіщулився Дитяча Майка. Чоловік питає його, що він тут робить, а горобець відповідає:

— Бережу твого бриля, чоловіче, бо кіт може поцупити його. Кіт завжди поглядає, де що криво лежить, і як побачить, то зразу цупить.

— Браво, браво! — відказав чоловік горобчикові й почастував його крихтою хліба. Дитяча Майка взяв крихту, але не з’їв її, а приніс Шановному Добродію.

— Візьми, — сказав він, — я собі ще знайду, а в тебе нема ні керма, ні рівноваги, ти цілими днями мусиш сидіти на дереві. Хіба що якась комаха летітиме повз твій дзьоб і ти встигнеш схопити її.

Але ж комахи хитрі, так і силкуються обійти тебе здалеку.

Так Дитяча Майка подав нам приклад, і ми всі почали носити їжу Шановному Добродієві, а він цілими днями сидів на дереві й благав нове пір’я на хвості рости швидше. Воно й справді почало рости, через деякий час хвіст подовшав, став чималенький, і ми попросили Шановного Добродія випробувати нове кермо. Шановний Добродій спробував літати і літав досить довго. Потім він знов повернувся на дерево й поскаржився, що не може робити плавні повороти.

— А ти й не роби повороти, — повчає його сиворакша.

— Коли б я мав твій розум, шановний добродію, — каже він сиворакші,— то зовсім не робив би поворотів. — А нас повчає: — Гей, хлопці, кермуйте, тільки бережіть кермо. Коли позбудешся його, то нове буде не таке, як старе, і кермувати ним доведеться інакше!

СТРАХОВИСЬКО ДЛЯ СНІГОВИКІВ

Ледь не забув розказати вам про себе. Про інших розповів, а про себе забув. Моя скромність не дозволяє надто багато говорити про себе, я намагаюсь більше хвалити інших, а сам тримаюсь у тіні. Як каже Довгоніжка, я весь у тіні, лиш ноги зовні. Мене звуть Джіфф, як бачите, наприкінці маю два «ф», мов у справжнього аристократа. Фр. Т. Мітітакі може мати цілу Рів’єру й ім’я завдовжки з три кілометри, та в аристократизмі йому до мене далеко. Тому й Шановний Добродій завжди звертається до мене дуже чемно, а оскільки він не може обходитись без зауважень, то вже так їх применшить, що їх і не помітно.

Узимку, коли випадає сніг, я відчуваю, що мерзну, стаю лютий, як тигр, як справжній фантом^[1] і страховисько для сніговиків. Інші горобці туляться до димарів, деякі забираються всередину погрітись і вилазять звідти чорніші за сажотрусів, а я ходжу злий по даху та тільки чекаю, щоб на обрії з’явився сніговик. Тільки-но він з’являється, я кричу щосили й лечу стрімголов до нього у відкритий бій.

Озброєний сніговик стоїть поважно й войовничо, але, побачивши мене, лякається, починає тремтіти й холоне від жаху. А мені саме цього й треба! Хрясь — і відрубую йому носа. Ніс у нього, звичайно, з моркви, а ми, горобці, дуже любимо моркву взимку. Мої приятелі ховаються в ямках, одним оком спостерігають за страшною битвою, а другим мружаться від страху. Та не встигне ніс сніговика впасти на сніг, як вони, здіймаючи страшенний галас, надлітають ласувати морквою.

І всі мене вітають. У Фу мерзне в своїй дитячій майці, але й він вітає, перш ніж починає їсти. Мугик співає мені пісню, Маленька Кома усміхається, а Шановний Добродій поплескує мене по плечу й повторює:

— Браво, шановний добродію! Браво! Браво!

А я стою собі скромненько й кажу всім:

— Їжте, хлопці! Поки ви зі мною, голодні не будете!

І знов пильную, чи не з’явився, бува, ще один сніговик. А він уже з’явився, озброєний до зубів і дуже зухвалий. Закочую я по-молодецькому рукава, напружую м’язи й лечу до нього. За якусь мить і цей залишається без носа, заклякає від страху, а за спиною чути:

— Браво, шановний добродію! Браво! Браво!

Не треба оглядатись, бо знаю, що це Шановний Добродій: він перший налітає на здобич і тому перший висловлює свої похвали.

Бачачи, що я йду, сніговики прикушували від страху язики. Одного разу сніговик утік, і Маленька Кома дуже здивувався, бо вперше бачив, що сніговик біжить.

Не знаю, де сніговики живуть улітку, але жодного разу мені не довелося влітку зустріти сніговика. Питаю Мітітакі, чи не мешкають вони по Рів’єрах, де тепло й сонячно, де можна гарно відпочити. Але Мітітакі твердить, що там немає сніговиків. Сиворакша каже, що коли б тут був її французький журнал, то в ньому, мабуть, можна було б прочитати, де живуть сніговики влітку, але журналу нема, бо вона його віддала в ремонт, і ми не можемо нічого дізнатись.

Одначе, хоч би де вони блукали, хоч би де ховалися влітку, я знаю: взимку неодмінно з’являться в містах і селах, виструнчаться войовничо зі своїми войовничими носами, щоб нагнати на нас страху. Але я їх не боюся, бо хоробрість дістав у спадщину. Варто мені тільки тупнути ногою, і в цих сніговиків носи попадають від страху. Якщо я тільки захочу, то так тупну ногою, що не лише їхні носи, а й самі сніговики попадають. Але що це?

— Шановний добродію, це ти тупаєш ногою? Ні, шановний добродію? Може, Цвір жартує? То, виявляється, не Цвір, бо Цвір увімкнув задній хід і вже кудись летить. Мугик, ти тут? Мітітакі, де ти дів своє кільце? Гей, агов, куди ви всі побігли? Невже ваші серця сховалися у п’яти від тупоту ноги? А чого це бриль іде сам? Це, мабуть, мій китайський приятель У Фу. Він завжди ховається під якимсь брилем, а коли йому набридає сидіти там зіщулившись, то вирушає в дорогу, а разом з ним, звичайно, й бриль. Ні, це не У Фу, а Довгоніжка.

Та раптом кіт підскочив до мене зі своєю пряжею — мабуть, зробив з неї якесь невидиме сильце. Взагалі коти — це щось жахливе. Завжди, коли стаєш перед публікою й розповідаєш про свої бойові подвиги, неодмінно з’являється якийсь кіт, щоб ці подвиги затьмарити. Та я заберу свої подвиги назад, бо не такі ми багаті на подвиги, щоб роздавати їх котам!

ПІШОХІД, ЩО НАСВИСТУЄ

Iти по світу, насвистуючи, — що може бути краще! Засунеш крила в кишені і з незалежним виглядом ідеш по полю. Хмара зморщить лоба, вдарить грім, лине дощ, а ти прямуєш собі куди завгодно й насвистуєш, дарма що мокрий як хлющ. Хуртовина завиє, кучугури снігу намете, а ти переступаєш через них, недбало насвистуючи, — краще не придумати! Ось бліда зелень несміливо витикає свій ніс, бджола дзижчить над розквітлими левадами, а пішохід іде собі поміж бджолами, і трава повільно піднімається за ним. Усе поле пропахло лікарськими рослинами. Пішохід глибоко вдихає аромат молодої трави й весело насвистує.

Коли настає спека, перепілочки стогнуть, знемагаючи від духоти, отари овець забиваються в затінок, птахи ховаються в дрімучих лісах, розкривши дзьобики від спеки, шалені вихори вирують на дорозі, і все живе шукає порятунку в затінку. Тільки пішохід іде, незважаючи ні на що, бадьоро ступає по розпеченій землі й насвистує. Колючка на дорозі десь причаїться, присяде навпочіпки і — хоп! — укусить за п’яту, а пішохід — туп-туп — іде собі з проколеною п’ятою й насвистує. Він долає стрімкі схили, перед його очима постають нові краєвиди, а він простує своєю дорогою, і немає для нього ніяких перепон. Іде собі пішохід землею предків, іде, куди йому треба, й бадьоро насвистує!

Усе це прочитав нам один горобчик і при всіх заявив, що віднині сам стає пішоходом. Чику засміявся: де це видано, де це чувано, горобчик — пішохід!

— Побачите! — запевнив горобчик.

Піук погодився з ним, але заявив, що замість насвистувати абияк, краще мугикати: «Піук-піук, старий турок схрестив ноги і смокче чубук». Мітітакі бував на пташиній Рів’єрі, терся серед людей, а тому порадив: коли вирішив стати пішоходом, слід придбати велосипед. Він запевняв, що на пташиній Рів’єрі майже всі пішоходи мають велосипеди.

— Гаразд, а як же взимку їхати на велосипеді по кучугурах? — запитав наш горобчик.

— На Рів’єрі не буває ні зими, ні кучугур, — відказав Мітітакі.

— На Рів’єрі не буває, але ж тут не Рів’єра!

Злетів наш горобчик з дерева й пішов полем, а ми порадилися й назвали його Пішохід, що насвистує. Він ішов і недбало насвистував: «Ф’юїть! Хвіть!» Він падав у ямки, дерся вгору на узвишшя, спотикався, поспішав, дряпав коліна, але жодного разу не полетів. Ми побачили, як він затримався біля лелек і запитав їх про щось.

Усі лелеки були на червоних єгипетських ходулях. Восени вони відлітають до Єгипту, купують там ходулі, а навесні повертаються до наших місць. Живуть лелеки в димарях будинків, цілими днями чхають від диму, а коли зголодніють, беруть ходулі під пахви і йдуть у болота. Щоб не промочити ноги, вони стають на ходулі, чалапають болотами й трясовинами і ловлять жаб. Наш Пішохід тинявся біля них, розпитував їх про се, про те, вони йому відповідали, а надвечір узяли мокрі ходулі під пахви й понесли сушити на димарях. Пішохід рушив додому, то підкидаючи ногою камінець, то підстрибуючи на одній нозі й наспівуючи щось. Він сказав нам, що йому не подобається, як ходять лелеки, він теж спробував ходити на ходулях, але зразу ж закинув їх.

Проте, вів він далі, не можна навіть уявити, скільки тих, що ходять по світу пішки. Світ складається в основному з пішоходів! Три мільярди людей ходять пішки, і звірі ходять пішки, і тварини ходять пішки та пасуться на левадах. Леви, тигри, навіть слон, дарма що він — найбільша тварина.

— Я дуже щасливий, що став пішоходом! — сказав горобчик.

Згодом Пішохід придумав собі невимушену ходу. Він засовував крила в кишені, насвистував, і, дивлячись на нього, можна було сказати, що це — справжній пішохід. З цього приводу Шановний Добродій зауважив:

— Нам нічого втручатися, нехай кожен живе, як хоче! Я все життя живу, як хочу, і ще не помилився.

Ми, як водиться, літали, кожен заклопотаний своїми турботами, а Пішохід ходив собі і став найзавзятішим прихильником ходьби. Він твердив, що без пішоходів на цьому світі нічого не можна було б винайти. Пішохід, наприклад, винайшов велосипед, пізніше винайшов парову машину, наробив поїздів, автомобілів, і пароплавів наробив, бо не можна ж пішки чалапати по океанах. Він і дріт винайшов, бо коли йому треба поговорити з іншим пішоходом, що сидить за пагорбом, то не бігти ж за пагорб! На одному кінці дроту гукають: «Алло!», а з другого теж чути: «Алло!» Іноді пішохід сідає в свої поїзди чи автомобілі, везуть вони його куди треба, а потім він знову йде пішки.

— А ми, горобчики, — каже Пішохід, — не винайшли ні поїздів, ні автомобілів, не кажучи вже про пароплави!

Наш горобчик цілими днями говорив про пішоходів, насвистував, усюди шукав пішоходів, щоб побазікати з ними, почути якусь пішохідну новину. У пішоходів і новини пішохідні.

Тут я мушу сказати, що спершу нам було трохи незручно за нашого пішохода. Все, що літає, кивало на нього і зневажливо кидало:

— Дивіться, горобчик пішки ходить!

Було, звичайно, незручно, але ж це наш горобчик, ми не могли відмовитись від нього.

Пішохід, що насвистує, в лабіринті пішохідних стежок.

Невдовзі ми вирішили товариством перелетіти через Дунай, бо всі хотіли побачити румунське місто Турну-Мегурель і того ж дня повернутися. Обмірковуючи, як найкраще себе показати, ми вирішили взяти з собою Цвіра, бо там навряд чи є горобчик, який би літав задом наперед, Товстунця, Маленьку Кому, сиворакшу з полагодженим журналом, Дитячу Майку, Довгоніжку. Якщо ж полетить і Пішохід, то у них там очі на лоб полізуть. Організацією перельоту зайнявся Мітітакі, особа вчена й поважна.

У день перельоту нас усіх було не впізнати. Сиворакша прикрашена тисячею трьомастами бантами, а при ній ілюстрований журнал. Мітітакі походжає сюди-туди, дає вказівки, і кожен їх виконує. Навіть Шановний Добродій не робив зауважень, а тільки промовляв:

— Тіс-ніше! Тіс-ніше!

Полетіли всі разом. Під нами йшов, підстрибуючи, Пішохід, недбало насвистуючи. Його приятель Цвір часто вертався заднім ходом, щоб підбадьорити Пішохода, хоч той і не мав у цьому потреби.

Так ми долетіли до Дунаю. Там спустилися, щоб узяти з собою Пішохода, бо він не міг перейти через Дунай. Двоюрідні брати Піук і Мугик перенесли його через ріку, а на другому березі знов пустили на землю. Ми зупинилися ненадовго, щоб відпочити й напитися води з Дунаю.

— Як багато води, шановний добродію! — хитав головою Шановний Добродій.

Сиворакша була на сьомому небі від щастя, що перелетіла через таку велику ріку і не змочила жодного банта.

Отож ми летіли далі й прилетіли до Турну-Мегурель. Тамтешні горобці, побачивши нас, ахнули. Цвір кружляє задом наперед, Пішохід простує дорогою, насвистуючи, Товстунець пахкотить, як паровоз, Піук і Мугик весь час мугикають веселі пісні, У Фу одягає свою дитячу майку, Довгоніжка так витягнув ноги, що вони стирчать аж за Турну-Мегурель, Мітітакі показує, як пити воду через соломинку, Шановний Добродій пихато походжає й для солідності прокашлюється. Сиворакша своїми тисячею трьомастами бантами здійняла таку пилюку, що в ній сховалася половина Турну-Мегурель і одна нога Довгоніжки.

Румунський горобець товчеться на одному місці, розводить від подиву крилами. Зустрічаючи нас, він, як і годиться, розпитує про все та все шкодує, що нема в них ні пішохода, ні горобця, який би літав задом наперед. Ніхто з них не вміє пити через соломинку, а п’ють прямо дзьобом.

Господарі накрили стіл, почали пригощати нас крихтами, переважно мамалижними. Одна горобчиха, Флоріца, закружляла навколо Шановного Добродія та все припрошувала:

— Прошу вас, домнуле^[2] покуштуйте ось цю крихту!

— Та куштую, куштую, — поважно відказує Шановний Добродій і сидить над крихтою, як справжній домнул. Інші горобці розпитують Сиворакшу про банти і просять подивитися журнал мод, а вона відповідає:

— Сіль ву пле!^[3]

На прощання горобці з Турну-Мегурель зітхали:

— Бачите, які ви майстри, а ми в Турну-Мегурель тільки й уміємо клювати крихти. Ніхто з нас не здогадався ходити пішки, літати задом наперед або щось інше. Правда, ми хочемо полетіти до міста Тулчі, але ще не літали.

— Добре, що у вас є такий намір, — каже Шановний Добродій. — Бо в кожного, хто хоч трохи поважає себе, повинен бути якийсь намір. Ми, приміром, хочемо зробити багато чого, але ще рано про це казати.

Отже, в Турну-Мегурель ми себе вже показали.

Знімок на згадку про Турну-Мегурель. У центрі — Шановний Добродій, сиворакша і Флоріца. Вище горобчиха показує крилами, які великі румунські крихти з мамалиги. Якщо вірити їй, виходить, що румунські крихти ось такі завбільшки!

Повертаючись додому, ми розмовляли про те, що кожен мусить побувати на чужині, щоб його оцінили. Ми часто жартуємо один з одного, а виходить, що ці жарти — наша гордість, і навіть Шановний Добродій на чужині став «домнулом».

Так закінчився наш переліт через Дунай. Після цього кожен з нас і далі вдосконалювався в тій справі, яка припала йому до смаку. Правда, якось Пішохід сказав мені по секрету:

— Знаєш, Джіффе, коли пішохід простує, недбало насвистуючи, на душі в нього легко й ясно, але все одно настає мить, коли дуже хочеться полетіти! Всім серцем відчуваю це. Не знаю, чому так, але це так!

МІТІТАКІ

Я вже згадував, що в Мітітакі є дядько на пташиній Рів’єрі, звати його Фр. Т. Мітітакі. Сам Мітітакі літав туди в гості, а повернувшись, почав пити воду тільки через соломинку, а ми всі пили дідівським способом — дзьобом.

— Чому не покинете цих застарілих звичаїв? — каже нам Мітітакі, посмоктуючи воду через соломинку.

А як же ми можемо покинути, коли, скільки світу-сонця, горобець тільки так і п’є воду: нахилиться, ковтне, потім підніме голову до неба і дякує небу, що дало дощ і ми не загинули від спраги. Може, ми й прості горобці, може, ми й давніші від будь-чого найстародавнішого, але ніколи не забуваємо дякувати за кожний ковток води.

Повернувшись із Рів’єри, Мітітакі приніс соломинку. Він показав нам, як треба культурно пити воду через соломинку. Бо ми (адже горобці — народ простий) досі п’ємо воду дзьобами.

Мітітакі ж ніколи не дякує, насмокчеться через свою соломинку, ткне її під крило та так і гуляє. Сиворакша крутиться біля нього, здіймає пилюку своїми тисячею трьомастами бантами й підмовляє Мітітакі написати дядькові, щоб той вислав нову стрічку з яскраво-рожевими смужками.

— Стрічка — це найпростіше! — поважно відказує Мітітакі, але листа дядькові не шле.

Сиворакша, однак, не впадає у відчай і далі підлизується до Мітітакі, аж дивитися гидко. Коли настав час лелекам летіти у вирій, Мітітакі кілька разів побував у них і просив передати щось своєму дядькові. Лелеки пообіцяли передати й полетіли.

Ми все допитувалися, що просив Мітітакі у свого дядька, а він тільки відказує:

— Майте терпіння, як тільки дядько надішле, самі побачите!

Сиворакша влаштувалася ближче до Мітітакі і, щоб час минав непомітно, почала гортати свій французький журнал. Шановного Добродія охопив похмурий настрій, тому він дивився на всіх суворо і ще суворіше кидав:

— Гм! Гм!

Був кінець літа, все навколо вигоріло від спеки, природа завмерла, розслабилася, нас усіх охопили лінощі. Лише Цвір весело насвистує, ходить туди-сюди і збирає суху їжу на три тижні, бо хоче летіти на Місяць, а, за попередніми підрахунками, йому на це потрібно три тижні. Мугик йому допомагає, звичайно, здебільшого мугиканням: крутиться навколо й мугикає, щоб, мовляв, справа йшла на лад, скажу я вам, за десять днів роздобув одну-однісіньку висохлу комаху, та й ту таку, що зуби поламаєш, поки впораєшся з нею.

Ми сказали про це Мугикові, а він знай собі мугикає та, мугикаючи, пояснює:

— Якщо комаху розмочити у воді, вона м’якшає, і її можна їсти.

— Оце так! — відказуємо ми. — Замість того щоб летіти на Місяць, Цвір сяде посеред дороги розмочувати у воді твою комаху та чекатиме, поки її можна буде з’їсти!

Одного разу рано-вранці Мітітакі одержав від свого дядька Фр. Т. Мітітакі пакунок у блискучій упаковці.

— Ах! Ах! — заплескала в долоні сиворакша й почала кривлятися. Навіть Шановний Добродій пожвавішав, заворушився в своєму гнізді, перехнябленому, мов хатка-руїна.

— Що то за чудеса, шановний добродію?

Ми всі злетілися побачити чудеса, які надіслав Фр. Т. Мітітакі.

Перш за все Мітітакі розгорнув папірець і сказав, що ця жуйка — велике відкриття цивілізації, бо вона не така, як жуйки попередніх часів. Ті жуйки, чим довше їх жуєш, тим вони твердіші й урешті-решт їх доводиться випльовувати. Ця жуйка, плід цивілізації, винайдена на пташиній Рів’єрі. Чим довше її жуєш, тим більше вона набухає і стає повітряною кулькою. Тому й називається кульковою жуйкою.

— Ах! Ах! — знову заплескала в долоні сиворакша, а Мітітакі подарував їй обгортку, запевняючи, що це саме та стрічка, яку вона просила. Сиворакша негайно пов’язала новий бант і почала ходити навколо, але йшла трохи боком, щоб усім було видно її бант.

Дядько Мітітакі надіслав йому, крім кулькової жуйки, крихту з пташиної Рів’єри. Мітітакі не скнара, він дозволив усім роздивитись і понюхати крихту. У Фу дуже здивувався, побачивши крихту, і признався, що в Китаї таких крихт нема.

— Ще б пак! — відказав зневажливо Мітітакі.— Де Китай, а де пташина Рів’єра! Це так, як від землі до неба!

Мітітакі вирішив показати нам, що являє собою кулькова жуйка. Він сів на край гнізда, засунув соломинку під крило й почав жувати, проте кулька не утворювалась. Він двічі спускався пити воду через соломинку і аж коли випив утретє, з’явилася невелика кулька. Мітітакі жував щосили, жував і надував її, і кулька почала поступово збільшуватися. Сиворакша заплескала в долоні й заторочила своє:

— Ах! Ах!

Навіть Шановний Добродій, незважаючи на свою похмурість, вигукнув:

— Браво, шановний добродію!

Кулька дедалі більшала, а Мітітакі все жував, бо хотів показати нам, що це за диво — кулькова жуйка, яку надіслав йому дядько.

— Тільки б не вибухнула вона, бо знищить усіх нас! — залементували ми.

Мітітакі лише похитав головою і жував далі.

І раптом сиворакша пискнула: «Ах!» — і випустила свій журнал. Ми побачили, що кулькова жуйка витягла Мітітакі з гнізда і він повис, ухопившись за неї, але не перестав жувати. Вітер підхопив кульку, Мітітакі зробив над нами два-три кола й полетів прямо в небо.

— Справжній дирижабль! — заволала сиворакша. — Справжній дирижабль!..

А кулька все піднімалася й піднімалася, і ми оніміли від несподіванки. Мугик перестав мугикати. Спочатку ми все ще бачили Мітітакі, але згодом він перетворився на цятку і зник, почала зменшуватись і кулька, невдовзі вона теж перетворилась на цятку.

Тільки-но вона перетворилась на цятку, в небі щось гримнуло, і всі ми здригнулися, ледве не повипадавши з гнізд. Шановний Добродій одразу ж озвався:

— Чи не можна тихіше, шановний добродію! Якщо ми всі почнемо так бухкати, що з цього вийде!

— Що сталося? Що сталося? — почали ми питати один в одного, а Дитяча Майка, який знався на кульках, бо в Китаї їх багато, сказав:

— Кулька Мітітакі лопнула. Якщо кульку сильно надути, вона лопає.

— От лихо! — зітхали ми. — Через якусь кулькову жуйку втратити Мітітакі!

— Отже, шановний добродію, наш Мітітакі став жертвою цивілізації,— додав Шановний Добродій.

Усе життя хтось ходив за нами слідом і спостерігав. Майже не було пташиної події, свідком якої б він не був. Не знаючи, хто він такий і як його звати, ми порадились і назвали його Той хтось.

Ми поволі один по одному розлетілись, бо в кожного були свої справи, та ось надвечір, коли поверталися зморені — хто пішки, а хто на крилах, — чуємо, в небі щось засвистіло: «Ф’юїть!», пролетіло повз нас і впало на землю. Ми кинулися туди й побачили соломинку, яку Мітітакі приніс із пташиної Рів’єри. Оце й усе, що залишилось після вибуху кулькової жуйки. Всі ми дуже засумували, а сиворакша навіть зронила сльозу, взяла нову стрічку й витерла нею очі, не сказавши при цьому «Ах!» і не заплескавши в долоні. Навіть Шановний Добродій не зробив, як звичайно, жодного зауваження, а зіщулився й пробурмотів багатозначно собі під ніс:

— Гм! Гм!

ШПИГУНИ ВИСТЕЖУЮТЬ І ПІДСЛУХОВУЮТЬ

Ми живемо в пташиному світі, всюди втручаємось, усе бачимо, до всього придивляємось, щоб усьому навчитися. Лелека, приміром, не може в усе втручатися, бо заліз на свої єгипетські ходулі і його видно за сто кілометрів, ми ж, коротуни, можемо сховатися за найменшою травинкою, все побачити й залишитися непомітними. Як каже Пішохід, що насвистує: ми народжені бути шпигунами! Адже око в нас призвичаєне пильнувати, почуття загострені, а якщо вже говорити про спритність, то в цьому ми всіх птахів заткнемо за пояс.

Так ми думали самі про себе, але поки живеш, усе вчишся. Нашою сусідкою стала одна сорока, балакуча, як і всі сороки. Почала вона будувати гніздо. Зо дві підводи гілок принесла, закріпила гілки на дереві, й вийшло величезне гніздо — не гніздо, а палац. Щоб його не мочив дощ, сорока накрила гніздо дахом, а ще зробила двоє дверей: в одні заходила, в другі виходила. Ми подумали, що її палац уже готовий, тепер сорока знесе яєць і почне висиджувати їх. Але вона й далі обладнувала свій палац: наносила багна з річки, вимазала ним підлогу, а коли підлога висохла, почала носити всякі дрібниці, що можуть згодитися в господарстві: то ганчірку, то клоччя, то пір’їну. Сорока ніколи не йде впорожні, а все напихає в свій палац.

Шановний Добродій не витримав:

— Шановний добродію! Ти перетворила своє гніздо в шаповальню, стільки вичісків напхала в нього!

А сорока базікає, в одні двері заходить, в другі виходить і зникає в лісі, а невдовзі знову повертається й несе вовну. Таку нахабу рідко де можна зустріти. Мугик бачив, як вона скубе вовну з овець, щоб обладнати свій палац. Люди женуть овець на пашу, а сорока — хоп-хоп — і до овець, з однієї скубне трохи вовни, з другої і зникає, як дим. Ми, горобчики, хоч би й по коліна ходили у вовні, не зазіхнемо на чуже, а сорока зазіхає.

Одначе, хоч би там як, нарешті вона закінчила обладнувати своє недолуге гніздо, знесла яєць і влаштувалася їх висиджувати. Висиджує, але не так, як ми, тихо й лагідно, а цілий день базікає, так що навіть у Шановного Добродія заболіли вуха. Сиворакша пішла до неї похвалитися своїми бантами, а сорока як почала сміятися, то сміялась, аж поки сиворакша розсердилася, підхопила банти й полетіла геть. Тільки тепер ми зрозуміли, чому в сорочому палаці два входи. Адже хвіст у сороки стирчить на три кілометри, от вона й зробила другий хід, щоб з нього стирчав хвіст, а з переднього — голова.

Отож вона влаштувалася, а ми підлетіли, покружляли навколо й почали шпигувати. Хтозна, навіщо було шпигувати, але про всяк випадок шпигували всі, а найбільше — Пішохід, що насвистує. Йому це краще вдавалося, бо сорока навряд чи здогадалася б, що він за нею шпигує. Пішохід іде собі, нікого не чіпаючи, і недбало насвистує — можна подумати, ніби він вийшов просто так собі, щоб насвистувати. Проте він, насвистуючи, поглядає одним оком на сороку. А дурепа сорока навіть не здогадується, що за нею шпигують. Вона, мабуть, думає: «Цей гороб’ячий народ цілими днями ганяється за комахами, де вже йому займатися шпигунством!»

Однак ми шпигуємо, і чим більше, тим непомітніше робимо це. Навіть сиворакша шпигує. Сорока думає, що та приходить до неї хвалитися своїми бантами, тому кепкує з неї, аж хвіст труситься, а сиворакша вдає із себе ображену і водночас шпигує.

Так тривало кілька днів. Одного ранку, коли Цвір похвалився, що йому залишилося назбирати сухих харчів лише на один день і він буде готовий полетіти на Місяць, у лісі озвалася зозуля.

— Ку-ку! — прокувала вона, перелетіла на сусіднє дерево і знов почала кувати.

Сорока занепокоїлась, вийшла через передні двері свого палацу і ввійшла через задні. Чоловік зозулі підлетів ближче до сороки, сів на сусіднє дерево й почав там кувати. Шановний Добродій саме хотів відповісти, коли побачив зозулю, яка тихо з’явилась на галявині. Зозуля сховалася, знесла яйце і вхопила його дзьобом. Потім втупилась у сороку й пильнувала, що та робитиме далі.

Зозуля, яка чекає слушної хвилини, щоб покласти яйце в сороче гніздо.

Чоловік зозулі тим часом сидів на дереві й дражнив сороку. Пішохід, що насвистує, обминув зозулю, а вона, побачивши його, вдала, ніби шукає комах на галявині, але не випускала яйця з дзьоба і не відвела погляд від сорочого гнізда. Сорока хвилювалася, мабуть, подумала, що зозуля хоче прогнати її з гнізда й зайняти його, щоб знестися там. Вона навіть не помітила, що це зозулин чоловік, і не здогадалася про його шпигунські наміри.

Нарешті сорока не витримала, налетіла на зозуля й прогнала його в ліс, галасуючи:

— А дідько б тебе вхопив, підла негіднице!

— Ой, ой! — запищав зозулин чоловік, удаючи, ніби дуже злякався, і полетів удвічі швидше за сороку.

Тільки-но сорока погналася за зозулиним чоловіком, зозуля підлетіла з галявини й поклала яйце в сороче гніздо. Після цього вона прожогом метнулася в протилежний бік. Деякий час ми стежили за нею, а потім загубили. Тут з’явилася сорока й почала обурено кричати:

— Ти диви, вона нестиме яйця в моєму гнізді! Куди ж там!

Вона зайшла у свій палац, хвіст її знову висунувся на три кілометри, і ще довго чулося її невдоволене:

— Ти диви, вона нестиме яйця в моєму гнізді, ота негідниця!

Шановний Добродій був дуже здивований тим, що скоїлося.

— Оце називається наука, — хитав він головою, — наука так наука!

З цього приводу я кажу нашим, що хоч ми й ходили до школи, мусимо вчитися все життя, бо і найвченішій людині не вистачає науки. Сиворакша додає:

— Авжеж, не вистачає! Я, приміром, відколи себе пам’ятаю, читаю журнал мод 1903 року і все одно бачу, що науки мені бракує, бо світ постійно розвивається й щодня десь вигадують новий бант. Справді, освічена людина ніколи не спатиме спокійно, якщо не стежитиме за появою нових бантів. Я завжди прагну бути в курсі.

Пішохід, що насвистує, втрутився й собі в розмову.

— По-моєму, — сказав він, — це гарний урок для всіх. Я особисто тричі обминав зозулю, недбало насвистуючи, і зблизька бачив, як вона дивилась і слухала, наче справжній шпигун. У мене ще тоді майнуладумка, що то шпигуни стежать за нами й підслуховують. Майте на увазі, що й зараз, коли ми так голосно базікаємо, навколо нас у сутінках ходять шпигуни, стежать за нами й підслуховують. Тому краще розмовляти пошепки, а ще краще зовсім замовкнути.

Пішохід, що насвистує, давав приватні уроки з ходьби. Тут видно, як він навчає сороку ступати навшпиньки. Оскільки Пішохід більше не літав, кермо правило йому за палицю.

Ми принишкли. Шпигуни стежили й слухали, та все дарма. Ліс ущух. Звідкись з’явився зозулин брат — пугач — і загукав:

— Чув! Чув!

Сорока заворушилася в своєму палаці й крізь сон запитала згори:

— Ти чув про ту негідницю, дідько б її вхопив, яка хотіла знести яйце в моєму гнізді?

— Чув, чув! — відповів пугач.

Він літав у лісі цілу ніч та все кричав:

— Чув! Чув!

Ми заснули, виспалися, а коли прокинулися, чуємо — він і досі кричить своє:

— Чув! Чув!

Мугик поскаржився, що не зімкнув очей, бо в нього боліло коліно.

— Я не спав цілу ніч, — сказав він. — Мугикаю собі під ніс, щоб не почув якийсь шпигун, і думаю, чи пугач, бува, не шпигун, бо безперестану пильнує й слухає. Таки дійшов я своїм простим розумом, що він шпигун!

Скажу я вам: це непогано — всюди совати свого носа, придивлятися до всього, що бачиш, і з усього робити висновок. Інакше залишишся простим, як сорока, думатимеш, що висиджуєш у своєму гнізді хтозна-що, а висидиш чуже яйце, яке підклав у гніздо якийсь шпигун.

ЯК ШАНОВНИЙ ДОБРОДІЙ ЛІТАВ ДО ЦАРГОРОДА

Одного разу Шановний Добродій розповів нам про свою мандрівку до Царгорода. Так воно було чи не зовсім так, не знаю, тому переповім цю історію, як її чув, а читач хай вирішить сам, що в ній правда, а що ні. Ось вона.

Як ви знаєте, в мені давня пристрасть до східних країн, та все немає часу для мандрів. Я вже давно мрію полетіти туди, зустрітися з самим Алі-Бабою, із злодіями, із славнозвісним Гаруном аль-Рашідом, але не вистачає часу для такої тривалої подорожі. Не завадило б і в Індії побувати. В Індії все священне: і корови, і мавпи, а найбільше — горобці. В Індії лише людина не священна, а решта все священне. Отже, все мандрувати збираюся, та через роботу ніколи вгору глянути, шановний добродію!

Одного дня кажу собі: підскочу бодай до Царгорода. Царгород теж на Сході, розташований він недалеко, та й долетіти до нього неважко, треба тільки спитати дорогу. Я переконався, що, розпитуючи, можна дістатися до Царгорода. Тоді саме дозрівали соняшники, вибрав я собі гарний соняшник край дороги, сів, схрестивши ноги, як турок, лузаю насіння й чекаю, коли з’явиться хтось, в кого можна спитати дорогу до Царгорода.

А ось нарешті й той, хто мені потрібний. Так і так, кажу йому. Чоловік пояснив, як дістатись до Царгорода. Він пішов собі далі, а я знов лузаю насіння й чекаю, поки йтиме ще хтось: вирішив перепитати про всяк випадок. Ви не уявляєте, скільки людей проминуло тоді, і я нікого не пропустив, не спитавши дорогу на Царгород. Хто не знав, той не знав, тільки знизував плечима, але хто знав, пояснював мені з усіма подробицями. Отже, сиджу я собі, схрестивши ноги, в соняшника на голові, лузаю насіння й поволі наближаюсь до Царгорода завдяки своїм розпитам.

Шановний Добродій розпитує корову, яку він випадково зустрів, про дорогу до Царгорода. Корова розгубилася від його запитання і призналася, що вперше в житті чує про таке пасовисько.

Раптом, шановний добродію, чую галас на дорозі. Гудуть ріжки, б’ють барабани, долинають звуки бубна. Танцюристки танцюють босі на пилюці, слідом за ними йдуть озброєні до зубів солдати, за солдатами носії щось несуть на ношах. Негри махають віялами, відганяючи мух від нош. Ось процесія підходить ближче й зупиняється переді мною. Гудуть ріжки, б’ють барабани, бубни, та тут із нош подали знак, і все враз ущухло.

Тільки-но запала тиша, думаю собі: спитаю й цих, як добратися до Царгорода. Запитав, а з нош виглянула бородата голова в чалмі.

— Та це ж і є Царгород, — каже чалма, — а я — турецький султан разом з великим візиром та своїм почтом.

Вій махнув рукою, загули ріжки, вдарили барабани, процесія рушила далі й досить довго йшла, бо султанський почет був чималенький. Коли він проминув, з’явився великий візир, теж на ношах і в чалмі, його почет був майже такий, як і султанів. За ним тяглися інші, всі царгородські, а я сидів на голові в соняшника, схрестивши ноги по-турецькому, й думав: «Ти диви, шановний добродію, якщо захочеш, то завдяки розпитам можеш дістатися до Царгорода й побачити навіть турецького султана й великого візира! Поки дістанешся туди, все розпитуєш, зате повертатися зовсім легко, бо не треба розпитувати.

— Я думав, — сказав Чику, — що в турків немає султана, а виходить, є, та ще й великий візир є!

Шановний Добродій подивився на нього незадоволено.

— Ти як гадаєш, шановний добродію, — відказав він, — хіба турок може жити без султана? Турок ніяк не може без султана! Якщо навіть не буде султана, то він сам стане султаном, якщо не буде великого візира, сам стане великим візиром, бо інакше він не може.

Почувши розповідь Шановного Добродія, зозуля вигукнула:

— Я на твоєму місці пішла б собі далі до Індії!

— Шановний добродію, Індія — не Царгород, до неї не дуже просто дістатися! — відрубав Шановний Добродій.

ДАЛЕКИЙ ПОЛІТ

Коли постало питання про політ до Місяця, Цвір перший із нас заявив, що полетить, і заходився готуватись до цього. Цвір мав намір летіти задом наперед, бо вважав, що так набагато легше можна подолати місячне тяжіння.

Якщо хтось із горобців надумає кудись летіти, решта горобців допомагають йому. Між нами не було жодного, хто б не дбав про політ Цвіра, всі намагалися чимось допомогти, навіть Шановний Добродій кілька днів підряд креслив дзьобом на піску якісь формули і заявив, що Цвір мусить летіти по параболі. Цвір не думав, як йому летіти — по параболі чи інакше, та коли Шановний Добродій показав йому свої розрахунки, він погодився, що краще летіти по параболі.

— Звичайно, — поплескав його захоплено по плечу Шановний Добродій, — звичайно, лети по параболі, шановний добродію! На те ми й друзі, щоб підказати тобі найпростіший шлях — по параболі!

Ми постійно чергували біля залізниці, чекаючи поїзда. Пасажири викидали з вікон шматки газет, а ми підбирали їх і несли розшифровувати. В газетах частенько писалося про політ до Місяця, про підготовку до нього і про наступні труднощі. Ми розуміли, що ця справа дуже складна. Пішохід, що насвистує, твердив, що якби було шосе або хоч козина стежинка до Місяця, він пішов би до нього пішки й так само пішки повернувся: засунув би крила в кишені, насвистував і поволі йшов, аж поки дійшов би до Місяця. Але оскільки туди немає ні шосе, ні навіть козиної стежинки, Пішохід не зважується на таку мандрівку.

Цвір сто разів перевіряв усе, що брав із собою в політ, виправляв параболу. Шановний Добродій, який забезпечував точність розрахунків, так упевнено вносив поправки, наче все життя тільки те й робив, що посилав горобчиків на Місяць. Сиворакша теж знайшла собі роботу, щоб не стояти осторонь. Вона вважала, що політ залежить від знаку Зодіака, а тому вирушати слід залежно від того, під яким знаком народився Цвір. Виявилося, що знак Цвіра — Близнята. Сиворакша кудись подалась, невдовзі повернулась з аркушем книжкового паперу й сказала, що принесла Близнят, та ми подивилися й побачили тільки одного Близнюка. Проте це не завадило сиворакші ворожити на половині Близнят і пророкувати успішний політ до Місяця. Що правда, то правда — сиворакша ворожила краще за циганку.

Цвір поклав половину Близнят у багаж і дуже підбадьорився тим, що знак Зодіака віщує йому успішний політ.

Я вже казав, що всі без винятку горобці допомагали Цвірові. Двоюрідні брати Піук і Мугик разом з Дитячою Майкою блукали два дні, шукаючи кінську підкову, і ледве її приволокли.

— Піук, піук, старий турок смокче чубук! — виводив Піук, а ті двоє підспівували йому.

— Ця кінська підкова, — сказав Піук, — приносить щастя, тому я дарую її тобі в дорогу. Хай вона буде тобі талісманом, а коли дістанешся до Місяця, прибий її там. Люди, побачивши її, скажуть: «Оце-то горобчики, випередили нас, прибили кінську підкову на Місяці!» А ми відповімо: «Це — на щастя!»

Підготовка до польоту на Місяць. Видно, як усюди кипить напружена робота. Політ буде здійснено по параболі, обчисленій Шановним Добродієм. Одна тільки заковика, не знаємо, як підняти в повітря запас сухих харчів.

Наш Цвір аж сльозу пустив, так розчулився. Сам він навряд чи встиг би роздобути все. Його політ мав тривати три тижні — туди й назад. Йому потрібні були сухі харчі на три тижні та ще багато дечого. Тому кожен з нас приніс хто крихти, хто комашок, хто пісок для травлення. Одного дня до нас прибули румунські горобці з Турну-Мегурель, знайомі ще з нашого перельоту через Дунай. Вони довідалися про політ, принесли Цвірові подарунок — крихту мамалиги — і вирішили поділитися досвідом. Горобці з Турну-Мегурель здійснювали пробний політ до Тулчі, і політ був успішний. Вони встигли розізлити всіх собак у Тулчі.

— Якщо, — сказали вони, — наш політ до Тулчі завершився успішно, то ваш на Місяць буде ще успішніший.

— Як не бути йому успішним, — погодився Шановний Добродій, — коли він буде здійснений заднім ходом і по параболі. Ви летіли до Тулчі не по параболі й тому відстали від нас, шановний добродію!

Горобці з Турну-Мегурель визнали, що справді летіли не по параболі, бо з Турну-Мегурель до Тулчі не так уже й далеко, аби летіти туди по параболі.

— До Тулчі — так, — хитав головою Шановний Добродій, — а спробуйте полетіти до Браїли, тоді я подивлюся, як ви обійдетеся без параболи!

— Так, домнуле, — погодилися горобці з Турну-Мегурель, — до Браїли справді не долетіти без параболи.

Румунські горобці подалися додому, попросивши нас, коли політ закінчиться успішно, негайно надіслати їм звістку, і ми пообіцяли.

Минуло ще кілька днів ретельної підготовки. Якось примчав захеканий Пішохід, що насвистує.

— Нас випередили! — вигукнув він, і всі ми обступили його, щоб дізнатися, хто нас випередив.

Цвір пополотнів.

Пішохід розповів, як він ішов житом, щоб спіймати комаху, насвистував собі й мимохідь шпигував за кожним стеблом, за кожним житнім колосом, бо саме там ховаються комахи. Тим часом він побачив жайворонків. Жайворонки почепили собі на голови чубчики, а один гордовитий тупцяв тільки на пальцях, вбирався, і ціла зграя помічників щось на ньому зав’язувала, оглядала, чи міцне в нього пір’я, і всі говорили про політ. Пішохід підійшов до них, насвистуючи, і запитав, наче між іншим, про який політ ідеться.

— Та до Сонця, — відповіли жайворонки. — Наш жайворонок полетить до Сонця й назад.

Горобчик, бачачи, що в жайворонка нема ні сухих харчів для польоту, ні піску для травлення, запитав, з чим той летітиме.

— З бутербродом, — відказали жайворонки. — Він летить дуже швидко, йому вистачить одного бутерброда, щоб долетіти й повернутись.

— Він летітиме по параболі? — спитав Шановний Добродій.

— Ні, не по параболі,— відповів Пішохід.

— Він не долетить! — упевнено сказав Шановний Добродій, знявся з гнізда й полетів до жита.

Ми майнули слідом за ним.

У житі знялася метушня. Ми зайняли позицію на дереві, підготовка на ниві вже закінчувалася, і раптом усі побачили, що жайворонок полетів просто вгору, до Сонця, і ми скоро випустили його з очей. Всі ми засмутилися й похилили голови, а жайворонки, вдивлялись у небо, зчинили галас.

Не пам’ятаю, скільки стояли ми так, похнюпивши голови, коли почулося: «Гуп!», — і ми побачили серед жита жайворонка. Всі збіглися до нього.

— Ах! Ах! — лементували жайворонки й били крилами.

Жайворонок лежав у житі мертвий, весь обвуглений.

— Я так і знав, — сказав Шановний Добродій. — Сонце надто гаряче, не можна летіти просто на нього, та ще й з одним-однісіньким бутербродом. Тут потрібна парабола, шановний добродію, і летіти слід кружним шляхом!

Він підбадьорливо поплескав Цвіра по плечу, і ми повернулися на наше дерево, щоб закінчити останні приготування. По дорозі жваво базікали і лишилися дуже задоволені, що обрали саме Місяць, бо Місяць холодний, на нього можна ступити босою ногою й не обпектися, можна обійти його з усіх боків, вивчити і, маючи запас харчів, повернутися назад.

Наступного дня ми встали рано-вранці, востаннє перевірили все потрібне для мандрівки. Шановний Добродій ще раз обчислив параболу і сказав, що помилки немає. Сиворакша з’явилася з усіма тисячею трьомастами бантами, наче на свято. Цвір потискував кожному крило, ми намагалися триматися мужньо, хоч багато хто з нас пустив сльозу, бо все було надто хвилююче. Цвір помахав нам, підскочив і влаштувався на своєму багажі.

Його багаж був великий, як копиця сіна. Цвір постояв на копиці, глянув на обрій, потім на блідий Місяць і гукнув:

— До побачення!

— До побачення! — загукали ми. — Щасливої дороги і благополучного повернення!

А сиворакша промовила по-французьки:

— Бон воаяж!^[4]

Цвір натужився, поплескав крилами, але не зміг підняти копиці.

— Оце так! — вигукнув Шановний Добродій. — Давайте всі піднатужимося, бо Цвірові важко відірватися від землі.

Ми поплювали на крила, напружилися щосили, але копиця навіть не ворухнулася.

— Що робити? — запитав Цвір згори.

— Подумаємо, — відповіли ми, почали літати навколо й думати. Думали-думали, та й знову взялися за копицю, але не змогли зрушити її з місця. Шановний Добродій піднявся до Цвіра, знов обчислив параболу і сказав:

— Дивно! Парабола правильна, а летіти не можна. Тут, мабуть, щось є, шановний добродію!

Мушу сказати, що ніч застала нас біля Цвіра та його багажу. Переночували на копиці, наступної ночі знов переночували там. Не пам’ятаю, скільки ще днів і тижнів билися ми над тим, як відірвати проклятущий багаж від землі. Скажу тільки, що ми й досі мудруємо, бо анітрохи не втратили надії, що Цвір полетить-таки до Місяця — з усіма зібраними крихтами, комахами, з кінською підковою на щастя, з половиною Близнят і піском для травлення.

ПРО ОПУДАЛА

Одного ранку вдарила така посуха, що люди не могли працювати в полі. У нас же були свої клопоти — то одне треба зробити, то інше, а на посуху вже зовсім не лишалося часу. Мугик і Піук сказали:

— Усе живе згорить, відкладімо на потім свою роботу і зробімо чудо, хай піде дощ. Адже ніхто, крім нас, не потурбується про дощ.

Нам не вперше робити чудо. Якщо захочемо, щоб пішов дощ, виходимо всі разом на дорогу, купаємося в пилюці й гукаємо хором:

— Чик-чик-мугик!

І тільки-но покупаємось, відразу з’являється насуплена хмара, прямує до нас і здалеку гримить. Так сталось і цього разу. Ми покупалися, над горою з’явилася хмара, постояла там і двічі гримнула, щоб попередити про себе та розвіяти сумніви. Хмара все перерила, та не знайшла нас: ми сховалися. А тоді розгнівалася, вдарила гарматою по одному дереву, воно тріснуло навпіл і спалахнуло. Потім хмара пішла своєю дорогою і ще довго гарчала та оглядалася, а ми обтрусили пір’я, покупалися в калюжах і погналися за комахами.

Лише сиворакша не гналася ні за чим, бо дощ намочив усі її банти й вона розвісила їх сушитися на сонці. Тим часом земля протряхла так, що можна було орати. Люди висипали в поле, лелеки ступали своїми ходулями по ріллі. Ми помітили, що один чоловік доорює ниву і все озирається. Інші вже виорали й почали сіяти просо. А чоловік доорав, тільки сіяти не починає.

— Він боїться нас, тому не сіє. Давайте налякаємо його!

Взялися ми дружно, кинулися з лісу, вигукуючи: «Бж-ж-ж!» — і пролетіли в чоловіка над головою. Він так налякався, що сів на ріллю, а ми піднялися і знову мчимо над ним. Два чи три рази пролетіли так, потім сіли на дереві, щоб бачити чоловіка. Пішохід, що насвистує, обминув його, зневажливо глянувши, простежив за ним і повернувся до нас. Чоловік зняв капелюха, ляснув ним по коліну, почухав потилицю і промовив:

— Чи сіяти просо, чи не сіяти?.. Якщо посію, горобці склюють. Якщо не посію, нічого буде жати. Сіяти чи не сіяти? Мабуть, таки сіяти.

Він підвівся, щоб сіяти, а ми знов почали літати над нивою і дзижчати щосили: «Бж-ж-ж!» Чоловік сіяти передумав, сів, почухав потилицю, помовчав. Пішохід, що насвистує, ще раз обминув його зневажливо, начебто випадково, простежив, що той робитиме, і повернувся до нас.

— Мовчить і чухає потилицю, — сказав Пішохід. — Мабуть, щось вигадує.

Якщо людина чухає потилицю, значить, вона думає. Людина не те, що горобець, вона не думатиме, не почухавши потилицю. Чим більше людина чухає потилицю, тим більше може придумати. Наш Пішохід добре знає світ пішоходів, усі пішохідні тонкощі. Він і нас переконав, що чоловік на ниві зараз щось придумує і ми щомиті можемо впевнитися в цьому.

— Нічого він не придумує,— заперечив Шановний Добродій. — Він навіть думати не може, такого ми нагнали на нього страху. Ось побачите, ніякого проса він не посіє.

Поки Шановний Добродій говорив так, чоловік забив палицю в ріллі, прикріпив зверху поперечку, так що утворився хрест, зняв із себе сорочку й натягнув на хрест. Далі почепив на палицю шапку, трохи постояв, знов почухав потилицю і зняв штани. Набивши їх соломою, зав’язав мотузками, порізав де-не-де сорочку, щоб з неї звисало лахміття, і відійшов подивитись, яке з вигляду те, що стирчало в ріллі. А воно таки добре стирчало.

— Він хоче нас налякати, — сказав Пішохід, що насвистує.— Чоловік, який не хоче, щоб горобці виклювали його просо, скидає з себе одяг і робить опудало.

Наша хоробрість перейшла у прислів'я. Ніхто не може так сміливо, як ми, ходити біля лютого опудала. Інші підібгали б хвости від жаху, а ми — навпаки!

Шановний Добродій пішов, сів на опудало, почав клювати шапку і лаяти чоловіка:

— Хіба так роблять опудала, шановний добродію! Якщо ти хочеш налякати нас, треба поставити тут велике опудало, а тоді ми подумаємо, лякатися чи не лякатися.

Почувши це, чоловік підхопився і зник. Досить довго після цього він носив усяке сміття з села, всюди поставив опудала — одні великі, інші маленькі, з бантами, з тріскачками й гарбузами, а деякі обтикані пір’ям. Уся пива була уцяцькована опудалами. Інші ниви зеленіють собі, а нива цього чоловіка прикрашена опудалами. Він ходить між опудалами, одне поправить, якщо воно нахилиться від вітру, друге заб’є глибше в землю, третє переставить, щоб дивилося своїм лютим обличчям на нас. Поглянути — нива наче засіяна опудалами.

Восени всі люди вийшли збирати просо, а чоловік приїхав підводою й почав збирати опудала. Одне поклав, друге, і так повний віз, кілька опудал навіть стирчали з нього… Відтоді коленої весни цей чоловік розставляв опудала на ниві, а восени збирав їх. Він назавжди відмовився сіяти просо, бо боявся горобців.

АВТОГРАФИ

Ніхто не знає, коли саме він стане знаменитим. А воно буває так: прокидаєшся вранці і поки потягуєшся в гнізді, розумієш, що ти вже знаменитий. Якщо спитати, чим саме знаменитий, відразу, може, й не скажеш, але відчуєш, що знаменитий.

Звичайно, знаменита особа набагато цінніша за незнамениту… Одного ранку Піук прокинувся в своєму гнізді дуже знаменитим. Напередодні він уполював комаху, схожу на жука-дроворуба. Ніхто з нас ще не спіймав такої комахи. Ми знали, що така є, чули про неї різні історії, але ніхто її не ловив і навіть не бачив. А Піук, коли летів повз річку, побачив на одному дереві дивовижну комаху, схопив її й закричав:

— Ура!

У Фу саме прав у річці майку і так з мокрою майкою й прибіг подивитися, що там діється. Пішохід, що насвистує, теж був поблизу, пішов через міст, щоб подивитися на комаху, але спіткнувся і впав у річку. Однак, і далі недбало насвистуючи, він підійшов до Піука та У Фу й захоплено розвів крилами.

Хтось пригадав розповідь Мітітакі про те, що на пташиній Рів’єрі горобець стає знаменитим, коли знайде щось рідкісне, або стрибне вище за всіх, або пролетить далі за всіх. Ось і Піук став знаменитим.

— Та який же я знаменитий? — ніяковів Піук. — Що тут такого — спіймав комаху.

— Знаменитий, знаменитий! — стверджував Шановний Добродій. — Коли ми перелетіли через Дунай і зупинилися в Турну-Мегурель, горобчиха Флоріца питала мене, чи не спіймав, бува, хтось із нас комаху, схожу на жука-дроворуба. Отже, й там знають, що вона є, але й вони не бачили її. А ми побачили. Ось що таке знаменитість, шановний добродію!

Лягаючи спати, Піук був такий, як і всі ми, а прокинувся знаменитим завдяки комасі-дроворубу. Ми, тільки-но повставали, взялися за справи, а Піук навіть не ворохнувся, бо вже був знаменитий.

— Важко, — гукає він нам з гнізда, — бути знаменитим! Розплющиш очі й не знаєш, до чого братися!

Справді — до чого братися? Ми сушимо собі голови, хочемо підказати йому, але нічого не можемо придумати. Нарешті сиворакша сказала, що Піук мусить роздавати автографи. Знаменита людина тільки те й робить, що роздає автографи. Якщо вона навіть не хоче, її все одно всюди примушують підписуватися, зупиняють, оточують і не пускають далі, аж поки не дасть автограф.

Нарешті Піукові вдалося схопити і зв’язати мотузкою славнозвісну комаху-дроворуба, завдяки чому він став знаменитим в усьому світі й пішов роздавати автографи направо й наліво.

— Тут нічого думати, — сказала сиворакша. — Просто рушаєш по світу й починаєш роздавати автографи! О, якби я була знаменитою, я б тільки те й робила, що роздавала автографи!

— Гм, знаменита! — сказав Шановний Добродій. — Легко сказати, але хіба можна стати знаменитою лише з журналом мод? Адже для цього потрібні бодай два журнали, шановний добродію!

Піук випроставсь у гнізді, як справжня знаменитість, і приготувався роздавати автографи.

— А де треба розписуватися? — спитав він.

— Iди, — кажу йому, — розпишись на багажі Цвіра. Коли Цвір полетить на Місяць, він доставить туди й твій автограф. Той, хто спіймав комаху-дроворуба, заслуговує, щоб надіслати автограф на Місяць!

Піук послухався, пішов і розписався.

Потім він помандрував по світу роздавати автографи, витрачаючи на це весь час. Якось повз нас пройшов поїзд, на паровозі ми побачили автограф Піука. І автобуси різні проїжджали по дорозі, і машини. Мушу вам сказати, що на всіх був Піуків автограф.

Ми завжди в дорозі, а по дорозі що тільки не проїжджає! І що б не проїхало, на всьому бачимо автограф Піука.

— Нехай розписується, — кажемо ми. — Адже не кожному щастить спіймати комаху-дроворуба. А Піукові пощастило.

Одне тільки нам не подобалося: тільки-но Піук став знаменитим, він зовсім нас забув. Здається, так буває з усіма знаменитостями. Одного дня він повернувся до нас і розповів, як усюди роздавав автографи і що світ дуже жадібний до автографів.

Піук вкрив автографами половину землі й збирався піти на другу половину. Горобчик Довгоніжка запевняв його, що на другій половині в стільки ж місця, скільки й на ній.

Тепер кожен з нас шукає свою комаху-дроворуба, щоб стати знаменитим, як Піук. Коли всі станемо знаменитими, покинемо свою теперішню роботу і підемо по світу роздавати автографи. Нічого, що дехто натякає з заздрістю:

— Маючи комаху-дроворуба, знаменитим може стати хоч хто!

Усе ясно: де є знаменитість, є й заздрощі. Казати легко, а от спробуй знайти комаху-дроворуба і спіймати її! Що ви на це скажете?

МАЛЬОВАНІ ГОРОБЧИКИ

Як тільки випаде сніг у полі, піде жодної комахи не зустрінеш, а тим більше комахи-дроворуба. Ось чому ми перелітаємо ближче до сіл. Тільки Мугик подався на залізничну станцію, влаштувався на годиннику і не захотів іти з нами, бо не буде кому приймати й відправляти поїзди. Шановний Добродій тягав за собою всі свої пожитки, по дорозі весь час струшував з себе сніг і не переставав бурчати:

— Ну й сніг, шановний добродію! Великий хліб буде цього року!

Цвір летів задом наперед, а Піук несподівано написав нову пісню: «Піук, піук, мої ноги, як кютук^[5]!» Пішохід, що насвистує, інколи так загрузав у кучугурах, що стирчав тільки дзьоб. Аби не загубити товариша, ми поверталися, витягували його з кучугур, і він знову незграбно йшов, недбало насвистуючи. Сиворакша не знала, що робити зі своїми тисячею трьомастами бантами. У Фу казав:

— Я в самій дитячій майці ледве пересуваюсь, а що було б, якби довелося носити тисячу триста бантів!

— Це для краси, — пояснював Шановний Добродій, — а коли щось робиться для краси, то воно не має меж.

Чику повторював:

— От було б харчу, якби це був не сніг, а комахи!

Де на крилах, а де й пішки, дісталися ми до одного сільця. Походили туди-сюди і влаштувалися в якійсь повітці.

— Ну й пилюка, — невдоволено сказала сиворакша, здіймаючи ще більшу пилюку своїми бантами. Шановний Добродій безперервно чхав і до пізнього вечора робив усім і всьому зауваження.

Першу ніч нам не дуже пощастило, сяк-так переночували і вже на світанку були готові до роботи. Сніг перестав сипати, а коли ми виглянули надвір, то побачили тільки білу гладінь. Не пам’ятаю, хто перший сказав, що саме пора малювати. Пішохід повалився у сніг, і коли ми підійшли, то побачили, що він намалював пішохода.

— Браво, шановний добродію! — похвалив його Шановний Добродій і спитав, хто ще хоче малювати.

Слідом за Пішоходом рушив Дитяча Майка. Він покрутився біля повітки, вибрав гарне місце і впав у сніг. Коли ж підвівся, ми побачили там відбиток нашого У Фу і його дитячої майки.

Тоді всі ми вилетіли з повітки на подвір’я й почали малювати. Хто намалював один хрестик, хто два, а сиворакша — два хрестики й один бант… ще два хрестики й один бант. Товстунець намалював півтора товстунця, Маленька Кома розмалював усе комами, Піук розмахнувся й посеред двору намалював горобчика, який купається в снігу. Треба було мати велику уяву, щоб упізнати на малюнку горобчика, який купається в снігу. Власне кажучи, для нас важливіше було малювати горобчиків, а не впізнавати, що саме намальовано. Горобчик Довгоніжка теж намалював себе, тільки ноги його стирчали за малюнком.

Розмалювавши все подвір’я, ми вийшли на вулицю, щоб вправлятися далі там.

— Браво, хлопці, отак, шановний добродію! — підбадьорював нас Шановний Добродій з повітки. — Джіффе, намалюй горобчика на снігу біля криниці, щоб кожний, хто підійде напитися води, зупинивсь і замішувався малюнком!

У цей час прийшов Мугик, залишивши ненадовго залізничну станцію. Він теж почав малювати горобчиків, але не встиг закінчити, бо вдалині показався поїзд. Мугик відлетів прийняти поїзд, а потім відправити його, ми ж порадили йому малювати горобчиків на станції: туди приходить багато людей, і всі побачать малюнок.

Правду кажучи, ми були дуже захоплені й думали, що вкриємо своїми малюнками все снігове полотно. Але раптом на подвір’я вийшла качка, примружилась, подивилась на наші малюнки й собі почала малювати. Малювала вона по-качиному: тут залишить відбиток плавника, там залишить, зупиниться, помилується ними і знов за своє.

Побачивши все, що ми, горобчики, малюємо на снігу, дурна качка теж почала малювати, але в неї нічого не виходило. Там, де вона ступала, залишалися лише качині сліди.

І геть не вибирає місця, а малює по наших малюнках — багато шкоди наробила. Слідом за качкою прийшли кури й теж почали малювати, тільки вже курячим способом. Яких тільки слів не наговорив їм Шановний Добродій, але хіба вони розуміють слова! Ідуть і затоптують наші малюнки, роблять свої малюнки на снігу і від радощів кудкудакають. З’явилася ще й корова, вся зіщулена від холоду, та як ступить ратицею на один малюнок, на другий — тільки де-не-де залишилося по одному хрестику.

— Браво, шановний добродію! — промовив Шановний Добродій до корови. — Якщо не вмієш малювати, навіщо топтати ратицею намальоване!

Корова навіть не глянула в наш бік, а махала собі хвостом та малювала ратиці коров’ячим способом.

Через кілька днів знову випав сніг і засипав усі малюнки. Ми сиділи в сухому приміщенні й базікали про білих вовків. У наших місцях з’явилися білі вовки, вони прийшли з Турну-Мегурель, подолавши пішки замерзлий Дунай. Піук, який, роздаючи автографи, побачив світу, розповідав:

— Там такі великі морози бувають, що не тільки вовки стають білими, а й усе навкруги.

— А горобчики? — запитав Шановний Добродій.

— Від холоду й горобчики біліють, — відповів Піук.

Шановний Добродій помовчав-помовчав і зітхнув:

— Як там тепер бідолашна Флоріца?

ЧИ

Один наш горобчик, Чи, полетів жити в село. Взимку він грівся в солом’яній стрісі на повітці, зробивши в ній дірку, і хоч як було холодно, горобчикові нізвідки не піддувало, бо своїм тілом він щільно прикривав вузький вхід. Їв горобчик разом з курми. Кури переодягалися, міняли пір’я, ходили бундючні по подвір’ю, і рідко яка піднімалася, в гніздо знести яйце. Але як тільки зносила яйце, здіймала страшенний галас: спочатку ставала на гніздо й починала гукати, щоб її почули всі кури на сусідніх подвір’ях, потім злітала на тин і там галасувала. Тоді півень починав шукати високе місце. Найвищим місцем йому здавалося гноїще, він вискакував на нього, а гноїще парує, ніби ось-ось запалає, але півень на це не зважав, він чекав, коли курка замовкне, а коли вона змовкала, щоб набрати повітря та знову зняти лемент, озивався горловим голосом, аби його почули в усіх дворах:

— Дивіться, дивіться, щойно ми знесли яйце, я позначив його, поставивши на ньому свій підпис.

Цим користався горобчик і підбирав крихти, залишені курми. Півні з сусідніх дворів вітали півня, який стояв на гноїщі:

— Браво!

Дехто вигукував:

— Молодець!

Півень же стояв гордовито серед теплої пари й погоджувався:

— Так, так!

Здіймати галас заради однісінького яйця — теж мені робота! От якби горобчик побажав оголосити результати своєї роботи, його голосу не вистачило б, довелося б стріляти з гармати. Адже він своїм гострим, як вістря голки, дзьобом чистить півгектара шкури.

Поки горобець крутився на подвір’ї, шукаючи якусь крихту, він побачив, що з хати вийшов Ілія й виніс свинячу шкуру, щоб натягнути її знадвору на стіні. Він поставив драбину, піднявся по ній, прибив цвяхом край шкури, переставив драбину, знов забив цвяхи й натягнув шкуру, потім натер її сіллю та висівками. На подвір’я саме зайшов його небіж.

— Ох і велика шкура, дядьку! — сказав він, — Мабуть, з півгектара!

— Як же їй не бути такою великою, — відповів Ілія, — коли свиня з’їла цього року три підводи гарбузів, силу-силенну кукурудзи та багато ще чого іншого!

Ілія з родичем пішли до хати, а горобчик підскочив — і просто під стріху, щоб роздивитися свинячу шкуру. Він щороку чистить для Ілії свинячі шкури, а за це Ілія дозволяє йому жити безкоштовно в солом’яній стрісі повітки. Горобчик ніколи не скаржився, якщо шкура була надто велика й доводилося довго працювати. Ось і тепер він навіть не висловив невдоволення, що шкура дуже велика, а тільки обійшов її, щоб розгледіти, чи добре вона натягнута й чи рівномірно натерта висівками та сіллю. Задоволений, Чи взявся до роботи.

З першого погляду може здатися, ніби це неможливо — почистити тонесеньким, мов вістря голки, дзьобом свинячу шкуру від солі, жиру й висівок. Два чи три дні працював горобчик з ранку до вечора, аж поки на одному кінці шкури з’явилася чиста пляма завбільшки з людську долоню. Через три тижні найтонші складки на шкурі були вичищені, наче хтось вишкріб її щіткою.

Одного дня по обіді на стріху сів одуд. Горобчик, захопившись роботою і тримаючись за шкуру, щоб не впасти, не помітив одуда. Той покрутився на стрісі, пролетів над горобчиком і гукнув йому. Горобчик залишив роботу й піднявся на дах.

— Навіщо ти закабаляєш себе цією шкурою, Чи? — сказав одуд. — Хоч усе життя дзьобатимеш її, все одно не почистиш. Облиш її й ходімо зі мною, якось прогодуємося. Варто мені пустити в діло свій гребінець, я прогодую й одягну сто таких горобців, як ти!..

І він розкрив свій гребінь (а гребінь його був складаний), щоб подивитися, яке враження він справить на горобчика.

Горобчик Чи обробляє свинячу шкуру, щоб Ілія зміг узути своїх ілійчат. Однак замість того, щоб узути ілійчат, він зробив із шкури нову сумку.

Одуд — птах-мандрівник. Живе вій головним чином завдяки жебруванню, ледве зводить кінці з кінцями, схуд, проте дуже пишається своїм складеним гребенем і всім його показує. Горобчикові нічим похвалитися, в нього все сіре, непримітне, надзвичайно просте і скромне.

— Не можу я піти з тобою, — сказав горобчик. — Якщо піду, то хто почистить шкуру? — І, різко відвернувшись, знов узявся до роботи.

— Гм! — тільки й промовив одуд, розправив крила і полетів зі своїм складаним гребенем.

А горобчик заходився дрібно барабанити по шкурі.

Щозими він поспішав приготувати свинячу шкуру ще до того, як зацвіте чемериця. Коли шкура була вже чиста, Ілія ставив драбину і витягав цвяхи.

— Тепер взую дітей і дружину! — радів Ілія, відносив шкуру, розміряв її, різав на смужки й робив царвулі^[6]. Коли родина йшла в гості, горобчик бачив, що всі взуті в нові царвулі. Попереду ступав Ілія, за ним Іліїця, за нею маленькі ілійчата, мабуть, ціла гарба ілійчат. Усі взуті в нові свинячі царвулі. Горобчик підстрибував босий слідом за ними, де пішки, де підлітав, і йому було дуже приємно. Бо ж і його заслуга в тому, що всі взуті в нові царвулі.

Ось чому горобчик з ранку до вечора працював, поспішаючи з новою шкурою, бо зима цього року видалася м’якою і він боявся, щоб час не випередив його. Дні ставали довшими, можна було працювати більше, а коли сходив місяць, працювати й при місяці. День за днем, тиждень за тижнем минали, і ось шкуру почищено. Ілія поставив драбину, уважно оглянув шкуру й похвалив Чи.

Проте цього разу він не порізав шкуру на смужки й не зробив з неї царвулі, а віддав її кожум’якам. Вони вичинили шкуру, пофарбували у червонуватий колір, і, слід сказати, пофарбували добре. Потім Ілія віддав шкуру майстрові в місто. Той зробив з неї велику сумку з двома відділеннями і блискучими пряжками. Мешканці села, побачивши Ілію з сумкою, позаздрили йому, а один навіть сказав:

— Дуже червона в тебе сумка, Іліє! Вона — наче лисиця руда!

Та Ілія не звернув ніякої уваги на це, а взяв Іліїцю разом з ілійчатами, повів їх у магазин, усім ілійчатам купив дитяче взуття. Іліїці теж купив дитяче взуття, бо в неї була маленька нога. А собі купив черевики. Горобчик стояв біля магазину, намагаючись заглянути всередину, але нічого не побачив, крім сумки, яка стояла в нього перед очима.

Коли Ілія вийшов з магазину, взутий у нові черевики і з новою сумкою, а за ним попрямували Іліїця з ілійчатами, всі в дитячих черевиках, горобчик весело підстрибнув і бадьоро рушив за ними, і йому було дуже приємно. Бо в тому, що Ілія йшов з новою сумкою, була заслуга й Чи.

ЯСТРУБ

Надходила зима, листя з дерев опало, часто спускалися тумани, а ранками ми бачили, як усе навколо вкривалося памороззю. В такі дні ми більше блукали по місту, рідко хто ходив у поле шукати поживу. Якось Цвір повернувся з поля і сказав, що знайшов покинутий тік, а на току багато поживи для нас. Поле вже посірішало, дув холодний вітер, дерева оголилися, майже ніде не було жодної живої істоти, якщо не рахувати чорних воронів, що прилетіли з півночі, аби перезимувати на наших землях. Ми уникали в цей час виходити на відкрите ще й тому, що яструб ставав розлючений, зненацька нападав на нас, а нам важко було ховатися, бо навіть і листя терну облетіло. Терен — наше головне сховище, адже коли є листя, в ньому нічого не видно, і коли ми ховаємося, яструб не може ні побачити нас, ні проникнути в терен. Отже, не лише через холод, а й через голодного яструба ми уникаємо восени з’являтися в полі. Краще бути голодними, але живими.

Цвір заспокоював нас — він, мовляв, ніде не бачив яструба, і ми даремно не хочемо йти на тік. Нарешті ми погодилися піти. Усю дорогу Дитяча Майка обсмикував свою майку, щоб натягнути її до п’ят, але вона ледве сягала поперека. Мугик і Піук мугикали пісеньку: «Піук, піук, старий турок смокче чубук!» А Шановний Добродій бурмотів собі під ніс, що летимо не всі і що треба було залишитися у місті в теплі, як це зробив другий племінник Фр. Т. Мітітакі, якого всі називали Гаврошем. Гаврош здебільшого сидів у місті, бо звик до міського життя і казав, що нема чого блукати полем і лісом та дичавіти, коли можна ходити містом і таким чином ставати культурним. Поле й ліс Гаврош називав пережитком минулого, а місто — цивілізацією. Він розповів нам, що читав у одного дуже розумного француза, якогось пана Гюґо, що в лісі є пташка, а в місті — хлопчик. Пташка зветься горобчиком, а хлопчик — Гаврошем. Сиворакша спитала його, де він таке читав. Гаврош відповів, що в романі «Знедолені». Вона подумала й вигукнула:

— Бідолашні французи!

Гаврош ствердив:

— Так!

Гаврош дуже своєрідно набирався культури. Він уже двічі був у кіно, пролетівши потай крізь двері, але обидва рази дивився той самий фільм, тому втретє не пішов. Надвечір відлучався від нас, ходив по балконному карнизу і звідти дивився телепередачі в чужій квартирі. Люди в квартирі здавалися йому добрими, бо не проганяли його. Ми теж могли б дивитися телепередачі, але вони нам зовсім не подобаються, бо весь час говорить той самий чоловік, раз у раз поглядаючи на нас. Навряд чи є щось нудніше за телебачення, і мене дивує, як люди можуть годинами сидіти перед приймачами й слухати, як той чоловік говорить. Люди взагалі багато говорять, а оскільки ми всюди шмигаємо, то мимоволі підслуховуємо, і я переконався, що чим більше люди говорять між собою, тим менше розуміють, про що йдеться. Мабуть, від того, що багато балакають. Інколи ми були свідками, як люди не могли дійти згоди, накидалися одне на одного й починали битися. Думаю, це теж від надміру балачок. Нам таке не загрожує, бо ми розуміємо один одного з двох слів: «Цінь, цвірінь!» Це все, що ти сказав, а твій сусіда одразу ж усе розуміє. Особисто я помітив, що з дня на день люди стають балакучішими, і до чого воно дійде, хтозна! Якщо не можуть говорити одне одному у вічі, беруть телефон і розмовляють по телефону. Коли ж їдуть в автомобілях, сигналять щосили.

У нашій зграї найбільший балакун, можна сказати, Шановний Добродій, та й то він не говорить, а бурмоче собі під ніс, тобто говорить сам до себе. Щодо телефону, то про нього не може бути й мови, жоден горобчик не розмовлятиме по телефону з іншим горобчиком. Досить гукнути:

— Цвірінь! — І зразу ж почуєш, як тобі відповідає хтось із горобчиків:

— Живий! Живий!

А якщо ми живі, отже все гаразд, коли ж знайдемо трохи поживи на покинутому току — зовсім чудово!

Отож ми летіли над полем, прямуючи до току, а Шановний Добродій весь час бурмотів собі під ніс:

— Куди так стрімголов несешся, шановний добродію! Тік — не комаха, не втече! Лети спокійніше, обережніше!

Шановний Добродій — старий і досвідчений горобець, і коли примушував нас летіти обережніше, то цим хотів сказати, щоб ми летіли нижче, аби нас не помітив хижак. Хижак — це яструб, він часто падав згори на нас або раптово налітав на зграю. Колись він викрав з нашої зграї Ю. Тц. Але не будемо обтяжувати своє серце сумними спогадами!

На току виявилося багато поживи. Цвір летів задом наперед поруч з нами і весь час повторював:

— Бачите, є пожива, а ви сумнівалися.

На току ми застали сиворакшу з її бантами. Вона стояла осторонь і зосереджено гортала журнал. Мушу відзначити, що цей французький журнал 1903 року став схожий на пиріг: не можна було зрозуміти, де в нього початок, а де кінець, де лице, а де зворот. Однак це аж ніяк не заважало сиворакші поринати в журнал, і ми дійшли висновку, що колись вона цілком порине в нього й зникне. Шановний Добродій підлетів до сиворакші й завів з нею бесіду. Вона дуже любила бесідувати.

Поки вони розмовляли, до нас підлетів Гаврош. Він приніс у дзьобі соломинку й похвалився, що знайшов її біля молочного бару. Різних соломинок — ячмінних, житніх та інших — було вдосталь у полі, і ми сказали йому про це, але Гаврош відповів, що то звичайні польові соломинки, а його соломинка окультурена, справжня міська соломинка, гідна зайняти чільне місце в будь-якому молочному барі або кондитерській. Він ніяк не хотів зрозуміти, що ця міська соломинка прийшла з поля, в місті її причепурили, загорнули в папір і так дають людині, щоб вона через неї смоктала із склянки. Сиворакша втрутилася, пояснюючи, що в людини немає дзьоба, тому їй важко пити і вона користується соломинкою. Сиворакша кривлялася і цим дратувала Шановного Добродія. Вона казала «дзоб», а не «дзьоб». Шановний Добродій раз у раз виправляв її, пояснюючи, що слід вимовляти «дзьоб», але вона стояла на своєму, наперекір казала «дзоб», а потім поринала в свій журнал. Глибоко зітхаючи, Шановний Добродій припиняв суперечку словами:

— Будь-яка суперечка з жінкою — марна втрата часу!

Поки вони сперечалися, а Гаврош, другий племінник Фр. Т. Мітітакі, бундючився біля них зі своєю міською соломинкою, звідкись з’явився яструб.

— Дві!.. Дві!.. — несподівано вигукнув У Фу і почав натягувати свою коротеньку дитячу майку. Горобець з Китаю ще не зовсім опанував нашу мову і не всі наші слова вмів правильно вимовляти. Замість: «Дивіться! Дивіться!» — він казав: «Дві! Дві»

Ми озирнулись і побачили, що на нас стрімголов несеться хижак. Коли він пролітав над річкою, його помітив чоловік з рушницею, який ішов берегом. Чоловік прицілився в хижака і вистрелив. Занімівши від жаху, ми побачили, як яструб здригнувся, перехилився, одне крило в нього повисло. Зробивши дугу, щоб утекти далі від мисливця, яструб полетів униз і впав у річку.Мисливець пішов собі далі своєю дорогою, а ми всі кинулися до річки.

Яструб налетів на нас наче вихор і так швидко, що Товстунець не встиг скрикнути. Він скрикнув лише тоді, коли яструб зник у небі.

Повернувшись головою до нас, попереду летів Цвір, останніми — сиворакша й Шановний Добродій. Сиворакша летіла тільки на одному крилі, бо другим притискала журнал. Оскільки Цвір скористався заднім ходом, він хутко пролетів над річкою і, опинившись на другому березі, гукнув:

— Ось і я!

Він повернувся, щоб зустріти нас. Ми прилетіли майже всі разом, сіли на березі й що побачили! Яструб упав просто у воду недалеко від берега. Він лежав на одному боці й дивився на нас жовтим, повним ненависті оком, наче в нього стріляли ми, а не мисливець. Яструб нагороїжився, око його випромінювало злість і загрозу. Хижак думав, що ми прибули мститися йому за наші кривди. Таку велику ненависть я бачив уперше. Піук, який весь час мугикав: «Піук, піук, старий турок смокче чубук», перестав мугикати. Замовк і Пішохід. Тільки сиворакша гукнула яструбові:

— Приборкали й тебе нарешті, проклятий!

Яструб нічого не відповів, лише щосили плеснув здоровим крилом по воді й забризкав сиворакші банти.

— Дідько б тебе вхопив, так мене забризкав! — зарепетувала сиворакша, а Шановний Добродій намагався її заспокоїти, бо від хижака нічого іншого не можна чекати.

Мугик спитав мене:

— Джіффе, як, на твою думку, ти маєш право на помсту?

Цвір сказав:

— Чому тільки Джіфф? Ми всі мусимо відомстити! Хіба тільки Джіфф любив Ю. Тц?

Шановний Добродій поважно походив туди-сюди перед нами, прокашлявся й промовив:

— Чи зрозуміли ви тепер, хлопці, що краще жити, ніж вмирати?

Яструб, який весь час дивився на нас з ненавистю і слухав нашу розмову, заплескав крилом і почав метатись у воді. Він здійняв справжній фонтан і забризкав усіх нас водою.

— Бризкай, клятий, — сказала йому сиворакша, — все одно зараз помреш!

Яструб нічого не відповів, тільки розкрив дзьоб і прошипів на нас. Але він нікого не злякав, бо всі ми зрозуміли, що він помре тут, у воді, на наших очах. Ми з’юрмилися на березі, принишкли, і тільки Пішохід сопів носом. Ніхто з нас не подумав відомстити яструбові за все заподіяне зло. Ми стояли мовчки один біля одного, і хоч яструб дивився на нас з ненавистю своїм жовтим оком, не можу сказати, що й ми на нього дивились з ненавистю. Ми стояли смирно й по-пташиному сприймали останні хвилини життя нашого ворога…

Над полем і покинутим током повз туман, але ніхто не здогадувався піти. Раптом Шановний Добродій заворушився, сидячи на гілочці, і тихо обізвався, скоріше сам до себе, ніж до нас, але так, що ми почули всі:

— Е-ех, шановний добродію! Краще жити з порожнім шлунком, ніж бути мертвим із ситим горлом!..

Коли нам загрожувала небезпека, ми всі ховалися і разом з нами й Довгоніжка. Однак хоч як він ховався, ноги його завжди стирчали.

— А я загубив соломинку! — з жалем промовив Гаврош, але ми присоромили його, з’юрмилися ближче один до одного й замовкли. Довгоніжка так старанно притулявся до нас, що стирчала тільки одна його нога, а не дві, як завжди. Ніхто не хотів летіти з дерева, тому ми сиділи тут, аж поки нас огорнув холодний осінній туман, потім сірі сутінки поповзли звідусіль, і вперше в таку холодну пору ми ночували в полі. Не буде перебільшенням сказати, що вперше ми почували себе безкрилими.

ЗОЗУЛЯ В ГНІЗДІ

Ранньою весною пташиний світ заметушився. Хто латав старе гніздо, хто робив нове, тільки Шановний Добродій довго вагався, робити нове гніздо чи відремонтувати старе і прожити в ньому ще один рік. Після багатьох роздумів він вирішив залишитися в старому гнізді, хоч воно й перехняблене на один бік, мов хата-руїна. Він нічого не полагодив, гніздо могло простояти, за його підрахунками, ще сто років.

Гаврош познайомився біля молочного бару з молодою горобчихою, привів її до нас і сказав:

— Познайомтесь, це Горобчиха!

Ми познайомились. Горобчиха трималася сором’язливо, вона всім нам сподобалася, тільки Шановний Добродій бурмотів невдоволено під ніс, бо вважав, що в неї надто коротка сукенка, майже така завдовжки, як майка У Фу. Китайський горобець почав заспокоювати Горобчиху, щоб не засмучувалась через коротку сукенку, ось і в нього майка коротенька, але з часом виросте до п’ят.

— Ой! — засмучено відказала Горобчиха. — Я б не витримала цього!

Ми дуже здивувалися, та Гаврош пояснив нам, що нині в моді короткі сукні, а не довгі, аж до п’ят, як носили наші діди й баби. Вони з Горобчихою цілими днями тиняються біля молочного бару й бачать, куди рухається світ.

— Світ, — казав Гаврош, — рухається вперед, а не назад, як дехто гадає.

Гаврош з Горобчихою спробували будувати собі гніздо. Гаврош приніс дві палиці й поклав їх навхрест. Але Горобчиха невдовзі занудьгувала, почала меланхолійно дивитись на палиці, занепала духом, і сукенка в неї стала ще коротша. Щоб розвіяти її сум, Гаврош повів Горобчиху до молочного бару.

Вони повернулися через тиждень. Обоє несли по окультуреній соломинці під крилом і заявили зграї, що не будуватимуть ніякого гнізда, бо якщо в нинішній цивілізований час почнуть робити гніздо, це означатиме, що вони хочуть повернутися назад, у старі часи.

— О! — сказала засмучено Горобчиха.

Вони пішли з соломинками до молочного бару, а ми працювали далі.

— Ку-ку! Ку-ку! — почули ми з лісу, і Пішохід повідомив, що рано-вранці бачив зозулю. Вона була не сама а вела з Індії багато зозуль. На підтвердження його слів із лісу озвалися й інші зозулі. Ми зразу ж припинили роботу й пішли до лісу, щоб з’ясувати, звідки взялося так багато зозуль. Там побачили нашу давню знайому — зозулю, яка торік так хитро обманула сороку й поклала своє яйце в її гніздо. Разом з нею були зозулі з Індії. Сороки розтривожилися, будували або латали свої палаци на деревах, сипали прокляття на адресу зозуль, називаючи їх підлими негідницями.

Шпигувати за зозулями нам було дуже легко, бо ми горобчики, а горобчик може приховатися під будь-яким листком. Ми цілими днями шпигували за ними, як робили це й раніше. З їхніх розмов дізналися, що вони справді прибули з Індії й до тонкощів обізнані з ремеслом факірів. Нам було дуже цікаво побачити, що це за факірське ремесло.

Коли сороки почали нести яйця, біля них крутилися й безперервно покрикували крилаті індійські факіри. Ми досить швидко зрозуміли, що зозулі хочуть знести яйця в чужих гніздах, тому літають усюди в лісі й намагаються обманути якусь сороку. Не минало й дня, щоб хтось із нашої зграї, повернувшись увечері, не сказав, що котрась зозуля встигла знести яйце в сорочому гнізді. Ми цілими днями слухали кування зозуль і постійні нарікання та прокляття сорок на їхню адресу. Шановний Добродій байдуже спостерігав за тривогою й так само байдуже робив висновок:

— Хоч би як ти галасувала та обзивала зозулю підлою негідницею, вона, шановний добродію, все одно знесе яйце в твоєму гнізді!

Зозулі покували й розлетілися по лісі, а сороки, заспокоївшись, сиділи в своїх гніздах і висиджували пташенят. Так минуло три тижні, поки сороки почали хвалитися одна одній, що чують, як пташенята пищать у яйцях, а деякі навіть пробили своїми дзьобиками шкаралупу. Тільки-но сороченята вилупилися — всі голі й негарні — з кожного гнізда полетіли самець і самка шукати їжу для них. Вони збирали комах і годували своїх сороченят. За тиждень сороченята вбралися в пір’я, почали багато їсти, цілими днями пищали і просили ласощів. Ми помітили, що з кожного сорочого гнізда показувало й розкривало дзьобик пташеня, схоже на сороченя, але більше за інших.

Ми зрозуміли, що ці жадібні пташенята вилупилися із зозулиних яєць.

Минуло небагато часу, і зозуленята почали першими зустрічати сорок, першими розкривати свої жадібні роти й з’їдати все, що приносили сороки. Голодні пташенята пищали цілими днями, і сороки ледве встигали: одна летіла принести води з річки чи джерела, друга кидалася до сусідніх сіл, щоб там знайти якусь поживу. Сороки облітали поле, перетинали вздовж і впоперек левади забирали все, що можна було їсти, і несли в свої гнізда, аби набити роти жадібних зозуленят.

Хитрі сороки з’юрмилися навколо вбивці своїх дітей, щоб подивитись, як він вилізе зі шкаралупи.

Я спостерігав за гніздом своєї торішньої знайомої. Крім зозуленяти, в ньому було ще п’ять сороченят. Жадібне зозуленя стало таким нахабним, що з’їдало всю поживу, не залишаючи ані крихти сороченятам. Сорока чухала потилицю, дивуючись: вона так багато приносить, а сороченята чомусь пищать. Не гаючись ані миті, вона зразу ж відлітала, щоб дати місце самцеві, який ніс воду з джерела чи річки.

Одного дня сорока побачила, що на дні гнізда лежить ніжками вгору сороченя. Воно було мертве. Не довго думаючи, сорока нахилилася, взяла його дзьобом і викинула з гнізда. Через два дні самець, принісши воду, побачив ще одне сороченя на спині, взяв його дзьобом і викинув. Жадібне зозуленя розташувалося зручніше, відтісняючи до краю гнізда миршавих голодних родичів.

Так день за днем, одне по одному вмирали сороченята і сороки викидали їх із гнізда. У просторому палаці — бо таке кожне сороче гніздо — залишилося тільки зозуленя. Вночі сорока лягала поруч, розпластуючи крила, щоб зігріти його, бо воно ще не зовсім оперилось, а самець сидів на верхівці дерева й пильнував.

Лисиця була дуже задоволена, що завдяки нерозумним сорокам може щодня ласувати пташенятами, викинутими з гнізда. Ми ніколи не викинули б нашого горобчика з гнізда.

Я інколи надвечір гляну на сороче гніздо й бачу, як сорока зігріває зозуленя, а самець сидить на верхівці дерева і стереже, щоб не з’явилися звідкись крилаті індійські факіри і не втнули якогось найвитонченішого факірського номера. А зозулі заповнили тінисті улоговини і все рідше з’являлися в сорочій колонії.

Проте всім здавалося, що раз на день через колонію пролітала зозуля й заклично гукала:

— Ку-ку! Ку-ку!

Вона відлітала, а наступного дня з’являлася знов, щоб пролетіти із закликом через колонію. Інші зозулі мовчали в улоговинах. Сороки кидали зозулі навздогін прокльони, потім злітали й носили їжу та воду, щоб нагодувати зозуленя в своєму гнізді. Вперше горобчики бачили, як сорока старанно годує вбивцю своїх дітей. Нам з першого дня було ясно, що жадібне зозуленя об’їдає її дітей, але сорока своїм сорочим розумом не могла цього збагнути. Рот у неї великий, тільки й знає галасувати, а розум малий. Якщо у нас горобчик випаде з гнізда від сильного вітру, то інший горобчик, який пролітатиме над ним, навіть зрозумівши, що це чужий горобчик, підскочить до нього й допоможе піднятися, щоб той підлетів і вхопився за найнижчу гілочку, а потім сховався на дереві. Сорока ж не може відрізнити свого від чужого, тому до повного виснаження літає всюди, навіть пробирається на сільські обійстя, ризикуючи життям.

Коли зозуленята виросли такі великі, що стали майже як їхні годувальники, і почули з улоговини закличне кування індійської зозулі, всі до одного піднялися із сорочих гнізд, прокували нахабно в очі своїм так званим батькам і кинулися слідом за зозулею, щоб зникнути в затінках лісу. Сороки так здивувалися, аж оніміли. Цвір, який теж усе це бачив, сказав, що ніколи не знаєш, хто підростає в твоєму гнізді.

— От подивіться на мене, — сказав він. — Ми всі з одного гнізда, одна мати нас висиджувала, а лише я один літаю задом наперед!

Цей наочний урок, який нам дали індійські факіри, примусив нас усіх до одного поставитися з певним співчуттям і жалем до сорок, хоч які вони були надокучливі, дурні й балакучі. Бідолашні сороки, казали ми одне одному. Бо хоч вони й хижі та злодійкуваті (коли люди хочуть сказати, що хтось злодійкуватий, то кажуть: злодійкуватий, як сорока), але в кожному пташиному серці вони викликають жаль і співчуття, коли бачиш, з якими труднощами, з якою любов’ю й готовністю до самопожертви піклуються вони, щоб вигодувати пташенят, навіть не підозрюючи, що то не їхні діти!

Примітки

1

Фантом — примара (фр.).

(обратно)

2

Домнул — пан (рум.).

(обратно)

3

Сіль ву пле — будь ласка (фр.).

(обратно)

4

Бон воаяж — щасливої дороги (фр.).

(обратно)

5

Кютук — колода (болг.).

(обратно)

6

Царвулі — постоли (болг.).

(обратно)

Оглавление

ЯЙЦЕ

ЗА КОМАХОЮ

ДИТЯЧА МАЙКА

ШКІЛЬНИЙ ДЗВІНОК

МУГИК

ЗБИРАЧ ЦІННОСТЕЙ

ГОРОБИНІ ІГРИ

ШАНОВНИЙ ДОБРОДІЙ

ПІР’ЇНА

ЩО КРАЩЕ: МАТИ ЧИ НЕ МАТИ?

КЕРМО

СТРАХОВИСЬКО ДЛЯ СНІГОВИКІВ

ПІШОХІД, ЩО НАСВИСТУЄ

МІТІТАКІ

ШПИГУНИ ВИСТЕЖУЮТЬ І ПІДСЛУХОВУЮТЬ

ЯК ШАНОВНИЙ ДОБРОДІЙ ЛІТАВ ДО ЦАРГОРОДА

ДАЛЕКИЙ ПОЛІТ

ПРО ОПУДАЛА

АВТОГРАФИ

МАЛЬОВАНІ ГОРОБЧИКИ

ЧИ

ЯСТРУБ

ЗОЗУЛЯ В ГНІЗДІ

*** Примечания ***