Рікі та дороги [Марк Лівін] (fb2) читать постранично, страница - 3

- Рікі та дороги 2.07 Мб скачать: (fb2) - (исправленную)  читать: (полностью) - (постранично) - Марк Лівін

 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

розв'язували різні задачі. Він сказав, що вони триндець які розумні.

І запитав, чи не заздрісно мені?

А тоді сказав, що мені таким ніколи не стати, бо я і двох слів не можу зв'язати докупи. І засміявся.

Але мене це не образило, бо я звик таке чути, це називається «підколоти». Мене постійно підколювали в школі й на вулиці.

Потім він сказав:

— Не дивно, що твоїй мамі так довго не потрібен був син.

І додав:

— Не дивно, що вона приїхала тільки тоді, коли вже не було вибору.

Але я не звик говорити про маму.

Я забув, як вона пахне, який у неї голос, якої довжини та якого кольору волосся. Я навчився жити без неї, за новими правилами. Аж раптом вона знову з'явилася, і це було трохи дивно, бо люди, які помирають, не повинні оживати й приходити до тебе, ніби нічого не сталося. Це суперечить здоровому глузду і всім правилам нормальності.

Тож я розгубився і не знав, що відповісти.

І сказав, що піду на кухню та приготую чай.

Там я міг побути на самоті й гучно втягнути носом повітря — це завжди допомагало мені заспокоїтися.

Я подумав, що треба запитати, де він захворів і як тепер почувається. Це називається «змістити фокус розмови».

Чайник грівся, а я дивився у вікно на стрижів, які літали туди-сюди й голосно кричали. Поки вода закипіла, я нарахував одинадцять стрижів і двох голубів. Тоді взяв чашку й кинув у неї пакетик чаю. Відрізав скибочку лимона, який лежав на столі, і також поклав його до чашки. Потім додав чотири чайні ложки меду й залив усе це окропом.

Я повернувся до кімнати й дав товаришеві чашку.

Він узяв її обома руками і став дмухати, щоб охололо.

Мені хотілося порушити мовчанку, бо іноді через неї почуваєшся дивно. Звісно, часом мовчати доцільно, але це був не той випадок. Тиша між нами наче напнулася і, здавалося, могла боляче вдарити. Ну, і я прийшов до нього не мовчати. Я хотів з ним побалакати. Хотів, щоб мене хтось розрадив чи підтримав, сказав, що всяке в житті трапляється, що погане теж потрібне — для балансу і що за кожною неприємністю обов'язково має бути приємність. І не треба йти до лісу, щоб усе стало добре.

Або можна було просто поговорити на звичайну тему. Обговорити футбол чи кіно, запитати, що можна почитати чи щось таке. Мені здається, так навіть було б краще.

Я запитав, про що хотів. Запитав, як він почувається, чи йому хоч трохи поліпшало? Далі запитав, як він примудрився захворіти посеред літа? Він сказав, що, напевно, його протягло з вікна, бо вдома немає кондиціонера й він постійно робить протяги, щоб охолодитися. Товариш раз добряче ковтнув, потім двічі — менше, і ще раз, відтак поставив чашку на підлогу.

Мені здалося, що саме тепер слушний момент подарувати йому листівку.

Малювати мені подобається. Зазвичай це схематичні картинки, послідовності ліній або фігури. Я не художник і чесно це визнаю. Просто приємно бачити, як з-під олівця виходять риски й кола — мене це заспокоює.

Я дістав картинку із рюкзака, але мій товариш чомусь сильно почервонів і закашлявся, став чухати вуха пальцем, ніби сказився.

Тоді він прохрипів, щоб я викликав швидку.

Я сказав йому, що малюнок міг бути кращим, якби в мене було більше часу. Просто я раптово вирішив до нього прийти, не плануючи. Бо знайшов у шафі листи, хоча бабуся казала мені: «Ніколи, чуєш, ніколи не лазь по антресолях і взагалі нічого не чіпай у домі».

Товариш хрипів і хрипів, і це було дуже гучно, і він упав з ліжка, і це було ще гучніше, і якось я в паніці втратив контроль над ситуацією. Не пам'ятаю, що було далі. Світ навколо опинився ніби поза товстим склом, у нього не проникали сторонні звуки, усе стало розмитим і незрозумілим.

Я отямився на кухні, коли вже приїхала швидка.

Товариша терміново забрали до лікарні.

Виявилося, що в нього була алергія на мед, дуже сильна.

Якби лікарі затрималися на кілька хвилин, він міг би померти.

Останнє, що він мені прохрипів у дверях, здається, звучало так: «И-х-ш-ш-и-х-ш (хрипіння), ніколи більше, и-х-ш-и-х-ш, не приходь, и-х-ш-и-х-ш)».

Мені тоді стало ще гірше і сумніше, бо я насправді хотів, аби він одужав. Тобто намір у мене був добрий, але вийшло так, що я ледь його не вбив. І нормально поговорити ми з ним так і не змогли.

Я тримав у руках зіжмакану листівку і думав, чи зможу тепер її подарувати і чи варто це робити, коли прийду провідати його до лікарні? Чи мені не треба цього робити, бо можу його остаточно доконати?

Але ж він сказав мені, що «и-х-ш-ш-и-х-ш (хрипіння), ніколи більше, и-х-ш-и-х-ш, не приходь, и-х-ш-и-х-ш». Я не можу не виконати його прохання, це буде також неправильно. Хоча ситуація геть дурна, таких ситуацій не повинно виникати, бо, коли чиниш добре, має виходити добре.

І от нарешті я в лісі, а якщо точніше, у наметі з гілок і листя, — підібгав під себе ноги, дихаю на повні груди, намагаюся видихати все дивне й погане, що зі мною сталося останніми днями.