Навіщо я народилась дівчинкою? [Габі Кьопп] (fb2) читать постранично

Габі Кьопп
НАВІЩО Я НАРОДИЛАСЯ ДІВЧИНКОЮ?

Переклад з німецької

Юлії Горбач

Присвячується моїм хрещеникам

Стефану, Корінні, Катаріні,

Хельзі, Крістіанові,

Ульріху, Коку та Мелані

Пролог

«Вона тебе зовсім не розуміє, — адже не знає твоєї історії», — саме ця думка спонукала мене напередодні Різдва 1990-го розповісти нарешті й моїй середульшій сестрі Барбарі історію власних поневірянь. Вирішила написати про те, що трапилося відтоді, як 26 січня 1945 року по обіді я, п’ятнадцятилітня, разом зі старшою сестрою Юліаною залишила наш дім у Шнайдемюлі. Упродовж усіх попередніх десятиліть я мовчала не з власної волі. Гостра потреба поговорити з матір’ю про все пережите після здобуття свободи та завершення довготривалої втечі з провінції Позен-Західна Пруссія до ганзейського міста Гамбурґа наштовхнулася на її прохання: «Не говори про це, краще напиши». Отож, уже влітку 1946-го з’явився щоденник спогадів про два перші тижні моєї втечі у січні-лютому 1945 року. Його написано майже дитячим почерком (застарілим шрифтом Сюттерліна) на аркушах польової пошти, подарованих мені знайомим.

Одразу після війни папір було важко купити. Він був недоступним навіть для учнів, тому всі домашні вправи з математики я виконувала на залишках фотопаперу, який, як відомо, дуже чутливий до світла. Це виглядало доволі смішно — коли я писала на білому, світлосприйнятливому боці, інший швидко червонів. Щодо старих аркушів польової пошти, то їх власникові вони були практично не потрібні, адже значення. яке вони мали у воєнні роки, було втрачене. Це аркуші сіро-білого паперу для письма чорнилами у форматі А-5, їх внутрішня сторона мала наліпку для заклеювання листа, а зовнішня — готові поля для вписування адреси й імені відправника. Аркуші, одного разу складені та склеєні листами, і були тією маленькою й легкою польовою поштою, якою користувалися за тих часів.

Напевно, тому, хто почне читати мій щоденник, спаде на думку, звідки в дитини-біженця в повоєнний час чорнильна ручка? Пояснення таке ж просте, як і поспішна втеча з наближенням фронту. Мати, оглядаючи наше житло перед тим, як похапцем залишити його через кілька годин після нас, знайшла чорнильну ручку марки «Пелікан», яка належала мені. Згадавши мою любов до писання, вона нашвидкуруч сховала її і за п’ятнадцять місяців потому приємно здивувала улюбленим письмовим приладдям.

Виготовлена з любов’ю маленька папка-швидкозшивач, з допомогою якої я змогла впорядкувати аркуші щоденника, також типова для перших повоєнних років. Люди, котрі могли майстерно виконувати ручну роботу, однак потерпали від злиднів, раптом виявили, що виготовлене ними начиння має попит. Якщо в одного сусіда можна було випросити маленькі, але цінні залишки матеріалу, наприклад, рештки простих дерев’яних плечиків, то в іншого, можливо, знайшлися б шматок придатної для використання шпалери та клейкі стрічки, за допомогою яких, як у моєму випадку, старий негарний швидкозшивач перетворився на новий і привабливий.

Багата фантазія, котра попервах обмежувалася виготовленням речей, необхідних для дому, зрештою трансформувалася в нову галузь виробництва. Дедалі більше людей знаходили роботу не лише на фабриках і заводах, а й у торгівлі. Мати отримала місце продавця в магазині товарів прикладного мистецтва, завдяки чому мої спогади одержали хорошу обкладинку — маленький жовто-білий зошит із веселими коричневими вузликами та світло-сірими стрічками.

Час для щоденника був у мене лише ввечері, оскільки після майже дворічної перерви знову пішла до школи — гімназії для дівчат у Гамбурзі. Спокійно писати в єдиній прохідній кімнаті, де ми троє — мати, Барбара і я — прожили більше семи років, було майже неможливо. Але не це стало причиною того, що на чотирнадцятий день опису моїх блукань, котрі тривали добрих п’ятнадцять місяців, щоденник раптом обірвався. Це спричинено нічними кошмарами, викликаними посиленими спогадами про пережиті жахи, які поверталися знову й знову і через які я не могла заспокоїтися, знаючи, що не можу говорити про це вголос. Сьогодні, озираючись назад, можу стверджувати: моїх сил вистачило саме настільки, щоб осилити найгірший шматок переказу про пережите. На те, що було згодом, у мене не стало снаги.

«Напиши про це», — такими були слова матері. Чи читала вона мої записи? Сьогодні, шістдесят років потому, можу припустити, що мати робила це подекуди й потай. Через багато літ вона видала себе спонтанним питанням, яке можна було поставити, лише знаючи, про що йшлося в моїх записах. Однак моя сестра Барбара, котра весь післявоєнний час жила разом із матір’ю і дізналася від мене про трагічні деталі лише згодом, категорично заперечувала це. Насправді мій щоденник був і залишився для нашої маленької сім’ї розпеченим залізом. Ніби я