Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту [Генріх Белль] (fb2) читать постранично

Генріх Белль Твори в двох томах. Том 1

Дмитро Затонський «...Я просто-таки не міг вступити до гітлерюгенду...» ^{Про Генріха Белля — людину й письменника}

1

Якщо письменник чогось вартий, то про нього кажуть, що він створив свій власний художній світ. Таке твердження здається мені досить непевним, бо уявити собі письменника, що ніякого художнього світу не створив, означало б припустити існування вкрай ідеальних наслідувачів і вкрай досконалих копіїстів.

На мою думку, власний художній світ вибудовує кожен письменник і добрий, і поганий. Інша річ, що художні світи в доброго й поганого письменника відрізняються один від одного мірою самобутності. Міру особливо високу можна б назвати «внеском», «відкриттям».

Коли без власного художнього світу в літературі проіснувати майже неможливо, то без «внеску» ще й як можливо. Письменники, цього позбавлені, часом досягають великого успіху, стають вельми популярними Як правило, їхню творчість передбачити неважко, вона досить гладенька, досить природна і через те викликає менше претензій з боку професіоналів, та й читачам до неї підступитися легше. Зате письменник, що зробив «внесок», коли йому пощастить завоювати популярність, може стати читацьким улюбленцем, і йому не страшний ніякий осуд, ніякі насмішки вчених професіоналів.

Генріх Белль — із тих, що здійснили «відкриття», хоч багато хто з літераторів-професіоналів і схильний бачити в ньому тільки першокласного белетриста. Він-бо не претендував на особливу філософську глибину і, всупереч надзвичайній начитаності, ніколи не хизувався перед розгубленим обивателем своїми знаннями й думками. Навпаки, прагнув не виказувати ніякої своєї вищості. І це була не гра чи поза: він справді був простою людиною. Тільки бачив далі, відчував глибше й умів небагатьма вдало розставленими словами створити звичайний і водночас бентежно новий образ, що дає змогу помітити несподіваний злам у буденному житті.

«Внесок» Белля, як і все в нього, має вигляд не грандіозний, а скоріше скромний. І скромність ця не оманлива: просто видатне й грандіозне аж ніяк не синоніми, тим більше в Белля. І все-таки, у чому ж «внесок»?

XIX сторіччя (принаймні в першій половині) стверджувало сильного, бунтарського індивіда, а сторіччя XX довго шукало собі героя в гущі мас. Так було в житті, так було й у мистецтві. Відкрита ще в минулому сторіччі залежність особистості від середовища й від історії нерідко спонукала сучасників епохи світових війн і пролетарських революцій ставити абстрактне людство перед конкретною людиною, а то й зовсім перекреслювати людяність. Існувала й інша крайність: абсолютизація вирваної з усіх зв'язні украй відчуженої особи.

Белль не пішов ні тим шляхом, ні тим: його людський космос побудовано з окремих людей, бо письменник не спускався до часткового, а виходив із нього. Звичайно, на цьому шляху він був не самотній: досить згадати Фолкнера, Хемінгуея чи Грема Гріна, які, своєю чергою, вели родовід від Достоєвського й Толстого. Та коли на пошуках обох американців лежав відблиск індивідуалізму, породженого особливостями історії їхньої країни, коли англієць Грін, маючи за спиною Велику хартію вольностей, спостерігав чужі трагедії трохи збоку й тому зі співчуттям до певної міри іронічним, то німець Белль спирався на досвід найнесприятливіший і водночас найповчальніший — той, що його він надбав як підданий третього рейху, однієї з найкривавіших диктатур XX сторіччя.

Приклад Майданека й Треблінки міг породити недовіру до homo sapiens, але він покликав до життя інше: Белль повірив в окрему людину, тому що вдосталь надивився на звірства під'юджуваного вождями натовпу. Це зціляло від націоналізму, бо націоналізм завжди безликий, і це навертало до гуманістичної віри, бо гуманістична віра завжди предметна: їй, якщо вона хоче служити суспільству, несила переступити через особистість. Нарешті це відвертало від віри на користь насилля — насилля будь-якого, навіть того, яке саме вірить, нібито воно на добро. Бо насилля не здатне ні на що, крім самовідтворення.

Белль волав до морального закону. Здавалося б, він повертався назад: до батьків християнської церкви чи до вже згаданого Достоєвського, для якого непролита дитяча сльоза переважувала решту резонів. Але це було не повернення, це більше нагадувало сходження по спіралі: «Нове,— написав Белль у 1984 році,— атомна бомба, що вимагає нової філософії, яку не можна безпосередньо вивести з Паскаля чи з Фоми Аквінського».

Переконаність, що в термоядерній війні переможця бути не може, а отже, протилежні політичні системи мають або разом