загрузка...
Перескочить к меню

Янголятко в кутих черевиках. Книга друга (fb2)

файл не оценён - Янголятко в кутих черевиках. Книга друга (а.с. Янголятко в кутих черевиках-2) (и.с. Алфізика) 1104K (скачать fb2) - Генечка Ворзельська

Использовать online-читалку "Книгочей 0.2" (Не работает в Internet Explorer)


Настройки текста:



Генечка Ворзельська Янголятко в кутих черевиках Книга друга

Частина перша «Безликі вітчимові тварюки»

Тим часом у мене вдома, у Місті, де я народилася, сумовитий двірник уперше позамітав подвір’я — тепер це була його дільниця. Позамітав ще й клаптик вулиці під аркою. Його перший робочий день завершився за якихось три години.

Він побачив, коли повернувся у двір, що нападало нове листя, але вирішив: на сьогодні досить. Обминувши дерева, що росли обабіч входу в підвал, двірник спустився сходами вниз і відсунув клямку.

Світло ввімкнулося за чотири кроки. Чотири кроки під безугавне клацання запальнички. Коли спалахнуло світло, він зазирнув у довгий тунель і помітив оддалік купи сміття та подертий, з єдиним уцілілим валиком диван. Він мав два тижні, аби прибрати все те, — сам дійшов такої думки: займатися підвалом упродовж двох тижнів. Сьогодні можна було лише пороздивлятися.

Пороздивлятися та водночас заробити дещицю.


Озирнувшись туди-сюди, двірник знайшов уламок іржавої труби й узяв його.

Він брів підвалом і зазирав до комірок. Биті склянки, насипи білої від плісняви картоплі, дощечки, труби, влежалі, наче зморшкуваті валуни, мішки цементу, гасові лампи, старі телевізори, дитячі санчата.

— Двадцять, сорок, п’ятдесят… Непогано!

Розділ 1

Одні двері були замкнені. Двірник підчепив навісний замок і вирвав його вкупі зі скобами. В комірці він побачив кіпи старих газет, полиці з каламутною консервацією, якісь коробки. У двох горішніх знайшов розбірну штучну ялинку та перекладені серпантином і ватою іграшки.

— Непогано, — примовляв він, підраховуючи всі ці газети, алюміній, позеленілу мідь, радіодеталі. — Не менше, як на чотириста. Дуже навіть непогано…

Він зірвав ще один замок і натрапив у комірці на розв’язку теплоцентралі: поржавілі відра, вузля труб та гнуті вентильні штирі.


Будинок був старий, усього на тридцять одну квартиру, тож на дверях комірчин у підвалі були їхні номери. Він іще не знав нікого з мешканців, а тому навіть не уявляв, кому належить секція під номером двадцять шість.

Замка нема, але двері закриті. Він присів, шукаючи замкову шпарину, ба навіть видобув із кишені запальничку. Шпарин усе-таки не було, але над підлогою виднівся доволі широкий паз. Він просунув у нього трубу та спробував відчинити двері, однак нічого не вийшло.

Сумний двірник висмикнув трубу і помітив, що вона вимазана чимось густим і чорним Він понюхав забруднений кінець — запаху не було. Але якщо помацати, то відчуєш холодне й м’яке. Двірник опустив трубу, — він мав намір витерти бруд об долівку, але чорна гидь спіраллю метнулася до його руки. Відчувши долонею той живий холод, він мимохіть пожбурив трубу.

— Що за?..

— Що за?…

— Що за?…

— Що за?… — кепкувало багатоголосе відлуння.


Рвучко відчинилися двері та, збивши його з ніг, відкинули до протилежної стіни. Велетенська чорна хвиля стала дибки, зависла над порогом, немов безмірна, витягнута до стелі крапля.

— Ці-ка-а-а-во, хто це тут у нас? — мовила вона сотнею роззявлених пащ.

Чорне місиво клубочилося й перетікало само в себе, випускаючи до чоловіка, що лежав під стіною, кілька молодих пагонів.

— Людинка, — озвалися пащі й покликали: — Людинко-о-о!

Обплутавши мертве тіло паростками-мацаками, імлиста чорнота звела його на ноги.

— Агов! — гукнула тисяча ротів. — Досить клеїти дурня!

Він мовчав. Світний колодязь замкнувся за його душею, тож він уже не міг повернутися назад.

— Ти чуєш мене?

Чорнота зм’якла, втягла мацаки, й двірник упав.

— Не чуєш.

І чорнота хряпнула дверима.

Увібравши в себе все до останньої крихти, чорнота зачинила двері під номером двадцять шість і почала розповзатися по стінам та стелі комірчини й обліплювати їх витким безконечним малюнком — замкнутого на собі рухливого гобелена.

У непроникному мороці все ще охопленої імлою порожнечі формувалася чорна, така ж непрониклива куля, Обертаючись, куля наражалася на шпичаки та голки, що їх випускали зі стін і стелі гобелени. Куля обламувала їх, вбирала в себе й од того ставала дедалі більшою.

Зрештою, удосталь наситившись мороком, куля врізалася в стелю й пробила її наскрізь. Повз поштові скриньки та прочинені у під'їздах двері, крізь сходи та перекриття третього поверху — до кімнати з величезним, вважай, на всю стіну дзеркалом.

Біля дзеркала морок зависнув, якусь мить поклубочився, набуваючи форми. З’явилися ноги й доторкнулися до підлоги. Сягнули потрібної довжини пальці рук і заблищали полірованими нігтями. Він хитнув головою, і довге волосся розсипалося по спині. Він став навшпиньки — упевнився, чи зручні гостроносі черевики. Потерті джинси, розстебнута куртка, а на грудях — золота зірка амулета.

Перевернена.

Він собі подобався…


— Гу-у-у…


Він різко оглянувся.

— Гу-гу.

Він усміхнувся.

— Хто це тут у нас? — поспитав лагідно.

Обіч, у дерев’яному ліжечку з брязкальцями, нанизаними на стрічку, натягнуту між гратчастими бильцями, лежало дитя. Воно смоктало кулачок та витріщалося догори, хоч помітило його лише тоді, коли він схилився над ліжечком.

— Маленька людинка, — всміхнувся морок, який став чоловіком. — Як тобі тут живеться?

Він потішив малюка своїм амулетом і раптом самовдоволено вищирився:

— Й од чарівників, і від доброї феї.

Він зірвав амулет, але той умить виріс знову на його жилавій шиї, помахав ним над малюком, котрий потягся до нього рученятами, та загугукав.

— Не хвилюйся, це вже твоє.

Зірка амулета перетворилася на чорну краплю глупої ночі, й він розчепірив пальці.

Крізь сорочинку, крізь тільце — просто в душу.

— Бережи його, — промовив він. — Адже я по нього прийду.


Він випростався, підійшов до вікна й відчинив його. Потім став на підвіконня й стрибнув униз. Приземлився позаду жінки, що поспішала на роботу.

Один із Дияволів знову опинився в земному світі.

В тому світі, де я народилася.

Розділ 2

Диявол моргнув до дівчини, котра посміхалася йому, вийшов із трамвая та попростував через сквер до щойно зруйнованих фасадних стін та наново зведених старовинних будинків.

— Вітаю, — кинув консьєржці, що звела на нього очі, коли він зайшов у під’їзд.

Вона кивнула:

— Ви у дванадцяту?

— Розумничка моя, — всміхнувся він.

— Йому лист. Передасте?

— Авжеж, — усміхнувся він.

Диявол узяв конверта й кілька рекламних буклетів, пройшов сходами та викликав ліфт.

У кабіні він натис кнопку п’ятого поверху і, розтираючи між пальцями конверта й листівки, що сипались додолу різнобарвним конфетті, запитав:

— Чи ти на мене чекаєш? Чи встиг скучити за мною?

Він вийшов із ліфта, зупинився біля дверей, схилив голову й прислухався:

— Схоже, що ні, — відповів сам собі й випростався, коли Камінний Воїн відчинив йому двері.

— ХТО? — останній Камінний Воїн.

— Доповідаю! — посміхнувся Диявол.

— Ні!

— Так, люб’язний мій, так. — Один-єдиний змах довгого кучерявого волосся задля того, щоб, переступивши через Воїна, що рухнув купою каміння, пройти до вітальні темної Вітчимової квартири. Назустріч безликим почварам, що вибігли прямо на нього, мов сторожові пси.

— Ха, — мовив Диявол. — Як цікаво.

І він випустив із-під куртки чотири вогненні істоти.


Почвари й істоти повільно кружляли одне біля одного, ладні нищити та битися аж до власної загибелі. І зруйнувати в цьому бойовиську весь навколишній світ.

— Нумо! — говорив істотам Диявол. — Покажіть, на що ви здатні! Я хочу бачити полум’яний танок!

Раптом із надр свого помешкання вийшов Вітчим.

— Стривай, — звернувся до нього Диявол. — Нехай вони…

Але Вітчим був надто радий бачити його. Він розкрив обійми й ступив назустріч Дияволові. Це Вітчим.

— Здоров будь.

— Здоров, — усміхнувся той. — Чи ти радий мені?

— Радий.

Розділ З

Вони сиділи один супроти одного за порожнім столом серед такої затверділої темряви, що її не могла розсіяти навіть вогненна плоть істот позаду Диявола.

— Я лишень посланець.

— Я знаю.

— Але я вірю — правда за ними.

— Я знаю.

— Ти мусиш їх почути.

— Я знаю. Але поки-що не хочу.


— Ви надто довго з нею бавитеся.

— Це моє діло, — сказав Вітчим.

— Мені належить лише переказати, — мовив гість.

— Переказуй.

— Ти накликаєш невдоволення.

— Я знаю.

— То чому?

— Це моє діло.

— Кінчай з нею.

— Чого раптом?

— Так вони наказують.

— Ні, — сказав Вітчим, відмовляючись мене знищити. — Перекажи їм: я знаю, що роблю.

— Кожен із нас бодай раз на віку робить виклик.

Вітчим посміхнувся замість відповіді.


— Її ведуть чотири янголи. І всі четверо нічим не можуть допомогти…

— Її послав сюди янгол, і вона хоче стати Воїном Світла, одначе ніколи ним не стане…

— Ти віриш у пророкування? — спитав Диявол.

— Вірю, — відповів Вітчим. — Але за будь-якої ворожби випадає, що вона сама занапастить себе. Отож я поки що зачекаю…

— Занадто довго бавитеся…

— Я готовий до виклику, — сказав Вітчим.

— Я лишень посланець, — мовив Диявол. Усього лише посланець.

— Можеш повертатися й переказати, що менше, ніж за місяць вона стане Янголом Темряви. Їй не зостанеться нічого іншого.

— Місяць? Гаразд, я перекажу.

Він вийшов із квартири й викликав ліфт.

Проминаючи віконце консьєржки, він сказав:

— Бувайте, — і ступив на вулицю під дощ, який почався хвилину тому: — Як чудово…

Пророкування. Він усміхнувся. Він знав ті пророкування. Вітчимові судилося померти, а йому — посісти його місце. В цьому світі. В якому?

Він озирнувся довкіл.

— Безглуздий світ.

Розділ 4

У пеклі він був невиразним згустком тьми, його тримало дев’ять ланцюгів на бордовому камінні отого самого невеликого бескида, що він був на ньому впродовж останніх тридцяти двох тисяч років. Слина, що скрапувала з його губів, вибила в скелі яму. Чорні з червоно-гарячим небеса над ним повсякчас сяяли порожнечею. Тридцять дві тисячі років йому не доводилося бачити навіть вилисків чужих багать.

Миска, поставлена перед ним ще тоді, напочатку, розсипалася на порох, і вітер його розвіяв. Скелі кілька разів міняли обриси, небо набувало іншого вигляду майже щодня. Незмінним залишався лише він та ланцюги, що його тримали.

Йому не можна було ані випростатися на повен зріст, ані лягти. Тридцять дві тисячі років він стояв різьбленням, завмерши на задніх лапах. Варто поворухнутися, як гострі шпичаки нашийника врізаються в тіло. Він стояв непорушно. Він міг лише дихати та заплющувати очі.

Вони це вигадали як кару для нього.

Але він знав, що в годинникові є піщинка, падіння котрої примусить їх згадати про нього. Вони розірвуть ланцюги одного по одному. Вони покажуть йому, хто й підкажуть йому, де. Як колись давно. Тридцять дві тисячі років тому.

Він був невиразним згустком тьми. У пеклі.

На нього було наслано. Прокльон тяжів над ним тридцять дві тисячі років. Він жив у цьому прокльоні. І душа його, зазнавши прокляття, не помре ніколи.

Розділ 5

Дев’ять бузкових почвар тримали дев’ять ланцюгів. А він сидів на троні й пильно вдивлявся в чорний згусток, що звивався поміж металевих нашийників.

Потім Той, Що Сидів На Троні, всміхнувся, і що більше згусток похлинався жахом, то ширшою ставала ЙОГО усмішка.

А коли не зосталось нічого, крім жаху та вереску, повітря між ними заворушилося, закрутилося спіраллю й обдарувало його плоттю, а чорноту перетворило на порох.

Мозок проклятого Диявола розплився. ЙОГО відобразила блискуча пляма.

— Ні!!!

— Так, — озвався Той, Що Вивищувався Над Ним.

Його шкіра пухирилася від дихання сили-силенної замкнених у ньому душ. Роги, що починалися од пліч та королівською короною увінчували голову, торкалися зірок, а позбавлені зіниць очі виринали з порожнечі всесвіту, аби знову повернутися туди ж. Хвіст обплітав трохи зігнуті ноги й ранив їх порослими обрідним пухом шпичаками, а шорстка грива на спині не приховувала бородавчастих наростів.

— Наповнити б тебе змістом…

Тонкі пальці потяглися до чорного згустка зла.

— Тепер ти знову будеш…

Порухом кігтя він заклубочив порох і зробив з нього істоту, якою проклятий Диявол ще ніколи не був.

Він лежав посеред чорного, без відтінків кола, за кораловими межами якого рухалися невиразні силуети.

— Тепер — це ти, — промовив ВІН і декілька багатоголових тварюк, стримуваних цаповидними вершниками, тицьнулися в коло своїх кострубатими мордами. Тишу, що запала на мить, сколихнуло ревіння шакалів та скигління гієн.

— Тепер надамо тобі суті…

Заляскали пересохлі крила, — то закружляли над ними скелети в обрамленні жовтих німбів од утулених у діри їхніх вічниць свічкових недогарків із осквернених храмів. І чорнота відчула в собі кістяк, вона змогла підвестися.

Проклятий Диявол став на коліна й схилив голову.

— Ти зробиш воду в річках гіркою, мов полин, та знищиш мудрих старців та всіх мешканців двох міст… Чи готовий ти до цього?

— Так, мій володарю.

— Тоді рушай…

У кривавому мороці позад нього майже миттєво утворився просвіт, відкрилася вимощена бруківкою дорога, що вела до неживої чорної річки.


Праматір Блудниць, що брела до нього, він упізнав одразу, хоча вона й накинула на своє нахилене до землі обличчя відлогу свого заторкнутого тліном плаща.

— Благослови його, — наказав Той, Що Сидів На Троні.

Вона випростала вказівний палець і потяглася до Диявола, який став довгочубим чоловіком. Він теж випростав указівний палець і подався їй назустріч.

— Господи, хай не злякає мене зло…

Праматір Блудниць почула цей дивний голосок і завмерла, так і тримаючи покритою гнійним струпом рукою свого костура.

По дорозі, що підступала до кола з протилежного боку, простував маленький янгол. Його білі крила здригалися. Але позаду було світло, а в руці тремтіла відблисками в сльозах запалена свічка.

Той, Що Сидів На Троні, хльоснув хвостом по землі — й вона розкололася аж до вогняного підґрунтя.

— Рушай…

Диявол з довгим волоссям ступив крок, і дитя заплакало:

— Стривай!!!

Але Диявол уже зробив крок, а Праматір Блудниць застромила в землю посох і доторкнулася до нього. І жили його налилися отрутою, а мозок затопила відроджена ненависть.


— Спаси нас, — благав маленький янгол.

— Амінь, — з усмішкою докінчив за нього Диявол.

Але Той, Що Сидів На Троні, похитав головою.

— Її виплекало Зло. І саме Зло хоче зробити її своєю. Але вона знищить його, і тоді настане твоя черга. А поки що…


— Рушай…


— Я посланець, — сказав до Вітчима посланий у його світ Диявол, але при цьому не зізнався: — Я знаю пророцтво: ти будеш певен, що впораєшся з нею, а вона знищить тебе.

Розділ 6

Цей світ був йому чужий.

Він не знав про нього анічогісінько. Він бачив лише кілька безлюдних доріг, що розходилися врізнобіч поміж неоковирних помешкань.

І він рушив уперед, повз метал і каміння, асфальтованими колами.

Метал був повсюдно. Навіть у повітрі висів, наче захищав тих, котрі прийшли сюди з неба.

Житель цього світу ступав по дорозі. Йому було кепсько. Чогось бракувало йому, а він будь-що хотів його мати.

Диявол підійшов до нього, і чоловік упізнав його:

— Диявол.

Чоловікова душа була проклята, тож Диявол міг робити з ним, що хотів. І він убив його. А впіймавши губами з повітря краплинку його крові, довідався про все, що знав чоловік.

Пізнати цей світ…

Це було нескладно.

По тому, як Диявол убив ще п’ятьох його мешканців: чоловіків та жінок, він спізнав місто.

Тепер йому було відоме життя городян за останні сорок сім років. Їхні паперові гроші, мов дощ, падали з його кишень.

Він зупинив таксі. Водій був вайлуватий. А коли Диявол сказав:

— До готелю, — таксист запропонував кілька на вибір.

І той вибрав шестиповерхівку.

Місто, здавалося, не мало кінця-краю. Воно складалося з безлічі найрізноманітніших будинків.

Але це було найкраще павутиння. Найліпша яма. Найпривабливіша місцина з усіх, де він міг би розважатися. Адже незабаром йому доведеться керувати ним упродовж цілої тисячі років.


Він винайняв кімнату, але йому так кортіло якомога швидше роздивитися все, що коли коридорний спробував розповісти йому про чудову ванну та спальню, той нетерпляче урвав:

— Ось тобі гроші, й ніколи більше не приходь до мене.

— Ніч гулятимете в місті? — спитав його портьє.

— Звісно, — кивнув Диявол.

— Викликати Вам таксі?

Диявол глянув на нього і посміхнувся:

— Ні, я вирішив прогулятися.

— Я накажу покоївці поприбирати у Вас.

— Накажи.

Він міг просто зачекати, доки збудеться пророцтво, але він не міг чекати. Тридцять дві тисячі років — надто тривалий термін для збереження такої чесноти, як терпіння.

І він попростував вулицею.

Аж тут йому перетнули шлях дві чорні тварюки.

— Отак?

Дві безликі Вітчимові почвари.

Розділ 7

Дві почвари зникли в стіні якогось будинку.

Два ряди щільних споруд бралися вгору витким положистим пагорбом. Безліч невеличких — на сім-десять квартир — під’їздів, від одинадцятого до двадцять першого будинку.

Диявол перейшов на протилежний бік і зажмурив очі, щоб не зважати на освітлені вікна, а побачити одразу весь дім. Такий, який він там, усередині, за стіною: той випростав ноги перед телевізором, та смажить зліплений грудочкою фарш, а ще одна додає холодної води до надто гарячої ванни; ще один стоїть біля вікна й на якусь мить зиркне на Диявола побіжним поглядом, — він бачив їх усіх, мешканців шести будинків. А ще бачив усіляку погань, що жила поряд із ними та в них.

А далі — зведені судомою пальці та відблиск випадкового світла на пущених під лоба очицях — скоцюрблений, з підігнутими коліньми труп.


Вони прийшли вдвох. З бруківки стрибнули в простінок між вікнами. Одна попрямувала коридором, друга — крізь стіну.

А хазяїн квартири саме зайшов до кімнати, щоб увімкнути світло, — він щойно прийшов і встиг переодягтися в хатнє.

Почвара, що стояла позад нього, принюхалась і кивнула тій, котра заповзла від вітальні. Невидимі чоловікові, що нахилився до канапи, аби дістати капці, без будь-якої тіні вони підступили до нього впритул.


Труп та дві почвари, що немов химери, сиділи завмерло одна проти одної.

Всього-на-всього дві.


Диявол усміхнувся, змахнув довгим волоссям і попростував вулицею вперед. Цей світ подобався йому дедалі більше. Світ, у якому можна було наслати вбивцю на будь-кого, хто на ранок вирішить, що загиблий від Зла помер через якусь цілком зрозумілу патологію серця.

Йому тут подобалося.

— Треба лишень зачекати…

Зачекати, допоки маленький янгол…

— Зачекати…

Навіть попри те, що вміння чекати в ньому померло.

Розділ 8

— Під’їжджаємо, — сказав провідник, зупинившись біля дверей мого купе.

— Дякую, — озвалась я.

Частина друга «Крихітка та підземний люд»

А коли на вокзалі нарешті запанувала тиша, я прочинила двері, й величезний пес із чорною плямою на морді натягнув повідець, але я йому сказала:

— Спокійно. Я не покину тебе тут.

Він глянув на мене й помахав хвостом.

— Ходімо.

Так сказала я великому кудлатому псові, котрого приручила впродовж цієї ночі, поки ми їхали від Міста Великих Вогнів до Міста, де я народилася.

Розділ 1

Мій маленький будиночок.

Приручений пес став біля хвіртки й понюхав запах голих осінніх гілок у садку.

— Осінь, — промовила я та відчинила вхідні двері. Згорів, не дочекавшись, комп’ютер. Холодна підлога. Пил на склі.

Приручений пес стояв на ґанку, тож я сказала йому:

— Заходь.

Він був обережний, ступав повільно й принюхувався на кожному кроці.

— Не бійся, — сказала я. — Тут я живу.

Будинок здригнувся. Садок за вікном щез, він запав у камінне провалля вулиці.

— Ти не живеш тут…

Будинок здригнувсь і повернув собі поколоті майстрами поверхи та квартири.

— Авжеж, — мовила я. — Я не живу тут.

— Я не живу тут і не маю чим тебе погодувати.

Пес ліг біля дощок, приготовлених для дверей до спальні.

— Твоя правда, — сказала я.

Я зірвала дошку та переступила через поріг спальні.

Затверділе, мов бурштин, вино. Сонна отрута, що випала в осад білими кристалами. Не запалені тоді свічки.

І Макс, який спав у своєму ліжку.

Будинок востаннє здригнувся і підняв нас до рівня дев’ятого поверху.


Я збудила його, доторкнувшись до чола.

— Доброго ранку.

То був його світ, тож його нічого не дивувало, навіть те, що біля його ніг сів пес.

— Можна залишити його в тебе?

— Залишай, — відповів Макс.

Він дивився на мене й силувався пригадати бодай щось.

— Ти був чудовий, — мовила я.

— Ти теж, — натомість моєї маленької брехні.

— Бувай?

— Побачимось.

— Авжеж, — сказала я.


— Таксі, — я піднесла руку.

— Одвезіть мене додому.

Навряд чи хтось мене там чекав.

Адже наступними у списку, що його складав Вітчим, були людино-пацюки. А вони живуть під землею.

— Добридень, квартирко.

— Добридень, Крихітко.

— Попоїсти та вмитися, — мовила я.

А через двадцять хвилин:

— Побажай мені…

— Я тебе чекатиму.


Пожильці каналізацій, тисячі кілометрів підземної утроби Міста.

Сіра сутінь за вікном метро. Солодкоголосі діви, що заманюють нічних перехожих до розчахнутих люків шахт.

Слиз на кістках у щілині. Зруйноване склепіння.

Людино-пацюки з отруйною слиною та жовтими іклами.

Пожильці підземелля, де ніч ніколи не минає.

Отак.

Розділ 2

Я вийшла з дому й озирнулася. На ґанку міг стояти хто завгодно — хоч янгол, а хоч звір.

Іноді самотність обертається на помсту.

Помщається думкою прожитим дням. Думкою про те, що цього дня могло й не бути. Що ти долучаєш його до тих, коли ладна була віддати все, тільки б не бути самій.

Самотність. Стара недобра дівка:

— Я не змогла. Може, ти зумієш…

Стара дівка, спаливши пудру та тіні для повік.

— Ось бачиш, ти знову одна…

Безлюдний ґанок, усипаний листям, обвитий плющем, із мотузочком для дзвоника. То хоч із пляшкою молока та пакою не забраних мною газет.

А може, це просто осінь? Пізній-пізній біль?

Отак:

……………………у теплі його затишних долонь…..

…………….

Отак?

Розділ З

— До біса!

— Так-так! — вивертається з-під ліктя та усміхається, радо прагнучи прислужитися.

— До біса! — гримнути простісінько в його зморшкувате обличчя.

Як же мені діяти? Висмикнути з каменя меч? Я ладна це зробити. Сорок років у череві Левіафана? Та для мене це справжня дрібниця! Перетворитися на черепаху із трьома слонами, що трублять на її спині?!

Стрибнути на піднятий у руках щит, без шолома, з прапором у гаптованих лілеях?!

— Ми йдемо на бій!

Величезне військо навкруги:

— Аааааааааааааааааа!!!

— Ми знищимо їх!

— Аааааааааааааааааа!!!

— До бою-ууу!


Пританцьовую та посміхаюся до всіх зустрічних:

— Я йду воювати!

До тих, котрі посміхаються разом зі мною:

— Я знищу їх!

П’ятеро вантажників у червоних комбінезонах курять біля свого фургона.

— Ви допоможете мені?

Без питань:

— Навіщо?

— Просто так.

— Що підняти?

— Ось це, — сказала я.

— Нормально.

І вони підняли люк, відкривши для мене вхід до каналізації.


— Будь обережна!

— Дякую! — відгукнулася я далекою луною там, глибоко внизу.

Розділ 4

Летіти крізь діру? Що далі, то страшніше?

Я спускалася сходами. Незліченними сходами. Незліченними скобами в стіні.

Відкритий люк над головою поступово зменшувався. Ось він уже перетворився на крапку. А потім я зійшла так далеко, що побачила в ньому зірки.

— Потяг далі не йде. Прохання звільнити вагони…

Я розтисла пальці, стрибнула вниз і здійняла вихлюп чорних крапель. Каналізація.

— Вітаю. — сказав Вітчим. — Ти врешті-решт знайшла свій справжній дім.

— Каналізація, — озвалась я. — Тут виплоджуються такі, як мій названий татко.


Цегельне склепіння. Зелені мохи. Тисячі коридорів, сто тисяч труб та сила-силенна води.

Куди?

Головне — йти. Якщо тобі призначено дорогу, ти сама до неї прийдеш.

— Але, — попередила я, ступаючи перший крок, — щоб ніяких щілин у підлозі, ніяких «а» позаду, і ніякого дзеленчання ланцюгів. Зрозуміло?

— Зрозуміло, — озвалося підземелля. — Цілком-цілком зрозуміло.

— От і добре, — мовила я, ввімкнула ліхтар і спрямувала промінь світла йому в самісіньке обличчя.

Цегельні склепіння, зелені мохи, чорні перлини бризок. Ледь чутне життя міста вгорі — на землі.

— Агов!

— Що?

— Ніч.

— То й що з того?

— Темрява.

— Ніч, — сказала я. — Вогнища.

— Під землею?!

— Авжеж, — відказала я. — Вогнища підземного міста жебраків.


Перше багаття під землею запалало для тих, хто скинув сюди Місто.

Політ униз. Падіння ще до одного пекла. Що за життя? Покара злиднями.

Великий Жебрак. Перший, кому вистачило сил не зневажати себе.

Він падав сюди та співав, уникаючи темряви.

Жахливі тварюки! Він не дивився на них, а просто собі співав.

Страшенний сморід довічного мороку! Він руйнував риштаки в асфальті, а потоки води змивали нечисть.


Самотність! Стара дівка! Він глузував з неї.

А тим часом збирав коріння, що стирчало в стінах галерей. Він збирав газети, принесені сюди струменями дощу, які перетворилися на водоспад. І він розпалив перше багаття, аби той, кого буде скинуто після нього, ішов на світло вогню.

— Здоров, брате.

— Де я?

— У щасливій країні, — сказав він. — Там, де всі будуть такі, як ти.

Великий Жебрак. Це він заклав перший камінь у підмурівок цього…

Я простувала на світло багать.

— Здорова будь, сестро.

Тепер тут палали сотні вогнищ. Біля кожної оселі, облаштованої в стіні каналізації.

Великий Жебрак.

Він вийшов до мене.

Я віддала йому гілку, що підібрала по дорозі до нього.

— Дякую, — сказав він і кинув її у вогонь.


— Влаштуємо свято?

— Як повертатимуся, — мовила я. — Коли я знищу їх.

— Людино-пацюків? — поспитав він. — Я про них нічого не чув.

— Вони ховають хвости під довгими плащами, — пояснила я. — В них отруйна слина, а зуби…

— Ні, — сказав він. — Я не хотів би впізнати їх при зустрічі.

Країна злидарів, вона народилася з того, що відкинуло місто. Вона розпросторювалася людними коридорами з палаючим багаттям від зали, у якій мешкав він.

— Людино-пацюки? Хіба це не така сама казка, як місто нагорі?


Житло Великого Жебрака: окреслений крейдою квадрат на підлозі підземної зали. Квадрат вітальні, прямокутничок спальні, манюсінька кухня.

— Що ще треба людині для щастя?

Намальоване крейдою ліжко. Біля нього — намальована лампа. Полиця з книжками. Хочеш узяти котрусь? Намалюй її на підлозі, розгорни та й пиши все, що маєш намір прочитати.

— Людино-пацюки? У моїх книжках про них нічого не сказано.

— Прощавай.

— Тобі покажуть дорогу.

Двоє жебраків рушили зі мною. Ми пройшли безліч коридорів, доки дісталися до одного зі знайдених ними люків.

— Якщо повернешся, розповіси, що там під землею?

Розділ 5

Спускаюся незліченними скобами в стіні.

Непомітна для мисливців за тварюками.


Три почвари підповзли до каналізаційного риштака і всмоктували дихання людей, що проходили над ними. Вони скидалися на хробаків. Три величезні тварюки, — вони звивалися під стічним риштаком.

Нечисті. Яких лишень він набачився: і шестилапих або геть безформних, і таких, які обернулися на летючих демонів. А до чого ж важко було описати їх, коли вони гуртом складали звіт:

— Боже, як же його ліпше…

— Темно-сірий, — казала красуня Інга.

— Породжений прокляттям, — додавав чорний відьмак Алекс.

— Чотири пальці, — уточнював майор Конт. — Праве око заплющене. Здатність до регенерації.

— Хлопчик? Дівчинка? — допитувалась Інга.

— Пиши «він», — казав Алекс.

Вона усміхнулась і поставила крапку:

— Таке моє життя?

Вони скидалися на хробаків. Довгі, тлусті, виткі, без очей, але зубасті черв’яки.

Вони перепліталися під стічним риштаком, і варто було тільки ступнути на нього, як серце пронизував гострий, мов гілка, біль, а частина твого світла, — саме стільки, скільки вони встигали всмоктувати роззявленими пащами, залишала тебе. Постояти й покурити, надсилу дістатися додому, а потім дуже довго нездужати.

— Ні, ось погляньте: «краплеподібна голова», а ми вже написали, що в нього краплеподібний тулуб і краплеподібна ступня.

— Не ускладнюй, — кинув довгочубий Алекс. — Вони все одно насамперед розглядатимуть малюнки.

Цих міг намалювати хто завгодно. Величезні хробаки. А в пащах — різні завдовжки та, наче виростають один з одного, зуби.


Практично несила бути поряд. Навіть магічні слова Любові майже не рятували від них.

— Покропи їх.

Священик Є дістав флягу з водою, освяченою Любов’ю, вихлюпнув трохи на чорний риштак каналізації — вона заблищала на ньому краплями розплавленого срібла.

Хробаки сповзли трохи нижче, однак тільки-но мисливці взялися за риштак, як один черв’як одразу ж поповз назад і роззявив пащу, готовий втягнути подих.

— Ходімо вниз, — мовив Алекс.

Тільки-но світлофор подав червоне світло, майор Конт ступнув з хідника й зупинив першу-ліпшу машину, аби взяти у водія монтировку. Алекс тим часом пішов до своєї машини, дістав із багаж ника рушницю, заховав під пальто й повернувся назад. Щойно світлофор засвітився зеленим, і десятки авто, ревучи, помчали через безлюдні смуги переходів, він вистрелив у риштак водостоку:

— Давай!

Майор Конт зачепив риштак монтировкою і вирвав його, а священник Є, у довгій сутані та з хрестом на грудях, відтягнув риштак убік. Тут Алекс, підібгавши поли пальта, ступив на першу сходинку, що стирчала в стіні колодязя.

Алекс прицілився:

— ТОР-РОХ! — у відповідь луною: — POX! РОХ! РОХ!

Мертвий хробак зіщулився й випав з нори у стіні, куди він намагався заповзти.

— А тепер куди?

— Отуди, — показав майор Конт.

Там був ще один хробак, у галереї, що завертала праворуч. І я відчувала, як він рухається. Я відчувала кожну звивину, кожне кільце на його нескінченній спині.

— Туди.

Та поки вони наздогнали тварюку, я вбила її, щоб, заховавшись у розколині стіни, посміхатись і дивитися, як вони присіли біля неї, та чути, що вони назвали мене Янголом Каналізацій, бо ж вони здогадалися, хто їм допоміг.

— Може, то якісь диггери?

— Вважатимемо, що почвара здохла спереляку.

— Або що з нею покінчив якийсь добрий Янгол Каналізацій…


Забрьохані, вони поверталися назад, ступали один за одним та неголосно сперечалися, чи можна тут курити.

А я рушила далі, під землю.

Крізь новий тунель.

Прямісінько до країни мертвих.


Але перед цим я побачила ще одного воїна.

Тут було темно. Тут було лячно. Чорні духи та привиди пережили людей, котрі їх породили, і знайшли притулок в багатоярусних катакомбах, розташованих під усім містом. Вони виповзали на поверхню лише при місяці-повні. Багатометровий жах. Чорний інертний бруд самотності, туги та прагнення смерті для кількамільйонного міста.

А цей чоловік у бічному відгалуженні, осяяний мерехтінням, що струмує від його світлого одягу, — бірюзового з білим. Він рухається поміж привидами, вже мертвими або конаючими, котрі, однак, намагаються вбити його. Він іде, заплющивши очі.

— Хто це? — питаю пошепки, щоб не почули.

— Кажуть, нібито янгол, який не повернувся, — мовив жебрак, що супроводжував мене.

— А що він робить?

— Хіба ж добереш у такій темряві?

Він зупиняв чудовиськ, що стрибали на нього. І вони зависали в повітрі, перетворювалися на жмутки диму, й тяглися за його пальцями.

— Ходімо. Не варто йому заважати.

Він водив рукою та вбивав їх.

Він був мертвий. Але ж і я стояла майже на порозі оселі мерців.


Тут не було огорожі, як на кладовищі. Тут не було старих могил у світанковому тумані. Жодних вогнів, жодного світіння, навіть блиску очей упирів, котрі пожирають мертвеччину.

Але тут було доволі мертвяків.

Тих, що hr повернулися зі сну трави та кристалів.

Глибоко вдихнути. Відчути, як стугонить кров, і повірити, що ти летиш, загнуздавши хмарину. Раз по разу, до найвіддаленішої зірки, аж доки лиховісні духи кристалів і трав не затягнуть тебе аж сюди. Звідси ти вже не зможеш повернутися.

Згаслий мозок, пітьма й спотворені обличчя.

Пригадуючи свої дитячі мрії, поспитала:

— Чи не зустрічали ви каравану тих, що торгують травами? Вони йшли на північний захід.

Але ніхто не озвався до мене.


— Ми не покинемо тебе тут, — сказав Жебрак.

— Авжеж. Я не залишусь тут.

Я спущуся ще нижче.

Пласт за пластом прорізатиму Землю наскрізь.

Розділ 6

Я спустилась. Я зістрибнула вниз. Пройшла тунелем. Сліпучий потяг мало не забрав мене, коли промчав поряд світлом і гуркотом.

Я дісталася до тунелю метро! На які завгодно чудеса натрапиш під землею Міста!

І я рушила на станцію.

Стриб. Загасити в стрибку ліхтарик та й опуститися на платформу, як ота Крихітка, що знайшла світло.

— Вітаю.

Безокий черговий по станції повернеться до мене й кивне:

— Здорова будь.

— Мені треба їхати.

Він здійме руку до згаслого годинника.

— Але ж мені треба.

Одна з тисячі станцій, де ніколи не зупиняються потяги. Одна з безлічі тих, що їх не помічають люди, які щодня їдуть у метро.

— Людям тут нічого робити. Люди мають жити там, де є сонячне світло…

— А ви?

— А мені воно навіщо?

І тут — ледве чутне:

— Ти, — воно урвало його мову. І все з’ясувалося враз.

— Ти, — і дві тонкі, наче воскові, руки лагідно оповили його шию. Обережно, аби не завдати шкоди висхлій багато віків тому шкірі, Черговий По Станції вивільнився від обіймів, посміхнувся у відповідь на безгубий усміх обличчя, яке перетворилось на череп.

— Ти.

Жмутки безбарвного волосся та рам’я майже прозорої одежі.

— Я зараз, — мовив він. — Не забарюся. Зачекай.

Так, він міг поспішати до тієї, котру я побачила, коли заплющила очі й стала такою незрячою, як він. Це була юнка, її усмішка сяяла радістю від передчуття зустрічі з ним.

— Ходімо, — сказав Черговий По Неіснуючій Станції до мене. — Треба он у той бік. — І, повернувшись до тієї, що кохала його: — Дочекайся мене.

— Гаразд, — прошепотіла вона диханням висхлих легень. — Я чекатиму.


Він провів мене через рейки метро, по хисткому мосту над повільним смердючим потоком зібраного під землею бруду, крізь горілі вагони та неіснуюче депо, аж до дверей ліфта, що підіймався нагору.

— Вибирайся звідси, тобі нічого тут робити.

— Ні.

— Чому?

— Кожен робить свій вибір. Адже ти зробив.

— Вона чарівно красива, — мовив Незрячий Черговий.

— Красива, — підтакнула я.

Адже він помер заради того, щоб лишитись із нею навіки.


Ліфт ішов до присипаного, пророслого папороттю підвалу. Від нього можна було вийти нагору виткими, з уламками цегли сходами…

Перехняблені віконниці та зруйновані стіни покинутої оселі. Скло, що хрускає під ногами. Подертий картатий плед чийогось житла…

Але я цього не побачила.

Я туди не пішла.

Я попливла підземною рікою. Ріка відштовхнулася від камінної пристані й понесла мене, а я викинула весла й дослухалась, як хлюпоче вода, як шумить вона, падаючи на багато кілометрів униз.

Розділ 7

Там, під землею, бачила я військові бази. Вони проводжали мене жерлами своїх кулеметів. Я бачила стародавні храми й монастирі. Бачила, як бредуть ченці, й лічила вогники запалених свічок.

А ще бачила я порожнечу. Вона йшла від самої землі, і в ній були мільйони гробів.

Провалля печери, яка вела до вічності, освітлене свічками, що мерегтіли десь над нею, запалені на надгробках.

Мільйони гробів погойдувалися в повітрі. Вони, мов сходи, каскади чи грони заповнювали його. Ті, про котрих поки що пам'ятали живі, розташувалися майже під самим земляним склепінням, аби забуваючи, втрачаючи лаковий блиск, із потертим обшиттям та іржавими цвяхами на віках опускатися дедалі нижче і, зрештою, розсипатися, мов трухляве дерево, та впасти пилом і сміттям на брудно-сірі гори кісток. До ніг Збирачів Тліні, що бродять поміж них.

Ріка несла й несла мене…

Багатокілометрові печери повсякчас міняють свої обриси. Вони тягнуться настільки далеко, що коли спустишся до них бодай на дещицю, можеш опинитися на протилежному боці землі. А вони, ті печери, незважаючи на те, що земля кругла й доконечна, ідуть та йдуть униз.

Госпóда народу Мо.

Любий Лавкрафте, звідки Ви про це довідалися, що знаєте так багато?


Прислухайся. Чуєш? Це все — під землею…


Повз Сціллину пащу прямісінько в пащу Харібди. Укупі з падінням води. Ще безліч кілометрів униз. Та ось, нарешті, озеро і сходи при самій воді.

Округла зала. Вода і сходи.

Я піднялася ними й лише тоді побачила Людино-Пацюків.

Їхній древній, покинутий світ.

Частина третя «Всесвітня історія Крихітки»

Із чого починати?

Пожовклі карти? Уламок барельєфа з мильного каменя? Бронзовий тулуб двохвостого звіра у водоростях узбережжя? Знайдений череп?

— Що за нісенітниця? — дивлячись на рогатий череп, у якому колись був мозок, більший, ніж у будь-кого з людей, що жили на землі.

Череп із мигдалеподібними вічницями, із пласкою, висунутою далеко вперед нижньою щелепою, з роговими наростями, що скидалися на графську корону.

— Не може такого бути!

Нашкребти на пробу, сипнути її в спектрометр і зауважити, як він зашкалює на:

— Сто вісімдесят мільйонів років.

— Що-о?!

— Сто вісімдесят мільйонів років.

— Сто вісімдесят мільйонів…

— Сто вісімдесят мільйонів…

Прилад показав би, мабуть, більше, але його творці читали людські книги, а в них — у кожній: «Історія Землі — сто вісімдесят мільйонів». То навіщо трудитися ще?

— Не може такого бути, — дійдуть рішення люди в білих халатах.

— Не може, отже — не було.

Тому, взявши молоток, вони розіб’ють череп на друзки. Аби не доводити того, чого самі збагнути не здатні. Аби їх не вигнали, як їхню божевільну колегу, коли та зізналася, що знайшла череп людини, котра жила півтора мільйона років тому.

Або, скажімо, Крихітка в школі.

— Розкажи нам за кроманьйонців.

— Це за тих, кого люди-алігатори привчали працювати в полі?

— Сідай.

— А хочете, я розповім про війну Дріопітеків з Істотами з Олдуваю, котрі знищили п’яту планету системи — лазуровий Фаетон? Або про дев’ятий сплеск боїв у близькому космосі? Адже, це теж стосується вашої історії…

— Сядь!


Або Крихітка та добрий З.Ч.

— А янголи завжди були?

— Ні.

— Хіба?

— Ми не завжди приходили з блискавками. Був час, коли нас породжував жертовний дим.

— А решту?

— Ні нас, ні Великих, ні Ницих…


Звісно, простіше назвати все «уявною будовою» і зовсім не знати, ким усе-таки були кішки Єгипту, ким були люди, що мали голову Птаха чи голову Добермана. Не помічати того, що Сфінкс значно древніший, аніж Ра, який сидить неподалік від нього біля піраміди, збудованої для воїнів із головою Птаха, котрі загинули під час війни з людьми-леопардами з протилежного боку Землі.


Всесвітня історія. Класно знати її, прочитавши три останні сторінки!

Розділ 1

Тридцять великих рас володіли Землею, коли починати з останнього тому.

Триста Великих Рас народжувала Земля, якщо прочитати уривки з п’ятитомника «Вибраного».

Велике Возз’єднання Гігантських Рептилій, що сполучило материки в єдиний континент.

Великий розподіл Арахнідів та Прямоходячих, котрі поділили планету на п’ять частин.

Перше Сотворіння Льоду — поява південного материка на п’єдесталі глобуса, спорудженого мешканцями океану потому, як вони одержали свою долю Землі, — однак це навіть не половина всього.

Розділ 2

Люди?

А що люди?

Ще дванадцять століть тому кошлаті перевертні царювали на чорних пагорбах випаленої чумою, війнами та десятьма роками недороду Європи, кинувши свій одяг біля пеньків із застромленими в них ножами. Упирі випорпували з могил похованих без каяття мерців, глитали м’ясо та билися за серця священників — нащадки Великої Раси Тих, Що Прокидалися Тільки Вночі.

А люди?

А люди були приречені. Ті декілька, що вціліли, у смердючому рам’ї навколішки просувалися до святих місць і дякували кожному, хто лупцював їх патерицею, чи кидав на них грязюку. За підставку для Біблії слугував череп забитого грішника, а стіни церков не захищали ні від привидів, ні від бісівських сил.

Диби, шибениці, безлюдні та зруйновані міста. Янголи плакали кривавими сльозами. П’ятий похід по Плащаницю скінчився поразкою Хрестового Воїнства. Останки святих тліють у скриньках, шкатулках та запаяних келихах. Вони були приречені, бо ж Расі, названій нечистю, вдалося заволодіти Світом. Час непрозірної тьми.

Що було б, якби не палали ватри на майданах?


Божі Пси — домініканці з лютими вовкодавами на знаменах. Звинувачені в тому, що одержимість вважали за гріх, а одержимого — за грішника, не вартого співчуття.

Палити, шмагати, розпанахати та видерти демона вкупі з нутрощами?

Тіло смертне, душа вічна, тож заради неї нищили плоть, аби вона вже ніколи не слугувала за пристановисько демонові?

Дурниці.

Лише вони зробили світ таким, який він є тепер, оголосивши війну всім, хто не належав до раси людей.


Дванадцять століть війни, які очистили землю від інших рас.

Великий похід за Океан, під час якого було знищено людей-леопардів та людей-ящерів.

Великий Сибірський похід, що став роковим для Людей-Ведмедів, Людей-Оленів та Снігових Людей.

Три Сторічні Війни, які знищили Перевертнів та жахливий Нічний Народ.

І лише Людино-Пацюки, чиї армії побив Мавпячий Цар, утекли під землю, щоб урятуватися від літаючих вогнедишних машин ще за Ери Зеленого Місяця, вижили в цій війні, впродовж тисячоліть просто не виходячи на поверхню.

Розділ З

Що?

Вам це треба насправді?

Гаразд, я можу зачитати. Розгортаю навмання:

«Кити, які вийшли на суходіл та спорудили Прекрасний Острів, довго мстились за його загибель морякам та рибалкам».

«Люди-пантери та їхні чарівні воївниці-жінки».

«Пастухи динозаврів. Об’їждчики мамонтів. Велетні, котрі відвоювали прекрасний острів у Людей-Китів».

«Крилаті Змії, що прилетіли з ненавистю до людей-птахів та знищили їх».

«Люди-ящери, котрі прийшли на погибель Володарів Лісу, що мали листяну шкіру та одежу з м’якої кори».

«Велика Ядерна Зима».

«Людино-Пацюки».

«Люди-алігатори, які стали богами Великої Чорної Раси».

«Напівконі-напівчоловіки, що витіснили з виноградних рівнин Людино-зебр».

«Чотирнадцять Атомних Війн».

«Перші крихітні племена раси Широкогрудих Людей, котрі оселилися на очищених від дубів галявах та вигадали своїх перших лихих богів. А ще назвали своєю матір’ю ту, котра пожирала їх, бо живилася їхніми мертвими тілами».

«Раса моєї любої Мачухи, що була знищена Людьми й ненавиділа Людей. Раса, до якої належу і я…»


Ні?

Вам потрібні достеменні назви?

«Леппідиплоппи; Канцункго; Лерії…»?

Та годі вам, я не хочу бути вчителькою. Я не бачу себе зі жмутком ріденьких кіс на потилиці та в товстих окулярах на носі. Навіть із видертою зі сцени жердиною замість указки…

— Крихітко…

— А що «Крихітко»? Я просто кажу: «Досить».

— Крихітко, Крихітко…


Та годі вам.

Розділ 4

Я піднялася сходами й побачила покинуте Місто Людино-Пацюків.

Велике й прекрасне Місто.

Частина четверта «Крихітка та безликі почвари»

Прекрасне Місто з жовтого каменю.

Перейти через міст над прірвою, між двох померлих перед ним та закляклих, мов скелі, багатоголових Пацючих Царів. Через повалені ворота. Обережно, аби не ступити ногою на вирізьблених охоронців міста. Попід вежами. Щоб побачити будинки, завмерлі на естакадах потяги, незбагненні знаки на вивісках кондитерських та згаслі рекламні щити.

Розділ 1

Вони пішли з Міста, і я вирішила не шукати їх.

Я стояла край тротуару, піднісши руку, але жодне таксі не зупинялося біля мене.

Я зайшла до безлюдної крамниці — порожні закам’янілі полиці, розколини кам’яних стін, касовий апарат, що перетворився на камінь, лампи з жовтого каменю під стелею — і спитала:

— Я шукаю людей, схожих на пацюків. Ви не знаєте, де вони?

До мене ніхто не озвався.

Я сіла в залишений кимось із них автомобіль, але ключ запалювання переламався, мов кам’яна пластинка, а з приймача на панелі посипався пісок.

Місто було по-справжньому безлюдне.

Кинуте-кинуте Місто.


Я простувала його вулицями, обминаючи нори якихось тварин, що оселилися тут, велетенські скелети й сліди на жовтому камінні дороги.

А згодом я почула голоси.

Голоси лунали тихо. Їм не треба було кричати, адже вони сиділи поруч, одне біля одного.

— Та ні, — мовив один. — 3 боку синтаксичного — цілковита нісенітниця.

— «Царював три тисячі літ», — причитав другий мовець. — «Цар пішов. Але цар прийде знову».

Я обійшла будинок і побачила двох археологів, що сиділи навпочіпки біля закам’янілого трамвая. Обережно здуваючи піщинки, вони намагалися прочитати вирізьблені на ньому літери.

— Вітаю, — сказала я.

Вони озирнулися.

— Я шукаю Людино-Пацюків.

— Здрастуй, — сказав один. — Ми теж їх шукаємо.

— І теж не можемо знайти.


Табір — це п’ять поставлених колом наметів.

Супутникова тарілка передавача.

— Поламався, — сказав про нього один археолог.

Я крутила ручкою.

Почула тихе:

— Шшшшшшшшшшшш…


— Вітаю, — сказала я.

Обидва археологи озирнулися.

Один поправив окуляри й усміхнувся, упізнавши мене.

Милий, симпатичний і добрий.

Він згадає, про що мріяла: про наш дім, наше життя, про сон у нього на плечі. Про його безсоння. «Доброго ранку». Мене, котра не засинала, бо не спав він. Нас, які прожили разом…

— Крихітка…

— Ні, — кажу я. — Ви помилилися.

Я подорослішала? Я стала іншою?

Мені потрібний чоловік, чий футляр для запонок перетворився б на моє ліжко?

Ні.

Просто це йому слід прийти до мене, коли я здувала пил, щоб розібрати вирізьблені на камені письмена.

Або хоч озирнутися до того, як я сказала:

— Вітаю, я шукаю Людино-Пацюків.

— Гаразд, — він згідливо кивнув.

А через п’ять хвилин:

— Це наш табір.

— Ми поставимо тобі намет.


Ми сиділи довкола багаття, й вони розповіли мені про Людино-Пацюків:

— … Мавпячий Цар…

— … Великий Цар Пацюків…

— … вони виграли четверту битву…

— … але потім успіх од них одвернувся…

— … вони пішли під землю…

— … але руді мавпи й далі переслідували їх…

— Ось книга…

— Ось запис…

— Ось загадка про це…


Вони частували мене консервованим хлібом та гірким чаєм.


— … знищили охорону біля Воріт…

— … устигли оголосити тривогу, але багатьох…

— … потяв цілий загін ворогів…

— … устигли зачинити Ворота…

А Чоловік в окулярах дивився мені у вічі й шепотів, немов освідчувався:

— Ось, що пишуть про це самі воїни Мавпячого Царя: «Відступати нам нікуди. Нікуди! Вони викликали з Глибинних ярусів Смерть! Вони наближаються!».

— Після цього їм дали спокій.

— Непогано, — сказала я. — Але куди вони поділися потім?

Вони замовкли.

Нарешті один із них мовив:

— Гаразд. Ходімо спати.


Я ще не заснула, коли Чоловік в Окулярах виліз зі свого намету і промовив:

— А все ж таки, куди вони пішли?

Археологи, котрі думали про те саме, заворушилися.

Нарешті один із них розстебнув блискавку на дверях намету й сказав:

— Нумо дізнаємося.

— Спробуємо дізнатися.


Коли вранці я прокинулася, вони стояли, виквецяні глиною, та посміхалися до мене:

— Ходімо.

Вони привели мене на околицю міста.

— Ось.

Ми стояли перед кам’яним монолітом із безліччю знаків.

— Оцей знак читається «ми».

— А цей «змушені — відсутність вибору; нас примусили; поставили перед необхідністю».

— А оце — «але».

— А цей знак означає «ніколи».

«Нас примушують піти. Але ми ніколи на здамося. Нас ніхто не переможе. І хай не тішить вас те, що ми відступили».

А трішки нижче:

«Так, наш Великий Цар, який володарював три тисячі літ, пішов. Але він прийде знову. І ми повернемося разом із ним».

— Дякую, — мовила я і вийшла на дорогу.

— Бувай.

Розділ 2

— Цей знак читається «ненависть».

— Цей — «невідомість».

— А цей «так визначено».

Цілком достатньо, щоб, перейшовши третину всесвіту, самотужки прочитати наступний напис:

«Тут буде наша нова оселя, й лихо спіткає того, хто зазіхає на…».

Але той, хто вирізьбив це на камені, не встиг дописати, уражений сталевою стрілою.

Тут було безліч стріл.

Тут було багато забитих Людино-Пацюків, порубаних щитів та поламаних списів.

Я стояла край рівнини, вкритої тілами. Лускаті обладунки Людино-Пацюків, лискучі панцери Підземних Рицарів.


Я присіла й доторкнулася до рани. Кров іще не скипілася. Шерехате рукав’я меча було тепле.

Повернутись і знайти Підземних Рицарів? Увійти до їхніх чертогів і стати на коліна перед троном їхнього Короля?

Незважаючи на двох величезних вовків, що стережуть його трон.

— Я потребую допомоги.

— З тобою підуть п’ятдесят воїнів.

Вони воювали за свій підземний рай.

Гинучи зі зброєю в руках, вони сподівалися знайти тут спокій. Але прийшли Людино-Пацюки…


— Ми допоможемо тобі, — скаже мені їхній Король.


П’ятдесят закутих у блискучі панцери воїнів вирушили в дорогу разом зі мною та презирливо посміхнулися, коли минали стелу із написом:

«Тут буде наша нова оселя…» і сказали мені, коли нас оточили зграї Людино-Пацюків:

— Тримайся за нами.

Ненависть і люте сичання. Тисячі напружених тятивою стріл.

Ненависть, лють і жадоба нищити.


Але я могла б зіткнутися з ними й без допомоги Підземних Рицарів, коли прочитала:

«І лихо спіткає того, хто зазіхне на нашу нову оселю» та коли ступила на вулицю їхнього Нового Міста.

І коли підійшла до їхніх нових будинків, зведених із нерівних уламків сталактитів.

Зустрічатися б із найлютішим з усіх ворогів:

— Шшшшхххххх!!! — величезні пацюки, що пересуваються на двох ногах.

Вони мчать до мене зусібіч.

Стріляти по них, ледь встигаючи міняти обійми. Убивати їх, знаючи, що патронів мені все одно забракне. І тоді…


— Ото й по всьому, — скаже Вітчим. — Обійшлося навіть без оживлених тобою мертвяків.

— Та невже? — здивується Мачуха. — Вітаю.

Розділ З

Я могла б просто не дістатися до них, потрапивши в нескінченний коридор, не мала б сили пройти повз риштаки обабіч.

Руки, що звідусіль тягнуться до мене:

— Урятуй мене!

— Допоможи мені!

— Випусти мене!

Голоси приречених на довічні муки:

— Я не зробив нічого лихого!

— Я нічим не завинив!

— Зглянься!

— Я далі так не можу!

Тьмяні лампи нескінченного коридора. Темінь за ґратами, лише простягнуті руки; а якщо підступитися ближче та поглянути на тих чудовиськ — завданих сюди на віки вічні грішників.

— Я нічим…?

…вона здригнулася, коли він зайшов до кухні. Взявши зі столу відрізаний для нього окраєць, він рушив до дверей, але не стримався й на порозі кинув їй:

— Шльондра.

Вона схлипнула.

Дарма, нехай діждеться вечора. Упродовж дня в ньому накипить стільки люті, що він висловить їй не лише це. І тоді вона не мовчатиме, як учора. Він усе одно змусить її галасувати, хай для цього йому доведеться навіть убити її…

— Я не зро…

— …стомившись, він спорудив собі хатину в лісі. Він знайшов та приручив пугача. А коли постарів настільки, що коріння папороті стало твердіше від його зубів, він повернувся в село, але побачив натомість згарище та нетлінні кістки його сестер і онуків.

Він не мав сили збудувати корабель. Усе, на що він спромігся, — назбирати кори, покласти на неї черепи та ребра й віднести до моря.

Він дочекався, поки відлетіли гуси, маючи намір зимувати в селі. Адже все одно то була б його остання зима. Вона таки стала останньою. Бо випав сніг та вбив його.

Надто пізно пошкодував він про те, що його не допустять до Обителі Богів, і він не зустрінеться з тими, кого досі пам’ятає та хто досі пам’ятає його…

— Рятуй мене!

…вони штурмували те бісове селище впродовж вісімнадцяти днів. Не вистачило б чотирьох літаків, щоб одвезти додому всіх його загиблих друзів.

А коли вороги забрали з єдиного двоповерхового будинку свій подертий прапор і пішли в останню контратаку — без жодного патрона і з єдиною на всіх гранатою, вони пустили їх, щоб розстріляти упритул із гранатометів.

А потім вони зайшли в селище, й хто хотів — ґвалтував жінок, а він та ще кілька зійшлися на майдані в центрі та зверхньо, як переможці, покурювали цигарки, слухали вищання жінок і посміхалися…


Бідолашні грішники, я не могла їм зарадити.

Варто було випустити котрогось із них, як він, кваплячись наситися кров’ю, кинувся б на мене.

— Ото й по всьому, — скаже Вітчим. — Обійшлося навіть без мерців.


Вітчим був тут. Я бачила його сліди. Я чула його голос, що виголошував Чорні Слова:

— … Ні, я не можу їх повторити.

Знаючи, якими вони будуть, коли вийдуть із-за своїх ґрат, він прагнув змусити їх служити йому. Адже це так просто.

Навіть простіше, ніж створити почвар, влаштувавши задля цього Кінець Світу.

І коли я опинюся в коридорі, замки на кільканадцяти ґратованих дверях будуть відімкнені:

— Вирррррррррр!!!

— Гирррррррррр!!!

— Хикккккккккк!!! — десятеро приручених Вітчимом чудовиськ рушать до мене.

Бідолашні грішники, вони так і не зрозуміли, за віщо потрапили сюди.


А втім, я могла б пропасти й, зустрівшись із ними.

Я не могла б зайти до печери переночувати та почути, як шарудять по камінню безліч довгих хвостів. Увімкнути ліхтар і побачити, що з усіх боків на тебе стіною насуваються схожі на людей пацюки…


Або ж стати на прю з їхнім найвидатнішим стрільцем. Очі в очі. На безлюдній вулиці, що так і прилипла до вікон.

— Паскудна поплічнице янголів, я викликаю тебе!

— Паскудний пацюче, я приймаю виклик!

Ледь-ледь ворушити пальцями і знати, що моя куля пройде крізь його тіло і залишить у ньому тридцятисантиметрову діру. Або що його куля залишить мене тут навіки.

Але я подовжу свій шлях на безліч років і тоді зможу прийти до них, як втомлена подорожня.

Я тоді сяду на камінь і зажмурю очі. А пальці Людино-Пацюка доторкнуться до мого плеча, і я почую:

— Ми чекали тебе.

А коли мій пістолет упреться в його підборіддя, він скаже:

— Ми чекали тебе, як друга.

— Як подругу.

— Як подругу, — посміхнеться він, вищиривши довгі ікла.

Повірити? Але ж ліпше, ніж померти.

— Здоров будь, Великий Пацюче.

— Здорова будь, людинко, що ніяк не стане янголом.

Розділ 4

Їх залишиться так мало, що нікому буде ненавидіти мене. Вони виграють усі війни, переживуть усіх ворогів і зустрінуть мене, як мудрі старці.

— Давно ми не бачили янголів.

— Хоч і траплялись усілякі з-поміж них.

— І лихі, і лагідні.

— Навіть такі, що вміли ходити по стелі.

Останні представники колись могутньої раси, такої древньої, що їм пощастило пережити всіх своїх богів та демонів.


— Ми давно не бачили янголів.

— Після того, як сюди приходив Диявол, ти остання з тих, котрі навідуються до нас ізвідтіля.

— Після того, як до нас приходив Диявол…

— Мій Вітчим?

— Авжеж, — скаже Чоловік-Пацюк. — Він пропонував, щоб ми вбили тебе. Обіцяв за те винагороду.

— Але ж це неможливо! — сказала я.

— Ми знаємо, — сказав Чоловік-Пацюк. — Тому відмовилася.

— Отже, я можу викреслити вас зі свого списку?

— На жаль, ні. Через Короля Демонів. Він знав, як примусити нас ненавидіти тебе.

— Але ж я ваш друг, — нагадаю я.

— Подруга, — скаже мені Чоловік-Пацюк.


— А може, ви роздумаєте?


— Пізно, — скаже він.

— Але чому?

Він кивне головою, і я піду слідом за ним. Довгим коридором до неозорих солоних ланів натомість висохлих підземних морів.

По хрусткій, наче сніг чи отрута «Г.Р.», солі.

До переможених Людино-Пацюками вирізаних із соляних монолітів войовників.

Вони заклякли в кристалах солі, ці володарі лісів, люди-ящери, люди-алігатори, чорношкірі воїни екваторіальних рас, напівчоловік-напівкінь, жінка-зебра, герої атомних воєн, підземні лицарі, грішники, що вирвались із гратованих чистилищ, мандрівники засніжених ланів.

І постамент без жодного знаку.

— Тобі прочитати?

— Ні.

Я достатньо вивчила їхні письмена, щоб розібрати вирізьблене на ньому:

«КРИХІТКА»

— Він знав, що не зможе нам заперечити. Він знав, що ми не повіримо йому. Й тоді він нацькував на нас істоти, які з ним прийшли.

— Безликих почвар…

— Так, — мовив Чоловік Пацюк. — Істоти без облич та імен.

— Нам більше нема куди йти. Це останнє місце, де ми можемо залишитися. Далі йти — отже, зникнути по дорозі. Ніхто не дістанеться мети.


Три безликі почвари напали на їхнє Останнє Місто.

І воїни Людино-Пацюки билися з ними до останку. І ніхто не кинувся їм на допомогу, адже їхні Боги та демони були мертві.

Розбиті шоломи, плоть, що спливає з-під кольчуг, щити, які стали вощаними, не здатні поцілити влучно.

І коли зосталось усього троє воїнів, один упав навколішки, роздер металеву луску на грудях і сказав:

— Я вбираю тебе в себе, — магічні слова кожного, хто вирішив увібрати в себе зло.

— Я вбираю тебе в себе, — сказав другий воїн.

— Я вбираю тебе в себе, — мовив третій, стаючи навколішки поруч із ними.

— І почварам не залишалося нічого іншого, як увійти в них.


— Ми знали, що прийде янгол, отже, варто було б сподіватись.

— Знищи тварюк — і ми не чіпатимемо тебе.

— Позбав нас від почвар, — сказав Людино-Пацюк. — Від цих, а ще й від тих, котрі мають прийти з поверхні Землі.


Я могла б сказати їм «ні», але він знав магічні слова:

— Ти янгол, і ми просимо тебе про це.

Розділ 5

— Подивишся на них?

— Ні.

— Обереш собі зброю?

Із купи трофеїв двадцяти переможених рас?

— Кликатимеш на допомогу?

Кіт, який обмахує мене рушником? Вовк із цеберком льоду? Пес, котрий показує мені, де ліпше вдарити:

— У тебе вийде, дитинко, дай лишень йому хоч раз відкритися.

Я заперечно похитала головою.

— Заховайте мене десь, — попросила я.

— Розумію, — сказав Чоловік-Пацюк.


Манюсінька кімнатка. Дрібка світла крізь щілину дверей. Гола холодна долівка.

Стоячи навколішки:

— Мені лячно.

Стуливши благально долоні:

— Я боюся, що не зможу.

Примруживши очі, щоб побачити його:

— Не видай мене.

Єдина можливість не вдавати з себе веселу, коли хочеться плакати. Перед Тим, Хто Знає про тебе все. Не дозволяючи, щоб страх та біль стисли тебе в грудку та кинули долі. Підтягнути коліна до грудей і вимовляти пошепки:

— Нічого цього немає, — і цим зробити довколишній світ сірим та пустопорожнім.

Цілковита порожнеча безпеки.

— Нічого цього немає…


— Пробач мені… Допоможи мені… Підтримай мене…

Самим порухом губ.

Тим, що десь там, глибоко в середині. Знаю — Він однак почує.

Тому, котрий Несе в Собі Світло Любові.


— Допоможи мені… Підтримай мене… Не кидай мене…


Допоки підлога не стане верхівкою гори та піднесе тебе під самісіньке небо. Аж до Нього. До того, котрий Дарує тобі Світло…

А потому на кін, до кола чадних вогнищ, оточених трибунами, до тих, що підштовхують уперед наконечниками списів, до слова «треба», до переконаності, що «по-іншому ніяк не можна».

Розплющити очі, облизати язиком губи. Невдовзі вони будуть покусані. Невдовзі вони стануть солоними від крові та сліз.

А поки що…

Тримаючи руки в кишенях, дихати в настовбурчений комір. Просто чекати, коли витягнуть клітки з трьома пійманими тварюками-воїнами. Це почвари зробили з них зло.


Але до цього ще…

— Дай мені сили…

— Я чую тебе…

Розділ 6

— Ну, давай.

— Даю, — сказала я.

— Випускайте.

Одержимий злом воїн розламав клітку, рикнув на мене:

— Ххххрррррррааааа!!!

Він здійняв догори важкий шпичастий шар на довгому ланцюгу.

— ІПшшшуууууг!

— Шшшшуууууг!

— ІПшшшуууууг!

Обертаючи його над головою, він повільно наближався до Крихітки.

Скільки таких Крихіток уміститься в одному воїнові Пацючого Царя? Мабудь, тридцять вісім.

— Шшшшуууууг!

Він трішки попустив ланцюг, і шар гепнувся об плиту, на якій ще мить тому стояла Крихітка.

— Жжжаххх!!!

Чемні дівчатка так не можуть померти. Від такого удару. Вони не мусять викликати відразу навіть після своєї смерті.

Я ухилилася, і він знову не поцілив у мене.

Перекид.

Завмерти, підібгавши ноги та знову зробити сторчака. Тільки тепер через друге плече.

— Шшшшш-гах!

— Хххрррясь!!

Цього разу удар був такої сили, що йому довелося обмотати ланцюгом зап’ясток, аби висмикнути свій шар із плити.

Але я вчепилася за довгий шпичак на шарі й полетіла до воїна вкупі з ним. Щоб, зістрибнувши, притиснути долоню до його неосяжних грудей, поміж роздертих пластинок луски, до тварюки, яка засичала.

І вибити її з нього Словами Любові.

І далі прошмигнути перед завмерлим воїном та покінчити з нею остаточно.

— На віки вічні…

— Перша…

— Пусте, — сказав Вітчим. — Одна Крихітка — одна безлика почвара.

І на мене нацькували одразу двох одержимих злом воїнів.

Розділ 7

Якби ж то можна було розділити двох воїнів на кількість Крихіток, що вміщається в них…

У руках одного — сокира, прут із гачкуватими кігтями — у другого.

— Еге…

Навіть покурити не дадуть.

Вони кинулися на мене й зіткнулися лобами в тому місці, де мене вже не було.

Жахливе зіткнення.

— Б-Б-Б-АААХХХХХ!!!

Страшний удар, від якого здригнулося підземне склепіння.

Щити розлетілися на друзки.

На мить вони перетворилися на чотирирукого, двоголового велетня.

Цього було досить, аби я приземлилася позад них і сказала:

— Зараз вам трохи поболить, — я доторкнулася до їхніх спин і вигнала із них зло. Я вбила його ще до того, як воно впало на кін.


— Пусте, — сказав Вітчим.

— Гаразд, — сказала я. — Давай.

Він не встиг закінчити свою думку про те, що:

— Одна Крихітка та всього дві безликі почвари.


Вони виступили проти мене всі троє. Щити закинуто за спини, в руках — неймовірно довгі двосічні мечі.

— Ооооо!

— Жжжах!

— Жжжах!

— Жжжах!

— Жжжах!

Вони розмахували мечами, немов божевільні, а мені довелося показати їм усе, на що я була здатна. Я викручувалася так, що аж дзеленчали всі мої амулетики та ланцюжки.

— Жжжах!

— Жжжах!

— Жжжах!

Я навіть сама не знала, як приземлюся кожного наступного разу. Відштовхуючись руками, зроблю нове сальто, або впавши на спину, перекинуся й сплюну кам’яний пил, здійнятий ударом меча біля мого обличчя, — і знову перекинуся через голову.

— Жжжах!

— Жжжах!

— Жжжах!

— Жжжах!

Еге ж, три — це таки забагато.

Їх вели почвари. Ними керували почвари. Крізь їхні очі дивилися почвари та розтинали повітря їхніми довгими мечами.

— Жжжах!

— Жжжах!

— Жжжах!

Мимо! Мимо! Мимо!

Три закляклих переді мною мечі.

От аби побігти по них, мов по сходах, а потім — підстрибнути.

А тепер полічіть, скільки разів я обкрутилася навколо себе!

Нарешті я дісталась першого.

Тварюка вихопилася з нього й засичала, але я вбила її.

— Ще дві, — мовив Вітчим.

— Ще одна, — сказала я, бо в цю мить знищила другу почвару.

— Одна?

— Авжеж, — підтвердила я і вбила й цю.


— Мммммммм — як стогін ненависті.

Мені теж було б прикро, коли б хтось знищив те, що належить мені.

Розділ 8

— Ти обіцяла повбивати всіх тварюк, — нагадав мені Чоловік-Пацюк. — Усіх, котрих він зуміє до нас заслати.

— Я пам’ятаю, — сказала я.

— Тоді рушай.

— Іду.

— Але щоб вернулася…

Цікаво, як ся має їхній цар, отой, що правив аж три тисячі літ?

Розділ 9

Хтось на мене чекав біля дверей відчиненого люка. Хтось навіть запалив оранжеві вогники на завбачливо спорудженій обабіч нього огорожі.

— Чудово.

Я видерлася нагору, але підважити люк та вмостити його на місце…


Місто спало. Тиша. Лише ніч та осінній туман.

Залиті лагідним світлом вулиці. Підсвічені обличчя камінних оберігачів сну в нішах на стінах будинків.

Чаша водограю з уповільненим, ніби теж заснулим, струменем води. Я сіла на її краєчок, підібгала ноги й дістала сигаретку.

Клац

Вдихнула.

Як давно я не курила!

— Охххх…

Відкриваю рюкзачок, дістаю з нього список.

«— мисливці раз;

— мисливці вісім;

— дикі пси;

— людино-пацюки;

— оживлені мерці;

— добрий лікар».

Я вписала новий рядок:

— Безликі Вітчимові почвари, — і затяглася сигаретою ще раз.

— Чудово.


Я заховала список і дістала книжку.

Оту саму, що її читаєш упродовж усього свого життя.

В ній немає літер. Лише назва та малюнки. У мене: «Крихітка в чарівному саду», «Крихітка та люди в бузкових каптурах», «Крихітка біжить», «Крихітка падає», «Крихітка забила колінце», «Крихітка регоче», «Крихітка закопилила манюнього носика», — яскраві й гарні, але лише ті, що вже минулися. «Крихітка позаду Вершника Нічних Трас», «Крихітка на підлозі будиночка в Снігових Горах усміхається до вогню», «Крихітка, що заснула на м’якому дивані десь у надрах Замку Ігор».

А ті, що в майбутньому — чисті аркуші, на яких ледь-ледь проступає фарба. Що це? «Слинявий рот, а в руці ніж і відображення мого обличчя»? Ні. Я погортала сторінки. Я не хочу знати, що буде аж ген-ген. Мені треба знати, як діяти далі.

«Крихітка та Великий Жебрак», «Прожектори підземних військових баз», «Голова Сцілли, яка чекає здобичі», «Крихітка та одержимий воїн», Вітчим, який увігнав кігті в стільницю. Кружальце білої фарби витікає з його рота. «Ммммм…», «Нічне Місто». «Крихітка скраєчку кам’яної чаші на тлі застиглого струменя води з розгорнутою книжкою в руках».

Аж ось безликі почвари.

Картинка тьмяна. Але це моя спина. А зі мною четверо тих, кого я не зможу подолати.

Одначе не вдається розгледіти їхніх облич.

Я добуваю телефон і набираю номер Залізного чоловіка.

— Слухаю, — каже він.

— Ви і Пес допоможете мені?

Він помовчав, потім сказав:

— Навряд.

— І не сподівайся, — сказав Вовк.

— Вибач, — сказав Пес.

— Сама, — сказав Кіт.

Усе так. Адже це були не мої янголи. Адже одна з істот, зображених поряд зі мною, — жінка. Дуже молода і, мабуть, дуже вродлива.


— Можна? — спитала я.

— Можна…


Я перегорнула сторінку, побачила себе завмерлою і опинилася віч-на-віч із названим батьком.

— Усе зрозуміло.

Я знала, де їх шукати.

Розділ 10

Першого я побачила на недобудованій трасі.

Я впізнала на купі щебеню бульдозер.

— Вітаю, — кинув він мені.

А компанія молодиків та дівчат, котрі їх любили, стояла біля двох машин, і ті урчали моторами та мали ось-ось вибухнути. Один стояв посередині й говорив, показуючи запаленою сигаретою:

— Три кілометри. Зупиняєтесь метрів за десять до асфальтоукладальника. Хто приїздить перший — той переміг. Зрозуміло?

— Так.

— Так.

— Так, — сказав молодик і затис кермо поцяцькованими татуюванням руками.

— Так, — сказала тварюка, що сиділа в сусідній машині. Татуювання обвивало її жилаву шию.

— Рушаймо.

— Давай, — загукали хлопці.

А хтось із них кинув услід за машиною, в якій сиділа тварюка, пляшку.

А через п’ятсот метрів машина з молодиком, пробивши огорожу, вилетіла з підвісного моста величезним бензиновим смолоскипом.

Він був першим із тих, кого я одібрала у Вітчимових почвар.

Убитий тварюкою, тепер він мусить допомогти мені побороти…


На малюнку було чотири обличчя. Я пішла шукати ще трьох.


Другою була дівчина.

Вона плакала, а тварюка, що вдавала з себе її коханого, глузувала з неї.

— Я вагітна, — сказала дівчина.

— Від кого? — спитала тварюка.

— Не будь таким…

— Яким?

— У нас буде дитина.

— То й що?

— Як ти можеш так казати?!

— Тобі потрібні гроші?

— Які гроші?

— Сама знаєш.

Дівчина повернулася й пішла геть. Але тварюка наздогнала її, повернула обличчям до себе й спитала:

— Скільки ти хочеш, га?


Удома вона зайшла до кухні, увімкнула всі конфорки газової плити.

— Хай буде так. — мовила вона. — Отак буде найліпше…

Вона стала другою…


Третій.

У коридорі на сто квартир смерділо дешевими харчами, котами, цигарками та ще казна-чим.

Тьмяна лампа залишилася позаду, і що далі він ступав, то робилося темніше. Одні двері прочинилися, тож він мало не стрельнув. Глянувши на пістолет, що смикнувся в його руці, на те, як він трохи присів на широко розставлених ногах, старенька виставила тонкий сухий палець із круглими вузликами суглобів і показала на двері позад нього:

— Це там. Вам туди.

Він кивнув головою та повернув до дверей, на які йому показали.

«306»

Йому треба було саме сюди.

Він натис на клямку — двері подалися.

Він подивився туди, звідки прийшов, і побачив ще двох — зі своїх. Якщо на них зачекати, можеш згаяти час, тим-то він ударом плеча розчахнув двері й залетів до крихітної, цілком темної квартири. Він присів, зачекав мить, тоді підніс руку до вимикача і…

— БАХ!

Тварюка, що сиділа в кімнаті, щосили натисла на курок, і його пожбурило з дверей уже мертвого.

— Ходімо, — я подала йому руку.

— Ти янгол?

— Так, — сказала я.

— Ми йдемо до раю?

— Ми йдемо нищити почвар.


Четвертого…

А четвертого я так і не встигла знайти, бо зіткнулася віч-на-віч із Вітчимом.

— Вітаю, маленька.

— Мене звуть Крихіткою, татусю.

— Я пам’ятаю, — одказав він. — А як звуть твоїх нових друзів?

— Яких друзів?

Але він лише усміхався, й це вивело мене з рівноваги.

— Не треба! — зарепетувала я.

Знайдений мною чоловік випередив тварюку, розвернув свою машину в кінці траси й радісно загорлав:

— Йо! Йо! Йо!

— Не роби цього!

Знайдена мною жінка увімкнула газ і, плачучи, сіла біля плити, коли пролунав телефонний дзвоник.

— Пробач мені, — сказала тварюка, яку вона кохала.

Вона всміхнулася і схлипнула.

— Можна мені прийти? — спитала тварюка.

— Звісно, — сказала вона.

— Ну, будь ласка! — сказала я.

Третій з відшуканих мною розчахнув двері ударом плеча й залетів до крихітної, зовсім темної квартири. Він присів, зачекав мить, а тоді підніс руку та увімкнув світло. У квартирі не було ані душі.


— Шукатимемо далі? — спитав Вітчим.

— Напевно, ні, — відказала я.


— Здрастуй, квартирко.

— Здрастуй, Крихітко, — сказала вона й додала тихіше: — А в нас гість.

— Гість?

— Ти зрадієш, — вона ввімкнула світло, і я побачила Вовка. Він усміхався до мене.

— Вовк…

— Важка ніч? — спитав він.

— Дуже, — відповідала я.

Розділ 11

— Вовче!

Я була рада.

Крихітко…


Вовк крутонувся на підборах. Вовк розкинув руки. Вовк блимнув зеленим вогнем своїх смарагдових зіниць.

— Ну що, Крихітко? — низький спокійний голос.

Голос, від якого проймає дрож. Дрож нетерпіння.

— Що?

Дрож від передчуття кохання.

— Вовче…

— Що?

І ось він уже поруч. Наді мною схиляється його обличчя. Очі в очі. В його подихові — запах свіжої крові.

— Вовче…

Усмішка за мить до поцілунку…

Скільки я мріяла…

Як давно я хотіла…

Відчуваю запах…

Випадковий доторк…


Скільки разів я мріяла побачити його очі. А в його очах — нічну дорогу. Відбиток повновидого місяця. Як давно мені хотілося помітити своє відображення серед застиглих у його зіницях могильних хрестів. Відчути його запах. Пригорнутися до його грудей і знати, що це Вовк.

— Вовче…

Звести погляд і побачити в його очах себе.

— Вовче…

Я підвела голову й побачила, що на мене дивляться очі тварюки…

— Тварюка?!!!


Б-АААА-Х!!!

Мене вхопили за горло пальці безликої почвари, що обернулася на Вовка. Мій пістолет уперся в її плоть.

— Ненавиджу тебе, — гарчання пекельного перевертня.

— Ненавиджу тебе, — моє позбавлене повітря хрипіння.

Кігті, ладні вп’ятися в мене.

Мій пістолет, що стрельнув:

— Б-АААА-Х!

— Розважаєтеся, — запитав Пес.

— Ненавиджу, — сказала я.

— Розумію, — посміхнувся він.

Прихилився до одвірка та склав руки на грудях.

Це Пес.

Я дивилася на мертву почвару. Мене трясло: опоганити мою… найліпшу… лише Вітчим… лише його тварюки… я ненавиджу його та…

— Заспокойся, — сказав Пес, підійшов і поклав мені на плече руку.

— Вони не варті того, — сказав найдобріший у світі Пес.

— Жодної твоєї сльозини, — повільно вивільняючи кігті з руки Пса, що луснула, мов сухий кокон.

— Ччччч-вааах!!!

Ударом мені пропороло п’ятьма кривавими смугами одяг та шкіру й відкинуло під стіну.

— Жодного твого зазіхання, — почвара, що вдавала з себе Пса, стояла наді мною. — Адже так, Крихітко?

Мені страшенно боліло, але я сказала тварюці:

— Авжеж, — і натисла на курок.


— Квартирко, — покликала я.

— Я тут, — сказала вона.

— Прибереш тут?

— Звісно, — сказала вона. — А ти куди?

— До Залізного Чоловіка, — сказала я і відвернулася від дзеркала.

П’ять довгих смужок пластиру. Дві довелося поміняти, бо вони враз просочилися моєю червоною кров’ю.

На мить напружитись і смикнути:

— Щщщах!

Перечекати — і ще раз:

— Щщщщах!

— Ох, — прикусивши губоньку. Ще до того, як квартирка пожаліла мене, я сказала їй: — Пусте. Загоїться.

— До весілля? — спитала вона й кинулася на мене безликою почварою.

— Ж-ААА-ХХХХХХХ…


— Таксі!

— У вас кров, — сказав мені таксист.

— Пусте. Скоро минеться.


— До карної поліції.

— Авжеж, — сказав він.


— До Залізного Чоловіка, — сказала я черговому на прохідній.

А коли заходила до кабінету:

— З.Ч., ти…

— Авжеж, — сказала мені почвара, що сиділа за столом.

Мені, котра все ще тримала в руці пістолет.

— Вітчиме.

Він не озвався.

— Вітчиме!

— Бах! — постріл у його тварюку.

Він мовчав.

— Вітчиме!!!

— Бах! Бах! Бах! — аж допоки закінчилися патрони.

— О…

Тварюка померла, і Споруда Карної Поліції перетворилася на руїни. На «будинок до знесення».

Зірваний дах і три криві стіни в клаптях шпалер, що сіріють безмісячної ночі.

Крихітка і мертва почвара.

— Клац, — ударив бойок у порожнечу.

— Клац, клац, клац.


Я зійшла вниз.

Я поглянула на підсвітлене запальничкою Котове обличчя.

— Ти теж тварюка? — спитала я.

— Можливо, — він подав мені сигарету.

— То тебе вбити?

— Як хочеш, — сказав він.

Я глибоко вдихнула.

— Легше?

— Трохи, — сказала я.


— Крихітко.

Я розплющила очі.

— Ранок, — сказала Квартирка. — Треба вставати.

— Ранок, — я посміхнулася. — Ранок, — сказала я. — Ранок!

Моє ліжечко! Моя Квартирка! Мій бік, він майже не болить! Моє Місто, зі своїм вуличним гар мидером!

— Каву, сигаретку, душ? — спитала Квартирка.

— І мою книжку.


Я розгорнула її, проте обличчя, як і вперше, були темні.

— Хто ви? — спитала я та доторкнулася до них пальцями. — Де мені вас шукати?


— У місті заворушень, — сказала Квартирка.

— Чудово, — сказала я.

Розділ 12

Місто бунтувало. Місто грімкотіло рок-н-ролом вуличних заворушень. Ревуть сирени, горлають ворохобники, через поліцейські шеренги летить пляшка. Удар. Дзенькіт. Палаючий бензин.

Підсилене мегафонами:

— КОЖЕН, ХТО ПЕРЕБУВАТИМЕ НА ВУЛИЦЯХ…

— Уууууууууу!!! — ревуть важкі штурмові машини з написами «Поліція».

— Бу-бу-бу! — гуркочуть станкові кулемети.

— КОЖЕН, ХТО ВІЗЬМЕ УЧАСТЬ…

— КОЖЕН, ХТО…

Закляклий під стіною труп.


— Рятуйте! — біжить жінка.

Її сумочку шматують нічні воїни, чуби їхні сяють райдужними гребенями.

— Дзень-дзелень! — у вікно полетів камінь.

Я вийшла на вулицю:

— Чудово!

Мені тут сподобалося.


— Будь обережна.

— Авжеж-авжеж!

Кваплюсь опинитися серед усього цього.

Ревуть сирени, зі скреготом летять шкереберть автомобілі, ритмічний стукіт по щитах. Хіба має значення, через що сталося отаке? Уряд нас ошукав! Наші програли у футбол! «Громадяни, всі — на барикади!» Або просто: «Остогидло!!!» Чому? Байдуже. «Не позбавляйте нас права схилятися перед тим, перед ким нам хочеться. І жертвувати собою!»

Хай навіть задля того, щоб сказати:

— А пам'ятаєш, як ми тоді?

Горить асфальт, чорний дим, чорні стяги. Хто всидить удома? Кому не закортить подивитись, як світять у нічному небі летючі кулі?

Вийти всією родиною. А повернувшись додому, зашторити вікна й сказати:

— Вони молодці!

— Саме такі хлопці рятували й врятують нас!


Вони рятують світ? Я теж хочу бути з ними!


За поворотом наражаються на штурмову машину.

— ПІД СТІНУ!!! — крізь мегафон на вежі.

— Звісно.

Я стала під стіну. Доки їхній комп’ютер, затямивши моє обличчя, вишукував його по нескінченних поліцейських архівах.

— Є, — сказав офіцер, котрий сидів у штурмовій машині. — Звуть «Крихітка». Утекла з дому. Батько шукає.

— Щось іще?

— Більше нічого.

— Тоді нехай іде геть.

— МОЖЕТЕ ОПУСТИТИ РУКИ! ВИ ВІЛЬНІ! — А трохи тихіше: — Ліпше повертайся додому!

Я спромоглася лише кивнути у відповідь.


Та хіба я могла пройти повз тих, що гукали до мене:

— Гей, а ходи-но випий з нами!

Вони сиділи за спорудженою з магазинних меблів барикадою.

Їх було восьмеро, озброєні ланцюгами й саморобними луками. Я взяла в них пляшку та сказала:

— Хай вам щастить, — і зробила кілька ковтків їхньої веселої втіхи.

— Лягай! — гукнув мені чоловік із сережкою у вусі, і ми впали.

— БА-БАХХХ!!! — вибухнула та посипалася камінням стіна.

— Мимо! — загорлали вони й підвелися.

— Весело? — спитав мене Чоловік із Сережкою.

— Дуже, — сказала я. — Бувай.

Я перелізла через їхню барикаду.

— Тікаймо! — мене схопили за руку.

Я озирнулася і побачила, як гуркоче гусеницями «Штурмовик-2».

— Сюди! — юнак у пропаленій армійській куртці затяг мене у під’їзд.

— Нам довелося відступити, — сказав він одхекуючись.

На рукаві сержантські нашивки, а пістолет стріляє повітрям.

Вулицю заснувало димом, штурмовик завмер і зачадив розбитою баштою.

— Класно! — вигукнув юнак.


Я сказала:

— Трохи згодом. — Це до трьох снайперів, які засіли на даху, маючи одну гвинтівку на всіх трьох.


Поки я знайшла справжніх воїнів. Четверту роту та маленького Йохана, що впав поруч зі мною та спитав мене:

— Ти жива? — коли курява від вибуху вляглася.

Маленький Йохан прибув сюди на деренчливому ваговику, тримаючись за брезентовий дах, а за вечір до всього цього він іще вивчав розмовник:

— Руки вгору!

— Вперед!

— Стій!

— Чинити опір безглуздо, — уперше за всі дні заворушень.

— Четверта рота, — командував офіцер, — за мною рушай!

Маленький Йохан підхопився й побіг, а я побігла слідом за ним.


Ми простували крізь дим і вже за колоною з Плакучою Дівою потрапили під кулеметний вогонь та одразу втратили шестеро чоловік.

— Рацію в укриття! — гукнув офіцер. — Ти і ти — як супровід! Марш!

Радист пригнувся, розбив каскою вітрину аптеки, затягнув рацію в приміщення.

Маленький Йохан та ще один солдат вбігли за ним.

На стінах — полиці з фаянсовими слоїками, на прилавку — відкрита каса, всюди розкидані етикетки без написів, відчинені двері до середніх кімнат.

Радист поставив батареї на прилавок і стягнув зі спини рацію, а Йохан попрямував до відчинених дверей за прилавком, при цьому він почепив гвинтівку на шию та витяг із-за ременя гранату.

Скинув ковпачок, вивільнив шнурок запалу.

— Не бійся, там нікого нема, — сказала я.

— А що за дверима?

— Аптекарева квартира, — сказала я. — Їдальня, он миска для юшки на сервірованому столі. Висунуті шухляди серванту. Дитяча кімната. Спальня батьків. Фотознімки на стіні. Здертий з ліжка матрац. Розбиті шибки.

Кулеметники повстанців знову почали стріляти. Для початку вони прошили перехресною чергою миттєво вчавленого в бруківку солдата, тоді відразу дістали ще трьох, які ховалися за афішною тумбою.

— Я перевірю, — сказав він.

— Не треба.

Варто йому вийти нагору, до якоїсь кімнати у квартирі над аптекою, як кулеметна черга з вулиці — просто крізь вікно.

Кулі дзижчатимуть об стіну, зриватимуть тиньк та кришитимуть ліпнину на рамах від картин…

— Стривай.

У цю мить до аптеки зайшли солдати та їхній лейтенант.

— Рацію, — наказав Лейтенант, узяв навушники й прокричав: — Квадрати двадцять шість, двадцять сім, тридцять дев’ять! Повторіть! Правильно! Ні! Жодної змоги! Гаразд! Чекаємо!

— Він віддав навушники солдатові, сів, обіпершись спиною об прилавок, дістав із кишені шкіряний портсигар й закурив. Незважаючи на те, що рота зазнала втрат, він був веселий, пустив кільця диму та підморгнув до солдата, що дивився на нього:

— Сподобалося?

— Дуже, — відказав той.

— Отож-бо. А тепер усі до підвалу.


Сорок вісім найважчих бомб…


А потім Лейтенант спитав:

— Хто найближче до дверей?

— Я, Йохан.

— Вийди подивися, що там.

Ми ще не піднялися сходами, коли побачили небо. Будинку не було. Не було також п’яти близьких вулиць. Лише уламки стін та де-не-де стирчаки понівечених ліхтарних стовбів.

— Усміхнися, — сказала я. — Ви перемогли.

Він усміхнувся, тоді я сказала:

— Бувай.

— Стривай, — мовив до мене маленький Йохан. — Скажи мені бодай щось.

— Ти житимеш дуже довго, — сказала я. — Ніколи не загинеш від кулі трьох снайперів, ніколи не помреш на переправі через міст до Острова Розваг, ти не знатимеш чотирьох поранень і не повернешся додому інвалідом. Твій Лейтенант не напише твоїй мамі: «Шановна пані Свансон, Ваш син загинув як герой».

— Дякую, — сказав він.

Каска повна вина.

— Випий за мене.


Я розгорнула книгу. Обличчя все ще невиразні.

Клацання запальнички. Лясь-лясь-лясь — у кишенях пусто… Сигарет у мене ніт…

Розділ 13

Я зайшла до маленької крамнички й сказала:

— Сигарети.

— Що? — спитав мене Грабіжник і поклав гвинтівку на прилавок.

Я побачила прострілені яблука. На підлозі лежав власник крамнички.

— Я не заважатиму? — спитала я і поклала свою книгу на прилавок поряд із Грабіжниковою гвинтівкою.

— Що ти, — сказав він, а двоє його приятелів посміхнулися. — Якраз навпаки. Ось покінчимо з ним, і ти нас порозважаєш.

— Само собою, — сказала я, стріляючи в Грабіжника.

І далі, ставши на коліно, — в його друзяк.

— Дякую, — сказав мені Переляканий Дідусь, коли я допомогла йому підвестися.

— Дайте мені сигарет, — попросила я.

Я відкрила пачку, закурила й поглянула на малюнок: «Крихітка, почвари та чотири особи. Їхні обличчя ніяк не вдавалося розгледіти».


Озвався телефон, і Переляканий Дідусь сказав:

— Вас.

Телефонувала Квартирка.

— Крихітко, — сказала вона. — У місті заворушення. Ліпше тобі повернутися додому. Я непокоюся.

Моя бідолашна, злякана телевізійними новинами, Квартирка.


Я вбила всіх трьох снайперів, одразу після того, як вони забили незрячого, котрий не зумів розшукати свій спалений будинок.

Я пішла в атаку з потішними хлопчиками, одягненими у викрадені з військових складів куртки. В гурті людей, на чиїх поношених піджаках були нашиті шестикутні зірки, я розганяла демонстрацію нації, примушуючи голомозих ридати, ковтати свою кров та повзати на колінах.

Я принесла цукерки та іграшки двом малюкам, які плакали в темряві.

Я навіть рушила в одній шерезі поліціянтів, вистукуючи дубцем свій рахунок:

— Бум!

— Бум!

— Бум!

Укупі зі знетямленими після цілого тижня заворушень поліцейськими.

Але коли вони увірвалися в юрбу Дітей Квітів, коли заходилися топтатись по плакатах із рожевими та блакитними серцями, коли вони перестали бачити, кого б’ють, я викинула і щит, і дубець.

Я пішла від них, пожбуривши свій шолом на багажник палаючої машини.

— Сті-ій! — волав до мене їхній командир. — Ти дизертирка! Я накажу заарештувати тебе!

Але я не озирнулася, лише показала йому свій найдовший палець.

Кивнула:

— Авжеж-авжеж.

Ось тобі.

— Що?!


Вечір завершився тим, що я стрибнула на приступець тролейбуса, — його захопила компанія недолітків-убивць.

— Це крадіжка! Усі — на підлогу! Ми їдемо пити молоко!

— Молоко з ножами!

— Дике молочко!

Під звуки Дев’ятої великої Людвіга Вана, — нехай гримить так, щоб її міг почути хтось аж на місяці.

Я сіла на підвіконня й дивилася, як палає Місто. На затишне світло у вікнах тих, хто не знав, що в ньому коїться. На крокуючі загони. На юрмисько в чорному вбранні біля театру з афішею: «Прем’єра». На сотні телевізорів у розбитих вітринах.

П’ятий канал:

— У місті заворушення!

Канал «Л!Л!Л!»:

— Бунт розростається!

Канал «Т,Т,Т!»:

— Наші кореспонденти повідомляють:

Канал на додаткових кнопках:

— Пряме ввімкнення!

Я роздивлялася на кольорові спіралі води музичних водограїв, вуличного декламатора віршів, який розповідав про давно минуле кохання, дріб’язок, що падав у його капелюх. Я дивилася на вивіски, на манекенів за опущеними жалюзі зачинених після тривалого дня магазинів, на столики вуличної кав’ярні.

— Вовк!

Я побачила його, він сидів за одним зі столиків.

Вовк, а навпроти нього сидів Патлатий Диявол.


— Та годі, — сказав Диявол.

— Я серйозно, — мовив Вовк.

— Але ж тоді, тієї ночі — хіба не я був дужчий?

— У тебе нове тіло, — сказав Вовк.

— Нове тіло й жодного старого шрама, — посміхнувся Диявол.

— Отже, ніяких доказів того, що ти колись був переможений?

— Кимось і колись. — весело шкірився Диявол. — Чи переможений, чи просто спіткнувся та впав.

— Дівчино, — він підніс два пальці.

Офіціантка кивнула і взяла замовлення.

— Упав чи був кинутий, — посміхався до нього Вовк.

— Чотириста разів гадюкою, — реготав Диявол. — Хіба все затямиш?

— Я радий бачити тебе, — сказав Вовк.

— Я радий бачити тебе, — повторив Диявол.

Я взяла в офіціантки тацю й поставила перед ними замовлені страви.

— Крихітка. — сказав Вовк.

— Вітаю.

— Знайомся, — той, що сидів навпроти Вовка, підвівся.

— Крихітка, — сказала я.

— Я знаю.

— А вас як звати?

— А моє ім’я вам іще знати не час.

Мене це зачепило. Я віддала офіціантці тацю й пішла геть із тераси.


— Крихітко, — покликав Вовк.

— Крихітко, — покликав і Демон. Він з мене глузував.

— Не хочу.

— Та годі тобі.

Вовк стояв, поклавши руки на камінні перила. Диявол зійшов кам’яними сходами й перетнув мені шлях:

— Ну годі.

— Ні.

— Ходімо, — сказав він.

— Навіщо?

Він відкрив багажник своєї машини й показав мені мертву Вітчимову почвару.

— І що з того? — мовила я.

— Хочеш, я покажу тобі свою книгу? — спитав мене Диявол.

— Хочу.

Дияволова книга була важка й така ж товста, як і Вовкова. В ній було на сто тисяч сторінок більше, ніж у моїй.

— Лиш одну картинку, — попередив Диявол.

— Гаразд, — погодилася я.

Я побачила Крихітку. Вона ковзала заледенілим нічним дахом, тим часом як по його гребеню двоє чоловіків гналися за демоном, котрий од них утікав.

— Але їх усього двоє.

— Та це ж тільки одна картинка.

Я могла повністю роздивитись їхні обличчя, ті обличчя були мені добре знайомі — мисливці на демонів: чорнявий Алекс та білявий майор Конт.


— Ходімо, Крихітко, — сказав Диявол.

Ми перетнули вулицю, зупинилися в глухому закутку між двома будинками.

Я побачила всіх чотирьох мисливців.

Вони трудилися три дні поспіль. Три шалені дні та три такі ж шалені ночі.

Навіть майор хитався від утоми.

І коли вони нарешті добили останнього з викликаних Божевільним Магом демонів, то зійшлися в кінці закутка під засвіченим ліхтарем, і Алекс, упершись руками в коліна та перевівши подих, мовив:

— Усе.

— Я помру, — сказала Інга. — Будьте готові.

— Ми всі помремо, — озвався Алекс. — Але не сьогодні.

— Дякую.

— А тепер — по домівкам. Відпочивати. Митися, — він ледь не сказав «кохатися з манекенниками», й Інга відповіла йому ударом думки: «з копійчаними шльондрами»… — Митися і спати. Все решта — на завтра.

— Хай буде так, — виголосив отець Є.

Вони були такі натомлені, що Інга навіть поїхала додому на таксі, аби не сідати за кермо своєї машини.

Святий отець Є набрав код: «п’ять, чотири, чотири, сім» — та відчинив двері під’їзду.

Світло не горіло. Лише оранжева кнопка виклику ліфта, а ще білий полиск віддаленого дверного вічка.

Ліфт загув, і кабіна поїхала вниз.

Додому.

Він оперся спиною об стіну. Цілих три шалених дні…

Йому навіть не хотілося їсти. Тільки б лягти в ліжко та ввімкнути телевізор, максимально прибравши звук, — нехай би рухливі тіні на екрані навіювали сни. Будь-які. Аби ніч тривала якомога довше.

— Ну, де ти там? — спитав отець Є та ще раз натис на кнопку.

Наче відповідь, до нього вискочив товстий, покритий струпом демон, грюкнувши плечима об двері ліфта з такою силою, що вони здригнулися.

— Схоже, починається четверта доба?

Отець Є відкинув демона ударом.

— Чи ні? — майор зітнув йому голову.

Огледівся. Більше нікого не було.

Прибув ліфт, і отець Є піднявся на свій поверх.

Ніде ані душі. Просто випадковий безсилий і тупий демон, який не зміг повернутись у пекло, чомусь обрав саме його…


— Ходімо, — сказав Вовк і підвів мене до своєї машини.

— І куди ми? — спитала я.

— До них, — відповів Вовк.

— Дякую.


Через Місто, яке лащилося в темряві останнього безсніжного вечора. Через Місто, яке ніколи не знало війни, терору та вуличних заворушень.

Прожектори при вході висвічують хмарини нічного неба. Безліч лискучих машин та вогні біля входу в галерею «Виставка сучасного мистецтва».

Найвагоміший на всю цю вулицю, яскравий-яскравий напис:

«ВИСТАВКА СУЧАСНОГО МИСТЕЦТВА»

— Прошу, — сказав Вовк і відчинив переді мною двері.

Я поглянула на нього й сказала:

— Дякую.

Він цього навіть не помітив…

Я зітхнула й переступила через латунний поріг.

Розділ 14

Виставка сучасного мистецтва…

— Це мистецтво? — спитав Алекс в молоденької дівчини, яка, хоч і стенула плечима, але не зупинилася поруч із ним.

Зали поділені на відгалуження нескладних лабіринтів. Пронизані алюмінієвими конструкціями стелі. Сила-силенна спрямованих у різні боки ламп.

Поодинокі відвідувачі, журнал відгуків, що його зацікавлено погортала дівчина, яка прийшла зі святим Отцем Є. Кава у манюсіньких філіжанках на один ковток, картини й статуї, нерідко простіші, аніж конструкції під стелею.

Що привернуло увагу одного мисливця, котрий випадково побачив сюжет про цю виставку в нічному випуску новин і сказав:

— Треба поїхати…

— Поїдемо, — сказав Алекс. Він запропонував почати цей вечір саме з відвідування виставки.

Але там мисливці незабаром загубили один одного.

Інга, а вона приїхала удвох зі своїм новим другом, зникла перша.

Дівчина, яка прийшла зі святим Отцем, пропала тоді, коли відійшла за буклетом із репродукціями картин та фотозйомками художників. Отець Є залишився чекати її. Алекс, ковзаючи поглядом і ні на чому його не зупиняючи, давно пішов уперед.

— Подобається? — спитав мене Вовк.

Пляма, патьоки, лінії. Забиті в полотно цвяхи, натягнуті поміж ними ниточки. Із десятеро залитих фарбою мішечків. Обличчя, очі, стріли.

— Ні, — відказала я.


Я оглянула кілька секцій, аж тут зіткнулася зі Святим Отцем та дівчиною, котра просто прийшла з ним.

— Розумієте, — казала вона. — Тут багато важить настрій…

Але я вже такого наслухалася.

— Дивись, яка незвичайність.

— Та дурниці.

— Ти вдома почепила б таке?

— Поглянь, якщо прибрати оте й оте — виходить, жінка!

— Правда… Зі спини?

— Так.

— Чудово, — це ті, що роздивляються виставку.

Тому я не зупиняюся біля них і йду до Інги та до манекенника, який приїхав із нею.

— Нудьга, — каже він.

— Ну то й що? — Їй теж усе це не подобалося, але вона не квапилася йти геть. Бодай задля того, щоб подражнити його.

— Ходімо.

— Ні, — наполягала вона, виклично-гарна. — Залишімося.

— Але мені нудно.

Майор Конт пив каву. Їжачком пострижений чуб. Шрам через усю потилицю Я стала коло нього, посміхнулася.

Він подав мені одноразову філіжанку, спитав:

— Подобається?

— Дуже, — відповіла я.


Молоденька журналісточка з диктофоном:

— А ще на виставці представлено роботи в стилі супрематизму…

Я озирнулася, намагаючись зрозуміти, що вона має на увазі.


А Вовк пішов до Алекса. Той стояв у центрі зали…


Алекс і Вовк біля двох скульптур, піднятих на невеликі п’єдестали. Скульптури майже не різнились одна від одної. Але перша була просто бронза, дріт та фарба, — наполовину зсунута маска, глибоко запалі очі з синього скла, чи то крила, чи то роги, ні рота, ні носа, закинута набік голова, шийні хребці, немов шпичаки, що продирають драпірування тоги, і кінчик хвоста з-під нижньої бганки. А друга скульптура — чорне втілення пекла.

Вона стояла, повернувшись до мене спиною, та вичікувала, що робитимуть Алекс та Вовк, і чорнота снувалася довкола неї.

Бузковий саван, одполірований щит, стиснута в кулак тонка воскова рука. Дві маски: сльози і сміх, а під ними — ледь помітні кабалістичні знаки, безглуздо скупчені, проте кожний прирікав на прокляття. Синя пластикова троянда з могильного вікна, хрест у колі, а ще справжній людський череп із двома крутими рогами дивився на нас дірами порожніх вічниць.

Коли надихає не янгол — коли надихає тварюка.


Вона стояла посеред зали й випромінювала зло.

— Майстер Шшшшш, — прочитав Алекс на табличці внизу. — Сансара Сан. «Я думаю про тебе».

— Гарні в нього думки, — промовив Вовк.

— Дуже, — кивнув Алекс.

І, незважаючи на чорні мацаки прокльонів, що потяглися до нього, він випростав руку та штовхнув смерть, яка на нього дивилася. Та гойднулася. Зирнула в стелю, тоді знову на Алекса і впала, при цьому розлетілася клаптями савану, штучними квітками та пофарбованим у тілесне воском.

Алекс нахилився і підхопив ріг, що відколовся, посміхнувся до Вовка, той схвально йому кивнув та сховав ріг до кишені пальта. Цього було доволі: забери один елемент, і смерть стане просто розкиданим по підлозі сміттям.


Скульптуру оцінили в шістнадцять тисяч, але після того, як Інга попросила квитанцію, ту ціну зменшили вп’ятеро.


— Ну, то як вони тобі? — спитав Вовк.

— Дуже, — сказала я.

— Тоді тримай, — і він подав мені аркушик із їхньою адресою.

Складений навпіл аркуш.

Аркуш із рівним Вовчиковим почерком.

Узятись за криптографію?

Атракціон: «Крихітка, що ворожить по руці!» Як сказала та маленька журналісточка? «Супрематизм»?

Розділ 15

А наступного дня було сонце та неозоре синє небо над паруючими дахами.

Частина п’ята «Крихітка й мисливці за демонами»

Невеликий сірий будиночок. Схоже на літеру «П» дворище. Трамвайна зупинка. Мерзла білизна на балконах усіх чотирьох поверхів.

Дістаю аркушик з адресою. Я не помилилася.

Другий під’їзд пахне тістечками. Грімкотливим ліфтом на третій поверх.

Я натисла на кнопку дзвоника, але мені не відчинили.

Проте вони залишили ключ під килимком. Підібравши його, я відімкнула двері.

— Агов, — перш, ніж переступити через поріг та через прокреслену за ним крейдяну лінію. — Майоре Конт, Інго, Отець Є. Чи тут ви?

Розділ 1

Величезна вішалка у вітальні та шкура пекельного звіра на підлозі.

Мисливці за Демонами. Їхня квартира подобалася мені.

М’які крісла, ваза, в якій ніколи не було квітів, поламаний годинник, написи на шпалерах, причеплені шпильками та кнопками оголошення з газет про виставлені на продаж триповерхові приватні будинки, три блоки сигарет, почата бляшанка з кавою та обереги-амулети над дверима кімнат і над вікнами.

Але не лише це.

Кілька пар чорних, хоч і прозорих на світло крил, підв’язаних до люстри. Магічне жезло в кутку. Карта міста із позначеними на ній храмами Любові, обведені колами довкруг кожного — межі спасенної землі. Тріснута скринька у вітальні, стрілка до неї та напис: «Сюди влучила громовиця». Кошлата лапа, прибита товстими цвяхами. Темно-лілові роги, прикрашені бісером та стрічками. І наче навмисно — жодної особистої речі, жодного фотознімка. Навіть недокурки зібрано та спалено, а попіл викинуто у відро для сміття.


М’які крісла. Величезний зручний диван.


Я чекала годину. Потім підвелася. Знічев’я. Постояла біля вікна. Біля полиць із книжками. Пішла до кухні й заварила собі чаю. Узимку — лише чай — він парує, в ньому плаває кружальце лимона, великий кухоль зігріває долоні.

Я взяла кухоль із чаєм до кімнати, викинула у відро свої недогарки та попіл, увімкнула музику — в кутку стояв музичний автомат.

І він завів:

— Не зі мною.

Як мені тут подобалося.

— Не зі мною. Не зі мною. Не зі мною. Не зі мною. О-о-ой.


Вечорами в них — поодинокі виклики. Це час, коли пекельні витвори майже не діймали ні людей, ні мисливців.

Вони ще лише прокидалися в норах, починали нагромаджувати ненависть напередодні скандалів, сварок та вбивств. Вони лишень придивлялися. Поки що куштували повітря на смак, виповзали та видиралися на поверхню, розпростуючи затерплі лапи.

Зрідка їх проривало, ще рідше вони припускалися агресивної затятості та пекельних атак. Нестримні істерички, божевільні, самогубці, напади падучої, час галюцинацій та дрібних незгод.


Їхня головна робота починається після двадцять першої. Надто в ті дні, коли наближається фаза повного місяця: божевільні бабусі кидаються дзвонити у двері своїх сусідів, сонні діти вередують, плачуть, а не можуть розплющити очей; поколоті, в тріщинах дзеркала, порізані склом губи, озвірілі пси.

— Рятуйте! У нашій квартирі — чужий!

— Він хотів задушити мене, коли я спала! Ні, замки на місці… Дев’ятий поверх… Рятуйте, він знову тут!!!

— Я не знаю, що з моїм чоловіком! У нього все обличчя закривавлене! І він волає, що йому страшно!

— Рятуйте мою дитину! Рятуйте! Вони забрали її!

Двадцять перша десять…

— Ви…

Двадцять друга сорок сім…

— … ря…

Двадцять третя двадцять…

— … туй…

П’ять хвилин після опівночі…

— … те!!!

Перша дев’ятнадцять. Двадцять сім по другій. Волає нажахане місто.

Заблукати на незнайомій вулиці й там пропасти. Познайомитись і померти. Поцілувати та відчути на губах отруту. Напоїти своєю кров’ю. Заніміти. Стати обрядовою жертвою. Загубити себе. Почути голос та підвестися.

— Так… Я це роблю…

Місто, переповнене болем. Ледве чутні крики за сусідньою стіною.

— Ні-і-і-і-і…

Убити дружину, зійти до консьєржки, задушити її та забрати чужі квитанції на оплату житла, повернутися, щоб знову лягти спати. Підпалити своїх сплячих дітей.

Побачити, почути, але вирішити, що це лише сон.

Бути роздертим дияволом. Прокинутися від того, що хтось доторкнувся до твого плеча. Закричати, а тим часом холодна лапа затулить тобі рота. Надсилу розплющити очі, без можливості поворухнутися, лише бачити чорну тінь над колискою, ліжком, над тим, хто лежить поруч. Або чути, як та, котру ти називав «моя дівчинка», розмовляє з кимось крізь сон тріскучим злим голосом, а коли намагаєшся збудити її, вганяє в тебе кігті.

— Я побачив його!

— Він жахливий!

— У нього крила і нема очей!

— Моя померла сестра! Вона тут!


— Четверта, — сказав Отець Є.

Четверта ранку — час, коли нечисть відступає сама. Час, коли народжується ранок. Але все одно світні силуети у вікнах старих будинків. Велетенські звірі на темних вулицях, вони завмирають перед колом ліхтарного світла — єдиної перешкоди та єдиного порятунку.

— Не бійся. Ходімо.

Озирнутися і не побачити її. А вранці знайти лише залишки її закривавленої суконьки.

До шостої ранку. До першого удару дзвонів.


«І дано тобі буде керувати зірками, збирати їх до одного рухливого гурту, а сонце сходитиме там, де ти йому накажеш. Безсмертя буде дано тобі. А всі стихії ляжуть біля ніг твоїх».

Я погортала книгу й поставила її на місце. Мисливців не було. Музичний автомат співав далі:

— А ввечері. Увечері. Увечері. Я. Ти. Ти. Ти. Ти. Ти…

Але потім не витримав і сказав:

— На нашій хвилі — реклама.

Розділ 2

Почитаємо «Демонологію». «Демонологія» або якийсь «Відьомський Молот»:

— Окресли довкруг себе коло…

— Виголоси ім’я демона п’ятого дому, захистися від нього вогненним колом…

— Простроми віск голкою та скажи…

Розгорнемо додаток до інструкції з військової охорони об’єктів, а там:

«Ім’я ворога Демон

Стать: без статі

Рівень небезпеки:100 відсотків

При виявленні:Знищити!

Спосіб знищення: Освячена вода, слово Любові.

Одержимий Безликою Почварою має одразу бути знищений».

І знову «Демонологія» та «Демономанія»:

«Що таке нечисті? Вигадка? Нагода звинуватити когось у власній недосконалості, недолугості та надмірному потуранні своїм вадам.»

«Матеріалізація та одухотворення пороків, що передаються спадково, поглядом, словом і думкою».

«Паралельний світ та його безмежний космос проекційно наклався на наш світ через загибель усесвіту, що колись був між ними».


Я теж реготала, коли це прочитала…

Усе почалося тоді, з Першої Великої Війни, коли через лють і ненависть Світло стало Імлою, а Творіння — Руйнацією.

Було лише Світло і Тьма. Ні бойових колісниць, ні трубного ревіння, ні величезних вогняних мечів. Але то була страшенна битва, тоді перемогло Світло й залило собою весь Усесвіт, і рятуючись від нього, Тьма не знайшла іншого притулку — лише в підземеллі пекла.

— Бути тобі там довіку!

Так закінчилася Перша Велика Війна, — з неї почалися мільйони Великих Воєн.


Але демони повертаються.

— Вони завжди повертаються.

Завжди-завжди.


Знання стародавніх цивілізацій — магія та чаклунство — із понищених храмів, а лазуритовий міст — у печери та гнізда, сховані в нетрах. Клани обраних недосяжних для дичавіючих до звіриного стану кожні двадцять тисяч років земних істот. Завдяки кланам обраних зберігаються знання. Їх передають одне одному, фіксуючи тайнописом померлих мов, укладаючи імена демонів та князів зла з новонароджених літер та віддаючи ці знання людям, тільки-но вони поверталися з печер у міста і храми. Аби зло ніколи не вичерпувалося, щоб воно завжди мало зворотній шлях.

«Земні істоти — чи то людей, чи то ящерів або напівконей — повсякчас приваблює чаклунство. Легкодосяжна мета, прості методи творення любові, враз набуті багатство і щастя.

Помститися, наблизитись, одержати знання, тобі не дані. Й не тому, що в цьому переродженні ти ще не здатний сприйняти їх, а через те, що для тебе вони просто згубні.

У сиву давнину, поза межами земної історії, ще до спорудження океанських міст, одразу після Першої Великої Війни закляття влаштувало демонам перший вихід із пекла, тож вони поквапилися навчити тодішніх мешканців Землі того закляття, аби ті вміли викликати їх до життя.

Зло легко примушує слугувати собі — щось наобіцявши взамін. Досягнення будь-якої мети, втілення будь-якої мрії, здійснення всіх пунктів згідно з укладеним списком. Вічне життя, та не десь там, а тут. Серед камінних левів, одразу при виході з сирого підземелля.

— Усе що завгодно…

— Усе що завгодно?!

— Так.

Усе задля того, щоб видертися. Мститися, нищити та тягнути до пекла.

Як повсякчасне доведення Світлу, що створене ним — то не лише любов. І всі ті, кого він породив, не відаючи, що Світло не потребує пекла для створених ним із глини в Любові та задля Любові, були певні: якраз Світло доправляє їх до пекельні».


Вітчимові конспекти:

— Бог є. І Бог — це Любов.

— Триста Котових уроків.

— Зло живе, і воно житиме завжди. До останньої Великої Битви.

Або мій «Буквар для Маленьких Янголів!»:

«Створене бісами чаклунство завжди вабитиме земні істоти, — чи то людей, чи то ящерів або напівконей, вабитиме легкодосяжною метою, простотою творення любові, враз набутими багатством і щастям».

Розділ З

Демони — це витвори таких, як мій Вітчим.

Створити Світ і знищити його.

Ще один Кінець Світу, адже саме він здатний породити безлику почвару, звіра, схожого на зубатого хробака, дев’ятиголового лева та рогатого демона.

Безликий, хробакоподібний, дев’ятиголовий, рогатий — за своєю подобою та суттю — точнісінько такі, як Диявол, що їх сотворив.

Але кожний Диявол вирушає до Пекла, так само, як будь-який Янгол потрапляє на Небо.

Нескінченна низка Великих Битв.

Злісна настирність переможених, котрі наперед знали, чим закінчиться боротьба.

Але той, що Сидить На Чорному Троні, каже:

— Я посилаю тебе на Землю.

Я той, Хто Вивіщує Над Усією Землею, каже:

— Я посилаю тебе, щоб зупинити їх.

І все починається спочатку: новий Всесвіт, нові Розквіт і Занепад і новий Кінець Світу, з якого й виходять почвари та демони — учасники Останньої Битви.

Але кожний Кінець Світу породжує не тільки нове зло. Він створює ще й Янголів.

Примусити слугувати собі все, що можна примусити.

Вітчим, який годує з рук чорних кішок:

— Рушайте. І завдайте їм Лиха.

Вітчим, який створює безликих почвар.

— Так. Але щоб викликати Духів Води, треба вимовити це на два склади коротше. Дивися…

І чаклун повторює його слова, відкриваючи вхід до Пекла. Чаклун навіть не бачить того, як випущені ним демони переступають захисне коло, перестрибують йому через голову, прохромлюючи його наскрізь.

Вітчим самотужки відчиняє вхід до Пекла, аби приманити, приручити й примусити слугувати йому Злісну Шестипалу Почвару — тварюку, котра пережила навіть Демона — свого Творця.


Дев’ять демонів випустив Вітчим, відчинивши на мить Пломеніючий Вихід. Дев’ять демонів вийшли з пекла, вихопилися на землю першої ночі місяця-повні.


Перший


Він мчав витким тунелем, добігаючи третього закруту. По стелі, стінах та розпеченій підлозі не тямлячи, де що, та зриваючись у вертикальні колодязі й видираючись із них. Перший із багатьох десятків демонів, летів до виходу, що розступався та вібрував услід за закляттям, яке створювало сам вихід; він біг не зупиняючись, пильнуючи, аби його не розчавив простір, бо той одразу ж стиснеться, тільки-но відкриється вихід, який тут-таки закривається.

Обдираючи лапи, він летів щодуху. Коридорами, тунелями, шахтами. Відіпхнувшись, він зірвав кілька брил, і ті полетіли в нікуди та перетворились на ніщо. Тим часом демон відштовхнувся знову, розкинув лапи й полетів, намагаючись виборсатися зі старих шпалер, що лишаями зависли в будинку, де йшов капітальний ремонт.

Підхопитися, вистрибнути на нерівне підвіконня, побачити внизу палаюче місто й кинутися туди:

— Ох-хххо-ооо!

— Саме на маленькій ратушній вежі центральної площі електронний годинник програв дев'яту вечора.


Дев’ять демонів вийшли з пекла, вихопилися на землю першої ночі місяця-повні.


Другий


Місто сяяло вогнями. Величезна прикрашена ялинка, діти, доброзичливі старигани в червоних кожухах та білих бородах, невеликий оркестрик при вході до метро, черги в крамницях, ялинки та гірлянди у вітринах.

Він стрибав біля самісінького краю на даху, він вбирав носом запахи. Потім зачепився задніми лапами за карниз, звісився донизу, розпроставши короткі крильця, а далі перекицьнувся й залетів у відчинене вікно прокуреної кімнати.

Відіпхнутися ногами від ріжечка столу, налетіти на свічіння Ликів у кутку та й вибухнути.


Дев’ять демонів вийшли з пекла, вихопилися на землю першої ночі місяця-повні.


Третій


Він стрибком ухилився від безхвостих тварюк, що мало не зжерли його і, волочачи прокушену лапу, сховався в затінку вибитих дверей.

Вихід зачинився, тож він зостався один.

— Але ж ти, — почув він. — Хіба ти маєш рацію?

Демон ступнув крок до нерівної дірки в підлозі, шугнув у неї та полетів униз.

Коли опустився та нахильці визирнув, то побачив старого. Брудний, сопливий, з обрідною, рудою від тютюну бородою, той сидів біля вогню й говорив сам до себе:

— Ти геть не маєш рації. Але ти не зобижайся на це.

Демон обминув горщик із засохлою папороттю, перебрався через купу битої цегли та скляних друзок на підлозі й наблизився до старого. До жебрака.

Старий поправив на плечах картате рам’я і сказав:

— Смерте, це ти?

— До певної міри, так, — озвався демон.

Жебрак озирнувсь, але нічого не побачив. Тому він сказав:

— Ні.

А тоді додав:

— Щоночі, коли темінь сповзає з дахів чорним слизом… Коли гасне світло у вікнах і випадково запалені ліхтарі стають єдиним захистом від привидів, що блукають вулицями… Коли очі котів мерехтять, мов гниючі трупи, а пси робляться боягузливі та беззахисні… Коли калюжі перетворюються на пекельні провалля… Коли дзеркала стирають межу між реальністю та сном… Вона поливає давно зів’ялі квіти на підвіконнях свого занедбаного будинку. Лихо тому випадковому перехожому, котрий помітить у темному вікні її білі зуби. Бо звуть її Смерть, а шлях її — невідворотність.

Демон обійшов багаття, присів навпочіпки, скривившись від болю в лапі:

— Щось іще?

Старий мовчав.

— Натхнення вичерпалося? Шкода.

Демон змахнув двічі лапами, розкидав палаючий паркет і вже в ледь підсвіченій приском пітьмі накинувся на старого. Той упав навзнак і прохрипів сам до себе:

— Кінець…


Четвертий


Дев’ять демонів вийшли з пекла, вихопилися на землю першої ночі місяця-повні крізь провалену стіну старого будинку.

Окрім одного, того, котрий вирішив повернутися назад…

Дев’ять демонів вийшли із пекла…


П’ятий


— Чудово, — мовив один із них і зачерпнув лапою сніг.

Трамвайна зупинка, безлюдна вулиця, миготлива реклама казино.

— Гей ти, — гукнув він жінці, що стояла до нього спиною. — Нумо, побавимося!

— Аааааа!

Дев’ять демонів вийшли з пекла й вихопилися на землю першої ночі місяця-повні.


Шостий


Він видерся по стіні наверх, до вкритих памороззю балконних перил, перестрибнув через них, і покришивши паморозь на склі, ввійшов до квартири.

У кутку мерехтіли гірлянди, підсвічували порозвішувані на гіллі кольорові кульки та порцелянові янголи.

— Шшшш, — демон не відводив од них вирячкуватих очей доти, поки не пройшов крізь зачинені двері туди, де стиха гомонів телевізор, дрімав чоловік, а в нього на плечі лежала жінка.

— Оце і все, — сказав він.

— І нахилившись, ледь прижмуривши очі:

— Шшшшш…

— Що? — він озирнувся.

— Ні.

Але вимовлені десь Чорні Слова змусили його підкоритися і, розвернувшись, кинутися на поклик.


Давні зароки, вимовлені над чашею з кров’ю, підганяли його. І він неспроможний був слухатися. Давні зароки. Водовідводом, крізь віконце на горищі — та на дах. Через безодню вулиці. Магічні слова з вуст вбраного в саван, викраденого з розореної могили Чорнокнижника:

— Я наказую вам з'явитися!

Демон став перед алтарем, як одна з п’яти почвар, що прийшли на виклик.

— Я наказую, щоб ви служили мені!

Жоден із них не міг йому не скоритися. Усі п’ятеро стали рабами виголошених ним стародавніх зароків.

Чорнокнижник умочив пальці в кров, покропив нею демонів і, кинувши їм до ніг вощану лялечку, наказав:

— Принесіть мені його серце, — і додав, відповідно до угоди: — А душу залиште собі.

Демони впали навпочіпки й обнюхали лялечку, запам’ятовуючи запах волосся на її голові, запах її одежі, — чогось того, що надягала на себе людина, прокляттям якої вони тепер стали.

— Рушайте! — наказав Чорнокнижник, — і вони слухняною зграєю вилетіли з драпірованої важкими шторами кімнати.


Сьомий


Безлюдна міська ніч. Нічого, крім поодиноких ліхтарів та ще рідше — освітлених вікон. Він шукав, але знайти не міг. Бодай когось. Хоч якийсь звук, якийсь порух.

Почувся шерех із-за підвальних дверей, і демон кинувся туди та одразу ж відсахнувся. Його відкинуло сичання котів, що жили там.

— Тьху, — це було щось більше за страх.

Пляма ліхтарного світла, мимо, майже при самій стіні.

Освітлене вікно на другому поверсі. Демон стрибнув і завис на підвіконні, зазираючи крізь щілину між гардинами; старенький телевізор, не менш стара електропіч, що висвічує пластиковим багаттям, манюсінька ялинка на телевізорі, єдиний мандарин у вазочці, притулена до нього листівка та подарунок — недорога каламутна пляшчина.

— Пусте, — демон зістрибнув на вкриті снігом плити.

— О! — він одразу ж побачив попереду перехожого, котрий надсилу струшував сигаретний попіл. — А ось і ти!

І він кинувся навздогін.


Восьмий


Занедбана квартира, бруд, у кутку — єдині черевики.

Похилений чоловік сидів біля вікна, притиснувшись коліньми до батареї. Підібрана десь ялинкова гілка поміж двома стирчаками гвіздків на стіні. Запарений у півлітровому слоїку чай. Линялий светр із обвислими ліктями та постряпаними рукавами.

Демон стояв біля нього і слухав:

«Сніг. Знову йде сніг. Нічого, крім снігу. Сніг.»

І — теж саме упродовж двадцяти хвилин.

«Сніг… Сніг… Сніг…»

Перед тим, як він простяг руку до сигарети на підвіконні, біс увійшов у нього, але не знайшов нічого, крім болю, загнаного так далеко, що залишилась сама порожнеча.

— Ти мусиш убити, — сказав демон.

Чоловік іще більше похнюпився.

— Ти мусиш убити.

Чоловік заперечно похитав головою.

— Вставай.

Чоловік підвівся.

— Чим убиватимеш?

Чоловік огледівся — в кухні було порожньо. Але на двох ящиках, поставлених один на другий та застелених газетою, лежав довгий і гострий, мов лезо, ніж. Він побачив його відразу.

— Чудово. Бери його.

Він квапився вивести чоловіка з будинку:

— Ходімо! Ходімо! Ходімо!


Дев’ятий


Дев’ять демонів вийшли з пекла, вихопились на землю першої ночі місяця-повні.


Озирнешся?

Подивишся у вікно?

Ти чуєш звук?


…демон летів містом, і тепер це місто належатиме йому довго-довго. Майже завжди.

— Ти невдоволений? — спитала Мачуха.

— Так, — озвався Вітчим.

— Дарма, — вона пригорнулась до нього. — Наступного разу.

— Авжеж, — сказав Вітчим, уникаючи її обіймів та відступаючи від порога, за яким було Пекло.

Розділ 4

Зло легко примушує слугувати собі.

Однак і Янголи можуть знайти того, хто допоможе їм, вирве з тварючих лап.

Так само, як Вовк зібрав оцих чотирьох, щоб вони змогли допомогти мені в скрутну хвилину. Алекса, Інгу, майора Конта і святого Отця Є. Він вибрав із них того, хто був здатний протистояти почварам.


Алекс, Інга, майор Конт і святий Отець Є.


— Скільки повернулося?

— П’ять.

П’ять із двадцяти важких ваговиків.

Ревіння моторів. Нічна траса та заклякла посеред неї тварюка. Її очі спалахнули при світлі фар.

— Аааааххрррррр!!!

— Лише п’ятеро з двадцяти.

— Прокляття.

— Я можу допомогти вам.

Власник компанії Вантажних перевозок. Сам понад сорок років був за кермом на нічних дорогах. Знав усі голоси, що співають водіям вантажівок. Сам знищив не одного демона, який полював на нічних трасах, і сам тричі був ними вбитий. Він і досі п’є каву з прим’ятого, обпаленого термоса.

— Ти?

— Я, — сказав Алекс.

— А хто ти?

— Я можу допомогти вам.


— Тоді давай.

— Аааааххрррррр!!!


Нічна траса. Чорна оторочка лісу ген аж на видноколі. Фосфорне свічіння вказівників:


ЗАЛИШИЛОСЯ 445
ЗАЛИШИЛОСЯ 331!
ЗАЛИШИЛОСЯ 199!!

Уздовж неї — спалені машини. Слід гальмуючих машин. Діаманти скалок від лобового скла, що вплавилося в палаючий асфальт. Три ваговики супроводу.

Чоловік в одній кабіні з Алексом сказав:

— Стань.

Алекс зупинив машину.

— Далі ти їдеш сам.

Він хряпнув дверцятами й залишився. Разом із ним залишились і ваговики супроводу.


І самотній Алекс за кермом багатотонної машини. Під дзеркалом погойдується брелок — малесенькі сідельця-торбинки. І лише вогники панелі й траса. А посеред неї — величезний нічний звір.

Вогники панелі. Стрілка:

— Сто. Сто п’ятдесят. Сто дев’яносто дев’ять.

— Аааааххрррррр!!!

Назустріч стрибає тварюка…

Алекс, Тнга, Майор Конт і святий Отець Є.


Він давно не вечеряє вдома, точніше не їсть після того, як прокидається перед настанням ночі. Він приходив до тями по дорозі до їхньої квартири, він ставав самим собою лишень після ковтка кави та першої сигарети, викуреної в кухні.

Каву йому найчастіше готувала Інга, вона приїздила трішки раніше.

Вона вмощувалася навпроти, й вони розмовляли. Але вона майже ніколи не допивала своєї кави й ніколи не казала, що майорові сигарети їй вадять.

А потім приїздили Отець Є з Алексом…


— Що далі?

Чотири війни. Ветеран у тридцять три роки.

— Тепер роби, що хочеш.

— Я нічого не хочу.

Він повернувся до Міста, але жити в ньому не зумів. Чужі люди, чужі обличчя. Нікого з тих, хто міг би йому зателефонувати.

Усі його друзі зосталися там. Танкісти загинули, вертолітники згоріли.

І — нікого. Взагалі нікого.

І він купив хату в забутому всіма заміському селищі, яке обросло велетенськими соснами. Здоровенний змучений пес прийшов до нього, тож майор сказав йому:

— Залишайся.

Рік. Від осінніх дощів до осіннього вітру. Ані телевізора, ні книжок, ані жодної газети. Тільки голос приймача, що майор називав його «дитинкою».

— Здоров, дитинко. Ти знову плачеш? Не плач.


Та якось уночі він прокинувся й побачив, що біля його ліжка сидить пес. Він здригався й мовчки вищиряв ікла. Майор уперше посміхнувся до нього й мовив:

— Війна…


Одинадцять злісних тварюк у сусідньому селищі. Галасують люди. Незахищені від тварюк оселі. Руїни поверженої церкви.

І чоловік із псом на околиці селища.

— Рятуйте!

— До-по-мо-жіііть!

— Н-і-і-і-і-і!!!

— Гвааааааалт!

Освітлений сяйвом пожежі, чоловік повільно спрямував гвинтівку на тварюку, що вискочила до нього.

— Бах!

Але його куля обернулась на дим.

— Пхе, — вищирилась тварюка.

— Ба…


— Не так, — мовив Вовк. — Тримай.

І він кинув майорові грудку свинцю — кулю з укарбованим у неї знаком Любові.

— Спробуй тепер.

— Бах! — куля пронизала тьму, залишивши по собі блакитне світіння.

— Бах! — тварюку рознесло на шматки.

— Тепер ступай, — сказав Вовк.

Чоловік із собакою. На околиці селища, де він знову знайшов війну.


Алекс, майор Конт, святий Отець Є та красуня Інга.

Хіба тільки янголи шукають свою любов? Хіба лише діти не знають, де її знайти?

Красуня Інга. Жінка в розкішній машині. Двадцятип’ятирічна леді з виразом презирливої зневаги до свого невдалого життя.

— Так, манекенники, — на глузування Алекса. — Так!

Та ліпше вони, аніж слабкодухий, жалюгідний, з його нещасним:

— Мені знову пощастило.

— Я не хочу втішати слабака. Чоловік має бути сильним. Ні до чого мені намисто із зірок, але хай тільки спробує не принести цукерок!

Спальня, заставлена букетами квітів? Для чого? Я хочу, озирнувшись, зрозуміти: це він. Я хочу всміхнутися до нього і щоб він посміхнувся до мене.

— Годі. Досить.

— Авжеж, — сказав Вовк.


— Пам’ятаєш? — спитав Вовк.

— Пам’ятаю, — сказала вона.

— Спробуєш іще раз?

Довга чорна сигаретка і крихітна запальничка:

— Клац.

— Я знаю, що ти прийдеш.

— Ось я прийшов. Спробуєш.

— Нехай.


Її чоловік. Вона так кохала його…

Вона відчинила двері до ванної кімнати й побачила тварюку — та роздивлялась у дзеркалі своє відображення.

— А…

— Що сталося? — спитав її чоловік, який перестав бути тварюкою.

І цей молодик. Він був усього на рік молодший від неї, але вона вважала його таким юним…

Прокинутися вночі й побачити тварюку, яка спить поруч із тобою. Роззявлений рот, цівка чорної слини. Випирають маслаки та довгі пальці.

Аби вранці сказати:

— Іди геть…


Чоловік на сходах ресторану.

— Вибачте.

— Авжеж, — він сподобався їй.

— Ви…

Але вона глянула в дзеркало, що висіло на стіні, й побачила тварюку, яка стала ним.


Чоловік за кермом авто, що ледь дряпонуло бампер її машини… Сивочолий старий милувався нею з…

Личко на обкладинці…


Тварюка вистрибнула зі стіни спальні.

— Чого тобі?

— Тебе.

— Справді?

Інга скинула нічний шовковий плащ.

— Ти ба, — сказала тварюка, побачивши під ним джинси і светр.

— Почнемо? — спитала красуня Інга.

— Ну, якщо ти хочеш…

Малесенький шрам над бровою…


— Ліпше вже манекенники…

— Я знаю, — мовив Алекс.

— Я все знаю, — повторив він.

Розділ 5

А святий Отець Є прийшов сам.

— Знамення? — спитав Вовк.

— Пусте, — одказав святий Отець Є.

— Вам доведеться вбивати пекельних тварюк.

— Я знаю.

— Чи можете?

— Отак? — спитав Отець Є та й кинув до ніг Вовка голову знищеної ним п’ятиголової почвари.

— Четверо, — сказав Вовк.

— Дякую.


— На подяку за малого Йохана, — сказав мені Вовк.

— І що? — перепитала я.

— Потім збагнеш, — мовив. — Як підростеш.

Розділ 6

Музичний автомат знеміг і вирішив перепочити:

— На нашій хвилі — реклама.

Я згідно кивнула і завела замість нього:

— Купуйте! Купуйте! Купуйте!

Тож він змушений був знову заспівати:

— Що може статися? Що може скоїтись? Ну що? Ну що? Ну що?

Минуло шість годин. Я теж почала знемагати.

Розділ 7

Я взяла ще одну книжку. Лягла на канапу. Книжка була така цікава, що я…


— …а…

— …….

— …..

— О…?

— …………

— …………— сон. Той, якого не згадаєш пробудившись.

— …………

Розділ 8

Я прокинулась, а вони все ще співали…

— Виділи! Виділи! Виділи! Виділи! Виділи!

Я прокинулася від того, що двоє мисливців дивилися на мене, і довгочубий Алекс казав майорові, що стояв позад нього:

— Хто пив із моєї чашки та хто ліг у моє ліжко?

— Вітаю, — сказала я та сіла, опустивши ноги на підлогу.

— Вітаю-вітаю, — відповів мені Алекс і всміхнувся тонкими губами. — Хто ти, негречна дівчино?

— Крихітка.

— А-а-а.

— Ви давно нас чекаєте? — спитав майор Конт.

— Зранку.

— О-о-о-о, — сказав Алекс.

Він був вродливий і тримався так, що було зрозуміло: він про це знає. А святий Отець Є, він зайшов до кімнати останнім, сказав:

— Здрастуй, — і подав мені руку.

Довжелезна ряса та важенний срібний хрест на грудях.

— Добрий день.

Усі вони — високі й широкоплечі.

— Духовний Отець Є.

— Майор Конт.

— А я — Алекс.

— Крихітка, — сказала я.

— Здоров, — мовив Алекс і підійшов до комп’ютера біля стіни та ввімкнув його. — Будемо вважати, що, як на один день, інформації досить для обох сторін, отож, ти можеш іти додому.

— Цебто?

— Ми працюємо вночі, — сказав Отець Є. — А Ви цілий день були на ногах, — утомилися, не виспались.

— Отож, іди додому та відпочивай, — сказав Алекс. — А завтра спробуємо почати все спочатку.

Я не опиралася, надягла шубку (самотужки стригла її) та попрощалася з ними:

— До завтра, — сказали вони.

Розділ 9

Я прийшла потемки, але цього разу ключ ждав мене під килимком, а світло у квартирі не горіло. Хіба що блищали захисні лінії та наведені крейдою та кров’ю знаки.

Я ввімкнула світло. Пахло сигаретним димом. На одному кріслі лежала Майорова запальничка.

А на екрані комп’ютера я прочитала:

«Чекаємо на тебе, дівчинко на ймення Крихітка. Адреса: така-то. Час: уже минув».


— Ловлять когось, — мовив таксист, зиркнувши вгору.

— І я навіть знаю, кого, — я віддала йому гроші, а коли вийшла з таксі, попрямувала до під’їзду.

З’ясувалося, що він замкнений, але я вдарила по склу між пруттям ґратки, просунула руку, відтягла скобу й відчинила двері.

Темними сходами на п’ятий поверх. Тільки б вони не перекрили горище риштаком. Але був лише начіпний замок, тож дерев’яні двері, котрі я:

— Хрясь! — розчахнула ударом ноги.

Сипнула фарба, наполохалися дикі голуби.

— Пташечки, — покликала я.

Тут було темно, й тому одразу побачила крізь віконце на горищі підсвічене міське небо.

А там, на даху, стріляли:

— Бах!

І ще:

— Яяяяяяя! — вищала тварюка.

Я побігла до вікна, двічі перестрибнувши через купу незрозумілого чорного мотлоху, вгателившись плечем у якусь шафу й мало не сконавши на ній. Уявила, як налякалися мешканці квартири знизу, коли зачули мій гуркіт у себе над головою.

— Усе гаразд, — мовила я до них. — Мені анітрішки не боляче.

Вони стояли й дивились у стелі своїх квартир.

— Слово честі.

Шиби на вікнах розходилися, мов пелюстки, різнобарвні на нерівних гранях. Я відчинила вікно, перекинулася через голову й опинилася на якомусь прискалку десь із півметра завбільшки. Довкола нього було багато вогнів, а ще — внизу і навпроти. Світилися вікна, фари, вивіски, ліхтарі, золота статуя Діви У Вінку на колоні центральної площі.


Снігу лежало небагато. Під ногами він був ковзкий, тож я здиралася ним, наче кошеня на гладенькому склі. До гребеня даху…

П’ять метрів. І я почула гуркіт пострілу та вищання.

— Бах!

— Я-я-я-я-я!

Три метри до гребеня. І чорна тінь пролітає повз мене. Тонконогий півтораметровий демон, повна паща зубів, гострі вуха, притиснуті до довгастого черепа. Опинившись поруч зі мною, він засичав, але коли озирнувся, знов упав на передні лапи й помчав далі.

Метр.

— Привіт! — гукнув Алекс і промчав мимо мене. Вслід за демоном.

— Здрастуйте! — посміхнувся майор Конт і поспішив за ними.

Я нарешті дісталася верхівки, випросталася й побігла, балансуючи. Двічі я підтягувалась, аби дістатися наступного даху.


Тарілки антен, труби, маленький червоно-синій літачок та натягнутий над заледенілою пасткою громовідвід. Я перестрибнула через нього й наздогнала Майора та Алекса. Вони стояли кроків за сім від краю на даху. То був останній будинок на вулиці, й ми стояли на ньому. Демонові нікуди було вже подітися. Хіба що балансувати на цегляному окрайці.

Я трималася за трубу з антеною та спостерігала за ними.

Демон не рухався.

Алекс стояв навпроти нього, пальто розстебнуте, в руках рушниця.

— Готовий? — гукнув він.

— Цілком! — долинув звідкись знизу голос святого Отця Є.

— То й по всьому, — мовив Алекс до демона і вистрелив без прицілювання.

Уражений пострілом демон полетів униз.


— Женіть його туди, — сказав Отець Є та показав на дах, що закінчується над прірвою дворища.

— Нема питань, — мовив Алекс.

Святий Отець зостався сам-один. Він походжав маленьким засніженим подвір’ям, а коли вподобав майданчик між заледенілою пісочницею та баками для сміття, нагнувсь і повикидав набік кілька каменів та гілок.

Він утоптав сніг так, щоб його сліди утворили коло, потім зняв із шиї свій срібний хрест і прилаштував його в центрі, вклонився йому, перехрестився, поправив ланцюжок біля підніжжя хреста, тоді повернувся до своєї валізки, залишеної за межами кола.

Отець Є видобув із валізки срібну флягу, перехрестившись, викрутив дашок, налив на долоню освяченої словами Любові води, покропив нею втоптаний сніг.

Він освятив коло та окреслив його свяченою водою.

Отця Є майже не видно було в пітьмі темного двору, й лише дитя підійшло до вікна та мовило:

— Мамо, дивися, дядько запалив сніг.

Мати визирнула у вікно, вгледілась в темряву і спитала:

— Хочеш яблуко?

«Дитя», — записав Вітчим.

«Дитя», — записав Пес.

— Дитя? — перепитав Пелехатий Диявол.

— Я подбаю про нього, — пообіцяв Кіт.


Коло світилось, а щоб воно не погасло, святий Отець Є шепотів слова Любові. Він стояв недалеко, схрестивши на грудях руки й не розплющуючи очей навіть тоді, коли Алекс та майор Конт загнали демона до краю даху.

А коли демон зірвався й полетів униз, світло огорнуло його зведене судомою потворне тіло велетенським полум’яним язиком, насадило на залитий нечистою кров’ю, але не згаслий, хрест у центрі, і святий Отець мовив:

— Тепер уже навіки, — хлюпнув, ніби напалм, свяченої води в полум’я, і коло спалахнуло ще яскравіше.


Я стояла поруч із ними й дивилась на демона, котрий помирав у вогненному колі.

— Тепер ти побачила, як ми вміємо, — сказав Алекс. — Тобі сподобалося?

— Авжеж, — мовила я.

— Тоді що?

— Мені потрібна допомога, — сказала я.

— Нумо спустимося спочатку, — запропонував майор Конт.

— Можна отут? — спитала я.

— Можна.

Я присіла та з’їхала засніженим схилом до карниза.

А коли випросталася, то поглянула вниз і помахала рукою Отцю Є, — він чекав нас біля під’їзду. Я попрямувала до горішнього вікна.

— Його забито, — сказала я і присіла. — Дуже товстими цвяхами.

— Справді? — спитав Алекс, вистрелив у віконце — скло та рама розлетілися на друзки.

— Прошу.

— Там темно, — сказала я.

Майор Конт поліз у вікно перший, клацнув запальничкою та подав мені руку.


— Вітчим?

— Почвари?

— Мачуха?

— Чотирнадцять штук, — сказала я.

— Гаразд.

— Але вас має бути четверо, — сказала я.

— Інга? — усміхнувся Алекс.

А Вовк промовив:

— Вона прийде, Крихітко, не бійся. Тільки-но в цьому виникне потреба.

Розділ 10

Безліч чорних слів з Вітчимових вуст. Струмінь чорної крові з його перетятих вен.

Мачуха, котра підійшла до нього, коли все скінчилося, та провела пальцями по надрізаних зап’ястках.

— Ти послав їх? — вона вдихала густий запах його чорної крові.

— Так.

— Вони принесуть її череп?

— Звісно.

І крапельку крові за вушко, крапельку чарівних парфумів.

А ще одну краплю затиснуто у долоні, щоб, випроставши пальці, дати їй упасти на могилу та викликати до життя найстрашнішого мерця.

Зашипіла на священика, що вийшов до неї:

— Іди геть.

— Ні, — скаже той і здійме руку з хрестом.

Осяяний Світлом хрест.

— Відступись!

Вищиривши ікла, Мачуха поволі відходить.

— Відступись!

Удар хрестом — і розсипаний на попіл мертвяк.

Безліч чорних слів та чорна кров. Помах руки та чорні бризки.

— Сюди-и-и-и! До мене-е-е-е!

— Гррррр! — з пітьми показались тварюки.

— Сюди.

Одна, друга, третя.

Та, що напилася крові, підводиться на ноги й стає усміхненою жінкою. Та, що зробила жадібний ковток, аби постати змореним тривалою дорогою чоловіком.

Напоїти дев’ятеро з них і сказати їм:

— Рушайте.

Відігнати решту.

— Гррррр!!!

І сказати їм:

— А ви…


І ось п’ятеро почвар мчать нічними дахами.

— Щщжжжж, — дряпають кігті по залізу. Одна тварюка повертає вбік.

— Щщжжжж, — друга.

Третя.

І вже лише дві почвари летять над містом і тішаться:

— Гррррр…

— Гррррр…

— Нам пора, — мовив Алекс.

— Пора, — сказав майор Конт.

— Пора, — сказала Крихітка. Вона стояла поруч.

— Пора.

Розділ 11

І почалося:

Тварюка в безлюдному метро.

Тварюка в дитячому будинку.

Тварюка на святі Мільйона Свічок.

Тварюка під дверима спальні самотніх старців.

Та не тільки це.

Тварюка, що вилітає крізь вітрину «Бістро».

— Дзеньк!

Крик від болю:

— О-о-о-ой! — і тисячі скляних бризок.

Тварюка востаннє здригнулася і затихла, прикута списом до стіни.

— А-а-а-а-а-а-а-а!

Тварюка палає й кипить у смолі, що розплавлює сніг.


І на мить видиво: вогнища, шибениці, зруйновані світи, орди почвар, які регочуть:

— Га-Га-Га!!!

— Го-Го-Го!!!

І лапа, що пробиває тіло. Вона вийшла з протилежного боку, затиснувши в кігтях душу.

— А-Ха-Ха-Ха!

І Світло її згасало…

Повільно-повільно згасало…

Розділ 12

— То що, дитинко?

А вона притислася до стіни.

Тікати більше не було куди. Ніхто не чув жодного її крику.

Вона притислася до стіни й почала благати:

— Відпустіть мене. Прошу, не вбивайте, будь ласка. Мене вдома чекає мама.

— Мама, — вишкірився маньяк і випустив лезо ножа.

— Мама, — вишкірилася тварюка, обернувшись на маньяка. — А хочеш, я тепер буду твоєю мамою?

— Не треба, — зіщулившись благала вона. — Не треба, — сідаючи на сніг. Не треба…

Але почвара вже ступила крок.

— Ти що, не чуєш? — спитав Алекс.

— Дівчинка ж тебе просить, — мовив до тварюки майор Конт.

— Вона мені належить!

— Та невже? — спитала Крихітка.


Я хотіла б, щоб в Алекса був меч. Довгополий плащ, на вітрі майорить волосся, і срібний помах меча:

— Гах!

Але на ньому коротка куртка з хутряним коміром. А в руці в нього пістолет із величезним, як тунель підземки, дулом.

Та перероблена в пістоль двоствольна рушниця в майора.

— Зайдіть-но!

Крихітка теж навела пістолет.

— Тепер можна?

— Давайте! — сказала я.

— Ба-Бах! — Майорове.

І Крихітчине:

— Бах!


— Ти казав «череп», — нагадала Мачуха.

— Я оздоблю його сріблом.


— Десять пальців, — сказав старий і підніс руки до лиця. — Дев’ять пальців. Вісім і сім. Пальці задубли. Пальці хочуть рукавичок.

— А чоловік хоче вина, — відповіла почвара й зупинилася перед ним.

— Чоловік хоче не лише вина, — відповів старий замерзлий жебрак, який грівся біля багаття перед колоною Діви зі Щитом. — Старий хоче плетеного хідника перед дверима, адже хоче він ще й дверей.

— Я знаю місцину, де ти все це матимеш, — сказала почвара.

— У пеклі? — перепитав старий. — Я уявляв собі пекло по-іншому.

— Там тепло, — сказала тварюка. — Бо там ніколи не буває снігу. Ходімо?

Почвара дала йому кухля з вином.

Я подала слоїк із какао:

— Кольоровий килимок, — нагадала я. — Сині та зелені стрічки.

— Ти бачила? — спитався він.

— Бачила, — сказала я.

— У неї вдома?

— У неї.

— То який він? — спитав старий.

— Яскравий, як колись. А вона, як і колись, жде тебе.

— Минуло тридцять років, — сказав він.

— Що для неї тридцять років?

— Я зістарився.

— Вона теж.

— Ну, хіба що побачитися..


— Ходімо, — поманила я, щоб відвести його до тієї, від котрої він пішов так давно, до тієї, котра нарешті дочекалася.

— Любов, — скривилася Тварюка.

— Любов, — сказав святий Отець Є.

— Мисливці, — закопилив губу Вітчим, коли почув передсмертний крик почвари:

— А-а-а-а-а-а-а-а!!!


— А-а-а-а-а-а-а-а!!!

Чулося над засніженим містом.

— А-а-а-а-а-а-а-а!!!

Примусило другу тварюку підвести морду, з якої стікала кров, і загарчати.

— А-а-а-а-а-а-а-а!!!

І до Алекса долетів цей лемент:

— Чула? — спитав він почвари, яка приготувалася до стрибка. — Можна повторити?


І троє мертвих поліціянтів, що намагалися перейняти тварюку. І довга вулиця. І почвара, що летить нею, і мисливці, котрі вже там стоять, і Крихітка в хутряних рукавичках та навушниках, що гріють її маленькі вушка.

— Побачиш татуся, перекажи вітання від мене…

Розділ 13

Зненацька стало тепло.

Почався дощ, і на ранок снігу майже не лишилося. Місто почорніло та промокло. Сіре небо й радість від передчуття весни. Розстебнуті шуби та нарешті високі підбори.

Принтер піймав кінчик стрічки, пропустив її крізь себе, написавши:

«Число».

«Назва вулиці».

«Номери шести будинків поспіль».

«Почвари».

А я була сама-самісінька, через те мені довелося залишити записку Алексові, і Отцеві Є, і майорові.

«Я на місці, й якщо мене ще не з’їли, то рада буду побачити вас усіх. Крихітка».


Алексові, святому Отцю Є та майорові:

«Назва вулиці та номери шести будинків поспіль».

Два ряди щільно поставлених будинків звивисто здіймаються нагору спадистим пагорбом. Безліч маленьких, на сім-десять квартир, під’їздів, від одинадцятого до двадцять першого будинку — не більше сорока метрів. А я не знала, де їх шукати.

Поодинокі авто, нечисленні перехожі. Але навіть вони були мені на заваді.

Я перейшла на протилежний бік та зажмурила очі, щоб не розпорошувати увагу на освітлені вікна, а одразу бачити всі будинки.

І чого там тільки не було!

Роботи на сотню мисливців: демони прокльонів, демони хвороб і втоми, демони-упирі.

Той, що ховається в темній комірці; той, що звив собі кубло під закіптюженою стелею; той, що лежить на спині під ліжком; той, що переховується в нетрях підвішеної на стіні картини, а ще той, що сидить в альбомі з фотокартками або в чорній воді на підлозі балкона.

І люди. Люди, наче наперекір собі, не помічають їх.

Товстун, котрий випростав ноги й дивиться телевізор, жінка, що смажить зліплений грудочками фарш, дівчина, яка розводить надто гарячу воду у ванні, сумовитий чоловік перед вікном, що зиркнув на мене й не затримав погляду на жодну мить. Я бачила їх досхочу, бачила всіх мешканців оцих шести будинків, а ще всіх демонів, котрі живуть поряд із ними.

Але тварюк там не було.

— Демони-вбивці, — мовила віщунка. Вона сиділа за столом десь там, у мокрому від дощу місті.

— Де?

Вона не розплющила очей, а лише тицьнула пальцем у порожнечу перед собою.

— Скільки?

— Два… Заждіть… Вони вбивають… — вона важко дихала. — Вони вбили його…

— Алексе! — погукала я.

— ………

— Майоре!

— ……….

— Святий Отче!

— Ось я, — озвався він.

— Тут десь тварюки.

— Вони там… — похитуючись, казала віщунка. — Вони когось чекають… Вони там…


Я дістала сигарету й присіла.

— Ну…

Перехожі обминали мене, їм було байдуже, що хтось когось чекає. А хтось у сутані стоїть поруч. Хтось напустив тварюк. Хтось когось убив.

— Ну.

А я дивилась і нічого не бачила. Немов незряча.

— Ну ж бо!

Лише з п’ятої спроби роздивляюсь цю темну квартиру з єдиною лампою, що світиться у передпокої.

Спершу — проста купа постільної білизни на підлозі в одній кімнаті. А вже далі — закоцюрблі пальці та відблиск випадкового світла на пущених під лоба очах та скорчений з підібганими коліньми труп.

— Ось вони!

Я викинула сигарету, побігла в під’їзд, відштовхуючись від капота машини, що мало не задавила мене.

Святий Отець Є поспішав за мною слідом.

— Демони-вбивці, — простогнала Віщунка.


Другий поверх. Двійчасті зачинені на замок двері.

Отець Є розчахнув їх третім ударом, а я присіла й обдивлялась усі кімнати у квартирі. Так, аби не бачити нічого за далекими стінами, тримаючи біля плеча пістолет і повільно поводячи головою. Нікого, лише труп біля канапи.

Я розплющила очі й переступила поріг.

Чоловікові було років п’ятдесят, а в сорок вісім він підписав угоду з моїм Вітчимом.

Якраз два роки тому, такого самого вечора, щоб сьогодні Вітчим сказав:

— Настав час платити.

І до тварюк:

— Рушайте.

А завтра вранці патологоанатом скаже:

— Зупинилося серце. Пересічна смерть, — він не завважить відбитка лапи на пробитих почварою грудях.


Шкіра ще не задубла.

Отець Є доторкнувся до нього й спитав:

— То де ж вони, Крихітко?


Тварюки. Їх було дві, і прийшли вони, коли перестрибнули з протилежного карниза прямо в стіну біля кухонного вікна. Одна рушила коридором, друга крізь стіну та заповнені книгами шафи. А чоловік саме зайшов до кімнати, щоб увімкнути світло, — він щойно переодягся в хатнє.

— Настав час платити…

Тварюка, що стояла спиною, кивнула тій, котра наближалася від передпокою. Невидимі для чоловіка, що нахилився до канапи, аби дістати капці, безтінні та безгучні, вони підступалися до нього впритул.


Вони щезли крізь підлогу. Шугнули вниз. Крізь перший поверх. До підвалу.

Варто було лише опустити голову, щоб побачити їх: сидять незворушно одна проти одної дві зачаєні почвари.

Усього лише дві.

— Рушаємо?

— Так.

Ми вийшли з квартири й спустилися вниз.

Клямка начіпного замка. Цвяхи безборонно висовуються з потрухлих дощок, запах гнилизни та пухнасті від моху сходи. Табличка над вимикачем: «До підвалу з відкритим вогнем не заходити».

Отець Є увімкнув світло.


Одній з них було понад три тисячі років, другій — не більше. Кожна з них стільки вбивала… Кожна з них достеменно знала, що вбити значно легше, аніж звабити, спокусити ти затягти силоміць…

Кожна з них убивала…

Але в однієї був воїн, котрий врятував од неї до смерті перелякану дівчину та мало не порішив її саму, а в другої — старий із телефонної будки, що реготав, почувши її гарчання, та ввігнав їй у пащеку хрест.

Але кожна тварюка знала: вбити куди легше, ніж звабити. Убити. Убити. Убити. Убити. Бо не важливо, яким шляхом душа потрапить до пекла та хто принесе її у своїх лапах.

І коли я стала перед ними, та, котра була молодша, кинулася на мене, а друга притисла до грудей смолисто-чорну грудку, видерту з убитого, — душу того, хто піддався Вітчимові.

— Гррр — Гррррра — Ааааа!!!


Я вистрелила.

— Бах!

Отець Є ступив крок, щоб затулити мене собою.

Майор Конт зі своєю коротенькою рушницею:

— Ба-Бах!

І освячена куля з викарбуваним на ній знаком Любові відкинула геть тварюку в стрибку та розплющилась у стіні поза нею.

А втім, вона одразу ж спохватилась і знову кинулася на мене. Тварюка, що так багато вбивала…

І я вбила її. А потім пальнула по другій.

— Мимо, — сказала тварюка. Вона відкинула грудку душі й стрибнула. Збила з ніг майора, перестрибнула Отця Є, котрий підняв проти неї хрест.

— ГРРР-ГРРРРРА-ААААА!!!

Вона втелющила в мене всі чотири лапи.

— Бах!

Падаючи за мить до цього, перекидаючи через себе ударом ствола, вигнутись та стріляти вслід:

— Бах!

— Бах!

— Бах!

— Бах!

Я стрельнув чотири рази постіль, і мої кулі здійняли її під стелю, але вона відштовхнулася від неї, стрибнула на землю й помчала геть темним підвальним коридором.

Я перекинулась і натисла на курок…

Але вона була вже біля сходів, що вели нагору з підвалу. Кілька стрибків — і…

Тварюка була вже біля сходів, коли раптом наче на щось наразилася.

Кривулястий сліпучий спалах — і вмить згаслі захисні лінії. Потворне тіло тварюки розкидало в коридорі, і я побачила жінку в розстебнутому плащі. Вона неквапливо надягла рукавичку на пальці витонченої руки.

— Ось так.

— Здоров, — сказала я їй, такій вродливій та певній себе.

— Ви знайомі? — спитав Алекс. Він стояв позаду. — Це Інга.

— А це Крихітка? Чудово, — промовила вона.

Розділ 14

Майор вийшов з електрички й ступив на платформу сам-один. Стежкою мимо церкви, повз розвалений молитовний будиночок із змайстрованим з нефарбованих планок хрестом на даху, під важким гіллям велетенських чорних дерев.

Безлюдною вулицею зі старими будинками обабіч — мимо нежилих дач померлих композиторів та художників, які більше не малюють, до своїх рідних сосон.

Невелика ялинка біля веранди, з новорічними блискітками та кольоровими кульками. Та здоровенний пес із роздертим вухом, що тицьнувся майорові в ноги та почав стрибати довкруг нього по всіяному слідами снігу.

Майор відчинив двері веранди й сказав до пса, котрий стояв на горішній сходинці ґанку:

— Ходімо, — і завів його в дім.

Довгим коридором поміж нахололих кімнат до малесенької кухоньки з колонкою для гарячої води та старенькою плитою з єдиною справною конфоркою.

Він запалив газ. Нагодував пса та пішов у кімнату до кахлевої груби, що грілась у кутку, і вмостився неподалік від неї на взятій з крісла подушці. Пес обережно зазирнув до кімнати, підійшов до нього й ліг йому в ногах.

— Що ж, — сказав майор і відкоркував пляшку вина. — Будьмо.

А серед вечірньої темряви:

— Плач, дитинко, плач за мною, голоси зі свого приймача на весь цей чорний ліс. Ось я сиджу на цій, прив’язаній до сосон, гойдалці. Довкола мене — самі лише сосни. За мною — нежиле чорне громадище. В моїх руках — парасоля, і краплі дощу дрібочуть по ній. А ген там, під кущами, заховався від негоди пес. Плач, дитинко, плач. І скажи мені, чого він жде? Чого він хоче діждатися? Моєї смерті? Що я нарешті кину курити та піду в дім готувати вечерю, а він тим часом стоятиме на порозі веранди, принюхуватиметься та чекатиме, коли я дам йому бодай чогось поживного?

— Дитинко, ти оплакуєш мене? Дитинко, зараз ніч. Довкіл — старі дачі. Померлі професори та художники, що давно вже не займаються малярством. Чорне громадище нежилого будинку позаду мене. Стара, погнута парасоля наді мною. Дощ. Дитинко, хто знайде мене тут? З якої причини ти голосиш?


Чорні птахи над дорогою, що, неначе пасок, оперізує місто. Мимо будинків, мимо степу в сірому світанні. Алекс. Мимо перших чоловіків, що йдуть на роботу, мимо останніх жінок, які роботи не знайшли.

Безлюдною дорогою. Заглушаючи себе музикою.

— Дит-р-р-р! — Дит-р-р-р! — Дит-р-р-р! — Дит-р-р-р! П-п-п-п! Р-р-р! Йєт!

Ранок розтинає вищання гальм:

— Жшшшшшііііііііу!!!

Той, хто щосили натис на гальма, хоч автомобіль усе-таки стрибнув на тротуар, — це усміхнений Алекс.

— Гей, ти, — гукнув він. — Чого тобі від неї треба?

І хазяїн жінок, які працюють у торгівлі, а це саме він ударив щойно молоденьку Продавщицю Любові, озирнувся, а той, що тримав її за плечі, вишкірив зуби:

— Їдь собі, — сказав перший.

— Давай, давай, — сказав другий.

— Невже? — не зупиняючись, уточнив Алекс.

Він розмахнувся й щосили затоптав ляща тому, котрий повернувся до нього. В обличчя, в живіт, ліктем у потилицю дубасив Хазяїна Жінок, що торгують поцілунками.

Ударом ноги вибити з-поміж пальців шипаки кастета, підстрибнути та ще раз ударити ногою другого Хазяїна так, аби той підлетів, перекинувся в повітрі через голову і впав долілиць та більше вже не підвівся.

— Вітаю, — посміхнулася до нього дівчина.

Молоденька, скуйовджена, мерзлякувато зіщулена у своєму дешевому пальті.

— Здорова будь.

Він нагнувся й чмокнув її в щічку.


Вони приїхали до нього. До його квартири з торочкою амулетів над вхідними дверима, з прикутим у кутку вітальні виснаженим демоном, якого вона не помітила і якого Алекс називав «агей», з наповненою запахами застояного диму кухнею, з неприбраним ліжком, з перекинутими на стіні малюнками.

Він допоміг їй скинути пальто, а, знявши взуття, вона дістала з-під вішалки капці.

У кімнаті було темно через запнуті штори, тож вона взяла на поличці серванта сірники й запалила кілька свічок на маленькому вівтарі. Алекс ніколи не розповідав їй, що означає цей вівтар, але завжди, коли вона приходила до нього, дозволяв запалювати там свічки.

— Тобі щось приготувати? — спитала його повія.

— Що?! — перепитав він.

— Їсти хочеш?!

— Ні, — мовив Алекс і ввійшов у кімнату. — Я не хочу навіть пити.

Вона допомогла йому роздягтися й хутко роздяглася сама.

А потім вона лежала в нього на плечі, а він курив і розважав її всілякими витівками: торкаючи рукою дим, він створював із нього якихось чудовиськ, риб, усміхнені лиця.


Самотня Інга, самотній майор, самотній Отець Є…


І я — геть-геть самотня цього вечора.

Вовк, він прийшов до мене:

— Ти бачила?

— Бачила.

— Ти знаєш, що робити?

— Ні.

Розділ 15

Скалки лобового скла, які цілий світ перетворюють на малюнки вогненних бризок.

Розсипані вогненним бісером ліхтарі. Червоні вогники передніх машин — бісер теж стає червоним. Бісер вікон, жовтий бісер світлофорів та кілька останніх біло-голубих зернинок бісеру останнього вказівника:

«ВИ ЗАЛИШАЄТЕ МІСТО»
«ПРОЩАВАЙТЕ»

За вказівником — сто різних доріг.

А він їхав дуже далеко, і термос із гарячою кавою ще повний. Непочатий блок сигарет, поки що не пожмакана карта. І краплі на лобовому склі лише потемнішали, а вже потім зникли.


Цілу ніч.

Протягом оцього дощу.

Протягом усього життя.


— Підвезете? — спитала дівчина, коли він зупинився поряд із нею та відчинив дверцята.

— Куди? — спитав він.

— Куди хочете.

Симпатична, усмішка напоготові. Змокріла до рубця, однак ніби й не помічає цього. Не схожа на самотніх Жінок на Трасі, послана Вітчимом тварюка.

— Сідай, — мовив він.

А коли вона посміхнулася до нього, сказав:

— Ох і ллє, — і натис на газ.


Повз чорні дерева. Перехрестями чорних шляхів. Крізь чорний дощ. Напрямки до чорних пагорбів з руїнами проклятої церкви.

— Саме там, — сказав Вітчим.

— Саме тут, — мовила пошепки тварюка, вдихаючи зло спаплюженої та проклятої землі.

— Що там? — запитав Чоловік За Кермом, коли краплі на лобовому склі знову сяйнули світлом.

— Не знаю, — сказала тварюка.

— Ремонт.

Помаранчеві вогники. Помаранчевий грейдер. Людина з помаранчевим ліхтарем перетинає шлях. Алекс, котрий на півгодини обернувся на шляхового робітника.

— Вибачте, — каже він і підходить до машини. — Ви не могли б вийти?

— Я? — спитав Чоловік За Кермом.

— Ні. Ваша супутниця.

— Мисливцю, — вишкірилася тварюка. — Спробуй дістань мене!

— Дуже просто.

— Я допоможу, — сказав Отець Є.


І знову краплі згасли. Але далі він поїхав сам-один.

Розділ 16

— Будь обережна, — сказав батько.

Її справжній батько.

— Ну, що ти, — сказала вона, вперше ставши дорослою. Вона вперше вирушила до свого першого Замку Ігор.

— Коли що — телефонуй мені.

— Татку, — сказала вона.


Як це класно — вперше! Перше цок-цок-цок! Надто ж коли виходить!

Татку. Татку. Татку. Татку! Татку. Ну татку.

І твій найперший Замок Ігор.


Швейцар-нубієць. Металошукач. Жменька фішок укупі зі вхідним квитком.

— Ви самі?

Перше «ви»!

Її щасливе:

— Так.

І якнайкраще з усіх пророцтв:

— Приємної ночі, — це до неї, котра прийшла сюди вперше.

— А вона хороша, — сказав Алекс.

— Невже? — посміхнулася Інга.

— Я не піду туди, — заперечно похитав головою майор Конт.

— А ти, татку?

— І я теж, — сказав святий Отець Є.

І лише Інга з Алексом біля барної стійки:

— А вона хороша.

— Та невже?

— Серйозно…

— А ось і наш чорний друг.

Тварюка примружила очі.

Тварюка в Замку Ігор — що може бути страшніше? Це гірше, аніж твоя перша тварюка, що втопила у твоїх сльозах твою першу туш для вій. Прикрила повіки, не помічає музичної гуркотняви та зіркового вихору дзеркальних куль. Чекає цілісінький вечір.

— Он вона, — сказав Алекс і кивнув у бік тварюки.

Чекала та дочекалась і підвелася назустріч юній дівчині, котра у нестямному захопленні танцювала у світлі прожекторного фейєрверку серед Мешканців Замку Ігор. Юній дівчині, ще майже дитині.

— Маленька, — голосом чоловіка її мрії, — тебе почастувати чимось?

Розгублено стенула плечима:

— Не знаю.

— Зате я знаю, — ледь стомлено, ледь глузливо, голосом, який обіцяв так багато… який обіцяв усе.

— Ходімо, — сказала їй тварюка.

— Тебе до телефону, — мовив до тварюки Алекс. — Ходімо, покажу, де.

— Не бійся, — повернулася до дівчинки Інга. Я побуду з тобою.


Загасити фари й побачити полишений дім. П’ять поверхів вибитих вікон та повалених перекриттів.

— Весела місцина.

— Вельми.


П’ять поверхів, заселених Страхом і Злом.

Ми ступали сходами, а будинок здригався від кожного нашого кроку. Його судомило від слів Любові святого Отця Є, котрий оберігав нас.

Поверх за поверхом повільно підіймаємось нагору, попри демонів, що вистрибнуть із пітьми, попри стрілянину та сяючі рідким металом бризки свяченої води.

— Бах! — постріл та висвітлений забитий демон.

— Ні.

Припасти на коліно та зустріти його зібраними в пучку пальцями.

І знову світло ліхтаря:

— Цей?

— Ні.

Через коридори та кімнати, наповнені принесеним з усього міста болем. Через лігвище мешканців пекла, що розважаються на кістках праведників.

— Гррррр!..

— Бах!

Аж поки зійшли на горішній поверх до Тварюки, що чекала нас біля своїх дверей.

— А я могла втекти.

— Бах! — спалахом вогню, що висвітлює брудні стіни, провалля вікна та краплі дощу в ньому.


Чорний нічний дощ. Кожної-кожної ночі.


— Де ти була? — спитав він.

— А тобі що до того? — посміхнулась тварюка. Сьомий місяць вона жила з ним як його дружина.

— Я питаю, де ти була? — він не спав цілу ніч, проклинаючи її та ненавидячи.

— Я була там, де мені ліпше, — відказала тварюка.

Вона відвернулась від нього й заплющила очі.

Ось зараз. Зараз він накинеться на неї. Зараз почне вбивати. А тоді — карні поліціянти, її мертве тіло, і він повіситься у своїй камері. Отоді вона прийде по нього.

— Усе так просто.

Тварюка зажмурила очі. Тварюка ждала.

А він навіть не дав їй ляпаса.

— Боягуз, — мовила тварюка. — Боягуз і нікчема, — повільно повертаючись до нього. — Ти не чоловік…

— Я? — спитав святий Отець Є. — А хто ж я?

— Ти?!

І удар кулаком із затиснутою в ній краплею Свяченої Води.

А інколи запізнитися, побачити кров на підлозі, сліди кігтів та мертве тіло. І не зловивши тварюки, що вбивала, спускатися сходами вниз, не кажучи одне одному жодного слова.


Кожної-кожної ночі. Одна за одною. Усіх Вітчимових почвар.

Розділ 17

Аж допоки якогось разу вийти на майдан із трьома Дівами, що танцюють на високих колонах, і сказати:

— Щось скоїлося…

І зрозуміти лише тоді, коли зупинився дощ.

— Ущух дощ.

— Таки-так.

— Невже ми…

Та помітити чотирьох тварюк, найлютіших та найбільших з-поміж усіх, створених моїм названим батьком. Вони виходили на площу.

— Схоже, що ні.


І ще одну, з великими кільцями в гострих вухах, у подертій яскравій суконці та з мокрим від крові писком, — що виходить із сусіднього будинку.


— Поблагослови нас, татку.

— Поблагословіть нас, святий Отче.

— Тільки Любов, яка живе у вас, — сказав Отець Є. — Тільки нехай не поселиться у вас Зло.

— Гррррррааааа!!!

— Нумо!

— У-у-а-а-а-а-а-р-р-р-р!!!

— Давай-давай!

— Ххххррррааааа!

— Іззаду!

— А-а-а-а-а!

— Дякую!

— Пусте!

— Ба-бах!

— Грррррррррррр!!!

— Гоп!

— А-а-а-а-а-а-а!!!

Палаючі автомобілі? Здійнятий у повітря асфальт? Світ, що рветься до пащі Гієни Вогненної? Та ні. Темна площа. Жодного освітленого вікна. Діви, що танцюють на своїх гранітних стовпах. І тисячі тіней від ліхтарів обабіч площі.


— Пекло?!

— Пхе!!!

— Вітаю, красунчику, — тварюка з вузьким обличчям.

Тварюка вищирилась під час стрибка. Летить, похлинаючись люттю.


— Пам’ятаєш мене?

— Адже я тебе вбила.

— Ти?

— Убила, — відказує Інга.

Ледве встигає ухилитися.

— Ти — мене? — регоче тварюка.

— Гаразд, — удар каблучком об каміння.

Крак!

Другий удар:

Крак!

І переступивши через свої поламані каблучки:

— Якщо тобі подобається помирати.

— Хлопчику, ти пам’ятаєш дівчинку? — спроквола йдучи довкруг нього тварюка.

— Пам’ятаю, — сказав Отець Є.

— Хороша була дівчинка?

— Так, — він стояв незворушно.

Він пильнував її. Він чекав.

Тож коли тварюка стрибнула, він ударив її. Та так, що навсібіч полетіли кільця з її гострих вух.

— Пам’ятаю, — сказав він і стиснув їй горлянку.

— Хххххххххх-аххх!

— Надто добре пам’ятаю, щоб забути бодай колись.


Здійняти лапу та вдарити його.

— Гаххх! — вдавлюючи каміння.

Нагнути голову та роззявити пащу:

— Ррррррррр!

Ударити хвостом так, щоб репнула земля. У розколині — відблиски вогнищ.

Люта тварюка. Чудовисько-мантигора.

І Ллекс кружляє довкола.

Що не випад — удар. Кожний удар — хрускіт кісток та кістяної шкіри, кожний удар — віяло червоних кривавих бризок та шматки смолистої плоті.

— От і зустрілися…

— Зустрілися…


— Красунчику, це — війна. Подобається?

— Дуже, — вимовив майор Конт — білявий чоловік, викресаний з холодного льоду.

— Серйозно?

Мисливець на демонів. Колись полював на танки. Чим вона могла налякати його?


Святий Отець Є, котрий обернув тварюку на стовп сліпучого білого світла. Спалах! Вихор! Сплетені на вершині пасмуги полум’я! Велетенська тварюка розтинає світло. І ступає крок до нього.

— Я пам’ятаю!

І ще один спалах. Він змушує тварюку похитнутись і впасти.


Тисячі, тисячі тіней. Звідки? Куди? Де чия?

— Отже, тобі подобається помирати?

Тварюка, що повільно випускає паростки отруйних змій. Спроквола випускає сотні гострих кігтів.

Змах лапою — випростані довгі кігті.

— Подобається?

Улучити під стрибок. Увігнати руку чудовиськові в черево та розігнути пальці.

— Тоді дарую.

Маленька обручка, давним-давно скинута з підмізинного пальця.

— БА-БАХ!

Осоружне Зло, у Злі, створенім Злом.

— БА-БА-БА-БАХ!


— Що тобі від мене треба?

— Лише вбити тебе…

— Мене?

Хто спитав? Хто відповів? Хто перепитав?

Так само, як тіні: Де? Чия?


Крихітка й велетень. Як колись у дитинстві. Але той велетень оберігав мене.

Крихітка і почвара. Вона заступила собою все небо.

— Мені не видно нічого.

— А що ти там хочеш побачити?

Тварюка обернулася на здоровенного шаблезубого кота. Ляскають, упіймавши повітря, долоні. Крихітка перекинулась через голову. Її тінь потопає в тіні шаблезубого кота, який знову дістав облизня.

— На тобі!

Тварюка злітає вгору та падає звідти шматками — під вчасний вибух красуні Інги, під вищання палаючої у світлому вогні, під завивання вітру в дірах, пропалених майоровими кулями.

— Ггга-а-а!

Вибух!

Пожбурити її, вдарити розкришеними об каміння іклами.


— Якщо це війна, то…

— Вважай, що ми розлучилися.

— Я пам’ятаю ту дівчинку, тварюко…


І Алекс завдає сьомого удару.

— Ти цього довго вичікував…

Ударив і став, опустивши руки.

— І ти дочекався, — мовила тварюка.

— Тридцять чотири роки, — відказав Алекс.

— Ти діждався… То як?

Повертається до нього Інга. Переводить на нього погляд майор Конт.

— Сподіваюся, що ти будеш останньою.

І тварюка розпадається на шматки.

Лапи, голова упали й розтікаються чадною магмою шпичаки’гребеня…


— Чому ж такий біль? — спитала Інга.

— Така ціна.

— Минеться, — сказав майор Конт.

— Звісно, минеться…


І Крихітка злизнула кров з розбитої губи.

І забита нею тварюка, що ввіткнулась у бруківку майдану.


— Я можу привести мертвяків, — сказала Мачуха.

— Зачекай.

Зіщурені очі без зіниць.

Розділ 18

— Усе?

— Здається.

— Оздоблений сріблом череп? — спитала я Вітчима.

І почула:

— Крихітко!

— Крихітка?

— Крихітко!!!

— Крихітко…

І я побачила себе: я простувала через майдан сама до себе.


— Гарна ніч, — сказала смерть і стала переді мною.

Перед Котом і Залізним Чоловіком, які стали пліч-о-пліч, аби захистити мене.

— Іди геть.

— Та ні, — сказала вона й навіть не поправила свого каптура. — Просто гарна ніч.


Я побачила себе: підпухла губа, чубчик на лобі, в руці пістолет.


Мачуха сидить на великому білому камені. Кольорове світло вітражів на капличці неподалік. Чорне реміння на її тілі, білі розпущені коси та:

«КРИХІТКА»

напис на камені. І два мертвяки.

— Дурненьке дитя.

Мертвяк не спитає:

— Ти знала її?

Він мовчки стоятиме.

— Мій чоловік, — скаже Мачуха, пригортаючи якогось мертвяка. — Великий мисливець на янголів. І я кохатиму свого чоловіка завжди.

Розділ 19

Я побачила себе — я поволі йшла до себе. З великим пістолетом, у важких черевиках — вони цокали підківками по бруківці.

— Вітаю, — сказала я.

— Вітаю, озвалось моє відлуння.

— Я — Крихітка.

— Я — Крихітка, — сказала я.

— Не змушуй… — Вітчимовими словами.

— Не змушуй… — я теж знала ці слова.

— Ти хочеш…

— Ти хочеш…

— Ну, годі…

— Ну, годі…

Я замовкла, і тварюка, що стала мною, теж криво посміхнулася. Злизала з губи кров і спитала вслід за мною:

— Що це означає?

— Що це…

— Гоп!

Але й вона, так само швидко, як я, навела пістолет:

— Гоп! — навіть на якусь соту крихту секунди швидше.


Однією з них була я… Але ж і друга теж була мною!

— Я могла б покохати Вовка.

— І я могла б.

— Я терпіти не можу Вітчима.

— І я ненавиджу його.

— Моя мачуха не любить мене.

— Вітчимова жінка ненавидить мене.

Ми були з нею такі схожі.

І я не знала, котра з нас тварюка.

— Я візьму участь в Останній Війні.

— Якщо доживеш, — сказала вона й додала: — Я теж…

— Якщо вцілієш.

— Та певно ж, — сказала вона.


Вистрелити й присісти, знаючи, що вона теж вистрелить і присяде.


Її тінь розмахувала моїми руками, мої губи вимовляли її слова. Я та я.

Варто мені вбити себе, як я одразу ж загину від тієї ж кулі.

— Мій чоловік — Великий мисливець на янголів… Варто їй убити мене, як та сама куля прохромить її.

Нарешті мій Вітчим придумав…


— Остання тварюка.

Я не могла її знищити.

Розділ 20

І я стрибнула стрибком сама до себе.

Я вдарила її та дістала удар у відповідь.

До чого ж болючі, виявляється, мої удари!

— Подобається?

— Подобається.

— Боляче?

Відкидаю пістолета:

— Хак! — упав на каміння.

Тут-таки падає другий пістолет:

— Хак-Хак!

— А так — боляче?

— Нормально, — сказала я.


Видерти камінь ударом черевика, і він зіткнеться в повітрі з каменем, видертим мною.

— Чемні дівчатка… — навіть якщо це тварюки, котрі обернулися на дівчат…


Де я?! Хто з них — я?!


Стрибнути й завмерти.

Котра з них — я? Та, позаду якої танцюють на колонах Діви, чи та, за якою стоїть величезний нічний магазин?

Коли мені було п’ять років…

— Пусте, — сказала я, та, на протилежному краю площі. — Кубло на даху…

Сказавши після всього мені:

— Ти надто юна.

— Мені тоді було дванадцять. Може, я — це справді я, коли пам’ятаю того, хто мені про це сказав?


— Бах! Бах! Бах!

Я справді б’ю дошкульно.

І моя кров така ж солона, як і в тієї, котра бачить мене моїми очима.


Я не могла відпустити її, адже мене послав Вітчим. Я не могла відпустити її, якщо Вітчим послав її.

Я мусила вбити себе.

— Молодця, Вітчиме…

Тож байдуже, котра — я, та, що вирішила вбити янгола, чи та, що вирішила знищити тварюку. Знищити, знаючи, що загину сама.

І я кинулася до пістолета. А друга вхопила другий пістолет.

Ми були з нею такі схожі, що наші дві долі злилися в одну.

І я стрибнула їй назустріч, маючи намір натиснути на курок.

І та, з другого боку, теж приготувалася вбити мене.

Я підстрибнула, а мої білі крила підхопили мене. Вона стрибнула, і її…


Я опустилася на землю:

— Ти.

— Ти… — повторила вона.

— Ні, — тепер я могла посміхнутися. — Я — це Крихітка, а ти — це тварюка.

І я подарувала їй кулю.

— Бах!

Тепер я могла в неї стріляти, бо знала: вона неспроможна зробити те саме.

— Бах!

Адже її крила були чорного кольору, отже…


— Непогано, — сказав Вовк. — Навіть дуже непогано…

Розділ 21

— Я можу привести мертвяків, — сказала Мачуха.

— Залиш їх для себе, — мовив Вітчим.

— Як знаєш, — сказала вона.

Довгими сходами своєї неосяжної квартири. Крізь темінь у залах. Повз вежі. Крізь водоспад із темною водою. До свого кабінету, до магічних книг та оплавлених свічок.

Запалити їх, чорні з сірим полум’ям, і промовити… Невимовне. Жахливе. Таке, від чого Світло болісно закриває очі.

Вітчим спроквола відчиняє вхід до пекла, щоб випустити почвар, які вціліли у Великій Війні.

— Я наказую…

Але йдуть лише демони, які випадково опинилися поряд.

Ще глибше, іще далі до пекла.

— Я наказую…

П’ять Нічних Мисливців.

— Ні.

Вітчим їх розкидав.

Він чекав появи служників, а Нічні Мисливці, які відчули кров, ніколи не повернуться назад.

— Я наказую…

Плоский двоголовий ящір. Крилатий скелет ледь-ледь почав вирощувати нові сухожилки.

Безгруда самиця з хвостом скорпіона.

І цаповидні вершники. Провісники Великого Зла.

— ВІН тебе чекає.

— Ні!

— ВІН наказує прийти.

— Ні! — жахно сахаючись до колекції вівтарів, затоплених власною люттю орденів та сект.

— НІ!!!


— Перетворив ріки на полин та знищив мудрих старців і мешканців двох міст? — спитав його Той, Що Сидить На Троні.

— Вибач мені, — скиглив Вітчим, лежачи перед НИМ понівеченою одноокою почварою.

— Вибач!

Волочачи за собою шматки плоті. Гниючи живцем. Пересилюючи те, що називається Пекельний Біль.

Виють шакали і стогнуть гієни.

— Я кликав тебе, — мовив Той, Що Сидить На Троні.

— Вибач!

— Я посилав по тебе…

— Вибач!

— Ти не послухав мене.

Пересохлі крила, недопалки свічок у порожніх очницях.

— Ти…

У кривавому тумані Пекла.

— Я тві-і-ій ра-а-аб! — скиглив Вітчим.

— Ти?

— А Пе-ек-ло — мі-ій ді-і-м-м-м!

Народжений Янголом, він, як і всі вони, сам обрав Зло.

— І ти зна-а-аєш про це-е-е!


— Вибач!!!

— Чотири рази, — мовив Той, Що Сидить На Троні.

— Вибач!!!!!

— Чотири рази ти все це робив.

— Вибач!!!!!!!

— Але тепер…

— Вибач!!!!!!!!!


Четверо забитих янголів. Їх знищив Вітчим. Чотириста тисяч мертвих янголів прив’язані до Пекельних Стовпів. Змеркле золото крил.

— Котрі з них — твої?

— Оцей, — сказав Вітчим.

Янгол зі стрілою в лобі.

— Отой.

Янгол сивобородий з пісковим годинником.

— Цей.

На диво прекрасна жінка-янгол, він розпинав її, регочучи, сорок віків тому.

— Цей.

Янгол, котрий програв єдину з Восьми Війн.

— Ти надто загулявся.

— Я вб’ю її!

— Ти відчуваєш свою силу?

— Я знищу її!

— Ти вирішив, що подужаєш, розважаючи її грою?

— Вона буде п’ятою!


— Чотири рази!


І Мачуха — кружляючи білим пилом пересохлої тліні, млосно лащиться до найнижчої приступки Трону, істота зі Світу Мертвяків, що Повернулися назад.

— Ти…

— Він був тобі відданий, — не підводячи очей. Не сміючи дивитися на НЬОГО.

— Вибач йому, — благала вона.

— Він усе зробить, — казала вона, і Він повільно Здіймав Руку.

— Він знищить її!


— Я завжди був тобі відданий!!!!!!!!!


— Гаразд…

Вітчим лежачи на підлозі у своєму кабінеті. Мачуха сидячи в його кріслі.

Келих із теплим вином.

— Хочеш ковток?

А він іще не йме віри, що знову може дихати:

— Я знищу її… Я знищу її… Я знищу…

— Певно, що так, — сказала Мачуха. — І я можу тобі чимось допомогти?

— Так…


Вони разом створили світ і разом привели його до Кінця…

Вітер і чорні хмари, і дев’ять почвар, що вийшли з них, вилискують шкірою та лащаться до нього.

Ще один Світ і новий Апокаліпсис.

Блискавиці та шалена злива — і ось уже двадцять три нові тварюки тицяються безликими мордами в його руки, сподіваючись скуштувати його крові.

Та ось іще один Кінець Світу. І нові почвари.

І ще раз…

Ще раз…

Ще…


Тієї ночі, коли Мачуха волала на кладовищі під зливою, в грозу нескінченно миготіли громовиці…

Розділ 22

— Ти знаєш, що робити? — спитав Вовк.

— Здається, знаю, — сказала Крихітка.

Метро. Електричка. Ліс.

Вони вийшли з електрички удвох: майор Конт і дівчина, яку звали Оля.

— Олечко…

Вони ще не наблизилися до будинку, як її величезний пес загарчав позад неї.

— Ц-с-с, — сказала Оля. — Ходи до мене.

Вона попестила пса та пояснила йому:

— Це Георгій, — а майорові: — А це Баксет, — так познайомила їх.

— Не кидай мене, — сказала вона, коли він зупинився біля хвіртки. — Ходімо до мене.

І він зостався. До вечора… На цілу ніч… Уперше повернувшись до себе лише через місяць.


Вечір. Ніч. Кілька місяців пролетіли, як три години того, що можна назвати щастям.

Вони не бачили одне одного вночі, тому витрачали всі свої дні на кохання.

— Поспимо в електричці.

— Поспимо у метро.

І не спали ні там, ні там.

Він уперше побачив її в окулярах. Вона вперше побачила його шрами. Вони мали чим поділитися. Вони мали про що розповісти одне одному, навіть коли говорили не про те, що стосувалося їх особисто.

Їхній пес, величезний кошлатий Баксет ніби відчував, що вони здатні наділити і його своєю любов’ю; він дедалі частіше спав у них в ногах та зустрічав їх, лежачи на порозі відчиненої веранди.

Вони пекли на вогні сосиски, збирали суниці тут-таки, поміж сосон, що росли у дворі…

Інга.

Перше заклинання ще до того, як почули імена одне одного.

— Магія? — спитав Кіт. — Крихітко.

— Ну, лише раз, — попросила я. — Один-єдиний раз.

Заклинання зустрічі. Щоб вона могла піти до найпершого бару та зачекати, доки машина, в якій він повертався додому, зламається, та водій скаже йому:

— Доведеться викликати буксир. — А він не ловитиме таксі, а натомість поозирається та помітить світну вивіску генделика й вирішить туди зайти. Кивне до охоронця, що привітається з ним, гляне туди-сюди й сяде поруч із нею.

— Інга, — скаже вона через десять хвилин.

— Олександр.


Упродовж перших трьох тижнів на його:

— Я тебе кохаю, — казати лишень:

— Авжеж.

А потім, на його:

— Ти кохаєш мене? — відповісти:

— Так.

І нарешті зважитися на зізнання:

— Я тебе чекала все життя…


— Вам туди, — мовила до дівчини зі стосиком яскравих буклетів у руках і показала на двері під’їзду.

— Дякую.

— Добрий день, — сказала вона, коли натисла на дзвоник його квартири. — Ви дозволите?

— Звісно, будь ласка, — мовив святий Отець Є. — Чим можу бути вам корисний?

— Ось у чому річ. Якщо вас цікавить те, про що мовиться у Священних Книгах, то я можу розповісти вам про них, — сказала баптистка, стоячи на порозі.

— Спасіння душі? — посміхнувся Отець Є.

— Та коментарі до Біблії, — кивнула дівчина.

— Якщо ви дасте відповідь на одне запитання.

— Прошу.

— Зі скількох книг складається Біблія?

— Здається, з двадцяти.

— Заходьте, — сказав Отець Є і впустив її до себе.


— Блаженні ті, що вмерли, бо вони…

Коли йому все-таки вдалося змусити її замовкнути, він довідався, що її звуть Ганна, що їй дев’ятнадцять і що в інститут вона зможе повернутися лише через півроку, а поки що…

І він узяв Біблію та почав їй читати. З першого вірша першої книги:

— Спочатку було Слово…

А потім підвів очі та посміхаючись запитав:

— Їсти хочеш?

— Хочу, — сказала вона.

— Ото й добре.

— Непогано, — мовив Вовк. — Навіть дуже непогано…

Розділ 23

А в Алекса була його маленька Продавщиця Любові. Й він був із нею щасливий.

Аж поки настав вечір.

І він залишився сам на сам із прикутим до стіни демоном та зрозумів, що втратив геть чисто все. Усе закінчилось, і якщо більше нічого не буде, то…

— Що ж, побачимо.

Він підвівся.


На вечерю в нього був сир. Він застебнув кобуру. Він вийшов з дому. Він поїхав у метро. Його доля дочекалася його, хоч він не сподівався зустрітися з нею.

Він притулився спиною до скляних дверей і читав газету. З чиєїсь згорнутої парасолі йому капало на черевики, то Алекс подумав: чи не час їх міняти, коли вони вже пропускають вологу?

І він прийшов у порожню квартиру з причепленими до лампи прозорими крилами.

— Шкода, — мовив він, побачивши, що тут нікого нема.

— Чого тобі шкода? — спитав майор Конт і посміхнувся до Інги, яка стояла поруч із ним.

— Не жалкуй, сину мій, — сказав Отець Є, — бо жалість…

— То годі, — відповів Алекс і посміхнувся до них усіх: — На полювання?

— Безперечно.

Отепер він теж був щасливий, адже для нього таке життя — найкраще.

Розділ 24

— Проведеш мене? — спитала я.

— Під землю? — поцікавився Вовк.

— До великих-великих пацюків.

— Не хочу, — сказав він.

— Ну, то бодай до входу в метро…

І ось у Місті, де я народилася, в Місті, в якому люди ні в що не вірять, поїзд метро, їдучи від колишнього «Л» до великого «К», зупинився на неіснуючій станції — вона освітлюється стовпцями свічок, споруджена багато тисячоліть тому, оздоблена колонами зі стародавнім різьбленням, з незрячим черговим край платформи:

— Пересадка…

І дзеленькання дзвоника.

— Пересадка, — та:

— Дзень-дзень-дзень-дзень!

Частина шоста «Крихітка та кінець світу»

Дзень-дзень-дзень-дзень!

— Вітаю, — я стояла позад нього.

Тож він озирнувся.

— Здорова будь.

Сліпий Черговий по Станції.

— Мені треба їхати.

— Ось твій поїзд, — він кивнув на відчинені двері.

— Дякую.


Зі склянкою чаю з гримкотливою ложечкою. Крізь тунелі, під мостами підземних річок, повз перекриті занедбані шахти.

Мимо військових із підземних баз:

— Егей, Крихітко!

Мимо шахтарів, котрі світили мені лампочками касок:

— Привіт!

Мимо безгубих горгуль, котрі проте мені радо всміхалися:

— Ми раді! Ми дуже раді!

Мимо камінних монолітів, мимо руїн та мохів.

— Станція Ман.

— Станція Маніпого.

— Наступна зупинка Гаййя.

— Вихід через двері праворуч.

— Станція Людино-Пацюків.


— Маленький янгол…

— Людино-Пацюк…

— Ти вбила їх?

— Так…

— Усіх?

— Усіх, до ноги. Навіть ту, котра обернулася мною.

Кинути йому до ніг голови тварюк чи показати йому мою книгу? Картинку «Крихітка знищує останню почвару»…

— Що тобі подарувати на згадку?

— Олівець, — щоб, сівши у вагон, помахати їм рукою, а потім провести на аркуші лінію:

— Шшшииих.

Просто лінію «_____________».

Що закреслила б: «тварюки, демони, людино-пацюки».

Натомість прочитати:

— Мисливці вісім. Ожилі мертвяки.

Розділ 1

А потім стояти під відкритим люком і дивитись у небо, намагатися побачити зірки.

— Адже це, як у колодязі. А з будь-якого колодязя можна побачити зірки. Навіть удень…

Підійматися, ступаючи скобами сходів. Чути віддалений вуличний гамір, а потім, опинившись на маленькій тихій вуличці, озирнутись на вищання гальм і злетіти в повітря від удару капотом.

— Бббааах!

Удар і вищання гальм.


— Мисливці вісім?

Яку відповідь можна почути на дні колодязя із назвою «чорнота»?

Крихітка загубила сама себе.

— Це мисливці?

Я впала, мов солом’яний манекен, без почуттів і думок. Окрім однієї:

— Це мисливці вісім?

Удар і політ.

— Агов, де ти, Крихітко?

— Її нема.

Є лише безтямний манекен.


Пітні долоні, гарячково-хворобливі очі, — він затягне мене до свого пожмаканого від ста таких ударів авта й пожене геть із міста.

— Це мисливці вісім?

— Ні. Крихітко, це Убивець Жінок.

Розділ 2

— Сьогодні свято.

Я лежала зв’язаною на траві, а він утикав довкола мене свічки для торта.

— Сьогодні в нас урочистості.

— Відпусти мене.

— Може, й відпущу, — озвався чоловік, стоячи навпочіпки. — На честь свята, — він підправив свічку. — А може, й ні. Бо ж сьогодні моє свято, а не твоє.


— Свято?

— Сто перша дівчина….

Нескінченний коридор тоненьких кісток. Замурованих у стіни скелетів.

Це ті, кого він убив.


Він креснув сірником, але я загасила його.

— Відпусти мене.

— Ні.

Він запалив сірника:

— Черк.

— Фу, — загасила й цього.

— Лясь, — він дав мені ляпаса.

— Відпусти мене.

— Черк… Черк…

— Я це все вже бачила. Відпусти.

Черк… Черк… Сірник не загорявся.

На верхівці пагорба. За Місто, що потопало у вечірньому тумані.

Черк.

— Свято.

Черк. Черк.


Сірник загорівся…

З гуркотом. Стіною всепоглинаючого вогню…

Який згубив усе довкіл…


Черк. І велетенський ядерний гриб постав у центрі Мого Міста.

— Ні…


Випаровуючи темінь повітря, змітаючи будинки, випалюючи все.

— БУ-БУ-БУ, — набуваючи сили й потуги, — БУ-БУ-БУ… — щоб вихлюпнутися потім у тотальне знищення, — БББУХХХ! — вогненний вітер, — УУ-УХХХХХХ! — руйнуючи будинки, — ХХХХХХ!!!

— Ні!!!

— ХХХХХХ!!! — нескінченне згарище.

— ХХХХХХ!!! — випалюючи небо…

— ХХХХХХ!!! — до чорноти космосу…

— ХХХХХХ!!! — випікаючи зорі та сонце…

— ХХХХХХ!!! — залишаючи по собі порожнечу…

— ХХХХХХ!!! — та радіоактивний пил.

— БУ-БУ-БУ-БББУХХХ-ХХХХХХ!


Усе згоріло. Все-все.

Загасивши свічки, перетворивши пагорб на купу піску, а місто — на випалені жовті руїни.

Обгорілий труп поряд зі мною.

Згорілі на моїх руках мотузки.

Оплавлені чашечки з-під свічок для торта.

І все — після єдиного «черк».


— Та ні, — почула я голос. — Не через те.

— А що це?

— Кінець Світу.

— Справжній?

— Для цього світу — так.

— І весь світ загинув?

— Цей? Увесь. Від скляної межі небокраю до скляного безмежжя зірок.


— Привітання від Вітчима?

— Вгадала, — на мене дивився Пелехатий Диявол. — Тобі допомогти підвестися?

Розділ З

— Таксист із пекла…

Він приїхав до мене на таксі. Він знайшов це таксі серед розвалин спаленого безліч років тому міста. Шурхають дротом колеса, поржавілі крила, тьмяна фарба «телефонуйте нам» та номер телефону, якого давно немає: «098698768-7».

— Куди ти мене везеш?

— До Міста.

— До ожилих мертвяків?

— До Мисливців вісім.

— А хіба хтось вижив там?!

— Крихітко! — він реготав.

— Крихітко! — Кіт був здивований.

— Отож…

Я згадала.

— Вибач, Котику.

Вибачитись і перед Дияволом? Але ж він, коли знайомився, навіть не назвав свого імені. Ну, оце вже — ні.

А втім, я сказала йому:

— Дякую, — коли він довіз мене до зруйнованих вулиць околиці.


— Чотирнадцять двадцять сім.

— Що це?

— Жарт.

«14.27» — цифри на оплавленому вибухом табло.

Тепер — у будь-який кінець Міста, яке не Пережило Великого Вибуху лише «чотирнадцять двадцять сім».

Розділ 4

— Лічильники Грейгера! Лічильники Грейгера! Лічильники Грейгера!

— Ні, дякую.

Янгол з лічильником Грейгера! Лічильники Грейгера, татуювання на всьому тілі та перламутровий гранатомет. Еге ж.

— Лічильники Грейгера! Лічильники Грейгера! Лічильники Грейгера!

У Місті, в якому радіація стала повітрям, дощем і травою?

А втім, ні. Трави не було. Лише випалено-жовтий пил та піраміди руїн, та кістяки споруд, що стирчать на їхніх верхівках.

— Лічильники Грейгера! Лічильники Грейгера! Лічильники Грейгера!

— Не змушуй мене діставати пістолет.

Розділ 5

— Еге-ге-ге-гей!!!

Ані душі. Але чому?

Адже мусить бути хтось.

— Еге-ге-ге-гей!!!


Відлуння:

— Е! Е! Е!

У руїнах. У кістяках будинків:

— Ге! Ге! Ге!

Через прольоти, через бантини, через посипану цеглу та велетенські сланці блоків.

— Ге! Ге! Ге!

Під червоно-чорним небом. Через перехрестя, під випаленими вічницями світлофорів. Через великі не засаджені грядки, атракціони жахів, через усе те, що тут називається день.

Я не хотіла б побачити ніч. Її червонясте світіння. Без зірок, Знати, що жоден ліхтар уже ніколи не засвітиться.

— Ге-е-еййй!!!

Небо червоне. Шарлато-вогненні та вугільно-чорні хмари. Випалено-жовтий колір Міста.

Клаптик асфальту. Ніби згадка. З уривком розмежувальної смуги, з літерою «П», єдиною, що залишилася від розплавленого «СТОП».

Знак «Нерегульований перехід» і скелет, що продирається крізь руйновище.

— Якщо не оживлені мертвяки, то хто?

Кафедральна площа. Руїни собору, розвалені будинки довкола. Закляклі в повітрі рисові зерна. Закляклий у повітрі попіл горілих пташок. Обпалена шкіра кам’яної статуї.

— Еге-гей!!!

Канал між двома рядами будинків. Спалена вода. Сухе дно. Обривність поїздів, що виходять до нього. Ступиш крок — упадеш на каміння. На чорне безформне сміття. На закам’янілий мул.

Ніби залите пемзою дно.

Завалений міст. Стрибок від нерівного краю на сухі плити надбережжя. Що не крок — похрускування перепаленого каміння. Немов сухе печиво. Що не крок — то хрускіт, курява та глибокий слід.

— Хіба хтось залишився?

Курява, що пудрою зависла у повітрі, завислі краплинки лаку для волосся, червоні блискітки подрібнених вибухом нігтів.

— Хоч хтось?

Скляні скалки в повітрі. Вітрина, а в ній — колись яскраві літери «А», «Є», «К», «Ф». Так само, як першої миті в час вибуху. Згорілі обруси, згоріла кавоварка, застиглий кам’яною хмарою сигаретний дим.

— Ну, бодай хтось.

Тільки б не побачити порожнього візка. Тільки б не побачити того, що залишилось від іграшкових будиночків малят, котрі народилися напередодні Вибуху.

Ще один пам’ятник.

— Хто ти?

— Хіба це має значення?

— Я шукаю…

— Тут нікого нема.

Пам’ятник у Місті, від якого нічого не лишилося. Тільки гори випалено-жовтого каміння. Куди не глянь. На всіх дванадцяти вулицях, що розходяться від нього.

Я йшла цими вулицями. Йшла й тими, до яких вони повертали. І тими, де вони кінчалися. Я не знала назви жодної з них. Аж поки вийшла до пагорба.

— Невже це…

Поки спустилась на долину.

— Тут колись був…

Аж поки побачила…

— Це ж був мій дім!

— Квартирко! — кинулась я до неї.

Наверх! Наверх! Наверх!

— Квартирко!

Крізь порожнечі зниклих поверхів.

— Квартирко!


«Здрастуй, Крихітко»

— килимок на підлозі.

Слід кулі в стіні — ніби вхід у покинуте гніздо диких бджіл.

Двері.

— Почепимо табличку «Маленький Янгол»?

Відчинити її та побачити, що там…

— Квартирко…

Я стояла на краю найвищого руйновища. Я стояла біля дверей, за якими нічого не було. Я бачила все Місто. Нескінченний сад мертвого каміння. Три величезні прірви. Небо червоно-чорне. І темрява, що тужавіє на сході.

Тисячокілометровий труп Мого Міста. Тисячі кілометрів — а за ними починається ніч.

Розділ 6

Ніч у мертвому місті.

Малесеньке багаття, таке маленьке, що ледь освітлює носки моїх черевиків. Дрібненькі гілочки, такі ж дрібні жмутки сухого моху. Щоб не бачити каменів, які почали ворушитися.

— А може, хтось уцілів під землею?

— Зараз подивимося.

Я оглянула десятки безколісних машин, шукаючи інструменти.

Як персонаж комп’ютерної гри:

«ви нічого не бачите»

«ви не можете цього відчинити»

«ви одержуєте 89 очок ДОСВІДУ за вдало відчинений багажник».


— Що це?

Майже навпомацки іржавий метал. Як ворухнути мишкою:

— Клак-клак, — і натиснути на F1:

— Оце:

«металевий брухт»

— А я можу?

«Ви Можете Використати Це»

Якщо, звісно, вистачить «пунктів сили».

— Аго-о-ов!

— Там нікого нема.

Огледітися й пошкодувати, що багаття таке маленьке.

— А де вони?

— Хто?

— Підземні мешканці.

— Ще коли був перший підземний вибух…

— Вийди до мене.

— Гарний брухт.

— Вийди.

— І великий пістолет.

— Та вийди ж бо.

І посміхнувшись, він увімкне фари своєї машини та вийде на світло.

Мешканець Міста, яке Не Витримало Вибуху. Представник п’ятого покоління людей, що не відали нічого, крім червоно-чорного неба.

Машина. Ну, майже… Майже машина — дім, танк, фрагмент фортечного муру, «штурмовик-19», «дробар каменів та стін».

Довгі поли плаща, намотаний на ліву руку ремінь поламаної гвинтівки.

— Ядерний Чоловік.

— Та ні.

— Мешканець руйновищ.

— Це моє Місто.

— Той, що Вижив.

— Один із Тих, Що Вижили.

— У час Великого Вибуху?

— У час цієї війни.


І не попередивши:

— Обережно! — схопив мене за плече, пригнув і стрельнув над моєю головою.

— Гах! — тричі. З трьох стволів: — Гах-Гах-Гах!!!

І двоє високих чоловіків у довгих чорних плащах упали на каміння.

— Дякую, що врятував мене.

— То їдемо?

— Їдемо, — в його майже машині. В його оселі, танкові, «штурмовику-19». Тримаючись за якийсь нерівний гак, що дзеленчав ланцюгами.

Розділ 7

Два прожектори освітлювали нам дорогу.

Машина-штурмовик-дім летіла крізь місто. Торох! Прохромлюючи стіни. Торох! Здіймаючи в повітря каміння. Гусеничним гуркотом розганяючи чудовиськ.

Поворот, скреготіння та брязкіт — і очі, що спалахнули серед руїн.

— Хто це?

Чудовиська стрибають на руйновищі. Гарчать. Розмахують довгими руками. Люто деруть на собі майже зогниле рам’я.

— Вони безпечні.

Постріл у повітря:

— Бах!

І вони щезли. Руїни знову безгомінні.


Поворот — скреготіння та брязкіт. Вивіска «Ми зробимо для вас…».

— Торох! — рухнули на нас цеглини. Через головний вхід зруйнованої крамниці.

Повз штурмовик, що мигнув з віддаленого перехрестя прожектором.

— Загальмуйте!

Підняти люки.

— Вони не завдадуть нам жодної шкоди. Якщо ми не впиратимемося.

По очах б’є сліпуче світло миготливого прожектора:

— Можете їхати далі.

Закляклий на роздоріжжі поліційний штурмовик. Скелети на обгорілих сидіннях. Уже без снарядів та кулеметних стрічок. Витрачаючи останні батареї на роботу єдиного вцілілого прожектора:

— Загальмуйте!

— Він завжди стояв тут, — частина його світу, нові легенди натомість знищених Вибухом. — Не можна проїхати й не зупинитися. Не можна підійти до нього, щоб не померти. Не можна вимовити вголос напис на ньому, бо інакше він прийде до тебе глупої ночі.


— Не можна проїхати й не зупинитися.

Ті, котрі мчали нам навздогін, теж загальмували й дозволили штурмовику з написом «поліція» на борту засліпити їх.

— Можете їхати.

Гуркотіння трьох машин-фортець.

— Гробарі.

— Вони їдуть услід за нами.

— Спустошувачі могил.

Тут будь-яка купа каміння була чиєюсь могилою. Підняти камінь — порушити чийсь спокій.

Але ж усі померли.

— Я ще живий.

А допоки він живий, не дозволить їм оскверняти своє Місто, яке стало могилами.


Один із тих, що вижили. Скільки їх у цьому місті? Троє? П’ятеро? Семеро тих, котрі оберігають святий супокій мертвих?

— Цвинтарний сторож, — кошлата борода, усмішка без передніх зубів.

— Охоронець Могил, — здоровенні кулаки, рівна спина, широкі плечі.

— Нічна Сторожа, — усміхнені близнюки.

— Ромул і Рем?

— Йоскех і Теймауїт.

— Пташка, — малесенька дівчина в довгому плащі.

— Безмовний Воїн, — ніс починається від середини лоба, чуб на потилиці заплетений у довгу косу.

І останній з Тих, Що Вижили:

— Тепер ти знаєш нас.

Машини стоять кружка. Сім сторожових башт.

Автономне чергування семи величезних «штурмовиків».

— Прошу ввести команду в дію.

— Знищення.

— Прошу обрати, — список на цілий екран: — Спустошувачі могил, Нічні чудовиська, Збирачі черепів, Осквернителі, Мисливці Вісім, Ті, Що Волають у Темряві, Обпалені Виб…

— Мисливці Вісім?

— Можливо, що їх нема. Я лишень чув, ніби вони є.


Опуститись навпочіпки біля двох застрелених чоловіків.

Гробарі. Але не Мисливці Вісім.


Багаття й ті, що сидять довкола нього. Їх охороняють машини — сім сторожових башт, удають, ніби сплять. Пронизливий крик Волаючої в Темряві, безгучно-повільний поворот гармати в її бік.

І цвинтарний Сторож:

— Я пам’ятаю світло з неба. Воно, здається, було тепле й жовте. Я пам’ятаю, як сріблився в ньому пил.

— І я пам’ятаю братів своїх та сестер, — Охоронець Могил. — Ми бачилися на м’якому килимі, а наш батько сидів за столом та посміхався до нас.

— А я нічого не пам’ятаю, — зітхнула Пташка. — Лиш кольорові кульки.

— А потім усе зникло. Загуркотіло й стихло.

— Не стало ні стола, ні сестер, ні братів. Лише килим серед цегляних пагорбів.

— Розкажи ліпше, як ти мене знайшов.

— Потім, — сказав Цвинтарний Сторож.

А Охоронець Могил вів далі:

— Але вони не померли. Вони все ще жили. Хоч правда, я не бачив їх. Одначе я знав, що їхня старша сестра приносить мені хліб, а її мати вечорами співає для мене. Батько всміхавсь, а брати бавилися зі мною.

Зграя Гробарів. Затуливши очі світлонепроникними окулярами, чоловіки в довгополих плащах.

— Вони прийшли з реготом. Вони сказали мені: «Ходімо з нами». Вони спаплюжили могилу моєї родини. Вони забрали все, що там було, убили моїх братів, мою матір, мого батька та моїх сестер.

— Ти вирішив помститися?

— У Нашому Місті багато могил. І я можу захистити бодай дещицю з них.


— А я пам’ятаю лишень кольорові кульки. — Дівчинку знайшов у колисці тоді ще безбородий Сторож. — І я знаю, як Сторож знайшов мене.

— Пташка.

Пташка знищила більше Гробарів, ніж я — Диких Псів.


На мене дивиться «дробар каміння й стін»:

— Ім’я після ініціації?

— Крихітка.

І, не обертаючись, до Охоронця Могил:

— Занести її в пам’ять?

— Ти спустошувала могили?

— Я шукала інструменти в багажниках безколісних машин.

— Занести її в пам’ять?

— Поки що зачекаємо.

Розділ 8

Але до цього — три бойові машини Гробарів.

— Гуп!

Постріл, ривок ліворуч і вибух.

Три машини — три вибухи:

— Гах! Гах! Гах!

Останній із Тих, Що Вижили, розвернув «штурмовик», смикнув важіль і, не зупиняючись, вистрелив у відповідь:

— Гах!

Рознесло башту першої машини Гробарів.

— Снаряд.

— Є снаряд! — озвався його Штурмовик і викотив снаряд на рейки, що підступали до жерла.

— Гах!

Спалахнула машина Гробарів. Різке гальмування. І знову задній хід через вирву після вибуху, який щойно торохнув.

— Снаряд…


Ми бігли вулицею, а вони простували вслід за нами. Часом шикувалися в ряд і стріляли по нас. Ми натрапили на їхній табір, на черепи, почеплені на колючий дріт огорожі. На стіну вогню між зруйнованою баштою та поліційним «штурмовиком-10», що ледь виднівся з-під завалених стін.

— Гробарі! — покотившись від багаття та стріляючи в той бік, звідки прилетіла перша куля.


— Снаряд!

— Гах!

І смикнути важіль, зупиняючи свій «штурмовик».

— Кінець.

І Крихітка, вона щойно навела свій пістолет. І Крихітка, вона щойно спостерігала за цією війною.

Розділ 9

Як завжди в таких війнах, Гробарів було більше. Чому? О, це довго пояснювати. Та й хто погодиться, що саме він — Гробар?

— Наше Селище.

— Наш Зруйнований Світ.

— Так, на огорожах наших — черепи мертвих. Але як повчання живим.

— Гробарі? Ми?

— Ми — Осквернителі могил?!

— Де ти чула ці дурниці, дитинко?

— Від Божевільних Мешканців Руйновищ?

— Найпевніше, від них.

— Ми — Вцілілий Уламок Світу.

— Ми — Останні.

— І не тобі нас повчати, як слід виживати…


Або повалити на землю та зірвати з мене весь одяг:

— Віспа? Чума? Променева хвороба?

— Вона чиста.

— Гаразд, — кинувши одежу назад.

— Бах! — із протилежного боку дротяної огорожі.

— Бах! — і впав.

— Божевільні Стрільці!

— Полеж, якщо хочеш жити!


Вони стріляли по руїнах довкола їхнього табору; їм було байдуже, хто там: Пташка, Близнюки Йоскех та Теймауїт чи Останній із Тих, Що Вижили.

Але річ не в тім. Я сиділа долі та зав’язувала шнурок, не дивилася на їхній табір, на прострелені знічев’я черепи, на безліч непотрібних речей, принесених з руйновищ.

— Навіть якби вони були Останніми з Тих, Що Вижили, я не воювала б на їхньому боці. Чому? Та просто вони ніколи не були б на моєму боці.


Тож пхнувши їхні обмотані колючим дротом ворота, я рушила до Захисників Могил.

— Пригнися, — попросила Пташка.

А тільки-но я це зробила, вона вистрелила в Гробарів, котрі намагалися наздогнати мене.


Вітчим і Мачуха.

Це вони знищили той світ, і кожний одержав те, чого так прагнув: Вітчим — убивць-Гробарів та Захисників Повалених Будинків, котрі не надто відрізнялися від Гробарів. А Мачуха — мертвяків.

Ціле царство. І вона — королева на троні.

— Я знала, що ти кохаєш мене, — цілуючи чоловіка.

Його руки — на її оголеній спині:

— Залишися.

— Не можу, — але не пручаючись. — Я мушу встигнути насолодитися всім цим.


Одинадцять рядків вище: «…не надто відрізнялися…» А ще чудовиська: всілякі, різні, на будь-який смак.

— Хтось таки знищить Крихітку.

— Я так не думаю.

Але то був їхній час. Час, коли Злу дозволялося правувати будь-яким із світів. Недовго, але неподільно.

— Час, коли всілякі Крихітки безсилі.

— Побачимо.

Копнути ворота, щоб піти від них.

— Ой не думаю, Таточку, — сказала я Вітчимові, котрий ще не присягнувся вбити мене.

— Побачимо.

— Побачимо.


— Ти це серйозно?

Іноді навіть Янголові хочеться…

— Так, я серйозно.

— Побачимо.

Але я мовчала. Бо ж:

— Побачимо.

— Побачимо.

— Побачимо.

— Побачимо, — ми могли обіцяти одне одному до наступного ранку.

Розділ 10

«…не надто відрізняються…»

Я зціпила зуби.

«…не надто відрізняються…»

— Пригнися, — і тільки-но Крихітка присіла, Пташка вистелила в Гробарів, котрі намагалися мене наздогнати.

— Бах!

— Побачимо.

— Поба…

Я зціпила зуби, а Вітчим зареготав:

— Це мій Кінець Світу?!

— Твій.

Розділ 11

— Ні, — мовив Останній із Тих, Що Вижили, й не пустив мене нахилитися до тріски.

— Аби не думати потім, що це було.

— Ліпше візьми гілку.

— Звичайне дерево. Звичайна гілка.

— Хто й коли звертав на них увагу?


— Ти пам’ятаєш кожне дерево свого Міста?

— Ні.


Ми розпалили багаття, і його «штурмовик» захищав нас.

Нас і тих примар, що до нас підійшли та сіли біля вогню. Вони посміхалися прозорими вустами.

Істоти з серпанку, що прийшли до нас.

— Гробарі знов убивали.

— Вони знову приходили до нас.

— І до нас.

— А на нашій вулиці вони знищили три родини…

Пташка, повернувшись до себе додому. До нерівного уламка стіни, що біля неї невідомо яким побитом збереглася колиска.

— Доню.

— Мамо.

— Як ти?

— Усе гаразд. Пам’ятаєш Безмовного Воїна? Він колись приходив до нас. Він наткнувся на п’ятьох Збирачів Черепів…

— Пташко, ти лякаєш мене.

— Не бійся, мамо, адже він убив їх!


У Місті сила-силенна примар. Видимих тому, хто хоче їх побачити.

Вони годують мертвих голубів на площах, слухають зниклу музику в зруйнованих кав’ярнях. Вони вітаються одне з одним, усміхаються, коли ти йдеш, не бачачи їх, та показуються лише тоді, якщо…

Гробарі. Вони приходять і вдень, і вночі.

— Примара.

— Де?

Гуп!

— Уже нема?

— Цей світ належить вам.

— Дякуємо тобі, о Володарю, — припавши навколішки перед Вітчимом, який сидить у старому кріслі, принесеному з розвалених будинків.

— Йдіть та беріть, усе, що заманеться.

І нишпорять вони по руйновищу, вбивають привидів за котушку кольорових ниток, за поштівку, що припала до смаку, за блискучий уламок пластику.

— Поглянь, яка штучка!

— Чудово! А що ти хочеш навзамін?

— А що в тебе є?

— У мене? Та багато чого, — і до купи уламків: — Ось, дивись: якщо оцим провести по руці, залишається коричневий слід. А коли ним потрясти, то всередині в ньому щось торохтить.

— Чудово. А ще оце, — показуючи намисто з ручок фаянсових цукорниць.

— Хто найбагатший у Місті?

— Вітчим. Адже йому віддають третину з усього, що знаходять на руїнах.

— Навіщо Вітчимові ці речі?

— Бо за кожну з них Гробарі вбили примару.

Байдуже, чий біль. Навіть того, хто вже помер.

Аби лишень біль та муки.

— Надзвичайний світ.


Або юрба загнаних до його трону примар.

Трон? Старе крісло. Але й воно може стати центром світу. Того світу, котрий опанувало Зло.

— Хто хоче служити мені? Не бійтеся. Хто залишиться зі мною, то житиме тисячі років. — А якщо ні, то він кивне, і Гробар поцілить струмінь вогнемета уже на перших трьох і перетворить їх на дим. — То хто ж?

— Я!

— Я!

— І я!

— Чудово. — Легкий доторк руки — і примарна людина обертається на чорну ікласту почвару.

На тварюку-привида. Яка проходить крізь стіни, проникає у сни, нападає в пітьмі.

— Решту — знищить.


— Ти що? — спитав мене Останній із Тих, Що Вижили.

— Хоч би що відбувалося, — сказала я. — Хоч би що скоїлося… — повернувшись до руйновища та дістаючи пістолета: — Хоч би що відбулося…


Чотири новонавернені почвари чорними крайками просочуються крізь стіни. Переплітаються, набувають форми та повільно рухаються до нас.

Бах!

— Хто сказав «тисячу років»?

Бах!

— Хто сказав «Йдіть по неї»?

Бах!

По тій, котра потяглася лапами до мого горла та так і впала, не опустивши лап.

Бах! Збиваю з ніг і стаю ногою на груди. Бах!.


І знову трон у центрі світу.


— Хто хоче слугувати мені.

Цвинтарний сторож усміхається беззубим ротом. І його жінка тепер уже вічно молода.

— Здрастуй, моя люба.

— Здрастуй.

Її округлий живіт. Їхнє дитя, якого вже ніколи не буде.

Їхній примарний сад — прозорі духи дерев. Привид-яблуко на її долоні.

— Дякую.

— Ти дуже стомився, — вважаючи його старість за втому.

— Пусте, — з відчуттям невідворотної тисячолітньої війни.

— Поцілуй мене.

Померла закоханою, вона тепер кохатиме його вічно.


Дістатися до табору Гробарів. Тільки-но дійти до нього та потрапити під кулю.

— Лови! Чудова куля! Ми виливали її зі столового срібла!

— А на одній напишіть «Крихітка», — попросив Вітчим.

— Ваше бажання — для нас закон, о…

— Лови! — кулю з карбованим на ній «Крихітка».

Грох!

Табір, огорожа з колючого дроту. Прірви, накриті збитими з дверей щитами. Замість стін — дерев’яні віконниці.

Що я тут не бачила? Зібрані ними речі? Мільйон поламаних речей, не потрібних навіть тим примарам, котрі через них загинули?

Грох!

Адже я прийшла сюди не для того, щоб із ними воювати.

Заночувати серед руйновищ. Запалити багаття та виказати себе.

— Це Місто подароване нам, тож усі, хто не пішов із нашого табору, — вороги.

Гробарі.


Збирачі черепів…

Вони оздобили Вітчимове крісло сигаретною фольгою. Не розуміють, чому він регоче, коли на нього сідає.

— Кожний третій череп для вас, о Володарю!

— Хто зібрав найбільше черепів?

Жовті кістки серед багатьох куп каміння.

— Незлецько-незлецько, — скаже Вітчим, завваживши їх. — А це вже й зовсім добре, — про малесенький череп, м’який, ніби пергамент. — А тепер подивіться, — і він виймає з-під одягу ще замащений кров’ю череп. — Хто має такий?

Священна реліквія, найбільший здобуток — череп Мисливця на Збирачів Черепів.

Хто мисливці? Цвинтарний Сторож, Охоронець Могил, Безмовний Воїн, Пташка та близнюки…

— Але найбільша цінність, — звівши догори палець, неголосно, як знавець: — Череп Крихітки…

— Дозвольте мені!

— Я принесу його!

— Він буде мій!

Бах!

Не слід було їм давати такі обіцянки.


Безмовний Воїн закинув на спину сплетений у косу чуб. Він прийшов до себе додому.

Сісти за стіл, дістати з шухляди папір та олівець і написати:

«Я сьогодні знову приходив до вас. Одначе знову не застав. Шкода, проте я все ще сподіваюся, що наступного разу ви знайдете можливість відкласти всі ваші справи та дочекатися мене.

Ми не бачилися вже дев’ять днів. За цей час мало чого сталося. Гробарі, Збирачі Черепів, Волаючі в Темряві…

Тож вам не варто непокоїтися через мене. Значно більше мене турбує те, що ви не цінуєте себе. Пам’ятайте, що без вас я…»

Так, начебто його дім не зруйнували Гробарі. Так, ніби це не він прийшов у їхній табір та приніс із собою смерть і вогонь, щоб повернути собі забраний ними портретик тієї, котру він кохав. До кого й досі звертався на «ви». І якій писав:

«Мене тішить думка, що скоро…»

Безмовний Воїн із довгою-довгою косою.


Брати-близнюки за гамірним сімейним столом. Їхня покійна мати така ж повновида й весела. Їхній близькозорий батько. Їхні сестри-реготунки.

— Вам слід більше їсти.

— Атож!

— Та берегти себе.

— Якось я читала в газеті…

— Мамо.

— Ви мої діти.

— Ти навчатимеш нас, як воювати? — він хотів сказати «убивати».

— А чому ні? Я ваша мати і маю право навчати вас.

Весела дружна родина, двоє сягнистих близнюків за одним столом із примарами.

Волаючі Серед каміння. Довгокосі, тонкорукі, з очима пожирачів.

І тут цей усмішливий Вітчим:

— Людський попіл, — це до веселих торгівців свого барвистого шатра, — найліпший у світі наркотик! Скуштуйте! Скуштуйте! Скуштуйте, щоб знати! Скуштуйте, аби розповісти іншим! Скуштуйте, щоб уже ніколи не забути!

— Прадавні Ацтеки! Пелехаті Вікінги! Жебраки Вічного Міста! Всі вони знали смак попелу! Всі вони знали, як зробити для себе найбільшу з усіх насолод! Куштуйте! Куштуйте! Куштуйте!

— Іще один раз?

— Г-г-г-г-г.

Дати вдихнути лише один раз, аби сказати до Волаючого в Темряві:

— Посеред каміння, люб’язний, серед руїн. Піди та знайди.

— Г-г-г-г-г.

У цьому Місті було так багато попелу…


— Авжеж. Авжеж, ідіть. Цей світ ваш!

Вітчимові почвари, що полюють уночі. Безликі, безгучні, вони полюють на примар і на Гробарів, і на Збирачів Черепів.

— Послухай, — мовив Вітчим до Мачухи, яка сиділа й полірувала нігті. — Ти чуєш?

— Ох, — із п’янливим зітханням. Дослухаючись до передсмертного крику.

— Ааааааааааааа!


І коли б не Семеро Протиборців Злу…


Семеро знову зібралися разом. І виставили «штурмовики» довкола.

— То в скількох ти поцілила сьогодні?

— У трьох, — відкаже весела Пташка.

— П’ятьох, — скаже Цвинтарний Сторож. «Восьмеро», — покаже Безмовний Воїн.

— Семеро, — скаже Охоронець Могил.

— І я вбив сімох.

Поставлені кружка машини. Сім сторожових башт. Автономне чергування семи величезних «штурмовиків».

А ми сидимо довкола багаття.


— Ти розоряла могили?

— Ні.

— Ти кидала у вогонь щось таке, що навіювало б примарам спогади?

— Лишень віття дерев.

— Ти відкривала багажники спалених машин?

— Тільки тоді. Один раз. Я вам уже розповідала.

— Ти вбивала Гробарів?

— Ні.

— То занести її в пам’ять? — спитав Штурмовик, що стояв біля нас.

— Поки що заждіть.

Розділ 12

— Цікаво, а якби Пташка вийшла заміж за одного з близнюків, що тоді робив би інший?

— А якби Штурмовикові придумати ім’я, він на нього відгукувався б?

— А якби Крихітка знайшла свої примари, чи вбивала б вона тоді, аби їх урятувати?

— А якби ти пішов, коли Гробарі сказали тобі «ходімо з нами», то чи сидів би ти зараз отут?

— Цікаво, якби мене знайшов Гробар, чи взялася б я розбивати гроби?

— Якби пішов дощ…

— Дощ?

— Так, вода з неба, — сказала я.

— Не може бути.

— Може.

Я розповідала доти, доки вони повірили мені.


— Якби Пташка…

— Якби Безмовний Воїн…

— Якби в інших Містах…

— Тисяча міст?

— Як це?

— Хіба ще є щось?

Вони чули їхні назви. І кожен намагався уявити їх.

— Місто На Дні Долини! Місто Довкола Пагорбів! Місто На Березі Океану!

Не йняли віри, що вдома в них — самі купи битої цегли.

— А якби прилетів Янгол?

— Янгол?

Я могла б розповідати цілісіньку ніч.

Але тепер я не була їм потрібна. І коли вони всі поснули, я лагідно попросила Штурмовика:

— Не гурчи, дай мені піти геть.


— Я заніс тебе в пам’ять, — сказав він. — Тож ти завжди зможеш повернутися.

— Навіщо?

— Хтось має розповісти їм, що таке — янгол.

Їм?

— Навіщо? — адже вони самі стали янголами цього світу.

Розділ ІЗ

— Ти задоволений? — спитала Мачуха.

— Ну хіба може бути задоволений художник?

— Нічим?

— Чому ж? Про дещо з цього я навіть сказав би «може бути».

Розділ 14

«Та побачила я чимало різних світів. Зустрічала різних істот. Але шукала я тільки одних. Тих, про кого нагадав мені Кіт, коли невдоволено сказав:

— Крихітко…»


Я простувала від вогню до вогню, я навідувала людей, що залишились у своїх колишніх квартирах. Ішла через усі нечисленні вцілілі квартири.

— Драстуйте вам, — підіймаючись завислими у повітрі сходами.

— Драстуйте вам, — де уламки квартири на восьмому поверсі.

Побачити доброго дідуся, що запропонував мені чай зі свинцевого термосу. І сказав:

— Обережно, — він вирішив, що я не бачу дірки в підлозі.

Від вогнища до вогнища.

— Драстуйте вам, — до сумної родини з дверима-норою від належного їм підвалу.

Прокинутися. Розсунути штори, а за вікном… Гм. Отож.


Я бачила острів у Центрі Міста. Три зруйновані мости, сотні закляклих там автомашин. І линви для тих, хто все-таки відважиться прийти на Острів.

Я бачила домогосподарок, що взялися за гвинтівки. Колишніх торгівців «корисними в побуті речами» — вони захищали свій Острів зі зброєю в немитих руках.

Воїни Епохи Після Великого Вибуху. Вони не вміли злитися, через що просто істерично кричали, їм несила було примусити когось боятися себе, а тому вони розмовляли лише тоном команди. Вони знали, що не широкоплечі, а в стегнах… Тим-то начіплювали на себе зброю та розмальовували обличчя кольорами трави, якої вже не було, землі та води…


Я бачила справжніх воїнів. Останній Взвод. Одяг випалено-жовтого кольору. Випалено-жовта іржа на гарматі. Втертий у шкіру випалено-жовтий пил…

— Розставити охорону.

— Слухаю!

— Роздати пайки.

— Слухаю!

— І далі викликайте базу. Вони мають дізнатися, що ми живі…


Я бачила тих, котрі вирішили, що це — всього лише сон. Вони позносили ліжка на перехрестя, змайстрували над ними хто тент, а хто навіс і лежали на них, лише зрідка підводячись, частіше підіймаючи лише голову, аби сказати:

— Який дивний сон.

— Цікаво, коли ми прокинемося, чи пам’ятатимемо одне одного?

— Іноді шкодуєш, що будильник не дзеленчить та не будить тебе.

Я побачила у проламаному вікні світло та пішла на нього крізь досвіткову імлу. В час, коли небо з чорно-червоного стає червоно-чорним.

Я побачила людину. Чоловіка. Він саме прокинувся, посміхнувсь і підвівся та прибрав постіль.

Зайшов до ванної, щоб вичавити з порожнього тюбика пасту, а з другого — крем, що давно закінчився. Він поголився, відкрив кран, мов з нього тече вода.

На кухні — на уламкові блискучої кахляної підлоги, уламкові двох стін, що зійшлися ріжечком, він увімкнув мікрохвильову піч, вважаючи, ніби розігріває в ній сніданок. Він удав, що насипає в кухлик цукор та каву, а потім довго пив його, одержуючи насолоду від кожного ковтка.

Перед пустою рамою від дзеркала він зав’язав краватку, поправив комір рваного піджака. Вийшов. На сходах кивнув своєму сусідові, котрий загинув ще під час Вибуху:

— Доброго ранку.

Зупинитися перед оплавленою брилою газетної ятки, спитати скелета, який сидить на стільці:

— Що новенького? — та взяти газету. Із грубої пожовклої паки «Сьогоднішній День», номер сто двадцять дев’ять (дев'ять тисяч чотириста сімдесят шість).

До цього додати ще й «Інформаційний Вісник». А коли закінчиться пака «Дня», він братиме по газеті з кіпи «Справжні Новини». І читатиме їх одну за одною, аж ніяк не дивуючись з того, що тисячу разів читає одне й те ж саме.


Він прийде на роботу — в руїни багатоповерхового будинку. Натисне запалу кнопку ліфта, але, не діждавшись його, піде пішки. До свого кабінету, до кімнати на шестеро столів.

І ті, що сидять за ними, скажуть йому:

— Доброго ранку.

Достоту такі ж, як і він: у старій одежі, сяк-так поголені чи з немов зробленими зачісками. Чоловіки та жінки, що наполегливо роблять усе ТАК. НІБИ НІЧОГО НЕ ТРАПИЛОСЯ.

— Читали? — спитає жінка ліворуч. — Що пишуть?

У рундуці неподалік від її будинку зосталися лише «Новини Бізнесу» номер чотириста тридцять п’ять, а тому, щоб упродовж півроку дивувати їх однією й тією ж статтею з «Сьогоднішнього Дня», їй доводилося робити гак до газетних яток при вокзалі…

…закляклі потяги. Завалені Скляні дахи…

— Так, я читав, — скаже чоловік.

— То що, почнемо?

Цілий робочий день: документи, кошториси, обідня перерва, деренчання телефонів на столах, не зважаючи на те, що вони не діють. Що в них немає навіть коротких гудків.


— Що сьогодні по телевізору?

— Не знаю. Здається, якийсь непоганий фільм.

Вечір перед розбитим екраном. Трохи почитати перед сном. І спати…

— Гарних снів.

Нічого не сталось. І завтра все буде так само, як завжди.

— Нічого не сталося.

— Нічого.

— Нічого.

— Нічого.

Розділ 15

Я бачила сторожу біля Країни Оживлених Мачухою мертвяків.

— Можна мені пройти?

— А хто ти така?

— Крихітка.

Бетонований паркан зусібіч Країни Мертвих. Величезні куріючі труби Мачухиного замку. Конвеєри з мертвяками. Цех Обробки та мертвяки, що працюють за конвеєрами. Купи тіл і Мачуха:

— Які гарні руки.

— Еге ж, — і змах тесаком.

— Гарні коси…

Повздовжній зріз.

— А оті вузькі стегна пасуватимуть оцьому, — вона створює Ідеального Мертвяка, свого Найкращого Коханця.


— Здрастуй, Крихітко.

— Здрастуйте, Матінко, — скажу я, коли опинюся в її тронній залі.

— Ну, як тобі? — спитає вона й кивне на Ідеальних Коханців біля свого трону.

— З-поміж них я впізнаю…

— Хочеш, подарую одного?

Вона знала, що я прийду, тож приготувала для мене Вовка.

— Він буде слухняний, буде вірний тобі. Одне твоє слово — і він зробить усе. Хочеш? Бери.

Може, махнути на все рукою та зостатись при ній?

Чи забрати від неї Вовка-2? Побудувати свій дім і забути про все на світі.

— Може, тобі кращий Чоловік в Окулярах? Лис? Алекс? Пес? Із котрим із них ти хочеш бути щасливою?

— Ні.


Мертві в Країні Мертвих. Тисячі мертвяків. Вони подають обід, стоять біля ліжка, чекають розпоряджень.

На величезному заводі, що став її Замком.

Вітчим регоче:

— Фабрика чиїхось мрій.

І сторожа біля металевих воріт, вона стріляє в кожного, хто підійде. Маленький презент для Мачухи — кілька щойно застрелених мерців.

— Тра-та-та-та!

Щоранку оглядати нові трупи, зазирати їм в обличчя. Зажмурюючи очі, вдихати запах.

Тільки б не посваритися з Повелителем Мух…

Розділ 16

І я знову бачила Мертве Місто. І знову ступала вулицями в нікуди.

І знову розпалювала багаття.

— Самі гілки. Більше нічого такого, що могло б примусити згадати…

І знову знаходила людей. Різних. Таких, що пережили Великий Вибух. Майже тих, кого хотіла знайти.

— Що зробити для вас?

— Зроби світ таким, яким він був.

— Не можу.

— Не можеш.

— Місто Магеддо зруйноване.

— Але ж біля нього залишилася гора.

— Ви підете зі мною в Долину до підніжжя Цієї Гори.

— Ні.

Ото ж бо й воно, що «майже». Тому-то я знову пішла.

Через зруйноване Місто. Від вогнища до вогнища. Через Місто, яке не Витримало Великого Вибуху.

Наразившись на дріт:

— Дзень!

Потираючи забите коліно:

— Дзень! Дзень! Дзень!

На невидимий дріт через суцільну пітьму. Примусивши дзеленчати почеплені на нього консервні бляшанки.

Розділ 17

Дзень! Дзень! Дзень!

— Як болить.

Дзень! Дзень! Дзень!

І побачити покинуте людське селище.


«Будь обережний, мандрівцю. Бо ж коли ти читаєш ці слова, нас уже немає. Якщо ти читаєш ці слова, то нас понищили Мовчуни. Але якщо ти читаєш ці слова, отже, боятися тобі нічого — ще не дуже темно задля того, щоб Мовчуни по тебе прийшли».


Мовчуни?

Я озирнулася. Побачила щойно покинуте селище, обгороджене стінами трьох розвалених будинків.

Мовчуни?

За мить до темряви.

Мовчуни.

Я чула, як вони простували до мене по камінню.

— Егей, вітаю.

Вони не обізвалися.

— Я — Крихітка.

Вони оточили мене.

— Ви не підкажете мені?

— Бо… — сказав один.

— Г… — простогнав другий.

— Онь… — вимовив третій. Ледве-ледве. Насилу. Через біль роздертих губів.

— Що «вогонь»?

— Ммммм…

— Ммммммм… — вони вже не могли говорити.

— Мммммммм… — надто з великим болем давались їм ці слова.

Здоровенні. Обпалені Вибухом. Вони сказали мені:

— ВО…Г…ОНЬ…

Розділ 18

Троє здоровенних чоловіків — три великі рани. Вони мали просто неймовірну силу. Три майже людини.

— ВО…Г…ОНЬ…

Команда починати стрелянину? Почни перша, щоб ми могли вбити тебе?

Скількох вони вбили, не знаючи спокою через сповнені болю ночі. Крокуючі на Вогонь. Мовчуни. Обпалені Вибухом. Благаючи мене про вогонь.

Мирне поселення, селище людей, котрі вирішили захищати себе, вимушені ночувати на руйновищі гробарі, — всі, хто траплявся їм на шляху.

П’ятеро Гробарів сидять біля багаття на зібраних по руїнах меблях, сидять на принесених до вогню диванах із тих самих руйновищ.

— Ммммм… — і кроки по камінню.

І Гробарі починають стріляти по Мовчунах, що йдуть до них. Ненависно. Бачачи, як кулі врізаються в Мовчунів та вилітають із протилежного боку — сухі, без бульбашок крові.

— ВО…

Грох! Грох! Грох!

— ГО…

Не відчуваючи болю. Що той опік від приставленого до грудей пістолета порівняно з опіком від Великого Вибуху? Покласти руку на голову та зламати карк.

— НЬ…


— Ммммммм…

Я дивилася на них.

Я розумію — вони не були злом.

— Мммм… — на них не було Вітчимового карбу. Не він укладав ненависть у їхній обпалений Вибухом мозок.

І вбивали вони не тому, що хотілося вбивати. Убивство як відповідь на постріл. На вигук ненависті:

— Мовчуни!

Вони просто приходили до селищ, таборів та стоянок, а їх зустрічали кулеметним вогнем.

Хіба могли вони діяти інакше?


Мовчуни та Мерці-Сторожа біля воріт Мачухиного замку.

— Во…

— Г-г-г…

— Ммммммм…

І договорити за того, котрий не зумів пересилити на видихові біль:

— Онь…

Непорушно стоять мерці. Вони вбачають у Мовчунах таких самих мерців, як самі.

— Во…го…нь…

Але мерці не можуть вимовити ані звуку. Такими їх зробила моя Названа Мати.

— Во…г…онь…

Жахи нічних руйновищ.


«…якщо вже стемніло, то Мовчуни прийдуть по тебе…»

— Але ж у мене в руках немає нічого, — сказала я. Маленький заштрик болю.

— Ходімо, — я стала на дріт, і консервні бляшанки дзенькнули:

— Дзень.

Повільний рух підборіддя з боку в бік:

— Ні.

— Там нікого нема…

Вони знали. Вони самі знищили мешканців цього селища. Тих, до кого прийшли. Тих, котрі першими почали в них стріляти.

— Тоді зачекайте мене.

Я обійшла селище.

Могили із увіткнутими в узголів’ї гвинтівками. Мовчуни без жодного слова вирішили поховати тих, котрі прагнули їх убити.

Я повернулася з оберемком дров.

— Ммммм… — дивлячись, як я склала оцупки та підпалила їх.

— Во…

— Го…

— Нь…

Я розпалила багаття, і вони — ті, котрі впродовж багатьох років тяглися до світла, — пішли, щоб повернутися. З ковдрами та кухлями.

— Я можу приготувати вам какао, — до Мовчунів довкола багаття.

— Мммммм… — надто пекучий біль. Але підіймати кухлі до рота і вдавати, що п’єш. Сидячи коло багаття….

Адже вони приходили лише задля того, аби розіслати свої ковдри біля чийогось вогню, аби просто підійняти кухоль…

Згадка про минуле життя. Остання згадка, збережена випаленим мозком…

Розділ 19

— А тепер ще й Обпалені Вибухом.

— То й що? Вибух обпік, але не вбив їх.

— Але ж вони просто зомбі.

— Ні!


Світ, вигаданий Вітчимом. Осквернителі Могил, Зомбі, Волаючі в Темряві…

— Вибирай, яких хочеш, — сказав він.

— Кожний із них буде твоїм, — реготала моя Названа Мати.

— Як багато їх вижило Наприкінці Світу, — веселився Вітчим.

— А тобі казали, що мало хто вціліє!

— Сто п’ятдесят вісім тисяч і скільки там іще?!

— Авжеж, — сказала я. — І я їх знайшла.


Не всіх. Дещицю з тих, хто зумів пережити Кінець Світу. І по-справжньому залишитися тим, ким вони були до того.

Адже саме їм Було Обіцяно. І саме їх я шукала. І саме їх я знайшла.

Розділ 20

Вітчим упав на підлогу, і вхід до Пекла зачинився.

— Я уб’ю її! Я уб’ю її! Я уб’ю її…

Він підхопився.

— Я це зроблю! Я уб’ю її! — в його очах спалахували червоні відблиски пекельних вогнищ.

— Гробарі!

Але я відійшла вже надто далеко, їм уже годі було мене відшукати.

— Збирачі через… Ет, — він лише махнув рукою.

— Тварюки!

Сотня почвар кинулася через руїни, вдихаючи мої сліди.

— Ні! — його обличчя обернулося на морду чудовиська.

Залізні люди зі своїми величезними кулеметами захистили мене від тварюк, перетворивши їх на пульсуючі, смолисті клапті розірваного на шматки зла.

— Хто? — спитала сторожа біля воріт Замка.

Помах руки — й вони осипалися попелом.

— Я потребую твоєї допомоги!

— Авжеж, — сказала Мачуха. — Що я можу для тебе зробити?

— Мертвяки…

— Ну?

Він поглянув на зомбі, які вовтузилися біля конвеєра. На кавалки мертвої плоті, що повільно їхали на ньому.

— Наказати, щоб дали тобі фартух? — спитала Мачуха.

— Так.

А через хвилинку, стоячи біля цинкового столу:

— Тулуб.

Зомбі підтягли до нього плечі та стегна.

— Руки. Не ці! Оті!

Жилаві руки борця.

— Голову.

Він зшивав мерця з різних частин, закладаючи в нього Зло ще до того, як зробив останній шов на грудях.

А по всьому тому — величезна доза чистого протеїну! Три десятки найбільших шприців, щоб мертвий зробився горою напружених м’язів!

— Підводься.

— Який жах, — посміхнулася Мачуха.

— Твоя правда, — озвався Вітчим, зминаючи та калічачи ударом лице мертвяка.

— Так ліпше.

— Хапай їх, — наказав Вітчим, і створений ним накинувся на чотирьох зомбі, що стояли під стіною.

— И-и-и-а, — і він роздер їх.

— Додаси трохи спритності, та й… — Вітчим нарешті посміхнуся.

— Цікаво, — промовила Мачуха. — Як його називатиме Крихітка?

— Їх, — уточнив Вітчим.

— Їх, — погодилася моя Названа Мати.

— Вона не встигне дати їм імена.

— Ти певен?

— Дай-но сюди, — сказав Вітчим і взяв у охоронця гвинтівку. — Дивись, — і він вистрілив у створеного ним монстра.

— Та-ак, — стиха мовила Мачуха і повторила ще тихіше: — Та-ак…


Три дні він не відходив від столу, створюючи дедалі жахливіших… Звісно, я тоді не знала, як мені їх називати.

Частина сьома «Крихітка та кінець світу-2»

Три дороги. Три наступні кроки: вдарити ногою по каменю так, щоб він полетів та врізався в бляшану вивіску «ВСЕ ДЛЯ ДОМАШНІХ УЛЮБЛЕНЦІВ», нахилитися та попестити квітку; дістати пачку сигарет, відламати шматочок та скурити його.

Ударити ногою по каменю.

— Брринь-дзинь! — задеренчало, зірвався цвях, упала вивіска.

Так розважається Крихітка. Крихітка вийшла погуляти.

Нахилитися до квітки. Найперша квітка в цьому світі. Дрібнесенька, з пелюстками-кульками та глицею листям.

Розламати сигаретку, закурити й сказати:

— Дорога далека. Дорога дуже важка. Але я згодна. Я вирушаю.

Розділ 1

Здоровенні чудовиська Як Мені їх Називати мчали на своїх величезних машинах по руйновищу. На розвалених будинках їх підкидало аж до неба, й обмотані ланцюгами колеса здіймали фонтани із цегли. Ревучи зірваними випускними трубами, вони мчали півколом найжахливішої вовчої зграї.

— Рушайте, — сказав мій вітчим.

Це він майстрував їх упродовж скількох днів.

Безліч здоровенних чудовиськ.

— Ми зараз влаштуємо полювання!


Але я не тікатиму.

Від демонів не втечеш, хоч би який вигляд вони мали. Тим паче від демонів на величезних потворних машинах із потворною зброєю в руках.

— Угу-гу-гу-гууу!!! — ревуть мотори.

Підскік на купі каміння. Тривалий політ дугою, падіння на всі колеса, яке знов підкидає вгору.

Здоровенні руки стискають труби та балки Чудовиськ-Машин. Бандани. Татуювання на лицях, обернених навпаки.

І жодного слова.

Лише втягування повітря та мотання головою:

«Вона там. Звідти чутно її запах».

Кивок головою:

«Туди».

Чорні нитки на рубцях.

— Хот трек, Шуша! — з магнітофонів, якби вони слухали музику. — Муві, бебі! Лізі, бебі! Донт край, бебі! Гей!

— Угу-гуг-гу-гууу!!!

— Угу-гу-гу-гу-гу-гуг!!!

— Угу-гу-гуг-гуг-гуг-гуг!!!

Ще трохи…


Зненацька лагідний жіночий голос:

— Обережно.

Голос дитяти, яке вибралося на уламок плити:

— Дивися!

І чоловічий голос:

— А хто розповість мені віршика?


— Угуг-гуг-гуг-гуг-гуг!

Ближче! Ближче! Та ближче!

А я стою посеред вулиці: неподалік від люка. Розплавлений Вибухом, він наполовину стік у криницю. Мить тому я сказала:

— Чекатиму вас тут.

Діставши пістолет і затиснувши його в руці:

— Ось так…


— Віршика, — мовило дитя.

Його батьки вмостилися поруч, аби послухати.

Наче до них не долітає:

— Угуг-гуг-гуг-гуг-гуг!


— Що ж мені з вами робити? — я заховала пістолет.

Ухиляючись від першої машини, відштовхуюся від перевернутої брівки та вистрибую в порожнечу вікна.

Переверт. Приземлення на рівні. Та, щоб не налякати їх:

— Вітаю.

— Драстуйте, — сказав чоловік.

Жінка посміхнулась до мене.

А дитя сказало:

— А я тебе знаю.

Як повторення шостого дня. Довічним вигнанням із Раю. Щоб знайти новий Рай, де буде місце лише для нього та для неї.

Люди з пустими руками посеред випалено-жовтих руїн.

Вони зуміли залишитися щасливими. Вони були щасливі настільки, що тут не чулося гуркотіння з усіх боків:

— Угуг-гуг-гуг-гуг-гуг!

Тут навіть світило світло. Лагідне й сонячне.

Жовтого. Золотого. Сяючого на сонці бурштину. Горіхового листя, що літає в небі! Світло вітрини нічної кав’ярні, де сидять, тримаючись за руки, пари закоханих. Мільйони свічок вівтаря. Сухі позлітки на банях Храму Любові. Сяйво величного золотого хреста. Воно зігріває все навкруги ніжним теплом чистоти й умиротворення.

Адже цілком байдуже, де починати.


— Ви заблукали? — спитав чоловік.

А я ж прийшла їх порятувати.

— Ви зостались одна?

Я завмерла, вичікуючи, що Машина-чудовисько ось-ось проб’є стіну позад мене.

— Ви можете піти з нами.

— Не бійтеся, вас там ніхто не скривдить.

І їхній малюк дав мені руку:

— Ходімо?

Розділ 2

— То й що? — спитався Вітчим.

— Вона щезла в стіні.

— То пробили б стіну!

— Неможливо, — вони намагалися це зробити, але занапастили дві машини із восьми…


— Вас налякали мутанти? — спитав мене Той, Котрий Почав Усе Спочатку.

— Мутанти? Ну, звісно ж, — зрозуміла я.


— Гаразд, — сказав до створених власноруч мутантів Вітчим. — Йдіть, — і пішов до своїх покоїв.


До своєї квартири, що була така ж, як і колись. Лезом по руці — кілька крапель крові на підлогу. І дві великі почвари. Вони виступили з пітьми. Вони тремтять від нетерпіння.

— Лише піти та подивитися. Лише подивитися і повернутися. Зрозуміло.

Стиха:

— Гррррррр.

— Нумо ж, я чекаю.

Розділ З

Увечері Мачуха надіслала Вітчимові оживленого мертвяка.

«Сподіваюся, вечеря припаде тобі до смаку, — червоне чорнило, м’який пергамент переданого з ним листа. — Бережи себе. Не забувай, що в тебе є я. Твоя Л».

— Вільний, — сказав Вітчим мертвякові, коли той поставив останній судок.

Але мертвяк не ворухнувся.

— Якісь проблеми? — спитав мій Названий Батько.

— Навіщо ви оживили мене?

Що?! Мертвяк заговорив?! Та ще й задає питання?!

— Що ти сказав?!

— Я не хочу служити вам.

— Не хочеш?!

На додачу — ще й оживлений мертвяк.

— Відпустіть мене.

— Звісно, — ошкірився Вітчим. — Священне право вибору. — Він обернув мерця на пилюку.

Одним помахом руки.

I скривившись:

«Кепська прикмета. До чого ж кепська прикмета».


«Дитинко моя, — писав він, — поки ще не пізно зробити твою смерть легкою та безболісною, отямся. Прийди до мене та помри, як належить янголові — сумирно і тихо».

Я переглянула листа. «Не змушуй мене» ніде не було. Дивно.

На другому аркуші:

«Ми з твоєю Матінкою не хочемо завдати тобі лиха. Тому сподіваємося, що ти повернешся сама».

На третьому аркуші:

«До чого така обережність? Навіщо ховатися? Де ти можеш заховатися від мене в тому Світі, що побудований за моїми кресленнями?»

Четвертий аркуш закінчувався словами:

«Не сміши нас».

А п’ятий, розірваний посередині, починався:

«Та подумай про ті сто п’ятдесят тисяч. А втім, я все одно їх знищу».

— Лист? — спитав мене Той, Котрий Почав Усе Спочатку.

— Так, — сказала я та й зібгала аркуші в руці.

— І що пишуть?

— Такий нерозбірливий почерк.

Жмут паперу впав на землю та вмить зробився випалено-жовтим.

Подарунок для Гробаря.

— А що в тебе є?

— Лист.

— Покажи, — і спроквола ворушить губами: — «Дитинко моя, поки ще не…»

— А що означає «Дитинко»?

Розділ 4

Ми простували крізь світло. Крізь світло до світла. До того самого Світла кохання.

Поселення. Місто Перших Живих, котрих я зустріла у Місті Мертвих.

Лише невелика частка тих, які не сподівались Обіцяного, але одержали все.

— Драстуйте, — вони зустрічали мене, повиходивши зі своїх обвитих виноградом осель. Барвисті віконниці, білі стіни, світлі строї. І трава. Всюди трава. Тонкі шовковисті стебла між плитами та камінням бруківки. На очищеній від битої цегли землі. Перші деревця, перший урожай з маленьких грядок. Великі добрі пси та багато усмішок.

— Драстуйте.

До будиночка Тих, Котрі Усе Починали.

Скинути куртку, вмитися прозорою водою, скуштувати свіжого хліба.

— От бачите. Ніхто вас тут не скривдить.

Добро та любов. Світло.


— Я можу вам допомогти?

— Чим?

Грядки полито. Відра наповнено водою. Вінки виплетено. Хлібини витягнуто з печі.

— Можливо…

Ми стояли край берега очищеної від кам’яних стін річки, біля піщаної обмілини, неподалік від човна, що загруз у піску.

— Куди нам плисти?

— Ще тут слід поприбирати.

Перетворити руїни на храми та будинки нового міста.

Посадити силу-силенну квітів.

Було обіцяно Рай. Вони одержали Рай. Але те, яким йому бути, залежить лише від них.


— Твоя куртка.

— А що?

— У неї на спині написано: «Крихітка».

— Це погано?

— Та ні, — посміхнувся він.

А його жінка сказала:

— Ми теж дещо про неї чули. Ти маєш право бути схожою на неї.


Зненацька малесенький вибух у червоно-чорному небі — сонячний полиск та білі хмарини.

На мить.

— Добра прикмета.

— Дуже добра.

Розділ 5

Навіть не замислюються над тим, що вони відбудовують рай. Просто живуть так, щоб не було приводу не посміхатися.

До любові, з любов’ю та в любові.

Біля тихого джерельця:

— Ми тут живемо.

Коли ми сюди прийшли, тут було саме каміння.

— Колись, як ми знайшли одне одного…

Я слухала їх.

— Ще тоді, коли квіти й трави були мертві…

Я слухала їх та посміхалася.

Тільки б вони не сказали:

— Залишайся з нами.

Чому?

Ми відбудуємо світ. Ми зробимо його чистим і ясним.


Я намагатимусь. Я буду не гірша від них. Моя куртка потреться об каміння, коли ми розбиратимемо завали. Мої черевики порвуться. Я викину пістолет на купу старого мотлоху.

А далі що? У цьому справді чудовому світі?

У кожного з них є Вона. В кожної з них є Він. Їхнє кохання дає життя новим їй та Йому, щоб вони могли зустрітися та покохати. Адже найперший світ було створено саме задля любові.

Для Любові, в Любові та з Любов’ю.


— Вовче, давай залишимося тут.

— Так? — він зупиниться в кінці вулички білих будиночків. Там квітують пагорби, а там — порослі вереском гори?

Він навіть бровою не поворухне.

— Я сказала дурницю?

— Ні.

Просто янгол, котрий залишився з людьми, сам стає людиною. І коли приходить Зло, він може захистити від нього інших.

Тож Вовк навіть не наважиться сказати мені:

— Колись потім…

Адже Війна, в якій ми стали на бік Світла, нескінченна.


Ніхто не приводить тебе до Світла.

Ніхто не покладе тобі руки на лоба й не скаже:

— Дивись, — і ти побачиш Божий Образ.

Тебе примусять, розкинувши руки, мов хрест. Тобі подарують канчук, щоб ти виганяв із себе демонів. На тобі можуть випалити тавро й утаємничити в орден чи секту.

Але ти сам обираєш, по який бік стати.

Я хотіла сказати «раз і назавжди». Але життя таке складне. В житті все значно складніше.


— Як Алекс та Інга?

— А як Цвинтарний Сторож?

А як маленька людина у своєму маленькому світі, — вона щоранку знаходить собі янгола?

Кожного ранку брати до рук меч і казати Злу:

— Поки настане вечір, мине ціле життя. Отож побачимо, як ми зуміємо прожити його.

Розділ 6

— Дивися, — огорожа з двома кроликами.

— Ходімо, — усім поселенням випускати в річку дві сріблясті рибинки.

— Обережно, — біля трьох переплетених соломинок майбутнього кубельця.

І щаслива вечеря з добрим і тихим:

— Дякуємо тобі, — Тому, Хто Завжди їх Чує.


І Зло нічого не могло вдіяти з ними. Всемогутнє Зло безсиле перед Істинним Світлом.

Розділ 7

А ввечері в їхньому поселенні засвітилися лампи. Сотні апельсинового-жовтих кульок.

І два перші світлячки цього світу сіли на листочок. І відображення їхнє показалось у краплинах першої роси.

Розділ 8

Увечері вони повели мене у свій Спільний Дім. Будинок зі світлого каменю. Довгі столи, побіля них лави, сцена з піднятою завісою.

Вони збиралися тут кожного вечора. Вони знали, що робитимуть вечорами.


Жінка підійшла до краю сцени.

— Наші малята, — сказала вона, — підготували для вас виставу. Тож вони покажуть її.

Радісні оплески.

— Просимо.

Завіса розсунулась, і я побачила зображену на картоні нічну вулицю, паперове листя на мальованій бруківці, а ще хлопчика та дівчинку. Дівчинку, одягнену в те, що мало зображувати шкіряночку, а хлопчика — в білому, з німбом на дротикові та змайстрованими з цигаркового паперу крильми за спиною.

— Вона була маленьким Янголом.

— Янголом Світлої Любові.

— Вона допомагала подорожнім та оберігала сон дітей.

— Її звали Крихітка.

— Крихітка та її Великі друзі.

— Вовк, Доберман і Лев.

Малюк, що зображував Кота. Малюк в образі Вовка, і малесенька дівчинка, що дуже серйозно намагалася показати, яким старанним янголом я була.

— Подобається? — тихо спитав чоловік, який сидів поруч.

Я згідливо кивнула і підвелася.

— Щось не так?

— Пробачте.

— Вам не сподобалося?

— Я скоро повернуся.


Я вийшла на вулицю й кинулась по ній бігцем. До околиці міста, до руйновищ. На оте, що тихо-тихо:

— Гррррр…

Вітчимові тварюки. Дві з них обережно роздирають кігтями прозору межу. Кордон цього світу.

— Стійте! — я вихопила пістолет.

Але у відповідь лише:

— Гррррр!!!

— Бах! — я стрельнула не зупиняючись.

— Бах! Бах!

Але тварюка вхопила зубами видерту з кордону стрічку.

— Бах!

І я вбила її.

Але тим часом друга тварюка схопила в пащу стрічку межі.

— Бах! — я промахнулася.

— Ммммм.

Мить — і вона зникла в пітьмі.

Кінець. Невдовзі Вітчимові мутанти будуть тут.

«Щодо тих ста п`ятидесяти… Я все одно знищу їх». А все — через єдиний невдалий постріл.


— Котику, я піду до нього.

— Ні, — сказав мудрий Кіт.

— Котику, я не хочу, щоб вони загинули.

Він промовчав.

— Хай краще Вітчим уб’є мене.

— Ти янгол, — промовив Кіт.

— Саме так!

— А коли це так, то захисти їх.


Захистити їх…


Я стала у дверях їхнього Спільного Дому:

— І прийшли Дикі Пси, — виголошував, стоячи край сцени, малюк. — Їхні пащі вкрилися піною. Дикі-дикі Пси…

Я пішла геть.

— Мутанти, дитинко. Тепер великі та люті мутанти.

Я покинула Перше Місто Живих, певна, що мутанти в ньому не з’являтимуться… Чи довго? Цього я не знала.

Тому мені слід було якомога швидше повертатися.

Розділ 9

Як звали ту руду дівчинку? Лола чи Лулу?

Я все одно бігаю прудкіше за неї.


Я бігла через нічні руїни. Цілісіньку ніч.

— Грррр! — безлика тварюка за кимось полює.

Перестрибнути її. На стіну. А коли вона стрибне слідом, зірватися вниз, щезнути в непроникливій пітьмі балкона, зачаїтися між двома вцілілими химерами того самого будинку, до якого мене колись привів мій Названий Батько:

— Тепер ти житимеш тут…

— Здоров, Бу-у, здоров, Боба.

— Здрастуй, маленька Валькіріє.

Стрибнути, відштовхнутися від спини тварюки, що обнюхує мої сліди, та помчати далі.

Бігти аж до світанку.


А втім, ні. Лулу та Лола не були руді. Вони були вогненно-червоні. Як оці очі…


Вискочити на перила. З Верхнього Міста в Нижнє.

Підківки по металу:

— Вжик-вжик-вжик-вжик! — І сніп сліпучих іскор.

Зістрибнути й побачити очі, що світяться червоним.

— Ти хто?

— Я теж тебе не знаю, — Тому, Хто Ховається в Пітьмі. — Ти такий сильний? — і показати йому свій пістолет.

Добрий-добренний Пес.

Лютий-прелютий Вовк.

Мудрий, жах, який мудрий Кіт.

І, звісно ж, З.Ч.

Кого я могла попросити «допоможіть мені» тут? У світі мого Вітчима?

— Це мій Вітчим, і ніхто, крім мене…

Адже це не дитяча забаганка.

Бігти й нікуди не звертати. Бампером, капотом, дахом, неначе сходами. Упасти й прослизнути під днищем сміттєвоза, який став поперек вулиці.

Просто до багаття Мовчунів.

— До…

— Усе гаразд, — сказала я.

— Ро…

— Не треба мене проводжати.

Кілька метрів задки, щоб помахати їм рукою.


Мимо закляклого на роздоріжжі Поліційного Штурмовика, що засліпив мене.

— ЗУПИНІТЬСЯ.

— Я не можу.

— ЗУПИНІТЬСЯ ТА ПІДНІМІТЬ РУКИ.

— Я повернуся. Слово честі, повернуся.

Намагається наздогнати мене, але не рухається з місця.

— ГАРАЗД. МОЖЕТЕ БІГТИ ДАЛІ…


Вітчим пошле Мутантів.

Вони прийдуть у Поселення Білих Будинків.

Я повернуся туди, але там уже більше нікого не…

Мерщій!

Іще швидше!

Нікуди не звертаючи.

Сходами нагору. Підвісним мостом над майданом. Над самим проваллям метро, що стало другим колом пекла.

Вибиваючи замкнені двері. Через прохідне дворище.

— Лічильник Гейгера пам’ятаєш?

— Він тут вибухнув би.

Краєчком величезної прірви. Мимо будинків, що оточили її, гігантську площу. Точніше сказати, те, що від неї залишилося.

У садок, де повно рослин-мутантів.

— На добраніч.

Квітка розмовляє? Квітка завбільшки з двоповерховий автобус?

— Ходи до мене.

— Авжеж.

— Ходи до мене.

— Уже йду.

Світіння в темряві крапель її отруйного соку. Її липучий м’язистий язик.


— Ходи до мене.

— Та скільки ж вас тут?!

— Ходи-но.

— Підійди ближче.


Повз вуличну кав’ярню. Столики поміж двох ліній розвалин. У кав’ярні повно веселих демонів.

Повз Мачуху, вона сидить до мене спиною, за столиком, серед своїх мертвяків.

Повз Вітчима, котрий підійшов до вікна.

Мимо його усмішки:

— Давай-давай, Крихітко, давай.

Вітчим затис у руці принесений йому тварюкою клаптик межі.

— Тільки й того, що провести по ній довгим нігтем і загасити її світло. Та, повернувшись до головного мутанта: — Накажи своїм, щоб зібралися. Незабаром вирушатимете.

Я бігла цілісіньку ніч. Через «по», мимо «під», біля «у». Залишаючи позаду квартал за кварталом.

Розділ 10

— Щоб знищити Місто, треба всього п’ять бомб.

— П’ять? Вистачить і трьох.

— Три — то й три.

Чудові хлопці у військовій формі.

— Та ще по периметру.

— Скільки?

— Штук шість.

Щоб уже нікого не лишилося.

Дорога уперлась у величезну прірву, а за нею тягся той самий обпалений степ.

Я бігла тим степом, вигнутим по небокраю.

Я летіла до пагорбів, сподівалась побачити за ними.

Я вихопилася на пагорб та побачила те, що хотіла — табун старих ваговиків та їхніх Пастухів, котрі опиралися на свої вогнемети.

Здоровенні ваговики пожирали асфальт, спроквола ворушачи щелепами.

— Хрум, хрум, хрум, — метр за метром, як колись тисячі кілометрів доріг.

Пастухи динозаврів, пастухи мамонтів, пастухи старих ваговиків.

— Маленькою дівчинкою з поселення, що принесла мед, молоко та спечений уранці хліб? — спитав мене Пастух.

— Крихіткою, котра шукає свою подругу.

— Угу, — сказав мені Пастух.

— То як вона?

— Та непогано, — відповів той.

— Де вона?

— Біля водопою, — коло вивернутого бака заправки повільно п’є каламутний та гіркий бензин.

— Я зачекаю її?

— Ні, — відказав Пастух. — Он вона…

І я погукала:

— Машинко!

І вона стала на пагорбі, завмерла й примружила фари, а далі повільно рулила до мене. Мов нескорена хижачка, мов сторожовий пес табуна ваговиків. Сама знайшла пастухів, сама лишилася коло них і тепер сама вирішує, чи бути з ними й надалі.


— Машинко, — вона зупинилася поряд зі мною.

— Здрастуй, дівчинко.

— Я прийшла по тебе.

— Я мала надію, що ти згадаєш.

— Ти мені потрібна.

— Я знаю, — нарешті вона посміхнулася, підморгнула до мене й показала правий бік. Там глибоким слідом від кігтів було написано: «Крихітка».

— Дякую, — сказала я.


— Рушайте, — наказав Мутантам мій Вітчим.

— Мутанти? — перепитала Машинка. — Який дивний світ.

Мутанти на своїх величезних Машинах-Чудовиськах.

— Машини-Чудовиська?

Я посміхнулася.

— Та ні, — сказала Машинка. — я не шукатиму серед них нареченого.


Мутанти їдуть нищити поселення з Білого Каменю. Крихітка їде, щоб не дати їм це зробити.

— Захистити їх, — сказав Кіт.

— Я спробую.

— Знищіть їх, — наказав Вітчим. — Усіх. До ноги.

Розділ 11

— Таточку.

— Татуську.

— Мій най-най Названий Вітчим.


— Йому наказано знищити тебе.

— Що ж, нехай, — сказала я.

— Це серйозно, Крихітко, — промовив Кіт. — Кінчилися розваги.

— Як?!

— Так-так, Крихітко.

— На жаль.

— Усі до останньої?

— На жаль, так.


— Таточку, ми більше не розважатимемося?

— Досить, — сказав мені Вітчим.

— Але ж таточку…

— До Мутантів, — відповів він.

— До Мутантів? Що ж, гаразд.

— Ну, то поїхали?

— Поїхали.

— Тоді тримайся.


Чи можуть янголи слухати співи музик, які розмалювали себе білим та чорним, виконуючи ними самими вигаданий ритуал вшанування Зла? Слухати співака Довгий-Довгий Язик?

Можуть. Якщо їх розізлити.

Адже якщо Зло може любити, то іноді навіть янголи можуть злитися.

Але я не мала злості. Просто часом «Король нічного світу» означає те саме, що вирушити на війну.

Тим більше, шо моя Машинка все одно не слухала іншої музики.

Розділ 12

Намалювати карту міста. Скласти її вузькою гармошкою, а коли треба — добути з-за халявки черевика та розгорнути.

— Вони вирушать звідси.

— А ми — ось тут, — скаже Машинка.

— Перестрінемо їх отам?

— Кепське місце.

— А де ліпше?

— Ось поглянь…


Величезні Машини-Вбивці. Жахливі Машини-Хижаки: одна попереду, ще дві — одразу за нею — загородили собою всю вулицю. З оглушливим ревищем ламаючи стіни, перекидаючи ліхтарні стовпи летять, мов шалені, й земля здригається від каменепаду, що супроводжує цей рух.

Кінець. Їх уже ніщо не зупинить.

«Уперед».

«Та ми саме туди їдемо».

Але ніч.

Крихітка навіть почала трішки нудитися, виглядаючи їх на роздоріжжі. Машинка дрімає. Крихітка сидить скраєчку біля купи каміння.

Ще один поворот, і вони увірвуться в Поселення Тих, Котрі Вирішили Почати Усе Спочатку. Ще один поворот — і Мутанти побачили Крихітку. А Машини-Чудовиська загальмували, штовхаючи одне одного. Вони побачили розбуджену їхнім скреготом Машинку.

— Ти не спала? — вона позіхнула, показавши зуби-ножі та рожевий язичок, і ну потягуватися, потягуватися…

— Вам чого? — спитала вона чудовиськ.

— Е-е-е.

— И-и-и.

— У-у-у.

— Ну що ж ви? — вона розмовляла так лагідно, що вони ступили крок.

— И-и-и.

— Е-е-е.

— О-о-о.

— Які ви дужі, — мовила Машинка. — До чого ж ви величезні. Справжні… Не так, найсправжнісінькі… — вона посміхнулася, всіляко виказуючи, що захоплена ними.

А я бачила крізь бічне скло, як повільно ввійшли кулі в багатоствольний кулемет. Як вона обережно розпростує стрічки, сплетені з металевих кілець та бронебійних патронів. Як здригнулося її кермо за мить до:

— Тра та-та-та-та-та!

Засліпивши чергою. Не чекаючи, доки перше чудовисько впаде на черево. Не зупиняючись, одразу по другому:

— Та-та-та-та!

Розвалюючи його навпіл. І по третьому Автомобілю-Монстру:

— Тра-та-та-та-та!

По його морді, що спливала кривавою слиною.

А за одним заходом і майже всіх мутантів, проте залишивши й для мене кількох. Недаремно ж бо я вихопила свого пістолета.


— То як ти хотіла їх назвати?

— Їх? — здивувалася Машинка. — Кого їх?


— Це Машинка, — відрекомендувала я. — А це Люди, Які Почали Усе Спочатку.

— Дуже і дуже, — сказала вона.

— Нам теж вельми приємно.

А вночі вона стала поміж ними й мутантами, котрі надійшли одразу з п’ятьох сторін.

Розділ 13

Ми з Машинкою метаємося між кордонами поселення, щоб не дати звузитися колу між Мутантами та людьми, які зібрались у Спільному Домі.

Мутант із величезною, здатного розчавити самою своєю вагою, гвинтівкою.

— БББАААХХХ!

Куля обертає білий будиночок на купу випалено-жовтого пилу. Крихітка, стиснувши пістолета обома руками:

— Бах! Бах! Бах!

Наступна куля проштовхує попередню.

— Бах! Бах!

У голову нового Монстра?

— Бах! Бах! Бах!

Машинка перестрибує через величезну кулю та стріляє у відповідь:

— Тра-та-та!


Тільки Крихітка й тільки її Машинка — проти сотні Мутантів та десяти Чудовиськ-Машин.

Мутанти з п’яти сторін.

І люди посеред свого палаючого Раю.

Машинка та Крихітка одразу в багатьох місцях.


Одразу в багатьох місцях. Так швидко, що дві кулеметні черги склались у вогненний хрест.

Так швидко, що одразу кілька пострілів злилось воєдино:

— Бах!

Але Мутантів було так багато, і вони все йшли та йшли. А Вітчим зробив їх такими, що самим простим:

— Та-та-та!

Чи самим простим:

— Бах! — не можна було їх убити.

Вгативши в Мутанта кулю, ти тільки примушувала його повернутись у твій бік.

А в деяких, ще добре, що не в усіх, посаджене в плоть зерно кулі проростало новим жахливим тулубом або парою нових жахливих рук.

І коли б Машинка та Крихітка не були одразу в багатьох місцях. Коли б, відбігаючи від Машинки, я не прибігала до неї, такої ж. Коли б не гукала сама до себе:

— Егей! — та коли б не прикривала сама себе…

Але Мутанти стріляли так влучно, і я бачила смерть двох машинок та чотирьох пійманих на постріл Крихіток.

Доводилось кидатися ще прудкіше. Доводилось одразу бути ще в більшій кількості місць.

І вбивати.

— Убивати?

— Убивати.


Здоровенний Мутант, шестеро рук, отже, я поцілила в нього двічі, схопив мене за ноги й підняв над землею.

«І що в ній такого?» — він зазирнув мені в обличчя. — «Нічого», — збираючись розірватися навпіл.

— Тобі допомогти? — спитала Машинка.

— Якщо неважко, — сказала я.

— Та-та-та! — черга відтинає його великі руки.

— Та-та-та! — обережно підхоплює мене на свої кулі. Дає змогу відштовхнутися й стати на рівні.

— Та-та-та-та-та-та-та-та-та-та-та! — вбиває його.

Вибух, гуркіт, порохнява. Два білолицих від пилу Мутанти ступили в руїни білого будиночка.

— Бах! — здійнявши хмаринку білого пилу на грудях одного.

— Бах! — здуваючи білу пудру з чола.

— Крихітко! — але Машина-Чудовисько розчавила мене величезними гусеницями.

Однак я приволочила з-за рогу важелезну, взяту в мертвого Мутанта, гвинтівку:

— Я скоро віддам, — і вдарила ногою пусковий гачок:

— ГАХ! — і перетворила Машину-Чудовисько в надгробок для вбитого янгола.

— Спи, Крихітко, спи. Гарних тобі снів.


— Чуєш музику?

— Флейту? Так.

Вони — ті, що зібралися у своєму Спільному Домі, не могли нам допомогти. Але вони оплакували смерть кожної з нас.

А ми воювали. Ми билися. Й одна Машинка просила іншу:

— Дай двійко стрічок.

— Лови.

І сидячи навпочіпки та прихилившись спиною до стіни, Крихітка дмухала на кулю, перед тим як зарядити нею свій пістолет.

Клацне затвор, і пістолет навколо пальця: вперед-назад-вперед. Якби була кобура, я запхнула б його в кобуру.


Раптово по-звіриному заревла сигнальна труба:

— Вау-вау-вау-у-у-у-у!!!

— Вони відходять! — гукнула я.

— Але вони скоро повернуться, — мовила Машинка.

— Але ж ми…

— Наступного разу ми навряд чи їх подолаємо.

Авжеж. Якщо їх буде бодай на п’ятдесят більше.

— Нам потрібна допомога, — сказала Машинка.

— Я спробую, — пообіцяла я.

— Тільки поквапся.

Але перед тим, як покинути Машинку, я тричі оббігла довкола селища, залишивши біля неї п’ятнадцять мене.

Розділ 14

Місто, В Якому Я Народилася, — тепер Місто, Зруйноване Вибухом.

Щоб упізнати руїни, я зажмурювала очі. Тут була стіна прохідного дворища, отут росло дерево, отам стояв будинок — на розі двох вулиць одразу, з башточкою та арками гострих вікон. Відкрити очі та побачити руїни.

— Отже, тепер сюди.

Тут був пам’ятник, хтось стояв, зіпершись на тростину. За ним здіймався будинок, його три поверхи були відведені під магазин.

Я розплющила очі й побачила оплавлену купу бронзи та порожнечу на п’ять кварталів уперед.

— Туди.

Туди, де колись була база Бойових Роботів.

Колись давно. Тепер навіть не руїни, а прірва після однієї з численних бомб.

Я розплющила очі та вгледіла базу. Споруджена для трьох тисяч років, вона витримала свій перший вибух, навіть не забруднившись гаром.

Але на базі було порожньо.

Розділ 15

Табличка:

Мінне поле!!!

А під нею табличка:

Небезпечно!!!

Я навмисне стрибала посеред мін.

— Дадах!

— Дадах!

— Дадах!

Я сподівалася, що вони відійшли недалеко.

Що котрийсь із них, той що крокує останнім, зупиниться, прислухається, озирнеться і скаже:

— Це в нас.

І їхній здоровенний командир, сяючи новим металом, з нашивками «роби, як я», «тихо», «по одному», «ліворуч», «праворуч», «уперед», притисне одразу три пальці до своєї руки, озвучить нашивки, до яких доторкнувся:

— Троє повертайтесь. Перевірте, що там та як.

— «Троє» «Праворуч». «‘Праворуч». «Увага». «Тихо». «Вперед», — указівний палець до зап’ястка: — «Дві з половиною години», — та помах рукою на себе: — «Наздоганяйте нас».

І тоді я привела б бодай трьох — двох автоматників та робота з великим кулеметом.

Але ніхто не почув мене, хоч я підірвала всі до однієї міни.


Пухнастий пил на підлозі. Від порога до найдальшої стіни ангара — до порожніх пірамід для гвинтівок.

Вони пішли ще до Вибуху?


Відчиняю шафку. Другу. Третю. Ще одну. Всюди порожньо.

Де тверда грудочка жуйки, де порожній футляр з-під медалі, де гільза з пробитою капсулою, з надряпаною на ній датою:

«3.06»

Лише в одній шафі я знайшла форму. Лише в одній клапті від потертих нашивок складались у слова: «Крихітко, як там справи?»

Я розклала на столі валізу та засунула в неї все, що знайшла в шафі. Я обійшла зусібіч ангар і побачила єдиного Знищувача Танків та три сотні зарядів до нього.

Почепити валізу на спину. Підкласти Знищувача собі на плече.

Хитнутись та видихнути:

— Ох, — під вагою трьохсот кілограмів.

Пригнутись і податися вперед.

— Пусте, — сказала молодому солдатикові Крихітці бувала Крихітка-сержант. — Пусте. Важко лише спочатку.


Було важко впродовж усіх вісімдесяти тисяч кроків.

Розділ 16

Знаєте, як полічити кроки?

— Двадцять тисяч чотириста сімдесят шість, — здмухнути краплину поту з носа. — Двадцять тисяч чотириста сімдесят сім, — захитатись у такт із кроком, уткнутися жерлом Потрошителя Танків у стіну й лише після цього впасти. — Двадцять тисяч чотириста сімдесят вісім. Двадцять тисяч чотириста сімдесят…

А якщо збитися з рахунку — то повернутись назад і почати все спочатку?

Розділ 17

Огорожа з металевої сітки. Невже я все-таки дійшла?

Іржа. Я всього-на-всього зачепила огорожу, і з неї посипався сніг — від стовпа до стовпа. А далі з них посипалася ще й іржа.

Через внутрішній двір з будинками довкола. Оця купа землі колись була квітником, і я тоді вибирала з неї білі корінці. Отой риштак при вході поставили вже потому, як я пішла.

— Отже, я недарма несла тебе так далеко. — Я просунула голову під ремінь знищувача танків і стала так, аби позаду не було стін, та вистрелила по риштакові.

Величезна куля. Їй було замало одного ряду пруття, тож вона полетіла далі коридором, вибиваючи двері та все, що траплялося на шляху.

— Бенц! — двері до приймального відділення. — Бенц! — двері звідти.

Завернути ліворуч і далі коридором: — Бенц! Бенц, — із поверху на поверх.

— Бенц! — вибити останні двері перед пожежними сходами.

— Бенц! — останній люк.

І здійнятися високо в небо та зависнути в ньому на мить. Зависнути в ньому і впасти.


Безлюдна будівля. Безлюдні оббиті повстю коридори. Безлюдні палати за віконечками залізних дверей.


«Будинок Скорботи»

Написано при вході.


«Дім Божевільних»

Я знала, як тлумачити слово «скорбота», адже колись мене намагалися тут лікувати, Вітчим намагався за мною тужити.


Він лежав так само, як тоді, коли я його покинула, і ковдру було підгорнуто так само, як я підгорнула її тоді.

Величезний Зламаний Робот. Він спав, немов нічого не сталося. Не йняв віри, що трапилося.

Поставити знищувача в куток, вивільнитися від шлейок валізи й стати навколішки поблизу ліжка.

— Вітаю, — тихо-тихо, аби вловити, як попрямує струм по його проводах, як зашурхотять його плати, як неголосно вдарить противага, поставлена йому замість серця.

Кілька секунд нескінченності. А тоді він розплющить очі.

— Вітаю.

— Я все ще хворію.

— Не думаю.

— Точно, — мовив Зламаний Робот і стиха вимовив: — А.

— Е, — це означало «ні». — Ходімо до вікна.

— Е, — і що я за ним побачу?

— Ходімо, А.

— Е, — я досі хворію.

— А! Ну ходімо ж!

Він підвівся, повторюючи:

— І що я побачу…

Та й завмер. Бо побачив Зруйноване Місто.

— Я хворий?

— Звісно, що ні.

— Мені треба одягтися.

Я розпакувала валізу.

— Відвернутися?

— Як хочеш.

Затягнуто всі паски. Клацнула липучкою кишеня. Ріжечок косинки зав’язано вузлом і розправлено так, що вона заблищала, мов гартована криця.

— Коли б іще знайти…

— Знищувач?

Він ствердно кивнув, а я посміхнулася.

Він ніколи не побачить синців на моїх плечах, ніколи не дізнається про те, як один крок може коштувати цілого життя, коли ти несеш таку зброю.


Він скаже:

— Чудово, — і смикне затвор.

Патрони! Звісно, ж, я принесла їх.

Тож зарядивши «знищувач». Бойовик Робот покладе у вухо навушник, надіне на око приціл, підтягне до рота тоненький провідець-мікрофон:

— Мисливець п’ять викликає базу.

— Там нікого нема.

Він не чує мене.

— Мисливець п’ять викликає базу. Мисливець п’ять… Мисливець п’ять… База, озвіться до мисливця п’ять. База, відгукніться…

— База чує тебе, Мисливцю п’ять.

— Хто це?

— Мисливець Дев’ять.

— Мисливцю Дев’ять, умикайте маяк, ми вирушаємо до вас.

— Умикаю.

— Роботе, — сказала я, — але ж Мутанти в іншому місці.

— А якщо їх буде триста? Просто так загинути — нема сенсу. Гинути варто лише тоді, коли є хоч відносний шанс на перемогу.


— Але Роботе!

— Який сенс гинути просто так?

Він закинув на спину знищувача.

Крокував так швидко, що я ледве встигала за ним.


А там Мутанти знову пішли в атаку. І п’ятнадцять залишених мною Крихіток; хто впав, хто присів навпочіпки, хто зіперся спиною в кордон Поселення Білих Каменів.

Кожній із них я дістала доволі патронів.

Поряд із кожною з них билася моя Машинка. Кольори на смак: білий, бузковий чи голубий…

Тож на момент, коли в Мутантів уже нікому було грати відбій, оскільки не було кому відступати, остання Крихітка прошепотіла до моєї Машинки:

— Я зробила все…

— Я знаю.

— Я зробила все, що…

— Я знаю. Мовчи.

— Я зробила… — і померла.


А Робот ступав по камінню.

— Мисливцю Дев’ять, ви де?

— Мисливцю П’ять, уже близько.

— Вже недовго, — сказав мені Робот.

— Авжеж, — я мало не зашпортнулася об перший труп.

Розділ 18

Лише коли перейшли широке поле трупів, ми побачили їх. Роботів та їхню нору-оселю — транспортний літак, що увіткнувся носом у розколотий до самісінького підґрунтя пагорб. Це був найбільший з усіх бачених мною літаків.

Кулеметник із охорони, з сигареткою з покришених мікросхем. Мисливець Дев’ять замість загиблого командира. Семеро вцілілих Роботів захищають свій новий дім — скупчення зірваних при падінні контейнерів — нори, ходи та печерки в порожнечах, що правили їм тепер за житло.

Ми пройшли мимо кладовища, де Роботи поховали своїх друзів, комп’ютери, що загинули в катастрофі, автопілота, який згорів.

Ми підійшли до літака, і це відобразила заклепка на крилі. На ньому можна було б вибудувати заново ціле місто. А якщо дійти до самого кінчика хвоста, то побачити край землі та голову черепахи, яка її тримає.

Семеро вцілілих Роботів біля відкритого вантажного відсіку обережно спускали на землю шістнадцятий контейнер.

А коли опустили, вишикувалися в ряд, і Здоровенний Мисливець Дев’ять доповів Здоровенному Мисливцеві П’ять:

— Ваш наказ виконується. Дозвольте продовжувати?

— Продовжуйте, — сказав мій Зламаний Робот.

Виявляється, он хто в них командир.


Вони розвантажували контейнери, а вартівник подав мені сигарету, що чадила пластиком, і спитав:

— Хочеш?

— Дякую. Ліпше візьму свою.

Я вмостилася в затишному колі мішків укріплення, і невеликий комп’ютер понюхав мисок мого черевика. Його провід гойдався, мов хвіст. А коли я попестила його, він написав:

«Крихітко… Комп’ютер любить тебе».

— А чим пахне твій дим? — спитав мене кулеметник.

— Травами, які тут більше не ростуть.

— Такий запах мав дим в отих, котрі прийшли до нас ген звідтіля.

Тепер вони були всі мертві.

— Вони часто ходили до вас?

— Тепер уже ні. А колись ми тільки те й робили, що воювали.


Волаючі в Темряві першими натрапили на Роботів, їхні пронизливі крики закликали сюди Гробарів та Збирачів Сталевих Черепів.

Хвиля за хвилею. Так само, як хвилі Мутантів накочувалися на Місто Білого Каменю. Пітьма, освітлена пострілом. Ніч у вогні кулеметних стволів обертається на пекло.


Я побула тут, поки стемніло, а вночі Мутанти знову збиралися нападати.

І я сказала до Робота П’ять:

— Ми запізнюємося. Нам слід поквапитись.

А він одказав:

— Смерть заради смерті не має сенсу.

І щосили потягнув до себе гайковий ключ.

Якби десь облаштували музей ключів, то цей гайковий ключ лежав би у відділі «Мамонти».

Але мені було не до сміху.

Ніч. Майданчик із безлічі сталевих плит. Прожектори периметром. Та Роботи, які складають із того, що було сховане в контейнерах, Дещо, — йому допоки важко дати назву.

Вони працювали вже не одну годину, без відпочинку та уповільнення темпів. Лише екрани комп’ютерів, що відповідали за складання Чогось, наказували їм:

— Наступний блок у контейнері чотирнадцять дев’ятнадцять сто вісім чотири-біс, і зафарбовували на кресленнях Чогось вмонтований блок у зелене. А над ним надбудовували червоні лінії блока. — В контейнері дванадцять двадцять сто десять…

Та сама — величезний екран — вся безмежна карта Мертвого Міста. Сірі крапки — Оживлені Мерці, зелені крапки — Мисливці на Мерців, безліч голубих крапок — примари. Бойова колона червоних вогнів, що лежить до білих крапок — найбеззахисніших від усіх, до помаранчевої крапки — моєї Машинки-Мутантки.

— Роботе!

— Ще не час.

— Не час? Залізний упертюх!

— Не час, — мовив Слідопит Двадцять Сім.

— Як собі знаєте! Але якщо про «вмирати», то ліпше вже померти, знаючи, що виконав усе, аніж потім жити з усвідомленням, що не зробив того, що міг! — гарячкувала я.

— Крихітко…

Але я побігла.

Я не хотіла, щоб люди, які знали, що таке благо дотриманих Обіцянок, були вбиті. Щоб моя Машинка загинула, не дочекавшись мене. Я знала: ліпше загинути, аніж потім згадувати червону кров на білому камінні.


Тож я бігла. А коли збагнула, що можу не встигнути, розпростала крила.

Розділ 19

Чотириста сорок чотири люті Мутанти, в кожного — кістяк і плоть двадцяти мертвяків, наближалися до Міста Білого Каменю, знаючи, що цієї ночі вони вже напевно зрівняють його із землею.

Їхня бойова сурма вищала:

— Вау-вау-вау-у-у-у-у!!!

Стяги з людської шкіри.

Курок, зігрітий гарячою рукою.

Уламок сигари в пальцях їхнього ватажка.

Розділ 20

Дві миті очікування. Без руху, не заглушаючи моторів.

А далі — вогненна дуга затиснутого в пальцях недопалка сигари:

«Вперед».

Ніщо вже не могло зупинити їх. Та й нікому було їх зупиняти, — хіба що моя Машинка, вона спокійно змирилася зі своєю долею — до останнього бути серед руїн.

Оглянути руйновище й сказати:

— Що ж. Ви побачите мою смерть.

— Ми бачили стільки смертей, що твоя…

— Я покажу вам те, що ви затямите навік.

Обмаль стрічок.

Та вже як є.

Вона чекала їх, а вони на своїх гуркотливих Машинах-Чудовиськах навіть не збиралися зупинятись. Одне чудовисько підімне її та зробить коло, решта помчать далі.

Стяг із людської шкіри. Багряне світло безлічі фар.

Обмаль стрічок, а, крім того, Машинка вичікувала, коли зможе стріляти впритул.

Вона просто вичікувала.


Я склала крила. Я встигла.

Тепер ми могли померти удвох.

Я опустилася на розкришений Машинами-Монстрами асфальт і погукала:

— Агов! — я дала можливість Мутантам побачити мене.

— Куди ж ви? — гукала я. — Адже вас послано вбити мене!

— Вітаю, Крихітко! — Машинка говорила до мене через Мутантів, які відділяли нас.

— Вітаю, Машинко!

— Повернулася, щоб померти?

— Щось таке, — гукнула я. — То що ж, багаторукі, вам-бо велено починати з мене?

«А й справді», — кивнув Головний Мутант.

Сигара по колу.

«Розворот — і знищити її».

І знову дві миті очікування. Якраз досить для того, щоб я могла натішитися.

Чим? А тим, що трапиться через мить.

— Ви готові? — спитала я.

Я бачила, що вони готові.

— Тоді знайомтесь! Це мої друзі — Роботи!

Випалюючи все довкіл, нестерпно-біле електричне світло.

Вони встигли.

Вони все-таки мали слушність. Померти ні за цапову душу — навіщо?

Вони працювали цілий день та цілу ніч і склали велетенську бойову башту. Не меншу за їхній вантажний літак. І тепер вона стояла позад мене, така величезна, що мутанти враз стали схожі на збіговисько потворних карликів.

— Хто кого здивував? — спитала Крихітка.

— Здається, що ти — їх. — мовив Войовий Робот, котрий зупинився поряд зі мною та назвав себе «П’ять».

Він махнув залізною рукою, і сто кулеметів за сім з половиною секунд…


— То здрастуй, Машинко.

— Що-що, а це ти вмієш, — сказала вона.

— Так вийшло, — я намагалася бути стриманою.

Але ця моя стриманість була надто потішною.

Розділ 21

Я познайомила людей, Котрі Почали Усе Спочатку, з Роботами, які займалися тим, що й колись.

— Ви залишаєтеся з нами? — спитала я.

— Не знаю, — відповів Мисливець П’ять.

— Я прошу тебе.

— Але я не знаю.


Ті, Котрі Почали Усе Спочатку. Найдобріші з усіх людей, яких я тільки знала.

— Ми відбудуємо все заново, — немовби вибачалися перед Роботами. — І там на пагорбах ростимуть квіти. А на отих горах цвістиме вереск.

— Ми зведемо для вас будинки.

— Якщо вам захочеться лишитися.

Вони нагодували Роботів вечерею.

Здивовані Роботи. Перша в їхньому житті вечеря. Тендітні дерев’яні виделки в їхніх залізних руках.

Вони посадовили їх у першому ряду свого Спільного Дому, і маленькі дітки показували їм виставу про те, як солдати повернулися з війни.

Кожного Робота запросили до одного з Білих Будинків, і вони ночували там. А вранці жінки приготували для них молоко, мед та вінки з польових трав.

Жоден городянин не докладав ніяких зусиль, аби залишити їх. Вони просто вміли любити. І вони просто любили Роботів. А їхня любов була така потрібна Роботам.


— Ми залишаємося, — сказав мені Мисливець П’ять. — Ми житимемо з ними і захищатимемо їх.

— Назавжди? — спитала я.

— Допоки в цьому буде потреба.

— Дякую, — сказала я.

Я знала, що так буде.

Недаремно давали обіцянку Ті, Котрі Ніколи Не Беруть Своїх Обіцянок Назад.

— Ти теж залишаєшся? — спитала я Машинку.

— Ні.

— Але ж тут рай.

— Мій рай — на Асфальтових Полях. Я пастиму Старі Ваговики.

— Прощавай?

— А хіба ти мене забудеш?


Я махала їй, обіпершись на Знищувача Танків із червоною квіткою в жерлі, аж поки вона зникла.

Розділ 22

Найкращі Вітчимові Мутанти. Найлютіше Зло, будь-коли створене ним із плоті.

Звісно, він лютився.

Звісно, він одіпхнув Мачуху, котра намагалася йому запропонувати…

— Цить! — закричав він.

І повернувся до мене:

— Ти підла погань!

— Убити його? — спитав мене Робот.

— Не треба, — сказала я.

Адже це був Названий Батько.


— Убити його? — спитав Робот.

— Ти ще згадаєш про це, — пообіцяла Вітчимові Мачуха.

— Таточку, — посміхалась я та махала йому рукою.


— Що ж, — сказав Вітчим. — Адже я можу придумати щось іще.

Вітчим, який ледь не прибрав з лиця машкару.

Насилу стримавши гнів.

Вітчим, який сказав…

— Досить, — мовив Той, Що Сидів На Троні. — Вже нам пора убивати.

Він не сказав «один одного», але це було й так зрозуміло.

— Не бійся, — устиг прошепотіти мені Кіт.

— Не бійся, — сказав мені З.Ч.

А Той, Що Сидів На Троні, промовив:

— Я втомився від вас.

І світ рухнув. Він просто зник, з усім тим, чим був наповнений.

Залишилися лише Крихітка та Вітчим — і ті падали в чорну порожнечу. За безліч кілометрів одне від одного.

Частина восьма «Крихітка й ніщо»

Ми могли падати довго. Падіння тривало довше, ніж життя.

Розтанути й стати Нічим.

Падати в Ніщо, не відчуваючи падіння.

Неспроможні наблизитися чи уповільнити політ.


І раптом сірий човен, а в ньому Мачуха у сірій одежі з попелу.

Опустити руку в Ніщо та примусити його сколихнутися брижами чорної води. Впіймати Вітчимові пальці.

Доторк.

І він перестав падати.

Він підтягнув себе до човна.


А я падала далі, аж поки стала крапкою, а човен став Нічим.


Я летіла в Ніщо, знаючи: воно ніколи не закінчиться.

Я летіла в Ніщо, й воно проникало в мене. Крапля по краплі всмоктувалося в пори. З кожним рухом повік.

Я летіла в Ніщо, але човен уткнувся в берег, і я впала на дно останнім осіннім листком.

Розділ 1

— Егей, — ледь чутно покликала я.

І ще тихіше:

— Е-ге-гей.

Я знала, що я тут не сама.

Але в цій непроникній чорноті я не бачила навіть своїх пальців.

Я піднесла їх до обличчя. Відчула запах металу та пороху, але я не бачила їх. Я лише знала, що вони є, так само, як знала, що тут є ще хтось, і що він — геть поруч.

Я ступила крок. Тут не мало значення, куди ти йдеш. І він ступив крок за мною. Немов по снігу:

— Рип-рип.

Важкий, але дуже прудкий.

— Гей, — я повільно дістала запальничку, — ти хто?

— Клац, — відкинула ковпачок і почула різкий звук його випущених кігтів.

— Он як? — хоч я намагалася бути сміливою, проте нишком сховала запальничку і потягнула спроквола за…

— Ррррр!

Я вирішила не шукати пістолет.


— Я можу приручити тебе?

Він не озвався.

— Як бажаєш, — промовила я.

І повернула вбік, а він тим часом уже стояв позад мене й теж зробив крок убік:

— Рип-рип-рип-рип…

Скільки ж це в нього лап?


Я пішла крізь Ніщо.

Упустити що-небудь — байдуже, що саме, нагнутися, простягти руку та враз утямити, що твої ноги стоять серед порожнечі. Ступнути крок, зашпортнутися, впасти, летіти впродовж двох тисяч років і чекати, коли чий-небудь сон, чий-небудь задушливий кошмар не створить нове дно.

У своїх найжахливіших снах я вже бувала тут кілька разів.

Спиш, немов поринаєш у найкошмарніший жах. Через миттєву смерть. Твоє несамовите:

— Аааааааааааа!!! — й одразу виринаєш та пробуджуєшся. У найжахливішому з усіх. У най-найжахливішому.

Кошмарний сон? Жахні тіні навколо тебе. Холодний піт? Страх і холод порожнечі.

— Я бачила смерть?

Ти побачила те, що є довкола кожного зі світів, — оте Ніщо, яким заповнено безмежність. Порожнечу, заселену тварюками Пекла.

І я йшла крізь нього, і якась почвара невпинно ступала слідом.


Я сиділа на валуні порожнечі, а вона ходила кругом і шаруділа довгим хвостом.

Я повернула назад, і вона — за мною.

Я побачила на овиді страшних вершників зі смолоскипами в руках, вони освітили й мене кволим відблиском смолистого вогню.

Страшні вершники на жахливих створіннях. Нехай недовго, але якесь світло. Однак я не зважилася подивитись назад, боялася, що тварюка за моєю спиною буде надто потворна.

Я побачила смолоскипи й зажмурила очі, аби знову пірнути в темряву. І раптом сосни! Височенні чорні сосни. Що не корінь — нора. Луска від кори, мов провалля океану. Я уявила, хто живе під ними, і в ту ж мить відступила назад.

— Рип, — тварюка теж зробила крок, і ми на цей її крок стали одне до одного ближче.


— Ти кудись ведеш мене?

— Рип, — за лівим плечем.

— Я можу відпочити?

— Рип-рип-рип, — іззаду.

Я присіла, й одразу жахне:

— Ррррррр…

Отже, слід підвестися.

— Я стою, — анішелесь. — Егей, де ти? Мені знов рушати?


Це справді нічна моторош.

Он, кружляючи та розхлюпуючи чорноту, підсвічена сяйвом з вікон будинків навпроти, прохромлює порожнечу Нічого людина.

Страшний сон.

Крик і неспромога розплющити очі, але при цьому бачити чудовиськ, що обступили тебе, мов колодязь.

А ось іще один. У страхіття пекла й одразу назад. Кометою, що оживлює монстрів.

І знову — лише Ніщо.

— Мені йти далі?

— Рип-рип.

— Ну, як собі хочеш. Я можу йти ще дуже довго.

Розділ 2

Навіть найцілковитіша порожнеча ніколи не буває порожня.

— Плагіат.

Плагіат? Один із найголовніших законів світобудови не слід називати плагіатом. Не слід. Ніколи й ніде.

Розділ З

Порожнеча ніколи не буває порожня.

Фіранка з винних корків.

Мільйони свічок, що упродовж тисячоліть злежалися в парафіновий моноліт, — єдине нагадування про зниклий і нині безіменний світ.

Кратер, неначе обличчя, повернуте до порожнечі.

По стінах та по дну каньйону — обличчя із зашитими повіками.

Зграя хижаків, які плазують на животах без форми. Рикання чудовиська за моєю спиною. Знову — цілковита темрява.

А проте, жодна порожнеча не буває порожня.


Падіння людини, яка бачить нічний кошмар. Пірнає, заглиблюється й одразу назад…


Я не враз утямила, що ми тепер простуємо підземеллям. Порожнеча під ногами перетворилася на камінь плити, а довколишні стіни відлунювали кроки, розсилаючи їх у шахти та коридори.

Ударити підківкою об кам’яну підлогу та викресати стільки іскор, щоб побачити Покинуте Місто.

Ні, місто було заселене. Просто цей, найнижчий з його рівнів, укладався людьми вкупі з усім нагромадженим людським злом, тут, за сто сорок кілометрів від нової землі. І Ніщо захопило його, воно заповнило та оживило все зло, до останньої краплі.

Дивно бачити не небо, навіть не порожнечу, а плити — бетонні плити з пучками коріння в щілинах.

А в усьому іншому — найзвичайнісіньке, лише покинуте Місто: вивіски магазинів, ряди припаркованих автомобілів, закапелки, роздоріжжя, реклама та світлофори.

Хіба що все стало ніби в мороці, — непроникно-чорним.


Вісім років через цілком порожнє Ніщо.


Тварюка невідступна від Крихітки.

Вісім років — занадто тривалий час, тож я звикла до неї. При цьому в мене виробилося кілька звичок. Звичка боятись її, звичка розмовляти з нею, звичка засинаючи класти голову на її огидний бік. Звикнути настільки, що в якусь мить настав час, коли я забула про неї. Звичка не помічати. Ніби йдеш сама.

До якоїсь певної хвильки…

До Дримера…

Варто було їй лишень перестрибнути через мене задля того, щоб убити його, — і все стало таким, як йому належить бути, — солдати двох ворожих армій — Крихітка й Тварюка.

І Дример…

У темряві не зробиш примітки…


Мешканці нудного світу. Людина нецікавої долі. Де вона може знайти те, що було б схоже на її справжнє життя? Лише у снах.

Але в снах на зеленій траві. У снах при бузковому небі. З мріями… Для того, хто скуштував найміцніший наркотик сну?

Мандрівка у снах за межі світу. Мандрівка у снах до інших світів.

А далі — найвищого рівня посвячення, до найпривабливішого світу та страхітливих снів — у Порожнечу.

Дримери шукають серед порожнечі крупинки загиблих світів. І за ними прагнуть упізнати майбутню долю свого світу.


А іноді Дример знаходить тварюку.


Ми зустрілися з ним на руйновищі зла.

Чиє це Пекло? Який Диявол збудував його тут для себе, коли програв чи загинув? Демони розбіглись, і тепер залишилися самі порожні котли…

Дример устиг озирнутися. Тварюка плигнула через мене, а я вихопила пістолет й убила її.

— Фантастично, — такий самотній у своєму справжньому житті. У своєму житті, достоту не схожому на сон.

Він зробив спробу потоваришувати зі мною:

— Мені ще ніхто не…

— Іди геть.

— Постривай. Не жени мене.

— Іди геть.

— Мій будильник розбудить мене лише через сорок…

— Іди геть!

І я стрельнула в нього, примусивши прокинутися після кошмарного сну.

Адже я чула виття.

Воно лунало з обабіч.

Тварюки мчали до мене. Одразу дві. Одразу зусібіч.

Вони були жахливі. Але я могла й не бачити їх у пітьмі.

Та коли б не темінь, я вбила б їх. Але тоді я ніколи не дізналася б, куди мені треба йти.

Звісно. Місто Магеддо зруйноване, проте залишилася гора біля його фортечної стіни. І вони вели мене до неї. Для останнього двобою — останнього між мною та Вітчимом.

Тут була тисяча міст. Та стільки ж гір коло них. Однак лише одна з них була…

Я слухняно ступала між ними.

— Будь-які розваги закінчилися.

Тепер, навіть якби не було цих тварюк, я сама прийшла б туди, де мала бути.


І знову Дример?

Просто чоловік, що сидить за освітленим столом.

Старий на білій лікарській канапці. Похнюплена голова. Нерухомі руки.

Жінка в паперовому одязі, прив’язана до стовпа.

І величезна спальня для грішників, куди мене запхали тварюки, бо вирішили, що мені слід відпочити.


Не було видно ні будинку, ні печери, ні малесеньких вікон під дахом. Лише двері, за якими горять, хоч майже не дають світла, обтягнуті сіткою лампи, та зали. І коли ти робиш крок із першого з них, то розумієш, — ти ступила на висічену в скелях дорогу до пекла.

Безліч поставлених майже впритул ліжок. Пожмакана білизна під купами ганчір’я. Та грішники.

До чого ж їх було багато. Десятки, сотні, тисячі. Чухаються, визбирують крихти на простирадлах, розглядають нігті на розчепірених пальцях, розглядають мене, здригаються від вереску та сміху, самі регочуть та верещать, сидять на пружинах ліжок, скинувши матраци, торохтять мискою об миску, вигукують серед загального гамору комусь догани. Вони пройшли крізь очищення, яке зітерло все, що беріг у собі розум кожного з них, тепер вони стали безумними і чекають нового переродження.

Вирятувані з якогось пекла.

Але де ж ті янголи, що врятували їх?


Я просувалася поміж ліжок, і грішники тяглися до мене своїми руками.

— Охти! Охти! Охти! — вигукували вони.

— Ходи ж, — лагідно перебираючи пальцями в повітрі. — Ходи до мене!

— Прийшла? Ідеш геть? А що взагалі ти робиш?

— Усе чудово, — казала я. — Проблеми? Жодних, і я тішуся за вас. Звичайно.

Котресь метушливо підхоплюється з ліжка, щоб підбігти та понюхати мене, котресь махає на мене рукою, а котресь показує пусті руки та просить позичити щось із того, чого йому бракує.

— Вітаю. Вітаю. Вітаю.


А ось і моє ліжко.


Сидіти та дивитися на них? Лежати й думати? Про віщо?

Про те, що янгол усе-таки прийшов, аби прогнати демона, котрий пробив стіну?

Про те, що їхні муки скінчилися та що їм треба лише чекати, коли вони знову можуть народитися?

І що цих воїнів розбитої армії якогось Армагедона було зібрано тут задля того, щоб почати все спочатку — тепер уже в зовсім різних світах?

Світло завжди рятує ворогів, надаючи їм нової нагоди. Темрява вбиває своїх.


Я закурила, і кружальця диму окреслили межу, що відділяла мене від грішників. Нерівну, невидиму лінію, точну копію накресленої на підлозі.

Не схожий на Пса чи на Вовка янгол. Із крилами кольору дощу, з волоссям, холодним, яка вода, — захистив нею мене.

Він прийшов, і грішники затихли.

Він пішов, і вони знову почали галасувати.


Цілу ніч я дивилася на них. Молоді ветерани, покинуті старці, діти, які передчасно постаріли, жінки, що молодилися, чоловіки, котрі підводили олівцем очі. Усі вони гавкали, гарчали, стрибали та сновигали поміж ліжками.

А тварюки, розбудивши мене, невдоволено кривилися, бо побачили накреслену освяченою водою лінію навколо мене.

Кривились, неспроможні переступити її…


А ще через кілька днів (п’ять ночівель посеред Нічого; одна тварюка стереже мене, друга — полює) — ванна, освітлена завислою в Порожнечі лампою. У ванні повно крові. Скраю звисає розітнута на зап’ястку рука.

Одна тварюка полювала, а друга — та, що стерегла мене, — кинулася до дівчини у воді, що стала кров’ю. Я теж кинулася до неї.

Вилікувати її рани. Заховати їх під браслетами з м’якої шкіри та скляних кольорів, аби вже через рік той, кого вона тепер не знайшла, обережно прибрав їх та цілував її руки…

Тварюка вдарила мене в спину та притисла до землі. А друга роздерла дівчині груди й видобула з них…

Адже тут було пекло.


І хоча то було пекло, і тут була сила-силенна почвар, і натомість забитої одразу з’являлося дві нових, я вбила обох, але одержала навзамін цілу тисячу їх.

Розділ 4

— Призовий бонус?

Я змінила обойму.

— Призова гра?

— Бах!

Але їх було понад тисячу, і вони мчали до мене чорною лавиною, мчали чорними пагорбами.

І це не були Вітчимові тварюки. Це не були вояки з його війська.

— Ой-йо-йой! — лише й можна було сказати.

Ліпше б то були тварюки мого Татуся. Адже тепер він нічого не міг заподіяти мені, аж до Останньої Битви.

Він, але ж не якийсь інший Диявол. Тим паче тварюка, що залишилася без господаря.


Вони мчали лавиною, вони вчули мене. Вони мчали, щоб убити, й нічого не могло зупинити їх.

Ні мої постріли:


— Бах! Бах! Бах! — червоні цятки, відкинута ними або ввіткнута в Порожнечу тварюка.

Ні слова Любові.

Я звела догори пусті руки й вимовила Слова Любові.

Боже ім’я обернулося блискавкою. Удар, вибух і зниклий укупі з тварюками пагорб.

Пекло здригалося. Ця маленька частинка пекла.

— Не кидай мене! — блискавка.

— Хай не буде мені страшний! — блискавка з моїх рук — у зметених блискавкою тварюк.

— Бо на Тебе покладаюся!

Слова Любові.

Але їх не було так багато. І вони наближалися до мене.

Блискавка пробиває Порожнечу. Обгоріле Ніщо. Темінь, яка повільно заповнює Порожнечу.

Я посилала на них блискавку за блискавкою. Але вони мчали до мене.

Я збагнула, чому не можу зупинити їх, лише тоді, коли побачила на шестикрилій звірюці Дияволку.

Її люті не було меж.

Саме злість творила нових почвар натомість забитих мною.

І я з цим нічого не могла вдіяти.


Навіть якщо я побіжу, то вони наздоженуть мене. Я спалю їх, скільки зможу, але вони розірвуть моє тіло. Вони поспішатимуть з’їсти бодай щось, допоки чорна блискавиця Дияволки не віджене їх від того, що від мене залишиться.

Адже найпочесніший трофей — це мертвий янгол.

Отак узяти та й убити янгола. Знічев’я. Натрапивши на Крихітку, яка вбила тварюк, покликаних захищати її.

Я залишусь, але кінець буде той самий.

Мертвий янгол.

Прибитий до колони в самому центрі Великого Пекла. Як доказ нового Зла, як доказ того, що Зло теж може воювати.

За мить усе скінчиться.

Ось останній патрон. Лава оточує мене. Довкіл — самі тварюки. Тепер навіть не втечеш.


Кожний диявол готує свою армію до тієї миті, коли виходитиме з пекла. Одна й та сама історія, лише багатьма мовами. Та Велика Битва наприкінці.

Тепер я не поставлю слово «Кінець». Тепер я не встигну його написати.

Тварюки оточили мене.

Армія Остаточної Битви, зібрана Розпусницею верхи на Шестикрилому Звірові.

От і все.

Адже мій Вітчим теж зібрав свою армію. Тільки я не бачу її.

Його почвар, його зібраних посеред всесвітнього Нічого демонів та чудовиськ, його грішників, зваблених, аби наповнити ними своє пекло.

Можливо, колись згодом.

А тепер кожний грішник та кожна тварюка — тільки задля участі в битві.

Саме час посилати мисливців, щоб ловили здичавілих монстрів у глибинах Пекла. Творити нових почвар зі своєї власної чорноти. Звіряти з книгами всі виконані угоди щодо продажу плоті й душі. Вербувати найманців у різних світах. Оживляти мерців, пообіцявши їм царство мертвих за перемогу в Останній Битві.


Так створив свою армію Вітчим. Так створила свою армію Дияволка на шестикрилому звірові, котра хотіла мене вбити.

Хотіла, але не змогла, бо побачила світіння Правдивого Світла.

Розділ 5

Ми з Дияволкою-Вершницею — як окраса чорного гобелена армії, куди вплели нас її тварюки. Рука, здійнята вгору, як наказ:

— Убийте її, — але не мовлене:

— Убийте.

— Це може бути лише примара, — сказала вона.

— Та ти що? — посміхнулась я.

— Може, це всього-на-всього оповісник?

— Ми можемо зачекати, поки він прийде.

Але свічіння було так далеко. Тож вона вирішила, що її тварюки встигнуть.

— Убийте її!

Почвари кинулись на мене.

І раптом світляна дорога розтинає її армію навпіл. Дорога підіймає мене над Порожнечею. Вона захищає мене від палаючих обабіч демонів.

— Відступаємо! — гукнула Дияволка до своїх уцілілих тварюк і повернула Шестикрилого Звіра.

Вони кинулися геть.

А рятівний вогонь наближався до мене.

Воно світило дедалі яскравіше. І хоч це світло ще не могло заповнити собою все Пекло, там, куди воно сягало, вже не було тварюк та не було зла.

І я стояла й ждала, аж доки виїхали з темряви та наблизилися до мене вершники на сліпучо-білих конях. Вершники у сліпучо-білому вбранні, з ясно-червоними хрестами на ньому.

Ваговиті щити, ваговиті списи, закуті в метал тіла.

І шолом, скинутий з голови першим хрестоносцем.

Герольд позаду нього тримав у руках знамено з яскраво-червоним хрестом, з гаптованим золотом гербом в одному ріжечку. Не гербі — вовк. Він біжить лісом.

— Здрастуй, Крихітко, — сказав мені Вовк.

Добрий янгол-охоронець, він прийшов лише тоді, коли я вже не могла без нього.

— Кажуть, незабаром буде війна?

— Остання Битва, — сказала я.

Він спішився. І зненацька цілком серйозно, я навіть гадки не мала, що він так уміє:

— Мої воїни чекають наказу.

— Твої воїни?

— Тепер ти наказуватимеш їм.

Отож я почала збирати своє військо.

— Вовк…


І тут він знову став Вовком;

— Накажеш, аби привели тобі однорога? — очі світяться зелено.

— Я поїду з тобою.

— Як захочеш.

І я їхала, сидячи перед високим Вовковим сідлом та прихилившись до його грудей.

Розділ 6

Тепер Порожнеча не була такою темною. А ще вона не була вже Порожня Порожнеча. Ми рухалися створеною Вовком дорогою, через руїни загиблих світів. Розмаїтих, геть не схожих чи раптом подібних настільки, що починало здаватися, ніби ми зробили коло.

Подібних формою провалів, тріщинами вже на першій із побачених нами стін. До відбитка долоні на зачинених дверях.

— Чи далеко ще?

Вовк знизує плечима:

— Я не знаю.

— Скільки загиблих світів…

— Їм ніхто не знає ліку.

Світ за світом. Один за одним.

Кінь фиркнув — він щось учув.

Вовк кивнув у бік поваленої гори. Ошийник та ланцюг. Здоровенна стара самиця людино-мурах.

— Її можна не боятися.

Вона була вже майже мертва.

— Діти мої…

Вона дивилась і не бачила нас.

— Де мої діти?

Від їхнього підземного міста не залишилось навіть каміння, а вона все ще ждала їх.

— Ми програли…

— Вовче, дай їй смерть як нагороду.

— Не можу, — сказав Вовк. — Не я покарав її довічною мукою. Не мені позбавляти її від цього.

Мертва заплава. Закам’янілий очерет…

Місто-Башта. Розвалена стіна оголила сходи та переходи…

Просто дорога. Просто ряди ліхтарів…

Безлика Вітчимова почвара каменем заклякла на руїнах. Її послано відшукати та побачити мене. Уздрівши нас із Вовком, зривається та мчить назад, тільки-но ми проїжджаємо повз неї…

Величезні кораблі на чорному камінні…

Світ, знищений ще одним Вибухом…

Світ, зруйнований самими людьми…

Світ, зітертий велетенським крижаним метеором…

Світ, що занепав…

Вимер через страшні хвороби…

Світ, полишений тими, хто зміг відлетіти…

І червона заграва там. За тим, що його можна назвати овидом Нічого…

Це було Пекло, вибудоване моїм Вітчимом.


Вовк віз мене верхівкою урвища, аби я знову могла побачити все.

Неохопний, у кипучому полум’ї провалля у порожнечі. Трон посередині. Різьблений чорний трон.

Дорога з чорної слюди. Міста серед скель, у яких так і рояться всілякі монстри. Чорний ліс ворушиться від пташок із лицями потворних старих, що сидять на деревах, поспіль закривши їхнє гілля.

Кузні. Багаторукі ковалі сіють червоні іскри. Гори мечів та щитів.

Грішники, яких женуть, як покірні стада. Грішники, по чотирнадцятеро в ряд, щоб тягти за собою колісниці. Грішники, яких поливають розпеченим металом, і він застигає на них, мов обладунки. Грішники, які виривають зубами жили, щоб натягнути їх на свій лук.

Безликі почвари. Лискучі, довгастоголові, вони б’ються у своїх клітках.

Величезні клітки з пекельними велетнями. Дороги, ріки, мости.

І все там приводилося в рух тими, кого Вітчим готував до війни.


Варто було мені побачити пекло, як Порожнеча відступила. В ній показалися кордони світу, яким правитиме Вітчим, якщо він переможе.

Цей світ був ще геть чорний. Поки що в ньому було лише пекло.

Але якщо Вітчим переможе, тоді пекло заповнить собою весь цей світ.

— Поки що — це терези, — промовив Вовк, дивлячись на пекло.

— Але їх уже наповнено по вінця.

— Поки що це — лише наповнене безладдям пекло.

— Але воно вже стало центром світу.

— Отже, треба дати цьому світові інший центр.

— Другі терези?

Розділ 7

З появою межі тут виникла земля, і тепер дорога пролягала через пагорби, долини та гори.

— Он, поглянь, — сказав Вовк.

— Зруйнований світ, — я розгледіла лише руїни. Історія Війн така велика, що навіть у Нічому не залишилося порожнього місця. Надто багато світів створено було, надто багато їх знищено в цій війні.

Руїни, руїни, руїни. І незруйнований храм посеред розвалин.

— Дивно, — сказала я. — Чому це він уцілів?

— Надто багато Любові було в ньому колись. Надто багато демонів оселилися в ньому, щоб його зруйнувати.

Зруйнований, але не споганений.

— Оце буде саме другий центр світу?

Вовк кивнув, а двоє чоловіків підвелися з розбитих храмових сходів.

Вогненно-руда борода, але я впізнала Кота.

— Котику!

Скинутий каптур линялої сутани, і я впізнаю наймилішого в світі Пса.

— Песику!

Нищителем перевертнів та священиком-домініканцем зустріли вони нас на порозі оскверненого храму.

Я стрибнула на руки Котові та поцілувала його в бороду, що пахла димом.

Мої добрі янголи!

Я лише кивнула Псові. Священиків не цілують.


Нерухома імла Порожнечі. Порожнеча оскверненого храму.

Вибиті шибки, перекинуті панікадила, розорений рундучок у притворі. Ми йшли, намагаючись не толочити розсипані та поламані свічки, затоптані ікони довкіл.

Порожньо, темно, споганено. Жодного звуку крізь розбиті вікна. Жодного біса чи демона. Лише їхні сліди по всіх усюдах та образи святих із видряпаними в цеглянім муруванні очима.

Вовк повернувся всім тілом, він практично став спиною до царських воріт, і Пес спрямував миготливий промінь ліхтаря туди, куди він дивився. Але там нічого не було. Але ж тут мала б кишіти погань.

Однак церква була безгомінна. І це наводило на думку про ще більше лихо. У церкві було порожньо, а ми вже підійшли до перекинутої чаші для святої води.


Великий пергаментний згорток. Вовк присів і розпакував його, а Пес посвітив на вирізьбленого з дерева апостола, тепер — неосвячену фарбовану деревинку.

Плити розповзлися, поміж них проступили дикунськими ударами в підлогу сторінки розгорнутих книг…

Кіт посвітив на амвон, освітив розтрощений вівтар і фактично зниклу під грубим шаром бруду позолоту іконостасу.

— Бридко, — мовив Вовк.

— Може, ми даремно прийшли сюди? — спитав Кіт.

Не перестаючи молитися, Пес похитав головою.

У цю мить на вівтар вистрибнув демон. Він сказав:

— Не даремно.

У храмі негайно з’явилися біснуваті. Вони радісно реготали зі своєї вдалої несподіванки.

Безліч потвор на колонах, на карнизах бань, горлаючи з хорів та поламаних вікон, розмахуючи обдертими хоругвами. Прилипаючи до стіни, вони  намагалися зобразити розп’яття, вітали одне одного помахом руки та гукали:

— Ей ти, м’ясо, переспиш зі мною цієї ночі?

— Ану, попе, не плямкай губами! Давай-но зіграємо на твого хреста!

— Агов, білявий! — кричали вони до Кота. — Отой патлатий — твоя жінка?!

— Ти поглянь, яка гарненька дівчинка! Навіть хустки не накинула перед тим, як зайти до храму!

— Де ти ще не вдягнена?

— А коли вдягнена, то у що?

— А стріляти не можна, — сказав Вовк.

Я навіть не взяла в руки пістолета.


Світ, який програв Останню Битву. Світ, який рухнув у Ніщо. Єдине, що від нього лишилося, — цей храм.

І немає значення, чому Битву програно. Можливо, ніхто не схотів брати в ній участь. Або у мешканців цього світу було обмаль любові. Чи не знайшлося серед них бодай п’яти праведників…

Здоровенний білий демон, який одержав перемогу в тій Битві, тепер сидить на останньому вцілілому вівтарі та глузує з нас.

Колись Усемогутній Диявол, котрий своєю владністю переступив навіть межі зла. Його було вигнано з Великого Пекла, а власне пекло залило водою. А сам він, обернений на демона, порятувався тут, на розвалинах одного зі знищених ним самим світів.

Хто міг знати, що цьому світові дано буде нове переродження?

І що почнеться воно з Храму Любові, який став пристановиськом скинутого Диявола та залишків його армій, розбитих створеними за його подобою тварюками.

Їх була сила-силенна…

— То що, почнемо?

— Їх надто багато, — відповів Кіт.

— Ми не впораємося? — спитала я.

— Ми спробуємо впоратися.

Заковика була не в тому, що нечистих надто багато і що вони випадково дісталися Вітчимові від зруйнованого світу, а тепер плигали навколо нас.

— До чого ж сміливі козаки!

— А надто — отой.

— Га-га-га!

— Ге-ге-ге!

— Еееееееееее!

І річ була навіть не в тому, хто посів вівтар. Найжахливіше зло в тих, котрі, як мовчазна сарана, з’юрмилися навколо нього — здоровенного білого демона в оточенні майже двох десятків сірих демонів-убивць, вигодуваних м’ясом янголів.

Але ми вбили їх… Точніше кажучи, їх убили мої добрі янголи.

Як?

Чотири тварюки, стрибаючи карнизами, притягли почорнілий оскальпований труп. Вони схопили мертвяка за ноги й почепили над нами, а хтось із них загорланив:

— Він теж прийшов уночі до нашого храму!

— У нього була зброя!

— А ще — гарненька солоденька дівчинка!

— Ми злилися з нею в єдиному пориві!

— Ходімо звідси, — сказав Вовк.

— Як?! — здивувався білий демон. — А порозважати своїх молодих друзів? А розвеселити мене? «Ходімо звідси» — це не серйозно. Та й хто дав тобі дозвіл?

Він змахнув рогами — послав на нас своїх служників. Ті завищали від захоплення.

— У-ху-ху!!! — горланили вони.

— Ва-ава-ввввв!!!

— Аааааааааааа!


— Ідемо! — сказав Вовк. — Крихітко, тримайся за мною!

Розділ 8

Світло з розбитих вікон.

Пес обійшов спорожнілий храм по периметру й похитав головою:

— Це, мабуть, не тут.

— Підвал має бути тут, — сказав Вовк.

— Можливо.

Вхід до підвалу — верхівка кручених кованих сходів — виднівся в підлозі кімнатки ліворуч від царських воріт. Кімнатка запаскуджена, пограбована, смердюча.

Пес рушив сходами вниз, а Кіт підпалив у ліхтарі гніт, висвітлюючи темряву перед ним.

Підвал був невеликий, завбільшки як церква — цегляні склепіння та галереї. Кілька комірчин із вибитими дверима, і перший з тих нещільно зімкнутих провалів до якогось покинутого пекла опинився в одній із них. Звідти горіло майже невидиме червоне світло.

Осиковий хрестик на розплесканій долоні. Пес поклав його долі.

r

Він ще не завершив молитви, коли майже непомітна щілина стулилась, і червоне світіння зникло.


Другий вихід був у невеликій ніші праворуч перед поворотом.

Пес закрив його, обійшов підвал по колу та знайшов третій вхід, пробитий нечистими з одного світу в інший.

Ще один хрестик, ще одна молитва — і третій вхід так само закрито.


— То й що?

— Та нібито все.

— Подивися в ризниці.

У ризниці, що була споганена, як і вся церква, довелося прибирати з підлоги подерті на шмаття гаптовані золотом ряси, поламані меблі та обгорілі, схожі на клапті новорічних гірлянд, молитовники, перше, ніж світло провалля стало яскравіше та окреслився й розітнув кам’яні плити його нерівний контур.

— Давай.

Пес закрив і його.

Але церква все ще була оселею Зла.


І Вовкові навіть не варто було казати про це, — він згідливо кивнув та сумовито зауважив:

— Спробуй іще раз.

Тож Пес, який стояв у центрі, знову почав читати молитву. І Слова Любові знову злітали до бані храму й тонули в його непорушній сутіні, не повертаючись навіть відлунням.

Одначе Пес дочитав до кінця, а вже потім сказав:

— Недаремно.

— Треба шукати.

Ми знову обдивилися церкву, зійшли на дзвіницю та спустилися до підвалу.

Анічогісінько.

— Я спробую ще, — мовив Пес. — Але з цього, найпевніше, нічого не вийде.

— А ти спробуй, — сказав Вовк.

Одначе тільки-но Пес відкоркував срібну баклагу зі свяченою водою, як уже перші краплі її з шипінням перетворилися на пару, — вони навіть не досягли підлоги та стін.

Усі мовчали.

А я чекала, що вони скажуть.

— Устигнемо? — спитав Вовк.

— Не знаю, — мовив Кіт.

— Можна встигнути.

— Треба.

— Спробуємо?

— Так.

І ми заходилися готувати церкву до війни.


Ми порозкладали свічки та очистили від скверни ікони. Я малювала грифелем розп’яття, Кіт збирав уцілілі хрести й стирав з них пилюку та бруд, а Пес їх освячував. Ми запалили свічки, знайшли кілька панікадил і з’єднали їхні гноти навощеними тонкими шнурами.

— Двійко хрестів осюди.

Я очистила ще одну ікону, а Пес освятив її. Вовк розпорядився почепити її так, щоб вона захищала шлях до сходів на дзвіницю.

Він сам зійшов туди, аби перевірити, наскільки міцно прив’язані дзвони, додав подекуди міцних мотузок, усіх їх зв’язав вузлом.

— Вони повертаються, — сказав Кіт.

— Чудово, — мовив Вовк і взявся за важкий хрест на довгому держалі — один із тих, що їх несуть попереду хресного ходу.

Одинадцять таких самих хрестів ми розташували по всьому храмі.

— Пес, — мовив вігі і опустився на коліна.

Ми з Котом — поряд.

Пес благословив нас молитвою та свяченою водою і дав поцілувати свій важкий хрест.

А потім він став поруч із нами й вилив решту свяченої води, щоб захистити нас колом Добра. І воно засяяло зсередини золотим сяйвом.

— А тепер Крихітка йде геть, — сказав Вовк.

— Ти певен? — спитала я.

— Я певен, — сказав Вовк.

Але Пес докірливо похитав головою.

А Кіт був згоден зі мною, він кивнув:

— Їй тепер нікуди йти.

Тож Вовкові довелося змиритися. Це була моя війна. Отже, закінчився той час, коли Крихітку жаліли та берегли.

Ми стояли в самісінькому центрі. Ми мовчали. Та й про що можна було розмовляти?

Ми чекали, ми були готові до їхньої появи, а проте, коли старий білий демон показався у вівтарі в гурті сірих демонів:

— Наші друзяки вернулись, — я здригнулася.

— А чому дівчина похнюпилася? Ви її чимось скривдили?

І нечисті довкіл зареготали, а безліч тварюк почали стрибати у споганеній церкві.


Та як тільки перший із них кинувся до нас, він ураз спалахнув і розвіявся попелом, доторкнувшись до освячених плит довкола нас.

— Що-о-о? — скреготнув зубами білий демон. — Що ви збираєтесь робити?

— Злитися з тобою, — сказав Вовк. — У спільному бажанні, То ти йдеш до мене, рогоносцю?

— У-у, — буркнув зведений до рівня білого демона всемогутній колись Диявол. — Злитися. А ти не пошкодуєш про це?

— Примусь мене це зробити, — сказав Вовк. — Нумо, давай.

— Даю, — сказав демон, і нечисті кинулися на нас.

Згортаючи, коцюрблячись та тягнучи за собою обпечені лапи.

— Є один вихід — за вівтарем, — сказав Вовк.

Пес творив молитву, тож він лише примружив повіки, даючи знак, що втямив його.

— Другий — у південно-східному куті, — сказала я. — Та ще два — при самому вході.

Пес кивнув.

— Ясно, що у підвалі. — А десь є ще…

— То як, готовий?

— Авжеж, — сказав Кіт.

— Стережись.

— І ти теж, — сказав Кіт.

Кіт нахилився й провів долонею по освячених плитах підлоги, наповнюючи їх світлом, і кинувся в гущу нечистих, котрі оточили нас. Немов крізь цегляний мур, що руйнувався обабіч нього й падав на нього.

Він рвучко продирався вперед, розкидаючи їх ударами кігтів. Але зуби його скреготали від болю, коли в нього вгризалися кігті та ікла.

— Дивись, — одного разу сказав Кіт і показав підошву черевика із забитими навхрест гвіздками. — Захисти себе. Захисти своє житло. Захисти всіх, кого любиш. Захисти бодай крихітний клаптик землі.

І тепер його підошви з хрестами із цвяхів витоптували нечисть, коли він пробивався вперед. Аж допоки перед ним постав посланий білим демоном сірий нечистий-убивця.

Та не встиг той накинутись на Кота, як він прохромив нечистого верхівкою хреста. Хрест зламався від цього удару, але демона було вбито.

Другий демон накинувся на Кота ззаду, але одразу ж сповз, хапаючись ослаблими лапами, за його плечі, а кинутий Вовком хрест стримів на його горбатій спині.

Але перед тим, як на Кота накинувся третій, він зробив переверт і, вже не підводячись з колін, розкрив долоню зі святою водою та зробив коло, відтак захистивши себе.

— Боже Мій, — шепотіли його губи, — спаси мене.

Тепер Кіт був захищений.

Та найважливіше було те, що кінець навощеного шнурка він уже тримав у руці.

Кіт тернув сірником об підлогу й підпалив його.

Запалений вогонь побіг по шнурку, а демони, що були неподалік від нього, кинулися врозтіч. Вогонь біг і запалював гноти — від свічки до свічки. Якийсь нечистий зробив спробу погасити одну зі свічок, але маленький вогник пропік його наскрізь миттєвим спалахом. Нечистий скрикнув.

Невдовзі вся церква засяяла від безлічі свічок, що горіли. Спалахнули також знайдені нами перекинуті панікадила.

Навіть шестеро найлютіших демонів, котрі весь час гарчали на нас, щулилися та відступали до вівтаря, де сидів білий демон.

Ікони, віддзеркалюючи світло, засяяли блакиттю. Демони дерлися по колонах та стінах догори, зграя нечистих плювалась і топтала карнизи.

— То що, поганці?! — посміхнувся Вовк. — побігаємо?!

Він доторкнувся до освітленої підлоги, зачерпнув сяйва й кинувся з кола, що нас захищало, прямо до білого демона, — той зійшов з вівтаря й відступив.

В ту ж мить з усієї церкви, немов велетенські пітекантропи, навперейми Вовкові кинулися демони-вбивці.

Один наразився на свічковий ряд, вдарився об колону й завмер під нею.

Другого Вовк ударив блискавицею Світла.

— Мерщій! — горлав білий демон.

Але Вовк устиг зманеврувати. Здійнявши наповнену світлом руку, він ударив по писку сірого демона, і той репнув на шматки. Вовк миттю кинувся до сходів на дзвіницю.

Він стрибнув на першу сходинку й прошепотів молитву, перетинаючи шлях демонам, які мчали за ним.

Але вони не розмірковували та не гаяли часу, а видиралися по стінах, прохромлюючи балки та плити перекриття. Услід за Вовком, хоч поки що не зважувалися нападати на нього.

Двадцять сім метрів нагору. Через сто шістдесят три сходини. Менше, як за тридцять секунд. Аби, вистрибнувши на люк дзвіниці, зіткнутися одразу з двома демонами-вбивцями, котрі встигли раніше за нього.

Але в руці в нього все ще було світло, і він розкидав їх двома ударами і, сам падаючи, все-таки встиг схопитись за вузол матузок та щосили смикнути їх.


Передзвін малих дзвонів, а за ним — удари головного дзвона:

— Бумммм!!!

Затуливши вуха та здираючи від невимовного болю шкіру з черепів, нечисті посипалися вниз.

— Бумммм!

Демони зістрибували та падали долі.

— Бумммм!

Вони вищали настільки пронизливо, здається, на межі доступного звуку. Згораючи від полум’я свічок та світіння ікон.

— Буммм!

Підхоплюючись на всі чотири лапи, кидалися до провалів, щоб зникнути в них.

— Боже Наш, — Пес вийшов із кола та попрямував до провалля за вівтарем, до метрової щілини в підлозі, куди побіг білий демон. — Покладаємося на Тебе.

Він закрив та погасив щілину того провалля, що вело у пекло.

Тоді пішов у віддалений куток, аби закрити й там діру, що клубочилася.

— Бумммм!!!

Церква спорожніла.

Пес став посеред храму, розкинув руки й, зажмуривши очі, почав читати дев’яностий псалом. Повільно, співучим голосом.


Поволі в церкву вливалося світло, спаплюжені ікони почали займатися ледь помітним світінням, і голос янгола, котрого я змалку звикла називати Псом, робився дедалі гучніший, заповнюючи собою весь простір між банею та колонами, і повітря чистішало, а стіни теплішали.


І цей храм став другим центром світу, наповнивши чашу добра.

Тепер у цьому світі зосталися лише Вітчимове Пекло та його армія, наш храм, три мої добрі янголи та двадцять приведених Вовком воїнів.

Розділ 9

— Нас дуже мало, — сказала я.

— Не бійся, — сказав мені Кіт.

— Вітчимове воїнство — без ліку.

— Не бійся, — сказав мені Пес.

— Ми ніколи з ними не впораємося.

— Не бійся, — сказав мені Вовк.

Не слід боятися, коли вирішив стати у борні на бік Світла. Вибирати — твоє право. Так, вибір завжди залишається за тобою.

Якщо ти зробив свій вибір — не бійся.


Ми вийшли з церкви і враз почули далеке вищання сурм та гуркіт барабанів. Їх було так багато, що нам здавалося, ніби то гуркоче грім.

— Що ж, — мовив Кіт, — ми вирушаємо.

До священної гори. До Місця Останньої Битви.

Частина дев’ята «Крихітка та її перша велика битва»

Під білим знаменом із червоним хрестом. Мовчки. Простувати туди, до чорної чаші величезного поля.

Уперше їхати так, щоб янголи йшли позад мене.

Вони ще ніколи так не робили, бо завжди захищали мене.

Але час, коли слід було рятувати Крихітку, минув. Тепер самій Крихітці належить показати…

Показати? Ні, просто настав час.

— Вйо, конячко.

— Не треба поспішати.

Розділ 1

Ми стояли край поля й дивились, як густішають сутінки в його віддаленому кінці.

Ми слухали, як гримлять барабани, як гупають куті чоботища, як з обох боків чаші виїжджають страхітливі тварюки, що несуть на собі потворних вершників.

Вищать сурми, мають бойові штандарти.

А ось між лавинами вершників — лавина піхоти.

На найвіддаленішому пагорбі — ноші, які тримають на своїх спинах горбуни, на ношах — Вітчим у чорному плащі.

— Вітаю, Крихітко.

— Я помітила тебе, Зло.

Ногу закинуто на ногу. Праворуч — булава з безформною кулею в шпичаках. Виголені скроні, розтягнуті глузливою посмішкою губи.

— А вас багато.

— Вас теж, — сказала я.

— Перед початком: ти вирішила, що хочеш загинути?

Мені не лячно, я не боюся.

Подано знак, щоб затихли барабани. Аби було чутно мене.

— Не вирішила, — через хвилину мовчання: — Тоді я дозволю собі зробити вибір за тебе. За всіх вас.

— Роби, — сказав Вовк і вперся списом у стремено.

— Твоє право, — відповів Кіт, тримаючи двосічну сокиру в руках.

— Роби вибір, роби, — сказав священик-домініканець із важким залізним хрестом у руках.

Вони стояли напоготові.

Я знала — я не боюся.

Вітчим певен, що переможе.

Але почати не могли ні я, ні він.

Починати належало лише тоді, коли в безживному темному небі за ним постане скеля, а на ній трон і Той, що Сидить на Троні.

Коли нас освітить Сяйво. Над нами буде хмарина, пронизана безліччю яскравих променів, та яскраве Сяйво в небі.

І коли Вітчим це побачив, він кивнув головою. То був знак. Барабани загриміли. А його потворні сурмачі засурмили, — і військо рушило вперед.

Чорне військо Зла.


Що їм бракує змести двадцять войовників? Трьох янголів та одну…

— Що.

Сурми похлинулися слиною, а барабанщики завмерли, так і не вдаривши в напнуту шкіру малюків.

— Аааааааа…

— Агггггггг…

— Ооооаааааггг… — прокотилося всіма Вітчимовими військами.

Одразу, коли нас стало на одного більше.

А потім поряд із нами ставали ті, хто відважився на Битву проти Зла.


Нікого не примусиш бути добрим. Нікого не навчиш доброти. Остання Велика Битва — лише після тисячі внутрішніх двобоїв.

Так само, як Зло.

А втім, навчитися бути злим іще можна. А от навчитися бути добрим…

Ніхто нікого не кликав.

Хіба скажеш:

— Сьогодні остання битва. Якщо матимеш вільну часинку…

— Отож, хай живе Світло, допоки живуть ті, котрі вирушили в путь і крокують ним до кінця.

Прямісінько до Світла. Щоб стати його частинкою. Навічно.


— Добро живлять праведники, — казав Вітчим. — Створити життя, аби потім зробити його собою. Вищий прояв досконалості: стати частиною Світла, яке сотворило тебе?

— Зло пожирає грішників. Перемелює їх та не залишає після них нічого. Навіть пилку в міжзоряній безодні, яка називається Ніщо.

Заслужити?

Ні.

Одержати як милість? Навряд.

Бути втаємниченим у великі знання?

І ще — не те.

Просто бути. Але бути таким, як ти хочеш. Відчувати в собі світло, а отже, й Світло всього того, що є довкола тебе.

Розділ 2

Люди у світлих шеренгах. Жителі багатьох світів.

Відчуття невідворотності. Відчуття найважливішого дня в житті. Ось чому вони всі прийшли. Ось що вело їх сюди.

А було їх багато. Так багато, що Вітчимові навіть довелося підвищити голос, аби примусити барабани знову загриміти.

І в небо зринуло чорне гайвороння. Крицеві кігті, гострі кланцаки, зморшкуваті обличчя старців.

Вони мчали, благаючи смерті. Вони передрікали смерть, заслонивши собою все небо.

Мить — крила згорнуто і падіння вниз.

І лише за хвильку до того, як кігті віп’ються тобі в груди, — відвертість: чи справді ти був світлий?


Я прикривалася щитом. Я перекидалася через щит, і чернець Ордена Світла допоміг мені знищити летючу потвору, що впала на мене.


Служителі Ордена Світла. Вони впродовж віків не виходили зі своїх усипалень. Учасники всіх двобоїв між Світлом і Злом.

Є кому берегти Світло.

Є кому захищати його.

Служителі Ордена Світла. Ченці інших орденів.

Жителі інших світів.

Ті, що сплять у своїх ліжках. Вони уві сні побачили Зруйноване Місто і Гору та зрозуміли, що тут відбувається. Реальний сон. Розуміння, що повер-нення — це твоя добра воля. Залишились, оскільки іншого вибору не було.

Перехожі нічних вулиць, що ступили в Зону Сутінків. Повернутися чи залишитись? Усі ті, хто відважився та зробив крок.

Ті, котрі помираючи, сказали:

— Ні, я тобі не дістанусь, — до зла, що прийшло по них.

— Хочеш довести це у двобої?

— Якщо мені доведеться…


Перша атака круків із обличчями злючих старих. Перші трупи та перші туші потвор.

Друга атака — і хмари пущених стріл.

Лучники Залізного Чоловіка. Вони прийшли разом із Дітьми Квітів і померли в шпиталях молодими солдатами.

Хмари стріл очистили небо.

І голосний поклик сурми. Повторений безліччю сурм.

І вершники на багатолапих чудовиськах.

Вишикуватися та зустріти їх.

— Грох-ох-ох-ох-ох! — гуркіт від удару пролунав на все бойовище.

Кришаться щити, ламаються бунчуки, падають загиблі.

— А-а-а-а!!! — розмахує булавою войовник.

Він залишився, щоб померти.


Варто лишень зостатися.

Варто лишень промовити:

— Я не маю права визначати, хто я. Але я не можу жити у Злі. Боже мій, віднині я твій, і тобі вирішувати, що діяти зі мною.

У ту єдину мить, коли ніхто нічого не вирішує.

Він може лише дивитися.

Коли ти зважився, і твоє тіло огорнула криця, а руки стискають меч.

Чи ти був настільки світлий, щоб твоє власне Світло захистило тебе?


Крихітка в блискучому панцирі. Її розколотий шолом. Її удар по тварюці, котра стала мертвою.


Грішник:

— Авжеж, я багатьох убив…

Добрий Вітчим:

— Тобі подобається вбивати?

Я мисливець.

Мисливець Вісім? Із тих, кого наймали, щоб зловити мене?

— Я не можу обернути тебе на тварюку. Можу лише наділити тебе вічністю, впродовж якої ти вбиватимеш своїх ворогів.

— Я не маю ворогів. Мені просто подобається вбивати.

— Тим паче, друзяко, тим паче.

І обернув його на звіра.

Чоловік Зла, який став перевертнем.

І мисливець на перевертнів, котрий забив його ударом двосічної сокири, — рудобородий розгніваний Кіт.


Боже, скільки забитих! Боже, за тілами не видно землі!

Ті, що танцюють на трупах. Дикий танок подертого вбрання… Помах меча, аби зупинити напругу…


Чорнокнижники, захоплюючись своєю владою над Демонами Чорних Книг. Безумні, котрі слугують злу тільки задля того, аби не відчувати себе тліном. Як пожирач отрут, колись побувавши за зірками, й досі вбиває себе ради того, щоб повернутися туди ще і ще раз.

Жахатися зі свого вміння та захоплюватися тим, що ти зумів убити те, що сам же й сотворив.

Застібати гачки на мантії тремтячими від хвилювання пальцями.

Стискати магічний жезл, немов це вісь Всесвіту.

— Ха-ба-ба-раб-ра!

Але варто по ньому вцілити, як він падає, мов купа ганчір’я, а всі його демони щезають…

Схилений Mar-Чорнокнижник. Навчений лише для того, щоб сьогодні бути тут.

Один удар важкого хреста. Один удар Пса — і нема ні Чорнокнижника, ні покликаних ним чудовиськ.


Велетні, що вергають потоки вогню. Обпікають вогнем.

Що всередині? Чи доста Світла, щоб вогонь не зачепив тебе? І щоб твій меч розітнув велетня?

Чорнолиці грішники, що вважать Пекло за свою оселю.

Загони проклятих, що самі прокляли себе своєю люттю та злом.

Як їх багато…

І вершник Вовк. І його білі крила. Та білі крила янголів, котрі з ним прийшли, над атакою у відповідь хрестоносців. Вони ходили в похід проти зла і не повернулися.

Ті, що спали у своїх печерах та були занесені аравійськими пісками. Їх розбудив Вовк лише тоді, коли настав час вирушати на Останню Велику Битву.

І тих, на лютих конях, споряджених у потьмянілі обладунки, із пощербленими об ворожі шоломи та кіраси мечами, вів Вовк. Та ще двадцять янголів, котрі з ним прийшли.


Пустельники й священики. Збирачі та оборонці великих таємниць. Вони впродовж багатьох років готувалися до цієї єдиної Битви.

Вони ще не встигли забути того, ким були, діти, які прийшли сюди такими, як були ще до свого народження, а до цього — померти.

Як по цей бік, так само і по той.

І Той, Що Нерухомо Сидить На Троні. І Світло, що осяює обличчя своїх загиблих дітей.


— Ш-ш-ш-ш-щаааа! — три роззявлені, мов безодня, зміїні пащі.

Вони вергають нових воїнів Зла.

Добрий янгол цілує чоло прохромленого списом воїна:

— Вставай, вони знов наступають.


Розітнута материнська утроба…

Рогата голова, що покотилася…

Дзеркальні уламки щита…

Падіння долілиць і тремтливі стріли в спині…

Змах мечем. Удар булавою. Ніж у ворожій горлянці…

Біль, коли зустрівся зі своїм власним злом та знищив його.

Розділ З

І раптом маленький Йохан. Він став Продавцем Новин.

— Я не міг забути Світло.

— Мої онуки приїдуть на літо… Я хочу, щоб вони мали куди приїздити.

Раптом Гвардієць Китів:

І раптом войовники Короля Пацюків:

— Наш Великий Король одійшов. Незабаром і ми одійдемо слідом за ним. То дозволь нам хоч зробити це заради Світла.

— Замість наших Янголів, котрі загинули на Нашій Останній Війні.

Чоловік, який Іде По Кулю:

— Хай недоречно, але мене звуть Раккххх…

І спина до спини з ним в оточенні демонів:

— Ми ще познайомимося, — одночасний удар мечем.

І чоловік, який давно-давно приходив до мене в дитячий будинок:

— Добридень, Крихітко, — і навмання спрямувати меч у черево тварюці, що стрибнула ззаду. — Я бачу, ти підростаєш.

Підморгнув, розправив крила та й кинувся в гущу ворогів.

Розділ 4

Янголи в чорному небі. Чорні крилаті тварюки — їх розтинають вогненні мечі, вони гинуть від списів-блискавиць.

Янголи виникають зі Світлі. З близького оточення Чотириликого Трону. Їм несила було залишатись осторонь.

Величезні тварюки — Наближені Демони з уривками ланцюгів, що утримували їх біля Чорного Трону Зла.

Двобій поміж собою.


Здоровенний вершник на лютому драконі. Назустріч Янголові з кров’ю на білих крилах. Безформні роги та волосся до пліч. Змах. Удар. І грім небесний.

Відклавши золоту трубу та діставши меч.

Рукоять меча в пальцях, іще забруднених смолою від зламаної третьої печатки.

Янгол зі шрамом через усе лице підхоплює ураженого й захищає його від п’яти змієголових чудовиськ із лев’ячими тілами.

Низькорослі тварюки підстрибують на коротких ногах. Волочать довгі мечі. На очі насуваються шоломи. Кошлатяться щити від набитих на них скальпів.

Воїн, увігнавши свій меч у камінь, помирає. Востаннє трубить ріг.

Величезна булава багаторукого гіганта.

Ловці Демонів постаралися на славу — зібрали для Вітчима представників багатьох світів.

Ударяєш його мечем, він розвалюється навпіл, але з його паска проростають нові очі та мацаки, а тулуб обростає сотнею павучих лап.

Перепочити б… Ковтнути води…


Клацає паща, і воїн із червоним хрестом на грудях помирає. Чудовисько з квадратною мордою розмахує головою, кидаючи на трупи пошматоване тіло, та здригнеться на останньому шматку:

— Хххххххха…

Удар мечем ізнизу, крізь луску на шиї. Пробито шию наскрізь.

І чоловік, який просто собі ліг у ліжко. Але раптом почув:

— Це Остання Битва, — у ту ж мить згадалися п’ятнадцять прожитих життів. Тисяча тисяч знань, збережених у ньому невідь для нього самого до тієї самої хвилини, коли він стане частинкою Світла.

Знання, що вихлюпнулися на нього. Зробили його просвітленим мудрістю.

— Остання Битва, — наголосив він і сказав до самого себе:

— Так.

У ту ж мить на його тілі з’явились обладунки. В ту ж мить — довгий меч.

І вичікування, і удар від зіткнення. І двобій з ворогами. І пробита шия тварюки з квадратною мордою. Із зубастою пащекою.

І хвиля розлючених демонів, що затопила та завирувала над ним.

— Ха-ха-ха! — зграя демонів, колишніх грішників, обернених Злом на дрібне зло.

І Янгол, що спустився між них.

Лише один коловий помах його вогненного меча.

Севастян-ексерсист у довгополому чернечому вбранні. Серед юрми шаленіючих грішників. Доторк до грудей, щоб вигнати з їхніх душ зло та демонів, які опанували ті душі. Замашний розмах розсипаних з руки крапель свяченої води. Кожний доторк — біль за скоєне. Кожне слово любові — розуміння того, що ти все-таки зробив. Розуміння і жах.

Але вже несила бодай щось змінити.


Низькорослий Убивця Родин із самозарядним арбалетом із рогів тварюки. Один із численних псів Останньої Війни.

— Він мене захистить!

Постріл наскрізної стріли.

— Він хоче, щоб я убивав!

Клацнути затвором і знову вистрілити.

— Він урятував мене від покарання там!

Постріл.

— Він дасть мені винагороду тут!!!


І хоч як багато було Зла, хоч як багато ставало на бік Світла, мертвих тіл було значно більше від тих, хто бився, стоячи по коліна в крові.

— Нумо, Крихітко, — здоровенний воїн повернувся до мене спиною.

Даючи мені забити тварюку, що причепилася до нього ззаду.

Він стріпнув мокрим чубом та перевів подих:

— Ху…

— Яка довга ніч….

Та ніч справді була дуже довга.

Ця ніч така довга…

Розділ 5

Старий укладач літопису макне застругану тростину в чорнило й напише:

«Мертвих войовників було, як у мішку зерен. Та були вони дітьми однієї Землі, народженими від землі та з її слідами на одежі своїй».

Це були Мачухині воїни. Її оживлені мертвяки. Вони недоладно тупцяли по землі. Йшли в атаку і гинули, а проте вміли убивати.

Вони ринули з лівого боку долини. І одяг на них був чорний від землі їхніх могил.


Для неї поставили на пагорбі намет. Немов Усміхнена Цариця Родючих Рівнин сиділа вона в ложі перед шатром, і раб-мертвяк наливав вино в її гранчастий келих.

— Ммм…

І мертвяк-полководець став перед нею та схилив голову.

— Зовсім непогано буде, — сказала вона, — якщо ми пошлемо Безбородих туди.

— Слухаю Вас, Володарко.

І лавина мертвяків похитнулася в такт із гуркотом барабанів.


І Вовк стрибнув на коня із мокрим від крові сідлом. Загиблого вершника оплакував його кінь.

— Ще матимеш час поплакати, — Вовк натягнув повід.

І помахом меча спрямовуючи Дітей Квітів, які вперше стали дорослими.

— Давайте.

Вовк скаче поперед них. Просто назустріч мертвякам.


Поява мертвяків. Розступаються, пропускаючи зграї своїх нечистих. Мертві з наймертвіших. Ті, що не помічають сотень стріл у своїх грудях, що вперто простують уперед на цурпалках обрубаних ніг, ті, що розвалюються на шматки і стають сходинами для хвиль нових мертвяків.

Кіт на носі корабля-дракона. Корабель на величезних колесах — зрізах дубових стовбурів. У гущу мертвяків. До безгомінного моря мертвих.

На чолі жменьки відважних.

— Яка довга ніч, — десятитисячний раз ударяючи сокирою.


Країна мертвих. Сьогодні вона обезлюдніла. В ній немає більше нікого.

Озброївши всіх, хто в ній мешкав.

Навіть тих, котрі відмовилися битись на боці Зла, а закинувши щити та шоломи, стали навколішки й здалися на волю Світла.

Нескінченні поля мертвих, що стоять на колінах.

Гранатова піна вина. Піднесений до губ келих.

— Чому так багато зрадників?

— Люди слабкодухі, Королево.

— Так, ви — люди — слабкодухі, — і ледь примруживши підмальовані вохрою повіки. — Пустіть на них колісниці.

Але й цим не примусивши боротися, навіть не здіймаючи меча у відповідь. Відмовившись від лютої помсти, яка породжує в тобі нове Зло.

Розділ 6

Коли впав останній мертвяк, і Мачуха розсипалась отруйним тліном, Вовк убив її, розкривши дорогу, на якій на неї чекала смерть.

Смерть, що сказала Маленькій Медсестричці:

— Залишайся. Я швидко. А тобі нічого там робити.

Розділ 7

Але це лише тоді, коли загинув останній мертвяк.

А до того довго-довго тривав бій.


Молодий Диявол на тричі горілому автомобілі, якого тягнуть осліплені грішники.

Багажник заповнений підписаними кров’ю угодами:

«Я згоден продати свою душу за…» осліплення та довічне рабство в його пеклі.

Довжелезна пуга в руках молодого Диявола. Його підмальовані чорною сажею очі та помах батога, що розтинає навпіл.


Білий лев зі щита забитого воїна розкидав оточення мертвяків.

І молодий Диявол тепер тікає геть, — звір устиг укусити його.

Ця битва — не для Диявола.

Що ж до грішників. Варто лишень увійти в будь-який світ, щоб уже першого вечора одинадцять сотень нових…


Зелені люди-ящери у кістяних шпичастих обладунках та воїни в червоних шоломах. Сталеві крила та віття натомість мечів — Великі Битви, що на мить злилися в одну.

Війна туману з димом.

Війна вогню та води.

І знову всього дві армії, в одній із них воювала я.


Чорні демони. Сивочолі старці.

Удар розтятою лапою об перекинуту набік балісту. Тріщить шкіра, яку роздирають, аби не заважала битися.

Жменька землі — до рани, аби зупинити кров.

Затиснута зубами вена.

Допоки є сили.

Щоб устигнути бодай ще один раз…


Безліч мертвяків обступили мене. Тварюки стрибали їм по плечах, намагаючись дотягтися до мене. Змії сичали над ними й квапилися добутись до мене швидше, ніж птахи, які немов ковпаком закрили мене чорними перетинчастими крильми.

Я билась. Я не могла відступити. Але їх було так багато.

Вони загребли мене. Майже загребли. Коли б не Вовк, Пес та Залізний Чоловік, які розітнули сплетіння їхніх тіл.

Пес подав руку та допоміг мені підвестися з коліна:

— Вставай, Крихітко.

Крихітка, підпираючись поламаним списом.

Вовк кидає мені меча:

— Лови, Крихітко.

І Залізний Чоловік, який почав розчищати для мене дорогу крізь зграї нечистих, прямо до Вітчимового трону:

— Вже час.

— Драстуйте, Таточку.

Перед троном Татуся, котрий намагався колись зробити мене своєю донькою, стоїть чемна Крихітка.

— Здрастуй, дитино.

Без усмішки.

Посміхатися вже ні до чого.

— Ти прийшла померти?

— А це вже як вийде, — сказала я.

— Вийде, — сказав Вітчим і зістрибнув з трону. — Ще й як вийде.

І світляний удар меча.

Удари мечів миттю перекривають усі звуки.

Глибока тиша. Дві непорушні армії. Повернуті до нас обличчя, морди, ритуальні маски, невидющі очі сліпих, рила чи лики..

Глибока тиша.

Дзенькіт мечів наповнює тутешній всесвіт.

— Дзеньк!

Ніхто вже не змахне піт, ніхто не витре кров, що юшить по обличчю. Демонова лапа не відпустить тятиву. Рука праведника не дасть ударити мечем.

— Дзеньк!

Бездушні вітчимові очі.

Крихітка вперше в житті стала до справжнього двобою зі Злом.

— Дзеньк!

Тисячотонним дзвоном.

— Дзеньк!

— Час настав.

— Дзеньк-дзинь-дзинь-дзинь!!!!!

Кінцем світу або початком Часу.

Розділ 8

Двома блискавицями, що летять назустріч одна одній.

Двома поривами вітру.

Потоком листя чи зграєю летючих мишей.

— Ти багато дечого навчилася, — довгополий Вітчимів плащ. Під ним — обладунки з чорного золота.

— Я старалася, — мені хотілось, але я не була в усьому білому.

Однак замість черепа квітки на моїй куртці тепер була біла квітка. І ця квітка мала шпичаки.

Він збирав свою армію впродовж тисячоліть нечестивих та чудовиськ, грішників та скоювачів зла.

Кого умовили, кого настрахали.

Він привів їх на поле біля священної гори — єдиної з того, що повторюється в усіх без винятку світах, — і пообіцяв їм перемогу.

Він був певен, що переможе, мій Вітчим. Він навіть не замислювався, чи скоро закінчиться Битва після того, як він мене вб’є. Він просто це знав.

Тож його тварюки чекали.

Чекали й демони старих світів.

Ані кілечка диму з носа, ані шереху луски, ані удару копитом.

Чекали навіть оживлені мерці, хоча їм було визначено довічно блукати дев’ятьма колами пекла, що стало їхнім світом.


— Дзеньк!

Допоки ти людина.

— Дзеньк!

Допоки ще в тебе губи та пальці.

— Дзеньк!

Меч налітає на меч.

Випад, меч вибито ударом у відповідь.

— Дзеньк!!!

Удар, але я уникла.

Укол. Але там, де стояв Вітчим, — Порожнеча.


— Дзеньк!

Він розправив чорні крила.

— Дзеньк!

Я теж готова була злетіти.


— Подейкують, ти вмієш убивати почвар?

Я не встигла відповісти, бо замість Вітчима переді мною завертілася гнучка тварюка.

Він такий був від народження.

Але я бачила його таким уперше — без маски, в образі тварюки із зубастою пащею.

— Тепер я не зможу називати тебе Татусем.

У відповідь він щось просичав.

А я підстрибнула, щоб він не зловив мене.


Почвари — його подоба. Скільки їх я вбила?

Його — отого, що став тварюкою, — ось кого справді важко вбити.

Але ж це — ще не найстрашніше з того, на що здатен Вітчим.

Та поки що він — злісна тварюка.

Як же колись було легко.

Як швидко мені слід було бігти. Ухилятись і падати. Заслонятися мечем і ним же рубати. Порожнечу. Порожнечу. Порожнечу.

Але один раз — у плече. Мов скипіла кислота, вихлюп крові на металі. Чорною смолою його жил.

Один удар за все життя.

Довгий ліловий язик — по рані. І рана взялася рубцем.

— Шшшшшшшшшшшш!!!

Мить — і він знову готовий убивати. Убивати мене. Не маючи сумніву, що невдовзі це зробить.


Я злетіла, а він випростав крила.

Його тіло обернулось на тіло небесного змія.

Він рвонувся за мною.

А коли я впала, він перетворився на камінь. Уламок скелі.

Багатотонні брили.

— Зіграємо в Стоунхендж?

Однак ігри скінчилися.

І, пробиваючи наскрізь землю, каміння котилось одне до одного, щоб стати Вітчимом. Але цього разу…


Примара ночі. Пустий каптур, а в ньому — лише очі зорять у пітьмі.

Удар мечем. Але як убити Порожнечу?


Він був небесним змієм і чорним змієм землі.

Обертаючись на чудовиськ та монстрів. Звивався гадиною сліпою та безкостим велетнем з безліччю голів.

Він розсипався на частини й ставав відображенням незліченної кількості кривих дзеркал, щоб оточити мене, а потім знову обертався на самого себе.

Його лють кипіла в ньому, й від цього він збільшувався. Він переростав із жаху в жах.

Та вже коли вирішив — не бійся.

— Хоч кажуть, що боятися — не сором, а ти — не бійся, — пошепки сама до себе.

І відповідала:

— А я не боюся.

Він міг стати ким завгодно. Навіть ненависним Мачусі гренделем — пожирачем мертвяків.

А я була лише янголом.

Маленький янгол Крихітка.

Але часом і янгол може стати прокляттям, невідворотністю та долею.


Вітчим був багатоликий, він міг стати ким завгодно. І ось тепер, у подобі найжахливішого з демонів, він повільно підіймається вгору.


Він постав переді мною велетенським звіром, потворним мучителем тих, що спали. Від його рикання налилися отрутою моря.

Кігті-мечі. Піднесена для удару лапа.

І Крихітка відстрибує назад. Відстрибує, та не встигає утекти.

— Щщщщааааххх!!!

Удар розтинає Крихітці груди. Глибока рана від підборіддя і вниз. Щоб крізь неї вихопити й затиснути в лапі душу.

Я упала з передсмертним:

— Охххх!

І всі воїни довкола нас мовчали.

Вітчим поволі набув своєї подоби і, ставши поряд зі мною на коліно, обіперся рукою об мокру від моєї крові траву.

— То як, болить? — спитався він.

— Дуже, — ледь чутно відказала я.

— Зараз мине.

Він підніс руку.

А я стиснула свій меч.

— Не встигнеш, — проказав він.

— Можливо, — я докладала зусиль, аби меч не тремтів. — Усе можливо.

Я встигла ударити його…


Я вдарила, й моє тіло розпоролося від плеча до плеча.

Біль додався до болю? Хіба може бути біль, сильніший від того, коли за ліпше вважаєш померти?

Відкинувши меч, я обхопила шию Вітчима, котрий не встиг від мене відсахнутися.

Мої губи коло його вуха.

— Я не сприймаю тебе. Я відмовляюся від твого Зла, — мені вистачило сил це прошепотіти. — Можливо, мені належало тебе полюбити, — я вхопила ковток повітря. — Але я не можу любити тебе. Хоч і ненависті до тебе теж не відчуваю. Прощавай.

Я шепотіла, притискаючи його до себе. До своїх ран, що так і горіли зверху донизу та від плеча до плеча, утворюючи знак любові — червоний від крові хрест.


І він закричав. Гучно, пронизливо. Його крик перейшов на ричання, а ричання стало ревінням.

— Не!!! На!!! Ви!!!

І вибух:

— ТОРРРРРРРООООХХХХ!!!

І на кілька тривалих миттєвостей запала цілковита пітьма після спалаху пекельного вогню.

А коли темінь розсіялась, я зрозуміла, що стою на ногах.

І що моя рана рубцюється, а рубець той зникає на очах.

Розділ 9

А коли не стало Вітчима, зникло і Зло.

Скеля зробилась пустельною, а далі й геть щезла.

Почвари вили, а чорні звірі качалися по чорній від крові землі. Коли зникло Зло, грішники заклякли і стояли, як вительбушені ляльки.

І відступила Темрява. А зосталося Світло.

І це Світло осяяло всю землю.

Воно оживляло мертвих. Дарувало вічне життя тим, хто попри всі жахи тієї битви, зберіг у собі ясність і чистоту.

Даруючи тим, хто не збагнув найважливішої суті Світла, — нові переродження, що допомогли б їм вийти на гору.

Спалюючи демонів.

І відсилаючи грішників до чистилища, аби там вони позбулися спогадів та народилися дітьми, які не пам’ятають жодного зі своїх попередніх життів.

Розділ 10

Поле гуляло. Поле зробилося пустищем.


— Твоя перша битва.

— Наша…

— Ні, Крихітко, твоя.

Ми сиділи на пагорбі. Тепер це вже був не просто нічний пагорб. Оскільки тут, у цьому наймолодшому з усіх світів, уже не було мороку, а була його перша ніч та перші сузір’я.

Тож герої, так само, як і закохані, ще тільки з’являться в ньому, щоб дати кожному сузір’ю своє ім’я.


Нас лишилося четверо, і ми так і сиділи вчотирьох: Крихітка, мій мудрий Кіт, добрий Пес, який ніколи не був по-справжньому лихим, та Залізний Чоловік, котрого я так і не зуміла впізнати.

Я дивилася на список — зіжмаканий клаптик паперу:

«мисливці раз; мисливці вісім; дикі пси; людино-пацюки; добрий лікар;

чудовиська, почвари та монстри;

моя Мачуха;

її мертвяки;

свистуни;

збирачі;

Вітчим;

та ще багато-багато чого».

Оце і все. І я зібгала той клаптик.

Оце і все. Тож грудочка паперу полетіла й покотилася з пагорба.

Я вперше бачила Вовка, Пса і Кота в ясному білому вбранні.

До чого ж вони змінилися. Як просвітліли їхні обличчя. Куди подівся у Пса зламаний ніс, куди щез кістяний полиск у Вовка на волоссі, зникли Котові ікла.

Їхні величезні золоті крила. По чотири у Вовка і Пса, та шестеро крил у Котика. Золоте сяйво любові струмувало від них, моїх добрих-добрих янголів. Ми сиділи й мовчали.

Ми чекали, коли розпочнеться нове життя.

І воно почалося зі сходом сонця. Освітилася вся прозорість ріки, червнева зелень дерев, трава та чисті стіни Міста, яке прокидалося свого першого дня.

— Ось і місто, — сказав мені Пес.

— Я в ньому залишуся?

— Так.

Я мовчала, а Кіт промовив:

— У цьому місті є двоє закоханих.

— Через кілька хвилин їхнє кохання дасть нове життя.

— Це буде малятко…

— Дівчинка…

— І назвуть її…

— Ти знатимеш, як її назвуть.

Я все зрозуміла.

І тільки спитала:

— Я тепер — добрий янгол-охоронець?

— Так, — мовив, зникаючи, Пес.

— Бережи себе, — сказав Кіт і щез.

— Бережи її, — сказав мені З.Ч.

Вовк пішов останнім. Він пообіцяв навідатися до мене.

І додав: «Коли-небудь». Це коли-небудь може трапитися й через тисячу років.

Новий світ. Нове місто. Й нова доля Крихітки…

І чоловік на ім’я Раккххх…

І перша тварюка, розбуджена в темному підвалі…

Що ж. Я стояла, ступивши своїми важкими черевиками на вершину пагорба.

Що? Сичить? Рикає голодне зло? Вам не слід лякати мене. Ліпше не робіть цього. Бо я тепер — добрий янгол-охоронець. Вам не віриться? А хочете, я доведу?


І я накупила нових куль. Коли вони потрапляють у тіло, то розривають його навпіл.



Оглавление

  • Частина перша «Безликі вітчимові тварюки»
  •   Розділ 1
  •   Розділ 2
  •   Розділ З
  •   Розділ 4
  •   Розділ 5
  •   Розділ 6
  •   Розділ 7
  •   Розділ 8
  • Частина друга «Крихітка та підземний люд»
  •   Розділ 1
  •   Розділ 2
  •   Розділ З
  •   Розділ 4
  •   Розділ 5
  •   Розділ 6
  •   Розділ 7
  • Частина третя «Всесвітня історія Крихітки»
  •   Розділ 1
  •   Розділ 2
  •   Розділ З
  •   Розділ 4
  • Частина четверта «Крихітка та безликі почвари»
  •   Розділ 1
  •   Розділ 2
  •   Розділ З
  •   Розділ 4
  •   Розділ 5
  •   Розділ 6
  •   Розділ 7
  •   Розділ 8
  •   Розділ 9
  •   Розділ 10
  •   Розділ 11
  •   Розділ 12
  •   Розділ 13
  •   Розділ 14
  •   Розділ 15
  • Частина п’ята «Крихітка й мисливці за демонами»
  •   Розділ 1
  •   Розділ 2
  •   Розділ З
  •   Розділ 4
  •   Розділ 5
  •   Розділ 6
  •   Розділ 7
  •   Розділ 8
  •   Розділ 9
  •   Розділ 10
  •   Розділ 11
  •   Розділ 12
  •   Розділ 13
  •   Розділ 14
  •   Розділ 15
  •   Розділ 16
  •   Розділ 17
  •   Розділ 18
  •   Розділ 19
  •   Розділ 20
  •   Розділ 21
  •   Розділ 22
  •   Розділ 23
  •     Розділ 24
  • Частина шоста «Крихітка та кінець світу»
  •   Розділ 1
  •   Розділ 2
  •   Розділ З
  •   Розділ 4
  •   Розділ 5
  •   Розділ 6
  •   Розділ 7
  •   Розділ 8
  •   Розділ 9
  •   Розділ 10
  •   Розділ 11
  •   Розділ 12
  •   Розділ ІЗ
  •   Розділ 14
  •   Розділ 15
  •   Розділ 16
  •   Розділ 17
  •   Розділ 18
  •   Розділ 19
  •   Розділ 20
  • Частина сьома «Крихітка та кінець світу-2»
  •   Розділ 1
  •   Розділ 2
  •   Розділ З
  •   Розділ 4
  •   Розділ 5
  •   Розділ 6
  •   Розділ 7
  •   Розділ 8
  •   Розділ 9
  •   Розділ 10
  •   Розділ 11
  •   Розділ 12
  •   Розділ 13
  •   Розділ 14
  •   Розділ 15
  •   Розділ 16
  •   Розділ 17
  •   Розділ 18
  •   Розділ 19
  •   Розділ 20
  •   Розділ 21
  •   Розділ 22
  • Частина восьма «Крихітка й ніщо»
  •   Розділ 1
  •   Розділ 2
  •   Розділ З
  •   Розділ 4
  •   Розділ 5
  •   Розділ 6
  •   Розділ 7
  •   Розділ 8
  •   Розділ 9
  • Частина дев’ята «Крихітка та її перша велика битва»
  •   Розділ 1
  •   Розділ 2
  •   Розділ З
  •   Розділ 4
  •   Розділ 5
  •   Розділ 6
  •   Розділ 7
  •   Розділ 8
  •   Розділ 9
  •   Розділ 10

    Вход в систему

    Навигация

    Поиск книг

    Последние комментарии

    Загрузка...