Гуляйгора [Віталій Іванович Петльований] (fb2) читать постранично

Віталій Петльований Гуляйгора

Розділ перший

Бруківка шерхотить під колесами велосипеда, а він, Павло, наче в забутті. Він думкою у себе дома — в Гуляйгорі, вчувається: кричить півень, уже не в курнику, а на волі скликає рідню; десь недалеко торохкотять вози, а за вікном вищить корба — так енергійно крутить тільки Наталка… Рання пташка! Вчора вони разом були в кіно, потім ще довго гомоніли під ворітьми, а, бач, не спить, не відлежується.

При згадці про свою відвертість із нею Павло незадоволено покрутив головою: «Ох і дурень я, дурень безпросвітний». Сьогодні Наталка зустрінеться з Лесею і все їй розповість. Сміятимуться, звичайно. Не часто, мабуть, буває, ш;о хлопець освідчується не тій, кого любить, а вибирає в посередники її подругу.

Він і сам не знає, чому раптом так повівся, почав скаржитися. Вона не підохочувала його, але й не перебивала. Пригадував усе як було… Коли довкола все, нарешті, затихло, — опам'ятався.

— Дрімаєш? Мабуть, і нам пора, — звернувся до Наталки.

Але вона не відповіла. В якомусь заціпенінні вдивлялася в зоряне, миготливе небо, і руки її, коли Павло доторкнувся до них, були холодні.

Нічний птах майнув над ними. Наталка ворухнула плечем. Потім глухо запитала:

— Надумав тікати з села?

Павло від несподіванки здригнувся.

— Чому?..

— Мода така у хлопців. Чи з батьками посварився, чи з дівчиною — і гайда!

Павло зітхнув.

— А що б ти робила? Ну, на моєму місці?

— Я? Мабуть, як і ти, теж закохалася б у Лесю. Вона дуже хороша. Але від кохання не тікала б. І не просила б любові, а завойовувала б її. Завойовувала б, розумієш?

А мені, Павлику, здається, що Леся навіть не здогадується про твої душевні муки.

— Ще й як здогадується! Весь хутір знає. Батьки Лесині — теж.

— А я чула інше. Та й сама бачила, як Лесин брат Микола залицяється до твоєї сестрички. А ти, може, і його вибрав у посередники? Ні, в Миколи своє на думці, від нього допомоги не чекай. Сам скажи їй усе, сам.

— Ми ніколи не буваємо вдвох, як от з тобою. Леся уникає…

Наталка підвелася, поправила хустинку на плечах легенько відштовхнула його.

— Іди, Павле. Я нічого не обіцяю, хоча — спробую… Шкода мені тебе, козаче! Завієшся десь і про все забудеш. Нас теж. Батьків, цю хатину, садок. Хай уже — спробую розворушити Лесю: покличу її до нас. Заради тебе покличу.

Йому здалося, що рука Наталчина, яку він з вдячністю стиснув на прощання, так і не відігрілася.

Прислухаючись тепер до дівочих голосів, що долинали від колодязя, Павло сам собі дивувався. Як це трапилося? Мабуть, побачений фільм про лермонтовського Печоріна розтривожив його, збудив у серці ніжність, солодкий сум, бажання думати і говорити тільки про неї, про Лесю. А от про те, що він, Павло, справді вирішив тікати звідси і десь на новому місці почати самостійне, незалежне життя, Наталка догадалася вже сама. Неначе передалися їй вічні його суперечки із самим собою, мрії про якусь далеку будову в тайзі чи на березі Тихого океану, де треба буде жити в землянках, у палатках і просто неба і куди він згодом покличе за собою і Лесю. Ні про що таке він Наталці не казав, це була його таємниця, але сусідка, мов циганка-ворожка, підслухала думки.

Влітку майже кожний вихідний починався для нього однаково. Ще в темряві приходив за ним Микола, і сонце вони зустрічали на річці. Вудки чекали на них у сторожа колгоспного баштана — діда Михайла: саме проти була найбільша заводь і тут добре ловилися карасі, бралися й линки. Любив річку Павло, та сьогодні йому не до риболовлі. Він і Миколу попередив, що сам прийде до нього десь після сніданку по дуже важливій, невідкладній справі.

Як тільки Павло став на порозі, побачив сестру Надійку. Босонога, у квітчастому ситцевому платтячку, вже трохи тіснуватому, пов'язана білою хустинкою, годувала курчат. Квочка кидалася й собі до їжі, але не брала її, тільки дзьобала землю, ніби припрошуючи курчат. Павло помітив, що Надія навмисне сипле просо то в один бік, то в другий: їй, певно, подобається дратувати курчат, дивитися, як жовті грудочки перекочуються біля її ніг. «Вигадує Наталка», — подумав, згадавши, що та говорила про Миколині залицяння до Надії. До кого! Вона ж зовсім дитина.

— А де мати? — спитав Павло.

— Мати на базарі. Вмивайся мерщій, я тебе нагодую.

— А не знаєш, де моя сорочка-вишиванка?

— Мабуть, у шафі. Але спершу добре помий шию, — показала йому язика сестричка. — З милом. Тоді дам сорочку.

Він зиркнув повз неї у сусідський двір, чи немає там свідків їхньої розмови, кивнув Надійці.

— Чого тобі?

Квочка з курчатами теж пішла слідом за Надією.

— Що це за цятки у тебе на обличчі? Нова мода? — уважно приглядався до сестри.

— Де саме? — здивувалася.

— Ось тут і тут, — тикає він пальцем у щоку, в чоло. — Уся в сажі, як мара.

— Може бути. З печі молоко витягала. — Надія послинила кінчик хустинки, почала