Таємнича статуя [Василь Павлович Бережний] (fb2) читать постранично

Василь Бережний ТАЄМНИЧА СТАТУЯ

Михайло прокинувся дуже рано — ще навіть мама не встала. Прокинувся раптово, одразу, так, наче його хтось голкою вколов. Схопився, підбіг до розчиненого вікна і відсунув штору.

В світанковому небі сріблився серп Місяця. Михайло обіперся об лутку. Він не помічав, як виринає із туману гай, що обступив їхнє селище, не чув радісного щебету птахів. Перед ним голубів шовк неба і яскрів Місяць. Хлопцеві навіть здалося, що тепер Місяць і світить якось інакше, ну, сказати б, дужче, яскравіше.

З яким нетерпінням ждав він цього ранку! Наче й не спав — так йому хотілося, щоб скоріше минула ніч. Але земна куля зовсім не зважає на хлопцеві бажання: обертається повільно, так, як і завжди. І все-таки небо з кожною хвилиною бліднішає, серп Місяця губить свою яскравість. Там, десь далеко за гаями і ріками, за містами і селами, розкинув білі крила світанок…

Хлопець одійшов од вікна і, схопивши рушника, вискочив надвір умиватися. Ох і приємно ж освіжитися!

Вийшла мати.

— Чого це ти так рано сьогодні?

Михайло випростався, узяв рушника за кінці і, витираючи спину, усміхнувся:

— До дяді Віктора хочу!

— Отакої! — сплеснула руками мати. — Не дадуть бідному чоловікові й відпочити.

— Та я до Дмитрика…

— І Дмитрик такий самий… Вам хоч їсти не давай, аби про космос поговорити.

Мати махнула рукою та й пішла собі поратись.

Коли Михайло вийшов на вулицю — гай уже просвічувало сонце. Хлопець жмурився, поглядаючи на залите світлом небо. «А де ж Місяць? О, його важко й відшукати, бач, як замаскувався! Але тепер уже маскуйся чи не маскуйся, а від людини не сховаєш своїх таємниць!» І ось поруч, в оцьому невеликому будинку, живе чоловік, що побував на Місяці. Це ж тільки подумати — на Місяці! І він добре знає Михайла… А його самого тепер знає весь світ!

Михайло пригадав дні польоту. Затамувавши подих, слухали вони і в школі, і вдома урочистий голос радіо, не дожидаючи листоноші, бігали на пошту за газетами, вирізували портрети космонавтів… Аж не вірилось, що на Місяць полетів і дядя Віктор — сусіда, який, правда, тільки на літо приїжджав до батька відпочити «на лоні природи», як він казав, але все-таки — сусіда!

А вчора їхнє селище завирувало, вулиці затопили юрби людей, безліч блискучих легкових машин — космонавт приїхав додому, щоб відпочити після польоту. Михайло так і не зміг протовпитись до дяді Віктора. Щоб усе добре бачити, він виліз на свій голубник, і Дмитрик гукнув йому:

— Приходь уранці!

Вийшовши з двору, Михайло побачив, що на вулиці вже стоїть нікельований лімузин «Дніпро» і низенька, довга, як щука, «Ракета». «Мабуть, кореспонденти вже приїхали», — подумав і без вагання відчинив хвіртку. У дворику, збиваючи росу із споришу, ходило сюди-туди кілька чоловік, обвішаних фотоапаратами. Видно, ждали космонавта.

Михайло, як свій, пішов просто на ґанок. Навстріч йому вибіг Дмитрик, гукнув:

— Чого ти так довго? Спав?

— Та не хотілось так рано турбувати…

— Кого, — засміявся Дмитрик, — тата? Він, знаєш… — Дмитрик прихилився до Михайла і зашепотів щось на вухо. Потім уже голосніше: — Я проспав. Зараз ось покажу тобі одну штуку, а тоді побіжимо… — і він за руку потягнув товариша до хати.

На письмовому столі посеред уламків різноколірного каміння стояла якась статуя. Спочатку Михайло не звернув на неї уваги, він розглядав камінці. Одні тьмяніли, інші поблискували зеленкуватим світлом, був і такий, що жеврів, як жар. Михайло простягнув до нього руку, але доторкнутися не наваживсь.

— Та полапай, не бійся! — засміявся Дмитрик. — Він не гарячий.

Михайло доторкнувся пальцем і відчув холодок.

— І оце… з Місяця?

— Звичайно! — Дмитрик згріб долонею камінці, відсунув од статуї. — Це все й на Землі, брат, є. А ти ось зверни увагу…

Тільки тепер Михайло подивився на статую. Заввишки з півметра. Одразу не можна збагнути, чи вона витесана з якогось голубуватого каменю, чи одлита з металу. Постать стоїть вільно, без напруження. Витягнуті вперед обидві руки, в пригорщі — крупна зернина.

— Статуя так собі, нівроку, — сказав Михайло і схилився над мінералами. — Тут ось що головне, оці кусочки Місяця!

— А статуя теж із Місяця! — випалив Дмитрик.

— Жартуєш?!

— Ні, я не жартую. Батько привіз її разом з оцими мінералами. Ти візьми, роздивися.

Михайло вхопив статую, але чи не розрахував зусилля, чи, може, від хвилювання — впустив її під ноги. Хлопці з остраху завмерли, не встигли й скрикнути, як вона вдарилась об підлогу, впала на бік і, перекидаючись на спину, як жива, схитнула пригорщами та так уже й лежала, немов просила порятунку.

Дмитрик нахилився, обережно взяв — ціла! Тільки підлогу подзьобала.

— Слухай, — винувато прошепотів Михайло, — вона така легенька… Думав, так і хряпне…

— Думав, думав, — буркнув Дмитрик. — Це ж