Пора серця. Листування [Пауль Целан] (fb2) читать постранично, страница - 2

^{4} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Відень, Різдво 1948, не надісланий лист

Різдво 1948 р.

Любий, коханий Паулю!

Вчора й сьогодні я багато про Тебе думала, якщо хочеш — про нас. Я пишу Тобі не для того, щоб змусити Тебе знову написати^{5} мені, а тому, що мені це приносить радість, і тому, що хочу писати. Я також хотіла зустріти Тебе цими днями десь у Парижі, однак потім через своє безглузде, марне почуття обов’язку лишилася тут і нікуди не вирушила. Тільки як це: десь у Парижі? Я зовсім нічого не знаю, та, мабуть, це було б дуже гарно!

Три місяці тому я раптом отримала в подарунок томик Твоїх віршів^{6}. Я не знала про те, що він вийшов. Це було так…, хода моя стала такою легкою й окриленою, а руки ледь-ледь тремтіли. Потім знову так довго нічого. Кілька тижнів тому по Відню ходили чутки, що Жене^{7} поїхали до Парижа. Отож, і я зібралася вирушити з ними в дорогу.

Я ще й досі не знаю, що означала минула весна. — Ти ж знаєш, я завжди хочу знати все до останку. — Вона була гарною, — і вірші, і вірш, який ми створили разом^{8}.

Ти й сьогодні любий мені, і такий присутній. Я неодмінно хочу сказати Тобі про це, — тоді я часто цього не робила.

Як тільки матиму час, то зможу приїхати на кілька днів. Чи Ти також захочеш мене побачити? — Годину, а то й дві.

Всього, всього любого!

Твоя

Інґеборґ.

3 ^{9} Пауль Целан до Інґеборґ Бахман, Париж, 26.1.1949

31, Рю дез Еколь^{10}

Париж, 26.1.1949 р.

Інґеборґ,

я намагаюся на мить забути те, про що так довго й так уперто мовчав — я мав дуже багато клопотів, більше, ніж мій брат міг забрати у мене, мій добрий брат, чий дім Ти напевне не забула. Пиши мені так, як би Ти писала йому, йому, котрий завжди думає про Тебе й котрий вклав у Твій медальйон^{11} листок, який Ти вочевидь загубила.

Не примушуй мене, не примушуй його чекати!

Обнімаю Тебе

Пауль

4 ^{12} Інґеборґ Бахман до Пауля Целана, Відень, 12.4.1949

Відень, 12-го квітня 1949 р.

Любий, послухай,

я така рада, що надійшов цей лист, — а тепер і я змусила Тебе знову так довго чекати, без жодного наміру, без жодного неприхильного помислу. Ти ж і сам знаєш, що деколи так буває. Не знати чому. Двічі, а то й тричі я писала Тобі листа, однак так і не надіслала його^{13}. Та хіба це важливо, якщо ми думаємо одне про одного й робитимемо це, напевно, ще дуже довго.

Я промовляю не тільки до Твого брата, сьогодні я розмовляю майже тільки з Тобою, бо завдяки йому Ти весь цей час мені любий, і Ти не повинен думати, що я проминула повз Тебе. — Незабаром знову настане весна, торішня була така особлива, така незабутня. Авжеж, я ніколи більше не зможу йти через Штадтпарк без думки про те, що він може бути всім світом, і щоб знову не стати маленькою рибкою, як тоді.

Те, що Тебе гнітила журба, я відчувала увесь цей час, — дай мені знати, чи допоможе Тобі, якщо отримуватимеш більше листів!

Восени друзі подарували мені Твої вірші^{14}. Ця мить була для мене сумною, бо я отримала їх від чужих, без жодного слова від Тебе. Та з кожним рядком усе налагодилось знову.

Тобі, напевно, буде приємно дізнатись, що деколи тут про Тебе запитують, нещодавно я мусила навіть дати цілком незнайомим людям із Ґрацу^{15} Твою адресу, щоб вдовольнити їх. А очі малої Нані та Клауса Демуса^{16} й далі просвітлюються, коли вони говорять про Тебе.

Сьогодні, як ніколи, я розумію, що Ти прийняв правильне рішення, поїхавши до Парижа. А що б Ти сказав на те, якби я зненацька теж опинилася там восени? Після закінчення докторантських студій я маю отримати стипендію до Америки або до Парижа^{17}. Я ще ніяк не можу повірити в це. Це було б надто гарно.

У мене немає особливих новин. Я дуже багато працюю, незабаром закінчую студії, окрім того — пишу для газет, для радіо^{18} і т. д., більше, аніж раніше. Намагаюсь про себе не думати та, заплющивши очі, дійти до того, про що, власне, йдеться. Безперечно, усі ми перебуваємо у великій тривозі, не здатні звільнитися й ходимо манівцями. Та боязнь того, що якось ми опинимося в безвиході, завдає мені часом болю.

Насамкінець я ще хочу сказати Тобі, — листок, який Ти поклав до мого медальйона, не загубився, навіть якщо він давно вже не мав би там бути; мої думки належать Тобі, я Тебе безупинно слухаю.

Інґеборґ.