Небезпека рецидиву [Кріс Тведт] (fb2) читать онлайн

Кріс Тведт Небезпека рецидиву

Присвячується Елізабет, яка завжди поруч,

і в скруті — теж.

Розділ 1

Я розплющив очі й не міг збагнути, де я. Навколо зелено. Ряхтлива, сяйна, соковита зелень. І все наче в русі, немов увесь світ тремтів і мерехтів переді мною крихітними жовтими блищиками світла.

Я не відразу зміг зібрати докупи запахи і звуки. Пахощі теплої землі й трави. Ячання чайок, приглушений віддаллю веселий дитячий гамір. Літне повітря м'яко торкалося моєї шкіри. І тоді я згадав. Я лежав горілиць під великим буком, дивився, як ніжний легіт перебирає листям. Крізь густу крону пробивалися сонячні промені, спалахуючи в зелені наче дрібними коштовностями. Літо.

Я підвівся на лікті, озирнувся навколо, незграбно повертаючи голову, обважнілу від сну й випитого білого вина — онде в кошику неподалік виднілася майже порожня пляшка. Вино було літепле і млавке на смак, та все ж я його допив. Біля мене мала б лежати Карі, але її немає, лише сандалі гарно стоять рядочком. Я знову ліг. За кілька хвилин Карі з'явилася: я бачив, як вона ступала травою у сонячному промінні. Її волосся було мокре, а коли вона підійшла ближче, я помітив блискучі крапельки води на руках. Карі невеличка й струнка, але мені завжди здавалося, ніби вона пухкенька, просто одяг це приховує. Для мене вона була красунею, і я усміхнувся їй.

— Ти купалася, — мовив я.

— Годі й намагатися щось приховати від гострого ока адвоката! — засміялася Карі. — Щиросердечно зізнаюся — так, я купалася! Раджу й тобі! Купіль розкішна!

— Таке не для мене. Я купаюся лише в теплих краях. І без свідків… На жаль, не вмію плавати, ледь тримаюся на воді. Це принизливо.

— Вода не холодна — така свіженька, — Карі лягла поруч зі мною. — А ось це… холодніше, — мовила вона, підкотившись ближче й закинувши на мене руку і ногу.

Її шкіра була зимна, а мокрий купальник — наче лід. Мені аж подих перехопило від несподівано крижаного дотику до моєї нагрітої сонцем шкіри. Навіть її ніс і рот холодили виїмку під шиєю, та я зумів повестися, як справжній чоловік, — лежав непорушно, доки сонце й тепло мого тіла поволі зігріли нас.

Приємно було так лежати. Я заплющив очі, відчував її подих на шиї, вагу її тіла, м'яку важкість лона на литці, і на мене накотила така жага, тепла й розніжена, якої я вже давно не зазнавав. Вона помітила мою ерекцію, легенько притиснулася до мене. Мені ніяково було лежати отак, на виду в усіх, довелося перевернутись на живіт. Карі гладила мене по спині, ледь торкаючись пучками пальців. Я заплющив очі й знову заснув.

А коли прокинувся, тіні стали довшими, барви — пастельнішими й густішими. Карі прикрила мої плечі футболкою. Вона перевдягнулася у маленький топ і коротку білу спідничку. Сиділа, схрестивши ноги, читала газету. Я простягнув руку, торкнувся її. Вона підвела на мене очі й усміхнулася.

— Нарешті прокинувся.

Я лише кивнув.

— Ти проспав увесь день, Мікаелю, знаєш?

— Так. Це було розкішно.

— Гадаю, саме цього тобі й бракувало. Пригадуєш, коли ти востаннє мав вихідний? Мабуть, багато місяців тому…

Так воно й було. Останній рік злетів, мов одна мить, справи йшли конвеєром. Наркотики, насильство, ґвалтування, інцест і знову наркотики. Десь рік тому я виграв надзвичайно резонансну справу про вбивство, виграв феєрично. Газетникам дуже сподобалося. Уперше я зазнав на собі, що воно таке — лавина слави. Журналісти юрмились навколо мене. Якщо в одному виданні з'являлося інтерв'ю з портретом, то в усіх інших неодмінно теж. А тоді все покотилося само собою. Мене запрошували до участі в шоу-програмах на радіо й телебаченні. Газети просили коментарів про геть усе, що відбувалося у світі між небом і землею. Мене запрошували навіть на театральні прем'єри. А нові справи плинули потоком. Гроші — теж. Я осідлав хвилю і все ще гарцював на ній.

Сьогодні я вперше, за не знати й скільки часу, мав вихідний, і нараз відчув, який несамовито втомлений. Ніби рік прожив на самому лиш адреналіні та нервах, аж доки вичерпалися їхні запаси.

— Ти ще й схуд, Мікаелю. Занадто схуд…

Я перевернувся набік. На її чолі залягла маленька складка — так завжди бувало, коли вона думала; на очі звисала неслухняна гривка, яка попри всі старання Карі вперто не піддавалася ніяким укладкам.

— Та знаю, що працював забагато, Карі, — мовив я. — Але то був мій шанс утвердитися. Я мусив ним скористатися. Знаю, для тебе це теж було втомливо. Майже не залишалося часу нам удвох. Я майже не бував удома через постійні від'їзди.

— Я кохаю тебе, Мікаелю, — Карі серйозно глянула на мене. — Але… ну, так. Надто багато роботи й надто мало часу удвох.

— Скоро стане легше. Уже стає. Я трохи вгомонюся, не братиму все гамузом. Обиратиму ті справи, які мені будуть цікаві, а від інших відмовлятимуся. Скоро стане ліпше…

Карі глянула на мене, мовчки кивнула, але складка на її чолі не розгладилася.

Ми йшли, тримаючись за руки, вузькими, посипаними гравієм стежками, що в'юнилися попід деревами; дійшли до сходів, які зводили до самої води; замовили вечерю у ресторані на причалі з видом на фьорд. Після вечері сиділи, попиваючи пиво й милуючись морем. По інший бік фьорду виднілися у присмерку промислові будівлі й доки, зате на північному заході вода переливалася червоними і золотистими барвами у променях вечірнього сонця. Нерухому гладінь прорізали хіба піняві шлейфи у кільватері човнів.

— За два тижні, — озвався я. — За два тижні ми подамося з тобою у відпустку. Я вимкну мобільного телефона, не візьму з собою жодного аркуша. Тільки ми з тобою удвох!

Задзвонив мій мобільний. Він лежав відімкнений увесь день, я увімкнув його з трохи нечистим сумлінням. Глянув на Карі. Хай собі дзвонить, вирішив. За хвилину телефон задзвонив знову. Пронизливі дзвінки дратували відвідувачів, дехто почав обертатися. Довелося взяти слухавку.

Телефонувала Сюнне, моя помічниця. Юна, сумлінна й амбіційна. Голос її звучав трохи задихано від хвилювання.

— Чого ти, заради всіх святих, не береш слухавки, Мікаелю? Я дзвоню, дзвоню…

— У мене вихідний.

— Уже ні. Негайно приходь!

— Що трапилось?

— Пам'ятаєш убивство, яке сталося тут ранньою весною? Убили молоду дівчину? Справу ще назвали «справою Майї»?

— Так.

— Зателефонували з тюрми. Відповідач, Альвін Му, хоче змінити адвоката. Він хоче тебе. Мусиш прийти. Він чекає твого дзвінка.

Я важко зітхнув.

— Нічого я не мушу. Зателефонуй йому сама. Ти ж знаєш, що робити, Сюнне. Письмова вимога про зміну адвоката, лист до суду, копія поліції та попередньому адвокатові. Ти все чудово знаєш.

— Але…

— Якщо він хоче саме мене, то прийме такі умови. Зателефонуй йому, поясни процедуру. Скажи, що я відвідаю його, щойно одержу призначення.

Я аж ніби відчув у слухавці, як вона бере себе в руки.

— Гаразд, Мікаелю, гаразд. Я усе зроблю. Але…

— Так?

— Це проблемна справа, правда ж?

— Так, Сюнне, дуже проблемна.

Я якийсь час сидів, втупившись поглядом поперед себе, перш ніж вимкнув розмову. «Справа Майї» не сходила з газетних передовиць упродовж багатьох тижнів. Майя була дуже юною дівчинкою, тринадцяти-чотирнадцяти років. Її знайшли в заміській парковій зоні, зґвалтовану й дуже спотворену. За кілька тижнів поліція арештувала підозрюваного. Ось здебільшого й усе, що мені відомо. Хоч газети були скупі на подробиці, водно говорилося про надзвичайно жорстоке вбивство.

— Про що мова? — запитала Карі.

— «Справа Майї»… Відповідач просить мене стати його захисником.

— Потягнеш? — аж здригнулася Карі. — Та справа…

Я стенув плечима.

— Так, справа гнила, але дуже резонансна. Зрештою, це моя робота…

Ми поверталися додому, так само тримаючись за руки. М'який літній вечір. Асфальт, нагрітий за день сонцем, ще був теплий, ще в світлі надвечір'я яскріли навколишні барви, але магія вже зникла. Хоч Карі й заснула біля мене при відчинених вікнах, хоч нічний бриз ніжно ворушив фіранки, думка про нову справу цвяхом вбилася у потилицю, нагадуючи, що після погожого дня обов'язково зарядять дощі.

Розділ 2

Наступного дня я поінформував своїх партнерів. Петер — адвокат, але на противагу мені він має у своєму віданні більше цивільних справ, аніж кримінальних. Фінн, маленький, висхлий, літній чоловік, сферою зацікавлень якого одвічно було підприємницьке право та справи про банкрутство, взагалі ніколи не з'являвся у суді. Щовесни й щоосені він погрожував вийти на пенсію. Тепер він тикав у мене неприпаленою люлькою і питав:

— То й що? У чому проблема?

— Нема ніякої проблеми, — відповів я. — Просто справа чималенька й анітрохи не приємна. Притягне до себе надмірну увагу. Хотів лишень, аби ви про це знали.

— Будь-яка реклама — добра реклама, — мовив Фінн.

Петер випромінював менше ентузіазму.

— Так воно ніби так, але… Не знаю. Треба бути готовими й до несхвального ставлення до твоєї персони, Мікаелю. Такі справи хвилюють громадськість.

— Я знаю, проте саме такими справами я займаюся. Адвокати не можуть відмовлятися від тухлих справ. Назвався галушкою, мусиш лізти в суп.

— Гаразд, але будь готовий до всякого, Мікаелю. Коли спливає термін?

— Не знаю… А що, є термін судового розгляду? — вражено перепитав я. — Ніхто мені не казав.

— Певен, щось подібне потрапляло мені на очі в котрійсь із газет, — глянув на мене Петер. — Здається, таки є. А хіба ти не збирався у відпустку?

Я зателефонував до суду зі свого кабінету. Термін становив шість тижнів. Мій офіс уже підтвердив, що я беруся за цю справу, хіба я цього не знав? Я попросив вибачення і відкрив календар на своєму комп'ютері.

Там стояло чорним по білому: «Кримінальна справа — Альвін Му».

Шість тижнів — не надто багато часу для підготовки справи з убивства. Я вже розумів, що з моєї відпустки вийшов великий пшик.

У шпарку дверей просунулась голова Сюнне.

— Береш мене помічником у цій справі?

Вона була готова негайно братися до роботи. Гінка, тонка й елегантна. Довгі пальці, довгі ноги — дівчисько в убранні жінки, у темно-синьому костюмі й білій блузці. Образ молодої адвокатки.

— У справі Майї? — перепитав я і заперечно похитав головою. — На жаль, ні. Справа обмежена шістьма тижнями. Щоб не запороти всю роботу, тобі доведеться зайнятися рештою відкритих справ.

В очах Сюнне малювалося розчарування.

— Справа аж ніяк не з приємних, тому тішся, що не тобі її розгрібати, — додав я.

Я вийшов у туалет, ополоснув обличчя холодною водою. У світлі неонових ламп моє дзеркальне відображення здавалося блідим і вимученим. У шевелюрі з'явилося більше сивини, ніж чорного волосся, ніс наче побільшав і загострився, складки навколо рота стали глибшими. На якусь мить я побачив себе у старечому віці — з дзеркала на мене дивився мій батько. Ніколи не помічав своєї схожості з ним, але тепер час ніби поволі стирав верхні нашарування, оголюючи структуру черепа, — так навесні, коли тане сніг, з-під нього проступають обриси ландшафту. Отак виявилася прихована досі моя родинна схожість з батьком.

Після вечері вдома, за кухонним столом, я про все їй розповів.

— Треба змиритися, Карі. Я замовлю нову подорож, і ми поїдемо у відпустку, щойно я закрию цю справу.

Новину вона сприйнята спокійно, та я її надто добре знав, щоб за ледь сумовитою усмішкою та виваженими словами не помітити розчарування. Решту вечора Карі дивилася телевізор, а я читав.

Коли ми лягли в ліжко, і я пригорнув Карі до себе, вона відповіла на ласку, але тіло залишалося непіддатливим, штивним — я не зумів подолати її відстороненості. Карі вже давно заснула, а я лежав без сну, тримаючи її в обіймах і прислухаючись до її рівного дихання у тиші літньої ночі, ніби сподівався від неї обіцянки, що все буде добре, усе владнається.

Альвін Му гойдався на стільці, доки я виголошував йому стандартну промову про конфіденційність та довіру. Важко було сказати, чи уважно він слухає. Його погляд міцно зачепився за щось на моїй голові. Тінь усмішки застигла навколо вуст.

Я ніяк не міг зосередитися на своїх словах.

Альвін мав екстравагантний вигляд. Він був худорлявий, легкої кості, трохи нижчий за мене. Вік, мабуть, не більше тридцяти років. У кімнаті для відвідувачів було душно. Антициклон з денними температурами понад двадцять п'ять градусів тривав уже десять днів і не збирався відходити. Альвін сидів у спортивних шортах, тонкій футболці й лиснів від поту.

Його тіло було без жодного волоска: абсолютно гладкі руки й ноги, блискуча, мов більярдна куля, голова. Я не помітив жодного натяку на брови чи вії. Риси обличчя немов розмиті, маленькі вуха щільно прилягали до голови, ніс та рот, наче в дитини. Лише очі нормальної величини — порожні, блякло-голубі. Його дивний вигляд спантеличував. Здавалося, Альвін Му належав до іншої раси — не людської.

Мій голос поволі видихнувся, і в кімнаті стало тихо. Я дозволив тиші нагромадитися поміж нами, але чоловіка це, вочевидь, анітрохи не гнітило. Він і далі не дивився на мене.

— Послухай, Альвіне, — озвався я за якийсь час. — Я хотів би… може, питати про таке не надто ввічливо… та я хотів би знати, чому на тобі зовсім немає волосся? Вроджена вада чи…

— Ні-ні, нічого подібного! — урвав він мене. — Я голюся. Не люблю волосатих тіл. Це гидко. Відчуття, ніби завжди брудний.

— Усе голиш? Тобто все тіло?

— Геть усе до волосинки.

— Це ж забирає неймовірно багато часу!

— Годину й п’ятнадцять хвилин.

— Щодня?

— Так, щоранку. Найперше, що роблю, прокидаючись. Я… я не можу почати день, доки не поголюсь.

Я мовчки кивнув, не знайшовши жодного притомного слова для відповіді, тиша знову заповнила кімнату.

— Ти мешкаєш сам? — раптом запитав він і вперше глянув на мене; його погляд перестав бути безтямним, у ньому з'явилася осмисленість і зацікавлення.

— Я? Ні, я мешкаю разом зі своєю коханою. А що?

Альвін пропустив моє запитання повз вуха і повів далі.

— Скільки їй років? Яка вона?

— Тридцять два. Цілком звичайна на вигляд.

— Струнка? Блондинка чи брюнетка?

— Струнка. Блондинка.

Здавалося, він не помічає моєї нехоті продовжувати цю розмову.

— Як її звуть?

Я розпрямився на стільці.

— Послухай, Альвіне, навіщо ти розпитуєш?

Голос Альвіна став гострим від роздратування:

— Цілком нормальне запитання. Як її звуть?

Це прозвучало так несподівано й напористо, що я ледь не відповів, однак тривога й моторош, які він сіяв навколо себе, взяли гору. Я рвучко підвівся.

— До дідька, Альвіне! Хай тебе не обходить її ім'я!

Альвін наче знову заховався у себе; очі стали безтямними, як тоді, коли я тільки прийшов. Він знову зачепився поглядом за щось над моєю головою, але я не мав наміру його відпускати.

— Слухай мене, Альвіне! І дивися на мене. Дивись на мене, коли я говорю!

Наші очі зустрілися.

— Я прийшов, бо тебе звинуватили в убивстві, і ти потребуєш адвоката. Це — єдина причина моєї присутності тут. І це означає, що ми повинні говорити про справу, щоб надати тобі найкращий захист, на який я здатний. Правила гри прості. Ти можеш розповісти мені геть усе, далі воно не піде. Але розмовою керуватиму я. Ми говоритимемо про справу і про тебе тією мірою, якою це стосуватиметься справи. Жодного слова про мене, про моє приватне життя чи про мою кохану. Якщо тобі бракує співрозмовника для балачок, попроси, щоб прислали священика, або заведи собі іншого адвоката.

Я замовк, глянув на Альвіна. Його обличчя абсолютно нічого не виражало. Я вичекав кілька секунд і знову озвався вже тихішим голосом:

— Я доволі ясно висловився, Альвіне? Мої правила гри або я йду…

Він підняв руки й усміхнувся.

— Так, усе гаразд, адвокате!

— Тож не забудь про це, Альвіне! А тепер поговоримо про справу?

Ми поговорили, але я небагато зумів витягнути з розмови. Він був на місці злочину. Він навіть зустрічався з жертвою, Майєю. Вони побалакали кілька хвилин, і він пішов собі геть. Нічого більше він, власне кажучи, не знав. Я ще не одержав матеріалів справи, тому не допитувався про деталі.

— Якою вона була? — запитав я. — Я кажу про вбиту, Майю. Яке враження вона на тебе справила?

— Вона… — Альвін добирав слова. — …молода. І гарна. Ще, по суті, дівчисько. Здавалася зовсім невинною. Але…

— Що але?..

Він відмахнувся.

— Та ні, не знаю. Нічого. Я бачив її лише кілька хвилин.

Я не дотискав, проте щось у його словах різало вухо. Оте «але» зависло в повітрі.

Я встав.

— Доки я не маю документів у справі, Альвіне, від розмов небагато користі. Прийду, щойно одержу папери й ознайомлюся з ними.

Альвін кивнув і ввічливо підвівся зі стільця.

Я полегшено зітхнув, коли знову вийшов на сонце. Альвін Му не надто приємний співрозмовник. Думка про те, що наступні три тижні мені доведеться провести з ним чимало годин, вганяла в депресію.

Розділ 3

Кур'єр приніс документи за два дні — дві важезні картонні коробки з товстими теками. Істотно більше паперів, ніж я розраховував. Я розпакував справи, виставив у хронологічному порядку на підвіконні, а тоді сів за стіл і довго їх розглядав. Ніяк не міг подолати гострого спротиву і розпочати роботу, розгорнути теки й заглибитися у справу вбивства юної дівчини. Надворі далі трималася літня спека.

Якась дивна двоїстість спостерігалася в усіх цих документах, які разом становили одну кримінальну справу. За формою, бюрократичні й скучні до пересади. Серед них не знайшлося жодного аркуша, написаного не за схемою, — самі лиш заповнені формуляри. Мова суха й безживна, а подекуди неймовірно безграмотна. Не всі поліцейські слідчі вміють викладати свої думки на письмі. До того ж, багато зайвого й зовсім неважливого для справи: допити і звіти, які не мали жодної ваги й ні на крок не наближали до істини; розслідування версій та слідів, які, як виявлялося, нікуди не приводили. Усе викладено за давно усталеною системою: заяви, обшуки, вилучення і так далі. Для стороннього спостерігача все видавалось би хаосом. Та навіть звичній до системи людині знадобилось би чимало часу, щоб відтворити картину сповна; довелось би вчитуватись, сторінку за сторінкою, у скупі звіти і формальні схеми, доки справа нарешті ожила б. Поволі проступала картина — опис маленького шматочка дійсності. Фрагмент із життя, з багатьох життів людей, стежки яких перетиналися, людей з плоті й крові, зі своїми гризотами й бідою.

За словами лежала дійсність. Цього вечора я неспроможний був сприйняти її. Поки що Майя залишалася для мене тільки іменем. Я знав, скоро вона стане чимсь більшим, але не сьогодні.

Я зателефонував Карі й запросив її на вечерю.

Коли ми поверталися з ресторану, літня ніч пахтіла жимолостю, немов важкими, солодкими парфумами. Ми поволі брели додому.

— Як просувається нова справа, Мікаелю? — запитала Карі.

Вона кілька років працювала моєю секретаркою. Тепер студіювала на стаціонарі юридичні науки, але завжди цікавилася буднями нашої фірми.

— Не знаю, я ще не вник у суть справи. Мав лише одну зустріч у тюрмі.

— І як? — допитувалася Карі.

Я розповів їй про Альвіна Му. Карі аж зморозило попри теплінь надворі.

— Надто вже бридким видається він з твоєї розповіді.

Якийсь час ми мовчали. Нам було добре удвох, ми смачно попоїли й попили, та все ж я відчував у Карі ледь вловну відчуженість, яка мені не подобалася.

— Я замовив нові квитки до Італії. Після закінчення справи…

— Чудово.

— Ти ще гніваєшся, що довелося відкласти подорож?

— Та ні, не гніваюсь. На це я ніколи й не гнівалася.

— А на що?

Вона важко зітхнула, наче розмовляла з дитиною-тугодумом.

— Я розчарована й засмучена.

Тепер настала моя черга важко зітхати.

— Я розумію. Але ж… іноді бувають ситуації, Карі. Просто прикрий збіг, не щастить. Не хотілось би, щоб ти дулася тижнями.

— Минуло лиш кілька днів.

Це не була сварка, однак щось між нами пішло не так, і ніхто не наважувався розставити крапки над «і»: за кожною сказаною фразою відлунювала несказана.

Коли ми вклалися до сну й лежали в темряві поруч, Карі раптом запитала:

— Ти знаєш, скільки разів ми останнім часом кохалися?

— Хто б то рахував? — здивувався я.

— Не часто, — мовила вона. — Навіть дуже рідко… — а після паузи додала: — Я кохаю тебе, Мікаелю. Але стосунки треба плекати. Я не зможу й надалі тебе кохати, якщо ти не відповідатимеш взаємністю. Треба, щоб ти бажав утримати мене при собі.

І знову за якийсь час:

— Я певна, ти також мене кохаєш, але я хочу це бачити. Хоч іноді. Я знаю, ти маєш купу роботи, ти стомлений. Однак треба… щось віддавати й нам…

Я розумів, що вона має рацію. Якась часточка мене поривалась обернутися до неї, назустріч теплу її тіла, але ж вона щойно наскаржилася, що ми надто рідко кохаємось. Карі була на тринадцять років молодша за мене. Різниця у віці відчувалася, коли я приходив додому виснажений і в'ялий: замість обійняти її, я, немов скривджений, штивно лежав поруч, тупо дивлячись у світлу літню ніч, аж доки наставав новий день.

Уранці я проспав, а коли нарешті дістався до контори, братися за роботу вже не було жодного сенсу. Я снував від кабінету до кабінету з філіжанкою кави в руках і діставав колег безглуздим балаканиною, аж доки вони один за одним почали виганяти мене геть. Теки «справи Майї» стояли на підвіконні й сповнювали мене несамовитою нехіттю, майже фізичною відразою. Якусь мить я спокушав себе думкою відмовитися від захисту, послати все до дідька й податися з Карі в довгу відпустку, але я надто важко гарував, щоб досягти свого нинішнього статусу, тому ніколи на таке не пішов би.

Я думав про Альвіна Му, безтямний вираз його очей, блякле обличчя без заросту. Цікаво, що відбувалося у його голові? Як пробитися під ту шкаралущу й вивідати, хто цей Альгін Му насправді.

Зрештою, я розгорнув першу теку і взявся за читання. Почав з особистих даних Альвіна й зовсім не здивувався, дізнавшись, що він уже й раніше скоював правопорушення. Дванадцятирічним потрапив до дитячого будинку. З документів важко було зрозуміти, чому він там опинився. Упродовж перебування у притулку він двічі переступав закон. Обидва рази це були злочини супроти моральності, в обох випадках Альвін не ніс кримінальної відповідальності через малолітство, тому ним займався відділ у справах неповнолітніх. Згодом його засуджували за наркотики, розбій та крадіж автомобілів — нічого серйозного. А ось кілька років тому його двічі судили за збройні напади, жорстокі бійки, у яких Альвін погрожував ножем. Вирок був докладений до документів.

Я зателефонував Карі, попередив, що повернуся пізно, і сів читати далі. Тека з фотографіями нагнала на мене жаху. Я поспіхом прогортав її, так швидко, що майже не догледів деталей. Досить було й побіжного огляду. Млість підступила до горла, я мусив заплющити очі й кілька хвилин глибоко подихати, щоб заспокоїтись.

Закінчив читання пізно ввечері. Усю дорогу додому справа яскравими образами оживала в моїх думках. Уночі я спав тривожно. Над ранок фрагменти кошмару про жорстоко вбиту дівчинку сплутували, мов павутинням, мої думки. Ще й день не настав, а я вже почувався хворим і стомленим.

Розділ 4

Від вбивства Майї до арешту Альвіна Му минуло три тижні. Перше, що привернуло увагу поліції, кримінальний послужний список підсудного. Та найбільше підставила його стара Тойота-пікап.

Майю вбили у вівторок уранці посеред популярної рекреаційної зони, у лісочку на межі з одним із спальних районів міста, який виріс наприкінці шістдесятих років минулого століття. Її тіло було напівсховане під кущами в невеликій виїмці між двома горбиками, заледве за п'ятдесят метрів від прогулянкової доріжки. Дівчину знайшла пошукова команда на світанку наступного дня, після заяви батьків про зникнення доньки. Не було жодного сумніву в тому, що її вбили. Двоє пошуковців лише кинули оком на понівечений труп й обережно позадкували, ступаючи своїми слідами, на стежку, а тоді викликали поліцію. Слідчі Головного управління кримінальної поліції працювали на місці вже з полудня.

Досвідчені криміналісти, які прибули на місце злочину ще до того, як забрали тіло, відверталися й переводили подих, перш ніж взятися до роботи з виявлення слідів навколо. Майя була гола. Її одяг, охайно складений, лежав за п'ять метрів від тіла. У роті — гумовий м'ячик замість кляпу, примотаний до голови шкіряними ремінцями. Руки зв'язані на спині широкою, коричневою клейкою стрічкою. Дівчину зґвалтували й жорстоко покалічили. Два ножі, один — для розрізання шпалер, а другий — звичайний з синьою пластмасовою ручкою, обидва коричневі від висхлої крові, лежали на землі поряд з мертвим тілом.

Окрім ножів, знахідок було небагато. Звісно, навколо валялося трохи сміття: обгортки з-під шоколаду, кілька недокурків, порожня пляшка, але досвідчений погляд одразу визначив, що весь цей непотріб опинився тут задовго до злочину.

Дівчину зґвалтували, але слідчі не знайшли жодних біологічних слідів, ні на тілі, ні в безпосередній близькості до тіла, і це їх дуже спантеличувало. Розтин теж нічого не виявив.

Одяг Майї обережно доставили до лабораторії і дослідили. На ньому, окрім волосків Майї, знайшли ще три різні волоски. Їх віддали на аналіз ДНК.

На землі біля тіла знайшли білі волокна якогось органічного матеріалу, які при ближчому розгляді виявилися целюлозою. Ніхто не розумів, звідки там взялася целюлоза, аж доки одна світла голова з кримінально-технічної лабораторії пов'язала знахідку з відсутністю будь-яких інших слідів і порівняла з волокнами одноразових паперових халатів, якими користується і сама поліція, працюючи на місці злочину. Вони виявилися ідентичними. Криміналісти не мали сумніву — волокна не з їхніх халатів. Слідчі зробили висновок, що вбивця, очевидно, одягав халат, щоб не залишити після себе слідів.

Під керівництвом Головного управління кримінальної поліції співробітники місцевого поліцейського відділку розпочали марудну роботу з виявлення і знаходження осіб, які могли перебувати поблизу місця злочину в актуальний час. Людей закликали через засоби масової комунікації прийти до відділку. Тих, хто приходив, ретельно допитували. Усю інформацію про пересування, час, про людей, які траплялися назустріч, зберігали в комп'ютері. Окрім того, поліція перевірила автомобілі на паркінгу перед парком. Паркінгом часто користувалися відпочивальники. Це була повільна й скрупульозна робота — головоломка, у якій поступово почала проступати виразна картинка.

Того вівторка в парку гуляло багато людей. Не відразу, але з часом більшість з них ідентифікували, допитали, порівняли їхні покази й відпустили. Чимало з них бачили Майю. Дехто навіть з нею розмовляв. Після зіставлення усіх пересувань та часових точок стало ясно, коли Майю могли найпізніше бачити живою. Урешті-решт поліція зосередилася на трьох особах, які перебували в парку на момент убивства і яких ще не ідентифікували: молода жінка, літня жінка й приблизно тридцятилітній чоловік. Молодої жінки так і не знайшли. Літньою жінкою, на думку слідчих, могла бути вісімдесятирічна бабуся, яка часто там прогулювалася, — вона померла від серцевого нападу три дні після вбивства. Але, так чи так, поліцію найбільше цікавив невідомий чоловік. Ніхто з свідків з ним не розмовляв, проте багато хто бачив його дорогою до парку перед убивством. І ніхто не бачив, як він з парку виходив.

Водночас інша група слідчих складала списки раніше засуджених сексуальних злочинців з міста та околиць. Альвін Му, який щойно вийшов з тюрми після відсидки за два розбійні напади, теж значився у списку.

Перевірили всі авта на паркінгу. Два з них не були ідентифіковані, власників серед свідків не знайшлося. Про одне авто було відомо тільки те, що воно червоного кольору. У другому автомобілі багато свідків упізнали стару Тойоту-пікап. Перевіривши зареєстровані в регіоні схожі пікапи й порівнявши їх з автами, якими володіли звільнені сексуальні злочинці, слідчі виявили ім'я, що фігурувало в обох списках. Це був Альвін Му.

Альвіна арештували в п'ятницю по обіді. У Головному управлінні його допитували всі вихідні, але він вперто заперечував будь-яку причетність до вбивства. Спершу заперечував, що взагалі був у парку, але до вечора неділі зізнався, так, він гуляв парком і навіть зустрів Майю, але не вбивав її. На вихідних провели обшук у його помешканні. Кілька знахідок могли пов'язати Альвіна з убивством, однак прямих доказів не знайшлося. Найсильнішим козирем поліції був волосок Майї, знайдений на светрі Альвіна в нього вдома. У понеділок суд обрав йому запобіжний захід — утримання під вартою. Відтоді він сидить у слідчому ізоляторі.

Від духоти нема чим дихати. Спека досягла свого апогею. І хоч вже вечоріло, і хоч їхав я з відчиненим вікном, однаково стікав потом, а біла сорочка прилипла до тіла.

Повітря просякло вологою, на вечірньому небесному прузі згромаджувалися чорні хмаровища. Коли паркувався перед в'язницею, помітив краєм ока, як хмари пронизала блискавка. Ось-ось мала впасти злива.

Альвін здавався спокійним і врівноваженим. Я вже почав звикати до його вигляду, то й розмовляти з ним стало легше. Він уважно слухав і відповідав на запитання. Ми разом простудіювали його свідчення, а потім я ставив запитання.

— Зосередьмося на найважчих моментах, Альвіне, — мовив я. — Ставлення суду до тебе визначатиметься твоїми найпершими свідченнями.

— Чому це?

Я уявлення не мав, які думки ховаються за його блискучими порожніми очима.

— Бо два моменти вимагають пояснення. По-перше, ти не прийшов до поліції, коли оголосили про розшук свідків убивства. На допиті сказав, що відмовляєшся відповідати, чому не прийшов. І це погано. По-друге, ти спочатку збрехав, сказав, що не був того дня у парку, а потім сказав, що не бачив Майї.

— А хіба я мусив зголошуватися? Чи відповідати на запитання?

Правду кажучи, я нічого про нього не знав. Не знав, був він дурним чи мудрим, притямним чи несповна розуму.

— Ні, Альвіне, не мусив. Але нормальні люди так не повелись би. Цю справу розглядатиме суд присяжних. Вони подумають, що найвірогідніша причина, чому ти не зголосився до поліції і брехав на допитах, — твоя вина в убивстві. Отож ми повинні мати всі відповіді…

Якийсь час Альвін сидів, втупившись поперед себе. Потім спроквола кивнув.

— Гаразд. О'кей. Я боявся. Не наважувався піти до поліції. Ти ж знаєш про мої попередні судимості. Я боявся, що вони подумають на мене. Потім я зрозумів, що повівся немудро, але тоді мене охопила паніка. Тому й ляпнув одразу, що не був у парку. Так, по-дурному зробив…

— Що ж, хай буде. Доволі ймовірно…

Він дав хоч якусь відповідь на запитання, яке я подумки ставив і собі. Альвін Му не був телепнем, далеким від реальності. Можливо, він цілком міг бути вбивцею, але мозок його функціонував бездоганно.

Ми не оминули жодної деталі його прогулянки того дня. Відміряли час. Визначили, скільки хвилин тривали його проходи різними стежками. З'ясували, де він зустрів Майю, про що вони розмовляли, як довго сиділи разом, на якій відстані одне від одного. Альвін і усе чудово пам'ятав, а я аркуш за аркушем строчив нотатки. Ми дійшли до моменту повернення додому. Я водно гортав документи, звіряючи його слова зі свідченнями на допитах.

— Дорогою додому я зустрів дівчину. Чи радше молоду жінку. Приблизно мого віку або трохи молодшу.

— Це саме ти сказав на допиті, — кивнув я. — Але жодна молода жінка не згадала й словом, ніби бачила тебе на виході з парку.

— Зате я бачив! Вона зупинила мене і про щось запитала, здається про дорогу, як кудись дістатися.

— Де ти її зустрів?

Альвін показав на карті.

— Ось тут начеб. Між цим й оцим місцем.

— Ти десь покидав стежку, щоб скоротити шлях чи зрізати кут?

— Так, в одному місці. Гадав скоротити шлях, але вгруз у болоті, мусив вертатись.

Я погортав справу.

— Чому цього немає в стенограмі допиту?

— Я начеб говорив поліції… Так, точно говорив!

— Добре, згодом прочитаю уважніше. Інші відхилення від маршруту?

— Ні. Хіба що… люрив.

— Що?

— Один раз зійшов з доріжки справити потребу. Заховався в кущах, щоб випадкові перехожі не побачили.

— Про це теж немає ані слова.

— Ні? Мабуть забув сказати.

— OK.. Ще один момент. Ти вже маєш судимість за зґвалтування. Прокурор скористається нею сповна.

Обличчя Альвіна спотворила гримаса роздратування, ніби в несправедливо ображеної дитини.

— Чому? Я вже за те відсидів!

— Тема актуальна…

— Вони брешуть. Баби завжди брешуть. Доб'ються свого, а потім брешуть на суді. Так і першого разу було!

— Якого першого разу? Тут згадується лише про одне зґвалтування…

На його губах заграла тріумфальна усмішка.

— Ще б пак! Ось бачиш… То було ще в дитбудинку… одне дівчисько заклало мене, ніби я її зґвалтував, але тоді справу закрили. Ніхто їй не повірив.

— Ти про це не казав на допиті, Альвіне.

— А навіщо? І так відомо, які ті дівки брехливі!

Мені аж руки опустилися, я намагався пояснити Альвінові своє розчарування, намагався змусити його усвідомити, як треба правильно поводитися у суді. Він слухав, кивав, однак я його, здається, не переконав.

Коли я підвівся, щоб іти геть, він раптом подивився на мене з новим виразом в очах і поцікавився, чому я не взяв з собою усіх документів справи. Я відповів, що вони надто важкі, я не зміг би їх донести.

— А чому ти питаєш?

Альвін пересмикнув плечима.

— Просто хотілось би на них глянути.

— Там багато паперів. Я братиму лише необхідне для кожної нашої зустрічі.

— Ага, — Альвін трохи помовчав. — Ти бачив фото?

— Майї? Так.

— Вони… вони, мабуть, жахливі… — сказав він, але полиск в його очах і погано погамоване при цьому збудження, викликали в мене тривогу й відразу.

Надворі лив дощ, великі краплі тарабанили по даху авта й за мить обернули вулиці на маленькі ріки. Я промок наскрізь, доки здолав короткий шлях від воріт тюрми до автівки. Температура повітря за кілька годин впала майже на десять градусів, і я трусився від холоду, повзучи слимаковим ходом дорогою.

Вдома я застав на кухні записку від Карі. Вона поїхала до своїх батьків, які жили на маленькому острові за годину їзди від міста, і планувала погостювати в них кілька днів. Записка підписана трьома хрестиками. Ліпше вона зателефонувала б мені на мобільний. У холодильнику стояли рештки холодної вечері. І холодне пиво з іще однією цидулкою від Карі: «Для розради в самотності».

Розділ 5

Тепла погода трималася далі. Упродовж кількох днів небо по обіді затягувалося хмарами, з хмар проливався дощ, а вже за дві години знову розпогоджувалося і парило. Від липкої вологості в повітрі люди пітніли й ставали дратівливими.

Одного ранку я одягнув шорти й футболку, озброївся картою та секундоміром і подався проінспектувати ситуацію на місцевості, де вбили Майю. На вузьких, звивистих гравійних доріжках під деревами було, здавалось, ще задушливіше. Я майже не зустрічав людей, певно, усі, хто мав відпустку, поїхали до моря.

За кілька хвилин мене вже не видно було з вікон будинків. У лісі панувала тиша, навіть віддалений гул шосе сюди не долинав. Чутно хіба дзижчання комах та безладне цвірінчання пташок.

Майже рік тому стежками, якими зараз простую я, ходив убивця. Я намагався уявити, як він почувався, у якому душевному стані перебував. Він мав бути заведений до краю. Я не мав сумніву, убивство планувалося заздалегідь. Занадто добре було воно підготовлене, щоб вважати його імпульсивним вчинком. Ножі, липка стрічка, захисний одяг — усе треба було запакувати в наплічник перед виходом з дому. Важко уявити, що керувало вбивцею. Сексуальне збудження у передчутті того, що мало статися, — однозначно, і, мабуть, страх та відчай. Можливо, він ще не все вирішив остаточно. Можливо, боровся з власними демонами в голові. Наскільки я розумів ситуацію, злочинець мусив відходити тут не один день, доки хіть стала непереборною — як пружина, яку повільно стискають, доки вона випорсне й розпрямиться, — і він вже не міг більше контролювати своїх імпульсів. А може, просто радів, тремтячи від очікування, без жодних докорів сумління.

Я навіть не знав, обирав убивця жертву заздалегідь чи покладався на випадок, коли йому стрінеться жінка чи дівчина, яка зможе його сексуально завести. Достатньо невинна або ж достатньо вульгарна чи якась там іще; яка змусить вирватися назовні його лють, жагу і манію руйнації та нищення.

Я дійшов до маленького лісового болітця. Блискуче, темне плесо правило за досконале дзеркало, у якому відображалися прибережні дерева і синє небо вгорі. Понад водою стояли лавки. Дві з них у затінку дерев. Я сів на одну й натиснув на ґудзик секундоміра. Сюди я дійшов спокійною ходою за сімнадцять хвилин. Трохи поблукав, шукаючи місце злочину, а коли знайшов, то не мав ніякого сумніву, що це саме воно.

Маленька заглибина схована від сторонніх очей. Два гостроверхі пагорбки темною стіною здіймалися обабіч. У жолобі між ними росли густі хащі. Перед хащами — трикутної форми галявинка. Я вийшов з кущів і зупинився на краю галявини. З гілля досі звисали рештки поліцейської огороджувальної стрічки, вицвілої від дощу та сонця. Я сів на камінь. Просидів там довго. Тепер це було гарне, затишне місце. Дзумкотіли комахи. Працьовиті мурашки витоптали свою стежку просто в мене під ногами. Пурхали в сонячному сяйві метелики, іноді прилітав джміль. Кільком набридливим мухам, певно, сподобався піт на моїх оголених руках. За якийсь час я не витримав і прогнав їх.

Тут убили юну дівчину. Я бачив її фотографії з місця злочину. Жахливі, майже ірреальні, але на них вона була вже мертва. Використана, понівечена й покинута. Я сидів на камені, намагаючись уявити сам злочин. Біль. Запахи. Лють і шаленство вбивці, якому зірвало дах, і він уже не мав стриму. Я спробував уявити його, одягненого в білий захисний халат. Можливо з медичною маскою на обличчі й бахілами на ногах. Щось на голові. Неодмінно мав бути головний убір. Убивця все ретельно продумав і спланував, щоб не залишити по собі жодних біологічних слідів. Страх жертви. Його дії. Жахітливі дії.

Це було понад мої сили. Мозок відмовлявся відтворювати картину. Думки розбігалися щоразу, ж я намагався її вималювати. Так два магнітні полюси що ближче сходяться, то сильніше відштовхуються. Я змусив себе зачепитися за думки про батька. Про Карі. Про відпустку, у яку ми неодмінно поїдемо за кілька тижнів. Про будь-що, лиш не про те, що тут сталося. А тоді підвівся і рушив додому.

Я знайшов місце, де Альвін начеб скоротив шлях, звернув праворуч на початку маленького багнистого озерця. За п'ятдесят метрів від стежки під черевиками зачвакало. Я трохи пострибав з купини на купину, однак місцевість ставала дедалі тванистою і непрохідною. Я відмітив озерце на карті й повернувся на доріжку.

В автомобілі дорогою додому я думав про Альвіна. Мені було не під силу уявити, як мислив убивця, як діяв і що відчував. Мені було не під силу відтворити перед очима саму сцену вбивства. Та в моїй голові вже сформувався певний образ злочинця, його зовнішність, одяг. Я несподівано усвідомив, що бачу перед собою Альвіна Му в білому захисному халаті з целюлози; Альвіна, який схиляється над Майєю, Альвіна, який виймає ножа і…

Аж мимоволі здригнувся. Ситуація, коли я вважав свого клієнта винуватим, для мене не нова й рідко мені допікала. Я не знав достеменно, чи це так, і не хотів знати — виконував свою роботу й опирався на докази. Тут все було інакше. Той, хто вбив Майю, був дуже хворою людиною. Навряд чи така особа, убивши раз, не захоче вбити знову. Неодмінно захоче… Убивцею керують потужні підсвідомі сили. Мені неприємною була думка, що я, сумлінно виконуючи свою роботу, можу відпустити його на волю, де він знайде нову жертву. Я відганяв від себе цю думку. У моїй роботі досліджувати треба не плин думок, а щось зовсім інше.

— Що тебе непокоїть, Мікаелю? Нова справа?

Ми пили каву в садку, Карі стурбовано поглядала на мене поверх газети.

— Чому ти так вирішила?

— Ти й слова не промовив за весь вечір.

— Хочеш вина?

Карі кивнула. Я приніс пляшку білого і два келихи. Ми сиділи під деревами, небесна блакить поволі гусла й темніла; тіні розповзлися садом, огорнули нас; у сутінках заледве проступали обриси Карі. Я розповів їй про прогулянку парком, про свої думки й про Альвіна. Карі час до часу кивала, хмикала чи кидала щось ствердне, показуючи, що уважно слухає. Виговорившись, я звільнив свою душу від сумнівів, тривоги і занепокоєння. Якийсь час ми сиділи мовчки. Гостро пахло скошеною травою. Від сусідів за парканом завівало запахом смаженого на грилі м'яса. Карі підвелася, взяла мене за руку, повела в спальню і полюбилася зі мною з такою владністю та ніжністю водночас, яких я раніше ніколи за нею не помічав. Вона сіла на мене зверху, і коли зазнала найвищого блаженства, я побачив її обличчя у відсвіті вуличного ліхтаря, тінь від вій на її щоці, досконалу лінію від шиї до підборіддя — неперевершений рисунок вугіллям.

Розділ 6

Я працював вечорами, засиджувався допізна, а літо тим часом дозрівало до осені. Зелене листя на кущах та деревах втратило пружність і свіжіть барв. Вулиці стали сухішими й запилюженішими. У місті майже не залишилося корінних мешканців, зате його наводнили юрби туристів. Сюнне взяла тижневу відпустку, але повернулася з неї такою ж стомленою, як від'їжджала.

Літо оселилося і в редакціях газет; журналісти регулярно телефонували мені, щоб довідатись, чи немає якихось зрушень у справі вбивства Майї. Я не мав для них новин. А вони все ж писали про це.

Мені почали надходити листи з погрозами. Для мене це був новий досвід: я вперше працював над карною справою, яка збурила такі потужні емоції в суспільстві. Листи дуже відрізнялися між собою. Одні надходили від анонімів, інші — від конкретних людей з іменами й адресами. Багато листів були від юридично неграмотних людей, однак, на превелике моє здивування, чимало авторів справляли враження дуже притомних й освічених. Темаздебільшого та сама: Альвін Му — монстр і повинен померти, бажано в найжорстокіший спосіб. Я ж, узявши на себе захист монстра, не набагато ліпший за нього. Чимало дописувачів вважали, що я заслуговую такої ж долі. Читання подібних листів гнітило мене, але я старався не брати їх близько до серця. Листи, які надходили до контори, я підшивав до окремої теки — про всяк випадок. Листи, що приходили з домашньою поштою, я складав до шухляди. Гадав, коли назбирається чимало, віднести їх до контори.

Повернувшись одного вечора додому, я застав Карі за кухонним столом. Перед нею лежали купкою листи з погрозами. Вона мала блідий і недужий вигляд.

— Чому ти нічого не розповів мені, Мікаелю?

Я розвів руками.

— Ну, як я міг таке розповідати? То ж хворі люди. На роботі їх ще більше…

Карі закусила губу.

— Вони божевільні! Ти читав, що тут понаписувано?

— Знаю, Карі, але нема чим перейматися.

— Але… гадаєш… гадаєш, вони можуть бути небезпечними? Може, треба звернутися до поліції?

Я підійшов до неї, обійняв, сказав, що такі речі звичні при розгляді подібних справ, що нічого страшного немає і не варто сушити собі голову дурницями. Однак Карі притихла й ходила замислена весь вечір. Ми дивилися новини по телевізору. Раптом вона глянула на мене й випалила:

— Ненавиджу цю справу. Ненавиджу!

Я теж відчував щось схоже, тож міг лише пообіцяти, що все скінчиться за якихось кілька тижнів. Карі глянула на мене поглядом, у якому зблиснула начеб недовіра, і пішла спати.

До розгляду справи в суді залишався тиждень, і тиск преси відчувався несамовитий. Ще ніколи я не зазнавав нічого подібного. Мій телефон розривався, здебільшого вечорами, а я не мав, що їм сказати. Зазвичай мене тішила увага журналістів, я намагався розмовляти з ними напористо й оптимістично, але не тепер. Цього разу я не міг змусити себе до оптимізму. Не бачив перспективи виграшу в суді.

Я відвідував Альвіна три дні поспіль, щоб підготувати його до свідчень. Посилений натиск преси відчувався і в тюрмі. Альвінові погрожували інші арештанти, тому, задля безпеки, його перевели до одиночної камери.

— Пусте! — пирхнув він, зухвало дивлячись на мене. — Я не боюся!

Я йому не повірив.

Під час останніх відвідин Альвін запитав, як я оцінюю його шанси. Уперше про таке запитав. Більшість клієнтів не дають спокою ні на мить.

— Є одна проблема, Альвіне. Ймовірність, що тебе засудять, величезна. Мусиш бути готовим до цього.

Не знаю, якої реакції я сподівався, але його усмішка мене вразила. Весела, майже пустотлива.

— Цього не станеться!

— Звідки така впевненість?

Альвін лише похитав головою, далі усміхаючись. Я не допитувався. Давно звик до його непередбачуваності та ірраціональності. Натомість ми ще раз повторили всі головні моменти його свідчення. Справа посувалася дуже в'яло. Альвін не міг зосередитися. Багато разів він ціпенів, втупившись відсутнім поглядом у якусь точку й не відповідав на запитання. За годину я здався.

— Це безсенсовно, Альвіне. Не знаю, про що ти думаєш, та зовсім не про те, що треба.

— Знаю, але мені набридло. Ми все це переговорили вже сотні разів.

— Гаразд, — зітхнув я. — Сьогодні досить. Але в понеділок ти повинен бути зібраним та уважним.

Я їхав автом додому, а з голови мені не йшли думки про Альвіна. Я ні на мить не вірив, що він зуміє справити добре враження на присяжних. Чоловік аж ніяк не дурний, однак він ніби не розумів або не хотів розуміти найелементарніших юридичних принципів та механізмів, зрозумілих для решти людей. Альвін легко давав собі раду з складними судженнями. Я ніколи не вірив у його божевілля, але був певен, що в нього не всі вдома. Важка мене чекала справа.

У неділю ми з Карі вибралися на довгу прогулянку в гори. Погода була мінлива: то припікало сонце, то періщив дощ. Наступного дня мав початися розгляд справи в суді, тож я подумав, що після фізичної втоми зможу легше заснути звечора. Але сталося, як завжди. Досить було думці про безсоння ковзнути десь краєм свідомості, як те безсоння вже було гарантоване.

Зрештою, я встав з ліжка, сів у еркері з філіжанкою какао.

За вікном ніч повнилася тінями. Думки — якісь окремішні, не пов'язані між собою фрагменти без сенсу і мети — шугали вихором туди й сюди. Я ніби марив наяву, а якоїсь миті мене раптово огорнув панічний страх, від якого наче вітром здуло всі думки й відчуття; мене вкинуло в піт, я тремтів немов у пропасниці. Потім напад минув, однак неспокій не покинув тіла. Я так і не зміг заснути. Спробував читати газету, проте мало що або й зовсім нічого не розумів з прочитаного. Цікаво, чи спав Альвін Му, чи сидів, як і я, без сну в своїй камері, а тим часом з темряви поволі проступав навколишній світ, набуваючи обрисів і субстанції за віконними ґратами. Ще ніколи в житті мене так не жахала кримінальна справа.

О п'ятій я пішов у душ. О пів на сьому вже був у конторі. Гортав навмання папери, знову й знову перевіряв, чи нічого не забув. Випив кави, прочитав ранкову газету. Перед самим виходом з контори мене ще погнало в туалет. Обличчя у дзеркалі осунулося й посіріло, очі почервоніли. Час іти до суду…

Розділ 7

Прокурор називався Крістер Бонде. Амбіційний та педантичний, один з тих плеканих молодиків, відмінників і кар'єристів, якими напхом напхані наші суди. Бонде був не з найгірших, я нічого не мав супроти нього, хіба почувався у його присутності старим халтурником.

Я кивнув судовій розпорядниці. Цю поважного віку пані я знав чимало літ. Вона була приємна й старанна. Розпорядниця розмовляла з чоловіком та жінкою років під сорок; обнімала рукою жінку, дрібну, витончену й вишукано вбрану, у позі якої вгадувалася якась задерев'янілість, ніби їй був відразним дотик чужої людини. Чоловік тримав руки в кишенях. І хоч усі троє стояли купкою, він здавався самотнім, мов палець. Ніхто не дивився одне на одного. Мене враз наче струмом пронизало: це ж батьки Майї, які забажали прийти на судове засідання. Я знав, що вони прийдуть, але зумів витіснити з голови думки про це. Я не хотів знати, як вони почуваються, як переживуть усю судову тяганину. Як же мені хотілося, щоб їх тут не було.

Альвін, займаючи місце свідка посеред судової зали, перебував у майже доброму гуморі. Я вже звик до його зовнішності, але присяжні, відчувалося, були неготові до побаченого. Вони з відразою роздивлялися його лису голову, надзвичайно дрібні й розмиті риси обличчя. Я згадав свою першу реакцію від зустрічі з ним.

На початку Альвін поводився доволі стерпно. Прокурор здалеку почав розпитувати, де він був у день вбивства, коротко реконструював схему його пересувань, а потім одразу перейшов до розбору перших поліційних допитів.

— Чи пам'ятаєте ви, що розповідали в поліції? На першому допиті?

— Ну, так… у кожному разі не казав, що я там був… Там, де сталося убивство.

— Ви сказали, що весь день були вдома.

— Так.

— Але ж це неправда, хіба ні?

Альвін не відповів, лише пересмикнув плечима.

— Що скажете про два наступні допити? Що ви розповідали про свої пересування?

— Те саме.

— Ніби були вдома?

— Так.

— То ви збрехали на трьох допитах? Чому?

— Боявся вплутатися у щось.

— Що ви маєте на увазі? У що ви могли вплутатися, якщо не вчинили нічого осудного?

На обличчі Альвіна з'явилася зухвала, майже агресивна гримаса.

— Я… Ви добре знаєте про мої попередні судимості. Я боявся, поліція звинуватить мене в убивстві, якщо я скажу, що був там.

— Он як… Що ж, повернімося до ваших попередніх судимостей. Вам не спадало на думку, що брехня тільки посилить підозру?

— Ні…

— Ні??? Та це ж очевидно!

— Потім я зрозумів, що повівся по-дурному. Непросто зберігати ясність розуму в такій ситуації…

Прокурор копирсався в Альвінових свідченнях, але пуття з того було мало. Альвін чудово впорався із завданням.

Суд пішов на перерву. Я сказав Альвінові, що все йде за планом, тільки він і далі має триматися лінії, яку ми виробили. Альвін стенув плечима.

— Та без проблем!

Я глянув на нього.

— Не задирай носа, Альвіне. Не злися, не підсміхуйся і не регочи. Поводься поважно й по-діловому, відповідай коротко, гаразд?

— Ти казав це сотні разів.

Справді, казав, але я не покладався на нього.

Перед самою перервою на обід сталося таке, чого я не міг передбачити.

— Ви маєте відеокамеру? — запитав прокурор.

— Відеокамеру? Ні, — відповів Альвін.

— Невже? А штатив для камери? Таку собі триногу, яка розкладається і встановлюється на землі для стійкості камери? Маєте?

— Ні…

Прокурор покопирсався у своїй теці.

— Я тут маю товарний чек на камеру і штатив, куплені в одній крамниці торік, у лютому. Ми знайшли його у вас вдома. Точно не маєте?

Я уявлення не мав, до чого хилить прокурор, але з поводження Альвіна бачив, як йому це не подобається.

— Я їх загубив, — пробурмотів Альвін.

— Що ви сказали? Загубили? Де і коли?

— Не пригадую… Десь відразу по тому, як купив.

Прокурор ще якийсь час прискіпувався до Альвіна за камеру, але нічого не добився. Мені не давала спокою думка, де саме я щось пропустив. Вилучений під час обшуку чек лежав підшитий до справи, але я не міг допетрати, яке це має значення.

Після обідньої перерви стало ще гірше. Усе почалося з Альвінової безволосості. Прокурор хотів знати, чому він зголює геть усе волосся з тіла. Альвін пояснив, що волосатість збуджує в нього огиду. Бонде мовчки дивився на нього. Довго дивився. Потім похитав головою.

— А не тому, бува, щоб не залишити слідів на місці злочину після вбивства Майї. Щоб ми не змогли знайти біологічних зразків для аналізу ДНК? Може, саме це і є найправдивішим поясненням?

Альвін заперечив, але присяжні зашепотілися між собою. Припущення видалось їм вірогідним.

— А тепер поговорімо про ваші попередні судимості, Альвіне. За що вас засудили?

Альвін почав викручуватися, що далі, то бездарніше. Я ж його просив одразу давати короткі й вичерпні відповіді, втовкмачував раз у раз, але тут він не дотримувався моїх інструкцій, і це справляло недобре враження.

Прокурор підбив підсумок, запитавши:

— Ви давали свідчення, що зустріли Майю, сиділи з нею і розмовляли… Яка вона була, на вашу думку, гарненька?

Цього я й боявся. Альвін зашкірився плюгавенькою, загадковою усмішкою, від якої я його застерігав.

— О так, гарненька!

— Така ж гарненька, як ті дівчата, котрих ти ґвалтував?

Мною аж тіпнуло, я вже потягнувся до мікрофона, але суддя мене випередив.

— Я не допущу в суді відвертих навідних запитань, пане прокуроре. Дотримуймося фактів!

— Прошу вибачення, ваша честь, — сказав Крістер Бонде без тіні каяття за сказане.

Бонде підійшов до свого столу, узяв стосик аркушів.

— Це видруки деяких фотографій, знайдених на вашому комп'ютері, Альвіне. Фото, які ви завантажили з різних сайтів, таких як… — він глянув на список. — House of Cruelty, Mutilation.com, Torturerape.com і так далі. Дозволите роздати їх присяжним?

Я запротестував, але то був марний протест. Я спостерігав за виразом облич присяжних, доки вони гортали стос фотографій. Один з них, літній чоловік, аж очі заплющив.

— Тут фото жінок і дівчат, яких катували, ґвалтували, а потім убили, Альвіне. Це ж ви завантажили їх в комп'ютер, хіба ні?

— Я.

— Навіщо?

— Просто так… У мережі багато чого можна знайти. Я ж не тільки їх завантажував.

— Так, але найбільше світлин саме такого типу, їх значно більше, ніж я показав. Вам вони подобаються?

— Та ні…

— Ні? Навіщо ж ви їх зберігали?

— Не знаю… З цікавості, певно…

Так тривало довго. Я передбачав подібний хід прокурора, але розробити добру стратегію проти нього було майже неможливо. Фото є, нікуди від них не подінешся; вони бридкі й обурливі. І немає вичерпного пояснення, навіщо Альвін зберігав їх на своєму комп'ютері, окрім того, що йому подобалося їх розглядати.

Сухий, діловий голос патологоанатома лунав у судовій залі. Він описував клінічні деталі: травми, рани, гематоми й синці. Контраст з фотографіями покаліченої Майї був величезний. Викликати ридання і лемент могли саме вони, але не діловий патологоанатомічний звіт. Виваженість, стриманий науковий стиль, латинські терміни допомагали абстрагуватися, витіснити дійсність із свідомості. Мозок відсторонено фіксував коментарі: колота рана тут, колота рана там, така задовга, така заглибока. Мова велася не про людину, а про річ. Страждання редуковане до рапорту. Я глянув на лаву, де сиділи батьки Майї. Їхні місця були порожні. Судова розпорядниця вивела їх із зали ще до початку виступу патологоанатома.

— Вони побачили, що хотіли, що їм було під силу витримати, — сказала вона.

Під стелею суду далі гримів голос судмедексперта, час до часу уриваний короткими запитаннями прокурора. У залі постійно чувся приглушений гул. Раніше під час судових засідань я ніколи нічого подібного не спостерігав. Минуло трохи часу, доки я збагнув, у чому річ. Звук спричиняло совгання на лавах людей, які не могли всидіти на місці, міняли положення тіла, поверталися з боку на бік, крутилися і вертілися. Дискомфорт від побаченого й почутого був такий сильний, що виявлявся у фізичній формі. Публіка не могла зберігати спокій. У залі постійно скрипіло й шаруділо.

— Що стало причиною смерті? — запитав прокурор.

— Їй перерізали горло. Це, безсумнівно, і стало причиною смерті.

— Чи можете… чи відомо вам, коли її понівечено, до чи після смерті?

— До… У кожному разі більшість травм прижиттєві.

— Чим це можна довести?

— Кров. Точніше, бризки крові. Кровотеча з ран, завданих живому організмові, суттєво відрізняється від посмертних травм.

Організм… Майя, чотирнадцять років.

— Поясніть, будь ласка.

— Уся система, кровоносна система, перебуває під тиском. Помпа, тобто серце, помпує, і кров циркулює. Якщо в системі з'являється пробоїна, тиск крові знижується. Після смерті серце зупиняється, і тиск зникає. Кровотеча помітно відрізняється…

— Отже… вона… вона дуже мучилася перед смертю? Жорстоко страждала?

Судмедексперт глянув на Альвіна, на мене, на суддів, а тоді вперше подивився прямо у вічі присяжним. І вперше в його голосі з'явилася інша тональність, натяк на емоції.

— Невимовно, — сказав він. — Невимовно…

Розділ 8

Я забув, що того дня на вечерю мав прийти батько. Коли я повернувся додому, він мило теревенив з Карі на кухні. Вони симпатизували одне одному. З нею йому легше було спілкуватися, він почувався більш невимушено, ніж зі мною, — без натяку на ввічливу стриманість, властиву нашим стосункам. Не те, щоб ми не любили одне одного. Просто так склалося за багато років, коли ми обидва уникали розмов про важливі чи важкі моменти в нашому житті. Я зростав з батьком. Мама покинула нас, коли я ще був малим. Він з усією відповідальністю поставився до своєї місії вихователя, та я не пригадую, щоб за весь час батько хоч раз засміявся. Навіть скупої усмішки не пригадую. І ось, увійшовши до передпокою, я почув з кухні його трохи по-старечому скрипучий сміх, а потім — дзвінкий, переривистий сміх Карі.

— О, Мікаель прийшов! — сказав батько.

— Привіт, тату! Радий тебе бачити!

Я підійшов до нього й раптом розгубився, не знав, чи обійняти його, чи просто подати руку. Ніякова ситуація. Батько глянув на мене ледь здивовано. Я нараз відчув, що був щирий з ним щойно. Я, справді, був радий його бачити. Потребував перемкнутися на щось інше після важкого дня в суді. Карі я обійняв, міцно пригорнув до себе.

— Піду в душ, — сказав я.

— Важкий день?

— Несамовитий…

Вечеря була приємною і затишною. Ми говорили про все й ні про що. Батько чувся у доброму гуморі, їв з апетитом, розповідав історії з мого дитинства, і ми дружно реготали, хоча чули їх вже не раз. О дев'ятій я відвіз його додому. Він мешкав у пансіонаті для літніх людей, але мав свою квартирку. Я зупинився перед входом. Батько глянув на мене й сказав:

— Непроста справа тобі дісталася, Мікаелю. Як просувається?

— Туго.

— Ага… Зумієш її виграти?

— Не думаю.

— Це лише робота, Мікаелю. Може, не треба її вигравати.

— Може, і не треба, — відповів я. — На добраніч, тату.

Я дивився услід батькові, доки він зник за дверима. Кроки його стали короткими і трохи невпевненими, а від вигляду синього костюма, який бовтався на його схудлому тілі, краялося серце. Та все ж тримався він, як завжди, добре. Батько обернувся, підняв руку, трохи відставивши її від тіла й обернувши долонею до мене, — цей жест я бачив сотні разів, знав його так добре, як своє відображення у дзеркалі. Раптом мені на очі набігли сльози. Я помахав йому на прощання і поїхав додому, до Карі.

Кримінальний слідчий монотонно й детально описував місце злочину. Він не додав нічого нового до справи і не сказав нічого такого, що могло б посприяти чи зашкодити моєму клієнтові, і я слухав його на піввуха. Тому минуло кілька секунд, доки я усвідомив його слова. Довелося відмотати назад потік свідомості до запитання прокурора.

— Ви згадали про дивні відбитки на ґрунті… Що то було?

— Правду кажучи, ми не знаємо. Три, на перший погляд, однакові відбитки в землі на однаковій віддалі одні від одних. Утворюють рівнобедрений трикутник.

— То що б це могло бути? — допитувався прокурор.

Свідок здвигнув плечима.

— Ми гадаємо, це сліди від триноги. Штатив для камери. Скажімо, кіно- чи відеокамери.

Бонде звів догори брови.

— Хочете сказати, що вбивство знімали на камеру?

Знову здригання плечима.

— Цілком можливо. Ми не бачимо іншого пояснення цим слідам.

Я розумів, треба щось робити, але свідчення криміналіста трохи вибило мене з колії. Я гарячково добирав слова.

— Вважаєте, що… ці сліди… що ви знаєте, від чого вони залишилися? — запитав я.

— Як я вже казав, на нашу думку, це сліди від штатива камери.

— Так, я вже чув… Зараз я про інше… Ви маєте достатні підстави так вважати чи просто не маєте інших пояснень?

— Як я вже казав, це найбільш вірогідне пояснення…

— …яке базується на чому? На відсутності інших варіантів?

— Ну… власне, так. Не знаю, що б іще могло залишити такі відбитки.

— То це голе припущення?

— Не певен, чи я можу це називати лише припущенням.

— Зате я можу!

Батько Майї сидів тихо й непорушно, наче камінь; на запитання відповідав ледь чутно. Він був невисокого зросту, міцно збитий, із зачесаним назад темним волоссям, з глибокими залисинами на чолі. Зціплені щелепи й напружені жовна видавали його внутрішній стан. Звали його Ганс Ґудвік, він мав власну бляхарську фірму. Йому нелегко було говорити, та все ж він спромігся намалювати живий образ своєї доньки. Він нею пишався. Дівчинка була вродлива і старанна в школі. Її любили друзі, вона добре грала в гандбол. Чоловік ніби проштовхував слова крізь набитий гравієм рот.

Прокурор запитав, як батьки почувалися потім, після убивства, але Ганс Ґудвік лише похитав головою.

— Описати це понад мої сили, — сказав він. — Ми… Життя для нас ніби закінчилося.

Не знаю, навіщо я взагалі його про щось запитував, хай би собі просто йшов геть. Можливо, я відчував, що мушу хоч щось зробити, бо моя участь у цій справі скочувалася до ролі пасивного спостерігача.

— Мене цікавить лише одне, — почав я. — Того дня, коли все сталося… Чому вона гуляла в парку? Хіба Майя не мала бути в школі?

— Мала, звісно.

— Вона прогулювала уроки?

— Так.

— Чому?

Запала тиша. Ганс Ґудвік сидів, втупившись поперед себе невидющим поглядом, а я не був певен, чи розчув він моє запитання.

— Ми посварилися, — раптом озвався він.

— Хто посварився?

— Майя і я.

— Вона прогуляла заняття, бо ви посварилися? Що стало причиною сварки?

— Усе. Усе, за що можна сваритися з підлітком. Коли вона має приходити додому ввечері, прибирання своєї кімнати. Отаке…

Ганс Ґудвік уперше обернувся до Альвіна й глянув на нього.

— Останній спогад про мою доню — це наша сварка, ми стоїмо в коридорі й кричимо одне на одного. Останні мої слова були про те, що вона безсоромна, ледача й ні на що не здатна.

Він підняв руку, тицьнув пальцем убік Альвіна, голос його набрав сили, завібрував, мов скрипкова струна.

— То був останній спогад. З його вини. Ти в цьому винен. Я убив би тебе своїми руками, якби міг!

Я глянув на Альвіна. Усі в залі подивилися на нього. Він сидів, здавалось, геть незворушний. Не певен, чи так воно було насправді, але мені привиділася тінь усмішки навколо його губ. Більше запитань я не мав. Судова розпорядниця взяла Ганса Ґудвіка за руку й звела з місця для свідків, та так обережно, ніби боялася, що він розсиплеться на друзки, якщо потиск буде сильнішим.

Того пообіддя я почувався геть пригніченим. Думав, що ми запросто зможемо допомогти засудити Альвіна Му: я — своїми дурними запитаннями, а він — нестерпною поведінкою.

Мені не давала спокою думка, у який спосіб прокурор збирається доводити, що саме робив Альвін у день убивства. Тепер я зрозумів. Спершу з'явився молодий співробітник з Головного управління кримінальної поліції з плакатами й указкою. Пояснюючи, він тицяв указкою, показував, де саме проходив Альвін (за його ж словами), коли саме він перебував у тому чи тому місці, хто іще на той самий час гуляв тими доріжками й міг бачити відповідача. Роз'яснення були нудними, та водночас дуже елегантно поданими, зрозумілими для присяжних. Потім два дні відбувалися допити свідків, усіх, хто гуляв того дня у парку, хто бачив Альвіна, бачив, як він прямував до місця злочину й тих, хто мав би бачити його на виході з парку, але не бачив.

Це насувалося невідворотно, як природна катастрофа. Поступово вибудовувалася цілісна картина; поволі, однак впевнено в присутніх у залі зникали будь-які сумніви, що Альвін бреше про свої пересування того дня.

Я щосили намагався запобігти катастрофі. Длубався у деталях. Допитувався у свідків про інших відпочивальників, яких вони мусили бачити, але не могли їх згадати. Дехто губився, інші не давали збити себе з пантелику, та я знав, що це не надто допоможе. Деякі свідки оберталися до Альвіна, приглядалися до його дивного, плаского обличчя, лискучого й безволосого, і казали кожен на свій лад, проте на загал одне: «Так, я міг би щось забути, але тільки не його!»

Усе скидалося на бійку з вітряками. Я пітнів, зі шкіри пнувся, але удача вислизала мені з пальців. Я не міг гідно відбивати ударів, мої докази не трималися купи; коли ж наставала моя черга ставити запитання свідкові, відчував, як присяжні дивилися на мене похнюплено й втомлено.

Свідки були різні: поліцейські, техніки, але бракувало головного свідка. Жодний не міг переламати ходу справи. Напередодні арешту Альвін щось спалив у грубці. Серед попелу знайшли рештки пластмаси й паперу, але неможливо було сказати однозначно, що воно таке. Це могли бути бахіли на взуття і захисний паперовий халат або… щось інше. Волоски на светрі Альвіна належали Майї. Можливо, вони потрапили на светр, коли вони розмовляли на лавочці. Може, так, а може, й ні. Ніщо прямо не вказувало на Альвіна, як на вбивцю. Лише відчуття, що все поволі змикається навколо нього, навколо нас — так западає темрява осінньої ночі, непомітно, але невпинно.

Коли я по обіді, після того, як прокурор допитав останнього свідка, повернувся до контори, на мене чекала молода жінка. Я спробував відкараскатися від неї, але секретарка на рецепції сказала, що жінка сидить у приймальні вже дві години.

— Каже, має інформацію по справі, — прошепотіла секретарка. — У справі Альвіна Му.

Я уважно розглядав відвідувачку по інший бік свого письмового столу. Вона відрекомендувалася Ніною Гаґен. На мій погляд, їй було ледь за тридцять. Непримітно вбрана в сіре пальто, чорні штани й чорний светр. Гарна фігура, повні груди, наскільки я міг побачити з-під пальта, приваблива, хоч і не красуня. Трохи завеликий ніс, надто м'яке підборіддя, зате пухкі уста й великі сіро-блакитні очі. Жодних прикрас, ані сліду косметики. Вона сиділа на стільці, випрямившись, склавши руки на колінах, і трохи здивовано дивилася на мене.

— Чому я не пішла до поліції? А що, треба було?

— Так було б правильно.

— Я не знала… я побачила в газеті, що ви адвокат у цій справі. Це ж так, правда?

— Правда. Але чому ви не прийшли раніше, якщо маєте інформацію. Від моменту вбивства минає вже скоро рік.

— Я нічого не знала про вбивство, бо була за кордоном. У Данії. Учора повернулася додому і прочитала в газеті.

— Коли ви виїхали за кордон?

Вона назвала дату. То був день, коли вбили Майю. Я зацікавився.

— Я працювала в Данії, — додала вона. — Медсестрою… Там легко одержати роботу.

— Гаразд, — мовив я. — Послухаю вашу історію…

Коли вона закінчила розповідь, я на мить замислився. Я боровся зі спокусою запросити її свідчити завтра в суді, але розумів, що робити це з наскоку не варто, треба все ретельно зважити. Тому схопив слухавку й зателефонував до прокуратури. Там відповіли — ще хтось засидівся допізна, але Крістера Бонде я вже не застав, він пішов додому.

— Це адвокат Бренне, — відрекомендувався я. — Я представляю захист у «справі Майї». Розшукайте, будь ласка, Бонде за приватним чи мобільним телефоном і попросіть негайно зателефонувати мені. У моєму кабінеті сидить свідок у справі. Вона повинна дати свідчення поліції. Це важливо.

Бонде зателефонував менш, ніж за п'ять хвилин. Я пояснив, у чому річ. Він аж заскрипів.

— Господи, Мікаелю, та ж ми майже закінчили розгляд справи! Що ще за вибрики?

— Послухай, Крістере, цей свідок важливий. Я хотів би запросити її завтра до суду, щоб вона дала свідчення. Мені аж так на цьому не залежить. Я тільки хочу дотриматися букви закону. Можеш допитати її ще нині ввечері, якщо хочеш. Вирішуй!

Бонде голосно застогнав у слухавку.

— Моя дружина вже дивиться на мене вовком. Боюся, буде ще гірше. Зустрінемось у прокуратурі за… сорок хвилин.

Я сидів у садку. Надворі вечоріло. Сонце зайшло й залишило на північно-західному прузі неба лілові й оранжеві пасмуги. У сутінках пронизливо дзижчали комарі. Але я не помічав нічого навкруги. Напружено обдумував формулювання і процедуру завтрашнього допиту свідка. Я відчував, як у мені закипає адреналін — таке знайоме відчуття збудження, необхідне для успіху справи. Уперше з'явилася надія на виграш у суді. Нараз я усвідомив, що Альвін може бути невинуватим. Адвокати навіть не намагаються думати, винен чи ні їхній клієнт, але моя підсвідомість цього разу мене підвела. Від найпершої нашої зустрічі я вважав Альвіна вбивцею. І раптом все перевернулося з ніг на голову. Я знову став захисником, робив те, що найкраще умів. Думки безладно роїлися в голові, я не встигав їх осмислити. Подався до будинку по ручку та папір.

Розділ 9

Ніна Гаґен сиділа на місці свідка, так само напружено виструнчившись і склавши руки на колінах, як тоді в моєму кабінеті. Навіть одягнена була так само. Від нашої першої зустрічі минуло два дні. На вчорашній день суд взяв перерву, бо поліція мала перевірити достовірність її свідчень. Про перерву попросив Крістер Бонде, я його підтримав, і суддя неохоче погодився.

— Отже, ви поїхали до Данії працювати медсестрою того ж дня, коли вбили Майю. Правильно? — запитав я.

— Очевидно, так. Я не знала, що її убили. Прочитала про вбивство кілька днів тому, коли повернулася додому.

— Гаразд. Проаналізуймо день вашого від'їзду. Коли ви поїхали?

— Пізно по обіді. Літаком до Копенгагена. Точного часу не пригадую.

— Чудово. Можете розповісти, що ви робили того дня… Я маю на увазі, до від'їзду?

— О, так. Уранці спакувала речі, а потім мені закортіло прогулятися.

— Навіщо?

— Навіщо? Я часто гуляю у лісочку позаду нашого будинку. Заманулось пройтися востаннє. Так би мовити, попрощатися.

— Окей, то ви тут гуляли? Тут, де я показую на карті?

— Так.

— Можете показати на карті свій маршрут?

Жінка підвелася, підійшла до карти, показала. То був той самий маршрут, яким ішов Альвін, тільки в протилежному напрямку.

— Можете назвати час, коли ви там проходили?

— Приблизно об 11:40–12:20.

— Звідки така точність?

— Мені треба було повернутися додому до пів на першу, щоб встигнути на літак. Тому я пильнувала за годинником. І я знаю, скільки часу я зазвичай потребую на такий прохід. Гуляла там безліч разів.

— Добре… Хтось траплявся вам назустріч того дня?

— Звісно, чимало людей.

— Когось з них ви бачите тут?

Жінка обернулася і показала на Альвіна.

— Я зустріла цього чоловіка.

— Де саме?

Жінка знову підвелася і показала на карті.

— Десь отут.

— Впевнені?

— Цілком. Він зупинив мене й заговорив.

— Що він сказав?

— Щось про погожу днину…

— Ви довго розмовляли?

— Та ні, недовго. Обмінялися кількома словами, і я пішла далі, — жінка поглянула на Альвіна. — Я не мала бажання затримуватись на розмову. Він видався мені надто дивним, — вона вибачливо стенула плечима й додала: — Але я його запам'ятала.

Ось воно. У свідченнях було багато дрібних деталей. Прокурор теж розпитував її від самого початку, але суть її свідчень від цього не змінилася. Вона зустріла Альвіна в тому місці і в той час, які називав сам Альвін. Тобто вони перетнулися на стежці саме тоді, коли вбивця убивав Майю.

Крістер Бонде не здавався. Він викладався на повну, у процедурі робив ставку на попередні судимості Альвіна і на знайдені в його комп'ютері матеріали. І все ж видавався пригніченим, ніби сам не вірив своїм словам.

Я ж, навпаки, вірив у те, що казав. За два короткі дні я перейшов в інший стан: обернувся з невіруючого у віруючого. Я мусив стримувати свій запал, знижувати темп; робити крок за кроком, викладати аргумент за аргументом, пильнувати, як сприймають сказане присяжні. Усе ставало на свої місця, усі деталі головоломки лягали правильно. Ніна Гаґен була тим пазлом, якого найбільше бракувало, який під час гри випадково, так би мовити, упав на підлогу. Коли я його знайшов, усе склалося. Короткочасні відхилення Альвіна від стежки, щоб справити малу нужду чи скоротити шлях, чітко вписувалися у картину й пояснювали, чому ніхто інший його не бачив. На крихітну частку секунди мене шпигнула думка, що все це занадто легко, що справа з безнадійної стала тріумфальною буквально за ніч — насправді так не буває! Але я відігнав її від себе, говорив далі, рвався до переможного фінішу. А коли закінчив промову, мене огорнуло відчуття, яке завжди з'являється, коли процедура відбувається, як книжка пише, без заковик. Захмеління. Смак перемоги на язиці.

— Саме тому, ваша честь, ця справа легка. Легка для мене і легка для вас, хоч ми й мали важкі дні тут, у суді, хоч сама справа стала неабияким випробуванням для нас усіх.

Альвін Му особливий. Не такий, як ми всі. Його колишні судимості підсилюють нашу антипатію, і ми легко готові запідозрити його в убивстві Майї. Він видається нам дивною і непевною особою. Він зберігає на своєму комп'ютері матеріали, які в більшості з нас викликали б огиду. Мабуть, він вписується у наш ментальний образ убивці й ґвалтівника. Так просто було б його засудити. Але це було б неправильно.

Я продемонстрував вам: нічого не пов'язує Альвіна з убивством. Абсолютно нічого. Жодних прямих доказів. І даремно прокурор, наголошуючи на його колишніх злочинах, намагається залякати нас небезпекою рецидиву. Про це він не втомлювався повторювати впродовж усього судового розгляду справи. Однак факт залишається фактом: ніяких конкретних доказів вини Альвіна в убивстві Майї Ґодвік не існує. Ніяких!

Я випив води й витримав довгу паузу, а тоді повів далі:

— Попри все я майже не сумніваюся, що суд засудив би Альвіна, якби не Ніна Гаґен. Суд засудив би його, бо ви опирались на те, що на початку він сказав неправду про свої пересування у час скоєння злочину, а брехню важко сприймати інакше, аніж спробу приховати злочин. Тепер ми знаємо, Альвін не брехав. Він, справді, повертався з прогулянки і прямував до паркувального майданчика тією доріжкою і в той час, який нам назвав. Судячи з усього, саме на час убивства. Свідчення Ніни Гаґен знімає будь-які раціональні сумніви в правдивості Альвіна.

І ось, шановні панове присяжні, ми знову зостаємося з нічим — Альвіновим зовнішнім виглядом, його поведінкою і його минулим. Ставитися до цього можна, як завгодно. Непорушним і безсумнівним є тільки одне: вигляду, поведінки й минулого недостатньо, щоб засудити людину за вбивство.

Виголосивши промову, я, як завжди в таких випадках, відчув цілковиту внутрішню спустошеність. Потиск руки Альвіна сприйняв, як щось стороннє, що мене не стосувалося. Голова раптом запульсувала болем. Чекаючи на рішення присяжних, я ходив туди й сюди вулицею з мобільним телефоном наготові. Здавалося, сновигав уже багато годин, та коли зателефонувала судова розпорядниця, виявилося, що минуло не більше години й двадцяти хвилин. Неймовірно швидке рішення.

Усередині чувся гул схвильованих голосів. Зала вщерть заповнена, незважаючи на пізній вечір. Ось увійшли судді, за ними — присяжні. Усі підвелися зі своїх місць, запала цілковита тиша. Коли голова присяжних відповів «ні» на запитання, чи винний Альвін Му в скоєному вбивстві, голос його звучав хрипко, мов у ворони. Минуло кілька секунд, перш ніж тиша вибухнула вигуками й гулом голосів. Суддя закликав присутніх до спокою, коротко порадився з двома іншими суддями, а тоді оголосив, що суд приймає рішення присяжних, тож Альвін вільний. Я відчував лише полегшення, нічого більше. Полегшення від результату і від того, що все нарешті скінчилося.

Як судді вийшли, у залі зчинився хаос. Альвін стояв посеред велетенської зали в оточенні преси, фотографів і публіки. Спалахували бліци, дзижчали телекамери. Журналісти викрикували запитання, перебиваючи одне одного. Альвін загнано роззирнувся на всі боки, вихопив мене поглядом з юрби. Я бачив, як ворушаться його губи, але слів не чув. Троє поліцейських спостерігали за веремією у залі. Я попросив їх допомогти мені забрати Альвіна з людського тлуму. Вони забрели в юрбу, відтіснили людей назад зі словами «громадяни, відійдіть» і «заспокойтеся, покиньте залу». Я схопив Альвіна, і раптом ми залишилися самі перед лавами для публіки. Альвін застигло дивився на щось за моїм плечем. Я обернувся і побачив батька Майї, який самотньо сидів на лаві. Мертвотно блідий, ніби в стані шоку. Альвін раптом ступив два кроки вперед, нахилився до Ганса Ґудвіка з блюзнірською усмішечкою на губах.

— Знаєш, який звук видала Майя, коли я всадив у неї ножа? Ніби нявчання кошеняти…

На білому, мов крейда, обличчі Ганса Ґудвіка очі здавалися велетенськими й чорними. Якусь мить він безтямно дивився на Альвіна, доки до нього дійшов сенс сказаних слів. Його обличчя немовби почало розсипатися, танути й втрачати людські обриси, він затулив його руками, поволі похилився додолу.

Альвін пустотливо усміхнувся мені, обернувся і пішов геть. Я стояв паралізований, неспроможний повірити, що мені не причулося.

Перед моїми очима заблимали спалахи камер. Наступного дня на шпальтах газет я мав такий вигляд, ніби побачив примару.

Розділ 10

У м'якому світлі надвечір'я, у спекотному мареві, від якого тремтіло повітря, Венеція немов розсотувалася, поволі зникала в тінях минулого. Вежі, бані, палаци зі стрімкими дахами здавалися примарними — міражем, який ось-ось міг злитися з морем. Ми пливли з Месте, стояли на облавку корабля, тримаючись за руки, милувалися блискучою, мов змащеною оливою, поверхнею солоної Адріатики, вдихали тепло й пахощі чужинецького моря, дивилися, як спроквола проступає перед нашими очима живе місто.

Зареєструвавшись у готелі, ми вийшли прогулятися. На головних вулицях з крамницями, ятками й ресторанами вирувало життя. Юрмиська туристів настільки загатили маленькі провулки, що квапитися кудись було марною справою. Ліпше плисти з натовпом, безвільно й безцільно, віддавшись на поталу людської течії. Ми нічого не хотіли й нікуди не прямували, просто брели, дозволяючи звукам, пахощам і барвам огортати нас з усіх боків. Вузькі вулички і канали у віддалених кварталах тонули в тиші й темряві, навколо — високі, глухі мури, і тільки де-не-де у воді віддзеркалювалися світелка. В одному закапелку ми помітили ніс гондоли, в іншому — вигнутий стрімкою аркою над вузьким каналом давній кам'яний міст. Ми мали безмір часу, щоб неквапом милуватися мерехтінням світел у воді.

У готелі я відчинив віконниці; стояв, дивлячись на Канал Ґранде, на вогні міста, віддзеркалені у хвилях, на катери, що поволі тиркотіли повз готель; на темні силуети палаців, церков і крамниць на протилежному березі. Венеція була тьмяна й, на диво, тиха того вечора.

Я стояв без сорочки і відчував шкірою вологе тепло повітря. У глибині номера почулися кроки Карі, Вона вийшла з душу, стала позад мене, притулилася голим тілом до моєї спини, обвила руками. Якийсь час ми так стояли, а тоді я обернувся і поцілував її.

Ми кохалися, а потім лежали, притулившись, у темряві, прислухалися до звуків з каналу; плескоту води й хвиль, котрі вдарялися у камінні береги; здалеку долинув навіть раз спів гондольєра.

Ми були туристами. Ходили крамницями, їли й пили посеред дня вино, а тоді поверталися до готелю відпочити. Плавали великими каналами на маршрутних катерах. Карі позувала перед фотокамерою посеред площі Сан-Марко, тримаючи на випростаних руках голубів. Ми відвідували церкви і музеї. Венеція це — сон, шматочок дійсності, вихоплений з туману історії, ілюзія, що ренесанс і досі живий.

Найгарніше було гуляти по обіді тьмяними, вузькими вуличками й провулками. Тоді місто порожніло; стародавні будинки-мури з лев'ячими головами над порталами, вікнами, із зачиненими віконницями, які рятували від спеки, несли на собі печать століть, огорталися таємничим флером і збуджували в мені почуття, які межували з трепетним обожненням. Ми знайшли кав'ярню з двома столиками просто на вулиці під стіною і літньою жінкою за запилюженою лядою усередині.

— Розкажи, що тебе гнітить, Мікаелю, — озвалася Карі.

— Про що ти?

Вона підняла келиха з червоним вином, довго вивчала глибоку теракотову барву й заломлене в ній світло.

— Я ж тебе знаю, Мікаелю. Ми тут гарно відпочиваємо, але я відчуваю: щось не так. Я відчуваю це від першого дня…

Вона, звісно, мала рацію. Думки про Альвіна Му, про його слова, сказані батькові Майї, про виграний суд весь час тиснули мені на голову. Я прокидався уночі й чув голос Альвіна, його шепіт у пітьмі. «Ніби нявчання кошеняти».

Я зітхнув і все розповів Карі. Лиш почав говорити, як слова бурхнули потоком, ніби тільки й чекали, аби їх випустили на волю. Карі мовчки слухала. Коли я замовк, вона ще трохи посиділа, пригублюючи вино, а тоді похитала головою.

— Не знаю, що й сказати, Мікаелю, — вона накрила мою руку своєю долонею. — Не дивно, що ти іноді ніби ціпенів. Це… це страхітлива історія. Я не знаю, що казати, і не знаю, що й думати про неї…

Я теж не знав. Тримаючись за руки, ми поволі брели розмореним від спеки містом до готелю. Розмовляли мало. Альвін та уособлене в ньому зло тінню залягли поміж нами. Але я радий був, що все розповів Карі.

Вечеряли ми біля мосту Ріальто. За столом розмовляли про щось геть стороннє, та раптом Карі повернулася до мене й запитала:

— Гадаєш, це правда? Те, що Альвін її убив?

— А навіщо він сказав оте?

Карі наморщила чоло.

— Бо він божевільний. Хворий. Йому здавалося, що це смішно. Бо він несповна розуму. Хтозна? Ти й сам казав, що він ненормальний. Але це не конче має робити його вбивцею…

Я поволі похитав головою.

— Припустімо, що ти маєш рацію. Так, Альвін не є нормальною людиною, і, звісно, може бути так, як ти кажеш, але я не вірю, — я підшукував потрібні слова. — Щось таке було… в його очах. І те, як він сказав, і усмішечка… Потім він ще й мені усміхнувся, я не казав? Ніби його все це забавляло. Звучить, можливо, по-дурному, але він ніби вилущився зі шкаралупи, я ніби вперше побачив його справжнього. Я побачив Зло.

Я знову похитав головою.

— Мені здається, він таки зробив це. Він убив Майю.

Карі дивилась мені просто в вічі, зі смутком у погляді.

— А ти, Мікаелю? Що ти? Що тепер робитимеш? Як почуватимешся після всього?

— Мабуть… винним. Це нераціонально, але я допоміг йому вийти на свободу. Я відчуваю вину. Я бачив обличчя Майїного батька. Я бачив, як перед моїми очима зламалася людина. Я відчуваю вину і лють. І не знаю, що з цим вдіяти.

— Іди в поліцію.

— Ні, це немає жодного сенсу. Альвін виправданий, і, щоб знову розпочати проти нього слідство, треба впіймати його на злочині, важчому за його останні слова. До того ж…

— Що?

— До того ж, я не знаю достеменно, чи він винен. Я не маю доказів. Лише його фраза і моя впевненість. Інтуїція. Якщо я з цим заявлюся до поліції, і преса довідається, що я… пішов супроти свого клієнта… лише богам відомо, що станеться з моєю кар'єрою…

— То де вихід? Пустиш все на самоплив?

Я на мить задумався.

— Ні! Боюся, я так не зможу. Це мене мучитиме решту мого життя. Гадаю, треба щось робити. Ось тільки не знаю, що саме…

Карі усміхнулася, я й не сподівався.

— Ні, на самоплив ти не пустиш. Я знаю тебе, Мікаелю Бренне, і знаю, що цієї справи ти так не покинеш. І знаєш що, Мікаелю? Я тебе кохаю! Ти щось обов'язково придумаєш. Але не сьогодні! Ліпше замовмо ще пляшку червоного вина! Що скажеш?

Ми не знайшли виходу з ситуації, я й далі не знав, що робити зі справою, та все ж відчув деяку полегшу. Ми замовили ще пляшку вина й випили її серед міських вогнів і туристів.

Двома днями пізніше ми приїхали до Міри, стародавнього міста на суходолі, за кілька десятків кілометрів на захід від Венеції. Гуляли понад річкою, яка поволі котила свої темні води до моря, понад плесом, вкритим квітковим пилком і листям прадавніх верб, навислих над водою. Старі будинки на протилежному березі нагадували вілли римських часів — велетенські, але обдерті й занехаяні, з вицвілим та облупленим тиньком колись пастельних тонів. Однак ветхість лиш додавала їм шарму старовини і ще більше гідності.

Вілли були схожі на літніх жінок, на обличчях яких довге життя залишило глибокий слід, але не стерлоколишньої вроди.

Карі усміхнулася.

— Це, мабуть, найгарніше з усіх місць на світі, що я досі бачила!

Ми їли морозиво в маленькій кав'ярні на березі річки, розкошували й ніжилися на сонці. За два столики від нас сидів огрядний і спітнілий літній чоловік у темному костюмі й темних сонячних окулярах, поруч — вродлива молода жінка, яка, здавалось, невимовно нудилася. Коли жінка підвелася, щоб купити собі чогось у барі, чоловік знічев'я провів рукою по її задку — такий собі жест власності. На його пальцях зблиснули золоті персні. Карі засміялася.

— Бос мафії, без сумніву!

— Вивів на люди свою коханку… Вочевидь, аби забезпечити собі алібі на якийсь злочин, — мовив я.

Карі глянула на мене й аж випросталася на стільці.

— Алібі… Послухай, Мікаелю, це ж… згадай Альвіна!

— Що? — я нічого не второпав.

— Альвін. Він же мав алібі, хіба ні? Ота жінка… Як її звали?

— Ніна Гаґен.

— Ото власне. Ніна Гаґен, — Карі нетерпляче дивилася на мене, наче на якесь тупеньке дитятко. — Ніна Гаґен була алібі для Альвіна.

— І що?

— Мікаелю, не будь таким тугодумом! Якщо Ніна Гаґен казала правду, то Альвін не винен, так? А якщо Альвін, як тобі здається, таки убив, то виходить, Ніна Гаґен збрехала?

Я дивився на Карі з роззявленим ротом, проте мимоволі кинувся заперечувати, увійшов у роль адвоката.

— Можливо… Або пам'ять її підвела… Або… або щось інше..

Карі відмахнулася рукою.

— Вона ж поводилася страшенно впевнено, так? Усе збіглося, і час, і решта. Надто ідеально, щоб бути правдою. Можливо… може, вона брехала, Мікаелю? Може, звідси треба починати? З'ясувати, хто така Ніна Гаґен!

Я в'яло кивнув. Треба звідси починати. Її свідчення звучали дуже переконливо, досконало. Справді, надто ідеальні, щоб бути правдою. Я усміхнувся до Карі.

— Ти геній, кохана! Звідси й почнемо.

Тепла усмішка ледь торкнулася її уст.

— Так, Мікаелю. Коли повернемося додому. А поки що в нас канікули…

Розділ 11

Переді мною на столі лежав протокол судових засідань у справі Альвіна Му. Я зателефонував до суду, щойно ми повернулися з відпустки, і вже наступного дня протокол лежав у моїй поштовій скриньці. Судовий протокол — це кістяк справи, нотатки судді не про злочин, а про те, що і як відбувалося під час засідань, хто виступав, хто свідчив, коли почалася процедура й коли закінчилася. Я гортав аркуші, шукав конкретної інформації і знайшов на одній з останніх сторінок.

«Свідок Ніна Гаґен, дата народження 03.08.1969. Медсестра». Потім — адреса й стандартне формулювання: «Складено присягу».

Останнє означало, що вона присягалася говорити правду й лише правду, нічого не приховуючи. Цікаво, чи так воно було насправді.

Ніна Гаґен сиділа ось тут, переді мною, у моєму кабінеті, не так давно, кілька тижнів тому. Спершу розповіла мені свою історію, потім ми ще півгодини сиділи й чекали, доки я зможу відвести її на допит. Я спробував відмотати в пам'яті той день, згадати про що ми говорили, але, мабуть, я був занадто збуджений її свідченнями. Думки тоді закрутилися на найвищих обертах, бо ж випала несподівана для мене можливість виграти справу, і я не надто уважно прислухався до її слів. Та й балакали ми опісля мало. Їй принесли каву. Здається, я запитав її, звідки вона приїхала і скільки часу вже тут проживає, але відповідей не пам'ятав, окрім того, що родом вона з якогось маленького містечка на сході Норвегії. Її діалект звучав у моїх вухах, як щирий естланнський, без характерних для інших діалектів домішок, тож вона могла бути, звідки завгодно.

Пригадую її зовнішній вигляд. Не молода, не стара. Зріла жінка. Дуже приваблива. Повнотіла, але не огрядна. Просто її було багато: груди, стегна, трохи занадто м'язисті литки, але довгі ноги це компенсували. Світле волосся. Обличчя без косметики, не вродливе, зате милі, повні, чутливі вуста. Її обличчю бракувало міміки, було ніби закрите від світу, не жило; важко було відчитати, що відбувається у її душі. Вона жодного разу не всміхнулася.

Уміла бути переконливою, це я добре запам'ятав. І в моєму кабінеті, і в суді. Ділова, послідовна й упевнена.

Ще я пригадав її руки. Лише руки порушували цілісне враження спокою і самовладання. Вони перебували в постійному русі. Жінка м'яла долоні, потирала побічниці стільця, обсмикувала штани. І нігті мала короткі, обрізані попід саму шкіру.

Я зітхнув і переписав на маленький жовтий аркушик її адресу. Я нічого про неї не знав, і уявлення не мав, звідки мені починати. За браком інших ідей, я сів до авта і поїхав у той спальний район, де вона мешкала.

Ми приїхали додому з Італії чотири дні тому, тоді ж і осінь прийшла, ніби чекала нашого повернення. З літака сходили в теплих променях надвечірнього сонця, а вранці прокинулися під завивання осіннього шторму, який обривав листя і гнув ледь не до землі дерева в моєму садку. Відтоді вітри й дощі вже не вщухали.

У темряві важко було роздивитися назви вулиць, я трохи поблукав, перш ніж знайшов потрібну. Я повільно котив авто. Ніде ні душі. По обидва боки вулиці тяглися стандартні будиночки, побудовані наприкінці сімдесятих років минулого століття — маленькі коробочки з пласкими дахами, обшиті зовні коричневими дерев'яними панелями. Праворуч у мокрих декоративних кущах квітників світилися садові ліхтарики. Будинки ліворуч виходили на дорогу вікнами віталень, у кожному вікні мерехтіло блакитне сяйво від телеекранів. Окрім вікна Ніни Гаґен. Вона мешкала в будиночку в самому кінці житлової забудови.

Я зупинився біля тротуару. У будинку темно й тихо. Ані вуличних ліхтарів, ані лампадок. Нічого. Ніни вдома не було. Вікна заслонені гардинами. Чомусь мені здалося, що в будинку ніхто не живе, що з нього виселилися. Я вимкнув двигун, перейшов вулицю до заїзду на її подвір'я, відхилив покришку поштової скриньки. Під покришкою на клаптику паперу виднівся майже стертий напис «Гаґен». Ні пошти, ні газет, ні реклами. Я підійшов до вхідних дверей. Розгледіти щось у пітьмі важко, але прізвища на дверях начеб не було.

Я повернувся до авта, посидів якийсь час у темряві, поміркував. Її немає вдома, але це ще нічого не означало. Однаково не мало сенсу розмовляти з нею, навіть якби й була вдома. Що я їй сказав би? Я міг подзвонити в двері, а коли вона відчинила б, сказати, мовляв, мені здається, що вона збрехала в суді, та я згадав її спокійні сіро-блакитні очі, виважений тон і зрозумів безсенсовність такої спроби. Відчув себе якось не на місці, завів авто і поїхав геть. Я мусив роздобути щось вагоме, конкретне, тільки не знав, що саме, і як його роздобути. Я ж не слідчий, не мав ні відповідної компетенції, ані ресурсів.

— Це без сенсу, — сказав я. — Я уявлення не маю, що треба робити чи як треба робити. Усе це якась дурня…

Карі уважно мене слухала.

— Гм, розумію…

— Ліпше забути і крапка.

— Можна й забути. Але…

— Що — але?

Барі зам'ялася, не відразу відповіла.

— Річ у тому… якщо Альвін убивця, якщо він убив Майю, то таке вбивство називається… вбивством на сексуальному ґрунті, так?

— Так, це вбивство на сексуальному ґрунті.

— Така особа… я не зовсім певна… Зрештою, нічого про це не знаю, просто гадаю, що така особа неодмінно уб'є знову. Якщо зуміє. Він може відчувати тягу. Потребу, — Карі аж затремтіла.

Її слова запали мені в голову.

— Так, твоя правда. Він знову уб'є.

Барі не мала до мене жалю.

— То чи вихід — просто все забути, як кажеш, Мікаелю?

Карі мала рацію, і я від цього дратувався ще більше.

— То що я, на твою думку, повинен зробити?

— Знайди собі помічника. Поговори з кимсь у поліції, напевно, ж когось там добре знаєш. Поговори віч-на-віч. З отим… як ти його називаєш? Сонцесяйним? Поговори з ним!

— Та ти не знаєш, про що кажеш! Сонцесяйний ненавидить мене!

Карі стенула плечима.

— Не думаю. Навпаки, мені здається, він тебе любить. Просто ви, певною мірою, стоїте по різні боки барикад, і це його сердить. Але ж ти також іноді мене сердиш… Це ще нічого не означає!

Задзвонив телефон. Карі підвелася, зняла слухавку. Повторила кілька разів «Алло!», перш ніж з роздратованою міною покласти слухавку на місце.

— Хто там?

— Ніхто. Тільки шелест у дротах. Уже вдруге за день. Неприємно…

Сонцесяйний недовірливо подивився на мене.

— Гадаєш, я заради тебе переступлю закон? Тобі що, перевернулося у голові, Бренне? — він потрусив своїми кучерями, що рудою хмарою огортали його голову, і пласке обличчя з кирпатим носом та веснянками розтягнулося не то гримасою, не то усмішкою. — Та ти жартуєш! Сам не згірш за мене знаєш, проводити пошук у базі даних без належних підстав незаконно, не кажучи вже про передавання інформації стороннім.

Ми вже добряче посиділи, допивали по третьому кухлю. Я зателефонував йому й попросив зустрітися. Трохи провагавшись, Сонцесяйний погодився. Ми пили пиво і тягнули час, теревенячи про всякі буденні речі, аж доки я помітив його нетерплячку. Отоді й поставив своє запитання.

Я підняв руки долонями вперед, ніби обороняючись.

— Розпружся! Дай розповісти, чому я до тебе звернувся, а ти сам вирішиш, що робити. Я тебе почастую ще одним пивом. За дармове пиво можеш принаймні вислухати мене.

— Гаразд, — неохоче погодився Сонцесяйний. — Однак ти несповна розуму, якщо думаєш, що я на таке піду заради тебе.

Ми зналися багато років, але тільки по роботі. Він був слідчим у відділі наркотиків, а я захищав наркоманів і дрібних наркодилерів. Рік тому я захищав у суді одного серба, звинуваченого в убивстві. Серб був, до того ж, босом серед наркоторговців міста. Я добився його виправдання у справі про вбивство, а Сонцесяйному це не сподобалося. Він не сумнівався у винуватості серба, казав мені про це не раз, але я знав — чоловік не винний. Сонцесяйний так і не пробачив мені того виграшу, та в усьому іншому Карі мала рацію. У наших стосунках панувала взаємоповага, ба більше — взаємна симпатія, хоч ми ніколи її не демонстрували.

Я розповів йому всю історію, від початку й до кінця. Сонцесяйний слухав, не перебиваючи. Час до часу відсьорбував з кухля великий ковток пива. Коли я закінчив розповідь, він ще довго сидів непорушно, потім мовчки підвівся. На якусь мить мені здалося, що Сонцесяйний зібрався геть, натомість він попростував до барної ляди і приніс ще два пива. Важко гепнувся на стілець.

— І що ти про це думаєш? — запитав я.

— Думаю, це порядне лайно!

Я мало що міг заперечити. Ми ще трохи посиділи в тиші, а тоді він перегнувся через стіл.

— А ти маєш рацію! Хлопа виправдано, і нової справи так просто не відкриєш. Вірю, тебе засмучує. Я завжди казав, що ти маєш гівняну роботу, Бренне! Захисник!!! — він наче виплюнув те слово. — Змарнувати життя і талант на порятунок від тюрми всілякої нечисті…

Я вже хотів заперечити, але він не дав мені й рота розтулити.

— Дуже хочеться сказати, що ти на це заслужив, що тобі дала по пиці ота реальність, яка криється в надрах твоєї роботи. Але…

Я чекав.

— Твоя правда. Той, хто вбив Майю, уб'є знову. І ще… цей свідок, Ніна Гаґен, є, ймовірно, правильною ниточкою. Побачимо, що я нарию. Дай мені кілька днів. Але не забувай, хлопці з відділу ідентифікації вже гарантовано перевірили її особу, ще під час суду.

— Я знаю. І все ж, можливо, залишилася непоміченою якась дрібниця, яку досі не вдалося намацати. Настільки крихітна зачіпка, що ніяк не годилася, аби використати проти неї в суді, зате могла б дати мені… слід чи натяк… — мій голос потих, я не зовсім розумів, на що сподівався.

Трохи помовчавши, Сонцесяйний сказав:

— На твоєму місці я цього не робив би. З моїх уст це звучить по-дурному, так і прямісінько до пекла можна покотитися. Але знаєш, що могло б мене втішити?

— Ні.

— Якби ти взагалі в це не влазив!

— Чому?

— Ти адвокат. Захисник. Ти маєш горою стояти за клієнта, зі шкіри пнутися, щоб якнайграмотніше визволити його з біди. А тепер хочеш зробити щось цілком протилежне. Прагнеш знайти докази, які до решти зруйнували б його алібі. Ти такий самий безголовий, як і я, — він підвівся. — Дякую за пиво. Я тобі зателефоную.

— Коли?

— Коли щось накопаю.

Я ще трохи посидів, поміркував над його словами. З такого кута зору я справу не розглядав, але знав, що він має рацію. Ніби здаля подивився на ситуацію. Згадав усмішку Альвіна в суді, обличчя Ганса Ґудвіка, фотографії понівеченого тіла Майї, і збагнув, що не зможу пройти байдуже.

Коли того вечора я ліг спати, на моєму нічному столику задзвонив телефон. Карі вже спала в мене під боком. Я схопив слухавку після першого ж дзвінка й тихо, щоб не розбудити її, пробурмотів:

— Бренне.

Зелені цифри на годиннику біля ліжка показували чверть на першу ночі. На іншому кінці дроту ніхто не відповів. Лише шипіння і тиша. Я повторив уже голосніше:

— Бренне.

Далі тиша. Мені вчувалося чиєсь дихання, але я не мав певності. Я поклав слухавку.

Розділ 12

Після відпустки важко було втягнутися у звичну робочу колію. Я щодня ходив до контори, але працював в'яло, без натхнення, рано повертався додому. Справа Альвіна Му дала свій ефект: до мене потоком попливли звернення громадян із проханням юридичного захисту. Уперше я міг собі дозволити відмовлятись від небажаних справ. Декотрі з них розподіляли між собою адвокати контори. Петер та Фінн почувалися задоволеними. Мене огортала дивна апатія геть до всього, тож Сюнне взяла на себе більшість клопотів з підготовки справ і налагодження контактів з клієнтами. Її переповнювали енергія та ентузіазм; під час наших нарад я мусив стримуватись, аби не зруйнувати її захоплення і пориву.

Карі сиділа в ресторані за столиком навпроти мене, підперла кулаком підборіддя і слухала.

— Я раптом перестав відчувати будь-яку втіху від роботи. Роками гарував, щоб досягти того, що маю тепер, а коли досягнув, здобуток втратив значення і цінність. Не знаю, що зі мною відбувається.

Карі випросталася, звела догори плечі.

— Мабуть, так воно зазвичай і буває. Хтозна, може, важливішим є шлях до успіху, змагання задля його досягнення, а не сам успіх.

— Ото вже, з біса, розрадила!

Карі засміялася, хоча нічого потішного я не помітив.

— А ти хочеш розради, Мікаелю? То тільки скажи! Тебе, бува, не торкнулась криза сорокалітнього віку? Який сенс має життя, якщо в ньому важать тільки кар'єра та гроші. Зазвичай, найкращим розв'язанням проблеми вікової кризи може стати купівля мотоцикла і залицяння до молодих жінок.

— Я вже знайшов собі молоду жінку. Іще молодша заїздила б мене до смерті.

Ми всміхнулися одне одному, і раптом знову стали дуже близькими, мені навально захотілось полюбитися з Карі. Вона прочитала жагу в моїх очах і зашарілася.

— Розрахуєшся і підемо? — у її голосі вчувалося легке хвилювання — така знайома, ледь відчутна хрипота.

Коли ми йшли додому, я обійняв її рукою за стан, відчув важкість її стегна, важкість усього тіла.

Важкість наших почуттів.

Потім Карі сиділа в ліжку, схрестивши ноги, розімліла й задоволена.

— Тебе гнітить лише справа Майї? — запитала вона. — Це тому ти засмучений і знеохочений… Щось з'ясував?

— Чекаю на новини від Сонцесяйного. Хоча й не вірю, що…

Задзвонив телефон. Пронизливі трелі нещадно, брутально ввірвалися у близькість поміж нами. Я глянув на Карі, тоді перевів погляд на годинника. Було пів на першу ночі.

— Мене це вже починає нервувати, — мовила Карі.

Цього разу я вже не сумнівався, що чую чиєсь дихання, важке сапання, ніби хтось захекався від довгого бігу. Я поклав слухавку. Коли за кілька хвилин телефон задеренчав знову, я схопив слухавку й сказав, голосно та виразно:

— Це — адвокат Мікаель Бренне. Мені вже остогидли ваші дзвінки. Ще раз зателефонуєте, заявлю про телефонне переслідування. І поставлю апаратуру для відстежування вхідних дзвінків! — рикнув я, грюкнувши слухавкою.

Карі дивилася на мене, наморщивши чоло.

— Хто б це міг бути?

— Хтозна… Якийсь збоченець… Або незадоволений клієнт. Будемо сподіватися, це допоможе. Ходи до мене!

Я схопив її, потягнув до себе, в обійми, у тепло поміж нами.

У суботу зранку знову пригрівало сонце. Я почвалав до поштової скриньки по листи і газети в самих лише пантофлях та халаті. Переважно то були квитанції, але серед них виднівся білий конверт без імені, адреси й поштового індексу. Хтось власноручно поклав його до моєї скриньки. Мене це заінтригувало, я розірвав конверта. Усередині лежав звичайний білий аркуш паперу, складений удвоє. Я розгорнув аркуш і застиг, оніміло вдивляючись у кольорове фото мертвого чоловіка. Фото дуже чітке, кольори темні, але виразні, на ньому — голова й верхня частина тулуба незнайомого чоловіка, який лежав горілиць на асфальті. Неможливо здогадатися, де воно зроблене. Убитий пострілом в обличчя, куля пройшла через око. Там, де було око, виднілася калюжка темно-червоної крові. Кров перелилася через краї очної ямки, протекла щокою і розлилася ореолом навколо голови.

Я заглянув у конверт, подивився ще раз на зворотній бік аркуша — більше нічого. Ніякого напису чи відмітки. Лише фото мертвого чоловіка. Я чув, як Карі ходила на другому поверсі, як за нею хряснули двері ванни. Я вийшов у коридор, конверт поклав до кишені плаща. Не хотів, щоб Карі його побачила. Фото мене зворохобило й розтривожило, але я уявлення не мав, що воно мало б означати і навіщо хтось поклав його в мою поштову скриньку.

Неспокій переслідував мене весь день. Ми зробили закупи, прогулялися сусідніми кварталами, приготували вечерю. Звичайна субота. Карі запитала, чи не піти б нам у кіно. Ми переглянули анонси, але нічого такого, що зацікавило б нас обох, не знайшли, тому залишилися вдома. По телевізору теж не показували нічого вартісного.

Карі вже дочитала першу сторінку газети, я її в неї забрав. У Багдаді вибухи. Місцева футбольна команда знову розчарувала. Прем'єр-міністр незадоволений ходом виборчих перегонів. Я позіхнув. Карі підвела на мене очі, усміхнулася.

— Були ще дзвінки, до речі? Я кажу про ті дзвінки, коли у слухавку мовчать? — запитав я.

Карі знову усміхнулася.

— Ні, жодного! Ти, мабуть, таки його позбувся, Мікаелю, хто б це не був.

— Може, то хлопчачі пустощі?

— Може… Хочеш спати?

Я знову позіхнув.

— Схоже, хочу. Ось тільки дочитаю сторінку. Небагато зосталося.

Отоді почувся удар. Вибух звуків розколов тепло й наш вечірній спокій. Моє серце на мить зупинилося, а потім помчало в грудях галопом, немов ошалілий кінь. Тонко засвистіли, розсіюючись хмарою, віконні осколки. Я сидів з відкритим ротом, витріщаючись на гардини, які раптом бадьоро затріпотіли під подувом холодного нічного вітру, на чорне провалля вікна, і ніяк не міг втямити, що сталося. Мене сковувало оціпеніння, доки я почув дивний звук, схожий на скигління і стогін водночас. Я обернувся. Карі сиділа, скоцюрбившись і затуливши обличчя руками. Поміж пальцями дзюркотіла кров, а вона скимліла, знову й знову.

Я кинувся перед нею на коліна. Обережно відвів долоні від лиця, і почув власний схлип, ніби стиснулося серце й пропустило один удар. Скляна скалка стирчала з її ока, у самому кутику, біля носа. Я міцно тримав її однією рукою, набираючи другою номер 113 на мобільному телефоні. Викликав швидку майже спокійним тоном, хіба голос трохи тремтів. Такий ж трем відчував у грудях Карі. Рука її теж ледь помітно дрижала. У кімнаті стало холодно. Швидка їхала, здавалося, вічність.

У кареті швидкої я не відпускав її руки, та, коли ми прибули до лікарні, мене доволі грубо відсторонили, посадовили на стілець, а ноші з Карі покотили углиб будівлі. Невдовзі прийшла ділова медсестра з формулярами, які треба було заповнити. Вона нічого не знала про стан Карі. Я сидів на стільці, полишений сам на себе. Час до часу вставав, проходжувався туди й сюди коридором. До вестибюлю завезли ще три ноші в супроводі молодих людей. У когось були садна й порізи. Хтось плакав. Десь неподалік трапилася автомобільна аварія. На мить приймальний покій став суцільним хаосом ґвалту, дівочого плачу, гарячкових рятувальних заходів лікарів та медсестер, а тоді лікарня немов поглинула їх. Залишилось хіба кілька краплин крові на підлозі, і знову все стихло.

Я чекав дуже довго. Нарешті вийшов стомлений молодий чоловік у білому халаті. Він відрекомендувався, але я тут же забув його ім'я.

— Як вона? — запитав я.

Лікар важко опустився на стілець поруч.

— Зараз її прооперують. Офтальмолог уже в дорозі.

— Вона не втратить зору?

Лікар стенув плечима.

— Не знаю. Шанси на порятунок зору високі. Але треба почекати до закінчення операції, тоді можна буде говорити з більшою певністю.

— Я можу її побачити? На секундочку?

Лікар заперечно похитав головою.

— Ні, її готують до операції. Найліпше, що можете зробити, поїхати додому й зателефонувати зранку. Зараз ви нічим не зарадите. Після операції вона довго відходитиме від наркозу. Їдьте додому.

Добра, звісно, порада. Але я не міг поїхати додому. Просидів у лікарні найтемніші години перед світанням. Пив каву і жалкував, що не курю. Готовий був на будь-що, лиш би згаяти час чекання. О чверть на четверту по мене прийшов медбрат і повів лабіринтами коридорів до маленької почекальні. За п'ять хвилин двері відчинилися, і маленький енергійний чоловічок почав говорити, ще навіть не увійшовши до кімнати. То був хірург-окуліст. Він сказав, що операція минула успішно.

— Я налаштований дуже оптимістично. Дуже! Усе пройшло чудово, як я і думав. Класична операція, як книжка пише…

— То вона не втратить зору?

— Я дуже здивувався б, якби втратила, — маленький доктор голосно засміявся і шаснув геть.

Я знайшов якусь медсестру й допросився, щоб вона впустила мене до реанімації. Карі лежала в присмерку і спала. Навколо неї блимали червоними й зеленими лампочками якісь загадкові апарати. Вона лежала під крапельницею, така бліда і крихка на тлі білої подушки. Половина обличчя схована під величезним бандажем. Я обережно нахилився до неї, прошепотів, що кохаю її. А тоді подався додому.

Я проспав три години. Звук будильника лунав наче в далекому сні. Зрештою, я згадав, що сталося, і миттю прокинувся. Підлога вітальні мокра від досвітньої зливи й вкрита скляними скалками. На килимку перед тапчаном велика пляма крові, майже чорна в блідому ранішньому світлі. Я взув черевики, ретельно оглянув вітальню і знайшов під журнальним столиком камінь, завбільшки з кулак. Навіть не здивувався. Видно, хтось пожбурив каменем у вікно. Після трьох марних спроб я таки розшукав скляра, який зміг прийти й засклити вікно ще цього ж дня.

Розділ 13

У лікарні Карі вже прокинулася, однак погано почувалася після наркозу. Я сидів біля неї, тримаючи її за руку, іноді давав попити води. Час до часу вона на трохи засинала. Розмовляти не могла. Лише перед самим моїм відходом запитала тихим голосом, що сталося.

— Хтось кинув камінь у наше вікно. Скалка потрапила тобі в око.

— Чому? — її тихий голос ледь хрипів, ніби від застуди.

— Не знаю. Не думай про це, ліпше одужуй!

Карі стиснула мою руку й знову заснула. Я пробув у неї кілька годин, потім пішов додому, щоб пустити до хати скляра і поприбирати.

Була четверта по обіді, коли я знову прокинувся, обважнілий і неповороткий, ніби проспав добу. Помився у душі, знайшов у холодильнику їстівні рештки — достатньо, щоб приготувати собі якусь подобу вечері. Потім вийшов у сад, обійшов будинок, став перед вікном вітальні. Нове вікно біліло на тлі решти брудних шибок.

Я зважив камінь у руці. Він лежав під столиком ліворуч від того місця, де я стояв. Я спробував вирахувати кут, визначити, звідки його пожбурили. Садок збігав схилом до дороги й закінчувався буковим живоплотом, чотири метри заввишки. Я вийшов із садової хвіртки, спустився до дороги. Якщо хтось стояв там, то мусив би кидати камінь навмання. Мала ймовірність, як на мене.

У садку я продерся крізь букові хащі в тому напрямку, звідки, на мою думку, міг прилетіти камінь. Слідів у м'якій, вогкій траві, звісно, не залишилося, але під одним кущем лежали три сигаретні недокурки, скурені до самого фільтру. Я обернувся, глянув убік будинку. Вікна вітальні мов на долоні. Я ще стискав у долоні каменюку, відчував її вагу, замахнувся для проби. Простий кидок, достатня відстань. Ось тут він стояв. Ніякого сумніву.

Уперше в мені спалахнули іскри гніву. Стільки подій нараз, але досі вся моя увага була звернена на Карі, чи бачитиме вона. Я не мав часу, а може, сил думати про те, що сталося, та ось цієї миті, під деревом, до мене повернулося сприйняття реальності. Бо ж річ не лише в пожбуреному анонімною рукою камені, який розтрощив вікно й розбив на друзки вечірній спокій. Його кинула людина з плоті й крові, котра ховалася в темряві. Яка напала на мій дім. Яка скалічила мою дружину. Тепер вже годі ігнорувати взаємозв'язок між каменем, конвертом з фотографією мертвого чоловіка і нічними телефонними дзвінками з тихим диханням у слухавці. Хтось полював на мене, а я не знав, хто й навіщо.

Звісно, треба б заявити в поліцію, однак я не мав жодних ілюзій, що моя заява буде пріоритетною. У поліції відмахнуться, мовляв, хлопчаки хуліганили. Я взяв целофанову торбинку й охайно склав до неї недокурки.

У лікарні я застав біля Карі її батьків. Зателефонував їм вранці й, не вдаючись у подробиці, розповів про нічну подію. Я добре до них ставився, хоча їхнє ставлення до мене на початках було доволі скептичне. Воно й не дивно. Я був на тринадцять років старший за Карі.

Карі усміхнулася, коли я увійшов до палати. Одне око під бандажем, друге підплило велетенським синцем, ніби від удару кулаком. Я обережно її обійняв.

Мама Карі сиділа на краю ліжка й гладила доньку по руці, наче та була маленькою дитиною. Що ж, вона й була дитиною для матері. Батько з засмученим виглядом стояв в узніжжі ліжка. Терпцю йому вистачило лише на кілька хвилин, і він викликав мене в коридор.

— Що відбувається, Мікаелю? Чому хтось кинув каменем у ваше вікно?

— Не знаю. Можливо, хлопчачі пустощі…

Я помітив сумнів у його очах, недовіру і хвилювання за доньку. Карі єдина дитина, а вони дуже дружна родина.

— А може, й ні, — додав я. — Не хочу робити припущення. Хай би Карі пожила з вами, коли її випишуть з лікарні, як ви дивитесь на це? Про всяк випадок, доки я з'ясую, що діється.

Батько не зміг приховати полегшення. Ми ще трохи постояли, поговорили, а коли вже поверталися до палати, він сказав, ніби йому раптом спало на думку, що й мені може загрожувати небезпека:

— Ти також будь обережний, Мікаелю!

Батько Карі мені подобався, я не міг мати йому за зле, що він більше турбується про доньку, ніж про мене.

Прийшли провідати Карі її подруги й тітка, яка ніколи не бувала в нас у гостях. Існує такий тип жінок поважного віку, які впиваються провідинами хворих. Тітка розповідала жахітливі історії болячок у людей, про яких ми ніколи навіть не чули, і тим дуже швидко змусила подружок Карі рятуватися втечею.

Трохи згодом навідався Петер. Він не лише партнер, а й добрий наш друг. Букет квітів, який він ніс перед собою, затулив увесь отвір дверей, а сам Петер заповнив палату своєю невтомною енергією.

— Ой, ти щось… маєш трохи інакший вигляд, — мовив він до Карі. — Схожа на єнота. Я часто намагався уявити, як ти виглядаєш у ліжку. Моя уява помилялася. Але ти, звісно ж, гарна попри все…

Карі сміялася. Тітка скривджено зціпила уста, але вже за п'ять хвилин реготала разом з усіма.

Збираючись іти геть, Петер потягнув мене в коридор.

— Треба про роботу поговорити, — сказав він, та, щойно ми опинилися за дверима, він тицьнув пальцем мені в груди. — Що, у біса, відбувається, Мікаелю?

— Хтось кинув камінь нам у вікно. Скалка потрапила Карі в око.

Петер нетерпляче й роздратовано похитав головою.

— Це я вже чув, телепню. Я питаю, був це випадковий п'яниця чи щось серйозніше? Хтось тебе переслідує?

Я розповів про листа й телефонні дзвінки. Петер стиснув губи.

— Заяву написав?

— Ні. Треба було написати, але стільки всього навалилося. Та й не вірю, що поліція знайде винуватця.

— Може, і не знайде, але заяву напиши обов'язково. Ти маєш якісь здогади, хто б це міг бути?

— Уявлення не маю. У мене багато недоумкуватих клієнтів. Вони не завжди задоволені моєю роботою.

— Гм… Можливо. Але… «справа Майї»… надто багато емоцій з нею пов'язано. Багато розлючених людей. Ти про це думав?

Ясна річ, я про це думав. І не сумнівався, що інцидент має стосунок до «справи Майї», але чомусь не мав бажання дискутувати на цю тему з Петером.

— Ймовірно… Не знаю…

— Будь обережний, Мікаелю!

Через два дні я їхав мостом, що сполучав місто з островами на півночі, схожим на математичну синусоїду з бетону і сталі над тихою гладінню води. Жовте осіннє сонце висіло низько над горизонтом, набурмосена Карі сиділа поруч на пасажирському сидінні.

— Не розумію, чому я не можу повернутися додому, Мікаелю.

— Я хочу спершу впевнитися, що нам нічого не загрожує.

— А ти в курсі, що я вже повнолітня?

— Гм…

— То чому ти вирішив, що можеш відвезти мене до тата з мамою, ніби я мале дитя? Чи я вже не маю права голосу?

Що я міг на це відповісти? Тому промовчав. Ми їхали, не розмовляючи, проминали маленькі поселення, покинуті хутори, проїжджали мостами, аж урешті звернули з асфальтованої дороги й почали спинатися звивистим путівцем догори пагорбом, доки дісталися хутора, де жили батьки Карі.

Коли я зібрався від'їжджати, Карі вийшла за мною на подвір'я і поцілувала. Надворі вже запала ніч, однак небо було зоряне. Вузький серпик місяця висів над самим небокраєм. Проїжджаючи мостом у зворотному напрямку, раптом, не знати й чому, я відчув себе осиротілим, ніби залишився сам на всьому білому світі.

У поштовій скриньці лежали три квитанції і ще один білий конверт без адреси й поштової марки. Цього разу до конверта вклали фото жінки; вона лежала на животі, а волосся розсипалося хвилями на траві. Вона була мертва. Ані натяку на кров чи рани, проте щось у її тотальній непорушності й неприродно викручених кінцівках безпомильно свідчило, що жінка мертва.

Мені неважко було зрозуміти сенс послання. Гаряча, розпечена хвиля захлиснула мене по вінця.

Розділ 14

Наступного вечора, перед тим як стемніло, я одягнув теплі підштаники, вовняну футболку під светр і теплу куртку-парку. Поклав у маленьку торбину термос з кавою, кілька канапок і плитку шоколаду. У льоху знайшов залізну трубу, десь сорок сантиметрів завдовжки. Намотав на один її кінець два рулони чорної клейкої стрічки, якою користуються електрики, зважив у руці. Мобільний телефон залишив у кухні, узяв торбину, спального мішка і вийшов у сутінки.

Гараж стояв перпендикулярно до садової хвіртки. Збудований у тому ж стилі, що й будинок: зі стрімким дахом, викладеним чорною черепицею. На фронтоні збоку дороги було віконечко. Гараж мав невелике піддашшя, куди можна видряпатися драбиною. Там я тримав лижі, старі автомобільні покришки і різний непотріб. Я виліз нагору, прибрав з-під ніг розкидані речі, щоб звільнити собі доступ до віконця. Попід низьким дахом довелось іти, зігнувшись у три погибелі, щоб не зачепити головою сволоки. Біля віконця я влаштував собі лігво, підмостив під спину дві покришки, спальник поклав замість сидіння. Віконце таке запилюжене пилюкою, що крізь нього майже нічого не було видно. Я знайшов якусь стару ганчірку й трохи його протер зсередини, але зовні воно залишалося брудним. Я змирився, не хотів о цій порі виходити надвір.

Вулиця лежала в глибокій тіні великих дерев та букового живоплоту. Відстань між ліхтарями була чималенька. Повз будинок поволі проїхали кілька автівок. Хтось вийшов вигуляти собаку. Пройшла, тримаючись за руки, закохана пара, зупинилися, поцілувались у темному кутку й рушили далі. Я раз у раз дивився на годинника, але потім змусив себе покинути цю марну справу, бо час повз невимовно помалу.

Почувався трохи по-дурному на своєму спостережному пункті. Сідало, яке спершу здавалося комфортним, дедалі більше муляло. Ломило поперек. Я і так, і сяк намагався змінити позу, але вже за кілька хвилин знову боліло все тіло.

Думки роїлися у моїй голові. Я не знав, чи хтось прийде, розумом розумів, що навряд, але не міг позбутися передчуття, що щось таки трапиться. До того ж, я не знав, кого чекаю. Не сумнівався лише в тому, що загадковий незнайомець мав стосунок до «справи Майї». Складалося враження, ніби останні півроку геть усе в моєму житті в той чи той спосіб крутилося навколо цієї справи. Рукою я вхопив у темряві металеву трубу, яку собі наготував, взяв у долоню, відчув її важкість.

Дорожній рух надворі стих; перехожі теж позникали. Здійнявся вітер, тіні від кущів та дерев розгойдалися й оживили темряву. Важко було вглядатися у вікно, а ще важче боротися зі сном.

Минуло кілька секунд, перш ніж я збагнув, що бачу жевріючий кінчик сигарети у пітьмі під моїм живоплотом. Я не помітив появи людини, але крихітний вогник спалахував червоним світлячком, щоразу як чужак робив затяжку. Я прихилився до самої шибки, за якийсь час мені здалося, що можу розгледіти обриси людської постаті. Але хто це — чоловік чи жінка, — розпізнати неможливо.

Я пошарудів рукою по підлозі, знайшов біля себе трубу, поволі звівся на ноги. Поперек протестував, не хотів розгинатися після довгих годин непорушного сидіння. На піддашші було темно, хоч в око стрель. Доводилося йти навпомацки, зігнувшись ледь не удвоє і притримуючись рукою за балки під стелею. Я не так побачив, як відчув контури люка в підлозі. Ногою намацав верхній щабель драбини. Потім наступний. І ще наступний. Опинившись у гаражі, сховався за автом. Ворота стояли розчинені. Вогника сигарети звідси я не бачив.

Тепер я гостро пожалкував, що не перевірив заздалегідь, чи не складені якісь речі під стіною. Зробив кілька дрібних кроків, тримаючись упритул до авта, аби ненароком чогось не перевернути й не здійняти гармидеру, не відлякати того, хто стояв надворі. Ноги в кросівках безгучно ступали бетонною підлогою. Я зупинився перед самими воротами, вдивляючись у пітьму. У густих хащах, десь за три метри від гаражних воріт, ледь проглядалася людська постать.

Я глибоко вдихнув, випростався, щосили стиснув правою рукою трубу, а тоді вискочив з гаража, замахнувся трубою, ні про що тієї миті не думаючи, і рявкнув:

— Агов! Ти!

Постать крутнулася дзиґою, ледь помітною у темряві, і щодуху побігла вниз вулицею, геть від мене. Я не відразу зреагував. Чомусь не подумав, що чоловік утікатиме. Я готовий був битися, захищатися. Тінь віддалилася від мене метрів на десять-п'ятнадцять, перш ніж я зірвався з місця. Після кількох годин на піддашші тіло не хотіло слухатися, було штивне й скуте. Та й не бігав я вже давно, сидів здебільшого в конторі або проходжувався неквапним кроком. Я не схопив зловмисника, бо не був готовий до погоні на початку, але тепер сама гонитва начеб щось відпустила в мені — так прокидається інстинкт у хижака, коли він бачить, як утікає здобич. Усередині закипала шалена лють на все, що трапилося; кров гнала жилами адреналін. Я зціпив зуби, нахилив уперед голову, і тут відкрилося друге дихання, з'явилися нові резерви організму. Я кинувся услід.

Дорога плавно спускалася додолу. Десь за шістдесят метрів від мене, у самому низу схилу, вона різко звертала праворуч. Там стояв вуличний ліхтар. Коли чоловік добіг до повороту, я був за шість-сім метрів від нього. Я увійшов у поворот, тримаючись самого краю дороги, важливий був кожний сантиметр фори. Я будь що хотів наздогнати людину попереду, яка, без сумніву, мала натреновані ноги і мчала щодуху, тільки поли куртки розвівалися. Раптом моя ступня послизнулась на мокрому осінньому листі на березі придорожньої канави, права нога підігнулася, ніби я став на шматок мила.

Асфальт ударив мене під бік і майже вибив повітря з легень. Тіло, однак, ще перебувало під дією адреналіну, я зірвався на ноги, щоб продовжити гонитву, кинутися вперед, але відчув пронизливий біль у правому коліні. Отак стояв на колінах, дивлячись услід постаті, яка, не збавляючи темпу, зникла за наступним закрутом дороги. Очі налилися слізьми від болю, гніву і розчарування.

Коліно несамовито боліло, але я таки звівся на ноги. Спробував перенести вагу на праву ступню, знову обпекло болем, проте, якщо ступати обережно, іти я міг. На зворотному шляху я підібрав з проїжджої частини вулиці металеву трубу й поволі пошкутильгав додому, розмірковуючи, що ж робити далі.

Однак вечір був не цілком пропащий. Послизнувшись, саме тієї миті, коли втратив рівновагу й сторчголов падав на асфальт, я голосно скрикнув від несподіванки і злості. Чоловік попереду почув мій зойк і мимоволі обернувся. Побачив я небагато, але встиг помітити його профіль. Цього було достатньо. Мені здалося, ніби я його упізнав, незважаючи на вибалушені очі й спотворене шаленим бігом обличчя. Я майже не мав сумніву — то був Ганс Ґудвік. Батько Майї.

Падаючи, я обдер долоні, під шкіру набилося повно дрібних камінців, їх доводилося вибирати пінцетом. Я раз у раз зойкав, промиваючи ранки дезінфікувальним засобом, і навіть на мить зрадів, що сам удома. На коліні лише подряпина, зате воно розпухнуло, наче м'яч; було боляче наступати на ногу. Я лежав у ванні, усім тілом вбираючи тепло води, і легенько ворушив правою ногою. Ніби нічого гіршого з нею не сталося, просто сильний забій.

Потім я смакував коньяком, обдумуючи план своїх подальших дій. Я розумів, що мушу, очевидно, таки піти до поліції і про все розказати: хай поговорять з Гансом Ґудвіком. Еге ж, я мав би саме так вчинити, але мені зовсім не хотілося. Я знав, через що він пройшов; здогадувався, як паскудно йому на душі, який хаос від горя, гніву, розпачу і думок про помсту. Можна було зрозуміти, що спонукало його до такого вчинку. Я ніяк не міг забути виразу його обличчя у суді після слів Альвіна — спершу розгубленість, а потім, коли повільно, крізь шок від виправдального вироку, прийшло усвідомлення тотальної беззахисності, — безсилля перед злом, надто великим, щоб його подолати.

Гнів відпустив мене.

Треба щось робити. Ганс Ґудвік міг бути небезпечним. Я мав захистити себе та Карі, але не мав жодного бажання натравлювати поліцію на родину Ґудвіків. Вони достатньо настраждалися.

Перед сном я перевірив свого мобільника. Три пропущені дзвінки з невідомого номера й одне повідомлення на автовідповідачі. Я увімкнув запис і почув трохи нетерплячий голос Сонцесяйного: «Зателефонуй мені, Бренне! Маю для тебе новини.»

Це могло зачекати. Сьогодні ввечері я мав інші клопоти.

Розділ 15

Небо було пласке й сіре, пориви північного вітру обривали рештки листя з дерев. Я їхав в авті на зустріч, якої з радістю уникнув би. Уранці зателефонував на роботу, попередив, що не прийду. За дві хвилини перетелефонував Петер.

— Ти звільнився з контори? — запитав він і, не давши мені й слова вставити, сказав: — Чим ти, в біса, займаєшся? Я знаю, що Карі вже виписали з лікарні, тож річ не в цьому. У тебе непочатий край роботи, на тебе чекають бесіди з негідниками, справи, які треба вигравати в суді. Сюнне вже збилася з ніг, усе навантаження лежить на ній. Вона щохвилини забігає до мене і просить поради.

— Хай мені зателефонує.

— Це не діло, Мікаелю! Ти маєш виконувати свої обов'язки тут, на робочому місці. Ти партнер, і відповідальності з тебе ніхто не знімав.

— Я повинен владнати одну важливу справу, Петере. Побачимось завтра, — відрізав я і поклав слухавку.

Я шукав між стандартними будиночками й особняками з сімдесятих років адресу, знайдену в телефонному довіднику. Вулички петлювали між низькими пагорбами, між перекособоченими від вітрів соснами у видолинках. Коли ж нарешті я знайшов потрібний будинок, він виявився скромною хатиною з облущеною фарбою на стінах.

Я обережно вийняв хвору ногу з авта, вийшов, постояв якийсь час, роздивляючись навкруги. Моріжок перед домом не підстригали, мабуть, усе літо. Грядки заросли бур'янами, а на під'їзній алейці валялося садове начиння. На всьому лежала печать занедбаності. Тут мешкали люди, яким до всього стало байдуже.

Мідна табличка на дверях вкрилася патиною, я ледве зміг розібрати, що там написано: «Ганс, Ірене і Майя Ґудвік». Трелі дверного дзвінка тонко відлунювали в глибині помешкання.

Жодної реакції. За якусь мить я подзвонив знову. Двері відчинилися майже відразу.

Я упізнав Ірене Ґудвік, бачив її в суді, хоч тепер вона була без макіяжу і в пеньюарі — об одинадцятій годині ранку! З її погляду я зрозумів, що мене вона також упізнала, однак було в тих очах іще щось. На мить мені здалося — страх.

Жінка мовчала. Я прокашлявся і сказав:

— Не знаю, чи ви пригадуєте мене. Я — Мікаель Бренне. Адвокат у справі… — і мимоволі змахнув рукою, не в змозі вимовити ні імені Альвіна Му, ані Майї.

Вона кивнула.

— Ваш чоловік… вдома?

— Ні.

Я трохи розгубився.

— Можна мені… можна мені ввійти?

Жінка без слова обернулася, рушила в дім, не зачинивши за собою дверей. Я сприйняв це як запрошення, пошкутильгав за нею услід.

Кухня завалена брудним посудом. На робочому столі — трохи ковбасної нарізки, пів буханця хліба, наполовину порожня коробочка йогурту. Рукою вона показала мені на маленький обідній столик з трьома стільцями під вікном.

— Дайте мені кілька хвилин. Кава в кавнику, — кинула мені на ходу.

Повернулась уже перевдягнена в джинси та бавовняний светр, макіяжу не накладала. Лінії її обличчя виявилися більш вираженими, ніж я пригадував. Жінка взяла собі філіжанку на каву й сіла навпроти мене.

Аж тепер я відчув запах алкоголю, перепаленого організмом. Запах перегару.

— Чого вам треба?

Голос її звучав невиразно. Вона не дивилася на мене, не зводила погляду з філіжанки, ніби там могла прочитати відповідь на своє запитання. А я не знав, з чого почати.

— Я… вибачте, що прийшов до вас додому… добре розумію, що ви не бажаєте мене бачити після суду, після всього, що там відбувалося. Не знаю, чи ви розумієте, що я просто виконую свою роботу, важливу роботу в правовій державі… — мій голос тихішав і зовсім згас.

Мої слова не мали для неї ніякого сенсу. Якийсь час ми сиділи мовчки, а тоді я зробив нову спробу.

— Моя поява тут має свою причину. Мушу поговорити звашим чоловіком. Чи можу… чи міг би я застати його на роботі, а чи прийти сюди пізніше?..

Її погляд був прикутий до кавової філіжанки.

— Не знаю. Я не знаю, де він.

— Ви розлучилися? — обережно запитав я.

Я не здивувався б. Таке горе зруйнувало б будь-який шлюб.

Жінка, не відводячи очей від філіжанки, лише похитала головою. Я зітхнув, почувався загнаним у глухий кут. Тоді, щадячи її почуття, я у загальних рисах розповів, з чим прийшов. Про телефонні дзвінки, листи, камінь, пожбурений у вікно, про вчорашній вечір, коли я впізнав її чоловіка.

— Я можу його зрозуміти… Гадаю, можу зрозуміти, що його спонукало до такого вчинку. Лють і розпач, але…

— Мабуть, не можете, — тихо промовила вона.

— Ваша правда, мабуть, ні… Але так не може продовжуватися. Як би він душевно не почувався, так продовжуватися не може. Мені не хотілось би йти до поліції, проте…

Коли вона нарешті глянула на мене, в її очах виднівся безмежний відчай. Уста тремтіли.

— Він не… для нього… усе пішло шкереберть.

Я мовчав, чекав продовження.

— Після смерті Майї… то було жахливо для нас обох… немов жахливий сон, від якого годі прокинутися… Тобі сниться кошмар, ти прокидаєшся, а сон виявляється правдою…

Ірене Ґудвік одним ковтком допила каву, підвелася налити собі ще, і говорила, говорила… Я слухав, не перебиваючи.

— Він… він просто зник… Замкнувся у собі. Ми могли б підтримувати, допомагати одне одному, але так не сталося. У його душі поселився несамовитий гнів. Він… він не може прийняти дійсність, тільки й говорить про помсту… Я кажу йому, що так не можна, але він мене не слухає. Не знаю, що робити!

Здавалося, вона зараз розтане, розсиплеться на моїх очах. Я попросив ще кави, лиш би дати їй можливість перемкнутися на якусь буденну дію.

— Ви не знаєте, де він? — запитав я. — Він тут не живе?

— Приходить і знову кудись іде. Іноді бачу, що ночував удома. Не знаю, що в нього на гадці.

— А робота? Він же має свою приватну фірму?

Жінка похнюплено кивнула.

— Має, але на роботу не ходить. Спершу нам часто телефонували — клієнти й кредитори. Я не знала, що їм відповідати. Ганс ні з ким не бажав розмовляти. Я вже не підходжу до телефону, — після короткої паузи, вона додала: — Та й телефонують тепер рідко.

— Як ви даєте собі раду? Фінансово, маю на увазі…. Якщо чоловік не працює?

— Я на лікарняному. Але… — вона не докінчила речення, натомість показала рукою у кут робочого столу. Там громадилася купа конвертів з рахунками, деякі відкриті, більшість — ні.

Я нахилився до неї.

— Послухайте мене, пані Ґудвік. Я знаю, вам не легко, але це — не діло. Я конче мушу поговорити з вашим чоловіком. Ви ж, напевно, хоча б здогадуєтеся, де він може перебувати?

Жінка закусила губу — вагалася. Я додав своєму голосу суворості.

— Я не хочу звертатися в поліцію, але звернуся, якщо буду змушений. Гадаю, той клопіт йому зовсім зайвий. Мені треба з ним поговорити.

— Ганс має хатинку. Хижку, яка дісталася йому в спадок. Мабуть, там живе, бо не знаю, де б іще він міг заховатися від світу.

— Де це?

Ірене назвала місцевість. Назва мені незнайома, то я попросив її намалювати карту. Схованка Ганса Ґудвіка, якщо він там, справді, ховався, була на одному з островів на північ від міста.

Я підвівся, подякував за каву. Жінка провела мене до передпокою, відчинила двері. Не цілком усвідомлюючи, що роблю, я запитав, чи не має вона якоїсь торбинки. Жінка кивнула й знову рушила до кухні. Я — за нею, узяв торбинку й поскладав до неї усі рахунки зі столу.

— Навіщо?..

— Я адвокат. Мав на своєму віку чимало клієнтів з фінансовими проблемами. Я розберуся з вашими рахунками й подивлюся, чим тут можна зарадити.

Жінка мовчки дивилася на мене. Коли ми знову вийшли в передпокій, вона раптом сказав:

— Він убив собаку.

— Що?

— Ганс… Ми мали собаку, золотистого ретрівера. Він любив його, я не розумію, що на нього найшло. Одного дня він просто його застрелив.

— Чим?

— Рушницею. Навіщо він це зробив, не уявляю. Напевно, у нього чорно на душі.

— Рушницю він узяв з собою?

— Не знаю. Вдома її немає.

Дорогою додому я міркував над словами Ірене Ґудвік. Шкода було її, і шкода його. А ось історія з собакою мені не сподобалася. Дуже не сподобалася.

Увечері зателефонувала Карі й сказала, що хоче додому. Я попросив її потерпіти ще хоча б один день.

— Чому, Мікаелю? Що змінить один день?

— Дуже багато. Зачекай один день.

— Нащо?

Я зітхнув.

— Зроби ласку, дай мені цей день. Повір на слово, що це важливо й необхідно. Можеш?

— Ти щось знайшов, — констатувала Карі похнюпленим голосом.

— Лише один день, Карі, гаразд?

На іншому кінці дроту ніхто не відповів.

— Карі? Я кохаю тебе. Я заберу тебе завтра!

Розділ 16

Торбинка з рахунками Ґудвіків лежала на моєму кухонному столі. Я пив свою ранкову каву й дивився неї.

Петер не надто втішився, коли я сказав, що сьогодні теж не з'явлюся у конторі, та я не дав йому й слова вставити.

— Поговоримо завтра, Петере. Не телефонна розмова. І це надзвичайно важливо.

— Гаразд, Мікаелю, але тоді…

— Поговоримо завтра!

Дощило. Це називається мжичкою, коли весь світ заволочується дрібнесенькими водяними краплинками, такими крихітними, що їх і не видно. Усе навколо мокре й сіре. Спершу я їхав на північ, потім повернув на схід. Через міст. Люблю мости, а цей — один з найулюбленіших. Велична сталева арка між стрімкими схилами гір, та сьогодні її верхівка сховалася у хмарах, а море внизу було таке ж сіре, як небо.

По інший бік мосту, просто з фьорду, стриміли гірські крутосхили, поміж ними вилася видовбана в скелях дорога. Монотонність порушували хіба незчисленні білі коси водоспадів.

Задзвонив мобільник. Я глянув на номер. Знову Сонцесяйний.

— Маю факти, за якими ти полюєш, — сказав він. — Треба зустрітися. Зможеш увечері?

— Так, зможу, — відповів я. — Те ж місце і той же час, підходить?

— Чудово. Побачимося!

У тісних ущелинах тулилися крихітні, наче вимерлі, села, безлюдні й пустельні в сірій мряці. Але я надибав відчинену бензозаправну, за прилавком сидів молодий парубок і знуджено гортав газету. Він уважно вивчив мою намальовану від руки карту, трохи подумав, а тоді закивав головою, коротко й чітко пояснив, як добиратися. Я подякував і знову вийшов у сутінки та дощ.

Ледь помітне відгалуження з дороги ліворуч я проскочив. За кілька хвилин збагнув, що проїхав задалеко й розвернувся. З'їзд легше було помітити, власне, з протилежного боку. Ґрунтова дорога стрімко спускалася до річки на дні невеликої долини. Я з'їхав донизу на першій швидкості, припаркувався біля річки. Старий дерев'яний міст мав солідний вигляд, але дошки стали слизькими від дощу. Довелося міцно триматися за поручні. Я мав на собі ґумаки й дощовика, зате штани вже за п'ять хвилин промокли на литках.

Стежка, дбайливо викладена гранітом, якийсь час пнулася догори понад берегом. Трава, що пробивалася між камінням, побуріла й ослизла. Подекуди в річку зсунулося каміняччя, тому я ступав обережно, промацуючи кожний камінчик. Коліно пронизувало болем, коли доводилося перекладати на нього вагу тіла. За кількасот метрів стежка повернула ліворуч. Мокрі кущі хльоскали мене зусібіч, я промок іще більше.

Хатинка стояла під велетенською брилою, яка колись скотилася з вершини гори; тулилася до неї так тісно, що здавалося, ніби вона вбудована в камінь. То була низька, нефарбована халупка з темними вікнами. Ані натяку на дим з комина. Жодних ознак життя.

Дощ стікав з дощовика, лився на ноги. Я глибоко вдихнув і рушив до хатини. Двічі погримав у двері. Потім ще двічі.

Ніхто не відчинив. Я відчув полегшення і тривогу водночас. Не прагнув зустрічі з Гансом Ґудвіком, не знав, який у нього психічний стан, а ще добре пам'ятав слова його дружини про вбивство собаки. І про рушницю. Водночас я хотів позбутися цього клопоту, усе з'ясувати й поставити крапку. Я хотів, щоб Карі повернулася додому.

Двері легко відчинилися, коли я натиснув на клямку. Обережно й сторожко я ступив у пітьму, тихо гукнув:

— Агов! Є тут хтось?

Та я знав, відчував: у хатині порожньо. Поступово очі звикли до темряви, і я роззирнувся навколо.

Одна кімната. Двоярусне ліжко в кутку, на нижньому — спальний мішок і брудний одяг. Крихітна кухня з газовим балоном, мийка. Брудний посуд. Рештки їжі в каструлях. На комоді поряд стояла червона пластмасова мийниця з сірою, каламутною водою та з слідами мильної піни на стінках. Уздовж однієї стіни вишикувались у ряд пляшки — купа пляшок. З-під пива, вина і навіть кілька з-під віскі. Під протилежною стіною кімнати стояли лава, стілець і стіл. Кілька книжок кишенькового формату на поличці: Морґан Кейн, Алістер Маклин. Я провів пальцем по книжках, на пучках залишилася пилюка.

Пахло затхлим, спертим повітрям, але я не мав сумніву, що Ганс Ґудвік жив тут останнім часом. Я сів у крісло, побарабанив пальцями по побічниці, міркуючи, що ж його робити. Спробував уявити Ганса Ґудвіка в цій кімнаті, вечір за вечором, при світлі каганця, у товаристві лише пляшок, споминів про мертву доньку і думок про життя, яке втратило сенс. Не дивно, що він запив.

А чи думав він про свою дружину, Ірену, яка сиділа вдома, у порожньому будинку на околиці й пила, теж пиячила в товаристві таких же споминів і голосів, шепіт яких чувся уночі. Двох людей, які мали стати опорою одне одному, так понівечило життя, що вони й самі собі не вміли допомогти.

Через кілька хвилин я почав мерзнути. Підвівся, трохи ретельніше обшукав хатину, проте рушниці не знайшов. Хтозна, коли Ганс Ґудвік сюди повернеться, та й чи взагалі повернеться. І я подався геть.

Їдучи назад, увімкнув на повну потужність обігрівача, але шибки пітніли далі; мокрі, прилиплі до ніг штани холодили шкіру. Я думав про те, що ходжу колом, заповнюю свої дні пустопорожньою суєтою, яка нікуди не приводить. Завтра треба з'явитися на роботі.

По обіді я висипав на письмовий стіл рахунки Ґудвіків, посортував їх, викинув геть повторні нагадування. Потім зайшов в інтернет-мережу й оплатив їх зі свого рахунку. Уперше за тривалий час відчув, що зробив щось корисне. Я уникав думати, скільки чуття провини й нечистого сумління мусила породити в мені «справа Майї», аби я вчинив щось подібне.

Щойно закінчив справу, почув, як відчиняються вхідні двері. Я здригнувся, на мить мені подумалось, що то Ганс Ґудвік заявився, але почув голос Карі. Вона покликала мене на ім'я. Я вийшов до неї у передпокій. Вона усміхнулася і впала мені в обійми. Вигляд мала неперевершений: жовто-синьо-зелені синці під обома очима, зате без бандажу. Та, як на мене, це нітрохи не псувало її вроди.

— Ти мала зачекати до завтра. Ми ж домовилися…

Вона притулилася до мене й сказала, що достатньо довго була без мене. І таки мала рацію.

Розділ 17

Коли я прийшов, Сонцесяйний чекав на мене і вже навіть майже спорожнив перший кухоль пива. Я взяв собі гальбу й ще одну Сонцесяйному. Він вдячно кивнув, коли я поставив її перед ним на столі.

— Це найменше, чим ти можеш відкупитися, — сказав він.

— Вибач! Дещо сталося за той час.

— Ти сам не знаєш, чого хочеш. То вимагаєш від мене неможливого, шантажуєш, мовляв, ідеться про життя і смерть, то раптом навіть не завдаєш собі труду зателефонувати мені.

— Вибач! — повторив я. — Карі потрапила до лікарні.

Я розповів про поранене око, але не зізнався, хто був винуватцем. Жодного слова не сказав про Ганса Ґудвіка. Сонцесяйний був поліцейським, він просто так цього не залишив би.

— Овва! — вигукнув він. — 3 нею все гаразд? На зір не вплине?

— Усе добре. Зір збережеться. Ти щось знайшов? Про Ніну Гаґен?

— Та… трохи. Небагато інформації про неї, — Сонцесяйний витягнув з внутрішньої кишені конверта і поклав на стіл між нами. — Це для тебе, але спершу я розповім… у головних рисах.

Я кивнув.

— Ніна Гаґен виросла в Гальдені, у дитячому будинку, ти це знав?

— Ні.

— Перебувала там з тринадцяти років. Обоє батьків померли в один день. Причина невідома, гадаю, нещасний випадок. Після їхньої смерті вона опинилася у притулку, потім жила два роки в названій родині, після чого її знову відіслали до дитбудинку.

— Чому?

— Я до цього ще повернуся. Потерпи! — Сонцесяйний зробив великий ковток з кухля. — Коли Ніні виповнилося вісімнадцять, вона виїхала з Гальдена. Кілька років жила в Едерсунді, перш ніж переїхала до Осло й вивчилася на медсестру. Двічі виїжджала до Данії, працювала там певний період, але ти це вже знаєш. Останнього разу перебувала в Данії від дня загибелі Майї і до суду…

Я знову кивнув.

— Найпримітніше насправді те, що вона дуже часто переїжджала з місця на місце — жила по всій Норвегії. До Бергена приїхала восени 2002 року. Купила стандартний будиночок-секцію, і відтоді там мешкає. Я виписав її попередні адреси й роки проживання за тими адресами. Дівиця має двох живих родичів: брата, який живе в Естланні, і стару тітку в Бергені, якій вона доводиться внучатою племінницею. Усе написано в моєму звіті.

— Гаразд. Ще щось? Ніяких притягнень за порушення закону чи чогось подібного?

Сонцесяйний заперечно махнув рукою.

— Дрібні юнацькі пустощі. Порушення громадського порядку. Трохи гашишу. Дурниці, одним словом… Переступи, за які карають штрафом. З кожним може трапитися.

— 1 це все?

Я був розчарований. Хоч і знав, що шансів мало, усе ж сподівався на більше.

— Не зовсім. Я розкопав іще дещо.

— О!

— Я щойно казав, що вона жила кілька років у названих батьків, а потім повернулася до дитбудинку?

Я кивнув.

— Так ось… Її повернули, бо названі батьки також померли. Загинули в пожежі.

— От дідько! Дівчині не щастило в дитинстві!

— Можливо… Якщо це не дещо інше.

— Що ти маєш на увазі?

— Довелося провести деякі розкопки, щоб це з'ясувати. Твоя Ніна Гаґен підозрювалася у підпалі. У поліції Гальдена припускали, що вона підпалила дім, але довести не зуміли. Я розмовляв з одним чоловіком із слідчої групи. Вони не сумнівалися: щось там було нечисто. Ніну вважали головною підозрюваною. Але розслідування зайшло в глухий кут, не змогли навіть довести факт підпалу.

— Скільки років їй тоді виповнилося?

— Шістнадцять.

— І ти думаєш, що вона…

— Я нічого не думаю. Лише переповідаю те, що почув у Гальдені.

Я трохи помовчав, міркуючи.

— Якщо це правда, то…

— Так.

— Але я не знаю, куди з цим далі? Гадаєш, є сенс знову зайнятися старою справою?

— Сумніваюся… Поліцейський, з яким я розмовляв, стверджував, що вони спробували все, перевернули кожний камінь. Проте я маю для тебе одне ім'я.

— Яке ім'я?

— Анне Лізе Ґарманн.

— Хто вона?

— Людина, яка найліпше знала Ніну Гаґен у період її дорослішання. Працювала інспектором у справах неповнолітніх, Ніна була її підопічною. Тепер жінка на пенсії, але ще дуже моторна і далі мешкає у Гальдені.

— Але чи захоче вона зі мною говорити?

— Мій контакт у поліційному відділку Гальдена зустрічався з нею. Вона знає, що ти приїдеш. Ім'я і адреса в конверті.

Я подякував. Ми ще взяли по останньому пиву і трохи побалакали про буденні речі — пліткували про моїх колег. Сонцесяйний терпіти їх не міг, усіх до одного.

Дорогою додому я обдумував почуте. Навряд чи є сенс їхати аж до Гальдена, щоб поговорити з підстаркуватою колишньою інспекторкою у справах неповнолітніх, викинути час та гроші на скоріш за все марну поїздку. Але я відсунув подалі свої розмірковування. Зможу подумати про це пізніше. Спершу я хотів відгородити своє життя від Ганса Ґудвіка.

Розділ 18

Петер сидів у своєму кабінеті, обклавшись стосами документів. У надвечірньому світлі здавалося, наче він посірів і осунувся на обличчі.

Що робиш?

— Компенсація, — обвів він рукою купи тек на столі. — Будівельний контракт. Порушення умов будівництва.

— Складна справ?

— Повір, Мікаелю, тобі не захочеться про це слухати…

Я сів у крісло для відвідувачів. Розповів йому про нічні телефонні дзвінки, про конверти з фотографіями мертвих людей. Про камінь, пожбурений у вікно, він уже знав. Розповів про той вечір, коли впізнав Ганса Ґудвіка, про свої відвідини Ірене Ґудвік і невдалу поїздку до дачної хатинки родини. Не зізнався лише в тому, що заплатив рахунки Ірене Ґудвік. Чомусь я почувався дурним у тій ситуації, ніби повівся ірраціонально й сентиментально.

Петер, як завжди, уважно слухав, заклавши руки на потилицю і приплющивши очі. Коли я закінчив оповідь, він глянув на мене і сказав:

— Ти ідіот, Мікаелю!

— Чому це?

Петер добре мене знав, щоб розпізнати за питанням роздратованість.

— Чому? Господи, Мікаелю! Чоловік, поза сумнівом, непередбачуваний! Він міг би тобі й голову відірвати, запросивши на каву. Про що ти, в біса, думав? Гаразд, чоловіка шкода, я розумію… Але подумай про себе. Це не твоя вина. Не ти вбив його доньку. Як не хочеш думати про себе, подумай про Карі! Вона ледь не втратила ока! Піди в поліцію, Мікаелю, хай вони ним займуться. І про що ти тільки думаєш?..

Петер був дуже розлючений, не хотів з'ясовувати, що мене спонукало до таких вчинків і навіщо. Тому я розказав йому решту. Про слова Альвіна, сказані Гансові Ґудвіку після оголошення виправдального вироку. І про свої підозри стосовно Ніни Гаґен. Про те, що намислив і що зробив. Тільки про Сонцесяйного не згадував.

Петер довго сидів у задумі, після того, як я замовк. А коли нарешті озвався, заговорив тихим рішучим голосом.

— Те, у що ти вв'язався, божевілля, Мікаелю. І твоя помилка. З адвокатського і корпоративного кута зору, — він перехилився через стіл, тицьнувши в мене пальцем. — Ти адвокат у кримінальних справах ось уже… п'ятнадцять років. Щонайменше. Ти є… ні, ти повинен бути професіоналом. Те, чим ми займаємося, наша робота. Просто робота і крапка! Ми не маємо права на таку розкіш, як почуття. Маємо бути безпристрасними і до клієнтів, і до протилежної сторони, дотримуватися відстані, добре виконувати свої обов'язки.

На своє здивування, я відчув у його голосі розлючені нотки.

— Не ти вбив Майю. Ти виконував функції захисника Альвіна Му, і виконав їх професійно, як і мав виконати. Ти граєш певну роль. Ти служиш закону, не більше й не менше. Твоя роль — захищати клієнта в рамках закону. Оце й усе! — Петер підвищив голос. — До твоїх обов'язків не входить гра в приватного детектива, аби довести, що твій клієнт таки вбивця. Це якийсь абсурд, Мікаелю!

Я спробував урвати його тираду, але Петер лише відмахнувся.

— А якщо… якщо ти зумієш знайти настільки вагомі докази, що доведеться поновлювати справу Альвіна Му? Свого ж клієнта! Ти, у біса, подумав, як це вплине на твоє реноме і довіру до тебе як адвоката? Я маю юридичну контору й мушу турбуватися про її добру славу. Про робочі місця для нас усіх. Це наш хліб. Відкинь свої сумніви, Мікаелю. Забудь. Баста. Нічого більше не бажаю про це чути. Почуття провини — непрофесійна розкіш у цій грі.

Я чув і розумів його слова. Я навіть знав, що він має рацію — якщо дивитися логічно й діловито. Але «справа Майї» ніколи не була пересічною справою. І не все в житті можна вирішити, міркуючи логічно. Я пробурмотів, що, певно, він має рацію, і вийшов з кабінету.

— Піди до поліції, Мікаелю! — гукнув він мені навздогін. — Викинь Ганса Ґудвіка зі свого життя і забудь про все!

Та замість прислухатися до порад Петера, я поїхав до Ірене Ґудвік. Цього разу вона просто відступила набік, пропускаючи мене досередини й відразу повела на кухню, ніби наші зустрічі все стали звичкою.

— Ви розмовляли зі своїм чоловіком?

Ірене похитала головою.

— Я їздив до хатинки в горах, але його там не застав.

— Я не знаю, де він.

— Послухайте… я… я хотів би передати йому повідомлення. Треба, щоб він зі мною зв'язався. Не нині ввечері чи вночі. Я хотів би умовитись про звичайну зустріч. Хочу з ним поговорити. Чекатиму до вівторка. Якщо до того часу не озветься, піду в поліцію.

Жінка розпачливо дивилася на мене.

— Я не знаю, коли його побачу. Іноді він заходить лише на хвильку, але…

Я кивнув.

— Розумію. Однак спробуйте. Можливо, ви маєте кому зателефонувати абощо… А може, він прийде додому. Спробуйте!

Ірене сиділа з розгубленим виразом обличчя, згорнувши руки на колінах.

— Як ви почуваєтесь? — запитав я.

— Та… добре.

Я виклав на стіл торбинку з рахунками.

— Я все посортував, викинув зайве і заплатив. Постарайтеся віднині регулярно передивлятися пошту; ви цілком могли б контролювати свої витрати, якби не запускали терміни виплат. Поговоріть з банком. Я певен, вони погодяться на рефінансування, нададуть вам пільги на кілька років. У вас не така вже й велика заборгованість з кредиту.

— Але… я не хотіла… Я ж не просила…

— Знаю. Трактуйте це як позику, доки знову станете на ноги.

Я не був готовий до спротиву, який нараз вималювався на її обличчі; в очах — майже ворожість. Вона нічого не сказала, лише кивнула. Мені стало раптом страшенно ніяково, ніби я завинив у якомусь шахрайстві, і від того почувався скутим та роздратованим.

— Не забудьте передати моє повідомлення чоловікові. Вівторок. Він має ще чотири дні, — доволі різко буркнув я на прощання.

Удома на мене чекала вечеря. Я їв, зовсім не відчуваючи смаку страви. Потім сидів на канапі й намагався читати газету.

— Поганий день в конторі? — запитала Карі.

Я переповів їй розмову з Петером, розказав про відвідини Ірене Ґудвік. Карі слухала, насупивши чоло.

— Напевно, він має рацію. Петер…

— Напевно, має.

— Але…

Я зітхнув.

— Не знаю, Карі. Треба, мабуть, таки йти в поліцію. Я хвилююся за тебе. Краще б ти залишилася у батьків, доки все не скінчиться…

Карі з мене посміялася.

— А я? Хіба я не хвилююся за тебе також? Ліпше бути разом.

— Може, й так…

Карі похитала головою.

— Нема чого сушити собі голову. Ти сказав — вівторок, то почекаємо до вівторка.

Того вечора, перш ніж іти спати, я перевірив усі двері та вікна. Карі вже заснула, я ж іще довго лежав, прислухаючись до нічних звуків, а коли нарешті забувся неспокійним сном, верзлися мені страхітливі кошмари.

Розділ 19

У неділю сяяло сонце. Я вийшов з батьком на прогулянку до парку. Він ступав поволеньки, дрібними, короткими кроками, опираючись на ціпок.

— Я й не знав, що ти з ціпком ходиш.

Батько помахав ним трохи дратівливо, вдарив по зів'ялих квітах при стежці.

— Недавно мені видали, — буркнув він, а за якийсь час додав:

— Я ходжу вже не так бадьоро. Ноги трохи підгинаються. Ціпок допомагає.

Ще дві квітки підкосило свистким ударом палиці. Батько не любив говорити про себе.

Дерева стояли майже голі, простягаючи чорне гілля до вицвілої блакиті неба; землю встеляв килим мокрого листя. Ми брели мовчки. Сонце вже не гріло, і я тішився, що вдягнув пухову куртку. Батько, як завжди, був у синьому вовняному пальті з сірим шаликом на шиї. З-під просторих штанів стирчали гострі, кістляві коліна. Останніми роками весь його одяг став наче завеликим. Я дивився на батька і думав, що він поволі зникає, тане просто в мене на очах.

— Карі… — озвався він. — Ти і Карі…

— Що?

— Ви не думали про дітей?

— Про дітей? Чому ти про це питаєш?

— Цілком природне запитання. Хотілось би побачити внуків.

Мені аж мову відібрало. Ніколи не подумав би про батька, що він з тих, хто мріє про внуків. До мене він ставився стримано й жорстко, аж доки я став доволі дорослим.

— То як — думали?

— Ну, не знаю. Я не думав.

Батько пирхнув.

— Скільки Карі років? Тридцять три?

— Тридцять.

— От-от… Тобі сорок п'ять. А ти навіть не задумався жодного разу, чи хоче вона дитини.

Я відчув легку роздратованість. Зазвичай ми розмовляли на нейтральні теми. Батько не належав до тих людей, кому хотілось би звіряти душу, але сьогодні він не мав стриму.

— Звісно, їй хочеться материнства, Мікаелю. Смішно, що тобі таке навіть на думку не спадало. Вона жінка в зрілому віці.

— Нам добре й удвох…

Я чув свій голос ніби збоку: трохи ображений. Я немов захищався. А батько вів далі, не зважаючи на мене.

— Інше питання, чи хоче вона дитини саме від тебе. Жінки мріють про дітей лише з тими чоловіками, яким повірять у любов на все життя. Ось так просто!

Ціпок люто гамселив рештки квітів на клумбі і врешті знищив ворога під корінь.

Батькові слова були доволі грубим втручанням у мої приватні справи. Я вже жалкував, що прийшов сьогодні його провідати. Це так було несхоже на нього.

Ми повернули й рушили в зворотній бік. Вечоріло. Перед нами сунули наші тіні, наче мовчазні друзі. Вони постійно супроводжували нас, просто ми їх досі не бачили. Невже батько має рацію, невже Карі, справді, мріє про дитину?

Ми прийшли до пансіонату для літніх людей, де мешкав батько, зупинилися перед входом. Здійнявся вітер. Батько змерз і втомився. Куди й поділася моя роздратованість, я подав йому руку і попрощався.

— Ще натішишся внуками, тату, — сказав я. — Ти ще проживеш багато років…

Батько глянув на мене. Його сині очі, які я добре пам'ятав, тепер немов вицвіли, немов колір витік з роками. Білки почервоніли від холодного вітру.

— Що ти про це знаєш, Мікаелю? — тільки й мовив він.

Того вечора я думав про Ганса Ґудвіка. Він ще досі не давався чути. Завтра вівторок, і я вже не сподівався, що він озветься.

Думав я і про Карі. Дуже хотілося запитати її, чи хоче вона дітей, чи це, справді, є її мрією, але не запитав. Не знаю, чому… не відважився.

І заснув.

Десь здалеку пробивався звук, якого тут не мало б бути. Дивний звук, не міг відтворити його в пам'яті. Було тільки відчуття, що я його вже колись чув і знову забув, а ще відчуття, що він не вписується у звичні звуки ночі. Я прислухався, але нічого чужого не вловив. Карі поруч дихала рівно й майже нечутно. Далекий гул вуличного руху, рик мотоцикла на високих обертах, шерех коліс звіддаля, на головному шосе. Легеньке лопотіння гардин від протягу з прочиненого на шпарку вікна. Знайомі звуки. Надійні звуки.

Я знову майже поринув у сон, однак відчуття тривоги, немов крихітна іскорка у згаслому багатті, яка готова спалахнути, якщо хтось її роздмухає, не полишало мене.

Хтось роздмухував полум'я. Тривога пучнявіла, розросталася, паралізуючи тіло.

То був лише скрип. Міг скрипнути старий дім, просідаючи й дрижачи від нічних заморозків, але я знав — це не дім скрипить. Треба встати з ліжка й подивитися. Тіло опиралося. Мозок кричав, застерігав і посилав розпачливі сигнали решті тіла, але, видно, щось сталося із зв'язком — хтось перерізав нерви. Я непорушно лежав у своїй спальні, полонений, скутий темрявою, під теплою ковдрою. Тепло стало раптом нестерпним, мене кинуло в рясний піт.

Я не міг поворухнутися, аж доки безгучно й швидко відчинилися двері спальні. Я рвучко сів на ліжку, але було запізно. Надто пізно. Темна постать уже переступила поріг, і в слабкому жовтому світлі, що потрапляло досередини крізь отвір дверей, я побачив зблиск металу. Цівка рушниці.

Карі прокинулася від мого руху, повернулася під ковдрою на другий бік, ухопилася за мене й сонно пробурмотіла:

— Що там, Мікаелю?

Рушниця змістилася на кілька сантиметрів ліворуч і тепер цілилася у Карі.

Я схопив її за руку, так сильно, аж вона жалібно зойкнула, зате миттю прокинулася, побачила, що я сиджу, підвелася, опершись на лікті, і раптом збагнула, що біда. Простежила за моїм поглядом і завмерла. Я чув, як зупинилося її дихання, перед тим як вона випустила повітря з легень. Це було схоже на довге зітхання. Потім Карі поволі сіла в ліжку, взявши мене за руку.

Гупання мого серця. Рука Карі в моїй руці, її долоня, пальці, що судомно стискали мою руку. Єдине безпечне місце. Відблиски на цівці рушниці, ніби все світло зібралося там, у чорній дірі дула, яке, немов під дією неймовірно потужної гравітації, висмоктало все світло, весь час і все майбутнє. І гупання серця. Таке важке, що поглинало всі інші звуки. Сильні, рівні удари. Серце в моїх грудях билося важко й натужно, немов метроном, що відлічував, невпинно відлічував останні миті життя.

Так хотілося заморозити час. Зупинити відлік. Сказати Карі, як я її кохаю. Зателефонувати батькові, сказати, що я його дуже люблю. Запитати маму, чому вона мене покинула. Дізнатися, хто стане футбольним чемпіоном наступного року і якою буде погода завтра. Усе, чого я досі не зробив, не сказав, не побачив, сповнило мене безмежним смутком і соромом. Я відчував, як сльози течуть мені з очей, і ще більше згорав від сорому. Брак гідності й справедливості назагал, безсенсовність ланцюжка кривавих випадковостей: Альвін Му і Ніна Гаґен, мертве тіло Майї і невимовний біль Ганса Ґудвіка, який привів його сюди нинішньої ночі.

Усе звалилося на купу. Важке калатання серця. Смуток. Сором. Кохання. Воно напирало, немов ріка, стримувана загатою моєї заціпенілості й тиші, а коди тиск став майже нестерпним, я відчув, що мушу вибухнути криком, щось негайно зробити, розбити застиглу мить, яку вже годі було витримати. Цікаво, чи помічу я спалах вистрілу, чи мій мозок встигне його зафіксувати за мить до смерті?

Карі щось сказала. Вона говорила, звук її голосу ніби змусив ожити час і покотитися далі.

— Ви батько Майї, — мовила вона, тихо, але виразно, цілком звичайним голосом, немов стверджувала якусь усім відому річ. — Хочете вистрелити, стріляйте. Але вам доведеться убити нас обох.

Ніякої відповіді. Але й вистрілу теж не було. Спроквола, немов десь ген-ген здалеку, до мене долинув новий звук. Хрипкий, зболений. Сухі, приглушені схлипи.

Ганс Ґудвік плакав. Плач немов через силу виривався назовні, роздирав зсередини на клоччя. Його силует поступово щулився, малів, опадав додолу, коцюрбився; рушниця вже не цілилася у мене, а сантиметр за сантиметром хилилася до підлоги, ніби обважніла, і її несила тримати.

Я сидів оніміло. Чоловік перегнувся ледь не навпіл, начеб його мучив нестерпний біль у животі. З грудей далі вихоплювалися змордовані, сухі схлипи.

Карі підвелася. Вона була гола. Я бачив, як її біле тіло світилося у темряві. Вона рухалася зграбно, немов нікого, окрім неї, у кімнаті не було; пройшла повз Ганса Ґудвіка, але він, здається, її навіть не завважив, зняла з гачка на дверях свій халат, загорнулася в нього і промовила:

— Чай. Я приготую чай. Ходімо на кухню…

На моє превелике здивування, Ганс Ґудвік підвівся, готовий іти за Карі до кухні.

— Рушниця, — озвався я, з мого пересохлого горла вирвалися хіба хрипкі, нерозбірливі звуки; довелося прокашлятися і повторити знову: — Рушниця… Покладіть її, будь ласка, на підлогу. Я не дозволю вам піти з нею, якщо не покинете зброї.

Чоловік навіть не глянув на мене, обережно поклав на підлогу рушницю і рушив услід за Карі. Я встав, ноги тремтіли й підкошувалися, наче після тривалої хвороби. Одягнув халата, підняв рушницю і рушив за ними вниз сходами.

Розділ 20

Я сидів у коридорі, на останній сходинці. Мерз так, аж зубами цокотів. Позаду, на дві сходинки вище, лежала рушниця. З кухні до мене долинали буденні звуки: дзюркіт води з крана, дзеленькіт горнят. Голос Карі, але й гіркі схлипи Ганса Ґудвіка.

Я стояв на порозі й дивився: Карі стояла біля робочої кухонної ляди, Ганс Ґудвік сидів за столом, обхопивши голову руками. Я хотів увійти, але Карі похитала головою, і я тихо позадкував у коридор.

Мене трусило, мов у пропасниці, я намагався тугіше обгорнутися халатом, але він був трохи затісний. Завжди був затісний. І це мене завжди сердило. Чийсь подарунок на якесь давнє Різдво.

Думки безладно снували в голові. Я раптом відчув жахливу втому, щосили намагався не заплющити очей, нестерпно хотілося лягти, але я не смів. Я чув їхні голоси. Здебільшого говорила Карі, іноді озивався низький, тягучий голос Ґудвіка. Розчути слова було неможливо, та принаймні вони розмовляли. Я вагався, заходити до них удруге чи ні. Раптом з кухні вийшла Карі.

— Ти міг би викликати таксі? — запитала вона.

Я чув голос Ганса Ґудвіка в неї за спиною, але не чув слів. Карі обернулася і сказала м'яко, однак рішуче — так звертаються до дитини:

— Навіть мови не може бути, щоб ви сіли нині за кермо.

Карі провела його надвір. Проходячи повз мене, він кивнув головою.

Годину тому він увалився до моєї спальні, щоб мене вбити, а тепер ось киває головою, ніби дякує за приємний вечір.

— Маєте гроші на таксі? — запитав я.

Ганс Ґудвік розгублено глянув на мене, ніби я розмовляв іноземною мовою. Я втиснув йому в долоню чотириста крон. Його пальці були штивні, негнучкі на дотик. Він похитав головою:

— Ні, не треба…

Але я не дав йому договорити.

— Ви прийшли мене вбити, — сказав я. — Я живий, і це вартує чотирьохсот крон.

Абсурдні, бездушні слова, але Ганс Ґудвік ніяк на них не зреагував, стиснув у долоні банкноти і слухняно вийшов за Карі. Він ступав, як старець. Як мій батько.

— Їдьте додому, до Ірене, — мовила йому вслід Карі. — Вона вас потребує…

Потім ми сиділи на кухні, я теж пив чай, стискаючи гаряче горня в долонях.

— Що він сказав?

Карі стенула плечима. Вона мала втомлений вигляд, як вичавлена цитрина.

— Що він сказав? Не знаю… Нічого притямного. Він… хвора й душевно спустошена людина.

— Гадаєш, поїде до дружини?

— Сподіваюся…

Ми помовчали якийсь час.

— Єдине, що я зрозуміла з його безладної мови, що йому соромно.

— Чому?

— Бо він не знайшов у собі сили вбити тебе. Не зумів… і від того йому соромно.

— О, Господи!

— Ось так…

— Як ти, Карі? Усе гаразд?

— Втомлена. Виснажена.

— Ти була… ти була неймовірна! Я вже подумав… що нам кінець… я не міг… і тут раптом ти заговорила. Спокійно, буденно…

Я судомно ковтнув, згадав свій страх, оціпеніння, дедалі вищий тиск.

— Чому… чому ти не злякалася?

Карі встала.

— Мені треба в душ, Мікаелю. Зможеш замінити мій матрац? Візьми з гостьової кімнати.

— Навіщо?

— Бо я впісялася…

Я витріщився на неї, а тоді ми обоє зареготали. Карі впала мені в обійми, ми реготали так, що не могли встояти на ногах. А коли Карин сміх перейшов у ридання, я обіймав її і гладив, гладив, гладив.

У дверях льоху була вибита одна шибка. Там він і заліз до будинку. Скло майже повністю заліплене клейкою стрічкою, щоб осколки не наробили шуму. Він усе спланував. Я затулив дірку старою дошкою і подумав, що знову доведеться викликати скляра.

Рушниця досі лежала на сходах. Я підняв її, аби роздивитися зблизька. Зношена, нею часто користувалися. Дві цівки — вертикалка, коричневий дерев'яний приклад. Я не знав, що з нею робити. Переламав ствол, вийняв два патрони. Поклав рушницю до комори на другому поверсі, а патрони — в шухляду нічного столика біля ліжка.

Надворі сіріло. Я глянув на годинника. За якихось дві години треба бути в конторі.

Увечері ми дивилися телевізор. Сиділи, тісно притулившись на канапі, і переглядали якісь пустопорожні передачі. Майже не розмовляли, тільки горнулися і весь час торкалися одне до одного. Щоразу, коли я поглядав на Карі, вона всміхалася мені.

О десятій ми розпозіхалися. Позіхання заразне. Я так перевтомився, що мною аж хитало по дорозі з душу; думав, миттю засну, щойно торкнуся головою подушки, але Карі припала до мене в темряві, обвила руками й ногами і аж схлипувала від жаги. Я взяв її, вона звивалася піді мною, подавалася до мене стегнами, усім тілом, і я закінчив майже відразу, як той підліток…

Потім Карі лежала, пригорнувшись до мене, обійнявши рукою і поклавши на мене ногу. Я провалювався у сон, але ще якусь мить тримався на поверхні свідомості. Отоді я запитав, чи хоче вона дитини.

— Так, Мікаелю, хочу. А ти?

— OK, — сказав я і заснув.

Уранці, коли Карі пішла на лекцію, я довго сидів у задумі на кухні. Думав про Майю Ґудвік, якій виповнилося чотирнадцять. Цілком звичайна дівчинка з околиці великого міста, якої я ніколи не знав. Дівчинка, яка, якби було жива, анітрохи не вплинула б на навколишній світ, як і тисячі інших хлопців та дівчат, зайнятих своїми проблемами, хіхіканнями й закоханостями, зі своїми таємними, незрозумілими кодами.

Однак через свою жахливу смерть Майя стала фокусом і точкою притягання у житті для надто багатьох людей.

Я думав про її батьків. Про батьківство. Про життя самих батьків і їхніх дітей, які переплітаються між собою, мов ниті, творять свій рисунок, сплітаються у канат, значно міцніший, ніж окремі волокна. І про те, що трапляється, коли одна нить рветься, а навантаження на інші стає таким великим, що решта теж перетираються і рвуться одна за одною, доки перерветься весь канат, і обірвані кінці безпорадно затріпочуть на вітрі.

Думав про Альвіна. Ми проживаємо своє життя, як уміємо, намагаємося щось планувати, підготуватися до будь-яких випадковостей, але Альвін — один з тих чинників, на який ми ніяк не розраховували. Він наче автомобіль без гальм чи незакріплене риштування. Чи пляма машинної оливи на асфальті.

І про Ніну Гаґен думав. Хоч вона й ховалася у тіні Альвіна, але несла в собі загрозу. Можливо, Ніна Гаґен була одним із тих кошмарів, які іноді лякають нас уві сні, які, прокинувшись посеред ночі, — спітнілий, мов хлющ, із серцем у горлі, — не можеш пригадати, але які не відпускатимуть увесь день, заступлять сонце, позбавлять барвистості світ і змусять здригатися від несподіваних звуків.

А може, й не була…

Я вже й не знав, чи мені це й далі цікаво. Точніше, чи осилю я ще і її. Певною мірою, я дозволив «справі Майї» відігравати головну роль у моєму житті.

Я осідлав коня, узяв до рук списа і пом'ятого щита та й вирушив на бій з драконом.

Я бачив біль і приниження Ганса Ґудвіка, хотів його порятувати, але збагнув, що він уже пропащий. Він та Ірене — обірвані ниті, які безвольно тріпотять на вітрі, і я нічого вже не вдію, не зв'яжу їх докупи, не сплету з них нового міцного каната.

Так хотілось би подолати зло, не допустити ще більше страждань, але це не моя робота. Я був тим, ким був, — звичайнісіньким адвокатом. Ця робота іноді драматична й публічна, іноді нудна й анонімна. Хай там як, але вона важлива, і я маю до неї хист. Але роль адвоката має свої правила і закони, писані й неписані, тому Петер мав рацію: я знехтував правилами, узявся за справу, якою не смів і не міг займатися.

Я мав своє життя. Я мав Карі. Ми вдвох народимо дітей. Мені треба сплітати свій життєвий канат. Дійсність поза судовою залою вторглася у моє життя, у мою спальню посеред ночі, і на мить здалося, що всьому вже кінець, що я помру і не побачу ранку. Я так не хотів. Настав найвищий час простувати далі, а всім решта, жертвам та злочинцям, повернути їхні ролі — ролі фігурантів у кримінальній справі. З мене досить… Хай Альвін Му та Ніна Гаґен пливуть під своїми вітрилами. То не моє життя і не моя відповідальність.

Розділ 21

Минуло кілька днів. Я повів Карі до ресторану. Доки ми їли, я розповів, до чого я додумався і що собі постановив. Карі мовчки слухала, час до часу пригублювала келих і дивилася на мене поглядом, який годі було витлумачити. Коли я виговорився, вона ще якийсь час легенько похитувала келихом, розганяючи колами вино — воно мерехтіло бордовими блищиками на світлі.

— Оте про дітей… ти, справді, так думаєш чи це, може, реакція… на останні події?

— Справді, думаю.

— Чудово, — усміхнулася Карі й більше нічого не сказала.

— А все інше, Ніна Гаґен і…? — запитав я за мить.

— З ними нарешті все. Настав час для нас, Мікаелю.

Уперше за тривалий час я з головою поринув у роботу. Назбиралася купа справ. Завдяки Сюнне система функціонувала, але я мав багато клієнтів. Більшість з них сиділи в тюрмах по всій країні й гнівалися на мене за те, що я їх не відвідував. Я два тижні постійно літав внутрішніми рейсами. Кілька разів довелося ночувати в готелі, але зазвичай я встигав повернутися увечері додому. А вдома чекала Карі.

Петер був задоволений. Сюнне була задоволена, і клієнти теж були задоволені. Я не бачив і нічого не чув про Ганса Ґудвіка, був певний, що він більше не становить загрози. До того ж, я не мав жодного бажання думати про нього чи про його дружину. Я змусив «справу Майї» зникнути з моїх думок, знаючи, що рано чи пізно вона перейде до розряду рутинних справ, і стане однією з тих, які я виграв; стане справою, яка принесла мені славу й нових клієнтів. Мова йтиме лише про час та часову відстань.

Нічні клуби — то не моє. Буваючи в місті, я віддавав перевагу барам і пабам. Я стояв, роздивляючись навсібіч, дивився на дорослих чоловіків у дорогих костюмах, з розпухлими гаманцями, обличчями, червоними від алкоголю та потуг танцювати на танцювальному майданчику; на жінок з червоними вустами, наквацяними тушшю віями, вибіленим волоссям, і розумів, що таке не для мене. Музика надто голосна, люди надто шалені, надто зайняті тим, щоб себе показати й на інших подивитися, упізнати, вихопити з натовпу. Бути причетними…

Ми з Петером зустрічалися з кількома поважними клієнтами. Повечеряли, випили червоного вина й коньяку, і пішли до нічного клубу. Я спробував відкрутитися, але Петер міцно стиснув мою руку, давши зрозуміти, яка це марна справа.

— Ці люди важливі для фірми, Мікаелю. Я постійно займаюся такою дурнею. Треба вже й тобі хоч зрідка долучатися.

Один з клієнтів повернувся від бару з тацею, заставленою чарками, і трьома хихотливими жінками десь тридцятилітнього віку. Упрілий і збуджений, він відкинув набік куртку, тицьнув кожному в руку чарку.

— Будьмо! — вигукнув він.

Я слухняно вихилив чарку. Не знаю, що там було, але щось нудко-солодке. Я аж струсився, як від огиди. Клієнт вклав мені в долоню ще одну чарку. Він нетямився від захоплення, одна його рука вже високо заповзла по нозі однієї з жінок. Та прихилилася до нього й реготала з кожного його слова.

Я встав, пішов до бару і взяв собі кухоль пива. Трохи постояв біля ляди, борючись з небажанням повертатися до решти.

Отоді я побачив Ніну Гаґен. Лише на коротку мить, таку коротку, що навіть не був певен, чи то вона. Жінка вигулькнула серед танцювальників на майданчику, перш ніж її знову поглинула колихка маса тіл.

Я випив пиво й хотів було йти назад до нашого столика, та вразпередумав, рушив до танцмайданчика, щоб ліпше розгледіти жінку. Я стояв, прихилившись до колони.

Це таки була Ніна Гаґен, але вигляд мала не такий, як у моєму кабінеті чи в суді. Тоді вона була вбрана непримітно, майже убого, без макіяжу на обличчі. Тепер красувалася у вузьких штанцях і короткому топі з блискучої чорної тканини, які гостро контрастували з її блідою шкірою. На лиці — яскравий макіяж. Я бачив, як вона закидає назад голову, сміючись зі слів чоловіка поруч. Вона нахилилась до нього, поклала долоню на його руку. Щось у тому поруху не залишало сумніву, що вони добрі знайомі.

Чоловіка я теж знав. Фред Клюґе, місцевий ресторанний барон з сумнівною славою. Я безліч разів захищав у суді його вибивайлів, то звинувачених у завданні важких тілесних ушкоджень, то за наркотики, а, бувало, за те й те вкупі. Вони відсиджували свої терміни ув'язнення, а коли виходили на волю, їх знову брали на роботу. Ніхто й ніколи не зумів напряму пов'язати Клюґе з якимсь злочином, але я точно знав — щось на нього таки є. Він поклав важку руку на стан Ніни Гаґен і гладив могутньою долонею її плече.

Ніна підвела голову й помітила мене, наморщила чоло, ніби не могла відразу згадати, хто я, а тоді помахала мені рукою і всміхнулася. Коли я не відреагував, вона трохи здивувалася і замахала ще бадьоріше. Знову не дочекавшись від мене реакції, стенула плечима, обернулася до Фреда Клюґе, щось йому сказала. Той теж глянув на мене, нахилився до Ніни, зашепотів їй на вухо. Обоє засміялися.

Я відчув короткий, гарячий спалах люті, але стримався і повернувся до бару. Кухоль мій спорожнів, я замовив собі ще пива.

Через годину мені вже до чортиків надокучили п'яні клієнти, від мигтіння світел та гупання музики розколювалася голова.

— Я вшиваюся, — гарикнув я у вухо Петерові.

Той кивнув.

— Ти виконав свій обов'язок…

Підвівшись зі стільця, я відчув, наскільки сп'янів; мусив дуже зосередитись, аби не хитатися. У туалеті вилаштувалась черга перед пісуарами. Я знайшов вільний умивальник, сполоснув водою обличчя, щоб хоч трохи прояснилося в голові. Коли вийшов у коридор, Ніна Гаґен стояла просто переді мною.

— Бренне, — по-панібратському сказала вона. — Ти зі мною навіть не привітався. Невже забув?

Її погляд був відвертий, навіть викличний; блискучий топ тісно облягав тіло. Я думав про те, що розповів мені Сонцесяйний про її названих батьків, які згоріли в своєму будинку, про свої підозри.

— Я тебе не забув, — мовив я, теж перейшовши на «ти».

— То… чому така стриманість?

— Ти завела собі коханого? — запитав я, бо не знав, про що з нею говорити.

— Фред? Коханий? Ну, не зовсім. Скоріш коханець, — її очі стали колючими. — Ми доповнюємо одне одного. Він любить, коли його міцно зв'язують. А мені подобається в'язати… — вона помітила мій вираз обличчя і розсміялася… — Це тебе шокує? Мабуть, не зовсім твій стиль?

Щось у її самовдоволенні роззлостило мене. Її слова й манера говорити викликали спогади про Майю, спалахнули в мозку сценами, які я намагався забути. Я ступив крок до неї.

— Я знаю, що сталося, — тихо мовив я. — Знаю, що це ти разом з Альвіном спланували вбивство Майї. Я знаю, ти теж причетна. Альвін не зумів стримати язика на припоні — не зміг не похвалитися. Я знаю…

Я збрехав. Альвін ані словом не обмовився про неї. То були хіба мої теорії та припущення, але тієї ж миті, як слова зірвалися з моїх уст, з нею щось сталося. Спершу проблиск паніки в очах, потім обличчя спотворила лютість. Справжній, невдаваний гнів, такий несамовитий, аж я злякався, що вона втратить над собою контроль. Я інстинктивно відступив назад. Умить її злоба згасла, маска повернулася на місце, та я вже все побачив і раптом упевнився у своїй правді.

— Ти з глузду з'їхав, адвокате Бренне? Чи п'яний?

Я відчував, як тепер у мені закипає лють, хотів її налякати, труснути її тупою самовпевненістю ще сильніше.

— Не трать даремно сили, — процідив я. — Удруге мене не обдуриш. І вже не вислизнеш. Тобі варто було пошукати не такого хворого на всю голову, як Альвін. Він надто багато патякає. Доведе тебе до тюрми…

Я сподівався заперечень чи вибуху гніву, натомість вона начеб замислилася, начеб не звинувачення почула, а непросте запитання, на яке важко підшукати відповідь. А тоді сказала тихо, ледь чутно:

— Так не піде… Я не дозволю йому цього зробити.

Я вже розтулив рота запитати, що вона має на увазі, та раптом їй з-за плеча вигулькнув Фред. Уважно глянув на нас обох.

— Що трапилося, Ніно? Адвокат тобі дошкуляє?

Ні я, ні Ніна не відповіли. Тоді він зробив крок до мене. Я бачив у його очах, у рухах, як мало бракувало, щоб він на мене кинувся.

— Що ти винюхуєш, Бренне? — запитав він, але Ніна заспокійливо поклала долоню йому на руку.

— Усе гаразд, Фреде, забудь!

Я відступив два кроки назад, кивнув на прощання:

— Я йду додому, Клюґе. Гарного вечора!

Надворі, на нічній холоднечі я знову відчув, як сильно сп'янів. Алкоголь ударив мене, наче молотом, у чоло. Я увесь спітнів. Що ж це я щойно накоїв? До чого спровокував Ніну Гаґен? Я відчував легку, теплу ейфорію від того, що мені вдалося добряче трусонути нею, нагнати страху, однак тоненький голос десь у потилиці дорікав, що вчинив я немудро. І наслідки не забаряться. І я ще гірко пошкодую про свій вибрик.

Я відігнав від себе ті думки й зосередився на ході — тільки не хитатися.

За тиждень у моєму кабінеті заявився Альвін. Я остаточно вирішив не гаяти більше часу й сил на «справу Майї», але справа, здавалося, не відпускала мене. Глибоко увіп'ялася в моє життя, немов зубами бульдог.

— Він каже, що це важливо, — повідомила телефоном секретарка на рецепції.

Я зітхнув і погодився прийняти Альвіна, лиш би скоріше його спекатися.

Я регулярно зустрічався з ним упродовж шести тижнів, ми провели майже два тижні разом у суді. Та шок від зустрічі був не менший. У пам'яті я його «нормалізував», зробив людиною пересічної зовнішності, а побачивши, знову отетерів від його дивного вигляду. Химерний ефект від повністю поголеного обличчя, дрібних невикінчених рис, ніби й не людина він, а лише ескіз, начерк. Відчуття бридливості було таке ж, як і першого разу, коли я його побачив.

Суха й гаряча долоня. Сповнений життєвих сил. Він сів у крісло для відвідувачів, але вже за кілька секунд зірвався на ноги, роздивлявся книжки на полиці, світлини й прикраси-дрібнички — неспокійні руки торкалися усього, що потрапляло на очі.

— Сядь! Чим можу допомогти, Альвіне? — різко сказав я.

Альвін проігнорував моє запрошення, невпинно ходив туди й сюди кабінетом.

— Суд, — озвався він. — Добре ми їм носа втерли, правда? Дуже добра робота!

— Так…

Я знав Альвіна й розумів, що на нього не можна тиснути занадто.

— Гадаю, вона тобі виплатилася.

— Що ти маєш на увазі, Альвіне?

Альвін розвів руками.

— Грубі гроші за мій захист, звичайно. А ще слава, газети й телебачення, нові клієнти… Усе це ти насправді одержав завдяки мені. Я собі подумав, що міг би й зі мною трохи поділитися…

На мить мені здалося, що він просить грошей. Мабуть, Альвін зрозумів це з виразу мого обличчя, бо засміявся і додав:

— Компенсація, Бренне. Компенсація за переслідування чи як це у вас називається.

— Компенсація за незаконне кримінальне переслідування.

— Саме так, — усміхнувся він.

— Я багато місяців просидів у в'язниці, усі газети й телеканали світу обізвали мене монстром. Життя моє сплюндроване. Я мав би вимагати порядного відшкодування, як вважаєш?

Я поволі похитав головою.

— Чому — ні? Чому так думаєш? Хіба мене не виправдали?

— Одержати компенсацію не так легко, як ти собі уявляєш. Але річ не в тім, Альвіне.

— У чому ж тоді річ? — у його голосі з'явилися агресивні нотки.

— Я не займаюся такими справами, — сказав я, а згодом додав: — Навіть якби займався, то не хотів би більше мати діла з тобою.

Альвін перестав гарячково, нервово бігати кабінетом, зупинився. Завмер.

— А то чому?

— Тобі не можна довіряти. Я чув, що ти сказав батькові Майї. Ти знаєш, що я чув. Ти вбив її. Я не хочу мати з тобою жодних справ. Тим більше не збираюся подавати позов проти держави, щоб ти заробив гроші за свій злочин.

Не знаю, якої реакції я сподівався. Альвін просто здвигнув плечима.

— Гаразд. Не хочеш, то й не хочеш. Але мені потрібні гроші.

Ніби нічого з того, що я йому сказав, до нього не дійшло.

— Ти вбив дівчинку, Альвіне. Катував, зґвалтував і вбив. Це… — я шукав слів, які могли б торкнути його. — Гадаєш, ти викрутився, але це назавжди залишиться з тобою. Не вірю, чесно кажучи, що хтось міг би жити з таким тягарем. Цей злочин буде переслідувати тебе, Альвіне, аж доки забере й твоє життя.

Він раптом став розсіяним, на обличчі проступила розгубленість, наче я його скривдив.

— Ти не повинен так говорити… Ти мій адвокат. Твоя робота — допомагати мені.

Я згадав Ніну Гаґен. Свої слова. Я розумів, що моя брехня поставила життя Альвіна під загрозу. Тепер Ніна Гаґен вважала його небезпечним, а він цього навіть не знав. Я вже готовий був усе йому розповісти, застерегти, але він відвернувся від мене й схопив світлину Карі, яка стояла на підвіконні, почав гладити пальцем її зображення.

— Твоя кохана? Солоденька…

У його голосі і в пальці, яким він обводив контури обличчя, відчувалася хіть. Це розгнівало мене так, ніби на моїх очах посягали на мою жінку, і я передумав рятувати Альвіна.

— А тепер краще йди собі, — сказав я. — Я не можу й не хочу тобі допомагати.

Альвін вийшов з кабінету. Більше я його не бачив.

Розділ 22

Відчуття паніки наростало. Я заблукав. Вулиці навколо мене ставали дедалі вужчими. Ще мить тому я тинявся залитими сонячним сяйвом доріжками поміж низькими побіленими вапном хатками, а тепер навколо панувала тьма й німотна тиша. На вулиці ні живої душі, лише обчухраний кіт сидів на сходах і дивився на мене жовтими очицями. Я ступив кілька кроків до нього, але він зістрибнув зі сходинки і потрюхикав дорогою. Я знав, що мушу піти за ним. Кота було ледь видно попереду в дедалі густішій темряві. Він вистрибнув на ґанок якогось будинку й зник усередині. Я зупинився перед входом. Поторгав клямку — двері зачинені. Не міг уторопати, як котові вдалося крізь них пройти. Якийсь час стояв на сходах, відчуваючи, як у мені наростає страх і впевненість, що в будинку сталося щось жахливе. Я подзвонив. Чув, як вглибині помешкання деренчить дзвінок. Знову почулося деренчання дзвінка. І знову… Аж доки частина мого мозку зрозуміла, що це пронизливо й невідчепно дзвонить телефон.

Я схопив слухавку, підняв її, і вона тут же випорснула мені з руки. Довго намацував, чуючи водночас чийсь приглушений голос, ніби дзумкотіння комахи. Нарешті знайшов, підніс до вуха.

— …якісь коментарі? — промовив схвильований голос з естланнським акцентом.

— Алло? — сказав я, хрипким, огрублим зі сну голосом; прокашлявся і повторив: — Алло?

На мить у слухавці стало тихо.

— Хто… Куди я потрапив? — знову озвався голос.

Годинник на нічному столику показував сімнадцять хвилин на четверту ранку.

— Це — Бренне.

— Ви маєте якісь коментарі, пане Бренне?

— Коментарі до чого?

— До… вбивства, ясна річ!

Моя голова була немов напхана ватою.

— Хто зі мною говорить?

— Ви що, не слухали? — роздратовано сказав голос у слухавці.

— Надворі глупа ніч. Хто ви, у біса? І чого вам треба?

Знову пауза.

— О, так. Вибачте, я знаю, що вже пізно… Я журналіст, Ґейр Спранґ. Як я вже казав, телефоную вам з приводу смерті вашого клієнта. Сподівався…

— Якого клієнта?

— Альвіна. Альвіна Му. Чи можете прокоментувати це?

— Хвилиночку, спокійно… Альвін? Що… як він помер?

— Його вбили. Замордували…

— Коли?

— Не знаю. Стою перед його будинком. Приїхала поліція. Я хотів би почути вашу думку… Як гадаєте, хто це міг зробити?

— Уявлення не маю. І коментарів теж не маю! — і я поклав слухавку.

За якийсь час знову дзвінок. Я зняв слухавку, вимкнув розмову й поклав слухавку на столик біля ліжка. За хвилину задзвонив мій мобільник. Його я теж вимкнув. Лежав і думав.

— Що сталося, Мікаелю? — Карі сонно дивилася на мене з подушки.

— Та так, одна справа. Спи. Розкажу вранці.

Альвін Му мертвий. Хтось його вбив. Я не вважав його смерть великою втратою для людства й не відчував жодної скорботи, але заледве тиждень тому він стояв у моєму кабінеті, і ось тепер мертвий… Забрав з собою в могилу правду про загибель Майї. Я нічим не міг зарадити. Не бачив підстав для свого втручання. Повернувся на другий бік, заплющив очі й спробував заснути.

А вже за півгодини я сидів в авті. Надворі було тихо й темно. Я поволі їхав окружною дорогою, оминаючи центр міста, об'їхав театр, звернув праворуч і скотився униз до паромного причалу. Там запаркувався.

Іти було недалеко. Я перейшов головне шосе, пустельне в цей час ночі й рушив углиб кварталу дерев'яної забудови. Будинки старі, з облупленою фарбою на стінах, розтрощені подекуди шибки забиті дошками. Я приблизно знав, куди йти, тож за декілька хвилин побачив на вулиці поліцейські автомобілі й невеликий гурт темних постатей, які трусилися від холоду під вуличним ліхтарем.

Коли я підійшов ближче, одна постать відділилася від решти й підійшла до мене. То був Ґеорґ, журналіст. Я знав його вже багато років.

— Це ти, Мікаелю? — озвався він.

Я кивнув.

— Що трапилося, Ґеоргу?

— Сам знаєш, якщо ти тут.

Я обернувся до низького дерев'яного будиночка, біля якого стояли авта, два поліцейські й одне цивільне. Перед дверима — непривітний поліціянт у формі.

— Альвін Му?

— Так.

— Знаєш, що сталося?

— Ніхто нічого не каже. Знаю тільки, що мертвий.

— Самовбивство чи вбивство?

— Гадаю, убивство. Принаймні ніхто цього не заперечує. Виловили новину на поліцейській радіохвилі, — Ґеорґ на секунду замовк і додав: — Здається, там жахлива картина.

— Звідки знаєш?

— Як тільки я приїхав, досередини увійшли два криміналісти. Один з них відразу прожогом вилетів надвір і виблював у стічну канаву.

— Може, новачок…

— Можливо. Але глянь, в усіх не обличчя — заціпенілі маски.

Решта журналістів таки впізнали мене. Оточили й засипали безглуздими запитаннями, на які я не мав відповіді, лише хитав головою. За якийсь час вони змирилися і дали мені спокій.

Я дивився на будинок, облізлу великими клаптями фарбу, ринви, роз'їдені в кількох місцях іржею. Поліцейський перед входом видавався крижаним стовпом. Ніхто не заходив, ніхто не виходив. Я трохи повагався, потім таки підійшов і назвався. Поліцейський мовчав, лишень апатично дивився на мене.

— Він… Альвін Му… був моїм клієнтом.

— То й що?

— Я так розумію, він мертвий. Убитий?

Ніякої відповіді. Я спробував знову.

— Я можу поговорити з керівником слідчої групи?

— Навіщо?

Надворі ніч і лютий холод, я раптом розсердився.

— Просто передайте, що хочу з ним поговорити, ясно?

Поліцейський пересмикнув плечима, відчинив двері, устромив досередини голову й щось сказав, але слів я не розібрав. Я відійшов набік — зачекати.

Аж хвилин за десять двері знову відчинилися. Чоловік, що вийшов з будинку, був невисокий на зріст, сивий, з глибокими складками навколо кутиків рота й тонкими, стиснутими губами. Я його знав, хоч і не надто близько; наші шляхи іноді перетиналися з приводу різних карних справ. Тобіас Мунк працював старшим інспектором відділу важких злочинів. Він стримано кивнув мені.

— Привіт, Бренне!

— Я так розумію, Мунку, Альвін мертвий? Він був моїм клієнтом.

Мунк втомлено глянув на мене.

— Він уже не твій клієнт. Він вже нічий клієнт.

— То він мертвий, так?

Мунк кивнув.

— Убивство?

— Нащо ти питаєш?

— Ну, він був… моїм клієнтом… я…

— Це вже не має жодного значення. Інформація поки що не публічна. Але так, Бренне, його вбили. Це було вбивство.

— Можна на нього глянути? — запитав я після паузи.

Очі Мунка звузилися.

— Нащо тобі, заради Бога, на нього дивитися?

Я не знав, навіщо запитував, і не знав, що йому відповісти, просто стенув плечима.

— Звісно, на місце злочину ніхто тебе не пустить, — сказав Мунк сухо. — Але присягаюсь, тобі зовсім не захотілось би його бачити.

— Чому?

— Хтось дуже не любив Альвіна Му. Я на службі в поліції понад тридцять років, але подібного ніколи в житті не бачив.

— Хочеш сказати, тіло спотворене?

— Дуже м'яко кажучи. Хоч Альвін Му й був скурвий син, але оце… — Мунк похитав головою.

— Знаєте, хто… Когось підозрюєте?

Мунк раптом роздратувався, ніби відчув, що бовкнув забагато.

— Хіба я, чорт візьми, стояв би тут з тобою теревенив, якби в нас були підозрювані? Га, Бренне? Є чимало людей, які не бажали Альвінові добра. Іди додому, Бренне! Тобі тут нічого робити, а я маю купу роботи.

Мунк різко розвернувся і зник за дверима будинку.

Я дивився йому вслід. Підтягнулися журналісти, хотіли довідатись, що мені сказав Мунк, але я тільки похитав головою, мовляв, знаю не більше за них.

Я рушив до авта. Здійнявся вітер. Вихор закручував у спіраль сухе опале листя і гнав його вулицею. Я згадував останню зустріч з Альвіном, усе, що йому сказав і чого не сказав. Я думав про те, що він, можливо, був би живий, якби я його застеріг.

Розділ 23

Газети таке люблять! Наступними днями всі видання рясніли публікаціями про вбивство Альвіна, заголовки статей змагалися у несмаку. Поступово, як зазвичай буває, почала просочуватися інформація з поліції, і медії немов оскаженіли. Навіть не подаючи деталей, вони умудрялися створити враження, що Альвіна Му піддавали жорстоким тортурам. Це були, наприклад, цитати від анонімних джерел, які стверджували, що «ніколи в житті не бачили нічого подібного» або що це було «звіряче вбивство, а убивця був збоченцем». Спекуляції щодо особи ймовірного вбивці не мали стриму. Більшість схилялися до того, що вбивство скоєне з помсти й, певною мірою, пов'язане зі «справою Майї». Навіть у нашій конторі воно стало єдиною темою для розмови за ланчем, і дуже скоро мені до чортиків обридли запитання, кого ж я підозрюю.

Сюнне обурювалася.

— Якщо вбивство вчинено з помсти за смерть Майї, то це просто смішно, — повторювала вона раз у раз. — Альвіна ж виправдали.

Я промовчав.

Добігав кінця рік. У нашому місті це означало безкінечні циклони, дощі з заходу, з океану; лише іноді хмари продиралися на кілька морозних, ясних днів, і тоді чорні й сірі шпилі гір навколо мерехтіли на самих чубчиках снігом, ніби присипані пудрою; повітря бувало таким прозорим, що, видершись на вершину, можна було побачити краєвиди до самого горизонту. Та здебільшого люди ходили скоцюрблені, щулячись від вітру й дощу; у стічних канавах валялися вивернуті й поламані парасолі, наче скелети обабіч караванних шляхів.

Затемна я ішов на роботу й затемна повертався додому. Вечорами ми сиділи вдома, грілися біля коминка і навіть носа надвір не показували.

Я був на нараді. На одній з тих нарад, на яких адвокати говорять та й говорять, а клієнти насуплено переглядаються. Три години безсенсовних і безрезультатних суперечок.

Коли повернувся до контори, секретарка на рецепції поманила мене пальцем, нахилилася й прошепотіла:

— Там на вас чекає якась дама. Вона прийшла не за записом, але… вона весь час плаче. Я не мала серця вигнати її…

Я глянув на м'який куток, де зазвичай чекали прийому клієнти. Чомусь навіть не здивувався, побачивши там Ірене Ґудвік з запухлим, заплаканим обличчям. Вона теж дивилася на мене.

— Кави? — запитав я, коли вона сіла в крісло в моєму кабінеті. Жінка мовчки похитала головою. — Дайте мені кілька хвилин, я хочу кави. Посидьте тут трохи…

Я знову вийшов до приймальні, налив собі горня кави і став біля рецепції, чекаючи доки секретарка закінчить телефонну розмову.

— Вона хоч натякнула про що йдеться?

— Ні, тільки сказала, що це важливо. Я її питала, однак вона хотіла говорити тільки з вами. Спробувала призначити їй інший час, але…

Я заспокоїв секретарку, мовляв, усе гаразд і рушив до кабінету.

Ірене Ґудвік трохи заспокоїлась, сиділа з прямою спиною, ноги згорнула під крісло. Руки, сплетені так міцно, аж кісточки побіліли, лежали на колінах. Очі почервоніли й підпухли.

— Даруйте… — мовила вона, не встиг я ще й рота розтулити. — Знаю, треба було записатися на прийом, але…

— Пусте…

Жінка кивнула, хотіла щось іще сказати, проте знову замовкла. Натомість заговорив я.

— 3 якою проблемою ви прийшли, Ірене? Чому ви тут?

— Ганс…

— А що з ним?

— Його арештували. Прийшли й забрали з дому.

— Чому? — новина мене ошелешила. — Та ж не за вбивство Альвіна Му? Вони вважають, що Ганс убив Альвіна?

Ірене Ґудвік закивала головою і знову розплакалася. Я не втішав її, хай поплаче, а я, тим часом, замислився. Усе, власне кажучи, логічно. Якщо хтось і мав мотив, то Ганс Ґудвік. Він мусив потрапити в поле зору поліції від першого ж дня. Не знаю, чому я сам раніше про це не подумав.

— Ірене… Спробуйте… спробуйте заспокоїтися. Нам треба поговорити.

Жінка трохи вгамувалася, рідше чулися схлипи, тільки віддих був протяжний і тремтячий.

— Вибачте, я знаю, що поводжуся по-дурному, але останнім часом усього стільки…

— Вірю. Нічого страшного… Коли його забрали?

— Уранці. Прийшли рано, не знаю… десь близько сьомої. Ми ще спали.

— А ви певні, що вашого чоловіка арештували за підозрою в убивстві Альвіна Му?

— Так… Вони мали одну… один папір, на якому так і було записано.

— Обвинувальний висновок?

— Так!

— Гаразд, — я на мить примовк. — Що… що на вашу думку, я міг би для вас зробити?

Ірене здивовано глянула на мене.

— Він же має право на захист, на адвоката?

— Звичайно, але ж…

— Я хочу, щоб ви захищали його.

— Послухайте, Ірене, не думаю, що він захоче… Я ж захищав у суді Альвіна…

Але вона вже все вирішила.

— Ми не знаємо нікого іншого. Ганс казав… що він, видно, зовсім стратив розум, коли звинувачував вас за те, що сталося… ви просто виконували свою роботу. Насправді то все… вина Альвіна, який…

— Який — що?

— Який заслужив на смерть.

За чолом почав пульсувати легенький біль голови, я відчув утому і нехіть. Згадалася ніч, коли Ганс Ґудвік стояв посеред моєї спальні, згадалися мій страх і його агресія. Я не мав ніякого бажання братися до цієї справи. Усе було якось не так. Я виправдав убивцю його доньки, а тепер мав виправдовувати його. На думку не спадали жодні правила, які могли завадити мені в цьому. Дивна ситуація, я почувався у ній дуже незатишно.

Я поволі похитав головою.

— Не думаю, що це добра ідея.

Ірене Ґудвік уперше глянула мені просто в вічі.

— Ви ж професіонал, правда? Можливо найліпший з усіх можливих.

— Це правда, проте існує багато не менш талановитих адвокатів.

— Ви сповна використали свої здібності й знання задля виправдання убивці моєї доньки. Невже вважаєте, що ми… що Ганс не заслужив того ж?

Я не знайшов, що заперечити.

— Гаразд. Якщо захоче Ганс…

Я не відразу додзвонився до Тобіаса Мунка.

— Бренне! — він називав моє ім'я так, ніби випльовував його крізь зціплені зуби. — А тепер чого тобі треба?

— Ганс Ґудвік, — тільки й сказав я.

— Знову? Навіщо він тобі?

— Як я розумію, ви його затримали за вбивство Альвіна Му.

— То й що?

— Я зараз розмовляю з його дружиною. Вона хоче, щоб я його захищав.

На іншому кінці запала мовчанка.

— Не їй вирішувати… Невідомо чи він тебе захоче. Поки що Ґудвік відмовляється від адвоката.

Я тихенько зітхнув.

— Є лише один спосіб це з'ясувати, Мунку. Я приїду до вас.

Мунк щось буркнув замість відповіді, а я додав:

— І ще, Мунку… Не думаю, що тобі на руку, якщо підозрюваний не має адвоката. Це вбивство!

— Зателефонуй мені, коли приїдеш, Бренне!

Коли я приїхав, Мунк потиснув мені руку і привітався. Я завжди підозрював його нелюбов до себе, однак він поводився коректно, як людина, яка суворо дотримується закону. Ми мовчки йшли коридорами, аж раптом він зупинився.

— Я мав би передбачити, що ти вигулькнеш.

— Як це?

— Ти з'явився на місці злочину. Я знав, що адвокати нишпорять за резонансними справами, але ще ніколи на своєму віку не стрічав адвоката, який прибув би на місце злочину.

До мене нарешті дійшло. Мунк певний, ніби я відразу хотів запопасти цю справу. Я вже розтулив рота, щоб заперечити, але передумав. Однаково він мені не повірить.

— Трохи дивно, що захищатимеш його саме ти, хіба ні?

— Чому ж дивно?

— Ну, — він невизначено провів у повітрі рукою. — Ти ж і Альвіна Му захищав у суді.

— Гадаєш, щось стане на заваді, якщо я представлятиму Ганса Ґудвіка? Конфлікт інтересів?

— Та-а, не знаю… Усе це трохи…

Я урвав його.

— Альвін мертвий. Ніякого конфлікту.

Мунк зупинився перед якимись дверима.

— Хочеш поговорити зі своїм клієнтом наодинці, Бренне? У камері він сидить не сам.

— Був би вдячний.

Ми увійшли.

— Прийшов адвокат Бренне, Ґудвіку, — сказав Мунк. — Я залишаю вас віч-на-віч.

Ганс Ґудвік навіть не підвів голови.

— Мені не потрібний адвокат, — озвався він. — Я не вчинив нічого осудного.

Говорив він невиразно. Його голос наче заіржавів. Тобіас Мунк випередив мене з відповіддю.

— Це серйозна справа, Ґудвіку. Дуже раджу тобі погодитися на адвоката. Ми тільки за це… До того ж… адвокат Бренне добрий адвокат.

Я ошелешено глянув на Мунка, але той відвів погляд.

— Ми почекаємо в коридорі, Бренне. Даси мені знати!

Ганс Ґудвік змінився. Я бачив його в залі суду. Тоді він мав виснажений вигляд, обличчя пооране скорботними зморшками, однак пристойно вбраний, зібраний, пострижений. Міцної тілобудови, кремезний. Того вечора, коли він увірвався до нас, я його, по суті, і не роздивився.

Тепер цей чоловік ніби танув. Обличчя осунулося і набрякло; кудись поділася кремезність тіла; живіт, якого раніше не було, важко звисав над паском. Ґудвік був одягнений у брудні джинси й густо поплямлений синій джемпер. Довге, неохайне волосся звисало сивими пасмами.

Якийсь час ми мовчали. Між нами відчувалася напруга, кімнатка для відвідин ніби повнилася невирішеними конфліктами й німими звинуваченнями.

— Не знаю… чи захочете ви мого захисту, — почав я обережно. — Після всього, що трапилося…

Ганс Ґудвік відповів не відразу.

— Це не має жодного значення.

— Та ні, має… — я нахилився уперед, намагаючись зазирнути йому в вічі. — Це дуже серйозна справа. Що б не сталося, ви маєте покластися на мене. Вірити, що я стою за вас горою і роблю усе від мене залежне. А ви мусите робити все, що я скажу. Я тут профі. А ви — аматор.

— Я нічого не вчинив.

— Хай навіть так… Хочете мене за адвоката чи ні? Є ще безліч інших хороших захисників.

Ганс Ґудвік нарешті підвів голову й глянув на мене.

— Та вже добре, як є. Ви ж уже тут…

Я впізнав запах. З його рота знову відгонило задавненим перегаром. Почервонілі очі, невиразна дикція.

— Чудово. Перше запитання: ви тверезий?

Замість відповіді знизування плечима.

— Ви пили вчора ввечері? Або вночі?

— Так.

— Багато?

— Добряче. Заснув на канапі.

— Довго тривало? Тобто пив-пив і заснув?

Ледь помітний кивок голови.

— Як ви зараз почуваєтеся?

— Трохи ватяним.

— Ясно. Сьогодні допиту не буде. Тверезійте до завтра. Я попрошу, аби вам дали щось заспокійливе, щоб пом'якшити похмілля.

— Але… я нічого не зробив. Ми не могли б відразу з цим покінчити, щоб я пішов собі додому?

— Ні. Ви потрібні мені тверезим, з ясною головою. Усе не так просто. Цілком імовірно, що ви нічого не зробили, однак поліція щось на вас має, можете навіть не сумніватися. Інакше ви не опинились би тут. Усе, що треба, я передам слідчим. Прийду ввечері, тоді й поговоримо.

Мунка і слідчого я знайшов у кабінеті навпроти.

— То як, хоче він тебе? — запитав Мунк.

— Хоче. Але сьогодні допиту не буде.

— Як? Чому?! — вигукнув слідчий роздратовано, ледь не ображено.

— Мій клієнт нетверезий. У ліпшому випадку в нього важке похмілля після тривалого запою. На допиті він мені потрібний з ясною головою. Подбайте про щось заспокійливе для полегшення похмілля.

Мункові такий розвиток подій не сподобався.

— Якщо йому завтра в суді мають обрати міру запобіжного заходу, то допит повинен…

— Послухай, Мунку, обирати запобіжний захід можна буде не раніше, як післязавтра. Обіцяю: жодних каверз з мого боку. Але я не дам згоди на допит клієнта в неадекватному стані. Він взагалі не зобов'язаний давати свідчення.

Мунк знав, що проти правил не попре, і, стенувши плечима, погодився.

— Гаразд. Починаємо завтра о дев'ятій ранку.

Розділ 24

Ганс Ґудвік мав не ліпший вигляд, ніж напередодні. Але він перевдягнувся у свіжий одяг, який принесла Ірене, та й голос його зміцнів і прояснів. Я провідав Ґудвіка ввечері в слідчому ізоляторі, однак мало що з нього видобув. Він торочив, як заведений, що нічого не зробив.

Слідчі почувалися бадьоро й у доброму гуморі. Наймолодший називався Гамре. Сьогодні він теж був у костюмі та білій сорочці з краваткою, свіжо підстрижений. Нільсен — старший, десь мого віку. Недбало вдягнений, майже цілком лисий, весь час усміхнений. Гамре вів допит; він був точний і скрупульозний, друкував на комп'ютері швидше за будь-якого відомого мені поліцейського. Я згадав допити, які я ледве висиджував, бо слідчі записували їх, друкуючи двома пальцями.

Почали, як завжди, з особистих даних Ганса Ґудвіка. Я слухав на піввуха тихі, монотонні відповіді Ганса.

Немає нічого нуднішого на світі для адвоката, як присутність на поліцейському допиті. Адвокат не наділений при цьому ніякими функціями, тільки пильнує, щоб не порушувалися права клієнта. Але таке траплялося рідко або й зовсім не траплялося, надто за присутності офіційного захисника. Тому роль адвоката зводилася, зазвичай, до ролі пасивного слухача. У такій ситуації дуже легко стати неуважним, замислившись про геть щось інше. Небезпечний момент, бо кожний допит рано чи пізно сягає визначальної точки, коли слідчий відкриває свої карти, і важливо той момент не проґавити.

— Боюся, нам доведеться поговорити про Майю, — мовив Гамре. — Я розумію, як це боляче, але нема ради.

З виразу обличчя Гамре ніхто не сказав би, що йому це хоч трішки болить.

Ганс Ґудвік мовчав. Гамре переказав факти, Ґудвік відповідав односкладово.

— Що ви відчували, дізнавшись, як жорстоко була вбита ваша донька?

Я аж підірвався зі свого розслабленого стану, не повірив власним вухам.

— Та це ж… Як можна про таке питати! Що він відчував? А ти, чорт візьми, як гадаєш, що він міг відчувати?

Гамре залишався незворушний, лише порожевіла шия виказувала, як йому не сподобалося втручання.

— Гаразд, дозвольте інакше сформулювати запитання. Чи відчували ви агресію до людини, яка вчинила таке?

Я похитав головою.

— Нічим не ліпше формулювання, Гамре!

Слідчий навіть не глянув у мій бік.

— Ви можете відповісти на це запитання, Ґудвіку?

— Звісно, я відчував лють, — сказав Ганс Ґудвік.

— А… кого ви вважали вбивцею?

— Альвіна Му, само собою. Його арештували й судили….

— …і виправдали.

— Так.

— Після звільнення Альвіна… ви далі вважали його вбивцею вашої доньки?

— Неприкрита спекуляція, Гамре! — знову втрутився я, але ніхто на мене навіть уваги не звернув.

Обидва слідчі ніби вже знали, що намацали щось важливе, і тепер будь-що прагнули до цього докопатися.

— Так, я далі вважав, що то був Альвін. І досі так вважаю, — сказав Ґудвік.

— І… що ви відчували до Альвіна? — тихо запитав Гамре.

— Ненависть. Безмежну ненависть.

— Ви хотіли б його вбити?

— Так!

— Виношували плани це зробити?

— Щодня. Щогодини.

У кімнаті стало зовсім тихо. Усе, уся справа, зависла в одній точці, гойдалася, балансувала між брехнею та правдою, виною і невинуватістю — я не знав, що переважить.

Гамре не зводив очей з Ганса Ґудвіка. Наступне запитання він вимовив дуже тихо, ніби боявся зруйнувати хиткий баланс.

— Ви його вбили, Гансе? Убили Альвіна Му?

Я мимоволі затамував подих. Нільсен сидів непорушно, наче статуя. Тиша ширилася кімнатою, накривала нас, мов ковпаком.

— Хотів би, щоб то був я. Але я не вбивав.

Я видихнув.

— Проте я радий його смерті, — додав Ганс Ґудвік, а тоді раптом затулив обличчя руками, плечі йому затрусилися від безгучних ридань.

— Перерва! — рішуче мовив я і підвівся.

Після перерви знову почалася нудна процедура. Гамре монотонно кружляв навколо однієї і тієї ж теми, а Ганс Ґудвік хитав головою і все заперечував. Він не пам'ятав, що робив у ніч убивства Альвіна. Попри всі намагання Гамре приперти його до стіни, була очевидною марність тих зусиль.

Та я таки пройнявся повагою до Гамре. За кілька коротких хвилин він створив у кімнаті для допитів щось магічне, тихий острів посеред бурі, де існував контакт між допитувачем і допитуваним, майже телепатичний контакт, який охоплював усе й усіх навколо. Я собі думав, що саме такі миті сприяли прориву в розслідуванні, однак лише поодинокі слідчі бували здатними їх витворити.

Нічого не відбувалося майже до самого кінця дня. Нудьга немов паралізувала мене всього від голови до п'ят. Навіть Гамре почав помітно втомлюватися. Нільсен за багато годин не озвався й словом. Погляд його промовисто свідчив, що думками він витав за тисячі миль звідси.

— Ви знали, де мешкає Альвін?

Щось у голосі Гамре змусило мене випростатися на стільці й прислухатися. Уперше за весь допит Ганс Ґудвік розгубився.

— Ні, — відповів він, ніби вагаючись.

— Ні? Хіба вам не хотілося прийти до нього додому? Самі ж казали, що носилися з думкою убити його!

Ґудвік промовчав.

— Якої марки ваше авто?

— Рено.

— Лагуна хетчбек?

— Так.

— Зелений металік?

— Так.

Пауза. Гамре погортав аркуші на письмовому столі, знайшов те, чого шукав, підвів голову.

— Ви паркувалися на дорозі перед будинком Альвіна?

— Коли? — Ганс Ґудвік не запитав, де мешкав Альвін.

— Багато разів.

— Ні.

Я бачив, як Ґудвікові стало не по собі.

— Гм, а ми маємо чимало свідків, котрі стверджують, що не раз бачили вночі автомобіль, схожий на ваш, припаркований на вулиці, де мешкає Альвін. Мешкав…

— То й що!

— То ви бували там?

— Ні.

Гамре глянув на чоловіка.

— Гадаю, ви брешете, Гансе. Багато свідків дуже детально описали людину в авті. Ви дуже схожий за описом на ту людину.

Ганс Ґудвік впав у мовчанку. Я знав, поліція щось таки має на нього. Гамре щойно трішечки відкрив нам свої карти, дуже непогані карти. Ганс Ґудвік мав найліпший у світі мотив. А от алібі поки що не мав. І свідки стверджували, ніби бачили його щоночі напередодні вбивства перед будинком Альвіна Му.

Перед Гансом Ґудвіком вималювалася велика проблема, а я мав його з тієї проблеми витягати.

Гамре потягнувся.

— І останнє. Ви казали, що маєте хатинку в горах, де останнім часом мешкали.

— Це правда.

— Чи могли б ви намалювати карту, як туди дістатися, щоб ми могли оглянути те місце?

Ганс Ґудвік погано малював. Коли він закінчив, схема була більше схожа на дитяче мальовидло, з тих, що їх горді батьки вішають на холодильник, проте Гамре цілком вдовольнився і таким.

— Якось знайдемо, це найголовніше, — сказав він. — Ну, на сьогодні досить.

— Утримання під вартою? — поцікавився я.

— Запитання до юристів, Бренне. Але вважаю, що так.

Я теж так вважав.

Розділ 25

Я вчетверте перечитував папери на столі переді мною, водив поглядом від рядка до рядка, але ніби не бачив тексту. Я й так знав, що там написано.

Напередодні ми були в суді. Ганс Ґудвік сидів мовчазний і розгублений, оточений зусібіч журналістами, спалахами фото-бліців, юристами — самотній чоловік посеред розбурханого моря. Здавалося, він не розуміє, що відбувалося навколо нього. Суд ухвалив рішення взяти його під варту на чотири тижні без права листування і відвідин. Я оскаржив рішення у суді вищої інстанції, але без особливої надії на успіх. Нині поліція вже одержала відповідь на скаргу, сумнівів більше не залишалося. Ганс Ґудвік сидітиме в камері попереднього ув'язнення і сидітиме довго.

Раніше я, власне кажучи, не вірив, що справа Ганса Ґудвіка, справді, може стати кримінальною справою, якій доведеться відбути весь шлях аж до суду, але тепер, прочитавши відмову в скарзі й докладені до неї рапорти, я розумів, що такий розвиток подій цілком можливий. Цій справі не судилося розсмоктатися самій собою.

Запопасти по-справжньому резонансну справу — це особливе відчуття. Прилив адреналіну. У цьому сенс адвокатської діяльності; те, заради чого й живуть адвокати. Великі виклики, драматичні моменти в сяйві софітів. Щоразу я тремчу від очікування й напруги; щоразу, коли невідомість від очікування минає, напруга змінюється якоюсь немов свинцевою важкістю і втомою, яка розливається тілом аж до кінчиків пальців. Це немов початок депресії. Збудження змінюється апатією, ніби організм вже наперед знає, скільки документів доведеться прочитати, скільки годин і пізніх вечорів доведеться згайнувати на підготовку захисту, а найголовніше — яким психічним і фізичним випробуванням стане резонансна кримінальна справа.

Треба було зустрітися з Гансом Ґудвіком, але я не мав ніякого бажання.

Він ще сидів у підвалі поліційного управління, у камері тимчасового утримання. Ліфт, як завжди, спускався немилосердно повільно. Треба здолати лише один поверх, але спуск триває цілу вічність, ніби ліфт доставляє людей не в підвал, а до пекла. Запах дезінфікаційних засобів, поту й блювотиння був добре знайомий і відразливий. Звуки у світі бетонних стін та сталевих дверей — теж: тихе бурмотіння, поодинокі крики, дзеленчання телефонів. Новачки погано сплять, їм важко звикнути до безперестанного гулу. Вночі тут гармидер не менший, ніж удень, а часто й голосніший. Надто, коли привозять п'яниць або наркоманів з важкою ломкою без звичної денної дози.

Був ще не зовсім пізній і доволі мирний вечір. Я розшукав одного з поліційних адвокатів і розпитав його про Ганса Ґудвіка.

— Усе нормально, — сказав той. — Наче спокійний.

— Лікар його оглядав?

— Так, учора ввечері.

— І?…

Чоловік стенув плечима.

— Усе з ним гаразд. Дали кілька пігулок для заспокоєння. Кімната для відвідувань вільна.

Я подякував за горня гіркої гарячої кави, спробував відпити ковток, чекаючи, доки приведуть арештанта, і обпік язика.

Тутешня кімната для відвідин найменша в світі. На заледве, мабуть, трьох квадратних метрах маленький столик, два пластмасові стільці й одна переповнена недокурками попільничка. Пофарбовані в жовтий колір бетонні стіни. Тут немає вікон, лише невелике віко на одній стіні під самою стелею з матовим склом, за яким ворушаться невиразні тіні, немов у затемненому акваріумі. Важко вирізнити деталі, але те, що за склом, — черевики людей, які проходять повз віко тротуаром. В іншому світі.

Ганс Ґудвік виглядав майже так само, як напередодні — сірий і опалий на обличчі, але в очах уже зажевріло життя.

Він сів навскоси від мене, від нього відгонило кислим запахом. Той самий одяг, що й напередодні.

— То що… звернення прийнято?

— Скарга. Це називається «скаргою».

— Ну, добре… Щось вирішили?

— Так. Ви сидітимете. Щонайменше чотири тижні. Імовірно довше…

Плечі йому опали, він скрушно похитав головою.

— Це… Це цілком без сенсу. Невже ви нічого не можете вдіяти?

— Гансе, — озвався я. — Учора ви були… ніби не зовсім при тямі. Ніби слова не доходили до вас, і ви не збагнули, що трапилося. Сьогодні вам ліпше?

Ганс Ґудвік кивнув, провів долонею по очах.

— Знаю. Я був… Не знаю… Трохи не в собі. Лікар дав кілька пігулок. Тепер мені ліпше.

— То ви тепер в стані вислухати й зрозуміти все, що я скажу?

Ґудвік знову кивнув.

— Так… Кажіть…

Я розповів йому все. Я розповів, що поліція обшукала його авто, помешкання і будиночок в горах. Я розповів, що вони знайшли в льоху його будинку рулон сірої клейкої плівки, край розриву якої збігається з краєм тієї стрічки, що нею обмотали Альвіна Му. І що рулон лежав у зеленій спортивній торбі. Усередині торби була пляма крові. Група крові збіглася з Альвіновою, однак результатів аналізу ДНК ще немає. Що поліція знайшла в гірській хатинці аркуш паперу з іменем Альвіна та адресою, написаними великими літерами. Увесь аркуш був перекреслений великим чорним хрестом. Я сказав, що знайдені докази не обіцяють йому нічого доброго.

Розповідаючи, я, немов яструб, ні на мить не зводив з Ганса очей. Придивлявся до щонайменшого посмику на обличчі, виразу очей, поруху рук. Ніг, стіп, тіла. Усе, що я бачив — доки мої слова поволі западали йому в голову, а їхній сенс доходив до свідомості, — було розгубленістю і здивуванням. Здавалося, Ганс Ґудвік не розуміє сказаного, як мала дитина, якій пояснюють таке, що виходить поза межі її життєвого досвіду.

— Клейка стрічка? Певне, що маю, — мовив він. — Але не пригадую ніякої зеленої торби. Хіба, може, якась стара, якою ми вже давно не користувалися.

Ні занепокоєння в очах, ні тривоги.

— А що скажете про аркуш паперу з іменем Альвіна та його адресою?

— Було таке. Це правда, що я за ним стежив.

— Так я й думав. А хрест… чорний хрест на його імені… ви його намалювали?

Ганс стенув плечима.

— Хтозна. Може, і я. Не можу згадати… цілком міг його намалювати, — він знову пересмикнув плечима. — Я багато пив…

Мені раптом спало на думку, що Ганс Ґудвік зовсім не є скритною людиною. Я вже бачив його кілька разів: у суді, у моєму домі з рушницею в руках, у моїй кухні опісля, на допиті. Людина мов на долоні. Усі почуття на поверхні, віддзеркалюються на обличчі: лють, розпач, безсилля.

Я давно відучився робити припущення, винні насправді мої клієнти чи ні; давно дійшов висновку, що це переважно неможливо визначити зповедінки чи виразу обличчя людини. Однак тут усе було зовсім інакше. Я раптом усвідомив, що вірю Гансові Ґудвіку. Вірю в його невинуватість. Моя віра — не наслідок якогось аналізу, не логічний висновок, а лише підсвідоме відчуття, дуже сильна інтуїція. Я мав тверде переконання, що Ганс Ґудвік не вбивав Альвіна Му.

— Що… Що це все означає? — запитав він.

— Це означає, що ми маємо проблеми, — сказав я. — Докази проти вас настільки вагомі, що вам довгенько доведеться посидіти в слідчому ізоляторі. Побачимо, що покажуть результати аналізу ДНК.

— Ага… — Ганс трохи помовчав і додав: — Я не вбивав. Зрештою, ви самі в цьому переконаєтеся.

— Ваша правда, надія ще є.

— Як там Ірене? Може, вона… може, я був удома тієї ночі… може, вона підтвердить, що я не…

— Ні, не підтвердить. Тієї ночі вона ночувала в своєї сестри. Їздила потягом на північ, повернулася через два дні.

Сестра, яка жила в селі на материковій частині, за двадцять миль від міста, вже підтвердила її гостювання. Поліція цього разу працювала дуже швидко й злагоджено.

— Он як… — тихо мовив він. — Вона їздить туди іноді.

Якийсь час ми сиділи мовчки.

— Мені потрібні сигарети, — раптом озвався Ґудвік.

Я сприйняв прохання як добрий знак. Його мозок поступово почав налаштовуватися на перебування у в'язниці.

— Це можна організувати, — сказав я.

На ту мить це було єдине, що я міг для нього зробити.

Розділ 26

Того дня, пізно ввечері, Карі, насупивши чоло, слухала мою розповідь. Я виклав усі докази, а вона жодного разу мене не урвала. Аж коли закінчив, запитала:

— Отож ситуація для Ганса Ґудвіка не надто весела?

— Зовсім невесела.

— А якщо кров не Альвіна? А стрічка… вони можуть довести, що це та сама стрічка?

— Так, проаналізувавши краї розриву.

— Гаразд. Якщо виявиться, що краї не збігаються, поліції забракне доказів?

— Усе залежить від тестів, — відповів я і згодом додав: — Ось тільки я маю погане передчуття.

— Чому? Гадаєш, він таки винуватий?

— А ти як гадаєш?

Карі усміхнулася.

— Я не адвокат, Мікаелю. Я не вмію робити висновків на основі аналізу доказів та ймовірностей, як ти. Але… ні, я не вірю. Він не вбивав.

— Звідки така переконаність?

Карі зайорзала на стільці.

— Ну, мої аргументи не дуже переконливі, але пам'ятаєш, як він прийшов до нас? Став на порозі спальні з рушницею у руках?

— Так, і що?

— Я дуже добре пригадую його у той момент. Він хотів тебе убити, правда? Саме тому й прийшов. Але не зміг. Він не знайшов у собі сили вбити. Попри гнів і розпач, він не зумів натиснути на гачок. Не зміг… Ні, він не вбивця!

Я замислився.

— Ну, добре… Але ти казала, що йому було соромно за своє безсилля, за те, що не спромігся убити. А Альвін… Якщо він ненавидів мене, то Альвіна мав ненавидіти ще більше.

— Не забувай, Альвіна шматували… завдавали тортур, хіба ні?

Я кивнув.

— Ну, ось… Я ще повірила б, що Ганс Ґудвік міг поїхати додому до Альвіна Му й застрелити його. Але жорстоко катувати? І це людина, яка не зуміла змусити себе натиснути гачок? Нізащо не повірю! — Карі рішуче похитала головою. — Я бачила його тієї ночі. Потім сиділа разом з ним на кухні, пригадую кожну дрібницю. Ніколи не забуду… Ганс Ґудвік не вбивця.

Я усміхнувся до неї.

— Ти щойно стала свідком у справі.

— Про що ти?

— Гадаю, я залучу тебе до надання свідчень у суді. Ти розкажеш про ту ніч.

— Серйозно? Вважаєш, треба?

— Так.

— Не багато ж у тебе козирів!

— Жодних, — зітхнув я.

— А ти як вважаєш, Мікаелю, — запитала Карі за якийсь час. — Винен він чи ні?

— Не винен.

— Чому? Які підстави?

— Інтуїція…

Я не відважився розповісти їй про свої справжні підстави. Згадав сварку в нічному клубі з Ніною Гаґен, її оскаженілість, згадав, як вже за мить, коли я сказав, що Альвін становить реальну загрозу для неї, у неї з'явився задумливий, ніби звернений у себе вираз очей. І дуже тихо сказані слова: «Я не можу цього допустити». За кілька тижнів Альвіна замордували. Я не вірив у випадковості.

Мені не було його шкода. Якщо хтось заслужив на смерть, то це він, але думка, що моя брехня спричинилася до нещастя, що я безпосередньо відповідальний за його смерть, вселяла в мене якусь неясну моторош. Я умовляв себе, що ніяк не міг передбачити наслідків, що слова зірвалися з язика в момент неконтрольованого гніву, але й сам не мав певності, чи так воно насправді.

— Ні, — повторив я. — Ганс Ґудвік не вбивця. Але, боюся, його можуть засудити…

Минуло два тижні, перш ніж надійшли результати аналізу ДНК. Пляма крові на внутрішній стінці торби належала Альвінові. Розриви на рулоні й на стрічці, якою зв'язували Альвіна, збігалися ідеально. Я сподівався інших результатів, але й не здивувався. Моїм обов'язком тепер було провідати Ганса Ґудвіка й усе йому розповісти, та я не міг себе змусити до цього.

Я поїхав додому, повечеряв з Карі. Вона розповідала за столом про щось геть несуттєве, а я односкладово відповідав.

Потім вона стояла за спинкою крісла й масувала мені плечі. Я відхилився назад, заплющив очі. А за якусь мить промовив:

— Кров належала Альвінові.

— Гм… — хмикнула Карі, не перестаючи м'яти плечі. — Я десь так і подумала. Що робитимеш?

— Не маю уявлення.

— Обов'язково щось придумаєш, Мікаелю!

Пальці Карі вимацували всі болючі точки моїх м'язів.

Голос Ганса Ґудвіка в телефонній слухавці звучав глухо й стомлено.

— Ви розумієте, що це означає, Гансе? — запитав я і повів далі, не чекаючи на відповідь: — Це означає проблему для вас. Величезну проблему.

— Розумію, — сказав він і замовк.

— Гансе? Ви слухаєте? — окликнув я його.

— Так… Не знаю… Не розумію…

Я тепер поступово його пізнавав. Кілька днів він наче відгороджувався від усього, слова начеб не досягали мозку, ніби я розмовляв іноземною або якоюсь неземною мовою. У такі дні спілкуватися з ним було майже неможливо. Сьогодні був саме такий день.

— У вас сьогодні поганий день, Гансе? Поговоримо завтра?

— Мені снилася Майя, — мовив він таким тихим голосом, що я мусив напружити слух, щоб почути.

— Гаразд. Я прийду завтра…

Розділ 27

Ірене Ґудвік мала б уже бути в моєму кабінеті. Ми умовилися про зустріч, але вона не прийшла і на телефонні дзвінки теж не відповідала, тому по обіді я поїхав до неї додому. Коли двері після довго гримання нарешті відчинилися, я побачив на порозі жінку з опухлим обличчям і почервонілими очима, ніби вона не спала багато днів поспіль. Ірене глянула на мене, мов на незнайомця.

— Ви забули про зустріч! — сказав я; вона не відповіла, а я додав: — І не брали слухавки. Я захвилювався.

— Заходьте, — запросила Ірене.

Кава була заварена, тож господиня, не питаючи, налила мені велике горня.

Я розповів про результати ДНК. Ірене кивнула, вона вже довідалася про це з газет.

— Даруйте, — мовив я. — Ви мали б дізнатися про все від мене. Але стільки всього накопичилося… Ви розумієте, що це означає?

— Мабуть, так, — вона прикусила губу. — Ганс… що справи його кепські.

Що ж, вичерпний підсумок.

— Так воно і є. Можете пригадати, чи був Ганс удома, коли ви повернулися від сестри? Що робив, що казав, як поводився?

Жінка безпомічно похитала головою.

— Я не знаю… Не пам'ятаю. Той проміжок часу… наче в тумані.

Та сама відповідь, що й раніше. Таку ж відповідь я чув і від Ганса. Я раптом розсердився, сам того не бажаючи.

— Покиньте пити, Ірене! Пиятика не допомагає, навпаки, тільки шкодить.

Тепер жінка була схожа на мале ображене дівчатко з надутими губками.

— Я більше не п'ю, — сказала вона, а, помітивши мою недовіру, додала: — Не так багато, як перше.

Не було сенсу на неї тиснути. Доросла жінка. І навіть не моя клієнтка. Я спробував розпитати її про чоловіка, трохи довідатися, про його минуле й про те, чим він жив; зрозуміти, що він за людина. Однак Ірене говорила про нього ніби про чужака.

— Він дуже старанний у роботі.

— Добре, але який він як людина?

— Ганс… — вона замовкла, підшукуючи слова. — Він не є сильною особистістю.

— Що ви маєте на увазі?

— Коли виникали проблеми… Скажімо, конфлікти з клієнтами. Він міг закопилити губу й забратися геть, а я завжди мусила залагоджувати непорозуміння.

Ірене трохи помовчала.

— Але він добра людина. Ніколи не зміг би когось убити.

— Він убив собаку, — нагадав я.

Жінка глянула на мене. Але нічого не сказала. Я підвівся, попросив дозволу скористатися туалетом. Вона кивнула.

До туалету вів довгий, вузький коридор з чотирма однаковими дверима. Я відчинив перші двері, заглянув до спальні з незастеленим двоспальним ліжком. Наступна кімната приголомшила. Кімната Майї, охайне ліжко, шкільний ранець біля узніжжя. Стіни обвішані плакатами поп- та кінозірок, імен яких я здебільшого й не знав. Полиці заставлені милими дрібничками. На підвіконні — дві ляльки Барбі, спогад про невинне дитинство; дівчинці, певно, рука не піднялася викинути ляльки.

Зайти до кімнати мене змусив письмовий стіл. З нього зробили щось схоже на вівтар. Світлини Майї, десятки світлин, виставлені рядком на поличках. На стільниці, застеленій білою скатертиною, стояло велике кольорове фото усміхненої дівчинки, вочевидь, зроблене професійним фотографом. Перед ним — купа свічок.

Я підійшов ближче. На маленькому столику поряд лежав стос газетних вирізок. Я побачив своє обличчя на деяких з них і здогадався, що йшлося про судові засідання у справі Альвіна Му. Я простягнув руку по вирізки, щоб ліпше їх роздивитися, але раптом почув за спиною якийсь рух і обернувся. У дверях стояла Ірене Ґудвік. Дивилася на мене. Обличчя їй побіліло.

— Що ви тут робите? — голос їй тремтів.

— Вибачте, я помилився дверима…

— Вийдіть звідси! Я не хочу, щоб ви сюди заходили. Негайно виходьте!

Коли ми повернулися на кухню, Ірене не підводила на мене очей. Я перехилився до неї через стіл і сказав:

— Мені прикро, що я заблукав у коридорі. Але та кімната… Не думаю, що це нормально… Вам треба рухатися далі. Ви не можете…

Жінка підняла голову, глянула на мене. Обличчя її натягнулося, замкнулося, наче стиснутий кулак. Я бачив, як тремтять її уста, але голос звучав тихо і твердо.

— Не вам… не вам про це судити. І не розказуйте мені, як я повинна поминати свою доньку.

— OK, — не перечив я. — Але, можливо, вам потрібна допомога. Може, варто звернутися до психолога?

Погляд її нараз зробився відсутнім.

— Я ходжу до одного.

Я залишив Ірене заціпенілу, замкнуту, неприступну…

Розділ 28

Осінь прийшла й відійшла, непомітно зісковзнула в зиму, яка мало чим відрізнялася від осені. Той самий безугавний дощ день у день, той самий пронизливий вітер із заходу змушував нас пригинати голови й мріяти про весну та літо. Лише дні ставали дедалі коротші, і мені здавалося, що живу я в постійній мокрій сутіні. Рік умер і знову відродився. У справі Ганса Ґудвіка не відбулося ніяких значних перемін. Як це часто буває, короткий період інтенсивної активності змінився затяжним очікуванням.

І ось нарешті дещо сталося. «Ганс Ґудвік, народжений 03.03.1962, — написано на аркуші паперу, що лежить переді мною, — перебуває у слідчому ізоляторі за звинуваченням у порушенні Кримінального кодексу § 232, пункту 1 реф. в пункті 2…»

Він молодший за мене. А я вважав його старшим. Не знаю, чому. Чи тому, що здавався старшим, чи може, я сам втратив об'єктивне сприйняття свого віку й зовнішнього вигляду.

«…вбивство іншої особи. Уночі 13 жовтня 2005 року він завдав важких тілесних ушкоджень та каліцтв Альвінові Му; численні колоті й різані рани, завдані двома ножами, стали причиною смерті названої особи. Злочин кваліфікується як важкий, убивство було здійснене в особливо жорстокий спосіб, що мав характер катувань.»

Я згадав фотографії Альвіна, його понівечене тіло — від тієї моторошної картини мене аж пересмикнуло. Загалом, не було що й закинути обвинувальному висновку, який підписав генеральний прокурор. Здебільшого на обвинувальний висновок доводиться чекати місяці. На моїй пам'яті ще не було такого блискавичного просування справи. Я глянув на календар. Від смерті Альвіна минуло трохи більше дванадцяти тижнів.

Мимоволі я набрав номер телефону прокуратури й попросив покликати Крістера Бонде, того прокурора, який представляв сторону звинувачення у суді проти Альвіна.

— Бонде слухає.

— Це Бренне. Добридень.

— Ага. Отримав обвинувальний висновок?

— Саме читаю.

— Добре сформульований, правда?

— Авжеж… Щось ця справа дуже швидко набирає обертів!

— Чом би й ні, Бренне, — засміявся Бонде. — Хоч раз нам трапилася справа, до якої не підкопаєшся. Як дивишся на те, щоб поговорити з твоїм клієнтом і схилити його до зізнання? Якщо співпрацюватиме, усе ще зможе виторгувати собі менший термін ув'язнення. Я не заперечуватиму, хоч, за законом, уже запізно йти на поступки.

— Він каже, що не вбивав…

Знову сміх.

— Та облиш, Мікаелю! Поговори з ним! Хіба це не твій обов'язок як адвоката інформувати клієнтів про реальний стан справ?

— Не знаю… Я не маю цілковитої певності, що це він…

У слухавці на мить стихло. Коли Бонде заговорив знову, у його голосі з'явилася незвична різкість.

— Та ти геть очманів, Мікаелю! Іноді мені здається, чи не завернулося тобі в голові від слави. Реально дивися на речі! Ти викрутився з Альвіном, але цього хлопця треба посадити. Ніяких вибриків, ніяких сенсацій останньої миті! Цього разу процедура відбудеться, як книжка пише. І до чорта, я більше не поведуся на твої витівки, Бренне!

— То була не витівка, а свідок.

— Я тебе попередив! І ще, Мікаелю, я розмовляв сьогодні з суддею про встановлення терміну судового розгляду. Від нині — за вісім тижнів…

— Та ти жартуєш! Це ж убивство! Нам потрібний час для…

— Слідство завершене, Мікаелю. Часу більше, ніж достатньо. Побачимося в суді!

Я ще трохи посидів, задумавшись. Він мені подобався, талановитий прокурор і приємна людина, звідки ж нині така агресія? Йому дуже попсував настрій програш справи проти Альвіна Му, але всі час до часу програють. Хто цього не толерує, той не має що робити в судовій системі. Уперше мені спало на думку, що одним з чинників злету моєї адвокатської кар'єри стали професійні заздрощі колег. Мало приємного, та, мабуть, доведеться звикати. Потім потік свідомості поніс мене далі, і я подумав, що вісім тижнів — це зовсім небагато, а я поки нічого не маю в резерві для порятунку Ганса Ґудвіка від дуже великого терміну ув'язнення.

Зима серйозно взялася за місто. Похолодніло, побіліли навколишні гірські вершини, тротуари середмістя стали ковзанками, а вулиці — сіро-брудною сніжною кашею. Я попросив Сюнне зайти до мене в кабінет, щоб разом опрацювати матеріали справи Ганса Ґудвіка.

Сюнне уважно слухала, доки я викладав їй суть, а коли закінчив, вона трохи розгублено глянула на мене.

— Я не розумію. Для мене абсолютно очевидно, що Ганс винуватий. Я маю на увазі… глянь на докази! Найбезсумнівніша кримінальна справа в історії.

— Можливо.

— Ніяких «можливо»! Чесно, Мікаелю… Чоловік винен. Єдине, що нам варто зробити, порадити… ні, рішуче закликати його зізнатися. Виправдання неможливе, ми не можемо…

Я поволі, однак категорично похитав головою.

— Я не вірю в його винуватість. Ми повинні добитися виправдального вироку.

Сюнне мовчала, але я помітив її роздратованість.

— Як, Мікаелю? Як ти збираєшся його виправдати?

— Знайти іншого вбивцю. Справжнього.

— Зумієш?

Я розповів їй про Ніну Гаґен, про свої підозри щодо її змови з Альвіном удвох убити Майю, про те, як вона надала Альвінові алібі. Про своє припущення, що саме Ніна Гаґен була вбивцею. Сюнне слухала уважно, а тоді приголомшено мовила:

— Я й не здогадувалася… Це просто жах!

— Так… Гадаю, саме так усе й було.

— Гм, можливо… — у голосі Сюнне вчувалося вагання.

— Я тебе не переконав?

— Ну, Ніна Гаґен цілком могла забезпечити Альвінові алібі на момент убивства Майї.

Я кивнув.

— Якщо Майю убив таки Альвін, то дуже ймовірно, що вона це зробила. Тоді вона стає співучасницею злочину.

— Я розумію, але…

— Що — але?

— Її вчинок може мати безліч причин. Кохання, наприклад… Або ж Альвін мав на неї якийсь компромат.

— Навряд… Вони мусили разом спланувати все заздалегідь. Важко збагнути, що могло б спонукати до співучасті в такому моторошному злочині, якби не…

— Що?

— Якби вона цього не хотіла сама. Якби їй не сподобалась ідея.

— Звучить трохи неправдоподібно.

— І все ж… Ніну підозрювали в зумисному спаленні названих батьків, коли їй виповнилося шістнадцять. Маю підсвідоме відчуття… Мені здається, Ніна не є цілком душевно нормальною.

— Гаразд, припустімо, ти маєш рацію. Однак я не розумію, звідки в тебе певність, що вона вбила Альвіна. Навіщо їй його вбивати? Вони ж були… партнерами, якщо твої припущення правильні.

— Бо Альвін був не при собі. Неадекватний. Нестриманий на язик. Він становив загрозу для неї. Згадай, що він сказав у суді до Ганса Ґудвіка, а я підслухав:

— OK, але звідки вона могла довідатися? Щось не зовсім тримається купи…

І це правда. Не трималося купи, бо я не розповів їй про свою зустріч з Ніною Гаґен у нічному клубі й про те, що я їй сказав і що вона відповіла. Не зміг пересилити себе.

— Це — один з варіантів, — сказав я. — Наш єдиний можливий.

— Що ти робитимеш далі? Не зовсім розумію хід твоїх думок.

— Я мушу поїхати… до Гальдена.

— Навіщо?

— Ніна Гаґен звідти родом. Треба поговорити там з однією людиною.

— Це наведе тебе на слід?

— Може, й ні, — стенув я плечима. — Але за кілька днів я маю бути в справах в Осло, а звідти до Гальдена рукою подати. Принаймні нічого ліпшого придумати поки що не можу.

Не минуло й п'яти хвилин після нашої наради, як Сюнне знову зазирнула в двері мого кабінету.

— Я працюватиму з тобою у цій справі, Мікаелю?

— У справі Ганса Ґудвіка? Так, звичайно. Гадаю, ти мені ще станеш у пригоді!

Сюнне кивнула. Я бачив, як іще щось вертиться їй на язиці.

— У чому річ, Сюнне? Ти ж хочеш зі мною працювати? Це резонансна справа…

— Так… хочу, звісно, але…

— Що?

— Це не зовсім нормальна справа, Мікаелю. Те, що ти маєш намір зробити, не належить до рутинних адвокатських обов'язків.

Я на мить задумався.

— Мабуть, ні… Ти відповідатимеш за її нормальність.

Сюнне знову кивнула, але я бачив вагання у її очах.

Розділ 29

Коли я відрекомендувався, Анне Лісе Ґарманн привіталася з ввічливою стриманістю, та все ж запросила до помешкання і почастувала кавою. Вона непорушно сиділа на самому крайчику стільця, випрямивши спину, зі знеохоченим виразом обличчя.

— Я не маю права з вами розмовляти, — уже вкотре повторила вона. — Я працювала інспектором у справах неповнолітніх понад двадцять років. І хоч тепер на пенсії, однаково пов'язана зобов'язанням нерозголошення таємниць.

Я зітхнув.

— Знаю, пані Ґарманн, але, як я вже казав, я здолав таку далеку дорогу до Гальдена тільки задля того, щоб поговорити з вами. Мені натякнули, що ви не проти розмови зі мною. Мій контакт у поліції сказав…

— І все ж я не маю права… — вперто торочила вона.

Мені аж руки опускалися, але не через її вагання. Вона таки поговорила зі мною, хоч і доводилося витягати кожне слово, немов обценьками, і присягатися усіма святими, що ніколи її не викажу. Я ледь не впав у відчай, бо вона нічого суттєвого не розповіла.

— Отож ви не можете додати нічого конкретного про пожежу, у якій загинули названі батьки Ніни Гаґен?

— Ні, лише підозра… — похитала вона головою.

— Чому?… Я хотів запитати, що спричинило таку підозру?

— Вона… як би то сказати… вона була абсолютно незворушна. Коли їх, батьків тобто, ховали, знаєте що вона в мене запитала?

— Ні.

— Чи обов'язкова її присутність на похороні. Ті люди були милими людьми, три роки піклувалися про Ніну, а вона не захотіла йти на похорон, бо їй там нудно!

Пані Ґарманн скрушно похитала головою, її досі гнітив той спогад.

— Я не мала б дивуватися, — повела вона далі.

— Чому?

— Так само було й після смерті її рідних батьків. Ніякої реакції. Ніяких сліз. Взагалі ніякого натяку на емоції. Спершу я думала, що вона апатією відгородилася від горя, спробувала поговорити з нею, допомогти їй вийти з заціпеніння, але…

Я чекав, дав їй зібратися з думками.

— Зрештою, я упевнилася, що вона не має жодних почувань. Гадаю, з цією дівчиною серйозна біда.

— Бувають на світі такі люди, — підтакнув я.

— Ваша правда. Я мала багато дітей, багато підопічних. До більшості з них завжди можна знайти хоч якийсь підхід. А ось… коли Ніна поїхала звідси геть, я відчула полегшення.

Якийсь час ми мовчали. Пані Ґарманн зненацька підвелася.

— Я маю фото… Заждіть хвилинку!

З шухляди кутової шафи вона вийняла конверта з фотографіями; хутко погортала стосик, знайшла те, чого шукала, й простягнула мені світлину дівчинки-підлітка, пожовклу на краях, як то буває зі старими фотографіями.

— Тут їй чотирнадцять або п'ятнадцять. Вона ще жила в названих батьків.

Фото було зроблене літнього дня над озером. Ніна Гаґен позувала в купальнику, з мокрим волоссям та рушником на плечах. Ще не доросла молода дівчина, яка ось-ось мала стати жінкою. У ній легко було розпізнати зрілі жіночі риси. Та ось обличчя… похмуре, замкнене, без життя — маска.

— Не виглядає щасливою, — мовив я.

— Отакою вона була завжди..

Я замислився.

— Може, мені варто поговорити ще з кимсь… хто знав її тоді?

Пані Ґарманн не мала такої певності.

— Важко сказати… вона ніколи не мала близьких подруг. Хіба її брат… Ґустав. Здається, він ще живе десь у цьому районі, але вони мало спілкувалися.

Я подякував їй за згоду зустрітися зі мною і ще раз пообіцяв, нікому не розголошувати нашої розмови.

Надворі стемніло. Дорогою до готелю пронизливий західний вітер добирався під плащем до кісток. Я заліз у гарячу ванну, випив ковток чогось міцного з міні-бару, а тоді зателефонував у довідкову службу. Ґустав Гаґен нікуди не переїхав. Я записав його адресу.

Уже в ліжку довго лежав без сну. Згадував розмову з Анне Лісе Ґарманн. Вона не дала мені необхідної конкретної інформації, але й часу я теж не змарнував. Тепер я трохи більше довідався про Ніну Гаґен, ліпше її пізнав. Яким разючим було перетворення від непомітної, пересічної містянки в суді до сексуальної, холодної, самовпевненої жінки в нічному клубі. Я згадував лють у її очах, яку сам спровокував, і дівчинку, яка й сльозинки не зронила, коли померли її батьки. Моє тіло раптом протяв дрож, ніби засторога перед небезпекою.

Я був сам у готельному номері в чужому місті. Надворі, на мокрому асфальті вискнули колеса, якісь молодики щось голосно викрикували, потім хряснули автомобільні дверцята. Я почувався самотнім в оточенні чужих звуків і чужих людей, і ще довго не міг заснути.

Розділ 30

Хлопець на бензозаправці продав мені карту, понамальовував на ній рисок, стрілок і хрестиків, а я однаково примудрився заблукати. Нінин брат справді жив у цьому районі, але його адреса — це просто назва місцевості й поштової скриньки. Навколо горби й пагорби, порослі густим смерековим лісом. Нема горизонту чи гірської вершини, на які можна було б орієнтуватися, лише темні хащі й плутанина вузьких асфальтованих доріжок. Усе однакове…

Нарешті мені здалося, що я таки на правильному місці, але я довго снував туди й сюди вулицею, марно шукаючи відгалуження з поштовою скринькою з написом «Гаґен». Якийсь старий чоловік рубав перед своєю хатою дрова. Коли я завернув на подвір'я, він відклав сокиру, витер брудною хусточкою з чола піт і випростав спину. Навколо валялися наколоті цурпалки, біло виблискували серцевиною; пахло свіжою ялицевою живицею і тирсою.

— Добрий день, — привітався я. — Я заблукав. Не можу віднайти адреси.

Чоловік не відповів.

— Я шукаю будинок такого собі Гаґена. Ґустава Гаґена. Знаєте, де він живе?

Чоловік сплюнув коричневу слину, рушив у мій бік, але проминув мене. Спершу я подумав, що йому чхати на мене, і він пішов собі геть, але дядько зупинився на узбіччі й показав кудись рукою. Я простежив за його вугластим вказівним пальцем і помітив під'їзну доріжку по інший бік вулиці, майже сховану за чагарником.

— Отуди? Там він живе?

Чоловік кивнув і знову сплюнув. Я подякував і рушив до авта, аж раптом він заговорив.

— На твоєму місці я туди не їхав би.

— Чому?

— Погана дорога. Загрузнеш своєю машинкою.

— А пішки дійду? Далеко йти?

— Десять хвилин. Може, трохи довше, — пояснив чоловік і додав: — Той Ґустав не любить непроханих гостей. Ти з ним домовлявся?

Я заперечно похитав головою. Дядько здвигнув плечима.

— Не захоче з тобою розмовляти. Ґустав відлюдник.

— Я хоч спробую.

— Роби, як знаєш. Але того, що приїжджав раніше, він прогнав під три чорти. То був хтось з соціальної контори чи щось таке. Якась офіційна персона. Коли добіг сюди, був білий, мов смерть.

Чоловік помітив, як я завагався.

— Хочеш кави? — запитав він. — Я саме поставив воду на окріп.

— Так, дякую. Чом би й ні?

Ми сиділи на кухні, пили каву. Дим від його сигарети стелився між нами сизим серпанком. Тут, у лісі, було тихо; авта майже не їздили.

— Як затишно, — сказав я. — І сусідів, мабуть, не надто багато?

— Живе кілька нижче дорогою. А тут лише Ґустав.

— Ти його добре знаєш?

— Та непогано. Він прожив у цій місцині все своє життя. Я, до речі, теж.

— Часто з ним спілкуєшся?

— Та ні!

— А чому?

— Він трохи несповна розуму. А його батько, Карл, був ще гірший.

— Чим гірший?

— Пив, як дідько. Бився, псував дівок і вчиняв розбої в усій окрузі. Люди боялися Карла Гаґена більше за самого диявола, — чоловік показав у вікно на схил пагорба. — Ґустав, звісно, причмелений, але до людей не пхається. Проте не хотів би опинитися у нього на шляху. У жилах того роду тече погана кров.

— А мати? Карлова дружина… Якою вона була?

— Анне? Пила нарівні з хлопами, а злягалася, як матрос, — чоловік захихотів сам до себе, ніби заквоктав. — Хоч не скажу, щоб останніми роками хтось на неї лакомився. Карл працював на будові. Повертався додому, і лупцював свою жінку, доки та зізнавалася, з ким побувала в ліжку за його відсутності. Карл об'їхав усю округу й позбавив здоров'я не одного її коханця. Урешті-решт ніхто більше не відважувався злягатися з нею.

— Обоє померли, так? То був нещасний випадок?

Чоловік знову тицьнув у вікно кострубатим, наче стара гіллячка, пальцем.

— Он там!

— На дорозі?

— Так. Там дорога йду донизу. Вони їхали від свого будинку, надто швидко влетіли в поворот. П'яні, як чіп, звичайно, але ще щось було негаразд з гальмами, казали з поліції. Я прокинувся від сильного гуркоту, вибіг у ніч в самому спідньому, але вже нічим не можна було зарадити. Уламки авта валялися по всіх усюдах, — чоловік закашлявся сухим, надсадним кашлем. Прикурив нову сигарету. — Налетіли на шаленій швидкості на лісовоз, той протаранив їх просто в бік. Не мали жодного шансу.

Якийсь час ми сиділи мовчки, дмухали на гарячу каву. Неважко було уявити картину: удар, скрегіт покаліченого металу, коли легковик Карла й Анне Гаґен багато років тому зіткнувся уночі з двадцятитонним лісовозом.

— А діти?

— Вони примчали майже відразу. Теж, мабуть, прокинулися від гуркоту. Бігли вулицею в самих лиш піжамах. Густав… він ридав і кричав, рвався до понівеченого авта. Ми міцно тримали його, я і водій лісовоза. Ніна, мале дівчисько, дрібна й худенька, просто стояла збоку, запхавши до рота великий палець, мов немовля, — чоловік похитав головою. — Пригадую так виразно, ніби це трапилося учора.

— Що сталося з Ніною?

— Її забрала соціальна служба. Не знаю, що з нею далі було. Напевно нічого доброго.

— Чому так?

— Вона вдалася у свою матір. Яблуко від яблуні… Та шмаркуля припхалася якось сюди, мала, худюща, як совеня, і пропонувала себе. Зайшла просто на подвір'я, задерла сукенчину й сказала, що я можу з нею перепихнутися за двадцять п'ять крон. Я прогнав її додому.

— Нелегко жилося тим дітям, — мовив я, помовчавши. — Тобі не спадало на думку повідомити опікунську раду?

Погляд чоловіка збляк.

— Щоб сюди ввалився Карл з зарядженою рушницею? Ні, красно дякую! — а потім додав: — Не мало сенсу. У тій сімейці всі до одного сміття та й годі.

Такий остаточний присуд родині Гаґенів. Погана кров. Сміття. Вони самі собою, і їхнім сусідам до них діла не було. Цікаво, скільки дітей «сільської» Норвегії пустилися берега через подібні сімейні стосунки. Мабуть, багато. Я підвівся.

— Пройдуся таки догори. Хоч спробую. Такий кавалок дороги проїхав, щоб з ним поговорити.

Чоловік скоса глянув на мене.

— Візьми з собою пляшку горілки. Якщо щось і сподвигне його на балачку, то тільки це.

— Я не маю горілки.

— Купи в мене…

Розділ 31

У лісовій гущавині, поміж покручених дерев, вітру зовсім не відчувалося, я швидко спітнів у своєму плащі. У руках тримав пляшку дешевого віскі. Щоправда, дешевим воно було в крамниці-монопольці, але не для мене. Я запхав пляшку до кишені плаща.

Старий чоловік мав рацію, тут важко було б проїхати автом. Колії від коліс глибокі й нерівні, хитке каміняччя і калюжі, вкриті тонкою плівкою криги. На дорозі сніг майже зійшов, зате по обидва боки від неї ще де-не-де лежав — земля під деревами нагадувала білу клаптикову ковдру. За якийсь час схил став пологішим, попереду між стовбурами проблискувала галявина.

Хатина була маленька і нефарбована. Деякі шибки розбиті, а вікна закладені фанерою або дошками. За хатою стримів верхівками в небо темний, похмурий смерековий ліс. Перед хатою — старий трактор і три авта. На двох з них бракувало коліс, а трете — іржавий пікап — можливо, навіть їздило. Засніжене, заболочене, завалене непотребом подвір'я. Автомобільні запчастини, старі пральні машинки, дошки, з'їдені іржею листи бляхи. Повів вітру приніс із собою сморід перетлілого сміття. Я поволі рушив до будинку, обережно ставлячи ноги, та вже на півдорозі вгруз у розквацяний ґрунт по сам край черевиків.

Я зупинився за п'ять метрів від вхідних дверей. Жодних ознак життя. Жодних звуків.

— Агов! — гукнув я. — Є хтось удома?

Голос мій був надто слабкий і трохи захриплий. Я знову гукнув, голосніше. Трохи зачекав. Уже набрав у груди повітря, щоб гукнути ще раз, коли двері відчинилися, і на ґанок вийшов чоловік. Він був кремезний, з розчухраною шевелюрою й очима-щілинками, ніби щойно прокинувся. Живіт звисав над пряжкою паска. Колись біла футболка була запрана до сірості, з плямами невідомого походження.

— Якого дідька тобі треба? — запитав він низьким, скрипучим голосом, ніби не звик ним користуватися.

— Ґустав Гаґен?

— А хто питає?

— Я адвокат. Мікаель Бренне. Хотів би з тобою поговорити.

— Про що? — погляд його став сторожким, мовби він боявся, що я зараз витягну з кишені повістку в суд.

Я вирішив грати відкрито.

— Про твою сестру. Хотілось би більше про неї довідатися.

Ґустав не удостоїв мене й словом, просто рушив назад до хати.

— Агов! Зажди! — сказав я, ступивши два кроки до нього. — Я тільки хочу…

Ґустав рвучко розвернувся, схопив приперті до сходів граблі з обламаним держаком і замахнувся на мене.

— Забирайся до дідька з мого хутора!

Я відсахнувся, ступив кілька кроків назад і підняв долоні. У черевиках чвакало.

— Годі-годі, спокійно!

Чоловік дужою рукою запустив у мене граблями. Я щодуху позадкував, послизнувся на мокрому, втратив рівновагу й гепнув на зад просто в багнюку. Граблі просвистіли над моєю головою.

Я зіп'явся на коліно, і відчув, як миттю промокла тонка тканина моїх костюмних штанів; затулився від нового удару, але Ґустав завмер з піднятою рукою. Його перекошене обличчя побагровіло.

— Послухай, я тільки хотів поговорити, — квапливо запевнив я його. — Онде навіть взяв з собою… — я вихопив з кишені пляшку й простягнув до нього, як талісман, як запоруку мирних намірів.

Ґустав заворожено дивився на пляшку, його очі пожадливо загорілися.

— Хочу тільки поговорити, — знову повторив я. — Мені потрібна допомога, трохи інформації. Ми можемо вихилити чарчину, побалакати…

Я щось безладно белькотів, але не був певний, чи він слухає — його погляд прикипів до пляшки. Потім він коротко кивнув головою і рушив до хати. Дверей за собою не зачинив. Я сприйняв це як запрошення і обережно переступив поріг.

Усередині панувала густа сутінь; кілька уцілілих вікон затулені шторами, але хата виявилась менш брудною і запущеною, ніж я сподівався. Увесь перший поверх був однією кімнатою. У глибині виднілися сходи, які вели, мабуть, до спальні. Вочевидь саморобні меблі були масивні й грубо збиті докупи.

Ґустав мовчки дістав дві чарки, протер їх брудною ганчіркою і поставив на стіл. Я налив віскі, підняв свою чарку.

— Будьмо!

Він не відповів, просто перекинув трунок в горло. Пересмикнувся усім тілом і знову, так само мовчки, простягнув мені порожню чарку. Віскі миттєво зникло в його горлянці й цього разу.

— Ти не п'єш! — завважив він.

Білий день надворі, унизу стоїть авто, а віскі відразливо відгонить бодягою. Я не хотів пити, однак підняв чарку й зробив ковток. Ґуставу наче відлягло, коли я теж випив. Я знову наповнив його чарку, але тепер він тільки надпив.

— Про що хотів говорити? — запитав він.

— Про твою сестру, Ніну.

— Не маю з нею нічого до діла, — трохи невпевнено сказав він.

— Знаю, — заспокоїв я його, наповнюючи чарки; алкоголь вже наповнив важкістю мій шлунок. — Це ти змайстрував меблі?

— Ні, бать… Карл. Мав золоті руки. Будинок. Меблі. Усе… — віскі вже почало робити свою роботу, чутно було з голосу.

— Ти завжди тут жив? Усе життя?

— Так. Хіба кілька років — ні, коли жив… далеко.

— У дитячому будинку?

Ґустав скоса глянув на мене, знову насторожився.

— Звідки знаєш?

— Та провів невеличке розслідування. Розпитував декого. Про Ніну… А що?

Чоловік пересмикнув плечима, простягнув порожню чарку, щоб налити.

— Не так вже й багато зосталося у пляшці.

Я налив.

— Ніна…

— Мені немає до неї діла.

— Ти вже казав. Чому тобі байдуже до неї? Вас же тільки двоє лишилося на світі, хіба ні? — а що Ґустав промовчав, то я повів далі. — Батьки померли, так? Вона твоя єдина жива родичка. Дивно, що ти з нею не спілкуєшся. Вона ніколи сюди не приїжджала? До речі, Ніна ж спадкоємиця половини цього будинку, правда?

На останні слова він відразу зреагував, рвучко підвів голову. Мені не сподобався вираз його очей.

— То ти для цього приїхав? Вимагати спадку? На Ніну працюєш? Можеш передати їй вітання! Скажи, як заявиться сюди, я її вб'ю!

Я підняв руки долонями догори.

— Ні, я тут не для цього. Заспокійся… Я не працюю на Ніну.

Ґустав трохи заспокоївся. Очі його поволі затуманювалися, стали склянистими, як в усіх хронічних п'яниць. Я роздумував, як продертися до його свідомості, і вирішив дещо розказати.

— Я приїхав сюди, бо… проваджу одну справу. Справу про вбивство. І маю підозру, що тут замішана Ніна.

Ґустав довго мовчав, а тоді раптом сказав:

— Цілком можливо. Вона здатна на що завгодно.

— Чому так кажеш?

Ґустав знову замовк. Я налив йому ще, а сам лише пригубив.

— Їй було тут погано, так? Я чув балачки…

— Люди собі балакають, але нічого не роблять.

— А мали б щось зробити?

— Мій… Карл був справжнім дияволом, — сказав Ґустав, і я раптом помітив сльози в його очах; пляшка спорожніла більше, ніж наполовину. — Він був справжнім дияволом.

— Чи не тому… чи не був він… він вам щось заподіяв? — я відчував, як кострубато говорив, але не зважав.

Раптом слова полилися з Ґустава потоком, нестримною лавиною. Усе, що мені треба було робити, слухати, вставляти час до часу запитання і регулярно наповнювати чарку.

— Він нас лупцював. Бив нас і бив матір. Нещадно бив. Він… він ґвалтував нас обох. Наче ми не люди, а суки.

— А твоя мати?

— Мати… була не така вже й прикра, коли він їхав з дому. І пила тоді менше, — він повів плечима. — Принаймні вдома пила менше. Йшла на якусь забаву, зникала на кілька днів, потім поверталася додому й спала. Ми були полишені самі на себе, я і Ніна. То були наші найкращі дні! Та коли повертався Карл, у них обох відразу починався запій… а коли вона напивалася, то не зважала… ні на що… на те, що він робить… навіть з нами… — голос його скреготів, мов проіржавілий.

— Вони загинули в автомобільній аварії?

На моє здивування, Ґустав засміявся. Сміх вирвався з нього немов через силу.

— Яка там аварія. Я їх убив. Я і Ніна. Нінина ідея. Вона люто їх ненавиділа, надто його. То була її ідея, — він відсьорбнув з келиха; його мова стала незв'язною, слова плуталися. — Вона хотіла їх покарати, то її була ідея, я ніколи б не додумався. Хитрюща дівка… Я добре розумівся на автомобілях… міг полагодити все на світі, але Карлові завжди було недогода… ніколи не похвалив…

— Що ви зробили?

— Гальма. Злив трохи гальмівної рідини. Ми знали, що вони збираються кудись на посиденьки, бо пити почали ще вдома. Ніна казала, що вони потовчуться, недалеко й від'їхавши, — така собі невеличка аварія, достатня, щоб потрапити до лікарні, а ми на трохи будемо мати спокій, позбудемося на якийсь час того чорта… Вони мали тільки злетіти в придорожню канаву на повороті, — Ґустав на хвильку замовк, втупившись поперед себе порожнім поглядом. — Не розумію, ніколи не розумів, як їм вдалося з'їхати аж до самого низу й не вилетіти з дороги на закруті. А тоді над'їхав лісовоз…

Я не знав, що й казати. Потім Ґустав знову заговорив.

— Ми не мали такого наміру… Звісно, він був дияволом, та я не хотів його вбивати. І маму… ні…

Знову запала тиша.

— Ми їх убили, — озвався Ґустав і вихилив чарку.

Пляшка майже спорожніла. Я почувався недобре, мене нудило.

— Ніна… я намагався поговорити з нею, але вона не хотіла. Я чувся розбитим, хотів її втішити, а вона сказала, що радіти треба, бо ми нарешті вільні, а вони заслужили на таку смерть, — Густав потряс головою, здивовано, ошелешено. — Ніна пригрозила, якщо комусь зізнаюся, то вона скаже, що то була моя ідея… мовляв, ніхто не повірить, ніби вона могла таке придумати, бо ще надто молода. Вона сказала, що мене посадять у тюрму до кінця життя.

— Скільки тобі було років?

— П'ятнадцять. Відтоді я щодня думав про це.

Ґустав Гаґен похилив голову на складені на столі руки. Я хотів щось йому сказати, але не знав — що. Я залишив його на кухні, перейшов нетвердою ходою подвір'я, спустився звивистою доріжкою, відчуваючи під грудиною твердий камінь нудоти.

Розділ 32

При розсіяному освітленні в кабінеті Сюнне здавалася блідою. Я бачив, як її вразила моя розповідь.

— Невже діти зростали в таких умовах, і ніхто не втрутився? Невже це правда?

— Правда, — відповів я. — Таке трапляється постійно. Люди здатні на все. На все… Мабуть, таки правда. Я був там, бачив його, розмовляв з ним. Ґустав Гаґен сказав правду.

— Що ж, — зітхнула Сюнне. — Чи це якось нам допоможе? Зможемо скористатись інформацією? Ніна Гаґен… скільки років їй виповнилося, коли загинули батьки?

— Тринадцять. Мала дитина, яка за віком не підлягала кримінальній відповідальності. Ми не зможемо скористатися одержаними даними, принаймні не прямо. Ми навіть довести нічого не зуміємо. Ґустав ненадійний свідок. Але це нам таки пригодиться.

— Як?

— Ми вже знаємо трохи більше. Усе, відоме нам досі, було тільки гіпотезою, нічим не підкріпленим припущенням, що Ніна Гаґен брала участь у вбивстві Майї.

— І вбила Альвіна…

— А для цього припущення маємо ще менше підстав. Однак тепер… після того, що ми довідалися… Доказів здобули небагато, зате почала вимальовуватися реальніша картина. Ми тепер трохи ліпше знаємо Ніну Гаґен. Зазнавала побоїв і ґвалтувань у дитинстві. Спричинилася до смерті своїх батьків. Ніяк не можу позбутися образу, який засів у моїй голові. Тринадцятирічна Ніна в нічній сорочці стоїть посеред дороги й дивиться на понівечене авто, у якому затиснуло її мертвих батьків. Лише богам відомо, що їй було пороблено.

Не можу собі уявити ліпшого рецепта виживання для душевно зломленої людини, як стати аутсайдером. Убивцею…

— Твоя правда, — мовила Сюнне. — Я теж уявила. Жахлива картина. Але…

— Що?

— Куди нам рухатися далі?

— Не певен, та мені тут спало одне на думку. Якщо ми мислимо в правильному напрямку, то йдеться про жінку, яка вбиває, бо їй це подобається, бо якесь коліщатко в її єстві так поламалося, що процес убивства приносить їй задоволення.

— Овва?

— Сама подумай! Усе почалося з батьків, коли їй виповнилося тринадцять. Анне Лісе Ґарманн побоюється, що Ніна влаштувала пожежу, яка забрала життя її названих батьків. Тоді їй було шістнадцять. І перше, і друге сталося чимало років тому. Якщо вона вбиває заради насолоди, то, гадаю, мине небагато часу, і вона знову уб'є.

Сюнне глянула на мене з сумнівом.

— Гм… Щось мало статися. Щось таке, що вивільнило в ній жагу до вбивства.

— Так, твоя правда… Вона могла вбивати й раніше. Дуже ймовірне припущення.

— Якщо — так, то зуміла викрутитися. Що ми можемо…

— Я хочу, щоб ми… щоб ти розпочала пошуки. Ніна Гаґен дуже часто переїжджала. Два роки жила в одному місці, три роки — в іншому. Шукай нерозкриті злочини або зникнення людей поблизу її місць проживання в актуальний час. Побачимо, чи вдасться тобі відтворити схему. Забудь про її перебування в Данії чи Осло, там усього трапляється надто багато. Зосередься на селах та містечках.

— Оце вже доведеться брести наосліп, — з сумнівом в голосі сказала Сюнне.

— Знаю, Сюнне, — зітхнув я. — Але нічого мудрішого мені на думку не спадає. Якщо маєш ліпшу ідею…

— Ні, не маю, але як…

— Обдзвони поліційні дільниці, зателефонуй до головногоуправління… Я переконаний, вони мають статистику нерозкритих справ. Придумай правдоподібну причину, скажімо, пишеш статтю з кримінології… Ну, сама знаєш! Як не допоможе, телефонуй до місцевих газет. Вмикай фантазію!

Сюнне кивнула, але якось безрадісно.

— А ти що робитимеш?

— Поговорю з Ніниною старою тіткою-бабунею.

— Добре, — Сюнне на мить завагалася. — Хто така тітка-бабуня?

— Тітка матері або батька.

— Он як! Стильний титул!

Я підготував невинну брехню як причину свого візиту, але вона не знадобилася. Клара Ґюльбрандсен, тітка-бабуня Ніни Гаґен, усміхалася мені щирою, довірливою, немов дитячою, усмішкою на все обличчя і попросила викотити її крісло до вітальні, щоб вона могла бачити небо й дерева.

— Вона мало пам'ятає, але розмовляти з нею приємно, — сказав доглядач. — Гарно, що ви прийшли. Її рідко провідують.

Я поцікавився, хто, зазвичай, провідує стареньку. Доглядач насупив брови.

— Мабуть, таки ніхто. Раніше навідувалася давня приятелька, але більше не приходить.

— А її внучата племінниця тут не буває? Молода жінка, не більше тридцяти?

Доглядач стенув плечима.

— У мої зміни не бувала.

Ми сиділи перед вікнами з шибками в клітинку й дивилися у сад перед пансіонатом. Клара Ґюльбрандсен розповідала, з яким нетерпінням вона чекає літа, щоб вийти в сад, до квітів, на сонечко.

— Я більше не люблю зими, — мовила вона. — Тоді так холодно й сумно. А літо — моя улюблена пора року.

Я усміхнувся, кивнув і подумав, що її літо вже добігає кінця. Бабуся була дрібненька й тоненька.

— Ніна провідує вас інколи? — запитав я.

Жінка наморщила чоло.

— Не знаю, — розгублено сказала вона. — Начеб давно її не бачила… — а тоді нахилилася до мене й додала змовницьким голосом: — Я не надто добре її знаю, щоб ви знали.

— Не знаєте?

— Ні… Її мати… її мати не з тих порядних. А чоловік… Жахлива людина. Я ніколи не мала нічого спільного з тією гілкою родини.

— А Ніна? Вона теж не з тих порядних?

Моє запитання змусило стареньку задуматися.

— Мабуть, вона непогана дівчина. Я так собі думаю… Кажу ж, я не дуже добре її знаю. Але вона доглядає будинок… Колись він їй дістанеться.

— Який будинок?

— Мій… де я народилася, — відповіла жінка трохи здивовано, ніби про це мало б бути відомо всім. — Гарна місцина, — у її голосі раптом забринів смуток. — Я так хотіла б… знаю, що не можу жити вдома, але так хотілось би хоч іноді поїхати туди. Тільки щоб побачити… Мені так бракує моря!

— То може, Ніна змогла б вас туди відвезти?

Стара кивнула, але не надто впевнено.

Більше я з неї нічого не зумів витягнути про Ніну Гаґен і невдовзі облишив марні спроби. Ми просто посиділи трохи й погомоніли про найбуденніші речі. Потім я відвіз її в коридор пансіонату, звідки забирав. Там сиділо багато літніх людей, хтось в кріслах, дехто у возиках — усі з однаковим на обличчі виразом самотності й смутку.

Я попрощався. Клара Ґюльбрандсен усміхнулася, ввічливо подякувала за відвідини.

— Приходьте ще, будь ласка, — попросила вона. — Так було приємно!

Я рушив коридором до виходу, а коли від дверей обернувся помахати рукою, жінка сиділа з заплющеними очима й, здавалося, спала.

Розмова з Кларою Ґюльбрандсен була змарнованим часом — для мене. Для неї ж, сподіваюся, приємною розрадою серед одноманітних буднів. Я подумав про батька, про те, що треба його провідати, бо роблю це останнім часом надто рідко. Його дні, мабуть, такі ж порожні й безсенсовні, як дні Клари Ґюльбрандсен.

Розділ 33

Щось я останнім часом нехтував Гансом Ґудвіком. Він був не з тих клієнтів, які прискіпуються з вимогами до свого захисника, але я мав нечисте сумління, бо рідко провідував його в тюрмі. Перед поїздкою я зателефонував йому й попередив про свій візит. Голос Ганса в слухавці звучав тихо і стомлено.

Є щось дивне й трохи навіть моторошне у дверях, які впускають відвідувачів до в'язниці. Говориш у поганий, скрипучий мікрофон, називаєш своє ім'я і причину візиту, потім мовчки чекаєш перед синіми сталевими дверима, доки пролунає майже нечутне клацання, і вони самі собою відчиняться, швидко й безгучно. А щойно опинишся у кам'яному мішку з високими мурами, двері так само тихо ковзнуть назад і зачиняться за тобою.

Того вечора я, певно, хвилини зо дві мерз у сутіні, під мжичкою, доки відчинилися наступні двері, впустивши мене до будівлі. У приймальні я поклав у шухлядку, яка теж безгучно ковзала крізь стіну, посвідчення і мобільний телефон. Чекав, доки мене проведуть до Ґудвіка. У тюрмі ніхто нікуди не поспішає — тут свій час, свій ритм.

Коли мене завели до кімнати для відвідувачів, Ганс Ґудвік вже чекав там. Я подав руку. Потиск його долоні був слабкий і в'ялий.

— Як справи, Гансе? — запитав я звично, навіть не вдумуючись у суть запитання. Замість відповіді — звичне знизування плечима.

— Я живий.

Розмова не клеїлася. Я розповів йому про хід провадження, він мовчки слухав, ніяк не коментуючи тих окрушин інформації, з якими я прийшов. Імені Ніни Гаґен я не називав, відчував, що нічого конкретного, пов'язаного з нею не маю.

— Що там з клейкою стрічкою і плямою крові в торбі? — запитав Ганс.

— А що з ними мало б бути?

— Як вони опинилися у моєму льосі?

— Хтось їх там поклав.

— Добре, але хто? І чому в моєму домі?

— Я не знаю, хто, Гансе. Хто б це не був, він підкинув докази з наміром перекласти вину на вас, бо дуже логічно запідозрити в злочині саме вас. Ви мали найкращий у світі мотив для вбивства Альвіна.

— Мене засудять, правда?

— Можуть засудити, — не було резону заперечувати очевидне. — Як ви тут почуваєтесь? До лікаря вас водили? — я питав здебільшого для того, щоб перевести розмову в інше річище.

— Нормально. Мені дали піґулки від безсоння. І ще якісь від… нервів.

Зі свого великого досвіду я знав, як ізоляція в камері ламає людей, а нерви Ганса Ґудвіка ще задовго до тюрми поторочилися на ниття.

— Принаймні вам дозволено відвідини. Бачитись з Ірене — велика полегша для вас.

Чоловік мовчки дивився на мене.

— Вона ж приходила сюди?

— Ні.

— Але… заборону відвідин скасували ще кілька тижнів тому!

— Вона не хоче.

Я почувався спантеличено, і він помітив це з виразу мого обличчя.

— Ірене… вона не зовсім така, як усі. Має свої проблеми… — я мовчав, а він додав: — Вона терпіти не може подібних закладів, боїться замкненого простору.

— Звідки така боязнь?

Ганс ніби кинувся захищати дружину.

— Вона… коли я її зустрів, Ірене була ще зовсім юна. Вона мала важке дитинство. Я піклувався про неї. Вона росла без батьків… у дитячому будинку. Це погано вплинуло на її психіку. Коли народилася Майя, стало ліпше, але… — Ганс похитав головою і замовк.

— Я цього не знав… — мовив я. — Може, хтось інший може вас провідувати, скажімо, ваш брат чи ще хтось? Я зателефоную від вашого імені, якщо треба.

— Це не так вже й важливо, — відмахнувся Ганс.

По його очах було видно, що він за тисячі миль звідси, десь серед своїх думок.

Я таки зателефонував до брата. Тепер він сидів у моєму кабінеті. Брат Ганса Ґудвіка називався Нільс, був невисокого зросту, опецькуватий і дуже метушливий. Його звичка раз у раз поглядати на годинника під час розмови неймовірно дратувала мене. Без угаву дзвонив його мобільний телефон, він хапався за нього, відвертався на півоберта і говорив так швидко, ніби торохтів з кулемета. Зрештою, мені стало того досить.

— Шановний пане Ґудвік, чи не були б ви такі люб'язні й вимкнули свого телефона? Та ж неможливо розмовляти!

Чоловік обурено глянув на мене, пробурмотів, що має важливі оборудки, які мусить припильнувати, але мобільного вимкнув.

— Ідеться все ж таки про долю вашого брата, — сказав я, спробувавши в такий спосіб пом'якшити його злість.

Нільс Ґудвік міцно зціпив щелепи й почервонів, як буряк. Видно, сприйняв мої слова за критику своєї поведінки.

— Я чудово розумію, — процідив він. — Тільки не розумію, чим можу допомогти.

— Ви можете допомогти двома способами. По-перше, розповісти мені про Ганса, а, по-друге, провідати Ганса у в'язниці. Він цього дуже потребує.

Його допомога виявилось мізерною. Він майже не підтримував стосунків з братом ні до, ні після загибелі Майї.

— Ви були недругами? — запитав я.

— Та ні, — замислено похитав головою чоловік. — Ганс і я добре ладнали між собою. Справа в… ній.

— Ірене?

— Так. Вона… вона трохи схибнута. Дах їй зривало від найменшої дрібниці. А коли ми зустрічалися… колись давно… вона завжди пильнувала, аби, бува, не трапилось якоїсь несправедливості. Вважала, що ми обділяємо увагою своїх дітей. Майя…. Та ніколи не вчинила б нічого поганого, її вічно жаліли, завжди треба було зважати на її забаганки. Зрештою, моїй дружині набридло.

— А що Ганс на те? Він підтримував Ірене?

— Ні… Коли вимагав чогось від Майї чи старався ставитись до неї об'єктивно, Ірене лютувала, — Нільс похитав головою. — Та Ірене неможлива особа…

— Наскільки мені відомо, вона прожила нелегке життя.

— То правда, нелегке. Дитячий будинок… До того ж, вона там зазнала чи то нападу, чи чогось іще.

— Я про таке не чув, — здивовано мовив я.

— Еге ж, Ганс мені розповідав, але Ірене не знає, що я знаю… їй не сподобалось би. Шкода її, я розумію, але годі зарадити… — Нільс похмуро глянув на мене. — Гадаю, Гансові нелегко жилося з нею. Я йому прямо сказав, що Ірене потрібна психіатрична допомога.

— Він з вами погодився?

Короткий сміх замість відповіді.

— Виявляється, на той момент вона вже кілька років як відвідувала психіатра. Якщо вірити Гансові.

Я не відразу відважився запитати:

— А після смерті Майї… ви бачилися з ними? Ситуація ж була… неординарна.

— Я хотів, але Ганс… він був такий пригнічений… Я не знав, що казати чи як повестися… їх обох зламала смерть дитини.

— Можливо, їм розрадою стала б проста ваша присутність, — сказав я.

Чоловік смикнувся, ніби я поранив його словом.

— Де знаття, що добре, а що — зле. Ситуація ж не буденна. Я не знав… — він змахнув рукою, і стільки відчаю було в тому жесті. — Я… люблю Ганса, але в нашій родині не прийнято говорити про почуття.

— Хай там як, він вас потребує, — наполягав я. — Ірене його не провідує, вона погано почувається у тюремних стінах.

— Я поїду до нього, — пообіцяв Нільс.

Нільс Ґудвік не надто допоміг у просуванні справи. Коли він пішов, я ще довго сидів і думав про Ірене. Як багато вона від мене приховала. Вона казала про візити до психолога, але в мене склалося враження, що вона почала відвідувати лікаря після вбивства Майї. Ніби й не збрехала, однак не все розповіла. Може, воно й не дивно. Жінка мала важке дитинство, до неї жорстоко ставилися в дитбудинку, а зі свого адвокатського досвіду я знаю, що жертви насильства дуже неохоче розповідають про свої страждання.

Розділ 34

Коли Сюнне зазирнула з-за дверей до мого кабінету й поцікавилася, чи не заважатиме, я здогадався — вона щось розкопала. Нетерплячка промовляла в кожному її русі, вчувалася у ледь стримуваному, збудженому голосі.

— Звісно, не заважатимеш. Заходь!

Сюнне поклала на мій стіл стос аркушів і документів, але, розповідаючи, в нотатки не зазирала.

— Перш ніж осісти тут, Ніна Гаґен жила ще в чотирьох регіонах, окрім Осло, — Галлінґдал, Нур-Трьоннелаґ, Еґерсунн і Сьорланн. Усюди працювала медсестрою, у пансіонатах для літніх людей або в лікарнях.

Я кивнув.

— Одержати інформацію про нерозкриті убивства чи зникнення було легко. Управління поліцїї має всі звіти. Не так багато злочинів трапляється у нашій країні. Більшість убивств розкриваються.

— Це я знаю.

— Гаразд. В Еґерсунні я нічого не знайшла.

— Але…

— У Сьорланні було одне нерозкрите вбивство в період, який нас цікавить. За кілька місяців до переїзду звідти Ніни Гаґен було знайдено тіло молодої жінки.

— Як її убили?

— Ножем.

— А що в інших місцях?

— Галлінґдал, теж жінка, теж убита ножем. Трохи старша цього разу — двадцять п'ять років. Те ж саме, що в Сьорланні — за кілька місяців Ніна Гаґен виїхала звідти.

Я чекав, відчував, як починає розганятися пульс.

— У Трьоннелазі я нічого не знайшла, — вела далі Сюнне. — Жодних нерозкритих справ за актуальний період. Однак я зателефонувала туди і покопирсалася трохи глибше. Таки була справа… зовсім мала дівчинка…

— Ну?!..

— Вона зникла. Її знайшли через півроку на пустищі, але на той момент від неї майже нічого не залишилося, — Сюнне наморщила носа. — Вона пролежала просто неба… сам розумієш. Неможливо встановити причину смерті. Коли це сталося, рясно дощило. А зникло дівча за шість тижнів до від'їзду Ніни Гаґен.

Ми переглянулися.

— Укладається схема, правда, Сюнне?

Сюнне кивнула.

— І це ще не все. Я розмовляла зі слідчими. І навіть з родичами дівчат. Питала про Ніну Гаґен, чи знайоме комусь ім'я…

Я вражено глянув на неї.

— Як… як ти їм пояснювала?

— Казала, що досліджую нерозкриті справи. Родини охоче зі мною спілкувалися. Усім здавалося, що поліція зробила недостатньо. І це природно. Ми вели довгі бесіди, а Ніну Гаґен я згадувала тільки мимохідь, ніби випадково. Мовляв, знала колись таку, цікаво, чи жила вона тоді в тій місцині… Ну, ти розумієш, — якось невизначено змахнула вона рукою.

— І?..

— Бінґо! В усіх трьох випадках її знали. З першою жертвою вона була колегою по роботі. У Галлінґдалі — сусідкою. У Трьоннелазі… Ніна Гаґен була подружкою сестри покійної.

У кабінеті стало тихо. Я міркував над словами Сюнне.

— То ж маленькі селища, так?

— Еге ж. Я теж про це подумала, Мікаелю. Усі всіх знають. Але… збіги… існує межа випадковостям. Це… — Сюнне на мить стала безпорадною, розгубленою. — … страшно. Ось як раптом, купаючись, помітиш щось у глибині, під поверхнею води, щось гидке й небезпечне, про існування чого там навіть не здогадувався…

Голос Сюнне малів, завмирав, ніби вона не знала, як висловити свої почування. У кабінеті було тепло, але на секунду я відчув повів холоду; руки вкрилися гусячою шкірою. Я дуже добре знав, що вона мала на увазі.

— Отут, — Сюнне простягнула мені аркуші паперу, — я все записала у вигляді нотаток і доклала кілька газетних вирізок. І світлин. Роздобула фото всіх трьох дівчат.

— Добре! Чудова робота!

Сюнне пішла, а я довго розглядав фотографії. Три звичайні, пересічні жінки, різного віку, несхожі зовні. Жодної, на перший погляд, спільної риси. Хіба одна: усі вони знали Ніну Гаґен і всі троє були мертві.

Розділ 35

Голова поволі закипала тягучим болем, отим, що затаюється під чолом і лиш чекає слушної нагоди розквітнути буйним цвітом. В очі немов піску хтось понасипав. Я вже було запідозрив, чи не хворіти зібрався.

— Мусиш визначитися, Мікаелю, — сказала Сюнне. — Клопотання про виклик свідків треба було подати ще тиждень тому. Подавати Ніну Гаґен як свідка чи не подавати?

Я роздратовано подивився на неї, хоч і знав, що дратуватися несправедливо і трохи по-дитячому. Біль моєї голови — не її вина.

— Так, подавай клопотання. Звісно, вона повинна свідчити.

— Гаразд, — Сюнне не йшла, переступала з ноги на ногу. — Що ти будеш… я маю на увазі, як ти уявляєш собі процедуру? Чого сподіваєшся досягти з її свідченнями в суді?

Біль наростав, роздратування — теж.

— Ще не зовсім уявляю.

Тон мій був сухий і стриманий, але Сюнне не помітила сигналу. Або не хотіла помічати.

— Ми надто мало на неї маємо… А те, що є… не зовсім стосується справи. Навіть якщо доведемо, що вона, можливо, убила когось, можливо, й не одного… ти ж не зумієш прив'язати її до вбивства Альвіна, правда ж? А саме це наша мета!

— Просто внеси її до списку свідків. А там побачимо.

Сюнне глянула на мене з ледь ображеною міною, стенула плечима й вийшла з кабінету.

Звичайно ж, вона мала рацію. Я навіть гадки не мав, з якого боку братися за Ніну Гаґен у суді, як довести її причетність до вбивства Альвіна. У ланцюжку бракувало однієї ланки, яка могла б неспростовно прикувати її до справи про вбивство Альвіна Му. Я встав і подався на пошуки піґулок від болю голови.

— Перепрошую, що прийшла без попередження — мовила Ірене Ґудвік.

Вона сиділа в моєму кабінеті, гарніше вбрана, ніж будь-коли раніше, — у спідниці й піджаку, але в темних сонячних окулярах, хоч надворі було хмарно. У кріслі для відвідувачів жінка здавалася маленькою і трохи пригніченою.

— Не біда, — відповів я. — Я сам мав би вам зателефонувати.

— Я лишень хотіла поцікавитися, як просувається справа. Чи є… чи є хоч якась надія, що Ганса виправдають? Я читаю газети… вони так пишуть, ніби його вже засудили.

— З газетами завжди таке. Не варто перейматися їхніми публікаціями.

— І все ж…

Ірене Ґудвік мала розгублений, безпомічний вигляд, і я відчув докори сумління, що замало комунікував з нею, замало інформував. Я розповів про Ніну Гаґен. Про свої здогади й про те, що вже зроблено. Коли закінчив оповідь, вона якийсь час мовчала.

— Ви підозрюєте, що вона могла вбити Альвіна?

— Дуже ймовірно.

— А Майю?

— Так, на мою думку, вона теж була причетна до вбивства Maйї.

— Але довести цього ви не можете?

— Поки що ні. Я працюю над доказами. Побачимо…

Ірене більше й слова не сказала. Її мовчання мене тривожило.

— Важливо, щоб про нашу розмову ніхто не знав. Розумієте. Ірене?

Жінка розсіяно кивнула.

— Так.

Я змінив тему.

— Наскільки я знаю, ви не провідуєте Ганса…

— Що?

— У в'язниці… Ви туди до нього не приходите.

— Hi.

— Може, зробіть таку спробу. Він потребує вас. Сидіти в камері дуже нелегко.

Але мої слова, здавалось, пройшли повз неї.

— Мені відомо про ваше непросте дитинство, що ви зростали в дитбудинку. Розумію, ж це було важко… знаю, яких випробувань ви зазнали, але ви потрібні Гансові.

Ірене стрепенулася.

— Звідки ви дізналися?

— Від Ганса, звісно. Ми розмовляли про…

Задумливість і замкнутість у собі вмить змінилися на неприховану лють. На щоках проступили палахкотливі червоні плями, голос ледь помітно тремтів, зраджуючи її збурений стан.

— Йому нічого розповідати!

— Ірене, я його адвокат, ми повинні говорити про…

— Ні! — її крик ударився в стіни. — Ні! Він не мав права розповідати. Вам не має до цього діла. Нікому до цього немає діла!

Я поступився, підняв руки й пообіцяв більше про її дитинство не згадувати. Виходячи з кабінету, Ірене все ще кипіла гнівом.

Розділ 36

Я раптом усвідомив, що чекав на неї, чекав хоч на якусь реакцію після виклику свідчити в суді. Однак минали дні, вона не озивалася, і я потроху заспокоївся: якщо не бажає приходити, то побачимося вже на самому суді. Тому я був зовсім не готовий до зустрічі з нею того дня.

— До вас якась Ніна Гаґен, — повідомила секретарка з рецепції. — Вона не має домовленості, але наполягає на розмові. Каже, що йдеться про одну кримінальну справу.

— Якщо вона зачекає десять хвилин, я її прийму, — сказав я.

Я раптом дуже рознервувався. Не знав, як обставити зустріч, що їй казати. Коли Ніна переступила поріг кабінету, мені пересохло в роті й спітніли долоні. Я кивнув їй замість привітання.

— Сідай, будь ласка. Чим можу служити?

Ніна проігнорувала запрошення сісти, стояла посеред кабінету. У її образі й сліду не було від тієї жінки, яку я зустрів у нічному клубі. Це була зовсім інша Ніна Гаґен, скромно, майже убого вбрана, без макіяжу й прикрас. Розумна, невимушена, впевнена. Її очі спокійно дивилися на мене.

— Я отримала листа, — заговорила вона. — Виклик для надання… свідчень у кримінальній справі.

— Правильно, — кивнув я.

— Кримінальна справа… проти Ганса Ґудвіка.

— Так.

— Не розумію, навіщо… Я не знаю ніякого Ганса Ґудвіка і нічого не знаю про цю справу.

Уся ця ситуація, уся розмова були абсурдними від початку й до кінця. Ані слова про те, що я їй казав під час нашої останньої зустрічі, ані слова про мої звинувачення. Ніби нічого того не було. Вона поводилася спокійно, ввічливо, трішки здивовано. Знову грала роль, а я відчував, як у мені розростається злість. Я й радий був злості, бо це краще, ніж марна нервозність.

— Можливо, ти його й не знаєш особисто, але добре знаєш, хто це. Хіба ні?

— Я читаю газети. Він батько… тієї, яку вбили.

— Майї. Її звали Майя.

Мовчання замість відповіді.

— І ти знаєш, у чому його підозрюють, так? — вів я далі. — У вбивстві Альвіна Му. А цього ти вже знала особисто.

Ніна Гаґен не мала наміру виходити з ролі.

— Ні, я його не знала, — так само спокійно сказала вона.

— Та облиш, Ніно! Ти свідчила…

— Так я була свідком в його справі, — урвала вона мене. — Я знаю, хто він, але оце й усе. Знайома з ним не була.

— Я тобі не вірю. Вважаю, ти знаєш… знала його ліпше за будь-кого.

Ніна зітхнула й сумирно глянула на мене.

— Знову ті самі абсурдні звинувачення, що й під час нашої останньої зустрічі? Направду, я подумала…

— Що ти подумала?

— Я вирішила, що ти заговорювався… Так напився, аж сам не тямив, що белькотів.

І далі незворушний, покірний спокій. Якщо це була акторська гра, то бездоганна. Раптом мені в душу закрався сумнів. Мої теорії ґрунтувалися на спекуляціях та припущеннях. Я нічого не знав напевно, не мав жодних неспростовних доказів. Але відмів геть сумніви, перехилився до неї через стіл.

— Ви з Альвіном обвели мене довкола пальця. А я не люблю, коли мене використовують й обманюють. Ви все спланували від самого початку — і вбивство, і алібі.

Ніна спроквола похитала головою.

— Повний абсурд. Повна дурня. Не розумію, звідки ти це взяв?

— Я ж тобі розповідав… Від Альвіна!

— Альвін мертвий. До того ж, він був не зовсім нормальний.

— Правда. Але це не все… Знайшлося чимало незвичайного в твоєму минулому, Ніно.

— Про що ти говориш?

— Про твоїх батьків. Їхню смерть.

— То була автокатастрофа.

— Ні, я розмовляв з твоїм братом. То не був нещасний випадок. Я знаю, що сталося насправді.

Нарешті якась реакція. Ледь помітний рум'янець розлився її обличчям.

— Ти не маєш права длубатися у моєму приватному житті. Ґустав… неадекватний. П'яниця-самітник.

— Можливо… Та все ж я вірю у його історію.

— Зате ніхто більше не повірить!

— Я не був би такий певний, Ніно! На тобі висить ще багато іншого…

Я погортав папери в своїй теці, вийняв фотографії трьох мертвих жінок, які для мене роздобула Сюнне, і виклав їх віялом на столі.

Ніна вже на мене не дивилася. Не відривала очей від столу, прикипіла поглядом до облич на світлинах — німих, усміхнених.

— Упізнаєш їх, Ніно? Твої колишні знайомі?

Щось з нею сталося. Червоні плями зникли зі щік, вона побіліла, мов стіна. Нарешті відірвалася від фотографій, глянула на мене з затаєною думкою на дні очей. Щось там ворухнулося. Ніби з глибини визирнула справжня Ніна Гаґен. Зміряла мене з голови до ніг. Оцінила.

Колись давно, ще дитиною, я побував з батьком у зоопарку Гамбурга. Найбільше радів левам, але з ними нічого не відбувалося, вони просто лежали й спали, апатичні, розімлілі на літній спеці, іноді ліниво похитували хвостами. Я був розчарований, сподівався ж побачити грізних диких звірів. Я перехилився через парапет лев'ячої ями й гукнув до них. Майже жодної реакції, тільки один старий лев розплющив очі й глянув на мене, але цього було достатньо. Холодний, лютий, позбавлений співчуття погляд ще довгі місяці переслідував мене в нічних жахіттях. Лев дивився на мене, як на здобич…

Погляд Ніни Гаґен теж був поглядом хижака, він пронизав мене до кісток.

— Ти не мав права цього робити, — голос Ніни теж змінився, стишився.

— Я маю право на все, що завгодно. Побачимося в суді, — мені раптом страшенно захотілося випровадити її геть, спекатися.

— На твоєму місці я цього не робила б.

— Погрожуєш? — гостро запитав я. — Ти мені погрожуєш?

Вона не відповіла, рушила до дверей; від порога обернулася і сказала:

— І ще одне, Бренне.

— Слухаю?

— Бабисько, яке ти приставив назирати за мною… Забери її геть. Інакше я за себе не ручаюся.

— Що?! — скрикнув я, але вона вже зачинила за собою двері.

Я аж упрів, мною трусило. Не можу нічим пояснити того нападу страху, бо Ніна не сказала й не зробила нічого особливого, але вона мене налякала.

Я переповів Карі розмову з Ніною Гаґен. Вона мовчки вислухала мене, не перебиваючи.

— Що тепер думаєш, Мікаелю? Вона здатна виконати погрозу?

Я повагався мить.

— Ні… сподіваюся… Я її налякав.

— Як це тобі допоможе?

— У судах різне трапляється. Думаєш собі, що підготований свідок… який знає, що будуть важкі запитання, краще впорається зі своїм завданням. Ну, бо готовий… Але так буває не завжди. Іноді трапляється усе навпаки. Свідкові страшно, він боїться, що зринуть якісь факти, боїться незручних запитань, а тому почувається скуто, нервується, займає оборону. Відмовляється відповідати або ж стає агресивним і вибовкує зайве.

— Сподіваєшся, саме так станеться з Ніною Гаґен?

Я підвівся з стільця, збуджено заходив кухнею.

— Не знаю… Сподіваюся. Можливо… Вона не знає, що я знаю насправді.

Карі замислилася.

— Так, не знає, але й ти знаєш не так вже й багато. Тобі бракує вагомих доказів, правда?

— Бракує. І це ще не все. Щось таке дивне сказала вона насамкінець.

— Що саме?

— Звинуватила, ніби я за нею шпигую. Ніби приставив до неї жінку, яка чергує під її будинком.

Карі глянула на мене.

— А ти цього не робив?

— Ні! Звісно, ні!

— Може, вона параноїк? Ніна ж не зовсім ментально адекватна.

— Гм… Можливо…

І враз мене протяла несподівана думка. Я завмер посеред кухні, мов укопаний, і голосно вилаявся. Карі отетеріло глянула на мене.

— Мені треба пройтися, — сказав я.

— Куди?

— Потім поясню!

Розділ 37

З неба лило так, що довелося увімкнути на повну потужність склоочисники. Щітки шалено миготіли на лобовому склі, і все ж я мусив їхати дуже обережно. Нечисленні перехожі здавалися невиразними тінями на тлі суцільної дощової завіси й темряви; хвилі води з-під коліс зустрічних автомобілів накочувалися прибоєм у світлі моїх фар.

Я залишив авто за сотню метрів від будинку Ніни Гаґен. Підняв комір плаща і рушив вулицею. Навколо було темно й безлюдно. За двадцять секунд я промок наскрізь; дощівка скрапувала з волосся, стікала обличчям, я відчував, як вологість просочується через тонку тканину плаща на плечі.

Авто стояло навпроти воріт садиби Ніни Гаґен, по інший бік вулиці, як я і боявся. Зелений рено універсал, з вимкненими фарами; запотілі шибки зраджували чиюсь присутність усередині.

Я сторожко підійшов до авта з боку пасажирського сидіння, натиснув клямку й відчинив дверцята. Ірене Ґудвік здригнулася, повернула до мене голову, на обличчі — переляк і лють водночас.

— Привіт, Ірене!

Жінка оніміло дивилася на мене, але страх поволі відступав.

— Злякалися, що це Ніна вас застукала? — запитав я. — А таке цілком можливе.

Ірене мовчала.

— Гадаю, це погана ідея, Ірене! Повертайтеся ліпше додому.

На її обличчі вималювалась ображена затятість, наче в маленької дитини, яку застали в момент, коли вона робила збитки.

— Їдьте додому, Ірене, — наполіг я. — А я — за вами. Нам треба поговорити.

Нарешті жінка ворухнулася, кивнула головою. Я стояв, доки вона маневрувала, виїжджаючи з місця стоянки. Повернувшись, щоб йти до свого авта, я кинув оком на будинок Ніни Гаґен. Не можу сказати напевно, але мені здалося, ніби гойднулися штори на вікні другого поверху. Ніби хтось стояв там у темряві й виглядав надвір.

Ми пили чай, дуже міцний і дуже солоджений. Ірене дала мені рушника висушити волосся. Плащ парував на радіаторі опалення. Я відчував, як у мені наростає гнів.

— Про що ви думали, Ірене? Чого, на Бога, добивалися? — повторив я вже вчетверте, а вона вчетверте мовчки дивилася на мене.

— Ірене… Ви повинні зрозуміти…

— Вона вбила мою доньку, — раптом озвалася жінка.

— Можливо.

— Можливо? Це ж ви сказали, що вона!

— Правда, я так сказав. І мені здається, що я маю рацію. Я впевнений, що так воно й було. Але поки ще не можу цього довести.

— Вона вбивця.

Я зітхнув.

— Гаразд… я теж так думаю. Але що з того? Який сенс стояти перед її будинком ніч у ніч? Чого ви сподіваєтесь цим досягти?

— Вона не повинна відкрутитися.

— Ні, не повинна. Проте не в такий спосіб. Залиште це мені.

— Що ви зробите?

— Викличу її до суду, — сказав я з такою бравадою в голосі, якої насправді не відчував. — Я потроху збираю проти неї докази.

Ірене Ґудвік недовірливо глянула на мене.

— І це щось змінить?

— Сподіваюся… Та навіть якщо мені не пощастить, я замельдую її поліції, передам поліції все, що маю на неї. Урешті-решт, її таки покарають.

— Не вірю я у справедливе судочинство. Не довіряю системі…

— Чому?

— Самі ж бачили, як було з Альвіном. До того ж…

— Що — до того ж?

— Нічого.

Я пив чай, позираючи на жінку, що сиділа за столом навпроти мене. Її обличчя, мов цупка маска з уже знайомою впертою складкою навколо рота. Тиснути на неї — марна справа.

— Ваше чергування під її вікнами однаково не допоможе. Я хочу, щоб ви перестали шпигувати й залишили Ніну Гаґен мені. Ви не допомагаєте, а навпаки, перешкоджаєте. Прошу вас, послухайтесь доброї поради і дайте мені шанс виконати свою роботу. Обіцяєте?

Легкий кивок голови, майже непомітний.

— І ще одне, Ірене. Ніна Гаґен убивця. Маю підстави думати, що вбила багатьох. Вона небезпечна й відчуває, як її заганяють у пастку. Дуже не хотів би, щоб з вами щось сталося…

Я не знав, чи чує вона мене. Ірене замкнулася, здавалося, прислухається до чогось у собі, чутного тільки їй.

— Ірене! Усе гаразд? Ми домовилися?

— Так, — тихо відповіла вона. — Усе гаразд…

Розділ 38

Карі доклала купу зусиль, та, видно, недостатньо, щоб врятувати вечерю.

— Що з вами обома нині діється? — запитала вона. — Копирсаєтесь у тарілці, відповідаєте мені казна-що, ніби з місяця звалилися… Якась біда трапилася? Щось від мене приховуєте?

Батько ніяково усміхнувся.

— Ні-ні, аж ніяк! Вечеря неперевершена! Чудова… Так приємно скуштувати хоч раз за тривалий час справжньої домашньої їжі. Просто… я постарів. Апетит уже не той, що колись.

— Вас погано годують? — стурбувалася Карі.

— Непогано, але ж ти знаєш… масове приготування страв… Чого ж тут сподіватися?

— Вибач, — сказав я. — Голова забита роботою. Але я зараз виправлюся. Кави?

Доки кавоварка поволі витискала каву, я думав, що Карі має рацію. Батько глухо мовчав. Майже, як у давні часи, коли я ще був малим: мовчазні обіди, мовчазні вечері, коли батько сидів за столом із замкнутим виразом на обличчі, з відсутнім поглядом, занурений у свої думки. Скупі відповіді на мої запитання чи зауваження. Я звик… Поступово мовчання поміж нами стало природнім. Мовчимо, то й мовчимо.

Останніми роками відбулися зміни. Щось у ньому розтануло. Ніби невидимі стіни в його єстві поволі руйнувалися часом, і людина, замурована в них, змогла вийти на волю, змогла знову повернутися у світ. А може, то заслуга Карі, її щирість і сміх. Може, саме вона спонукала нас зрозуміти, що мовчання роз'єднує. Для неї трапезування у тиші було неприємним і незручним. Приперті до стіни її очікуваннями, нам довелося поламати свої звички, і раптом ми заговорили майже про все. Майже… Але не сьогодні. Сьогодні наче повернулися старі часи — не з моєї вини.

Я подав каву, розпалив коминок. Карі зателефонувала котрась із подруг, і вона вийшла поговорити до іншої кімнати. Ми чули її голос, інтонації, сміх, але не розбирали слів.

— Вона завжди така радісна щебетуха, — усміхнувся батько.

— Мабуть, так. Здебільшого…

— Еге ж…

Батько знову замовк. Згодом я запитав:

— Щось тобі дошкуляє? Карі має рацію, ти сьогодні зовсім притих.

— Ти — теж, Мікаелю.

— Але я знаю причину свого настрою. Моя нинішня робота, думки товчуться у голові, мов шалені. А от, чого мовчиш ти, я не знаю.

— Ну, можна ж помовчати час до часу, — я вловив у його голосі бурчливі нотки, добре знайомі з давніх-давен, чіткий сигнал, аби йому дали спокій.

Я тільки пересмикнув плечима.

— Звісно, можна, — відповів я, підкладаючи цурпалок у вогонь.

Ми ще трохи посиділи, дивлячись на полум'я, аж раптом батько сказав:

— Я починаю забувати.

— Це ти про що?

— Я забуваю. Забуваю речі, які мав би пам'ятати.

— Ми всі іноді забуваємося.

Батько насупився.

— Не придурюйся, Мікаелю. Я ще не зовсім дурень. Суть у тому… Останніми місяцями я почав помічати, як забуваю очевидні речі. Імена. Мені розповідають про якісь події, а я не пригадую, ніби вони стерлися з пам'яті, — батько замовк, а тоді заговорив знову: — Якось я вибрався до міста, до банку — як завжди, зайшов випити кави в цукерню поблизу суду. Ну, ти ж знаєш…

Я кивнув. Кілька разів зустрічав там його вранці.

— Але цього разу… я раптом не впізнав, де я. Тобто впізнав, але забув, як дістатися туди, куди мені треба.

— І що ти зробив?

— Повернув назад, знайшов автобусну зупинку й поїхав додому.

Я не знав, що казати. Його очі враз наповнилися слізьми.

— Я ненавиджу цей стан, Мікаелю. Така… така безпорадність. Наче світ зникає… Я хотів би… покинути цей світ гідно — раз, і немає! Не зникати поступово, не розсотуватися у небутті.

— Тату, нема жодної певності, що… це могла бути й випадковість, — спробував я його заспокоїти, але батько тільки відмахнувся рукою від моїх слів. — Сьогодні я збирався до вас і зненацька похопився, що не пригадую, як звати твою співмешканку, твою кохану.

— Карі?

— Так… Я пам'ятав, яка вона на вигляд, її усмішку — усе, а ім'я забув. Згадав тільки тоді, коли її побачив, — я мовчав, а батько говорив далі: — Отаке воно… А далі буде тільки гірше. Я боюся стати тобі тягарем, Мікаелю.

Я похитав головою, однак потрібних слів не знайшов. Батько ввійшов у старість. Так, інколи мені думалося про те, що невдовзі я можу його втратити, що він може померти, але ж не в такий спосіб, не поступовим згасанням. У моїй душі враз зазяяла пустка, відчуття осамотненості, знайоме з дитинства, — ніби світ надто великий для мене.

Батькова усмішка була гіркою, але ж усмішкою!

— А може коньяку до кави? Є багато способів забутися, коньяк — найкращий…

Коли батько ввечері пішов додому, я переповів Карі нашу розмову. Вона лише кивнула й сказала, що помічала за ним провали в пам'яті останні півроку. Я ошелешено глянув на неї, а вона усміхнулася і дорікнула, що я здебільшого неуважний до людей навколо себе.

— Може, й неуважний… Але це жахливо. Я не знаю, що з цим робити.

— Ти тут нічим не зарадиш, Мікаелю. Таке життя…

Трохи згодом, уже в ліжку, пригорнувшись до мене, Карі запитала:

— Думаєш про батька?

— Так.

— Усе не так погано. Моя бабуся — вона вже померла — теж таким страждала. Старече слабоумство.

— Dementia.

— OK. Хай буде dementia. Отож бабуся її мала. Та попри все з нею було так мило й затишно. Я дуже її любила, любила посидіти з нею, погомоніти, хоча вона плуталася у словах і часто забувалася. Це аж ніяк не катастрофа, Мікаелю!

— Мабуть, твоя правда. Треба лише звикнути до цього.

Але в душі я не мав певності, що звикну. У моїй душі жив маленький хлопчик, який боявся залишитися сам на світі.

Розділ 39

Наступними днями я з головою потонув у справі. Вивчав документи, доки літери починали мерехтіти перед очима; знову й знову перечитував стоси паперів, вишукуючи прогалини в слідстві — запитання без відповіді; вони завжди трапляються, сховані від замуленого ока слідчого. Оце і є територія адвоката: докази, які не цілком стикуються і створюють простір для сумнівів, нових запитань, дають можливість заплутати свідка. З матеріалів провадження мало що можна було витягнути. Після кожного перетрушування тек, справа видавалася мені ще безнадійнішою і ще більш безпрограшною для прокурора.

Сюнне працювала з психологом, який мав би свідчити в суді, наскільки Ганс Ґудвік міг бути неосудним на момент ймовірного убивства. Сюнне була бліда від утоми, спітніла й безсила, коли я розпитував її, як просувається робота.

— Погано, — сказала вона. — Що ж це за люди, ті психологи? Від нього нічого путнього не доб'єшся. Суцільна стіна слів… Іншомовних…

— Вони, як юристи, — відповів я. — Тримайся! Побачимо, чого зумієш досягнути.

— А в тебе як? Знайшов щось на Ніну Гаґен?

— Не питай!

То були безкінечні дні й пізні вечори в конторі. Дні ставали довшими, вечори світлішими, та однаково я приходив до праці затемна і затемна повертався додому.

Одного такого вечора зателефонувала Карі.

— Це — Карі, — сказала вона в слухавку. — Твоя кохана. Ти ще мене пам'ятаєш?

— Трохи, — усміхнувся я.

— Є якісь успіхи?

— Я знаю справу вздовж і впоперек, вшир і вглиб. Але не бачу шляхів, як її виграти.

— Сподіваєшся на якісний прорив? Я маю на увазі, саме нині?

— Та де там!

— Тоді я пропоную тобі негайно повертатися додому. Останнім часом мені сняться еротичні сни з чужими чоловіками.

— Що за вигадки?

— Я тебе так рідко бачу, Мікаелю, — засміялася Карі, — що ти цілком можеш виступити в ролі чужака-коханця. Я купила пляшку вина, приготую вечерю. До того ж, шалено хочу полюбитися з тобою. Приходь додому!

— Гаразд, — відповів я. — Уже йду!

Надворі було холодно. Один з тих періодів, які настають після зими: холодні, сухі дні, коли забруднене повітря нависає, немов покришка каструлі, над містом, а бліде сонце здається далеким за морозяним туманом і хмарами відпрацьованих автомобільних газів. Я вийшов у ніч, одягнений в плетену шапку і рукавиці, ішов вулицею, піднявши комір плаща й нахиливши вперед голову. У світлі фар подих з рота здавався білою парою. Я думав про Карі. Раптом дуже захотілося її. Згадав, як давно ми не кохалися. Кілька тижнів. Надто довго…

Я звернув з головної дороги й сягнистим кроком рушив догори вуличкою, до свого будинку. Трохи спітнів від швидкої ходи й тішився, що скоро буду вдома. Я побачив їх, коли вже було надто пізно.

Власне кажучи, я їх зовсім не бачив. Просто тіні відділилися від інших тіней навколо. Я не встиг зреагувати, як відчув важкий удар під дих. Мені перехопило дихання, я скорчився, обхопивши себе руками й надсадно хапаючи ротом повітря. Наступний удар припав на поперек. Потім я вже не міг рахувати, відчував тільки частоту й блискавичність ударів. Здавалося, вони сипалися з усіх боків. Я упав на землю. Лежав щокою до холодного асфальту, не до кінця усвідомлюючи, як усе сталося. На мить, на кілька секунд, стало тихо, і я почув тільки власне, з присвистом дихання, коли розпачливо намагався набрати в легені повітря.

Перший удар ногою поцілив з глухим, моторошним звуком у плече. Я скоцюрбився у позі ембріона, прикрив голову долонями, а обличчя — ліктями, щоб хоч якось захиститися. Ще удар, і ще. У спину. По ногах. Важкий чобіт поцілив у коліно, біль пронизав усе тіло, і я вперше закричав, з грудей вирвався хрипкий, оскаженілий рик. А з криком накотився страх. Ніби шок паралізував мене, заціпив уста; ніби я фіксував усе, що діється, десь збоку, ніби все відбувається не зі мною. І тільки звук власного голосу вивів мене зі ступору, а тоді скувало страхом. Я не мав сумніву — мене вбивають.

Жахіття не закінчувалося. Я більше не відчував болю за кожним ударом, біль був усюди, невгамовний, безперервний. Їх було двоє, у якийсь момент я зрозумів, що їх двоє. Я чув їхнє дихання, цокіт чобіт до асфальту. За якийсь час до мене дійшло, що вони не били в голову, тільки по тілу. Стало трохи легше. Я вже знав, що житиму.

Удари ногами порідшали й послабшали, наче закінчувався завод пружини в старому годиннику. Під кінець копали без ажіотажу, мов за інерцією; нападники, здавалось, втратили запал та інтерес. Я усе ще лежав скоцюрблений, усе ще прикривав голову руками. Темна тінь схилилася наді мною. Краєм ока я бачив невиразні обриси голови, поголеної або дуже коротко стриженої; відчував запах з рота — нікотину й гнилих зубів. Голос низький і хрипкий.

— Це тобі невеличке вітання, адвокате. Від однієї дами, якій ти став поперек горла. Вона не хоче, щоб ти її діставав…

Я вже десь чув цей голос, і постать видалась мені знайомою.

— Наступного разу буде гірше!

Останній копняк, мовби ніж у нирку, і вони розчинилися у пітьмі.

Очі Карі були великі від переляку, коли я, похитуючись, зігнувшись у три погибелі, мов безлітній старець, у плащі з налиплою грязюкою і торішнім листям, ввалився до хати. Не знаю, який вигляд мало моє обличчя. Говорив я крізь стиснуті зуби, щоб не завити від болю.

Хоч як протестував, але вже за чверть години я опинився у лікарні швидкої допомоги. Сидів лантухом на стільці, бачив через прозору стіну, як гнівно жестикулює Карі — вона була дуже розлючена. Мабуть, її лють подіяла, бо вже за п'ять хвилин мене поклали на тапчан, обмацали й оглянули.

А за годину я лежав у своєму ліжку вдома. Нічого не зламали. Можливо, тріснули два ребра. Ніяких, на думку лікарів, пошкоджень внутрішніх органів. Порадили викликати швидку, якщо стане гірше, а, тим часом, насипали мені жменю знеболювальних піґулок і підбадьорливо поплескали по плечі. Два баралгіни форте не надто допомогли. Карі сиділа на краю ліжка, зла і стривожена водночас, та це не заважало їй гладити мені чоло, торкатися мене й щохвилини запитувати, як я почуваюся.

— Препогано, — відповідав я. — Але заспокойся, я житиму.

А тоді запала темрява й сон без сновидінь.

Я пролежав у ліжку два дні. Третього дня встав. На мені не було місця, яке не боліло б. Я шкутильгав і не міг підняти правої руки. Я стояв під душем, доки з бойлера не витекла вся гаряча вода. Придивився до себе в дзеркалі. Сині й жовті синці по всьому тілу, подекуди — червоні гематоми. Я одягнувся. Намордувався, натягуючи через голову футболку й светр, але, зрештою, дав собі раду. І вийшов здому.

Розділ 40

Пошуки в кабінеті зайняли п'ять хвилин. Я поклав теку до портфеля і вийшов на дощ.

Хода завдавала болю: від кожного кроку шпигало в коліні, я кульгав, ступав, згорбившись, як старий дід. Боліли ребра. На щастя, йти було недалеко.

Я відразу знайшов потрібну адресу — вузька чотириповерхова кам'яниця. На дверях ніякої вивіски, зате в коридорі висіла табличка з назвами фірм. «Бахус АТ» розташовувався на третьому поверсі. Я поїхав ліфтом.

У приймальні сиділа юна дівчина й, здавалось, нудьгувала. Я усміхнувся їй.

— Привіт! Клюґе в себе?

— Так, але він зайнятий. Як вас…

Праворуч від секретарки виднілися двері без таблички. Я рушив просто до них і рвучко відчинив.

— Агов! — гукнула мені вслід секретарка. — Ви не можете просто так… — але я вже зачинив двері за собою і не почув кінця фрази.

То був великий кабінет, світлий і просторий, однак доволі скромно обставлений. Меблі здавалися тут випадковим нагромадженням. Фред Клюґе сидів за письмовим столом. Він приголомшено й трохи роздратовано дивився на мене.

— Якого дідька…

— Привіт, Клюґе! — урвав я його.

— Бренне? Може, варто стукати, перш ніж увійти?

Я не бачив його від того вечора в клубі, де зустрів їх удвох з Ніною Гаґен. Тоді він був п'яний і агресивний. Тепер сидів тверезий, однак з почервонілими очима й неголений. Мабуть, напередодні пізно повернувся додому.

— Довго засидівся учора?

Клюґе мовчки витріщався на мене. Майже красень, проте з надто низьким чолом і надто широкими щелепами, які надавали йому агресивного вигляду — ніби він вічно сердитий. Може, так воно й було.

— Чого ти хочеш?

Двері за моєю спиною прочинилися, секретарка просунула в отвір голову.

— Вибач, Фреде! Він просто увірвався…

Навіть не глянувши в той бік, Клюґе махнув дівчині, щоб не заважала.

— Усе гаразд.

Він не запропонував мені сісти, але я сів, не чекаючи на запрошення.

— Чого тобі треба, Бренне? — повторив він запитання.

— Мене побили кілька днів тому.

— Овва! Багато покидьків тиняється містом… Треба краще пильнуватися! — у його очах зблиснув єхидний вогник, майже непомітний.

— Їх було двоє. Вони напали на мене перед самісіньким моїм домом, — Клюґе промовчав, тому я повів далі: — Побивши мене на квасне ябко, вони пригрозили мені. Веліли триматися далі від одній конкретної жінки.

Фред Клюґе відхилився на спинку стільця, намагався прибрати спокійного вигляду, начеб йому нудно, але я помітив, як вип'ялися його жовна, а вказівний палець нервово тарабанив по підлокітнику.

— 1 чому це мало б мене зацікавити? — запитав він.

— Я упізнав одного з нападників. Захищав його колись у суді. Якщо не помиляюся, тоді його теж виправдали. Який невдячний чоловік!

— То заяви на нього в поліцію! — порадив Клюґе, але я проігнорував його пораду.

— Його звати Ронні Ольсен, він працює на тебе. І я знаю, про яку жінку йшлося. Ніна Гаґен. Вона твоя коханка. Не так важко скласти разом два і два, Клюґе.

Фред побагровів на обличчі. Він належав до тих людей, які інстинктивно реагують на погрози спалахом люті.

— Забирайся геть, Бренне! Йди в поліцію зі своїми вигадками, якщо хочеш. А я не збираюся вислуховувати тут дурню.

— Зараз піду собі, але спершу ти мене таки вислухаєш, — я говорив рівним, спокійним тоном, підняв руку й змусив його знову сісти. — Я не заявлятиму в поліцію. Твоя правда, я не маю доказів, що саме ти стоїш за побиттям. Мені ж особисто такі докази й не потрібні. Я знаю, що їх послав ти, і це мені не подобається.

Клюґе розтулив рота щось заперечувати.

— Зажди, спершу дослухай до кінця. Я тебе добре знаю, трохи знаю, чим ти займаєшся, які маєш контакти, з людьми якого штибу водишся. Але навряд чи ти знаєш мене. А якщо навіть знаєш, то ніколи серйозно над цим не задумувався.

— Що ти маєш на увазі?

— Я адвокат. Уже багато років практикую у цьому місті. Я теж маю контакти. Не того сорту, що ти, і все ж. Скільки пабів і ресторанів у твоїй власності? П'ять?

— Сім.

— Чудово. А тепер подумай, хто мої знайомі, з ким я працюю, ходжу до клубів, з ким колись вчився. Згадай, хто керує санітарно-гігієнічною службою. Усі вони юристи. Це моє коло знайомств. Те саме з поліцією. Я маю там друзів ще з часів навчання в університеті. Це — мій світ, Клюґе. До тебе щотижня навідуватимуться перевірки. Якщо в твоєму закладі хоч раз наллють спиртне неповнолітньому, позбудешся ліцензії. Санітарно-гігієнічна служба теж стане в тебе частим гостем, і начувайся, якщо на твоїх кухнях буде брудно. Пожежники теж полюблять тебе. Поліція проводитиме облави. Перевірятиме твою охорону. Я вже не кажу про податкову. Ти знаєш, що таке податкова перевірка?

Клюґе мовчки похитав головою.

— Гарантую тобі таку перевірку на кожний твій бізнес. А вони неодмінно щось нариють. Вони завжди щось знаходять; перевернуть кожний камінь, перевірять рух готівкових коштів, видатки — усе перевірять, — я міряв його спокійним поглядом. — Гарантую тобі пекло, Клюґе. Потовчені кості — дрібниця порівняно з тим, що я тобі обіцяю.

Фред Клюґе злився, але його очі, полохливий погляд виказували — він мені вірить. У моїх словах не було ані натяку на правду, але я не мав сумніву, що він повірив. Усе сказане звучало для нього логічно. Він був аферистом, людиною, яка жила й працювала по обидва боки закону. Його світ складався з погроз, брехні, незаконних послуг та винагород за них. Він був корупціонером, і, як більшість людей такого сорту, вважав, що ми здебільшого функціонуємо так само, що ми такі ж корумповані й ущербні, як він.

— Вона не варта твого заступництва, Клюґе, — сказав я. — Ніна Гаґен того не варта.

Фред мовчав, але гнів відпустив його, і він ледь помітно кивнув.

— Я радий нашому порозумінню, — мовив я, підводячись. — До речі, ще одне…

Я розгорнув теку, вийняв конверта, який прихопив з собою з контори й простягнув йому. Клюґе запитально глянув на мене.

— Поглянь при нагоді… — запропонував я.

Фред глянув на першу сторінку, зблід і відкинув конверт, наче обпікся.

— Якого дідька…

— Жахливо, правда? Знаєш, що це?

Фред заперечно похитав головою, прикипівши очима до паперів; його адамове яблуко рухалося угору-вниз, немов поршень.

— Це — фото дівчинки, Майї. Ти, напевно, пам'ятаєш ту справу.

— А при чім тут?..

— Ніна Гаґен. Твоя коханка. Я хотів би, щоб ти знав: вона причетна до тієї справи. Таке їй подобається. Вона запланувала вбивство, і я її за це посаджу. Я подумав, може, варто тебе попередити заздалегідь…

Я зібрав аркуші, заховав їх до теки.

— Знаю, Клюґе, тобі подобається, коли вона тебе зв'язує. Що ж, у кожного свої смаки. Але на твоєму місці, я б остерігався дозволяти такій жінці себе зв'язувати.

Коли я виходив з його кабінету, він сидів онімілий і блідий, втупившись поглядом у вікно. Навіть голови не повернув на моє «бувай». Зате я вже не сумнівався, що більше не матиму клопотів з Фредом Клюґе.

Розділ 41

Карі дивилася на мене з недовірою.

— Ти певний, що за нападом на тебе стояв саме Фред Клюґе? Він же не визнав цього відкрито?

— Абсолютно переконаний.

— І тепер ти вважаєш, що ми остаточно його позбулися?

— Остаточно, — кивнув я.

Та Карі однаково мала стурбований вигляд.

— Звідки тобі знати, Мікаелю? А може, реакція буде протилежною, може, його лише розлютять твої погрози?

— Тебе там не було, Карі. Фред Клюґе більше не є нашою проблемою. Обіцяю!

— Зате Ніна Гаґен є, — трохи помовчавши, сказала Карі.

Що я мав відповісти? Так, Ніна Гаґен ходила на волі, і хтозна, що могло спасти їй на думку.

Ми обоє погано спали. Ніч повнилася звуками: скрип дерев під поривами вітру, цокання черепичини, що десь зрушилася на даху, змушували мене щоразу здригатися. Карі неспокійно вовтузилася у мене під боком, бурмотіла щось нерозбірливе вві сні. Та ніч не мала ні кінця, ні краю. На світанку я здався і зійшов на кухню.

Багато чого відбулося за останні місяці. Ганс Ґудвік з рушницею. Напад. Моє тіло досі нило, а в коліні шпигало болем від кожного необережного кроку.

— Як ти дивишся на те, щоб ми провідали твоїх батьків цими вихідними? — запитав я Карі за сніданком.

Вона трохи ошелешено глянула на мене.

— Сьогодні? Цими вихідними? Можемо, звісно, але навіщо? Я гадала, ти захочеш попрацювати.

— Я і там попрацюю. Нам треба трохи розвіятися. Якщо ми зараз спакуємося, ти зможеш забрати мене з контори близько четвертої, і ми відразу поїдемо.

— Добре…

Усю дорогу нас супроводжували зливи й мряка. Увечері ми сиділи з батьками Карі, дивилися телевізор, попиваючи червоне вино. Вони рано пішли спати, ми з Карі — теж. Лежали в дівочій кімнатці Карі на піддашші, вона — у своєму рідному ліжку, я — на доставленому, під протилежною стіною. Я не спав, думав, що вона спить, аж несподівано Карі тінню ковзнула до мене. Ми тихо кохалися в темряві, тамуючи зітхання і стогін, щоб нас не почули за тонкими дощаними стінами.

Потім Карі пирхнула й прошепотіла, що це було дуже збудливо, ніби вона знову стала маленькою дівчинкою і потайки вчинила щось заборонене, аби полоскотати нерви. Я раптом відчув безпідставні ревнощі до її минулого. Вона це помітила, засміялася і цілувала доти, аж мені попустило.

Удень світило сонце. Я позичив у батька Карі комбінезон, рибацькі чоботи, і ми подались до моря, спустили на воду човна. Морська гладінь була, мов дзеркало. Попри холодне повітря, сонячні промені вже зігрівали. Я поволі веслував між острівцями, намагався відшукати ритм, відновити знані з дитинства та юності звичні рухи.

Давно я вже не ходив на веслах. Спершу тіло ломило, я ще відчував біль після побиття, але поступово м'язи розігрілися, і прилила радість від того, що мені вдається вправно веслувати; від того, як плавно ковзає по воді човен; я тішився краплями, які скрапували з весел, віднайденим ритмом тіла. Ми зійшли на берег на крайньому перед відкритим океаном острівці, тинялися поміж скелями, підбирали мушлі й камінці, знайшли скелет великого хижого птаха. Карі сказала, що то був орел.

Ми поверталися додому, коли сонце вже схилилося до горизонту, сяйво його наче потепліло. Але то була ілюзія, теплішим повітря не стало. Я радів, що можу зігрітися, веслуючи. Карі здавалася зовсім крихітною у надто великому ісландському светрі. Вона обхопила себе руками, щоб не розтрачати тепла. Ми прив'язали човна і, тримаючись за руки, побрели в променях надвечірнього сонця, додому, до хутора.

Увечері Карі читала, вмостившись у кутку. Її мати принесла мені альбом з фотографіями Карі в дівоцтві. На одній світлині мій погляд раптом затримався. То було літне фото. Карі стояла на каменюці в купальнику, з мокрим волоссям. Я поцікавився, скільки років їй тоді виповнилося.

— Мабуть, тринадцять, — відповіла мати. — Вона була дуже милою, жвавою дівчинкою.

Карі усміхалася, ще зовсім несформована дитина, зате яка щаслива. Одна рука піднята — вона махала фотографові. Такого ж приблизно віку, як Ніна Гаґен на фото, яке я бачив у Гальдені, однак Карі мала щирий і життєрадісний вигляд. Два неймовірно відмінні світи двох дівчаток одного віку, а поміж ними — море, провалля.

Мати Карі читала газету.

— Знаєте, як тепер знаходять собі пару? — запитала вона.

— Перепрошую? — я дивився телевізор, якийсь футбольний матч, у якому не забивали голів, та я, зрештою, не вболівав за жодну команду.

Мати повторила запитання.

— На роботі? — висловив я здогад.

— Ні! — вона підняла газету. — Ось тут написано. Вони знайомляться через інтернет. У чаті чи щось таке… Нове місце для побачень.

— Ну, то треба бути молодшими за нас.

— Принаймні молодшими за тебе, — шпигнула мати Карі.

Вона при цьому всміхнулася, проте я знав, як батьків непокоїть той факт, що я значно старший за їхню доньку.

Карина мати знову сховалася за газетою. На екрані один з гравців валявся на полі й корчився від нестерпного болю. Суддя махнув рукою, щоб принесли ноші, а гравець тим часом вже став на ноги. Я позіхнув. Якась думка бриніла в голові, десь у недосяжній далині. Схожа на велику рибину, акулу, поза полем зору пірнальника — невиразний порух у темряві. Думка зникла, потім знову виринула, уже виразніша, але не впіймалася. Я позіхнув іще ширше.

— Піду я спати, — мовив я.

Карі підвела голову, усміхнулася і сказала, що скоро теж прийде нагору.

Неділя видалася такою ж монотонною і спокійною. Ми читали газети, ходили на прогулянку, повечеряли. Ніна Гаґен і Ганс Ґудвік були десь ген далеко, в іншому світі. Додому вирушили, вже як споночіло. Вузький серпик місяця висів над самим небокраєм. Проїжджаючи мостом, ми немов самотньо пливли крізь Всесвіт. Самі в темряві, відірвані від решти людства.

Удома я, за давньою звичкою, відразу ввімкнув комп'ютера, щоб перевірити пошту. Нічого нового на електронку не прийшло. І тут мені раптом згадалася думка, що вертілася в голові після слів Кариної матері про інтернет як нове місце знайомств.

— Мені треба в контору. Я туди й назад… — сказав я.

— О цій порі? — Карі здивовано глянула на мене. — Навіщо? Ти знаєш, котра година? Одинадцята!

— Я ненадовго. Мені на думку спала одна ідея…

Затримався я на довше, ніж собі думав. Справу Альвіна Му вже здали до архіву. Трохи часу згаяв на пошуки в комп'ютерній програмі архівних посилань. Потім довго шукав ключі від архіву на горищі. Знайшов потрібну скриньку, зніс її до свого кабінету. Тека з документами на Альвіна була найтовстіша й найпомітніша серед інших матеріалів. Хтось її упорядкував уже по завершенні провадження. Тому я легко знайшов те, чого шукав. Потрібний документ прочитав менш ніж за хвилину.

Коли я повернувся додому, Карі вже лягла. У спальні було темно, я подумав, що вона спить, тому роздягнувся у ванній і спробував тихенько прослизнути під свою ковдру, не розбудивши її. Але вона прокинулася, а може, просто сторожко дрімала, перевернулася і, щойно намацавши, затягнула мене під свою ковдру.

— Привіт! Я гадав, ти спиш, — сказав я.

— Знайшов, що шукав?

— Думаю, що так.

— І що це було?

— Мені стало цікаво, як познайомилися Альвін і Ніна. Вони ж повинні були мати якийсь контакт. Ніна Гаґен уперше приїхала до міста в серпні 2002 року.

— Що це нам дає?

— Згадай, Альвін на той час начеб уже сидів. Я мусив перевірити цей факт, то й перевірив. Альвін відбував покарання за насильство від літа того року. Вийшов на волю напередодні вбивства Майї.

— Тобто вони зустрілися перед самим убивством, — голос Карі усе ще був сонний.

— Ні, не думаю. Хто ж підійде до першого-ліпшого й попросить забезпечити йому алібі на момент вбивства на сексуальному ґрунті, яке він має намір вчинити? Або вони давно зналися, або…

— Або — що?

— Або познайомилися в інший спосіб.

— У який?

— Інтернет. Моя інтуїція підказує, що це був інтернет. Саме там аутсайдери знаходять одне одного. Там вони анонімні, там можна знайти все, що завгодно і на будь-чий смак.

Карі кілька хвилин мовчки лежала в темряві.

— Це тобі допоможе, Мікаелю?

— Можливо… Я не надто добре визнаюся на інтернеті, але мені здається, що таке спілкування мало б залишити слід. Десь той слід є…

— Гм… Мудро, — пробурмотіла Карі й заснула.

А я ще кілька годин не міг заснути. Думки монотонно крутилися однією орбітою — коло за колом, не знаходячи виходу. Має існувати спосіб, як розшукати той слід. Якщо я маю рацію. Якщо не пішов хибним шляхом…

Розділ 42

Коли Карі розбудила мене вранці, я встав, мов сновида. Побрів, похитуючись, до ванної, став під душ. Карі заглянула в двері й гукнула, що вже йде на лекції. Я помахав їй крізь запотілу прозору стінку душової кабінки. Я поснідав, випив каву, зателефонував до контори й попередив, що спізнюся; ще випив кави і раптом побачив очевидне розв'язання своєї проблеми. Якщо Ніна та Альвін спілкувалися у мережі, то існував простий спосіб виявити це. Треба було тільки знайти комп'ютери, якими вони користувалися.

На моєму офісному письмовому столі ще відучора лежала тека справи Альвіна. Я догортав папери до списку вилучених речових доказів і знайшов комп'ютер Packard Bell. Перевірив, задля порядку, рапорти експертів, які досліджували записи на твердому диску, але сам я вже знав, що шукати. Чимало завантажених сайтів про тортури та зґвалтування, купа фотофайлів і коротких відеофільмів. І жодної згадки про електронну пошту. Я був певний, що поліція перевірила і її, але не знайшла нічого цікавого, однак це ніяк не могло означати, що пошти взагалі не було. Усе залежить від того, що саме шукати і хто шукає.

У поліційному управлінні мене впродовж чверті години відсилали від одного телефону до іншого. Коли вже почав уриватися терпець, а з язика ось-ось могло зірватися гостре слівце, у слухавці пролунав молодий голос:

— Альвін Му? Речові докази? Маєте номер справи?

Я мав номер справи. Мене попросили зачекати хвилинку. За три хвилини той самий голос повідомив, що всі речові докази були повернені через місяць після виправдання Альвіна.

— Кому повернені? Альвінові Му?

— Так! Він розписався в отриманні.

— Дякую за допомогу!

Будинок, у якому жив і загинув Альвін, мав занедбаний вигляд. Я позаглядав у немиті вікна, але всередині було темно — годі щось побачити. Між будинком і сусідньою ділянкою праворуч виднівся прохід, такий вузький, що пройти ним я міг тільки боком, обережно переступаючи бите скло і трухляві дошки. Позад будинку — крихітне подвір'я, усіяне уламками черепиці, скляними осколками й неймовірною купою недокурків. На подвір'я вели двері чорного ходу й виходило одне маленьке віконце. Вікно забите потемнілими від вологи пресованими деревними плитами. Двері відчинилися, коли я штовхнув їх. Відмітини на одвірку свідчили, що хтось зовсім недавно підважував їх ломиком. За дверима — кухня. Старий умивальник на стіні. Плитка з двома конфорками на робочому столі, на конфорках — грубий шар іржі. Дверцята холодильника прочинені. Полички порожні, зсередини тхнуло пліснявою і давніми рештками їжі. Я пройшов тісним коридором до вітальні, клацнув вмикачем, але світла не було. У вітальні — диван-книжка, журнальний столик з кругами від склянок та кавових чашок, маленький кухонний стіл у кутку з пластмасовим стільцем перед ним. Ото й усе. Цей дім вже встигли обчистити, злодії чи хтось інший, хтозна.

У кімнаті смерділо сечею і ще чимсь. Солодкавий, гнилісний запах. Не так давно тут убили Альвіна. Мене аж пересмикнуло від цієї думки, я раптом захотів негайно втекти звідси, але змусив себе піднятися на другий поверх. Доводилось пригинати голову, щоб не черкнути стелі.

У спальні на підлозі лежав матрац, накритий двома брудними покривалами. У кутку виднілася купа паперів. Я обережно перебрав їх. Повідомлення з банку — знижено депозитну ставку. Рахунок за електрику на ім'я Альвіна Му. Рекламні проспекти. Порно-журнал — жінка з розведеними ногами усміхалась з обкладинки штучною усмішкою. Мабуть, журнал належав Альвінові, а може й ні. Мені здавалось, що цим будинком користувались вже інші люди, безхатьки або наркомани влаштували собі тут притулок на ніч. Хай там як, але я не знайшов нічого корисного для себе, тож вийшов з будинку тим самим шляхом, що й увійшов.

За три будинки мені нарешті таки трапилася жива душа. Літній чоловік підозріло подивився на мене, коли я запитав, чи не знає він власника будинку, у якому мешкав Альвін. Він довго думав і нарешті ствердно кивнув.

— Знаю. Той самий, що володіє і моїм. І всіма іншими на цій вулиці.

— А навіщо йому всі відразу?

Чоловік стенув плечима.

— Хоче їх знести і побудувати висотку.

— А йому дозволено? Хіба ці будинки не перебувають під захистом держави?

Чоловік знову стенув плечима.

— Перебувають, мабуть. Їх просто покинули руйнуватися. Рано чи пізно самі заваляться. А той, зрештою, доб'ється, чого хотів.

— Знаєте, хто він і де живе?

— Кевін Ларсен. Мешкає он там, у багатоповерхівці по інший бік шосе. Третій поверх.

Кевін Ларсен був одягнений в білий светр з високим горлом, з пов'язаною на шиї хустинкою.

— Так, я вивіз речі, які залишилися після Му, — сказав він. — Їх було небагато.

— Серед них мав бути комп'ютер, — уже вдруге наголосив я.

— Був…

— Можна його забрати, якщо ваша ласка?

— Ні.

— Як це — ні? Він не ваш. А я його адвокат.

— Але і не ваш. До того ж, Му заборгував мені плату за помешкання.

— Я можу забрати його через поліцію.

— Спробуйте!

Я здався, а коли підводився, щоб іти геть, Кевін Ларсен зупинив мене:

— Можете забрати його за штуку грошей.

— Ви що, з дуба впали?

— Ні… Вам же по кишені…

За п'ять хвилин я вже крокував вулицею з комп'ютером під пахвою. Дорогою упіймав таксі й поїхав додому.

Трохи наламав дров з тим комп'ютером, але хоч я і не надто обдарований технічно, зібрати його, виявилось, не так вже й важко. За десять хвилин я підімкнув машинку, клавіатуру й монітор.

Я натиснув на клавішу, й екран засвітився. Ніякого пароля я не побачив, тому натиснув на віконце пошти, а тоді — на теку «Вихідні». Порожньо. У теці «Вхідні» було двадцять вісім повідомлень, усі датовані у проміжку між звільненням Альвіна з в'язниці й арештом за вбивство Майї.

Більшість листів якісь дурниці: реклама й «листи щастя». Лише два особисті повідомлення. Одне від якогось Кнута: «Не хочу мати більше з тобою діла. Я почав нове життя. З поміччю Господа і Його милістю я зазнаю вічного життя. Він простить мені мої гріхи».

Друге повідомлення було надіслане з іншої мережевої адреси. Я відчув, як почастішав пульс, коли я прочитав його: «Більше жодних е-мейлів, така умова. Я повинна покладатися на тебе, а ти наберися терпіння. Зустрінемось, як домовлялися. Не бійся, я не відступлю. Разом ми зробимо так, щоб твої мрії здійснилися». Адреса відправника: rosomaha@hotmail.com

Я не міг нічого довести, але інтуїція наполегливо підказувала, що нарешті я знайшов те, чого шукав. Ледь не спинним мозком відчував: листа написала Ніна Гаґен. Це себе вона називала Росомахою. Альвіна Му я вже трохи знав, достатньо, щоб здогадатися, які його мрії стали нашим жахіттям.

Розділ 43

Прокурор Крістер Бонде дивився на мене з виразом глибокої недовіри.

— Я мушу розставити всі крапки над «і», Бренне, — сказав він; раніше він звертався до мене на ім'я, тепер я став для нього просто «Бренне». — Ти хочеш, щоб я підписав дозвіл на обшук у помешканні Ніни Гаґен? — Бонде помахав листом, який я йому щойно вручив.

— Так. Про це написано в клопотанні.

— Гаразд. Зрозуміло. Незрозуміло тільки навіщо це?

Я розтулив рота, щоб відповісти, але він урвав мене.

— Точніше кажучи, я не розумію, як це стосується нашої справи.

Я зітхнув.

— Я вважаю, що Ніна Гаґен збрехала в суді й надала Альвінові фальшиве алібі.

— Це я теж зрозумів. То й що?

— Як — що?! Хіба це не робота поліції перевірити підозру щодо скоєння злочину?

— Усе правильно… Та перш ніж щось робити, наприклад, влаштовувати обшук у її помешканні, треба мати реальні, обґрунтовані підстави. Ми не можемо просто так ввалюватися до людей додому. Потрібні відповідні, юридично підкріплені висновки. І ти про це чудово знаєш.

Я почав сердитися.

— Та я щойно тобі пояснив, що…

Бонде знову урвав мене на півслові.

— Ти щойно виклав переді мною купу чуток, припущень і спекуляцій, які не мають жодного обґрунтування і нікуди не провадять слідство. Ось з чим ти прийшов!

— Повідомлення в комп'ютері Альвіна…

— …нічого не означає, сам знаєш.

— Якщо відправником була Ніна Гаґен, якщо вона і є Росомахою, то це означає дуже багато.

— Так! Якщо… У цьому ж проблема. Якщо! Ми, не можемо стверджувати.

— Ви мусите перевірити! Вона може виявитися співучасницею убивства Майї. Я вважаю цю жінку небезпечною.

Бонде важко зітхнув.

— Гаразд, Бренне. Цілком імовірно, ти маєш рацію, і алібі Альвіна Му сфабриковане, так? Я поговорю з компетентними людьми в прокуратурі. Можливо, ми візьмемо Ніну Гаґен в детальнішу розробку, якщо знайдемо для цього достатній привід, але не тепер. І аж ніяк не як фігуранта в нинішніх слідчих діях у справі Ганса Ґудвіка.

— Це недобре!

— Інакше не буде. Я не розумію, чого ти добиваєшся. Що, у біса, тут спільного зі справою Ґудвіка, можеш мені сказати?

— На мою думку, саме Ніна Гаґен вбила Альвіна Му.

Крістер Бонде підвівся зі стільця і глянув на мене з висоти свого зросту.

— Нарешті! Я знав, що за цим щось криється! Ми повинні взяти Ніну Гаґен в коло підозрюваних, щоб потім ти міг красуватися у суді перед присяжними й розказувати їм, як поліція проводить слідчі дії з іншим злочинцем, а слідчі дії ще ж не закінчені! Ти мене що, за дурня маєш! З-поміж усіх підступних, неприкритих викрутасів…

Крістер Бонде палав праведним гнівом.

— Усе не так, Крістере! Я гадаю… Я цілком щиро вважаю, що ця жінка може стояти за…

— Тому ти прийшов до мене саме тепер? Перед самими судовими слуханнями? Облиш, Мікаелю!

Я опустив руки. Так чи інак, я не мав великої надії, що Бонде прислухається до моїх слів, але ніяк не сподівався, що він потрактує їх за хитрий адвокатський хід.

— Я можу звернутися до суду й попросити взяти це питання на розгляд, — не надто впевнено сказав я.

Крістер Бонде тільки посміявся з мене.

— Та будь ласка! — потім він навис наді мною і промовив: — Ганс Ґудвік винен, і я доб'юся обвинувального вироку. Навіть не пробуй вдаватися до якихось трюків. Усе відбуватиметься за законом.

— Ти робиш необачну помилку, Крістере! — сказав я.

Бонде глянув на мене поглядом, сповненим зневаги та злості.

— Побачимося у суді! — кинув він. — Гарних вихідних!

— А чого ти сподівався? — запитала Сюнне.

— А що мені було втрачати?

Сюнне здвигнула плечима й відпила ще ковток пива. Ми зайшли в паб на традиційний кухоль пива з нагоди закінчення робочого тижня. Зазвичай тут збиралося чимало нашої братії, але нині ми сиділи тільки вдвох. Настрій був не надто веселий, бо ж обоє знали, що на носі суд, який ми не зуміємо виграти. Я вихилив кухоль до дна і сказав, що з мене досить.

— Зустрінемося у неділю в конторі для останньої репетиції? — запитала Сюнне.

— Я не проти, — кивнув я. — Наведемо остаточний глянець. Про час ще домовимося телефоном.

Дорогою додому в моєму животі булькали два кухлі пива. Дім зустрів пусткою. Карі поїхала провідати батьків. З досвіду вона знала, що в останні вихідні перед важливими судовими слуханнями треба дати мені можливість побути наодинці з собою. Я розігрів якийсь півфабрикат, без апетиту попоїв і ліг на канапу.

Коли прокинувся, ніяк не міг зорієнтуватися у просторі й часі, голова була ніби ватяна. Я проспав понад три години, тіло наче налилося свинцем. Після трьох філіжанок кави мені трохи відпустило. Я подивився телевізор, послухав музику, ще трохи подивився телевізор. Потинявся кімнатами, розважив так і сяк, чи не випити якогось дрінка, але розумів, що нині не той день, щоб заспокоюватися алкоголем. Покопирсавшись на полиці знайшов стару книжку Джона Макдональда. Колись я вже її читав, але яке це тепер мало значення. Давні небилиці з Тревісом Макґі в головній ролі, філософом-самоучкою, сучасним антигероем і цинічним романтиком з Флориди. Він упродовж багатьох років не раз розраджував мене в миті тривоги і безнадії. Та, на жаль, не сьогодні. Я відклав книжку вже після десяти сторінок.

Годинник показував пів на дванадцяту. Я зітхнув і почимчикував у погріб. Знайшов там сякий-такий інструмент, ліхтарик, благенький вовняний плед, поскладав усе до старої спортивної торби. Одягнув темну куртку, взув кросівки, поклав торбу в авто і поїхав. Це було за п'ять хвилин до опівночі.

Розділ 44

Надворі гуляв вітер, а я був тому радий, бо міг заховатися за його завиванням. Трохи посидів в авті, спостерігаючи, як поступово гаснуть поодинокі освітлені вікна. Будинок Ніни Гаґен в ряду інших будинків стояв темний, зовнішнє освітлення теж вимкнене. Я не побачив жодного промінчика світла у вікнах. Вулиця давно обезлюдніла. Якийсь чоловік вигулював собаку, як тільки я приїхав, потім на подвір'я одного з будинків віддалік безгучно закотився автомобіль, і все стихло.

Я запаркувався на закруті в кінці вулиці, де розвертаються авта, — якнайдалі від вуличних ліхтарів. Узяв спортивну торбу, переступив канаву, вийшов з-під світла останнього ліхтаря, пірнув у пітьму між деревами. І майже відразу осліп. За трохи часу очі призвичаїлися до темряви, можна було рушати далі. Я звернув ліворуч, спробував обійти ділянку Ніни Гаґен ззаду, з того боку, де не було сусідів.

Відстань — не більше двадцяти метрів, але земля під ногами була нерівна, я ішов, здавалося, цілу вічність, коли нарешті розгледів перед собою низький парканець. Я переступив штахетник і, скрадаючись, хутко перетнув моріжок, підійшов до кута будинку.

Будинок стояв на схилі, цоколь з тильного боку мав висоту повноцінного поверху. Посередині — двері, праворуч від дверей — два вікна. Повз будинок вела вузенька стежка, посипана жорствою. Я завмер, прислухаючись до звуків, але чув тільки завивання вітру і власне важке дихання.

Між стіною та стежкою пролягала вузька смуга травника. Я рушив травою, щоб кроки не видали мене, обійшов кут будинку, піднявся на маленьку терасу з розсувними дверима й великим вікном. З цього боку теж ніде не світилося. Заскрипіли дошки, коли ступив на них. Я підійшов впритул до вікна і притулився обличчям до шибки. За кілька хвилин я вже зміг розрізнити обриси меблів у темній вітальні. Обережно порухав двері. Замкнені.

Знову спустився донизу, повернувся до цокольного вікна. Нічого. Ані промінчика світла, ані відблиску. Неможливо було збагнути, чи зсередини висять штори, чи я вдивляюся в порожню кімнату. Шибка здавалася великою, чорною поверхнею. Я зазирнув у друге вікно з тим самим результатом. Маленьке віконце посередині дверей начеб заслонене шторкою, але я не мав цілковитої певності. Натиснув клямку. Обережно вперся плечем. Теж замкнені. Я постояв кілька хвилин, намагаючись заспокоїтись, потім вийняв з торби складений плед, приклав його до шибки, міцно притискаючи лівою рукою, а правою вдарив молотком.

Дзвін розбитого вікна, дзенькіт скла, що посипалося усередині на підлогу, розколов тишу й заглушив навіть шум вітру. Я боявся, що той звук протне нічну темряву, проб'ється крізь стіни і сни людей за тими стінами, розбудить сусідів і змусить їх навпомацки шукати телефони на нічних столиках. Мені несамовито, нестерпно захотілося дременути геть. Натомість я завмер, уривчасто дихаючи і напружено дослухаючись, чи не верещить вже десь сигналізація, чи не попрокидались навколишні мешканці, чи не помітний рух у будинках і на вулиці. Але нічого подібного не трапилося.

За хвилину, безкінечну хвилину, я просунув руку в дірку у шибці, намацав замок. Повернув язичок. Натиснув на клямку. Широким кроком переступив поріг і опинився усередині. У темному, вузькому коридорі.

Обережно причинив за собою двері. Вийняв з кишені куртки ліхтарик, засвітив. Білі стіни. Двері праворуч, сходи просто переді мною. Я рушив догори сходами.

На першому поверсі було доволі видно від вуличного світла, і я вимкнув ліхтарик. Сторожко переходив з кімнати в кімнату, відчиняв усі двері. Будинок стояв порожній. Ніни Гаґен удома не було. Я не знав ні де вона, ні коли повернеться, але моя нервозність раптом пропала, не знати й чого. Я обійшов усе помешкання. Трохи посидів на канапі, роздивився навколо: звично умебльована, охайна вітальня, але без милих дрібничок та прикрас.

Я повернувся до спалень. Дві спальні, у кожній ліжко; на одному, вочевидь, ніхто не спав; голі стіни, порожні шафи, за винятком однієї, де висіли сукні. Цією кімнатою не користувалися. У другій спальні купою валявся у кутку брудний одяг. Дві шухляди комоду висунуті, з них наполовину звисала білизна. У шухляді нічного столика — широкий вибір забавок для сексу: фалоімітатори й інші важко ідентифіковані штучки, ремені й шланги, шкіряні й ґумові. На стіні біля ліжка висіли поряд на гачках дві нагайки. В одній з одежних шаф — убрання з латексу та шкіри. Інші були напхані звичним, нейтральним, ба навіть убогим, у сенсі кольорів та стилю, одягом. Дві сторони Ніни Гаґен. Ліжко незастелене. Я нахилився і вловив запах жінки. Не парфумів чи кремів, а саме жінки. Мені здалося, то був саме запах статі.

Я вийшов на кухню. Обережно, на шпаринку, відчинив дверцята холодильника, і аж здригнувся, коли жовте світло увірвалося в темряву. Пиво й сік. Трохи м'ясної нарізки, ніяких решток їжі.

У вітальні стояв маленький письмовий стіл зі стільцем. Я сів за нього, погортав папери. Буденні речі. Рахунки: електрика, телефон, страхування. На одному з них написано «Клара Гюльбрандсен через Ніну Гаґен». Бабуся-тітка. Пропозиція від якогось книжкового клубу. Листівка з нерозбірливим підписом. Порожні шухляди. Жодних давніх листів чи світлин. Жодних давніших документів чи рахунків. Нічого, що дало б можливість заглянути в минуле чи в приватне життя Ніни Гаґен. Я відчув себе впевненіше й заходився ретельніше обшукувати дім, кімнату за кімнатою, шухляду за шухлядою, шафу за шафою.

Я не знайшов нічого цікавого, вийшов в коридор, постояв трохи в нерішучості. Увімкнув ліхтарика, обвів ним комод, гардероб. Щось мигнуло перед очима. Я знову навів туди промінь ліхтарика. Ноутбук. Скраю, на долівці гардеробу. Я заніс його до вітальні, поклав на стіл і увімкнув. Я не знав, чи Ніна поставила на нього пароль, але то було байдуже, бо вона забула вимкнути комп'ютер, коли востаннє ним користувалася; лише закрила, а не вийшла з системи, ото він собі й перебував у стані «сну». Мені достатньо було натиснути клавішу «Увійти». Знайшов пошту, відкрив її, клацнув на папку «Вхідні» й почав прогортувати список одержаних повідомлень до давніших дат. Монітором пробігали тижні й місяці — така собі подорож назад у часі, аж до того тижня і дня, коли Альвін отримав повідомлення від «Росомахи». Я побачив його майже відразу. Та сама дата.

«Росомасі» від «Ангела смерті»

«Що відбувається? Чому не озиваєшся?

Надумала відступити чи що?»

І більше нічого, але цього було достатньо.

Альвін та Ніна контактували між собою незадовго до вбивства Майї. Цього було навіть більше, ніж достатньо. Я відчув, як кров пульсує у скронях, відчув смак тріумфу, несподівану впевненість, що тепер я розлущу цю справ, немов горіха, відкрию її, мов бляшанку пива, і нарешті довідаюся правду.

Почувся якийсь звук. Він просочився крізь моє збудження у мозок. Не голосний, я не вмів його ідентифікувати, але він не мав нічого спільного з завиванням вітру чи нічними шерехами.

Я закрив ноутбука і тихо встав. Вийшов на кухню, спробував роздивитися крізь шпарку в шторах, що діється перед дверима. Нічого не побачив, але дещо почув. Ось знову… Тепер я вже не сумнівався: надворі хтось ходив. Я рушив до вітальні, вийшов у передпокій, відчинив двері до льоху й зійшов униз сходами. Ледве стримувався, щоб не побігти. На мить мені зблиснуло в голові, що я забув прихопити з собою комп'ютер, що треба вернутися і забрати його, але паніка взяла гору, і я не зміг пересилити себе.

Я підхопив свою торбу, яка стояла в підвальному коридорчику, зусиллям волі змусив себе не шарпнути дверей, а відчинити їх тихо й обережно; крадькома вислизнув надвір і вже хотів було рвонути через моріжок до маленького лісочка за парканом садиби, але зупинився, мов укопаний.

Мене зупинило сліпуче, біле світло (від несподіванки я аж затулив лівою рукою очі) і голос: «Стояти! Поліція! Ні з місця! Не рухатися!»

Я закаменів, мов стовп, у яскравому світлі. Мене вправно розвернули, заламали руки за спину. На зап'ястках клацнули холодні металеві кайданки.

Розділ 45

— Ви тут самі? — запитав полісмен, а що я відповів не відразу, він схопив мене за плече, добряче труснув і повторив запитання: — Відповідайте, до біса! Ви тут самі?

Я кивнув головою.

— Так, сам. Послухайте, я не…

— Заткни пельку! — грубо урвав він мене, підняв до рота рацію й тихо заговорив у неї. — Я його взяв. Каже, що він тут сам.

Полісмен послухав, що йому відповіли, я ж почув тільки тріск і нерозбірливі звуки.

— OK, — озвався він знову. — Я чекаю.

Потім він відтягнув мене трохи вбік від підвальних дверей, ще раз звелів заткнутися, хоча я й словом не озвався, і налаштувався чекати. За п'ять хвилин у дверях льоху з'явився другий полісмен.

— Усе нормально, — сказав він. — Відведімо його до авта.

Вони провели мене навколо будинку, униз садовою стежкою до поліцейського автомобіля, припаркованого двома колесами на тротуарі навпроти парадного входу. Один відчинив задні дверцята й притримав мою голову, щоб я не вдарився, допоміг сісти. Важко сідати в авто зі скутими кайданками руками.

Другий полісмен стояв трохи віддалік на тротуарі й розмовляв з середнього віку чоловіком у піжамі й халаті, поли якого лопотіли на вітрі. У вікні будинку позад нього стояла бліда жінка. Чоловік розмовляв, жваво жестикулюючи. Полісмен кивав головою, щось записував у маленький блокнот, потім вийняв мобільний телефон і набрав номер. Сусід глянув на мене, навіть нахилився трохи вперед, щоб краще бачити. Я інстинктивно відвернув голову. Перший шок поступово минав. Я не боявся і не хвилювався — поки що. Просто ситуація видавалася мені вкрай неприємною.

Обидва поліцейські сіли в авто, голосно хряснувши дверцятами.

— Поїхали! — сказав той, що сидів на пасажирському сидінні спереду.

— Гаразд. Роздобув дані?

— Так. Я залишив номер телефону сусідові.

— Послухайте, — озвався я. — Доки ми ще не від'їхали, поверніться у будинок і заберіть ноутбук… він стоїть…

— Замовкни! — урвав мене полісмен за кермом.

— Але це важливо! Я не є злодієм, я — адвокат і…

— Замовкни! — знову прикрикнув полісмен. — Усе пояснюватимеш у поліції, а тепер заткни пельку!

Я замовк. Вони не бажали мене слухати. Я зрозумів, що час подумати про себе. Трохи згодом я зробив ще одну спробу.

— Можу я щось сказати, а ви не затикали б мені рота?

На передньому сидінні захихотіли. Я сприйняв сміх за дозвіл і заговорив так повільно, лаконічно й виразно, як тільки міг.

— Мене звати Мікаель Бренне. Я адвокат. Прошу вас зателефонувати Сонцесяйному… Брейвікові з департаменту боротьби з наркотиками.

Полісмен на пасажирському місці обернувся.

— Що йому казати?

— Розкажіть, хто я і що сталося.

— Надворі глупа ніч.

— Просто зателефонуйте, я гарантую, він не розсердиться.

Сонцесяйний, здається, таки розсердився. Червоне обличчя, розчухране волосся, криво застебнута куртка. Він метав з очей блискавиці, побачивши мене. Але він приїхав, і це — найголовніше. Не знаю, що він сказав поліцейським, які привезли мене, але, заїхавши на подвір'я управління поліції, ми не пішли досередини оформляти затримання, як це зазвичай буває, а далі сиділи в авті. Чекали на Сонцесяйного…

Він відвів мене набік, щоб ніхто не міг нас підслухати.

— Якого дідька, Бренне?

— Мені трохи не пощастило…

У погляді Сонцесяйного не було ані крихти розуміння.

— Йому не пощастило! Я чув, ти вломився до чужого будинку. І тепер ти розраховуєш, що я заради тебе витягуватиму гарячі каштани з вогню?

— Я вломився до будинку Ніни Гаґен, — тихо сказав я.

Сонцесяйному наче мову відібрало.

— Ніни Гаґен?

— Так.

— Ти ж не проговорився, що я тобі допоміг… зібрати на неї інформацію?

Я докірливо глянув на нього.

— Нікому нічого не казав і ніколи не скажу. Але я дещо знайшов. Дуже важливе. А ще я зовсім не хочу потрапити між ваші поліційні жорна чи опинитися у камері, де міг би зустріти своїх клієнтів. А ще в понеділок суд у справі Ганса Ґудвіка.

Сонцесяйний зітхнув, вигляд він мав стражденний. Потім підійшов до полісменів, спершу тихо їм щось сказав, тоді підвищив голос, збуджено жестикулюючи. Поліцейські стенули плечима й поїхали геть.

— Ходи зі мною, — сказав Сонцесяйний.

— Куди?

— Нагору, у мій кабінет.

— Може, спершу знімеш кайданки?

— Я залюбки змусив би тебе ще трохи їх поносити, — жовчно буркнув він, але послухався мене.

— Ні, ні, і ще раз ні! — потрусив він головою. — Це не так просто!

— Чому?

— По-перше, патруль вніс у рапорт твоє ім'я, тебе застали на місці злочину. По-друге, ти добре знаєш, що я не можу видати дозвіл на обшук, я не юрист.

— То зателефонуй черговому!

В управлінні завжди чергує поліцейський юрист.

Сонцесяйний знову похитав головою.

— Сьогодні чергує Самдаль.

— O-o-o…

Я знав, що він мав на увазі. Самдаль був найжовчнішим, найзлобнішим та найнезговірливішим ад'ютантом поліції в усьому світі. Він ненавидів адвокатів взагалі, а мене — чи не найбільше.

Сонцесяйний схопив телефона.

— Кому телефонуєш? — запитав я, але він тільки відмахнувся, заговорив у слухавку.

— Вибачте, що турбую… Це — Брейвік, нарко-департамент. У нас тут ситуація…

Кілька секунд він слухав, а тоді сказав:

— Так, саме так. Це стосується адвоката Бренне. Так, Мікаеля Бренне. Так, адвоката. Його арештували за проникнення до чужого помешкання.

Знов пауза.

— Так, цілком погоджуюся… Може, й було б задоволенням, але все трохи складніше. Гадаю, буде ліпше, якщо ти зайдеш до мене, — і ще за хвилину: — Боюся, це необхідно.

Я запитально глянув на нього, коли він поклав слухавку.

— Інспектор… — сказав Сонцесяйний. — А тепер почекаємо…

Поліцейський інспектор Сультведт похмуро дивився на мене, потираючи чоло.

— Пригадуєш, як ти подавався до нас на роботу, Бренне? — запитав він. — Був тоді зовсім зеленим випускником, прийшов до мене на співбесіду.

Я кивнув, ще не знаючи, куди він хилить.

— Знаєш, чому тебе не взяли?

— Ні.

— Відмова не мала нічого спільного з фаховою некомпетентністю чи чим там іще. Я, до речі, ні на мить не сумнівався, що ти станеш добрим юристом. Причина в тому, що після сорокап'ятихвилинної розмови з тобою я збагнув — ти не з тих, хто дотримуватиметься правил, а в своїй конторі я люблю, щоб усе виконувалося за приписами. Гадаю, тоді я ухваливправильне рішення. Сьогодні вночі ти ще раз підтвердив: я таки мав рацію.

Я важко зітхнув. Не бачив резону коментувати. Тому запитав:

— А як щодо Ніни Гаґен? Плануєш щось з нею робити? Вона замішана щонайменше в одному вбивстві. А може, і в багатьох. У кожному разі вона надала фальшиве алібі Альвінові Му. Якщо поліція має намір виконувати свою роботу, то саме час виписати ордер на обшук і послати когось до її помешкання.

З виразу обличчя Сультведта я бачив, що така перспектива йому не подобається.

— Хочеш сказати, вона була співучасницею убивства Майї? І вбивства Альвіна Му?

— Цілком можливо. Я так гадаю.

— Ти вчинив розбій, Бренне.

— Це зовсім з іншої опери, хіба ні?

Сультведт подивився на годинника.

— Зателефоную прокуророві, — мовив він. — Усі на ногах, то й йому нема чого спати.

— Я теж хочу зателефонувати, — сказав я.

— Кому?

— Мені потрібний адвокат.

Петер і Крістер Бонде прийшли одне за одним з п'ятихвилинною різницею. Мені почало діяти на нерви одноманітне випитування, що ж я знайшов. Петер з суворою маскою на обличчі, коректний, говорив тихим голосом, але я бачив, як закипає у ньому гнів. Зате Крістер Бонде поводився аж ніяк не тихо.

— Я висуну звинувачення і покараю тебе, Бренне! — гримів він. — Ми тільки вчора про це розмовляли. Це ніщо інше, як ексцентричні адвокатські вигадки. І не сподівайся, чорт візьми, що тобі вдасться розвалити мені всю справу!

— Ти повний ідіот, Крістере! — відчувалося моє хронічне недосипання; нерви аж бриніли від його крику. — Гадаєш, я вчинив переступ лиш би тебе подратувати? І де моя від цього вигода в суді, можеш сказати?

Ми вже обидва кричали одне на одного. Інспектор Сультведт кричав, щоб ми припинили кричати. Нас угамував Петер.

— Послухайте мене хвилинку, — сказав він. — Сварка ні до чого не приведе. Сядьте і послухайте!

Минуло кілька хвилин, перш ніж ми прислухалися до його поради. Бонде був червоний, мов буряк.

— Так ось, — почав Петер. — Ми тут маємо дві різні ситуації. Мікаель порушив закон. Це одна справа, яка мусить бути вирішена в правовому полі.

Я не знав, що Петер мав на увазі, але формулювання мені не сподобалося. Решта закивали головами. Петер обпалив мене поглядом і змусив тримати язик на припоні.

— З іншого боку, Мікаель є свідком у можливій кримінальній справі, якщо підтвердяться його підозри, що Ніна Гаґен вчинила злочин, — Крістер Бонде хотів щось сказати, однак Петер спинив його піднятою долонею. — Не знаю, наскільки вона причетна до вбивства Альвіна Му, найменшого уявлення не маю. Знаю лише те, що поліція і прокуратура зобов'язані перевірити інформацію Мікаеля, незалежно від особистих причин, проблем і антипатій. Усе інше — професійне недбальство, — на останніх словах Петер глянув просто в очі Крістерові Бонде.

— Гаразд, — сказав прокурор. — Пошліть туди людей. І дайте мені на підпис ордер на обшук.

Він погодився зі скрипом, та все ж розумів, що Петер мав рацію. Крістерові Бонде зовсім не хотілося створювати собі проблеми, які могли б нашкодити йому в майбутньому.

— А що робити з Бренне? — тихо подав голос Сонцесяйний. — Що мені, в біса, з ним робити? Посадити під арешт чи що?

— Спершу почекаємо на результати обшуку, — відповів Петер. — Хтось тут може організувати каву?

Петерові й мені дали в тимчасове розпорядження кабінет.

— Послухай, Петере, — почав я. — Це було не… — але він урвав мене на півслові.

— Нічого не кажи, Мікаелю. Не говори до мене! Я такий лютий, що, боюся, можу не стриматися, якщо ти озвешся хоч словом. Повернемося до цього пізніше.

Ми довго сиділи мовчки, а тоді Петер додав:

— Який же ти дурень, Мікаелю!

Так ми просиділи півтори години. Утома дошкуляла вже не на жарт. Я клював носом і щосили боровся зі сном. Коли Сонцесяйний нарешті постукав у двері й запросив до себе в кабінет, я вже був готовий здатися.

У кабінеті на нас чекали Крістер Бонде й інспектор Сультведт. Обидва з натягнутим виразом обличчя. Важко було не помітити, що все дуже погано.

— То що? — запитав Петер.

— Нічого. У помешканні Ніни Гаґен побувала група криміналістів, і вони нічого не знайшли. Ніяких е-мейлів у ноутбуці. І взагалі, ніякого ноутбука. За словами Ніни Гаґен, вона не має і ніколи не мала портативного комп'ютера. Вона, до речі скаржилася, що ти чіплявся з розпитуваннями до її друзів та знайомих, що ти безпідставно переслідуєш її, і вона навіть готова подати на тебе заяву в поліцію через це.

Усі мовчали. На дворі розвиднювалося, ранкове світло поступово вкрадалося до приміщення. Обличчя присутніх були сірі та втомлені — ворожі.

— Вона довідалася про вторгнення до її помешкання? Ті ідіоти, що пов'язали мене, повідомили їй? — запитав я.

Тишу порушив Сонцесяйний.

— Вони їй зателефонували, — кивнув він.

— Ніна все видалила. Вона мала купу часу, доки ви тягнули з ордером на обшук. Допитайте її. Натисніть на неї. Знайдіть комп'ютер! Він десь захований…

Я розумів, що в безнадійному становищі, бачив це з облич навколо себе.

— Не знаю, що ти замислив, Бренне, — поволі проказав Крістер Бонде. — І знати не хочу. Ми нічого не маємо на Ніну Гаґен, то й шукати не будемо.

— Маєте мене за брехуна? Вважаєте, я все вигадав?

— Я цього не обговорюватиму, — так само спокійно мовив Бонде. — Розумію, ти готовий повірити в будь-що, лиш би виграти справу. Ніна Гаґен нас більше не цікавить, — прокурор підвівся. — Розгляд справи про вбивство починається у понеділок, практично вже завтра. Процес відбуватиметься у нормальному режимі, — він обернувся до мене: — Це означає, Бренне, що тебе буде притягнено до відповідальності за вчинений переступ закону в звичайному порядку. Як я здогадуюся, наступний кроком мав би бути саме допит Бренне.

Сонцесяйний кивнув. Прокурор вів далі своїм спокійним, виваженим тоном.

— Це також означає, що я поки не даю ходу цій справі. Ніяких коментарів для преси, ніяких пліток в управлінні. Нічого. Зрозуміло?

Сонцесяйний приречено глянув на прокурора.

— І в який спосіб я маю це забезпечити? Порушення зареєстровано, Бренне просидів тут цілу ніч, а наше управління — діряве сито.

— А мені начхати! — з притиском промовив Бонде. — Має бути так, як я сказав: юридична процедура, а не цирк на дроті. І мене не обходить, як ти це зробиш.

Крістер Бонде рвучко вийшов і гримнув за собою дверима. У кімнаті повисла тиша. Нарешті Сультведт понуро глянув на Петера.

— Забирай свого клієнта, — сказав він, — і йди додому, адвокате.

Петер кивнув, встав зі стільця, попрощався. Решта теж кивнули йому. Зі мною ніхто не прощався. Мене просто не бачили…

Розділ 46

Додому я поїхав автобусом. Моє авто залишилося перед будинком Ніни Гаґен. Був недільний ранок, і нечисленні пасажири, одягнені як для заміської прогулянки, мали свіжий, бадьорий вигляд. За винятком хіба одного молодого чоловіка, який, вочевидь, повертався після нічної забави. Він сидів, випроставши ноги, його голова бовталася на грудях. Щоразу, як автобус зупинявся, він сіпався, насилу розплющував очі, а тоді голова знову поволі опускалася.

Я почувався спустошеним і виснаженим — ні думок, ні відчуттів. Ще ніколи підйом вулицею від автобусної зупинки до будинку не давався мені так важко. Я зачинив за собою двері, відразу бухнувся у ліжко і заснув, щойно голова торкнулася подушки.

Прокидався, немов виринав з бездонної глибини. Голова немов напхана ватою, ноги й руки — немов удвічі важчі, а в роті — бридкий присмак. Спомини з минулої ночі, раптовий страх, як удар по нервах, — знайомі з молодості відчуття, коли після надмірної пиятики продирав уранці очі, похололий від жаху, що ж я наговорив і наробив, і жах той наростав, бо пам'ять мало що зафіксувала з подій напередодні.

Я лежав у ліжку, намагався заспокоїтися, думати раціонально, і не міг. Хотілося заснути знову, натягти ковдру на голову й забутися, але мене припекло за потребою в туалет — переповнений сечовий міхур не залишив жодного шансу полежати ще.

Упоравшись з ранковими процедурами, я перевірив свій мобільний. Дзвонила Карі. Дзвонила Сюнні. Жодних незнайомих номерів. Жодного ймовірного дзвінка від журналістів.

Я щось перекусив, зателефонував Сюнні й домовився з нею про зустріч у конторі за годину. Я саме набирав номер Карі, але не встиг — вона сама зателефонувала знову.

— Приїду ввечері, близько восьмої. Тато мене відвезе.

Я сказав, що радий.

— Щось сталося?

— Ні, чому питаєш?

— Голос якийсь неживий.

— Та ні, все гаразд. Просто втомлений. Я зараз піду на роботу, але повернуся до твого приїзду.

Ми так довго жили разом, що вона знала мене, мов облупленого.

Сюнне почала скрушно хитати головою з перших слів моєї розповіді й хитала, аж доки я закінчив говорити.

— Такої маячні я ще в житті не чула, сказала вона. — У тебе не все гаразд з головою, Мікаелю!

— Мабуть, — відповів я. — Але сталося те, що сталося. Я подумав, тобі варто знати. Газети вже могли розкопати цю історію.

— Як?

— Поліція. Там знайдуться охочі поділитися з пресою смаженим. Або сама Ніна Гаґен розпустить чутки.

— Гадаєш?

— Не знаю, Сюнне. Я сьогодні нездатний ясно мислити.

— Якщо тебе притягнуть… — озвалася за мить Сюнне.

— Притягнуть…

— Що буде з твоєю адвокатською ліцензією? Заберуть?

— Можливо.

— Ми якось можемо цьому запобігти? То ж катастрофа!

— Яке там, Сюнне! — похитав я головою. — Про це ще буде час подумати пізніше. Тепер займімося нашою справою.

Я викликав таксі, щоб поїхати й забрати авто, і встиг повернутися додому ще до приїзду Карі. Щойно переступивши поріг, вона пильно глянула мені в вічі й запитала, що трапилося. Я зітхнув, допоміг їй зняти пальто й повів на кухню. Ми пили чай, я розповідав, вона слухала. Почуте їй не сподобалося.

— Безглуздий вчинок, Мікаелю.

— Мені не пощастило, а ось Ніні Гаґен дуже навіть пощастило. Тепер я вже мав би на руках докази її співучасті в убивстві Майї.

Карі була непохитна.

— Напевно, мав би, та однаково вчинок твій не мас виправдання. Господи, Мікаелю, ти ж адвокат! Ти повинен вивчати документи й виступати в суді, а не вламуватися, чорт візьми, до чужих помешкань!

Карі рідко лаялася. Я бачив її очі, гарячкові червоні плями на щоках і вирішив, що мудріше буде їй не суперечити. Не мав ніяких душевних сил для сварки.

— Маєш рацію, — мовив я. — Дурний вчинок.

Від такої несподіваної сумирності, Карі аж замовкла й помалу заспокоїлася. Я зізнався, що існує реальна загроза втратити адвокатську ліцензію. Карі знов розхвилювалася, збуджено заговорила, але я недовго її слухав:

— Карі, помовчи трохи. Я знаю, ти маєш рацію, але тепер уже нічим не зарадиш. Справа зроблена. Не лай мене сьогодні, будь ласка! Будемо розв'язувати проблеми поступово, — Карі далі палала гнівом, але промовчала, а я повів далі: — Я втомлений, виснажений. Завтра починаються слухання у суді. Ситуація і так дуже непроста.

Карі ще стиха бухтіла, проте вона не вміла довго сердитися. Ось її обличчя розгладилося, а вже за мить вона підійшла до мене й обвила руками.

— Який же ти дурень, Мікаелю, — повторила знову, та голос її став м'якішим, вона притулилася щокою до моєї шиї.

— Погоджуюсь, — сказав я. — Може вип'ємо по келиху червоного вина перед сном?

У темряві її голос існував окремо від усього, окремо від тіла.

— Ота жінка, — мовила Карі. — Ніна Гаґен…. Цілком заморочила тобі голову.

— Ну що ти!

— Правда-правда. Через неї ти геть утратив здатність тверезо ухвалювати рішення.

Я лежав, прислухаючись до її дихання, до тиші після її слів.

— Вона вбивця, Карі. Вона небезпечна.

— Можливо… Але ти зробив усе, що міг. Забудь її. Зосередься на своїй роботі.

— Твоя правда. Так і зроблю.

І за якусь мить знову:

— Я серйозно кажу, Мікаелю. Подумай трохи про нас…

З її голосу мені здалося, що вона не надто на мене покладається.

Розділ 47

Уранці я ще почувався стерплим від утоми, майже розбитим від небажання починати новий день, хоч і проспав дев'ять годин поспіль. Важкість, в'ялість у тілі й голові.

Я піднявся парадними сходами судової будівлі, увійшов до вестибюлю, звернув праворуч і рушив на другий поверх до окружного суду. Невеличкий гурт журналістів терпляче чекав перед кімнатою для брифінгів. Я мимоволі здригнувся, боявся витоку інформації про свій злочин. Вони лише помахали мені, а один голосно й бадьоро гукнув:

— Як справи, Бренне?

Я лише відмахнувся, мовляв, дайте спокій, і поспішив до почекальні.

Він називався Офте й був судовим розпорядником, я знав його вже роки, він заспокійливо впливав на мене — завжди привітний, запропонував, як звично, каву. Я вдячно кивнув, взяв гаряче пластмасове горня. Офте гомонів про се й про те, розповів, що він думає про справу, переповів плітки про інших адвокатів, але я був малослівний, не міг заспокоїтися і перейти на звичний вухові жаргон.

— Крута справа? — запитав він співчутливо.

— Так… Гадаю, вже час заходити до зали, — скупо відповів я.

Не хотів перетнутися у почекальні з прокурором.

Зала заповнювалася глядачами, хоч до початку судового засідання ще було півгодини. Я пройшов на своє місце, праворуч від столу суддів, відчуваючи на собі погляди присутніх. Трохи згодом з'явилася Сюнне, принесла з контори документи й мантії. Ми мовчки одягнули на себе мантії.

До зали увійшов Крістер Бонде. На мене він навіть не глянув, рушив просто до свого столу й заходився викладати на стіл папери. Стрілка годинника спроквола посувалася до пів на десяту. Зала майже повна. Привели Ганса Ґудвіка. Я підвівся і привітався з ним. Він посірів і осунувся на обличчі, руки йому тремтіли. Розмовляти нам ніби й не було про що, тож ми знову зайняли свої місця.

Я дослухався до відчуттів. Резонансним справам властиві свої особливі емоції. Мандраж, само собою, доки ще не кинувся у вогонь і не вступив у боротьбу. Але не тільки це. Щось більше. Очікування, напруга в повітрі, наелектризованість. Нехіть. Доки ще все не закрутилося, я завжди відчував неясну нехіть; якась частка мене воліла втекти додому, і хай все летить під три чорти. Бо судовий процес вимагає великої віддачі, це психічне й емоційне випробування, напружений інтелектуальний марафон. Та, зрештою, поступово починає прокидатися своєрідна агресивність, готовність іти напролом, метати громи і блискавиці й майже жадане відчуття готовності до бою.

Цього разу я нічого подібного не відчував. Була нехіть, майже фізична, залягла десь під діафрагмою, однак нічого більше. Ані напруги, ані агресії, ані бажання кидатися у бій. Лише вселенська втома. Відчуття, ніби занедужую.

Тим часом до зали ввійшли судді з головою на чолі. Голова грюкнув молотком по столі — слухання почались. Справжній судовій битві завжди передували увертюрні танці й неквапні, ритуальні маневри. Обрані присяжні, тобто суд присяжних, як вони насправді називаються, склали присягу. Обрали голову суду присяжних. Гансові Ґудвіку довелося встати, щоб йому вголос зачитали висунуте звинувачення. Він похитав головою і тихо промовив, що він не винний. Так тихо, що я мусив повторити його слова судові. Ми говорили про свідків і порядок денний. На початку розгляду будь-якої справи час тягнеться немилосердно довго. Нарешті суддя кивнув Крістерові Бонду й сказав:

— Прошу, пане прокуроре! Можете виголосити вступну доповідь.

Ось від цієї миті все й починається.

Мова Крістера була багата, виклад — чіткий і системний, однак з'явилася зовсім невластива йому агресивна риторика. Вступна доповідь — це лише огляд фактів та доказів, які хотіла б озвучити прокуратура. Це ще не сама процедура, ще не привід аргументувати й переконувати. Вступна доповідь виголошується для того, щоб зорієнтувати суд, бо в кримінальних справах з документами працюють лише прокурор та адвокат. Присяжні нічого не знають заздалегідь, як і самі судді. Вони починають процедуру з чистого аркуша й оцінюють справу лише на підставі наданих доказів. Тому вступна доповідь має велике значення, за нею суд бачить, так би мовити, «скелет» справи, щоб подана згодом доказова база сприймалася в належному контексті. Саме тому вступ, зазвичай, нудний і монотонний, але не того дня — прокурор виголошував доповідь збуджено, як ніколи.

Під час промови він кидав часті погляди на Ганса Ґудвіка, тицяв у нього пальцем, робив театральні паузи: «…мусить бути доведено… поза всяким сумнівом… очевидно винен… неймовірне… звіряче вбивство…»

Я вже думав, чи не втрутитися, але мені так страшенно не хотілося вставати з місця. Сюнне неспокійно вовтузилася на стільці поруч і час до часу поглядала на мене. Я не міг упіймати миті, дібрати репліку, слова ніби спізнювалися, з надто великою затримкою сягали свідомості; мій мозок не встигав вчасно зрозуміти й проаналізувати інформацію, а коли я вже готовий був висловити протест, слушна мить минала — прокурор вже говорив про інше. Крістер Бонде говорив і говорив, показував на Ганса Ґудвіка, тицяв пальцем у присяжних, ніби цвяхами забивав інформацію у їхні голови.

Зрештою, втрутився суддя, який головував.

— Пане прокуроре, це ще не процедура. Дотримуйтеся ділового тону викладу. Ще не час викладати докази…

Крістер Бонде кивнув.

— Гаразд, ваша честь.

Після зауваження судді він трохи вгамував свій запал, але не дуже. Прокурор ще був емоційно накручений. Я дратувався та водночас відчував нез'ясовну важкість всередині. Хоч Бонде й поводився надміру театрально, було в його детальному, акцентованому на кожному слові переліку доказів щось гнітюче, загрозливе, неминуче. Я знав справу Ґудвіка, як свої п'ять пальців, був готовий до будь-яких несподіванок, та лише послухавши прокурора, уповні збагнув, яка гнила справа мені потрапила до рук. Я глянув на Ганса Ґудвіка. Мабуть, він відчував щось схоже. Обличчя сіре, мов папір; втупився застиглим поглядом у стіл перед собою.

Я підвівся для промови.

Прокурор закінчив доповідь, ми зробили перерву, а потім суддя запитав, чи не хочу я виступити. Адвокати також можуть виголошувати вступні доповіді, але це зовсім необов'язково. Зазвичай, адвокат лише доповнює те, що сказав прокурор. Я переважно не відмовлявся від виступу, особливо перед судом присяжних. Присяжні — це альфа й омега. Саме вони виносять остаточний вердикт. Від них усе залежить. Тому я волію виступити перед ними, відрекомендуватися, поговорити, стати в їхніх очах живою людиною, а не якимось анонімним персонажем. Наступними днями, що б я не робив у судовій залі, очі присяжних — я це добре знав — будуть спрямовані на мене.

Тому я встав для промови, але відразу ж пожалкував про це. Зазвичай я легко й вільно говорив у суді. Тільки-но минали перші секунди мандражу, слова починали литися самі собою, невимушено спливати з язика, а думки ставали, здавалось, прудкішими та яснішими, ніж будь-коли. Сьогодні ж було все інакше. Слова застрягали в горлі, я затинався, плутався у думках і мусив починати речення від початку. Я намагався пояснити присяжним, як небезпечно для справи взяти на віру все, що сказав прокурор.

— Кожна кримінальна справа, представлена в суді, є художнім вимислом, розповіддю, романом, — намагався переконати я їх. — Дійсність цілком інакша. Вона складається з мільйонів митей, вчинків і відчуттів. У кримінальному провадженні ми висмикуємо з реальності маленькі клаптики й презентуємо їх вам. Це називається наданням доказів. Прокурор має на меті пов'язати докупи ці маленькі, вибрані фрагменти дійсності, припасувати їх одне до одного, щоб постала цілісна картина. Наче історія із зачином, кульмінацією та розв'язком. Наче справжній роман. Наче реальність. Це схоже на гру в пазли, складання головоломки, у якій нарешті сходяться усі фрагменти, і тоді можна заспокоїтися, полегшено зітхнути — ми закінчили, усе стало на свої місця.

Але… — підвищив я трохи голос. — Дійсність не така. Іноді пазли складаються докупи тільки тому, що ми вибираємо ті, які потрібні нам і відкладаємо набік зайві. Моя робота — представити вам інший бік дійсності: пазли, які не підходять до заданої картини. Моя робота — змусити вас думати критично. Моя робота — спонукати вас засумніватися, чи дійсність, яку вам змалював прокурор, така вже проста й непомильна. Моя робота — змусити вас думати, а отже, ставити складні запитання.

Ось що я хотів сказати, але не зумів донести, як треба. Фрази падали в порожнечу, не було в них ні запалу, ні переконливості. Красномовство — ключ до адвокатського мистецтва. Красномовство і заангажованість — головні риси доброго захисника. Зазвичай мені властиве і те, і те, але не сьогодні. Сьогодні я впав до рівня банальної посередності. Присяжні нервувалися. Хтось позіхав. Я упрівав.

Я взяв паузу, випив води. Щось вертілося в моєму мозку, якийсь хробачок неспокою. Ледь вловне відчуття паніки. Я відставив склянку, нахилився вперед і сказав те, чого й не думав казати.

— Прокурор наголошував на мотиві. Він небагато сказав про це, лише побіжно згадав, мовляв, Ганс Ґудвік мав мотив, бо був впевнений, що Альвін Му вбив його доньку, і впав у відчай, бо Альвіна Му виправдали. Це правда. Я був у залі суду, коли це сталося. Я представляв сторону захисту Альвіна Му. Його виправдали. Однак я маю намір визнати, що виправдальний вирок був помилковий. Альвін Му вбив Майю Ґудвік у не менш звірячий спосіб, ніж був убитий сам. Ви можете запитати, чому я раптом заговорив тут про це. Відповідь проста: я не вірю у вину Ганса Ґудвіка. І водночас усвідомлюю, що шанси Ганса Ґудвіка на виправдання мізерні. Якщо його засудять, важливо, щоб ви знали передісторію. Якщо Ганс Ґудвік убив Альвіна Му, то лише з помсти за свою доньку. Бо в нього забрали найдорожче в світі. Бо він збожеволів від горя.

Крістер Бонде рвучко підняв голову. Глянув на мене і щось занотував у записнику. Я сказав «збожеволів від горя», і знав, що він при цьому подумав. Він подумав, що я будуватиму захист на доведенні неосудності Ганса Ґудвіка в момент скоєння злочину; наполягатиму, що той дослівно втратив розум, коли вбивав Альвіна Му.

Я закінчив промову. Під мантією був мокрий, як хлющ, від поту. Сюнне обернулася до мене.

— Дуже добра промова, — сказала вона, але відвела погляд, і я зрозумів, що вона покривила душею.

Я втратив голову. Ми з Сюнне не раз сперечалися, як далеко я можу зайти, наголошуючи у вступній доповіді на неосудності Ганса Ґудвіка, його неврівноваженому психічному стані. І я щоразу переконував Сюнне, що про ментальні відхилення клієнта навіть згадувати не можна.

— Майже неможливо доводити дві тези одночасно, — наполягав я. — Принаймні, виступаючи перед присяжними. Або ми наполягаємо на його невинуватості, або ні. Щойно я заговорю про стан афекту в момент скоєння злочину, уже неможливо буде довести його невинуватість. Це означатиме, ніби ми й самі припускаємо, що він убив, а присяжні відразу за це зачепляться. Я зробив би велику дурницю, якби заговорив про осудність у вступній доповіді.

І ось я її таки зробив. Я втратив голову, відчув, як земля втікає з-під моїх ніг, і повівся так, як у жодному разі не мав наміру повестися. Паскудний початок процесу.

Розділ 48

У своєму слові Ганс Ґудвік поволі, але впевнено простував назустріч кошмарові. Я вже мав недобрі передчуття, коли він пройшов на місце свідка. Він посірів на обличчі, руки трусилися; він весь час шукав мене поглядом, а в очах застиг вираз переляканої дитини.

Суддя розпочав допит. Я ніколи не міг зрозуміти, чому саме суддя першим починає процедуру допиту відповідача. Суддя не знає справи, не бачив документів та звітів, а тому не в змозі укласти свої запитання так, як би це зробив прокурор чи адвокат. Допит іде шляхом проб та помилок. Іноді такий метод спрацьовує, але сьогодні був інший випадок. Ганс Ґудвік розгубився. Щось невиразно бубонів. Суддя раз у раз просив його сісти рівно й говорити в мікрофон. Він випрямлявся, але вже за мить забував, про що його просили, і знову сутулився. Усі в залі чули тільки тихе бурмотіння. Суддя, якого я знав як приємну людину й старанного, хоч і дуже пересічного, юриста, сердився.

— Говоріть голосніше, пане Ґудвік! — без кінця повторював він.

Ганс Ґудвік намагався підвищити голос, але тоді забував запитання, і судді доводилося його повторювати. За годину ми всі змучилися й упріли, так нічого путнього й не почувши. Суд пішов на перерву.

— Вам треба взяти себе в руки, Гансе, — сказав я йому під час перерви. — Спробуйте зосередитися. Що чіткішими будуть ваші відповіді, то швидше це все скінчиться.

Він кивнув, пообіцяв докласти зусиль, але погляд мав відсутній, очі — порожні.

Після перерви настала черга прокурора. Крістер Бонде обрав агресивну манеру ведення допиту, і це ніяк не додало Ґудвікові відваги.

— Чому ви стежили за помешканням Альвіна Му? — гаркнув він. — Говоріть у мікрофон!

— Я за ним не стежив, — пробурмотів Ганс Ґудвік.

— Ви за ним не стежили? — Бонде повторював за відповідачем кожну фразу, щоб присяжні добре все запам'ятали. — Що ж у такому випадку ви робили?

— Не знаю.

— Не знаєте? Хіба ви не сиділи в авті перед його будинком?

— Сидів.

— Що ж, це в нас називається стеженням. Як часто ви там стовбичили?

— Не знаю.

— Не знаєте? Ну, хоч приблизно? Натякніть!

— Не знаю.

— Більше одного разу?

— Так.

— Більше двох разів?

— Гадаю, так.

— Що ви сказали? Говоріть, будь ласка, голосніше. У мікрофон!

— Гаразд. Вибачте!

— Можете повторити свою відповідь?

— … а яке було запитання?

Так тривало довго; день здавалося, ніколи не закінчиться. Крістер Бонде розпалився. Присяжні йорзали на стільцях, ніби терпіли фізичні муки. Я згорбився за столом і бажав лиш одного — опинитися десь ген далеко від цього місця. Лише Сюнне сиділа рівно, уважно слухала й занотовувала всі запитання і відповіді. Того дня черга до мене не дійшла — суддя оголосив перерву до наступного дня.

— Поїдь до нього ввечері, — просив я Сюнне після закінчення судового засідання. — Спробуй його розворушити!

Сюнне з сумнівом глянула на мене.

— Хіба це не твій обов'язок?

— Мені болить голова. Я не впораюся. Поговори замість мене, будь ласка!

Наступного дня в суді здавалося, ніби й не було ніякої перерви. Крістер Бонде поводився так само агресивно.

Ганс Ґудвік так само витав думками деінде. Коли нарешті черга дійшла до мене, я нахилився трохи вперед, намагаючись перехопити його погляд, трохи стишив голос. Почав обережно, намацував запитання, старався віднайти ритм, встановити контакт зі своїм підзахисним. Усе марно.

Я підвівся, підійшов до Ганса Ґудвіка, нахилив мікрофон ледь не до самого столу, схилився над ним. Підбадьорливо усміхнувся.

— На запитання прокурора ви дали ствердну відповідь, що вбили вашого собаку, пам'ятаєте?

— Так.

Я кивнув.

— Можете розповісти, навіщо?

Чоловік мовчав.

— Гансе! — окликнув я його. — Навіщо ви застрелили собаку?

— Не знаю.

— Але пам'ятаєте, як застрелили?

— Ні.

— То звідки знаєте, що таки застрелили?

— Пес був мертвий. Лежав… надворі.

— Он як?

— Ірене сказала, що то я убив.

— Ваша дружина… Як вона зреагувала?

— Впала в істерику.

— А ви? Що відчували ви, коли збагнули, що наробили?

Ганс Ґудвік знову замовк, і те мовчання тривало й тривало — до безконечності. Я вже хотів повторити запитання, та він раптом підвів голову і сказав:

— Нічого.

— Нічого не відчули?

— Гадаю, у мене мало зосталося почуттів.

— Ви вважаєте, що Альвін Му вбив вашу доньку? — запитав я наприкінці.

— Так.

— Вважаєте навіть попри те, що його виправдали в суді?

— Так.

— Чому?

— Він мені сказав про це.

— Коли?

— У залі суду. Коли зчинився галас… Він підійшов до мене і сказав…

У залі запала мертва тиша.

— Що саме він сказав?

Обличчя Ганса раптом видовжилося, губи затремтіли.

— Він сказав… Він сказав…

— Що він сказав, Ганс?

— Він сказав, що вона нявчала, мов кошеня… Коли він колов її… нож… коли він увігнав у неї ніж.

Останні слова вирвалися стогоном з-під долонь, якими він затулив обличчя, що нараз ніби почало розсипатися, оголюючи беззахисність Ганса Ґудвіка перед світом. Плечі його безгучно здригалися. Я мовчав, даючи можливість присутнім відчути цю мить сповна. Я довго чекав. А тоді запитав:

— Ви бажали смерті Альвінові Му?

— О, так! Понад усе на світі!

Знову пауза. Я тягнув її, скільки міг, доки тиша стала нестерпною.

— Ви його вбили, Гансе? Ви вбили Альвіна Му?

Він похитав головою, майже згорьовано.

— Ні… Але я радий, що хтось це зробив замість мене.

Розділ 49

Наступного дня суддя був не в гуморі, і зігнав свою роздратованість на мені. Усі були в залі, окрім Ганса Ґудвіка.

— Що це означає, пане адвокате?

Я стенув плечима.

— Усе так, як розповів прокурор. Мій клієнт зазнав нервового зриву, він у лікарні. Це все, що мені відомо.

— Коли він зможе з'явитися тут?

— Не знаю. Я з ним не розмовляв. До того ж, я не лікар.

Суддя понуро глянув на мене.

— Ми можемо продовжити засідання за відсутності відповідача?

— Ні, — відповів я. — Про це й мови не може бути.

— Мабуть, ваша правда. Але мені це не подобається, адвокате Бренне. Потурбуйтеся, аби його доставили в суд якнайшвидше.

Мене вже також почала розбирати злість.

— Я не можу доставити його в суд, ваша честь. У в'язниці його визнали хворим і повезли до лікарні. Що я можу зробити в такій ситуації, як ви гадаєте?

Суддя пропустив моє зауваження повз вуха.

— Гаразд, суд оголошує перерву. Будьте готові продовжити слухання після обіду. І тримайте мене в курсі справи…

Востаннє зиркнувши на мене, суддя підвівся і в супроводі двох інших суддів рушив геть із зали.

Я глянув на Крістера Бонде.

— Тепер твоя черга, прокуроре. Треба поговорити з лікарями.

— Поговорю, — відповів той, не підводячи на мене очей.

Крістер уникав зустрічатися зі мною поглядом від самого початку слухань. Я відчував, що мені починає діяти на нерви його постійне невдоволення.

— Зателефонуй мені, — кинув я на ходу і подався до своєї контори, де гаяв час аж до обіду, малюючи кола на аркуші паперу.

Задзвонив телефон, але телефонував не сам Крістер Бонде, а його секретарка. Вона розповіла, що Гансові Ґудвіку дали заспокійливе і відвезли до в'язниці й що ймовірно, він оговтається не раніше завтрашнього дня.

— А що суд? — поцікавився я. — Суд ухвалив рішення відкласти розгляд справи до завтра?

— Так. Слухання розпочнуться завтра о дев'ятій ранку.

Я подякував і поклав слухавку. Взяв чистий аркуш і знову заходився малювати кола. Задумався, чи не піти б додому…

Але ще довго сидів, нічого не роблячи. О пів на четверту я зібрав свої речі, схопив плаща і рушив до дверей, коли задзвонив телефон. Дзвонили з приймальні.

— До вас прийшов відвідувач.

— Хто?

— Ніна Гаґен. Вона з адвокатом.

Я згадав день, коли вона вперше сюди прийшла. Тоді я теж був по вуха зайнятий однією кримінальною справою, а вона сиділа на тому стільці, що й тепер: біднувато вдягнена, без декольте і без макіяжу. Вона прийшла і своєю розповіддю усе перевернула догори дриґом. Мені аж гаряче стало від думки, як вони мене одурили, Ніна й Альвін. Тепер я знав про неї більше. Нині вона теж була скромно вдягнена, у сірому — сірий светр, сірі штани, які дивно дисонували з білявим волоссям. Однак цього разу Ніна не відмовилась від макіяжу. І виклично дивилася просто в вічі.

Розмову вела не Ніна Гаґен, а її адвокат. Я знав його з давніших часів, і він мені не подобався. Невисокого зросту, опецькуватий, з добре підвішеним язиком і чималим арсеналом усіляких обманних трюків. Звали його Себастьян Фельдер. Не надто здібний юрист, однак з тих, кого все ж варто остерігатися. Він старанно насупив чоло і мовив:

— Сумні речі тут відбуваються, Бренне, — я промовчав, тож він повів далі: — Ти ж розумієш, це може коштувати тобі адвокатської ліцензії?

— Чого ти хочеш? — запитав я, але Фельдера вже важко було зіштовхнути з накатаної колії.

— Я щиро засмучений і стурбований твоєю подальшою долею. Дуже не хотів би, щоб ти позбувся свого шматка хліба. Ти добрий адвокат, хоча в цьому випадку втратив… так би мовити… здатність тверезо оцінити ситуацію.

— Ви маєте що мені запропонувати? Чи ти і твоя клієнтка прийшли тільки задля того, щоб висловити свою засмученість?

Маска помінялася, тепер на обличчі Фельдера намалювалася скривджена міна.

— Звісно, ні, Мікаелю. Найліпше було б для усіх сторін, якби ми дійшли згоди, — він показав рукою на Ніну Гаґен. — Моя клієнтка хоче написати на тебе заяву в поліцію за переслідування. Я повинен, ясна річ, надати їй юридичну допомогу, але…

— Переслідування? І яке ж покарання передбачається за це, Фельдере?

Адвокат роздратовано змахнув рукою.

— Ти знаєш, що я маю на увазі. Я хотів сказати, що охоче посприяю, аби не дати ходу такому звинуваченню.

— Овва! І як же?

Фельдер на мить затримав на мені погляд.

— Моя клієнтка щойно довідалася, що її викликають як свідка в справі проти Ганса Ґудвіка. Що ти її викликаєш.

— Так воно і є.

— Так ось, вона не хоче свідчити. Їй нічого сказати в цій справі.

— А що спільного тут…

Фельдерові вже було начхати на зміни декорацій на обличчі. Тепер він був сам собою: хмурний і нахабний.

— Якщо її змусять свідчити, вона відкрито розповість на суді, як ти незаконно проник до її помешкання. І про інші випадки переслідування.

— А якщо я скасую виклик до суду?

— Тоді вона забере заяву, скаже, що все виявилося непорозумінням… Тебе запросили в гості, а шибку в дверях ти вибив ненароком. І справа закриється. Вибір за тобою!

На губах адвоката з'явилася недобра усмішка, зате справжня.

— Вирішувати треба вже, Бренне. Хоча особисто мені, було б більше до душі, якби ця історія з'явилася на перших шпальтах усіх газет країни.

Я спокійно дивився на адвоката, мовчав, однак усередині в мені спалахнула маленька іскорка паніки. Я знав, чим це загрожує. Я втрачу свій хліб насущний, якщо мене позбавлять адвокатської ліцензії. Я, як і всі, мав виплачувати іпотеку. Можливо, мені пощастило б знайти якусь роботу без спеціального дозволу, але від цієї думки шлунок підкочувався аж до горла. Я виправдовувався сам перед собою, що все може скінчитися катастрофою для Ганса Ґудвіка, якщо новина про мій переступ закону випливе назовні посеред процесу. До того ж, за нинішнього стану справ, я нічого не вдію проти Ніни Гаґен.

— То що? Яке твоє рішення, Бренне? — Фельдер був сповнений нетерплячого очікування.

— Гаразд, — промовив я. — Укладаємо угоду. Хочеш письмового підтвердження?

— Не будь ідіотом, Бренне! Звичайно, не хочу.

Себастьян Фельдер підвівся й подав руку.

— Добре, що ти одумався.

Я нічого не відповів і проігнорував простягнуту руку.

Ніна Гаґен уперше озвалася за весь час візиту.

— Почекайте мене за дверима, пане Фельдер. Я хочу сказати адвокатові Бренне кілька слів наодинці.

Коли Фельдер зачинив за собою двері, я вичікувально глянув на неї. Раптом вона усміхнулася, встала, ледь потягнулася.

— Знайшов щось цікавеньке в моїх шухлядах? — запитала вона.

Я промовчав, відчув, як червонію, і нічого не міг з цим подіяти, а її усмішка стала ще ширшою.

— Тобі сподобалося побачене? Відчув збудження?

Щоки мені палали від сорому й злості. Нінин сміх був тихий і дивно теплий. А в очах, на самому дні, прозирав тріумф.

— Я бачив листування на твоєму комп'ютері, — сказав я, намагаючись перейти в наступ, хоч на трохи повернути контроль над розмовою; усмішка вмить щезла з обличчя Ніни. — Я знаю про твою співучасть у вбивстві Майї. Гадаю, Альвіна теж убила ти. Рано ти пізно я це доведу.

— Мабуть, ти віриш у те, що кажеш, — озвалася Ніна. — Я міркувала над цим. Але від віри мало користі, чи не так? Я хочу, адвокате Бренне, щоб віднині ти дав мені спокій. Ти мені набрид.

— А якщо ні?

— Ти покопирсався у моєму житті. Я покопирсалась у твоєму. Ти живеш з коханою на ім'я Карі. Маєш у старечому притулку батька. Люди, яких ти любиш. Подумай трохи про них…

Вона обернулася і вийшла з кабінету, а я далі сидів з застиглим від приниження і люті обличчям. Глянув на свої руки — вони тремтіли. Глибоко в душі я знав, що тремтіли вони не лише від гніву. Ніна Гаґен усього лиш жінка, я більший і сильніший за неї, але я ні на мить не сумнівався, що вона дуже небезпечна.

За люттю і страхом ховалося дещо інше, щось мені незбагненне. І тільки лежачи без сну в ліжку, перевертаючись з боку на бік, я зізнався сам собі, що то було. Сором. Мені було соромно за себе. Я поступився перед нею, я дозволив шантажувати себе, відмовився від її виклику свідком до суду, лиш би врятувати домівку та рідних. Я знав, що вона вбивця. Даремно я вмовляв сам себе, ніби все, що робиться, на користь Гансові Ґудвіку, бо, так чи так, я не маю незаперечних доказів її вини. У душі я розумів, що мав би змусити її з'явитися у суді й докласти всіх зусиль, аби хоч задемонструвати присяжним, хто така Ніна Гаґен насправді. Може, мені й не пощастило б, та принаймні я спробував би.

Розділ 50

Ганс Ґудвік знову сидів у залі. Не знаю, було це наслідком потрясіння, пережитого від спогадів у кріслі свідка, чи дії пігулок, але нині він мав ще безтямніший вигляд, ніж зазвичай. Коли я запитав, як він почувається, Ганс відповів, що цілком добре, дивлячись з ледь помітною усмішкою кудись у простір, у якусь точку над моїм плечем. Я не мав певності, чи він отямиться до закінчення усього процесу.

— Чоловік поволі тратить розум, — сказала Сюнне після розмови з Гансом під час перерви. — Треба щось робити.

Я стенув плечима.

— Нам треба спробувати довести справу до кінця. А йому нічим не допоможемо.

У суді виступав той самий медичний експерт, що й у «справі Майї», той самий безпристрасний голос, який сухим тоном перелічував рани, пошкодження і каліцтва. Минулого разу публіка не могла всидіти спокійно, немов сама мучилася від болю, а тепер слухачі просто покидали залу, одне за одним. Утікали.

— Статеві органи відрізані, — читав патологоанатом. — Язик відрізано кривим краєм, наче вбивці не вдалося відрізати його з першого разу, — двері раз у раз хряскали. — Обидва ока виколоті. Вишкрябані ями на місці очей — це було б достовірнішим описом.

Одна старша пані з-поміж присяжних на першій лаві перехилилася через поручні й виблювала на підлогу.

Суддя зірвався з місця.

— Перерва! — рявкнув він. — Оголошую перерву!

Ганс Ґудвік засміявся. Не знаю, чи всі це помітили, але він сміявся, тихим, моторошним сміхом, від якого волосся на моїй голові стало дибки. Я кинувся до нього й відвернув його від присяжних.

— Що, у біса, ви робите, Гансе?

— Він бачив мою доньку. Він бачив її страждання. А тепер вже нічого не бачить, — сказав він і знову засміявся.

Я взяв його за плечі й вивів з зали. Зачиняючи за собою двері, глянув назад через плече. Деякі присяжні, бліді й онімілі, рушили до виходу, та щонайменше троє застигли, мов укопані, дивлячись нам услід. Я вилаявся.

Після перерви процедура пішла жвавіше. Суддя попросив прокурора до мінімуму зменшити натуралістичні описи.

— Вважаю, ми достатньо добре уявили картину завданих каліцтв, — сказав він. — Обмежмося лише найнеобхіднішими даними. Ці описи жахають нас усіх, без винятку.

Доки прокурор допитував судмедексперта, я поводився доволі пасивно, навіть не збирався ставити якісь запитання.

— Ці рани… — мовив Крістер Бонде трохи іншим тоном, ніж досі. — Мені тут спало одне на думку.

— Слухаю вас, — судмедексперт говорив ввічливо і був сама уважність.

— Отже… У звіті йдеться про статеві органи, очі, язик і пальці…

— Не лише, — завважив експерт. — На тілі теж багато колотих ран. І перерізане горло.

— Так, але перерізане горло стало… причиною смерті, так би мовити. А інші пошкодження… я подумав, як вони пов'язані з убивством Майї…

Патологоанатом мав вигляд суцільного знака запитання.

— Я маю на увазі, — вів далі прокурор, — що вбивство Майї було вбивством на сексуальному ґрунті, а судячи з ран, завданих Альвінові Му, можна змоделювати психологічний портрет убивці. Очі, які на неї дивилися; пальці, які її торкалися; статеві органи, які… ну, ви й самі розумієте, про що я…

Експерт похитав головою.

— Хоч я не маю відповідної кваліфікації, щоб…

Але я вже підхопився на ноги й запротестував.

— Це вже занадто, ваша честь!

Суддя відразу підтримав протест.

— Свідок не мусить відповідати на це запитання. Ви не згірш за мене знаєте процедуру, пане прокуроре…

Від такої спекулятивної інсинуації з боку прокурора мене аж зморозило. Однак з голови не йшов сміх Ганса Ґудвіка. «Він бачив страждання моєї доньки, а тепер нічого вже не бачить» — сказав він.

У слуханнях оголосили перерву. Я самотньо стояв на галереї перед судовою залою і невидющим поглядом дивився на величезний вестибюль унизу; дивився, як заходять і виходять службовці, відповідачі й свідки; дивився на одягнених у мантії адвокатів, які вели запальні бесіди зі своїми клієнтами. Дивився, але не бачив. Тому ледь не підскочив, коли хтось схопив мене за руку. Я обернувся. Просто переді мною стояла Ірене Ґудвік.

— Ви скасували Ніні Гаґен виклик до суду для надання свідчень, — мовила вона.

Ірене говорила неголосно, але стільки збудження, ледь стримуваної люті було в її голосі, що це лякало. Пальці, немов пазурі, стискали мою руку. Я обережно вивільнився з її хватки.

— Це правда, — відповів я.

— Чому?

— Не міг інакше. Не маю на неї жодного компромату, не хотів опинитися у глухому куті. Хай ліпше поліція займеться нею, вони мають намір…

Я відчув, як щоки заливає багрянець, відчував фальшивість своїх слів.

— Ви обіцяли…

— Шкода марнувати зусилля, Ірене. Я не чарівник…

— Уся система прогнила до дна, — мовила вона.

— Послухайте-но, Ірене… — почав я, але помітив, що вона не слухає.

Жінка знову поринула у свій світ, почала похапливо дихати, ніби відшаленого бігу, очі заблищали, немов у гарячці. На коротку мить я злякався, що вона втратить самовладання і закотить істерику. Однак вона тільки глянула на мене з безмежною зневагою, відвернулася і пішла геть.

Потяглися довгі дні. Дні, коли здавалося, ніби йдеш проти вітру, коли я відчував, що боровся не так з прокурором чи його свідками, як з самим собою. Зі своєю кволістю, свинцевою важкістю у кінцівках. Я немов пробіг марафон і ще не повністю відновився. Я боровся з власним мозком і думками, які ворушилися значно повільніше, ніж завжди; з розсіяною увагою і нестерпною, пронизливою втомою, від якої склеплювалися повіки; я затуляв рота долонею, щоб моїх позіхань не бачила публіка.

Ганс Ґудвік щодня був присутній в суді. Він ставав дедалі примарнішою тінню, з якою майже неможливо було встановити контакт. Я бачив, як з кожним судовим днем ніби пришвидшувався його фізичний розпад. У мене з'явилася якась незборена нехіть до нього, мовби він винен у цій ситуації, у цій залі й у цій справі, яка стала мені осоружною.

Сюнне трималася сама й тримала нас. Як завжди, енергійна, позитивно налаштована. Постійно нас підбадьорювала, вправно все записувала, спілкувалася на перервах з Ґудвіком, наполягала, щоб ми не марнували ані хвилини й ретельно готували напередодні тактику наступного дня. Сюнне теж почала мене сердити, наче впертого хлопчиська, якого змушують робити уроки. Я знав, що це несправедливо, але не завжди вмів приховати своє роздратування. Сюнне покірливо терпіла мої дитячі вибрики та бурчання.

Іноді, дуже коротко, бувало й інакше. Я немов забував про себе і починав нормально функціонувати.

Ось місце свідка зайняв один з криміналістів, самовпевнений, зарозумілий.

— Спершу з'ясуймо головне, — почав я. — Ви не змогли знайти на місці злочину жодних біологічних слідів, тобто слідів ДНК, окрім, власне, Альвіна Му?

— Так є.

— Хіба це не дивно?

— Ну… Я так розумію, що покійний був самітником. Не мав друзів, ніхто не приходив до нього в гості.

— А вбивця… хіба вбивця не мав залишити там хоч якісь свої сліди?

— Не обов'язково. Він міг поводитися надзвичайно обережно.

— Гаразд. Це означає, що злочинець повинен був усе добре підготувати й спланувати, щоб не попастися, так?

— Так.

— Щось ніяк не в'яжеться з поведінкою підозрюваного в цій справі. Вам так не здається?

— Не знаю… — мовив свідок.

Прокурор вже розтулив рота, щоб висловити протест, але я його випередив.

— Добре, можете не відповідати на це запитання.

— Йому, напевне, просто пощастило, — кримінальний технік говорив вже не так впевнено.

— Припускаю, ви вивчали сліди крові на місці злочину… Характер розбризкування крапель у кімнаті?

— Звичайно.

— Там було багато крові, правда?

— Як на бійні, — кивнув головою криміналіст.

— Можу собі уявити! Була велика площа розбризкування? Чи повсюди була кров?

— О, так, кров розбризкалася на кілька метрів навкруги. Можу дати точніші заміри, — свідок заходився гортати свої папери.

— Немає потреби, — спинив я його. — У мене просте запитання: убивця забризкався кров'ю?

— Ще й як!

— Сумнівів не може бути?

— Аніяких!

— Дякую!

Молодий поліцейський, який брав участь в обшуку помешкання Ганса Ґудвіка, розповів, як він знайшов головні докази злочину. Я дивився на нього, заглядав у свої папери, знову підводив на нього погляд. Поліцейський хвилювався.

— Коли ви знайшли клейку стрічку й заплямлену кров'ю торбу, подальші пошуки припинилися?

— Ні, ми обшукали кожний кут.

— Ретельно?

— Дуже ретельно. Це ж серйозна справа.

— Еге ж… Знайшли іще щось цікаве?

— Ні.

— А закривавлений одяг? Десь він трапився вам на очі?

— Ні, нічого схожого не було.

— Може, не помітили?

Поліцейський рішуче похитав головою.

— Якби він був, ми знайшли б. Одягу не було.

— А в інших місцях? На роботі або в гірській хатинці? Чи знайшли ви щось важливе, окрім аркуша паперу з іменем Альвіна?

— Ні.

— Знаєте, у що був вбраний Ганс Ґудвік під час арешту?

— Ні, про це треба питати інших.

Новий свідок, новий день.

— Ви були присутні при тому, як Ганса Ґудвіка привезли до поліції?

— Так.

— Його одяг був новий і чистий?

Тінь усмішки пробігла обличчям свідка.

— Та де там!

— А детальніше можна?

— Правду кажучи, одяг на ньому був брудний і бридкий.

— Розумію… Як гадаєте, скільки часу він у ньому проходив?

— Важко сказати. Щонайменше тиждень. Або й більше…

— Ага. Ви знайшли на ньому сліди крові?

— Ні.

— Хіба ж не дивно? Підозрюваний мав, очевидно, на собі цей одяг, коли було вбито Альвіна Му… Якщо він так довго його не знімав, як ви кажете.

— Може, перевдягався? — стенув плечима свідок.

— Може… Але навіщо потім знову натягнув на себе брудні лахи?

— Цього я не знаю.

— Дивно, правда?

— Не знаю…

Це були добрі моменти для справи, але їх виявилося надто мало, і вони не мали великої ваги. Дні здебільшого нагадували важкий дорожній каток, який поволі котив перед собою судову рутину. Крістер Бонде не був блискучим оратором, зате був педантом. Присяжні щораз частіше кидали вбік Ганса Ґудвіка погляди, у яких ще відтоді, як їм показали фотографії тіла Альвіна Му, змішалися жалість і відраза. І ті погляди мені не подобалися.

Ірене Ґудвік не пропускала судових засідань. Щодня сиділа на одній з передніх лав і уважно слухала. Вона мала свідчити у справі, тож я просив суд дозволити їй бути присутньою при опитуванні свідків. Крістер Бонде не мав заперечень. По закінченні слухань Ірене завжди підходила до Ганса й перемовлялася з ним кількома словами, але я ніколи не бачив, щоб вони бралися за руки чи обіймалися. Я боявся, що така стриманість справить погане враження на присяжних, але не зміг примусити себе поговорити про це з Ірене.

Тобіас Мунк зайняв місце свідка. Він був одним з небагатьох моїх шансів посіяти сумнів у винуватості відповідача. Я відразу почав із запитання про інших ймовірних злочинців; наголосив, що від рук Альвіна постраждали ще й інші люди, які теж мали коханих і батьків — багато хто мав мотив помститися. Мунк був незворушний, немов старий дуб, який пережив на своєму віку чимало бур і штормів. Він усе передбачив.

— Ми перевірили всіх, — сказав він. — Уздовж і впоперек…

— Геть усіх?

— Усіх, хто реально міг прагнути помсти.

Я пройшовся по кожному, чіплявся до слів Тобіаса, длубався у ньому й мучив його. Він мав відповідь на кожне запитання. Майже на кожне…

— Альвіна Му притягували за зґвалтування, ще коли він перебував у дитячому будинку, — мовив я. — Ви піднімали цю справу?

Мунк глянув на мене — він уперше почувся розгубленим.

— Я не знав. Це достовірна інформація?

— Так. Він сам розповів мені. Справу закрили.

— Що ж, можливо.

— Отже, ви не перевіряли й не шукали мотиву в минулому?

Мунк зітхнув.

— Ні, на жаль. Однак, якщо ви маєте рацію, справа про те зґвалтування припадає пилюкою щонайменше двадцять років. Чи не задовго чекати на помсту?

— Вашим обов'язком було все ж перевірити версію, — наполягав я, хоч і розумів, що це чиста спекуляція з мого боку. — Не можна ігнорувати такі речі тільки через термін давнини.

— Ваша правда, не можна, — погодився Мунк. — У кожній справі завжди знайдеться місце для спекуляції. На щастя, у льоху обвинуваченого знайшли плями крові жертви.

Я здався.

Краєм ока помітив хвилювання серед публіки. Глянув у залу й побачив, як підвелася зі свого місця Ірене Ґудвік, метушливо протиснулася між рядами до виходу. Жінка була бліда й дуже збуджена. Мені подумалося, що, мабуть, вона збагнула: її чоловіка таки засудять за вбивство.

Одного вечора зателефонував батько.

— Як твої справи, Мікаелю?

— Добре. Справа трохи вимотує.

— Охоче вірю. Скоро вже підведете риску.

— Так. Завтра починається оптування моїх свідків. Гадаю, до понеділка закінчимо.

— Ти впораєшся, Мікаелю. Поговоримо по завершенні процесу, — батько примовк, а тоді додав: — Я пишаюся тобою, сину…

І поклав слухавку.

Я завмер, оторопілий, зі слухавкою в руці. Це так несхоже було на нього. Подібні висловлювання батько завжди вважав нестерпними телячими ніжностями, однаково неприємними тому, хто говорив, і тому, як він собі припускав, хто їх вислуховував.

— Хто телефонував? — запитала Карі.

— Батько… переказував тобі вітання, — механічно відповів я.

Раптом на очі набігли сльози. Я відвернувся, щоб приховати їх від Карі.

— Він старіє, — мовила вона.

— Так… — кивнув я. — Візьму собі горнятко чаю. Тобі теж принести?

— Будь ласка…

Коли я повернувся до вітальні, Карі глянула на мене й сказала:

— Мікаелю… Одна лиш річ… Ота справа, над якою ти працюєш… Ти не міг би…

— Знаю, Карі… Знаю, — урвав я її на півслові.

Розділ 51

Суддя глянув на мене поверх окулярів. І в погляді, і в голосі вловлювалося несхвалення.

— Ви самі себе внесли до списку свідків, адвокате Бренне. Якось воно… нетрадиційно. Ви ще наполягаєте на свідченнях?

— Так, ваша честь.

— Гм… Гаразд. Можете пройти на місце свідка…

Я підвівся, зняв мантію, одягнув піджака, який висів на спинці стільця, перейшов залу й сів за стіл посередині.

— Запевняю, — відповів я на відоме всім запитання судді, чи готовий говорити правду і тільки правду.

— Адвокате Берґстрьом! Ваш свідок! — сказав суддя.

Сюнне прокашлялася, почала говорити, але помітила, що забула увімкнути мікрофон, зашарілася, знову почала спочатку.

— Я хотіла б розпитати вас про конкретний період, пов'язаний з провадженням справи проти Альвіна Му, — мовила Сюнне. — Ви ж представляли сторону захисту, чи не так?

Я підтвердив, і вона повела мене через все, починаючи від моменту зачитання виправдального вироку.

— Чи виразно ви чули слова, які сказав Альвін Му до Ганса Ґудвіка?

— Так, дуже виразно.

— Як ви їх сприйняли?

— Як зізнання Альвіна Му в тому, що саме він убив Майю.

— Дякую.

Суддя кивнув Сюнне і повернувся до Крістера Бонде.

— Маєте запитання, пане прокуроре?

— Ні, ваша честь. Хіба одне, — Бонде обернувся до мене. — Адвокате Бренне, чому ви тоді не повідомили про це поліцію?

— Я був у непростій ситуації як захисник Альвіна Му. До того ж, розумів, що кинутої мимохідь фрази не достатньо для поновлення кримінального провадження.

Прокурор пильно глянув на мене.

— Гаразд, я приймаю вашу відповідь, та все ж, чи не ліпше було довіритися поліції?

Я промовчав.

— Тоді, можливо, вдалось би уникнути нинішньої нещасливої справи, — додав він.

Я не повірив своїм вухам.

— Ви натякаєте, пане прокуроре, що Альвіна Му вбито з моєї вини?

Бонде почервонів, але очей не відвів.

— Не я сказав, пане адвокате…

— Це просто… — почав я, але суддя урвав мене.

— Дякую обом! Достатньо, — сказав він. — 3 вашими свідченнями закінчено, адвокате Бренне. Оголошую коротку перерву.

Вийшовши з судової зали в коридор, я не міг заспокоїтися. Бо прокурор таки мав рацію. Альвіна вбили через мене, хоч моя вина полягала в іншому, ніж натякав Крістер Бонде. У коридорі стояла Карі, бліда й схвильована. Я швиденько притлумив свою злість, прибрав усміхненого вигляду й обійняв її. Вона мляво усміхнулася у відповідь.

— Нервуєшся, котику? — запитав я.

Карі кивнула.

— Усе буде добре. Просто розкажи, як усе відбувалося…

— Гаразд.

— Усе буде добре…

Дивно було бачити її на місці свідка. Напружено виструнчившись, Карі стояла за спинкою стільця. Ясним, чітким голосом назвала своє ім'я. Коли суддя запитав, чи «перебуває вона в родинних або дружніх стосунках з обвинуваченим чи з кимось іншим…», Карі, не дослухавши, показала на мене.

— З ним… — мовила вона. — Я його співмешканка.

— Чия? — розгубився суддя.

— Моя, ваша честь, — втрутився я. — Свідок — моя співмешканка.

Ставила запитання Сюнне, так ми домовилися напередодні. Спочатку допит не йшов гладко, Карі шпорталася у словах, говорила трохи зашвидко, але поступово втягнулася і все розповіла доволі таки послідовно, без навідних запитань. Вона розказала про ту ніч, коли Ганс Ґудвік прокрався у наш дім з рушницею. У залі суду панувала повна тиша. Для всіх це стало новиною. Краєм ока я бачив, як похапливо журналісти строчили в своїх нотатниках. Завтра неодмінно потрапимо на перші шпальти всіх газет.

— Гадаєте, він, справді, хотів вас убити? — запитала Сюнне. — Я маю на увазі, чи прийшов він саме з таким наміром?

— Я впевнена, що тієї ночі він щиро прагнув смерті, принаймні Мікаелевої.

— Чому ж він не здійснив своїх намірів?

— Не знайшов у собі сили… Хотів убити, але не зміг. Ганс Ґудвік не вбивця, — твердо промовила Карі. — Саме це я хотіла вам сказати.

Крістер Бонде відмовився від запитань. Мабуть, був надто ошелешений.

Наступним свідчив психолог, якого десь відкопала Сюнне. Вона обережно вела його навідними запитаннями, як було умовлено заздалегідь. Психолог сипав витіюватими висловами й професійними термінами. Суть його свідчень загалом полягала в підтвердженні, що реакція на глибоке горе може довести до психозу або до схожого стану, коли людина стає неосудною. Він ствердив це, хоч і не прямо, з багатьма застереженнями.

Коли Сюнне закінчила. Підвівся Крістер Бонде.

— Ви вважаєте, що люди можуть ставати психопатами через горе?

— Е-е, до певної міри… Такі випадки траплялися.

— Дякую… То ви допускаєте, що Ганс Ґудвік став психопатом від горя?

— У цьому конкретному випадку я не маю підстав для коментарів.

— Чому? Хіба ви не обстежували його, не розмовляли з ним?

— Ні.

— Чому ж — ні? Це було б тільки на користь.

— Так, звісно, але, наскільки я зрозумів, підсудний не забажав поспілкуватися зі мною.

— Не забажав… — похмуро повторив Бонде. — 3 нашими психіатрами він теж не забажав спілкуватися. Дякую. Більше запитань немає…

Ірене Ґудвік була нашим останнім свідком. Вона небагато могла сказати, окрім того, що вже розповідала мені: про те, яким був її чоловік, і про свою впевненість, що він не здатний на вбивство. Я знав, що її виступ не справить враження на присяжних. Вона свідчила тільки для того, щоб продемонструвати моральну підтримку своєму чоловікові. Ірене говорила тихо й трохи схвильовано. Відповідаючи на запитання, на мене не дивилася.

Прокурор нудився. Питань до свідка не мав. По закінченні опитування Ірене кивнула мені й через силу всміхнулася. Я теж їй кивнув. Виходячи з зали суду, вона навіть не глянула на чоловіка.

— На цьому, гадаю, ми закінчимо нинішнє засідання, — сказав суддя. — Сьогодні п'ятниця. Сторони обвинувачення і захисту матимуть на вихідних достатньо часу для підготовки процедури. У понеділок вранці почнемо з документації. Там же її небагато, пане прокуроре? Небагато, я так і думав. А опісля відразу перейдемо до процедури. Суд оголошує перерву до понеділка. Гарних вихідних!

У коридорі Карі обступили журналісти. Я протиснувся до неї, взяв її під руку.

— Уже годі, людоньки! Більше жодних коментарів! — голосно мовив я.

Журналісти трохи відступили, крім одного, який перегородив нам дорогу, підняв фотокамеру й осліпив нас спалахом. Я роззлостився. Він це помітив, примирливо усміхнувся і сказав:

— Яка розкішна пані, Бренне! Яка розкішна пані!

Я теж не стримав усмішки.

— Вона чарівна, — мовив я.

І ми пішли додому.

Розділ 52

По обіді я поїхав до в'язниці. Причин, власне кажучи, для поїздки не було, хіба моє нечисте сумління, бо відвідував Ганса Ґудвіка не так часто, як мав би. А ще останніми тижнями він дуже дратував мене своєю пасивністю і кволістю. Я знав, що несправедливий до нього, що він такий не зі своєї волі. Він просто був виснаженою людиною, яка зазнала більше ударів долі, аніж змогла витримати. Тому я поїхав до нього, подав йому руку й, на своє превелике здивування, виявив, що оце вперше, відколи ми знайомі, з ним було легко розмовляти. Може, тому, що все вже позаду. Суд, по суті, закінчився, і тепер ми могли розмовляти, ніби двоє звичайних людей.

Ганс Ґудвік був упокорено спокійний, як чоловік, який змирився з долею. Ніби вирок вже оголошено.

— Я знаю, мене засудять, — сказав він. — Але це вже неважливо. Я думав… Майя… її не повернути. Фірма практично розвалилася. Навряд чи я знайду сили почати все наново. А Ірене…

— Ви потребуєте одне одного, — мовив я. — Ви можете допомогти собі навзаєм.

Але Ганс Ґудвік лише спроквола похитав головою.

— Боюсь, її я також втратив. Вона звинувачує мене. Це, звісно, нераціонально, але в її очах я винен у смерті доньки. Ми того дня сварилися, як часто сваряться батьки зі своїми дітьми-підлітками. Тому Майя прогулювала школу. Для Ірене цього достатньо. Вона ніколи не простить мені… То що мені робити на волі?

Моя розмова з Ґудвіком була схожа на бесіду з якимсь релігійним фанатиком чи монахом, який вирішив прожити решту життя у самотині й тиші. Мене мала б дратувати така життєва позиція, але чомусь не дратувала, навпаки, заспокоїла, ніби і я заразився його смиренним прийняттям життєвих реалій. Сідаючи в авто, я почувався надзвичайно спокійним, як ще жодного разу досі, доки тривав суд. Я зробив усе, що міг…

Але щось неприємно заторкнуло мене під час розмови, щось, що Ганс Ґудвік сказав про Ірене. Ми говорили, як насправді дивно, що ось сидимо разом, пов'язані певною близькістю, спільною справою, а він же зовсім недавно хотів мене вбити.

— Не знаю, про що ви думали, Гансе, — сказав я тоді. — Ви не насильник і не месник. А нічні дзвінки й світлини в моїй поштовій скриньці теж справа ваших рук, хіба ні?

Ганс кивнув трохи присоромлено.

— Так, то був я.

— Що для вас змінилось би, якби ви вбили мене? Треба було послухатись Ірене…

Ганс спантеличено глянув на мене, уста скривилися у якійсь дивній усмішці.

— Ірене? А що вона мала на думці, як гадаєте? Це ж була її ідея! Вона лютувала, мов фурія, що я не зміг вистрелити. Ірене була… у той час божевільнішою за мене. Хоча й мені нічого не бракувало.

Ірене Ґудвік збрехала мені. І ніби нічого дивного в тому, що вона не хотіла зізнатися у своєму бажанні позбавити мене життя, однак вона збрехала, і це мені не подобалось.

Суботнього ранку мене розбудило сонце і чорна депресія. Я почвалав у душ, потім зійшов на кухню снідати, Але ні ласкава до мене Карі, ані свіжозварені яйця не розвіяли поганого настрою. Апатія позбавила мій ранок свіжості й барв, висмоктала сили з тіла, а думка, що треба сісти й попрацювати над процедурою, викликала тупий спротив. Карі глянула на мене й веліла збиратися на прогулянку. Я навіть не мав сили заперечити.

— Свіже повітря збадьорить тебе, — мовила вона. — Свіже повітря і сонце…

Я злився через її напускну самовпевненість, усмішку й базікання ні про що, однак мені вистачило глузду тримати свою роздратованість при собі, доки ми поволі брели підсохлими вулицями до центру.

— Чому ти такий похмурий, Мікаелю? — запитала вона. — Справа вже майже закінчена. Нехай ти її програєш, але ж так іноді буває. Ти зробив усе, що міг, чого ж іще вимагати. Скільки разів сам мені казав, що адвокатові не можна брати долю клієнта близько до серця. Що це верх непрофесійності!

— Твоя правда, — погодився я на словах, але не в душі.

Біда в тому, що я не зробив усього, що міг. Ганс Ґудвік не отримав захисту, на який розраховував. Треба було сфокусувати весь процес на його неосудності в момент скоєння злочину. Треба було наполягти на консультації з психіатром, і побудувати захист, виходячи з висновків психіатричної експертизи. Треба було привернути увагу присяжних до його глибокого горя, шоку від жорстокого вбивства доньки; до гніву, спричиненого нестерпною провокацією Альвіна в судовій залі після оголошення йому виправдального вироку — такий удар хоч кого зірве з котушок. Я мав би зосередитися на тому, чого реально можна було б досягнути. Натомість причепився до Ніни Гаґен, може, навіть через власне почуття провини. Я ганявся за примарами й тінями. Я мав реноме доброго адвоката, але не в випадку з Гансом Ґудвіком. Загрався у приватного детектива, а це не моє.

Ми погуляли центром міста, попили кави й почитали газети в кав'ярні, посиділи на лавочці в парку біля театру, поніжилися під першими цього року теплими сонячними променями. Просто перед нами кілька підлітків каталися сходами на скейтбордах. Дошки гримали і грюкали, але дітиська були неймовірно захоплені й шалено раділи, якщо трюк їм вдавався, а мені грюкіт не дошкуляв. Один з хлопців мав загіпсовану ногу, певно, після невдалого стрибка. Милиці стояли прихилені до стіни, він ними не користувався: то стрибав на одній нозі, підштовхуючись загіпсованою, з відеокамерою в руках; то потім ліг на землю, а друзі перестрибували через нього; то встановив камеру на штатив і безкінечно довго вибирав вдалий кут для зйомки. Він тішився і тріумфував не менше за своїх стрибучих друзів.

Я дивився на нього. На його відеокамеру. Спостерігав, як він радіє, переглядаючи зняте, бо зумів зафіксувати класний стрибок.

Раптом я згадав Альвіна, поліцейську теорію, що він міг знімати вбивство Майї на камеру. Тоді я відмахнувся від таких припущень, потрактувавши їх за звичайні спекуляції, і більше про них не думав. Але тепер, надивившись на хлопчиська з камерою, поспостерігавши за його щасливою реакцією, я збагнув, що теорія поліції була не такою вже й безпідставною. Я чомусь не замислювався раніше, що ж від убивства Майї одержала сама Ніна Гаґен. Ні на мить не сумнівався, що вона вбивця, і що вбивство приносило їй радість чи щонайменше вдоволення. Але вона не могла бути присутньою під час самого вбивства, бо тоді не змогла б забезпечити алібі Альвінові. Відеозапис міг бути відповіддю. Фільм призначався для неї. Альвін увічнив процес убивства й подарував відео Ніні Гаґен. Я відчув хвилювання, приплив енергії, яка пробилася крізь товщу жалості до себе, але все швидко минуло. Навіть якщо Ніна мала відео, то вдома його не тримала, у кожному разі, після мого вторгнення до її помешкання. Де воно і як його шукати, я уявлення не мав.

Карі помітила мою пожвавленість і поцікавилась, про що я думаю.

— Пусте! Щось одне спало на думку, але то пусте…

Треба було готувати процедуру, однак у голові було порожньо. Зрештою, я здався і відклав роботу на неділю.

Вранці я взяв з собою до кабінету каву, сів з нотатником і кульковою ручкою до столу з рішучим наміром працювати. Зазвичай я користувався комп'ютером, але процедури писав від руки — завжди так робив. Іноді це дуже надихало. Надто коли в важкій справі сподівався на шанс кардинально повернути процес на свою користь. Тоді ручка літала папером у відчайдушному намаганні встигнути за думкою. Сьогодні все було інакше. Я знав, що мені не під силу виграти нинішню справу. Ішлося хіба про те, щоб достойно вийти з ситуації з мінімальними втратами.

Угорі аркуша я написав «Тягар доведення», а потім довго сидів, втупившись поперед себе невидющим поглядом. За якийсь час дописав: «Аргументація прокурора», але тут у ручці виписалася паста. Я сприйняв це за знак, відсунув набік записника, увімкнув комп'ютера і почав натомість сплачувати через інтернет рахунки. Сплата рахунків — не найцікавіше для мене заняття, та сьогодні я охочіше займався рахунками, аніж написанням через силу процедури. Купка квитанцій маліла на очах. Ремонт авта. Інтернет. Страхівка. Електрика — знову шалена сума за світло. Я набрав код банківського рахунку й сплатив гроші.

Зненацька якесь невиразне відчуття закралося у мене.

Якесь поколювання, лоскіт мозку. Важко визначити, де саме. Щось, що я забув, але десь бачив мимохідь, не звернувши уваги, не збагнувши значення тоді побаченого. Я заціпенів над паперами, немов загіпнотизований, прикипів поглядом до квитанції за світло — натужно думав, намагався згадати. «Мікаель Бренне» було написано на рахунку, а нижче — адреса. І я враз пригадав! Уявно я перенісся в інше крісло, побачив перед очима іншу квитанцію за світло, на якій значилося: «Клара Ґюльбрандсен через Ніну Гаґен». І раптом згадалося, що сказала Клара про Ніну. Дослівно. «Вона доглядає за будинком…»

Ось де Ніна Гаґен могла заховати запис убивства Майї. Якщо він взагалі існує. Якщо Альвін віддав їй відео. Якщо вона його не позбулася.

Це, звісно, довільні здогади, припущення та інтуїція, але я мусив хоча б спробувати. Усе в цій справі я робив неправильно, то ще один переступ погоди не змінить. Мені нічого втрачати, Гансові Ґудвіку тим паче. Тому я взяв авто і подався до старечого пансіонату, де мешкала Клара Ґюльбрандсен.

Я не знав, чи пам'ятає вона мене. Старенька сказала, що пам'ятає, але я не мав цілковитої певності. Та, зрештою, яке це мало значення, головне — до неї приїхали в гості, і вона дуже з цього тішилася. Вона не вставала з ліжка, але на моє запитання, чи погано почувається, рішуче похитала головою.

— Ні-ні, просто нині такий сумний сірий день, — сказала вона. — Я не люблю вставати в такі дні. Та й взагалі, встаю з ліжка тільки тоді, коли світить сонце.

Навести стареньку на розмову про дитинство було зовсім неважко. Як це часто буває з літніми людьми, минуле було їй ближчим, аніж сьогодення. Клара жваво, захоплено розповідала про їхній рибацький хутір, про батька, доглядача маяка, про поїздки човном до міста. Я терпляче слухав, а тоді запитав, де саме минало її дитинство, де її батьківський дім. Стара спантеличено глянула на мене.

— Ви не знаєте?!

— Я забув…

Жінка скрушно похитала головою, ніби я був учнем, який її засмутив. І розповіла мені, де її домівка. Я ще трохи посидів, притлумлюючи в собі докори сумління, відчуття, ніби я її обдурив, а потім вже не мав терпцю чекати.

— На жаль, мені час іти, — мовив я.

— Ви ще приїдете? Було так мило…

Я пообіцяв навідатися ще.

Розділ 53

Після обіду я підвівся з-за столу і сказав:

— Це займе не більше двох годин.

Карі сердилася.

— Сказав би принаймні, куди зібрався!

— Мені спала на голову одна думка, я тільки хочу її перевірити. Цілком імовірно, що з цього нічого не вийде. Розповім тобі ввечері. Якщо все добре складеться…

— Не роби більше дурниць, Мікаелю! — попросила Карі.

Я поцілував її і пообіцяв дурниць не робити. Але сидячи за кермом і пускаючись у дорогу, я вже не був певний, чи правильно чиню. Вранці не мав жодного сумніву, що на правильному шляху, а тепер увесь задум видавався безглуздим і марним. Шанси хоч щось знайти — мікроскопічні. Мудріше було б повернутися додому й зайнятися процедурою, своєю безпосередньою роботою; підготувати завтрашній день. Я не зупинився, їхав далі.

Дорога туди забрала майже годину. Увесь день було хмарно й сіро, а тепер на заході проясніло. Низьке сонце помалювало навколишній світ у м'які, пастельні барви, кинуло на землю довгі тіні. Знайти хутір виявилося важчим завданням, аніж я собі думав. Я кружляв вузькими доріжками, упирався в глухі кути і весь час змушений був напитувати дорогу. Уже смеркало, коли я опинився на перехресті трьох доріг. Попереду в дедалі густіших сутінках мерехтіло море. Я звернув праворуч, скотився донизу крутим схилом і в'їхав на подвір'я хутірця. Вийшов з авта, постукав. Двері мені відчинила літнього віку жінка, було їй на вигляд щонайменше сімдесят, з настороженим поглядом в ясних очах.

— Я шукаю домівку Клари Ґюльбрандсен, — сказав я.

Жінка кивнула. Говорила вона по-сільському.

— Клара тутка більше не жиє, — пояснила вона. — Клара теперка в старечому домі.

— Я знаю. Хотів би тільки знайти будинок…

Стара вагалася.

— Я з ріелторської контори, — вигадав я на ходу. — Директор попросив мене оглянути садибу.

Жінці ніби відлягло, вона кивнула й показала, куди йти.

Її пояснення були дуже прості: вернутися до перехрестя, а тоді ліворуч. Я проїхав доріжкою, яка закінчувалася посипаним гравієм паркувальним майданчиком. Інших автівок там не було. Я запаркувався, вийшов з авта, трохи подумав і замкнув дверцята. Знайшов у паркані хвіртку й рушив вузькою, утоптаною стежкою, яка збігала вниз схилом. Переді мною лежали пагорби, порослі травами стрімкі схили, а далі — море, велике, чорне, пустельне.

За кілька вечірніх годин дуже похолодніло — останній мороз, невластивий цій порі року. Волога земля вкрилася інеєм; високі стебла й віхті торішньої трави обабіч стежки здавалися білим частоколом у густому смерку, а довколишні луки виблискували в сяеві зірок. Я обережно сходив донизу стежиною. Маленькі калюжки вкрилися тонкою кригою; я чув, як крижинки тріскають під моїми черевиками. Так дійшов до ще однієї хвіртки, відчинив її і ретельно зачинив за собою — звичка набута ще в дитинстві, коли ми літували на сільському хуторі; обійшов горбок і побачив будинок.

Приземкувата біла хатка стояла в маленькій, затишній бухті. Позад хатини велетенською, темною тінню височіла скеля. У бухті раз у раз, з рівними проміжками, спалахувало світло маяка. Потужний білий промінь на мить освітлював небо, а тоді знову западала пітьма, ще густіша, ніж перед тим.

Я добирався до обійстя майже десять хвилин. Пройшов ще кілька хвірток через овечі загони, уздовж низької кам'яної огорожі, промочив штани у високій траві. Нарешті дійшов. Зупинився за кілька метрів у тіні старої, покрученої вітром сосни. Ніде не світилося. Ніде ані звуку. Промінь маяка монотонно шугав скелястими вершинами, а більше ніщо ніде не ворушилося. Я був тут сам.

Двері виявилися замкненими. Я обшукав усі місця, де люди мають звичку тримати запасні ключі: під килимком на порозі, на одвірку, у тріщинах у стіні. Безрезультатно. Вхідні двері мали вікно на чотири маленькі шибки, але щось мені цього разу не хотілося вибивати скло. Треба було проникнути досередини, за можливості, не залишився по собі слідів. Я обійшов будівлю — то був зовсім крихітний будиночок на один поверх, який стояв на схилі. Фундамент з боку моря був доволі високий; невеличкі сходи на три сходинки вели до льоху. Унизу сходів було геть темно, я нічого не бачив, доводилося йти навпомацки.

Двері льоху трималися на маленькому засуві, замість навісного замка — забитий іржавий цвях. Я обережно виважив цвяха, штовхнув двері, ступив у темряву й заходився шукати вмикача. Урешті-решт таки знайшов: вів рукою по низькій стелі, доки торкнувся голої лампочки; потім рушив уздовж проводу, прикріпленого до дерев'яної балки на стелі, а вже він привів мене до вмикача. Після непроникної темряви світло осліпило мене, вдаривши просто в вічі.

Призвичаївшись, я озирнувся навколо. Льох був малесенький і відносно охайний. Трохи інструментів на старому верстаті. Старе рибацьке начиння у закуті. Під стелю — стерті, старі весла й зітлілий на вигляд та порваний невід. В одному кутку — невисокий штабель дров. В іншому, углибині льоху, — маленька драбинка, більше схожа на курячу в курнику, яка вела до дверцят, таких низьких, що, ступивши на перший щабель, я мусив пригнути голову. Дверцята, коли я їх штовхнув, прочинилися на кілька сантиметрів і застрягли. Я штовхнув сильніше, поставив ногу на другий щабель і підважив плечем! Щось по той бік з оглушливим гуркотом перевернулось, нівроку мене налякавши, і дверцята розчахнулися.

Я дослівно ввалився досередини, підхопився на ноги й роззирнувся навколо. Темний коридор. Трохи провагавшись, увімкнув світло. На всю околицю я не бачив жодного іншого будинку, не знав, чи далеко до найближчих сусідів, але був майже певний, що хатини нікому не видно.

На підлозі валялася скриня з інструментами й старий порохотяг, якими були приперті дверцята льоху. Скриня перевернулася, всі інструменти висипалися. Я прибрав за собою, позбирав розкидані речі, увімкнув порохотяг і почистив підлогу від натрушеної тирси. Потім зачинив дверцята льоху, поставивши всі речі, як мені здавалося, на свої місця. Вхідні двері мали звичайний замок на закладку. Згодом можна було вийти, усього лиш клацнувши за собою дверима. Я подався на оглядини будинку.

То була маленька хатинка, дуже просто умебльована. Вітальня з грубкою на дрова, м'яким кутиком і телевізором. Книжкова поличка під вікном. Старосвітська кухня з незвичним обладнанням: над допотопною мийницею стирчала зі стіни ручна помпа. У маленькій кімнатці за кухнею на невисокій тумбочці стояла емальована миска з давніх часів, на стіні висіли дві губки і рушник. Маленька спальня з голими стінами. Ліжко завелике для одного, але замале для двох. Ото й усе. Ніяких ноутбуків.

Я сів у вітальні, в один з фотелів, і замислився. Єдиною сучасною річчю в усьому будинку був телевізор на чорній тумбочці. На поличці під ним стояв dvd-програвач. Він був увімкнений — світилася зелена цятка на дисплеї. Ще нижче стояли рядком кілька дисків з фільмами. Я вклякнув, переглянув диски. Декілька комедій. Два пригодницькі фільми. Трохи голлівудської драми. Три порнофільми садомазохістського змісту. Нічого нелегального.

Серед книжок здебільшого старі детективи й два традиційні видання книжкового клубу. Звичайнісінька книжкова полиця, такі можна побачити в будь-якій норвезькій заміській хижці. Над книжками лежала маленька цифрова відеокамера, зовсім нова й дуже дорога на вигляд. Поряд — алюмінієвий штатив. Я взяв до рук камеру. Вона мала знизу пази, які ідеально пасували до штатива. Я згадав Альвіна і аж здригнувся.

Потім я заходився обшукувати будинок, ретельно й систематично. Обшук не зайняв надто багато часу. Хатинка була невеличка й дуже скупо вмебльована. Я зазирнув до всіх шафок, простукав стіни. У спальні стояла вбудована в стіну шафа на одяг. Я приніс з вітальні настільну лампу й заліз усередину шафи. Нічого, окрім хіба павутиння й тирси. Найбільше часу витратив на горище й льох. Анічогісінько.

За десять метрів від хатини стояв туалет. Там я теж пошукав, навіть зазирнув до вигрібної ями, затуливши перед тим носа. Порожньо, нічого зайвого.

Я повернувся до вітальні, знову сів у крісло. Почувався розчарованим і пригніченим. У цій хаті нічого не знайти. Я глянув на годинника. Минула одинадцята. Треба було б зателефонувати Карі, але виявилося, що тут немає зв'язку. Я вже давно мав бути вдома. Згадав, що досі не написав процедури на завтра. Менше, ніж за десять годин розпочнеться судове засідання. Останній розділ в убивстві Альвіна Му…

На мить мене охопила неймовірна втома. Я потер обличчя й заніс щось собі до ока. Око пекло несамовито, я кліпав повіками, а сльози текли ручаями. Коли знов зміг ясно бачити, глянув на свої пальці. Тирса. Свіжа біла тирса вкривала тоненьким шаром долівку в одежній шафі, під самою стіною, там і начепилася на пальці. Утому наче рукою зняло.

Розділ 54

Бокова стінка шафи була стара й нефарбована. Планки — теж, але на них виднілися свіжі сліди від викрутки або ломика; вони не були прибиті цвяхами, а скріплювалися пазами. Я виліз з шафи, приніс викрутку й відігнув дерев'яну планку. Так поступово підважуючи, вийняв усю панель, за якою виднілася крихітна ніша, може, двадцять сантиметрів завглибшки. У ній стояв ноутбук.

Мені аж руки трусилися, коли я його підключав. Здавалося, минула вічність, доки нарешті засвітився монітор, а тоді ще одна — доки комп'ютер повністю завантажився. Ніяких паролів, я просто зайшов і клацнув на «outlook». Прогорнув сторінку вниз і відразу знайшов те саме повідомлення від «Rosomacha». Задав у пошук ім'я «Rosomacha». Трохи зачекав й одержав результат. Купа повідомлень. Я глянув на дати. Вересень, півроку тому. Відкрив найдавніше й почав читати.

From rosomaha @hotline.no

То angelsmerti@hotline.no

Ти у відсидці? Тому виходиш в чат лише в вівт. і четв.? Можу закластися, що це так. Фотки тобі сподобалися чи надто криваві, як на тебе? Трохи нудило?

From angelsmerti@hotline.no

То rosomaha@hotline.no

Вгадала. Сиджу. Відбуваю термін. Сподіваюся, ти цим не переймаєшся. Усі заслуговують на новий шанс. Фотки суперові. Надсилай іще. Що кривавіші, то краще.

From rosomaha@hotline.no

To angelsmerti @hotline.no

Я так і знала! А що ти зробив? Убив когось? Якщо тобі подобаються криваві психо-картинки, то ти цілком псих.

From angelsmerti @hotline.no

То rosomaha@hotline.no

Я сиджу за зґвалтування. Певно, не захочеш зі мною водитися.

From rosomaha@hotline.no

То angelsmerti @hotline.no

10.09 11.53

Готувала собі каву. Ти ще там?.. Гммм, зґвалтування. Чудово. Ні, я не збираюся поривати з тобою, ще чого. Розкажи мені про це. Усе розкажи. Що ти з ними робив, як тобі при цьому було, як вони виглядали? Розкажеш?

From angelsmerti @hotline.no

То rosomaha@hotline.no

Справді, хочеш, щоб я розказав?

Більшість після розповіді не хотіли мати зі мною нічого спільного.

From rosomaha@hotline.no

То angelsmerti @hotline.no

10.09 11.55

Дідько! Звісно, хочу. Мені таке подобається, а не просто злягання. Вийду в чат у вівторок, об одинадцятій. Рада була поговорити.

From angelsmerti @hotline.no

То rosomaha@hotline.no

Привіт знову! Що там розповідати. Я просто приставив ножа до її горлянки, а вона вже сама роздягнулася, з біса, швидко. А тоді я її взяв.

From rosomaha@hotline.no

To angelsmerti@hotline.no

15.09 11.09

Фантастично! Хотіла б я бути при тому, подивитися. Тобі не хотілося шпортнути її ножем? Можу закластися, що хотілось. Устромити в неї ніж і дивитися на вираз її обличчя… Мені хотілось би, щоб саме так ти і зробив.

From angelsmerti 0hotline.no

То rosomaha@hotline.no

Ти, справді, такого хочеш чи тільки дражниш мене?

From rosomaha@hotline.no

То angelsmerti@hotline.no

15.09 11.13

Справді хочу! Мене це заводить!

From angelsmerti@hotline.no

То rosomaha@hotline.no

Мене теж. Це було найкльовіше з усього, що я досі робив.

From rosomaha@hotline.no

То angelsmerti@hotline.no

15.09 11.20

А зробив би знову? Хотів би вбити?

From angelsmerti@hotline.no

То rosomaha@hotline.no

І провести решту життя за ґратами? О, ні, дякую!

From rosomaha@hotline.no

То angelsmerti@hotline.no

15.09 11.31

А якби тобі пощастило не попастися?

From angelsmerti@hotline.no

То rosomaha@hotline.no

То повторив би. І вже цього разу скористався б ножем. Було б розкішно. Мені сподобалось би.

From rosomacha@hotline.no

То angelsmerti@hotline.no

15.09 11.39

Мені теж. Я віддала б перевагу ще зовсім дівчинці. Гарненькій. Ну, доки ти не попрацював би над нею, хахаха…

From angelsmerti@hotline.no

То rosomaha@hotline.no

Ми могли б щось разом придумати.

From rosomaha@hotline.no

То angelsmerti@hotline.no

Так! Класно було б. Мене аж ковбасить від цієї думки. Коли ти виходиш?

From angelsmerti@hotline.no

То rosomaha@hotline.no

За три тижні.

From rosomaha@hotline.no

То angelsmerti@hotline.по

Уже недовго чекати. Зустрінемось? Якщо ти налаштований серйозно, я маю одну ідею.

From angelsmerti@hotline.no

То rosomaha@hotline.no

Я серйозно. А ти?

From rosomaha@hotline.no

То angelsmerti@hotline.no

15.09 11.57

Я теж. Чесно! Про зустріч домовимося наступного разу. Чао!

Я довго сидів перед монітором, дивлячись на слова перед собою. Примітивні, ледь не дитячі повідомлення. Ніна Гаґен і Альвін Му. Таке буденне спілкування, що можна було повірити, наче вони обговорювали виїзд на природу, домовлялися про невинні розваги, та я добре знав, про що мовилося у тих повідомленнях.

Це був початок. Початок усього. Це листування призвело згодом до вбивства дівчинки. Вони все спланували разом. Ніна Гаґен мала стати алібі для Альвіна Му. Цікаво, чи замислювались вони, наскільки ризикованою була їхня афера чи якими непередбачуваними бувають присяжні, на якому тонкому лезі довелось би балансувати Альвінові Му. Але їм було байдуже, вони скористалися шансом і виграли, обдуривши всіх. Мене — також. Вони щасливо вислизнули б з рук правосуддя, якби не юродство Альвіна. Він не зумів опертися спокусі й похвалився, випустив кота з мішка, аби насолодитися безмірним, безпорадним розпачем Ганса Ґудвіка. І погрітися у променях власного безумства.

Я закрив програму, зайшов у «Мій комп'ютер» і відкрив теку «Мої світлини». Ніна Гаґен зберігала багато світлин; то була чудернацька мішанина жорсткого порно й звичайних аматорських фотографій з вакацій. Я пошукав фото, які мені вкинули в поштову скриньку — чоловіка, застреленого в око, і мертвої блондинки — й не знайшов. Перейшов до теки «Windows Media Player», перевірив список, але не побачив там нічого, окрім кількох музичних кліпів. Потім вимкнув ноутбук.

Знайденого в комп'ютері було більше, аніж достатньо, для обвинувачення Ніни Гаґен у співучасті в убивстві Майї, однак замало для порятунку Ганса Ґудвіка. Я повернувся до одежної шафи, обмацав пальцями невеличку нішу й майже відразу знайшов те, чого шукав. Конверт з диском. Він був приклеєний скотчем над отвором з внутрішнього боку.

Пульт лежав на телевізорі. Я став посеред кімнати. Натиснув ґудзик. Легке мерехтіння від руху камери, розмите зображення, потім навели фокус, і картинка стала чіткою. Обличчя Альвіна Му крупним планом. Альвін відступив крок назад, і я побачив, що він одягнений в білий комбінезон, зав'язаний під шиєю і на зап'ястках. На руках тонкі, латексні рукавички. Хірургічні рукавички. Альвін вийшов з кадру, а я знову перенісся на маленьку галявину в парку, де сидів одного погожого літнього дня майже рік тому, дивився на комах, відчував тепло й тишу — відлуння тієї трагедії болісно стиснуло голову.

На відео галявина не була порожня. Там лежала Майя Ґудвік. Зв'язана й гола. З кляпом у роті. Зображення гойднулося, стало розмитим, але потім знову навели різкість. Якась частина мого мозку реєструвала дії Альвіна; мабуть, він став позад камери, щоб чітко виставити кадр і фокус. Раптом він знову з'явивсяперед об'єктивом. Опустився на коліна перед голою дівчинкою, погладив рукою її тіло. Повернув голову й посміхнувся просто в камеру. Та посмішечка немов обпалила мої очі: несвідомо скривлене обличчя, гримаса, що свідчила про нетерплячку й несамовите збудження. Мене потрясло безумство в його погляді. Потім він схопив ножа, який лежав на землі поряд з ним — зблиснуло лезо, — і схилився над тілом.

Я стояв посеред вітальні й не міг зрушити з місця. Немов корені пустив. Прикипів очима до екрана, хотів відвести погляд, але не міг. Мене паралізувало побачене — світло й кров, і я вже знав, що ніколи не забуду тієї картини. Раптом рот мені наповнився густим, в'язким слизом; шлунок перевернувся догори дном; я вийшов з заціпеніння і зірвався з місця.

Кинувся у коридор, гарячково вовтузився з замком, зрештою, рвонув двері й вискочив надвір — у темряву й холоднечу. Устиг відбігти за кут будинку і почав блювати. Мене вивертало так, що сльози дзюркотом лилися з очей. Я виблював і слиз, і жовч, і ще би блював, аби спорожнити не тільки шлунок, але й мозок, вичистити думки, стерти образи, що запеклися в пам'яті, але вже не мав чим.

Нарешті спазми припинилися. Я стояв, скоцюрбившись, упершись долонями в коліна; плювався і форкав, а тоді поволі розігнувся. Наді мною чорніло небо, усіяне зірками. Час до часу темряву прорізував промінь маяка. Я рахував секунди до наступного спалаху світла — механічна реакція мозку, який хотів думати про щось інше, цілком буденне.

Я почув якийсь звук. Радше я нічого не чув. Можливо, хіба відчув порух позад себе. Передчуття, натяк на те, що зараз щось станеться. Щось рухалося швидко й безгучно. Щось загрозливе. Я почав обертатися, повернув голову, але було вже запізно. Тієї миті, як промінь маяка знову черкнув нічне небо щось з неймовірною силою вдарило мене по голові. Здалося, ніби світло зупинилося угорі, роздерло яскравим променем ніч, пронизало чорне склепіння неба і осяяло зоряну розкіш поза ним, а тоді вмить згасло, і я вже нічого не бачив.

Розділ 55

Щось розкололо світ. Ніби я дивився у чарівне дзеркало, крізь калейдоскоп, який позбавив світ форми і структури, сенсу й упізнаваності. Я бачив перед собою лише хаотичні фрагменти світла й кольорів. У вухах шуміло, у потилиці застряг важкий, глухий біль. Я заплющив очі. Можливо, знепритомнів.

Коли знову розтулив повіки, зір начеб повернувся, але в очах двоїлося, лівим оком я бачив усе розмито й невиразно. Голова боліла так, що я не відразу подужав пересилити біль і сприймати щось інше, окрім нього, та поступово змусив себе зосередитися і зорієнтуватися, де я і що зі мною.

Я знову був у хатині. Голий. Сидів на підлозі, прихилений спиною до стіни, з випростаними вперед ногами. Одна ступня прив'язана до грубки, друга — до чогось у підлозі, але я не міг до пуття розгледіти, до чого саме. Я довго придивлявся, доки врешті побачив два або три велетенські цвяхи, забиті в дошки біля моєї ноги, зігнуті докупи, — до них чіплялася мотузка. Випростані руки теж прив'язані. Я спробував повернути голову ліворуч, однак біль у потилиці знову відкинув мене на край чорної прірви, змусив балансувати на межі нетями.

Я довго збирався з силою і відвагою, щоб повернути голову в інший бік. Цього разу пішло легше, біль вже не був таким нестерпним, як перше. У стіну також були забиті цвяхи або гаки, величезні, потужні. Зап'ястки примотані тонкою, міцною линвою, якою прив'язують прапор до флагштока, так туго, що мотуз уп'явся у шкіру. Долоні вже посиніли через погіршення циркуляції крові. Я спробував потягнути мотузку правою рукою. Марно. Мотуз не тягнувся. Не попускав. Я подумав, що спробую ще раз трохи згодом, от назбираю трохи сил і спробую.

На мить я заснув або втратив свідомість. У кожному разі не був притомний. А коли знову розплющив очі, Ніна Гаґен сиділа за столом, накладаючи макіяж. Перед нею на столі стояло маленьке люстерко, з отих, що мають позаду підпорку. Розкрита торбинка, розсипана на стільниці косметика. Жінка була дуже зосереджена. Я бачив, як вона схиляє набік голову, зводить догори брову — так роблять усі жінки, наносячи тіні на повіки. Вона щось мугикала. Я не впізнавав мелодії, то було тихе, монотонне бриніння, яке чомусь наганяло на мене страх. Я не міг збагнути, у що це вона вбрана; ніби обгорнулася целофаном, блискучим целофаном, який відбивав світло під дивними кутами і засліплював мене. Я заплющив очі. Не хотів, щоб вона помітила, що я опритомнів.

Однак вона таки помітила, бо трохи згодом я почув, як встала зі стільця.

— Мікаелю Бренне, — її голос прозвучав біля самого мого вуха. — Глянь на мене, Мікаелю. Я знаю, що ти отямився…

Я розплющив очі. Ніна сиділа переді мною, присівши на п'яти. Її обличчя було за якихось сорок сантиметрів від мого. Яскраво розмальоване. Важкі зелені тіні на повіках, густо накладена туш на віях, брови — товсті, чорні риски. Криваво-червона губна помада. Вона взяла в долоні мою голову, підвела до себе, подивилася на очі: спершу на одне, потім — на друге.

— Гм, твої зіниці кажуть, що тебе добряче вдарили по голові, Мікаелю. Сподіваюся, ти триматимешся при свідомості.

Ніна погладила мене по щоці, обережно, ласкаво. Я хотів щось сказати, але видобув з горлянки лише нерозбірливі звуки.

— Цить, Мікаелю, тобі не треба нічого казати. Це зовсім зайве.

Вона підвелася, і я побачив, у що вона вдягнена. Блискучий пластиковий плащ, чи радше дощова накидка, яку натягають через голову поверх решти одягу. Такі дощовики в мене завжди асоціювалися з британськими туристами.

Однак Ніна Гаґен нічим не нагадувала британську туристку. Вона була гола. У відблисках лампи позаду проглядало під пластиком голе тіло. Вона помітила мій погляд і усміхнулася, провела руками уздовж стегон.

— Як я тобі, Мікаелю? Подобаюся?

— Ні, — спромігся вимовити я, хрипко, ледь чутно, але виразно.

Але Ніна не слухала, вийшла з кімнати. Я чув, як вона чимсь гримає і брязкає. Я знову спробував звільнити руки. Цього разу вже доклав усіх сил, тягнув, що мав моці. Смикав. Намагався розхитати вузли, протиснути долоні. Біль в голові був такий нестерпний, що я мусив заплющити очі й закусити губи, щоб не закричати. Усе намарно. Мотуззя, чи чим там вона мене прив'язала, не ослабло ні на йоту.

Коли я розплющив очі, вона стояла переді мною й усміхалася. То була не Альвінова божевільна посмішка-гримаса. То була справжня людська усмішка, і вона налякала мене ще дужче. В очах світилася материнська турбота.

— Нікуди не йди, будь ласка, — мовила вона. — Я відлучуся ненадовго.

Невдовзі вона повернулася зі скринькою для інструментів. Я спробував сфокусувати погляд, але в очах далі двоїлося. Я розумів, що мушу тримати з нею контакт.

— Я… — подав я голос.

— Що? — Ніна ввічливо й терпляче чекала на продовження.

— Люди знають, що я тут.

— Ой, сумніваюся.

— Я розмовляв з сусідкою. Розпитував дорогу.

— Знаю, вона мені зателефонувала. Жінка подумала, що то був не зовсім слушний час для візиту з ріелтерської контори, — Ніна задумливо глянула на мене. — Тут я вже нічим не зараджу, але тебе однаково не знайдуть.

— Ти їх убила, правда? Матір і батька? — я закашлявся, а Ніна терпливо чекала, доки я віддихаюсь. — І решту — теж. Названих батьків. Трьох жінок. То ж ти їх убила? І Альвіна.

Ніна глянула на мене майже з повагою.

— Ти провів велику роботу, Мікаелю. Який ти розумний! Майже все так і було. Але це пусті балачки. Тобі треба берегти сили.

— Утекти… — прохрипів я. — Ти можеш утекти. Покинути країну. Не робити собі ще гірше, ніж є. Просто покинь мене тут, Ніно. Це дасть тобі чималу фору.

Ніна довго стояла, думала, потім сіла мені на литки, опершись колінами на підлогу по обидва боки моїх ніг.

— Ні, Мікаелю, — похитала вона головою і знов усміхнулася. — Так легко не відбудешся… Може, й справді, час покинути країну. Але спершу розберемося з нами. Насамперед ми обоє…

Вона нахилилася уперед і впилася в мене поцілунком. Я відчував, як вона намацує мою руку. Не відриваючись від моїх губ, вона схопила мій мізинець і зламала його.

Біль паралізував тіло. Я закричав, вибухнув криком просто їй в обличчя. Але найгіршим був не біль. Найгіршою була крихітна частка секунди, коли біль і шок забив мені памороки; мізерна мить перед тим, як я закричав: Ніна Гаґен тоненько пискнула. Звук був чимось середнім між зітханням і стогоном. Задоволення. Блаженство. Так реагує жінка, коли твої пальці вперше торкаються її плоті. Почувши цей згук, я збагнув, що зламаним пальцем не скінчиться. Вона піде далі. До кінця…

Мабуть, я тоді здався. Щось замкнулося у мені. Я вже знав — це кінець. Я почав помирати — для себе, поволі, десь глибоко в собі. На мить згадалася Карі. Батько. Я й не здогадувався, що плачу, доки Ніна не обтерла мені сльози, шепочучи в вухо якісь безтямні слова. Опісля я вже не думав. Опісля був лише біль.

Вона майже відразу зламала мій другий мізинець, а за ним — безіменний палець. Я спробував щосили вдарити головою до стіни, щоб знепритомніти. Ніна відхилилася назад, досягла рукою подушку з канапи й запхала мені під голову. Я теліпав головою збоку вбік, щоб зсунути подушку. Тоді Ніна прибила її до стіни цвяхом і вгатила молотком по руці. Я чув, як хряснули кості.

Потім вона взялася за ножа. То був звичайний ніж для розрізання шпалер, лезо якого втягувалося і висувалося на потрібну довжину. Вона колола неглибоко, зосереджено, раз попри раз, уникаючи життєво важливих органів. Я бачив перед собою її рот, розтулений, з обвислими губами; відчував, як вона, звиваючись на мені усім тілом, підсувається що раз ближче. Вона була страшенно збуджена. Дощовик закривавлений; краплинки крові скочувалися донизу, збираючись струмками й стікаючи їй у поділ. Вона важко дихала, груди ходили ходором, ніби після тривалого бігу. Раз обхопила долонею моє чоловіче достоїнство, погойдала, немов зважуючи. Жалібний голос у мені безгучно заволав: «Ні, тільки не там!» Вона розтулила долоню і знову заходилася колоти груди. Важко працювала. Важко дихала.

Я не чув, як відчинилися двері. Ані звуку не було чутно. Ніна Гаґен у своєму божевільному мареві теж нічого не чула. Здається я скрикнув, закричав, щоб заглушити скрип дверей і кроки.

Я глянув поверх плеча Ніни Гаґен, але спершу нічого не побачив, бо вже давно перестав сприймати довколишні речі — жив лише всередині себе. Зосереджений на вмиранні. То була голова. Русява голова. Тіло.

Ніна нічого не помітила, вона перебувала в трансі, у власному, знесамовитілому світі. Вона нічого не помічала, доки голова позад неї сказала: «Привіт». Дуже тихим і цілком нормальним голосом. Жіночим голосом.

Ось тоді Ніна Гаґен зреагувала. Здригнулася і так швидко зірвалася на ноги, що ледь не втратила рівноваги.

— То ти… — промовила вона; лезо ножа зблиснуло в її руці. — То ти…

А мені причулося: «То тать…»

Ніна ворухнулася, занесла руку з ножем і блискавично кинулася на некликану гостю.

Я хотів гукнути, застерегти, але голосові зв'язки, які щойно надривалися криком від болю, немов зімкнулися. Я усвідомлював, що весь зранений і не мав сили встежити за тим, що відбувалося перед моїми очима. Це було схоже на запис аматорського відео з часів дитинства: зненацька завислі посеред руху люди, законсервовані в часі… А потім усе покотилося дуже швидко, набагато швидше, ніж я міг уловити.

Навколо голови жінки, що увійшла, світився німб — світло. Вона здавалася чорним ангелом, палаючим мечем — прекрасна й грізна водночас. Якась частина мене розуміла, що я запаморочений, і все зовсім не так. На мить мені подумалося, що я марю, бачу галюцинації, що насправді ніхто не прийшов мене рятувати, а бачене відбувається у моєму затуманеному мозку.

Але ні, я не марив. Я бачив, як Ніну Гаґен зацідило в шию щось схоже на дерев'яний молот. Побачив і почув звук потужного удару, глухий звук, наче по м'якому. Ніна повалилася на підлогу. До мене долинув гуркіт від падіння тіла; мною трусило, і аж тоді я повірив, що все відбувається у дійсності.

Жінка замахнулася і ще раз ударила. По тому ж місці.

Ніна перевернулася набік, її голова опинилася між моїми випростаними ногами. Я бачив, як вона вмирала. Це не зайняло багато часу. Вона намагалася вдихнути повітря розтрощеною горлянкою, трималася руками за горло, а груди натужно здіймалися й опускались; вона билася у конвульсіях, молотила ногами по підлозі, аж врешті затихла. Я ні на мить не зводив з неї очей, намагаючись перехопити її погляд. Не знаю, що сподівався там побачити… Проблиск людських почуттів? Може, каяття, страх? Хоч що-небудь… Але не побачив. Я зміг роздивитися одне її око, тільки тоді як вона затихла. Око дивилося на мене з-під волосся, розсипаного на обличчі, наче водорості, але в ньому вже годі було щось відчитати. У ньому вже не було життя. Воно вже нічого не бачило, і в ньому вже нічого не віддзеркалювалось. Ні ненависть, ні хіть, ні страждання, ані страх. Нічого не зосталося у голові, яка колись була Ніною Гаґен.

Лише після того, як вона згинула, я підвів голову й упізнав Ірене Ґудвік. Ірене схилилася наді мною, довго не зводила з мене погляду. Я не міг зрозуміти виразу її очей. Десь на дні зіниць щось ворухнулося, думка чи почуття, які так і не виринули на поверхню.

— Допоможіть мені, — попросив я, але голосу не було, лише хрипкий шепіт прошелестів у кімнаті.

Вона ковзнула поглядом по мені, по руках, грудях, закривавленому тілу.

— Так, — озвалася нарешті, а, здалося, минула вічність. — Я покличу на допомогу…

Поговоривши з кимось телефоном, Ірене заходилася обережно розплутувати вузли навколо моїх зап'ястків і стіп.

— Як?..

— Цить! Не шарпайтесь. Вас жахливо покалічено.

— Так, — прошепотів я. — Але як ви мене знайшли?

— Стежила за нею. Чекала перед її будинком. Коли вона від'їхала автом, я подалася услід, — Ірене ледь помітно всміхнулася. — Знаю, ви веліли мені припинити стеження, але…

Я нічого не сказав. Кров знову потекла жилами стерплих кінцівок, а біль був такий нестерпний, що я боявся знову зімліти. Ірене допомогла мені лягти на підлогу, підклала під голову подушку.

— Котра година? — запитав я.

Мій голос був наче й не мій, долинав немов здалеку, немов сягав моїх вух через довгий час після того, як вимовив слова мій рот. Це мене трохи лякало.

Вона сторопіло подивилася на мене, та все ж глянула на годинник на руці.

— Четверта ночі. Чи ранку… А що?

— Я мушу бути в суді, — сказав я і знову знепритомнів.

Розділ 56

Я з'явився у суді, але аж за три тижні, ледь оклигавши. Я ще почувався слабким, мов дитина; опирався на руку Сюнне, коли ми йшли коридорами до судової зали, одягали мантії, а потім чекали на початок засідання. Ганс Ґудвік був уже на місці. Крістер Бонде — теж. Він непорушно сидів в іншому кінці зали, втупившись поглядом у стіл. Увійшов суддя, заскрипіли стільці — усі встали. Суддя, щойно переступивши поріг, глянув у мій бік і сказав:

— Не вставайте, адвокате Бренне!

Я вдячно послухався його. Моя голова була забинтована, на обох руках — гіпс. Під сорочкою — теж купа бинтів.

— Черепно-мозкова травма, — діагностували лікарі. — Внутрішні кровотечі. Перелом основи черепа. Ви померли б, якби не вчасна допомога. А решта — дурниці, поверхневі поранення.

Лікарі мали, певно, рацію, але мене досі ночами мучив біль, а шрами на грудях і плечах вже ніколи не зникнуть. Медицина не давала гарантії, що відновиться рухливість лівої руки.

— Як ви знаєте, — почав суддя, — ми змушені були три тижні тому перервати процес через… різні обставини, добре відомі вам з преси. У зв'язку з тими обставинами нині з'явилися нові важливі докази в справі. Прокуратура, згідно з кримінальним правом, мала намір просто зняти обвинувачення, як це буває, коли з'являється формальне підтвердження факту невинуватості. Однак я вважав, а прокурор зі мною погодився, що Ганс Ґудвік, який пережив усе те, що він пережив за час цього тривалого й виснажливого процесу, заслуговує на виправдальний вирок у відкритому суді. На це дозволяє § 279 Кримінального кодексу. Минуло кілька тижнів, але, зважаючи на нинішню ситуацію, я не бачу підстав для нового аналізу доказової бази. Вам слово, пане прокуроре!

Крістер Бонде поволі встав зі свого місця. Я глянув у залу. Там сиділа Карі, поруч з нею — Петер. Петер дивився на прокурора. Карі дивилася на мене. Я усміхнувся їй.

Карі сиділа біля мене, коли я отямився після операції, але тоді вона не всміхалася. Щойно я трохи оклигав, вона висварила мене, на чім світ стоїть. Приходив Петер. Приходила Сюнне. Усі лютували й обзивали мене ідіотом. Я вирішив за ліпше потрактувати той гнів як доказ їхньої любові й турботи про мене.

Я знову зиркнув на Карі. Вона була вагітна, однак я ще не бачив у ній ніяких видимих змін. Карі повідомила новину в лікарні, як тільки втомилася мене лаяти. Розповіла, що мій батько, почувши від неї про вагітність, розплакався. Батько теж провідав мене в лікарні. Сказав лише «Вітаю» і «Добра робота!», таким тоном, ніби я маленький хлопчик, який на уроці фізкультури пробіг з добрим результатом 400-метрову дистанцію.

— Шановний пане суддя, шановні судді, шановні панове присяжні, — почав Крістер Бонде. — Як щойно сказав головний суддя, ми тепер розглядаємо справу Ганса Ґудвіка в зовсім іншому світлі, ніж під час нашої останньої зустрічі, і це мають зважити і прокуратура, і суд присяжних.

По-перше, хоч це й не має прямого стосунку до нинішнього процесу, вбивство доньки обвинуваченого, Майї Ґудвік, вважається розкритим. Як ви знаєте, Альвін Му був виправданий у цьому суді. Тепер прокуратура має у своєму розпорядженні відеофільм, у якому знято вбивство Майї Ґудвік Альвіном Му. Я не побачив жодних підстав для демонстрації фільму в залі суду. Він, так би мовити, не для слабких нервів, до того ж, не стосується безпосередньо нинішньої справи. Задля підсумку повторю: прокуратура вважає розкритою справу про вбивство Майї Ґудвік і визнає Альвіна Му вбивцею.

Ніна Гаґен теж звинувачена за співучасть у цьому вбивстві. Вона планувала його разом з Альвіном Му, вона ж надала йому алібі в суді — теж за попередньою домовленістю. Поліція має в розпорядженні електронне листування обох обвинувачених, яке підтверджує цей факт.

У залі панувала глибока тиша. Навіть журналісти притихли. Крістер Бонде кахикнув.

— Щойно сказане має стосунок і до нашої справи. У комп'ютері Ніни Гаґен знайдено фотографії, на яких зафіксовано вбивство Альвіна Му. З фотографій видно, що знімався увесь процес вбивства з певними часовими проміжками. Я хочу роздати теки з фотографіями членам суду присяжних.

Присяжні сторожко зазирали в теки, добре знаючи, що там побачать.

— Звісно, те, що я зараз роблю, не зовсім звичне в судовому провадженні: процедура й надання доказів водночас. Але таке відхилення від рутини я узгодив і з адвокатом, і з головним суддею. Тому все законно…

Бонде спільно з присяжними проаналізував фотографії, а по закінченні сказав:

— Як ви розумієте, немає ніякого сумніву, що фото робили під час самого процесу вбивства. Кількість знятих поранень збільшується від фотографії до фотографії; на більшості з них Альвін ще живий. Тому прокуратура вважає, що Ніна Гаґен, яка володіла цими світлинами, очевидно, й була вбивцею Альвіна Му. Імовірно, вона вбила його, боячись, що він може викрити її і здати поліції.

Крістер Бонде замовк на секунду, глянув у мій бік. Він мав безпристрасний, нейтральний вираз обличчя, але мені ще здавалося, ніби я відчуваю його спротив до мене.

— Ця теорія підтверджується і тим, що Ніні Гаґен завадили в спробі ще одного вбивства, схожого на вбивство Альвіна Му. Судячи з усього, вона підкинула докази причетності до вбивства Альвіна Гансові Ґудвіку, коли зрозуміла, що він найбільше годиться на роль підозрюваного.

Висновок такий: з великою часткою імовірності можна вважати, що Ніна Гаґен здійснила вбивство Альвіна Му. Нині вона й сама мертва, тому подальше провадження припиняється. Ганс Ґудвік, обвинувачений у цій справі, визнається невинним і буде звільнений в залі суду, — Крістер Бонде зробив паузу, глянув на Ганса Ґудвіка. — Прокуратура просить вибачення за те, що обставини вимусили нас висунути йому обвинувачення і довести справу до суду.

Ані слова про мене, але то не біда. Якось переживу.

— Пане адвокате, вам слово, — сказав суддя.

Сюнне підвелася, показала рукою на мене й пояснила, що я іще надто слабкий. Їй знадобилося менше п'яти хвилин на промову.

— Ганс Ґудвік невинний, — підвела Сюнне риску під своїми словами. — У цьому немає жодного сумніву, як і немає жодного сумніву, який саме вирок оголосить суд! Але… — вона обвела поглядом присяжних, прокурора, суддів; підняла руку, показуючи великим і вказівним пальцем. — …він був за крок від засудження за вбивство, якого не скоював. Зовсім-зовсім близько… Кримінальне право дуже суворе. Ідеться про життя і смерть. Безапеляційна самовпевненість дуже небезпечна в нашій професії. Зарозумілість небезпечна. Недалекозорість небезпечна. Упередження небезпечне. Ця трагічна справа має, на щастя, добрий кінець. Нам усім варто зробити з неї висновки. І адвокатам, і суддям, і присяжним. І прокурорам!..

Крістер Бонде почервонів. Він узяв слова Сюнне на свій копил. Я знав, що саме йому, а не решті присутніх вони й адресувалися.

Суддя був так само лаконічний. Він майже відкритим текстом велів присяжним вийти до своєї кімнати і повернутися з виправданим вердиктом. Доки присяжні радилися, нам залишалося тільки чекати. Я волів пересидіти перерву. Голова знову розколювалася від болю, і думка про зустріч з пресою була нестерпною.

За чверть години присяжні повернулися до зали. В очікуванні оголошення вердикту не було ні напруження, ні хвилювання, лише спокійна сатисфакція; відчуття, що все нарешті скінчилося. Суддя підвівся зі свого місця і сказав: «Не винен!»

Я глянув на Ганса Ґудвіка. Він важко встав зі стільця і підійшов до мене.

— Дякую вам! Як почуваєтеся?

— Не найгірше. А ви як? — я дивився на його обличчя; волосся, яке за останній рік витрусило сивиною; на зморшки й борозни, яких не було раніше, і додав: — Ви можете почати жити заново. Усе скінчилося…

Хоч я знав, що це неправда. Життя Ганса Ґудвіка втратило сенс того дня, коли вбили його доньку. Я добився його виправдання, зняття з нього обвинувачення в убивстві, та він однаково був схожий на розбитого горщика, якого хтось спробував склеїти докупи. Уламки не припасовувалися, стики між ними годі було приховати. Для Ганса Ґудвіка ніколи нічого не скінчиться.

Розділ 57

Я мав проконсультуватися з Сонцесяйним. Два дні тому зателефонував йому і попросив розшукати для мене в архіві одну давню справу. Я вже не був ізгоєм, а, навпаки, перебував у фаворі в поліції, тож Сонцесяйний пообіцяв допомогти. Він чекав на мене в своєму кабінеті.

— Ось вона, — сказав він. — Але не розумію, навіщо це тобі. Справа давно закрита.

— Шукаю деякі ниточки. Спала на думку одна ідея, треба її перевірити.

— Гаразд, — Сонцесяйний простягнув мені теку. — Матеріалів небагато… Провадження припинили. Можеш переглянути тут.

У теці лежало не більше десяти аркушів, але мене цікавила тільки заява. Я погортав папери заледве дві хвилини, і відразу знайшов її. А тоді повернув теку.

— Дякую за допомогу.

— Ото й усе? Знайшов, що шукав?

— Можливо. Сподіваюся…

— І не хочеш мені сказати, що це?

— Ні. Ти ж сам кажеш: справа закрита.

Сонце тепло торкнулося променями мого обличчя, коли я зачинив за собою автомобільні дверцята, поволі рушив під'їзною доріжкою до будинку й подзвонив у двері.

— Добридень, Ірене, — привітався я, коли вона відчинила двері. — Можна ввійти?

У кухні було прибрано, чисто — усе сяяло. Ми сиділи одне навпроти одного, пили каву. Вікно було прочинене на шпарку. Знадвору долинав веселий дитячий галас, радісні вигуки. Ірене сиділа трохи напружена, насторожена, ніби чогось чекала.

— Вітаю з припиненням вашої справи, — мовив я. — Довідався про це вчора. Швидко все відбулося.

— Еге ж… Завдяки вам. Вашому поясненню у суді.

— Звісно, без моєї допомоги не обійшлося. Але справа однаково мала б таке закінчення. Ніна Гаґен була небезпечною людиною. У будь-якому разі, справу кваліфікували б як убивство з самозахисту.

— Можливо, — погодилась Ірене.

Діти надворі зчинили ще більший гармидер. Ірене встала й зачинила вікно. Я сказав те, що думав насправді. Поліція, без сумніву, зробила б висновок, що вчинок Ірене був зумовлений вимушеним самозахистом. Гадаю, їм вже оскомину набили кримінальні провадження, пов'язані з Гудвілами. Але в мене перед очима досі маячило обличчя Ніни Гаґен, коли молот поцілив їй у шию. Раз, коли її очі розширилися від шоку. А тоді ще раз. Так, ще раз… тільки ще один раз.

Між нами залягла тиша. Я зітхнув і промовив:

— Сьогодні я підняв одну справу. Моя підозра підтвердилася.

— Яка? — Ірене зустрілася зі мною поглядом, але миттю відвела очі.

— Наше місто не надто велике. Тут не так багато дитячих будинків. Більшість дітей, які втратили своїх батьків або чиїх батьків позбавляють батьківських прав, потрапляють до прийомних родин.

Годі було щось відчитати на її обличчі — вона замкнулася. Проте уважно слухала.

— Ви з Альвіном приблизно однолітки. Мені спало на думку, що ви могли перебувати в дитбудинку одночасно.

Мовчання. Ірене сиділа, обхопивши себе руками, ніби мерзла.

— Альвін розповідав мені, що одна дівчинка з дитячого будинку заявила на нього в поліцію, звинувативши в зґвалтуванні. Він ще й тріумфував, розповідаючи ту історію. Справу припинили. Альвін вважав, що поліція повірила, ніби дівчинка звела наклеп.

Сполох в Ірениних очах, може, злість.

— Я перевірив тодішні звернення до поліції. Жертва зґвалтування називалася Ірене Нільсен. Це ваше дівоче ім'я. Ви мали прізвище Нільсен до заміжжя. Альвін Му зґвалтував вас, коли вам виповнилося чотирнадцять років.

— Це дуже поширене ім'я, — заперечила Ірене, але голос її звучав мляво.

Я поволі похитав головою.

— Ні, Ірене, то були таки ви. Усе збігається: дата народження, ідентифікаційний номер…

Жінка схвилювалася, не могла дати лад своїм рукам, згорнула зі столу крихти, поклала рядком кулькову ручку й чайну ложку.

— Чому ви не розповіли про це в суді проти Альвіна?

— Тоді мені ніхто не повірив. Чому мали б повірити тепер?

Ірене глянула на мене, недовірливо похитала головою.

— Я не йняла віри, коли довідалася, що це він… він таке вчинив з Майєю, — голос її стишився. — Він ніби… ніби всі мої кошмари враз ожили. Він вже раз зруйнував моє життя, а тепер… зробив це… вдруге. Він ніколи не полишив би мене в спокої. Переслідував би до самої смерті.

Не думаю, що Альвін усе спланував наперед саме так. Мабуть, убиваючи Майю, він не здогадувався, що вона Іренина донька. Гадаю, то була випадковість, одна з тих божевільних, неймовірних випадковостей, з яких складається наше життя. А може, не лише випадковість. Пригадую світлини Майї у її спальні; дівчаче личко, щире, відкрите, ще остаточно не викінчене природою. За маскою дорослої Ірене Ґудвік, за карбами, накладеними життям, проглядалася її схожість з донькою. В обох однакова вразлива безпорадність. Я подумав, певно, мати й донька мали в собі оте щось невловне, що відразу вчувають злочинці — так хижаки нюхом чують найслабшу особину в стаді й обирають її собі за здобич. Альвін помітив слабинку в обох жінках, і обрав їх своїми жертвами.

Нічого цього я не сказав Ірене Ґудвік.

— Так, мабуть, так і було. І тому ви вбили Альвіна Му?

Ірене навіть не була шокована моїми словами. Вона не відповіла, просто сиділа, втупившись у простір порожнім поглядом, замкнувшись у собі — далека й недосяжна. Я мав відчуття, ніби вона заховалася у своєму світі, що між нами нездоланна відстань, а червона картата скатертина на столі — поле, яке мені не перейти.

— Тому, Ірене? — повторив я.

Вона далі мовчала.

— Я знаю, то були ви. Я багато часу провів у сільській хатині до приходу Ніни Гаґен. Вивчив усе, що було в її комп'ютері. Переглянув усі світлини, шукаючи доказів, що вбивцею була саме вона. Для того туди й приїхав. Але в комп'ютері не було жодного фото Альвіна. Жодного. Зате вони з'явилися там згодом, їх знайшла поліція. Тільки ви могли їх туди завантажити, іншого варіанта не існує. Ви мали достатньо часу, доки я лежав непритомний. Я знаю, це ви вбили Альвіна.

Ірене далі мовчала, витала думками ген десь далеко. Я розмовляв ніби сам з собою.

— Я мав би зрозуміти це раніше, коли Ганс розповів мені, що ви не менш одержима думкою про помсту, ніж він. Але все зосередилося на Гансові, тому що його бачили перед будинком Альвіна, він вдерся до мого будинку, він написав на клаптику паперу Альвінове ім'я і намалював на ньому хреста. А ще, мабуть, тому, що він чоловік. Але ви теж мали потужний мотив і не таке вже й залізне алібі. Я мав би здогадатися. І поліція — теж. Як вам вдалося усе зорганізувати? Дочекалися, доки сестра заснула, поїхали до міста, вчинили розправу й повернулися?

Нарешті Ірене Ґудвік заговорила, заговорила таким спокійним, буденним голосом, ніби ми розмовляли про погоду.

— То було легко. Моя сестра надто багато вживає алкоголю — вона теж, — але не любить у цьому зізнаватися. Коли вона заснула, взяти її авто, поїхати до міста… зробити… свою справу… і повернутися було дуже легко.

Я кивнув.

— Ясно. А чому ви не позбулися клейкої стрічки і заплямленої кров'ю торби?

Ірене стенула плечима.

— Якось не подумала… не знала, що вони зможуть дослідити оте… з відірваним краєм. А торба… Я спакувала ножі й одяг у пластиковий пакет, а вже тоді поклала їх до торби. Не знала, що десь просочилася кров. Мабуть, у пакеті зробилася дірка. Якийсь з ножів, певно, проколов. Чи я знаю?…

— Що ви зробили з пакетом?

— Поклала в нього камінь і викинула в воду.

— Мені цікаве ще інше… — мовив я.

— Що?

— Коли арештували Ганса… коли справа почала набирати обертів, і вже було видно, що шансів на виправдання залишається дедалі менше… ви не думали про те, щоб виступити в суді й зізнатися?

Ірене ледь почервоніла, однак в голосі вчувалася затята впертість.

— Ні. Це він мав би зробити… ми домовилися… Він мав убити Альвіна, але не зумів себе пересилити. Після тієї ночі, коли він увірвався до вашого дому, Ганс цілковито зламався. А це ж він мав зробити!

— Чому він?

— Бо то він… Якби він того дня не посварився з Майєю, вона пішла б до школи. І цього ніколи не сталось би…

Я ледь не з відчаєм глянув на Ірене.

— Але ж то була випадковість! І за це ви хотіли запроторити Ганса до в'язниці?!

Жінка не відповіла, та я вже знав отой вираз її очей: зухвалий, лицемірний, зневажливий.

— Гаразд. Забудьмо. Ганс виправданий. Усе позаду, — примирливо сказав я.

— Так…

Ми мовчки сиділи одне навпроти одного. Ірене підвелася; не питаючи згоди, долила ще кави — звична дія, яка згладила відстань між нами й створила ілюзію певної довірливості.

— Що буде з Гансом? — запитав я. — Що буде з вами?

— Не знаю. Ганс, тим часом, живе в свого брата. Не знаю, що буде з нами. Усе залежить від…

— Від чого?

— І від вас теж. Що ви робитимете? Підете в поліцію?

Я поволі похитав головою.

— Я не даватиму ходу цим фактам. Просто хотів знати… Для себе.

— Чому не заявите на мене в поліцію?

Я замислився. Добре запитання… Я не був певний, чи маю на нього відповідь. Ірене Ґудвік була вбивцею. Якими не були б її страждання, яких життєвих випробувань і провокацій вона не зазнавала б, це не давало їй права вбивати. Я знав, що з морального кута зору мав би передати Ірене Ґудвік на суд громадськості, а з правового — дозволити закону вершити її долю.

— Тієї ночі ви врятували моє життя, — сказав я.

То була правда, але не вся. Я втомився. Почувався виснаженим аж до спинного мозку. Мав того досить. Хай мертві спочивають з миром, а живі хай простують далі життям, проживаючи його, як уміють. Я відчував дихання Ніни Гаґен на своєму обличчі, відчував її збудження, коли вона масакрувала моє тіло. Я змирився з думкою, що помру. Я змінився. Та ніч змінила мене, переінакшила перспективу, змістила фокус. Надто багато жертв було в цій справі. Майя. Ганс Ґудвік. Ірене. Навіть Альвін Му, зрештою, став жертвою — його життя мало кривавий і болісний кінець. Ніна Гаґен теж мертва. Але мені тепер ввижалася не жінка, обличчя якої я бачив тієї ночі, коли вона померла, а юне дівча в нічній сорочці на пустельній лісовій дорозі. Дівчинка з великим пальцем у роті, яка незворушно дивилася на понівечені рештки авта.

— Та й навіщо знову ворушити біду? — додав я. — Усе скінчилося. Ви вже нікого більше не вбиватимете, правда ж? Загрози рецидиву немає…

Я мав ще й іншу причину, у якій навіть сам собі не наважувався зізнатись. Я бачив Ірене тієї ночі, коли вона ввійшла до кімнати, де Ніна Гаґен поволі мене вбивала. Я дивився на неї, не впізнаючи. Вона стояла немов у сяйві, і видалась мені чорним ангелом. Вона випромінювала якусь містичну, незбагненну силу. Я не забобонний. Я знав, що видиво — результат моєї черепно-мозкової травми, але забути його не міг.

Коли я підвівся — усе ще незграбний і штивний, — Ірене теж встала, щоб ввічливо провести мене до порогу. Тоді я поставив їй остання запитання, про яке невідступно думав, та вирішив про себе не запитувати. Однак раптом передумав.

— Ще одне, Ірене… Альвін… усе, що ви з ним зробили… Як ви змогли? Як ви змогли таке з ним поробити?

Я дивився на неї. Звичайна жінка у звичайній кухні, де весняні сонячні промені пробиваються навскоси крізь фіранки, а знадвору, з сусідського садка, долинають дитячі голоси. Уперше цього пообіддя, а може, уперше відколи я її знав, її погляд був відкритий, без тіні затаєності. Вона вже не мала більше що приховувати.

— То було легко, — мовила Ірене. — Я уявляла, що він заподіяв моїй дитині. Я весь час думала про Майю. Я думала про свою донечку.

Очі її враз наповнилися слізьми.

Кріс Тведт

Кріс Тведт (1954) — відомий норвезький письменник, який пише у жанрі кримінального роману. Народився в м. Берген. За фахом юрист. Практикував як адвокат, але з 2005 року займається виключно написанням книжок. Тведт — автор восьми детективних романів, у п'яти з яких головним героєм є адвокат Мікаель Бренне. Книги Кріса Тведта перекладені у семи країнах.

Роман «Коло смерті» у 2010 році отримав премію Riverton — найпрестижнішу в Норвегії літературну премію за найкращий детективний роман.

Чотирнадцятирічну Майю знаходять мертвою. Підозрюваного у вбивстві захищає відомий адвокат Мікаель Бренне, знайомий читачеві по роману Кріса Тведта «Коло смерті». Бренне розуміє, що справу не виграти, адже проти вбивці є незаперечні докази. Але в суді все пішло не так. Адвокат хоче встановити істину і починає власне розслідування. Крок, про який він дуже скоро пошкодує. У справі Майї з'являється довгий шлейф убивств. І комусь із убивць дуже не подобається Мікаель Бренне…

Оглавление

Розділ 1

Розділ 2

Розділ 3

Розділ 4

Розділ 5

Розділ 6

Розділ 7

Розділ 8

Розділ 9

Розділ 10

Розділ 11

Розділ 12

Розділ 13

Розділ 14

Розділ 15

Розділ 16

Розділ 17

Розділ 18

Розділ 19

Розділ 20

Розділ 21

Розділ 22

Розділ 23

Розділ 24

Розділ 25

Розділ 26

Розділ 27

Розділ 28

Розділ 29

Розділ 30

Розділ 31

Розділ 32

Розділ 33

Розділ 34

Розділ 35

Розділ 36

Розділ 37

Розділ 38

Розділ 39

Розділ 40

Розділ 41

Розділ 42

Розділ 43

Розділ 44

Розділ 45

Розділ 46

Розділ 47

Розділ 48

Розділ 49

Розділ 50

Розділ 51

Розділ 52

Розділ 53

Розділ 54

Розділ 55

Розділ 56

Розділ 57

Кріс Тведт