Скалаки [Алойс Їрасек] (fb2) читать онлайн

Алойс Їрасек Скалаки

Книга перша Salva guardia^[1]

1. Заблудили

Під лісом на заметеній снігом дорозі спинилися два верхівці. Мела густа віхола, зимний вітер шарпав кінські гриви та хвости, і коні, понуривши голови, щулили очі. Один вершник — той, що їхав ліворуч, — звівшись у стременах, пильно вдивлявся вперед; другий ховався в комір свого широкого плаща. В заметілі важко було щось розгледіти.

Праворуч од подорожніх здіймалося круте узгір’я, на ньому темнів густий ліс, укритий білими сніговими шатами. Ліворуч, край вузенької гірської дороги, сумовито шелестіло на букових кущах іще не облетіле сухе листя. Дорога вела понад глибоким долом; ген за ним знову бовваніли лісисті пагорби. Знизу долинав глухий гук річки, що її бистрої течії ще не скувало морозом. Мертво, тихо було навкруги. Одноманітний гомін води, невидної згори, ще додавав смутку хмурому зимовому дню.

— Шкода видивлятись, ясновельможний пане,— опускаючись у сідло, промовив вершник о ліву руку,— Однаково нічого не побачу. Та я вже здогадуюсь, де це ми: от-от має бути село.

Ясновельможний вилаявся собі під ніс і, сіпнувши за повід, рушив далі, а за ним і його супутник. Коні грузли в пухкому снігу, що налипав їм на ноги. Хвища відразу замітала їхні сліди.

Понад шляхом маячили поодинокі осики та горобини. З їхнього гілля, уздрівши людей, здіймалися ворони й важко летіли геть. Вершники підострожили коней, ті припустили були ристю, та, виморені, зразу ж стишили ходу. Дорога вилася з пагорка вниз, тоді знову на гору, де оббігали виступ смерекового лісу.

— Оселя! — вигукнув вершник, що їхав ліворуч, і квапливо показав рукою туди, де темніли обриси покрівлі, а біля неї — розложисте дерево. Далі виднілася ще одна покрівля.

— Врешті! — озвався другий і, люто стьобнувши свого гнідого, помчав навпростець до оселі. Його супутник подався за ним.

Незабаром вони зупинилися біля двох будівель. Одна вбога хатина, що стояла чолом до вузенької дороги, друга — стодола. Їх з’єднувало кам’яне склепіння воріт. Була то селянська садиба. На солом’яних покрівлях і брамі лежав товстим шаром сніг. До двору не вело ніякої дороги, все позасипало снігом.

Високими заметами подорожні під’їхали до брами. Ворітниць не було. Посеред двору розкинула своє голе гілля стара липа; під нею й спинилися вершники. Той, що був ліворуч, голосно загукав. Валив сніг, у гіллі липи лунало зітхання вітру. Верхівець гукнув іще раз. Одначе на поклик ніхто не озвався, гостинний господар не вийшов із дверей.

— Почекайте, з ласки своєї, у піддашку, ясновельможний пане, поки я розбуджу цих хамів! — мовив той, що гукав.

— Стривай, я їх зараз сам розбуркаю! — Ясновельможний, зіскочивши з коня, кинув повід своєму супутникові, витяг із піхов довгу, вузеньку шпагу й попростував до хати. На його кавалерійських чоботях дзенькали остроги. Копнувши двері ногою, він ступив до темних сіней, насилу намацав хатні двері й увійшов у низеньку похмуру кімнатку. Присмерк тут брав гору над світлом. У хаті не було ні живої душі. Подорожній обтрусив сніг із плаща та лямованого срібним шитвом трикутного капелюха й оглядівся довкола себе. Непобілені рублені стіни задимлені. В кутку велика піч, холодна, немов вік не топлена; при вікні старий стіл на широко розставлених перехрещених ніжках. Посеред хати стояла стара колиска, розмальована дивовижними квітками. На полиці трохи череп’яного посуду; все порожнє.

— Голота! Ледаче поріддя! — сердито буркнув подорожній і, сплюнувши, вийшов геть. У темних сінях він наткнувся ще на якісь двері, що відчинилися від самого дотику. Перед ним був темний хлів.

І звідти не війнуло на нього теплом, не озвалося мукання худоби. В хліві було порожньо й зимно. Подорожній крутнувся й вибіг надвір. Слуга звів на нього очі, немов запитуючи.

— Наволоч! Тут пустка, втекли всі! — уже надворі вигукнув пан.— То доїдемо ми до села чи ні?

— А це, ясновельможний пане, вже, певно, і є село. Ваша правда, розбіглася ця голота. Я вже був ютам,— показуючи на стодолу, відповів слуга.— Як виметено, ні соломинки ніде. Кинули господарство!

Потім підсадив у сідло пана, що вже вкинув у піхви шпагу, й сам скочив на свого вороного.

— Дарма! Не тут, то далі пощастить,— додав він іще.

Подорожні виїхали з двору. Та й тоді ніхто не вийшов із криївки, куди, може, сховався був, забачивши озброєних вершників; ніхто не подивився із вдоволеною усмішкою їм услід. Знову зірвався вітер і замів снігом свіжі кінські сліди. Тихо було на подвір’ї і в хаті. Але та мертва тиша промовляла, вона кричала! Хлібороб із усією своєю сім’єю покинув оселю, в якій, уродився, в якій жив його рід із діда-прадіда. Рідну хату зробили йому в’язницею, батьківський лан — катівнею. Під свист нагая мусив він працювати на чужому полі, а заплату мав — різки та диби. Пани ссали з нього кров і бенкетували за його піт. А до всього цього ще й налітали сараною то цісарські жовніри, то грабіжники-пруссаки, обдирали чеські села, знущалися з людей. Ще не загоїлися тяжкі сліди війн минулих, як настали страхіття Семилітньої війни^[2]. Не лишилося в селян нічого, опріч голих стін, та й ті здебільшого попалило військо. А за ті стіни доводилося ще й податок платити. І люди кидали домівки. От вам і «ледаче поріддя»...

Подорожні справді були в селі, але в селі сплюндрованому. Про це свідчили високі чорні комини, що стриміли з-під снігу, та купи горілих колод у заметах. Ще не од’їхавши й ста кроків од першої садиби, верхівці побачили три таких згарища.

Вже смеркало.

— Ну вже ж і дорогу ти знайшов! — гостро мовив вершник, що їхав о праву руку, до свого супутника.— Де ж ми ночуватимемо? Чи не в тому холодному барлозі?

— Ясновельможний пане, ми ще неодмінно натрапимо на залюднену оселю. З ласки вашої, не всі ж покидали свої обійстя.

Пан угорнувся в плащ із головою. Мороз на ніч міцнішав, вітер став дошкульніший, бо віяв тепер просто в обличчя подорожнім. Дорога збігала на пагорок. У присмерку зимового вечора не блимав ніде ні один червоний вогник, що закликав би їх до теплої хати.

За кілька хвилин пан сердито буркнув:

— Завертай!

І спинив коня. Він утратив надію знайти якесь житло. Морозна ніч у дорозі зовсім не вабила його, й він вирішив вернутись — заночувати в покинутій хаті. Та нараз його слуга рвучко повернув голову наліво, нахилився вперед і прислухався.

У вечірній тиші залунав урочистий спів. Чути було жіночий голос і дитячий альт. Їм, здавалося, вторували глухуваті, низькі звуки чоловічого голосу. Слів не можна було розібрати. Звівши очі вгору, подорожні побачили на високому горбі кілька старих дерев, що здіймали верховіття до сивих хмар.

— Гайда туди! Там співають! — І пан погнав свого гнідого на пагорб. Слуга помчав за ним услід.

Неподалік від дерев верхівці спинили коней. За деревами показалася оселя, схожа на ту, до якої вони щойно заїжджали: хата й стодола, з’єднані аркою брами. Перед двором росло кілька лип. Хатина була стара, похила. У вікнах не світилося. Невеселе житло! Та все ж там хтось співав... За замкненими ворітьми несамовито загавкав собака. Не довго думаючи, верхівці рушили до брами. Слуга щосили затарабанив у ворота.

2. Відплата за притулок

Спів замовк. Собака заметався по двору й загавкав ще лютіше. Слуга знову загупав у ворота й гукнув:

— Одчиняйте!

— Хто там? — озвалося раптом у дворі.

— Одчиняй, хаме, іще питаєш! — грубим, владним тоном крикнув слуга. Допіру з паном він улесливо розмовляв по-німецьки, а тепер, заговоривши по-чеськи, дав волю своєму роздратуванню.

Зарипіли, відчиняючись, ворота. Вершники в’їхали у двір. Слуга притьмом зіскочив з коня і, притримуючи пайового гнідка, загорлав на старого, згорбленого селянина, що саме силкувався втихомирити злющого кудлатого пса:

— Куди тут у вас до світлиці? Та коней у стайню заведи!

Молодий пан тупцював у снігу, йому не терпілося до теплої хати.

— Заведи коней, живо! Ти що, сам тут? Нема кому нас до світлиці провести?

Старий обернувся і, побачивши на порозі малого хлопця, якого досі ніхто не завважив, покликав його.

— Проведи милостивих панів у світлицю, засвіти там, та й мені до стайні світло принесеш.

Слуга попросив пана, щоб той сам ішов за хлопцем до хати, бо йому треба ще коней доглянути, і, взявши за вуздечку панового огиря, повів його за дідом до хліва, що був через сіни од світлиці. За хвилину в сіни вийшов хлопець, несучи в руці запалену соснову скіпку. Полум’я її осяяло темний хлів і двох чоловіків, що чекали з кіньми біля дверей. Господар обережно завів до хліва виморених рисаків, поприв’язував і почав розсідлувати. Слуга ясновельможного пана наглядав за ним. Хлопець, застромивши скіпку до щілини в рубленій стіні, цікаво позирав на чужого чоловіка в темному плащі, на коней, сідла та блискучу, ковану сріблом збрую. Він стояв босий, на чоло йому спадали темні кучері, з-під яких вогниками блищали очі. Личко мав худе, смагляве, вбраний був у саму сорочку з цупкого полотна та витерті шкіряні штанці.

В кутку щось глухо мукнуло. Заїжджий тільки тепер помітив там худющу, кошлату корівчину.

— Гаразд,— мовив він, коли дід розсідлав коней.— Тепер підстели та засип вівса.

— Паночку ласкавий, нема в нас чим підстелити.

— А ото що? — заїжджий показав на купу соломи, що її загледів у другому кутку.

— Тим ми нашу Лиску годуємо, паночку. То вже вся наша солома, скоро й та скінчиться.

— Брешеш! Підстели, та живо, а то...

— Пане ласкавий, у нас же оця одна корівчина лишилася, позабирали всіх або самі подохли, та й цій уже недовго... Поки що хоч трохи молочка дає. Бідуємо, паночку...

— Ну, годі, годі, старий лисе. Підстелиш, чи тобі...— Й запопадливий слуга замахнувся нагаєм, що його держав у руці.

Старий нехотя повернувся й, зітхнувши, пішов у кут.

— Не чіпайте! Це нашої Лиски солома! — розітнувся зненацька дзвінкий дитячий голос.

Обидва чоловіки здивовано глянули на хлоп’я, що заступило дідові дорогу. Дід злякався; чужий підняв нагая й хотів уже оперезати хлопця.

— Паночку, та ж воно ще дурне! — скрикнув дід, потім додав суворо, проте не дуже твердо: — Пусти, Їржику! Чуєш, що кажу?

І хлопець, понуривши голову, одійшов.

Старий нахилився над соломою, тоді випростався й знову глянув на заїжджого. Та, прочитавши в його очах той самий невблаганний наказ, поніс солому до панських коней.

— Іще, ще! Товще стели! — звелів чужинець.

Хлопчик вийшов у сіни. Йому несила було бачити, як стелять панським коням поживу бідолашної Лиски, а вона сумно дивиться на огирів своїми великими очима.

— А тепер засип у ясла та напій коней!

— Пане ласкавий, та що ж я їм дам! Ото було трохи солімки для корови, та й ту мусив...

— Ну, ну, не одбріхуйся, старий лайдаче! Однаково ж сам знайду! — Висмикнувши з щілини скіпку, заїжджий швидко вийшов у сіни й підійшов до дощаного засіка біля стіни. Піднявши віко, він одкинув убік кілька порожніх мішків. На дні засіка були висівки, а в кутку стояв низенький кошик із грубим чорним борошном, схожим на пилюку.

— А це що? — показуючи пальцем на висівки та борошно, спитав панський слуга селянина, що вийшов слідом за ним. І бридко осміхнувся, блиснувши очима.

Старий підвів сиву голову, його очі під білими бровами спалахнули гнівом. Та він тільки промовив глухо і начебто спокійно:

— Паночку, то ж ми самі їмо, це наш останній припас. Як доїмо, лишимося зовсім без хліба.

— Викручуєшся, не хочеш нічого дати панським коням! Збери все оце й засип у жолоб!

— Ласкавий пане, це ж усе, що в нас є!

Та ласкавий пан тільки владно махнув рукою; плащ його розхристався, і на темному каптані блиснуло срібне гаптування.

— Усе в нас жовніри забрали: й худобу, і хліб, і пашу; нема нічого, як виметено, ласкавий паночку, самі голодом терпимо...

Та надаремно відмагався старий господар, довелося йому скоритись наказові «пана», котрого селянин мав за якогось офіцера. Всякий опір був би марний: що він, старий дід, міг удіяти сам проти двох озброєних чоловіків?

«Пан» пішов у світлицю, попередивши, що іще прийде перевірити. А хлоп’як поплентався до хліва за дідом, котрий мусив годувати коней своїх кривдників, і почав гладити худу корівчину. Він не міг уже дивитися на коней та коштовну збрую. Перше вони так уподобалися йому, він і не бачив ніколи таких гарних. І вуздечки, й сідла були гарні; в хлопця аж очі загорілися. А тепер він одвернувся до корови, що жадібно злизувала солому, розсипану під жолобом.

— Ходімо, Їржику, ходімо,— з дрожем у голосі сказав старий онукові, скінчивши свою гірку роботу.— Боже, боже! — зітхнув він, звівши очі догори. Уже в сінях дід і онук почули за собою слабеньке, глухе мукання. Хлопець аж здригнувся й зиркнув на діда. Той похилив голову. А тоді шепнув онукові:

— Іди скажи Марії, хай не показується на очі, й вертайся до мене.

А сам пішов до світлиці.

3. Родова хроніка

Садибу, в якій знайшли нічліг двоє подорожніх, називали в селі й усьому околотку «Скелею», бо вона приткнулася над урвищем, на вершку високого пагорба. Чолом стояла до вузенької гірської дороги, а кроків за двадцять за садибою спадав до бистрої річки стрімкий схил, порослий буйним чагарником, а подекуди й молодими деревцями.

Нині все було вкрите снігом, і лиш посеред схилу над білим покривалом стримів великий темний камінь, біля якого росла чорна смеречина. Гілля її згиналося під вагою снігу. Попід тим каменем пробігала вузенька стежечка, що вилася змійкою од садиби аж до річки. Стежкою тією ходили тільки мешканці «Скелі». Зеленої пори її і не видно було серед кущів та всякого зілля. Мало хто з сусідів знав ту стежечку.

Біля самої річки на невеличкому лужку під кручею стояла вбога хижка. Старий клен та темні вільхи закривали її влітку своїми густолистими кронами. Стіни хижки не біліли серед темної зелені, а од шибок не відбивалися золоті сонячні промені. Злежану солом’яну покрівлю встилав зелений килим моху. Чорні вікодавні стіни похилилися. Лиш навесні та влітку, коли ластівки ліпили гнізда під стріхою, коли дерева шелестіли, лужок красувався квітами та шуміла річка, було там весело. А нині хижка стояла в снігових заметах самотня, покинута, забута; господарі «Скелі», яким вона належала, не дбали про неї. Та й сама садиба часами стояла пусткою. В Чеській землі нерідко таке бувало, що селяни кидали свої домівки. Переслідування за євангелічну, або ж чесько-братську віру^[3], знущання вояків — і чужоземних, і своїх, цісарських та панських,— усе це виганяло хлібороба з хати, зганяло з батьківського лану, а то й змушувало зі зброєю в руках ставати проти гнобителів.

Року 1627-го «Скеля» спорожніла; її господареві неспромога стало відробити панщину, утримати жінку й діточок і прогодувати худобу. Та на другу осінь у садибі все ж з’явився новий хазяїн. Ніхто спершу не знав, звідки примандрував він сюди.

— Цей теж скоро втече,— гомоніли в кількох дворах, що лишилися з багатолюдного колись села. Але він не втік. Над «Скелею» тепер знову здіймався димок із комина, а в вікнах вечорами світилося.

Треба було справді неабиякої одваги, щоб зайняти покинуте, спустіле обійстя. За тих часів халупник за голову брався, коли дідич давав йому велике господарство, і слізно благав пана змилосердитися над ним та оддати ту садибу комусь іншому.

Новий господар «Скелі» звався Їра Скалак. У селі скоро здогадалися, що то не справжнє його прізвище, і спочатку не дуже-то довіряли йому. Та з часом він здобув повагу сусідів і став у селі першим чоловіком. Од людей не втаїлося те, що Їра Скалак на початку 1628 року був серед повсталих опоченських^[4] селян. Не навчені бойової науки, погано озброєні повстанці недовго чинили опір панам, котрі закликали на поміч цісарського генерала, жорстокого дона Мартіна Уерту. Генерал узяв приступом Нове Мєсто-на-Метуї і тамтешній замок, де забарикадувалися повсталі селяни, й розігнав їх. Ватажків повстання схопили й страшно покарали.

Про участь Їри Скалака в цьому повстанні було записано і в протоколах слідства, що провадилося в Опоченському замку, і в родинній книзі Скалаків. Змістом ті записи не то що різнились, а суперечили один одному. В протоколі писалося, що Їра Скалак із своїм братом Мікулашем «підбурював хлопство на ребелію, item^[5] учинив crimen laesae Majestatis^[6], item бунтував проти влади, разом з іншими ребелянтами фортецю і замок Новомєстський захопивши, пограбувавши й сплюндрувавши дощенту». А на палітурці старої біблії, реліквії роду Скалаків, син Їри Мікулаш записав, що батько його повстав із збуреним народом проти панів і що за те його схопили пораненого, вкинули у в’язницю і разом з братом Мікулашем та іншими страхітливо покарали.

Брата його Мікулаша колесували, а над ним самим змилувалися і зменшили йому кару: тільки одрізали вуха та на спині тавро випекли. Він утік з Опоченщини й оселився в селі Ж., в маєтностях находського князя, в садибі на скелі. Спотворений, позначений тавром, він, проте, зумів здобути пошану своїх сусідів. Нащадки його так і лишилися жити на «Скелі». Предківський дух переходив од батька до сина, й кожен із Скалаків черпав силу й утіху в книзі, що була таємницею роду, його скарбом.

Минулися страхіття Тридцятилітньої війни^[7], почалося нове сторіччя, а війнам кінця-краю не було. Села виплюндровували так, що й сліду не можна було знайти, де вони стояли. Хлібороби кидали свої оселі, а сини їхні, силоміць узяті до війська, лили свою кров на далеких бойовищах.

Рід Скалаків удержався на «Скелі». Вони терпляче зносили всі злигодні кріпацтва й знегіддя прусських війн; здавалося, що згасли в них сила й одвага їхнього предка, що тяжке рабство притупило їхній розум. Забулася в селі слава першого Скалака, героя-повстанця, і на його онуків не дивилися вже, як на рід своїх оборонців. Тільки розважливість, добра вдача та письменність лишилися прикметами тої родини, і це завжди підносило Скалаків над усіх їхніх односельців.

Наприкінці Семилітньої війни найстаршим у роду був Їржі Скалак. То він із примусу підстелив панським коням останню пашу своєї останньої корови й засипав їм у ясла рештки борошна й висівок — останній хліб своєї родини. Їржі господарював на «Скелі» удвох із своїм єдиним сином Мікулашем, рано овдовілим. Молода сестра Мікулаша Марія стала за матір Їржикові, тому самому хлоп’якові, що так одважно заступився за свою Лиску.

Їржикового батька того вечора не було вдома: по обіді повз «Скелю» проїздив загін гусарів генерала Фестетича, що збилися з дороги, і вони примусили молодого господаря провести їх до Броумова. У люту завірюху мусив Мікулаш бігти тюпцем біля коней: командир угорських гусарів шаблею плазом підганяв його.

4. «Нуте, заспівайте нам пісень...» ^{Псалом 137 (136)}

Коли старий Скалак увійшов до світлиці, один з подорожніх уже сидів за столом, присунутим до великої печі. Другий — той, що одібрав у старого господаря останній припас,— стояв збоку, не скидаючи плаща.

Рублених стін хати ніколи не торкалася щітка з вапном; стеля з грубого делиння була темна, закурена. Праворуч од дверей на старосвітньому суднику стояло кілька простих мисок. На стінах не було ніяких оздоб, жодного образка. Підлога нагадувала твердо вбитий тік. Низенькі віконця знадвору закривалися двійчатими віконницями. Біля столу стояв чорний дерев’яний світлач, у якому горіла соснова скіпка. Червона жарина на кінці чорніла й закручувалася.

Широкий, теплий плащ ясновельможного, розвішений на жердці біля печі, утворював ніби балдахін над молодим паном. Щойно старий Скалак увійшов, панський слуга звелів йому розпалювати. Господар, укинувши в піч сухого хмизу, підпалив його скіпкою. Сухе паливо вмить спалахнуло. Панський камердинер вийняв із кишені свого плаща невеликий згорточок, розгорнув його і, звелівши Скалакові подати череп’яну тарілку, виклав на неї і поставив перед ясновельможним добрячий шмат печені. Це було приємною несподіванкою для молодого пана.

Старий господар, ставши біля стіни за піччю, дивився на панів. Він упізнав камердинера, що вже теж скинув плаща. Цього «пана» старий часто бачив у Находському замку, коли ходив туди на виклик управителя; його смаглявий вид із кирпатим носом і маленькими сірими очицями запам’ятався Скалакові. Камердинер, високий плечистий чоловік років за тридцять, статурою та обличчям більше скидався на грубого вояка. Коли він звертався до свого пана, вид його являв рабську покору й улесливість, сірі очиці світилися відданістю, а товсті губи розтягалися в солодку усмішку, відкриваючи два рядки великих білих зубів.

Молодого пана, що сидів за столом обличчям до печі, Скалак не знав. Певно, це був якийсь вельможний гість панів із замка. Про це свідчила камердинерова запобігливість та вбрання незнайомого пана. Лице він мав вродливе, біле, хоч і худорляве, ніс орлиний, над холодними очима вигиналися гарні брови. Заросту ще не було ні на верхній губі, ні на підборідді. Волосся закривала біла перука з косою. Станом панич був стрункий, тендітний; убраний був у вузький каптан із тонкого темно-червоного сукна, під каптаном мав на собі гаптований камзол, довгий, аж до стегон, не надто м’язистих. На ногах у пана були вузькі штани з оленячої шкіри й високі, до колін, чоботи зі срібними острогами. Коштовну шпагу слуга одстебнув йому і поставив біля столу. Молодому панові було років сімнадцять, хоч здавався він старшим.

То був Йосиф-Парілле Пікколоміні де Віллануова^[8], з ласки божої наслідник князя Священної Римської імперії, герцога Амальфі, володаря Находа, Статіані й Поррони.

Молодий князь із великою охотою взявся до холодної печені.

Йосифові Пікколоміні, котрого батько викликав був на час із столиці до себе в замок, того дня заманулося по обіді поїхати до Костельця, де, як він прочув, став постоєм драгунський ескадрон, що прямував до Кладська. День був досить погожий, і молодий князь, який страшенно нудився самотою в пишних покоях Находського замка, надумав трохи розважитись прогулянкою, а потім побавитись у товаристві офіцерів. Од’їхавши од замка, він звернув із шляху на заметений снігом путівець. Даремно слуга шанобливо застерігав його, що це не та дорога; князь тільки рішуче махнув рукою, вказуючи напрям. Він уже вирішив їхати цією дорогою і був певен, що не заблудить. І справді, вони й так були б утрапили куди треба, хоч і накинувши немалого гака; але небо затягло густими хмарами, знялася віхола, і молодий князь збився з дороги. Хвища заліпляла снігом очі подорожнім, вони їхали і їхали навмання, аж поки не видобулись на шлях під лісом, а потім не потрапили до напівсплюндрованого села Ж., за годину шляху від Находа. Уже вечоріло, коли заблудлі подорожні прибилися до «Скелі». На подяку за гостинність вони пограбували хазяїв убогої хатини, однявши в них хліб і пашу. Сумління їх не тривожило. Панський камердинер не знав жалю, благання старого Скалака не зворушило його серця. Адже ж це були сільські хами, власність його князя.

Старий Скалак стояв біля печі й час од часу підкладав хмизу в огонь. Обличчя його було смутне. Зрідка він поглядав на незнайомого панича, що краяв ножем печеню й жадібно уминав її. Старий селянин давно вже не бачив такої страви. Він думав про свою сім’ю, про охлялу корівчину. Глянув на малого онука, що стояв поруч, і серце дідове сповнилося гіркістю. Він знав, що в них уже на порозі лихий гість, що от-от уже перебереться з хліва до хати голод.

Малий Їра розглядав пишно вбраного чужого пана, аж поки його погляд не спинився на мисці з печенею. У хлопця забурчало в животі. Одвернувшись, він побачив смутне дідове обличчя. Коли старий знову нахилився до печі, хлопчик обережно шепнув йому:

— Дідусю, Марія хоче втекти у вільшник.

— Зажди ще трохи.

Наївшись, молодий князь кивнув своєму камердинерові, щоб той сів та доїв рештки. Печеня швидко зникла в великому роті голодного слуги.

Скалак чув, що молодий князь щось питає в камердинера, але, не знаючи по-німецьки, нічого не зрозумів. Та скоро він узнав, про що була мова: камердинер, раптово обернувшись до старого селянина, швидко спитав його:

— То ви тут допіру співали, як ми під’їхали?

Господар якусь мить дивився на камердинера, тоді спокійно відповів:

— Так, паночку, то ми з онуком псалмів співали.

— Удвох? А нам здалося, що й жіночий голос було чути.— І камердинер уп’явся очима в Скалака.

— Та то, певне, був Їрин голос, паночку; він же ще дитина.

Селянинове обличчя було спокійне; здавалося, він не бреше.

Камердинер знову заговорив по-німецьки. Молодий князь кивнув головою, і звелів слузі подбати про постіль. Його морив сон у теплій хаті після стомливої подорожі на морозі, в заметілі. Камердинер наказав Скалакові постелити їм, а сам, запаливши скіпку, вийшов у хлів — пересвідчитися, чи добре хлоп доглянув пайового улюбленця Гнідого та його Воронька.

Молодий Пікколоміні зиркнув на старого селянина, котрий вимощував якнайвигідніше постіль на старому дерев’яному ліжку. В очах вельможі видно було бридливість. Він глибоко зітхнув, побачивши вбогу постіль. Правда, вона була чистіша, ніж він сподівався від селянської постелі, та йому пригадалося пишне ложе з дорогою запоною в Находському замку. Князь позіхнув і ліниво потягся, наскільки це дозволяв твердий стілець, тоді знову підвів голову й уже уважніше глянув до печі. На нього дивилися великі темні очі, дивилися невідривно, однак без будь-якого захоплення й подиву. На цьому худенькому смаглявому личку не було виразу німого переляку або безтямного зчудування, які він звичайно зустрічав, проїжджаючи іноді селом. І князь чомусь не одвернувся з погордою від сільського хлопчака, що так пильно дивився на нього.

До світлиці повернувся камердинер. Очі його якось незвичайно блищали. Він скоса глянув на господаря, котрий саме стелив другу постіль.

— Усе гаразд, ясновельможний пане. До того ж я пересвідчився, що хлоп збрехав. Вони не тільки вдвох із хлопцем тут співали. Ви, ясний пане, не помилилися, з ними справді співала жінка.

— Що, що? — швидко спитав Пікколоміні й випростав спину.

— У цього старого пройди є вродлива дочка. Я загледів її лиш на одну мить, але, здається, прегарна дівка. Він її ховає.

— Ну, ну, розказуй!

— Тільки-но я вступив до хліва, аж чую, ззаду рипнули двері. Я озирнувся і, хоч у сінях од моєї скіпки було не дуже-то видно, помітив біля хатніх дверей ще одні, до якоїсь комірчини, трохи прочинені, а в тих дверях гарне дівоче лице. Але вона зразу сховалася.

— А справді гарна?

— Здається, дуже.

Сон миттю злетів із князя, його холодні очі загорілися. Думка про невеличку пригоду захопила його. Що дівчина справді могла бути вродлива, він не мав сумніву: йому траплялася в селах уже не одна красуня.

— Кажеш, у комірчині поряд? — квапливо спитав вій, підводячись.

— З ласки вашої, ясновельможний пане, будьте тільки обережні, бо оцим-о довіряти не можна. Візьміть скіпку та вийдіть буцімто глянути на коня. Двері ось тут, біля хатніх. А я цих тут затримаю.

Князь Пікколоміні взяв запалену скіпку й вийшов. Господар, що з недовірою позирав на заїжджих панів, провів його здивованим поглядом.

— Живо, живо, лаштуй постіль, щоб ясновельможний, вернувшися з хліва, міг лягти спочити. Та як ти стелеш, хіба на такому пан зможе заснути?

І звелів Скалакові перестилати наново.

— Так, так, вище в голови... Гей, хлопче, постривай! — гукнув камердинер на Їру, що ступив був до дверей. Кмітливий хлопчак постеріг, як дід моргнув йому, мовби наказуючи: «Вийди за тим паном!»

Їра спинився.

— Подай води!

Старий господар квапливо перестилав постіль. Їра, уважно дивлячись на чужого пана своїми темними очима, подав йому води, тоді знову намірився до дверей.

— Куди ти тікаєш, хлопче? Поможи краще! Он візьми шпагу, поклади на полицю.

Скалак усе поґлядав на двері; тоді схилив голову, наче прислухаючись. Але тут знову загув грубий камердинерів голос:

— Сюди шпагу, сюди! О, а це що таке? — Панський слуга зняв із полиці щось схоже на одрізок дошки й поклав його на стіл.

На дошці були натягнені струни.

— О, цимбали! — Камердинер провів рукою по струнах, вони гучно забриніли,— Ти диви, бідкаються та скиглять, а музикою бавляться! Ходи сюди, хлопче, заграй-но!

— Я не вмію! — Їржик запитливо поглянув на Діда.

— Ну то заграй ти, старий!

— Ласкавий пане, я теж не вмію!

Старий знову нахилив голову, та камердинер іще раз сильно вдарив по струнах, що бренькнули різко, незграйно.

— Брешеш! Навіщо ж вам тоді цимбали? Заграй, кажу!

— Та то мій син трохи вміє.

— А син навчився від тебе. Заграй, заграй, нехай хоч трохи розважусь у вашому барлозі. Заграй і заспівай, я ж чув, як ти співаєш. Такий тоненький голосок маєш, мовби яка панянка! — Камердинер зареготав на всю хату з власного жарту.

У селянина тіпнулися уста.

Камердинер знову вдарив по струнах, іще сильніше. Та брязкіт струн не зміг заглушити голосів, що долетіли крізь двері.

— Даруйте, паночку, не можу! — Скалак метнувся до дверей.

— Та постривай, розкажи мені про ту свою співуху, коли не хочеш грати! — І панський слуга заступив старому дорогу.

— Пустіть мене! — рішуче вигукнув селянин і, випроставшись, гнівно блиснув очима з-під густих брів.

— Назад, мугирю! — ревнув камердинер. Озирнувшись на двері, він побачив, що хлопчика вже немає в хаті. З сіней почувся приглушений скрик.

— Пустіть! — знову гримнув селянин і рвонувся до дверей. Та камердинер схопив його.

— Злодії! Дитя в мене хочете вкрасти! Та хоч би ви...

Обидва затупцяли по хаті. Камердинер відтрутив Скалака від дверей, та за хвилину старий знову був біля них. Борюкаючись, вони зсунули з місця стіл, перекинули стілець. Із сіней знову долетів зойк. У хаті чулося уривчасте хекання борців та камердинерова лайка. Зі столу з жалібним дзвоном упали цимбали, й бренькіт струн злився з закликами на поміч.

5. Останній Пікколоміні

Їра вибіг у сіни. Він зрозумів, що тут ідеться про тітку Марію, котра мусила сховатися в комірчині, тільки-но до воріт під’їхали незнайомі верхівці. Хлопчик відчув, що вони не з добром приїхали. Що ці люди можуть заподіяти його молоденькій тітусі, Їржик не знав, але вони напевне хотіли її скривдити, бо ж інакше навіщо б їй ховатись? І за це він одразу зненавидів їх. Потім один із заїжджих налаяв дідуся, забрав солому в бідолашної Лиски... І тепер, почувши з комірки тітчин зойк та побачивши, як дід зчепився з панським слугою, хлопець в’юном вислизнув у сіни й метнувся до хліва. Однак там було темно. Виходить, не на коня поглянути вийшов молодий пан! Їржик вибіг у сіни, підскочив до дверей комірчини й схопився за клямку. Та двері, видно, підперті зсередини, не піддалися. Їржик почав стукати — ніхто не озвався. Він прислухався й почув якусь мову, але то був не тітчин голос. Хлопця обійняв страх. Він почав гукати тітусю на ймення, а у відповідь почув її зойк. Вона в небезпеці! Їржик знову навалився на двері, котрі зачинялися тільки на клямку і звичайно піддавалися навіть дитячій руці. Та зараз вони були мов залізні. Їржик побіг кликати діда, відчинив хатні двері й скам’янів на порозі. Полум’я скіпки коливалося, немов одвертаючись од нерівного бою: старий дід боровся із жильним чоловіком. Рішучість покинула хлопця. Їра бачив, що дід відступає, падає й знову підводиться, що ноги вже не держать його й він от-от піддасться своєму супротивникові. Це так вразило малого, що він одразу отямився, і з горлянки йому вирвалося:

— Дідусю!

Зачувши цей крик, старий схопився й став з новою силою одбиватись од панського слуги. Це піддало духу й хлопцеві. Він хотів уже кинутись на поміч дідові, але тут із комірчини знову почувся якийсь грюкіт і зойки. Їржик миттю вилетів у сіни, одсунув сінешні двері й вибіг надвір.

Була зимова ніч. Небо вже проясніло, й у густій синяві блимали зорі. Довкола стояла мертва тиша. Від темного лісу тягло морозним вітерцем. Оглядівшись довкола, хлопець побачив лиш високі чорні комини спалених сусідських хат. Ніде ні світельця, ні вогника, ні признаки життя, тільки згарища. Звідки ж чекати помочі? Батько не вертався.

— Рятуйте! Рятуйте! Поможі-іть! — загукав Їржик і прислухався. Голос його, підхоплений вітром, безслідно завмер у морозяній далині.

В ту ж мить у буді під хатою заскавчав собака. Лиш він озвався на поклик хлопця. Їржик метнувся до буди, одв’язав вірного друга і, примовляючи: «Скоріше, Цигане, скоріше!» — вбіг із ним у сіни.

Дід іще бився з панським слугою.

— Не давайтеся, дідусю, йду вам на поміч! — гукнув Їра, але кинувся спершу до комірчини, бо й звідти чутно було гамір. Нацькований Циган, гавкаючи, наскакував на двері комори. Хлопець теж навалився на них, та двері не піддавалися ні його рукам, ні лапам собаки. Нараз у Їржиковій голові майнула добра думка — визволити діда й разом з ним удертися до комори.

Камердинер, зачувши гавкіт, зрозумів, що ворогів прибуває, напружив усі сили й дужою рукою трусонув діда, котрий одчайдушно відбивався. Ще одне зусилля, і ослаблі руки старого Скалака опустилися, він безвладно упав на долівку біля судника.

Камердинер обернувся до дверей. Вбрання на ньому було розхристане, пошарпане, перука з косою під час бійки злетіла з голови й валялася на чорній долівці, стоптана ногами. Обличчя й шия його почервоніли як буряк; водячи вибалушеними очима, він уривчасто, важко дихав.

Із сіней почувся гавкіт собаки і Їржиків крик. Камердинер, отямившись, вихопив свою довгу шпагу — в бійці йому цього ніяк не вдавалося зробити — й хотів вибігти з хати. Але тут до світлиці влетів кудлатий Циган, а за ним Їржик. Камердинер сторопіло відступив перед страшною появою, оперся спиною на піч біля дверей і став одбиватися од здоровенного пса, що наскакував на нього.

Їржик підбіг до діда, котрий усе ще лежав на долівці, вхопив його за руку й нахилився до блідого зморшкуватого лиця, кличучи:

— Дідусю! Дідусю!

Хлопець припав до сивої дідової голови; йому здалося, що дідусь помирає, і він знову й знову кликав його, силкувався підняти, помагаючи звестись на ноги. А над ним лунав скажений гавкіт Цигана та прокльони камердинера, котрий, відмахуючись від нього шпагою, горлав на Їру, щоб той утихомирив пса. Але Їра не чув; він у цю мить забув навіть про тітку. Адже його дідусь був у небезпеці!

А в комірчині постінь застромлена в шпарину скіпка освітлювала таке ж прикре видовище. Князь Пікколоміні ввійшов до маленької кімнати несподівано, без опору — адже двері не мали засува — і вражений спинився на порозі. Посеред кімнати стояла ставна дівчина і вгортала плечі в стару хустину. То була Марія, дочка старого Скалака, Їржикова тітка.

Пікколоміні знав уже не одну сільську красуню, гідну князівської уваги; але такої вроди, на яку натрапив у оцій темній комірчині, він ще не бачив. Напіврозплетені чорні коси спадали їй на плечі, лице було бліде. Дівчина дуже злякалася, загледівши молодого князя, і стояла нерухомо, не зводячи своїх карих очей із стрункої постаті й блідого тонкого виду незнайомого пана. На його ніжних устах заграв знадливий усміх. Тремтячи, як билинка, дівчина мовчки стояла перед паном. А він умить забув і про тяжку дорогу, і про свою відразу до ночівлі в хлопській хаті й тільки жадібно дивився на пишну дівочу вроду, відчуваючи, як по всьому тілу розливається приємний вогонь. Усміхаючись, князь підступив до дівчини і облесливо заговорив до неї по-чужинському, вплітаючи в свою мову ласкаві чеські слова, яких устиг навчитися. Марія мов скам’яніла, вона навіть не відняла руки, за яку взяв її пан. Та коли він спробував обняти дівчину, її карі очі спалахнули гнівом. Вона випручалася з хтивих обіймів молодого гульвіси; та він, розпалений її опором, знову хотів був обняти її. Марія скрикнула, кличучи на поміч, і стала відбиватися, рвучись до дверей. Моторна сільська дівчина, загартована важкою працею, стялася з князівським синком.

Пікколоміні підпер двері спиною. Нараз у них щось загупало і з сіней почувся знайомий голос малого Їри та завзятий гавкіт вірного Цигана. Потім ці звуки стихли, віддалилися. Невтримна хіть додавала князеві сили. Він уже вхопив був дівчину в обійми, та раптом заточився й одлетів насеред комірки. Двері розчинилися, дівчина боса, в самій сорочці та спідниці вискочила в сіни, майнувши в нього перед очима розплетеними чорними косами. Отямившись, князь кинувся навздогін. Дівчина вибігла надвір, у морозну ніч. Женучись за нею, Пікколоміні навіть не помітив, як б’ється у світлиці його камердинер. Лють закипіла в серці молодого князя. Це сільське дівчисько наважилося опиратися йому, відштовхнути його від дверей — його, свого пана, котрий ще ніде не діставав такої відсічі. Він думав, що в селян на те й ростуть вродливі дочки, щоб панство могло бавитися ними, а ця-от сільська квочка зняла на нього руку, подужала його! І він як був, простоволосий, подався надвір за Марією — покарати її.

Розпачливий Їржиків крик вернув діда до тями. Скалак розплющив очі й глибоко зітхнув, немов прокидаючись від тяжкого сну. Тоді схопився на рівні ноги.

В цю мить Циган заскавчав з болю й упав на долівку, заливаючи її кров’ю.

— Не ворухнись мені, луб’я старе, бо й тобі те буде, що твоєму собаці! — вигукнув камердинер і погрозив старому шпагою.

Із сіней долетів жалісний голос Їржика:

— Її нема! Марії вже нема!

Старий Скалак, загледівши на полиці шпагу, судорожно вхопив її і стис у руці вбійчу зброю. Та в цю мить перед ним блиснув камердинерів клинок, грозячи йому смертю. Одначе шпага так і зависла в повітрі, немовби рука панського слуги раптом здерев’яніла. Знадвору почулися чиїсь важкі кроки й гучний голос:

— Іду! Йду!

А у відповідь пролунав радісний крик малого Їржика:

— Тато! Тато!

Старий рвучко обернувся до дверей. До хати блискавкою влетів рослий чоловік у кожусі й високій кучмі. Він умить розгледів, що тут діється, і незчувся сторопілий слуга, як із руки його вже вилетіла вибита шпага. Брязнула криця, а слідом за нею від важкого удару сукуватим києм повалився на чорну долівку панський слуга.

— Мікулашу! — скрикнув старий Скалак. Їржик уже горнувся до батька.

— Що це тут скоїлося? — вигукнув молодий господар.

— Ой боже! Марія! — зойкнув старий, — Ходімо, мерщій!

Це ім’я пояснило Мікулашеві все. Він одразу збагнув, що сестра його в небезпеці, і, вхопивши з світлача скіпку, вискочив за Їрою в сіни.

У комірчині, куди вони ввійшли, не було нікого. Лавка лежала перекинена, подушки валялися на долівці. Мікулаш вибіг надвір, присвічуючи собі скіпкою; дід і онук подалися за ним. За порогом вони спинилися. Червоне сяйво освітило сліди на снігу.

— Ось! Осьде боса нога! — скрикнув Їржик.— Ось куди вона побігла! — І, прожогом влетівши в комору, встромив ноги в старі чоботи, накинув на плечі курточку та прихопив іще скіпок, як сказав йому батько.

Маріїн слід вів за хату. Дорогою старий Скалак нашвидку розповів синові про все. Вони вийшли за двір і стали над кручею; сюди завів їх слід. Мікулаш підпалив пучок смолистих скіпок. Червоне полум’я коливалося від морозного подиху ночі. Світло падало на стрімку білу стіну й розсіювалося в чагарі. Внизу глухо шуміла річка.

Мікулаш, роздивляючись, нахилився в той бік, де збігала вниз стежечка до покинутої хижки: він гадав, що сестра хотіла сховатися там, у вільшнику. Та на заметеній снігом стежині слідів не було. Мікулаш злякався. Невже сестра з того переполоху змилила зі стежки й упала в урвище? Він присвітив скіпкою. І справді, он праворуч розритий сніг... Мікулаш став навколішки і, спершись на руки, перехилився далеко вперед. По схилу тяглася вниз прорита в снігу борозна, кінця її не було видно.

— Тут! — глухо мовив він, показуючи на борозну.— Ви, тату, постійте біля стежки, а ти, Їро, присвіти!

Старий Скалак хотів лізти з ним униз, та син не дозволив йому. Він обережно спускався по засніженому, заледенілому схилу, хапаючись за кущі, які стриміли з-під снігу. Дід з онуком бачили, як він сковзається, провалюється в снігу й знову обережно спускається далі. От він спинився, нахиляється, тоді починає продиратися крізь кущі вправо, до стежки. На руках у нього якась ноша; він наближається, хапаючись за кущі. От на нього вже впало світло скіпки... На руках у нього Марія!

Старий Скалак здригнувся і, не витримавши, кинувся назустріч синові. От він подає йому руку, сам підхоплює Марію...

— Господи боже! — простогнав дід. — Додому! Скоріш додому!

Пойнятий жахом Їржик пішов попереду, світячи скіпкою; за ним батько з дідом несли Марію.

— В комору! — гукнув на нього дід, коли хлопець звернув до теплої світлиці.

Марію поклали на ліжко. Вона лежала в самій сорочці та спідниці, бліда як смерть, із посинілими губами. Руки й ноги її захололи. Темне волосся розсипалося по білій шиї; повіки, опушені довгими чорними віями, наче назавжди закрили карі Маріїні очі. Аж тепер страх переміг хлопця, і малий Їржик заплакав. Його тітуся лежала як мертва, не розплющувала очей, не могла промовити й слівця.

Батько й брат як уміли силкувалися вернути її до притомності. В ту хвилину жоден не пам’ятав про заїжджих панів, винуватців усього нещастя. Єдина їхня думка була одволати Марію. Дебелий смаглявий Мікулаш хапливо робив усе, що велів йому досвідченіший у таких речах батько.

Мікулаш повернувся на «Скелю» саме вчасно. Гусари відпустили його з півдороги, й він поспішив додому, бо знав, що часи ще непевні, хоч війна вже й відкотилася від них, і розумів, що старий батько не здужає захистити сім’ю і господарство. Пішов він не шляхом, а навпростець, гірськими стежками. Ніч застала його в дорозі; густі хмари розійшлися, небо проясніло, похолоднішало. Ніч була тиха, такої пори кожен звук чути далеко. Мікулаш уже бачив обриси дерев на«Скелі», і йому здалося, що там світиться. Це здивувало його. Він думав, що вдома всі вже давно сплять; світити світло в такий пізній час було необачно. Раптом Мікулаш спинився: йому вчулося, ніби хтось кличе на поміч. Він прислухався; вітер і справді доніс до нього відчайдушний крик. Лихе передчуття пойняло Мікулаша, і він наддав ходи, часом зупиняючись і прислухаючись. От почувся гавкіт собаки. Мікулаш пустився бігом. Чим ближче підбігав він до двору, тим виразніше чувся звідти гвалт. Мікулаш уже здогадувався, чого то там світиться так пізно. Він гадав, що до «Скелі» вдерлися звільнені з війська солдати, які блукали тоді по всьому краю. Захеканий, упрілий, добіг він до двору, міцніше стис у руці свого важкого сукуватого кия і, не спиняючись, влетів прямо в світлицю.

Зопалу він навіть не помітив молодого Пікколоміні, котрий гнався за Марією. Дівчина скоро щезла князеві з очей, а мороз остудив його запал. Пещений юнак був без плаща й капелюха. Він тремтів од холоду й хотів був уже повернутися до теплої світлиці, але тут за ворітьми зарипів сніг, почулися чиїсь швидкі, важкі кроки. Пікколоміні відступив у затінок. Повз нього пробіг якийсь рослий чоловік у кожусі й високій кучмі, що тримав у руці сукуватого кия, мовби рвався до бою. Князь зрозумів, що він поспішає на поміч старому селянинові, і, побачивши, що сила тепер не на його боці, розгубився. Та коли б і шпага, яку він забув у світлиці, була при ньому, це навряд чи додало б йому одваги. Його пройняв дрож; та невідомий не помітив князя. Пікколоміні зітхнув з полегкістю й, скрадаючись попід стіною, вернувся до дверей. У освітленому вікні він загледів підняту руку з києм і, не тямлячи себе од ляку, вскочив до хліва. Тільки скорчившись там у темному кутку, Пікколоміні перевів дух. Із хати до нього долітав гомін, та камердинерового голосу не було чути. Невже той удар, що він мигцем бачив у вікні, був... Князь здригнувся. Голоси ближчали, вони лунали вже в сінях. Пікколоміні ждав, що обидва розлючені хлопи вдеруться до хліва й заб’ють його. Він боявся ворухнутися. Та голоси стихли, гроза минулася. Довгий час було тихо; молодий Пікколоміні вже наважився був підійти до дверей і визирнути, але тут знову почулися кроки й голоси. Люди ввійшли до комори, й знову стало тихо. Та раптом — О боже! — двері хліва тихенько відчинилися, червоне світло впало на худющу корову. Князь весь похолов і зблід як крейда.

— Ясновельможний пане! — тихенько покликали його.

Пікколоміні схопився й побачив свого камердинера, блідого, пошарпаного, закривавленого. Тримаючи в правій руці запалену скіпку, слуга лівою прикривав полум’я, і воно ще ясніше освітлювало його обличчя.

— Хвала богові, ясний пане, що я вас знайшов! Треба втікати, бо тут і голову можна згубити. Такий зарізяка... Тільки швидше, поки вони там панькаються в коморі з тією дівкою...— квапливо зашепотів камердинер.— Будьте такі ласкаві, потримайте світло.

Князь забрав із його рук скіпку, й слуга з великим поспіхом заходився сідлати коней та надягати на них ковані сріблом вуздечки. Від того удару, що його дістав од Мікулаша, він і досі був як п’яний. Але страх додав йому сили.

Нарешті коні були готові. Князь тремтів від холоду.

— Плащ, плащ! — прошепотів він.

— А, сто сот крот! — Слуга з тої досади, що не догадався прихопити плаща, вилаявся вголос, забувши про присутність пана, й повернувся, щоб іще раз прокрастися до світлиці. Але тут мукнула корова, і коли він прочинив двері, з комори хтось вийшов. Мов громом уражений, спинився панський слуга на порозі хліва. Дух йому перейняло, він не міг видушити з себе й слова. Втеча не вдалася...

— А, ось де ти, розбишако! — загримів Мікулаш Скалак, що знову скипів гнівом, уздрівши непроханого гостя. Кров ударила йому в лице, і він ревнув, зціпивши кулаки:

— Виходь!

6. Salva guardia

Упала зимова ніч. Ліси замовкли, все стихла, заніміло, тільки зорі блимали на небосхилі. Вузькою гірською дорогою попід лісистим узгір’ям їхав у напрямку села Ж. верхівець. Кінської ступи не чути було, пухкий сніг глушив її. Кінь був темної масті, вершник мав на собі широкий білий плащ, комір якого зовсім закривав йому вид. Перед сідлом стриміли з кобур руків’я двох довгих пістолів; на ремені, перекиненому через ліве плече, теліпався за спиною верхівця карабін. Іноді, розгойднувшись дужче, він стукався об луку сідла. До того ж ременя була пристебнута й ладівниця. При лівому боці висіла чималенька баклажка, ремінець якої перехрещувався з ременем карабіна. З-під плаща виглядав кінець довгого прямого палаша.

Невеликий гнідий коник ступав, похиливши голову, хоч і не швидко, але впевнено і рівно. Морозний вітер дошкуляв вершникові, та він не підганяв коня великими острогами, що їх мав на своїх кавалерійських чоботях, а навпаки, часто нахилявся до нього, гладив та поплескував його по шиї, а то й промовляв кілька слів. І розумне створіння, стригнувши вухами, наддавало ходи. Вершник тоді, пустивши повід із рук, знову ховав їх у рукава й до самого носа вгортався в комір плаща. Часом палаш брязкав об острогу або карабін стукався об сідло, й знову ставало тихо. Вершник не розглядався довкола: краєвиди його не цікавили, в природі він знав тільки бурю та тишу, спеку та холод. Того дня його в лютий мороз послали з наказом до Броумова. Сідаючи на коня й виїздячи надвечір із містечка К., він тихенько лаявся; та незабаром до нього вернулася байдужість. Він же вояк, а вояк повинен підкорятись. Наказ мав до ранку прибути на місце, тому й послали його, бо він знав дорогу. Він звик до дисципліни й вірив, що без неї й світ не стояв би. Не всім же командувати!

Отак часто міркував собі Балтазар Уждян, солдат драгунського полку королеви Марії-Терезії. Військова служба була йому до вподоби, він і народився в військовому таборі. Батько його, як мати казала, був гусарський вахмістр. У таборі було весело, вина досхочу, вряди-годи одноманітне похідне життя скрасять чорні очі якоїсь сільської дівчини, а як засурмить сурма — мерщій на коней і гайда «робити м’ясо»...

Часом у дорозі, от як сьогодні, Балтазар мугикав собі якусь там пісеньку, що їх немало навчився при табірних багаттях або по корчмах; але в такий мороз... Раптом вояк підвів голову: йому здалося, ніби обіч нього здіймаються якісь велетенські тіні. Він озирнувся довкола. Понад дорогою чорніли високі комини спалених хат, а в заметах виднілися рештки стін та обгорілі колоди.

Балтазар спинив коня. Інший королевин драгун і оком не моргнув би. «Що ж, на те війна...» — подумав би, та й по всьому. Але Уждян, подивившись на згарища й озирнувшись на покинуту оселю, не знизав байдуже плечима. Всіх людей, які жили тут колись, він знав. Вони мусили покидати свої розорені домівки й бозна-де поневірятися тепер світами.

Швидко проїхавши селом, драгун спинився під узвозом. Нагорі, поміж деревами, майнуло червоне тріпотливе світло, мигнуло, як болотний вогник, і щезло. У таку пору світло, та ще рухоме... О, а це що?.. Драгун, нахилившись уперед, уважно прислухався; йому вчувся якийсь гомін, котрий одразу ж стих. Він хотів був уже нокнути на коня й піднятися узвозом, але вогник з’явився знову, тільки більший і в іншому місці. Він уже не мигав, а плив угорі, мов кривава зоря; проплив за хатою, добре відомою Уждянові, що бував у цих краях, і над кручею спустився до землі. Драгун якусь хвилину дивився туди, прислухаючись, але не почув більш нічого. Тоді стис коліньми боки своєї гнідої кобилки — до острог йому не треба було вдаватися — і погнав її на пагорок. Виїхав на верх, був уже недалеко від хати, коли там знову мигнуло світло, а тоді почулися збуджені голоси.

— Ой старенька, щось тут не так; видно, якась мародерська банда бешкетує. Ану, наддай, старенька, наддай,— заговорив він до кобили й сіпнув за повід.

Вірне створіння, мовби зрозумівши, припустило ристю, і за мить драгун уже стукав у ворота. Ніхто не озвався. Він затарабанив іще раз, дужче.

— Еге, не чують або ж не мають часу! Ну, побачимо, чи не можна добути цієї фортеці приступом!

Вояк випростався в сідлі, кинув погляд на пістолі та карабін і, звернувши повз ворота, під’їхав під розложисті дерева біля чільної стіни хати. Нахилившись до вікна, драгун зазирнув у світлицю й умить зрозумів, що там діється. Він загупав своїм важким кулаком у раму маленького вікна, так що рублена стіна старої хати аж загула.

— Агов! Що там таке?

Розлючений Мікулаш Скалак саме вхопив панського слугу за барки, та, почувши несподіваний стукіт, опустив руки й здивовано глянув на вікно, звідки почувся голос.

Камердинер, підбігши до вікна, зарепетував:

— Сюди! Рятуйте! Вбивають! Рятуйте! Гвалт! — І висадив шибку.

За вікном виднівся темний силует коня й білий плащ вершника. Вояк нахилився, і світло з хати освітило темне, засмагле обличчя, блискучі очі, довгі вуса.

Сторопілий Скалак, отямившись, рвонувся до вікна, щоб знову насісти на камердинера. Але, побачивши драгуна, спинився і вигукнув:

— Салакварда!^[9]

— Відчиняй, Мікулашу, не морозь мене тут! Зараз розберемося, що і як.

Камердинер понурив голову, з грудей його вирвалося зітхання. Він думав, що прийшов рятівник, а цей цісарський вояк, виявляється, приятель того хама!

— Ані руш мені! — погрозив йому Мікулаш, виходячи.

Камердинер бачив, як вершник у білому плащі повертає під деревом коня, як він заїздить у двір... Вікно тепер вільне, а що як... Камердинер озирнувся. Знову в нього втупились ці чорні сміливі очі! Їржик стояв біля дверей, а далі в кутку білів вид князя. І слуга почовгав до лави, на яку впав, увійшовши до хати, молодий Пікколоміні. Холод, страх, усі гострі враження цієї ночі зломили слабенького, пещеного панича.

Знадвору почувся дзенькіт острог і голоси, й до світлиці ввійшов Мікулаш із Балтазаром Уждяном. Драгун був високий, широкоплечий. Увіходячи, він мусив нагнутися, а в хаті, коли випростався, мало не торкався головою стелі. Відгорнувши комір плаща, вояк відкрив своє вже немолоде лице, засмагле, обвітрене, з великими вусами.

Молодий Скалак уже встиг коротко розповісти все драгунові. Обличчя вояка мало суворий вираз, він пронизав камердинера гнівним поглядом. Але, уздрівши молодого князя, драгун спинився й мимохіть виструнчився перед ним, мовби перед офіцером. Суворість і гнів де й поділися з його виду.

Мікулаш широко розкритими очима глянув на нього, немов питаючи його тим поглядом: «Невже справді?..»

Молодий селянин, побачивши шанобливість Уждяна, в першу мить перелякався. Він, кріпак, наважився зняти руку на князя, свого пана!

— Це ясновельможний князь Пікколоміні,— шанобливо мовив Балтазар, обернувшись до Скалака.— Поможіть йому, мерщій, він зомлів.

Мікулаш стояв, нахиливши голову, ніби в замішанні. Він постеріг осміх на лиці камердинера, що дивився на молодого селянина з дикою, мстивою радістю в маленьких сірих очицях.

— Чого стоїш, як баран, ти, ребелянте! — визвірився він на Мікулаша.— Чуєш, що тобі сказано?

Та Мікулаш спогорда підняв голову і вийшов, не сказавши й слова.

В коморі біля ліжка сидів на низенькій мальованій скрині старий Скалак і гладив рукою чоло дочки, котра вже опритомніла. Він укрив її всіма ковдрами, які лиш знайшлися в комірчині; Їра вгорнув тітусині ноги старенькою хусткою. З укривал виглядало бліде обличчя дівчини, облямоване розплетеним темним волоссям.

— А де Мікулаш? — ледь чутно спитала вона.

Мікулаш якраз увійшов до комірчини з понурим, стурбованим лицем і невесело обвів поглядом своїх рідних.

Молодий князь, очунявши, якусь хвилину безтямно водив очима довкола; його спантеличила постать у білому плащі. Слуга радісно сповістив його, що вони врятовані, й коротенько розповів, що сталося. Пікколоміні вирішив негайно ж їхати геть.

— Ясновельможний пане, таж надворі ніч і мороз великий, а ваша милість так ослабли...

Камердинерові уже не хотілося виїздити вночі, він сподівався спокійно переночувати тут під охороною драгуна.

— Поїду додому, цей вояк нас проведе, — уперся князь.

— Ясновельможний пане,— виструнчившись перед ним, сказав Балтазар каліченою німецькою мовою,— мені до ранку треба одвезти наказ у Броумов. Але тут недалечко біля шляху є ще одна садиба, там ви будете безпечні.

— А де оті?..— вигукнув нараз Пікколоміні, згадавши про непокірливих селян.

— Вони тут, поряд.

— Зараз же приведіть їх сюди, а ти приставиш їх до замка, — звелів князь Балтазарові.

— Ясновельможний пане, я ж їду з депешею. Вони до ранку нікуди не втечуть.

— Але вранці, ясновельможний пане, хай їх хлопи пов’яжуть і одведуть до замка,— докинув камердинер.

Балтазар глянув на нього так, наче хотів пронизати його тим коротким поглядом наскрізь. Та панський слуга не помітив нічого.

— Це вже доручаю тобі! — одказав князь.

Камердинер припнув своєму панові до пояса шпагу і вкутав його в широкий темний плащ, тоді вбрався сам. Балтазарові тим часом звеліли вивести коней.

Драгун не пішов просто до хліва, а, звернувши праворуч, вступив до слабо освітленої комірчини. Скалаки сиділи біля ліжка мовчки, понуривши голови. Їра тривожно поглядав то на діда, то на батька. Марія, зачувши дзенькіт острог, злякано зирнула на двері. Там показалася постать у білому плащі.

— Не бійтеся, це я, Балтазар, сальва гвардія.

Вояк потис старому господареві руку й співчутливо глянув на Марію.

— Ще не забула мене, Марженко? — тихенько, ласкаво спитав він її. — Ну як, одійшла вже трохи?

Дівчина кивнула головою. Уждян повернувся до чоловіків.

— До ранку ви повинні щезнути. Іншої ради нема,— глухо сказав він.

— Самі знаємо,— відповів Мікулаш.

— Зразу, як ми від’їдемо, збирайтеся.

— І навіщо тебе сюди принесло, Балтазаре?

— На твоє щастя. Ну, вколошкав би ти князя, а далі що? Це ж тобі не те, що нашого братчика... Але ти затям добре, то блазень мстивий... Куди ви хочете податися?

— Ще й самі не знаємо.

— Тільки не гайтеся. Може, скоро побачимось... Чуєш, уже зібралися. Ну, хай вас бог береже,— щирим, приязним голосом промовив старий драгун і вклав Мікулашеві в руку гаманець, в якому було трохи срібних грошей. Підійшовши до Марії попрощатися, він одчепив баклажку з вином і поклав їй на ковдру.— Це тобі, покріпишся трохи. Ну, з богом, щасти вам!

Усі щиро стисли йому руку, тільки малого Їру драгун за поспіхом не помітив. У комірчині запала смутна тиша; знадвору чути було кроки, дзенькіт острог та кінське іржання. Мікулаш, підійшовши до віконця, побачив, як із двору виїхали троє верхівців і поїхали шляхом угору.

Він звів очі до зоряного неба й мимохіть стиснув кулаки. Весь світ раптом остогид йому. А бог? Як може праведний бог до отакого допускати?

Його сивоголовий батько заломив руки, і тихою комірчиною полетіло глибоке зітхання, схоже на болісний стогін.

— Мусимо втікати, кинути домівку... Навіки!

7. Марні розшуки

Перший промінь ранкового сонця, що пробився до низенької світлиці на «Скелі», не розбудив її мешканців, не осяяв сивої голови старого господаря, схиленого на молитві біля вікна. А заблукавши до вбогої постільки, не збудив, як бувало, Їру: постіль була порожня. Моторна господиня Марія не кресала вогню, щоб, ставши навколішки біля печі, розпалити в ній. Тиша стояла на «Скелі». Вікна позавішував мороз білим серпанком, у хаті було холодно. Посередині лежав перекинутий стілець, а там стіл стояв зсунутий із свого місця; з лавки звисала хустка, напевне, забута. Ковдр на ліжку не було. Господарі покинули обійстя, втекли з нього, як і сотні інших селянських родин.

А он на темній долівці біля печі червона пляма — кров! Тут точився бій, собака бився тут; він теж зник, лишився тільки цей слід його вірності та одваги. В морозну ніч пішли вигнанці, і їхній жаль немовби сповнив смутком усю оселю. Сумно стало на «Скелі».

Лиш на хвилину було порушено тут тишу. Рано вранці, мов лягавий пес, прибіг сюди камердинер із кількома селянами, принизивши їх до ганебного діла — в’язати своїх сусідів та вести до замка. Він гасав по садибі, обшукував усе, од горища аж до погреба, й сипав прокльонами, не тямлячись од люті. Та ні він, ні селяни не знайшли нічогісінько. Панський слуга присікувався до них — вони, мовляв, змовилися з утікачами,— випитував їх на всі лади, обходив із ними все село й навіть згарища під снігом, але так нікого й не дошукався. Селяни, що ходили з ним, самі дивом дивувалися, куди це так могли щезнути Скалаки. Камердинер повернувся на «Скелю» й ще раз облазив там усе. В хліві лежала Лиска; на ній і окошився великий гнів пана камердинера. Він так копнув її, що бідолашна корова від болю аж підхопилася, але не встояла на ногах і знову впала на голі дошки.

Потім посипав сніг, і скоро на дворі позамітало всі кінські сліди, що лишилися від минулої ночі. І сліди босих ніг та чоловічих чобіт, що вели аж ген на кручу над річкою, теж засипало снігом.

Князевим ім’ям камердинер звелів війтові не пізніш як за три дні розшукати тих бунтівників зі «Скелі» й приставити до Находського замка для покарання, грозячи панською неласкою та тяжкою покутою йому самому, якщо це не буде зроблено. Війт низько вклонився, за ним і всі інші. Потім війт подержав камердинерового коня, ще один хлоп — стремено, і знову всі вклонилися панові з замка, котрий, гордовито піднявши голову, поїхав до садиби, де вони з молодим князем заночували.

Князь сів у вистелені ковдрами сани, до яких запрягли четверо худих коненят. Возій цьвохнув батогом, і коні чвалом вихопилися з села. За саньми їхав верхи камердинер, ведучи на поводі князевого Гнідого.

Тільки тоді хлопи понадягали шапки й зітхнули з полегкістю. Не один із них лихим поглядом провів сани, що скоро зникли з очей за метелицею. Потім селяни розійшлися по своїх домівках: ніхто не наважився бодай підняти стиснутий кулак.

На «Скелі» знову настала смутна тиша. Про те, що сталося з Скалаками, багато говорили на селі, але були то самі здогади, певного ніхто нічого не знав.

Другого дня по обіді до села завітав Балтазар Уждян. Він заїхав прямо до війта. Той йому все розповів — як камердинер розшукував Скалаків, як нишпорив скрізь та казився. Старий драгун, слухаючи, раз у раз буркав щось не вельми похвальне про панського попихача. Війт нарікав та плакався, що боїться панів із замка.

— А тобі який клопіт, пане-брате? Ні ти, ні той панський пес їх не знайдете. Ти що думаєш, дурні вони тут зоставатись, аби вам у руки попастися? Нічого не бійся, скажи тим каламарям у замку, що на Находщині їх немає.

Війт вилупив очі.

— Що, ніяк не второпаєш? А ти сам зостався б, якби йшлося про твою голову? Я оце їду з Броумова, так чув дорогою від полицьких, що в Д. бачили якусь сім’ю втікачів. Це, звісно, невелике диво, але як я розпитав про тих людей, так за всіма прикметами вийшло, що то були Скалаки, більш ніхто. Можеш це сміло сказати хоч би й самому князеві. Хай собі їх у Полицькій окрузі ловлять, то вже не твій клопіт, а тут у вас їх шкода й шукати, так і скажи.— І Балтазар пригладив свої довгі вуса.

Війт зітхнув із полегкістю.

Драгун просидів у нього до смерку, а тоді осідлав кобилу й, не прийнявши війтових запросин переночувати в нього, поїхав. Уже стемніло.

— Тепер він їм так і скаже. Хай собі нишпорять,— мурмотів старий вояк, їдучи назад до Костельця.

Гніда кобилиця поволі ступала дорогою, що вела на гору. З’їхавши на верх, Уждян звернув із шляху праворуч і зупинився в пустому дворі на «Скелі». Біля воріт сумовито шуміли старі дерева. Під’їхавши під саму хату, Балтазар голосно покликав:

— Мікулашу! Мікулашу! Це я, сальва гвардія!

Але на той поклик ніхто не озвався, ніхто не вийшов із хати. Балтазар покликав іще раз, та відповіді не було. Постоявши трохи, він повернув коня й поїхав, невесело подумавши: «Куди ж вони подались, бідолахи, де поневіряються?..»

Драгун стис коліньми боки своїй кобилі, й вона припустила ристю. Уждян повертався до Костельця.

Родина Скалаків як у воду впала, ніде не знайшли й сліду їхнього. Та й хто б із односельців так пильно дошукувався їх? Утікачів жаліли; згадуючи про них, люди й самі скаржились на свою кріпацьку недолю. Всі сходились на тому, що Скалаки, певне, сховалися над річкою у вільшнику, в тій убогій халупці, що належала до їхньої садиби; та жодного сліду, який свідчив би про це, ніхто не бачив. Війт і не пробував дістатися туди ані карколомною стежкою по кручі, ані манівцями, занесеною снігом долиною; він був радий, що про цю криївку мало хто знає. Війтові не дуже-то хотілося тягти свого сусіда до замка на тортури, а то й до крайового суду в Градець-на-Лабі.

На своє виправдання він принижено, скрушно переповів панові камердинеру те, що нараяв йому Балтазар Уждян. Камердинер лаявсь, грозився, мало не луснув з люті. Зрештою війта відпустили; відходячи, він низенько кланявся, а за брамою замка, йдучи додому, посміявся з великорозумних панів.

— Нехай тепер шукають, — тихенько сказав він сам собі.

А до села приніс новину: молодий князь занедужав. Війт сам бачив у замку, як сходами до князевих покоїв поспішав гладкий замковий лікар у пишній перуці й з окулярами на червоному носі.

Останні дні січня 1763 року не стихала хуртовина. З захмареного неба майже без упину сипав сніг, усі дороги позамітало, й селянам доводилося прочищати їх. Із Находського замка не надходило більше ніяких розпоряджень щодо втеклих Скалаків. У війта наче камінь із пліч спав.

Саме в ці дні, мов блудний вогник, пробігла по околиці радісна вість: смолоскип війни згасає! Скільки разів уже розходились такі звістки й скільки разів затихали... Змучені хлібороби вже й віри їм не йняли.

Та цього разу жадана вість не згасла, як той болотяний вогник. Цісарські урядовці потвердили її, оголосивши: року 1763-го місяця лютого 15 дня в саксонському мисливському замку Губертсбург під Дрезденом укладено мир^[10].

Весь край зітхнув з полегкістю. Але чад погаслого ненажерливого вогню ще висів над землею. Підписання миру не могло усунути страшних наслідків війни. Прикордонні округи, особливо Находщина, зазнали найбільше лиха за часів прусських війн, але й по їх закінченні не настав край злигодням. Військо поверталося з Сілезії та Кладська, де стояло досі, й велика його частина проходила через находські села. А тоді ще на довгий час стали постоєм гусари. Кінець війни був для хлопів не легший, ніж її початок. Вояк на постої в селянина був паном, самовладним господарем. А для похідних колон кріпаки повинні були доставляти харч, фураж і підводи, вдовольняти всі їхні потреби.

За тих часів, як і воєнної доби, безліч селян покидали свої домівки, й панам, аби не терпіти збитків, доводилося силою примушувати людей займати покинуті господарства.

8. Новий господар

У селі Ж. хлібороби ладнали своє знаряддя. Сніг із горбів та схилів посходив, теплий вітер звістував весну. Селяни з більшою охотою бралися до плугів, ніж торік чи позаторік. Вони знали, що цього року невблаганне військо не витопче їхнього жита й не викосить його коням на пашу. Тільки одна грізна хмара висіла над ними, як і щороку: панщина. А навесні 1763 року вона була страшніша, ніж будь-коли. Худоби в селянських хлівах поменшало; і коні, й корови, й вівці та свині або жовніри позабирали, або ж вони самі поздихали з голоду та від пошесті. Як тут одробити всю панщинну роботу, та й самому обсіятись?

Було в селі кілька дворів покинутих, спустілих; на їхніх господарях колись лежала велика підданська повинність. А тепер замок, щоб уникнути збитків, примушував хлопів одбувати панщину за своїх односельців, котрі покидали землю.

— А як же «Скеля»? Так і висітиме в нас на шиї? — понуро питав війта його сусіда Духач.— Ото мороку матимемо — три дні на тиждень із двома тяглами відробляй за неї. А що, про Скалаків так нічого й не чути?

— Ні слуху ні духу, немовби й не жили тут ніколи. Бозна-де запропали.

— Ну, таке господарство пани без господаря не залишать.

— Тільки чи знайдуть кого...

— Ото буде комусь легко починати на новому місці. Ні телятка, ні колосочка, анічогісінько, як виметено...

Довго здавалося, що на господарство Скалаків так і не знайдеться охочого. Ніхто не приходив, як у 1628 році, щоб осісти на ньому. Та коли почали розпукуватися дерева, ожила й садиба над урвищем.

Десь на початку травня по обіді до двору «Скелі» в’їхав віз, запряжений парою коней. Із передка зіскочив возій, уже немолодий чоловік. А другий, що сидів іззаду, заходився скидати на землю в’язки соломи й сіна, накладені на возі. Його товариш показав йому, де тут хлів, і він, узявши одну в’язку соломи, поніс її туди, а згодом завів до хліва й коней.

«Скеля» стояла трохи віддалік від села, і тому сюди не позбігалися одразу цікаві сусіди чи принаймні їхні діти. Нові господарі «Скелі» занесли до комори кілька повних мішків, складених на дні воза, а потім прибрали сіно та солому.

Возій, узявши з воза величенький клунок, поніс його до хати й поклав на лавці біля печі. Зайчики полудневого сонця тремтіли на стінах і темній долівці. За вікнами, в зарослому травою, занедбаному садочку, весело виспівував якийсь птах, і той спів у смутній тихій світлиці якось дивно проймав душу. Все в хаті було так, як і після тієї фатальної ночі, що погнала родину Скалаків блукати світами; тільки вікна потемніли від пилюки й дощових патьоків та в кутках і попід стелею сіріло густе павутиння, в якому непорушно сиділи чорні павуки. Стіл і досі стояв так, як після пам’ятного бою, а з лавки ще звисала забута хустка. Після тих подій навряд чи хто переступав цей поріг.

Чоловік трохи постояв у задумі біля порога, а тоді, зітхнувши, розв’язав клунок і повикладав з нього всіляке потрібне в господарстві начиння: молоток, сокиру, свердел, цвяхи тощо. Потім приніс оберемок соломи й розстелив на ліжку, а вийшовши ще раз надвір, до воза, вернувся з меншим клунком — згорнутим великим білим плащем, із якого стирчали металеві піхви шаблі. Плащем він застелив ліжко, а на гвіздках над ним повісив важкий драгунський палаш і пістоль у мусянжевій оправі, що теж був угорнений у плащі.

Дивний вигляд мали ці оздоби на почорнілій стіні сільської хати, але, глянувши на могутню постать власника тієї зброї, кожен сказав би, що вони тут на своєму місці. Незважаючи на його наполовину сільське вбрання, в ньому легко було впізнати вояка: весь вигляд, і хода, й мова нового господаря «Скелі» свідчили про це. Був то Балтазар Уждян.

Він порався в хаті, не складаючи рук, до самого вечора, переставляв усе, давав усьому лад, щоб хоч трохи обжити дім. Товариш ретельно помагав йому, виконуючи короткі по-військовому накази.

Балтазар вийшов поглянути на кобилу. Хіба ж міг старий кавалерист не дбати про свою Медушку, котрій тепер малося відвикати від вояцького сідла й привчатись до тісного хомута селянської коняки! Вона одчайдушно хвицалася, коли на неї вперше надягли робочу збрую і запрягли її до воза. Балтазар щиро жалів свою Медушку, але радніший був завдати їй такої кривди, аніж розлучатися з вірною подругою нелегкого вояцького життя.

— То що, Медушко, зостаємося тут? — загомонів він до кобилиці, погладжуючи її.— Такого привілля, як у війську, нам уже не буде, зате вівса діставатимеш більше.— І підгорнув їй обрік у жолобі.

Коли він вийшов на двір, уже смеркало. Тихий, теплий весняний вечір спадав на землю. В сінях нового господаря привітало червоне сяйво домашнього вогнища: Балтазарів челядник розпалив вогонь на кабиці під димарем і варив скромну вечерю. Коли Балтазар підійшов, товариш подав йому цимбали, що їх знайшов у кутку в світлиці. Це були ті самі цимбали, на яких пихатий панський слуга примушував старого Скалака грати веселої. Чи то Скалаки за поспіхом забули їх, чи просто не змогли взяти з собою.

Балтазар знав ці цимбали, чував колись і музику, що її видобував із них старий Скалак або його син; побачивши їх, старий драгун знову згадав нещасливу родину, про яку думав, переступаючи сьогодні поріг цієї хати. Тепер і батько, й син не стали б, певне, розважатися грою на цимбалах; не потішила б їх музика в їхніх злигоднях. А він, котрого Скалаки колись так гостинно прийняли до себе в дім, став господарем на обійсті, з якого їх було вигнано.

Після вечері Балтазар, іще вийшов із товаришем надвір, під старі липи. Запаливши коротеньку дерев’яну люльку, він почав складати на завтрашній день «ordre de bataille»^[11]: як розумний господар, розподіляв роботу на завтра собі й челядникові.

Любо було йому сидіти під шумким віттям старих лип: ані сурма не кликала його до сну, ані суворого наказу, що збудить серед ночі, не треба тобі боятись. Про це й розговорився Балтазар; а Ванєк, челядник його, був слухач тямущий, досвідчений у таких речах, теж бувалий вояк: він одслужив більш як вісімнадцять років у Вольфенбюттельському пішому полку і міг вам точно сказати, скільки місяців та днів понад вісімнадцять років носив рушницю. Балтазар уподобав його, як старого вояка, але сам не встерігся від пихи: кавалерист тілом і душею, він через це вважав себе за щось вище й дивився на піших «багномісів» трошечки згорда.

Була вже пізня ніч, коли відставні вояки пішли спати. Балтазар іще раз заглянув у стайню до Медушки, а потім утомлено простягся на вбогій солом’яній постелі. Ванєк постелився собі на долівці біля печі, погасив світло, й за хвилину обидва старі вояки вже хропли на всю хату.

Коли Балтазарова мати в гомінливому військовому таборі народила сина, їй, либонь, і на думку не спало, що він може колись стати мирним хліборобом. Вона була певна, що виростить його для ворожої кулі.

Скінчилась Семилітня війна, і велику частину австрійської армії було розпущено. В драгунському полку Марії-Терезії одним з найстарших драгунів був Балтазар Уждян; адже він служив ще з 1735 року й зістарівся у війську. Уждян завжди думав, що ніколи не розлучиться з конем і шаблею й помре смертю одважного вояка. І от йому дали в руки папір, у якому була списана вся його солдатська путь. У тому папері його хвалили як справного і хороброго вояка, а під кінець рекомендували до служби цісарським урядовцям та шляхетним панам. Цю рекомендацію було вписано за прямим наказом старого полковника, прихильного до Балтазара. Окрім нього, папір підписали ротмістр та молоденький граф, поручник із Балтазарового ескадрону; з ним колись у таборі вояк поділився останнім шматком чорного хліба.

Скам’яніло дивився старий драгун на папір, який розлучав його з вірною Медушкою. Довго стояв він у стайні, прощаючись із своєю улюбленицею, що врятувала йому життя в кривавому бою під Ліссою^[12]. І вперше з самого дитинства він тоді заплакав.

Смутний, похмурий подався Уждян до Находського замка, де служив у князя один із його полкових приятелів. У Балтазара на всьому білому світі не було душі рідної, той слуга з замка був йому найближчою людиною, і до нього він прийшов питати поради.

Приятель його пішов до управителя просити для драгуна якоїсь служби. Трохи згодом Балтазара покликали до канцелярії, і управитель сказав, що ясновельможний князь дає йому садибу в селі Ж., прозвану «Скелею». Старий вояк вельми здивувався і спершу завагався був — чи прийняти цю ласку; тільки коли йому спало на думку, що так, може, вдасться забрати до себе Медушку, та ще як йому пообіцяли на початку помогти і на деякий час звільнити від панщини, він погодився.

Балтазар зразу ж поспішив до Костельця, де ще стояли драгуни, і там почав просити та благати, щоб йому віддали його кобилу, пропонуючи за неї всі свої скромні заощадження. В полку його знали й любили, і йому пощастило домогтися свого. Медушка радісно заіржала, побачивши давнього хазяїна. В господарському дворі Находського замка йому за наказом управителя дали все найпотрібніше на перший час і приділили челядника — Ванєка. Так і став Балтазар Уждян господарем «Скелі».

Унизу, в селі, дуже здивувалися, побачивши другого дня, що на «Скелі» рівним стовпом здіймається до ясного неба дим із комина.

— Певне, якісь волоцюги заночували,— гомоніли люди.

Війт із двома селянами вирушив на «Скелю». Підійшовши до воріт, вони спинилися під липами, здивовані: у дворі стояв віз, запряжений одним конем, а якийсь незнайомий чоловік виводив із хліва другого. Із хати, нагинаючись у дверях, вийшов ще один чоловік — у високій кучмі на зачесаному назад волоссі, в старій солдатській куртці, широких селянських штанях і високих кавалерійських чоботях — і став біля порога, розглядаючись довкола.

— Господи!

— Та це ж Салакварда!

Селяни аж роти пороззявляли з подиву. Балтазар рушив їм назустріч.

— Здорові були, люди добрі,— мовив він, потискаючи їм руки.— Ну, раз уже прийшли до мене раніш, ніж я до вас зібрався, то прошу вас прийняти мене в сусіди.

— Он як! Ти, виходить, зостаєшся на «Скелі»? Але ж яким побитом?..

Балтазар у кількох словах розповів їм усе. Довго дивувалися селяни, довго хитали та крутили головами; аж нарешті війт сказав, зітхнувши:

— Ну що ж, хай бог щастить, але краще, ніж у війську, навряд чи житимеш. Не знаєш ти, яке то селянське життя. Якби ще це господарство не панщинне — річ інша, але так...

— Божа воля...

Сусіди пішли, а Балтазар із Ванєком поїхали до Находського замка — забрати решту майна, виділеного їм на хазяйство.

9. Життєпис Балтазара Уждяна

Довго точилася в корчмі розмова про нового господаря садиби Скалаків. Усі селяни сходилися на тому, що Балтазар, напевне, вміє тільки шаблею махати і що йому скоро набридне мозоляна хліборобська праця. Але вони помилялися.

Ванєк колись уже служив у фільварку і тепер став напочатку вчителем свого хазяїна, а той, ще з війська навиклий до всяких злигоднів та труднощів, не втрачав охоти до господарювання.

Великою пільгою було йому звільнення від панщини. Як часто доводилось Балтазарові чути ремство селян: тільки-но надійде час орати й сіяти та стане на годині, так, було, і йде по дворах посланець із замка. І мусять нещасні кріпаки виходити на панські лани, ще не обробивши своїх.

Звісно, Балтазар із Ванєком не могли зорати й засіяти всієї землі, що належала до садиби. Для цього б їм не вистачило ані пашні, ані іншого засобу. Та вони сподівалися надолужити пізніше те, чого не спроможуться зробити першого року. Балтазар легко звик до нового життя і був ним задоволений. Господині він не потребував; вони з Ванєком, обидва старі парубки, були призвичаєні до простої страви, яку вміли собі зварити самі. Ванєк порався вдома, доїв двох корів, а господар працював у полі, найнявши за погонича одного підлітка, сина бідного халупника з їхнього ж таки села.

Балтазар Уждян вважав себе за находського уродженця, хоч народився в таборі під Темешваром. У селі Ж. знали весь його життєвий шлях. Мати Балтазарова була родом із села Олешниці біля Червеного Костельця й служила там наймичкою в одного господаря. Балтазар з любов’ю згадував її і казав, що він удався в неї. Була вона висока, чорнява, з огнистими карими очима. Заміж вона вийшла незвичайно: Балтазарів батько викрав її з Олешниці.

Сталося це так. У неділю вранці господар із господинею пішли до церкви, й Катерина лишилася вдома сама. Вийшла вона на двір нагодувати дробину, аж тут біля воріт майнув гусарський доломан, блиснула шабля. Дівчина, знаючи, які ті вояки розбещені, метнулась була назад у хату, але незнайомий вершник уже в’їхав у двір і гукнув: «Постривай, дай води напитись!» Вона боязко подала йому води в череп’яному кухлику, але гусар кинув кухлик на землю, вхопив дівчину в оберемок, і не зчулася вона, як опинилась уже на коні. Вояк, посадивши її перед себе й міцно тримаючи, втихомирював дівчину та сміявся, з її плачу. Марно просилася Катерина, марно видиралася з його рук.

Господар дуже здивувався, не заставши Катерини вдома. Люди бачили, як віз її гусарин на коні; пошкодували за нею трохи, та як була вона сирота, то ніхто й не став її розшукувати.

Гусар, що заїхав до Олешниці випадком, одвіз свою здобич до табору. За тих часів це була звичайна річ; куди лиш не йшли полки, за ними повсюди мандрувало немало жіноцтва, здебільшого різних волоцюжок та повій. Ото між такий набрід і потрапила недосвідчена Катерина. Розповідала потім синові, скільки вона наплакалася та як мало не зсохла з туги. Втекти шкода було й гадки: військо вже зайшло до чужих, далеких країв.

Чоловік її був словак. Він любив Катерину і спершу був дуже ласкавий до неї, але потім удався в пияцтво та картярство. Отоді-то й набралася найбільш лиха його дружина.

Гусарський полк потрапив до Угорщини, до армії принца Євгенія^[13], що вирушив у похід на турків. У таборі війська, яке в 1716 році облягло Темешвар, і породила Катерина Балтазара.

Наступного року принц Євгеній, простоявши два місяці під Белградом, вирішив здобути турецьку фортецю нічним штурмом, щоб покласти край виснажливій облозі. Розгорілася запекла битва. Цілу ніч до світання й цілий ранок билися дві армії.

Хоч Катерина вже й звикла до страхіть війни, однак тієї темної ночі вона стояла перед табором сама не своя і дивилася туди, де, мов у якомусь пекельному танку, рухалися юрми вояків; вона знала, що це бій вирішальний. Турецьке військо прийшло на поміч залозі фортеці, в таборі цісарської армії лютували пошесті та голод.

Катерина, тремтячи, тулила малого сина до грудей. У нічній темряві гриміла канонада й рушнична стрілянина, аж земля двигтіла; спалахи пострілів прорізали морок, мов блискавки. Цілу ніч простояла так Катерина, в страшній тривозі молячи бога, щоб зберіг їй чоловіка та дав перемогу цісарському війську. До табору вже зносили поранених, рев битви вже, було, трохи стих, тоді знов почав наростати.

Небо поблідло, на сході заясніла над обрієм світла смуга. Поранених прибувало; з табору й до табору на вмилених конях мчали, як скажені, ад’ютанти. Засурмили сурми, забили барабани, знявся гамір; останні полки виступили з табору в бій.

Жінки, потерпаючи, поралися біля ранених; здавалося, що цісарському війську непереливки.

Зійшло сонце, й ранкове повітря затремтіло од тисячоустого щасливого крику: «Перемога!» Той крик розлігся по всьому цісарському війську й радісною луною озвався в таборі. Гроза стихала, змовкав гарматний грім і тріскотнява рушниць. Принц Євгеній переміг, Белградська фортеця здалася. Мури, рови і поле довкола просякли людською кров’ю, новий день побачив тисячі спотворених трупів, серед котрих лежав із розрубаною головою і гусарський вахмістр Уждян. Дружина не дочекалася його, Балтазар так і не побачив свого батька.

В далекій чужині, серед воєнного грому, лишилася Катерина зі своїм сином сама-самісінька. Наплакалась же вона та набідувалась! Хоч і знущався з неї часом чоловік, та все ж таки був у сердешного немовляти батько, була якась підпора. Катерина згадала рідний край, і давня туга за батьківщиною спалахнула в ній з новою силою. І хоч її не пускали, хоч дехто й золоті гори обіцяв, та вона безстрашно подалася незнаними краями додому. Довго мандрувала вона, багато зазнала лиха, поки дісталася до рідного села. Люди в Олешниці насилу впізнали цю високу жінку, худу, запечену, аж чорну на виду, що прийшла до села, несучи на руках хлоп’ятко. Катерина знову стала за наймичку.

Ледве підріс Балтазар, як уже мусив по своїй змозі помагати матері. Коли йому минуло шістнадцять, мати його померла, а ще за рік і він зник із села. Подейкували люди, що завербувався до війська.

— Гусарська кров заговорила! — мовляли.

Про своє дитинство Балтазар не розповідав ніколи, не вбачаючи в ньому нічого вартого уваги або принаймні цікавого для слухачів — полкових товаришів або селян із Ж. Згадував тільки найпримітніші події, які сталися з ним самим або про які чув од матері. Зате своє солдатське життя змальовував дуже широко, часом аж надміру, і завжди з великою охотою й захопленням. Пам’ять у нього була дивовижна. Немало світу він об’їздив і перебачив, але все міг пригадати точно і до найменших подробиць. Чудово пам’ятав, де і що їв і пив, де згубив люльку й добув нову або де й коли перековував коня.

На сімнадцятому році життя Балтазар завербувався до пішого полку князя Пікколоміні. Отам-то він дізнався, що вояцьке життя зовсім не таке, як він чував і яким уявляв його собі. За тих часів військова служба тривала вісімнадцять-двадцять років; старі вояки, що дослужували вже другий десяток і посивіли в походах, вважали за новобранців навіть тих, хто прослужив років п’ять.

Службу в полку Пікколоміні Балтазар згадував недобрим словом. Офіцери були шляхтичі, зелені юнаки, часом шістнадцятилітні. Про них Балтазар і Ванєк обурено казали, що вони жовніра, простого чоловіка, за худобу мають. І щоразу старий драгун пускався в спогади про котрого-небудь із офіцерів; біографії багатьох із них він знав достеменно.

— Ой, собаче було наше життя в тих Піколонів,— так скорочував Балтазар наймення своїх панів.— Самі поміркуйте: в сорок третьому з полку дезертирувало півтораста жовнірів, одного за це розстріляли. В сорок четвертому втекло двісті шістдесят дві душі, розстріляно шістьох. А в сорок п’ятому розстріляно п’ятьох, утекло ж двісті шістдесят — серед них і я.

Так він здихався «піхтурячих» гамаш.

Та недовго блукав Балтазар, заживаючи золотої воленьки; незабаром пішов у драгуни.

В драгунах йому сподобалося. Замість гамаш йому дали високі кавалерійські чоботи, убрали в вузькі штани й короткий білий мундир із синіми вилогами й відігнутими полами, підбитими синім сукном. Як гордо сидів він на своєму Вороному, хвацько збивши набакир чорного трикутного капелюха! Тоді була саме війна з Пруссією, і полк не лишався подовгу на одному місці, бойовий вихор носив драгунів по всьому краю, сьогодні вони билися тут, завтра там — найбільше в Сілезії та на північно-східних кордонах Чехії.

Найдужче терпіли од війни села Находської округи: їх то обдирало дощенту поборами цісарське військо, то плюндрували, вдираючись раз по раз до краю, пруссаки. Село Ж. витерпіло, може, більше за всіх. Доведені до відчаю, його мешканці стали просити управителя з Находського замка, щоб їм дали військову сторожу, чи то salva guardia, яка охороняла б їх від мародерів та гвалтівників.

Управитель, змилосердившись, виклопотав для села Ж. в передових полків, що відступали з Сілезії,охоронний загін з кількох кавалеристів. Серед них був і Балтазар Уждян.

Балтазар чесно виконував свої обов’язки охоронця. Скільки ставало сил, боронив мешканців села Ж., своїх земляків, від усіляких бешкетів цісарського війська; селяни ж не могли надякуватися йому за це. А надто полюбили чесного вояка в родині Скалаків. Салакварду, чи просто Кварду, знали всі діти в селі, й ніхто не боявся високого вусатого драгуна. Коли він згодом дістав наказ повернутися до полку, усі в селі посмутилися, всі щиро стискали йому руку, а декому й сльоза на очі набігла. Адже він їхав на бій.

Довго по тому не бачив Балтазар краю, „звідки родом була його мати. За цей час побував він не раз «у самому пеклі», не раз бачив смерть увіч. У бою біля Коліна^[14] 1757 року під ним убито його вірного Воронька, й ворожа куля зачепила йому ліве плече. Цісарське військо гнало тоді пруссаків аж у Сілезію.

За Коліном — Лісса! В грудні біля села Лейтен під Ліссою Фрідріх II розбив цісарську армію, узяв двадцять тисяч полонених і сто тридцять чотири гармати; близько шести тисяч душ полягло. Про той бій Балтазар розповідав ширше, ніж про інші. Кляв та лаяв на всі заставки генералів; а як дійде, було, до того моменту, як його оточили й він мало не попав у полон, то аж очі йому загоряться; і мова потече вільніше й живіше, коли почне розказувати, як він шаблею прорубав собі дорогу та як новий кінь, здобутий у Колінському бою, врятував йому життя своєю прудкістю. То й була його Медушка. З ескадрону, в якому служив Балтазар, лишилося живих тільки тридцять чоловік. Рештки цісарського війська поквапливо відступили до Чехії.

Балтазара доля знову занесла до села Ж. Цього разу він уже не міг обороняти своїх гостинних господарів від розбещеного вояцтва. Та Скалаки не забули того, що робив він для них колись як охоронець. В Лейтенській битві його було поранено, та ще й відкрилися дві старі рани, абияк загоєні. На «Скелі» його дбайливо доглядали. У ті дні всі села на чесько-кладському кордоні стали шпиталями; по них було розміщено велику частину поранених вояків.

Отоді-то настало лихоліття! Сільський люд, що й так гнувся під тягарем всіляких злигоднів, тепер мусив іще доглядати недужих вояків, не маючи для цього ні коштів, ні місця. Ані ліків, ні доброго харчу не було, поранених тільки перев’язували сяк-так, і багато їх помирало. А як минула люта зима, розтанув сніг і настали перші весняні дні, почали гинути поспіль і жовніри, й селяни: пішла селами пошесть, стинаючи людей, мов косою. На «Скелю» теж упала її тінь, забравши дбайливу господиню — молоду Мікулашеву жінку.

Ця смерть тяжко вразила Уждяна, що вже потроху одужував.

— Нащо мене бог лишив на світі, а таку хорошу жінку взяв до себе? Навіщо я кому здався, старий шкарбун?..— говорив він.

Нарешті Балтазар став на ноги й зміг вийти до своєї Медушки. А невдовзі осідлав її і, подякувавши щиро своїм добродійникам, приєднався разом з іншими жовнірами до війська.

— Навряд чи ми ще його побачимо! — казав старий Скалак, коли зайде, — було, річ про Балтазара Уждяна. Адже в селі, а надто на «Скелі», драгуна згадували дуже часто.

Подальше його життя змальовувати нема потреби, було воно таке саме, як у кожного вояка за воєнного часу. Виснажливі походи, часто брак хліба й води, всілякі невигоди в таборах чи на постої по селах, над усяку міру сувора дисципліна, грім битви, каліцтво та смерть на кривавому полі — такий був життєвий шлях солдата. Всього цього, опріч останнього, зазнав досхочу й Балтазар Уждян.

Наприкінці Семилітньої війни драгун знову потрапив до Чехії і до своїх рідних країв. Як він зустрівся з Скалаками, вже розказано вище.

Отакий був життєпис старого драгуна Балтазара Уждяна, прозваного Салаквардою.

Тепер Уждян став хліборобом. Уже не їздив він на своїй Медушці темними ночами по незнаних шляхах; тепер він виходив із двору й, ступаючи по зелених, зарослих пахучим чебрецем межах, обходив свої лани.

Уже виколосилися жита, під гарячим сонцем достигло зерно. Балтазар з Ванєком звозили свій перший урожай до стодоли.

Літо минуло.

10. «Скеля» оживає

Під липами перед «Скелею» сиділи на дерновій лавці старі вояки, а нині хлібороби — Балтазар із Ванєком. Господар подав своєму челядникові й товаришу повного гамана з тютюнцем — набити майже догорілу люльку,— а сам, пускаючи в чисте повітря хмарки синього диму, задивився на дорогу, що збігала до села. На ній не було ні душі. В гірському селі стояла недільна тиша.

Ванєк, набивши люльку, припалив од господаревої клаптик губки, поклав жарину в свою і завзято запахкав. Розмова, що була стихла на хвилину, почалася знову. Тема була та сама, щоденна, невичерпна: військова служба та переваги піхоти чи кінноти.

— Ото щастя — на марші місити багно або здіймати куряву, висолопивши язика од задухи. От на коні — інша річ! Сидиш як пан, маєш на собі тільки шаблю та карабіна, решту несе конячка,— хвалився драгун.

— Еге ж, еге ж, конячка! А як приїдете виморені на нічліг, ще треба подбати про ту конячку, вичистити її, а наш братчик лягай та й спи!

— Та хоч-не-хоч ляжеш, бо на ногах уже не встоїш! Хе-хе-хе! А голодувати вам мало доводиться? Чи багато понесеш на собі? Коли й добудеш чого побільше, то дорогою мусиш викинути. Еге, я пам’ятаю, як до нас раз у раз бігали гамашники-багноміси та канючили: «Земляче кіннотнику, дай шматок хліба!» Або ж чи я не бачив, які в них ноги після походу опухлі, аж кров, було, дзюрить. Еге, кінські ноги — золото!

Балтазар, розійшовшись, махнув рукою. Тоді пахкнув кілька разів люлькою — говорячи, він держав її в лівій руці,— але вона вже погасла. Старий сплюнув і провів рукою під носом, немов хотів погладити вуса, забувши, що зголив їх іще тоді, як став хліборобом.

Ванєк, визнаючи в глибині душі, що господар правду каже, все-таки не хотів здаватись, хоч Балтазар іще раз вигукнув:

— Еге, кінські ноги — золото!

Та вже розкривши рота відбити атаку, Ванєк раптом побачив маленьку дівчинку, що вийшла з-за гіллястих дерев.

— Диви, господарю, гості!

Дівчинка — років так десяти — спинилася під старою липою, немов боячись іти далі, й несміло дивилась на чоловіків, що сиділи на лавці. Хоч уже стояла осінь, дівчинка була вдягнена зовсім по-літньому: лиш старенька суконька прикривала її худеньке тільце. Гарне, м’якеньке біляве волоссячко було непокрите; босі ніжки запорошені — видно, дівчинка зранку пройшла шляхом уже добрий шмат.

Старий драгун, зиркнувши на дівча під липою, гукнув:

— Ану, підійди ближче, пуцьверінку!

Голос його звучав не дуже-то привітно, і дівчинка, певно, злякалася владного тону, бо підступала повільно-повільно.

— Та не бійся, дівко, йди сюди! — підбадьорив її Ванєк.

Тоді дівчина підійшла сміливіше.

— Звідки ти? — спитав Балтазар.

— З Олешниці.

— Ага, з Олешниці! — прогув старий вояк, і спогади зразу обсіли його. Вже лагідніше додав він: — А чия ж ти?

— Бартоньова.

— А тут що робиш?

— Хліба прошу...

Ці прості слова глибоко зворушили Балтазара, розкривши перед ним гірку долю, що випала безневинній дитині; старий вояк згадав, як і він малим стояв попід дверима в людей, випрошуючи шматок хліба, бо його бідна мати не завжди могла досхочу нагодувати сина.

— Бартоньова... — протяг він і нахилив голову, ніби пригадуючи. Потім знову почав допитуватись: — А що, в тебе нема нікого? Сама ходиш?

Це питання боляче вразило дівчинку. Вона гірко скривилася.

— Мама на тім тижні померла, а татка до війська забрали.

І тоненькою ручкою витерла сльози.

— От собаки! — вилаявся Балтазар, обернувшись до Ванєка.

Той тільки мовчки кивнув головою, хоч перший подумав, що дівчинку треба нагодувати. Лиш тепер він помітив, що губи в неї сині, аж чорні. «Бідолашне, певно, в лісі чорниці збирало, аби голод утишити»,— подумав Ванєк і спитав:

— Хочеш їсти, еге?

Дівча, кивнувши головою, звело на нього великі, блискучі від сліз очі. Ванєк устав і пішов до хати.

— Іди сядь коло мене, ось тут,— мовив Балтазар.— Хочеш у нас зостатися?

Дівчинка подивилася йому в обличчя.

— Я ж із бабусею...

Балтазар наморщив лоба.

— А де твоя бабуся?

— А он там сидять, під липою,— показало ручкою дівча, зіскочивши з лавки.

Вернувся Ванек, несучи окраєць чорного хліба.

— Ану веди мене до своєї бабусі,— звелів Балтазар.

Дівчатко повело Балтазара, за ними пішов і Ванек. Недалеко від дороги під липою сиділа чи скорше лежала жінка, біля неї на землі валялися невеличкий клуночок та ліщиновий костур. Забігши вперед, дівчинка стала перед бабусею навколішки й показала їй на чоловіків, що наближалися до них. Старенька насилу звелася й сіла, спершись на дерево спиною.

Балтазар, якось незвичайно поважно розмовляючи з Ванєком, підійшов до жебрачок і побачив бліде обличчя, яке порили зморшками літа, а надто клопіт та нужда. Очі в старої були запалі, тьмяні, одіж злиденна, латана-перелатана. Убога жінка, жебрачка... Баба з онукою жадібно їли поданий їм хліб. Лиш як вони його доїли, Балтазар почав розпитувати стареньку.

Вони дуже скоро порозумілися. Баба була з Олешниці, з того самого села, яке старий кавалерист вважав своєю батьківщиною. Він пригадав, що знав колись цю жебрачку ще молодою дівчиною; тепер їй було років шістдесят. Вона теж згадала гусарового сина, котрий ще юнаком утік до війська, але нізащо в світі не впізнала б його сама. Стара дивом дивувалася з того, як склалося його життя, і зичила йому щастя. Тоді згадала себе й, гірко нарікаючи, розповіла чоловікам у кількох словах про свою недолю. Лишилася в неї по небіжчику чоловікові халупка, де вона й жила в великій нужді з єдиною дочкою. Пристав до них у прийми один хороший хлопець із села, та не пожили молодята й чотирьох років, як пруссаки силою забрали його до війська. Так він і не вернувся.

День уже хилився до вечора.

— Куди ж ви йдете? — спитав Балтазар.

— А куди очі світять, — зітхнула стара.— Нема в нас домівки ніде, голод нас жене з нашої хижки.— І, поглянувши на сонце, що стояло вже невисоко над лісом, попросила Балтазара, щоб пустив їх переночувати, бо вона вже стомилася дуже й ноги болять.

— Та я б вас і сам не одпустив,— відказав старий вояк і пішов з Ванєком до воріт. Старенька пошкутильгала за ними; онука держалася за її спідницю. В хаті вони повечеряли всі разом, а як смерклося, Ванєк постелив їм на долівці. Тільки Балтазар іще довго сидів за ворітьми, пихкаючи люлькою.

Над чорним лісом уже давно висів місяць, коли він надумав лягати. Ввійшовши до хати, побачив, що всі уже поснули. Очі його спинилися на малій Лідушці, яка міцно спала на соломі. «Ач як розметалося, бідолашне! — подумав старий вояк.— Таке мале, а вже стільки натерпілось. А щічки як розчервонілися! Все ж таки велику втіху має та нещасна стара...» Ще за вечерею Балтазар жартома сказав, що в неї вже й онука є, а він, бач, і досі старий парубок. Тепер знову ця думка мимохіть майнула у нього в голові, але він уже не засміявся. У нього, старого буркуна, в цілому світі немає душі рідної...

Постоявши трохи над сонною Лідушкою, Балтазар махнув рукою, ліг і зразу ж міцно заснув.

Прокинувшись уранці, він побачив, що Бартоньова вже сидить на соломі. Лідушка ще спала.

Ванєк уже порався по хазяйству. Він уніс глек молока скип’ятити на снідання, взявся був за кресало, щоб розпалити в печі, та Бартоньова випередила його. Вечеря та спокійний сон покріпили стару, до того ж вона хотіла чимсь віддячити гостинному хазяїнові, а тому не дала Ванєкові затопити, сама скип’ятила молоко й прибрала в світлиці та в сінях.

Балтазар був приємно здивований, коли вернувся знадвору. Лідушка вже вертілася коло печі, помагаючи бабусі. Господар покликав їх до столу; а коли Бартоньова, поснідавши, взяла свій клуночок та стала дякувати, збираючись іти, він спинив її біля порога:

— Слухайте, бабо, чи не схотіли б ви зостатися в нас?

Старенька аж очі вирячила; спершу вона прийняла ці слова як жарт, потім стала відмагатися, що, мовляв, уже стара, що тільки хліб дурно їстиме, бо не здужає обпорати всього в домі, та зрештою, плачучи від радості, погодилася.

— Хай вам бог оддасть, господарю, за оце дівча, убогу сирітку, що ви її пожаліли!

— Хочеш зостатися тут, Лідко? — спитав Балтазар дівчинку, і вона, усміхаючись, радісно закивала головою.

Того дня старий драгун був незвичайно веселий. Ходячи по дворі, посвистував, а в хліві, чистячи шкребницею вірну Медушку, мугикав свою улюблену жовнірську пісеньку:

На «Скелі» знову з’явилися жіночі руки. Це стало помітно зразу: перше там було мов у військовому таборі, все лежало як попадя, часом у великому безладді.

Хоч Бартоньова була вже не молоденька, та робила все, що здужала. Оклигавши потроху, вона з Лідущиною поміччю стала за господиню в хаті. Чоловіки були вельми вдоволені її дбанням; таких вигод, як тепер, у них перше й заводу не було.

Тихий, похмурий двір ожив; його добрим духом, сонячним променем у цьому тьмавому закутку стала Лідушка. Щічки її порожевіли, смага зійшла з личка. Сміх її та співанки веселили всіх, а найбільше старого драгуна, що всім серцем прихилився до дитини. Тепер і оселя стала йому веселішою та ріднішою. Досі він нікого так не любив, як свою Медушку. Сам того не знаючи й не думаючи, він любив її більше, ніж будь-кого з людей; і знову ж таки, йому й самому невтямки було, як приросло йому до серця це дівчатко, немов то була його рідна дитина.

Одного погожого дня по обіді Ванєк вивів із стайні Медушку. Балтазар, що стояв із Лідкою посеред двору, свиснув. Розумна тварина зразу ж підбігла до нього й зіп’ялася дибки, мов хотіла покласти передні ноги на плечі господареві. Лідушка виснула й кинулася навтьоки, подумавши, що Медушка сказилася. Балтазар розреготався.

— Е, Медушко, не виходить уже в тебе; старіємо ми з тобою, старіємо. Колись ти не так уміла! Ану, дочко, ходи сюди, — покликав він налякану дівчинку.

Лідушка побачила, що кобила стоїть спокійно, нахиливши до господаря голову, і вже сама підійшла ближче, погладила маленькою ручкою лиснючу шерсть Медушки, а старий драгун, піднявши дівчинку, посадив її на кінську спину. Дівча спершу боялося й хотіло зіскочити додолу, та коли Медушка, слухаючи Балтазарового наказу, пішла по двору тихою ступою, Лідка заспокоїлась. Балтазар вельми потішився, а дівчинка відтоді вже не боялася коняки й носила їй усе, що могла, годуючи її з своєї ручки.

Господинею були задоволені всі, а найдужче Ванєк, якому вже не доводилося доїти корів та прати шмаття.

Так минала осінь. Лідушка виганяла на пастівник невеличку череду із «Скелі». Вгорнувшись у теплу хустку, вона сиділа на межі й співала або ж блукала очима по горах і долинах довкола; а то низала на нитку червоні ягоди шипшини, мов коралі, або зривала в траві останні квіточки. Ластівки вже полетіли з села, високо під сивими хмарами поважно пропливали на південь журавлині ключі.

На тій полонині Лідка звичайно, була сама; пастушки з села пасли в долині або на дальших узгір’ях, але вона не нудьгувала в своїй самоті.

Потім худобу перестали виганяти на пашу. Смеркалося вже раніше, й сльотавими вечорами в голому гіллі свистів вітер. Уже й земля заклякла, а далі вкрилася білим плащем; дороги позамітало.

«Скелю» ніби одрізало од світу; лиш зрідка заходив сюди хто-небудь із села або ж показувався на гірській дорозі якийсь повіз чи подорожня людина. Але мешканці «Скелі» не нудьгували. Хоч не було в домі великого достатку, але й нужда їм не загрожувала. Вечорами господар Балтазар сидів із усіма своїми домівниками за столом. Ванєк колов скіпки, Бартоньова з хлопцем-наймитом пряли, а господар, посадовивши біля себе Лідушку, розповідав що-небудь.

Розважаючи своїх слухачів дивовижними пригодами, він переносився із Чехії до Сілезії, з Сілезії до Угорщини, далі до Туреччини, потім назад до Чехії. Лідка не могла, було, дочекатися вечора. Жвава дитяча уява малювала їй чужоземних вояків, битви, буремні ночі. Чуючи завивання вітру в гіллі за вікном, вона горнулася до дядечка Балтазара. Найдужче вражали її оповідання про Балтазарову матір, як вона потерпала під час штурму Белграда, про їхню дорогу додому до Олешниці — старий драгун тут не шкодував подробиць — та про Медушку, як її прудкі ноги в бою під Лейтеном врятували пораненого дядечка від полону.

Такими вечорами Балтазар Уждян часто замислювався; вставши з лави, ходив важкими кроками по світлиці, а тоді, спинившись біля вікна, вдивлявся в чорну ніч.

Одного разу, коли вітер надворі вив дужче, ніж звичайно, і закидав вікна лапатим снігом, Балтазар уголос мовив сам до себе, зітхнувши:

— Сердешні Скалаки!..

Лідушка не дала йому спокою, поки він не розповів їй, хто ж такі ті Скалаки.

— Вони жили до нас у цій хаті, це їхнє господарство, але пани їх вигнали й оддали його нам.

Без кінця допитувалася Лідушка, як та що. Мав клопіт старий драгун, поки якось відкараскався від малої.

Того вечора Лідка вже не сміялася; їй не йшла з думки родина вигнанців — дідусь, молода дівчина, малий хлопець. Дівча бачило в уяві, як вони грузнуть у снігу, темної ночі тікаючи з дому, а дикий вітер жене над ними чорні хмари, і їхні очі марно вдивляються в морок, шукаючи якого-небудь вогника.

Книга друга Скалаки

1. У вільшнику

Із бравого драгуна вийшов статечний господар. Балтазар Уждян був тепер щирим, роботящим хліборобом. Він любив землю, якою наділив його милостивий пан, увільнивши на час від панщини, возового та всіляких інших повинностей, од яких гнулися плечі підданих селян. Адже, як було записано в урбарі^[15], господар «Скелі» мав одбувати панщину тричі на тиждень із двома тяглами, а опріч того від святого Яна до святого Вацлава^[16] давати до двору раз на тиждень одного пішого робітника.

Отож Балтазар міг зорати свій лан і засіяти його вчасно, і його врожаєві загрожували тільки дощ та град; сусідам же його найбільш допікало інше — накази економів або управителя, оголошувані дозорцем. Балтазар часто мав змогу допомагати сусідам навесні та в жнива і охоче робив це. Надана йому пільга збуджувала заздрість, але його щирість і подільчивість прихилили до нього всіх.

Дивний збіг! Як «Скеля» височіла над усім селом, так і її господарі завжди чимсь вирізнялися серед односельців. І ця вищість перейшла з Скалаків на Балтазара. Бо ж він був вояком, охоронцем села Ж., немало бачив світу, багато дечого вмів, а до того ж був заможніший од інших селян, хоч і йому нелегко було відкладати щороку якийсь там гріш. Якби тоді селяни мали право самі обирати собі війта з-поміж себе, то запевне обрали б Уждяна.

І ще одним уславилася «Скеля» в околотку. Тільки-но стара Маркета, Лідущина бабуся, трохи обвикла там, як стали до неї приходити люди з їхнього села, та й із сумежних, за порадою і поміччю. Її небіжчик чоловік був «письмак»^[17], розумівся на різному зіллі, знав засіб од багатьох хвороб, а найбільш того відомий був своїм умінням лікувати худобу. Від нього багато дечого навчилася й Маркета. Вона вміла замовляти простріл, зводити гузки та інші нарости на тілі, відвертати сухоти. За це їй несли щедрі гостинці; вона брала їх задля онуки. Віддавала все господарю, а той купував своїй мазушечці Лідці то гарненьку хусточку, то ще яку обновку.

— Ти ба! — сказав якось Ванєк у неділю вранці, стоячи з господарем біля воріт і дивлячись на Лідку, що йшла до церкви.— Хто б то подумав — за ті шість років, що вона тут... Я її мов зараз бачу, наче це сьогодні було, як вона стояла отам під липою в благенькій суконьці, засмагла, й губи сині од чорниць. А тепер уже скоро й на порі стане; струнка, як та берізка в нас на луці. А йде як! Чиста тобі пава!

А старий Балтазар, скинувши шапку, усміхався та пригладжував свою сиву чуприну.

Вже шість років минуло відтоді, як стара Маркета з Лідкою прибилися до садиби на скелі, й багато-багато дечого змінилося за цей час. Балтазар іще був бадьорий і при силі, але голова його посивіла, а зморшки на виду й на чолі розсипалися густіше. Його Медушка й досі була віддана та ласкава, але не могла вже так баско ставати дибки й класти передні ноги на плечі своєму господареві. Маркеті в Уждяна добре велося, вона поралася по хазяйству, товклася, скільки дозволяли їй немолодий вік і вже обважнілі ноги. Ванєк так само сперечався з господарем, обстоюючи честь піхоти перед гордою кавалерією. Та старий Балтазар охоче погоджувався з ним, коли Ванєк, побачивши Лідку в неділю, казав:

— Ти ба! Хто б то подумав!..

Бо це таки була правда. З малої Лідки виросла вродлива дівчина; вона вже майже зовсім заступила бабусю в хазяйстві й ще більше звеселяла всю господу. Була чистенька, чепурненька, як та ластівочка, і все в домі при ній було таке.

Лідушка все робила співаючи; старий дядечко Балтазар завжди з замилуванням слухав її чистий альт, а надто коли вона співала йому, як «в чистім полі вояк лежить, з голівоньки крівця біжить...»

А як зрадів він, коли забриніли струни старих цимбалів, що доти висіли на стіні безмовні. Попросився на «Скелю» якийсь захожий чоловік, і йому дали притулок на час. Удень він ходив кудись у своїх справах, а ввечері вертався ночувати й на подяку за гостинність розважав господарів співом та грою на цимбалах. А побачивши в меткій дівчині велику охоту до музики, навчив і її грати.

Ото вже було радості та дива, як вона вперше ударила паличками по дротяних струнах і заспівала своїм приємним голосом улюблену дядечкову вояцьку пісню! Балтазар, стоячи посеред світлиці, нахилив голову і махав у такт пісні рукою, а тоді й сам почав тихенько підспівувати. Згодом, вправляючись сама, Лідушка навчилася грати дуже добре.

У неділю по обіді вона звичайно кудись щезала зі своїми цимбалами. Першої ж весни, що вона жила тут, Лідушка надибала стежечку на кручі між кущами і спускалася нею, поки не опинилася, здивована, перед покинутою, занедбаною хатинкою серед густого тінистого гайка на березі шумливої річки.

Тієї неділі, коли Ванєк уранці дивувався на Лідушку, примовляючи: «Ти ба! Хто б то подумав!..» — вона по обіді теж подалася з цимбалами за хату, до кручі. Дядечко Балтазар із Ванєком спали на травиці під липами, а бабуся, втікаючи з світлиці од задухи та мушви, примостилася в сінях на східцях, що вели на горище.

Лідушка, перебігши лужок за подвір’ям, пішла вузенькою стежечкою, майже невидною серед кущів та розмаїтого зілля. Небо синіло ясно, лиш ген над лісами та горами громадилися ще одні гори з білих хмар. Тихо-тихо було довкола, папороть під великим каменем хоч би ворухнулась під подихом вітерця, тіні від дерев та високої жовтоцвітної дивини непорушно лежали на землі. Біля каменя Лідушка спинилась і поклала цимбали коло ніг. Щоки її розчервонілися, мов у дитини, юні груди високо здіймалися від глибокого дихання. Спираючись на сірий камінь, на якому чорніла молода смерічка, вона задумано обводила поглядом спокійний по-святковому краєвид. Біля ніг її цвіла червона гвоздика, в траві синіли рясні дзвіночки, повітря було напоєне духом непримітного чебрецю. Часом озивалося дзижчання мухи; знизу долинав глухий гук річки.

Довго стояла там дівчина, мов у сновидді, не думаючи ні про що певне. Співати їй не хотілося, якась незнана туга стискала серце, мов від утрату або ж передчуття якоїсь прикрості.

Та от вихопився звідкись із темного затінку вітерець, і все одразу змінилося. Гілля смереки злегка гойднулося, затріпотіло зілля, задрижали на схилі тіні.

Лідушка прокинулася з задуми. Ця круча й цимбали Скалаків на стежці нагадали їй бідолашних вигнанців. Це ж сюди, до каменя, скотилася нещасна дівчина, втікаючи од чужого пана — Балтазар ніколи не казав Лідушці, хто то був. Отут її і знайшов брат...

Посмутніла дівчина рушила далі в долину. Уже скінчилася в неї під ногами камениста, тверда, лиш подекуди заросла травою стежка, й вона ступила на м’який килим невеличкої галявинки під кручею, в коліні річки. Тут, у затінку густих дерев панував приємний холодок. Під самою кручею тулилася задньою стіною до скелі невеличка хижка, що належала до їхньої садиби. На її солом’яній стрісі, злежаній і почорнілій од часу й негоди, зеленіли оксамитовим покривалом латки гладенького, м’якого моху. Темні рублені стіни вже похилилися. Низенькі двері з двома кам’яними сходинами й два віконечка дивились на річку, ще два віконця були в причілковій стіні, під дощаним причілком стріхи. Стежечка до дверей майже зовсім заросла травою, трава пробивалася й між кам’яними сходинами. Вікна знадвору мали дерев’яні віконниці, колись пофарбовані червоним, та фарбу вже давно змило дощем, лишилися тільки бурі плями — сліди грубо намальованих квіток. Праворуч од дверей, біля самої хатини, здіймався вгору могутній старий клен; шелест його листя та щебетання ластівок, що поналіплювали гнізд попід стріхою, оживляли спустілу хатину. Перед нею зеленів невеличкий лужок, кроків із десяток завширшки. Далі, по березі річки, росли старі вільхи, розкинувши свої густі крони високо над хатиною, а між їхніми чорними стовбурами буяли верболіз та молода вільшина, переплетені диким хмелем, що вився по деревах або китицями звисав з гілля над прозорою водою. Ця зелена стіна обступала всю галявину, а по краях зливалася з буйною зарістю на стрімкому схилі.

От до цього тінистого тихого куточка, сповненого музикою пташиного співу, шелесту дерев та плюскоту річки, прийшла Лідушка й стала на м’якій уквітчаній галявинці, мов сарна в безлюдній лісовій гущині. Вона глибоко зітхнула; свіжий легіт, що колихав злегенька верхів’я та гілля дерев, обвіяв її біле чоло. Потім сіла на кам’яну сходину під дверима, поклала цимбали на траву і, підперши голову рукою, подивилася довкола себе.

Тут вона почувалася відгородженою від усього світу. Бачила тільки дерева перед собою, ясне небо угорі та білу хмаринку, що пливла вдалині; у просвітках між гіллям спалахували відблиски сонця на хвилях річки. Більше не видно було нічого, все закривала зелена заслона.

Поклавши цимбали на коліна, Лідушка взяла палички й ударила по струнах. Тихо забринів тремтливий звук і завмер, мов дзижчання далекої мухи; забринів знову, його наздогнав другий, і от уже тиха, задумлива мелодія полилася в зеленому затишку.

Нараз руки дівчини спинились: їй здалося, що вода зашуміла гучніше, немов розбиваючись об якусь перепону, а тоді й кущі на березі захиталися дужче, ніби хтось ліз із води на берег. Але тут вітер дмухнув сильніше, й Лідушка заспокоїлась. Посидівши ще хвилину, вона поклала цимбали й, штовхнувши трохи прочинені двері, вбігла до хатини.

Щоразу, як Лідка приходила у вільшник — а вона бігала туди кожної вільної хвилинки,— вона заглядала до вбогої, занедбаної хижки. Щось вабило її до цього невеличкого самотнього житла. Біля вікна в кутку стояв старий стіл, під стіною — довга нефарбована лава без бильця; коло облупленої печі — якась чудна синя скриня, розмальована химерними квітами та птахами.

Ясний сонячний промінь, проникаючи у вікна, тремтів на стінах тьмяної кімнатки.

Та що це! Зненацька почулася тиха, солодка музика. Лідка здригнулася, хотіла була вибігти подивитись, хто то грає так гарно, але її наче щось прикувало до місця. Прислухавшись, вона почула гарний чоловічий голос, що негучно співав під звуки цимбалів:

Лідка слухала, затаївши віддих. Такої пісні вона ще не чула.

Музика й спів стихли. Лідка ще хвилинку повагалася, потім тихою, легкою ходою вийшла з хатини, витягуючи шию, щоб побачити незнайомого співця..

2. Cпівець

На кам’яній сходині біля дверей хатини сидів юнак років вісімнадцяти. На колінах у нього лежали цимбали; юнак схилився над ними, немов уважно розглядаючи їх. Лідушка, ставши на порозі й спершись правою рукою на одвірок, украй спантеличено дивилася на незнайомого парубійка. Вона не злякалась, скорше здивувалася. На виду юнак був худий, смаглявий, з-під облямованої чорним "смушком шапки спадали на чоло темні кучері, на потилиці коротко підстрижені. Вбраний він був убого, по-простому: мав на собі куртку з грубого сукна, вицвілу й полатану, короткі штани з цупкого небіленого полотна "й розхристану матірчану сорочку. Ноги були босі.

Поклавши цимбали на траву, він озирнувся. Очі його зустрілися з очима молодої стрункої дівчини, що стояла в дверях і дивилась на нього. Та юнак не збентежився, не почервонів. Зате Лідушка не витримала огнистого погляду темно-карих, майже чорних очей. Вона мимохіть зашарілася, хотіла вже була повернутись і втекти назад до хижки, та її стримав і привів до тями голос незнайомого.

— Ти живеш тут? — спитав він.

Такого голосу вона ще ніколи не чула. Ні дядечків Балтазарів, ні Ванєків, ні будь-чий у їхньому селі не був подібний до нього. Низький, а проте не грубий, цей голос бринів як струна. Отже, це він, він щойно співав ту гарну пісеньку...

— Ні, я з садиби, що на горі! — Дівчина мимоволі вимовила ці слова уривисто, ніби згорда.

Незнайомий хлопець якось чудно осміхнувся, показавши білі, як сніг, міцні зуби.

— Знаю, зі «Скелі»,— сказав він.

— А звідки ти знаєш про «Скелю»?

— Цимбали ж звідти.

— Хто тобі сказав?

— Я сам їх там бачив, на стіні висіли,— відповів незнайомий, нахмуривши чоло.

— Чого ж я тебе там не бачила? А граєш і співаєш ти гарно... Заграй і заспівай мені що-небудь!

Юнак глянув на неї, як допіру, і Лідушка знову опустила очі; а підвівши їх, побачила, що він кладе цимбали на коліна, так само чудно осміхаючись, і бере палички.

Як затанцювали вони по струнах! Цимбали гули, вищали, реготали, весела, хвацька мелодія розлягалася довкола, мовби хотіла втягти все в радісний, буйний танок. Струни то гриміли, то щебетали, звуки зливалися в невтримному вихорі, аж нарешті хвацький рейдовак^[18] урвався на високій ноті.

Музика, склавши руки на цимбалах, озирнувся на Лідушку; на його уста знову набігла та чудна усмішка, та зразу й зникла.

На вродливому обличчі дівчини ніяк не відбилася весела, буйна музика; в її душі й досі бриніла та зворушлива побожна пісня. Вона дивилася на чудного цимбаліста поважно, майже суворо.

— Вподобалося? — спитав він.

— Навіщо ти заграв такої? Адже ж допіру...— Лідушка не доказала. Вона відчувала, що юнак навмисне ушкварив такої хвацької, аби її подражнити. Дівчині не хотілося більше просити його, тому вона й замовкла. Незнайомий хлопець усе ще дивився на неї; але в його погляді вже не було такої глузливості, як перше. Повільно одвернувшись, він знову взявся за палички.

Струни глухо зарокотіли. Здавалося, це вже не ті цимбали, не той музика; в чистому повітрі зеленої галявини стиха залунав приємний чоловічий голос:

Доспівавши пісню, незнайомий юнак провів рукою по чолу і встав. Обличчя його було серйозне, аж смутне.

— Це твої цимбали? А ти бачила, що в правому куточку вгорі стоїть літера «С»?

— Аякже! Це, певне, означає «Скалак». Ці цимбали колись були їхні.

— Хм... Скалаки... Скалаки...— неначе силкувався пригадати хлопець. — Чув я колись це прізвисько. Один із них хотів забити камердина з замка. Так, так, пригадую; їм через це довелося втекти.

— Забити? Навряд: він тільки провчити його хотів, щоб знав, як знущатися.

— Кажуть, вони й зроду бунтівники були.

— А якби тобі хто допік, ти боронився б чи ні? О, вони, сердеги, набралися лиха. Та хіба тільки тоді?

Юнак не зводив чорних очей із розчервонілого Лідчиного обличчя.

— Набралися лиха, кажеш... А хто тепер його не знає? Наймит, халупник, господар — усі бідують. Мало хіба людей покидало свої господарства? Не чуєш, як скрізь стогнуть та ремствують? Хіба не женуть вас на панщину — одробляти стільки часу на чужому полі, що на своє тільки й можете вийти, як негода настане? А все це од начальства та панів. О, якби той Скалак уколошкав тоді свого пана, то всім би...— Юнак не договорив, стиснутий кулак його опустився, лиш очі ще жаріли вогнем.

— Що це ти кажеш! — з докором мовила Лідушка незнайомому. Попри його жорстокі слова, він усе-таки подобався їй отакий — гордий та запальний. Серед парубків у селі не було ні одного такого, хоч убиралися вони краще.

— А якби тобі хто допік, ти боронилася б чи ні? — відповів юнак її ж власними словами.— Але навіщо я це тобі кажу? — Він махнув рукою. — Можна заглянути до хижки коли вже я заблукав сюди?

— Там ніхто не живе, — одказала Лідка.

Не дожидаючи дальших пояснень, незнайомий зайшов до хатини й спинився біля порога. Лідушка стояла позад нього в сінях, коло, відчинених дверей.

Здавалося, хата дуже зацікавила юнака.

Та зненацька він обернувся й вибіг надвір, мовби не бачачи дівчини біля дверей. Майнув у неї перед очима, а коли вона отямилась і вискочила за ним, він уже швидко йшов лужком до річки, несучи під пахвою її цимбали. Лідушка спинилася, злякана й здивована, потім кинулась навздогін, кричачи:

— Стривай! Цимбали!

Біля густих кущів на березі хлопець став, підняв цимбали високо над головою і гукнув:

— Це мої! Мої!..

І зник у зарості. Лідушка, добігши до вільшини, почула, як за кущами гучніше заплюскотіла й засичала вода, наче хтось брів річкою; та за густою зеленню вона не побачила хлопця. Він щез, як у воду впав. Злякана, спантеличена дівчина спробувала прогорнути густе галуззя, та марно. Вона стала, як статуя, і дивилась у бік річки, ніби сподівалася, що чужий хлопець іще вернеться й принесе її укохані цимбали.

І що воно за людина? Так гарно співав, так палко говорив... але ж ні, він і грав, наче якийсь баламут, і осміхався так непевно! Мабуть, добрий жевжик! Та Лідку брала не так злість, як жаль. «Любов ясна і ревна...» — ще озивалося у неї в голові, а він, бач, украв, заніс цимбали, що їх так любив дядечко Балтазар.

Сонце вже хилилося до заходу, останні золоті промені, переткані пурпуром, лилися поміж деревами.

— Лідушко! Лідко! — почулося згори.

Дівчина стрепенулася, впізнавши дядечків голос.

Золоті пасма світла погасли, вільшник почав огортатися присмерком. У спустілій хижці стемніло. А нагорі, на «Скелі», гриміла крута лайка; старий господар по-драгунському чистив невідомого злодія.

3. Бідаки

Десь за годину ходу від Ж., поблизу розкиданого на узгір’ї села Б., стояв самотній хуторець. Хата й стодола були вже старі, дерев’яні: недалечко за хатою, на схилі невеликої травистої балочки, по дну якої проходив глибокий жолоб виїждженої дороги, зеленів березовий гайок.

Уранці в понеділок після тієї неділі, коли незнайомий юнак заніс Лідущині цимбали, в убогій світлиці на тому хуторі чулося жіноче голосіння. Світало, і в низенькій хаті поволі танув нічний присмерк. На грубо збитих стільцях лежала одіж, постелі були ще не позастилані. Жили тут люди такі бідні, що не мали навіть запони біля ліжка, звичайної в ті часи й у сільських хатах. У темному кутку біля печі видно було над старосвітнім ліжком чотири стовпчики з дерев’яним дашком, але з нього не звисала квітчаста завіска. На дашку лежала купа старого одягу й стояли високі чоботи.

На широкій постелі під стіною спав маленький, років чотирьох, хлопчик у замизканій сорочечці з цупкого полотна. Запечені щічки дитини червоніли, як яблучка, товстенька гола ніжка висунулася з-під синьої ковдри. Біля хлопчика лежав старий дід зі схудлим обличчям і глибоко запалими, тьмяними очима. На зморшкувате чоло його спадало ріденьке сиве волосся. Кощава, висхла рука, на якій можна було перелічити сині жили, біліла коло дитячої ніжки. Дід важко дихав і раз по раз судорожно кашляв на всю хату.

Обіч ліжка на мальованій скрині сиділа жінка в старій сукні; напіврозплетені коси звисали їй за спину. Жінці було років за сорок: вона скрушно дивилася змученими очима на нещасного стражденного діда.

— Не легше вам, таточку? Встати не здужаєте? — спитала вона, з тривогою вдивляючись у дідове обличчя. Той ворухнув устами, але невтримний кашель перебив йому мову, і він тільки головою покрутив.

Жінка похилила голову на груди й зашепотіла, згорнувши руки на колінах:

— Боже, боже! Що ж із нами буде?

Трохи перегодя старий спитав тихо, з зусиллям:

— Франтіна ще спить?

— Пішла по траву; мабуть, уже принесла.

— А хто піде на панщину?

— Не знаю... Овес нам викосити нікому, вже й так перестояв, далі нікуди. А Франтіна мусить до фільварку, вже сам оконом учора лаявся; а я сама що вдію? — Помовчавши хвилину, жінка додала: — Тату, я більше не можу. Мабуть, краще це господарство зовсім...— І не змогла договорити.

Старий ворухнувся й важко зітхнув.

— Таж ні одна наймичка не мучиться так, як я. О боже, нащо ти забрав мого Антоніна?..

Сердешній господині справді було чого нарікати. Нещодавно в неї помер чоловік; був здоровий, як дуб, та звалився од наглої недуги й за два дні вже лежав на столі. Лишилась вона сама; єдиною її підпорою була вісімнадцятирічна дочка Франтіна, малий син іще нічим не міг допомогти їй. Старий свекор, що вже був передав господарство синові й пішов на спочинок, тепер знову взявся господарювати, заступивши по своїй змозі небіжчика сина. Та сила його була вже вичерпана, й скоро він з надсади сам занедужав.

Сталося це якраз серед жнив. Небагатий урожай з їхнього клаптика поля мав би вже лежати в стодолі на поживу бідній сім’ї до майбутньої весни. Та на це не було ні грошей, ні робочих рук, а як приспів час, із замка загадали виходити на панщину, бо ж на господарстві бідної вдови тяжіла повинність. — три дні на тиждень давати до фільварку одного пішого робітника. Пан управитель звів докупи панщину за два тижні, і тепер матері або дочці треба було на цілих шість днів кинути своє та збирати збіжжя на панському полі.

Вдова не знала, що діяти, її зовсім приголомшила біда та страх перед панами з Находського замка. На її слізне прохання управитель зласкавився й дав їй пільгу на тиждень, але далі зволікати вже не дозволив.

— А як сусід Кліма? — по кілько хвилинах гнітючої мовчанки тихо спитав слабий дідусь.

— Він сьогодні теж на панщині; в суботу нам уже поміг трохи перевезти, а в нього ще й своє не звезене...

— Нема ради, хай Франтіна йде. Може, ще постоїть на годині, а мені, дасть бог, до завтра полегшає, то...— Кашель не дав йому доказати.

Господиня вийшла з хати. Біля дверей вона зустрілася зі здоровою, міцною кароокою дівкою. То й була її дочка Франтіна.

— Нажала корові?

— Вже й нагодувала.

— Дідусь кажуть, щоб ти йшла...

— На панщину? — тоскно, протягло спитала дочка.

Мати тільки головою кивнула.

— Що вдієш, комусь же треба; я піду на своє, а Ваша хай зостається з дідом.

Дочка не відповіла. Ввійшовши до сіней, вона взяла на старій шафі серп і хустку. Мати зав’язала в шматинку кавалок хліба, й дочка невесело пішла до воріт із клуночком у руці.

— Куди це ти, чорнява? — почувся раптом якийсь гучний голос.

Франтіна зупинилася посеред двору й здивовано подивилась на незнайомого юнака, що покликав її. Це був стрункий хлопчина, бідно вбраний; під пахвою він ніс цимбали.

— На панщину.

— Як то на панщину? Чоловіків хіба в вас немає? Постривай хвилинку! — І, підійшовши ближче, спитав господині, чого вона не пошле наймита. Жінка розповіла йому все.

Трохи подумавши, юнак відповів:

— Нема ради, треба йти; пішов би я за тебе, так ти ж удома з матір’ю стільки роботи не зробиш, як я. Іди, я викошу вам овес, а як можна буде, то й звеземо.

Мати з дочкою зачудовано дивилися на незнайомого.

— Але ж у мене нічим заплатити... — сказала господиня.

— Кусень хліба, мабуть, знайдеться. Та покладіть де-небудь оці цимбали.

— Дай тобі, боже, здоров’я! — щиро дякували обидві. Дочка вже веселіша пішла на панщину.

З-за обрію показалося сонце.

— То не гаймося, тітонько, дайте мені шмат хліба, коли маєте, та й підемо.

Жінка метнулася до хати, за нею ввійшов і невідомий із вільшника. Поклавши цимбали в кутку на полиці, він підійшов до постелі, де лежав слабий дід. Хазяйка коротенько розповіла все свекрові. Старий тихим голосом подякував юнакові.

— Звідки ти? — спитав він.

— З Батньовиць.

Хлопчик, що спав біля діда, прокинувся, протер свої чорні, як дві тернини, очі й здивовано втупив їх у незнайомого гостя. Господиня тим часом принесла хліба й молока, і юнак з великою охотою взявся до їжі. А наївшись, попросив косу.

— Хай вас бог покріпить,— сказав він старому.

Той, зітхнувши, відказав:

— Та аби дав господь...

— А ти, малий, слухайся дідуся; мама до обід вернеться.

Потім, узявши косу, пішов за господинею в поле.

— Година добра, до обіду можна й скосити.

— А по обіді зв’язати,— докинув юнак, бадьоро ступаючи стежкою, що вела на вдовине поле, котре лежало на косогорі біля великого лісу.

4. У лісі

Того ж дня пополудні в лісі над удовиним полем залунали постріли з рушниць, веселий перегук голосів, собачий гавкіт та звуки мисливських рогів. Пани виїхали на влови; старий ліс було розбуджено з довгої задуми.

Залопотіли кущі на зеленій від моху лісовій землі, посиланій сухою глицею, загойдалися верхівки молодих дерев, і на просіку виїхав вершник на гнідому коні. Спинившись, він приклав до уст ловецьку сурму, надув щоки, й темним лісом полетів різкий звук. А верхівець, смикнувши за повід, уже щез між деревами. Незабаром почулися голоси, тупіт, і на просіку вийшла юрма селян, Яких вів один із ловчих находського князя.

Ці люди, здебільшого виснажені, бідно вбрані, були озброєні киями та ломаками. Високий, маслакуватий ловчий із червоним обличчям і шиєю, на якій виразно виділялося жовте, мовсолома, волосся, грубим голосом віддавав нагоничам короткі накази. Хлопи, виконуючи їх, розтяглися довгим ланцюгом. Ловчий, почувши сигнал розставлених навпроти мисливців, пронизливо свиснув, і селяни, як їм було звелено, повільно рушили вперед. Скоро вони з ловчим сховалися в гущавині, але на просіці ще довго чути було стукіт дрючків об дерева, вигуки та тюкання. То наганяли дичину князеві та його гостям.

Щойно зникли за кущами нагоничі з ловчим, як на просіку виїхав іще один вершник. Під ним був породистий білий красень огир у коштовній збруї. Верхівець — молодик шляхетного вигляду — мав на собі невеликий трикутний капелюх, з-під котрого біліла модна перука з косою, темної барви каптан, підперезаний гарним поясом, на якому висів дорогий мисливський ніж, а на ногах — вузькі лосини й високі чорні чоботи зі срібними острогами. Спинивши коня на вирубі, він повернув голову в той бік, звідки долітав знятий нагоничами галас, прислухався, тоді дав остроги своєму білому, поїхав вузенькою лісовою стежечкою вниз, у протилежний бік. Кілька разів він зупинявся, прислухаючись, а на галявинах гнав коня ристю, поки не виїхав на узлісся.

Перед ним розстелився смарагдово-зелений луг, оточений з усіх боків густим бором. У ньому проглядали де-не-де білі стрункі стовбури беріз, мов срібні нитки в темній тканині. Далі на темному тлі смерек та ялин вирізнялися ясною зеленню крони могутніх буків. Навпроти, по той бік лугу, стояли поряд три старі дуби, мов брати-велетні. Під ними білів розкішний намет.

Молодий мисливець, пильно оглядівшись довкола, погнав коня чвалом через луг до намету. Не доїхавши до дубів, спинився, встав із коня, завів його в кущі й прив’язав до гілляки, а сам сторожко, тихо пішов до намету. Буйна трава глушила його кроки. Мляві юнакові очі заблищали дивним блиском. Підійшовши до намету, він легенько відгорнув запинало при вході й заглянув усередину, потім тихенько ввійшов у намет, спустив за собою запону і, нахилившись уперед, жадібними очима уп’явся в даму, що спочивала на імпровізованій канапці, застеленій м’яким килимом.

Дама, здавалося, спала спокійним сном. Вона була дуже принадна в своїй недбалій позі. Напудроване, вправно зачесане вгору волосся відкривало високе біле чоло, над довгими чорними віями вигиналися гарні темні брови. Ніс у дами був трохи кирпатенький, і це надавало обличчю виразу лукавства й милої кокетливості. Між розтуленими рожевими губками біліли зуби, мов разок дрібних перлів.

Молодий мисливець бачив напівоголені білі перса, притиснуту до серця білу ручку; з-під сукні визирала зграбненька ніжка, з якої впав у траву розкішний черевичок на високому корку. Юна дама глибоко дихала; лиця її розшарілися. Блідий вид молодого мисливця теж залив гарячий рум’янець; його розпломенілі очі жадібно поглинали вроду сонної дами. Тихенько підступивши ближче, він нахилився, ніби хотів уліпити їй палкого поцілунка, але зразу ж випростався. Дама підхопилася, мов сполохана сарна, й сіла на канапці, здивовано оглядаючись довкола себе. Потім швиденько встала і, опустивши гарні блакитні очі, вклонилася молодому мисливцеві. Той ніжно взяв її за руку й попросив сісти та вибачити йому за те, що порушив її сон.

— Я заблудився в лісі,— сказав він по-французьки солодким голосом, не випускаючи повненької ручки вродливої панни.— А виїхавши ненароком на узлісся навпроти, не міг не заїхати сюди, щоб дізнатися, чи минулася вже ваша недуга, що, на жаль,— а для мене, виходить, на щастя,— тихіше додав він,— вразила вас перед ловами.

— Дякую, ясний княже, сон покріпив мене.

— Бачу, бачу, він намалював на ваших щічках такі чарівні рожі...

— Ясний пане, коли б мисливці...— гарненька хитрушка лукаво всміхнулася.

— О немилосердна! А все-таки вам уже зовсім добре, я можу не тривожитись? — у захваті прошепотів князь і, стиснувши її білу ручку, схилився до неї ближче.— А що ж доктор — я тільки оце згадав,— допоміг він вам?

— Покликати його, ясновельможний пане, щоб він потвердив...— І панна грайливо зиркнула на розчервоніле обличчя молодого князя. — Звольте самі подивитись, отам під дубом він спочива по трудах своїх.— І, сміючись, устала.

Князь скористався з тої нагоди, прошепотів: «Стривайте»,— і, ніжно горнучи її до себе, знову посадив на ліжко. Та в цю мить надворі розітнулася сурма. Князь скинувся, по обличчю його промайнула хмарка гніву, однак він зразу ж отямився.

— Мене шукають, треба йти... на жаль. Але спершу, люба панночко, дозвольте одне питання. Чому я вже два вечори не чую вашого чудесного співу?

— Я ходжу в сад біля манежу, втішаюся там чарами тихого вечора. Така гарна містинка...

— О так, тіниста альтанка біля статуї Діани — найзручніше місце для роздумів. Або... для сповіді,— додав князь, усміхаючись.— Панно, я повинен відкрити вам одну таємницю, висповідатись перед вами. Тільки ви можете дати мені розраду. Сьогодні, напевне, буде погожий вечір. Ви мене вислухаєте?

Очі молодого князя прикипіли до вродливого личка молодої дівчини.

— Ви мене вислухаєте? — повторив він тихо, повним ніжності голосом.

Сурма пролунала знову, вже зблизька.

— Невже ви відпустите мене в такому відчаї, без усякої надії?

Князь відчув, що ручка, яку він пригортав до свого серця, стисла його руку. Знадливі губки панночки усміхнулися.

— Який я щасливий! Отже, ввечері біля статуї Діани! — прошепотів він і, палко поцілувавши білу ручку, швидко вийшов із намету. Панночка пішла за ним аж до виходу і, прогорнувши трохи запинало, дивилася вслід молодому вродливому князеві.

Була то панна фон Штреревіц, компаньйонка графині Катерини Франкенберг. Графиня приїхала погостювати в батьківському домі — Находському замку, що його разом з усіма землями успадкував по їхньому батькові Лаврентії Пікколоміні її брат Ян-Помпеюс, батько князя Йосифа-Парілле, котрий саме, вийшовши з намету, сів на коня й рушив до верхівця, що стояв серед лугу. Той вершник, князів камердинер, побачивши свого пана, під’їхав ближче й скинув шанобливо капелюха. Щойно, заздрівши, як пан виходить із намету, він глузливо осміхнувся, але тепер на його обличчі був вираз запобігливий, а проте не зляканий, хоч молодий князь дивився на нього сердито.

Панна фон Штреревіц бачила, як обидва верхівці чвалом помчали через луг. Поминувши намет і самотнього дуба віддалік за ним, вони сховалися в лісі. Під дубом молодий Пікколоміні, проїжджаючи, побачив замкового лікаря. Той лежав у холодочку біля збитого з грубих дощок столика, на якому стояло кілька пляшок. Лікар спав, відпочиваючи по «трудах», а недалечко в кущах хропів його слуга. Князь усміхнувся, загледівши маленьку фігурку лікаря, вбрану в чорний оксамитовий сурдут. Його велике черево, обтягнуте довгою, аж до гладких стегон, квітчастою камізелькою, здіймалося угору, мов невеличкий пагорбок. На грудях, на білому жабо сорочки, лежали окуляри в чорній роговій оправі, що звалилися з бурякового носа, біля правої руки блищав у траві скляний келишок. Товсті пальці лівої стискали срібну табакерку. Капелюх чорнів далеченько від голови, вкритої пишною перукою.

Князь, де тільки дозволяла дорога, гнав коня чвалом. Обік нього скакав камердинер. Галас облави до них уже не долітав, і вони пустилися навпростець. Темний ліс порідшав, за деревами показався вируб, порослий молодняком.

Камердинер махнув рукою направо; туди й звернув молодий Пікколоміні, а слуга поїхав нижче, другою стороною трикутного вирубу. Князь, їдучи в холодку під старим лісом, зрештою вибрався до в’їждженого селянськими возами путівця. За дорогою чорніла вузенька смужка лісу. Молодий Пікколоміні спинив коня й уважно подивився в обидва боки.

Довкола стояла мертва тиша. В гарячому повітрі мигтіли тисячі мушок. Князів кінь марно кивав головою, марно обганявся від них хвостом; вершникові нелегко було втримати на місці гарячого огиря. Було душно, парко. Мертву тишу порушив зненацька протяглий глухуватий звук мисливської сурми.

Вузькою курною дорогою поспішала кудись Лідушка. Її босі ноги запорошилися. На дівчині була зелена спідниця, не дуже довга, і чорна шнурівка. Білу хустку вона перекинула через руку, голова була запнута під бороду хустиною, що затінювала їй лице. Коли князь, виїхавши з лісу, спинився перед нею, вона прикипіла до місця, мов сарна, заскочена мисливцем. Він заговорив до неї чужою, незрозумілою мовою. На обличчі її відбилися збентеження й страх; хоч би вона й зрозуміла його, то не спромоглася б відповісти зразу. Верхівець силкувався щось розтлумачити їй: показав рукою на ліс, вимовив назву села, вплівши в своє запитання й кілька чеських слів. Дівчина зрештою зрозуміла: пан питає, чи втрапить лісом до села П. Вона показала йому, куди їхати. Пан став просити, щоб завела його в ліс. Після недовгого вагання дівчина повернулась і пішла до лісу. Вершник поволі їхав за нею.

Вони вже вступили в прохолодний лісовий затінок. Лідушка спинилась; хустка зсунулася їй з голови на плечі. Князь побачив зарум’яніле свіже личко гарненького шістнадцятилітнього дівчати, стрункого та гнучкого, як молода берізка. Він став не пускати її, просити, щоб провела й далі; а коли вона показала йому назад на дорогу — мовляв, їй іще самій далеко йти, — ласкаво всміхаючись, запропонував узяти її до себе на коня. Дівчину раптом обняли страх і тривога; очі незнайомого верхівця якось дивно блищали, обличчя вже не мало такого спокійного виразу, як перше. Блискавкою сяйнув у неї в голові спомин про нещасну дочку Скалаків. Лідушка й сама не знала, чому згадала її саме в цю мить. Вона хотіла була обернутись і шмигнути в гущавину, врятуватись утечею, як олениця, але рука молодого пана вже обхопила її плечі, тягнучи до себе. Лідушка зойкнула й запручалась.

Та слабеньке дівча не могло довго опиратися хтивому князеві; жага додавала сили його рукам. Лідущині ноги одірвалися од землі, вона була вже в обіймах Пікколоміні. Біла хустина лебединим крилом злетіла з пліч на зелений мох. Та в цю хвилину з-за кущів майнула чиясь міцна засмагла рука, що стискала цурку для в’язання снопів; вістря цурки, мов увігнане молотком, вгородилося в кінський круп. Бідолашний кінь болісно заіржав, хвицнув задом і помчав шаленим чвалом. Гілля лопотіло, тріщало, вершник припав до конячої шиї, вчепився в гриву, капелюх із нього злетів у кущі.

Охоплена млостю, Лідушка впала на білу хустку; отямившись, вона побачила того самого юнака, що у вільшнику співав та грав їй, а потім украв цимбали. Він був уже без куртки, тільки в штанях та сорочці, а в руках тримав цурку, червону від крові породистого огиря. Лідка зашарілась, як вишня, і стала квапливо оправляти на собі вбрання та розпатлане волосся.

Юнак невесело дивився на дівчину своїми чорними очима.

— У тебе он кров тече! — зойкнула Лідушка, побачивши червону пляму на його руці.

— Та це тільки панського коня кров. А шкода,— юнак прикро всміхнувся. Потім спитав: — Він знає тебе?

— Навряд... Звідки б він мене знав?

— А ти його знаєш?

— Теж ні, — тихо відповіла дівчина. В цю хвилину звичайна одвага залишила її.

— Це був наш милостивий пан, молодий князь,— Юнак засміявся. Лідушка тривожно глянула на нього.

— Куди ти йдеш? — спитав він знову.

— Та на Туров, але тепер, мабуть, краще вернутись додому.

— Ні, йди далі, скоріше. Облава на тому кінці, назад тобі не можна. Іди отак прямо й прямо, а як дійдеш до криниці, звернеш стежкою вниз. Далі вже й сама втрапиш.

Дівчина боялася йти далі, але слова незнайомого юнака підбадьорили її. Вона послухалась, бо вірила йому.

— Хай тобі бог віддасть,— гаряче подякувала вона.

— Нема за що.

— Скажи хоч, як тебе звуть...

— Я не маю ймення,— відповів невідомий. А побачивши, як посмутніло Лідущине обличчя, додав: — Клич мене Їржиком.

Раптом, мовби згадавши, вона стурбовано запитала:

— А що як тебе пани спіймають?

Їржик злегка всміхнувся й відрізав:

— Іди вже, йди, не бійся нічого. Йди, не гайся. Щасти тобі! — І, стиснувши їй руку, зник у гущавині.

Лідушка пішла. Пройшовши трохи, вона ще зупинилася й озирнулась, та Їржика вже не було видно. Дівчина рушила далі. За хвилину їй здалося, ніби в кущах щось, шелестить; вона злякано оглянулась, але не побачила нічого. Незабаром вона дійшла до криниці, над якою височіла темна смерека. На її замшілому стовбурі висів грубо намальований образок діви Марії. Лідушка пустилася стежечкою вниз.

Коли вона зникла з очей, Їржик обернувся й побіг лісом назад. Опинившись над шляхом, він прислухався й почув у далині галас, стривожені вигуки й звуки сурми. Хлопець засміявся й чкурнув, як заєць, до ліска по той бік дороги. Там він присів під старою сосною, а коли вибіг на поле під лісом, у руці його вже не було закривавленої цурки.

Вдова біля воза, запряженого худою шкапиною, чекала нетерпляче.

— Я вже думала, ти не вернешся...

— Та я, напившись, побачив панів на вловах і задивився на них.

Узявши віжки, Їржик почав помалу зводити коня вниз. Удова йшла за ний, радіючи, що звезе хліб додому ще за сухої погоди.

5. Буря

Ще не з’їхали Їржик з удовою на дорогу, як на горі біля лісу почувся якийсь галас. На узліссі майнули один за одним два верхівці, за ними пробігло кілька піших, слуг і селян, котрі начебто щось пильно шукали.

— Стійте! Почекайте! — почули Їржик з удовою чийсь надсадний крик. Через поле мчав до них верховий із князевого почту. — Ви тут не бачили, допіру ніхто не вибігав із лісу?

Вдова з переляку не могла й на слово здобутися перед «паном».

— Ні, паночку,— відповів йому Їржик.

— А давно ви на полі?

— Я з самого ранку, а матінка по обіді прийшла.

— Так ви не постерегли нікого, ніякий непевний чоловік не вештався по лісі, не виходив з нього?

— Ні, паночку.

— А звідки ви?

— З Мартинівського хутора, ласкавий пане.

Верховий, щось буркнувши, повернув коня й помчав назад до лісу. Їржик, випроставши спину, осміхнувся з погордою, потім сіпнув за віжки, й віз покотив далі.

— Що воно таке скоїлося? — дивувалась жінка.

— А грець його знає. Пани ж за ніщо до людей присікуються.

День хилився до вечора. Було парко, на заході здіймалася з-за обрію чорна хмара.

— На ніч буде гроза,— мовила жінка.— Хвала богові, що так завчасу звеземося.

Віз із вівсом уже стояв у стодолі, господиня кришила в молоко хліб. Та нараз вона поклала ножа й побігла до вікна: її покликав малий син, що стояв там поруч Їржика. Той прикипів поглядом до видолинка під березовим гайком. Жінка теж побачила диво дивне.

Глибоко вибитою дорогою попід березняком сунули два мисливські повози; перед ними й за ними йшли або їхали верхи панські ловчі. На передньому возі їхали три дами; серед них панна фон Штреревіц, що знову заслабла. На задньому сидів молодий князь Йосиф-Парілле Пікколоміні з перев’язаною головою і рукою, а навпроти нього гладкий замковий лікар. За возом вели пораненого білого коня. Здіймався, рвачкий вітер і роздимав плащі вершників та кінські хвости.

Глибокий жолоб дороги звертав управо, й похід сховався за поворотом. Ще трохи виднілися над високим узбіччям голови кількох вершників, потім зникли й вони.

Їржик усе стояв біля вікна, замислено дивлячись надвір; господині довелось аж двічі кликати його до столу. Надворі засвистів вітер і наліг на хату, мов хотів повалити її. Дерева гнулися. Вдарив перший грім.

Щойно повечеряли, як знялася страшна буря. В хаті разом стемніло. З недалекого села вітер доносив жалібне калатання дзвонів, що проганяли грозу. Темряву розтинали сліпучі блискавки, у вікна репіжив дощ; за хвилину почувся рев каламутної води, що потоками збігала по косогорах.

— Господи, це ж і панів застало в дорозі,— загомоніла до свекра господиня.— Ну, Франтіна у дворі перебуде... З нами бог! Отче наш, що на небесах...— молилася вона, засвічуючи грімницю^[19].

Їржик побачив крізь стіну дощу двох верхівців, що мчали від лісу. Тільки-но вони зникли в присмерку, як ізнову показалося кілька чоловіків. Вони бігли дорогою попід березняком до близького села, понатягавши від дощу куртки на голови, мов переряджені колядники.

Їржик знав, що то люди, послані ловити зухвальця, котрий напав на молодого князя. Вимучені, змоклі, вони верталися ні з чим.

Камердинер знайшов свого пана під деревом непритомного, пошарпаного. Слуга підняв його, щоб покласти на свого гнідого. Тут надбігли гуртом мисливці; вони побачили на галявині князевого білого огиря, що біг без вершника. Наполоханого коня впіймали біля намету. Панна фон Штреревіц, зачувши галас, забула про свою недугу й вибігла надвір. Побачивши закривавленого білого скакуна, вона вереснула й поточилась до ліжка. Незабаром принесли й князя. Хоч доктор, розбурканий із солодкого сну, встановив, що поранення не серйозне, та влови вже було зіпсовано. Всі почали збиратися назад до замка, лиш двоє ловчих, сівши на коней, повели нагоничів шукати зловмисника. Та надаремно: той уже сидів безпечно на Мартинівському хуторі й у задумі дивився в вікно, в темну ніч.

— Що тобі таке? — спитала його господиня.

— Хай бог боронить тих, хто зараз у лісі або в чистому полі,— відказав він.

— Твоя правда! Отче наш, що...— замурмотіла жінка слова молитви. Хлопчик повторював їх за нею, а дід тільки ворушив устами.

Їржик підвівся й сказав їм добраніч,— він, мовляв, піде спати на горище.

На «Скелі» теж не спали. Старенька бабуся, засвітивши грімницю, читала молитву од бурі, в тривозі думаючи про внучку. Балтазар Уждян сидів на постелі напіводягнений і бушував, як та гроза надворі.

— Надав же тобі чорт послати її проти ночі по ту твою медунку! Це ж її застало в лісі або в полі. А бодай тобі, ото гримонуло! — гув він, прислухаючись.— Це й старому кіннотникові страху нагнало б, не те що такому дівчиськові!

6. Матерниця

Тоді, коли все це діялося, в Находському краю було ще багато старих, великих лісів.

Біля межі земель находського князя й володінь Полицького кляштора розкинувся великий бір; у ньому є урочище, відоме в окрузі під назвою Материнці. Там між пагорбами, порослими густим лісом, тягнеться вузенька долина.

За тих часів, про які мовиться мова, Матерниця була дикою, безлюдною пущею. Лиш зрідка траплялися на її крутих схилах находжені стежки.

Того вечора, коли над Мартинівським хутором та всією околицею розбуялася страхітлива гроза, в Материнці було справжнє пекло. Чорна пітьма затопила глибоку долину, дощ лив як з відра, вітер бушував у бору, вивертаючи з корінням усохлі й слабші дерева. Раз по раз гримів грім, переповнений потік ревів, кипів у пітьмі, розбиваючись об каміння.

В найвужчому місці долини, де підніжжя горбів підступали до самого потоку, крізь густі кущі, схилені над водою, пробивалося червоне світло. Воно лилося з маленького віконця вбогої халупи, що тулилась у приярку, ніби ховаючись од людського ока.

В бідній світличці горіла скіпка, застромлена до щілини в стіні. Біля столу з грубих дощок сидів старий, згорблений дід. Волосся його біліло, як сніг, обличчя було все в зморшках, та очі надавали йому лагідного, спокійного виразу. Хто побачив би у віконце цього дідуся, той ні на мить не завагався б постукати в двері й попроситися на ніч; та напевне він спершу подумав би, загледівши в хатині високого чоловіка з смаглявим обличчям, що саме розвішував на стіні промоклий кобеняк.

Його тонкі уста під орлиним носом були міцно стиснуті, з під густих брів похмуро дивилися сірі очі. То був Мікулаш Скалак, колишній власник «Скелі», котрий, утікаючи з своїм батьком, сестрою і сином від панського гніву, забився зрештою в цю глушину.

Тієї ночі, коли Скалаки, послухавшись драгуна, кинули свою домівку, їм довелося брести крізь сніг і мороз, як зацькованим звірам. Натерпілися вони багато, а надто недужа Марія; ховалися спершу в сусідній окрузі, аж нарешті дісталися до цієї халупи. Вірний Циган не біг за ними в цих тяжких і невеселих мандрах. Він здох від ран, які дістав у бою з панським слугою.

Разом з ними мандрували злидні та горе. Набрались вони його без міри.

Розтанув сніг, знову буйно зазеленіли ліси, але сердешна Марія не перемогла своєї недуги. Вона вмерла на батькових руках.

Відтоді брат її став іще похмуріший і мовчазніший.

Рік за роком минали в тихому сховищі, однак не без тривоги й турбот.

— Я гадав, що ти вже й не прийдеш під таку грозу,— озвався старий до сина.

— Та в лісі забарився. Пани сьогодні виїздили на лови; були вже недалеко. Приходив до нас один чоловік із тієї сторони, розповідав, буцімто там хотіли забити молодого князя.

— І не забили?

— Ні, тільки коня поранили. А шкода!

— Мікулашу! — гримнув на нього старий.

— А хто нас зі «Скелі» зігнав, хто Марії віку збавив, хто...

— Годі. «Мені відомщення»,— сказав господь. Подай біблію, Мікулашу.

Дебелий Мікулаш послухався, як мала дитина. Пішов у куток, одсунув убогий мисничок, підняв одну дощечку в підлозі, дістав зі схрону велику товсту книгу й поклав її на столі.

Старий Скалак, запаливши нову скіпку, звелів синові читати. В їхній родині віддавна було заведено щовечора, а по змозі й ранком читати уривок із святого письма — звісна річ, таємно, бо цю книгу ніхто чужий не повинен був бачити, її ховали, як скарб. Книга та була спадком від їхнього пращура, того самого «хлопського офіцера», і завжди давала втіху й пораду його нащадкам. Її переховували й берегли, як дорогоцінність. Як шанували Скалаки цю книгу, так і віри своїх батьків твердо трималися. Вони весь час належали до громади Чеських братів, жили за їхніми приписами, й це завжди підносило їх над усіма односельцями. Про людське око вони мусили визнавати католицький обряд.

Молодший Скалак, нахилившись над книгою, почав читати, але нараз щось постукало в двері. Мікулаш випростався.

— Це не Їржик,— сказав він і запитливо глянув на батька.

— Піди відчини, але книгу...

Син мовчки встав, і за мить над схроном уже стояв судник.

— Хто там? — вийшовши в сіни, суворо спитав Скалак.

— Відчиніть, будьте ласкаві, — озвався за дверима тоненький голос.

Грюкнув дерев’яний засув, і до хатини ввійшла дівчина. Старий Скалак, виступивши насеред світлиці, допитливо розглядав незнайому. Вона промокла до нитки, мокре розпатлане волосся поприлипало до чола. Спідниця була пошарпана, ноги закаляні, подряпані до крові. Це була Лідушка. Несміливо дивлячись на діда, вона благально заговорила:

— Я заблудила в цій пущі, будьте ласкаві, пустіть мене переночувати.

Суворість зійшла з Мікулашевого виду. Старий Скалак сказав дівчині, щоб вона сіла.

— В нас є що попоїсти? — спитав Мікулаш.

— Я зоставив Їржикові, але він уже не прийде. Там у печі стоїть.

Дівчина, що сиділа на лаві, похиливши голову, аж скинулася, зачувши ім’я «Їржик».

— Звідки ти? — спитав старий Скалак.

— Із Ж.

— Із Ж.? — Батько з сином перезирнулися.— А як же ти сюди заблукала?

— Я йшла на Туров по зілля для бабусі; вийшла по обіді з дому, та загаялася в Б-ському лісі...— Дівчина затнулася.— А тоді мене під горою, де криниця, застала гроза, впала темрява, я йшла і йшла, аж поки у вас світло загледіла.

— А бачила в Б-ському лісі панські влови? Казали, ніби там хтось хотів князя забити. Це правда? — спитав Мікулаш.

— Та ні, він його не хотів забити. Він тільки,— рішуче додала Лідушка,— на поміч прибіг.— І замовкла.

— Хто це «він»? Кому на поміч? — квапливо спитав Мікулаш.

Лідушка почервоніла. Хоч-не-хоч довелося їй розповісти все; однак дівчині раз у раз замикало уста. Мікулашеві очі загорілися гнівним вогнем, він зціпив кулаки.

— Бідолашечка,— пожалів її старий Скалак.— Мікулашу, де ж вечеря? — І подав дівчині кухоль молока та окраєць хліба.

Поки вона їла, дід ізняв із Жердки спідницю, хустку й полотняну сорочку.

— Сердешна Марія...— зітхнув він у задумі. Потім, показавши на одіж, мовив: — Оце тобі, дівчино, перевдягтись, а твоє до ранку висохне,— і разом з сином вийшов у сіни.

Перевдягаючись, дівчина чула, як вони там про щось тихенько говорять. Вона огляділась по хаті. Стіни голі, небілені, ніде ніякої окраси.

Коли вона вже перевдяглася, дідусь із Мікулашем вернулись.

— Ти, певно, стомилася. Ну, йди спати й не бійся нічого. Порозвішуй свою одежину гарненько — так, так,— а тепер ходи зі мною. Узявши скіпку, дідусь вийшов у сіни.

Лідушка сказала Мікулашеві добраніч, але той не відповів; він сидів за столом, підперши голову дужими руками. В сінях старий Скалак показав на драбину.

— Лізь на горище. Пройдеш трошки, там є сіно, в нього ляжеш. Більш у нас ніде тебе покласти.

— Бог вам віддасть. Добраніч!

Іншого разу, побачивши себе такою, Лідушка не вдержалась би від сміху: все на ній висіло, як на опудалі, спідниця була задовга.

Лагідний дідусь пішов, і її огорнула пітьма. Помацки ступивши кілька кроків, Лідка почула під ногами м’якеньке сіно і вляглася на цій пухкій, запашній постелі. Вона почала читати «Отче наш» перед сном, та уста її ворушились, а думки витали далеко. Чого лишень не сталося з нею за день! Її послали по зілля, що було тільки в якоїсь бабусі, котра жила під Туровом. Пригода в лісі, влови, князь, Їржі — все це мигтіло в неї в голові; потім вона згадала свою жахливу дорогу лісом, як після довгого страшного блукання побачила світло з самотньої хижки, схованої в приярку. Знизу з пітьми чулося ревіння води. Лідушка обережно пробиралася до світла, дерлася крізь хащі, поки не опинилась під малесецьким віконцем. Крізь шибку вгледіла лагідне обличчя діда: Мікулаша, що сидів спиною до вікна, вона не могла побачити в лице. Потім у хаті почула ім’я «Їржик» і здогадалася, хто був її оборонець. Упевнилася, що він зі Скалаків. Тоді почула й ім’я «Марія», яке знала з оповідань дядечка Балтазара.

Ну звісно, вона потрапила до Скалаків, це на ній Маріїне убрання. А де ж сама Марія? Мабуть, померла. А той малий хлопчисько, Їржик,— це він сьогодні оборонив її. «Я не маю ймення»,— сказав він їй у лісі. Авжеж, хіба він смів його відкрити? І де його застала гроза?.. І чи ловили його?..

7. Туров

У Находській окрузі над селом Рокетником височить гора Туров. Те, що повідають у всій Чехії про Бланік, у рокетницькому околотку люди розказують про Туров. Туди оце і йшла Лідушка.

Коли вона, добре спочивши, прокинулася, був уже ясний день. У сінях і в хаті було тихо. Вона вийшла за двері. У лісі вже панував спокій; тільки потік за хатиною шумів дужче, ніж звичайно. Збігши до води, Лідушка вмилася. Щоки її розчервонілися, очі сяяли, їй було вільно й легко на серці, мов тій пташині, що весело виспівувала десь поблизу. Умившись, вона ввійшла до хати. Там було тихо. На вбогій постелі лежав старий Скалак; Мікулаш уже давно пішов на роботу. Дідусь був блідий, на виду його відбивалося страждання, проте він лагідно привітав дівчину й показав їй на піч, де стояв для неї сніданок: кухоль молока й шмат хліба.

Потім спитав її, звідки вона і куди йде. Він уже забув, що дізнався про це вчора ввечері.

— Іду по зілля для бабусі. Їй нащось треба такого, а в нас його ні в кого нема.

— А як зветься твоя бабуся?

— Бартоньова.

— Хм... Не пам’ятаю такої... Ви, певне, в Ж. недавно мешкаєте?

— Ми живемо на «Скелі» в Уждяна,— несміливо мовила дівчина, трохи боязко й водночас допитливо дивлячись на діда. Вчора при Мікулашеві вона б цього не сказала, але їй дуже хотілось пересвідчитися, що вона не помилилась у своїх здогадах, і взнати, що думають Скалаки про дядечка Балтазара, котрий господарював на їхньому колишньому обійсті.

Старий поворухнувся і, зронивши голову на подушку, глибоко зітхнув. Лідці здалося, що він зблід іще дужче; її пойняв жаль до нещасного діда. Той знову важко зітхнув. Дівчина зрушила з місця, ніби хотіла підійти ближче й спитати, чи не треба йому чого.

— Стій, дівчино, стій так, як стояла,— попросив Скалак, із зусиллям підводячись у ліжку. — Мені, бач, як я дивлюся отак на тебе, здається, ніби це небіжчиця Марія. Вона була трошки вища за тебе, але в оцьому вбранні ти все ж нагадуєш мені її...— Дід, здійнявши руки до грудей, довго дивився згаслими, глибоко запалими очима на дівчину, вбрану в одіж його дочки.

— Годі, годі,— прошепотів він за кілька хвилин,— в очах тьмариться...— Хвилювання змагало його.— Перевдягнися, дівко.

Лідка, відійшовши в закуток, перебралася в свою вже просохлу одежу. Старий, побачивши її в своєму, здавалося, забув про дочку.

— Що робить Уждян? — спитав він.— Я його колись знав. Як там йому ведеться?

— Живий, здоровий. Що йому переказати?

— Та він мене вже не пам’ятає,— ухилився од відповіді Скалак, закашлявся й упав на подушку.

Лідка, зібравшись іти, подякувала йому за все.

— Син уже пішов до лісу, а я тебе не можу провести. Йди весь час понад річкою, поки не вийдеш із лісу. Тоді берись лугом та стежкою попід лісом до узгір’я. А там уже побачиш Рокетник і Туров.

Лідка вийшла. Спинившись надворі, вона оглянулась на хижку. Її було ледве видно в приярку за густими кущами та деревами. Лідушка подалася вузеньким берегом потоку. Чисте повітря дихало пахощами лісу. Накинувши на плечі білу хустку — в лісі зранку стояла прохолода,— дівчина проворно, мов сарна, йшла вузьким берегом, то хапаючись руками за деревця, то перескакуючи через каміння. Береги зеленіли папороттю та щавлем, у темному лісі по схилах шумів ранішній вітер, звідусіль озивалися пташині голоси. Подекуди густа зарость нависала над самим потоком, так що й пройти ніяк було, і Лідка мусила дертися в обхід по схилу. Вона ніби й не бачила темного похмурого бору довкола себе, бо думкою була ще в хатині, з її мешканцями. Старий Скалак лежить там нині недужий, сам, і доглянути його нікому; онук його Їржик помагає чужим людям і не знає, що дідусь заслаб... А от далеко в лісі почулися важкі глухі удари: то, певно, Мікулаш надсаджується там, рубаючи ліс на дрова чи на вугілля. А хто в цьому винен?

Уперше в житті її душу сповнило гірке почуття. Невже цей світ весь тільки для панів, а інші люди створені лиш на те, щоб терпіти від них муку та наругу? За віщо їм таке право, такі розкоші! Дівчина й раніше чула скарги сусідів та оповідання про лиху кріпацьку долю, а вчора й на собі спізнала, що то таке пани. Побачивши ж, як бідують Скалаки, довершила в уяві смутну картину.

Схили, що стискали потік, розходилися чим далі, тим ширше. Уже розкрився перед нею весь простір синього неба, по якому пливли білі хмарки. Лідушка вийшла на край лісу. Спинившись, вона оббігла очима долину. Де-не-де поміж деревами виднілися хатки, а далеко на обрії синіли в прозорому повітрі чесько-кладські гори. Лідка повернула ліворуч і пішла попід лісом до крутого узгір’я.

До Турова було вже недалеко. Під цією горою в бідній халупці жила бабуся, що знахарювала, як і стара Бартоньова.

В цей час на вершині Турова під могутнім старим буком спочивав Їржик. Поруч нього лежали цимбали. Згорнена куртка правила йому за подушку, шапка скотилася з голови. Вітерець обвівав його відкрите чоло, граючись темними кучерями. Хлопець спав.

Удова на Мартинівському хуторі марно шукала вранці після буремної ночі незнайомого юнака, що поміг їй у скруті. Він зник удосвіта, непомітно взявши свої цимбали, й попрямував до Рокетника.

Чому він пішов на Туров?

Бо сподівався зустріти там когось. Хотів дізнатися, де перебула грозу та, що про неї він згадував на Мартинівському хуторі.

Їржик ріс не так, як хазяйські синки в селі, не зажив їхніх утіх; він із самого малку спізнав темний бік життя. Той злощасний вечір на «Скелі» полишив незгладиму пам’ятку в його душі. Він над усе любив своїх рідних, бачив їхню муку й кривду. З того дня Їржі всім серцем ненавидів винуватця їхньої біди: в жилах хлопця текла гаряча, бистра батькова кров. Сховавшись од світу в лісовій хатині, Скалаки терпіли страшну нужду. Молода Їржикова тітка Марія, що заступила хлопцеві матір, сконала, і смерть її лежала на сумлінні панів. Перед Їржиковими очима весь час були стражденний слабий дід і понурий, придавлений бідою батько. Хлопець ріс без товаришів, сам, як деревина в лісі: він, може, здичавів би, став би злим і запеклим, якби не вплив лагідного, тихого дідуся. Старий Скалок, твердо тримаючись своєї віри, вмів покірно терпіти й прощати. На собі відчуваючи недолю своїх рідних, юнак бачив і відчував недолю всіх кріпаків, і ці чуття наводили його на всілякі думки. Тут він сходився з своїм батьком. Дід оддавався на волю божу, а Мікулаш жадав помсти за себе й за своїх рідних.

Синові думки схилялися до батькових, і життя немало сприяло цьому. Їржик не мав ні одного товариша, ні одного друга, він не зажив тих радощів, що їх знають і найбідніші діти в селі. Вирісши в лісовому відлюдді, він пособляв батькові в роботі, потім ходив працювати по селах, ніде, однак, не наймаючись на постійну службу. Трудився, помагав своїм, як міг. Хлопець успадкував бистрий розум Скалаків, злигодні та життєвий досвід загартували його дух.

Зійшовши на верх Турова, Їржик довго видивлявся по долині та по дорогах, аж поки зміг його сон: тієї ночі він зовсім мало спав. На горі, в лісі, стояла тиша, дерева не шуміли: ясне проміння сонця лилося на стовбури, на землю, вкриваючи її мереживом із світла й тіні.

— Їржику! Скалаку! — пролунало зненацька над сонним юнаком.

Те друге ймення розбудило його. Їржик підхопився й огледівся довкола. Біля його стояла розчервоніла Лідка; світле волосся золотим сяйвом розвіялося круг чистого чола. Накинута на плечі біла хустка була зав’язана на грудях слабеньким вузлом.

— Лідко! — вигукнув Їржик здивовано. Потім уже спокійнішим голосом, допитливо дивлячись їй в обличчя, спитав: — Ти знаєш моє прізвище? Як ти довідалася, що я Скалак?

— Довідалась... Адже ж твій дідусь і тато живуть у Материнці?

— Та живуть, але... Ти, певно, заблукала до нас учора?

— Я в вас ночувала.

— І вони тобі сказали, хто ми такі?

— Та ні, але я так подумала, здогадалася.

Трохи згодом вона тихо спитала:

— А Марія померла?

Юнак мовчки кивнув головою.

— А чого ви ніколи не приходите до нас на «Скелю»? — В її голосі бринів докір.

Їржі мовчав.

— За віщо ви гніваєтесь на дядечка Балтазара? Він так часто вас згадує, так жалкує за вами; нічого йому так не хочеться, як знайти вас. Хіба ж він винен, що пан оддав йому ваше господарство? Якби не він, то хтось інший сидів би там.

— Та воно то так, але ж його від панщини звільнили й надавали йому стільки всього на завід за те, що князя врятував.

— Він тільки вас хотів урятувати; хіба він у нагороду садибу взяв? Ото буде, як розкажу йому, що знайшла вас та що ти зробив для мене!..

— Нічого ти йому не розкажеш, — швидко перебив дівчину Їра.— Що я зробив, того нікому не слід знати, навіть твоєму дядечкові.

А помітивши розгублений Лідущин погляд, додав:

— Як скажеш, я весь час буду тривожитися.

— І про вас не можна казати?

— Ні, Лідко, не кажи й про нас. Мені тато заказав відкриватись будь-кому.

— А дідусь ваш так не думає...

— Ні, ні, Лідко, не можна; жди, як треба буде, я тебе знайду. Хоча б і в вільшнику.

Лідушка смутно схилила голову.

— А я так раділа, що дядечка потішу, розказавши про вас. Думала, прийдемо до вас у гості, принесемо вам дещо з вашого на розживу...— І замовкла.

Їржик дивився на дівчину, що стояла перед ним похнюплена, зовсім іншим поглядом, ніж позавчора у вільшнику, і на уста його не набіг уже такий осміх, як тоді.

— А ти не така, як мені здавалося,— мовив він.

— Ти й на мене серце мав? Ти хіба знав мене?

— Е, я тебе часто в селі бачив, то ти мене не помічала. Стану, було, під муром біля цвинтаря і дивлюсь тобі вслід, як ти пишно вбрана йдеш із церкви додому, мов та пава. Ти ж живеш у нашій хаті... Сам не знаю чому, але...— Їра, звичайно такий сміливий, не доказав. За хвилинку він почав знову: — Я тебе й у вільшнику часто бачив. Мені здавалося, що ти кирпу гнеш, хотілось тебе провчити, от я і прийшов тоді у вільшник забрати в тебе те, що тобі миле, цимбали себто... Але ти вже й тоді...— І вмовк. Він хотів сказати: «Ти вже й тоді мало не збила мене з мого наміру». Вже й тоді хлопця зворушила її мова, повна співчуття й щирості, але гордість у ньому взяла гору.

— Візьми свої цимбали,— сказав він.— Тепер ти знаєш, що я мав право на них, але як вони тобі милі, то візьми...

— Ні за які гроші, — палко вигукнула Лідка.— Хай будуть тобі, Їржику, заграєш на них дідові, може, батька розвеселиш. А до нас коли-небудь прийдеш пограти? — несподівано з усмішкою спитала вона.

— Прийду,— якось замислено відповів Їржик, піднімаючи цимбали.

На струну сіла муха й зразу ж злетіла. В лісовій тиші забринів ніжний, ледь чутний звук.

— Їржику, а ти не боїшся?.. — спитала Лідка.— Знаєш, за вчорашнє.

Молодий Скалак усміхнувся.

— Хіба що ти докажеш на мене. А так вони й за сто років не винюхають. Але ж ти вчора лиха набралася; я про тебе згадував. Ну й гроза була!

— Еге ж, я довго блукала лісом і теж про тебе згадувала. Думала — де ж тебе це страхіття спостигло?..

Їржик хотів був розповісти дівчині, як тривожився за неї на Мартинівському хуторі, але не зміг видушити з себе й слова. Обоє мовчали, та мовчання це промовляло: серця повні того, чого й висловити не можна. Смагляве Їржикове лице почервоніло, він чув, як колотиться його серце в грудях. Хлопець ніби снив, з ним ніколи ще не діялось такого.

Та нараз він стис кулаки, очі йому спалахнули вогнем.

— Чого ти? — злякано спитала Лідушка.

— Дивлюсь на тебе, таку гарну, та згадав оте княжа нікчемне. Лиш тепер мені спало на думку, чого він міг накоїти!

— Годі, Їржику, не треба, адже все минулося. Краще заграй!

— Еге, якби я міг заграти так, щоб розбудити отих,— хлопець показав на землю, — я б їм розповів, хто нас найбільш мордує! Невже ще мало в нашій землі лиха? Чого ж вони не прокидаються?

— Хто, Їржику?

— А ти не знаєш? Повідають, ніби в оцій горі, отут під нами, спить святе військо, стародавні лицарі, й з ними святий Вацлав. Їх іще ніхто ніколи не бачив, тільки один старий коваль із села, що під горою. Він буцімто якось у великодню ніч кував святим лицарям коней. Як увійшов туди і як звідти вийшов, він не знав: якийсь невідомий чоловік зав’язав йому очі й завів туди. А як вернувся коваль той додому, то дізнався, що його вже й оплакали. Бо він пробув у цій горі цілий рік і один день, а йому здавалося, що тільки один день. У мішок, що в ньому він ніс вухналі, насипали йому сухого листя. Опинившись надворі, він його висипав, а вдома як жбурнув зо зла той мішок, то в ньому щось забряжчало. Він до мішка, а там ще кілька червінців лишилося. Кажуть, ніби отам, де криниця під лісом, є в зеленому байраці хід, але ніхто ще туди не входив. А іноді в неділю вранці буцімто чутно з гори тиху музику і глухий барабанний гуркіт.

Лідушка, слухаючи, сіла на землю.

— А як настане в нашій землі найтяжче лихоліття, тоді нібито вийде з гори святе військо з святим Вацлавом на чолі й прожене наших ворогів, і відтоді в Чехії знову стане добре жити.— Докінчивши, Їржик глибоко зітхнув.

Трохи перегодя він спитав:

— Батько був удома, як ти йшла від нас? Питав тебе, чия ти?

— Ні, не питав. Його вже не було, тільки дідусь.— Лідка все розповіла Їржикові.

— Сердега дід! — зажурився хлопець.— Знову занедужав... Лідко, я мушу йти. Спустишся ось сюди, до он отієї хатки, а тоді берися шляхом до села, там уже тобі скажуть. Мені треба до діда. Бувай здорова; може, скоро побачимось.— Стиснувши їй руку, він перекинув куртку через плече, взяв цимбали й пішов. Скоро він сховався за кущами.

Їржик і в гадці ніколи не мав, що буває так тяжко звідкілясь відходити. Він кілька разів озирався, але Лідки вже не побачив. Ішов він швидко, бо до їхньої халупи була добра година ходу.

Лідка ще трохи посиділа на тому ж місці. Їржик пішов так раптово, що вона й попрощатись ледве встигла. Чудний хлопець... Нещасний! Іде безлюдним лісом до своєї темної халупки. А там же так смутно!.. В Лідущиній уяві раптом ожило його оповідання. Вона огледілась по тихій таємничій вершині, й їй стало якось аж моторошно. А що як зараз звідкись із хащів виступить закутий у залізо лицар, убраний як святий Вацлав на іконі, а за ним і його військо?.. Але на горі було тихо, в лісі не чулося брязкоту зброї та лунких звуків бойової сурми.

Сонце, котячись ясним небосхилом угору, сполошило холодок під буками, й палюче проміння впало на Лідушку. Взявши свій клуночок, вона лісом спустилася з овіяної таємницею гори й вибралася на рівну дорогу.

Вийшовши від баби-знахарки, вона ще постояла, подивилась на цю гору, що про неї ходило стільки казок, а йдучи додому, сама почувала себе неначе в казці.

8. Смерть

На «Скелі» Лідушку зустріли з великою радістю. Навіть поважний, суворий Балтазар розчулився, погладив свою годованку по щоці, знову розбурчавшись на бабусю, що послала її саму в незнайому сторону. Лідці довелося про все розповідати. Найбільше допитувалися в неї, де її застала буря та де вона від неї ховалася. Бартоньова хрестилася, завмираючи від жаху, а старий драгун, стиснувши кулаки, перебивав Лідчину розповідь прокльонами, коли дівчина стала оповідати про свою пригоду з князем.

— Так он воно як було! Шкода, що він його не порішив!

— Ми тут також прочули вже,— пояснила бабуся,— ніби молодого князя на вловах забити хотіли.

— А що ж то за хлопець, що порятував тебе? — спитав дядечко.

— Не знаю, — відповіла, зашарівшись, Лідушка.— Він зразу й щез, тільки-но показався. Але мені здається, той самий, що цимбали... — вона не доказала.

Старий вояк ходив по хаті, понуривши голову. Він згадував Скалакову Марію. А це вже друга з того самого двору... От так молодий князь! О, скоро весь маєток перейде до нього; ото буде щастя підданим!

— Так ти не бачила більше того хлопця? — спитав він іще раз, спинившись перед Лідкою.

— Ні,— відказала дівчина не одразу, мовби спершу подумавши. — Він зараз же й щез.

Уждян розізлився на князя Пікколоміні. Тепер хоробрий вояк навряд чи зважив би на князівський титул цього молодого розпусника, навряд чи став би рятувати його з небезпеки. Старий надовго запам’ятав образу, завдану його любій годованці.

Тепле літо минуло.Птаство відлетіло у вирій, листя осипалося, під уже холодним промінням сонця блищало бабине літо, а на галявині у вільшнику хилився під осіннім вітром пізноцвіт. Сумно стало в покинутій хижці над річкою. Тільки ще зелені вільхи та сонячні блискітки на хвилях, що миготіли крізь їхнє гілля, нагадували погожі літні дні. Стежечку по схилу вже засипав шелесткий осінній лист, жовтий та червонястий. Однак Лідка ще часто ходила туди. Сідала там на кам’яну сходину біля дверей, згорнувши руки на колінах, і замисленим зором дивилася в далину. Лице її вже не сяяло давньою веселістю. Часто вона заходила й у хатину. Щось вабило її до тієї пустки. Поспішаючи туди, дівчина щоразу думала, що на неї там хтось чекає або ж прийде туди до неї. Сидячи на камені, вона часом наспівувала тихенько мотив пісні, з якої пам’ятала тільки перші слова:

«Прийду»,— пообіцяв він на Турові. І не прийшов. Першої ж неділі після тої зустрічі Лідушка, йдучи з церкви, поглядала на цвинтарний мур, але Їржика там не побачила. Її весь час гнітила думка про нього та про його діда й батька. Зима ж настає, а вони в такій норі... Там і влітку як у могилі. Бідолашний дідусь! І чого Їржик не схотів, щоб вона розповіла про них дядечкові Балтазару? Невже він ото такий гордий? Але ж їм можна помогти так, що ніхто й не знатиме! Багато міркувала отак Лідушка, аж зрештою вирішила відкрити дядечкові, де знайти Скалаків, про яких він так часто згадував.

А тим часом у самотній хатині в Материнці ставало дедалі смутніше. Від того дня, як Лідушка бачила старого Скалака, він так і не підводився з постелі. Літа, знегоди тілесні й душевні зломили його; він марнів із дня на день, умирав. А разом з його недугою тяжчала синова й онукова тривога. У Скалаків родинні почуття завжди були сильні, а вигнання та злигодні ще більш зміцнили їх. Батько й син палко любили лагідного дідуся. Понурий, грубий на вигляд Мікулаш жив тільки для своїх рідних. А тепер його старий батько зліг, і не було надії, що він одужає.

Якось надвечір Мікулаш, прийшовши з роботи, сів біля ліжка, на якому дрімав слабий його батько, Їржик, стомлений безсонними ночами біля діда, міцно спав десь у закутку. Рослий темнолиций Мікулаш, склавши руки на колінах, втупив очі в обличчя сонного батька, освітлене вогником застромленої в стіну скіпки. На глибоко запалих очах діда лежали тіні, щоки й уста були безкровні, вилиці повипиналися, на скронях і чолі синіли набряклі жили.

Мікулаш довго дивився на старого, що дихав ледве чутно. У голові в нього промайнула невиразна смутна думка. Наче неживий! Як нерухомо лежить він! А оцей змучений, блідий вид і руки зморшкуваті, з випнутими синіми жилами!

Але старий Скалак прокинувся й усміхнувся до сина.

— Приснилась мені твоя мати небіжка,— промовив він.— Прийшла нібито в святочному вбранні у хатину й каже: «Ходімо, Марія вже жде». Нічого, скоро прийду,— додав він тихо.— Як же ви тут з Їржиком, сердеги...

Другого дня по обіді Їржик сидів над потоком. Весь цей час він майже не виходив з дому, доглядав за дідом та сидів біля нього ночами. Тепер на самоті він залетів думкою аж на вершину таємничого Турова. Про той день він згадував часто, й щоразу в його уяві поставало зчервоніле Лідчине обличчя. Чи згадує і вона його? Тільки-но одужає дідусь — а Їржик твердо вірив у це,— він передовсім сходить до покинутої хижки над річкою.

Хлопець навіть не помітив, що батько сьогодні вернувся раніше й стоїть біля нього.

— Ти тут? — спитав Мікулаш сина.

— Дідусь сплять.

— Ходімо складатися. Завтра виберемося звідси.

Їржик зчудовано підвів на нього очі.

— Дідусеві не можна, лишатися в цій темній вогкій норі. Я став у Рокетнику за наймита до одного хазяїна; сьогодні ж почнемо переноситись.

— А дідусь?

— Дідуся, віднесемо завтра.

Вони зайшли до хати. Дід тим часом прокинувся.

— Якщо це задля мене, то не варт,— сказав він, коли Мікулаш усе розповів йому.— Я чую, що вже на цім світі довго не пробуду.— А трохи перегодом мовив до сина, що сів біля ліжка:— Мікулашу, може, буде яка скрута, то піди на «Скелю» до Салакварди, він із дорогою душею поможе тобі.— Помовчавши, старий додав: — Примирись із цим світом. Що бог присудив, те й добре. Все в його всемогутній правиці.

Закашлявшись, він знову замовк. Син підняв вище його сиву голову. В хаті стемніло; Мікулаш запалив скіпку. Дід поклав кощаву руку на темне онукове волосся, немов благословляючи його.

— Дотримуй нашої віри, не відступайся від неї ніколи; може, ти дочекаєшся ліпших часів.

Невимовна тривога обняла хлопця — ніби передчуття смерті.

— Прочитай мені що-небудь, — попросив старий.

Мікулаш, уставши, вийняв зі схрону братську біблію, розгорнув її і почав читати Давидові псалми, сповнені віри й відданості богові. Читаючи, він час од часу поглядав на батька; нараз швидко поклавши книгу, нахилився над старим, що заснув, стомившись.

— Іди лягай, Їржику, я сам посиджу.

— Я побуду з вами, мені не хочеться спати.

Батько й син мовчки сиділи біля ліжка. Туга й таємний страх стискали їм серця. На їхню хатину впала тінь смерті. Смутна тиша стояла біля смертельного ложа.

Раптом Мікулаш із сином порушили цю тишу, схопившись з місця. Вони кинулись до ліжка й схилилися над старим; тіло його під ковдрою кілька разів судорожно сіпнулось.

— Дідусю! — скрикнув Їржі, пойнятий жахом.

Та дідусь не чув. Він уже заснув навіки.

Гірке ридання розітнулося в хатині.

А через два дні до Матерницького лісу прийшли Лідка з дядечком. Вони поспішали до хатини Скалаків. Бо Лідушка вже відкрила дядечкові все, не сказавши тільки про зустріч на Турові, й він мусив пообіцяти їй поки що хоч чим-небудь таємно запомогти Скалаків. Дівчина провела його потоком до самої хатини. Але хижка вже стояла порожня; даремно несли вони кошик. Видно було, що мешканці вибралися назовсім.

Балтазар Уждян засмучений, сердитий сів на порозі. Він довго ждав, потім почав гукати, та відповідала йому лиш луна. Нарешті, вже як стало смеркати, пішов, покинувши кошик у хатині на припічку. Балтазар не міг утриматися, щоб не дорікнути своїй улюблениці:

— Не могла раніше сказати. Бозна, куди їх тепер занесло.

Та Лідка вже й сама себе картала. Вона мало не плакала; та що ж, як Їржик заборонив їй! Сердешний хлопчина! Куди ж він подався, де то блукає тепер, як зацькована звірина... І чи не вмер його дідусь?

Смутна була їхня дорога додому.

9. Сніг і дощ

Листя вікових лип перед «Скелею» осипалося, земля заклякла.

Поки не випав сніг і не позамітав дороги, Балтазар іще раз сходив у Матерницю, сподіваючись знайти Скалаків. Та халупка їхня стояла така сама тиха й порожня, як і того разу, коли вони приходили з Лідкою. Уждян розпитував і в Рокетнику, і по всій окрузі, та марно. Лідка, поки дозволяла погода, щонеділі ходила до церкви в село, але даремно виглядала там Їру. Одного разу загледіла за кущами під цвинтарним муром смагляве обличчя й зустріла погляд вогнистих чорних очей; у Лідушки аж серце забилося, та тільки-но вона спинилась, як обличчя зникло. Дівчина постояла хвилинку, тоді вернулась до цвинтаря, але не побачила там нікого. Певно, помилилася... Гірко стало Лідці. Чому він її уникає? Невже йому байдуже про неї? Чи, може, знову її зненавидів за те, що живе на «Скелі», що гарно вбирається? Цілий тиждень ходила вона замислена, смутна. Чи то справді був він? Чи їй тільки привиділось?

Потім уже не можна було ходити ні до церкви, ні до вільшника: настала зима, така люта, що ні стара Бартоньова, ні драгун не пам’ятали такої. Кручу над вільщником засипало снігом, до села не можна було пройти, і Балтазар, запрягаючи іноді сани, щоб поїхати в село, мусив брати з собою лопату розчищати дорогу. За зиму Лідушка кілька разів їздила з дядечком до церкви, однак її надія ні разу не справдилася. Та й як би зміг Їржик добитися сюди такими заметами? Гірські стежки позаносило снігом; шляхом, що в долині, й то важко було пройти. Та й хто зна, де він тепер...

Минуло різдво, січень, лютий; зима не попускала. Снігу нападало по горах і долинах на кілька ліктів, халупки під горами та в лісі позамітало зовсім.

— Крий нас, боже, від повені! — казала бабуся Бартоньова, виглядаючи надвір, де шалено крутив густий сніговій.

— Нещасні халупники та наймити! — журився господар.— До весни з’їдять, що заробили, а далі як?

— Це так люди й насіння поїдять! — докинув Ванек.— Що тоді сіятимуть? А на озимину мало надії, повипріває під оцим снігом.

— Помилуй нас, боже: лихого року діждалися! — погодився Балтазар, киваючи сивою головою.

Їхні побоювання справджувалися. Минув лютий, настав березень, а снігу не убувало. На селі день святого Йосифа^[20] вважають першим днем весни. А в 1770 році того дня знялася така сніговиця, яка буває лиш у грудні та січні. Увечері мешканці Находського краю полягали в страху божому; та виспатися їм не дало: ще вдосвіта їх розбудила жахлива буря. Кілька днів ревів скажений вітер над горами й долами, женучи перед собою цілі хмари густого снігу, що без упину падав із насупленого неба. Здавалося, весь край потоне, згине в глибоких заметах.

На день-другий завія вщухла, та це був лиш перепочинок перед іще страшнішими бурями. Біляста запона звихреного снігу з’єднувала небо з землею, а коли заметіль уляглася, то все гнулося під його тягарем. Птахи замерзали в повітрі, і їхні трупи чорніли на білих площинах ланів. Дикий звір, полохливий заєць утікали з негостинних спустілих лісів і шукали людських осель, щоб хоч чим-небудь поживитися. Люди лічили дні, сподіваючись, що прогляне ж нарешті з сивих хмар тепле сонце. Та вже йшли перші дні квітня, а зима не кінчалася.

— Мабуть, уже не буде їй кінця,— журилися всі. Господарі смутно дивилися на снігову пустелю.

— Не буде хліба...

— Пропали жита...

І це була правда. На кінець квітня сніг розтанув, у лісі й по узгір’ях заревли бурхливі потоки, річка вийшла з берегів. Обернувшись на воду, сніг знову наробив лиха. Озимина, як і передбачали селяни, пропала, випріла під снігом; лишалась надія на ярину.

Вже мали б посіви сходити й зеленіти, коли хлібороби тільки вийшли на лани. Зітхаючи важко, витягали вони своє знаряддя, плуги та борони.

А тут пішли по дворах дозорці заганяти на панщину. Гнів природи ущух, та його змінило тиранство. Хлопи мусили виїздити на панську землю. Кому не ставало худоби, той запрягався в рало чи борону сам, запрягав жінку, дорослих синів та дочок.

Невблаганні стихії трохи вгамувались, і треба було поспішати, користатися з нагоди. Сяк-так обсіялись селяни, скільки спромоги стало. Сумна була картина розлогих ланів, що мали б уже зеленіти буйними рунами. А нині вони лежали чорні, тільки де-не-де виднілася зелена латочка.

Уже зазеленіла, захвилювала під лагідним вітерцем ярина, засяяло на ясному небі сонце, наповнюючи серця хліборобів надією: «Хвала богові, може, щось таки вродить, аби лиш пан біг на годині подержав!» Та не діждалися ще жнив, не звезли збіжжя до стодол, як упало на них нове лихо. Сонечко сховалося за хмарами, що знову заволокли небо; дощ, то дрібний, то рясний, лив і лив на розкислу землю. А як він перестав, ударив приморозок, і під нахмуреним небом повіяв холодний, наче осінній вітер. Потім знову потепліло, показалося сонце, розігріло повітря, стало парко, над лісами піднялася чорна хмара й принесла страшну грозу^[21].

Селяни молилися. Про жнива годі було думати. Хліб повилягав, а як доспів, то дощ не дав його упорати; він поріс, попрів.

Збіжжя страшенно подорожчало; ще й зима не почалась, а бідні люди не могли його докупитися. Як після бою звірі в людській подобі грабують мертвих і ранених на бойовищі, а дикі звірі жеруть їхні тіла, так у час нужди й дорожнечі бідноту грабують інші звірі — глитаї. Вони до своїх запасів іще поскуповували зерно, де яке було, і вже цим підняли на нього ціну. Багато хліборобів, понадившись на добрі гроші, попродали хліб, у кого був який мішок зайвий, сподіваючись, що наступного року вродить.

На «Скелі» поки що не було великої скрути. Хоч Балтазарів запас добре-таки поменшав, бо ж він і сусідів запомагав по змозі, проте на зиму й весняний посів йому вистачило. Правда, Бартоньова не могла вже спекти якогось там коржика чи пирога, доводилось удовольнятися й чорним, вівсяним хлібом. А по халупах та менших садибах уже чути було зітхання й ремство.

10. Дванадцятиразова дорожнеча

Зима 1771 року була не така люта та довга, як попередня, сніг зійшов досить рано, однак пам’ятка по зимі лишилася. Холодні вітри не відлетіли за своєю білокосою матір’ю і не пускали до краю весну. Повітря й земля мовби боролися. Вже поверне на тепло, випаде сонячний день, а тоді знову на кілька днів настає холод. Весна борсалася в путах зими й не могла скинути їх; земля страждала.

В кого був який запас хліба, за зиму вийшов. Збіжжя з дня на день дорожчало, за корець^[22] уже дванадцять золотих просили. Тоді дванадцять золотих були для бідних людей великою сумою: адже восени 1769 року корець жита коштував один золотий. Де було взяти вбогому халупникові такі гроші? А хто й ладен був заплатити їх, то не міг знайти продавця. Картопля теж не вродила, голод уже вдерся до бідняцьких хатин, підбирався й до заможніших господарств.

Якби хоч посіви могли покріпити нещасний люд надією: от, мовляв, дождемося жнив! Але хто ж міг вимовити такі веселі слова, побачивши миршаві жита, побиті морозами та посічені дощем... Темна тінь смутку впала на села.

Старий Балтазар Уждян спустився з горища. Ванєк, стоячи серед хати, запитливо поглянув на нього.

— Кепська справа, брате,— пробурчав старий драгун,— Мабуть, доведеться набагато зменшити пайку, щоб зовсім без хліба не зостатись. Я оце лазив дивитись на пашню, мало вже її там.

— Подумати тільки, господарю! Дванадцять золотих! Корець жита за дванадцять золотих. Страх, та й годі! А той злодюга, луцький мірошник, хоче чотирнадцять!

— А в нього є?

— Та прикидається, ніби немає, скиглить, але я його знаю, глитая, шкуродера старого. За чотирнадцять знайде.

— Іди запрягай, поїдемо до нього.

— Але ж чотирнадцять золотих, господарю!

— Завтра буде п’ятнадцять. Запрягай!

Ванєк вийшов за ворота, де на лужку під липами скубли ріденьку травицю троє коней, серед них і Медушка. Корму не було, коні дуже схудли, їм, як і всій худобі, теж дався взнаки недорід. Балтазар, зайшовши до комори, відчинив стару мальовану скриню, що стояла в кутку. Там насподі, під одежею, він ховав калитку, в якій лежало трохи наскладаних про чорний день грошенят. Адже він ще з війська приніс дещицю, та й потім, не обтяжений панщиною, за ліпших часів мав змогу заощадити якийсь там гріш.

— Ну, зоставайся здорова, Лідко! — попрощався він із своєю годованкою, що сиділа біля вікна й дивилася надвір.

Розбуджена зі своєї задуми, дівчина рвучко обернулася, й на устах її з’явився блідий, непевний усміх.

— Ой дівко, дівко, щось із тобою діється, не подобаєшся ти мені!

— Та ні, нічого, дядечку!

— Треба буде виміряти, чи не сухоти в неї,— озвалася від печі Лідчина бабуся.

— Ну, гаразд, по обіді ми вернемось.

Надворі загрюкотів віз. Балтазар із Ванєком поїхали.

Вже давно вони зникли з очей, а Лідушка все дивилася їм услід. Вона дуже змінилася за цей рік. Свіжі рум’янці на її щоках погасли, зникла веселість і лукава усмішка. По обличчю розлилася ніжна блідість.

— Не знаю, не знаю... — хитала головою стара Бартоньова.— Звісно, не так живемо, як перше, але ж голоду ще нема... Певно, це в неї щось усередині.

І стурбовано вивіряла кілька разів, і мірою, й «мокрим» способом — міряючи воду на ложці,— чи не сухоти в онуки. Виходило, що ні.

Уже другий рік, як Лідушка не чула про нього ні словечка! Бозна, де він поневіряється. А ще оцей недорід... Певне, велику нужду терплять, сердеги, і він, і батько! Лідка мало не щоразу, сідаючи їсти, згадувала їх. Але чого ж він не показується? Видно, йому байдуже: якби хоч трошки думав про неї, то прийшов би за цей час хоч раз. І знову прикрість пойняла її душу. Навіщо тоді й вона так часто про нього згадує? Вирішила, що не думатиме більше про нього, та тільки-но вийшла у двір і побачила стежку до вільшника, як знову вже була думкою там.

Того дня, коли Балтазар Уждян поїхав до луцького млина, від лісу, що в ньому позаторік відбувалися князівські лови, йшов до Мартинівського хутора Їржик Скалак. Хлопець, тепер уже двадцятилітній, дуже змарнів за цей час. Його убога одіж була вкрай обношена, сорочка груба. Смагляве обличчя схудло, темних кучерів, що вились над високим чолом, давно вже не торкалися ножиці.

На Мартинівському хуторі багато дечого змінилося. Лихоліття принесло сюди велике горе. Хвороба й нужда звели в могилу старого свекра. А тепер у темній хаті, на тій самій постелі, на якій він помер, лежала тяжко хвора господиня. Біля ліжка стояла її дочка, бліда, схудла, й дивилася чорними, мутними від безсонних ночей очима на нещасну матір. Жінка важко дихала. Час од часу дівчина виглядала у вікно на дорогу під березняком або втішала малого братика, що сидів у кутку біля печі. Бідолашне хлоп’я! Колись було таке опецькувате, з товстенькими ручками й ніжками, червонощоке, а тепер цупка сорочечка прикривала зсохле, кощаве тіло. Хлопчик тихо плакав і жалібно просив:

— Франтіно, дай хліба, я їсти хочу!

Та зморена дівчина не мала нічого, крім слів утіхи:

— Цить, мій маленький, цить! Скоро прийде Єнік, принесе від ртинського дядька хліба. Почекай іще трошки!

— Та ти весь час так кажеш, а мені їсти дуже хочеться...

«Мені теж», — могла б відказати сестра, але вона знову стала втішати малого.

Єнік, про якого говорила Франтіна, був її наречений. Він іще змалку лишився сиротою, а підданці-сироти мусили служити в панському дворі аж до повноліття. Пани брали їх під опіку — для власного ж зиску. Адже вони ставали власністю панів.

Єнік теж працював у панському дворі. Йому було вже двадцять два роки, він збирався оженитись і думав іти в прийми на Мартинівський хутір. Франтінина мати давно погодилась, але суворий економ, щоб не втрачати доброго робітника, не давав дозволу.

Єнік прочув, що старий господар помер і що на хуторі велика скрута, але на похорон прийти не зміг: у дворі саме ставили нову комору, й він возив дерево. Але хлопець знав, як бідує удовина сім’я, й у неділю втік. Тих харчів, що він приніс із собою, вистачило ненадовго, сусіди з села вже не могли нічим помогти, і Єнік подався до Ртині, де в хазяйки був багатий родич, вольний селянин Нівлт^[23]. Він і раніше потроху зарятовував удову збіжжям та борошном; був то чоловік статечний, помагав людям і в своєму селі, й в околиці, скільки змоги було. От звідти й чекала Франтіна помочі. Єнік, бачачи нещастя своєї коханої та її рідних, забув і про двір, і про свою службу. Вже третій день минув, як він господарював на хуторі, дбаючи про всіх, наче батько.

Хлоп’я перестало плакати: до хати ввійшов довгожданий Єнік. Малюк зрадів, побачивши в його руках клуночок. Франтіна підбігла й привітала милого. Потім зиркнула в вікно, на подвір’я, де стояв візок. Він був порожній.

— Оце й усе?..— протягло спитала вона.

— Усе... На кілька день вистачить, а там уже як бог дасть.— І, розв’язавши клуночок, поклав на стіл два буханці чорного, вівсяного з висівками хліба. Хлоп’я жадібно вчепилося в одрізаний йому окраєць.

— А оце мамі,— Єнік витяг із кишені торбинку темного борошна.

Франтіна зразу ж викресала вогню, розпалила піч і поставила горщика з водою, зварити слабій матері якусь юшку, а сама зі смаком узялася до шматка чорного хліба.

— А ти їв, Єніку? — дбайливо спитала вона.

— Та нехай пізніше, мене там нагодували. Ой боже, що воно буде... Біля луцького млина стоїть цілий натовп люду, просять, благають мірошника, щоб продав їм хоч якого посліду або висівок. А той кровопивець продає їм за велику ціну пилюку, зметену в млині.

— А в Рихетського вже теж кінчається?

— Ще б пак ні! Поки міг, помагав усім. О, то добрий чоловік, мудрий. Отакого б до панських гамазеїв поставити!

— Адже ж стара княгиня звеліла відчинити їх і давати людям хліб у позичку.

— Та вона то звеліла, але ж управитель із писарями роблять як самі хочуть. А що буде, як молодий князь стане господарем!

— Молодий князь?

— Еге ж: цього року, по жнивах. У дворі казали.

— У дворі... Господи, Єніку, ти вже так давно звідти...

Франтіна не встигла доказати. Знадвору почулися кроки, й у світлицю ввійшли війт із коншелом^[24] із ближнього села, а за ними панський дозорець. Війт і коншел привіталися, поглянули на слабу жінку, на Єніка, потім один на одного, ніби не знаючи, кому починати. Зрештою війт зсунув шапку на потилицю, пошкрябав за вухом, відкашлявся якось несміло й промовив:

— Ага, ти тут... А тебе шукають,— і оглянувся на дозорця.

— Ходімо зі мною,— грубо сказав той.

Франтіна аж здригнулася.

— Мене тут більше потребують, ніж у дворі,— відмагався Єнік.

— А мені яке діло! Збирайся та ходімо!

Мати, яка допіру перед приходом Єніка була заснула, тепер прокинулася. Зрозумівши, про що йдеться, вона застогнала:

— Не карайте його, будьте ласкаві; якби не він, нас уже на цьому світі не було б...

Війт із коншелом, співчутливо позирнувши на вдову, понурили очі.

— Ну, живо, живо! Там тобі покажуть, будеш знати.

Єнік мусив підкоритись. Прощаючись, він стис руку Франтіні та її матері.

Сусіди пішли, раді, що відбули свій прикрий обов’язок. Надворі Єнік іще попросив їх, щоб не покинули в біді нещасну родину.

Франтіна, плачучи, стояла біля вікна й дивилася на дорогу, якою йшов до березняка Ян із дозорцем за спиною, наче злочинець.

— Це ж його битимуть там, мучитимуть! — заридала вона й закрила фартушиною обличчя.

— Боже, не остав нас! — шепотіла бліда мати, заламуючи висхлі руки.

Двері відчинилися, й до хати ввійшов Їржик. Мати з дочкою зразу впізнали юнака, малий його не пам’ятав.

— Ішов побіля двору, думаю, загляну, як ви тут. Радніший би помогти вам, та зараз це не легко. Став би на роботу, так де її знайдеш... Робітника годувати треба, а хліба ні в кого нема.

Франтіна сказала йому, щоб урізав собі скибку, Їржик покрутив головою.

— Я не голодний, їжте ви. У Рихетського були?

— Та оце ж від нього, вже останній, і в нього запас кінчається.

— Ну, тоді вже не знаю...— Їржик замовк.

На дорозі в березовому гаю затарахкотів віз; Їржик, виглянувши у вікно, швидко сказав:

— Не бійтеся, на якийсь час буде вам хліб!

Він вибіг надвір і подався до гайка, гукаючи: «Стійте!» — на Уждяна із Ванєком, що везли з млина трохи збіжжя та борошна. Догнавши їх, Їржик попросив Балтазара, щоб віддав борошно йому.

Старий драгун очі витріщив.

— Себто як? — спитав він.

— Там на хуторі з голоду помирають.

— Хм... Ми скоро теж, мабуть, помиратимемо. Навіщо тобі стільки зразу?

— На всю сім’ю.

— У луцького мірошника є ще.

— Так у них грошей нема.

— У кого це «в них»? Ти що, не їхній? Ти хто такий?

— Я... Їржик... Скалак.

— Стонадцять чортів! Чого ж ти зразу не сказав! Ай-яй-яй, так це ти тоді в лісі... Грім би його побив, того князя! Хто б то подумав!.. Ото Лідка зрадіє! Їдьмо зі мною, гайда на воза. А як там тато й дідусь?

— Дідусь померли...

— Он воно що!.. Але ж...

— Дядьку, будьте ласкаві, дайте тим горопахам борошна!

Балтазар, не довго думаючи, завдав мішок на плечі Ванєкові, і той нехотя відніс його на хутір. Їржик теж іще повернувся туди — сказати, від кого цей дарунок, та попрощатися. Мати й дочка зі сльозами дякували йому.

Сівши на воза, Їржик мусив усе розповісти старому Уждянові про себе та своїх рідних.

Драгуна дуже засмутила звістка про смерть старого Скалака.

— Випив повну, сердега... А втім,— додав Уждян трохи згодом,— воно й ліпше для нього, що він уже там. Багато б радості він тепер мав? Ну, а тато?

Їржик розповів, що по смерті дідуся вони перебралися аж за Ртиню та живуть там і досі.

— Я прийшов подивитися, чи справді тут така біда, як у нас говорять.

Багато дечого не сказав він: і що вони з батьком весь цей час ходили від села до села, ночуючи здебільшого в лісах, і що батько послав його сюди умисне, і з якою радістю виконав він наказ суворого, понурого батька, бо ж сподівався зустрітися з тою, милого личка якої не бачив так давно.

Сонце ховалося за ліс. Лідка стояла під липами, дивлячись на шлях, по якому котилися осяяні призахідним сонцем клуби куряви. І хто ж з’явився перед нею в цих червонястих клубах! В дівчини аж серце замліло. Завищали колеса, коні стали, дядечко Балтазар, наче молодий хлопець, зіскочив із воза й весело гукнув:

— Ходи сюди, Лідко, гостя тобі везу!

11. Дорогий гість

Лідка зашарілась і в милому збентеженні стала перед Їржиком. Старий драгун усміхнувся й уже підняв був руку підкрутити пишні вуса, та згадав, що давно зголив їх.

На кабиці в сінях тріскотів вогонь; стара Бартоньова готувала рятівникові своєї любої внучки розкішну як на той час вечерю — яєчню і затірку. Лідка крутилася, як веретенце; ніколи ще не була вона така швидка та моторна, як того вечора.

Їржик сидів у світлиці сам. Балтазар вийшов до стайні, тоді поліз на горище. Бідний хлопчина сидів у хаті, де він народився. Все тут було так само, як за його дитинства: он велика піч, біля якої панський слуга боровся з дідом, а там сердешний дідусь упав, а тут пролилася кров вірного Цигана... Задумавшись, Їржик мимовільно підвівся, вийшов у сіни, вступив до комори й став посеред неї. Вже смеркало, малесеньким віконцем пробивалося останнє світло дня. Їржик бачив ліжко з стареньким квітчастим покривалом, на стіні над ним — образок у віночку зі свіжих квітів. Це тут він пробув із тіткою, батьком і дідом останні хвилини перед утечею. Спогад про минувшину стис йому груди.

По вечері Балтазар довго сидів із Їржиком; старий вояк не міг надивуватися з розумного хлопчини. Розмовляли про недорід та нужду, про голод, про панщину. Лідка, сидячи в кутку, слухала.

— Вже ж по всій окрузі народ ремствує,— казав Балтазар.— І тепер лихо, а як молодий князь стане володарем, буде ще гірш. Десь за тиждень має бути церемонія...

— Та що народ ремствує, це добре,— відказав Їржик. Балтазар здивовано глянув на нього.— А то, господи боже, що воно й за люд настав, — вів далі юнак.— Мучать його, мордують, а він мовчить. Давніше, за старих часів, не стерпіли б.

— Ти гадаєш? Тепер би нічого не вийшло. Що ж вони можуть удіяти?

— Взяти панів за горлянку.

На хвилину запала тиша.

— Гей, хлопче, хлопче, ти ще молодий, кров у тебе гаряча. Я на твоєму місці теж рубав би отак з усього маху, але... Шкода й гадки.

— Так, по-вашому, нічого б не вийшло, хоч би й усі разом...

— Еге-ге, Їржику, якби ж то всі разом... Та чи буде воно так? І що то за думки в тебе...

— Та якби вони обернулися в діло... Ніхто про нас не дбає, бог задля нас чудес творити не буде, отож мусимо дати собі раду самі.

— Покинь і думати про таке, Їржику. Я теж колись думав був про це, але з нашим народом нічого не зробиш. От якби з полк драгунів:, він більш вартий, ніж тисяча хлопів.

Надворі почулися кроки. До хати вступив війт. Він сказав, що йде просто з Находа й забіг сюди по дорозі, бо має справу до Уждяна. Потім почав бідкатися, який йому клопіт із тим війтівством.

— То те їм подавай, то те їм не так, а як станеться що в селі, знову ж таки на мені все окошиться. Пан управитель весь час грозиться цюпою, від людей у селі теж добра не бачу. Всі нарікають, а я чим винен? Та й як таки його проти своїх іти... А тут іще, подумайте лишень, за тиждень у замку свято буде, церемонія: стара княгиня передає маєтки молодому князеві. Ото вже буде забава!

— А люди з голоду мруть! — буркнув Балтазар.

— Правда ваша, сусідоньку, мруть, та нема ради. Мусимо дати з кожного села кількох верхових, і ми, війти, з «правом», та ще — отож-то й халепа! — дівчат, принаймні по дві з села, для процесії.

Лідка здригнулась. Їржик, що досі сидів похиливши голову, глянув на любу дівчину.

— Еге ж, дівчат, — вів далі війт.— А де їх узяти? Колись-то їх було як квітів, а тепер скільки нас усіх у тому селі лишилося? Рахував, ідучи, всю дорогу, а більше як двох дівчат не нарахував. Було б їх чотири підходящих літ, але ж Доротку Яворову забрали до Дубенського фільварку служити, так вона собі таке там вислужила, що крий боже. Впала в око панові окономові; тепер вернулась додому, а спідниця не сходиться. А з Мадленкою Суковою те саме. Та на пана писаря нарікає. От часи настали, господи боже! Моя ще мала... От і лишається тільки Марженка Паштялкова та...— війт нерішуче докінчив: — Ваша Лідушка.

— Лідушка не піде, — відказав Балтазар.— Ви знаєте, пане-брате, я що хочете для вас ізроблю, тільки не це. Ось слухайте чому.

Лідушка вибігла за двері, а Балтазар у небагатьох словах розповів війтові про замах на Лідущину честь, не згадавши, звісно, про Їржика й не показавши на нього, бо тоді хлопець мусив би назвати війтові своє ім’я. Війт поки що не спостеріг юнака, який сидів у темному кутку.

— Ну, це річ інша... але ж, сусідоньку, зважте на мій клопіт: двох дівчат дай, хоч розірвись. Таж князь її й не помітить між стількома, а зате вам не треба буде на коні виїздити, хоч ви б для цього найбільш пасували.

— Аякже, поїду я йому на парад!

— Можете провести Лідушку, щоб вона там не згубилася в натовпі; а не вийде, то мене потім зовсім затягають.

— А ви не знаєте, хто там усім порядкує?

— Пан писар із замка.

— Не камердинер?

— Та й він, але той при панові.

— Лідушко!

Дівчина ввійшла.

— Підеш у процесію?

— Ні, дядечку.

Балтазар не став їй наказувати, а почав удвох із війтом умовляти її; дівчина, побачивши, що Їржик не суперечить, зрештою погодилась, хоч і нерадо. Війт, заспокоївшись, пішов.

— Не бійся, я буду з тобою,— втішав Балтазар Лідку. — Треба ж виручити чоловіка...

— Я теж буду там,— шепнув Їржик дівчині.

Було вже пізно: на «Скелі» полягали спати. Настала ніч, тепла та ясна, небо було всіяне зорями. Близько півночі якась темна гнучка постать, тихенько обійшовши «Скелю», звернула в садок, у який дивилося віконце колись Маріїної, а тепер Лідчиної комірчини. Під тим віконцем і спинився тихий нічний блукач, Їржик Скалак. Не встиг він постукати, як хтось доторкнувся до його голови. То була Лідка, вона якраз виглянула у вікно. Напіврозплетені коси падали їй на плечі.

— Лідко! — приглушено вигукнув радісно здивований Їржик.— Ти не спиш?

— Та не спиться... А ти де блукав?

— Був у вільшнику.

— Так пізно?! Їржику, ти не можеш забути...

— Не можу. І простити не можу, розумієш?

— Що ти надумав?

Їржик помовчав хвилинку, ніби задумавшись, потім відповів:

— Ще й сам не знаю, але далі так не буде.

— Їржику! Я боюсь...

— Лідко! — Вхопивши дівчину за руку, Їржик несподівано поцілував її. Як воно так вийшло, хлопець сам не знав: чи то він її до себе пригорнув, чи вона сама до нього нахилилась.

Яблуня, що росла під віконцем, тихо шелестіла, крізь її розложисте гілля блимали ясні зорі, а знизу, з урвища, долинав глухий гук річки.

Якусь хвилину Їржик із Лідкою стояли мовчки, не в силі вимовити слова. Але тепер обоє ясно знали, що кохають одне одного, хоч про це ніхто з них так і не сказав.

Їржик пішов щасливий. Лідка ще довго стояла біля вікна, милуючись тихою літньою ніччю.

Старий господар теж був щасливий, але тільки вві сні. Йому приснилося, ніби він при повній зброї, в новій драгунській уніформі, на своїй баскій Медушці виїздить із двору на парад; стара Бартоньова дивиться на нього, Лідушка плеще в долоні, а Ванєк, киваючи головою, мурмоче: «Е, таки кіннота — це не абищо!»

12. Рихетський

Другого дня Їржик уже йшов дорогою до панського лісу, прямуючи до Материнці. Балтазар нізащо не хотів відпускати його зі «Скелі», а Лідушка зажурено похнюпила голову, коли Їржик твердо став на своєму, виправдуючись, що йому треба розшукати тата. Але хлопець мусив пообіцяти старому драгунові, що скоро прийде знову й приведе з собою батька, якого Уждянові не терпілося побачити.

Юнак легкою ходою йшов путівцем; після довгої негоди знову припікало сонце, і парка спека загрожувала новою грозою. Невеселе видовище являли лани, що лежали облогом або жовтіли миршавими житами. Був уже липень, а низький, мізерний хліб і досі стояв у полі — то негода, то панщина не давали зібрати й ці убогі дари землі.

Біля самого лісу Їржик раптом звернув з дороги й польовими стежками вийшов на другий путівець, що вів до битого шляху. Зітхаючи, дивився хлопець на зігнуті постаті, що ходили по торішній стерні, немов чогось шукаючи. Він знав: ці змарнілі люди збирають пирій, щоб зварити його з кропивою та хоч якось заглушити голод. Село над дорогою неначе вимерло. Крайня оселя стояла, пусткою, крізь навстіж відчинені ворота не видно було в дворі ані курятка. Господар, начепивши торби, покинув свій дім. А там шкутильгала через дорогу старенька бабуся. Син чи зять, що годував її, подався світами, лишивши стару напризволяще, і вона йшла до сусідів попросити шматочок хліба. Далі чулося з хати дитяче квиління, а там за плотом у садку дітлахи, зовсім малі й підлітки, вишукували під деревами падалицю й жадібно пхали в рота. Цим нещасним створінням із хворобливо-блідими личками й роздутими животами вже недовго лишалося жити. З багатьох дворів чути було якесь гупання. Там товкли деревну кору: з неї, змішавши з висівками або млиновим пилом, пекли чорні, нестравні коржі. Їржик це знав, бо таке, як тут, було у всіх селах. Лютий голод змушував людей удаватися до бозна-чого: вони рвали кропиву, збирали всякі корінці й давились ними, попаривши окропом. Отаке страхіття було в кожній хаті, од наймитської халупи до оселі заможного господаря.

Їржик поспішав перейти село: угледівши його, люди зачиняли двері, гадаючи, що він іде просити хліба. Лиш за селом він перевів дух, але скоро дійшов до другого, а там було таке саме видовище, як не страшніше. Понад дорогою лежали або сиділи скоцюрблені люди з блідими, опухлими обличчями, в злиденному рам’ї, і простягали до бідного хлопця кощаві руки... Ця картина зворушила б найзапекліше серце. Їржик відвертався, щоб не бачити цих змучених людей, не дивитись у їхні потьмарені, застиглі очі.

Вже перед полуднем Їржик вийшов на шлях, що вів із Находа до Ртині. Збігши на високе узбіччя шляху, він оглядівся й побачив далі в долині, коло білого каменя, чоловіка, що сидів згорбившись над ровом. Їржик попрямував до нього. То був його батько.

Колись темне, лиснюче волосся Мікулаша вже посріблила сивина. І на виду він дуже зістарів. Його запалі очі нерухомо дивилися вперед, уста були міцно стиснуті. Зазнавши тяжкої кривди від своїх панів, Мікулаш мусив ще й ховатися від них, стільки років жити в глушині, в нужді та скрусі, й став недовірливий, маломовний, відлюдькуватий. Ним весь час володіла одна думка — про помсту.

Поки живий був старий батько, Мікулаш скорявся його забороні й стримував себе. Але тепер батько спочивав у домовині, й він лишився сам на сам із своєю думкою, віддався їй усією душею.

— Давно чекаєте? — спитав його Їржик.

— Допіру прийшов. Ну, що там?

— Нате спершу попоїжте.— Їржик витяг із кишені шмат хліба, що йому дав на дорогу Балтазар.

— А що сказав Гварда?

— Вітає вас і просить, щоб ви неодмінно прийшли до нього якнайскорше.

— Гаразд... А про те ти з ним говорив?

— Каже, шкода й гадки: мовляв, тепер нічого не вийде, на наших людей покластися не можна.

— Господи, і він як усі! — зітхнув, похмурнівши. Скалак.— А як там ведеться?

— Ой, зле! У нього то ще сяк-так... Приходив до нього при мені війт, загадував на свято в замок.

— А він?

— Спершу був відмовлявся, а тоді погодився, аби війта виручити. Пошле дівчину, годованку свою. Вона піде в процесії.

— У нього є годованка? В процесії піде? Авжеж, щоб ясновельможний міг вибрати собі котру-небудь із тих дівчаток! — глумливо усміхнувся Мікулаш.

Їржик почервонів.

— Отже, нічого,— вів далі його батько.— О, я й так це знав! Цей нарід не вміє сам собі помогти, тільки моляться та нарікають, а бог нас оставив.

Велика прикрість звучала в цих словах: коли Мікулаш, було, відповідав на людські скарги: «А чому ви терпите? Поможіть собі самі, вдарте на панів!» — усі лякалися такої мови, і Мікулаш з відразою одвертався од людей.

— Ти ба, Скалаки! — вигукнув хтось недалечко. Батько й син озирнулись у той бік, звідки почувся голос. Там стояв, спираючись на ціпок, і дивився на них невисокий, середнього віку чоловік у синьому каптані. Підійшовши ближче, він став перед ними. Лице в нього було дуже примітне: орлиний ніс, вогнисті очі. Вбрання, хоч і просте, свідчило, що це заможний хазяїн.

— Здоров був, Рихетський,— привітався Мікулаш.

— Про що раду радите? — спитав чоловік.— Біда, друже Скалаку, а помочі нізвідкіль. Правда, я маю одну надію. За п’ять днів буде та церемонія в замку, знаєте ж, так приїде якийсь пан од цісарського двора. Я думаю попросити авдієнції в нього й розповісти йому про все.

— А пан управитель тебе до цюпи завдасть.

— Мене, вольного господаря?.. А той пан, може, таки зглянеться на нас.

— Так, як і всі, — криво всміхнувся Мікулаш.— Піди, то й побачиш. Нам одно лишається...

— Еге, в тебе тільки це й на думці. Не час тепер бунтуватися.

— Ну, чекай, поки ще гірше стане, — в’їдливо відказав Мікулаш.— Годі вже з мене, шкода й мови.— Він підвівся.

— Куди ви?

— В ліс, — відповів Мікулаш.

Рихетський серйозно покивав головою. Їржик мовчки йшов поруч з ними.

Рихетський був війтом у Ртині. Війтівство у їхньому вольному роду було спадковим. По-справжньому він звався Нівлт, але більше знали його під прізвиськом Рихетський, бо його хата була рихтою — сільською управою. По всій околиці його поважали за розум. Його самого не зачіпала прямо недоля посполитих, бо ж на господарстві його не тяжіла кріпацька повинність, але він завжди заступався за бідний люд. Не лабузнився до пана управителя, не запобігав у нього ласки, говорив правду в вічі й твердо стояв на своєму, захищаючи односельців. Був він письменний, знався на рахунку й не давався ні на який обман у замковій канцелярії. Люди йому дуже довіряли. Зі Скалаком він знався віддавна.

Дорогою він розповів, як у Находському замку готуються до вступу молодого князя в володіння маєтками.

— Все догори дном перевернули, пани канцеляристи, мабуть, уже ноги повідбігали. Вже й гостей наз’їжджалося, самі молоді графи, всі в оксамитових гаптованих каптанах та в мундирах. А кухарям роботи! Самої дичини з панських лісів стільки навезли!

— А люди з голоду мруть,— докинув Мікулаш.

Незабаром вони побачили Ртиню. Село ховалося в густій зелені; на краю виднілась церковця з дерев’яною дзвіницею й цвинтарем, перед яким стояла кам’яна статуя царя Давида. Ту статую поставив колись своїм коштом один із Нівлтів-Рихетських, що обіймав якусь посаду в Находському замку. Навпроти церковці, над шляхом, розложисті липи обступили велику рублену будівлю рихти з двома високими шпилями солом’яної стріхи.

Рихетський став кликати Скалаків до себе, але Мікулаш попрямував із Їржиком у Матерницький ліс, до хижки, де помер його батько.

Прийшовши туди, Мікулаш сів на лаві в покинутій хатині і, спершись ліктями на коліна, обхопив голову мозолястими долонями. Він часто замислювався так, але того вечора сидів, наче скам’янілий, надзвичай довго. Їржик аж дивувався і, готуючи вечерю, кілька разів озирався на батька. Та він здивувався ще більше, коли батько, зненацька скинувши з себе задуму, сказав йому, що вони підуть до замка подивитись на князеве свято. А потім, узявши сина за руку, мовив похмуро:

— Заприсягнись, Їржику, що не відступишся від нашої віри й ніколи не злигаєшся з панами, не піддасишся їм. Заприсягнися!

— Присягаюсь,— відказав Їржик, ніби уві сні. Дивний вираз батькового обличчя і його мова глибоко збентежили юнака.

— Дотримай слова,— заговорив знову старший Скалак,— і не забудь тітчиної та дідової могили й тих, хто так покривдив їх і нас.

Зчудований Їржик мимоволі спитав батька, що йому сталося. Але той, не відповівши, звелів синові йти спати.

Їржик, лігши, зрештою заснув, та батько ще довго не спав, молився.

13. У замку

По тривалій перерві знову ожила стародавня резиденція панів Сміржицьких, а тепер маєток князів Пікколоміні — Находський замок. Сила гостей з’їхалася на свято з нагоди вступу молодого князя Йосифа Пікколоміні в володіння маєтками. 5 серпня 1771 року він мав бути проголошений повнолітнім й урочисто перебрати владу над усіма маєтностями з рук княгині-вдови Маргарити-Катерини. Коням прибулих гостей ледве вистачило замкових стаєнь, подвір’я кишіло почтом та слугами; частину їх довелося розмістити в Наході. Молодий князь прибув із Відня за два дні перед святом із юною дружиною Марією-Христиною, уродженою княжною Караччолі. Опріч шляхти чеської, були там і гості з Відня на чолі з камергером, що репрезентував королеву Марію-Терезію. Приїхала й вельможна графиня Франкенберг, тітка молодого князя, зі своєю компаньйонкою фон Штреревіц. Позаторік, після тих злощасних ловів, пані графиня зразу ж від’їхала до Відня, й панні фон Штреревіц довелось розлучитися з замком, де в саду, біля статуї Діани, в затінку альтани з підстрижених букових кущів, вона зажила стільки насолоди в обіймах молодого князя. Тепер панна знов прибула до Находа в великому дормезі, поруч своєї пані, вельми радіючи з майбутнього свята. Вона знала, що в молодого князя юна вродлива дружина, що він, певне, ще під владою її чар; але весела, вдатна на зальоти панна не дуже журилася тим. Адже там будуть гості, молоді браві паничі, церемонія, бал.

Замкова челядь поспішала заклечати та уквітчати брами й портали, бо над лісом Монтаці піднімалася важка чорна хмара. Подвір’ями та широкими сходами просторого замка навзаводи бігали лакеї.

Пустельний спокій тихих залів було порушено; по їхньомунавоскованому паркету знову ходило панство в шовкових панчохах, гаптованих оксамитних каптанах і білих перуках. Знову шаруділи там шовкові шлейфи вельможних дам, що їх водили кавалери, галантно джергочучи по-французьки чи по-німецьки. В стінах, що були колись власністю Їржі з Подєбрад^[25], панів Сміржицьких і Трчків^[26], лунала чужоземна мова.

Учта тривала до пізнього вечора. Столи гнулись від потрав, пінилось вино, виголошували пишні тости; ніхто не зважав, що надворі починається буря і негода.

Коли гості розійшлися по своїх покоях, розбуялася гроза, полив дощ. Кілька паничів залишилися в салоні біля старовинного залу й сиділи, спорожняючи одну за одною пляшки старого вина. Очі в них уже блищали, обличчя пашіли, розмова точилася невимушено, жваво. Найбільше чути було маркіза д’Ербуа, з яким недавно заприязнився князь Пікколоміні; його самого там не було. Заклавши ногу за ногу, маркіз розповідав різні пікантні історії з життя французького двора; часом його перебивав регіт слухачів, потім знову дзвеніли келихи й лунали веселі тости.

— Панні фон Штреревіц ви б не насміли розповісти таке,— оскалився молодий граф Коллоредо.

— Ха-ха-ха! Чому це не насмів би? Її б це вельми потішило!

— Шкода, що вона не чула... А втім, її винагородять «Contes moraux»^[27].

— Панна читає Мармонтеля?^[28]

— Ох, яка розкіш! Та ще, напевне, в постелі.

— Про це вам колись, може, розповість д’Ербуа! — зареготав барон Пільніц, старий парубок велетенського зросту, драгунський ротмістр.

— Еге, і я завважив. Ой, і заздрю ж я вам, д’Ербуа!

— Правда, правда, вам щастить, як у казці. А найбільше тому, що князь одружився.

— Чого там! Вона б обох ощасливила.

Всі знову розреготалися й підняли келихи «за кохання». Маркіз д’Ербуа значуще осміхався.

Надворі вдарив грім, у подвір’ях старого замка жалібно завив вітер. Паничі на хвилину стихли.

— Оце гарна призвістка завтрашнього свята!

— Бідолашна Штреревіц, напевне, тремтить зараз від страху. Який жаль! — Велетень ротмістр знову гучно загиготів.

— Та ще й оселили її, як на те, в покої князя Яна,— всміхнувся молодий Коллоредо.

— Князя Яна? — озвалося кілька голосів.— А що це за покій?

— Е, то дивовижна історія, уривок роману з привидами, скомпонованого на правдивому грунті дурними лакеями.

— Розкажіть, розкажіть, графе! Під оцей грім та вітер тільки й слухати такі байки,— мовив ротмістр.

— А це не буде нескромність перед нашим господарем? — спитав маркіз д’Ербуа.

— Нітрохи. Історія ця широко відома, до того ж ми тут усі свої. А втім, я її гаразд не пам’ятаю, вже забув багато дечого з того, що мені розповідав учений доктор Сілезіус.

— Панове, невже ми прогавимо таку цікаву річ! Сподіваюся, ви всі за те, щоб покликати доктора?

— Розбуркайте ту вчену сову! — засміявся ротмістр.

— Звісно, так, як ви, д’Ербуа, він розповідати не вміє, але...— І юний Коллоредо звелів лакеєві покликати лікаря.

Невдовзі припхався гладкий доктор у своїй величезній перуці, покинувши в передпокої намоклий плащ: адже йти з свого помешкання йому довелося через двір. Хоч, залишаючи свій покоїк, він сердито бурчав, але тепер низько вклонився вельможному панству й чемно спитав, чим може прислужитися. Розвеселілі паничі налили йому вина, він випив зі смаком, а тоді, почувши бажання шляхетних панів, почав оповідати, пересипаючи мову латинськими словами й фразами. Вчений доктор Сілезіус, опріч медицини, займався також генеалогією, зокрема князівського роду. Він здобув велику ласку вельможної графині Франкенберг тим, що знав напам’ять увесь родовід і всіх родичів князів Пікколоміні. Тому він у своїй розповіді заліз набагато далі в минуле, ніж треба було, і тільки після репліки ротмістра вернувся in medias res^[29].

У князя Лаврентія, сина Франціска Пікколоміні,— так розповідав доктор, — та в його дружини Анни-Вікторії, уродженої графині Коловрат-Лібштейн, було п’ятеро дітей, найстарший із них — син Ян-Вацлав. Пані Катерина, по мужеві графиня Франкенберг,— його найменша сестра. Ян-Вацлав дуже смутив своїх рідних. Він ізмалку був дивак — любив ховатися в замковому рові, в далеких переходах та покоях замка, в старій книгозбірні. Потім став часто забиратися потай у склепи, де, згідно з переказами, Колда з Жампаха й Находа^[30] тримав свої жертви, переважно жінок; або вибігав на замкову вежу, пролізши тісними, страшними темницями в її мурах. Був маломовний, упертий; дійшовши віку, вибрався у світ, але подорож не пішла йому на добро; він став гнівливий, жорстокий, часто замикався в залі, де висіли портрети предків, а поміж них і образ Альбрехта Валленштейна. Ян-Вацлав не любив навіть своєї ласкавої матері, не вірив їй. Ходили чутки, що він не сповна розуму, що його переслідує невідчепна ідея, нібито мати хоче його якось усунути, щоб маєтки успадкував молодший брат Норберт; хіба що так можна було витлумачити його дивний стосунок до власної матері. Він не довіряв нікому. Якось, побачивши, що його навчитель Юнгблют виходить із княгининих покоїв, Ян-Вацлав накинувся на нього й трохи-трохи не вбив до смерті. Тоді заговорили, що він справді божевільний, і мати мусила щось робити. Раптом рознеслася чутка, ніби має приїхати крайова комісія, розслідувати справу. Князь Ян-Вацлав, напевне, якимсь побитом теж про це довідався; він дедалі ставав відлюдькуватіший, зблід, схуд, виходив чи виїздив із дому рідко, а виїхавши, помічав, що люди уникають його, бояться. А повернувшись додому, страшенно лютував, і перелякана, побита челядь чула, як князь швидко ходить по залу та розмовляє вголос сам із собою.

Крайова комісія, приїхавши в листопаді 1720 року, визнала князя Яна-Вацлава божевільним, передала опіку над маєтками княгині-матері й розпорядилася, щоб князя тримали в, покоях під наглядом. За товариство до нього приставили двох єзуїтів. Ян-Вацлав, у якого відібрали зброю, спочатку поводився тихо, тільки зрідка його нападало шаленство, й він метався, вигукуючи скарги й прокльони, так що ченцям доводилося кликати на поміч слуг. Лиш одного разу він вирвався від них і в нестямі звелів переляканим слугам витягти на вали гармати й палити по замку; але раптово стих, наче опам’ятавшись, і надовго впав у глибоку, тупу задуму. Кілька місяців після цього він поводив себе тихо, та в 1721 році разом із шалом стихії прокинувся й його шал. Сталося це вночі на сімнадцяте квітня. Близько третьої години ночі мешканців замка розбудила страхітлива, нечувана гроза. Місто Наход, замок, уся околиця тремтіли; здавалося, настає кінець світу. Собаки вили, худоба ревла, наймужніших людей пойняв великий страх. Єзуїти, прокинувшись, побачили, що князя немає. Мурмочучи псалми та молитви, вони побігли до фамільного залу, немов керовані таємним передчуттям. Двері залу стояли розчинені навстіж. Було ще майже зовсім темно, незважаючи на вранішній час.

Посеред залу, оздобленого портретами предків, стояв князь Ян-Вацлав. Спалахи блискавки освітлювали його високу тонку постать у темних шатах. Він давно вже не носив напудрованої перуки, не підстригав волосся й не голився; в нього виросла довга чорна борода. Здійнявши руки догори, він виряченими очима дивився у вікно, за яким лютувала гроза. Крізь завивання бурі проривався його жалібний голос:

«Я не винен... помста... рід... зрадники!..»

Такі уривчасті слова долітали до ченців. Вони, боячись увійти, скликали челядь. На щастя, княгині-матері тоді не було в замку. Гроза не втихала. Тільки-но старий слуга, побачивши свого нещасного пана в небезпеці, вбіг до залу, щоб вивести князя звідти, як тут же впав, уражений блискавкою, що влетіла в зал. Ще двоє слуг кинулись до нього й стали піднімати, але в ту ж мить ударило вдруге, вибило трупа в них із рук і повалило обох додолу. Ошелешені ченці притулились до стіни, слуги розбіглись або попадали в німому жаху. Гроза наче завзялася знищити замок. Іще сім разів підряд ударяла звивиста блискавка в високу круглу вежу. Князь Ян-Вацлав усе стояв навколішки у фамільному залі, схрестивши руки на грудях і звівши очі до неба, безмовний і непорушний, як статуя.

На ранок гроза вщухла. Вежа була страшенно поруйнована, блискавка, пролетівши кілька покоїв, понівечила в кухні посуд, в аптеці перебила всі пляшки, в старому арсеналі понищила багато зброї, порвала залізні рури водогону. Старий слуга був неживий, його товариші опечені, кухарчука, що біг через подвір’я, біля вежі оглушило блискавкою; всі були на смерть перелякані. Одного тільки князя Яна-Вацлава не зачепив страшний гнів стихії.

Таке розповів доктор Сілезіус молодим панам. Надворі гриміла гроза, синювате світло блискавки раз по раз осявало салон. Усі мовчали. Потім кілька голосів одразу спитало:

— Ну, а що ж сталося далі з князем?

— Після того вже ніхто не мав сумніву, що він є furibundus, себто божевільний.. Іноді, правда, здавалося, що він при своєму розумі, бо говорив досить доладно; але тут же вплітав до своєї мови якісь химерні fabulae^[31], то смішні, то жахливі. А то, було, замовкне на багато тижнів, тиняється по переходах замка, як привид, аж зрештою якось уранці знайшли його в фамільному залі під батьковим портретом, мертвого. На матір він сердився до самої смерті.

— A propos^[32], докторе, в котрому покої він жив?

— У правому крилі, там, де тепер помістили панну фон Штреревіц. А в передпокої жили ті єзуїти.

Пільніц поглянув на д’Ербуа.

— А ми чули іще про якийсь привид.

— Та то, nobilissime^[33], вигадки лакеїв та покоївок,— осміхнувся гладкий лікар.

— А ви все-таки розкажіть...

Десь далеко загриміло.

— Опівночі під час бурі, отак як сьогодні, коридорами нібито блукає тінь князя Яна-Вацлава, потім зникає в фамільному залі ось тут поряд, і звідти чути тоді його скарги та нелюдське ридання...

— Ет, побрехеньки! Випиймо, панове! — перебив його ротмістр.

Усі цокнулися з ним келихами, але без великого завзяття. Тільки Пільніц та д’Ербуа браво вихилили своє вино.

Паничів помалу змагала втома, і коли один підвівся, за ним повставали майже всі. Останнім був маркіз. За столом лишилися тільки п’яний ротмістр та доктор.

Решта квапливо розходилася по своїх покоях: слуги присвічували їм по дорозі. Сказавши один одному добраніч, молодики зникали в своїх кімнатах.

У замку вже все затихло, тільки в салоні розлягався ротмістрів регіт та дзвеніли келихи. Десь опівночі лікар, варнякаючи щось, сповз із стільця на паркет. Витриваліший Пільніц устав, перечепився через кругле черево, обтягнуте квітчастою камізелькою, й поточився до своєї спальні, спираючись на слугу. Свічки в салоні погасили.

Невдовзі вже й доктор плентався до свого помешкання. В коридорі він наткнувся на якусь темну постать і, мимрячи щось латиною, помацки почалапав далі. Врешті його кроки стихли. Темна постать спинилася біля дверей покою, в якому колись жив нещасний князь Ян-Вацлав Пікколоміні, а нині перебувала панна фон Штреревіц, і постукала умовним стуком. То був маркіз д’Ербуа.

У спальні вродливої молодої княгині Марії-Христини на столику біля пишного ложа з запоною із дорогої тканини горіла свічка. На краю ліжка сиділа в розкішному негліже юна княгиня, біля її ніг стояв навколішки князь Йосиф-Парілле Пікколоміні. Вона горнулася до нього, мов ніжна горлиця, а він палко цілував свою чарівну дружину. Його холодні очі знову жаріли вогнем, лице пашіло рум’янцем любовної жаги. Надворі була темна грозова ніч, лив дощ, буйний вітер гнув до землі кущі, шмагаючи ними забуту могилку нещасливої сільської дівчини — Марії Скалах.

А в убогій хатині в Матерницькому лісі сидів у цю годину при світлі соснової скіпки блідий, хмурий Мікулаш і думав про свою помсту.

14. Церемонія

На понеділок п’ятого серпня 1771 року припадало свято діви Марії Сніжної. Рано-вранці в околицях Находського замка загриміли мортири. Статечні міщани, поважно вистромивши з вікон голови й, глянувши на небо, мовляли: «Ти диви! Хто б то подумав!» — а тоді вбиралися в довгі святочні каптани й надягали трикутні капелюхи. Усі простували на гору, до замка. Схили замкової гори тоді були голі, лиш подекуди зеленіли на них кущі. Але того дня гора немов перемінилась і пишалася в строкатому уборі. Люд кишів довкола. Звечора багато хто нарікав, що гроза зіпсує свято, одначе до ранку небо проясніло, а природа після дощу наче обновилася. На синьому небі сяяло ясне сонце, і в його промінні іскрилися краплинки на листі й квітах. Цікавіших прикро вразило те, що біля замкової брами, звернутої до Находа, стоїть варта — два гайдуки — й нікого в двір не пускає.

У натовпі видно було й Мікулаша та Їржика Скалаків. Мікулаш прийшов у святному вбранні, яке носив ще колись на «Скелі». Його навіть упізнати важко було. Їржик був убраний як звичайно. Батько, бачачи, що цією дорогою вони до замка не дістануться, потяг сина за рукав, щоб ішов за ним. Обійшовши по пагорбу замок, вони опинились на західному схилі. Там на дорозі до замка було вельми людно; князівські урядовці шикували процесію. На чолі поставили чоту верхових у святочних строях, на худих сільських коненятах, убраних стрічками, за ними стала находська капела, за музиками цехові, потім дівчата-міщанки в білому, з вінками на головах, за тими — сільські дівчата, далі депутації міст Находа й Чеської Скалиці та містечок Упиці й Гронова, війти та коншели всіх сіл, що належали до володінь князя Пікколоміні. За ними товпився люд, пнучися краще розгледіти всю процесію, яку замикала знову ж таки чота верхівців-селян. Мікулаш зразу ж став шукати очима Рихетського. Той жваво розмовляв із сільськими війтами, котрі уважно прислухалися до його слів. Кожен війт тримав у руці ремінного нагая, вгорненого в білу хустинку. То було «право», знак війтівської влади. Мікулаш, відкликавши Рихетського вбік, попросив якось провести його на подвір’я замка.

— Та це неважко буде; ти, Мікулашу, сьогодні наче який війт або коншел. Ставай між нас.

— Зараз, тільки скажу дещо Їржикові.

Хлопець стояв оддалік і дивився на Лідку, котру щойно загледів. Вона була недалечко, але він не міг, та й не хотів пропихатися до неї, бо постеріг поблизу голову старого Балтазара. Нехай після свята зустрінеться з нею, думав він, а поки що милуватиметься здалеку. Яка ж гарна вона була! Біляві коси, проплетені кісниками, звивалися на тім’ї у вузол, сколотий шпилькою. Біле чоло було пов’язане рожевою стрічкою, кінці якої спадали на спину; тугі перса облягала вишивана шнурівка, дядечків дарунок з ліпших часів. На плечах сніжно-білої сорочки з коротенькими повними рукавцями червоніли банти-«крильця», біле скляне намисто стягував іззаду блакитний бант. Спідничка була зелена, облямована чорним, фартушок широкий; на ногах білі панчохи й низенькі черевички з опушкою.

Їржик обернувся, зачувши батьків голос. Попереду вже залунала музика, процесія зрушила з місця. Мікулаш, ухопивши сина за руку, квапливо заговорив, і Їржикові здалося, що голос його тремтить.

— Їржику, пам’ятай те, що пообіцяв мені вчора, не забувай ніколи. Як не повернусь увечері до Материнці, не жди мене, розумієш?..— Він хотів сказати ще щось, але натовп уже рушив за процесією. Мікулаш стис синові руку й став протискатися назад, між війти.

Здивований Їржик побачив, як батько ще раз обернувся, потім зник у натовпі. Але який він мав вигляд! Лице бліде, в очах якийсь чудний, тоскний вираз... Їржикові стало моторошно, він відчув: батько щось надумав. Хлопець вирішив стежити за ним, хотів пробратися ближче, але людський потік підхопив його. Лунала музика, вигуки й гомін юрми, віддалік гриміли мортири. Похід увійшов у браму, минув перше й друге подвір’я і спинився на третьому. Їржик весь час шукав очима батька, та марно.

Процесія стала півколом у третьому подвір’ї, звідки вели сходи побіля каплиці в маленький дворик під високою круглою вежею, яким ходили до замкових покоїв. Усі в третьому дворі не помістилися, частина мусила стояти в другому. Тиснява була страшенна, даремно слуги та кінна сторожа відпихали людей. Кожен хотів бачити князівську родину та гостей, як вони йтимуть до каплиці на урочисту відправу. Депутації міст і містечок та війтів з коншелами впустили через маленький дворик до замка. Сходи були застелені килимами, все кругом аж блищало, вбране запашним квітом. У коридорі біля залу, який нині називається залом Пікколоміні, чекали панські урядовці на чолі з управителем. Слуга в пишному уборі доповів, і депутація вступила до просторого залу, на стінах якого висіли портрети всіх визначних членів князівського роду. На узвишші в розкішному кріслі, оббитому червоним оксамитом, сидів молодий князь. Він щойно прийняв віншування вельможних гостей, а тепер прийшли піддані з присягою. Князь мав на голові білу перуку: з вузьких рукавів темно-синього гаптованого сріблом каптана виглядали мереживні манжети, шию обвивав білий шарф. На грудях, на довгому жовтому камзолі, теж шитому сріблом, біліло жабо. Вузькі панталони до колін, білі шовкові панчохи та черевики з срібними пряжками доповняли його туалет. При боці висіла коштовна шпага з золотим руків’ям. Вид молодого вродливого князя був трошечки блідий. Праворуч нього, трохи нижче, сидів королівський камергер, за його спиною стояв князів камердинер, тримаючи на червоній подушечці князівське жезло. По обидва боки сиділи півколом у пишних кріслах князеві родичі та високі гості.

Управитель, підступивши на чолі урядовців до князевого трону, тричі низько вклонився і виголосив вітальну промову, припоручаючи себе й своїх підлеглих ласці вельможного пана. Йосиф-Парілле милостиво кивнув головою, і урядовці відступили назад; управитель, одначе, лишився біля помосту. Потім, кланяючись, підійшли міщанські депутати, війти та коншели. Находський бургомістр у великій перуці чеською мовою прочитав від імені всіх місцевих управ довгу орацію, закінчивши її так:

— Маючи всю надію в бозі всемогутньому, що осіняє вельможних володарів наших благодаттю своєю, в щонайглибшій покорі молимо в нього для вашої високої ясної княжої милості утіхи серцю, доброго здоров’я повсякдень і божого благословення в усьому потомстві вашому й у неминущому цвіті добрих діл ваших і щиро зичимо, щоб славному роду княжому не було переводу, а ймення його славлене було від покоління до покоління по вік вічний. А смиренно того зичачи і приручаючи себе уклінно ласці та незмінній прихильності вашої високої ясної княжої милості, зостаємось вашої ясновельможної княжої милості вірні й покірні піддані.

Потім, поклавши «право» до ніг нового володаря, зложив перед ним від імені міщан присягу на «послух, вірність і покору». А управитель ім’ям князя знову віддав йому в руки «право».

Після бургомістра підійшли, низько вклоняючись, депутати Скалиці Чеської, Упиці й Гронова, а також і війти всіх сіл і, так само поклавши «право» до князевих ніг, зложили присягу не тільки на «послух, вірність і покору», а ще й на «підданство». Далі, одержавши з управителевих рук знаки своєї гідності, відійшли кланяючись назад.

Підвівся королівський камергер, узяв у камердинера князівське жезло й подав його князеві від імені її королівської величності, а тоді ступив кілька кроків уперед і вигукнув голосно:

— Віват Йозефус князь Пікколоміні!

Надворі засурмили сурми, від пострілів з мортир стрясалися шибки. Гості підвелися, урядовці, селяни й міщани тричі вигукнули: «Віват!» Знову залунали фанфари, загриміли мортири, подвір’ями замка, заглушаючи музику, покотився крик натовпу: «Віват! Віват!» У залі мовчав тільки Рихетський, та надворі Балтазар Уждян, що стояв недалеко від Лідки, хмурив чоло.

Їржик, сповнений нестерпно тоскного чекання, не зважав на вигуки й сам не кричав.

— Зараз вийдуть! — пробігло по людях.— Уже йдуть!

Піднявся новий гамір, крик, люди пхалися вперед, спиналися навшпиньки — хотіли бачити своїх гнобителів у всій пишноті. Аж от заграла знову музика, за мурами загриміли мортири, і люди загорлали:

— Віват! Слава!

На сходах показалося панство в дорогих гаптованих уборах: князь, королівський камергер, графи й барони, вельможні дами з високими напудрованими зачісками, в розкішних барвистих сукнях. Марно силкувалися гайдук зі слугами стримати натовп. Зчинилася штовханина. Князь, милостиво киваючи головою й усміхаючись людям, уже підходив до каплиці.

Ніхто не помітив, як зметнулася над ним чиясь рука, як блиснула в ній під сонцем криця. Та в цю ж мить розітнувся несамовитий зойк, потім знявся галас, переполох.

— Князя забито! Князь неживий! — побігло з уст в уста. Найбільша тиснява була біля каплиці, там наче вирувало розбурхане озеро.

Їржик, який спершу щосили пропихався вперед, зачувши ці слова, сполотнів. В голові у нього блискавкою сяйнули батькові слова, перед очима зринуло на мить його бліде обличчя з дивними, смутними очима.

— Пропустіть мене! — скрикнув він і став продиратись до каплиці, ліктями розпихаючи людей. Під дверима каплиці збилися купкою двораки та ловчі: посеред них виднілася висока постать у селянському вбранні. Там же стояв і вже знайомий нам камердинер молодого князя. Їржик, поглянувши туди, остовпів: то в’язали його батька! Віддалік панство обступило князя, котрого оглядав доктор Сілезіус. Дами вже виходили з каплиці, куди втекли були з переляку. На князеві не було навіть подряпини.

Камердинер, підійшовши до управителя, простяг йому довгого ножа.

— Осьде зброя того лайдака!

Мікулаш Скалак, не зважаючи на удари, що сипалися на нього, обернувся в той бік, звідки почув розпачливий вигук; але його сіпонули й потягли геть, б’ючи, штовхаючи та узиваючи всякими словами. Провівши через два двори, його затягли до третього, де була в’язниця для непокірних хлопів.

Як допіру слова: «Князя забито!» — так тепер розлетілось по натовпу ймення: «Скалак!» Почули його й Балтазар Уждян із Лідушкою.

— Мати божа! — глухо скрикнув драгун. — Лідко, йди звідси, почекаєш мене за брамою, а я тут подивлюся.— Він подався за людьми, але Лідка пішла не до брами, а слідом за ним. Сльози душили її.

— Скалак! Скалак! — гули навкруги.— Хотів князя забити! — Вже його схоплено!

Лідка згадала Їржикові слова. «Він, напевне він!» — думала вона.

Князь і більшість гостей повернулися в покої: ясновельможному треба було спочити. В каплиці, однак, лунала урочиста музика, священик із численним причтом правив месу і гучним голосом співав: «Те deum laudamus!»^[34] — складаючи подяку за чудесне врятування вельможного пана.

Мікулаш Скалак, котрий усю дорогу до в’язниці мовчки терпів знущання панських посіпак, біля дверей, обернувшись до цікавого люду, що натовпився аж сюди, вигукнув на весь голос:

— Я вас визволити хтів!

Вид його був блідий, волосся розпатлане, одежа розхристана, пошарпана, на чолі червоніла кров.

Скам’янілі люди втупили повні подиву очі в змордованого чоловіка, схожого скорше на мученика, ніж на жорстокого вбивцю. Потім побачили, як до нього протискається молодий хлопчина, як він поривається доторкнутись до руки, що здійнялась на князя. Скалак нахилився був до хлопця, але його вже потягли далі. В чорному отворі дверей ще раз мигнуло бліде закривавлене обличчя, й двері зачинилися.

Їржик, упавши на коліна, заціпеніло дивився на окуті залізом дошки, що відгородили його від батька.

Хтось доторкнувся до юнакового плеча, та він не оглянувся.

— Їржику! — почувся ззаду тихий голос. Уждян підвів його. Поруч стояла, плачучи, Лідушка.

Балтазар вивів його за браму, на дорогу, де вранці збиралася процесія. При дорозі був гайочок; туди й завів юнака старий драгун. Їржик повалився на мох, закривши руками обличчя. Уждян понурий стояв над ним. Лідушка повними сліз очима дивилася на свого милого.

Балтазар став умовляти Їржика йти до них, на «Скелю», та той ніби не чув. Несподівано він зірвався на рівні ноги й погрозив кулаком у той бік, де виднілася стара замкова вежа. Лице юнака було бліде, але очі палали страшним вогнем; і незчувся Балтазар, як він рвонувся бігти й зник з очей. Марно старий біг за ним, марно гукав хлопця. Похмурий, зажурений, рушив він додому... За ним ішла смутна Лідушка.

15. Суд

Злощасний день минув, настала ніч. Біля західної брами Находського замка, там, де чорніли в мурі темничні віконця, в порослому травою замковому рові сидів під самим муром Їржик. Правою рукою він спирався на землю, непокрита голова поникла йому на груди. Ніч була ясна та тиха, над лісом стояв яскравий місяць, по всьому неосяжному небосхилу сяяли зорі.

У тиші літньої ночі лунала музика; в замку грали менуета. Їржик був у якійсь нестямі. Він дивився вгору, на загратоване віконце, але бачив тільки відблиск місяця на чорних гратах.

— Тату! Тату! — покликав хлопець півголосом, бо за брамою чулися кроки вартівника. Та відповіді не було. З замка долинали солодкі звуки менуета. Панство там танцює, веселиться, піднімає келихи за здоров’я врятованого князя...

Їржик звів очі до зоряного неба. В його мозку зродилася в цю мить та сама думка, що вразила його батька, коли вони збиралися втікати зі «Скелі». О, якби хоч раз іще побачити тата! Що з ним зроблять? Який йому буде присуд? Їржик чув, що люди гомонять: смерть...

Князь колись зазіхнув, мов грабіжник, на його тітку, і Марія згинула; а якби батько поскаржився на князя, його самого, напевне, покарали б за ту скаргу. Сьогодні він вирішив скарати князя сам, за себе й за знедолених людей — і от говорять: смерть...

«Пам’ятай!» — сказав йому батько. Тепер він зрозумів. О, він пам’ятатиме! І не тільки він! Їржик підвів голову. Вид його був блідий, лиш очі палали, мов у гарячці. Він знову поглянув на зоряне небо, на сонний край. Нема закону, нема справедливості, але буде справедлива помста!

А в замку гриміла музика — веселий, буйний туш.

Грайте, танцюйте! А він лежить тут у рову, мов жалюгідний черв’як, і плаче біля грат, за якими сидить його рідний змучений батько... Перед Їржиком знову зринуло бліде, закривавлене обличчя. Хлопець стис кулаки. Його татка судитимуть, засудять! Їржик затулив руками обличчя і впав на вогку траву.

Цілу ніч, повну муки, не склепив він очей. У такі години народжуються грізні думки.

Другого дня Мікулаша привели до канцелярії. Про вчорашню подію написали докладного протокола; згадали в ньому й про давню провину Скалака, грунтуючись переважно на свідченні (певна річ, кривому) камердинера. Мікулаш відповідав коротко, спокійно. Він не відмагався, що хотів забити князя. Його зв’язали, посадили на воза й повезли до Градця-на-Лабі, до крайового суду. Камердинер теж супроводив в’язня.

За Находом на шлях раптом вибіг бідно вбраний хлопчина.

— Їржику! — зворушено гукнув Мікулаш. Син побіг за возом. Камердинер, спинивши свого коня, звелів спинитись і возієві.

— Це щеня з того самого чортового кубла. Стій, хлопче! Зв’яжіть його й посадіть на воза!

В Градці батька розлучили з сином. Мікулаш Скалак був спокійний, здавалося, що йому до всього байдуже, що він отупів. Для цього світу він був уже мертвий, тільки думка про сина хвилювала його. Довгих допитів з ним не провадили, бо він не міг, та й не пробував відмагатися, тільки сина свого ревно боронив, твердячи, що Їржик не причетний ні до чого. Судді й самі скоро пересвідчились у цьому.

Нарешті оголосили вирок. У ньому дуже докладно говорилося про все; зазначалося, що Мікулаш Скалак колись уже здіймав руку на князя, і це обтяжувало його провину, як і те, що він важив на життя свого пана. Далі називалися статті, які він переступив, головним чином стаття 73-я «Constitutionis Criminalis Theresianae»^[35]. А за все те, говорилося у вироку, його присуджено до шибениці.

Мікулаш, вислухавши це, тільки ледве помітно здригнувся: Їржик пополотнів і осів на лаву. Мікулаша відвели до в’язниці, а сина випустили на волю. Він не хотів іти, просив, щоб лишили з батьком. Та його вивели.

Прийшов смуток і на «Скелю». До гірського села вже долетіла звістка з крайового міста, що Мікулаша Скалака за бунтівництво й замах на життя князя засуджено до страти.

— І чом я тоді не дав Мікулашеві задушити того лакузу, сучого сина... — сказав зажурений Балтазар Уждян, ляснувши себе по чолі.

Дідка гірко ридала.

Балтазар скрізь розпитувався, коли відбудеться страта. Дізнавшись про це напередодні її, він зав’язав у хустинку буханець хліба, взяв ціпок і вирушив до Градця. Бартоньова, правда, не пускала його, та Дідка намовляла йти.

— Дурна бабська балачка! Піду: як-таки лишити хлопця самотнього! Він же там, сердега, один як билинка в полі.— І пішов.

А Їржик висиджував довгі, тоскні дні під палючим сонцем на сходах судової кам’яниці. Худий, бідно вбраний сільський парубійко привертав до себе увагу; люди, що бачили його ще на суді, знали, хто він такий, і співчували йому. Синівська відданість зворушила багатьох. Зрештою й судовики зласкавились над ним і стали щодня на часинку пускати до батька. Страшні, тужні були ті хвилини останніх їхніх зустрічей у темній в’язниці.

Єдиним просвітком у цьому мороку була одна думка, що зродилася в Їржиковій голові. Коли хлопець тихенько розповів батькові про неї, смутне обличчя Скалака трохи проясніло.

Нарешті з столиці прийшло схвалення вироку й було призначено день страти.

Настав фатальний ранок. До в’язниці зійшлося все місто й незліченні юрми людей з околишніх сіл — глядачі страшної вистави. На майдані судовий возний оголосив, що «в разі, коли трапилась би під час екзекуції та чи інша неполадка, приміром урвався б мотуз абощо, то щоб ніхто під страхом смерті не смів здіймати руки на ката чи його підручних, а тим паче на стратенця чи суддів, або ж чинити будь-який бешкет».

Балтазар Уждян протовпився до самих воріт суду.

— Мікулашу! — гукнув він до засудженого, коли того вивели. — Мікулашу, про Їржика не турбуйся! — швидко додав старий драгун.

Повний вдячності погляд був йому відповіддю. Стратенця посадили на двоколісний повіз і повезли за місто.

Приїхали до шибениці. З міста долинав похоронний дзвін. Зійшовши на риштовання під шибеницею, Мікулаш глянув на поміст, де сиділи судді, й побачив коло Них князевого камердинера. Стратенець мимоволі стис кулаки й рвонувся до нього.

— Отой-о зі своїм паном убили мою сестру й батька і далі вбивають людей!..

Почувся квапливий наказ, і барабанний гуркіт заглушив слова Мікулаша Скалака. Панський слуга почервонів і спантеличено відступив за спини суддів.

Їржик, заломивши руки, дивився на батька. Тоді одвернувся й сховав обличчя на грудях у старого драгуна. Той повів нещасного хлопця геть. Гриміли барабани, жалібний дзвін затихав. Серце Мікулаша Скалака спинилося назавжди.

Військову варту одвели, судді й глядачі розійшлися, страшна містина збезлюдніла.

Зайшло сонце, настав тихий літній вечір. На шибениці, біля якої ходив вартовий, гойдався труп Мікулаша Скалака, людини з «бунтівничого» роду. А останній у цьому роду сидів на землі віддаля. Надаремно вмовляв Балтазар Уждян Їржика йти з ним додому; син хотів бачити, як ховатимуть батька. Він пообіцяв, що прийде на «Скелю».

На третій день надвечір кат зняв тіло страченого. В гайку поблизу викопали могилу, і там під тінистими деревами поховав останній Скалак свого нещасливого батька.

Смеркалося. Блимали перші зорі. Шумів гай.

Книга третя Буря

1. Вечоріє

Лідка раз по раз вибігала за ворота виглядати: того дня мав вернутися дядечко Балтазар. Сонце сховалося за темний ліс, а він так і не прийшов. Важко, тривожно було на серці в Дідки: вона сподівалася, що дядечко приведе Їржика, а він і сам не вертався, нікому було й розповісти. Дівчина лягла, але їй не спалося.

Пізно вночі у ворота хтось затарабанив. Поки прочумалась бабуся та встав Ванек, Лідушка була вже надворі.

— Хто там?

— Я! — почувся Балтазарів голос.

Лідка швиденько відчинила. Дядечко був сам. У світлиці вже чекали Ванєк і Бартоньова. Злагодили йому повечеряти. Бачачи, як не терпиться їм розпитати його, він при світлі скіпки стисло розповів усе. Бартоньова й Лідка заплакали. Ванєк сидів мовчки, понуривши голову. Потім спитав:

— А як той хлопець?

— Зостався біля батька. Хоче його поховати.

Минув день, і другий, і третій, а Їржик не приходив; минув і тиждень, і другий, а про сина нещасливого Мікулаша не було й чутки. Де не розпитував Салакварда, ніхто не бачив хлопця. Усі жаліли Скалаків, а надто сердешного батька. Ті слова, що їх Мікулаш на подвір’ї замку кинув у натовп: «Я вас визволити хтів!» — летіли од села до села, тлумачено їх на всякий лад, але зрештою всі погоджувалися, що Скалак був нещасною жертвою, що він хотів народові добра. Лиш тепер багато кому стало зрозумілим те, що говорив колись небіжчик, мандруючи по селах. Правду казав... І не одна голова нині замислювалася над Мікулашевою радою. А потім іще почули люди, як одважно він умирав, що сказав уже під шибеницею камердинерові та панам. Балтазар розповів це у себе в селі, а звідти його оповідання розлетілося по всьому околотку. Куди б він не прийшов, усюди мусив розповідати і завжди робив це без довгого припрохування, відводячи душу крутими словами, по-драгунському.

— Якби кожен був Мікулашем Скалаком, хіба б докотились ми до отакого! А той псюра, той лакуза панський...— гомоніли люди.

Ненависть до камердинера ще зросла, коли стало відомо, як його винагороджено. Настановили його економом Плговського фільварку, а до того ж сам пан управитель віддав за нього дочку, справивши бучне весілля.

По всій Находщині оповідали, що Рихетський із Ртині, котрий умів говорити з панами, просив аудієнції в королівського камергера з Відня, аби той пан замовив слово перед цісаревою за змучений люд. Рихетський склав зворушливу супліку, та надаремно, його не пустили до камергера, князь не дозволив.

Дивно вітали находські підданці нового володаря:

— Ото буде пан, хай бог милує! І почалося гарно, а яка буде нам полегкість, видно вже з того, що він і Рихетського не допустив ані до того двірського пана, ані до себе.

— О, вони обоє рябоє, і князь, і той паскуда, новий оконом. Крий боже! Ото буде роботи дозорцям! То вже цюпа, канчук та диби не гулятимуть!..— Отакі розмови точилися поміж людьми.

Князь не допустив до себе Рихетського, бо був вельми розгніваний на бунтівливих хлопів. Молодій княгині не довелося довго вмовляти його залишити цей похмурий замок, де й життя його не було в безпеці; раніше, ніж звичайно, він поїхав до Відня.

Настала зима, смутна та страшна пора, а надто для мешканців оддалених гірських сіл та хуторів Находської округи. Тої зими багато бідаків згадували небіжчика Мікулаша Скалака та його слова.

На «Скелі» теж було невесело. Старий Салакварда вже не сперечався з Ванєком про переваги кінноти. Щодня, стоячи в стайні біля схудлої Медушки, він зітхав:

— Ох, конячко моя золота! От бачиш, у війську ліпше було, Медушко! — І гладив вірне створіння.

2. На «Скелю» прийшла панщина

Сніг розтав. По околиці ходили різні чутки про допомогу, та ніяк не справджувалися. Злигодням не видно було кінця.

Небо проясніло, в чистому повітрі знову задзвеніли жайворонки; дерева та кущі на кручі над вільшником уже вбиралися в нові шати. Тільки до Лідущиного серця не завітала весна; не співала вона, як бувало, стоячи на скелі над річкою, веселої веснянки. Коли вперше спускалася стежечкою до покинутої хижки, сльози душили її. Колись вона сиділа тут така щаслива, мугикала собі любу пісеньку, слухаючи шелест дерев та звуки цимбалів. Не стало Їржика, й усе потемніло, зів’яло. Цілу зиму Лідушка не чула про нього; тепер настала весна, ластівки вже ліпили під стріхою хижки свої гнізда, а він не приходив. Обіцяв, що прийде, і не прийшов. Може, з ним що скоїлося? Щось стискало їй отут серце, і вона побігла додому. Там біля воріт стояв дядечко Балтазар і дивився вслід панському дозорцеві, що віддалявся шляхом.

— Якого їм дідька треба? Навряд щоб щось хороше,— бурчав драгун.

І не помилився.

Другого дня перед полуднем він уже виходив з канцелярії від пана управителя. Вхопивши ціпок, якого, входячи, поставив біля дверей, він судорожно стис його в руці й ледве стримався, щоб не погрозитись ним. Вид і шия старого драгуна налилися кров’ю од гніву, очі горіли. В кінці коридора він спинився, обернувшись, грізно поглянув на двері канцелярії й тільки тоді натяг на сиву голову кучму і побіг сходами вниз.

— Гей, куме Салаквардо, куди це так поспішаємо?

Балтазар, побачивши Рихетського, зупинився.

— Ет, утікаю, щоб не плюнути ненароком отим у пики! — Він кивнув головою в бік канцелярії.

— Тихше, не так шпарко, пане-брате, бо тут і стіни мають вуха. Але я маю до вас справу; може, почекаєте, поки я сходжу до управителя?

— Чому ні! — Й Балтазар побіг униз.

Ртинський війт пішов до канцелярії, а Уждян, чорніший од хмари, ходив по двору. Нівлт повернувся не скоро.

— Ну, так що там з вами сталося?

— Ет, ходімо звідси, мене тут у цьому панському кублі душить усе, нехай у полі розповім.

Коли замок уже лишився за спиною, старий драгун почав розповідати; з його різких рухів видно було, що він знову розпалився.

— Мене на сьогодні викликано, до управителя. Прийшов я вчасно, але чекати мусив добру годину, поки він зволив згадати про мене. Закликали мене до канцелярії. Сидить він там із писарем, знаєте, з отим худим, косооким. Той починає: «Ти Балтазар Уждян?» — «Я»,— кажу. «Ти дістав у 1763 році з ласки милостивого князя садибу в Ж., звану «Скелею»? Я мовчу, мене оте «з ласки» заїло. Гарна ласка! А той гугнявий каламар знову питає, вже з серцем: «Дістав чи ні?» Я кивнув головою. Він як визвіриться: «Ти, мурмило репане! Говорити не вмієш, чи що?» А управитель слухає та, бачачи, що писарчук сердиться, й сам озлився: «Ти, лайдаче!» Він же по-нашому більш нічого й не вміє. Стонадцять чортів, як мене за печінки взяло! На мене, старого драгуна, отак кричати! — Салакварда сплюнув.

— А далі що ж? — допитувався Рихетський.

— Та, одно слово, той перодряп ознаймив мені від імені пана управителя, що... що я мушу виходити на панщину.

Балтазар зупинився. Рихетський запитливо глянув на нього.

— Ви ж знаєте, пане-брате,— почав знову Уждян,— що як мені наділили це господарство, то звільнили від панщини й усіх повинностей, опріч податку, на десять років. А тепер обкрадають мене на два роки, та ще й мушу починати в найтяжчий час, у таке лихоліття, коли й сам уже заборгувався кругом.

— А ви ж їм що?

— А я кажу, умова була не така, нехай пан управитель буде ласкав пригадати, що обіцяв мені пільгу до тисяча сімсот сімдесят четвертого року, а зараз тільки сімдесят другий. Писар витлумачив те йому, а тоді на мене як напуститься, де в мене, мовляв, папір, та щоб я йому чорним по білому показав, та що це буцім сам князь так звелів. Я йому кажу, що мені на словах пообіцяли, то я й повірив; а він тоді кричить на мене: «Стара шельма, шахрай!» Стонадцять чортів, я з тої злості забув, де я, та як бовкну навпростець: бачу, мовляв, що вони б і на папір не зважили. Ех, побачили б ви, що там зчинилося! Писар грозить, що дозорця покличе, управитель кричить: «Лайдак!» Тоді показали мені на двері, а завтра вже мушу вийти до Плговського фільварку.— Старий драгун глибоко зітхнув.

— Шкода мені вас, пане-брате, бігме, шкода, але нема ради. Що ви їм удієте? Але, може, якось... бачте, тепер і вас зачепило, самі знаєте, така скрізь нужда, голод, та дорожнеча, та хороби; люди ж мруть як мухи. А тут іще й панщина... Панів шкода й просити. Є в мене одна думка, але хотілося спершу з кількома розумними краянами порадитись. Я вже казав декому, і всі обіцяли прийти: з Батньовиць, із Слатіни, з Червеної Гури, з Жернова, із Студниць, із Славікова; приходьте й ви з вашим війтом у неділю до мене на рихту, поговоримо. Пани нам не помагають і не поможуть, мусимо самі собі зарадити.

— А яка в вас думка?

— Почекайте, хай потім скажу.

— Ет, найліпше було б рушити на отих та...— Старий драгун обернувся до замка й посварився важким кулаком.

— Поспіх тільки шкодить; це нам лишається аж наостанок. То прийдете?

— Аякже! І війта приведу.

Іще трохи вони йшли разом, а на роздоріжжі стисли один одному руки й кожен звернув до свого села.

Незвичайні думки вирували в сивій голові старого драгуна. Ще колись у війську йому траплялося розмовляти про відносини між кріпаками й панами, але тоді він вірив, що все так і має бути, як є; ставши ж сам хліборобом, він спізнав хлопську недолю й несправедливість панів, котрих зненавидів за кривду, завдану Скалакам. А тепер Уждян позбувся й решток поваги та доброї думки про своїх володарів. Отак-то вони дотримують слова! За віщо вчинили з ним так? Тепер він би вже не став стримувати Мікулаша, як того зимового вечора на «Скелі».

Того дня Балтазар удома був надзвичай сердитий.

— Це ще не все, вони ще з чимсь до мене присікаються! — бурчав він.— Але нехай спробують! — додав загрозливо.

Другого дня рано-вранці, коли Ванєк запрягав воза їхати на панщину, Балтазар сидів за столом, підперши сиву голову мозолястою рукою. Ванєк виїхав із двору повільно, невесело, навіть батогом не ляснув.

3. На рихті

Навпроти церкви у селі Ртині стоїть величенька садиба, відома в околиці під назвою «рихти». То було вольне господарство, власник якого не відбував панщини й користувався різними пільгами та привілеями, потвердженими востаннє королем Їржі Подєбрадським. Там жили спадкові війти, котрі мали право шинкувати. На святого Яна та на храмове свято їм дозволялося купувати пиво де завгодно, іншої ж пори — тільки в упицькій броварні.

За тих часів рихта була велика рублена будівля, поставлена чолом до шляху, що звивистою стрічкою збігав із узгір’я до села. Висока солом’яна стріха здіймалась угору двома шпилями, між якими лежав жолоб для дощової води. На дощечці під пристрішком було чітко вирізьблено ймення того, хто збудував цю хату, а далі — віршик духовного змісту. Довкола великогоподвір’я, обставленого господарськими будівлями, шуміли гіллясті липи. Через дорогу на пагорбку стояла церковця, а біля неї височіла рублена дзвіниця на круглому кам’яному підмурівку.

Рихта була пам’яткою колишньої вольності. Віддавна жили там Нівлти-Рихетські; тепер на ній хазяйнував Антонін Нівлт, котрий так прагнув порятувати люд у біді. Хоч йому й не допікали нужда та панщина, неволя не давила його, однак він день і ніч думав, як зарадити лиху.

В домовлену неділю на рихту зійшлися запрошені — найповажніші люди з околишніх сіл. При великій світлиці з небіленими стінами й старосвітніми меблями була хатина, в ній і зібралися на раду селяни. Обличчя їхні, здебільшого змарнілі, зморшкуваті, були невеселі. Поруч Рихетського сидів Балтазар Уждян. З ним прийшла й Лідушка: старий хотів якось розважити зажурену дівчину. Перш ніж зайти до товариства, він звів її з дочкою Рихетського, трохи меншою од Лідки. Челядь і дівчата пішли в церкву до ранньої вечерні, чоловіки зачинились у хатині. В великій світлиці сиділа сама господиня. Надворі був ясний весняний день, липи тихенько шелестіли, та зрідка долітали з церкви приглушені звуки органа. З хатини чутно було гомін — спершу тільки голос Рихетського, потім Уждяна, а далі й інших.

У церкві на пагорку Лідка, стоячи навколішках, повторювала за священиком слова літанії. Заграв орган, люди заспівали, а Лідка все молилася за того, хто, може, колись бував тут із своїм батьком. Відправа скінчилась, люди почали виходити. Лідка підвелася, лиш коли її покликала Барушка Рихетська. За дверима вони зупинились: там стовпилися люди, тісним колом обступивши когось. Крізь галас чути було регіт та окремі слова цікавих глядачів. Дівчата протиснулися до середини й побачили чоловіка, що зібрав біля себе такий гурт. На ньому була нужденна, латана-перелатана одіж, при лівому боці висіла химерна стара торба. Капелюх на чорних кучерях був весь обвішаний всілякими цяцьками, яскравими образками, клаптиками, стрічечками, обтиканий пір’ям. Лідка, зачувши голос цієї прояви, похолола.

— Божевільний! Так він, сердега, знавіснів! — чула дівчина круг себе. Дивак поки що стояв до неї спиною.— Ви послухайте, послухайте! Чули ви таке?

— Таж бога немає вдома, він забув про вас! Ха-ха-ха! Забув, а ви його шукаєте. Він у березняку сховався, а ви його шукаєте! Стривайте! Гей, ти, чорнява, чуєш? От буде скоро храм, так приїде пан управитель, і пан писар з ним; отоді ми їх почастуємо! Спіймаємо в лісі зайчика, а вам зостануться сколотини. Приходьте лиш до нас, у нас є всього досхочу. Я ваш голод прожену, а живу як у замку!

Лідка, тремтячи, пропхалася далі, щоб побачити обличчя божевільного.

— Гей, чого посмутилися! Панове музики, вріжте но веселої! — Метнувшись до статуї, що стояла недалечко перед цвинтарною брамою, він схопив із землі цимбали й сів на підніжжя.

Їржик! Лідка збіліла, як стіна, очі її безтямно дивились на нещасного. А він, поклавши цимбали на коліна, вдарив по струнах і заспівав:

— Ух, дощечка!^[36] Танцюйте, хлопці, танцюйте, дівчата! — І завів нової:

У натовпі розітнулося гірке ридання й розпачливий зойк:

— Їржику!

Всі здивовано повернули голови до Лідки. Спершу в неї кров захолола в жилах, серце завмерло від жаху, тепер біль прорвався голосним плачем.

Їржик схопився, швидко ступив кілька кроків до неї, та раптово спинився і втупив у дівчину очі. Його худе обличчя на мить поблідло. Потім він обвів натовп застиглим поглядом, від якого всім аж моторошно стало, повільно підійшов до дівчини й простяг їй руку.

— Хай тебе бог утішить у твоєму горі, сестрице. Я теж недавно справив похорон. — Він прикипів очима до Лідки, котра й не доторкнулася до його простягненої руки.

— Сердега, думає, що й у неї хтось помер, як у нього. Він же бачив, як вішали батька. І не диво, що збожеволів,— гомоніли кругом.

— Їржику, ти хіба не впізнаєш мене? — спитала в розпачі Лідка, дивлячись повними сліз очима на молодого Скалака.

— Я теж справив похорон, а в могилу кинув розмарин. Тільки ніхто того не бачив, і пани теж, а то були б украли. О, цього року буде великий крадіж, обберуть вас до нитки, а тоді в замку бавитимуться музикою, а ви ходитимете один до одного на похорон.

Голос йому зірвався. Піднявши цимбали, він подався геть. Люди боязко розступилися перед божевільним. Скалак побіг просто на рихту; над головою в нього маяло пір’я та стьожечки, вітер розвівав з-під капелюха чорні кучері.

— Бідолаха! — жаліли його люди.— А все це на совісті у панів.

— Та хіба тільки це!

— То кіт із замка одібрав йому розум.

— Їсть сметанку, а ми голодуємо...

— Хоч і божевільні речі, а правда в них є.

— Бог над ним тепер суддя!..

— Де ж він досі був?..

— Мабуть, у березняку.

— Та напевне... Або ж блукав десь світами. Од самої страти його тут не бачили.

— Крий боже, пане-брате, яка біда...

Смутно киваючи головами, люди розходились. Перед церквою стало тихо, мов на ближньому цвинтарі. Лідка й досі стояла, як скам’яніла. Оце-то зустріч! Так довго сумувала за ним, а він, бач, розум стратив, знавіснів з горя.

Барушка повела її додому; Лідка йшла й не бачила нічого, рясні сльози котилися в неї по щоках.

У хатині на рихті тим часом розгорілася суперечка. Почалась розмова зі скарг; кожен розповідав, як він заборгувався, та які злидні в нього вдома й в усьому селі, та що люди мруть з голоду й хвороб.

— Отаке, люди добрі, діється у вас, таке ж саме й у нас,— сказав Рихетський.— Куди не глянь — там біда, а там іще більша. Якщо так і далі буде, пропадемо всі або ж почнемо грабувати та вбивати один одного. Для того ми й зійшлися, щоб порадитись, як біду перебути. Треба знайти поміч, негайно. Тільки де?..

— Самі собі ми помогти не спроможні.

— Хіба що пан...

Люди непевно перезирнулись. Уждян зневажливо осміхнувся:

— Що ж, спробуйте до пана...

— Я вже просився, щоб вислухали мене, самі ж знаєте,— докинув Рихетський.— Не допустили...

— Ну то порадь, господарю, ти серед нас наймудріший.

Рихетський виклав свою думку.

— Потрібен припас — збіжжя, борошно, і то негайно. Грошей треба, а також зменшити...

— Панщину! — докінчило за нього кілька голосів.

— Воно то так, та чи пани погодяться...

— А хіба над панами вже й нема нікого? — спитав Рихетський.— А двір, а цісар?

Мало не всі зчудовано вирячили очі.

— Та ви що, пане-брате! — мовив один нарешті.

— Не знаю, не знаю,— похитав головою другий.

Більшість не схвалила думки Рихетського, як він сподівався, бо вона була протизаконна. Коли кріпак мав яку-небудь скаргу, він повинен був подати її своєму панові й чекати на відповідь два тижні, якщо ж пана не було вдома — шість тижнів. Не вдовольнившись пайовою ухвалою, він міг скаржитись крайовій владі, далі губерніальній^[37] і аж потім монархові. Хто перескочив би через котру-небудь інстанцію і вдався зразу до Відня, того чекала судова кара.

«Підданим дозволяється належним ладом подавати скарги в писемному вигляді, складені людиною тямущою, і складачеві скарги за те не належиться ніякої покути. Коли ж би виявилося, що скарга та неслушна й неправдива, то і скаржник і складач підлягають тяжкій карі (тілесній і на горло). На кожній писемній супліці складач її має бути пойменований і власною рукою підписаний». Таке правило було чинне за тих часів.

Більшість присутніх, боячись кари, вважала, що треба спробувати ще раз звернутися до князя. Розмова пожвавішала, кожен міркував по-своєму, дехто й зовсім зводив мову на стороннє. Найбільш заперечував проти депутації до Відня Ржегак із Слатіни. Натомість старий драгун твердо стояв за Рихетського:

— Ідіть, ідіть до пана, виженуть вас, як собак, а то й у глибку вкинуть, яко бунтівників. Ідіть, просіть, плачте, то й побачите. До двора можна поскаржитись, цісарева має добре серце, я знаю, ще як у війську служив...

— Ну то й що,— впав йому в річ Ржегак,— думаєте, так вам зразу сядуть та почнуть мільйони роздавати? А за два тижні не помремо, зате будемо безпечні...

— Та ви звісно, вам що, на своєму господарстві...

— Ну й що? Думаєте, я не знаю, чого ви так завзялись?

— А чого? — Салакварда схопився з місця.

Рихетський почав утихомирювати Уждяна й Ржегака; знявся гамір, так що ніхто не почув війтишиного голосу. Двері хатини відчинилися, й на порозі став Їржик. Його розцяцькований капелюх був збитий на потилицю, цимбали він приставив до одвірка. За спиною його стояла спантеличена війтиха, котра не зуміла затримати хлопця. Галас одразу стих, усі з подивом витріщились на молодого Скалака.

— Чого тобі треба? — грубо спитав найближчий.

Їржик низько схилився перед ним.

— Уклінно цілую ручку, пане управителю!

Дехто засміявся, інші зачудовано дивилися на юнака. Уждян і Рихетський стали навшпиньки, щоб через голови інших розглядіти дивну прояву.

— Пане управителю, дозвольте мені прочитати вашій мості невеличку супліку. Бо я зовсім пропадаю...

— Божевільний... Хто він такий?

— Мати божа, це Скалак! — скрикнув Салакварда; старий драгун увесь здригнувся, впізнавши хлопця.

Тепер уже селяни зрозуміли, хто це; ім’я те було відоме всім.

— Мікулашів син,— загомоніли в хатині, співчутливо або з цікавістю дивлячись на Їржика, котрий щось шукав у кишенях своєї нужденної лахманини. Зрештою він витяг пожмаканий аркушик. Балтазар, отямившись, підійшов до нього й поклав йому руку на плече.

— Їржику, що з тобою сталося? Де ти пропадав так довго?

Їржик втупив у нього очі й, мляво всміхнувшись, промовив:

— Уклінно прошу, я здалеку, мені ще треба сьогодні додому вернутись. Дозвольте прочитати супліку.

Балтазар спохмурнів.

— Їржику, а мене ти знаєш? — спитав Рихетський.

— Ви були в Градці, як там дзвонили на похорон.

— Це він усе про батька. Он чого він...

— Ну, прочитай нам свою супліку.

Їржик усміхнувся, але той усміх краяв серце Уждянові. Хлопець почав читати:

— «Високородний, вельмишановний пане управителю Находських маєтків!

 Даруйте нам милостиво, що ми зважилися турбувати вас своїм нікчемним писанням. Б’ємо чолом вам і просимо вас уклінно бога милосердного ради помогти нам у нашій біді».

Далі в тому проханні списувалася скрута двох селянських родин, які, терплячи велику нужду та голод, неспроможні були виконати свої підданські повинності й просили, щоб їхні господарства було передано комусь іншому, бо інакше, писали вони, їм доведеться покинути все напризволяще.

— «До стіп ваших припадаючи, просимо такої вашої ласки, щоб ви над нами змилостивились та помогли нам. А ми за те будемо й самі, й зі своїми жінками та діточками і встаючи, й лягаючи вас у своїх негідних молитвах поминати, щоб вам бог всемогутній дав здоров’я, й добра всякого, і довгого панування із усім вашим родом, а на тому світі жизнь вічну дарував».

— Я знаю цю супліку! — вигукнув Мітіска з Ліпого.— То наші, Матєна і Гаєк, попросили їм написати.

— І подавали її? — спитав Рихетський.

— Авжеж; але нічого не вийшло. Матєна й досі сидить. Кажуть, бовкнув там щось у канцелярії, так його й...

— От вам, люди добрі, чуєте? Просіть, канючте, пишіть супліки, як оця-от, а що випросите? — мовив Рихетський.

Їржик зі своїм папірцем у руці стояв біля дверей мовчки, дивлячись у землю. На хвилину всі, опріч Уждяна, забули про нього.

— Хочете іще йти просити до замка? Щодо мене, то я й кроку не ступлю туди; знаю, що все це на вітер.

Війтова партія зросла, нерішучі пристали до більшості, так що врешті й Ржегак нехотя махнув рукою:

— Про мене, хай і так.

— А хто піде до Відня?

— Рихетський! — закричали всі.

— Піду, люди добрі, але не сам, треба ще хоча б двох чоловік.

— Салакварда нехай іде, то хлоп бувалий!

Балтазар тільки головою кивнув. Стали радитися про третього: Їржик тим часом стояв, похнюпивши голову, і лиш зрідка несміливо зиркав на людей. Нарешті ухвалили, що третім піде Бартонь із Слатіни. Ржегак іти не погодився.

— Люди добрі, треба ж подати цісареві й щось писане,— зауважив Рихетський,— Якусь супліку. Хто її напише?

— Ти! Ти! Ви! — закричали всі навперебій.

— Цісареві? — озвався зненацька Їржик Скалак.— Так його, кажуть, уже давно вдома немає. Будьте ласкаві, вітайте його, перекажіть, що я живий-здоровий. От куплю іще Градець і пошлю йому гостинця. Осьде, ха-ха-ха! — І витяг з кишені шмат чорного, спеченого з тирси, кори й висівок глевтяка.

— Ось наша супліка! — вигукнув Балтазар Уждян, вихопивши в нього хліб і піднявши його над головою.— Оце ми й подамо цісареві, нехай пересвідчиться!

Схвальний гомін покрив його слова, всі радо погодилися подати таку супліку. Всі тепер повернулися до Їржика, на котрого проникливим оком дивився Рихетський.

Молодому Скалакові набігла на уста бліда усмішка, й він швидко, монотонно забубонів:

— Князь хоче Марію брати, але я мушу перш іще Градець купити, і Прагу, й Відень, а тоді перекладу піч та запхну в неї його боярина, отого камердина, хай співає весільної:

тихенько заспівав він.

Всі притихли. Балтазар, забувшись, підняв руку покрутити давно зголеного вуса й зітхнув.

Із великої світлиці почулося ридання. На стільчику біля печі сиділа Лідка, закривши лице руками, Їржик здригнувся.

— Їржику, підеш зі мною? — спитав нараз Уждян.

— Хай уже як казання скінчиться. Гей, ви що, не бачите? — скрикнув хлопець несподівано й показав пальцем у вікно.— Ха-ха-ха, падайте ниць, бовдуряки! Чого стоїте? Онде він, онде! — Вхопивши цимбали, він метнувся надвір, не чуючи, як гукає його Лідка.

Шляхом їхала коляска, запряжена двома вороними кіньми. В ній сидів пан економ Плговського фільварку, колишній камердинер, із своєю панією, а позаду їхав верхи пан писар. Селяни бачили, як Їржик вибіг на шлях, чули, як він ударив у струни й щось заспівав: потім хлопець побіг шляхом навздогін за панами.

4. «Сільський отченаш»^[38]

Ухвалили так, як і хотів Рихетський: за кілька днів мала вирушити депутація до Відня, до цісаревої, просити негайної помочі від голоду та злиднів і полегшення панщинного тягаря.

Стовпившись біля вікон, селяни дивилися вслід Їржикові. Коли він зник з очей, усі зійшлись у великій світлиці й заговорили з жалем про юнака та про всю родину Скалаків, спостигнуту такою лихою долею. Всі дивувалися — звідки він міг узятись? Адже від того дня, як страчено Мікулаша Скалака, про хлопця не було ні слуху ні духу.

Аж надвечір розійшлася селянська рада. Салакварда пішов останній. Жалісливо дивився він на Лідку, що з червоними від сліз очима збиралася додому. Старому драгунові, мало досвідченому в справах серця, аж тепер розвиднілося в голові. «От чого вона бувала така невесела! — подумав він.— Бідолашечка! Я привів її сюди розважитись, а тут маєш — вона його кохає, а він збожеволів». Зморшкувате обличчя старого вельми посмутніло.

Рихетський закликав його до хатини.

— Куме Уждяне, що ви думаєте про Скалака? — тихенько спитав він.

Балтазар сумно глянув на нього.

— А що ж тут думати... Шкода хлопця...

— Так ви гадаєте, що він справді божевільний?

— А ви хіба...

— Потерпіть, нехай як з Відня повернемось, може, скажу вам більше; а поки що мовчіть. Отже, за три дні чекаю вас у себе.

Мовчазні верталися Уждян з Лідкою додому. Було тихе весняне надвечір’я, білий туман плив долинами. В небесній високості заблищала ясна зірочка, одна, самотня. Лідка зненацька спинилася і повернула голову до лісу, що чорнів кінець узгір’я. Їй здалося, що на узліссі видніється темна чоловіча постать. Серце її тьохнуло: «Він!»

Од лісу війнуло вітерцем і рознесло по тихому гірському краю звуки металевих струн і чоловічого голосу:

Балтазар прислухався. Лідка заридала й упала обличчям йому на груди.

— Їржику! Їржику! — гукав Уждян.

Але темна постать зникла в лісовому сутінку.

— Не плач, голубонько моя! — втішав драгун дівчину, гладячи її по голові.— Бач, він уже співає, як розумний; воно в нього з часом минеться.

Лідка перестала плакати. Йдучи, вона раз у раз оглядалася на ліс. Це ж та сама, така люба їй пісня... Але, може, він і сам не зна, що співає: може, це просто так, із... Лідка здригнулася при слові «божевілля».

Тієї ночі вона й очей не змружила.

* * *

На третій день Балтазар вирушив у дорогу до Відня. Взяв у клуночку харчів, які були, та трохи грошенят поклав у кишеню довгої камізелі з синього сукна, з понашиваними червоними квітками. На камізелі, як і на довгому святочному каптані, були густо нашиті «брандебури» — великі мусяжеві гудзики. Лишивши Ванєка на хазяйстві, Уждян попрощався зі «Скелею».

Невесело стало там. Лідка вже зовсім перестала співати. Бабуся, не знаючи, в чому річ, марно силкувалася розвеселити свою онуку. А та пильно прислухалася тепер до всього, що повідали жебрущі люди, яких тепер ходило доволі. Вони розказували про Їржі Скалака, що він ходить од села до села, грає на цимбали та співає якихсь чудних пісень, лає панів та підбурює народ проти них. А одного дня Лідка почула, що плговський економ звелів його схопити й одвести до замка. Нова тривога та жаль: «Він же не при умі, а вони ще мордуватимуть його за те, що наговорив без тями...»

Їржик справді потрапив до замка. Сталося це так.

На ланах Плговського фільварку працювали панщани з кількох довколишніх сіл. Лан був великий, робітників багато. Дозорець із нагаєм у руці наглядав за ними. Було ще рано, економ поки що не показувався. Дозорець мав добрий клопіт із «хлопством».

— Лайдаки! Ледацюги! — лаявся він без угаву.— Якби вас на своє поставити, то працювали б до кривавих мозолів, а тут... Гей, ти, шмаркачу, чого там гав ловиш!..

І ремінці нагая вже свистіли над спиною худенького підлітка, що був розігнувся на хвилину.

Поки він отак лютував на одному кінці лану, хлопи на другому робили абияк.

На той час ішов мимо Їржик. Люди, які знали його й чули, що з ним скоїлося, стали гукати:

— Куди йдеш, Їржику?

Усміхаючись, він спитав замість відповіді:

— Заграти вам?

Не чекаючи згоди, Їржик сів на межі, поклав на коліна цимбали й ударив у дзвінкі струни. Панщани працювали тільки для годиться, а самі уважно слухали. В свіжому весняному повітрі залунав звучний Їржиків голос:

Люди зовсім кинули роботу: те, що співав Їржик, було на серці в кожного.

— Хліб наш щоденний! — повторив іще раз Їржик і, закінчивши сумним акордом, подивився на своїх слухачів.

Декотрі з кріпаків оглядалися, чи не йде дозорець, більшість же слухала. Хто зітхав, хто журливо кивав головою.

— О, я цю пісню знаю! — озвався один сивий панщанин.— Це «Сільський отченаш», чував я його ще від свого діда. А тоді людям, бач, не ліпше жилося. Але він не вряд співає.

Струни забриніли знову.

— Е, там таких слів не було! — вигукнув сивий панщанин.— Звідки воно в нього береться, в цього дурника? Це ж...

Він не доказав: межею вже чесав сюди з другого кінця широкого лану дозорець.

— О, вже летить шуліка! Тікай, Їржику, тікай, бо будеш битий! — кричали з усіх боків панщани, Їржик устав, але навтьоки не кинувся.

— Працюйте, розтелепи, лайдаки, мугирі! А ти... — Дозорець визвірився на юнака. Той стрепенувся, блиснув очима, та зразу ж на уста його набігла дурнувата усмішка.

— Ти що тут співав? За це тобі знаєш що? А, ти ще й зуби до мене шкіриш! Та я тобі...— І дозорець оперіщив Їржика нагаєм по спині. Але Їржик, пустивши з рук цимбали, мов кішка стрибнув на панського посіпаку, повалив його ниць, викрутив з руки нагая, і на спину роз’юшеного дозорця градом посипались удари.

Панщани не поспішали рятувати свого наглядача. «Дай, боже, рясніш!» — думав собі кожен: усі, сміючись подумки, вдоволено дивилися на цю сцену. Марно дозорець силкувався вирватись, марно лаявся та кликав людей, щоб відтягли цього скаженюку. Ніхто й пальцем не ворухнув. Хай, думали, й сам покуштує, як смакує його нагай.

Раптом із-за пагорба донесло кінський тупіт, а скоро показався й верхівець — пан економ, колишній камердинер. Їржик саме кинув нагая; оглянувшись, він побачив над собою злостиве економове обличчя. Два гострі погляди схрестилися. Дозорець уже підхопився з землі й кількома словами розповів усе. Ошалілий від люті економ, не злазячи з коня, сипнув на робітників цілу зливу лайок та прокльонів.

— Зв’яжіть його, вкиньте у склеп! Диби його втихомирять.

— Та він же божевільний! — наважився заперечити старий панщанин.

— Божевільний? Знаємо ми, що це за пташка! Прикидатись добре вміє! Гайда в замок!

Надійшов іще й гуменний із фільварку. Вдвох із дозорцем, узявши Їржика під пахви, вони повели його до замка. Люди жалісливо дивились услід співакові.

Увечері, коли вже розходились, багато хто з панщан став просити старого, щоб прочитав їм той «Сільський отченаш».

— Оце пісня! Все в ній є...

— А як він її співав!

— Про ціп та косу буцім від себе додав.

— От тобі й юродивий!..

— А що, хіба не його правда?

— Та воно то так, але як же ти... А іншої ради, мабуть, таки нема.

— Ох, і наклав же він йому!

— Шкода, що оконом так скоро приїхав.

— Та не завадило б і тому всипати...

— Еге, і старий був сволота, а це зовсім харцизяка якийсь.

— Іще гірш!

Цю пригоду славили по всій окрузі, для всіх Їржик став героєм. Відшмагавши дозорця, він догодив усім, помстився за всіх.

— Отак якби кожен робив! — гомоніли люди.

— Не всі ж божевільні...

— Тут-то він розумно вчинив!

— А в замку не вірять, що він божевільний.

— Та вже ж, хіба дурний так придумає? Горопаха!

Всі щиро жаліли його.

Їржика спершу кинули до темниці, потім привели в канцелярію. Там його довго, з усякими хитрощами допитували, але марно. Потім відвели назад до в’язниці й спробували тортурами витягти з нього те, чого не спромоглися випитати хитрістю. Немало перетерпів молодий Скалак: три дні його морили голодом, потім садовили на «осла» — лаву з гострим ребром,— він усе мовчав або ще й усміхався. Часом і говорив або мугикав щось, але все не до ладу, незрозуміле.

— Що з ним робити? — спитав плговський економ управителя.

— Випустити: хто б це зміг так прикидатися! Напевне, в нього справді клепки бракує.

— Та то хитра лисиця. По-моєму, слід було б порадитися з доктором.

Так і зробили. Покликали вченого доктора Сілезіуса, і він, начепивши на червоного носа окуляри, заходився допитувати Їржика. Крутив весь час головою, метляючи косою на перуці, мимрив якісь учені латинські фрази і зрештою визнав:

— Homo vesamis, sed non furibundos^[39], себто тихий божевільний, non periculosus^[40].

Їржика випустили, віддали йому його любі цимбали, й він подався геть із Находського замка. Але як вимучили молодого Скалака за той тиждень! Хоробливо блідий, з гарячковим блиском в очах, поплентався він польовими стежками в далекі нетрі Материнці.

5. У материнці

Минуло три тижні, а Балтазар Уждян не вертався додому. Лідка часто бігала на шлях виглядати, та марно. Погода того літа, на відміну від двох минулих, стояла гарна, небо було ясне, чисте повітря дзвеніло співом жайворонків, на ланах хвилювали зелені жита, обіцяючи багаті жнива. Люди не могли вже дочекатися їх.

Та Лідку не тішив цвіт на луках: тепер вона ходила у вільшник хіба що поплакати на самоті. З чуток вона знала, що робили Їржикові в замку. Потім зачула, що його випустили. «Там такий вийшов, як із хреста знятий»,— повідали люди нібито зі слів тих, що самі стрічали хлопця. Дехто кликав його й до себе, та Скалак усе поспішав кудись, поки не щез у лісах. «Наче наполохана звірина,— казали. Тепер, мабуть, і не вийде до людей, боятиметься їх».

«Мовчи, дочко, нехай як повернуся з Відня, може, скажу тобі більше про Їржика...» Ці слова, що їх дядечко шепнув дівчині перед своїх відходом, тепер спливали їй на думку. А в неділю, вертаючи додому з церкви, вона почула: «Щось він не схожий на справжнього божевільного...»

Їржик справді утік, чи то заповз, як ранений, зацькований звір, у темну пущу, в ту саму хатину, де так довго переховувалася родина Скалаків. Він був у Материнці. Муки останніх днів, надзвичайне нервове напруження зломили юнака, вичерпали його силу.

Він лежав, утупивши блискучі від гарячки очі в одну точку. Голова йому горіла, все тіло було налите жаром. Незв’язні думки диким вихором кружляли в голові. Їржик бачив живими своїх рідних, чув їхню мову, знову ховав дідуся: перед ним виникала страшна споруда — поміст, шибениця, він бачив батька, потім стояв перед церквою в Ртині й співав; люди сміялися з нього, жаліли його, він бачив її, чув її голос — і мусив прикидатися юродивим. Йому вже не ставало сили й уміння прикидатись, а проте він переміг себе, втік од неї, одвернувся, блазнював далі. Знову він терпів муку, бачив темницю й жахливе катівське знаряддя, в сутінку чорніли диби, «осел», «скрипочка», «драбинка». Потім стало темно, Їржика вкинуло в палючий жар; він хотів схопитися, втікати кудись, але сили не було. В цю мить він відчув на своєму чолі приємний дотик. Над ним схилилося бліде дівоче обличчя, що світилося ласкою, любов’ю і співчуттям.

— Лідушко! — скрикнув Їржик.

— Упізнав! — зраділа дівчина.

Вона здогадалася, що Їржик міг піти тільки в Maтерницю. Дядечко Балтазар не повертався, про милого більш не було ніяких звісток, і Лідка вирішила пересвідчитись у своєму здогаді. Вона сама пішла вже знайомою дорогою в глиб лісу, знайшла там занедбану хатину, а в ній нещасного Їржика.

Молодий Скалак став до одважного бою.

Початок був тяжкий. У замку, самі того не знаючи, мучили свого найгрізнішого ворога. Його відпустили: і от біля нього з’явилася, мов ангел-охоронець, Лідушка. Їржик весь час сумував за нею, але прийти побачитись не міг. Там, під церквою у Ртині, він бачив, як уразив її, й насилу спромігся не зрадити себе. Тепер, коли вона зненацька з’явилася перед ним, Їржик подумав, що це омана; але ж він чув її руку на своєму чолі, дивився їй у сповнені любові очі.

— Ти мене розумієш? — спитав він.

— Розумію,— потвердила вона, хоч зовсім не знала, про що це він.— Але ти слабий, Їржику, тобі не можна тут лишатися. Встань, якщо здужаєш, ходімо звідси.

— А куди?

— До нас, на «Скелю»! Не бійся, Їржику, ходімо!

Він не суперечив; підвівся й вийшов поруч із нею.

Вони пішли лісовою стежкою вниз, зовсім повільно, часто спиняючись: неміч перемагала Їржика. Лідка мусила його підтримувати. Довга, тяжка була їхня дорога. На узліссі Їржик зовсім упав і почав мурмотіти щось недоладне, химерне. Перелякана Лідка в розпачі розглядалася довкола, щоб покликати когось на поміч, та не побачила ні душі. Недалечко виднілось село; мотнутися б туди, але ж він тим часом може бозна-де забігти. Дівчина почала лагідно умовляти Їржика, але він не чув її, марив про все страшне, так що Лідку аж морозом проймало.

— Та я ж не божевільний, не тікай, стривай! — кричав, потім знову заводив про шибеницю, замок та панів.

На дорозі під лісом показався якийсь чоловік із візочком. Лідка стала на весь голос кликати його. Він озирнувся й зупинивсь не одразу. Дівчина помахала йому рукою. Надійшовши, він злякано втупив очі в слабого.

— Боже мій! Скалак! Що з ним таке?

— Тяжко занедужав. Поможіть його до села доправити.

— Ти його там хочеш покинути?

— Та звідтам, може, хтось возом одвезе до нас на «Скелю». А ви його знаєте? Будьте ласкаві, поможіть, як же його тут покинути самого...

— Ще б пак не знати! Колись нас рятував, а тепер і сам, сердешний...— Чоловік поклав уже затихлого Їржика на візочок.

Їржик раз у раз починав борсатись, і вони мусили зупинятися. Насилу довезли його до села.

Молодий чоловік, котрий надійшов у таку слушну хвилину, був Єнік з Мартинівського хутора. Тоді, коли його силою відлучили від нещасної родини, він одбув сувору покуту в дворі, а потім був приставлений до тяжкої роботи. Нарешті, досягши повноліття, парубок здихався гіркого рабства і просто з двору поспішив на Мартинівський хутір, де був притьмом потрібен. Того року він мав уже взяти шлюб із Франтіною, але її мати, що весь час нездужала, померла, не знісши нужди та турботи. Тепер Єнік ішов по труну до найближчого села, де був тесля. Тою дорогою він і зустрівся з Лідкою та Їржиком, про котрого так часто чув у себе вдома.

В селі Їржика злякалися, подумавши, що це в нього буйне божевілля. Та нарешті один господар, Уждянів знайомий, запріг коней, намостив на віз соломи й повіз слабого на «Скелю». Лідка сіла біля Їржика. Бабуся з Ванєком вельми здивувалися, коли дівчина повернулась таким робом додому.

Їржика занесли до комірчини, де колись, того злощасного вечора, лежала його недужа тітка. Його хвороба тяжчала, він так і не вернувся до притомності. Стара Бартоньова невтомно клопоталася, носила та варила ліки, які тільки знала, а внучка її сливе не відходила від ліжка слабого.

— Ти бач,— казала стара Ванєкові,— диво дивне, як та дівчина дбає про нього. Мабуть, і мене б так не доглядала.

— Еге, як полюбиш кого, то душу з себе виймеш для нього.

— Та що з того, коли й одужає, однаково ж не при умі...— зітхнула старенька.

Одної місячної ночі Лідка сиділа в коморі біля Їржика. Від утоми голова їй упала на груди; дівчина задрімала. Нараз у вікні з’явилось чиєсь обличчя, потім почувся тихенький стукіт.

— Лідко, ти спиш? Лідушко!

Дівчина стрепенулась, стиха зойкнула, здивована, й кинулась надвір. Старий Садакварда повернувся.

6. Нагорода ходакам

Депутація ходила недаремно. Найбільш помогла селянам при дворі «супліка» з тирси, кори й висівок, звана хлібом. Така незвичайна, несподівана річ справила сильне враження. Ця чорна грудка висвітлила майже все; решту доказали хоч і не красномовні, зате правдиві уста ходаків. Усі вони впали перед цісаревою ниць^[41]. Син її Йосиф, присутній при тому, розпитав селян про все. Його лагідність і прихильність розв’язали Балтазарові язика, й він сказав, що найбільш допікає сільському людові панщина.

— Ох, та панщина,— повторив за ним цісар, киваючи головою.

З веселими серцями поверталися ходаки з аудієнції в цісарському палаці. Їм пообіцяли допомогу.

— А що дістали б, якби послухалися Ржегака? — сказав Рихетський.

— Ваша правда, пане-брате...

В Чехії, особливо в гірських краях, нужда була найтяжча. Але тут надійшла допомога: Йосиф II сам поїхав до Чехії пересвідчитись і вжахнувся. Він побачив обшарпаних, напівголих калік у злиденних халупах, людей, що мерли з голоду по селах та від пошестей по шпиталях. Він звелів для негайної запомоги видати борошно з військових магазинів і скасувати привілей пекарського цеху, тобто дозволити кожному пекти хліб; потім привезли з Угорщини та Австрії жито й риж, а пшеницю аж із Сіцілії. Люди благословляли молодого монарха.

Салакварда радів. Та Рихетський хитав головою:

— Звісно, й це добре, та якби ще панщини спекатись. Голод минувся, а давнє лихо знову вилізло наверх. Панщина — то рана: заліпи її зверху, вона насподі ще дужче розболиться.

Члени депутації здобули велику шану в окрузі.

— От бачите, Ржегаку, якби зробити по-вашому, що б ми мали з того? — шпигали слатінського війта.

— Почекайте, не хваліть день до вечора,— відповідав той, зневажливо всміхаючись.

І це була правда.

Балтазар Уждян сидів біля слабого Їржика: нещасний юнак і досі ще марив у гарячці. Старий драгун був невеселий, бо Бартоньова потай від Лідки шепнула йому:

— Не знаю, чи вичуняє хлопець...

«Воно чи не ліпше б йому було померти,— думав собі старий господар,— якщо неправда те, що мені дорогою сказав Рихетський. Та він Скалак, від нього можна сподіватися!»

Тут до нього ввійшов війт, що вертав додому з Находського замка, і ознаймив Уждяна, що той має завтра на дев’яту годину з’явитися до замкової канцелярії.

— Чого їм треба? — різко спитав Балтазар.

— Або я знаю; звеліли передати, й усе. Бувайте здорові.— Війт пішов.

«Це, певно, за ту депутацію, бодай їх...» — старий драгун вилаявся.

Уранці другого дня він увійшов до подвір’я замка. Там біля дверей каплиці вже стояв Бартонь із Слатіни; тільки-но вони встигли привітатись, як надійшов і Рихетський.

— До канцелярії?

— Еге. І ви теж?

— Ну, так напевно за Відень.

— А бодай їм! Та ми не піддамося!

— Ржегак із мене вже сміявся: «Не на моє вийшло? Матимеш тепер за ту депутацію».

— А ну його, єхиду! Ходімо.

Довго чекати їм не довелось, прийшов управитель і почався допит. Пан Франц, писар, сидячи за столом, писав по-німецьки протокола, як диктував йому пан управитель. Селяни не відмагалися. Рихетський відповідав за всіх.

— Бідували дуже, пан помогти не схотів, то що нам лишалося, з голоду помирати? Пішли й випросили собі поміч, а яка з того кривда вельможному панству?

— Яка кривда? Ах ви...— І посипалася лайка. Пан управитель лаявся і по-чеськи, й по-німецьки; найбільш визвірявся він на Рихетського. Та той ані оком не моргнув, не щулився, не гнув спини, не просив ласки. Це й зовсім розлютило управителя.

Так само, як Рихетський, повелися й Уждян із Бартонем.

— Лайдак! Лайдаки! — репетував управитель.— Лашек! Лашек!

Ускочив Лашек, дозорець, що чекав у передпокої.

— Лашек! Неси лаву!

За мить дозорець уже поставив посеред канцелярії лаву й став біля неї сам з ліщиновою різкою в звичній руці.

— Лягай, лайдак! — звелів управитель Рихетському.

Той почервонів: уся кров ударила йому в голову, очі загорілися полум’ям гніву.

— Що? Мене на лаву? Мене, вольного ртинського обивателя? — гримнув він на весь голос, так що писар аж перо з руки впустив.

— На лаву! Лягай! — горлав управитель.

— Спробуй доторкнутись до мене, лакузо паршивий! — Рихетський так копнув ногою лаву, що вона вилетіла у двері. Дозорець сіпнувся був до Нівлта, але дістав од нього такого стусана, що вилетів слідом за лавою.

— Я права маю! Спробуйте зняти руку на вольного! — кричав Рихетський, стоячи посеред канцелярії, гордо випростаний, з гнівним обличчям.

Управитель мало не луснув. Такого йому ще не траплялось. І дійсно, він не мав права чинити так із вільною людиною.

— Постривай, лайдаче! — просичав він і зігнав свою лють на Уждянові та Бартоневі.— До цюпи їх!

Прибіг, отямившись, Лашек, а за мить збіглися на галас двораки й накинулись на Бартоня та Уждяна. Рихетський зітхнув і глухо промовив:

— Не можу вам помогти. Але не піддавайтеся!

— Не бійсь! — рішуче відповів Салакварда.— Розкажеш у нас дома.

Їх вивели.

— Стривай, іще побачимося! — пригрозив управитель Нівлтові. Але той, навіть не озирнувшись, вийшов за схопленими товаришами. Він не був кріпаком, привілей дідівської рихти захищав його.

На подвір’ї Балтазарові й Бартоневі, яких вели до в’язниці, зустрівся плговський економ, колишній камердинер. Упізнавши Салакварду, він оскірився з диявольською зловтіхою:

— Ха-ха-ха! Пане драгуне, а чи прийде депутація просити за тебе? — І розреготався.

Балтазар зціпив кулаки.

На «Скелі» дуже налякалися. Добре, що хоч сповістив їх розумний Рихетський: якби дізналися з чуток, то ще більш було б переполоху. А Нівлт зумів їх заспокоїти, хоч і не розвіяв зовсім тривоги.

Сумний, похнюплений вертав ртинський війт додому. «Доки ж терпіти! — думав він. — Чим далі, тим гірше...» — І мимохіть згадав небіжчика Мікулаша Скалака.

На Лідку звалилася нова турбота: її любий дядечко сидів у темниці. Звістка про це швидко рознеслася по околотку. «Били їх там; це управитель мститься»,— розповідали люди, лаючи мучителя своїх захисників. По всій окрузі тільки й говорили, що про Салакварду, Бартоня та Рихетського; всі співчували їм, лиш слатінський війт Ржегак твердив: «А не я казав? Бач, що виходили собі; о, з панами тільки заведіться!»

За тиждень в’язнів випустили. Уждян, вийшовши на пагорб за замком, погрозив тій гордій будівлі:

— Постривайте ж! Скільки в драгунах прослужив, і не було зі мною такого, а тепер на старості літ відшмагати на лаві, як рекрута... Та ви ще взнаєте драгуна!

Куди б він не пішов, усюди його вітали, спиняли та розпитували. Всі співчували йому. Гнів і ненависть до панів із іскор розгорялися в полум’я.

7. Родинна книга

Минули жнива. Цього року вони добре далися взнаки господареві «Скелі»; Пан економ Плговського фільварку чого тільки не вигадував, аби примусити Балтазара відчути як слід кріпацьку неволю. Чинячи так з волі пана управителя, економ зганяв на старому й власну злість: він не міг і досі забути своєї давньої ганьби на «Скелі». Година того року стояла добра, і Балтазар не зазнав великої шкоди від того, що мусив спершу відробити панщину. Але він не забував ані найменшої кривди, і ненависть його росла. Підданські злигодні, свої й чужі, дуже змінили його. Тепер при думці: «Чому це для них, для панів,— усе, а для решти — нічого? Чому це весь люд мусить гнути спину на маленьку купку?» — він уже не махав рукою й не казав: «А що я вдію?» Тепер він думав і далі: «До чого воно йдеться? Доки вже терпіти? І як його змінити все?» Часто, гладячи Медушку, старий драгун гомонів:

— Ти ба, до чого ми дожилися з тобою, конячко! Еге ж, у війську ліпше було, стонадцять...

Іще його непокоїли Лідушка та Їржик. Дівчина не відходила від слабого. Сумно було тепер на «Скелі»: Їржикові цимбали спочивали в кутку, пісень у хаті теж не чутно було, хіба що стара Бартоньова вранці заспіває псалом.

Осінь принесла з собою радість. Дні стояли погожі, сонячні, здавалося, що літо не хоче відходити з краю. Тої пори Їржик вернувся до притомності й почав одужувати. Лідка аж заплакала, коли молодий Скалак, очутившись, уперше глянув на неї й усміхнувся. Ані знаку божевілля не було на його виду.

Всі на «Скелі» раділи, що він подолав тяжку хворобу, а найдужче Лідушка та Балтазар, котрий, пам’ятаючи дану небіжчикові Мікулашу обіцянку, вважав себе названим батьком осиротілого юнака. Їржик говорив тільки при ньому та при своїй вірній Лідушці. Обоє вони слухали в тривожній напрузі, чекаючи зі страхом недоладних слів; одначе він говорив спокійно й розумно.

Одного дня Їржик спитав:

— А де книга?

— Яка книга, Їржику?

— Біблія.

Дівчина злякалася, та зразу ж отямилась: напевне, це він про ту книгу, що її читав його батько тоді, під час грози, як вона заблукала до Материнці. Лідка нічого про неї не знала.

— Мабуть, у Материнці...

Їржик занепокоївся.

— Певно, я її поклав на столі, тоді, як мене скрутило. Може, хто зайшов туди та...

— Не бійся, Їржику, як я прийшла, книги там не було. Ти, мабуть, сховав її.

— Може, й так, але якби...— Їржик розповів, де схована книга, і другого дня Лідка принесла її. Їржик радісно усміхнувся і палко подякував дівчині.

Які то були гарні хвилини, коли Лідка погожого дня по обіді сідала біля ліжка й читала що-небудь із старої братської біблії, яка лежала перед нею на столику. Їржик не зводив очей із Лідущиного обличчя, аж почервонілого від ретельності. Балтазар, коли мав час, теж слухав, потай дивуючи з Лідки та хвалячи її. Часом Їржик задивлявся на синяве пасмо гір на обрії та на білі хмари, що пливли над ними; все те видно було в малому віконці, перед яким вітрець легесенько колихав малинові кущі. Замислившись отак, він ледве чув приємний Лідущин голос.

Балтазарові дуже хотілося спитати хлопця про недавнє минуле, про його божевілля. Але, бачачи, що Їржик іще не зовсім одужав, старий мовчав.

Їржик уже вставав із ліжка й потроху ходив. Якось у неділю по обіді Лідка вперше вивела його з хати, й він зразу попрямував до вільшника. Дівчина відраджувала його — мовляв, йому важко буде зійти з кручі.

— Дарма... Мені дуже хочеться там побувати.

Скоро вони вже стояли на лужку перед старою хатиною. Хижка вже зовсім занепадала: одну віконницю одірвало вітром, і вона висіла, мов зламане крило. Стежка й кам’яні сходини заросли травою. Вільхи ще й досі буйно зеленіли, тільки на клені листя пожовкло. Їржик сів на сходину. Обоє мовчали; глянувши за хвилинку на Їржика, Лідка побачила, що очі в нього повні сліз.

— Я так давно не бачив цієї містинки, а тоді ще згадав про своїх, про тебе... Це ж тобі я маю дякувати, що сиджу зараз отут.— Їржик пригорнув її голову до своїх грудей.— Як дивно ми тут спіткалися, розлучились і знову зустрілися... Аби ж то не треба було ще раз розлучатись!

— А що, треба? — сумно спитала Лідка.

— На час принаймні...

— Не думай зараз про це, краще я тобі почитаю. Шкода, що я не взяла цимбалів. Заграв би, як тоді, тільки не тієї шаленої, а отієї: «Любов ясна...» — Лідказамовкла, а трохи перегодя спитала тихо: — Їржику, ти співав її тоді, під лісом, як ми зі Ртині йшли?..

— Співав... але нехай іншим разом про це, Лідко. Ти взяла книгу; читала вже, що там на першій сторінці та на палітурах?

— Почала була, та не змогла розібрати того старосвітського письма.

Їржик, узявши книгу, почав читати рукопис на палітурах та першому аркуші дебелого паперу. Записів там було декілька, з різних часів. Прадід починав, дід писав далі, а онук іще не докінчив. То був літопис сім’ї Скалаків, їхня родинна хроніка; згадувались у ній тільки прикрі події.

Їржик читав про те, як переслідували людей за віру «чеських братів», про опоченське повстання, про страшні кари, що впали на бунтівних селян. Лідка таїла дух, завмирала, слухаючи.

— Боже мій,— зітхнула бона.— І ото все за віру?

— Авжеж, за пікартську^[42], за «баранячу»,— прикро всміхнувся Їржик.

— А я чувала, та й бабуся казала це, нібито євангелісти зовсім і не християни... — несміливо мовила дівчина.

— Та про нас іще й не такого навигадували, тільки це й чуєш день крізь день.— І він почав розповідати їй про «чеських братів», про свою віру. Перед Лідкою відкрився новий світ.

— Подумай про це,— закінчив Їржик,— і переконайся сама.

Вставши, він зайшов до хижки. Не міг не одвідати цих стін, де його предки ховалися самі й ховали в часи утисків свої святощі — книгу, де й сам він ще малим хлопцем знайшов із своїми рідними схованку. Він стояв у задумі, поки не зачув поруч глибоке зітхання. Біля нього стояла Лідка, смутна, з заплаканими очима. Їржик обняв дівчину.

У дверях з’явився старий Балтазар Уждян і мовчки став на порозі; лице його осяяв промінь радості.

Лідка зашарілась і вирвалася з Їржикових обіймів. Дядечко сказав їй вийти, і вона прожогом вилетіла надвір. Балтазар лишився на самоті з Їржиком.

8. Юродивий. У Відні

Довгенько обидва мовчали. Нарешті Балтазар промовив:

— Якби ти знав, скільки та дівчина наплакалася через тебе...

— Знаю, дядечку, й ніколи того не забуду.

— Тепер я вже тямлю, чого вона так журилася, надто ж тоді, у Ртині, бідолашечка! Ти вже зовсім одужав, Їржику?

— Вже, дядьку Балтазаре. Скоро зможу піти від вас.

— Піти? А навіщо? Хіба тобі в нас не до вподоби?

— Та якби тільки в цьому річ. Ви пам’ятаєте, як я був у вас перед князевим святом та про що ми тоді розмовляли?

— Та пам’ятаю і тепер уже не злякався б, але... нічого з того не вийде.

— Вийде, як не сидіти склавши руки. От тому я й іду. Візьму з собою цимбали.

— Невже знову юродивим? — злякано спитав Балтазар.

— Вам, дядечку, я можу відкритись: інакше не виходить.— Їржик зітхнув.

Уждян замислився. Отже, Нівлт слушно здогадувався. Тепер він це з власних Їржикових уст чує.

— Ой Їржику, Їржику...— Покрутив старий головою.— Не знаю... Але скажи, як це ти тоді, у Ртині, зметикував?

— Я дізнався, що ви там зійдетесь. Ту супліку, що прочитав вам, переписав у чоловіка, котрий подавав її. Бачте, вони людей за рабів мають, але ж...

— Гадаєш, щось переміниться?

— Повинно, коли будемо всі як один. Для того й мушу йти, щоб очі людям відкрити.

— Облиш, Їржику, нехай уже навесні. Он у Відні нам пообіцяли якось подумати про панщину...

— Ех, якби-то на це була надія! Ні, тільки самі мусимо собі помогти.

— А як пани дізнаються, що ти не...

— Мене ж сам замковий доктор визнав за божевільного! — Їржик гірко всміхнувся.

— Ой, злапають тебе!

— Я вже раз був у їхніх лабетах, а татко за це саме на шибеницю пішов.

На це старий Уждян уже не мав чим відповісти.

Ішлося вже до зими, коли Їржик залишив свою рідну «Скелю». Лідка плакала в комірчині. Відходячи, він сказав їй:

— Не лякайся, хоч би й що про мене почула.— А Балтазара попросив: — Будьте ласкаві, дядьку, ви тепер усе знаєте, то розраджуйте її. Я ж скоро повернуся. Відпочину в вас та покріплюся трохи.

— Вертайся скоріше, вертайся,— щиро просив господар.— Ото хлопчина! — гомонів він сам до себе у стайні.— Правдива кров Скалаків. Щасти йому, боже!

Настала зима. Дороги позамітало, проте на «Скелю» частенько доходили чутки з околиці:

«Подумайте лишень! Їржик Скалак занедужав після тортур у замку; Уждян забрав його до себе, і він уже був вичуняв там. Уже буцім говорив, як розумний, і робив усе. Старий Салакварда не міг натішитись тим, та нараз Їржик загледів у кутку свої старі цимбали, і наче його що по голові ошелешило: знову збожеволів.— Такий був короткий зміст усіх тих балачок.— Узяв цимбали, почав грати й співати і тепер знову ходить по селах. Але ж у тих цимбалах сам диявол, видно, сидить: тільки глянув на них Їржик — і стратив глузд. Правда, грає він тепер не як божевільний. А в тих цимбалах, певно, чари якісь. Слухаєш — і з місця зрушити не можеш.

— А співає?

— А то як же! Того «Сільського отченаша» від нього скоро всі навчаться, куди не піди, там його й співають. Але ж і пісня, ніде правди діти! До самого серця промовляє.

— О, той Скалак уміє співати! Часом як заведе про пана управителя, про дозорця, про все те кодло з замка, то за живіт хапаєшся.

— Бозна, де воно в нього й береться.

— Видно, сам складає.

— А де б же більше він їх набрав. Але то якийсь дивний дурник!

— Еге ж, дивний... Якби часом не витинав таких коників, то можна б подумати, що нам його бог послав.

— Той дурник більше за нас тямить.

— І добре серце має...

— Що надають йому, знов роздасть майже все, та ще й у роботі помагає. Он у Радехові працював кілька днів одному халупникові задурно. Чоловіка погнали до двору молотити, жінка сама з купою дітей лишилась, хоч плач, так той божевільний поміг їй».

Отаке гомоніли по селах про Їржика. Люди мудріші тільки головою хитали та мовляли, показуючи пальцем на лоба:

— В нього тут не порожньо!

Люта, морозна зима не всіх увільнила від панщини. Халупники та ті господарі, на яких лежала повинність тільки піша або ж менша, ніж три дні на тиждень, мусили й узимку працювати в панських дворах. Молотили од світа до світа, а то ще й при каганцях; і за день тяжкої, виснажливої роботи їм платили сім крейцарів! А як наставала субота, вони ніколи не одержували всієї платні: пан економ звичайно вивертав половину за податок або за позичене збіжжя. Плговський економ навіть і половиною не вдовольнявся, уривав іще більше. Марно просили і плакали люди, цього жорстокого чоловіка нічим не можна було зворушити, він виплачував тільки малу частку тієї кривавиці. Його кляли всюди, де б не згадали.

На «Скелі» знову стало невесело: до Лідки дійшли ті дивні чутки про Їржика. Балтазар тепер мав змогу її розважити, але всього їй не розповів. Те, що перед відходом відкрив йому Їржик про своє «божевілля» й про свої заміри, Уждян вважав таємницею. Лідці він сказав лиш таке:

— Не журися тим, дівчино, він при своєму розумі. Він, може, розумніший за нас, тільки що мусить так робити.

«А чому це мусить?» — питала вона сама себе і часто подовгу думала про це. Розрадою Лідці була книга, котру Їржик доручив їй.

Надійшло різдво. Ясної ночі Лідка вертала з Ванєком із села, од утрені. Мороз був лютий, зірки мигтіли. Старий жовнір і молода дівчина поспішали додому. Біля старих кленів за селом вони спинилися: з-під дерев назустріч їм виступив Їржик. На плечі в нього висіли цимбали. Лідка від несподіванки скрикнула. Скалак радісно стис їй руку.

— Це їй добрий гостинець на свято,— мурмотів Ванєк, швидко ступаючи рипучим снігом. «Гаряча ж кров у тих молодят,— думав" він.— Простояли б отак і цілу ніч. На варті, надійсь, так не вистояли б!..»

Їржик із Лідушкою повільніше йшли за ним.

— Довго ж ти нас не згадував, Їржику!

— Згадував щодня й щогодини, але...

— Якби ти знав, чого тільки люди не плещуть про тебе!

— Та я уявляю, але все це колись урветься.

— Ох,— зітхнула Лідка.— Коли ж то?..

— Як доведу своє діло до кінця, тоді вже...— Він не доказав.

— Ой, як же я боюся за тебе! А що ти надумав? Я то здогадуюсь, але ж ти мені не дуже довіряєш...

— А ти згадай, що сама казала мені у вільшнику та на Турові. Знаєш же, скільки ми випили гіркої; за все те мусить бути відплата. А ще я хочу, щоб люди були людьми, а не рабами.

Вони стали на пагорбі, обвели очима весь гористий виднокруг, укритий білим снігом.

— Поглянь, Лідушко, на оці села: нема серед них ні одного, ба ні одної хати, де б жили щасливі люди. Нині вони сплять, а завтра їх знову ждуть горе та злидні або ж клопіт і тяжка праця. Та ще хто зна, як вони сплять. І марно люди ремствують та моляться. А тамті,— Їржик показав у той бік, де виднілася в далині замкова вежа,— тамті мають усього досхочу, бенкетують, марнотратять, спочивають у пухових перинах. І все те ссуть із оцього замученого люду. А чи ж вони не такі самі смертні, як і всі ми? Тато мій за те, що боронив себе та хотів за всіх обстати, пішов на шибеницю. Бог велів прощати, але отим-о простити не можна. Вони не пожаліють нас, у них нема душі, нема серця, і за те їх має спостигти кара божа. Знаєш, як у всіх селах, по всій окрузі люди прозріють, як повстануть і закричать: «Чиніть по закону!» — то цей гордий Находський замок і всі замки затрясуться, і пани побачать, що ми не сліпі й не дурні, що ми люди. Бач, чого я прагну й чого домагаюсь! І бог мені поможе. Час нам самим подбати про себе.

Весь вид і очі юнакові вогнем палали. Лідка в захваті не зводила очей із цього  натхненного обличчя. І оце говорить юродивий?! Вона стисла йому руку й прошепотіла:

— Хай тебе бог боронить і укріпляє! Я вже не буду плакати за тобою.

Під Новий рік Балтазар зустрів у Наході в корчмі Рихетського.

— Як там Їржик, Уждяне?

— А так, як ви й гадали: він не божевільний, вам це можна відкрити.— І розповів йому все.

— Хм...— Рихетський похитав головою, — Правдивий Скалак. Матиме він добрий шмат роботи, та не знаю, може, воно й ні до чого. У Відні, кажуть, уже радяться про скасування панщини...

— Ет, пане-брате, і ви ото Вірите?

— А як ні, тоді вже й не знаю... Їржик у вас? Відтоді, як нам ото так нарадив та поміг, у мене він ще не був.

— Збирається до вас, може, завтра його побачите.

Вони вийшли з кутка, де стояли, й підсіли до хлопів, котрі сиділи за великим столом і про щось сперечалися.

— Та от же Рихетський і Уждян! — вигукнув один. — Вони його там бачили!

— Кого?

— Нашого князя.

— Авжеж, авжеж,— відказав Балтазар.— Бачили; йшли саме з палацу, так він мало не стоптав нас. Їхав на гарному білому огирі коло пишної карети, а в кареті сиділа якась графиня. Все на ньому аж блищало!

— Де пак ні! А та графиня, певно, не його жінка?

— Та відома річ, що чужа, але так уже в панів ведеться.

— Правда, правда! Сього року, кажуть, раніш до нас приїде.

— А нам однаково: його посіпаки мордуватимуть нас так самісінько, хіба в нього доб’єшся права!

— Еге, найліпше було б зробити так, як отой юродивий Їржик у нас розповідав. Каже, що був у Поржичі, в Славікові, в Павлішові, в Ліпому, в Слатіні, одно слово, всі села нашої округи перелічив, і буцімто там повсюди хлопи ухвалили, що на панщину не вийдуть. І ніби справді не вийшли. Та й сміявся ж він, розказуючи, як буцім у замку лютували та лаялись, а потім і просити стали, але з усіма селянами нічого вдіяти не змогли. Ха-ха-ха! Звісно, клепки бракує хлопцеві...

— А хіба не правда, пане-брате? — відказав Салакварда.— Якби так учинили по всій окрузі та по всьому королівству, то побачили б ви!

— Бігме, правда! От тобі й юродивий... А де він тепер?

— Та блукає од села до села, ночує, в кого прийдеться, його всюди радо приймають.

— Але найчастіше бува на Мартинівському хуторі. Там він як удома.

* * *

Невдовзі після різдва Їржик пішов зі «Скелі». Прощання цього разу було не таке сумне, як минулого. Він знову подався блукати по окрузі, навчати людей, розпалювати народний гнів.

Минула зима, настала весна, на ланах, уже буйно хвилювали жита, а пани іще не прибули з Відня.

Князь Пікколоміні з молодою княгинею хотіли приїхати до Находа ранньої весни, і в замку вже приготувалися зустрічати їх. Та нараз прибув гонець і повідомив, що князь приїде пізніше. Від нього ж маєткові урядовці довідалися, чого молодий князь так довго забарився у Відні. Приголомшені звісткою, вони спершу не хотіли вірити. Але потім доміркувалися, що вже ж серпень місяць, а пана й досі нема. Отже, правда... Надвечір у замковому саду тільки й говорили про це. Панщину мали скасувати! При дворі у Відні думали нібито, як би звільнити селян чи то зовсім, чи хоч частково. Управитель з економами віри не йняли, не могли уявити собі, як воно буде без панщини. Сама думка, що хлопство може стати вільним і не муситиме вже їх боятись та тремтіти перед ними, лякала їх.

У Відні справді думали про скасування панщини^[43]. Скарги й прохання лунали вже біля самого трону, не почути їх, не побачити цього моря злигоднів було неможливо. Як минулого року депутація з Находщини, так навесні 1773 року до цісарського двору прийшло багато сільських депутацій з усіх кінців королівства. Усі плакалися, просили, і люди безсторонні, справедливі потверджували ці скарги. При дворі почали радитися. Марія-Терезія стояла за полегшення повинностей селянського стану, син її Йосиф — за цілковите скасування. Але на шляху цих реформ була велика перешкода — сильна шляхта. Скасування чи зменшення підданських повинностей ламало її привілеї, а що шляхта — це втілення привілеїв, то вона, вбачаючи в їх порушенні загрозу самому своєму існуванню, затято опиралася.

Для того й лишився князь Пікколоміні у Відні, щоб захистити своє панування.

Вирішення затяглося. Вже починалась осінь. Якраз тоді було зламано хребта ворогові людства, а надто простого народу — єзуїтському ордену, сильному спільникові шляхти. З празької колегії єзуїтів уже вигнали. Кілька покоїв там було встатковано під канцелярію, з якої й повинні були вийти радісні для народу ухвали. Там мала працювати комісія, утворена для впорядкування відносин між підданими й панами. Єзуїти вибрались, але шляхта лишилася. Вона була споєна, одностайна. Панство зібралося радити раду, як боронитися. Було обрано депутацію, складено меморандума; до депутації потрапив і молодий князь Пікколоміні.

Люди простого роду, в убогих сіряках, боронили людські права; а супротивниками їх були ті, хто володів великими маєтками, налічував багато предків, посідав урядову й місцеву владу. Наслідок боротьби неважко було передректи.

Пани твердили, що підданські повинності є невід’ємною частиною маєтку, яку вони разом із грунтами успадкували по своїх батьках або ж купили за готові гроші, отже, придбали законним чином, як те й записано в межових книгах. А її величність, мовляв, у коронаційній присязі зобов’язалася зберегти всі пільги та привілеї, чеськими королями їм надані й потверджені. Доводили, що новий порядок піде скорше на шкоду, ніж на користь краю. Ставши вільним, казали вони, селянин матиме з того тільки більше вільного часу, який він однаково промарнує, а пан натомість зазнає великого збитку. Підданцям потрібен нагляд і примус; якщо ж їх звільнити від повинностей, це тільки зашкодить їм.

Так захищалося панство.

Чутки про все це скоро дійшли й до находської глушини. Від села до села летіла радісна звістка, що страшне ярмо має бути зняте з люду. Декому не вірилося, інші, навпаки, вірили надто щиро і вже тішилися майбутньою волею. Тільки наймудріші крутили головами:

— Хтозна, хтозна...

Цісарева й королева Марія-Терезія не поступалася, вимагала, щоб привілейовані стани погодились на зміну відносин між панами й підданими. Але шляхта, котра не надто пильно захищала честь і добробут вітчизни, дбаючи тільки про те, щоб запобігти ласки при дворі, тепер дозволила собі опозицію, бо ж захищала себе.

Їржик на час облишив своє діло. Нелегко було розворушити людей, які від довгого рабства отупіли, стратили одвагу й віру в себе. Нині перед ними заблимав блудний вогник — надія, і вони погналися за нею, сподіваючись визволення «згори». Багато хто вже підняв голову вище, наважувався перечити князевим урядовцям. А ті мстилися, ще обтяжуючи понад закон ярмо панщини. В народі ж зростала ненависть до них.

Минула осінь, минула й зима.

— Навесні! Навесні! Діждемось нарешті!

— Вже вирішено! Цісарева обстала за нас!

— Наше зверху! Кінець панщині!

Так гомонів народ. Але Їржик мовчав. Він не вірив панам. Думав, як воно буде далі: «Як побачать люди, що надія їхня не справдилася, то, може, хоч це збурить їх, і для мене настане слушний час». Він тепер частенько бував на «Скелі», помагав у господарстві, або жив на Мартинівському хуторі. На молоде подружжя — Єніка й Франтіну — можна було покластися.

До Находського замка надійшла звістка, що князь приїде наприкінці квітня. Сніг розтав, настала сподівана весна.

9. Універсал

Почалися весняні роботи. Економи вже загадували підданцям панщину, як і щороку. Наймит чи наймичка мусили відробити тринадцять днів на рік; халупник, який платив 53 крейцери податку,— двадцять шість днів. Хто платив до 2 золотих податку — відбував один день на тиждень, хто до 7 золотих — два дні, хто до 9 золотих — три дні; господарі, що сплачували від 9 до 14 золотих податку, відробляли три дні одним тяглом; від 14 до 28 — двома тяглами, та ще від святого Яна до святого Вацлава мали давати до двору раз на тиждень одного пішого робітника. Ті, що платили від 28 до 42 золотих, посилали на панщину троє тягол тричі на тиждень і в зазначений вище час одного робітника пішого раз на тиждень, хто ж платив понад 42 золотих — четверо тягол тричі на тиждень і від святого Яна до святого Вацлава одного робітника пішого раз на тиждень.

Отакий тягар навесні 1774 року знову навалився на плечі людям, котрі вже були сподівалися та раділи, що нарешті здихаються його. А тому багато хто зволікав, відмовлявся виходити на панщину; відповіддю на те була цюпа, а потім ще й грамота, що розхвилювала весь народ. То був універсал, виданий 21 квітня. В замковій канцелярії з радістю зустріли цей указ, яким було повелено, щоб до остаточного вироку всі повинності виконувалися дотеперішнім порядком. Універсал показали війтам, звертаючи увагу на слова «дотеперішнім порядком», і звеліли оголосити по селах цісарську волю. Багато людей ходили в канцелярію побачити вивішений там папір і пересвідчитися. Справді, там стояло: «дотеперішнім порядком», як і завжди.

Страшне розчарування спіткало людей; одні понурили голови, другі стискали кулаки. Зовсім мало було таких, котрі ще покладали надію на оте «до остаточного вироку».

— Манять, хіба не розумієте? Підмазали медом, щоб не таке гірке було. О, ви ще мало знаєте панів!

— Цісарева, кажуть, і хотіла, але двірські пани все зіпсували.

— А наш Піколон буцім найдужче опирався.

— Того ж то він і не приїхав сього літа до замка.

— Шкода, що Скалак його тоді не порішив...

— За худобу нас має!

Не тільки на Находщині, але і в довколишніх маєтностях діялось таке саме. Народ кипів.

Балтазар Уждян, зачувши про указ, грюкнув кулаком по столу, не ймучи цьому віри. В цю хвилину на шляху почувся кінський тупіт. Виглянувши у вікно, Уждян побачив, як за липами чвалом промчав вершник, але впізнати його не встиг.

До світлиці ввійшла Дідка.

— Хто то був? — Балтазар аж тепер помітив, що вона почервоніла, як маків цвіт.

— Ат, оконом плговський,— відказала дівчина, витираючи фартушком кругленьке підборіддя.

— Що він, розмовляв із тобою?

— Побачив, що несу воду, спинив коня й кличе до себе. Я підійшла нехотячи, він узяв збанок, п’є й дивиться на мене, аж мені мороз поза спиною пішов. Тоді спитав, чия я та чи служу тут, усміхнувся так бридко, сказав: «Дякую, панночко», — і вщипнув мене за підборіддя отими своїми холодними кощавими пальцями. Бр-р!..

— Ах ти мерзота! — загримів Балтазар.— Не закаявся з того разу? Гляди, щоб знову не вскочив!

* * *

Однієї серпневої неділі на рихті у Ртині зібралося по обіді кілька чоловіків — усе найповажніші люди з сіл Находської округи. Був на тих зборах і Їржик Скалак. Цимбали його спочивали десь у кутку, а разом з ними він скинув і личину юродивого. У цьому товаристві юнак міг показатись і без неї, цим людям можна було довіритись. Він познайомився з ними в своїх мандрах і скликав їх сюди за згодою Рихетського. Тепер Їржикові не важко було переконати ртинського війта, котрий після видання універсалу мусив визнати слушність Скалакових думок. А маючи його на своєму боці, Їржик міг сподіватися на успіх, бо Рихетського знали й поважали по всій окрузі.

Балтазар Уждян сидів мовчки в кутку, червоний від гніву: він допіру розповів, що плговський економ звелів йому прислати до нього за няньку ту дівчину, котра живе в нього на «Скелі». Старий господар знав, що пан економ замислив собі з тою «нянькою». Та не діжде він побачити Лідушку на фільварку! Одного разу її вже визволили з пастки, вдруге вона сама в неї не вскочить, він її не віддасть, хоч би й з господарством довелося попрощатись.

Найбільше злякала ця звістка Їржика. Він заговорив про те, що настав для народу якнайслушніший час визволитися. Розповів про всі злигодні, яких набачився в своїх мандрах, і сказав, що всі мирні засоби надаремні. Чим більше народ терпітиме, тим більше на нього навалюватимуть. Треба повстати, і саме тепер, бо тепёр напевне всі або більшість відгукнуться на заклик.

— Зійдемося всі, цілими селами, цілою округою, озброєні, до замка й зажадаємо свого. Заявимо, що доти не будемо платити податку і виходити на панщину, поки не домовляться з нами по-людському. А якщо вони вдадуться до сили, то і в нас знайдеться зброя,— пропонував Їржик.

— Зі зброєю йти не можна, — заперечив Рихетський.— Відмовимося одбувати панщину, то й муситимуть погодитись із нами. А збройно починати не слід.

— А як ударять на нас?

— Тоді будемо боронитись.

— А чи ж підуть за нами всі? — спитав один із селян.

— Примусимо! А далі нас і інші підтримають,— відповів Їржик.

— Які ж це інші?

— Полицькі, я добре знаю, там теж усе кипить, та й німці за горами, на Броумовщині.

— Три округи — це вже чогось варт! А коли починати?

— Негайно,— відказав Їржик.— Коваль клепле, поки тепле.

Рихетський і всі інші стали заперечувати, тільки Балтазар промовчав. Нівлт запропонував почекати ще трохи, чи не справдяться слова універсалу «до остаточного вироку», а потім домовитися з полицькими.

— Та це можна й зараз,— сказав Їржик і вийшов. Скоро він вернувся, привівши із собою якогось чоловіка, що досі сидів під липами перед рихтою.

— От вам Достал із Маховської Лготи, він вам більше скаже, ніж я.

Достал, високий худий чоловік із вогнистими очима, сів і почав розповідати, яке невдоволення панує в Полицькій окрузі, а надто серед німців на Броумовщині, та що в них уже збираються силою домагатися свого.

— Якби й ви пристали до того, то було б ліпше для вас і для нас, бо двоє більше здолають, ніж один.

На це всі охоче погодились. Рихетський, однак, додав, що таку важливу справу не можна починати зопалу, треба все обміркувати, а тому варт іще трохи зачекати.

— Ну, гаразд,— сказав Достал. — Зачекаємо. Я тим часом іще дещо розвідаю та порозуміюся з німцями, мені до них недалечко; а потім підмовимо й інших.

— Їржі Скалакові можете говорити все, він буде між нами за зв’язкового.

Тільки дорогою, вертаючись із Балтазаром на «Скелю», Їржик зняв мову про Лідку та економа.

— Що маємо робити? — спитав Балтазар.

— До двору віддати не можна.

— А вона, бідолашечка, ще й не знає нічого...

Прийшли вони додому надвечір. У дворі було тихо, не чути ані голосочка. Їржик здивувався, що Лідка й досі не вибігла стрічати їх, як звичайно.

— Що воно таке! До села, чи що, всі пішли? — чудувався господар.

На порозі світлиці обидва спинилися, приголомшені. Стільці валялись поперекидані, стіл був зсунутий зі свого місця, а в кутку біля печі сиділа стара Бартоньова й плакала.

— Що це тут діється!? — скрикнув Балтазар, пойнятий лихим здогадом.

Старенька, побачивши господаря, заридала:

— Нема її! Нема!

— Кого? Лідки? — квапливо спитали обидва.

— Лідки,— простогнала стара.— Забрали її!

— Як то забрали? — вигукнув Салакварда.— Годі ревти, розкажи, що сталося! — звелів він бабі.

Та Бартоньова ще довго не могла здобутися на слово. Нарешті розповіла: по обіді Ванєк пішов до села, а Лідка сиділа надворі під липами. Тут підійшли якісь два чужих чоловіки, один наче дозорець, і звеліли Лідці йти за ними на фільварок.

— Дівчина втекла до світлиці, не давалася їм, і я її боронила, та ті гицлі затялись на своєму — мовляв, Лідка сирота, батька-матері не має й до повноліття належить панові. Я не давала дівчини, то мене як турнули осюди в куток, я вже й устати не могла, мусила дивитись, як мою Лідку забрали та повели до двора служити. Боже мій, боже! — знову заголосила стара.

Балтазар і Їржик ужахнулися. Старий драгун у гніві почав бігати по світлиці та лаятись. Потім, раптово спинившись, вигукнув:

— Де той Ванєк? Хай сідлає Медушку. Я їм покажу, чия це дівка.

— Куди ви хочете, дядьку? — спитав Їржик, що стояв із нахмуреним чолом.

— Як то куди? Куди ж, як не до двора? Заберу назад Лідушку, хоч би й...

— Дядьку Балтазаре, я теж був зразу про це подумав, але цього не можна.

— Добрий мені зух, а ще її...

Їржик, хоч і дуже схвильований тієї пригодою, все-таки не стратив здорового глузду. Він почав доводити Балтазарові, що в дворі з нього тільки посміються або ще й батога дадуть скуштувати, а Лідушці від того буде тільки шкода.

Довго умовляв Їржик старого; нарешті, коли минув перший спалах гніву, Балтазар послухався.

— Але що ж робити? Хіба можна лишити її в тому кублі гріха й ганьби?

— Про те ви не турбуйтесь, я її визволю звідти, тільки ви не робіть нічого, й пальцем не ворухніть. Але на «Скелі» вона не буде безпечна, я відведу її на Мартинівський хутір, у тому закутку її так скоро не знайдуть, а потім...

Бартоньова, плачучи, просила, щоб не лишали там дівчину сохнути з туги.

— Ой дитятко ж моє, золоте, єдине! — бідкалася вона.

— Я сьогодні ж дам їй знати, що ми не покинемо її в біді й визволимо якнайскорше.

— А як?

— Те вже полиште на мене, пізніше взнаєте. А тепер зоставайтеся здорові; вже вечоріє, а до Плговського двора не близенький світ. Лідки не дам і на макове зерня скривдити, або ж...— блиснувши очима, він погрозливо підняв кулак.

Потім квапливо вийшов.

10. Сирітська служба. Початок

Хоч настала осінь, та князь Пікколоміні не від’їхав, як звичайно, в столицю. Бо цього року він приїхав до замка пізно, недужий, стомлений. Тут, у тихому гірському куточку, він помалу відпочив і, набравшися сили, вирішив по змозі зажити сільських утіх. Збирався строїти великі лови, розіслав запрошення всій околишній шляхті.

Йосиф-Парілле Пікколоміні встав пізно, мало не опівдні. Він щойно відставив чашку, з якої сьорбав шоколад, коли йому доповіли, що прийшов його колишній камердинер, нині плговський економ. Князь звелів негайно впустити його і, спитавши про те, про се, промовив зрештою:

— Ну, що там нового?

Він знав, що економ запевне прийшов із якоюсь новинкою.

Колишній камердинер розповів, як випадково дізнався, що то за дівчина, котру ясновельможний пай, коли його ласка пригадати, спіткав на вловах три роки тому, і сказав, що та дівчина тепер у нього. Князь здивовано глянув на економа; той додав іще, яким побитом заволодів нею та що мав на те повне право, і дозволив собі зауважити, що баба тієї дівчини або господар «Скелі», певне, будуть вимагати, аби її відпустили, і, може, прийдуть до самого ясновельможного пана.

— А вона така сама гарна, як і тоді? — спитав Пікколоміні.

— Мабуть, іще гарніша, ясний пане, справжня троянда у повному розквіті.

— Ну, гаразд, нехай приходять, — усміхнувся князь.— Тільки нагадаєш мені про неї пізніше, аж по вловах, розумієш?

Тим часом на подвір’я замка вкотилося з грюкотом кілька карет. До найбільшої, найпишнішої збіглися двораки й помогли висісти двом дамам. Одна з них була стара, поважна, з холодним гордовитим лицем, друга молода і вродлива. Це була сестра князя Пікколоміні, котра приїхала з своєю тітусею із столиці. Вона прибула на забави раніш, ніж обіцяла, бажаючи зробити сюрприз братові та невістці, молодій княгині.

В ту ж хвилину примчав до замка верховий гонець із крайового міста Градця-на-Лабі. Зіскочивши з умиленого коня, він побіг просто до канцелярії й там віддав управителеві якийсь пакунок. Управитель, розпечатавши його, знайшов там цілу пачку паперів, видрукованих у формі указу. Взявши верхній, він пильно, здивовано подивився на нього, потім безтямно обвів поглядом писарів і швидко перебіг друковані рядки. Видно було, що їхній зміст дуже вразив його. Управитель кинув злощасний папір на стіл і кілька хвилин ходив по канцелярії, сиплючи прокльони. А втихомирившись, узяв папір і пішов до князя, котрий допіру вернувся від своїх гостей у вельми веселому настрої.

— Що несете?— милостиво спитав він управителя.

Той мовчки, низько вклонившись, подав молоденькому панові щойно одержаний папір. Блідувате князеве обличчя спохмурніло; дочитавши, він поклав папір на стіл.

— Що накажете робити, ясновельможний пане?

— Приходьте завтра! — нашвидку відбув його князь.

Управитель пішов.

У канцелярії тим часом писарі переглянули одержані папери; вони були всі однакові, одного змісту, більша частина надрукована чеською мовою. То був розісланий місцевою владою «регулятивум», чи то інструкція, про тимчасовий порядок відбування підданських повинностей. Розмір тяглової панщини лишався майже такий самий, але піша була зменшена наполовину.

— Діждалися все-таки! — зітхнув один писар.

— Та це що, он примітку внизу подивись! — відказав другий і прочитав уголос, що «зрештою піддані можуть самі домовитися з панами про спосіб відбування панщини» та що ця інструкція має бути вивішена в усіх канцеляріях і розіслана по одному примірнику у всі села округи.

— І оце от дати прочитати нашим хамам?

— «...Можуть самі домовитися...» — з притиском процитував іще раз другий писар.

— З глузду вони зсунулися там, у Відні, чи що? — вигукнув на дверях управитель, побачивши спантеличені пики своїх підлеглих.

* * *

Лідушка жила бранкою на Плговському фільварку. Коли її забирали з рідної «Скелі», вона була мов уві сні. «Це помста, це вони хочуть дядечкові допекти,— думала дівчина.— А що, як і зі мною щось надумали?» І мороз пішов їй поза спиною.

Лідку привели до економа. Він пояснив дівчині, чому її забрали, сказав, що їй уже давно слід бути тут, бо вона, як сирота, належить панові.

— Але ж я не сирота, в мене є бабуся, а дядечко Уждян узяв мене за дочку,— сміло заперечила вона.

— Та це може будь-хто сказати. Не журись, тут тобі ліпше житиметься, ніж на «Скелі».

Економ одвів її до своєї дружини — глядіти їхню дитину.

Першу ніч у відведеній їй комірчині Лідка й очей не змружила. Віконце було загратоване, у ньому виднівся невеличкий клаптик подвір’я та високої мурованої огорожі. Надворі забряжчали засуви та замки: то запиралися на ніч. Потім розгавкалися відв’язані собаки. Годі було втекти від цих страшних сторожів.

Оце тут вона мусила відслужити цілих три роки! А в разі економ щось замислив із нею... Лідка згадала, як він брав її за підборіддя, як блиснули його масні очі, й затремтіла.

За вікном у гіллі дерев шумів вітер. Та нараз... що це? Лідка нахилилась до вікна і прислухалася, затаївши віддих. За муром у нічній темряві пролунав спів:

«Він! Їржик!» — зраділа дівчина й рвучко підхопилася, ніби хотіла бігти назустріч йому. Собаки оскаженіло загавкали, бігаючи попід муром; знову почувся спів і, віддаляючись, стих. Лідка стояла посеред комірчини, стискаючи сплетені пальці, серце її колотилося. «Це він подав знак, що про мене не забудуть».

Минав день за днем. Лідка стала до своєї служби. Вона бачила, що челядники та двірські дівчата роблять важку роботу, а сама тільки доглядала дитину пана економа та помагала в господі. Лідушка завважила, що челядь поглядає на неї скоса й уникає її. Економ майже не звертав на неї уваги, та вона помічала, що часом він зиркає на неї якось дивно, і в такі хвилини почувала себе як тоді, на «Скелі», коли подавала йому напитись. Зі «Скелі» до дівчини не доходило ані слова. Вона дуже нудьгувала, та марно видивлялася, як би втекти.

Лиш через багато днів сяйнув їй промінчик надії. Одного ясного дня по обіді вона сиділа з економовою дитиною на руках під каштанами у дворі; до неї підійшла стара шафарка й сказала:

— Їржик і ваші зі «Скелі» вітають тебе.

Дівчина спершу злякалась, тоді аж зашарілася з радості.

— Не бійся,— вела далі старенька.— Вони тебе тут не покинуть, а поки що я стерегтиму тебе. Тільки уважай, щоб ніхто про це не дізнався.— І зразу ж відійшла.

Лідка зчудовано дивилася вслід старій, що вже зникла в дверях. Хотіла, було, покликати її, розпитати, та зразу ж отямилася. Потім вона цілий день думала про це. Тепер їй стало веселіше, знала, що про неї якось дбають.

Їржик скоро пересвідчився, що проникнути до двору не так-то легко. Докладніше він розвідав усе на Мартинівському хуторі: адже Єнік знав фільварок, як свої п’ять пальців, а його стара тітка була там шафаркою. Від неї молодий Скалак довідався, як живеться Лідці та що з дівчиною досі нічого лихого не сталося; звістку цю він заніс і на «Скелю», вельми потішивши старого Балтазара та Бартоньову.

Через Єніка й дійшла до Лідки та люба, така несподівана для неї вість.

Їржик був наче на роздоріжжі. В нього силоміць забрали милу. Що він мав діяти? Передовсім визволяти її? Але ж розпочате діло треба було не гаючись доводити до кінця. А в ньому вся кров закипала від думки, що брутальний економ може зганьбити його кохану. Він часто подовгу замислювався. Так сидів він одного дня під липою на межі біля дороги до Ртині, сховавши лице в долоні. Чорні кучері спадали з чола на руки. Біля ніг його лежали цимбали. Над ланами віяв холодний осінній вітер. Скалак думав про Лідку і про свою справу, думки в голові в нього мигтіли, як мошва над річкою, й він ніяк не міг упіймати потрібної. Тут до його плеча хтось доторкнувся. Їржик, підвівши голову, побачив Достала з Маховської Лготи.

— Ой Достале, я вже був збирався до вас.

— Збирався, та мало не забув... А втім, я знаю чому. Забрали в тебе любку...

— І ви вже знаєте? Так треба починати!

— Оце через те?

— І через те, й не через те. Далі зволікати нікуди. Князь іще тут, от-от настане зима, він поїде, а треба, щоб він був.

— Можна й починати, у нас це буде неважко.

— Але Рихетський відкладає аж до весни, а ви ж знаєте, Нівлтові вірять.

— Хм... Ото лихо...— Достал усміхнувся.

— Дядьку Достале, ми його примусимо. Ви ж кажете, що у вас можна починати, то й починайте, а тоді доведеться й нам. Шкода,— додав він протягло,— я весь час думав, що ми тут устанемо перші. Але як наші почують, що Броумовщина й Поличчина піднялись, це їх розворушить, я знаю, повстануть, злетяться, як бджоли, і розважливий Рихетський уже не вагатиметься. Рушимо тоді,— говорив Їржик, дедалі дужче розпалюючись,— на той гордий замок і...— Він на хвильку замовк.— І визволимо себе й її теж.

— Як це?

— Як? Обступимо двір, і хай нам її віддадуть, а ні, то... — Їржик схопився й випростався перед Досталом.— От тому треба починати негайно. Хто зна, як воно буде до весни, а так нехай навесні всі виходять у поле вже не на панщину, вольними!

— Так, так, твоя правда, Їржику. Гадаю, що тепер і Рихетський уже не вагатиметься. Він, певно, теж уже прочитав нову грамоту, «регулятивум».

— Який такий «регулятивум»?

Достал розповів Їржикові про той папір і переказав його до слова. Молодий Скалак сторопів.

— Пішу панщину зменшують наполовину й можемо домовитись, — промурмотів він за хвилину, втупивши очі в свої цимбали,— А хотіли всю панщину скасувати! Половину... Не може того бути! — раптом шпарко вигукнув він.— Нас дурять, не може того бути! Яка ж із цього полегкість, кому це поможе! А казали ж, ніби хочуть зовсім скасувати. Достале, це якесь ошуканство!

— І я те кажу. Ходімо на рихту!

Їржик, узявши цимбали, пішов польовою дорогою поруч із Досталом до прадідівського дворища ртинських вольних селян.

— «Можемо домовитись»? Гаразд, будемо домовлятися! — вигукнув Їржик.— Домовлятись будемо, тільки від свого не відступимось!

Під липами на пагорбі вони здибали Рихетського з батньовицьким війтом.

— Про вовка помовка! — ще здалеку гукнув до них Нівлт.— Ходіть сюди; здибалися до речі, недарма виглядав.— І щиро стис руки Досталові та Їржикові.

У великій світлиці старої рихти було повно людей. На лавах попід стіною чи за столом сиділи селяни різних літ; інші, стоячи серед хати, жваво розмовляли. Коли Рихетський увів Достала та Їржика, хата аж загула від гомону. Були там війти майже всіх сіл Находської округи. Того дня, в неділю, вони зібралися в замку, де їм прочитали згаданий уже «регулятивум», що так спантеличив їх.

Нівлт показав на Достала та Їржика.

— Оце той юродивий; та ви знаєте його, це Скалак. Тепер вам відомо, що він був за юродивий, яке діло підняв! Це Мікулашів син!

— Мікулашів син!

— Того, що хтів нас визволити!

— Слава пам’яті Мікулаша Скалака! — мовив старий, сивоголовий війт, подаючи руку його синові. За ним і всі радо потисли юнакові руку.

Знялась мова про нову грамоту, котру кожен війт ніс до свого села. Рихетський, розгорнувши свій примірник, іще раз перечитав його.

— «Домовитись»! Диво, та й годі, — озвався радеховський війт.

— Авжеж, домовитись, — відказав Рихетський.

— А як? — спитало кілька чоловік одразу.

Господар виклав готовий план. Нехай на поданий знак зберуть чоловіків своєї громади, а потім з’єднатись усім в один гурт і рушити на замок. Тоді пани змушені будуть погодитись на переговори.

— А як хто не схоче йти?

— Треба його примусити! — докинув Їржик.— Ми це робимо не для себе, а для всіх, то хай і йдуть усі!

— Принаймні один чоловік із кожного двору,— запропонував Нівлт. Це схвалили одностайно.

— Любі сусідоньки, воно-то річ добра,— сказав війт із Жернова, шкрябаючи за вухом,— і я на все згоден, але що, як пани не захочуть із нами говорити та викличуть із Градця військо на нас: адже ж це, по правді кажучи, бунт!

— Який же то бунт — свого домагатися? — заперечив молодий Скалак.— Хіба ми не такі самі люди, як і пани? Довіку, чи що, гнути на них спину?

— І худоба борониться, як її б’ють,— додав Нівлт.

— А до того ж іще хто зна, як воно вийшло з тим указом! — вів далі Їржик.— Ви ж усі добре пам’ятаєте, що при дворі у Відні хотіли скасувати панщину, та пани перешкодили, а найбільше наш. Так говорилося; однак цей указ дещо полегшує. А нащо б їм поступатися, якби їхня взяла? Та ще й оте «домовлятися»! Я хлопчисько проти вас, люди, ви досвідніші; але й вам, гадаю, це дивним здалося. Це указ не справжній, цісар запевне підписав щось інше, а десь там, по канцеляріях, його втаїли й дали нам оце от натомість. І цим ми вдовольнимось?

Якусь хвилину панувала тиша; всі дивились на юнака, що, стоячи посеред хати, держав у високо піднятій руці «регулятивум». Достал і Рихетський кивали головами. Знявся гомін, потім справжній гамір:

— Правду каже!

— Добре сказав!

— Мені теж так здалося! — лунало в світлиці.

Слово забрав Рихетський. Він сказав, що ніхто не хоче бунту й це ніякий не бунт. Вони ж не збираються грабувати, плюндрувати та вбивати, а тільки домагаючись свого права; не хочуть нікого кривдити, але й свого не попустять. Потім додав, що таке діється не лише на Находщині, а й повсюди.

Насеред хати вийшов Достал, почав розповідати, що робиться на Поличчині та Броумовщині, потім закликав об’єднатися. Усі радо пристали на це. Нівлт запропонував, щоб кожен війт у своєму селі переповів сказане тут; людей переконати неважко буде. Умовилися й щодо знаку. Про час трохи посперечалися. Їржик вимагав починати якомога скоріше, негайно. Більшість поважних війтів не погоджувались із ним; до них пристав і Рихетський. Домовилися, що зберуться тут іще раз.

— Авжеж, збиратимемось тут, де ще є спосібніше місце! Тут буде наш штаб,— докинув молодий збечницький війт.

— Еге, штаб! А Рихетський — наш генерал! — гукнув поржицький.

— Генерал! Генерал! — закричали захоплені селяни.

— Гаразд, сусідоньки, але ви повинні мені помагати, а найперш оці-о.— Рихетський узяв за руки Достала та Їржика, що стояли обіч нього.

— Помагатимемо! Помагатимемо! —.загули всі.

— Бог нам поможе! Наша річ свята, справедлива!

Раптом навстіж розчинилися двері, й на порозі став червоний од швидкої ходи Балтазар Уждян. Радісний гомін привітав старого вояка, котрого всі любили. Рихетський та Їржик підбігли до нього.

— Все раду радите! — вигукнув Балтазар.— Облиште вже балачки та підемо, я вас поведу! Доки ми будемо радитися! Я знаю одну раду: вдарити на них, поки нас не задушили, не виморили!

— Що сталося? — навперебій питали його.

— Що сталося? Та чи ж ви не знаєте? Обкрадають, обдирають нас! Дочку в мене забрали, а як пішов домагатися правди, зробили з мене, старого чоловіка, блазня.

Він розповів, що вже тричі ходив до князя скаржитись на економа, котрий забрав Лідку, та йому все забивали баки й веліли прийти іншим разом. А сьогодні відмовили наодріз, сказали, щоб він більше не надокучав — князь не хоче його прийняти, бо економ учинив законно.

— От я й прийшов по раду та поміч,— вів далі Уждян,— хотів вас, Рихетський, переконати, що вони там у замку вже достигли, час трусонути. Як хочете, люди добрі, терпіть і далі, а я вже не хочу. Коли ви мені не поможете, сам собі буду раду давати, мені не первина головою важити, тридцять літ у війську відслужив.

— Поможемо, поможемо! — закричали селяни.

Зразу ж ухвалили, що зійдутьсянезабаром, щойно подасть звістку Достал. Їржик значуще поглянув на нього, й він кивнув головою: зрозумів, мовляв.

— Тоді вже умовимося достотно, що і як, а тим часом нехай кожен у себе в селі робить своє діло.

— І хай нам бог щастить! — мовив сивоголовий війт. Усі палко повторили за ним ті слова.

— Коли буде якась новина, сповіщу вас усіх через Їржика,— сказав Рихетський. А тепер підпишіться, що твердо й одностайно стоятимете за нашу справу.— Він вийняв зі столу аркуш паперу, чорнило й перо.

— Генерал перший!

Рихетський підписався.

— Підпишіть там моє ймення, а я, як треба буде, шаблею розпишуся! — вигукнув Балтазар і поставив три хрестики над своїм прізвищем, яке написав Рихетський.

Один за одним люди підходили до столу й писали на папері свої прізвища, або ставили хрестики.

— А ви, Ржегаку, що, останнім будете? — спитав Достал слатінського війта.

— А чого пхатися, місця вистачить,— спокійно відказав Ржегак, примруживши очі.

— Підписано! — гукнув за кілька хвилин Нівлт і, взявши папір, прочитав, що всі присутні словом і рукою обіцяють вірно й несхитно стояти за права пригнобленого поспільства. Той, чиє прізвище зачитувалося, виходив уперед і подавав Рихетському руку. Так зробили один за одним усі.

Знадвору долетів кінський тупіт. Обернувшись до воріт, селяни побачили даму на гарному білому коні, поруч якої їхав верхівець у темно-червоному, гаптованому золотом оксамитовому каптані.

— То князева сестра.

— А чоловік?..

— Якийсь гість... їх буцімто має з’їхатись у замок багато, якесь свято вряджають.

— Діждемося й ми свята! — докинув Їржик.

— Дивіться, он він і сам!

Показався князь, що трохи віддалік за сестрою повільно їхав шляхом до лісу в супроводі камердинера.

— З прогулянки їдуть. Але ж подивіться, на що він звівся!

Обличчя князя було бліде, змарніле.

— Цей навряд чи вдержався б на коні, якби стрівся з вами в бою, Салаквардо,— мовив один із селян.

11. Буря

Земля заклякла, випав сніг. У замку було тихо. Свято, до якого стільки готувались, не відбулося. Спокою Находських лісів не розбудив веселий гук рогів, гавкіт собак та крики ловців; гості не з’їхалися. Князь занедужав, не міг вийти надвір, тинявся покоями понурий, кволий, знуджений. Про від’їзд до шумної столиці годі було й думати.

Нудно, невесело було в пишних залах стародавньої оселі панів Сміржицьких. Правда, незабаром дещо трохи розбуркало князя, розігнало його нудьгу. Але це була не зваблива усмішка панни Зале, славної балерини. Пролунав голос могутній і страшний — голос народу.

«Регулятивум» розтривожив селян. По всій окрузі говорили про нього, розбирали і сяк і так, особливо примітку. Прислухалися, як тлумачать грамоту війти, поважані по селах люди. Скрізь помітно було незвичайний рух, якийсь глухий шум, немов роїння бджіл, немов вітер — провісник бурі. Тяжкий гніт, ошукана надія, потім часткова пільга — все це збурило народ. Досить було тільки подати знак, трохи підштовхнути — і буря знялася б. Тупий спокій і покора зникли, а де ще й лишались, то мали потонути в потоці загального обурення. Розмови, чутки дедалі ширились. Давно спокійна, мертва гладінь народного моря захвилювала.

Тепер Їржик Скалак мало ходив по селах із своїми цимбалами. Його часто можна було побачити на дорозі, що вела зі Ртині до Махова; він був зв’язковим між Рихетським і Досталом. Стара рихта — селянський «штаб» — ожила. Туди стали частіше заходити люди з довколишніх сіл; погомонівши, пошептавшися з господарем, вони зникали. Шумніше стало і в заїздах та корчмах. І там тільки й мови було, що про підмінену грамоту.

— Та, справжня, з золотим підписом цісаревої, лежить схована в замку, пани її сховали!

— Аякже, віддадуть вони її!

— Це ж однаково, що сказати: «Не ходіть уже на панщину, й ми над вами більш не пани».

— Сто сот крот, діждеш від них! Але ж це крадіж, грабунок!

— Дарма, візьмемо своє самі!

Невдовзі на рихті відбувалася друга нарада. Розходячись, люди тисли один одному руки зі словами:

— До побачення перед замком!

Після цієї наради по селах Находщини розійшлися писані од руки грамотки. Війти передавали їх із хати в хату. В них писалося:

«1. Хай ніхто не важиться виходити на панщину чи то за платню, чи то без неї.

2. Хай кожен запасеться хлібом на три дні й чекає напоготові й удень і вночі.

3. Почувши дзвін на сполох, хай усі сходяться на цей знак.

4. Хто покине свою оселю й сховається, того грабувати й палити».

На Поличчині ті грамотки розповсюджував Достал.

— Гей, на панів! — уже кричав дехто.

— Господи, до чого воно йдеться?..— жахалися полохливіші та жінки.

— Підемо добувати указа з золотим підписом! — гомоніли люди, маючи на увазі справжній указ, котрий нібито цісарева підписала золотом.— Урвалася панщина!

І знову бриніли цимбали, а Їржик співав:

Так кінчалася його пісня. Личину свою він уже міг скинути.

Наче на крилах летів «Сільський отченаш» із новим кінцем од села до села. Люди кидали роботу, вже й за чарку бралися на радощах:

— Агей, браття! Вільні будемо!

Гроза мала вдарити одразу, несподівано, впасти на панів зненацька. Однак утаїти всього не можна було, чутки дійшли й до замка, наробивши там переполоху.

Ошелешений управитель одно повторював: «Лайдак! Лайдаки!» — та шукав очима Лашека, котрий сидів у передпокої канцелярії на горезвісній лаві, з ліщиновою різкою при боці. Тепер уже не можна було звеліти йому: «Лашек, неси лаву!» Тепер треба було б більше таких Лашеків, та й не з різками. Гнів душив пана управителя.

В цю хвилину до канцелярії, підлесливо зігнувшись, увійшов слатінський війт. Пом’явшись та покліпавши своїми сірими очима, він почав доповідати. Хитрун говорив не навпростець, а все манівцями. Зраділий управитель нетерпляче допитувався, а зрозумівши, чого хоче Ржегак, пообіцяв зменшити йому панщину, а то й зовсім звільнити від неї його господарство. Тоді зрадник відкрив усе й поклав на стіл грамотку, що їх безліч ходило по окрузі. Управитель, почувши, що там пишеться, збілів.

— Це заколот, ребелія!

І забігав по канцелярії.

— А коли мають почати? — спитав він, раптово спинившись перед Ржегаком.

— Не знаю, ласкавий пане, ще не оголошено, тримають у таємниці.

— А хто?

— Та... оті... Рихетський, Уждян, Достал і отой юродивий Їржик Скалак,— відповів слатінський війт, трохи помулявшись.

— Лайдаки! Зараз же звелю посадити їх!

— Я б вам, ласкавий пане, цього не радив, буде ще гірше, тільки роздрочите народ.

Потім зрадник почав просити, щоб милостиві пани не забули про нього, бо ж він задля них на велику небезпеку наражається, та щоб ніхто про його службу не знав.

Хитрий хлоп думав собі: «Вдасться повстання — добре, а ні, то я уникну покути, ще й нагороду дістану».

Ржегак нищечком подався додому, до Слатіни, і в голові не покладаючи, що за ним стежать.

Коли управитель доповів про все князеві, той зблід, затремтів. А отямившись, звелів лаштуватися негайно в дорогу; він вирішив від’їхати завтра ж. Однак учений доктор Сілезіус наважився відраджувати його: поки ясновельможний пан не одужає, подорож може йому вельми зашкодити.

— Що ж робити? — спитав наполоханий князь.

— Та нічого страшного ще нема, ясновельможний пане, викличемо військо.

— Атож, і я хотів те саме запропонувати,— докинув управитель.

— Але дамам, ясний пане, ліпше нічого не казати,— порадив Сілезіус.

Управитель звелів старанно розвідати, що робиться в окрузі. Звістки, принесені йому, були не вельми страшні, але й не зовсім утішні. Вислухавши все, він послав верхового гінця до Градця-на-Лабі.

На замковому подвір’ї заметушилися двораки, готуючи карети до від’їзду. Князеві не сиділося в своїй резиденції.

* * *

Було ще й не пізно, а вже смеркало: небо затяглося сивими хмарами, що вістували густу віхолу. В голому гіллі лип на «Скелі» посвистував вітер. У печі тріскотіли дрова. Бартоньова, сидячи на лавці біля печі, з острахом дивилася на старого господаря. Він стояв посеред хати, біля дерев’яного світлача, і соснова скіпка кидала червоне світло на його смаглявий вид. На голові в драгуна була висока кучма, могутню постать обгортав старий вояцький плащ, колись білий; з-під нього виглядав важкий палаш, принесений іще з війська. Останніми роками той палаш разом із плащем лежав схований у скрині як дорога пам’ятка. Уждян пальцем спробував лезо надійної зброї, обтер її рукавом і з брязкотом укинув у піхви. Бартоньова здригнулася. Господар, осяяний світлом скіпки, в білому плащі, з палашем у руці, наводив страх на неї. Мовчки, поважно оперезався він шаблею. Бабуся біля печі мало не плакала. Вона знала: щось ладнається; адже останнім часом на «Скелю» заходило багато незнайомих людей, а господар нахвалявся, що визволить Лідку з двору. Оце ж він, видно, зі зброєю йде по неї!

До світлиці ввійшов Ванєк.

— Медушка готова, господарю! — доповів він.

Балтазар вийшов надвір. Біля дверей стояла Медушка під селянським сідлом. Лице старого драгуна заясніло. Підійшовши до своєї улюблениці, він поплескав її по карку.

— Нумо, Медушко, ще раз до бою!

Відповіддю йому було веселе іржання: видно, білий плащ та брязкіт шаблі нагадали конячині давно минулі часи бойової слави. Медушка сильно зістарілась. Їй уже було добрих двадцять років, ноги її здеревіли; тепер навряд чи винесла б вона свого пана з кривавої битви. Салакварда одним махом злетів у сідло: здавалося, нове життя влилося в його й конячі жили. Старий драгун випростався гордо, мовби їхав на парад. Брязнула шабля, і Медушка, стригнувши вухами, знову весело заіржала. Бартоньова, стоячи біля вікна, хрестилась, а Ванєк, котрий іще поправляв збрую, відступив трохи й задивився на свого господаря. Мимоволі в нього з уст зірвалося:

— Що то кавалерія!

— Ну, зоставайтеся з богом,— попрощався Балтазар і, стиснувши коліньми коневі боки, рушив до воріт.

— З богом,— відказав щиро Ванєк і хотів був додати: «Господарю!» Але слово те чогось завмерло в нього на язиці.

Медушка хотіла погарцювати трошки, та нічого в неї не вийшло, і вона спокійною ристю вибігла з двору. Ванєк і Бартоньова дивились услід старому вершникові в білому плащі, поки він не сховався за липами.

* * *

Того ж дня, трохи раніше, ніж Балтазар при повній зброї виїхав на Медушці зі «Скелі», засніженим шляхом од Гронова до Ртині промчав учвал гонець. Кінь був важкий, робочий, верхівець у селянській одежі. А трохи пізніш за ним проскакав і другий, що їхав із Гронова до Находа.

В Находському замку було начебто тихо, але коридорами бігали двораки й урядовці, а по канцелярії нетерпляче походжав управитель, раз по раз то визираючи надвір, то посилаючи виглядати когось із своїх підлеглих; а коли той вертався, управитель питав:

— Не видно нічого?

Та щоразу чув заперечну відповідь. Він ждав Ржегака, що мав принести певніші звістки. Зрадливий війт відтоді, як оддав управителю грамотку, бував у замку частенько, приносячи новини, але сьогодні чомусь не йшов. А управителеві дуже потрібно було поговорити з ним саме сьогодні. Не повертався й гонець, посланий до Полиці розпитати в тамтешніх урядовців, які настрої в тих краях та чи не назріває що й там.

Рихетський теж частенько виходив на пагорбок біля свого двору і вдивлявся в далину. Нарешті він побачив на білому тлі темну цяточку, яка швидко наближалася, й невдовзі перед війтом спинив умиленого коня верхівець.

— Ну, як там? — квапливо спитав Рихетський.

— Добре. Вже почалося.

Обидва пішли до рихти. Гонець розповів:

— Німці під Теплицями та на Броумовщині вже піднялися. Ведуть їх шоновський та рупрехтицький війти. Спалили панський двір у Дєтржиховицях, а в тій веремії — ніхто й досі не зна, як воно сталося,— зайнялась шоновська церква й згоріла разом із фарою^[44].

Рихетський з досадою махнув рукою.

— Господи, що вони собі думають! Лихий початок!

Гонець вів далі:

— У нас на Поличчині вибухло сьогодні. Обступили кляштор, панів урядовців нікуди не випустили. Достал удерся з людьми до канцелярії й зажадав, щоб оддали прихований указ. Ізліз на стіл, почав лаяти урядовців та вимагати волі для всього люду. Ті були затялися, довго відмагалися, так Достал вийшов на ганок і звернувся до народу. Знявся страшенний крик, галас, буча, люди розлютилися, хотіли вже погромити кляштор, аж тоді в канцелярії злякались та написали грамоту про те, що знімають панщину й дають людям волю.

— Хвала богові!

— Починайте й ви, тільки негайно, сьогодні-таки!

— З божою поміччю почнемо.

Тим часом по селу рознеслося, що приїхав гонець із Поличчини; до рихти насходилися люди, які привітали звістку веселим криком:

— Ну, так з богом!

— Гайда на панів!

— До Находа, на замок!

Рихетський звелів одному челядникові сісти на коня та їхати мерщій до П. Там уже чекав Їржик, котрий мав виступити перший.

День згасав, смеркалося. В усьому селі панував незвичайний рух, люди бігали з двору до двору, стояли купками на вулиці, про щось шпарко гомоніли. Сходилася молодь, озброєна здоровим дрюччям та довбнями. Нараз усі вмовкли: вдарив дзвін. Люди повернули голови до дерев’яної дзвіниці біля церкви. Дзвонили не до служби божої, а на сполох у великий дзвін, потім по долині рознеслося гудіння всіх дзвонів. У відчинених вікнах дзвіниці спалахнуло кілька смолоскипів, вони освітили постать Рихетського. Унизу закричали, гук полетів од хати до хати. Рихетський побачив, як у полі за селом замигтіли в вечірньому присмерку вогники.

— На Чортовому горбі,— мовив один із селян, що стояли поруч нього на дзвіниці.

Чортів горб між Ртинею й Батньовицями, схожий на довгасту могилу з плескатою верхівкою, лежить серед рівного поля самотньо, від чого й пішла його назва: повідають у народі, ніби його впустив там розгніваний чорт.

— Це батньовицькі! Почули й побачили наш знак! Певно, скоро надійдуть!

Невдовзі примчав гонець із недалеких Батньовиць і зайшов до рихти. Нівлт, побачивши його, спустився з дзвіниці.

— Бачили ваш знак,— сповістив посол.— Зачекайте нас, ми ще хочемо сватоньовицьких діждатися.

— У вас усі підуть? — спитав ртинський війт.

— Дехто не xoче, та ми примусимо!

Настала вже ніч, а розлоге село Ртиня не втихало. Юрми розхвильованих селян чекали тільки знаку та приходу сватоньовицьких.

* * *

Надвечір того ж дня в корчмі села П. стояв незвичайний гамір. У невеликій, тьмавій хаті зібралося багато народу. В густому димі, що наповнював корчму, блимав вогник каганця, слабо освітлюючи людські обличчя. Люди пили пиво, пахкаючи коротенькими люльками, й голосно розмовляли. Декому випите вже розігріло кров. Майже всі говорили про прихований панами указ, про золотий підпис, про злидні.

Часом в одному чи другому кутку хто-небудь заводив пісню, та вона зразу тонула в галасі. Їржик ходив од гуртка до гуртка. Люди, звісно, дивувалися вельми такому раптовому одужанню, але скоро взнали усі, в чому річ.

Скалак, стоячи посеред корчми, глузував із хлопської одваги.

— Будь-який писарчук його змордує, вкине до цюпи, різками звелить одчухрати, а він, вийшовши з глибки, ще й ручку цілує ласкавому панові. Тільки за брамою посвариться кулаком, та й то в кишені.

Більшість зареготали, та дехто грюкав по столу й кричав:

— Побачимо!

— А я чув іще, ніби хлопи молебні правлять за милостивих панів, що скинули хоч половину пішої панщини.

— А указ? — гукнув хтось.

— У замку під замком сховали! — відповів Єнік.

Їржик ударив у струни, і всі на мить затихли.

Струни затихли. Старий селянин, що мовчки сидів у куті, підвів голову й прислухався. По зморшкуватому обличчю діда видно було, як вразила його ця пісня.

Цимбали забриніли знову, і Їржик заспівав:

Старий селянин, сперши чоло на мозолясту долоню, застогнав:

— Ой Єнічку мій, Єнічку!

— Сердега старий, єдиного сина в нього забрали. Двадцять років... Хіба він його діждеться?..

— Єнічку мій! — ридав дід. Пісня роз’ятрила його давній біль.

Старий підняв голову; його мутні очі були мокрі від сліз.

— Ой, відкупив би, відкупив би,— застогнав він,— та сам не маю чого їсти!

— То плговський оконом йому таку ласку зробив!

— Та той не одного нашого має на совісті!

— Дольський тепер також підтяг би нам, та скніє в цюпі!

— То теж плговський подбав!

Цимбали забриніли гучніше. Ніхто не помітив, що один із тутешніх селян і двоє з сумежного села вийшли за двері. Всіх прикували до себе Їржиків спів та горе старого селянина. Сумно, жалібно дзвеніли струни; та от цимбали грізно загриміли.

заспівав на весь голос Їржик, а за ним і Єнік:

Пісня вливала завзяття в серця селян, її підхопили всі, з такою силою й захватом, що аж рублені стіни корчми задрижали.

Посеред хати стояв старий худий селянин. Він не співав, але його запалі очі горіли страшним гнівом. Свої зсохлі руки він простягав у той бік, де був Плговський фільварок. Сиве волосся розвіялось йому круг чола, розхвильованим голосом він кричав:

— На панське кодло! На кодло!

Зненацька всі змовкли. Надворі тривожно забамкав дзвін.

— Знак! — загули всі разом.

— На панське кодло! — вигукнув Єнік, а за ним нещасний батько рекрута.

— По указ із золотим підписом!

— По волю! — крикнув Їржик.

Дзвін гудів, надворі з галасом збігалося село. За вікном майнуло щось біле, в сінях забряжчала шабля, й до корчми ввійшов високий чоловік у білому плащі.

— Салакварда! — закричали люди і обступили Уждяна.

— На мучителів! — гукнув він. — Ходімо, годі вже терпіти!

— На панів! На панів!

До корчми під’їхав ще один вершник, зіскочив з коня, вбіг до хати і, побачивши Їржика, доповів йому:

— Рихетський переказує тобі, що на Поличчині сьогодні повстали. Обступили кляштор і примусили панів написати грамоту, що панщина скасовується.

— Панщину скасовано! Грамоту дали!

— Ходімо й ми по неї!

— На замок! По указ!

— На замок потім, спершу до Плговського двора! — закричав старий селянин.

— Так, так, туди найперше, люди! — підхопив Їржик.— Плговський оконом найбільш нас мордував! Уперед, за мною, браття! Всі за мною!

Люди з галасом повалили з корчми. Балтазар, скочивши на коня, поїхав на майдан, усі рушили за ним. З усіх боків збігалися селяни — цікаві, налякані, дехто озброєний. Їржик із Єніком та війтом та кілька їхніх вірних помічників скликали й шикували людей. Кого не було, по того посилали. З гучним криком, співаючи, виступили повсталі з села. На чолі їхав Балтазар Уждян, salva guardia. Червоне сяйво смолоскипів падало на нього, на Їржика та Єніка, на війта і сивого діда, що йшов поруч них. Розлившись по засніженій дорозі, юрма посунула до Плговського фільварку.

* * *

Той другий верхівець, що їхав із Полиці через Тронов до Находа, був гонець находського управителя. Під’їжджаючи до села, він зачув крик, гамір і дзвони й зрозумів, що тут хлопи вже повстали. Гнаний страхом, гонець повернув коня на заметений путівець, яким, хоч і за довший час, теж можна було дістатися до Находського замка. Кінь грузнув у заметах, марно верхівець підганяв його. Лиш пізно вночі під’їхав він під замкову браму. Перемерзлий, дрижачи, подався гонець до управителевого помешкання. Той, почувши новину, зблід. А опам’ятавшись, зразу ж побіг із нею до князя.

— Їдемо звідси! Негайно! — звелів князь, що мав від’їхати завтра; екіпажі вже стояли у дворі приготовані. Йосиф Пікколоміні не тямив себе від страху.

В замку знявся переполох; покоївки княгині й князевої сестри плакали та тремтіли з ляку. Вельможні дами віддавали плутані накази, котрі виконувалися так само плутано.

— Чого ж військо не прийшло? Що таке сталося? — бідкався управитель, бігаючи по своїй кімнаті.

Тієї ночі в замку ніхто й очей не змружив. Лашек ходив перевіряв, чи добре позамикано брами та двері, а сам думав про відплату, яку може дістати за ті ліщинові гостинці, що ними наділяв хлопів.

* * *

На Плговському фільварку було тихо. Челядь сиділа після вечері в челядні; засніженим двором, угорнувшись у кожух, походжав економ і оглядав замки та засуви. Довкола стояла тиша, вікна не світилися. Економ був насторожений, він знав, як неспокійно по селах, і побоювався раптового вибуху. Спинившись, він заглянув у слабенько освітлене вікно свого помешкання. В теплій кімнаті біля колиски економового синка сиділа Лідушка. Пані економова того дня поїхала до своїх батьків, лишивши дитину на дбайливу няньку.

Лідка весь цей час нудила світом, мов у в’язниці; за нею пильно наглядали, не пускали нікуди вийти, навіть із челяддю говорити боронили. Тільки старій шафарці вдавалося часом щось крадькома шепнути їй. Дівчині були єдиною розрадою ці вісточки від Їржика, котрий через Єніка втішав свою милу та обіцяв їй скоре визволення. Від старої Лідка чула, що діється по селах. Вона й боялася за Їржика, і щиро бажала, щоб він нарешті знайшов спокій, а люд — полегкість. Поки що економ не зачіпав її й словом. Надвечір він вийшов, і Лідка лишилася з дитиною сама. Її гнітила якась неясна тривога. В задумі, машинально похитуючи колиску, вона згадувала дядечка, бабусю, Їржика. Немовля заплакало; Лідка ніяк не могла втихомирити його. Вона заспівала несвідомо:

Повертаючись додому, економ ще раз глянув у бік челядні. Вікна не світилися.

— Сплять,— буркнув він,— усі поснули...

Однак спали ще не всі. Звернувши в коридор до свого помешкання, він помітив крізь шпарку світло в комірчині, де жила стара шафарка. Відчинивши зненацька двері, економ побачив, що стара сидить за столиком, обличчям до вікна.

— Ти чого не спиш? — гримнув він на неї.

— Не спиться, паночку...

— Гаси та лягай мерщій!

Стара погасила світло. Економ, тихо ступаючи, пішов далі.

Князь весь час нездужав, ніяк було підсунути йому свою бранку і заслужити нагороду. Завтра він поїде, вернеться бозна-коли, забуде про неї... А вона така гарна, просто диво, як він, економ, сам зміг досі втерпіти... І він не пішов до своєї спальні, а повернув до покою, де сиділа Лідка з дитиною. Тихенько відчинивши двері, ввійшов і замкнув їх за собою. Світло каганчика, що горів на столі, падало на Лідку, котра дрімала, сидячи на стільчику. Економ почервонів, очі його заблищали. Хусточка зсунулася з Лідки, відкривши білу шию й кругле оголене плече. Економ аж затремтів. Тихенько підкравшись до сонної дівчини, він нахилився й поцілував її в шию. Лідка підхопилася, великими від ляку очима огляділась довкола, мов після моторошного сну, тоді скрикнула й відскочила за колиску. Економ, од жадоби сам не свій, почав умовляти її, підлещуватись, обіцяти золоті гори. Дівчина якусь мить стояла мовчки, тремтячи всім тілом; щоки в неї горіли. Економ знову підступив до неї.

— Стійте! — вигукнула Лідка.— Невже ви своєї дитини не соромитесь?

— Ах ти ж, вивірко! — розпалений економ рвонувся до дівчини, та вона знов одскочила.— Ти від мене не втечеш!

Та незчувся він, як Лідка схопила з колиски дитину й підняла її над головою.

— Чуєте, назад, а то...

Немовля заплакало.

— Віддай дитину, бо я тобі...

— Одійдіть!

— Ти мені будеш перечити, хамко? Віддай дитину! — загорлав розлючений економ, кинувся до дівчини й став видирати в неї свого синочка. Мале кричало, аж заходилось; Лідка пустила його з рук, боячись якось увередити. Батько в нестямній люті кинув дитя на постіль, а сам погнався за нянькою — покарати її. Лідка метнулась до дверей — вони були замкнені; тоді назад до вікна — хазяїн за нею. Раптом знадвору почувся якийсь гамір, мовби наближався великий натовп. Економ застиг на місці й став прислухатись, вирячивши очі й роззявивши рота. Галас наближався, а собаки не гавкали. Що воно таке?.. От уже кроки почулися в коридорі й зупинилися перед його помешканням. Чути було багато голосів; економ розрізнив голос старої шафарки:

— Ні, не тут, отам він.

— Тут він! Тут! — крикнула Лідка.

— А, бунт! Зрада! — ревнув економ і сікнувся до дверей, але гомін чувся уже зовсім близько. Лишалося тільки вікно. Дитина кричала, за дверима гули голоси, хтось уже гатив у двері. А здалеку, мов буря, насував новий гук.

— Затримай його, Лідко! Не дайся, ми вже йдемо! — гукала шафарка.

Економ опам’ятався..

— А, от як ви! — просичав він і підбіг до вікна, щоб вискочити надвір.

— Назад! — крикнула Лідка, силкуючись затримати його.— Висадіть двері! Він хоче втекти!

На двері посипались важкі удари. Економ, очманівши від страху, накинувся на няньку. Завзята дівчина не змогла довго опиратися розлюченому здоровилові. Важкий його кулак упав на Лідчину голову, і вона, непритомна, звалилась додолу. Забряжчало скло, економ вискочив у вікно й зник.

За брамою розлігся протяглий громовий крик. Юрма повсталих селян спинилася перед Плговським фільварком. Облягати його й брати приступом не довелося, Їржик давно вже через стару шафарку порозумівся з челяддю. Брама розчинилася. Червоне світло смолоскипів упало на засніжений двір і на будівлі. У світлі тому показався Балтазар на коні, а за ним із гучним криком валив, мов повінь, весь натовп.

— Оконома! Оконома! Кровопивця дайте нам! — кричали люди.

— Задушити його, звірюку! — почувся голос старого селянина, що мчав до економових покоїв, мов юнак. Та його випередив Їржик — він поспішав до своєї Лідки. В сінях Скалак набіг на стару шафарку.

— Де вона? — зірвалося з його уст.

— Он там!

Скалак влетів у кімнату, на яку показала йому шафарка. На підлозі біля вікна лежала Лідка. Коло неї вже поралось, намагаючись одволати її, кілька дворачок. Юнак несамовито скрикнув і впав навколішки біля дівчини, кличучи її на ймення.

Лідушка розплющила очі. Над нею вже схилився й старий дядечко в білому вояцькому плащі, гладив її, називав ласкавими словами. Дівчину перенесли на ліжко. У дворі тим часом стояв грізний крик і гамір, блудними вогнями мигали смолоскипи. Люди бігали по всьому двору й по дому, горлаючи, перекидали й трощили все економове та панське.

— Оконома! Оконома! — лунали дикі покрики.

До кімнати, де сиділа на ліжку Лідушка, вбіг старий селянин.

— Оконома! Де він, звірюка!? А, осьде його щеня!— розкричався він, мов несамовитий.— Давайте його сюди! Татко втік, то давайте синка! В нас же забирають синів, то давайте його сюди!

Дворачка скам’яніла зі страху.

— Не чіпайте дитини! — зойкнула Лідка.

— Стійте, діду! — гримнув Балтазар.— Це пискля нічого вам не зробило.

— Ха-ха-ха, захищайте панське поріддя! Годуйте його!

— Дитини не руште ані пальцем!

— Дайте мені оконома!

— Ходімо, я вам його дам!— озвався Їржик.— Дядьку Балтазаре, побудьте поки що тут, я пришлю Єніка, нехай одведе Лідушку на Мартинівський хутір.— І вибіг за двері.

Селяни трощили, де що запопали. Один знайшов у економових покоях кілька пляшок вина; побачивши те, люди кинулися до склепів, виламали двері, позабирали там усі напої, викотили барило пива, і почався дикий бенкет. По переходах при світлі скіпок та ліхтарів, у покоях — повсюди пили, галасували, співали.

Їржик знайшов Єніка на чолі юрми, що обшукувала двір.

— Ось під вікном Слід, де він вискочив. Побіг до задньої хвіртки, але там уже затоптано,— сказав молодий селянин.

— У поле побіг, не до замка! — закричав дід.— Доженемо! — І щодуху помчав до хвіртки.

Молодий Скалак послав Єніка до Лідушки, а сам подався хвірткою в поле. Незабаром за ним слідом біг уже й Балтазар із кількома чоловіками. У старого драгуна в руці блищала гола шабля. Попереду видно було старого селянина з П. Нахиливши голову, він біг снігом навпростець по економовому сліду: зійшов місяць, і на снігу видно було глибокі сліди чоловічих ніг, що вели просто в поле. От Їржик спинився й показав рукою в бік невисокого крутого схилку, над яким чорнів лісок.

— Онде! Он! То він! — вигукнув юнак і припустив швидше, випередивши діда.— До лісу хоче, а попід лісом до замка! Стривай, однаково не втечеш!

Погоня пустилася бігом. Бігти глибоким слідом було важко, ноги грузли, усі повпрівали, піт котився по обличчях. Далеко попереду біг Їржик, за ним дід, що йому жадоба помсти додала юнацької сили. Економові теж було нелегко втікати: схил був крутий, а спуститись і бігти низом він уже не наважувався. Раз по раз він провалювався в замет або сповзав назад. До лісу було ще далеченько. А ззаду вже долітали голоси погоні.

— Цього разу вже не вислизнеш, як на «Скелі»! — кричав Їржик.

— І Салакварда вже йде! — глузливо вигукнув Балтазар. А потім додав іще: — Ну, як, прийде депутація?

То він натякав на економову посмішку тоді, в замку, як Уждяна вели до цюпи.

Втікач наближався до лісу, пнувся до кущів, хапаючись за які легше було б видертись нагору. От він дістав рукою гілляку, підтягся... Внизу радісно скрикнули: економ знов посковзнувся й покотився схилом. Однак йому пощастило зачепитися за самотній кущ; він підвівся й повернувся, щоб знову кинутись навтьоки.

— Стій! — дужим голосом гукнув Їржик, що вже був недалеко. Щоки його горіли від швидкого бігу, очі блищали.

— Постривай іще, хаме сільський! — ревнув економ і підняв праву руку. Салакварда побачив спалах, у нічній тиші прогримів постріл, і Їржик упав на сніг. Селяни підбігли до нього.

— Доганяйте! Доганяйте! — кричав молодий Скалак. Сніг біля його плеча забарвився кров’ю.

Старий драгун дико скрикнув і стрілою помчав за втікачем. Білий плащ маяв за його спиною; важко було повірити, що то біжить старий, відслужений вояк. Ударив другий постріл.

— От тобі, маєш! — видихнув із себе Балтазар і зупинився. Темної постаті втікача вже не було видно: економ звалився в сніг. Балтазар, одвернувшись, запхав за пояс старого драгунського пістоля і хотів був бігти назад до Їржика, але той уже наближався сам, підтримуваний двома селянами.

— Я хочу його побачити, — сказав юнак.— Дай вам, боже, здоров’я, дядьку,— подякував він драгунові.

Селяни обступили економа. Той лежав на снігу, забарвленому кров’ю, що струміла з рани. Побачивши над собою темні постаті хлопів, він заскиглив, звився в корчах, захарчав, кров линула йому з уст; потім тіпнувся кілька разів і стих.

— Здох, як собака! — буркнув сивий дід, дивлячись на трупа свого кривдника.

— Добре вцілив! — сказав Балтазар, нахиляючись над трупом.— А що тобі, Їржику?

— Та нічого, пусте, — тихо відказав зблідлий Скалак.

— Хто ж його знав, що в нього пістоль...

Вправною рукою Балтазар нашвидкуруч перев’язав Їржикові рану на правому плечі.

— Гайда на фільварок, там уже зробимо як слід.

— А з цим що? — спитав один із селян.

— А що з ним, нехай дубіє! — відказав дід.

Люди пішли назад. Балтазар підтримував Їржика.

Місяць світив їм на дорогу й у посиніле обличчя забитого економа.

У дворі Їржик зразу ж спитав про Лідушку.

— Поїхала з Єніком, їм сани запрягли.

Скалак зітхнув із полегкістю. Його поклали на економове ліжко. Балтазар, розказавши старій шафарці, що треба приготувати для рани, сів біля пораненого юнака.

— Отже, знову кров. Але він перший її пролив,— міркував старий.

— Невеселий початок, дядьку, — мовив Їржик.

— Чи ж ти зможеш устати?

— Хоч і зараз. До штабу гінця послали?

Балтазар, підкликавши одного селянина, спитав, чи поїхав хто у Ртиню.

— Так, як ви й веліли. Взяв доброго коня; вже він, певно, й там. Все, як було, розповість і перекаже, щоб зранку були біля замка. Ми знаємо, що ртинські були напоготові й вирушили після півночі.

У дворі розлігся гучний зик. То старий хлоп ознаймив п’яній юрмі, що сталося з економом. Люди радісно загули.

12. «Пляма на короні»

Тієї ночі навряд чи спав хто-небудь у Находській окрузі. Щойно стихав дзвін на сполох в одному селі, як уже лунав у сусідньому. Так і летів той тужливий дзвін од села до села, піднімаючи всіх. Люди, що бували на нарадах у «штабі» й знали все, зразу вставали й скликали народ. Селяни збігалися, щоб іти по свою волю та по її запоруку — указ. Багато оспалих та лінивих вагались, ховалися, але їх примушували йти з усіма. Хто ж опирався, того часом і громили. Люди збирались юрмами й простували до Находського замка.

Дорогою од Слатіни до Находа сунув перед світом гурт селян, що налічував душ понад триста. На чолі їхали верхи війти з Гавловиць, Маршова й Лібнєтова. Між гавловицьким і маршовським тюпав, понуривши голову, якийсь чоловік. Люди йшли не лавами, а як кому заманеться, в морозному світанковому повітрі далеко розлягалися покрики й гомін. Передні говорили про чоловіка, що йшов, наче бранець, між кіньми; то був слатінський війт Вацлав Ржегак. Його узивали зрадником. Свого часу Їржик та Достал застерегли Рихетського, і той доручив Бартоневі стежити за ним. Таким чином на рихті стало відомо, що він никає до замка: хитрого лиса перехитрили. Коли всі збиралися в похід на замок, Ржегак сховався, але його знайшли. Розлючені селяни, виливаючи свій гнів і зненависть, іще вдома змолотили його, а тепер вели, як злочинця. Його мав судити «генерал» Рихетський з іншими війтами перед очима всього народу.

Юрма вже минула Лготки. Показався хрест, що стояв недалеко від замка. Біля хреста вершники спинили коней.

— Ми, видно, перші,— мовив гавловицький війт.— А мусили б уже посходитись... Чш-ш, пане-брате... чуєш? Тихо, люди! Увага!

Здалеку донесло стоголосий гук.

— Уже йдуть! Це ртинські!

— Чуєш, війте Ржегаку? Ідуть люди, й ніхто з них не ховався. Бо в них війт не такий, як ти в нас був! — напосівся на свого війта один халупник, що стояв поблизу.— Він із них так не знущається, як ти з нас! Тобі б, тварюко, окономом бути, ти б...— І вперіщив Ржегака дрючком.

— За податки гриз нас не згірш од панських посіпак,— докинув іще один і теж двічі вчистив його.

— А оце тобі, зраднику паскудний, за те, що хотів нас продати!

— Як панщини не буде, ходитимеш на неї сам! А от маєш завдаток!

Так сипались удари на змордованого Ржегака; він тільки щулився та ухилявся від дрючків.

Нарешті показався другий, багато більший гурт селян.

— Аге-е-ей! — кричали вони, і слатінські товариші відповіли таким же криком. То йшли костелецькі, ртинські, батньовицькі та трубійовські. Підійшовши, вони загледіли побитого Ржегака.

— А це що?

— Зрадник!

— Он яке діло!..

— Так ось йому й від нас!

І всі, хто міг доступитись, заходилися бити слатінського війта. Марно він просився та кричав, марно відбріхувався та зарікався; його жалібний голос потонув у галасі розгніваного люду й зрештою зовсім стих: Ржегак непритомний повалився на сніг під хрестом. Нівлт даремно силкувався стримати розлючених людей; вони втихомирились, тільки коли Ржегак упав.

Війти на конях з’їхались купкою, решта обступили їх довкола.

— Знаєте, люди добрі,— сказав Рихетський з коня,—що Плговський фільварок у наших руках? Уночі приїхав звідти гонець. Їржик Скалак і Уждян-Салакварда там.

— А оконом? — спитав хтось.

— Як гонець виїздив, його ще не знайшли, сховався десь. Але тепер уже, певно, злапали.

— Так нумо далі! На замок! — загули голоси.

Рихетський попросив уваги. Всі затихли, і «генерал» став тлумачити, що слід робити їм та як поводити себе. Застерігав, щоб, боронь боже, не бешкетували, нікого не кривдили.

— Ми йдемо по свою волю. Як дадуть нам її й потвердять писемно — добре; як же ні, то візьмемось за них по-іншому. А як ми кого-небудь покривдимо, то пани матимуть зачіпку, щоб повернути закон проти нас.

Вийнявши з нагрудної кишені аркуш паперу, він помахав ним над головою.

— Ось тут списано все, що нас гнітить і чого ми хочемо. Нам потрібна грамота, котра б скасовувала панщину й податки, поки все не буде вирішено у Відні.

Люди схвально загомоніли.

— От нехай сьогодні нам її підпишуть, а ні, то...

— Ходімо! Ходімо!

Тим часом Ржегак очуняв, і його знову взяли поміж коні. Великий, тепер уже об’єднаний гурт рушив далі. Почало світати.

В Находському замку після довгої метушні нарешті зібралися від’їжджати. Блідий князь, закутаний у шубу, вмостився у вигідному ридвані, навпроти нього сів доктор Сілезіус. До другого екіпажа сіли дружина молодого Пікколоміні з його сестрою, в інших повозах розмістилися слуги. Обидва панські екіпажі було запряжено четвернею. Троє ловчих і ще кілька сміліших слуг мали супроводити панів верхи. Військо так і не прибуло.

Довгий поїзд виїхав із двору, й браму зразу ж міцно замкнули. Управитель, украй заклопотаний, вернувся до своїх покоїв: він лишився тут сам, не діставши ніяких вказівок.

— Якщо дуже круто прийдеться, то вже поступіться їм чим-небудь там...— Оце була і вся князева інструкція.

Управитель млів од страху. Що він робитиме, як повстане вся округа? Коли й прибуде якийсь там ескадрон війська, хіба воно встоїть перед озвірілими юрмами? В розхвильованій уяві його малювалися найстрашніші, найкривавіші сцени, він бачив замок у полум’ї, роз’юшених хлопів і себе серед них, побитого, розтерзаного.

Так само потерпали й усі його підлеглі.

Панські екіпажі їхали повільно, в передсвітанковій імлі треба було пильнувати, щоб не збочити з заметеної дороги. Князеві та повільність здавалася нестерпною, він дратувався, але не наважувавсь навіть виглянути у віконце, щулився в куточку, кутаючись у шубу. Кожна зупинка лякала його. Він прислухався — чи не почує громового крику розлючених хлопів.

Десь у далині загули дзвони.

— Що це? — спитав князь лікаря.

— В цю пору, здається, дзвонять до утрені, але це дзвін якийсь чудний...

— На сполох...— прошепотів князь.

Раптом він здригнувся: здалеку долинув протяглий глухий гук.

— Ви чуєте, докторе?

— Наче ліс...

І знову стало тихо, чутно було тільки вищання коліс, рипіння снігу та голос візниці, що підганяв коней.

— Ми вже далеко від замка? — спитав князь трохи перегодя.

Лікар виглянув у вікно.

— Ще його видно, ясновельможний пане.

— Mon Dieu!^[45] — простогнав князь.

Наблизились до невеликого ліска, та в’їхати під його захист не встигли.

— Стійте! — загриміло перед каретами.

Князь збілів. Лікар, виглянувши, побачив, що дорогу перегородила незліченна юрма селян. Попереду було кілька вершників.

— Стріляйте!

Ще князь не договорив, як ударило кілька пострілів. Двоє селян упало на сніг. Гнівний рев розлігся довкола.

— Це князь їде!

— Пропустімо! — почулися голоси.

— Овва! Таж він нам і потрібен! — Княжий поїзд уже оточили з усіх боків. Про оборону годі було й думати, надто велику чисельну перевагу мали селяни.

А ззаду вже насувалась нова хвиля голосів. Надійшов іще один загін, ніби навздогінці за панами-утікачами. На чолі їхав вершник у білому драгунському плащі, Балтазар-Салакварда, поруч нього — Їржик Скалак.

На Плговський фільварок прилетіла звістка, що князь утікає. Їржик, хоч і поранений, не послухався дбайливого Балтазара, сів на коня й пустився в погоню за панами на чолі загону, відібраного з селян, що захопили Плговський двір. Юнак був на виду білий, мов сніг довкола, лиш очі його гарячково горіли. Темні кучері віялися з-під шапки на холодному вітрі. Їржик не чув болю, не пам’ятав у ту хвилину, що він поранений. Він жадав побачити увіч свого ворога й помститися на ньому.

Скалакові пощастило наздогнати князя. Всі замети довкола панських карет були втоптані юрмою, що ринула до замка. Їржик із Балтазаром спинились біля князевого ридвана. Дами тремтіли зі страху. Дверцята екіпажа розчинились, і скутий жахом князь побачив могутню постать у білому плащі, а поруч — юнака, що втупив у нього вогнисті чорні очі. Лікар, затинаючись, став пояснювати, що це його милість князь, тож нехай...

— Самі знаємо,— відказав Їржик,— Ясновельможний пане, я Їржик Скалак! Я, правда, був тоді хлопчаком, коли ваша милість зволили одвідати «Скелю». Ми дали вам, ясновельможний пане, притулок. Зате ж і віддячили ви нам! Тітка моя померла, старий дідусь сконав вигнанцем із горя та нужди, батька мого через вас повісили: я мусив прикинутись безумним, але в мене ще лишилося досить розуму й сили, щоб помститися.

— Furibundus, — промимрив лікар.

Князь, котрий розумів по-чеськи, затрусився. Він був певен, що цей шаленець живим його не пустить. Несміло зиркнувши праворуч, Пікколоміні побачив біля себе свою дружину й сестру. Голова його впала на груди.

— Чого ти хочеш? — видушив він із себе.

— Стривайте, це ще не все. Ви хотіли занапастити мою наречену; пам’ятаєте, на вловах, я тоді лиш вашого коня поранив. Але не тільки нашу сім’ю, а й усіх оцих людей, що ви бачите перед собою, й ще тисячі інших у ваших маєтностяхмордували з вашої волі. А як вони домагалися справедливості від вас та ваших урядовців, ніхто їх і слухати не хотів.

— Та ще й у темницю нас кидали, шмагали, мов хлопчаків, коли ми шукали помочі деінде,— докинув Балтазар.

Навколо схвально загомоніли.

— А коли вища влада над нами змилосердилась,— вів далі Їржик,— та видала указ, щоб нас од тяжкого ярма звільнити, то ви ще спротивились тому і втаїли, сховали від нас той указ із підписом нашої королеви.

— Указ! Указ віддайте! — закричали навкруги.

— Ми могли б на вас помститися, та хоч ми лиш репані хлопи, але так не зробимо. Ми хочемо тільки свого, того, що нам належиться. Указ же, певне, при вас.

— Нема в мене ніякого указу... Його й не видавали зовсім.

— Бреше! — гукнув хтось.— Давайте обшукаємо!

На ті слова люди зразу кинулися до валіз і заходились ретельно перетрушувати все.

Лікар услід за князем заприсягся, що жодного указу при них немає і що такий указ взагалі не надходив до замка. Але повстанці не вірили й не втихали: вже чути було погрози.

— Князь заприсягся, що не знає ніякого указу,— звернувся Їржик до народу.— А нам байдуже! Нам потрібен указ або те, що в ньому було! Хай напише сам.

— Авжеж! Авжеж! — загули селяни.

Князь став відсилати їх до управителя.

— То пройдисвіт! Він і не може нічого зробити! Його підпис не варт нічого! — кричали люди.

— Дайте йому повноваження, а він хай потім напише грамоту од вашого ймення,— запропонував Балтазар.

Такий вихід сподобався селянам. Князь спершу був відмагався, але перед такою грізною небезпекою мусив поступитись: він розумів, що його або примусять силою, або завернуть назад у замок. Тому, вийнявши течку, він написав управителеві повноваження домовлятися з підданими на свій розсуд. Повстанці тим задовольнились.

Тут підступив закривавлений селянин: другого вели двоє товаришів.

— А нам що? — спитали поранені.

— Це ваші слуги зробили — задля вас! — мовив Їржик.— А люди ці неповинні, і діти в них...

Князь тремтячою рукою простяг їм гаманець із червінцями.

— Візьміть за свою кров,— звелів Їржик.

Доктор Сілезіус став просити, щоб їх уже пропустили, бо холод дуже вадить ясновельможному панові й дамам.

— Ну як, пустимо? — спитав Їржик людей.

— Князеве слово й підпис маємо, про решту в замку домовимось! — загомоніли у відповідь.— Хай собі їдуть.

— Ну, ви вже поквиталися! Але я ще ні. За кривду дідову, батькову, тітчину і моєї нареченої мені ще не заплачено, так я сам візьму собі плату. Князь збавив віку молодій дівчині, сестрі мого батька, от я й візьму за те князеву сестру собі! — вигукнув він і підійшов до княжни.

Пікколоміні здригнувся й ступив крок уперед, ніби хотів захистити сестру.

— Стійте! — загримів Їржик.— Хто лиш ворухнеться, тут йому й смерть! Ходімо зі мною, прекрасна княжно, будемо любитися та веселитися!

Вельможна панна зойкнула, відсахнулась і припала до свого брата. Той, ухопившись за шпагу, оглянувся на слуг.

— Ані руш! Ви моя! — Їржик підступив до неї.

— На бога, зглянься! — волала княжна.— Я ж тобі нічого не зробила!

— Моя тітка князеві теж нічого не зробила, вона тільки була вродлива. Ото й уся її вина, а ваш розбещений брат... Одно слово — око за око! Дядьку Балтазаре, розкажіть їм усе!

Балтазар нашвидку розповів, чого накоїв колись князь. Княгиня затулила руками обличчя, княжна тремтіла, як осика на вітрі.

— Їржику, що це ти надумав? — дивувався Уждян.

— Це вже моє діло! — Їржик простяг руку до княжни. Та вивернулась і скрикнула:

— Обороніть же мене!

Однак князь, обступлений людьми, не міг і ворухнутись, так само як і слуги. Їржик раптом опустив руку й погордливо глянув на князя. Настала хвилина грізної тиші; нарешті Скалак глухо промовив:

— Їдьте... Та пам’ятайте, ясновельможний пане, як метиться хлоп!

— Гайда на замок!

— Аге-ей! Аге-ге-гей! — радісно закричали селяни, Їржик з Уждяном посідали на коней.

Князь упав на м’яке сидіння карети, сам не свій. Голова його поникла на груди, в яких кипіло справжнє пекло. Отаке приниження, така ганьба! І від кого! Від такого хама, неотесаного сільського парубійка!

Юрма селян знову рушила до замка. На чолі їхали верхівці, поперед усіх Балтазар, що ховав під плащем княжого листа. За ним мовчки їхав Скалак: глибоке хвилювання видно було на його лиці. Він згадував своїх дорогих небіжчиків, найбільш батька.

Незабаром показалася вежа старого замка. Здалеку почувся глухий гук, на пагорбі зачорніли тисячі людей, мов мурашня. Селяни знову загомоніли, розмахуючи над головами ломаками та довбнями.

* * *

Управитель цілу ніч не спав, а проте йому здавалося, що все це лиш моторошний сон. Він був немов громом прибитий. Хто б міг подумати, що ті самі хлопи, котрі так недавно тремтіли перед ним і слухалися кожного слова, так збунтуються проти своїх панів! І все-таки це була дійсність... У замку чути було дзвін на сполох, а вдосвіта за мурами розлігся протяглий громовий крик. Управитель із кількома урядовцями виліз на високу круглу вежу і, ховаючись за кам’яну колону галереї, оглянув засніжені пагорби довкола. На одному темніла юрма. Видно було кілька вершників, киї та ломаччя над головами. З другого боку, на іншому горбі — така сама картина. Унизу, в місті, вже попрокидалися, по майдану та вулицях бігали збентежені, налякані міщани.

Коли управитель зійшов униз, там його вже чекала звістка: Плговський фільварок захоплено, все в ньому сплюндровано, під лісом на снігу знайшли економа застреленого.

Управитель зблід; він не спромігся навіть вимовити «Лайдаки!».

Перший гурт селян уже підступив під замок, невдовзі за ним і другий, а трохи згодом на шляху зі Скалиці знову загуло — наближалася ще одна юрба. Перелякані міщани зачиняли крамниці та двері будинків. Навколо всього міста панував незвичайний рух, кишіли люди всякої подоби й у різному вбранні, однак усі сільські. Зимовий ранок будили їхні покрики та гомін. Селян усе прибувало й прибувало. Замок був уже оточений натовпом.

Навколо Рихетського зібралися війти всіх сіл, переважно на конях. Почалась рада: найперш, однак, відбувся суд. Судили слатінського війта Вацлава Ржегака. Дарма він виправдувався та присягався; його було висвідчено. Бартонь простежив кожен його крок. Розгнівані селяни хотіли покарати зрадника тілесною карою, та Рихетський не дав. Він запропонував накласти грошову пеню, на що погодились і всі. Потім обрано було депутацію до замка. На чолі її став Рихетський. Старий драгун також був поміж тими, що мали провадити переговори з управителем. На їхню вимогу їх впустили до замка. Лашек, відчиняючи, низенько вклонявся «панам хліборобам». Їржика серед них не було: рана та втрата крові нарешті звалили його. Вже біля самого Находа він мало не впав з коня; Салакварда, побачивши те, разом з іншими одніс юнака до найближчого дому, де його поклали на ліжко. Опритомнівши, він умовив Балтазара йти в замок, хоч старий хотів лишитися біля нього.

Управитель прийняв депутацію вельми ласкаво, однак заприсягся, що указу, якого вони вимагають, у замку нема і що такий взагалі не надходив; охоче відчинив шафу й подав книгу з указами. Рихетський довго переглядав її, але нічого не знайшов. Тоді Балтазар витяг князевого листа.

— Якщо указу нема, напишіть нам грамоту самі, от вам повноваження від князя.

Рихетський теж вийняв свій папір і прочитав проект угоди, яку мав підписати управитель. Той ужахнувся й став викручуватись та відмагатися, що, мовляв, сам не може цього зробити. Уждян тицькав йому під носа князів лист, та управитель усе одно не погоджувався. Селяни стали погрожувати, хотіли вже були йти, однак він, затримавши їх, почав торгуватись. Терпляче пояснював, що вони вимагають забагато, що від цього буде великий збиток панові. Нарешті почав просити, щоб ця угода була чинною тільки до прибуття королівської комісії. Рихетський, подумавши, вийшов зі своїми товаришами за двері порадитись.

— Щодо того указу, то я їм не вірю,— мовив один із війтів.— Певно, добре сховали.

— У Полицькому кляшторі теж його не віддали, сказали, нібито не одержували.

— А що то за комісія?

— Від цісарського двору; там на нашу руч стоять, тож не підуть проти нас. Пани муситимуть піддатись.

— А муситимуть, от побачите!

— Але що нам на це там скажуть? — спитав один, показуючи надвір, звідки долітав гомін натовпу.

— А ми їм розтлумачимо.

— Тільки спершу тут умовимося достотно, — сказав Рихетський.

Так і зробили. Управитель руками й ногами опирався повному скасуванню панщини. Сперечалися довго. Якби не розважливий Рихетський, то управителя, напевне, були б відлупцювали, зіпсувавши всі переговори. Але Нівлт зумів угамувати всіх, навіть Балтазара.

— Напишемо поки що угоду, а тоді прочитаємо всім людям та й побачимо, як вона їм здасться.

Незабаром депутація вийшла з замка, і Рихетський, ставши на узвишші, почав промовляти до народу. Ознаймив, що універсалу з золотим підписом вони не знайшли, як не перешукували скрізь, та що його й взагалі годі знайти, бо такого указу буцім і не видавалося зовсім. Нагадав, що князь і управитель заприсяглись на тому.

— Указ! Указ! — кричали люди.— Дурять нас! Де указ?

Та Рихетський говорив далі; запропонувавши замість цісарського указу вимогти князівську грамоту, розгорнув свій папір і почав читати на весь голос:

— «Канцелярія Находського замка цим писемно сповіщає все поспільство Ртинської сільської громади, що віднині аж до прибуття цісарсько-королівської комісії жоден панщинний підданець не мусить одробляти ніяких повинностей, опріч одного дня на місяць одною парою коней та ще шести днів пішої панщини на рік із кожного двору, а халупник без землі має відробляти два дні. Так само й стягнення всіх виплат припиняється аж до прибуття повноважної цісарсько-королівської комісії, й господарська канцелярія про ті виплати нагадувати не буде. В разі ж поспільство буде уважати себе ще в чому покривдженим, то хай спишуть свою скаргу на папір і подадуть панові, аби можна було те владнати за обопільною згодою. Писано в замку Находському року 1775-го...»

Люди сприйняли прочитане по-різному. Багато хто не вірив, вимагав указу, хоча така угода давала їм майже все, чого вони хотіли. Годі було й порівнювати ці повинності з тим тягарем, що гнітив селян досі! Рихетський радив погоджуватись. Полохливіші, ті, що прийшли сюди з примусу, голосно підтакували йому, а за ними й інші.

— Беріть, що дають! — кричали,— А то покличуть військо та розженуть усіх!

Багатьом хотілося іще того та іншого. Радіючи нагоді зігнати оскому на панах урядовцях, люди вимагали, щоб декого з них прогнали зі служби. Та нарешті більшість пристала на ту угоду, що її зачитав Рихетський.

— Кожна громада дістане таку грамоту! — оголосив він і, зійшовши вниз, рушив із усією депутацією до канцелярії, де й було написано грамоти для всіх сіл. Грізна хмара розходилася, з облич зникав гнів, стихли грозьби та прокльони, чути було лиш веселий гомін та радісні покрики.

— Хай нам утрату відшкодують! За дорогу! — гукнув хтось у натовпі. Люди зразу підхопили те слово: — За дорогу! За дорогу!

Управитель і на це погодився. Викотили барила з пивом і горілкою, й почався буйний бенкет.

— Воля!

— Минулася панщина!

— Як і не було! То вже пусте, що лишилося!

— Ух-ха! Ой Рихетський, куме Рихетський, дай вам, боже, здоров’я! — І селяни, обступивши одважного ртинського війта, тягли до нього руки з чарками.

— Не мені дякуйте, а он їм,— відповів Рихетський, показуючи на війтів та Уждяна.— А найбільш Їржику Скалакові.

— А! Їржик! Скалак! — озвалися радісні вигуки.— Де ж він? Чого його тут нема?

— Його встрелив плговський оконом,— відказав Балтазар. — Лежить у місті ранений.

Гамір розростався. Лашек і носа не витикав, боячись, щоб хлопи не розізлилися знову та не пригадали йому минулого.

Рихетський і Уждян пішли в місто до Їржика. Була вже пообідня пора. Біля раненого сиділа Лідка. Вона не погодилась їхати на Мартинівський хутір — хотіла побачити та втішити свою бабусю. Але на «Скелі» їй теж не сиділося: адже Їржик і дядечко Балтазар пішли до замка. Як не вмовляла її бабуся, та Лідка сама-одна подалась до Находа й там дізналася, що сталось. Зачувши, що Їржика поранено, вона перелякалась і, не тямлячи себе, побігла до нього. Скалак зустрів свою милу усмішкою.

— От і кінець... Гадаю, там усе владнали як слід. Лідушко, тепер я можу подумати й про тебе, тепер ти вже зовсім моя. Ти ж підеш за мене?

Дівчина в сльозах нахилилася до раненого, що простягав їй руку.

Надійшли Рихетський з Уждяном.

— Ну, як там? — нетерпляче спитав їх Їржик. Рихетський усе йому розповів.

Скалак замислився.

— Невже таки ми помилялися з тим указом?..— промовив він.— Зате маємо угоду...

Рихетський запевнив його, що все гаразд.

— Ну, дай боже! — зітхнув Їржик.— Що могли, те зробили. Якби ж то небіжчик тато цього діждався...

— Він усе бачить,— поважно сказав Балтазар.

— Дядечку, ви були досі мені за батька, будьте ж і надалі. Ви взяли Лідку за свою, прийміть тепер нас обох.

— Я вже давно прийняв вас, дай вам, боже, щастя!

З замка народ врешті розійшовся, та в місті й по околишніх дорогах до пізньої ночі не втихав галас: люди веселилися, здобувши жадану волю.

Балтазар Уждян найняв сани; на них поклали Їржика. Лідка сіла коло нього.

Було вже пізно, коли вони приїхали на «Скелю». З великою радістю привітали їх Бартоньова та Ванєк; усім полегшало на серці, коли вони зібралися в своїй старій хаті. І Балтазарове обличчя проясніло.

А вдосвіта перед Находським замком зупинився загін вершників. То були гусари Наундорфського полку.

* * *

Такий був початок селянської бурі, що її Марія-Терезія назвала плямою на своїй короні. Як на Находщині, так і повсюди селяни страждали у панському ярмі. Останній «регулятивум» та чутка, ніби пани приховали справжній указ про скасування панщини, збурили й без того неспокійний народ. Ледве гроза трохи втихла на Находщині, як знялася в сусідніх округах — Новомєстській та Опоченській — і ширилась, мов бурхлива пожежа, аж поки не розбурхалась на весь Градецький край. Подекуди вона розгорілася ще грізніш, ніж на Находщині. Селяни збиралися в один потік, силою множили свої лави і йшли од села до села, од гори до гори, зупиняючись на верхів’ях і кидаючи гучні поклики, немов хотіли підняти всю країну на повстання. В панських замках і фільварках тремтіли перед цими розгніваними юрмами, що мали за зброю лиш киї та ломаччя. Бунт розростався, до повсталих приставав усякий набрід, що шукав тільки грабунків, поживи. Не було одностайності, не було ватажка, котрий узяв би в руки розбушовану орду. То була повінь, бистрина, яка чим ширше розливалася з гучним ревом, тим більше тратила силу. Досить було абиякої перепони, щоб хвилі об неї розбилися. А до того повстанська ріка ще й розділилася. Один потік ринув через Подєбрадщину й несподівано скоро виплеснувся під Прагу.

Ця сліпа сила була приречена. Під Прагою душ півтораста селян схопили, з них чотирьох повішено: Йозефа Черного в Лібні, ще одного в Розтоках, третього перед Уєздською брамою, а четвертого — перед Вишеградською.

Не більш пощастило й тим, що пішли через Біджовську округу. В Хлумці була невелика військова залога, котра після недовгого бою, перемігши селян, загнала їх у ставок. Звідси й пішли сумні прислів’я: «Удалося, як хлопам під Хлумцем» і «З греблі та в став».

Небезпека минула; пани, вернувши собі владу, заходилися жорстоко карати своїх підданих. Знову наповнились панські темниці, прибуло роботи гайдукам та дозорцям — роздавати селянам «на сніданок» по п’ятдесят канчуків, «на обід» по двадцять п’ять та стільки ж «на добраніч».

У селянському війську, розбитому під Прагою та Хлумцем, небагато було находських. Ватажки повстання на Находщині ставили собі за мету тільки визволення люду від тяжкого ярма — панщини. А людей, котрих легко було підбити на всякий бешкет, настрашила звістка, що до замка прийшло військо.

Управитель заспокоївся. Військо прийшло — щоправда, трохи запізно, бо угода була підписана і в руках у селян, але все-таки прийшло. І пан директор вирішив, що дотримувати слова перед селянами не треба, бо ж вони, на його думку, допустилися великого злочину перед своїми панами.

Рихетський засмутився, почувши, що прибуло військо. Скоро йому принесли наказ, який він мав оголосити: «Кожного, хто чинитиме опір війську, буде схоплено, а в разі потреби й заколото чи застрелено на місці».

— Ой, біда... Тепер поставлять у нас жовнірів по селах! — зітхнув він. Дружина в тривозі зачала просити його, щоб він утікав, бо пани його, напевне, без кари не залишать.

— І не подумаю,— відповів одважний війт. — Ніякого беззаконня я не чинив, грамота у мене в руках. Вони, певне, просто бояться дальшої колотнечі. Але Уждянові тут лишатися небезпечно: він же їм оконома застрелив, цього йому не подарують. Піду на «Скелю».

13. Salva guardia в останньому бою

Балтазар глибоко замислився, взнавши, що до замка прибули гусари. Коли війт оголосив йому наказ, старий драгун вилаявся:

— Отак-то вони дотримують слова!

Їржикові й Лідці він не сказав нічого.

Рана молодого Скалака була досить небезпечна: тут ізнову придався досвід старої Бартоньової. Онука її дбайливо доглядала свого нареченого, сиділа біля нього ночами, сповнена тривоги й ніжності. Як і давніше, похмурими зимовими днями й довгими вечорами читала слабому братську біблію. Підсідав до них і господар, як перше, однак видно було, що він не чує Лідчиного читання: неспокійні думи обсідали його. Чутки про бурю, яка розбуялася в краї, доходили й на «Скелю».

Невдовзі завітав до них якось над обід Рихетський. Усі радо привітали його, тільки Балтазар здогадався, що ртинський війт прийшов неспроста. У коморі Нівлт поділився з господарем своїми побоюваннями.

— Вам не простять, і Їржикові теж ні. Мусите рятуватись.

— Але ж куди? Та ще з пораненим?

— Пане-брате, тут ідеться про голову!

Балтазар, подумавши трохи, відповів:

— Ваша правда... Спасибі вам, що не забули про мене. Я й сам побоювався, але не думав, щоб так зле обернулось діло. Адже ж він перший стріляв, я тільки боронився...

— На це ніхто не зважить; скажуть, забив умисне, та й усе.

— Та мені про себе байдуже, от дівчини та парубка шкода...

— Та невже ж вам хочеться, щоб ваша сива голова гойдалася на шибениці?

— На шибениці...— буркнув драгун.

Коли Рихетський попрощався, господар трохи провів його.

— А ви й самі побереглися б, Нівлте, вам теж не подарують.

— За мене не турбуйтеся, рятуйте себе. Бувайте здорові.

— Щасти вам боже. Вітайте там ваших та сусідів.

Вони міцно стисли один одному руку. Не знали, що це востаннє...

Задуманий вернувся Балтазар додому. Сіли обідати; чекали тільки Ванєка, що поліз на горище скинути сіна. Раптом на сходах почулись його кроки, незвичайно квапливі. Балтазар вибіг у сіни.

— Господарю,— швидко мовив Ванєк,— гусари їдуть. Певне, до нас. Я з горища у віконечко побачив, уже під горою.

— Під горою? А скільки їх? — поквапно перепитав господар.

— Не добрав як слід. Душ шість.

— Біжи витягай сани, запрягай Медушку та Ворону, живо! — рішуче, громовим голосом звелів Балтазар. Де й поділася задума з його обличчя: проворно, мов юнак, вбіг він у хату.

— Лідко! Вбирайся, треба тікати. Винеси повстину й кожух для Їржика, він поїде з нами. Вартонько, вберись і ти, та скоренько!

Дівчина зблідла. Від ляку вона не могла з місця зрушити.

— Роби, що кажуть, не питай! — крикнув Уждян.

Лідка машинально послухалася.

— Що там скоїлось, дядьку Балтазаре? — озвався здивований Їржик.

— Гусари їдуть, хочуть нас схопити,— відповів Балтазар, надягаючи плащ. Потім припнув шаблю і набив обидва пістолі.

Вартонька зовсім очманіла від страху.

— Мати божа! — голосила вона.— Що ж це буде!

— Вбирайся! — гримнув на неї Балтазар. Він знову був вояком, командував.

Лідка, почувши, що їм загрожує, зразу подолала свій ляк. Їржика й дядечка мали схопити, забрати! Де й узялася снага в дівчини: вона вмить одяглася сама, тоді помогла вбратися бабусі.

— Лідушко, біблію візьми! — нагадав Їржик. Дівчина винесла книгу. Надворі вже чекав Ванєк.

— А, бодай йому з тією раною... І помогти вам не можу,— бідкався Їржик.

— Зіпрись на мене, о, отак...— Уждян вивів його й посадив на сани. Бартоньову вмостили біля нього.

— Ти, Ванєку, втечи та сховайся де-небудь, бо сани вже повні.

— Я зостануся тут, господарю, забавлю їх.

— Гаразд. Лідко, сідай у передок! Ну, бувай, Ванєку. Ми їдемо до кордону. Що тобі робити, сам знаєш.

— Хай вас бог береже!..

Бартоньова плакала. Їржик кивнув Ванєкові на прощання головою, Лідка подала йому руку.

Балтазар, ставши ззаду на полоз, сіпнув за віжки і вйокнув.

— Прощавай, «Скеле»,— муркнув він, виїздячи з двору, й оглянувся на хату. Вірний Ванєк стояв і дивився вслід утікачам. Балтазар кинув оком на шлях; там не було видно нікого. Дорога швидко бігла назад, дерева, кущі тільки мелькали, скалки льоду з-під кованих копит летіли аж на Балтазара. Лідка мусила відвернутись, бабусі дух займало. Балтазар раз у раз поганяв коней, і вони мчали шляхом з гори, мов на крилах. Іншого разу Лідку, може, налякала б така прудка їзда, але тепер вона тільки дивилась на Їржика, питаючи час од часу, чи не болить йому та чи вигідно сидіти. Уждян і не дивився ні на кого, тільки поганяв коней та озирався назад; але вершники на шляху ще не показувалися. За малу хвилинку примчали до села. Бартоньова стала просити, щоб лишили її тут. Лідушка відраджувала її, та стара наполягала на своєму. Уждян тим часом зважив, що її правда — їй же ніщо не загрожує, а коням буде легше.

— Лишу тебе в Кропачека. Скажу йому, хай мовчить. За кілька днів добудешся до нас, ми їдемо до Кладська. А втім, і Лідка може з тобою лишитися.

Дівчина аж скинулась і з тривогою глянула на Їржика.

— Та нехай зостається з Їржиком: хто ж його доглядатиме?

Доїхали до Кропачекового двору; Балтазар спинив коней лиш на мить, поки Бартоньова злізла. Плачучи, дивилась вона вслід саням, що зразу ж за двором звернули в поле. Потім зажурена ввійшла до хати, де її приязно зустрів добрий Уждянів приятель Кропачек.

У ворота «Скелі» сильно загупали. Ванєк, неквапно перейшовши двір, одчинив і побачив сімох страховидних верхівців. Були то гусари Наундорфського полку. Вони спитали, де господар. Ванєк відповів, що десь поїхав, але скоро вернеться. Гусарський старішій, увійшовши до світлиці, почав розпитувати про парубійка, що нібито також живе тут; він мав на увазі Їржика. Ванєк відмагався: не знає він ніякого парубійка і ніколи тут такого не було. Гусар репетував,  грозився, та Ванек затявся на своєму: нічого він не знає. Тоді старший звелів чотирьом воякам злізти з коней і обшукати всю оселю, а сам зайшов до стайні. Коней там не було. Один із вояків показав йому на свіжий слід саней, що тягся од двору в напрямку села.

— Зачув нас і втік! Гайда навздогін!

Четверо гусарів лишилося на «Скелі», а двоє зі старшим учвал помчали до села. Ванєк з досадою дивився їм услід.

— Бісова кавалерія! — бурчав він.— Женуть, як нечиста сила. Хоч би їм бог на який час у головах помутив, щоб загаялися тут, поки смеркне, а там нехай ловлять вітра в полі. Ох,— із полегкістю зітхнув він,— сніг пішов!

Знялася хуртовина: мело дедалі густіше. Гусари, лаючись, повернулися до світлиці, обнишпорили кожен закуток, кожну шпаринку, та не знайшли нічого. Тоді визвірились на Ванєка, щоб дав їсти та пити; Ванєк охоче налагодив їм, що знайшлося, і добув із льоху барильце горілки, котре гусари привітали радісними вигуками. Одіп’явши шаблі й посідавши за стіл, вони жадібно накинулись на їжу, а наївшись, запалили коротенькі люльки й заходились кружляти горілку.

Старий драгун звернув у поле. Дорога була мало в’їжджена, але тим безпечніша. Він правував до кордону Чеського королівства, наміряючись дістатися до Кладська, який недавно відійшов під прусського короля. Туди було добрих дві години дороги, а в таку погоду й ще більше. В тому краю, як і в королівстві, жили чехи, і Скалаки мали там кількох знайомих.

Балтазар часто оглядався назад, однак нікого не було видно. Він уже в думці славив бога за те, що почалась віхола. Та нараз старий смикнув за віжки: він побачив далеко позаду темну цяточку, а за нею другу.

— Лідко, а поглянь-но, чи ти щось бачиш? — звелів Уждян, щоб упевнитись, чи йому не привиділось.

— Здається, їде хтось за нами,— відказала злякано дівчина.

Вона не помилилася: незабаром Уждян розгледів, що то гусари. Вони дедалі наближались, коні зі «Скелі» не могли так летіти, як прудкі гусарські. Вже долинали до втікачів їхні покрики. Було їх троє. От один звернув убік і погнав коня по засніженому полю, певно навперейми втікачам. Скоро він зник з очей у метелиці.

— Їржику, ти добре знаєш дорогу, поглядай, щоб не змилити. Поїдемо на Кончіни, а звідтам на Строужне. На тобі віжки, Лідко, і правуй, як Їржик казатиме. Пильнуйте дороги, назад не оглядайтеся. Понахиляйте голови, сядь ближче до Їржика, попригинайтеся. Стережіться!

— А ви ж як, дядечку? — спитав Їржик.

— Мовчи, слухай, що кажуть! — гримнув Балтазар.

Виморені важкою дорогою коні вже йшли ступою.

— Піджени коней, Лідко!

— Вони вже не можуть.

— Ех, Лейтен, Лейтен... Уже ж більше двадцяти років минуло! — промурмотів старий драгун і гукнув: — Ану, Медушко! Медушко!

Стара, вірна коняка знову пустилася ристю. І саме вчасно, бо один верхівець уже під’їхав так близько, що на санях почули його окрик:

— Стійте!

Ніхто не обізвався. Їржик почув тільки, як іззаду щось клацнуло. Балтазар звів курок пістоля; брязнула об сани шабля, й знов стало тихо, тільки рипіли полозки та свистів вітер, припорошуючи коней і людей дрібним снігом. Балтазарове обличчя вже почервоніло від холоду, сніг налип на густих бровах. Спершися спиною об короб саней, він не зводив очей із погоні. Гусари ще й ще раз закричали: «Стійте!» Передній був уже близько.

— Піджени коней, Лідко! Медушко! Вйо, Медушко!

Та в цю ж мить ударив постріл, і підпряжний кінь став падати. Ще не звалився він на сніг, як загримів другий постріл — цього разу з саней. Гусарів кінь зіп’явся дибки й упав, придавивши собою верхівця. Балтазар умить зіскочив із саней, вихопив шаблю, перетяв посторонки і, ставши знову на полоз, скомандував:

— Їдьмо!

Медушка лишилася сама, однак тягла, скільки ставало сили. Сани, звісно, вже не летіли так, як перше, і гусар швидко наздоганяв їх. Чути було, як він покрикує, підганяючи коня. От він підняв пістоля, розітнувся постріл. Куля свиснула над саньми, пролетіла Балтазарові біля вуха. Лідушка здригнулась і притулилася до Їржика.

— Пробі, дядечку! — скрикнув Їржик. Прикра то була хвилина для нього — гнутися безпорадно й тільки дивитись, як старий вояк самовіддано боронить його та Лідку.

Вдарив другий постріл, за ним іще один. Другий не влучив, третій був Балтазарів. Гусарин якось тіпнувся, нахиливсь набік і злетів з коня. Кінь спинився над ним.

— Ці нам уже не страшні. Але ж їздці добрі, чортяки!

— Дядечку, а вас не вцілили? — поквапно спитали в один голос Їржик і Лідка.

— Поки що ні, дітки, але де той третій... Їх же троє було.

— Він подався полем навперейми; певно, десь застряг.

— Е, дідько його знає... Їдьмо скоріш, як минемо оту яругу, будемо вже безпечні. До кордону недалеко, а там ліс почнеться.

Смеркалося. В надвечірній імлі виднілися тьмяні обриси лісу на кордоні. За лісом здіймалися велетенськими тінями гори; над усіма ними височів розложистий Бор. Дорога збігала вниз, в’ючись попід крутим засніженим узгір’ям. Сніг посипав густіше, вітер дужчав. Стомлена Медушка ледве бігла. Щоб їй було легше, Балтазар зіскочив із полоза й побіг за саньми, набиваючи похапцем пістоля.

— Ура-а! — пролунало десь угорі над утікачами. Всі стрепенулися: на кручі маячіла крізь сутінь і завірюху темна постать верхівця.

— Ліворуч! — гукнув Балтазар, скочивши знову на полоз. Він вирішив звернути з дороги в поле, щоб оддалитись од вершника. Та щойно стих його голос, як ударив постріл; Медушка рвонулась і зіп’ялася дибки.

— Біда! — буркнув Балтазар і вихопив шаблю, бо пістоля не встиг набити. Він зрозумів, що вірну конячину поранило. Та Медушка не впала на сніг, а бігла далі, хоч дорогу позначав кривавий слід.

— Стійте! — ревнув гусар. Бачачи, що кінь не падає, він намірився добре і вистрілив ще раз; та скільки не дивився вслід саням, на них ніхто й не ворухнувся.

— А, сто сот чортів! — вилаявся старший гусарин, зрозумівши, що не зловить утікачів. Потім озирнувся навколо: по товаришах його в присмерку й заметілі не видно було ані знаку. Він опинився на цій кручі, бо пустивсь переймати сани, не знаючи місцевості. З’їхати вниз по засипаному глибоким снігом схилу годі було й думати. Об’їздити кружним шляхом — задалеко, та й небезпечно було переслідувати втікачів самому в тих лісах, що до них уже наближалися сани. От вони вже зникли з очей, сховалися в чорному лісі. Гусар сердито сіпнув за повід і повернув коня. Вернувшись на путівець, він наздогнав пораненого товариша, котрий, очунявши, їхав назад до села. Незабаром вони натрапили й на третього, що й досі лежав під застреленим огирем. Невесело скінчилася їхня погоня.

Діставшись до «Скелі», вони побачили своїх друзів п’яних, як ніч. Двоє вже спали на лаві, інші двоє ще горлали пісень.

— Де той мугир, що нам відчиняв? — гримнув старший.

П’яний гусарин, безтямно водячи очима, проварнякав:

— Десь тут... десь нема...

Ванєка не було, він щез, як у воду впав.

Тільки під лісом, коли гусара вже було не видно й не чути, Балтазар укинув шаблю в піхви. Аж тепер його пронизав гострий біль: по білому плащі струміла тепла кров і, капаючи на сніг, зливалася з кривавим слідом вірної Медушки. Salva guardia був поранений. Коли його догнала куля, він тільки сперся сильніше на короб саней і стояв твердо з шаблею напоготові, боячись, що гусар усе-таки відважиться переслідувати їх. Із рани била кров.

Сани спинились.

— Їдьмо далі! — звелів старий, притискаючи рану на грудях рукою, щоб спинити кров. Він не хотів, щоб Лідка зараз побачила, що його поранено. Та дівчина не послухалася.

— Мати божа! — пролунав болісний зойк. Вона побачила кров. Тремтячи всім тілом, підступила Лідка до старого.

— Дай сюди хусточку та поганяй далі. Не можна гаяти часу, поки Медушка тягне, а то зостанемось серед лісу.

— Дядечку, рідненький! — ридала дівчина. Їржик, звівшись у санях, скам’яніло дивився на свого оборонця. Чим він міг помогти?

— Сядьте в сани, на бога вас прошу, сядьте!

— Зараз. Подивись, куди Медушку вцілило.

Лідка метнулась до коняки.

— У шию.

— Витри рану снігом, а я тим часом перев’яжуся.

Сівши на санях, Балтазар заходився коло своєї рани. Від гострого болю темніло в очах, та він навіть не застогнав, тільки зуби зціпив.

Їржикова рана теж боліла, та ще більш мучило його те, що він мусить сидіти без діла. Лівою рукою, скільки здужав, помагав старому, не зважаючи на біль, що розтинав плече при кожному порухові. Медушка не стояла спокійно, навіть задом вихнула, коли до рани доторкнувся холодний сніг. Лідушка, трохи промивши рану, перев’язала її великою хусткою, яку взяла з саней.

— Тяжко поранило? — спитав Балтазар.

— Наче не дуже...

Лідка, взявши віжки в руки, вйокнула й побрела глибоким снігом біля саней. Їржик теж устав і пішов пішки. Хуртовина замела кривавий слід.

Вже зовсім смерклося; їхати заметеною дорогою було важко.

Балтазар мовчки лежав на санях. Химерні думки зринали в його старій голові. Довго дивився він перед себе, на Медушку; серце його стискалося.

«Бідолашна... Трьох урятувала. А Лейтен?.. От коли мене гусарська куля наздогнала... Але драгуни не піддаються! Нема чого нарікати, чесна смерть — ліпше, ніж у зашморгу. Отже, доїхав я; скоро, мабуть, відбій ударять... Ну й з богом! Зате оцих обох урятовано».

— Дядечку! — почув він над собою ніжний Лідущин голос.— Дуже болить вам?

— Та ні, донечко, не дуже. А як там Їржик?

— Іду за вами. Чим лиш ми вам віддячимо?..

— Менше з тим. Ну, гусарів ми, можна сказати, спекались. Я, мабуть, устану, а то сердешній Медушці й так важко.

— Ні, ні, й не ворушіться!

Лідка не чула морозу; вона брела снігом, ні на що не зважаючи. Дорога піднімалася вгору; коли з’їхали на вершок, Їржик вигукнув:

— Світло!

У прогалині між деревами заблимав червоний вогник.

— Хвала богові! Це Строужне.

За чверть години вони були вже в селі.

— Ото скраю, то Галінина хата.

Лідка спинила сани перед ворітьми. За хвилину вони зарипіли, й утікачі в’їхали в двір. Урятувались!

14. На чужині. Повернення

Кладське графство за тих часів було куди більш чеським, ніж тепер. То вже пізніш тверда рука прусської влади викоренила там чеську мову так, що її можна було почути лиш у кількох селах біля самого кордону нашого королівства, де вона збереглась попри всі утиски. Одним із тих невеличких гірських сіл і є Строужне, що лежить при підніжжі скелястої гори з подовгастою вершиною. Гора та — Бор — заввишки майже тисячу метрів. До неї прилягає ще одна, менша, з невеличкою полонинкою на вершку, немов велетенська крута сходина до кам’янистого Бору. На тій полонині між сірими пісковиковими скелями стоїть кілька вбогих хаток — сільце Буковіна. Строужне лежить у западині, над ним здіймається крутий Бор, довкола менші гори, порослі густим лісом. Гарний то куточок навесні та влітку...

Мешканці села переважно євангелічної віри. Родина Скалаків мала серед них не одного доброго приятеля. Одним із них був і Якуб Галіна, до якого приїхали Балтазар з Лідкою та Їржиком. Він прийняв їх по-братському і подбав про поранених, скільки стало змоги. Балтазара негайно перев’язали; рана його була глибока, небезпечна.

— Смертельна,— тихо сказав Уждян Галіні.

Їржикова рана теж роз’ятрилася.

Вітер до ранку втих, сніг перестав іти. Перший промінь пізнього зимового сонця, проникнувши до Галіниної хати, освітив невеселу картину. На ліжку, важко дихаючи, землистий на виду, лежав старий Salva guardia, в кутку стояв, низько схиливши голову, смутний Їржик, а біля дядечкової постелі сиділа Лідушка. Глибоке страждання відбивалося на її зблідлому обличчі.

Галіна, підійшовши до раненого, нахилився, щоб почути його голос.

— Тут вони не будуть зовсім безпечні, перепровадь їх кудись далі в гори. Хай тільки побудуть тут, поки я живий, мені, мабуть, уже недовго лишилось, а без них не хотілося б умирати...

Говорив він тихо, але твердо, не стогнав, не скаржився. Трохи перегодя спитав про Медушку.

— Не їсть нічого, стоїть невесела, голову понурила.

— Так, так... Уже одслужила своє.

Напередодні, коли вони з такою мукою дісталися сюди і коняку вже одводили до стайні, Балтазар підійшов і погладив її. Медушка глухо заіржала. Більше він її не бачив. Так попрощався старий драгун із своєю вірною конячкою.

На біду, ніде було знайти Уждянові лікаря. За кордоном, у Чехії, жив недалеко цирульник, та посилати по нього було небезпечно; інший мешкав надто далеко, як на зимове бездоріжжя. Та й старий драгун не велів нікого кликати:

— Я знаю, ніхто вже мені не поможе.

Лідка не відходила від нього.

Надвечір йому погіршало.

— Під шістдесят чоловікові, навряд чи виживе...— сказав надворі Галіна своїй дружині.

Балтазар покликав Їржика.

— Приручаю тобі Лідку. Знаю, що ти її любиш; дбай про неї та про її бабу. Не справдилась наша надія, але святе діло переможе. Мене часом досада брала, що не згину в бою, але тепер я хвалю бога, що послав мені таку смерть. Умираю за чесне діло, зате ви, може, доживете до ліпших часів. Справедливої речі ніхто не здужає в землю втоптати. Любітеся, діти, і хай вас бог благословить.

Лідка гірко плакала. Їржик у німій скрусі впав біля постелі на коліна.

Цілу ніч не спали Їржик і Лідка біля коханого дядечка. Ще двічі спитав він про Медушку. Їржик, сходивши подивитись, сказав, що вона лежить. Балтазарові дедалі гіршало, він нічого не їв, тільки сильна спрага мучила його. Але він так і не застогнав ні разу. Вранці, склавши долоні, він хвилину дивився непорушно в стелю. Всі мовчали, бачачи, що старий молиться. Потім попросив, щоб його поховали в вояцькому плащі, а шаблю поклали при боці. Драгунські пістолі він одказав Їржикові на згадку.

— Колись же вернетесь у свій край, то вітайте Рихетського, бабу й Ванєка. Не судилось мені вдома...— Уждян зітхнув. Прикрою була йому думка, що поховають його на чужині. Та за мить він знову був спокійний і терпів муку, як тільки він один те вмів.

Третього дня о схід сонця він сконав. Чесні очі його, що стільки разів бачили смерть увіч, закрив Їржик Скалак.

* * *

В простій домовині, вгорнений у білий закривавлений плащ, лежав Балтазар Уждян, Salva guardia, колись драгун полку Марії-Терезії, потім одважний борець за народне право. Важкий кавалерійський палаш блищав у нього при боці. Обличчя його було спокійне. Надійшов найвищий наказ — покинути цей світ,— і Балтазар виконав його без ремства.

В день похорону несподівано прийшов до Галіни Ванєк. Розповів, як утік од п’яних гусарів та як переховувався, а занудившись, подавсь до Кладська. Старій Бартоньовій він пообіцяв, що приїде по неї, як дізнається, де знайшли пристановище господар із Лідкою та Їржиком.

Ванєка мов громом прибило, коли його завели до комірчини, де лежав старий драгун. Він перехрестив холодне чоло, на яке спадали сиві пасма, і на очах його виступили сльози. Йому розповіли, що вчинив Балтазар, як умирав.

— От де був вояк! Правдивий кіннотник! — зітхнув Ванєк і витер мозолястою рукою очі.

В тихому куточку чесько-кладських гір, на строужненському цвинтарі, над котрим здіймає Бор своє кам’яне чоло, після стількох походів та дивовижних пригод знайшов спочинок у темній, тихій оселі Балтазар Уждян — Салакварда.

Медушка ненадовго пережила свого пана. Немало розповідають про вірність собак, котрі здихають на могилі своїх господарів; та не менш вірне створіння — кінь.

Медушка не брала вівса й сіна, накладеного їй у жолоб, і щоразу, повідав потім Галіна, смутно оглядалася, коли хто-небудь заходив до стайні.

— Дядечка чекала,— казала Лідка. А коли до коняки зайшов Ванєк, кобила тоскно заіржала. По тій ночі, коли Уждян загомонів до неї, ніби на прощання, і погладив її, Медушка більше не побачила свого господаря. Другого дня після похорону її знайшли в стайні вже задублу.

* * *

Тієї ж таки зими долетіли до тихого гірського сільця невеселі вісті з-за кордону. Пани почали переслідувати ватажків «заколоту й ребелії».

Рихетський, зачувши наступного дня про втечу Балтазара та погоню за ним, теж подумав був, що треба якось рятуватись, бо зрозумів, що панове урядовці йому не подарують. Та перш ніж він устиг здійснити свій намір, рихту оточили гусари з Находа, в хату вдерся поручник, командир загону, і, наставивши на війта пістоля, звелів йому здаватися. Що мав діяти беззбройний Нівлт? Зв’язали його, мов якого злочинця, поклали на воза і відвезли до Градця Кралове.

Про Достала дійшла чутка, що він устиг втекти до Кладська, але де переховуєтеся, ніхто не знав.

Поки зійшов сніг, рана молодого Скалака майже зовсім загоїлась; а як зазеленіли дерева; строужненський священик звінчав Їржика з Лідушкою. На весіллі були бабуся молодої — Бартоньова, котру Ванєк перевів через кордон, сам Ванєк і Галіна. Весілля було тихе, просте. Старій Бартоньовій спершу вельми не подобалося, що її онука перейшла в «баранячу» віру, однак вона скоро примирилася з тим, знаючи Їржика та познайомившись із строужненськими людьми. Того урочистого дня всі не раз щирим словом згадували небіжчика Салакварду, на могилці якого вже пробивалася перша травиця.

Молоде подружжя жило дуже скрито. Відомо стало, що Уждяна та Їржика шукають, але із строужненських ніхто не зрадив молодого Скалака. Вони, перебралися до Буковіни, де Їржик за літо поставив хижку. Бабуся Лідущина пішла з молодятами, Ванєк теж не захотів розлучатися з ними. Жили вони не багато, але щасливо, в миру і злагоді. Їржик з Ванєком зробили два верстати й ткали полотно.

Ванєк часом ходив потай на чеську сторону і щоразу приносив якусь новину. Так вони дізналися, що Рихетського відвезли з Градця до Праги, де він нібито сидить у в’язниці на Малій Страні.

Молодий Скалак завжди нетерпляче допитувався, як там живеться людям та що чутно про панщину, але втішних вістей було не гурт.

— Цісарева послала генерала Валліса,— розповідав одного разу Ванєк,— щоб утихомирив усі ті заколоти. Бунтівників він настрахав карою, їздить із округи в округу, скликає всіх урядовців та хлопів і читає їм указ про панщину. Ех, не той то, що з золотим підписом... Деяка пільга буде, але не дуже велика.

— А як же люди?

— Мусять мовчати, налякані всі.

— Не справдились наші надії, не справдилися...— зітхав Їржик.

Невдовзі Ванєк приніс і веселішу новину. На коронних землях цісарева скасувала панщину, замінивши її грошовим податком. Опріч того, панам заборонили полювати де попадя й толочити селянський хліб.

Потім прочули, що Рихетського після довгого, суворого слідства відпустили додому, присудивши до двох років примусової роботи.

— От тобі й вольний...— зітхнув Скалак.— О, якби-то панам хоч крихітку його душі! А що про Достала чувати?

— О, той у них з-під носа втік!

* * *

Минуло шість років. Якось у неділю над обід, наприкінці літа 1781 року, в глибині Матерницького лісу спинились над потоком молоді чоловік і жінка. Чоловік, розглядівшись довкола, мовив:

— Позаростало вже... Ось тут можна пройти.

Його супутниця рушила за ним.

Скоро вонипобачили вбогу хатину біля потічка.

— Ніхто тут після нас не жив, стежечка заросла. Зовсім розвалюється хатка... Тепер би в ній уже ніхто не сховався від грози та дощу.

Обоє стали на порозі темної пустки.

— Ось тут сидів твій дідусь, а отам тато, а отам, на горищі, я спала.

— А отут дідусь помирав... Скоро розвалиться хижка. А й добре, що тепер нікому вже не доводиться ліпити таких халабудок та ховатися в них. Ех, не діждались вони...

Лісовий потік вивів їх у поле. Ішли стежками, межами; аж пообідньої пори побачили «Скелю». Там хазяїнував тепер молодший Кропачеків брат. Вони зайшли до нового господаря. Той довгенько дивився на незнайомих, та нарешті вигукнув зраділо:

— Лідка! Скалак!

Потім запросив гостей до столу, став частувати.

— Отак-то, Їржику... Припало мені тепер сидіти на хазяйстві твого татка та твого, Лідко, дядечка Салакварди. Сердега!..

— Хай тобі бог щастить; ми прийшли тільки подивитись на свою стару домівку.

Поки чоловіки бесідували, Лідка вийшла надвір, спустилась по кручі вниз і опинилася у вільшнику. Халупка вже зовсім занепала, тільки дерева шуміли так само лагідно та кущі розрослися ще густіше. Сівши на камінь, Лідка задумано розглядалася навколо. За хвилинку вже й Їржик стояв біля неї. Обоє поринули в спогади.

Коли вони вернулися до хати, господар уже наготував їм приємну несподіванку — на столі лежали старі цимбали.

— Ой, цимбали! — радісно вигукнув Їржик.— А я так шкодував за ними, думав, пропали. Тоді мені їх були принесли з Плгова, але як ми втікали, то покинули їх.

— Візьми собі, це ж ті, що ти грав на них, як удавав юродивого.

— Та грав, грав,— зітхнув Їржик, — тільки мало що виграв. Дякую, пане-брате, нехай поки що лежать у тебе. Мені ще сьогодні треба у Ртиню, на рихту.

Надвечір того ж дня приємно вражений Нівлт стискав руки несподіваним гостям. Він за ці роки дуже постарів. Скалак розповів йому про всі події, що сталися після здобуття грамоти в замку, про втечу, смерть дядька Балтазара, про своє життя.

— Ванєк уже посивів, а бабуся ледве-ледве ноги переставляє, але розум має ще добрий. Нас уже побільшало, є синок і донька. Жилося нам усі ці роки, хвала богові, досить добре, тільки нудьгував за рідним краєм. Але тепер, гадаю, можна вже повернутись. Цісар видав толеранційний указ^[46], тепер лютеран та кальвінців і в Чехії не цькуватимуть, отож думаю, що й мене, кальвінця, не закидають камінням. Оце прийшов до вас порадитись.

— Управитель помер: той переляк із нього сплив, як вода з гуски, він потім усе гладшав та гладшав, поки сало його не задавило. Про тебе тим часом забули. Досталові вже три роки як дали спокій. Він тоді через два роки вернувся, але од кари не відкрутився, тільки що легше відбувсь, ніж я.

— Та я знаю, він до мене в Буковіну кілька разів приходив. Але вам дісталося...

— Божа воля. Терпів я недаремно, наша робота все-таки не була марною, народові тепер ліпше живеться, ніж тоді, й у влади легше правди домогтися. Панщина, звісно, ще тягне жили, але проти того, що було... А колись, дасть бог, і це скінчиться; мусить скінчитись, так не зостанеться, тільки ми навряд чи діждемося того. А ясновельможний князь усе-таки спіймав облизня: тоді, як вислизнув від нас, буцім грозився страхітливою помстою, та нічого не вийшло.

— А в замку нібито відтоді так і не був.

— Ні, рознедужався потім знову. А тепер, кажуть, жирує в столиці. Один ловчий, що їздив із ним, повідав, ніби такий там, як із хреста знятий. Каже, що він, ловчий себто, не помінявся б із ним, хоч би йому й ще один маєток давали... Ну що ж, Їржику, вертайся, поможу тобі, скільки снаги стане.

Скалак міцно стис Нівлтові руку.

Другого дня Їржик вернувся з Лідкою в гори, до свого села, взявши на «Скелі» такі дорогі йому цимбали. Хату він спродав і наладився перебиратись. Як почало облітати листя з дерев, Їржик перевіз своє скромне збіжжя через кордон. Заїхавши до одного села під Туровом, Скалаки оселилися там, найнявши хатину.

Залишаючи Строужне, Їржик з дружиною сходили на тихий цвинтар, до могили коханого дядечка.

— Тут спить ваш дідусь,— мовила Лідка до дітей. Голос її тремтів, очі зросилися слізьми.

Salva guardia лишився у самоті, та Їржик з Лідкою часто залітали вдячною думкою до низенької могилки.

Їржі Скалак тішився своїми хорошими дітками, виховував із них чесних людей.

— Святе діло переможе. Справедливої речі ніхто не здужає в землю втоптати,— не раз повторював він їм слова небіжчика Балтазара.— Люди будуть рівні й вольні; може, ви цього дочекаєтесь.

Безнастанна, важка праця була постійною гостею в Скалаковій хаті, але й мир та згода ніколи не залишали її.

...................................

Я стояв на балконі Находського замка. Внизу шуміли похмурі темні модрини та білокорі берези. В розквітлому бузку, що ним поріс увесь схил замкової гори, виднілися руїни круглої вежі-хурдиги. Я щойно пройшов залами й довгими переходами славнозвісного замка, і в думці моїй оживали події, що відбувались у цих мурах, та перекази, які осявали старовинну будівлю чарами поезії. І от переді мною розіслалася повита красою гірська країна. Ген на обрії синіли чесько-кладські гори з могутнім Бором, довкіл бовваніли лісисті пагорби, поміж ними вилась зелена долина Метуї. В долині та на схилах працювали хлібороби. Нині вони працюють вільно, на своїх ланах, для себе і навряд чи знають, скільки стогону чули ці лани. Онук забуває про дідові муки.

Страждання народу зворушило мою душу: я ніби увіч бачив його недолю, його рабство, а в цьому панському гнізді мені вчувалися гіркі зітхання. Невеселі, похмурі барви має змальована мною картина, та на темному тлі тим ясніше сяє світла ідея свободи, боротьби за людські права, опору гноблених гнобителям.

Сто літ минуло! Батьки вистраждали кращу долю синам. Але й у синів є мета, є обов’язок перед народом. Вони повинні бути його серцем, його силою.

Хай же вони завше пам’ятають це!

Школа мужності

28 жовтня 1918 року була проголошена незалежна Чехословацька республіка. Прочитати в цей день від імені всієї нації слова присяги припала честь письменнику Алойсові Їрасеку.

Велика честь — і заслужена. Майже півстоліття до того сподіваного дня Їрасекові твори навчали чехів, будили в них думку й одвагу боротися за національне й соціальне визволення. Трохи не з першої своєї книжки Їрасек став найпопулярнішим, найулюбленішим у народі письменником. Саме в народі, бо «вищому суспільству» та офіціальній критиці не до смаку були Їрасеків демократизм і реалізм, брак модної естетської витонченості в його творах. Однак і досі в усій чеській літературі можна знайти небагато творів, які могли б позмагатися своєю популярністю з книжками Їрасека. До них зверталися люди в найкритичніші для нації часи. Як писав визначний чеський учений, академік Зденек Неєдлий, у роки першої світової війни, коли перед поневоленими народами Австро-Угорської імперії замріла надія на визволення, чи не кожен солдат-чех носив у ранці томик Їрасека. Тоді й багатьом літературним гурманам, що доти згорда дивились на письменників доробок, відкрилась уся його глибина, і Їрасекова слава стала буквально всенародною.

А тим часом у величезній, на кількадесят томів, творчій спадщині Алойса Їрасека зовсім мало творів, які прямо трактували б проблеми сучасного йому життя Чехії. Письменникова стихія — історія, давнє або й не дуже давнє минуле чеської землі. Чи не мусило б таке замилування в минулому скорше відвертати читача від пекучих питань сучасності? На це найкращою відповіддю будуть слова самого Їрасека:

«Я намагався оживити нашу минувшину, наблизити її до нашого розуміння. Я не чинив як мрійник, котрий, звернувшись до минулого, не дбає про тяжку боротьбу свого народу в теперішньому. І саме через те, що я всією душею переживав цю боротьбу, я відчував, що необхідно звернутися до нашої історії, бо хто не знає вчорашнього дня, той не зрозуміє сьогоднішнього. В ланцюгу життя ланки сучасності зчеплені з ланками минулого. І не все, що було колись, є мертвою минувшиною. Борці пішли від нас, але боротьба лишилася».

Історія в Їрасековому розумінні — школа боротьби, школа мужності.

В історії Алойса Їрасека вабило не життя та криваві «подвиги» можновладців, пишне рицарство; горді замки для нього — не свідоцтво колишньої слави, а пам’ятка давніх кривд. Герой і творець його історії — народ. «У силі народу завжди був наш порятунок і наше життя. В цій силі наша втіха й надія на майбутнє. Але звідси й наше завдання, наш обов’язок — служити народу»,— писав Їрасек у 1887 році в передмові до циклу «Дерева».

Бо й сам він — плоть від плоті народу.

Народився Алойс Їрасек 23 серпня 1851 року в тихому містечку Гронові, Находської округи, на північному сході Чехії. Батько його, хлібороб і ткач, спромігся «вибитися в люди» — стати власником маленької пекарні, та великого достатку в сім’ю це не принесло. Змалку бачив хлопець нужденне життя, важку працю селян неродючого гірського краю, вбогих сільських ткачів, змалку відкладалися в його пам’яті картини народного побуту й звичаїв, оповідання матері та перекази старих людей про давню давнину, про повстання 1775 року, про наполеонівські війни, ще живі в народі легенди про гуситів, їхнього вождя Жижку. Ще тоді зародилась у майбутньому письменникові любов до історії рідного краю й національна самосвідомість, із самого початку пов’язана з сильно розвиненим соціальним почуттям.

Їрасекове навчання — спершу в броумовській, далі в краловеградецькій гімназії, а потім і перші курси Празького університету — припало якраз на роки пожвавлення суспільного життя, патріотичного руху в Чехії. Минулося десятиліття жорстокої реакції, що настала в Австрійській імперії після придушення революції 1848 року. Відкривалися чеські школи, театри, зокрема Національний театр у Празі, організовувалися всілякі патріотичні спілки, відроджувались літературно-художні журнали, виникло товариство «Умєлєцка беседа» («Мистецький клуб»). У таких умовах і складався світогляд майбутнього письменника. В Празі Їрасек близько сходиться з передовою мистецькою молоддю — поетом Ярославом Врхліцьким, скульптором Йозефом Мислбеком, художником Міколашем Алешем. Якийсь час він сам вагався — присвятити себе літературі чи живопису.

Спад революційної хвилі в 70-х роках позначився у мистецтві згасанням оптимізму, нотами смутку, зневіри, скепсису. Не уникнув цих настроїв і молодий Їрасек у своїх перших літературних спробах — ліричних віршах та оповіданнях. Однак занепадницькі мотиви, данина часу й літературній моді були, по суті, чужі життєлюбній натурі Їрасека. Шукаючи світу здорового, повнокровного життя, він звертається до історії. Пригадується йому й рідний Тронов, люди з цікавими, сильними характерами, викуваними тяжкою боротьбою за існування. Низка таких народних типів постає в ранніх прозових творах, що вийшли окремою книжкою — «Оповідання з гір» — у 1878 році. Літературними вчителями були йому в цей період зачинателька чеського реалізму Божена Нємцова та Гоголь, але в оповіданнях видно вже й власне письменницьке обличчя Їрасека. Він не ідеалізує, як Нємцова, своїх героїв, він підкреслює їхню грубість. Мало світлих тонів у цих оповіданнях, здебільшого це образки народної недолі. Але їх автор бачить не тільки біду, а й силу в народі! Ці люди не погані й не слабкі, коли вміють так битися за життя. Гне їх тільки неволя духовна й фізична, і проти неї треба повстати.

Поряд із цими образками стоїть і найбільше «оповідання з гір» — роман «Скалаки», писаний 1874 року. Той-таки Зденек Неєдлий твердив, що «немає, мабуть, у всій нашій літературі твору, який змальовував би повстання проти панів так пристрасно, з такою прихильністю до бунтарів і з таким упередженням проти панів, як цей перший Їрасеків роман».

«Скалаки» починають собою ряд творів, присвячених найтяжчій добі в історії чеського народу — півторастарічному лихоліттю після поразки чехів при Білій горі 1620 року. Та й у добі найтяжчої неволі Їрасек прагнув і умів знаходити для прикладу сучасникам прояви бойового духу в народі.

Після закінчення університету Їрасек став учителем гімназії в провінціальному місті Літомишлі Враження від життя в цьому місті вилились у циклі повістей «Містечкові історії», найцікавіша з яких —«Філософська історія», що відтворює переддень і події революції 1848 року, настрій тих днів.

За вісім років по «Скалаках» виходить у світ другий роман про побілогорську добу — «Песиголовці». Це один з найкращих романів Їрасека і, безперечно, найпопулярніший із його творів у Чехії і за її межами. Розповідається в ньому про повстання ходів — населення південних прикордонних районів Чехії — проти їхнього пана, барона Ламмінгера, що вибухнуло в 1695 році. В «Песиголовцях» уже з повною силою виявились усі риси стилю Їрасека-реаліста. З надзвичайною точністю й сумлінністю, гідною вченого-історика, відтворивши історичне тло та події того часу, він водночас зумів розкрити їх суспільну суть, намалювати узагальнену картину.

Їрасек, великий новатор у царині історичного жанру, завжди дуже сумлінно підготовляв свої твори, вивчав архівні матеріали, бував на місцях історичних подій, знайомився з нащадками своїх героїв, їхнім побутом, звичаями, мовою. Та зібраний матеріал служив йому не для натуралістичного копіювання, а для реалістичного перевтілення в живі художні образи.

1886 року вийшов роман «Скали» — про похмурі роки зразу після Білогорської битви,— теж пройнятий духом непіддатливості. Навіть у романі «Пітьма», дія якого розгортається в часи найстрашнішого розгулу єзуїтської реакції, в XVIII столітті — останньому з закінчених творів, дописаному напередодні світової війни,— письменник дає відчути приховану в народі волю до опору.

Мабуть, чільне місце в творчості Їрасека належить темі гуситського руху — доби розквіту і фізичних, і духовних, і моральних сил народу, найгероїчнішої сторінки чеської історії.

Ще в 1883 році виходить повість «Гетьманська слава», в 1887 — «Блажей Хотержинський». Та найвизначніші серед Їрасекових творів на тему гуситства — епопеї «Між течій» (1887 — 1890), «Проти всіх» (1893) та «Братерство» (1899—1909).

У трилогії «Між течій» зображено назрівання, початок гуситської революції. Письменник бачить у ній не бій за релігійні догми, а масовий народний рух, що зродився з великих соціальних потреб. Вожді — Гус, Жижка — виростають із народного руху Змальовуючи юність Жижки, Їрасек показує, з якого засіву кривд зійшла його ненависть.

Роман-епопея «Проти всіх» — картина найбільшого розмаху гуситства. Величчю народних мас, що повстали на бій за свої права «проти всіх» сил реакції — імператора, магнатів своїх і чужоземних, католицької церкви — надихані сцени життя Табора, боїв під Бенешовом, Табором, на Вітковій горі.

Третя гуситська епопея — «Братерство» — оживляє події останнього, словацького, походу гуситів, занепад їхньої сили й слави, Їрасек показує, як розбрат, конфлікт егоїзму ватажків з інтересами мас, жадоба слави й багатства призвели зрештою до поразки гуситів. Разом з тим «Братерство» — пам’ятник великій дружбі чеського й словацького народів.

Монументальні портрети вождів гуситського руху як виразників волі й настроїв широких мас народу створив Їрасек у своїх історичних драмах «Ян Жижка», «Ян Гус», «Ян Рогач». Ці драми, сприйняті народом як заклик до боротьби, мали такий резонанс, що цісарська цензура мусила, заборонити ставити їх на сцені чеських театрів.

Третя з провідних тем Їрасекової творчості — тема змалювання епохи національного відродження. Наприкінці вісімнадцятого століття чеський народ почав прокидатись від довгого животіння в тяжкому чужоземному ярмі, боротись за свою мову, культуру, національне й соціальне визволення.

Від ранніх романів на цю тему — «При герцогському дворі» (1877), «Скарб» (1881) — письменник прийшов до монументальних полотен — п’ятитомної епопеї «Ф. Л. Вєк» (1891 — 1906) та чотиритомної хроніки «У нас» (1896—1904).

«Ф. Л. Вєк» — всеосяжна картина життя чеського суспільства, всіх його верств, що охоплює час від світанку національного відродження аж до кінця наполеонівських війн. Дія епопеї розвивається то в Празі — письменник відтворює образи найвизначніших діячів відродження: Добровського, Видри, Крамеріуса, Тама, вводячи їх із великим художнім тактом у тканину оповіді,— то в тихому провінціальному містечку Добрушці, й не випадково іоловним героєм Їрасек обрав містечкового крамаря, недовченого студента зі знаменним прізвищем Вєк: письменник хотів підкреслити масовий, народний характер руху відродження, особливу роль у ньому провінціальних містечок Чехії, менше понімечених, ближчих до народного життя. Прототип образу Вєка — історична особа, справжній добрушський купець Ф. Л. Гек, скромний діяч національного відродження.

Тло хроніки «У нас» — уже зовсім глуха провінція, рідний Їрасеків Гронов з довколишніми селами. Час — від двадцятих до початку п’ятдесятих років минулого століття. Якщо в романі «Ф. Л. Вєк» наголошувався ідейний бік відродження, то в хроніці «У нас» поряд із національно-культурним найвиразніше виступає соціальний його бік. Письменник малює картини страшної нужди й темноти. Центральна постать хроніки, сільський священик Гавловицький, сам виходець із народу, ціле своє життя не тільки воює з темнотою та забобонами, а й прагне навчити людей побороти нужду, пробитися до кращого життя.

Твори Їрасека на тему національного відродження не тільки з художнього, а й з наукового погляду найкраще, найповніше освітлюють цю добу.

Перелічуючи доробок Їрасека-історика, не можна обминути «Старовинні чеські легенди». Це художня обробка матеріалів стародавніх літописів та фольклорних творів, що в споетизованій формі змальовує різні періоди та події в історії чеського народу, відбиває його погляди, прагнення й сподівання.

Звертався Їрасек іноді й до сучасних йому тем. У романі «На острові» (1888) він палко критикує тодішнє буржуазне суспільство, його егоїстичність, інертність, космополітизм, фразерство. Відбились у цьому творі й ілюзії автора: він накреслює в романі свій ідеал чеського буржуа — працьовитого, енергійного, практичного і водночас щирого патріота й культурну людину.

Життя тогочасного села, його суперечності трактуються в п’єсах «Войнарка», «Батько», що руйнують ідилічне уявлення про чеське село. Драма «Самота» викриває моральний та ідейний розклад чеської буржуазії, що порвала зв’язки з народом, занедбала свої ж, іще такі свіжі, прогресивні традиції.

Звісно, поглядам Їрасека властива була й деяка обмеженість, історичної перспективи він ясно не розумів, і з утворенням самостійної національної держави його розвиток як ідеолога вичерпався. Їрасек жив іще довго (помер письменник 12 березня 1930 року в Празі), але останній його історичний роман «Гуситський король», писаний у 1914—1920 роках, так і лишився недокінчений. Та його історичні твори й далі несли читачам демократичні, революційні, визвольні ідеї. Неминуща їхня вартість очевидна й тепер. У сучасній соціалістичній Чехословаччині Їрасека читають і шанують, і недарма ювілейне тридцятидвохтомне видання його творів символічно назване «Заповітом народові».

«Скалаки» — перша спроба Їрасека в великій прозі. У палітрі художніх засобів молодого письменника ще виразно помітні барви романтизму. Однак у розумінні суспільних проблем, розвитку характерів уже відчутне гостре око реаліста. Їрасек із самого початку своєї літературної роботи розвиває далі, поглиблює реалістичні тенденції творчості своїх учителів і попередників — Божени Нємцової, Вітєзслава Галека.

Багато подій, зображених чи відбитих у романі,— історичні факти: і воєнна руїна, і страшні грози та зливи, що впали на Чехію влітку 1770 року, і голод після них, і «дванадцятиразова дорожнеча» — цей вислів іще жив у пам’яті народу, коли писався роман,— і чутки про «золотий указ», і врешті саме повстання 1775 року, одно з найбільших і найорганізованіших за всю історію Чехії (адже для його придушення уряд мусив послати сорок тисяч пішого війська й чотири полки кінноти). Багато персонажів роману — князь Йосиф Пікколоміні, Рихетський, Достал, зрадник Ржегак — історичні особи. У зображенні деталей побуту відчувається сумлінність і точність ученого-історика, така характерна й для всіх дальших творів Їрасека. Писано роман у Гронові, на теремі відбитих у ньому подій, та й зріс письменник серед синів і онуків своїх героїв. Однак іще не це — головні риси, які визначають реалістичність «Скалаків».

Головне те, що Їрасек зумів проникнути зором митця в саму суть соціального конфлікту.

Зобразити страшну нужду в селянській хаті вміла не згірш за нього й Нємцова — скажімо, в оповіданні «У замку й на підзамчі». Але в Нємцової ще лишались якісь ілюзії щодо панів, вона могла спитати устами свого персонажа: «Чому багатії не відчиняють двері своїх комор та не продають біднякам хліба за дешеву ціну, щоб ті могли їсти як слід і підтримувати свої сили, чому не будують дешевих здорових помешкань, чому не врядять притулків для бідняцьких дітей, щоб вони не лишались напризволяще, поки їхні батьки працюють; чому не заведуть лікарень, де, захворівши, бідняк мав би належний догляд і харч... Чому, наймаючи робітника, вибирають тих, кого голод змушує працювати за найдешевшу платню? Якби на все це звернути увагу, не було б такої нужди, горя й голоду, не було б стільки хвороб, таких злиднів..»

Їрасек уже цього не питає, він знає чому. Він розуміє, що між селянами й панами не може бути доброї згоди. У нього Їржик Скалак каже: «Бог велів прощати, але отим то простити не можна. Вони не пожаліють нас, у них нема душі, нема серця. Їрасек доводить, що тільки в боротьбі селяни можуть здобути волю, і славить народне повстання. От чому й демократизм його, і реалістичність методу глибші, ніж у попередників.

Їрасек не приховує своїх симпатій і антипатій за маскою безстороннього оповідача, ми зразу бачимо, що вся його любов і тепло серця віддані кривдженим трудівникам. Вони в нього людяніші, шляхетніші, одважніші, а не раз і мудріші за своїх гнобителів. У образах князя Пікколоміні, його вельможних гостей, його прислужників письменник весь час підкреслює егоїзм, розбещеність, жорстокість, цинізм, слабодухість. Світ трудівників і світ паразитів протиставляється в самій композиції твору: за сценою тяжкого горя в сім’ї удови на Мартинівському хуторі йде опис панських розваг-ловів; за страшною картиною голодного села — учта в замку, фривольна розмова паничів, святкова церемонія.

Всі сюжетні лінії, історія кривд кожного з героїв — на тлі картини дедалі тяжчих злигоднів усього кріпацтва — перекопують нас у неминучості вибуху народного гніву, ніби в фокусі сходяться в повстанні. Доля сім’ї Скалаків — утеча в морозну ніч у безвість від помсти розбещеного княжати, поневіряння, смерть Марії та старого Їри і зрештою загибель Мікулаша на шибениці. Доля Балтазара Уждяна — на подяку за врятування князя драгунові спершу урвали два роки від обіцяної пільги, тоді відшмагали за участь у депутації до цісарського двору, а зрештою забрали його улюбленицю Лідушку на ганьбу, на забавку князеві. Вольному Нівлтові погрожують різками за те, що рятував князевих же підданців від голоду. На Мартинівському хуторі вмер господар, умер старий свекор, занедужала господиня, а молодого дворака Єніка жорстоко карають за те, що прибіг помогти в тяжкій скруті сім’ї своєї нареченої. Селянина Матєну кидають у темницю за те тільки, що подав прохання управителеві... Не видно кінця кривдам і злигодням, і надія на цісарську милість не справдилася: пани, мовляв, утаїли указ із золотим підписом.

В історію «бунтівничого» роду Скалаків укладена ідея спадкоємності народного протесту. Півтораста років тому Мікулаш та Їржі Скалаки піднімали люд на Опоченщині, й тепер нові Мікулаш та Їржі Скалаки кличуть селян на повстання. Воля до боротьби, свідомість зростають від батька до сина: старий Їра наважився зняти руку на пана, тільки захищаючи своїх кревних («У Скалаків родинні почуття завжди були сильні...»); Мікулаш, зневірившись у можливості повстання, вирішує мститися самотужки. А Їржик уже розуміє, що домогтися волі можна, лише виступивши всім народом, одностайно. Їржика пече не тільки кривда, вчинена йому та його рідним, його болить біль усього народу.

Як у чільних героях «Скалаків», так росте гнів та рішучість і у всій народній масі. На початку книжки, в першій її половині арена дії обмежена переважно «Скелею», вузьким колом її мешканців, про долю народу автор тільки розповідає. Але чимдалі сторінки роману населяються густіше, народ виступає наперед, аж зрештою дія виливається в грізні масові сцени повстання. В такій побудові видна неабияка формальна вправність молодого автора «Скалаків». Велике реалістичне вміння видно й у окресленні персонажів. У якихось дві сотні сторінок умістилося дванадцять багатих подіями років і немало людських образів, але попри всю стислість викладу Їрасек уміє наділити кожного зі своїх героїв — лагідного діда Скалака, похмурого Мікулаша, палкого Їржика, статечного хлібороба й рішучого вояка Балтазара Уждяна, розважливого й незалежного Нівлта — своїм обличчям. Та й епізодичні постаті — війт села Ж., замковий лікар, гості князя Пікколоміні — сприймаються як живі люди.

Відчутний у романі, як уже зазначено, і вплив традицій романтичної школи — різкі контрасти чорної та білої барв, деяка гіперболізація образу Їржика: нагромадження випробувань його душевної сили і незвичайний шлях боротьби, обраний ним,— його удаване божевілля; настрій загадковості в епізодах обох перших зустрічей Лідушки з Їржиком та Лідущиної пригоди в Матерницькій пущі; і дещо мелодраматичний тон у змалюванні зустрічі біля церкви у Ртині, коли Лідушка вперше побачила Їржика-юродивого; і розказана замковим лікарем легенда про божевільного князя Яна-Вацлава; і романтичний пафос у описах грози та й у інших пейзажах... Романтизація властива буде й подальшій творчості Їрасека, але там вона органічніше вплітатиметься в реалістичну манеру оповіді.

Повстання в романі, як того вимагала історична правда, кінчається поразкою, і Їрасек добре розуміє, що інакше тоді й не могло бути. А проте й він почасти поділяє наївну віру селян якщо не в спроможність цісарської влади дати згори краще життя трудовому людові, то хоч у добрі наміри Марії-Терезії та Йосифа II. Протиставляючи егоїстичній політиці поміщиків монаршу «турботу про загальне добро», він переоцінює освічений обсолютизм. Насправді далекогляднішим за своїх вельмож владарям Священної Римської імперії йшлося про власні інтереси, про те, щоб зберегти панування: щоб не відставати безнадійно від інших європейських держав, треба було розчистити шлях капіталізмові, промисловому розвитку, який потребував вільних робочих рук.

Незважаючи на весь трагізм фіналу — розгром повстання, переслідування бунтарів, загибель старого Балтазара,— «Скалаки» сповнені оптимізму, віри в народ. Боротьба й страждання не пропали марно, ярмо панщини полегшало, тріснуло. І не вмерла надія на майбутнє. «Святе діло переможе! Справедливої речі ніхто не здужає в землю втоптати! — повторює Їржик Скалак своїм дітям передсмертні слова старого Уждяна,— Люди будуть рівні й вольні; може, ви цього дочекаєтесь».

Юрій Лісняк

Примітки

1

Salva guardia (лат.). — буквально лейб-гвардія. Тут: назва загонів та окремих солдатів, котрі охороняли населення від безчинств імператорських вояків під час Семилітньої війни.

(обратно)

2

Семилітня війна — точилася в 1756 — 1763 роках між Пруссією, Англією і Португалією з одного боку та Австрією, Росією, Францією й іншими державами — з другого. Воєнні дії між Австрією й Пруссією розгортались на території Сілезії та Чехії. Семилітня війна впала важким тягарем на чеське селянство.

(обратно)

3

...чесько-братську віру...— «Чеські брати» — протестантська релігійна громада, що склалася після поразки гуситської революції з решток лівого крила гуситів. Зберігали антифеодальні традиції гуситів і зазнавали переслідувань від цісарської влади, яка прагнула викоренити в Чехії всі сліди гуситизму — політичної опозиції в релігійній формі.

(обратно)

4

Опоченське повстання — спалахнуло в 1628 році в зв’язку з репресіями на протестантів і насильним покатоличенням селян.

(обратно)

5

А також (лат.).

(обратно)

6

Злочин образи королівської величності (лат.).

(обратно)

7

Тридцятилітня війна 1618 — 1648 років охопила всю Європу. Почалася з чеського повстання 1618 року проти Габсбургів; 1620 року під Білою горою поблизу Праги невелике військо чеських панів зазнало поразки, що вкинула Чехію на триста років у чужоземну неволю. Згодом проти Габсбургів виступили Данія, Швеція, Франція, їх підтримували Англія, Голландія. Скінчилася Вестфальським миром 1648 року.

(обратно)

8

...Йосиф-Парілле Пікколоміні де Віллануова... наслідник князя Священної Римської імперії... володаря Находа...— В один з періодів Тридцятилітньої війни цісарською армією командував понімечений чеський магнат Альбрехт Валленштейн, під проводом якого армія стала майже незалежною від цісаря Фердінанда II. Фердінанд, вбачаючи в цьому небезпеку для себе, звинуватив Валленштейна у державній зраді, і 1634 року його було забито. Всі величезні маєтності Валленштейна та його прибічників разом з конфіскованими по Білогорській битві землями чеських панів були роздані чужоземній шляхті. Находський край дістався одному з організаторів змови проти Валленштейна, цісарському генералові Октавіо Пікколоміні, італійському герцогові. Його нащадки й панували в Наході. Йосиф Парілле, що помер у 1783 році, був останній у роду.

(обратно)

9

Перекручене salva guardia (лат.).

(обратно)

10

Губертсбурзьким миром, укладеним між Австрією та Пруссією, закінчилась Семилітня війна. Своєї мети — відвоювати назад у Пруссії Сілезію, втрачену під час війни 1740—1748 років за Австрійську спадщину,— Австрія не досягла.

(обратно)

11

Бойовий наказ (франц.).

(обратно)

12

під Ліссою...— У 1757 році, на початку Семилітньої війни, біля сіл Лейтен та Лісса, недалеко від Бреславля, прусський король Фрідріх II завдав тяжкої поразки австрійцям.

(обратно)

13

Принц Євгеній Савойський (1663—1736) — визначний австрійський полководець і дипломат, уславився перемогами над турками.

(обратно)

14

Колін — місто в Чехії, на схід від Праги, де в 1757 році відбулась битва між австрійцями й пруссаками, що скінчилась перемогою австрійців.

(обратно)

15

Книга, до якої записувалися земельні наділи кріпацьких дворів та всі їхні повинності. (Прим, автора).

(обратно)

16

...від святого Яна до святого Вацлава... — Від 16 травня до 27 вересня.

(обратно)

17

Освіченіша людина з селян, що писала місцеву хроніку.

(обратно)

18

Чеський танець.

(обратно)

19

Свічка від церковного свята стрітення, яка, за народним повір’ям, нібито мала силу відвертати грім.

(обратно)

20

19 березня.

(обратно)

21

...принесла страшну грозу.— Навесні й улітку 1770 рогу на Центральну Європу, зокрема на Чехію, Сілезію та Моравію, впали катастрофічні зливи. Посіви загинули, почався голод, пошесті. В самій Чехії вимерло близько чверті мільйона людей. Віденський уряд змушений був удатися до надзвичайних заходів, цісар Йосиф II сам об’їхав райони, охоплені голодом.

(обратно)

22

Корець — давня міра сипких тіл. Корець жита містив близько шести пудів. Золотий — чеська назва гульдена, грошової одиниці в цісарській державі, на той час уже срібної монети.

(обратно)

23

...вольний селянин Нівлт,— Історична особа, війт села Ртині Находської округи Антонін Нівлт, що очолив у 1774— 1775 роках одно з найбільших і найорганізованіших селянських повстань у Південно-Східній Чехії.

(обратно)

24

Радник сільської управи.

(обратно)

25

Їржі з Подєбрад (1420—1471) — син сподвижника Жижки Вікторина з Подєбрад, ватажок чашників — правого, поміркованого крила гуситів. У 1452 — 1458 роках правитель Чехії при малолітньому королі Ладиславі, в 1458—1471 роках — чеський король. Успішно боровся за зміцнення чеської держави.

(обратно)

26

Сміржицькі, Трчки — чеські магнати, прибічники Валленштейна. Після його падіння їхні маєтності були конфісковані й роздані чужоземцям як нагорода за участь в усуненні Валленштейна.

(обратно)

27

«Моралістичні оповідання» (франц.).

(обратно)

28

Мармонтель Жан-Франсуа (1723—1799) — французький письменник, епігон Вольтера. Його «Моралістичні оповідання» характерні поєднанням сентиментальності з фривольністю.

(обратно)

29

До суті справи (лат.).

(обратно)

30

...Колда з Жампаха й Находа...— У 1437—1456 роках Находом володіли Ян Коль із Жампаха та його син Ян, що перетворили Наход на справжнє розбійницьке кубло й наводили жах на всю околицю своїми грабунками.

(обратно)

31

Байки (лат.).

(обратно)

32

До речі (франц.).

(обратно)

33

Вельможний (лат.).

(обратно)

34

«Тебе, бога, хвалимо!» (лат.).

(обратно)

35

Терезіанського карного кодексу (лат.).

(обратно)

36

Чеський танець.

(обратно)

37

Губерніальна влада,— 1749 року цісарева Марія-Терезія, нищачи рештки чеської державності, скасувала виборну Земську раду і ввела для Чехії так зване королівське представництво — виконавчий орган віденської влади, що з 1763 року називався земським губерніумом.

(обратно)

38

«Сільський отченаш»,— Ця народна пісня, сатирична переробка християнської молитви, справді поширилась по Чехії в середині XVIII століття у дещо відмінному від наведеного Їрасеком варіанті.

(обратно)

39

Божевільний, однак не буйний (лат.).

(обратно)

40

Не небезпечний (лат.).

(обратно)

41

Тільки в 1787 році указом Йосифа II було встановлено, що піддані більш не повинні падати на коліна перед монархом, «бо така честь належиться лиш богу».

(обратно)

42

Перекручене «беггардську», тобто євангелічну.

(обратно)

43

...скасування панщини.— Загроза селянських повстань, народжена нестерпно тяжким становищем кріпацтва, і потреби економічного розвитку справді наводили цісарську владу на такі думки. Але через затятий опір поміщиків та церкви уряд Марії-Терезії спромігся тільки на реформи половинчастого характеру, які ще більше розхвилювали селян.

(обратно)

44

Садиба священика.

(обратно)

45

Боже мій! (франц.).

(обратно)

46

Толеранційний указ.— Йосиф II, який прагнув ослабити вплив католицької церкви, у 1781 році видав указ, що скасовував обмеження для так званих дисидентів — людей некатолицької віри — і надавав їм усі громадянські права.

(обратно)

Оглавление

Книга перша Salva guardia[1]

  1. Заблудили

  2. Відплата за притулок

  3. Родова хроніка

  4. «Нуте, заспівайте нам пісень...» Псалом 137 (136)

  5. Останній Пікколоміні

  6. Salva guardia

  7. Марні розшуки

  8. Новий господар

  9. Життєпис Балтазара Уждяна

  10. «Скеля» оживає

Книга друга Скалаки

  1. У вільшнику

  2. Cпівець

  3. Бідаки

  4. У лісі

  5. Буря

  6. Матерниця

  7. Туров

  8. Смерть

  9. Сніг і дощ

  10. Дванадцятиразова дорожнеча

  11. Дорогий гість

  12. Рихетський

  13. У замку

  14. Церемонія

  15. Суд

Книга третя Буря

  1. Вечоріє

  2. На «Скелю» прийшла панщина

  3. На рихті

  4. «Сільський отченаш»[38]

  5. У материнці

  6. Нагорода ходакам

  7. Родинна книга

  8. Юродивий. У Відні

  9. Універсал

  10. Сирітська служба. Початок

  11. Буря

  12. «Пляма на короні»

  13. Salva guardia в останньому бою

  14. На чужині. Повернення

Школа мужності

*** Примечания ***