Повстання [Ґео Шкурупій] (fb2) читать постранично

Ґео Шкурупій

ПОВСТАННЯ

I

Там, де був зв'язок, старанно стукотіли апарати Морзе та Юза, гули дроти індійського телефону, продирались розвідки голодних, обідраних, але озброєних до зубів людей. Ішли китайці, киргизи, латиші, українці, росіяни і всі вони були червоні від напруження й од своїх брудних, червоних стрічок, кокард та стягів.

Ішли вони по п'ятах Керенського, загрожували бандам Краснова та Каледіна, що зазіхали на Донбас, й груддю йшли на загони гайдамаків, що оперували під керівництвом Української Центральної Ради на Правобережжі.

Революція та повстання захопили всю країну, тільки Правобережна Україна була ще в лабетах поміщиків та авантюристів, але Жовтневий запал докотився й сюди.

Полтава вже була в руках червоних. Бронепотяг «Полупановець», увесь сірий, забруднений, гордо маючи червоним стягом, стояв на станції.

Крізь хугу, вітер і сніг він приносив смерть білим, посилаючи зі своїх крицевих дул смертоносний вогонь, який змішував кров з забрудненим снігом і мертвими тілами людей.

Заїржавлений і подряпаний кулями панцир бронепотягу наочно доводив свою відданість революції.

На рельсах колії, проти бронепотягу, сидів матрос і сірими, як панцир, очима дивився на напис «Полупановець».

Матрос був у чорній, подертій куртці, з якої виглядали напівчорні, засмажені груди, на його круглій матроській шапці та чорних стрічках був гордий напис «Аврора». Це був командир бойової чоти бронепотягу, Степан Завірюха. Він курив здоровенну брудну цигарку й смачно спльовував у жовтий сніг.

На далеких від станції вулицях Полтави іноді вибухала стрілянина. На станції була тиша, коли не зважати на лайки й вигуки червоноґвардійців, та важке шипіння бронепотягу.

— Чого, дядьку, квапишся? — сказав матрос до старого дядька, що топтався на місці й викидав з горла важкі, як шрапнель, слова. — Хіба не чуєш, як наші фуражери здобувають провіянт!

— От це й біда, що фуражери, поки принесуть, то все пожруть! – безнадійно відповів дядько.

— Все, що є, все наше! Не пожруть, черево не витримає!

— Коли б то так! От у Києві в мене брат у двірниках служить, коли б там зараз бути, можна було б шкалик дістати!

— Скоро й там будемо! — сказаз Завірюха. — Наша Совдепія й там жару завдає У мене там двоє братів. Мабуть тепер разом з робітниками за арсенал б'ються!..

Ох, ти ябиличко, куди котишися,

Ой, Центральная Рада, не воротишися! —

раптом на всю пельку вигукнув вартовий, що стояв коло бронепотягу.

Йому мабуть було скучно, злісно й заздрісно, що він не міг бути в місті й тепер всю свою злість вкладав у веселу пісню.

— От гад, — сказав матрос, — як жалкує за Центральною Радою!

Дядько засміявся.

Він перемотував обмотки, що пахли гнилою шкурою та потом, і що на них були плями крови змішані з засохлою грязюкою.

А матрос, посміхаючись, курив цигарку, і у своїх думках дивився прямо в Київ, де билися його брати, а Марія в цей час сиділа вдома і мабуть варила обід, або латала якенебудь шмаття.

Може це було так, а може й ні. Може думки матроса й не могли правильно бачити крізь хугу, сніг і мороз, крізь озброєні банди, що стояли між Київом і Полтавою.

Це все міг з'ясувати тільки бронепотяг «Полупановець», вогнем і крицею розірвавши цю міцну запону.

II

Це було в січні, і хоч позамерзали і вкрилися снігом тротуари, брук, дерева та покрівлі будинків Києва, але серця в робітників були гарячі й стукали в такт.

Арсенал почав перший. На Печерському торохкотіли кулемети, бухкали в камінь будинків набої та несподівано в перевулках Києва виникала стрілянина. А на Собачій Стежці та на Олександрійській вулиці падали, як снопи, гайдамаки, падали розстріляні робітники арсеналу.

Незабаром повстала всі робітничі райони.

В київських головних майстернях та паротяговому депі уночі чиясь рука виліпила маленького наказа:

Всім бойовим загонам залізничників.

Всі бойові загони залізничників, усі бойовики, мусять прийти на загальні збори до Солом’янського залізничного клюбу о 8-мій годині ранку.

На порядку денному: справа про охорону території залізниць.

Начбойових заговів (підпис).

Підпису не можна було розібрати. Не можна було розібрати й печатки, хоч можна було сказати, що печатка 14-ої ділянки шляху.

Вранці о 8-мій годині до клюбу, що знаходився коло Солом'янського мосту, посунули озброєні рушницями бойовики.

Підтягнувши міцніше пояса та взявши з кутка заздалегідь вичищену рушницю, робітник залізничих майстерень Микола Завірюха вийшов на вулицю.

Далеко на Печерську ще лунала стрілянина. Іноді було чути важкий вибух гармати.

На вулиці Микола Завірюха напнувся на жінку кондуктора, що мешкала на другому боці вулиці. Кондукторша несла повні відра води.

— Чи не приїхала Марійка? — запитав у неї Микола.

Жінка стала, а коли стала,