Игры не разума [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать постранично, страница - 3

- Игры не разума [Студенческие авантюры] 2.73 Мб скачать: (fb2) - (исправленную)  читать: (полностью) - (постранично) - Николай Михайлович Сухомозский

 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

січня пригадав: назавтра у мене – день

народження. І запросив залишки чесної компанії до Пирятина.


5

Гулянки зазвичай розпочиналися так (я - без гітари)...


На цей момент проблем із вестибулярним апаратом не мали три пані і три

джентльмени. Серед останніх – іменинник і два вихідці з Африки – такі собі Каміл і

Девіс (це зараз на українських теренах негри не дивина, а тоді...). Запрошення

святкувальники прийняли з щирим, хоча й не зовсім тверезим захопленням.


6

Одягнувшись, рвонули на автовокзал, що на Московській площі. Квитки брали, природно, за студентськими документами (цей чинник згодом зіграв свою роль) –

за півціни. Завантажившись на дорогу пивом, покотили.

Пирятина дісталися у напівтемряві – взимку вечоріє рано. Міським автобусом

під'їхали до центру. Й мерщій – до гастронома. І тут я почув позаду якийсь

незрозумілий гомін. Озирнувся: за нами, вирячивши очі, йшов з десяток городян, котрі темношкірих зроду не бачили. Соромити їх, загострюючи ситуацію, не

наважився. Вирішив: якось розсмокчеться - земляки, зрештою, якщо з печі і впали, то далебі не вчора… Та, ба, не врахував, що негра незначна частина пирятинців

бачила виключно у кінофільмі «Максимко», а для переважної більшості темна

шкіра асоціюється виключно з добродієм, прикрашеним рогами, хвостом і

ратицями.

Виходимо. Під торговою точкою – пристойний натовп. Як же: безкоштовна

післяноворічна вистава, такий собі провінційний цирк! Доки йшли до батьківської

оселі, кількість «глядачів» невпинно зростала. До хвіртки дісталися у супроводі

мало не першотравневої, незважаючи на сніг, демонстрації.

Як два дні поспіль колобродили, як ходили хатами, як смоктали сивий самогон

(«вихилимо чарку – де там кухоль?») – це все зрозуміло. Загалом, відмінно

погулявши, повернулися до столиці.

Наступного дня наша група зібралася на передекзаменаційну консультацію. До

мене підійшла методист декана Неля Петрівна і таємниче прошепотіла на вухо:

– Зайди до аудиторії (номера не пам‘ятаю – М.С.).

– Навіщо?

– Там на тебе чекають!

Переступаю порога. Бачу двох чоловіків. Запрошують сісти. Не

відрекомендувавшись, починають душевну бесіду «про життя» . Я нічого не

второпаю. Однак «розмову» ґречно підтримую.

Між «Як навчання?» і «Чи подобається в університеті?» (хотів би я подивитися

на ідіота, якому б це не подобалося?!) звучить:

– А як провели Новоріччя?

Відверто не святкова музика...

– Спасибі, – говорю, – нормально. А ви?

– Нам не пощастило, перебували на службі, – відповідає один з

співрозмовників. – Ви ж, наскільки відомо, відвідували батьків?

– Так! – Мій запал дещо згасає. Перспектива не з приємних: з третьої спроби

потрапити до університету, розв‘язати проблему з комсомольським членством і

пропасти ні за цапову душу!

– Один… чи... з друзями?

– З друзями.

– А не можна дізнатися, хто ці друзі?

Що залишалося робити? Називаю прізвища студенток (все одно «вони» їх вже

знають). І додаю:

– ...І два негри.

– Саме вони нас і цікавлять, – пожвавлюються співбесідники. – Як їхні

прізвища?

– Не знаю, – зізнаюся щиро.

– А на фото впізнали б?

– Мабуть...

Один з них мерщій дістає з портфеля два альбоми з кольоровими (на той час –

рідкість!) фото і подає:

– Шукай!

У результаті копіткої праці знаходжу портрети Каміла і Девіса.


7

– Так ми і думали! – задумливо говорить один з візаві.

– Що саме? – цікавлюся я.

– Рік тому ось цього, – тицяє пальцем у Каміла, – зняли з потяга в Житомирській

області. Недалеко від секретного об'єкту. А в Пирятині дислокується полк

Чапаєвської дивізії, що є військовою таємницею. Метикуєш?!

Я, само собою, «метикую» – здається, аж пара з вух струменить! І настрою це

не додає. Одногрупники готуються до іспиту, а мене тут уже майже звинуватили в

шпигунстві. Чи, щонайменше, в пособництві іноземним лицарям плаща і

запоясника. Душу гріє одне: шпигуни – африканські, а не американські чи німецькі, то може вийде якесь послаблення.

– Вам відомо, – перериває роздуми активніший з «розробників», – що іноземцям

далі ніж на 50 кілометрів від Києва виїжджати заборонено?

– Уперше чую! – не брешу я.

І – про всяк випадок (уже і сам