Ґудзик-2. Десять років по тому [Ірен Роздобудько] (fb2) читать постранично

Ірен Роздобудько Ґудзик-2 Десять років по тому

Частина I Дислексія

Берлінгтон, весна, 2013

Я говорив по телефону, затуляючи слухавку рукою від звуків музики, що лунали з дверей готелю, і спостерігав, як вона витягає з сумки сигарети, клацає запальничкою.

— Як там Берлінгтон? — запитала Марина.

Я не дуже люблю відповідати на прямі запитання, і вона це чудово знає, але тут не втрималась.

А як відповісти на це «як там Берлінгтон?».

Берлінгтон, як Берлінгтон. Увесь пропах бузком.

Таке собі тихе містечко в штаті Вермонт у сорока хвилинах лету від Нью-Йорка. Настільки тихе, що поїсти немає де. Кав’ярні так замасковані, що годі вирахувати, чи це житлове приміщення чи ресторанчик. Все потопає в зелені.

Довелося вечеряти в готелі, попросивши винести столика у внутрішній дворик.

Мешканців у готелі було небагато і ми сиділи в чудовому, заплетеному виноградом і засадженому бузком садку самі.

Поки я говорив (довелося дати деяку довідку про місто, мовляв, мешкає тут трохи більше тридцяти восьми тисяч людей у п’ятнадцяти тисячах садиб, а за даними початку нового сторіччя, середній вік жителів цього затишного куточка становить двадцять дев’ять років), вона замовила по склянці віскі (без льоду) і швидко (надто швидко, чорт забирай!) зробила ковток.

Я сказав у слухавку, що розмову про повернення вести зарано, адже фестиваль ще триває, вчора ми показали свою стрічку і післязавтра чекаємо на результат. Запитав, як там Данило, побажав «доброго ранку», й вислухавши «добраніч», відключився.

— Ти знову палиш? — запитав її.

— Нервуюся, — сказала вона. — Давно такого не відчувала.

Вона знову піднесла склянку до вуст, але помітивши мій погляд, з винуватим виглядом потяглася до мене, аби цокнутись.

Я взяв свою:

— За удачу!

— Ох, не знаю… — зітхнула юна.

— Не вірю! — озвучив я сакраментальну фразу Станіславського. — Ти завжди знала, що робиш.

— Це було давно. Я була інша, — відказала вона.

— Ми всі були інші, — підхопив я. — Ти, я, Дезмонд…

— Так, — зітхнула вона. — Але по-моєму єдиний, хто не змінився — це саме Дезмонд.

— Американці взагалі мало міняються коли йдеться про справи, в яких вони беруть безпосередню участь, — посміхнувся я. — У них це в крові: гарна посмішка і «ноу проблем». Але у даному випадку ти не маєш рації: за останні п’ять років Дезмонд двічі розлучався.

— Тільки двічі? — посміхнулася вона і знов узялася за келих: — Тоді — за Дезмонда! Нехай буде здоровий! Принаймні, якби не він, ми б тут не сиділи…

Я кивнув. Так воно і є.

Але це було не зовсім правдою.

Звісно, я зміг витягнути її сюди лише завдяки Дезмонду.

Дезмонду Уїтенбергу, моєму давньому приятелю і партнеру по роботі. Звісно, він дав нам цю можливість.

Насправді приводом для цього стала вона сама. І це я намагався довести їй і в Києві, і тут, у Штатах, дивуючись невпевненості, яка оселилася в ній, здається, на віки вічні. І це слід було зламати.

Однак поки що у мене нічого не виходило.

Повторюватися ж до безкінечності я більше не міг, адже одразу наштовхувався на крижаний погляд і фізично відчував, як в ній зі скреготом зачиняється залізна брама, щойно мова заходить про її заслуги.

Така сама залізна брама затуляла її обличчя, коли ми торкалися і другої мети цієї подорожі. Але тут я не сперечався, адже і сам впадав у ступор невизначеності та непевності в тому, чи буде її досягнуто. Все залежатиме від здійснення першої. Адже не можна виказувати продюсеру, що вся його праця з нами зводиться зрештою до зовсім іншої мети — до поїздки сюди, в Америку. До вільного часу, який прагнемо використати у власних інтересах.

Внутрішній дворик готелю сповнився бузковими сутінками і офіціант люб’язно запалив перед нами дві маленькі свічки.

Ми мовчали. Все було переговорене, узгоджене.

Кілька днів перепочинку в цьому затишному куточку видавалися мені тишею перед грозою, прихистком від метушні, котра чекала на нас найближчими днями.

— Що Марина? — запитала вона, вказуючи очима на мобільний телефон, котрий я поклав поруч із тарілкою.

Я посміхнувся: відколи їй стали незручними мовчазні паузи у розмові?

Стенув плечима:

— Питала, як там Берлінгтон…

Вона кивнула і сказала:

— Берлінгтон, як Берлінгтон… Гарно пахне бузком.

— Я так і сказав.

— Найкраще визначення, — додала вона. — Я впізнаю міста за запахом. Мов собака…

Вона без усякого цокання відпила віскі і скоса зиркнула на мене:

— Якого дідька? Слухай, ще один такий погляд — і я звідси зникну!

— Ти це можеш… — сказав я. — Пробач!

— Останній раз! — сказала вона. — Затям.

Я затямив.

Я міг все, що завгодно, але тільки не це — суперечити Єлизаветі