Поцілунок Елли Фіцджеральд [Олег Лишега] (fb2) читать постранично

Олег Лишега Поцілунок Елли Фіцджеральд

ПОЦІЛУНОК ЕЛЛИ ФІЦДЖЕРАЛЬД. Есеї

Поцілунок Елли Фіцджеральд

Якщо я колись напишу книжку про те, як я люблю джаз, я неодмінно назву її: «Поцілунок Елли Фіцджеральд»..

Ґуднайт!

Твій Грицько Чубай

І

Щоб почати, треба якось розігнатися, якось бігти, пуститися з гори.. Повернутися сюди, до Львова, але з іншого боку, де мені найкраще видно, і ніхто не затьмарить мого погляду.. Може, так само, як ти колись, сорок років тому, звідти зі сходу, від Києва, — лише іншою дорогою, через іншу браму..

Якось подумав, що вірш Рільке має відлуння, як дзвін може мати голос.. А рядок його прози відлуння не має, хоч і виглядає поетично. Слово може чути свій голос.. А може й не почути себе.. Коли думаю про відлуння, згадую «Постать голосу». Ти стояв по той бік слова, ти був тим відлунням.. Тим вітром, що несе відлуння на нас звідти, звідки озивається голос.. Слово прислухається до себе.. Воно хоче подивитися на себе в люстерко: ця Постать голосу — мабуть, душа, у неї, мабуть, дівоче личко і струнка постава.. Відлуння має свою тінь:

Це була рука Езри Паунда в тринадцятім Canto.. Хоч очі свої заплющив міцно-міцно: прислухався до відлуння.. Отакий портрет висів у тебе на стіні — ледь видима світлина Паунда, з темними впадинами міцно стулених повік — отам, за ними ховався чарівливий згук..

Звук облітає персиковим цвітом.. Як сумно.. Але він ще летить, від Конфуцієвого подиху торкнувся руки Паунда, легко торкнувся твоєї руки, твоїх міцно заплющених повік.. Може, отак стуливши очі, Паунд узяв перший акорд «І тоді зійшли на корабель» у першому Canto, бо, мабуть, саме так незрячий Гомер розпочинав свою «Одіссею», торкнувшись струн на своїм інструменті.. Як сміливо Одіссей ринув у мандри.. Як завзято Паунд розпочав свою епопею, свою блискучу поразку.. Ти довго розглядав свою руку в повітрі, довго прислухався до неї, і дивувався їй: лише тобі одному виднілися на ясній незасмаглій шкірі невидимі знаки.. Спочатку наче дрібненькі міліметрові поділки на простій дерев’яній лінійці: вищі, нижчі.. Ти вже знав, що то більші — ближчі, а менші — дальші дерева, і що це ліс у твоїй долі.. Але це могли бути і твої дні?.. Менші — дні, більші поділки — літа.. Не так і багато.. Як дивно почалась твоя мандрівка у «Відшукуванні причетного»..

Часом мені здається, що не треба було вирушати.. Але аби хтось і крикнув: заклякни на місці! — хіба б ти послухався?.. Часом мені навіть здається, що в Постаті голосу отой перший її жест, перший крок тої чарівної постаті — отой час був найсвітліший, треба було його якось уповільнити, заплющившись, затримати те тихе сяйво у собі.. І більше нічого.. Може, треба було вже відійти, заховатися глибше у себе, у глибоку тінь, затамувати дух? Можна було — так мені здається сьогодні.. Можна було ховатися у собі, і ти ховався, мовчав роками, вже пізніше.. Але навіть і так, навіть звідти, чи хтось інший, обачніший, з глибокої ночі — не прозріє і не осліпне?

Як можна не зірватись у цю безодню — назавжди, забувши усі найдрібніші знаки на твоїй руці.. Ти вже був там, у безодні, і тепер, через сорок майже літ, я ловлю відлуння твоїх кроків тут, у Львові, у цій безодні.. Тут мене не було стільки часу, недавно якось я навіть заблукав тут, уявляєш? — у самому серці Львова, між Оперним і твоїм театром. І я собі подумав: може, мене водить ця потаємна осліплена ріка?.. Вона починається ніби звідти, де ми з тобою тоді гуляли ночами.. Але, мабуть, інакше: це я, я тепер осліплений, шукаю ту ріку, і ніяк не зблисне мені жодна краплина її доньок Пасіки й Сороки: вони двоє твоїми очима задивляються на Північне море, але третя донька, сестра їхня Зубра — у відчаї втікає у протилежний бік на південь, до лагідного сонця.. Від кого вона так панічно втікає?..