Пекельний звіздар [Леонід Кононович] (fb2) читать онлайн

Леонід Кононович Пекельний звіздар

Розділ 1

За сивої давнини мешкав на хуторі неподалік од Любомира старий козак на прізвисько Галай. Із-замолоду пробував він на Січі й уславився як первий рубака та одчайдух, що, як у пісні ото співають, не боїться ні огня, ні меча, ні третього болота; та як відчув під старість, що вже на силі не змагає і шаблі в руках не вдержить, то вернувся доживати віка на батьківщину. Стояв той хутір на березі річки Красниці, котру ще прозивають Красилівкою, а доокруж, скільки око засягне, лежало дике поле, що поросло височенними травами, гаями та перелісками, порізане руслами річок та потічків, котрі в ту Красницю впадали, — тож, не знаючи дороги, туди годі було й утрапити. Як проходили, бувало, тією стороною татаре, то шарпали Любомир та Жашків; може, й до Красилівки завертали б, та була в них недобра пам'ять про тую місцину: год із кількоро тому гетьман коронний Конецьпольський зо своїм вояцтвом зайняв татарський кіш під Охматовом і гнав невіру аж до річки, а там виполонив їх упень, що й одна душа не спаслася.

Було тому Галаєві вже год із вісімдесят. Тоді люди так довго не жили на світі: як дотягне, бувало, хтось до сорока років, то се вже й багацько вважалося, бо війни, та пошесті, та орда косили люд хрещений, немов траву. Січовики за те життя й не держалися — у них так велося: або чужу голову зняв, або своєю наклав, аби лиш у руки не дався та зостався козак козаком. Тим-то й дивно було всім, що Галай вік звікував у боях, за Перекоп ходив і в Чорне море, з Наливайком криваве жниво збирав і на Солониці порубаний був та постріляний, — ще й стільки ото год зумів прожить на білому світі. Казали на Січі, що ні меч його не бере, ні куля не йметься, бо з нечистим накладає і від смерти заклятий. Хтозна, чи правда тому була, позаяк мав старий семеро синів, котрі з батьком козакували, та всі вони полягли ще замолоду — хто в Криму, хто під Хотином, а найменший під Кумейками склав свою голову. От і лишився Галай на схилі віку з бабою та малим онуком, який ще до зросту не дійшов.

Звали того онука Івась. З самого малку знати було, що то козацьке насіння: у п'ять год уже в сідлі тримався, мов реп'ях, у сім год з пістоля поціляв, що куди тобі, а як почне було на скаку в коня попід черевом перелазити чи повисне у стремені, вдаючи убитого, то старий аж прицмокне од захвату. Не зазнав той сердешний Івась ні батька, ні матери: як заповідалася ота веремія біля Кумейок, то найменший Галай, Петро, привіз його у кожусі немовлям на хутір; сам же як поїхав другого дня, то й слід за ним захолов. Хто була мати Івасева, про те ні дід, ні баба не відали, — тут крилася якась таємниця, і згинула вона разом із Петром назавжди.

Під ту пору, що про неї ми оце річ ведемо, пішов Івасеві вже дев'ятий год. Чи кепсько, чи лепсько, все ж якось жилося їм на тому хуторі, поки настала зима, котрої і найстаріші люди не пам'ятали. Після Маланки почалася така хуртовина, що світа білого не було видно. Лютувало те нещастя сім днів і сім ночей, а як ущухло, то вдарив кріпенний мороз, од якого репало деревляччя і в повітрі плигали жалкі мигтючі скалки. Стара дерев'яна хата вночі рипіла і тріщала всіма шулами та сволоками, двері до ранку обростали білим пухнастим інеєм, і як їх нарешті вдавалося одчинити, на силу Божу відірвавши від одвірка, то з сіней бухала густа біла імла. Звірота польова немов подуріла і почала шукати рятунку на обійсті: налізла до хати сила-силенна мишви ріжного роду та виду, а затим стали переселятися у повітки та ожереди і ховрахи. Їй-бо, такого і світ не бачив! Як на лихо, розвелося ще й до гибелі вовків. Чутки ходили, що в Жашкові вовчі тічки посеред білого дня на ринку роздирають людей; під Любомиром їх стільки зібралося, що війт узброїв усіх чоловіків у рушниці та мушкети і вчинив на сіроманців достеменну облаву. Балакали, ніби не вовки це, а вовкулаки, якими поперекидалися ляхи да недоляшки, щоб весь православний люд під корінь зо світа звести. Ще балакали, ніби то мерці повставали з давніх могил, котрих на правому березі Красилівки була сила-силенна, і тепер бродять у вовчій подобі, щоб напитися живої крови. Не знати було, правда тому чи ні, бо люди такі, що збрешуть за трьох дурних; аж якоїсь днини прийшла вовча тічка і під хутір.

Дід саме надворі був та й кинувся притьма до хати, як загледів теє нещастя.

— Бери порох, кулі… все оружжя, котре є! — гукає до Йвася.

— А що там такого? — питає Івась.

— Вовки нас опали!

Скотився Івась із печі та за дідом. Як вибігли вони на ґанок, то на кошарі й стріхи не видно було — тільки сірі спини вовтузяться.

— Набивай мушкети! — каже Галай онукові.

А сам як бабахне із горлача^[1] цілою жменею куль — вовківня так і покотилася зі стріхи. Вавкання та скавуління таке знялося, що хоч вуха затикай.

— На осьо! — каже Івась та й тицяє дідові набитого мушкета.

Коли ж тут підскакує до ґанку здоровезний сіроманець.

Вже й пащу роззявив, а Йвась ухопив пістоля та й гукнув йому простісінько в горлянку.

— Діду, — кричить, — діду, я його забив!

А старий тільки зиркнув на нього.

— Заряджай, — каже, — оружжя… ще не кінець!

Усеньку ніч воювали вони з тою вовківнею, бо збіглася її тьма-тьменна, аж пополудні другого дня уступилися сіроманці з обійстя й, завиваючи, довгою ґерелицею погнали через річку на Дрижиполе, — а дід із онуком раптом утямили, що мороз пересівся й настала одволога.

Химерна погода бувала за тої старосвітчини! Під вечір повіяв вітер із Криму, і за кількоро день прийшла така теплінь, що всі річки перетворилися на справжнісінькі потоки. На Стрітення снігу й признаки вже не було; лягма лежали торішні трави у полях, а на Дрижиполі знову закрякали качки, що зимували в комиші.

Одної такої днини випустив Галай коней зі стайні й засідлав онукові гнідого жеребця. Дикий то був кінь, і сплоха ліпше було до нього не підходить, бо завиграшки міг чоловіка вбити, — лише Івася любив, і як той гнуздає його, то гнідий стоїть, мов укопаний, та тільки вухами пряде.

— А ну ж бо, прожени їх, сину, до Гойсихи й назад, — та так, щоб мило з них летіло! — каже старий.

Івасеві й стремено не треба було держати — вмент вихопився у сідло, як вивірка. Почув жеребець на собі вершника, заіржав і став диба, виваливши скажені баньки.

— Ох ти ж, вовча потраво! — гукнув Івась і свиснув у два пальці.

Хоркнув гнідий і рвонув із усіх копит, аж грязюка полетіла навсібіч, а за ним і табун посунув купою. Добрячий був кінь: не зуглядівся Івась, як промчав по оболоні, обігнув мочарища, що починалися в тому місці, де Красилівка розливалася озером, і вихопився в чисте поле. Пішов жеребець учвал, що й дух забивало. Трапилася їм одна річечка, що впадала у Красницю, — вмент перескочив її гнідий, трапилася друга та третя — і через них перехопився, аж на четвертій раптом спіткнувся з доброго дива і був би заорав храпами в землю, якби його Івась не підірвав вудилами.

— Ось я тобі, гаспиде! — насварився на нього малий козак.

Жеребець захропів і помчав іще хутчій. Верстов за кількоро було над тою-таки річкою старе село Гойсиха, котре належало панові маршалку Любомирському. Зараз між Красилівкою та Гойсихою тільки рілля чорніє, а за тої пори було там двоє озер, о ліву руч і о праву, і кругом такі трави росли, що комонник з головою сховається; от проїхав Івась поміж тими озерами, під самісінькою Гойсихою завернув та й помчав берегом. Біля хутора височіла гора, де, казали, стояло колись давнє городище; як із коней уже й мило почало падати, то Івась ходу збавив, перебрів непоспіхом декілька річечок і поволеньки виїхав на тую гору.

Хоркали й тупотіли коні, хвиськаючи себе хвостами, а він сидів у сідлі й роззирався наокруж. Гарна та місцина зараз, та ще краща була вона за тої давнини! У бурій кошмі дикого поля, мов стьожка, звивалася Красилівка з її крутими берегами, вербами та комишами; на правому березі, од Охматова, бовваніло кілька давніх могил, а ближче, над самісінькою річкою, видно було і менші гробки, круглі да невисокі, та так багацько їх, що годі й полічити. Трохи оддалі половіло очеретами Дрижиполе, — через те його так прозвали, що тремтить і вгинається там земля під ногами, як рядно, й не один чоловік потонув у тій багві. Глянув Івась о ліву руч — і версти за дві уздрів ще один пагорб, що лежав над річкою, неначе той ведмідь із бурою вовною, бо схили в нього були положисті, заріс він чагарями та всяким хабуззям, то й видавався темним та кострубатим. Кажуть, бозна за якої давнини стояли тут два городища, а на полях орали і сіяли, — тільки ніхто вже не пам'ятав, що то був за люд і як прозивався… Гай-гай, багацько ж води втекло відтоді! Немає сьогодні на берегах Красилівки і сліду од тих пагорбів, та й могил немає теж, геть розорали їх, річка запливла землею і вербами позаростала, — лише приказка й зосталася: жили тут люди до нас, житимуть і після нас.

Хоркнув жеребець і затупотів копитом; Івась вдарив його п'ятами та й побрався з пагорба в діл. Аж дивиться, в одному місці круча обвалилася: лежать поперек стежки костомахи, на них залізна кольчуга, поточена іржею, і череп оддалі.

Була то, либонь, якась давня могила, що їх подибується в тім краю чимало і досі. Злякався малий козак і хотів було об'їхати ті кістки стороною, а жеребець ані руш — тільки оком косує та хропе.

Зліз Івась додолу та й угледів, що валяється під копитами якийсь камінець. От узяв він його, коли ж гнідий диба став та як заірже — тоскно й моторошно, аж мороз по шкурі продер.

Був то не камінець, а химерна лялька з якогось чорного шкла, так прегарно виточена, що одразу було знати, — неабиякий мистець доклав і рук, і хисту до того творіння. Кшталтом вона скидалася на людську постать, що завмерла, піднявши обидві руки догори. І лице, й одіж, і візерунки на поясі, — геть чисто все на ній видно, така то робота була тонка.

Глянув Івась на ту кольчугу й на того черепа, виліз на коня та й перехрестився.

— Царство тобі небесне, хто б ти там був! — каже. — Уступися ж мені з дороги, бо я теж козак, хоч і малий ще!

І допіру він теє промовив, як жеребець рушив з місця, помалу обійшов ті костомахи, а тоді як рвоне з усіх копит, то тільки смуга за ним лягла.

Увечері дістав Івась тую ляльку з-за пазухи та й показує дідові.

— Осьдечки, — каже, — яке я диво запопав, дідуню!

Глянув на неї Галай та й гукає до жінки:

— Горпино!

— А що? — питається вона з пекарні.

— А ке лишень сюди огню!

Взяла баба Горпина свічника, котрого добув старий колись на Литві, позапалювала свічки та й несе до столу. Була вона висока й кощава, а що хустку зав'язувала ріжками догори, то трохи скидалася на чорта.

— А се що за божок? — питається Івася.

— Не чіпай, бабо, — каже їй онук, — то моє!..

Дід узяв тую ляльку й оглянув зусібіч.

— Гай-гай, — каже, пахкаючи люлькою, — та воно ж давнє, як світ… Ще й бозна з чого зроблене, бо се не шкло й не камінь! Де ж ти його вискіпав, сину?

— На городищі, — каже Івась.

Та й розказав усе, як було.

— Господе милосердний! — сплеснула баба руками. — Та нащо ж ти його до хати приніс? Чи ти не знаєш, що із могили нічого брати не можна, а то ще якого лиха накличеш?!

А дід знай люлькою пахкає та мовчить.

— Бо не пускав мене він, — каже Івась, насупившись, мов бичок.

— Хто?!

— Чоловік отой… що в кольчузі!

— Мрець?

— А не хто ж іще!

— Та чого ж це він тебе не пускав, га?

— Він… — Івась понурився, — …він хотів, щоб узяв я цього божка!

Дід підняв голову і гостро глянув на нього.

— Навіщо?

— А Господь його святий знає!..

У хаті зробилося тихо-тихо, тільки чутно було, як полум'я гуготить у печі.

— А далі що було? — поспитався Галай.

— А я і зліз додолу… Як сховав його за пазуху, то гнідий зразу і з місця рушив… а то було хоч огня йому приклади!

Баба вдарилася руками в поли.

— Тра вбиться, Їй-Богу! Та що ж ти оцеє накоїв, іродовий сину! Да чи ж ти дурний такий ізроду, чи в дурного зимував! Да чи ж ти причинуватий, чи таки пришелеповатий! Да щоб тобі ж добра не було, бестіянська дитино! Ану бігом сідлай коня та вези його туди, де взяв!

— Цить, жінко! — каже їй старий. І до Івася: — Де тії костомахи лежать?

— Там… під кручею!.. — буркнув Івась.

— Просто на стежці?

— Еге ж…

Галай довго мовчав.

— Треба буде поїхати завтра та поховати!.. — озвавсь він урешті. — Теж, видать, воїн був…

Баба знову хтіла було у заводи завести, але старий так зиркнув на неї, що їй і річ одібрало.

— А що ж воно тепер буде, діду? — поспитався Івась, коли баба вшилася до пекарні.

Галай погладив його по голові.

— Що Господь дасть, то те й буде… — одказав він. — Либонь, так треба було!

— Кому?

— Хто ж про те знає! Он завтра поїдемо та глянемо, хто то похований…

Другого дня засідлали вони коней і подалися на городище. Приїхали та й бачать, що лисиці та чокалки ^[2] за ніч порозкидали ті костомахи по всьому схилу.

— Ого, — каже старий, озираючись доокруж, — се, певне, якийсь богатир був! Глянь, меч який довгелецький… тепер такими ніхто й не орудує!

— А он щит, діду, валяється… — озвався Івась. — Та здоровезний! Невже такі люде раніше були?

— Колись не ті люде були, що ниньки! — зітхнув Галай, злазячи із коня. — А дай-но мені заступа…

Викопали вони яму на самісінькій горі й поховали тії костомахи.

— Видать, у бою поліг, — каже старий. — Бач, як хоронили за старосвітчини — з конем, оружжям, ще й жінку клали в могилу, щоб і на тім світі була йому втіха!

— Живу?! — не повірив Івась.

— Хтозна… кажуть, жінки тоді самі себе вбивали, щоб і на тому світі з чоловіком не розлучатися!

— А що ж то за щит у нього такий? — питається Івась.

— То, сину, з білої криці… тепер і не знають, як її варити! А по тій криці золоті візерунки були… бачив?

— Еге.

— А колесо посередині?

— Таж певно, що бачив! — каже Івась. — Та й що?

— А те, — каже старий, — що у тому колесі такий божок викарбуваний, як отой, що ти найшов учора…

— А й правда, — каже Івась. — І що з того?

— Та от гадаю я, що було воно для того богатиря, як ладунка з Образом Божим, котору ото на шиї козаки носять! Либонь, недарма він його тобі передав, — тільки хтозна, що з того ще буде…

— То я зараз однесу йому, та квит!

Дід гірко засміявся.

— Е ні, сину… взяв, то носи! Бо недарма таке оддають і беруть недарма…

— То треба було, аби я цю ляльку взяв?

— Може, й треба… — Дід пахнув люлькою. — Не бійся, сину, — що судилося, того й конем не об'їдеш!..

От і забули за ту пригоду. Минув тиждень, минув і другий. Настала весна. Тут бути б теплу, та знову почалися морози, а за ними віхоли та хуртовини. Закидало хутір снігом і геть одрізало від білого світа — хіба конем перехопишся до найближчого села купити соли чи кременя до рушниці.

Якось увечері сиділи всі троє у світлиці. Старий ладнав кінську збрую, баба мотала куделю, а Йвась їй помагав. Дім у Галая був по-панськи збудований: на дубовому помості, о дві кімнати, й навіть шибки у вікнах були, хоча шкло тоді цінувалось як золото. У світлиці топилася кахляна груба. Надворі лютувала завірюха, Й вітрюган раз у раз гуркав віконницями.

От баба мотала куделю, мотала, та й раптом звела голову.

— Старий! — каже до діда.

— А що?

— Хтось до обійстя прямує. Пішаниця.

Галай кинув роботу і прислухався. Знав-бо, що в баби слух незгірше, ніж у собаки: було, вертається він із Січи, то жінка вже за річкою чує його коня, — ще й на поріг не встигне чоловік, як вона давай клясти його та на свою гірку долю нарікати.

— Нехай мене хрест святий поб'є, коли я щось чую! — каже врешті старий.

— А я кажу тобі, старий бевзю, що йде! — вперто повторила баба. — О… вже й під ворітьми!

Галай узяв пістоля і, насунувши шапку, вийшов надвір. Івась притьма схопився з лави.

— А без тебе там не освятиться, чортова тінь! — крикнула йому баба. — Ану сиди на місці, бо вб'ю!

— Як то, може, татаре! — каже онук та, ухопивши запоясника, й за дідом.

У сей же мент загуркало щось у ворота, як на ґвалт.

— Рятуйте, хто в Бога вірує! — залементував чоловічий голос.

— А хто ти такий, сучий сину? — питається Галай, звівши курок. Бо за тої лихої пори поночі було й не одчиняй: всякого люду степами вешталося.

— Пустіте хутчій, а то погибаю!

— А ти одвічай, чортова тінь, коли питають, бо зараз із пістоля спитаємо! — крикнув Івась. І до діда: — Може, мушкета принести?

— Цить! — каже йому старий. І до того заброди: — Скільки вас?

— Один я… Христом Єзусом клянуся! Пустіть, бо смерть моя!

— А чого б то?

— Вовки опали за річкою, що насилу втік! Та одчиняйте ж бо!

— Бреше він, — каже Івась, — вовків давно вже немає! Діду, я по мушкета!

Галай перепинив його.

— То ти лях? — питається у заброди. — Чи, може, недоляшок?

— Православний я… пана коронного маршалка Любомирського дворак! З дороги збився!

Дід із онуком і перезирнулися.

— То так би зразу й одвічав! — каже старий. — Ми панові маршалку не служимо, але на нього й не ворогуємо! Заходь, чоловіче!

Та й одкинув кутого засова і браму втворив навстежень.

— Мир вам, люде добрі! — каже гість, заходячи у ворота.

Був то чоловік височенний, і в довгій чорній киреї з каптуром.

А більше нічого й не розгледиш, бо темно хоч в око стрель.

— То ходи-но до хати, — каже йому дід.

Як зайшли всі троє до світлиці, то там уже свічки горіли й видно було як удень.

— Слава Богу! — каже прибулець. І перехрестився як годиться.

— Навіки! — каже Галай.

Коли ж тут і баба йому вклоняється.

— Сідайте, — каже, — паночку милостивий, нехай з вами все добро сідає!

Зняв гість кирею, і жахнувся Івась, бо такого лиця ще не бачив. Гостре воно було, мов сокира, темне до чорноти, й очі горіли, як жарини. Вмостився той чоловік на лаві да й каже:

— Щоб оце не ви, то пропав би!

— А то чого б? — питається дід.

— Зайняла мене коло могил вовча ватага та гнала аж до річки. Кінь був зморений, то впав, а я в комишах насилу сховався! Десь уже, либонь, на кавалки його роздерли…

— То ти сам-один у дорозі? — питається дід.

Гість махнув рукою.

— Дав мені пан маршалок охорону… та всі перепилися у Винограді! А мені пильно було до Любомира.

Почув Івась, що гість конем їхав, та й здивувався. Були на ньому високі чорні чоботи, що то ляхи носять, а халяви на литках і трохи не зачовгалися. Як се могло бути? — думає Івась. І шпор немає!

— Дарма, — каже старий, — завтра засідлаю тобі коня, та й поїдеш здоров! Ще й онука пошлю з тобою, бо звідси так просто не виберешся… А зараз сідай за стіл та повечеряємо, чим Бог послав!

— Просимо, паночку, до столу! — вклоняється йому баба.

Улеслива була вона, мов лисиця: своїх, бувало, кляне на всі заставки день проз день, а як чужі в хаті, то хоч до рани її прикладай.

Випили вони за вечерею по чарці, то Галай і питає:

— Чи тяжка ж твоя служба у пана маршалка коронного, чи й не дуже?

Гість усміхнувся.

— Не знаю, що тобі й казати, мосьпане!.. Така в мене служба, що мало хто й чув про неї, але принци да королі за неї грубі гроші платять…

— Ти ба! Та й що ж то за диво?

— А не вгадаєш?

Дід посміхнувся й поволі закусив кінчик вуса.

— То ти що… може, катом у ляхів служиш? Люд хрещений зо шкури обдираєш та на палі садовиш?

— Отеє ти одколов, мосьпане! — зареготався гість. — Да ні… ще не зовсім зійшов я на пси, аби майстором зробитися!

— То хто ж ти є, коли так?

— Звіздар я, — каже гість.

Дід із онуком і рота роззявили.

— А що ж се воно за лихо, той звіздар? — не втерпів Івась, хоч і знав, що до розмови не можна встрявати. — Може, се той, хто зорі краде із неба та під лавою в глеках держить?

Звіздар крутнув головою.

— Ох і козак у тебе росте, мосьпане! — І до Івася: — Се ти мене хтів із пістоля спитати, еге?

— Так я ж думав, що то драбута… — каже Івась та й засоромився.

— А то був я! — знову зареготався гість. — Звіздар, хлопче, се той, хто по зорях долю читає.

— Ба! — каже дід. — А нащо воно?

— Себто як — «нащо»?

— Нащо козакові знати свою долю? Козацька доля у Бога на колінах. То ляхам та недоляшкам кортить у будучину зазирнути, — бо чують, собачі душі, що не з медом їм доведеться!

— То я ж таки й кажу, — мовить звіздар, — що пани да магнати полюбляють сеє діло! Тим-то й гукають мене завжди. А пан маршалок коронний держить мене при собі, щоб завжди ворожбита мати напохваті.

— А як же зовуть тебе? — питається дід.

— Хрестили Олельком, але вчений люд та мостиве панство прозивають мене Тіберіусом.

Здригнувся Івась, бо якесь то нелюдське було наймення. Та й дідові теє назвисько не до шмиги прийшлося.

— Що ж, — каже він, зітхнувши, — Тіберіус, то й Тіберіус… Добре, хоч не Магомет!

— Та кажу ж бо, хрещений я! — усміхнувся звіздар. — І в християнських монастирях та колегіумах сюю премудрість вивчав, тож немає в ній нічого, що було б невгодне Богові.

— Ба, — каже дід, — то ти письменний чоловік! А що ж там пишеться у святих книгах про рай та пекло?

— О, пишеться там багацько всього! — засміявся Тіберіус. — Хочеш послухати?

— А коли твоя ласка!

— Є три світи, мосьпане, — почав звіздар, — Господній Ир, де панує Бог Предвічний і Матер Божа сидить на золотім престолі, Білий Світ, у котрому оцеє ми живемо, і Пекло, що ним заправляє Чорнобог, котрого іще зовуть Триглавом, усім навам господь, владар землі та неба. Тече туди чорна ріка, котрою пливуть на той світ грішні душі…

— То ким же він заправляє, той Чорнобог? — питається дід.

— Багацько у нього слуг на тім світі, та й на цьому світі їх немало! Диви і нави йому служать, відьми і літавиці, змії та перелесники… Давно вже був би він владарем над усіма трьома світами, та знаходяться такі, що стають йому на заваді!

— А що ж то за сміливці? — питається Івась.

Зиркнув на нього звіздар, і лице його ще дужче потемніло.

— Та ті, що пхають всюди свого носа! А тоді й самі не можуть втямити, відкіля на них теє лихо окошилося…

Дід похитав головою та й підвівся з-за столу.

— Ох, чоловіче добрий, — каже він звіздареві, — бачу я, що не варто книжками собі мізки забивати! Сама печаль од них та скорбота. Оно у Жашкові їден Біблію прочитав — та й ума рішився! Козакові головне що? Кінь та шабля, та люлька на додачу! А про пекло нехай ляхи читають… Їм там і місце!

На тому й балачка скінчилася. Повечеряли вони та й уклалися спати.

І приснився Івасеві дивний сон…

Лежить він на дні озера. Вода стоїть над ним, неначе шкло. Видно крізь неї небо, листя, що плаває на воді, й гілля молодої яблуні. Він лежить і не ворушиться. Чи живий, чи мертвий, — того він не знає. Аж раптом крізь товщу води поволі починає просягати до нього далека-далека пісня:

Пісня лунала дедалі голосніше, аж як вона зазвучала на повну силу, то узуздрів Івась, що над водою манячить якась постать. Придивився він і побачив, що на березі стоїть лялька, яку знайшов він під кручею.

«Хто ти?» — питається в неї Івась.

А лялька й каже:

«Той, хто поведе тебе в дорогу».

«Відкіля ти взялася?» — питається в неї Івась.

А лялька й каже:

«Звідтіля, де стоїть чорна вода».

«Що тобі треба?» — питається в неї Івась.

А лялька й каже:

«Взяти твою душу».

«Куди ж ти мене поведеш?» — питається в неї Івась.

А лялька й каже:

«А ти прокинься, то й побачиш…»

Кинувся Івась зі сну, а крізь віконниці червона заграва світить.

— Діду! — крикнув він. — Діду, пожога!

Старий недарма був козаком: притьма схопився з лежанки, шаблю під пахву та й надвір. А Йвась за ним із двома пістолями.

Обійстя палало. Горіли повітки, горіла стайня, горіла комора і збіжжя в ожередах.

— Коней виводь! — крикнув Галай онукові. — Пропадемо без коней!

На стайні уже й крокви зайнялися. Смикнув Івась засува та й відскочив убік — бухнуло звідти полум'я, а з нього вискочив один-однісінький кінь і зачав качатися по землі. Був то гнідий жеребець, а решта, видно, подушилися димом у стайні.

«Це, либонь, татаре огня вкинули! — подумав Івась. — Зараз на частокіл полізуть! Дождалися ми чамбула, щоб йому й дорога запалася!»

Коли ж озирнувся та й бачить: стоїть посеред обійстя звіздар. Вітер на ньому одіж шарпає та чуприну розвіває, а він звів руки до неба й каже:

— Посестри-літавиці, пекельні дівиці! В чистому полі огонь горить, на той огонь вам трьом летіть! Паном нашим Триглавом вас заклинаю — прибувайте до мене!

Тут і дід підбіг.

— Та що ж ти, — каже, — лядський поплентачу, коїш оцеє?!

Та й замахнувся шаблею. Тільки ж звіздар теж був не в тім'я битий — хитнувся убік, що тільки штихом дряпнуло його по лобі, і теж шаблюку вихопив.

Івась і подих затамував, як почали вони рубатися посеред тої пожежі.

Страшний вид був у звіздаря: половина лиця залита кривлею, очі вилізли сливе на лоба, а розпатлана чуприна падала на чоло. Та на вустах знай грала пекельна посмішка — так хвацько увихався він із шаблею, плигав, одступав та перекидав з руки в руку, що зразу видать було неабиякого мистця. Дивиться Івась і сам себе не тямить: вперше на віку довелося йому бачити справжній герць. Рубалися вони, рубалися, — вже й захекалися неабияк, вже й кров цебеніла з обох, а жоден верха не може взяти. Кружляють по двору та чобітьми землю риють та й годі.

— Я тобі покажу, як огня підкладати! — каже Галай звіздареві. — Ще тобі круки очі виклюють!

— Діду, — отямившись, заволав Івась, — діду, я зараз!

Та вхопив пістоля і націлився у звіздаря. Цокнув курок по кременю — і не підпалив затравку. Вхопив Івась другого пістоля й уже було підняв його обіруч, наміривши у заброду, — та й закляк од подиву.

Із темного неба, де телесувався лютий вітрюган, з хмари густого диму, осяяної з-під споду криваво-червоною загравою, долинув повільний жалобний спів, од котрого чуприна ставала дибом і кров у жилах холола. Він усе зближався, перекриваючи тріск та гогот вогню, аж із вировиська диму та мороку виринули три діви простоволосі.

Були вони зо два людські зрости завбільшки. Лиця їхні були мов зі срібла куті, коси їхні були мов біль біла, очі їхні горіли, неначе полум'я.

Глянув на них старий Галай та й опустив шаблю.

— О Господе, — видихнув він, — спаси і помилуй нас, грішних!

І того ж таки менту замахнувся звіздар та й рубонув його скільки було сили. Заточився старий і впав на коліна; ще надався було встати, хоч був розтятий аж до пояса, та тільки хитнувся і повалився набік.

— Щоб ти був проклят навік-віки! — заволала баба од хати. — Я кажу тобі, щоб ти був проклят! Щоб ти туди не дійшов, бісівський полигачу, й назад не вернувся! Я кажу тобі, щоб ти назад не вернувся! Щоб твоє насіння перевелося, а душа твоя вічно горіла у пеклі! Я тобі кажу, щоб душа твоя горіла у пеклі! Щоб ти…

Махнув рукою звіздар — і завалилася хата зі страшенним гуркотом, бризнувши у небо іскрами й жаруками, та й поховала бабу.

А Йвась і не завважив того.

— Діду, — каже, уклякнувши навколішки біля старого, — діду… ти чого?! Вставай, ну ж бо!

Заіржав гнідий і вдарив копитом у землю. Озирнувся малий козак та й бачить: стоїть звіздар посеред обійстя, звівши руки догори, і з шаблі гаряча кров капле. А літавиці так і кружляють, так і кружляють над ним, як навісні.

— Ну, гицлю, — каже Івась, — вже ж моя куля тебе не мине!

Та й звівся на ноги. Потяг за курок, а порох засичав на полиці, бухнув дулом, — та й переломився пістоль при самому держакові.

— На кого ти руку підняв, потерча?! — каже йому Тіберіус. — Іди сюди! Тебе гукає мій пан, владар землі та неба!

Та й показав на Івася.

— Беріть його, сестри!

Немов блискавиці, шугонули з неба пекельні діви. Побачив малий козак, як простягають вони до нього свої руки, повалився додолу, і скував його такий жах, що не зміг він і поворухнутися, — аж остатнього менту, коли торкнулися до нього почвари кінчиками пальців, злетіли з його вуст давні-давні слова, котрих він гаразд і не тямив, бо виголосив їх за нього хтось інший:

— Батьку Дажбоже, славен Трояне, спаси мене, козака! Матінко Ладо, не дай погибати!

Не встиг він теє промовити, як задвигтіла земля, і все доокруж завертілося, мов дзиґа: як обпечені, сахнулися од нього діви й, затуливши обличчя, шугонули у небо; майнула височенна постать звіздаря, котрий схопився за голову; диба зірвався гнідий і заіржав, стрясаючи обсмаленою гривою; глянув Івась — яріє, мов жар, та лялька, що він узяв од мертвого богатиря, і навіть крізь сорочку видно, як світиться вона страшним багрово-чорним сяєвом.

— Троянів оберіг! Троянів оберіг! — завищали літавиці, показуючи на неї пальцями.

— Де ж ти його доскочив, клятий недолітку!.. — простогнав Тіберіус.

Аж тут знову заіржав жеребець, неначе у сурму заграв. Івась не чекав, поки нечисть оговтається та вхопить його: допався коня, скочив на нього охляп і буцнув п'ятами. Гнідий став дибки, одним скоком переплигнув палаючу браму та й кинувся у поля, не розбираючи дороги.

Розділ 2

Довго гнав Івась у світ за очі, аж позаду вже й заграва сховалася. Добре, хоч кінь був розумака: нюхом чув бакаї, річки та видолинки й огинав їх узбіччям або ходу потроху збавляв, як не можна було теє минути. Аж ось почав він сапать і хоркати — знати було, що вже підбився. Добрів трохи Івась до тями та й придержав гнідого.

У полях стояла глуха чорна ніч. Гнідий помалу простував якимись бур'янами, й копита з тріском шурхали в мерзлій нехворощі. Ось він спустився в долину і, сторожко переступаючи ногами, почав переходити річку. Зиркнув Івась о праву руч, зиркнув о ліву — ані однісінької прикмети нема, де це він опинився. Було йому в пам'ятку, що не на Гойсиху поїхав, бо за хутором гнідий перейшов по кризі Красилівку і погнав прямісінько в степ, лишаючи Дрижиполе по ліву руку. Зразу ж по тому перетнули вони ще одну річку, відтак поминули якісь переліски, — а далі плутали долинами, байраками та мочарищами, звертаючи то так, то сяк, що й не згадати тепер, якою дорогою простували.

До ранку звідціля не виберешся, подумав малий козак, сторожко зиркаючи обабіч. Але й нечисть мене тут, либонь, не знайде…

І допіру він теє подумав, як згадалося йому все, що було на хуторі, й нарешті второпав він, що немає тепер у нього ні домівки, ні діда з бабою, ні навіть шматка хліба немає де взяти, — нічого, крім коня та отої ляльки, що дісталася йому від мертвого богатиря. А далі пам'ять його почала розгортатися, мов полотно, й він мовби навіч побачив: обійстя, залите полум'ям пожоги; темна постать звіздаря з кривавою шаблюкою в руці; і білі силуети літавиць, що мовчки і страшно кружляють на тлі чорного неба…

— Батьку Дажбоже, славен Трояне! — прошепотів він, сам не тямлячи, що каже, бо промовляв його вустами хтось інший. — Матінко Божа, Пречиста Ладо! Не дайте погибати!

І заплакав, бо хоч був і козак, але ще ж малий. Почув теє кінь і, обернувши голову, глянув на нього, наче казав: не плач, козаче, — на все Божа воля! Івась і сам теє второпав, тож за хвилю втер носа рукавом та й почав мізкувати.

З чого все почалося? Із тої ляльки. Як узяв він її, то й заявився звіздар, а за ним ота пекельна сила. Певне, щось таки дісталося йому од мертвого богатиря, бо і хутір запалили, і діда з бабою на той світ спровадили тільки задля того, щоб зайняти його в полон. Та ще й живого.

То, значить, лялька ця — чарівна? І вона правду сказала йому вві сні?

Страшно стало Івасеві. Хтів було він вдарити коня п'ятами та знову гнати світ за очі, але второпав, що верхи од напасти не втечеш. Придержав коня малий козак та й почав гадати, куди ж його тепер прямувать.

А прямувати було й нікуди. Лежало кругом дике поле, й не світилося там ані однісінького вогника — тільки завірюха ревла та сипала за комір колючим снігом. Подумав Івась, подумав та й пустив коня, куди очі дивляться.

Отак їхав він бездоріжжям, минав якісь болота й річки, де під копитами лунко хрупотіла крига, аж утямив, що починає замерзати. Вибігаючи з хати, накинув він кожушину, що лежала на лаві, та вітрюган пронизував її наскрізь, і тепер Івася били такі дрижаки, щоб зуб на зуб не попадав. У чистому полі ніде було ні сховатися, ні огня запалити, — все позамітала сніговиця. Врешті й кінь зморився. Спочатку ішов учвал, а то збавив кроку і вже насилу ступав, понуривши голову та роззираючись, чи немає де скубнути трави. Івась клюнув носом раз, клюнув удруге — та й відчув, що дрімає.

«Замерзну!» — перелякався він і почав поганяти коня. Той пробіг трохи і знову поплентав нога за ногою, грузнучи у глибокому снігу. Та ось побралися вони в діл, а тоді спустилися у байрак, і такий він був глибоченний та темний, що й геть нічого не видно було довкруги. Кінь простував поміж деревами, Івась помалу колисався на ньому та й таки незчувся, як задрімав.

Аж скрикнуло щось угорі, та так страшно й пронизливо, що він і кинувся вмить зо сну.

Дивиться: виїхав він із байрака на кручу, і лежить перед ним долина з крутими схилами, а в тій долині річка полискує кригою. Видно потойбіч комиші й трохи оддалі кілька гострих могил. Глянув Івась обабіч та й побачив дві гори, що позаростали чагарями та ріжним хабуззям.

Боже правий, думає він собі, невже я знову виїхав до Красилівки? Глянув уважніш, та не впізнає місцини: і долина крута й глибоченна, мов провалля, і ліс із цього боку десь узявся темний та дрімучий, та й річка набагато ширша, бо он як розіллялася попід кручами. Але ж затойбік Дрижиполе і могили, а посейбіч — оті дві гори, де стояли давні городища!

Таж я сплю! — подумав Івась. Це мені сниться… треба прокидатися, а то замерзну!

Струснув він головою, та видиво теє нікуди не поділося. Ще й надто — стрепенувся гнідий і заіржав, нюхаючи повітря. Принюхався й Івась та й чує: потягло димом у долині.

А тоді на вершині гори, що була верстов за дві од нього, блимнув далекий огник.

Це я сплю, подумав Івась. Не може такого бути!

І знову все лишилось, як було. Тільки відчув Івась, що промерз до кісток і колотить його страшний, смертний дрож. Пхнув він коня п'ятами та й поїхав на той вогник.

Жеребець так зморився, що спотикався і раз мало не впав. По дорозі спускалися вони у роздоли та виярки, яких Івась і в очі до того не бачив, тож він виснував, що це таки не Красниця; щоразу вогник пропадав з очей, та знову спалахував у густій дерезі й чагарях, коли вони видиралися нагору.

Аж під'їхав малий козак до городища та й спинився, не вірячи своїм очам.

На горі стояв замок. Височенний та стрімкий він був, зі шпилястими вежами, що зирили вузькими бійницями, з крутими дахами, вкритими червоною черепицею, що потемніла від давнини, з величезними стрільчастими вікнами, олив'яними ринвами та грубелезними мурами із дикого каменю, котрі оперізували його доокруж. Ніколи не бачив Івась такого дива — казав дід, що є на світі пишні замки та палаци, так то ж десь у Польщі та на Литві!

Це сон, думає собі малий козак. Я замерзаю… певне, вже смерть моя!

А замок стоїть собі на горі, й світиться у ньому одним-одне вікно.

Отак стояли вони та й стояли, аж рушив кінь під гору й, ковзаючись та шкрябаючи копитами по кризі, насилу видерся вузесенькою стежкою на городище. Під'їхав до брами, грюкнув у неї копитом раз, грюкнув удруге, — ніхто не відчиняє. А тут ще й вітрюган як застугонить на горі — такий дужий, такий холодний та пронизливий, що відчув Івась: от-от душа з тілом розпрощається.

— Батьку Дажбоже, славен Трояне! — побілілими вустами прошепотів малий козак. — Матір Божа, Пречиста Ладо! Не дайте погибати!

І не встиг він промовити тії слова, як зі скреготом та рипінням розчахнулася перед ним величезна цвяхована брама, й уздрів він дворище, осяяне палаючими смолоскипами, і широченну алею, мощену камінними плитами, і високий ґанок, що над ним світилися два ліхтарі. Під'їхав Івась до того ґанку, аж там стоїть чоловік із люлькою в зубах.

— Довго ж ти добирався! — каже він Івасеві.

Хтів було малий козак щось одповісти йому, та відчув, що язиком не може володати, — закляк, мов крижина. Хтів було він поворухнутися і злізти додолу, аж закружляло зненацька все йому в очах, та й повалився він, як сніп, із коня…

Розділ 3

І сниться йому, наче опинився він на хуторі. Дивиться, коли ж усе, як до пожежі було, — і хата стоїть ціла та неушкоджена, і стайня, й комора… От заходить він до хати та й бачить: лежить на столі пшеничний коровай, а на покуті сидять дід із бабою.

«Діду, — каже Івась, — то тебе не вбив той обіясник?!»

А дід йому:

«Та хіба козака можна вбити? У нього ж сім душ — як одна тіло покине, то друга вселяється!»

«То і пожоги тої не було, чи як?» — питається Івась.

А дід йому:

«Була, сину, та все тепер назад вернулося».

Дивно-дивно зробилося Івасеві. Озирнувся він довкруг та й питає:

«То, значить, знову ми будемо жито сіять, і молотити, і до млина їздить?»

А дід і каже:

«Ні, сину, не будемо. Як настане твоя пора, то вернешся ти до нас, і знову буде все, як було. А зараз іди собі».

«Чому?» — питає Івась.

А дід і каже:

«Бо нам тепер своя дорога, а тобі своя…»

Отямився малий козак та й бачить, що лежить він у якомусь покої.

— Де ж се я? — питається він сам у себе.

А чийсь голос йому і каже:

— Там, де тебе чекали.

Сперся Івась на лікоть, озирнувся назад та й рота роззявив од подиву.

Сидить на підвіконні якесь чудернацьке створіння. Ні чоловік, ні звіря, — вершків зо два завбільш, з гострими вухами, а на шиї золотий ланцюжок із гривною.

«Чорт!» — думає Івась.

— Сам ти чорт! — каже йому створіння.

«Сплю», — думає Івась.

Й ущипнув себе за руку.

— Та не спиш! — каже йому та проява. — Ото вже дурний хлопчисько!

— А відкіля ти знаєш, про що я думаю? — здивувався Івась.

— Я все знаю, бо я — хованець! Чув про нас?

Тут Івась і замислився.

— Чув, — каже нарешті. — Розказував дід, що був у Січі один козак. Грошей мав, що й кури не клюють, бо хованець на услугах у нього був. Кажуть, щоб добути собі його, треба взяти зносок од чорної курки, сім місяців носити його під лівою пахвою…

— …та ще й не митися, не голитися й не балакати ні з ким, — каже хованець.

Помовчав Івась, бо не знав, що сказати.

— То як же тебе на ймення? — питає.

— Юрчик мене зовуть, — каже хованець.

— А хто ж той чоловік, що зустрів ото мене? — питається Івась.

— То мій пан, — каже йому хованець. — Він дав мені життя, то я слуга йому до самої смерти.

Івась лише головою крутнув. А тоді звівся з ліжка та й підійшов до вікна.

І побачив долину, що була зелена мов рута, і садки, що цвіли на кручах, а затойбік долини — старезний дрімучий ліс, що лопотів молодим листям. Сонечко сяяло у небі, бджоли гули у квітті — мовби й не було вчора морозу та віхоли!

— Господе милостивий, — каже Івась, — таж тут зима була! Чи се я вже на тому світі?

— Ти другими дверми зайшов, а там було холодно, — каже йому хованець. — Та не клопочись: тепер ти у мого пана, і він за тебе подбає!

— Хто ж сей твій пан? — питається Івась.

— Він великий маг і чарівник, — каже хованець. — Батько Дажбог узяв його з Білого Світа і поселив у цім замку, щоб він служив силі Дажбожій і Матері Ладі, котра сидить ув Ирі на золотім престолі. Як заблукає котрась душа у мороці, то пан мій од біди її одбороняє і виводить на дорогу…

— То се він мене вчора вивів із дикого поля? — питає Івась.

Показав Юрчик на ляльку, що висіла в Івася на шиї.

— Оцсей оберіг захистив тебе і припровадив сюди… Була з тобою сила та міць небесна, то й уберегла від лиха!

— А хто ж іще живе в сьому замку? — питається Івась.

— А сам хіба не бачиш? — каже йому хованець.

Озирнувся Івась, та й кров у нього в жилах захолола: де не взявся в покої жовтий котяра з добре теля завбільшки, поцяцькований чорними плямами. Вуса у нього довгі та цупкі, очі вогнем світяться, а з пащі стримлять ікла, завбільшки мов пальці.

— Що се за котиська тут водяться, що я й не бачив таких?! — питає Івась. — А не кусається він?

— Сей кіт пардусом^[3] зветься, — каже йому хованець. — А кусатися не буде, бо ручний і ласкавий дуже.

Сього ж таки менту майнуло щось за шибкою, і плигнув крізь розчинене вікно ще один котище. Підійшов він до Івася й, муркнувши, потерся носом об його щоку.

— Пан мій послав їх по тебе, — каже хованець. — Ходімо-бо!

Вийшли вони з покою і, спустившись камінними східцями, опинилися у двориську. Росло там дивовижне квіття всілякої барви, а посеред майданчика бив із камінної чаші водограй.

— Ондо мій пан, — каже хованець.

Чарівник стояв на заборолі й дивився у долину.

— Слава Богу! — знявши шапку, каже Йвась.

Обернувся чарівник, і побачив Івась, що все в нього сіре — й одіж, і лице, й очі. А в зубах люлька з обгризеним цибухом.

— Іди сюди, козаче, — каже йому чарівник.

Піднявся Івась на забороло, а той узяв його за плече і показав люлькою в долину.

Камінним гостинцем, що звивався схилами гори, їхав комонник. Білий був його кінь, золота збруя, а панцир сріблом сяяв на сонці. Все ближче та ближче він був, аж як піднявся на гору, то побачив Івась, що це золотокоса діва, вбрана у лицарські лати. Як під'їхала вона до брами, то чарівник з Івасем спустилися у двір та й пішли їй назустріч.

— Чолом тобі, волхве! — каже діва, злізши із коня.

— Чолом, Злато! — каже їй знахар.

Зняла вона шолома, увінчаного самоцвітом, і вгледів Івась, що коси її барвою, мов травневий мед, очі, неначе зорі, сяють, а сама вона гожа, як весняна днина.

— Оцеє він? — питається діва у чарівника.

Той мовчки схилив голову.

— Так ось хто носить Дажбожий оберіг… — каже вона, розглядаючи Івася. — Чолом тобі, козаче!

Зняв Івась шапку і вклонивсь, як учив його дід.

— Добридень, ясна панно! — каже в одвіт.

А вона й усміхнулася.

— І голос той, і очі ті ж самі… — каже чарівникові. — Бачиш?

Івась і насурмонився, мов бичок.

— Про що се ви балакаєте? — питається він.

— Про твою маму, козаче, — каже тая панна. — Вона була поляницею і жила з нами, аж поки заручилася у Білому Світі з твоїм батьком…

— А що ж то воно за диво такеє, ті поляниці? — питається Івась.

Зітхнула вона і глянула на чарівника. А той і каже:

— Давай розкажемо про все… кому ж, як не йому, треба знати!

От пішли вони й умостилися на камінній лаві під муром.

— Давно-давно, — почала вона, — коли на цих пагорбах стояли городища, а люде молилися Дажбогові, то жили за Дніпром оружні діви, котрі служили Ладі. Було їх так багато, що як виходило їхнє військо на битву, то й око не могло його засягнути. Та минали століття, і потроху меншало тих войовниць, аж лишилося їх урешті всього кількоро душ. І тоді Батько Дажбог узяв їх із Білого Світа, щоб вічно жили вони там, де немає смерти…

— Поміж світами? — питається Івась.

Перезирнулися чарівник із дівою.

— А звідки ти знаєш про три світи? — питається діва.

— Так харцизяка ж казав… — Івась подумав, — …той, як на нього… звіздар!

Чарівник покивав головою.

— Так воно і збувається, як у Трояновій книзі записано…

— А так! — сумно зітхнула діва. — Отож, Івасю, поселив він їх поміж Иром та Безоднею… в тому світі, де ми зараз оце перебуваємо!

— А навіщо?

— Чатують вони, щоб не вирвалася нечисть із Пекла. Бо править у Пеклі Триглав, котрого ще прозивають Чорнобогом, і прагне він стати паном над усіма трьома світами. Поляниці безсмертні й вічно молоді, та як полюбить котра смертного чоловіка, то сама стає смертною. І по тому довго не живе…

Вона замовкла.

— То моя мати померла? — поспитався Івась.

— Після того, як ти народився на світ…

І знову запала тиша, тільки чутно було, як дзюркотить вода у камінній чаші.

— А чому ж тая нечисть по мене прилетіла? — питається Івась.

Зітхнула діва і глянула на чарівника.

— Бо приходять у світ богатирі, що стають на заваді й богам… — обізвався той.

— Як се? — не втямив Івась.

— На вашому роду лежить знак Дажбожий, — пояснила діва. — У давнім пророцтві мовиться: як настане лиха година для сеї землі, то наймолодший з-межи вас принесе його Оберіг в Україну і вчинить те, що на віку йому написано!

Озирнувся Івась доокруж, а потім ущипнув себе за руку.

— А, може, все це лиш сон? — питається сам у себе. — Може, це мені сниться?

— Певно, що сон, та тільки в цьому сні ти прокинувся, — каже йому діва. — Уві сні ти прийшов до нас — і вві сні підеш у Білий Світ.

— І що ж повинен я вчинити? — питається Івась.

Чарівник гірко посміхнувся.

— Того й ми не відаємо!

— Господь наш Троян обрав тебе з-поміж людей своїх — він і покаже дорогу, якою ти маєш іти, — каже діва. — А ми лише дали тобі притулок на довгому шляху…

— Так я ж малий іще! — вигукнув Івась. — Хіба не міг той бог когось другого знайти?

Знову зітхнула діва та й каже:

— На світі немає малих і великих. Перед богом усі однакові… тільки тобі сього ще не втямити!

Понурився Івась та й не знає, що сказати.

— А що ж сей оберіг та значить? — поспитався він, розглядаючи ляльку.

— А подивись-но! — каже йому діва.

Підняв голову Івась і побачив, що на замковій стіні змальовано три постаті: прегарна панна у гаптованій сорочці з червоним поясом, що стояла, звівши руки угору, а коло неї дві гожі дівчини у калинових вінках.

— Се Матір Божа, Пречиста Лада, а то дві доньки її — Жива і Леля, — каже діва. — Вона береже від нечисти весь Білий Світ.

— Так он чому і в мертвого богатиря знак сей на щиті! — каже Івась.

Діва доторкнулася кінчиками пальців до оберега, й лице її посмутніло.

— За сивої давнини носив його той, хто був хоробрий, як лев, і добрий, мов сонце… — тихо промовила вона.

Тонко і пронизливо скрикнула сова у замковій вежі, й усі здригнулися од того крику.

— Пора! — каже діва. — Не можна тобі довго бути в сім світі! Ходи-но, я вмию тебе…

— А се нащо? — насурмонився малий козак.

— Того, хто вмиється водою з цієї чаші, — каже вона, підводячи його до водограю, — ні куля не братиме, ні меч, тому що б'є це джерело з-під коріння Золотого Явора, котрий росте в Ирі…

От умила вона Івася й утерла йому лице гаптованим рушником.

— Ходи здоровий! — каже вона йому. — Нехай береже тебе Дажбог і пречиста Лада!

Та й поцілувала його в чоло.

І в той же мент завертілося усе довкола, — і замок, і водограй, і діва-поляниця з чарівником, — і обвалилася на Йвася чорна пітьма, котра понесла його у безвість…

Розділ 4

У п'ятницю надвечір їхав на Січ із Чигирина запорозький осавул Дряпайло з десятьма козаками. Десятий день були вони в дорозі, й уже до Микитиного Рогу верстов зо три лишалося, як дивляться: у чистому полі стоїть на могилі кінь, опустивши голову.

— Що ж то воно за притичина? — каже хтось із козаків, звівшись у стременах. — Ніби в степу заблукав чи що…

— Певне, убито когось!.. — каже другий запорожець.

Затулився осавул долонею од сонця та й глянув на того коня.

— А не татарва се засідку вчинила? — каже сам до себе. — Так рано ж іще для орди… Ану, Гордію, катай-но туди та поглянь!

Молодий січовик у вивернутому кожусі приострожив коня та й помчав притьма до могили. Виїхав на маківку, перехилився з кульбаки, щось розглядаючи в траві, й махає рукою: сюди, мовляв!

— Певне, таки убитий лежить! — каже Дряпайло. — Ну ж бо, хлопці, перевірте рушниці, а то не дай Боже!

От виїхали запорожці на могилу та й бачать: підклавши кулака під голову, спить на землі хлоп'я у баранячій кожушині. А гнідий жеребець кружляє довкола та знай хропе і зуби щирить, не підпускаючи до нього.

— Оцеє дива! — каже осавул. — Відкіля ж воно тут узялося?

— Мо', із якого зимівника?.. — питається Гордій. — Таж я всіх тут гніздюків знаю — ні такого хлопця, ні коня тут ні в кого нема!

— А, може, таки з ясиру втекло… — каже Дряпайло. Та й свиснув у два пальці, аж коні од переляку поприсідали. — Ану вставай, вражий сину!

Заворушився хлопчак і сів, зачудовано роззираючись доокруж.

— Довго ж я спав! — каже.

— Був би ти навік заснув, якби не збудили! — каже йому осавул. — Мороз он уже береться під вечір… Відкіля ти тут узявся?

— З хутора, — каже хлопчак, протираючи очі.

Перезирнулися запорожці.

— А хутір твій де?

— Коло Любомира… та його вже немає — нечисть спалила!

— Коло Любомира, кажеш?! — питається осавул. — Так тебе що, у ясир зайняли?

— Ні, — каже хлопчак, — я встиг утекти… ось, на коні!

— А як же тебе зовуть?

— Івась.

Глянув на нього осавул та й почухав потилицю.

— А батько твій хто?

— Я в діда і баби жив, — каже хлопчак, — а батька ляхи вбили… як ото силенна битва була під Кумейками! Чули про неї?

— Чули, — каже Дряпайло. — І як же твій дід прозивався?

— Він січовий козак був! А звався Галай.

Запорожці й загомоніли.

— Чув я, що був колись на Січі такий лицар… — нарешті каже Гордій. — Але так давно, що його хіба січові діди пам'ятають, та й то не всі!

— То коли ж се ваш хутір огнем пустили? — питається осавул.

— Учора.

— А ти, значить, на коня та й отеє аж сюди забіг?

— Та певно ж!

Ляснув себе осавул нагайкою по халяві, аж виляски пішли.

— Та що ти верзеш, бісова кров! Ми ось од Чигрина до Січи десятий день верхи їдем — а від Любомира до Чигрина ще шмат дороги!..

— То се я аж за порогами опинився? — питається Йвась.

— А то ти не знав?

— Господе вишній! — каже малий козак. — Оце занесло мене, так занесло!

— Добре, — каже осавул, — їдь із нами… там розберемося! Твій жеребець?

— А то чий же!

— А вилізеш чи підсадити?

Зірвався Івась на ноги та одним скоком і вихопився на коня.

— Ну, — каже осавул, — видно, що ти козацька дитина… Гайда ж і з нами!

Та й приострожив бахмата, бо вже і сонце почало заходити.

За півгодини були вони вже коло Дніпра. Глянув Івась — і серце його забилося: на півострові, що засягав ген-ген у річку, стояла кріпость, оточена могутніми земляними валами, одтята від берега глибоченним ровом, де бігла вода, а омивав її могутній Дніпро, на котрому десь-не-десь мріли темні риски човнів. Смеркалося, і видно було, як у кріпості запалюються огні, а коли спустилися козаки з берега і під'їхали до мосту, що був перекинутий через рів, то долинули до них пахощі печеного м'ясива і кулішу.

— На вечерю якраз устигли, — каже Дряпайло, правуючи коня на міст. — Недарма я вас підганяв!

— Пугу! Пугу! — озвалися від брами.

— Та одчиняй, собачий сину, а то нагайкою заробиш! — озвався Гордій. — Не татаре ж їдуть!

— То се пан осавул із братчиками! Боже ж ти мій… а я й не признав! Чолом, панове товариство! — каже чатовий. Та й отворив хвіртку в брамі — саме стільки, щоб конем одному можна було проїхати.

Як пройшов жеребець попід склепінням воріт і, минувши другу браму, опинився за валом, то побачив Івась, що всередині, на горі, стоїть іще одна кріпость, оперезана ще вищим валом із двома вежами обабіч воріт — ото і була сама Запорозька Січа, де стояли курені й кошова канцелярія була. Попід тою кріпостю юрмилися ріжні шинки, ятки, комори, хати, а то й просто кучі, заплетені з лози і сяк-так обмащені глиною, — то було січове передмістя, де жили крамарі, ковалі, шевці та всякі заброди, котрим доступ у середмістя був заказаний. Був тут і базарний майдан, де по суботах та неділях відбувався ярмарок.

— А дід казав, ніби Січ просто посеред Дніпра стоїть… — каже Івась осавулові.

Той зиркнув скоса на Івася.

— Правду казав… бо раніше на острові вона була! Томаком звався.

— А чого ж ви пішли відтіля? — питає Івась.

— Ото вже допитливий, вража дитина! — зареготався Гордій. — А тобі не все одно хіба?

— Так хочеться ж знати… — мовив Івась та й засоромився.

Якраз минали вони шинок, біля котрого стояли на припоні кілька добрячих жеребців. Аж одчиняються двері й виходить на ґанок запорожець — у шароварах і кунтуші, а сам чорний мов смола!

— Господе Боже! — перелякався Івась і давай хреститися. — Панове, таж гляньте!

— А що тобі?

— Ондо, ондо… нечиста сила вийшла з хати!

Як зареготалися запорожці, то замалим із коней не попадали.

— Мурине! — каже Дряпайло, махаючи чорному чоловікові. — А ну ж бо катай сюди!

— О, — каже той, підходячи, — здорові були, пане осавуле! Здорові, панове!

Івасів жеребець хоркнув і позадкував од нього.

— Свят-свят-свят!.. — каже Івась, а сам побілів, як стіна. — Боже святий і кріпкий, помилуй мене грішного!

— А се що за потерча? — питається Мурин.

— Та ось, — регочучи, каже Гордій, — найшли в степу! Чорта в тобі признав, чуєш?

— Да ми тут усі чорти! — каже Мурин Івасеві. — А ти що, не знав хіба?

Гордій поплескав Івася по плечі.

— Не лякайся, козаче… се така сама хрещена душа, як і ми! То такі люде за морем водяться.

— А чого ж чорний?

— Бо шкура на ньому чорна та й годі! Од сонця так засмалився.

— То ти і справді козак? — питається Івась у Мурина.

А той і підморгнув йому.

— Таж певно! Хреста осьо маю на собі. Показати?

— Е ні, — каже Івась, — хреста мало… А от скажи мені: горілку ти п'єш?

— А що?

— Бо дід казав, що чорти горілки бояться!

Знову зареготалися козаки, аж із корчми почали люде виглядати.

— їй-бо, козацька дитина! — каже Дряпайло. — За словом до кишені не полізе — ріже тобі просто в очі, як шовком шиє!

— Таж певно, що п'ю! — каже Мурин. — А се що, як ти гадаєш?

Та й показує здоровецьку баклагу — з відро туди влізе.

— Послали, — каже, — з куреня горілки купити до вечері! Ну, тепер віриш?

Аж тут Івась заспокоївся.

— Вірю, — каже.

— То не будеш чортом узивати?

— Ні.

— Ну, слава Богу!

Заїхали вони у кріпость, і побачив Івась довгі хати, вшиті куликами з очерету, а трохи далі — великий майдан. На подвір'ях горіли багаття, а над огнем висіли здоровезні казани, і коло них поралися кашовари.

— От якраз і вечеря поспіла! — каже осавул, коли вони одвели коней до стайні. — А візьміть-но, хлопці, цього халамидника в курінь та нагодуйте!

— То ходи зо мною! — каже Мурин.

От заходять вони до куреня, а там уже й вечеряти сіли. Стояв посеред хати довжелезний стіл, а круг нього козаків — сотні зо дві, як ще й не більш!

— Хліб-сіль, панове запорожці! — каже Івась, знявши шапку, як дід його навчив здоровкатися.

Усі й позамовкали.

— Ого, — каже нарешті курінний, — гляньте, хлопці, — се хтось непростий до нас прибув! А по волі чи по неволі?

А Йвась груди випнув, як той пан.

— Самі знаєте… добрий козак усе по волі гуляє! — каже кошовому.

— О, — загомоніли запорожці, — важний, важний гість… зразу видати!

— Чолом, вацьпане!

— Либонь, від самого короля післанець, еге?

— Чи, може, від найяснішого цісаря?

— І що ж там чувати у Варшаві, пане посоле? Чи привіз ти нам жалування від його милости короля?

Стоїть Івась і шапку мне в руках.

— Я, — каже, — не з Варшави… Де ж пак!

— А відкіля ж ти?

— З хутора.

— А-а, — каже високий козак із сережкою у вусі, — то ти, значиться, наш чоловік! А хто ж ти єсть?

— Хто?..

— Ну, шляхтич, міщух… чи, може, й жид?

— Ото вигадали — жид! — каже Івась обурено. — Козак я!

— І як же тебе зовуть, козаче? — питається курінний.

— Івасем, — каже малий козак.

— А, певне, голоден?

— Угу.

— Ну, то сідай та вечеряй! А цих баляндрасників не слухай.

Та й посадив Івася біля себе о праву руч, ще й ложку звелів йому дати.

Як допався було Йвась до кулеші, то тільки за вухами лящало. Аж за хвилю спам'ятався: ну ж бо подумають, що з голодного краю, — он, скажуть, жере як не в себе! Та й почав їсти поволеньки і статечно, як дід його навчав колись.

А запорожці церемоній не чинили — лигали, мов за себе кидали, та ще й гуторили за вечерею. От упорали кулешу, і як подали до столу печене м'ясо у таганах, то Мурин почав наливати горілки.

— А ти, козаче, теж, певне, чарчину хочеш влупити? — підморгнувши товариству, питається курінний Івася.

— Ні… — каже той.

— А чого ж це?

Івась і засоромився.

— Бо я ще малий… — пробурмотів ледве чутно.

Всі так і полягали од реготу.

— Ото й добре! — каже курінний.

— А чого? — питає Івась.

— А нам більше зостанеться!

Та й хильнув із поставця, аж заклекотіло в горлянці. Сидить Івась та м'ясиво наминає, а сам зиркає спідлоба навсібіч. Боже милостивий, думає собі, се ж я на Запорожжі, де батько й дід козакували колись! Казали: та Січ на краю світу, — а я за їдну мить тут опинився!

— А чого ж се вас так мало тут, пане курінний? — питається Івась, як уже попоїв.

— Себто як? — питає курінний.

— Бо дід казав мені, — втершись рукавом, каже Івась, — що в курені тьма-тьменна козаків — як ото, бува, стануть у лаву, то й оком не осягнеш їх!

Курінний сумно покивав головою.

— А бачив, коло брами ляхи стоять? — питається він Івася.

— Ні.

— Так ото знай, що ляхів у нас дві сотні стоїть на Січі, а вище по Дніпру кріпость звели мостиві пани, — щоб у шори взяти славне Запорожжя! От козаки й розбрелися по лісах та зимівниках…

— А то не маєте шабель при боці? — каже Івась. — Та пошаткувати їх на капусту, тих ляшків!

Перезирнулося товариство.

— їй-бо, гетьманом буде! — каже січовий дід, що сидів о ліву руч. — От бісова дитина — ти йому слово, а він тобі десять!

Погладив курінний Івася по голові.

— Не журися, сину, — каже, — ще козацька мати не вмирала!

Як уже скінчили вечеряти і з-за столу повставали, то Івась хтів було на стайню йти, — глянуть, як там його гнідий і чи засипали йому паші, — аж заходить до куреня осавул.

— Чолом, панове запорожці! — каже. — А де се той заброда, що в полі знайшовся?

— Осьдечки! Тільки не заброда, — каже Івась, надіваючи шапку, — а козак я… хоч і не виріс іще!

— Ну, — засміявшись, каже осавул, — як ти козак, то ходи зо мною, бо тебе кошовий до себе гукає.

— А то нащо? — питає курінний.

— Виходить на те, що з ясиру татарського він утік, а ми про орду й близько не чули! Нехай розкаже, як се таке сталося. — Та й до Івася: — Гайда ж бо!

Ідуть вони попри січовий майдан, а Йвась знай роззирається зокола. Он попід валом комори стоять, де огневий припас зберігається, на валах гармати зирять своїми жерлами у степ, — все тут було геть чисто так, як дід про тую Січ і розповідав. З Дніпра віяв дужий холодний вітер, і дим од куренів скісно летів понад майданом, часом аж до землі припадаючи.

— Осьдо, пане кошовий! — каже Дряпайло, коли вони зайшли до січової канцелярії.

Зняв шапку Йвась і вклонився.

— Добрий вечір, панове! — каже.

В канцелярії горіли три свічки, й видно було, що коло столу сидить пан кошовий з люлькою в зубах, а коло нього — молодий запорожець у червоному жупані з вильотами. Бистре й зухвале було його лице, а чорний оселедець гадюкою звивався по виголеному черепу.

— Ти йди собі, — каже кошовий Дряпайлові. Й до Івася:

— Вечеряв?

— Еге.

— Наївся?

— Еге.

— Як прозиваєшся?

— Івась.

— Та ні… батька твого як зовуть?

— Мого батька ляхи вбили, а я жив у діда.

— А діда ж як?

— Галай.

Молодий запорожець підняв голову і зиркнув на нього.

— То Петро Галай твоїм батьком був? — питає Івася.

— Еге ж.

— Добрий був козак і славною смертю поліг, — каже запорожець.

У темряві зітхнули, й Івась утямив, що в канцелярії ще хтось є.

— А як же ти тут опинився? — питає кошовий.

— Наш хутір нечисть запалила, а я на коні втік, — відповідає Івась.

— Нечисть?

— Угу.

— А не татаре?

— Татаре до нас не заходили, бо пан коронний гетьман Конецьпольський із князем Яремою вдвох їх дуже погромили коло хутора. Там, казали, вся річка червона була од крови!

— А коли ж сей пожар стався?

— Вчора.

— То ти, виходить, з тих країв… з-під Любомира? — озвався запорожець.

— Авжеж.

— І оце за однісіньку ніч аж за порогами опинився?! — каже кошовий. — Ти кому брешеш, сучий сину?

Івась перехрестився.

— Хрест по пузі вибриком! — каже кошовому. — Щоб я туди не дійшов і назад не вернувся! Щоб мій і слід запався! Щоб… щоб мене перва куля не минула!

Зареготалися кошовий із тим запорожцем.

— Ото вже втішний бахур! — каже кошовий. — Але як же такеє могло статися з тобою, га?

— Бо тут без нечисти не обійшлося… — каже Івась. — Прибився до нас учора увечері звіздар і попросився переночувати. І тоді…

— А сніг у вас коли зійшов? — перебив його запорожець.

— Сніг? — питає Івась. — Сніг у нас кругом лежить. Бо знову накидало. А вчора мело таке, що світа Божого не видко!

Кошовий глянув на запорожця.

— А ти що скажеш, Богуне?

— Правду каже, — буркнув той. — До самого Чигирина сніги лежать. Це тільки в нас теплінь, що й Дніпро скрес.

— Ну, і той звіздар лишився у вас ночувати… — каже кошовий до Івася. — А далі що?

— А тоді він підпалив нас уночі, і з дідом вони на шаблях билися, — каже Івась. — А далі прилетіли на ту пожогу літавиці з пекла… Їх Чорнобог прислав!

— Хто?

— Ну, той, як на нього… Триглав!

— Триглав?!

— Угу.

Кошовий пахнув люлькою і замислився.

— Щоб ти не такий малий був, то я подумав би, що брешеш, мов собака на місяць! — каже нарешті Йвасеві. — Але, видать, у тебе од тої пожежі мізки догори коренем стали… А шкода, бо йшов попри нас чамбул в Україну, а ми й не чули про нього!

— Чекай-но, — каже Богун, — ще не все… А як же ж того звіздаря звали, га? — питає Івася.

Малий козак подумав.

— Ти… Те… Теберус ніби!

— Може, Тіберіус? — озвався хтось із темряви.

— О, — каже Івась, — точно!

Кошовий із запорожцем обернулися.

— То ти знаєш його, характернику? — питає кошовий.

Із темряви вийшов немолодий козак у киреї. Як придивився до нього Івась, то мало не охнув: лице в того запорожця було перетяте шабельним шрамом, котрий тягнувся од лоба до підборіддя, — та так шпарко хтось його рубонув, що ліве око геть чисто витекло, а щоку стягло близною, немов старий шкурлат.

— Тіберіуса? — питає. — Алхемік і чорнокнижник, син православного попа з Острога. Водився з єзуїтами, вивчав астрологію, був звіздарем при дворі маршалка коронного Любомирського. Шукав філософський камінь, бо все хтів розбагатіти. Ходили чутки, що в католицтво перейшов і запродав душу нечистому, та я, знай, не вірив, — а тепер, бачу, правда-таки!

Кошовий і перехрестився.

— То тут без нечисти таки не обійшлося? — питає характерника.

— Таж певно, що не обійшлося! І ще одне диво… — потяг характерник за шворку в Івася на шиї та й дістав оберіг. — Отсього ви й не запримітили, еге?

— Лялька якась… — каже кошовий. — Та й годі?

Глянув Івась на Богуна, а той мов крейда побілів. Одхилився назад і дивиться на оберега.

— Не лялька се, — каже характерник, — а образ Пресвятої Лади!

Аж тут Богун як зарегочеться.

— Значить, ще не пропало наше щастя! — каже, гупаючи кулаками по столу. — Слава тобі, владарю неба і землі! Слава тобі, Дажбоже, що почув наші молитви!

— Давно ж не було сього оберега в Україні!.. — каже характерник.

— Сподобив нас Господь своєю ласкою! — реготався Богун. — Ну, тепер зваримо таку кашу… пеклу стане гаряче, а не те що ляхам!

— Та про що се ви річ ведете? — питається кошовий.

— А про те, що заповідаються на Вкраїні такі діла, котрих не бувало! Тільки довго тобі про теє розказувати… — каже йому характерник. Та й узяв Івася за руку. — Не питай більше у нього нічого…

— Та бачу я, що з ним дива якісь коїлися… — каже кошовий. — Але те мене не обходить — як не татаре його в бран займали, то нехай іде собі! А нечисти нам не боятися…

— Куди ж ти поведеш його, Козубе? — питає Богун.

— До своєї хати, — каже характерник. — Буде мені за джуру, як пан кошовий отаман оддасть!

Той і махнув рукою.

— Забирай, — каже. — Правда, малий він ще для джури… Може, нехай би до дяка ходив грамоті вчитися? Бо на тому хуторі, певне, нічого, крім конячих хвостів, і не бачив! Знаєш грамоту? — питає Івася.

А Йвась долоні за пояс заклав і живота вперед випнув.

— А нащо козакові тая грамота? — каже. — Козакові головне шабля, кінь та люлька на додачу! А школа хліба не дасть. То нехай ляхи да єзуїти тії кляті книжки читають! Еге, якась скотина понаписує, а ти читай…

Тут зареготалися всі, аж шибки задзеленчали у вікнах.

— Золота дитина! — каже нарешті Богун.

— Далеко підеш, козаче, — каже кошовий, утираючи сльози, — як не на шибеницю, то на палю безпремінно! Забирай його, Козубе, щоб мої очі на нього не дивилися! На що вже перевелося славне козацтво — грамотних людей ляхами взиває…

— Ото й ходімо звідціля, коли тут нас так шанують! — каже Йвасеві Козуб.

Той уклонився кошовому, шапку надів, і вийшли вони надвір.

Уже геть смеркло. В куренях і не світилося — запорожці рано лягали спати, тільки чатові стояли на валах та біля комор із огневим припасом. Думав Івась, що до куреня його характерник поведе, аж той пройшов через браму і звернув у січове передмістя.

— А куди се ми йдемо? — питає його Івась.

— Додому, — каже Козуб.

— Хіба ж ти не козак, що за валом живеш?

Козуб засміявся.

— Козак, та тільки ж характерник! А характерники завжди одсторонь живуть…

— А чого?

— Бо з чортами водяться! То їх і бояться.

У передмісті тільки по шинках світилося. Пройшли вони вулицею та й побралися під гору. Кругом росла якась дереза, й часом стежка геть пропадала, хоч і місяць світив у небі.

— Оцеє ми і вдома, — каже характерник.

Хата його стояла на кручі, під самісіньким валом. Була вона мов рукавичка, і така біла й чепурна, що, либонь, по всьому Запорожжю такої не знайти.

— Чим се воно тут так пахне? — питається Івась, коли вони переступили поріг.

— Зіллям, — каже Козуб. — Ондо поглянь!

Там і справді було до чортової гибелі ріжного зілля і трав — і на комині, й за сволоком, і по стінах порозвішувано. От сів Івась на лаві та й чує, що в нього вже й очі злипаються.

— А бий тебе сила Божа! — каже сам до себе. — Гнідого ж я й не одвідав!

— А де він? — питається характерник.

— У курінній стайні.

— То там братчики про нього подбали, — каже Козуб. — Краще лягай-но спати, а то, бачу, геть уже очі посоловіли.

— А де?

— А хоч би й на печі!

Івась довго не барився: чоботи під лаву, а сам вивіркою на піч. Черінь був теплий, то малий козак згорнувся клубком, кулака під голову та й заснув як убитий.

Розділ 5

Над ранок приснився йому дивний сон…

Наче опинився він у якомусь покої. Ні столів, ні ослонів там немає, тільки голі стіни та пилюга кругом. І вікно, високе та стрільчасте, але видно крізь нього лише стару крислату яблуню. Він стоїть і не знає, що робити. Не знає і того, навіщо він тут. У покої стоїть тиша. І за вікном теж тихо, — так тихо, що аж страшно від того.

Аж ось чийсь голос наказує йому озирнутися. Він обертається і бачить двері. Вони темні й облуплені, з дебелими одвірками. Він знає, що йому треба увійти в ті двері. Але йому не хочеться цього робити. Чому — і сам не знає. От він стоїть, і тиша вливається йому в вуха, неначе вода.

Голос велить йому іти вперед. Він ступає крок, і двері самі відчиняються перед ним. Він бачить: у тому покої стоїть височезне старе свічадо. Воно таке давнє, що шкло аж потьмяніло.

Він підходить до нього й зупиняється. У дзеркалі клубочиться сіра імлиста каламуть. Аж ось із тої імли помалу починає вирізнятися чиясь постать. Вона коливається, прибираючи дедалі чіткіших контурів, і врешті він бачить, що це якась дівчина.

На ній вінок із сухих квітів та листя і полотняна сорочка, гаптована чорною заполоччю. Лице її біле, мов сніг, а погляд холодний і непорушний.

Якусь мить вона дивиться на нього, а потім простягає руку.

Він нерішуче завмирає, не знаючи, що робити.

Рука у дзеркалі біла, мов крига, та в ній такий чар і приваба, що її не можна не торкнутися. Він ступає ще крок і поволі простягає руку назустріч. Секунди течуть, неначе пісок.

Ось іще мить — і пальці його торкнуться тьмяної поверхні свічада…

І коли він майже сягнув пучками пальців холодного шкла, а долоня у свічаді метнулася вперед, аби вхопити його за руку, то перед очима його спалахнуло світло, таке яскраве, що він заплющив очі, а коли розплющив, то побачив, що дзеркало хитнулося вбік, а потім зазміїлося тріщинами і щезло, а натомість перед ним десь узялася Злата.

— Геть звідсіля! — скрикнула вона перелякано…

І тоді він прокинувся. Виглянув із печі, зачудувався: чого це дідова хата, де він змалечку знав кожен куток і шпарину, так химерно змінилася? І менша стала у кілька разів, і десь поділася мальована скриня, що стояла під глухою стіною, а на стіні висить якесь чуже оружжя, а не дідова шабля зі срібним руків'ям… Але тепло і затишно було, як і щоранку, коли він прокидався і, протерши очі, виглядав із-за комина. І в печі он топиться, бо чутно, як дрова палахкотять…

— Вставай, козаче! — озвався хтось од мисника. — Он уже й на світ благословилося…

Івась лупнув очима і враз усе згадав.

— Господе, твоя воля! — пробурмотів він. — Таж я не вдома, а на Січі!..

— А що, заспав усе? — питається Козуб.

— Та певно! — каже Івась, плигаючи додолу. — А тут ще й приверзлося таке, що нехай Господь милує…

Характерник спохмурнів.

— А що?

— Та, — каже Івась, узуваючи чоботи, — і згадувать страшно!

— То нумо снідати, — каже характерник, — а потім побалакаємо… Сни не просто так сняться.

От умився Івась, та й узялися вони до снідання. Малий козак не стільки їсть, як очима по хаті стриже. Та й правда-бо: не схожа характерникова оселя на дідову хату. Вчора ввечері гаразд він її не розгледів, а тепер бачить, що чисто і охайно в ній, як у віночку. Стіни побілені, долівка встелена сіном, на покуті образи мальовані. І скрізь сила-силенна зілля.

— А що то за образ у тебе, що я такого ніколи й не бачив? — урешті не втерпів Івась.

— А де? — питається характерник.

— Ондо на покуті… з козаками котрий!

Стояв там великий образ, на дошці мальований і давній-давній, бо геть уже його й шашелі поточили. А змальована була на ньому панна в гаптованій сорочці та вінку, і стояли перед нею запорожці, схиливши чубаті голови, всі при оружжі, в кунтушах та жупанах, і ще щось написано було над ними.

— То Лада, котрій служить преславне Військо Запорозьке, — каже йому характерник. — Од того і жінок немає в Січі, що визнають січовики лише Ладу, пречисту Панну, котра є їхньою Покровою. Цьому образу, хлопче, вже віків та й віків… ще молилися на нього люде, котрих і ймення згубилося на землі!

От поснідали вони, то Козуб запалив люльку та й каже йому:

— А зараз розкажи достеменно, що з тобою сталося і звідкіля оцсей оберіг у тебе взявся… Та гляди ж бо, нічого не забудь!

Івась і почав оповідати. Розказує, а й самому чудно та дивно, бо так почувається, наче й не з ним воно було.

Як скінчив уже, то характерник довго мовчав, понуривши чубату голову.

— Влип ти в халепу, козаче… — каже він урешті. — Або голову свою покладеш, або виростеш чоловіком, котрий великі діла буде вершити на Вкраїні!..

— А що мені з оцим оберегом чинити? — питається Івась.

Козуб гірко засміявся.

— От-тут і заковика, що ніхто цього не знає! Воно як у тій приказці: піди туди — невідь-куди, знайти таке — невідь-яке…

— Те ж самісіньке й чарівник мені казав у замку… — пробурмотів Івась.

Характерник похитав головою.

— Знаєш, хто той чарівник?

— А хто?

— У нього багато личин, та найчастіше приходить він у сей світ у вигляді запорожця зі списом, конем і бандурою… А від смертних людей відрізнити можна його за тим, що поруч із ним завжди песик невеличкий.

— То се козак Мамай?! — не повірив Івась.

— О-то-то! З'являється він перед великими війнами, і то вже нехибний знак, що проллється кров… А песик — се той хованець, котрого ти бачив у замку. — Характерник знову замислився. — Значить, таки щось затівається в Україні…

— Але чому я?! — вигукнув Івась. — Допіру торкнувся того оберега, як усі нещастя окошилися на мені!

— Господь обирає своїм знаряддям і великих, і малих… — понуро сказав Козуб. — Може, в минулому житті перетиналися твої шляхи з тим богатирем, що на городищі похований… а, може, був ти колись волхвом чи бісурканом, котрий служив Троянові й не довершив свого діла. Ніхто сього не знає, та й знати того людині не слід. Для чогось ти треба… а для чого, — про те лише сам Господь відає!

— Ну, а мені що робити? — питається Івась.

Характерник так потяг із люльки, що в ній зашварготіло, мов у ринці.

— А нічого! Дажбог обрав тебе своїм оруддям, він і шлях тобі покаже. Одне відомо: не хочуть пекельні сили, щоб ти сповняв його доручення. От і наслали на тебе Тіберіуса з літавицями… Та се тільки початок!

— А чому?

— А ти забувся, що тобі сеї ночі снилося? — питає Козуб.

— Так то ж тільки сон!

Засміявся характерник і похитав головою.

— Уві сні наша душа покидає тіло і летить у ті світи, куди ні пішки не дійдеш, ні конем не заїдеш. А ти, як видно, потрапив у таке царство, що гірше, ніж Чорнобогове…

Івась насупився.

— Так що ж то за дівчина в дзеркалі була? — питається.

— То дива Нея, котру ще прозивають дива Обида. Якби ти доторкнувся до дзеркала, то затягла б вона тебе туди, звідки нема вже вороття… Хіба не казала тобі Злата, чому поляниці на Білому Світі перевелися?

— Ні… — буркнув Івась.

— Недарма, — зітхнув характерник. — А се діло темне, і не люблять поляниці про нього згадувати. Давно-давно, ще як жили поляниці в Чорному лісі, що над Дніпром, була в них богинею Лада. Не було в них чоловіків, але раз на рік, на Купала, зустрічалися вони з козаками із Запорозької Січи й народжували від того дітей. Хлопців оддавали на Січ, а дівчат залишали собі. Та найшло затьмарення на їхній розум, і почали поляниці приносити жертви Диві Обиді й молитися їй. Як почув про те Дажбог, то розгнівався і прокляв їх. Від тоді втратили вони спромогу народжувати дітей і щезли з лиця землі. А тих, що лишилися вірними Ладі, поселив Дажбог поміж світами, де немає ні смерти, ні горя, а тільки вічна молодість… — Козуб замовк. — Живи поки що в мене, — озвався він урешті, — а там видно буде… Як сподобив Дажбог своєю ласкою, то і знак подасть, що робити тобі далі. Будемо чекати…

Івась понурив голову.

— Недобрий сей бог! — тихо сказав він.

— А чого се?

— Он стільки зла од нього! І хутір наш згорів, і дід із бабою пропали…

— Не балакай дарма! Дід із бабою зараз в Ирі господньому, де немає ні смутку, ні горя. А хутір поплентачі Триглавові спалили, а не сила Дажбожа… — Козуб зиркнув у вікно. — Ото, забалакалися ми… вже й сонце ген-ген підбилося! А нам ще ж на ярмарок.

— А нащо? — питає Івась.

Характерник підвівся й надів шапку.

— В тебе сідло та гнуздечка є?

— Ні.

— То купимо… бо чую, небавом доведеться нам у дорогу рушати!

— А великий тут ярмарок?

— О, — каже характерник, — сьогодні ярмарок роковий… з усіх зимівників козаки з'їжджаються! Навіть татаре крам свій привозять.

От вийшли вони надвір, й Івась аж завмер од захвату, спинившись біля порога. Високо на кручі стояла характерникова хата, приліпившись під самісіньким валом січового середмістя. Видно було звідси ген-ген удалечінь: і могутній Дніпро з його рукавами, островами та плавнями коло берегів, де слався сизий туман, і Великий Луг на лівому боці ріки, що ще прозивався руським берегом, і бурі степи з високими могилами, де сходило у досвітній імлі бліде весняне сонце.

— Бач, — каже йому характерник, — яка краса… все це вольності запорозькі! Та тільки й на них роззявляють рота кляті ляхи з недоляшками…

Озирнувся Івась по обійстю та й бачить, що двір і геть невеликий, бо стоїть хата немов на припічку, зате обгороджений тином, а кругом дереза росте і всякі чагарі. В діл в'ється стежина, і трохи нижче, під кручею, нуртує дзвонкова криниця, обкладена плисковатим річковим камінням.

— А хати не замикаєш? — питається Івась, коли вони попростували униз.

Козуб засміявся.

— А нащо її замикати? На Січі злодіїв нема… та й ліпше од будь-якого замка стереже її Дажбожий знак! Ондо, поглянь.

Озирнувся Івась і бачить: на дверях змальоване колесо, а в ньому сім шпиць із загнутими кінцями.

— Таке і в нашій хаті було, — каже він, — тільки на сволоку випалене!

— Твій дід січовий козак був, то знав запорозькі обереги, — каже на те Козуб. — Недарма й хутір ваш так довго стояв!

Пірнула стежка у дерезу та й під горою вивела їх у січове передмістя.

— Ох і ярмарок цього року! — здивувався Козуб. — їй-бо, ще не бачив такого!

У передмісті не було де яблуку впасти. Від зовнішнього валу аж до кручі, де стояло січове городище, все було захаращене возами, хурами та драбиняками. Галас такий стояв, що Івась мусив гукати до характерника, аби той почув його. Як вступили вони в юрму, то закрутило їх, немов у заворіті. Люду було чортів тиск: і жиди, що виглядали з яток та припрошували до свого краму, і вусаті та чубаті козаки із далеких зимівників, котрі поприганяли коней та волів на продаж, і цигани, котрі невідь-чого сюди забрели, і волохи, й москалі, і навіть татари, мордаті, з хижими очима, у вивернутих кожухах та здорових шапках із вовчого хутра, — ті привезли сушені хвиги, морелі та інші ласощі. Покупці пливли двома потоками, сюди й туди, і обійшовши кругом січове городище, вихлюпувалися за браму, де теж був ярмарок, ще більший, ніж усередині.

Аж ось голосно загукала сурма, заляскали нагайки, затупотіли кінські копита — й сахнулася юрма, звільняючи місце, а ворітьми заїхало кількоро десятків ляхів у блискучих латах.

— А сила Дажбожа побила б вас! — буркнув характерник.

— Та відкіля вони тута взялися?! — здивувався малий козак.

Козуб аж сплюнув.

— Посадила клята Польща нам їх на шию! Доглядають, щоб не пішли войною в Крим чи Туреччину. Як ото погромили нас біля Кумейок, відтоді й завелося сеє лихо на Запорожжі…

Попереду їхав ротмістр, пузатий та мизатий, у залізному шоломі, кольчузі й із палашем при боці. У сідлі сидів він, як той пан, узявшись рукою під бока, ще й зиркав на всіх з погордою. За ним сунули по двоє жовніри — всі на добрих конях, з ратищами, шаблюками і пістолями в сідельних кобурах.

— А сії ж суспіль з городового козацтва!.. — зітхнув Козуб.

— Та хіба ж то козацтво! — пирхнув зневажливо Івась. — Дід роказував: як обклали ляхи Наливайка на Солониці, наче вовка у лігві, то тії городовики і пальцем не поворухнули, аби на поміч йому прийти!

Характерник зітхнув.

— Нічого… недовго ляхам над нами панувати! А ходім-бо далі.

Стикалися вони в тій юрмі, стикалися, аж потрапили в ряди, де продавалося оружжя. Як став Івась перед тими прилавками, то й з місця зрушити його було годі. Отам уже було на що подивитися й до чого прицінитися! Розкладені були на продаж ганджари і кинджали з добрячої криці, келепи і шестопери на дубових держаках, буздигани, списи та сулиці, луки з пряженого дерева і з турового рогу, мисюрки, панцирі, кольчуги. А огневої стрільби стільки, що й очі розбігалися! Та Івася найдужче шаблі вабили. Було там їх та й було! І великі, й малі, і ятагани, й палаші, й карабелі, шпади, що ними тільки шляхта орудує (та й то не всяка, бо до шпади ще й шеримерції особливої треба було вчитися). Спинився і Козуб перед возом, де татарин з плисковатою мармизою продавав усяку білу бронь.

— Оце шаблюка! — тихо каже характерник, узявши до рук гостру домаху.

Була та шабля зі шляхетної голубої криці, по всьому полотну химерними візерунками повита, наче хмелем. Від хреста була вона з одного боку гостра, та на самому кінці, там, де загинається клинок і переходить у штих, заточена була обабіч і сяяла на сонці, наче огонь.

— Якши, якши! — каже до Козуба татарин. — Криця Дамаск, кольчуга рубає — ух! — ще й рукою махнув, показуючи, як то гарно тне тая шаблюка.

Обернув характерник шаблею, аж свиснуло гостре лезо.

— Ого, — каже, — та в ній живе срібло залито!

— А то нащо? — питає Івась.

— Як заміряєшся нею, то срібло до руків'я відкочується і шабля легшає, а як тнеш, — він махнув шаблюкою, — переливається воно у штих, і шабля важчає, то й удар дужчий! Зняв із когось, еге? — питає в татарина.

А нехрист і зуби вишкірив.

— З кого зняв, — каже, — того вже нема на світі! Купуй, козаче.

— А скільки просиш?

— Мало-мало гроші… двадцять золотих дукатів!

Характерник поклав шаблю на воза.

— Здурів чи що, клята невіро? — каже татаринові. — Таж за ці гроші п'ять жеребців можна купити! З дуба впав, еге?

А Йвась тим часом узяв до рук невелику шаблю в золотих піхвах.

— То джурі купи шаблюку! — каже татарин. — Глянь, яка ловка!

— Певне, з ляшеняти якогось ізлупили, — каже характерник, зиркнувши на шаблю. — Такі шаблі в Польщі недолітки-паничі носять!

Кинув Івась тую шаблю з долоні на долоню та й побачив, що лежить вона в руці, наче улита.

— В тебе ж оружжя ніякого немає? — питається в нього Козуб.

— Та ось запоясник… дід колись подарував! — показав Івась кинджала за поясом. — Я ніколи з ним не розлучаюся — геть і коли сплю, то кладу його під голову.

— А за цюю кривулю що просиш, чортів сину? — питається характерник у татарина.

Той глянув на Івася й прицмокнув.

— Гарний хлопака! В Кафі на ринку цілу шапку цехінів за нього насипали б. Може, продаси? — питає Козуба.

— Руки короткі в тебе до сього хлопця! — каже той. — То скільки шабля?

— П'ять дукатів! Бери, не пошкодуєш!

— А за два? — питає характерник.

— Ні, не буде!

— Два з половиною?

— Магомедросуллаг! Обдерти мене хочеш, еге?

— Три, дідько з тобою!

— Ну добре, — каже татарин, — чотири! Чотири — і квит!

Козуб торкнув Івася за плече.

— Ходімо звідси. Немає чого балакати з цим бузувіром!

— Е, е… ефенді! — заволав татарин. — Чекай-но, га!

— Ходімо, ходімо! — каже характерник і вже од воза одходить.

— Три! — заволав татарин, підскакуючи на возі. — Ясновельможний, ефенді, пане… за три оддаю, нехай мене чорти вхоплять!

Козуб відразу ж і до воза повернув.

— Іншалла? — питає.

— За три, клянуся бородою пророка! — репетує татарин.

— Іншалла, іншалла, нехай мене шайтан у пекло візьме! Вдарили вони по руках, та й відлічив характерник йому три золоті дукати.

— Тримай, — каже Івасеві. — Вмієш нею хоч трохи орудувати?

— Дід учив, — каже Івась. — Тільки мало.

— Ну, то будеш вправлятися з січовими хлопцями. Ось чіпляй сюди на пояс.

Почепив Івась шаблюку до пояса, де й гачки були для оружжя, і геть почув себе козаком.

— А чого ти казав йому «іншалла»? — питається в характерника, коли вони одійшли од воза.

Козуб осміхнувся.

— А того що в них воно як «амінь». Як скаже бусурманин теє слово, то по руках. А то ще й далі торгувався б!

— Дивно мені, — каже Івась, коли вони в лимарські ряди зайшли, — що татаре на Січ їздять торгувати, як до себе додому! Як се їх сюди пускають, обіясників таких да урвителів?

— А що ті татаре… з рогами чи що?! Б'ємо ми їх, як в Україну ордою йдуть, а так миримося… — каже характерник. — Вони пасуть худобу в Дикому Полі, й ми пасемо, вони гендлюють у нас, і ми до них гендлювати їздимо. А в багатьох козаків ще й побратими є з-поміж кримців та ногайців — ото воду на шаблю ллють і присягають, що будуть братами довіку.

— А як часом у бою зустрінуться? — питає Івась.

— То роз'їжджаються в різні боки й не чіпають одне одного! А як у бран когось із них займуть, то один другого має викупити або визволити, хоч би й сам голову склав.

— А хіба не гріх козакові з невірою брататися?

— Господь один на небі, — каже характерник. — У них він зветься Аллаг, у християн — Христос, а в нас — батько Дажбог, славен Троян, що створив небо та землю. Головне, вірити в Господа…

— Таж хіба є такі люде на білому світі, що не вірують? — питає Івась.

Козуб і головою похитав.

— Ох, трапляються й такі, ще й немало… Навіть між козаками. Хваляться, он я, мовляв, і ті гріхи вчинив, і ті, — а Бог і мав би вдарити мене блискавкою з неба, та не вдарив! Значить, каже, немає його. Такі люде гірші од татар.

— З нами сила та міць Господня! — вигукнув Івась. — Та й що?

— А Бог не палицею карає, — каже характерник. — Стільки знав я оцих бузувірів — усі вони такою смертю погибли, що й сказати страшно!

— Ото й добре, — каже Івась. — Щоб не блюзнили проти Господа!

От купили вони сідло, гнуздечку й тороки та й подалися в січове городище.

— Оцеє твій кінь? — питається характерник, як вони зайшли до стайні. — Добрячий жеребець!

А гнідий як уздрів Івася, то крутитися почав у стійлі та плигати, та іржати, як несамовитий, — мало загороду не повалив.

— Та се сатана якийсь, а не кінь! — озвався хтось із козаків, що порався коло стійла. — Од самого ранку коїть таке, що не підходь до нього!

Витягнув шию жеребець і голову простягає до Івася.

— Та він чоловіка може вбити! — каже малий козак, одчиняючи стійло. — Ану стій, вовча потраво!

Та й почав гнуздати коня, а той плигає та кусає Івася за руку.

— Гаразд, — каже характерник, — пішов я і свого сідлати!

Вивів Івась жеребця надвір, а там уже й сонце виглянуло з-за хмар. Цвірінькали горобці на подвір'ї, й тепло було, наче влітку.

— Гайда! — свиснув малий козак, плигнувши у сідло.

Заіржав гнідий і зіп'явся дибки, а потім рвонув з усіх копит, як навіжений. Перед брамою мусив Івась осадити його, бо на ярмарку такий тлум був, що нахрапом і не проїхати. Аж іззаду й Козуб наспів на своєму вороному.

— Огонь, а не кінь! — каже Івасеві. — Се з дідового табуна?

Івась пхнув жеребця ногою і рушив крізь натовп.

— До нас по ції коні аж із Білої Церкви приїжджали! — каже характерникові. — Таких ніде на Вкраїні немає!

Крізь ярмаркову юрму промикався він крок за крюком, та як виїхав уже за другу браму й поминув хури, що стояли попід валом, то вдарив коня п'ятами і гайда через міст. Умить вихопився на високий берег, став і озирнувся, очікуючи Козуба.

— Ловкий же з тебе комонник! — каже той Івасеві.

А Йвась показав на той берег.

— Що то воно пливе таке здоровецьке?

— Пором, — каже характерник. — Людей з того боку до Січи перевозить. Ну ж бо, гаття!

Та й погнали обоє у степ. Стелилося перед ними Дике Поле, руде та вбоге, бо торішні трави полягли узимку, а нові ще не понаростали. Пахнуло пробудженою землею, прілими бур'янами і талою водою з низин та річок, що впадали в Дніпро. Гула й дудоніла земля під кінськими копитами, стугонів у вухах вітер, а коні гнали і гнали, одним плигом перескакуючи бакаї та потічки, що траплялися по дорозі. Ось уже й Микитин Ріг удалині сховався, далі й Дніпра не видко стало. Як доїхали до гострої могили, то характерник свого бахмата придержав і, завернувши о праву руч, поїхав понад болотом.

— А куди прямуємо? — питається Івась, насилу втримуючи гнідого, бо той вудила гризе і знай учвал зривається.

Козуб озирнувся й махнув рукою вдалеч.

— Ще верстов зо три… гайда!

Під кінськими копитами зачвакала багва. От перебрели вони річку, де коням аж попід пахви вода сягала, та й вихопилися на сушу.

Перед ними височіла могила, — стара-стара, аж запалася вже. А на ній бовванів камінний стовп.

— Злазь, — каже Івасеві характерник.

Покинули вони коней унизу, а самі подалися на могилу.

Був то не стовп, а камінний маняк у три чоловіка заввиш. Видно було, що давно вже сюди ніхто не ходить, — росли кругом бур'яни та сіра груба мурава, й навіть сліду людського не знати було. Глянув Івась та й бачить: витесаний той стовп у кшталт бородатого діда з гривною на шиї. Руки його згорнуті на животі, а в них воловий ріг.

Зняв Козуб шапку й уклонився.

— Славен будь, Батьку Трояне!

— То се Дажбог? — питається Івась.

Характерник тільки головою кивнув.

— Бач, — каже, — зараз тільки нас двоє на сій могилі, а за давньої пори тут люду було стільки, що всеньке поле чорніло шапками!

— Що ж вони тут робили? — питає Івась.

— На сій могилі козацтво приносило жертви Троянові…

— Як се?

— Після битви приводили сюди бранців і стинали їм голови. За тої пори вважалося великою честю потрапити під меч на Дажбожому пагорбі. Краще як тебе принесуть у жертву богові, аніж у рабство потрапити…

— А чому? — не втямив Івась.

— Бо тоді виходило, що ти не воїн, а чорті-що. Негодящий, аби тебе убили во ім'я господнє. То велика ганьба була…

Зітхнув Козуб та й надів шапку.

— На цьому місці все не так, як деінде: і трава тут росте вища та густіша, і дихається легше… А як сидів я тут, бувало, самотою, то такі дива мені ввижалися! Бачив я людей, що жили тут за давньої давнини, і розказували вони, як проливали кров і вмирали за цю землю…

— А ми що, — каже Івась, — хіба не козаки? І ми воюватимемо! Хіба ж не правда?

Засміявся характерник і скуйовдив йому оселедця.

— Гайда, — каже. — Може, колись іще сюди приїдемо, як Бог дасть. А ти щоб пам'ятав сеє місце!

Як під'їхали вони до Січи, то ярмарку за валами вже не було, а на базарі тільки в ятках та рундуках торгували. Зате в шинках аж гуло — хто побазарував, хто ні, а оковиту всі кружляли.

— Ходи-но, пообідаємо, — каже характерник Івасеві, спиняючись біля корчми з мальованим ґанком.

От припнули вони жеребців біля конов'язі та й заходять до шинку. Була то проста собі хата під солом'яною стріхою. Всередині стояли столи та ослони, груба-кам'янка, а там, де глуха стіна, — шинквас із барилами. Через сіни була ще одна хата, де пекли, варили і смажили.

— Оце завізно! — каже Івась.

У малій корчмі напхом напхано було ріжного люду. Під грубою сиділо кількоро ляхів у барві коронного війська, трохи далі ватага чабанів із далеких зимівників, а ближче до дверей — Богун із двома козаками.

— Слава Богу! — каже характерник, підходячи до них.

— Здоров, Козубе, — каже Богун. Тоді перевів погляд на Івася. — Чолом, козаче… Ого, так ти вже й шаблюку маєш при боці!

— А певно! — каже йому Івась. — Що ж то за козак, як у нього шаблі немає? Баба то, а не козак!

Усміхнулися всі, а Богун кивнув на лаву.

— Сідайте-но, — каже. — Побалакаємо.

Як посідали Козуб з Івасем за столом, то тут і шинкар підскочив.

— Принеси-но нам, Бойдо, — каже характерник, — печене порося з горохом… і квашеної капусти! А ще варенухи.

— І меду звари для оцсього козака, — вкинув Богун, показуючи на Івася. — Мед питимеш?

— Авжеж!

— А горілку? — моргнув козакам Богун.

Івась зашарівся.

— Ні…

— Так ти ж козак!

— Нехай її чорти п'ють, не при хаті буде сказано! — буркнув Івась.

— А чого се? Куштував чи що?

— Угу. Якось у коморі була перцівка, то як ухопив… — Івась скривився.

— Та й що?

— Цілий день у роті пекло… та ще й дід батурою одрепіжив, як цуцика! Нащо її й пить, ту горілку!

Козаки зареготалися.

— Бач, — каже Богун, — видно, що козацького заводу хлопець… за словом у кишеню не лізе! Аби кріпак який чи гречкосій, то тільки в землю дивився б та мовчав!

Коли ж тут і шинкар біжить. Поставив на столі горня з варенухою, а для Івася — череп'яний кухоль, де парував мед.

— А порося де, чортів сину? — питається характерник, кинувши йому золотого.

— Зараз… зараз, ясновельможний!

Аж приносять залізну таріль, а на ній печене порося з хроном у зубах, ще й обкладене зеленою петрушкою.

— Ну, — каже Богун, піднімаючи чарку, — давайте ж вип'ємо… А що до чарки треба сказати? — питається Івася.

Малий козак узяв кухля з медом, підняв його та й каже:

— За нас із вами — і за дідько з ними!

Тут зареготалися не лише козаки, а й чабани, котрі неподалік сиділи.

— Де се ви його взяли, такого зуха? — гукає їхній ватаг. — Може, нам оддасте?

— У Стамбул його треба продати — їй-бо, візиром буде в султана! — каже другий чабан.

— Гей, козаче, а до нас не хочеш пристати?

Івась нічого не казав на теє, бо так припав до кухля, що тільки вуха з-за нього видно було.

— Так от, — каже Богун до тих двох козаків, — се той хлопчина, що приніс на Січ образ Матінки Лади. Розповідав він учора всілякі дива, та я не вірив у теє, поки не побачив сю ляльку на власні очі. — Й до Івася: — Покажеш?..

Той неохоче потягнув за поворозки і дістав з-за пазухи оберіг.

Була та лялька темна мов земля, та як упало на неї світло, то сяйнула вона блідим відкидом, а потім замигтіла ряснобарвними блищиками, котрі побігли по ній од низу до верху.

— Господе, Твоя воля! — видихнув старий козак. — Слава тобі, Дажбоже, Батьку наш Всевишній, що на старість сподобивсь я сеє диво уздріти!

— Скільки ж се віків не було його в Україні? — питається другий запорожець.

Характерник гірко всміхнувся.

— На руках і ногах пальців не хватить, щоб тії віки злічити! Остатній раз бачили його у городі Голу ні, котрий був стольним градом України. А було се перед навалою шереметів, котрі Голунь спалили і на Зарубі розруйнували храм пречистої Панни. Тоді пропав образ Лади, мов крізь землю запався, й навіть волхви та бісуркани думали, що се вже назавжди…

— Він і правда під землю запався, бо мені його мертвий богатир передав, которий на давньому городищі похований! — каже Івась.

Богун похитав головою.

— Ото, певне, хтось із захисників того городища! Як пішли звідти шеремети, то рідня й поховала його, як годиться.

— Там видно, що битва була, — каже Івась. — Я на тім городищі гостряки од стріл знаходив.

— Які вони були? — питається характерник.

— Чудернацькі якісь… із трьома ребрами!

Козуб кивнув.

— То шереметів стріли. Пройшла та навала по всій Україні й на кілька віків узяла її в ярмо… Тільки на Січі зуби поламала. Але то давні діла!..

Старий козак глянув на характерника.

— Та й що все це має означати?

— А те, що настала така пора для Вкраїни, котрої не бувало ще, — каже Богун. — Прийдеться нам, Ганжо, в поле рушати… шкода тільки, що не зараз!

— Що не цієї весни, то правда, — каже характерник.

— А чому б то? — питається рудий козак.

Характерник узяв горня й поналивав усім варенухи.

— А тому що прийти повинен чоловік, которий стане гетьманом усім козакам, — і запорозьким, і городовим… На нього й має вказати сей оберіг.

— Коли ж то буде? — питається Ганжа.

Козуб підняв свою чарку.

— Коли Господь дасть, тоді й буде! Ну, давайте… щоб усім було по сім, а нам — по вісім!

Перехилили вони тії чарки, а Йвась із кухля потяг.

— Ляхи ще сотню жовнірів прислали на Січ, — каже Ганжа. — Заїхали у січове городище, як до себе додому, то Максим он із козаками їх як потурив… Мало до щабель не дійшло!

Кривоніс поставив чарку на стіл.

— Хтіли ляшки свою варту біля порохової комори та скарбниці поставити. А мій курінь саме в городищі вартував. Я до ротмістра, а він і балакати не хоче! У них, бачте, наказ од пана гетьмана коронного! А ти, каже до мене, мугиряко репаний, слухатися повинен!

Усі зареготалися.

— Мене, полковника Кривоноса, мугирякою назвати? Як дав я йому, то він і ноги задер. Його поплентачі до мене, коли ж глянуть, — а хлопці вже мушкети на них понаводили! Коли ж і кошовий іде. Звелів ляшкам забиратися з Січі, бо за угодою можуть вони лише на Хортиці стояти!

— Розперезалися ляхи… гуляють не в свою голову! — буркнув Ганжа.

— Наливайка на них немає! — укинув Івась, догризаючи поросячу ніжку.

Усміхнулися всі, та якось невесело.

— Гаразд, — підводячись, каже характерник, — підемо ми… Коли що, то знаєте, де нас шукати!

— То він у тебе живе? — питається Кривоніс.

Характерник надів шапку і шаблю взяв під пахву.

— Та невдовго йому на Січі пробувати! Певне, скоро прийдеться рушати нам у дорогу… й сам не знаю, куди!

— Ну, то нехай береже тебе Господь і Матір Божа, Пречиста Лада! — каже Кривоніс до Івася.

А той уклонився мовчки, та й подалися вони надвір.

Жеребці надворі вже застоялися й аж конов'язь гризли од нетерплячки.

— Та постій же, чортів сину! — каже Івась гнідому, вилазячи у сідло. — Оцеє напхавсь поросятиною — насилу до стремена дістаю!

— Ну що, — каже характерник, коли вони заїхали у січову браму, — втямив, з ким то ми балакали?

Івась кивнув.

— А певно!

— То з ким?

— Хто ж Ганжі, Богуна та Кривоноса не знає! Се ж перві лицарі на Вкраїні. Не був би я козак, якби за них не чув.

— Як треба буде, то вони завжди у пригоді тобі стануть, — каже характерник. — Бо й вони служать тому ділу, що й ми оце з тобою! Второпав?

— Авжеж, — каже Івась.

— Ну, то начувайся!

От приїхали вони до стайні та й розсідлали коней. Івась припнув гнідого надворі та почав у стійлі поратися, а Козуб повів свого жеребця до кузні, бо підкова на передній нозі вже геть одривалася. В Івася клопоту було по самісінькі вуха: напоїв коня, почистив згреблом, а тоді запровадив до стійла й засипав йому ячменю.

— Ну, — каже, — бувай же здоров! І стійло не ламай, а то нам лагодити доведеться.

Гнідий заіржав наздогін, а Йвась махнув йому рукою і вийшов зі стайні.

Надворі вже й вечоріло. Над Дніпром стелився туман, а в церкві дзвонили до відправи. Завернув Івась за ріг, аж тут наперестріч йому ватага хлопчаків.

— Ну, здоров! — каже один, заступаючи дорогу.

Глянув на нього малий козак і бачить: їй-бо, одоробало якесь. Мармиза, хоч цуценят лупи, безесна та драпіжна, носяра з барабулькою на кінці, а на голові оселедця немає.

— Здоров! — каже Івась.

— Щоб тебе кіт поборов! — каже одоробало, а тоді як пхне Івася в груди.

Заточився малий козак, та вдержався на ногах.

— А тебе, — каже в одвіт, — кобила… та, що вчора била! — та й собі як пихицьне, то те одоробало так і заорало носом у кізяки.

Хлопчаки зареготалися, а мордань підвівся і давай кізяки обтрушувати.

— Диви, — каже, — який змисний! Ти хто такий, га?

— Козак я, — каже Івась, — хіба не видно! А ти хто?

— Теж козак… а що, не бачиш?

— Ні, — каже Івась.

— А се чому?

— А оселедець твій де? — питається Івась. — Згубив? Чи, може, пацюки відкусили?

Мордань упритул підійшов до Івася, а хлопчаки за ним підступилися. Було їх душ із п'ять, усі босі й убрані в якесь лахміття — глянути нема на що.

— Ти диви, — каже мордань, — та се панич якийсь! Шабля в нього при боці, чоботи добрячі… Може, поділишся? Бо я ось геть на пси перевівся, як той лапко ходжу!..

Бачить Івась, що непереливки буде. Хлопці всі вищі за нього і, певне, старші — ото зараз маку втруть!

— І могорич не виставив, — каже далі мордань.

— А за що се тобі виставляти? — питається Івась.

— Не мені, — каже мордань, — а нашому куреню! За те, що у Січ прийшов.

— Ага, — каже Івась, — зараз! А в око не хочеш?

— Ану дай! — скипів мордань.

— А от і дам!

— А дай!

— А зараз і дам!

— А не посмієш!

— Я?! — питає Івась.

Та й гупнув йому під дихало, як дід навчив. Гикнув мордань і повалився додолу, мов сніп.

— Бий його, хлопці! — каже, качаючись по землі. — Се недоляшок… бусурман!

Тут ватага й налетіла на Івася. Вмент із ніг повалили та й ну молотити його чим попадя. Лапнув Івась за шаблю, а її катма, — злупили вже, гицлі!

— Ох ви ж, чортяче насіння! — волає Івась, затуляючись од ударів. — А щоб на вас образи святі падали! А нечиста сила вас побила б! А бодай вас перва куля в бою не минула!

— Бий, забий! — гукнув мордань, схопившись на ноги. А сам прискочив і запоясника Івасевого до себе цупить. Вчепився Івась за колодку, а мордань хап за лезо — та й відскочив назад, вимахуючи рукою.

— О-о-о! — заревів, мов бичок, і сльози з очей біжать по товстій мармизі. — Мене зарізали! Люде, мене на смерть зарізали! Кров, кров біжить!

Хлопчаки й назад сахнулися. А Йвась зірвався на ноги й запоясником крутонув, аж криця блиснула.

— Повбиваю, — каже, — усіх! Де моя шабля? Де моя шабля, га?! Ану оддайте, то помилую всіх!

— А се що тут коїться?! — крикнув хтось ізбоку. — Всім стоять!

Озирнувся Івась, а поруч десь узявся парубчак років чотирнадцяти. Вбраний по-козацькому, ще й червоним поясом підперезаний — знати, що не простий чоловік.

— Пане отамане, мене зарізали! — телесується мордань, показуючи розпанахану долоню. — Осьо киші, киші лізуть!

— Заткай жлукто, бевзю, — каже йому парубчак. — Ніхто тебе не зарізав… живий-бо! А ти хто такий? — глянув на Івася. — І чого в одному чоботі?

Зиркнув Івась, а в нього й справді одного чобота чорт має.

— То Барабаш злупив із нього, пане отамане! — озвався хтось із гурту.

— Так се ви що ж, — каже отаман, — гуртом на нього навалилися, еге?

Хлопчаки мовчали.

— Усі на одного?! — питається отаман, а сам на виду аж потемнів.

Мовчать хлопчаки, як води в рота понабирали.

— То які ж ви козаки після цього! — вибухнув отаман. — Щурі ви, а не козаки! Всім сьогодні звелю оселедці зголити!..

— Та ми не винуваті, пане отамане! — озвалися з гурту. — То Барабаш сюю бучу зняв!

Зиркнув отаман на морданя, а в того з руки кров цебенить.

— Се ти його? — питається Івася.

— Ну, я! — каже той. — А що?

— Добре зробив! — каже отаман.

Повеселів трохи Івась, а то вже й серце у п'яти сховалося: ну ж бо киями скарають за те, що братню кров на Січі пролляв.

— Нехай шаблю мою оддадуть! — каже отаманові.

— То в тебе й шабля є? — здивувався той. І до хлопців: — У кого вона?

Вийшов з гурту замлілий блідий хлопчина та й простягає отаманові шаблю.

— Осьо вона, — каже.

— То се ти, Найдо, — каже йому отаман, — у свого брата козака добро його зрабував? А знаєш ти, що за теє роблять на Січі?

Той мовчить і тільки босою ногою в землі колупає.

— Як один козак у другого що-небудь зграбує чи вкраде, — карбує слово за словом отаман, — то закон такий: прив'язати сього драпіжника до стовпа на січовому майдані й бити киями, поки м'ясо в нього від кісток не відстане!

Івасеві й шкода стало того загнибіди.

— Не треба, — каже. — Він же ж оддав!

Витяг отаман шаблю з піхов і свиснув од подиву.

— Ого! Се де ти її вискіпав таку?

— Козуб сьогодні купив у татарина, — каже Івась. — А що?

— Добряча шаблюка! То се ти джура Козубів?

— Угу.

— Казали мені за тебе… А скільки ж тобі год?

— Вісім… дев'ятий пішов!

Знову зиркнув на хлопців отаман.

— Бенцвали, остолопи… на меншого гуртом напали! — Та й до Івася: — Що з ними вчинити, кажи?

— Нічого, — каже Івась, узуваючи другого чобота. — Нехай ідуть собі… дарую їх життям! Але щоб пам'ятали мою добрість.

Отаман подумав.

— Добре, — каже. — Барабашеві десять палиць, а ви, бенцвали, під курінем три ночі будете спати! Всім ясно?

— Усім, — кажуть хлопці.

— А що треба сказати?

— Дякуємо, ясновельможний пане отамане, за твою панську ласку! — прокричали всі гуртом.

— Ото начувайтеся мені! — Й до Івася: — Держи свою шаблю. Вмієш орудувати?

— Трохи.

— А де живеш?

— У характерника.

— Як звешся?

— Івась.

— А прізвисько?

— Галай.

— А той Галай, що з Наливайком колись ляхів карав, не родич тобі?

— То дід мій, — каже Івась.

Хитнув головою отаман.

— Я курінний над хлопцями-недолітками, Шостак прозиваюся. Хочеш козацькому ділу вчитися?

— Хочу.

— Он там у долині, за могилою, — показав Шостак на той берег Дніпра, — Барило щодня навчає хлопців на шаблях битися і з огневої стрільби влучати. Приходь.

— Прийду, — каже Івась.

А отаман знову зиркнув на нього.

— Ох і пошарпали тебе! — каже.

Мацнув Івась по обличчю, а з брови кров так і побігла. Взяв він землі, поплював у долоню, замісив та й заліпив тую рану.

— Нічого! — каже. — Якби один на один, то дідька лисого мене здолали б!

— Ото й молодець, — каже отаман. — А зараз ходи здоров! Та не забудь завтра до Барила заявитися.

Вклонився Івась отаманові, шаблю під пахву та й подався геть. Минає пороховий льох, аж здоганяють його двоє хлопців — Найда і ще якийсь козак.

— Ти чуй, — каже Найда, — ти, теє… не держи зла на нас! То ми з дурного ума, сказати б.

— Я не держу, — каже Івась. А сам іде й не дивиться на них.

— То Барабаш винен, — каже другий хлопець. — Він як побачив, що на тобі шабля й чоботи, то в нього аж слина покотилася!

Обернувся Івась.

— Тебе як зовуть? — питає того хлопця.

— Ладько.

— А тебе?

— Найда.

— Кабаном його ще прозивають! — вкинув Ладько.

Глянув Івась та й здивувався: був той Найда малий та худий, мов скіпка.

— А чого ж се? — питається.

— Бо як по правді, то зветься він Білан, а Найдою вже на Січі прозвали. То ми його дражнимо: Білан-Кабан, Білан-Кабан! Або: кабан дикий — хвіст великий! Кабан дикий — хвіст великий!

— Не слухай його, — каже Найда, — він дурний. Прийдеш завтра шеримерції вчитися?

— Я слово дав, — каже Івась, — а для козака слово — закон! Козак сказав — козак зробив. А хто такий Барило?

Усміхнувся Найда по самі вуха.

— О-о, — каже, — то не братчик, а золото! Над куренем нашим його кошовий настановив, щоб опікувався нами і козацькому ділу навчав.

— Та й що ж ви там робите?

— З пістолів, мушкетів та яничарок поціляємо, з луків стріляємо і верхи їздимо.

— А ще у війни гуляємо! — вкинув Ладько.

— Як се? — питає Івась.

— А половина куреня у старому городищі залягає, а друга половина старається їх вибити звідтіля. Як до шабель доходить, то не одному голову розбивають!

— А шаблі у вас які?

Ладько засоромився.

— Таж які… дерев'яні, звісно! Мало в кого справжні є, та Барило й ті не дає з собою брати. Ще, каже, покалічите одне другого нехотя!

— Щастя ваше, — каже Івась, — що я шаблюку не дістав із піхов! А то не одного пощербив би.

— А чого ж не дістав?

— Бо гріх козакові на козака руку здіймати! Дід казав: не можна проливати братню кров. То нехай ляхи да недоляшки одне одному голови стинають! А ви й накинулися на мене гуртом…

— Та то Барабаш усе!.. — каже Найда.

— А чого се в нього чуба немає? — питається Івась. — Се ж ганьба козакові, ще й яка!

Зареготалися хлопці.

— А він сало в кашоварів поцупив!

— Сало?! — перепитав Івась.

— Атож! То за те йому так усипали, що й дупа впоперек репнула, а тоді оселедця обрізали. Ходить тепер, як потороча!

— А чого ж се так скарали його немилосердно? — питає Івась. — Бо дід казав, що хлопців на Січі не дуже лупцюють, поки не виросли ще!

— Таж сало в нього так і не одняли! — каже Ладько. — Гналися кашовари за ним через січовий майдан, а він у старому льоху замкнувся і, поки двері виважили, то весь шмат змаламурити встиг!

— А там отакенний кусень був! — розвів руками Найда.

— Весь курінь пісну кулешу того вечора їв, — докинув Ладько.

Покрутив Івась головою.

— Здуріти можна!

— Та Барабаші всі такі! — каже Ладько. — Он дядько його, розказують, поїхав у Переяславі до кума в гості на Різдво. А той виставив на столі ріжних потрав і ринку з варениками. То дядько той як закричить: «Утікайте пироги — їдуть ваші вороги»! — да за тую ринку, да до себе посунув, да як почав жбурляти вареники до рота… всеньку макітру в копи вклав! А тоді голову туди застромив і підлеву з шкварками геть чисто вихлебтав. Та й не лисий.

— Ото добре ти того Барабаша запоясником чикнув! — каже Найда.

Насупився Івась.

— Та сам він порізався, — каже неохоче. — Вхопився, дурень, голіруч за лезо, а жало, як огонь!

— То ти в характерника живеш? — питає Найда.

— Угу.

— То се він тобі шаблю купив?

— Угу, — каже Івась.

— А певно, — каже Ладько, — він багатий, мов кримський хан! У нього скрізь по двору гроші закопані — й під хатою, й по кутках обійстя, і біля криниці. Ще й у печі замуровані, й коло припічка.

— А ти наче сам і бачив, як він теє закопував та замуровував! — не втерпів Івась.

— Так люде ж кажуть! До нього недужі та стражденні приїжджають із самого города Київа — й усіх він зціляє.

— Таж він гроші за теє не бере, всі знають! — каже Найда.

— А бере те, що дадуть! — заперечив Ладько. — А дають стільки, що будь-будь! Либонь, і кошовий стільки од короля жалування не має. Бо той характерник од усякої недуги лік знає.

— Що правда, то не гріх, — каже Найда. — Чорти до нього щоночі до хати злітаються і все йому розказують: яке зілля збирати, як зціляти… А він тільки орудує ними. Одному каже: полети за синєє море та принеси такої й такої трави, а другого на Литву посилає чи у Крим, де чарівні мазі роблять… О, то відьмак ще той!

Сплюнув Івась під ноги.

— Брехні, — каже, — то все! Я у його хаті ночував, то ніяких чортів не бачив. А що знає він лік од усякої хвороби, то се йому Бог теє знання дав. Бо чорти тільки шкоду роблять людям!

— Ну, не знаємо… — каже Найда. — Балакають таке!..

— Ох, дивися, — каже Ладько, — а то чорти як ЗЛЕТЯТЬСЯ!..

— А що козакові чорти! — каже Івась. — Козак і сам чорт! Он, кажуть, Богун у самісіньке пекло спустився та як дав їм там усім чосу — вони там од нього тікали, як опарені!

Хлопці перезирнулися.

— Добре, — кажуть, — нам пора… а то на вечерю запізнимося. Там як прийдеш у свинячий голос, то тільки облизня вхопиш! То будеш завтра у Барила?

— Буду, буду! — каже Йвась. — Ідіть собі, вечеряйте…

Та й подався у передмістя, бо вже й смеркати почало.

Характерник сидів на присьбі й курив люльку.

— Ого, — каже, глянувши на Йвася, — добряче тебе пощербили! Хто се?

— Та… з хлопцями зчепився! — каже Івась неохоче.

— І як?

— Та так… не дуже!

— А чого ж так?

— Бо гуртом навалилися… Хто такий Барило?

— О, — каже характерник, — се рубака та зух, що небагацько таких є на Запорожжі! А що?

— Він козацькому ділу навчає. Піду завтра з хлопцями.

— Той научить, бо ріжні фортелі знає… — каже характерник. — А от болотом ти дарма рану заліпив!

— Чом би то?

— Зараза може підкинутися. Ходи-но до хати!

Як зайшли вони в світлицю, то Козуб посадив Івася на лаві й обмив грязюку з лоба.

— Гарно тебе садонули! Ногою, певне, бо геть брова репнула.

— Пусте! — каже Івась. — До весілля загоїться.

— То нащо ж до весілля чекати! — каже характерник. — Зараз і гоїти будемо.

— А як?

— А от побачиш! — каже характерник.

Та й притулив долоню до тієї рани. Защеміла вона, а далі й запекла немилосердно, та не встиг малий козак і стямитися, як ущух лютий біль. Запаморочилася йому голова, попливло все увіччю й провалився він у якусь дрімоту, а крізь неї долинув до нього тихий-тихий шепіт:

— За лісом за пралісом два кийви на мечах б'ються. Вони б'ються-рубаються, мертвою кривлею обливаються. Піду я, відун-бісуркан, до тих кийвів, стану їм такеє речення казати: «Ой ви кийви, княжії вої, білеє тіло ви не затинайте, мертвої крови дарма не проливайте! Підіть ви, княжі кийви, на гору Заруб, принесіть живої води, що з Велесової кирниці біжить, — щоб Івася, внука Троянового, воя Дажбожого, уздоровити, білеє тіло його зцілити». Місяць у небі, мрець у землі, дуб у діброві. Як у того мерця рани не болять, так щоб і в Івася, внука Велесового, воя Троянового, рани не боліли да не щеміли. Слово моє тверде як камінь. Амінь.

Струснув Івась головою й прокинувся.

— А далі що? — питається.

— Все, — каже характерник.

— Як то — все?

— А помацай!

Мацнув себе малий козак по лобі й не знайшов рани.

— Диви! — каже. — Де ж се вона поділася, в дідьчої мами? Допіру ж була!

А Козуб зареготався.

— На ось! — та й простягає йому люстерко з венеційського шкла.

Зиркнув Івась у теє люстерко і почув, як мороз побіг йому по шкурі: там, де брова була розбита, білів шрам, тонесенький, мов павутинка.

— Господе, Твоя воля! — видихнув малий козак. — Великії ж дива твої, Батьку Трояне! Як се ти робиш… га, Козубе?

— Се ще диво невелике, — каже йому характерник, забираючи люстерко. — Рани гоїти просто, коли в чесному бою їх заробили. А от як приходять люде, котрих на смерть закляли!..

— То що?

— Всяк буває! — нехотя каже характерник. — Як яке прокляття.

— Хіба вони ріжні бувають? — питається Івась, знай мацаючи себе по лобі.

Козуб зітхнув.

— Є прокляття знайдене і прокляття набуте… І те, і те одвертати не можна. Бо як одвернеш, то на тебе воно переходить.

— А що ж то за ріжниця між ними?

— Знайдене — се теє прокляття, що стереже давні могили і закопані скарби. От узялися зараз козаки розкопувати кургани та добра там шукати… а в тих курганах прах мертвих воїнів лежить! Хто зачепить його, то довго на світі не житиме. А набуте прокляття ще гірше. Є люде, що батька да матір не шанують. За те падає на них прокляття Господнє, і навіть давні волхви, що могуть свою брали од самого Дажбога, не подужали б зняти його… не те, що я, відун-бісуркан!

— А нехай Господь милує од такого! — каже Івась. — А хто такі ті кийви, що ти про них ото балакав?

— То за давньої України прозивалися так вільні люде, що носили оружжя, — як зараз оцеє козаки чи шляхта у ляхів, — каже характерник. — І Київ звався тоді Кийвів, себто козацька столиця. Та то такі давні діла, що ніхто зараз про них і не пам'ятає…

Позіхнув Івась і знову покрутив головою.

— Ох, — каже, — як упаду зараз спати, то за всі голови!

— Ну, то лізь на піч, — каже характерник. — А я ось казку розкажу…

Уклався Івась на черіні, а Козуб горізнач на лежанці ліг.

— Давно-давно, із нащада світа, не було ні неба, ні землі, — почав він. — Було тільки синє море, а над тим морем повівав дух Господній. Була тоді на світі лише матір Лада, пречиста Панна, одним-одна, як палець. От народила вона од духа Божого братів-двійнят — Дажбога і Чорнобога. Як уродилися вони на світ, то були геть однакові, й не знав ніхто, що один добро чинитиме, а другий лихо коїти буде… Як підріс Дажбог, то обернувся в сизого голуба, а матір Ладу вчинив голубкою. Сіли вони на тому яворі, що посеред моря стояв, та й вирішили вчинити небо і землю…

— А чого ти кажеш то Дажбог, то Троян, а то Велес?.. — питається Івась.

— Бо в Господа нашого семеро імен, — справжнього ж його наймення не знає ніхто. Кажуть, знали його давні волхви, та вже і кістки їхні в землі зотліли!.. — каже характерник.

— От пірнув Господь на дно до моря та й дістав жовтого піску. Як посіяла його матір Лада, то сталася земна твердь. Пірнув Господь удруге на дно до моря та й дістав синього каміня. Як посіяла його матір Лада, то сталося небо, а на небі сонце, і місяць, і зорі та зірниці…

Аж побачив теє клятий Чорнобог, та й заздрісно йому зробилося. А що, думає, хіба я гірший? От порину на дно морське, винесу піску та й створю собі землю, щоб панувати на ній, аж поки світ знову стане молодий! Як подумав, так і вчинив. Пірнув на дно, набрав у рота піску та й вертається на білий світ. Допіру на сушу виліз, а пісок той почав у нього в роті рости. Росте та й росте, вже і носом лізе, і ротом, і вухами. Став клятий плюватися на всі боки. Де плюне, — там і гора виростає, де харкне — там скеля. То була земля рівна та гарна, а як заплював її Чорнобог, то сталося на ній скелля та бескеття. Розгнівався Дажбог, та що вдієш, — скоєного вже не поправити… От почав творити Господь зілля всяке, деревляччя та звірів. А Чорнобог підглядає та й собі за Господом усе повторює, мов тая мавпа. Тільки ж виходить у нього все навпаки. Господь створив жито, а в Нечистого вийшов осот, Господь створив корову, — а в Чорнобога вийшла коза, Господь створив гуску, — а в Чорнобога вийшла ґава. Отак і завелося на землі всякого непотрібу…

— А чого ж Господь не одвернув усе теє назад? — питається спросоння Івась.

— Бо не переробляє він того, що вже зроблено, — каже характерник. — А чого, то тільки йому й відомо… От став тоді Чорнобог жити на тих горах, що сам ото і створив. Тільки ж нудно було йому самому. Прийшов він до Господа та й просить: «Дай, Боже, мені побратима, щоб не поневірявсь я, нещасний, сам по білому світові»! Господь і змилувався над ним. «Вмочи, — каже, — руку у воду та бризни перед собою — тут тобі й буде те, що ти хочеш»! Вмочив Нечистий руку та як бризне — з тої краплі й утворився чорт. Зрадів Чорнобог, що таку силу дав йому Троян, та й почав бризкати на всі боки. Постала з тих крапель сила-силенна чортів та бісів — і малих, і великих, і водяних, і лісових, і хатніх, і комірних, і стайняних… Почали вони й у небі літати, й під водою плавати. Бачить Дажбог, що біда зовсім, та й вирішив створити людину, щоб білий світ звеселити хоч трохи. Взяв глини, замісив її та й виліпив чоловіка. От поклав його на сонці сушитися, а сам десь пішов. Як ішов, то звелів собаці стерегти чоловіка, щоб якого лиха не сталося. А собака на ту пору був не в шерсті, як зараз оце, а голий, мов бубон. Зробилося йому холодно, то ліг він коло чоловіка, скрутився бубликом і заснув. Побачив теє клятий Чорнобог, підкрався до чоловіка й геть обплював його. Приходить Батько Дажбог, глянув — та й руками в поли вдарився. «Що ж ти, — каже до собаки, — оце накоїв, превражий сину? Я ж тебе на чатах поставив, а ти»!.. Соромно стало собаці, він і каже в одвіт: «Хіба ж я винен, Господе! Ти шерсти мені не дав, то я і заснув на чатах…» Побачив Троян, що таки правда воно, та й начарував, що вмент укрився собака шерстю від ніг до голови. Тільки ж одна була заковика: що з чоловіком робити? Скоєного вже ж назад не вернеш!.. Узяв Дажбог та й вивернув чоловіка наопач, аби теє неподобство сховати. От і вийшло, що чоловік не лише Господнє творіння, а й від Нечистого в ньому чимало є. А кому служити, то це сам чоловік вирішує: чи Богові, чи Чорнобогові… Хіба ж не правда?

Та Йвась того вже не почув, бо так міцно спав, що хоч із мушкета стріляй — все одно не збудиш.

Розділ 6

Над ранок знову приснився йому сон…

Наче опинився він перед високою горою. Гола вона, мов бубон, лише круки та ворони над маківкою кружляють. Дивиться Івась, а на самісінькій вершині стоїть кріпость. Розруйнована і спалена, самі рештки валу стирчать, мов зуби. От підіймається він до тої кріпости. Кругом видно згарище, навіть трава повигоряла на схилах. Заходить у браму та й бачить: була тут допіру битва, бо скрізь лежать побиті люде, валяються мечі, сулиці й круглі щити. Ні стогону, ні зойку не чути — хіба що вороння каркає й тоскно скиглить вітер у руїнах. Бреде Івась по тому бойовиську, і брязкає у нього під ногами розкидане оружжя. Аж бачить: під уцілілою стіною сидить богатир. Кольчуга його порубана, лице кривлею заюшене, а на колінах меч лежить.

Підійшов до нього Івась, а богатир і каже, не піднімаючи голови:

«Що тобі треба, дитино?»

«Покажи мені той шлях, котрим я маю йти», — каже Івась.

Глянув на нього богатир, і побачив Івась, що в очах його вже стоїть смерть.

«А-а, — каже, — се ти, козаче! Живий іще»?

«Батько Дажбог і пречиста Лада бережуть мене од напасти», — каже Івась.

Засміявся богатир.

«Значить, не все ще пропало! А я гадав, що вже кінець нашому ділу. Раз так, то йди у січовий льох, де…»

Івась кинувся зі сну. Серце гамселило, мов навіжене, у вухах іще вчувалося тоскне квиління вітру.

— Господе, твоя воля, — каже малий козак. — Ото насниться так насниться! А нехай йому!

— Що, — каже од печі характерник, — знову якась мара приверзлася?

Зліз Івась додолу і став посеред хати, продираючи очі.

— Гірше… мерці привиділися!

— Ну ж бо розкажи, — звелів характерник, дістаючи рогачем горщика з печі.

То Йвась і оповів, що то йому наснилося: і про кріпость, і про богатиря, і про теє, що той богатир йому сказав.

— А що ж то за льох? — питається Козуб.

— Хтозна, — каже Івась. — Я не чув, бо прокинувся.

Замислився характерник, а далі й каже:

— Ну, добре… іди та вмивайся! Як будемо снідати, то побалакаємо…

Вийшов Івась надвір та й бачить: пломеніє крайнебо, а над Дніпром сонце сходить, велике та червоне, мов яблуко. Птаство щебече у чагарях, воли ревуть на передмісті, а в січовому городищі бовкнув дзвін до утрені.

От умився він біля криниці та й вертає до хати. Сіли вони снідати, а Козуб і каже:

— Се ти бачив уві сні того воїна, що передав тобі Троянів Оберіг… Шкода тільки, що перебила тобі сон якась вража сила!

— А хто се міг перебити? — питає Івась.

Характерник понурився.

— Та мало кому під силу таке зробити… Навіть Триглав не може душу в тіло повернути за однісінький мент! Ото тільки…

— Хто ж?

— Та хоч як верти, а воно виходить, що се Нея руку доклала… Кепсько ж, якщо вона ворогує на нас!

— А яке ж то їй до нас діло? — питається Івась.

— Хтів би і я про теє знати! — каже характерник. — Ну, та Господь милостивий… Снідай та підемо коней сідлати!..

Як зайшов Івась до стайні, то гнідий ще здалеку загледів його і давай іржати, мов навіжений.

— Зараз, зараз!.. — каже йому малий козак, знімаючи із кілка збрую. — Ач, клятий який!

Та відчинив стійло, накинув жеребцеві гнуздечку й повів надвір. Заходило у стайню кількоро запорожців, то так і сахнулися під стіну, бо гнідий кинувсь на них, мов чортяка.

— Та не кінь, а змій якийсь! — каже один Івасеві. — Як се він тебе слухається, такого малого?

— А ми, — каже Івась, — росли з ним укупі… він як брат мені, а я йому!

Та й надворі осідлав гнідого, плигнув у кульбаку й виїхав із городища. Кінь басував і знай норовив учвал зірватися, та малий козак стримував його, аж поки за Січ не виїхав. Як переїхали місток через рів, то брикнув гнідий задніми ногами і так погнав у степ, що Івась насилу до річки його завернув. За могилою спустився він у долину і ще здаля уздрів увесь хлопчачий курінь, що лавою стояв, а перед нею — запорожця, грубого мов діжа, у червоному жупані та кудлатій шапці.

— Чолом, панове козаки! — каже малий козак, під'їхавши до них.

— Чолом, чолом! — усміхаючись, каже Барило. — Гарний коник у тебе, козаче!

— Ось розсідлаю та нехай пасеться… — каже Івась. — А то вівса йому не настарчиш!

Та й зняв із жеребця сідло і гнуздечку й ляснув його долонею по спині.

— Іди, — каже, — гуляй!

— А стриножити? — питає Барило.

Івась і рукою махнув.

— Таж він од мене далеко не йде! Як часом згубить з очей, то починає бігати і шукає у всіх усюдах. Се не кінь, а чоловік, тільки що не балакає!

Знов усміхнувся Барило, примруживши очі.

— Бачу, ти козацького коріня… вмієш із кіньми обходитися! А на шаблях битись та з пістолів стріляти?

— Та, — каже Івась, — учився…

— Ну, то ставай у лаву!

Став Івась у самому кінці, аж тут штурхає його хтось під бока.

— Здоров! — каже.

Зиркнув малий козак, коли ж то Ладько з Найдою.

— О, — зрадів Івась, — і ви тут! А той обіясник де?

— Ондо стоїть, — каже Найда, показуючи на Барабаша. — Лютий на тебе, що страх. Ти стережися, а то він може хоч яку капость учинити!

Івась тільки пирхнув.

— А що мені той бенцвал! Раз я його провчив і провчу вдруге… хай-но лишень посміє!

А Барило тим часом фортеля показував: як шаблю одним ударом витрутити з руки. Як скінчив, то й каже:

— Тепер по двоє розберіться і ставайте до герцю. А ти, — каже Йвасеві, — йди сюди! З ким будеш у парі?

Коли ж тут Барабаш біжить вистрибом.

— Зо мною, зо мною! — гукає здаля. — Я з ним хочу силою помірятися, гицелем таким!

— А, — каже Барило, усміхаючись, — то се вже справжній двобій буде! Не боїшся? — питає Івася.

А малий козак долоні за пояса застромив й живіт уперед випнув.

— Я?! — каже. — ТаБоже збав!

— Ну, то держи осьо! — каже Барило, подаючи йому дерев'яну шаблю. — А свою давай-но мені… а то ще зарубаєш козака в гарячці!

Відстебнув Івась свою шабельку та й оддав запорожцеві.

— Ну, — підскакуючи, каже Барабаш, — зараз я провчу тебе, чортів сину! Ти в мене зараз циганської халяндри скакати будеш!

Глянув Івась та й бачить, що в нього ліва рука ганчіркою замотана.

— A-а, — каже, — гарну пам`ятку од мене маєш! Нічого… сьогодні ще не одну заробиш!

А Барило всміхнувся і в долоні ляснув.

— Ну, — каже, — з Богом!

Тут Барабаш і кинувся на Івася, немов той кіт на мишу. Застукотіли шаблі, закружляли обоє по полю, немов у справжнісінькому герці. Спочатку Івась випробовував, що то за рубака з цього драбуги, і тільки відбивався од ударів, що сипалися на нього, мов град. Аж бачить: махає Барабаш тою шаблею, неначе ціпом, аби тільки густіше та дужче вдарити. Підбадьорився тоді Йвась і перестав одступати. Став як укопаний та й обертає шаблюкою, одбиваючи натиск. Піниться Барабаш, плигає, мов тая мавпа, щоб дістати Йвася, та дарма: ніяк до нього й підступитися. Наче й не метушиться малий козак, та й сили в удар не вкладає, а допіру наскочить на нього Барабаш, то так і заробить — як не по лобі, то по ліктю.

— Та що се таке! — каже Барабаш. — А ось же ж я тобі зараз, собача кров!

Та й хотів було Йвася на хитрого фортеля зловити, що то волохи полюбляють у шабельному герці, — аж не зчувсь, як шабля й вилетіла йому з долоні.

— Га-га-га! — зареготалися усі кругом.

Зиркнув Івась, а хлопці покидали битися й зібралися круг них юрмою.

Став Барабаш — і стоїть, наче стовп, тільки очима кліпає.

— Бери шаблю, — каже йому Барило, — і гаття! Ти ж козак!

Вхопив той шаблю, що валялася в траві, та й знову до Івася. Та тільки наскочив, як знову заробив, сього разу межи очі, — аж іскри посипалися увіччю. Почав тепер Івась наступати. Махає шаблею Барабаш, та хоч як пнеться, щоб Івася поцілити, а все задкує під ударами.

— Щось невдатний рубака з тебе! — каже йому малий козак. — Се, певне, у вас в Переяславі так б'ються, еге?

Мовчить Барабаш і тільки сопе, зціпивши зуби. Аж ось загнав його Івась під кручу, що далі й одступати нікуди.

— Ну, — каже, — ти хтів мене заставить халяндри скакати? Так на ось тобі!

Та й рубонув його по ногах. Підстрибнув Барабаш і заволав не своїм голосом. А Йвась давай періщити його, як гамана. Та ще й пісеньку співає:

Знов зареготалися всі, а Барило ляснув у долоні, даючи на знак, що пора з тим ділом кінчати.

— Доста! — каже. І до Барабаша: — А тебе вже сто разів убили. Якби в достеменному герці, то давно порубаний був би!

А Йвась на шаблю сперся й піт із чола втирає, бо таки добряче вхоркався.

— Хто тебе вчив на шаблях битися? — питає Барило.

— Дід… хто ж іще!

— З якого віку?

— Ще мені й п'ять год не було. Щодня вправлялися, аж я всьому навчився, що він умів!

Усміхнувся Барило.

— Ану, — каже, — ставай!

Підняв Івась шаблю та й став перед запорожцем. А той крутонув шаблюкою, описавши в повітрі хитромудрий зиґзаґ.

— Отакий удар знаєш? — питає Івася.

— Сей знаю! Турки його полюбляють.

— А отакий?

— Се литовський виверт… його штихом роблять!

— А оцеє? — питає Барило, знов обернувши шаблюкою.

— Так за хрест зачіпляють, щоб шаблю вивернути з долоні.

Покрутив головою запорожець.

— Добру науку ти пройшов! Бачу, можна тебе вчити справжнього фехту…

— А що то воно таке? — питається Шостак-отаман, котрий на все теє дивився.

Знов усміхнувся Барило.

— А се, — каже, — така штука, що один боєць може з десятьма рубаками впоратися… навіть дужчими од нього! Сили тут і не треба, бо тільки вадить. Не всіх я навчаю цьому ділу, позаяк до нього хисту треба. І доброї руки, щоб гнучка була у зап'ясті. От у нього, — кивнув на Івася, — все це є!

— А з лука вмієш стріляти? — питається Івася Шостак.

Той тільки пирхнув.

— Ще й як!

— Ну, то тримай осьо! — каже отаман та й дає йому лука і сагайдак зі стрілами.

Взяв Івась його і зважив у руці. Лук був добрячий, із пряженого дерева, й тятива з кінської волосіні. І стріли бойові, з крицевими вістрями.

— У що стріляти? — питає Івась.

— Ондо, — каже Шостак, — у той пень… бачиш?

Глянув Івась, а на тому боці долини стоїть дуб, розчахнутий блискавкою.

— Не задалеко буде? — питає Барило.

Івась крутнув головою.

— Саме якраз, — каже.

Дістав із сагайдака пучок стріл, бренькнув тятивою, щоб перевірити, чи не охляла, та й намірився у теє дерево.

— Да він і лука не так держить! — каже Барабаш.

— А ти помовч, бевзю! — каже отаман. Й до Івася: — Давай!

Бренькнула тятива, цьворохнуло понад яром — і вбилася стріла у той пень при самому окоренкові.

— Добре поціляєш, — каже Барило.

— Один раз не щитається, — каже Барабаш. — Нехотя улучив… зразу видно!

— Нехотя? — питається Йвась.

І зробив такий порух рукою, що ніхто й не завважив, коли теє сталося. Наче й раз тьохнула тятива, аж дивляться братчики: п'ять стріл круг тої першої рівнісіньким колом стримлять.

— Гм!.. — першим каже Барабаш. Був у Йвася в руці пучок стріл — і вмент його не стало.

А хлопці стоять кругом і мовчать.

— Як же се так воно сталося?.. — нарешті питає хтось із юрми.

Усміхнувся Барило.

— П'ять стріл у повітрі! — каже. — Бачили таке?..

— Як се — п'ять? — питає Найда.

— Перша стріла ще не долетіла до цілі, а остання вже з тятиви зірвалася, — каже Барило. — Так тільки в давнину стріляли!

Та й поплескав Івася по плечу.

— Добре дід тебе козацького діла вчив… Ще ж, видно, й хисту Господь тобі вділив! Хочеш далі вправлятися?

— А певно! — каже Івась.

— Ну, то приходь завтра в сюю долину… будемо справжньому фехту вчитися! Гадав я, що вже нікому теє вміння буде передати, аж, слава Богу, бодай один козак знайшовся… — Та й глянув на отамана. — Певне, й на обід пора вже?

— Та давно, — каже той. — А далі вертаємося сюди?

Махнув Барило рукою.

— Та ні, гуляйте… на сьогодні доста! Ще встигнете навоюватися.

По обіді сиділи Івась, Ладько та Найда під куренем на присьбі й балакали.

— То ви самі на тім хуторі жили? — питається Найда.

— Таж певно, що самі! — каже Івась.

— І що у вас там було?

Зітхнув Івась.

— Хата добренна, повітки, льох… Коней цілий табун, воли, корови. Тільки ж роботи коло них було…

— То що, дід наймитів не держав?

— Хіба влітку, як жнива починалися, то наймав людей. В тім краю лише ми козаки були, а то всі села пану коронному маршалку належали. Хутір ще прадід одержав од самого короля Стефана Баторія… у нас і грамота була! Тепер пропало все…

— А ти теж у господі помагав? — питається Ладько.

— Та я худобу пас день при дні… Ото ще вдосвіта будять тебе, коня засідлаєш — і гайда у поле! Гарно там було… Звіра всякого водилося, риби в річці аж кишіло. Було, товар пасеться, а я з кімлею блукаю попід берегом. Часом як наб'ється тої риби, то й кімлю годі підняти!..

— А тут теж риби до дідька й більше, — каже Ладько. — У Дніпрі таких сомів та осетрів ловлять, що ух! Якось привезли на ярмарок сомидла у два чоловіка завдовж, — сам на возі лежить, а хвіст по землі волочиться…

— Зараз річки порозливалися, то риби у плавнях багацько, — каже Найда. — Руками ловити можна.

В Івася й очі загорілися.

— То чого ми сидимо оце?

Перезирнулися Найда з Ладьком.

— А й то правда! Принесемо риби кашоварам, а то самою кониною годують.

— А чим будемо ловити? — питається Івась.

— У нас невід є… малий, та якраз двоє потягнуть! А третій рибу колошкатиме, — каже Ладько.

— То я осьо збігаю! — каже Найда.

Та й схопився і помчав за курінь. Вибігає звідти, а на плечі невід висить, старий та подертий уже, але годящий.

— Гайда! — каже.

Як вийшли вони обидві брами і вийшли із січових воріт, то Йвась і питає:

— То ви тут усі місця знаєте, де риба ловиться?

— Найліпше зараз ловити на болотах, — каже Найда. — Повінь була, то в очереті риби аж кишить. І мілко там, не те, що коло Дніпра.

От попростували вони в поле, а як минули гостру могилу, то взяли о ліву руч і вийшли на болото. Тяглося воно понад річкою, що впадала у Дніпро. Було вже за полудень, пригріло сонце, і в очеретах вовтузилося та кахкотіло болотяне птаство.

— Одного не можу второпати, — озираючись через плече, каже Ладько, — чого це Барабаш за нами назирці чвалав?

— А я його й не завважив, — каже Йвась. — Може, й він рибалити вибрався?

— Та який дідько! Він ледачий, мов скотина, — тільки жере за трьох. А як треба в курені позамітати абощо, то й не заставиш, — каже Найда.

— То де ж він подівся? — питає Івась.

Спохмурнів Ладько.

— Та за могилою звернув до річки й мов під землю запався. Аби хоч якої капости не вкоїв!.. Ну, та дідько його бере…

В очеретах аж плющало, стільки риби туди повінь занесла. Закинули братчики невода один раз — і витягли його повного. Насилу на берег дотарганили, а як вивалили поміж купинами, то немов живе срібло розіллялося.

— їй-бо, стільки риби не бачив! — каже Івась. — Та здоровецька ж яка!

— Закинемо ще раз чи два, — каже Ладько, — та й, певне, годі буде, а то не донесемо…

Залізли знов у воду, коли чують — щось шубовснуло у плавнях.

— А се що за проява? — питає Івась.

Ладько прислухався.

— Певне, родичі твої жирують, — каже Найді.

— Які се? — не втямив Івась.

— Та які ж іще! Кабани, певна річ! — зареготався Ладько. — Тут їх до чортової мами — теж рибку полюбляють… Аби лиш сюди не прибігли, бо доведеться тоді у річку плигати!

— А що, люті? — питається Івась.

Ладько пирхнув.

— З'їдять тебе і спасибі не скажуть! Льохи вже поросят повиводили, то злі, як чорти…

— Ну, — каже Йвась, — закидаємо ще раз — та й латата звідціля!

От потягли вони з Ладьком невода попід очеретами, а Найда почав рибу наганяти. Знову в плавнях зашелепало щось, та за галасом і шубовсканням ніхто не почув того. Вилазять вони на берег, вивалили рибу, а Йвась випростався і втер чоло.

— Ху! — каже. — Оце…

Та й не встиг уже нічого сказати — свиснув аркан із плавнів і впав йому на шию.

— Татаре! — зойкнув Ладько.

Тут над очеретами й вигулькнула гостроверха шапка. Допіру загледіли її Ладько з Найдою, так і дременули до річки, покинувши все на світі. А нехристам і діла до них нема — вискочили з плавнів — і до Івася.

Вихопив Івась запоясника і перерізав аркан одним махом. Ще бусурмани не добігли до нього, а він зірвався на ноги та й за хлопцями. Та дзуськи: вискакують з плавнів ще двоє татар та й навперейми.

Бачить Івась, що поміж двох огнів потрапив. Не довго думаючи, завернув убік та в очерети, та й погнав навмання, шубовскаючи у воді.

— Держіть його, йолопи! — заволав хтось ізбоку.

— Алла! Алла! — зарепетували татари та й за Івасем.

«Ну, — думає малий козак, — тут мені й клямка! У плавнях, певне, цілий чамбул засів!»

Та, видно, не гурт тих бусурманів було, бо чує Івась, що іззаду женуться, а попереду й душі не видно. От біжить він, біжить, аж дух із нього випирає. Коли ж ураз пропало дно під ногами — гухнув малий козак з головою у воду і мало не захлинувся.

Замолотив він руками та ногами й насилу виплив на світ Божий. Схопився за купину, прислухався, — а татаре крізь плавні продираються, перегукуючись лютими голосами.

— Шукайте, шукайте! — каже хтось. — Він далеко не втече… далі озеро, а там глибоко!

Почув Івась той голос та й похолов: то був не хто, як сам Тіберіус. Вмент він і втямив, чому татаре за хлопцями не погналися, — їх-бо звіздар найняв, щоб узяти його у бран!

Посунувся він крізь плавні, хапаючись за кущі очерету, бо погоня вже зовсім близько була. Насилу десять кроків пройшов, аж скінчилися зарості, й розкинулося перед ним широке озеро. Бігли по ньому хвилі, а на тому боці були такі самі плавні, що тяглися хтозна й куди. І ніде й душі не видно.

— Ось його слід… очерет потолочений! — гукає Тіберіус. — Бігом, бігом за ним, чортові діти! Коло озера він!

«Отут мені й гаплик!.. — думає Івась. — В одежі не перепливеш, та й далеко дуже… Надінуть петлю на шию та й поведуть туди, відкіль ніхто не вертався!» І страшно зробилося Йвасеві, як ніколи в житті. Незчувся він, аж злетіли з його вуст давні-давні слова, що хтось інший за нього їх промовив:

— Батьку Дажбоже, славен Трояне! Матір Божа, Пречиста Ладо! Не дайте погибати козакові!

Та й завмер, очікуючи, але дарма — тільки вітер зітхнув йому в одвіт, і брижі побігли озером.

І тоді зважився малий козак: скинув кожушину та й жбурнув її ув очерети. Як тому гицелеві до рук попасти, думає, то ліпше поплисти через озеро… Утопиться, то й утопиться!

Коли ж допіру він теє подумав, як завирувала перед ним вода. Дивиться Івась, а з глибини спливає щось зелене й кудлате, неначе пень, що поріс мохом. Ось виринула вугласта маківка, за нею лице з круглими риб'ячими очима та здоровецьким носярою, а тоді заколивалася на воді довга зелена борода.

— Господе, твоя воля! — пролебедів малий козак. — Спаси, сохрани і помилуй мене, грішного! Се ж, певне, водяник!

А позаду вже тріщать очерети і чутно, що татари ось-ось будуть тут.

— Ходи зо мною! — проклекотіло теє страховисько, й побігли од нього по воді дрібні хвилі.

— Куди? — питається Івась.

— Туди, де не бував ще ніхто зі смертних. Там не знайдуть тебе слуги Триглавові, проклят він був би!

— Ув озеро чи що? — питається Івась.

Аж кроків за два позаду крикнув татарин, а йому відгукнулися голоси з усіх боків. Водяник уже не балакав: ухопив малого козака за руку, смикнув до себе та й потяг просто у глибінь.

Перед очима в Івася завирувала каламутна вода. Засіпався він, щоб видертися, та дзуськи. Задзвеніло у нього у вухах, попливли увіччю багрові кола, й не стямився він, як опинився на дні. Кругом нуртує все, а сонце коливається високо вгорі блідим жовтим кружалом.

Хтів було Івась дихнути, а в рота й носа ринула вода. Відпустив його водяник та й каже:

— Пливи тепер сам.

— Куди? — питається Івась. Та й здивувався відразу: — А як же се я ще живий та ще й балакаю?!

— Ти носиш Дажбожий Оберіг — та ще й питаєш про сеє? — каже йому водяник. — Той, хто має його, ні в огні не горить, ні у воді не тоне, бо чуває над ним сила та міць Троянова!

— Господе, — каже Івась, — оцеє дива!

Та й поплив за водяником. Попустив його страх, бо Тіберіус із татарами лишилися десь далеко вгорі, а під водою легко було пливти, мов у казці. Стояла довкруги жовта сутінь, тільки риба шугала туди й сюди. Як призвичаїлися трохи очі, то побачив Івась, що на дні темніє каміння, а трохи далі до берега лежить на боці якийсь величезний човен, занесений мулом.

— А що то? — питається Івась.

— То князівська лодія, що потонула десять віків тому, — каже йому водяник. — Була тут колись велика ріка, і плавали нею кораблі та козацькі чайки.

Назустріч майнула рибина. Дивиться Івась, аж то щука, — та велика й стара-престара, черепашками вже обросла. Крутонулася вона довкруг Івася і мликнула вперед.

— Ось і моя хата, — каже Йвасеві водяник.

Була то печера, видовбана у скелі, а всередині все як і в людей: і столи, й ослони, й начиння, тільки печі не було і образів на покуті. Зате стояли попід стінами скрині, а в них повнісінько якогось залізяччя та камінців. Підплив Івась ближче та й угледів, що то давнє оружжя та самоцвіти.

— А се відкіля тут взялося? — питає водяника.

Той сів на ослоні та й каже:

— З такої давньої давнини, що смертному й уявити її несила… Плавало тут люду та й плавало, аж поки Дніпро в друге річисько пішов!

— То ти такий давній? — питається Івась.

Усміхнувся водяник.

— Я жив ще тоді, як і землі цієї не було, а стояло тут величезне море… Водилися в ньому такі потвори, що ти вмер би од жаху, аби лиш побачив їх. А потім те море висохло, стали річки та озера. Далі насунула грубелезна крига, й уся земля на тисячі віків замерзла під нею. Бродили по ній звірі з одним рогом на носі, й водилися величезні коти з добряче теля завбільш…

— Нехай Господь милує! — каже Івась. — Я двох таких котів уже бачив.

— Де ж се? — питає водяник.

— У замку поміж світами, де козак Мамай живе.

— A-а, — каже водяник, — се він тебе од напасти береже… За тої давнини, як ще крига була, звався він Батько Івор і владарював над цілим краєм. Уже тоді Господь дав йому таку силу, що міг він обертатися в звіра, птаха і рибу… Та покинув він сей світ!

— А ти теж служиш Троянові? — питається Івась.

Зітхнув водяник.

— Розділився світ надвоє, — каже Івасеві. — А я з Дажбогом лишився, бо застав ще ту пору, коли він по землі ходив…

Цієї миті засміялося щось, неначе у дзвоники задзвонило. Глянув Івась, а круг нього десь узявся цілий гурт дівчат із розпущеними кісьми. Регочуться та плигають, як навіжені.

— А се що за напасть?! — питає Івась.

Водяник ляснув у долоні.

— Киш, бісові діти! Се русалки, мої служниці… Почули живу душу та й припливли.

— А я чув, що вони біля річок та озер живуть! — каже Івась.

— То неправда, — каже водяник. — Випускаю я їх лише на Зелені Святки, щоб побігали в житі та показилися. Боронь Боже тоді в поле виходити, а то залоскочуть!

— Нічого, — каже Івась, — мене Оберіг хоронить від напасти!

— А мені не покажеш?.. — питає водяник.

Потяг Івась за поворозки та й дістав камінну ляльку. Як упало на неї світло, то сяйнула вона блідим відкидом, а потім побігли по ній од верху до низу барвисті блищики.

— Слава тобі, Трояне, — каже водяник, — що сподобивсь я ще раз уздріти образ пречистої Лади!

— То ти вже бачив його колись? — питає малий козак.

— Як ходив Батько Дажбог по землі, мов простий чоловік, — каже водяник, — то на грудях у нього висів сей Оберіг. Така силу мав Оберіг, що скрізь, де проходив Троян, земля вдягалася зеленою травою, на полях виростало жито, а дерева зацвітали рясним квіттям… Гарна пора тоді була, певне, вже й не буде такої!

Озирнувся Івась.

— А що там зверху коїться, не знаєш?

— Пішли вже тії урвителі, — каже водяник. — Посідали на коней та й гаття!

— То можна й мені на білий світ вертатися? — питає Івась.

Підвівся водяник, і борода його заколивалася у жовтій сутіні.

— Що ж, — каже, — ходи здоровий… А доправлю я тебе прямісінько до хати, аби якої пригоди по дорозі скоїлося!

Вклонився Івась йому в пояс.

— Нехай береже тебе Дажбог і Матір Божа, Пречиста Лада, — каже водяникові. — Щоб не ти, то пропав би ні за цапову душу!

Як махнув рукою водяник, то підхопив Івася потік, закрутив та завертів, мов скіпку, та й поніс у темряву. Майнули зграї рибин, зілля підводне, корчомахи, тоді жбурнуло його переверть, засмоктало у якусь темну нору та й потягло; аж ось посвітліло увіччю, а потім якась сила пхнула його вперед — і вилетів він головою сторч та й гепнув на землю.

Озирнувся Івась, а він біля криниці сидить. Видніє на кручі характерникова хата й січове передмістя внизу.

— Оцеє дива! — каже малий козак.

Та й підвівся. Тут побігла з нього вода ручаями, бо мокрий був як той хлющ. Зайшов Йвась у двір, зняв із себе всю одіж, повикручував і розвішав на тину. А сам в одній сорочці сів під хатою та й гріється на сонці.

Коли ж затупотіли копита десь коло брами. Глянув Івась із гори, а то ціла сотня козаків заїжджає в січове передмістя. Всі оружні, як до бою, з мушкетами та ратищами. Коні їхні болотом забрьохані й геть у милі, — видать, не один десяток верст промчали.

«Се, певне, Ладько з Найдою сказали, що мене татаре на аркан взяли, — подумав малий козак. — То кошовий і вирядив братчиків на розшуки!»

Хотів було він побігти вниз і сказати, що вдома вже, та хіба побіжиш голяка? Ще й зморився, мов пес.

А тут і вечоріти почало. Як одіж трохи протряхла, то познімав Івась її і давай вбиратися. Вже пояс обкручував довкола стану, коли чує голоси під кручею.

— Усе об'їздили, — каже Барило. — Одного татарина таки взяли у бран, бо в нього кінь підбився! Божиться і клянеться невіра, що не знайшли вони хлопця в комишах.

Тут поміж дерезою і вигулькнули дві чубаті голови та й попростували помалу під гору.

— А де ж він міг подітися? — питає характерник.

— Каже татарин, що втопився… Зняв кожушину та й поплив, а вода ж холодна! Та там і дорослий козак не переплив би. Озеро здоровецьке, й заворіть коло берега… зразу затягне!

Зав'язав Івась пояса й запоясника за нього застромив.

— То що ви з тим татарином учинили? — питає Козуб.

— Замкнули в льоху… нехай сидить! Завтра ще треба буде залізом припекти.

— Та він у мене й так усе розкаже! — буркнув характерник.

Заходять козаки у двір — та й роти пороззявляли, уздрівши Івася.

— Слава Богу! — каже Івась. Та й зиркнув на здорову пляшку горілки, що Барило її в руці тримав. — А се що, поминки по мені справляти будете? Так рано ще!

Першим отямився Барило.

— Ох ти й халамидник…

— А не казав я тобі, що він мов той вуж: ти його в мішок, а він дірою! — каже характерник. І до Івася: — Цілий?

— Угу.

— Давно тут?

— Ні.

— Як із болота вибрався?

Йвась махнув рукою.

— І не питай!

— А що?

— Дивні дива у цьому світі кояться… — каже Івась.

— Ну, то ходімо до хати, — каже характерник.

Як посідали вони за столом, то Івась і розказав, що то за дивовижа з ним сталася.

— В сорочці ти народився, — каже йому Барило. — Кого водяник у глибінь затягнув, той уже ніколи не бачив білого світу!

— Та се оберіг хоронить його від зла… — каже характерник.

— А чого ж від татар не оборонив? — питається Барило.

Козуб засміявся.

— Оберіг хоронить від пекельної та нечистої сили, та не від людей! Коли Батько Троян створив його, то й гадки не мав, що Триглав осквернить людину…

— Бачу, — каже Барило, — се діло темне, а їсти таки пора… Давай же вечеряти чи що!

— І правда, — каже Івась, — що тут балакати!

От по вечері пішов собі Барило в січове городище, а Йвась виліз на піч та й простягся на теплому черіні.

— Так сей оберіг з'явився у світі ще як і людини не було? — питається в характерника.

— Довго розповідати про сеє треба, — каже той, вкладаючись на лежанці. — Коїлося воно ще тоді, як світ був молодий… Якось відлучився Дажбог, а Триглава настановив замість себе наглядати за землею. Зрадів клятий, поскликав на небо всіх чортів та й зачав по-своєму всім світом орудувати. Приходить Дажбог і бачить: всеньку землю тьма вкрила, пропало все, що він сотворив. Він до Чорнобога, та ба — той уже в силу вбився та й не пускає його на небо! От спустився Дажбог на землю, взяв каміня і на горі Заруб коло Дніпра вчинив із нього образ Матери Божої. Вдихнула Пречиста Лада в нього всю свою міць. Звоював Троян з її поміччю нечисте військо, скинув Чорнобога на землю і знову засвітив сонце та зорі…

— То він і зорі погасив, сей нечестивець? — жахнувся Івась.

— А певно! — каже характерник. — Одне тільки недобре було: знищив клятий усе живе, — й дерева, і траву, і звірів із птахами, — тож лише вітер свистів у всіх усюдах та попіл курівся. От спустився Батько Дажбог із неба та й пішов по землі. Висів у нього на грудях образ Лади. Така сила була в цьому оберегові, що скрізь, де ступала нога Троянова, оновлювалася земля й воскресало все, що Триглав у нівеч звів. Як пройшов Дажбог по всенькій землі, то вернувся назад. На горі Заруб коло Дніпра виліпив він із глини чоловіка… Та як осквернив Триглав його творіння, то побачив Господь, що не буде добра від Нечистого. Став тоді він на тій горі і прорік три слова, од котрих змінився цілий світ.

Як прорік він Перве Слово, то розверзлося синє море і зазяяла у нім Безодня. Страшна та глибока вона була, бо постала тоді, коли брав Дажбог пісок із дна морського. Скинув туди Господь свого брата і навік запечатав її своїм закляттям. І досі сидить Чорнобог у тій Безодні, що зветься зараз пеклом, а його посіпаки та поплентачі лихо чинять по світові.

Як прорік він Друге Слово, то постав у небі Вирій Дажбожий. Поселив там Господь Ладу і всіх дітей її. Сидить Мати Лада на золотім престолі, а довкруг неї душі наших пращурів літають.

Як прорік він Третє Слово, то відокремилася земля од тих двох світів і зробився Білий Світ. Живемо ми в ньому до якогось часу, а по смерті переселяємося у Вирій, де немає горя та лиха…

А Івась ото слухав, слухав — та й запався у сон, як у вовчу яму.

Розділ 7

От минув після того один тиждень, а потім і другий. Щоранку ходив Івась до Барила вчитися фехту, і так напрактикувався, що запорожець нахвалитися ним не міг. А тим часом і весна прийшла. Зазеленіли степи, плавні й острови Дніпрові, злетілася сила-силенна птаства, що у вирії зимувало, й такий клекіт, кахкання та курликання стояли, що хоч вуха затуляй. Одної гожої днини зібрав Барило хлопчачий курінь у степу та й каже:

— Сьогодні будемо у війни гуляти. Одні засядуть на старому городищі, а другі будуть брати його приступом. Тільки ж цур, голови одне одному не розбивати!

Та й одділив десятків зо три й послав, щоб шанці покопали на височенній горі, що стояла у полі.

— Ми тут уже не раз воювали, — каже Найда, як вони на тую гору видряпалися. — Он і шанці є… підправимо трохи та й добре буде!

— А тут і вали якісь наче стояли… — каже Івась, роззирнувшись кругом.

— Се давня кріпость, — каже йому Ладько. — Після дощу тут стільки всяких черепків, залізяк та грошей дрібних вимиває, що куди там! Он Барабаш якось золотого знайшов…

Побрали вони рискалі та й почали тії шанці підправляти. Як упоралися з тим ділом, то отаман побіг униз, а Йвась застромив заступа в землю й каже:

— Ху… оце спека! А що ж воно влітку буде?

Коли ж тут Барабаш підходить.

— Ти, — каже Йвасеві, — дурню, глянь-бо!

— А що?

— Кров на нозі!

Зиркнув Івась на ноги, та нічого не побачив.

— Де?

— Уклонився козі! — зареготався Барабаш.

Прикусив Івась губу. Купив його цей бевзень, що вже й балакати!

— Та ти, бачу, жартун… — каже йому Івась. — А от скажи: покіс!

— А нащо?

— А, — каже Івась, — боїшся? Боїшся сказати, еге?

— Я?

— А хто ж іще!

— Та я нічого не боюся!

— А скажи!

— Ну, то й скажу! А що?

— То скажи!

— Ну, — каже Барабаш, — покіс…

— Поцілуй кота під хвіст! — зареготався Івась, а за ним і Ладько з Найдою.

Стиснув Барабаш кулаки, та мовчить.

— А от скажи: кресало! — каже йому Івась.

— А се нащо?

— Просто так… от скажи!

— Ну, кресало…

— Вкрав Барабаш сало! — знову зареготав Івась, а за ним і братчики всі, що слухали ту чудасію. — А от скажи: лопух!

— Ну, лопух… та й що?

— Твій батько спух! — ще дужче зареготався Івась.

— А, — каже Барабаш, — он ти як, песький сину!..

Та й кинувсь на Івася. Не встиг отямитися малий козак, як одоробало згребло його обіруч та й повалило додолу. Почали вони качатися по землі та молотити одне одного кулаками. Тяжкий був той Барабаш та й вищий од Івася, то ніяк не вдавалося його побороти. Аж ось ухопив його малий козак за шию та й буцнув лобом у перенісся. Заволав Барабаш не своїм голосом, що й у Січі, певне, почули, а Йвась покотив його, верхи сів і давай гамселити обома руками та приказувати:

— Отеє тобі, обіяснику, кров на нозі! Ось тобі! Ось тобі! Начувайся, гицлю!

Коли ж тут отаман біжить.

— А се що за веремія?! — кричить. — Зараз обоє нагайкою заробите!

Схопився Івась, а за ним і Барабаш звівся на ноги. Ніс розквашений, і кров порозмазувалася товстою мармизою.

— Ану слухати всім! — гукнув отаман. — Зараз підуть на нас із долу штурмом. Хлопці там усе старші, ціла сотня — то, може, здолають нас та займатимуть у бран. Барило сказав: який козак зуміє зі зброєю вирватися й утекти чи сховатися, тому червоного пояса подарує і зробить хорунжим!

Загомоніли хлопці. Хорунжий — другий чоловік у курені після отамана!

— Ото розбирайтеся по шанцях і ждіть! — каже отаман.

— Он лізуть уже! — заволали хлопці. — Ідуть на штурм!

Засіли Івась із Найдою та Ладьком у шанці, глянули в діл, а там уже сотня пагорб обліпила, як мурашня. Дряпаються козаки, та так завзято, наче й справді ляську кріпость штурмують. Як підлізли трохи вище, отаман і каже:

— А тепер — грудками на них!

Похапали хлопці груддя, що валялося кругом, а давай жбурляти в напасників. Почулися зойки й прокльони, комусь в око, ще комусь по носі влучили, та не спинилися козаки. Лізуть і лізуть, вже й до маківки добралися.

— Ратища взяли! — гукає отаман. — Бігом, бігом… на гору вже вилазять!

Почали хлопці тичками спихати напасників із кручі, та запізно було. Лізуть вони, як оси, вже з одного боку оборону прорвали. Вхопилися Івась, Ладько та Найда за тичку впоперек та як пхнуть нею чотирьох козаків, що вилізли вже на гору, — ті й покотилися коміть-головою.

— Слава! — заволав Івась.

Аж тут іззаду й навалилися на них напасники. Звинувся малий козак, одного дзизнув шаблею по лобі, другому штихом дав під ребра, а тоді відразу з трьома зчепився. Торохнули дерев'яні шаблі, та за хвилю качалися вже всі троє на землі й лементували, мов на пуп, — дав їм Івась по разу, й доста із них виявилося. Коли ж гляне: повалили Найду і в'яжуть ликами, Ладько шаблю згубив та втікає, а кругом одні вороги.

«Узяли гору над нами! — думає Івась. — Хоч би в полон тепер не зайняли, гицлі такі»!

Та ноги на плечі й латата звідтіля. Тільки й на те запізно було: оточили їх зусібіч, та так грамотно, що й вуж не прослизне. Ловлять усіх поспіль, ось-ось і Йвася до рук спірвуть.

Роззирнувся малий козак доокруж, бачить: яма під валом, поснована ожиновими батогами. Плигнув він туди й причаївся.

— Тут він десь, тут! — кажуть зверху.

— Шукайте, шукайте! — гукає отаман ворожої сотні. — Як хоч один утече, то дарма й трудилися!

«Ага, — думає собі Йвась, — їм треба всіх переловити! От дзуськи ж вам»!

— Та під валом він пропав! — каже хтось нагорі. — Ану гляньте!

Бачить Івась, що непереливки, та й заліз у самий куток. Аж глип: нора чорніє — лис, певне, вирив чи борсук.

— Яма тут! — кричать зверху. — Ану дайте хто-небудь тичку!

Нічого не вдієш: ліг малий козак та й поплазував у нору, як той вуж. Викопана була вона в глині, твердій, мов кремінь, то Йвась геть боки обдер, поки заліз досередини. А в яму вже тичкою штурхають.

«Треба далі повзти, — думає собі малий козак. — Всередині нора більша, то сховаюся».

От плазує він, а вже й темно зробилося, бо геть світло собою затулив. Репетують нагорі, та голоси вже ледве чутно — либонь, далеко заповз. От і поширшала нора, а далі повіяло духом звірячого кубла.

«Ану ж бо тут вовк живе»! — подумав Івась.

Та й намацав запоясника. Як захоче його вовк із'їсти, то дасть він йому чосу!

Та, певне, кубло вже було покинуте, бо ні шереху не почув Івась у норі. Й нагорі перестали галасувати.

«Посиджу тут часину та й назад, — подумав малий козак. — А то ще засядуть та зловлять мене».

Кругла була нора, то він вирішив далі пролізти та знайти рівне місце. Посунувся трохи — та й загримів сторч головою вниз, аж каганці в очах посвітили.

— Ох дідько б тебе ж ухопив! — каже Івась, насилу зводячись на ноги. — Що ж се за лихо таке, га! Куди ж се нечиста сила мене занесла! От правду кажуть: од дурної голови та й ногам горе!

Темно кругом було, хоч в писок дай. Випростався Івась на всенький зріст — і не дістав стелі головою.

— Гарно, гарно… — каже сам собі. — Що ж воно за яма така, га?

Було у нього в кишені кресало і губка, виварена в селітрі. Дістав малий козак те причандалля, черконув раз, удруге — та й підпалив губку. Роздмухав її та й підняв над головою.

Була то здорова печера, видовбана у глині, з круглим склепінням і якимись кубахами по боках. Посередині чорніло згарище, наче багаття хто палив, а далі все тонуло у пітьмі.

— Може, тут золото заховали? — каже собі Йвась. — Га?

Та й рушив уперед. Як дійшов до кінця печери, то зазяяв перед ним темний лаз. Віяло звідтіля холодом, а як посвітив Івась, то побачив, що провадить той хідник углибину.

— І що б то воно могло бути? — питається сам себе.

Хотів було спуститися туди, та похопився, що вже багацько часу згаяв.

— Добре, — каже собі під носа, — вилізу нагору, а тоді гукну Ладька з Найдою! Як тут гроші лежать, то на трьох поділимо. А чом би й ні!

Посвітив та й бачить, що до нори й геть невисоко. І стіна там обвалилася, то можна по ній вилізти.

— От найдемо тут золото, самоцвіти та клейноди ріжні, — каже Івась, залазячи у нору. — Купимо коні, ридвани, дороге оружжя справимо… та й будемо перві козаки на всю Україну!

І закашлявся.

— Чи се губка так чадить? — каже сам до себе. — Так погасив же я її!

Принюхався, коли ж із нори потягло живим чадом. Вліз уже Івась туди вперед головою, та як дихнув того чаду, то мало не задушився.

— Подуріли вони чи що! — каже собі. — Певне, викурити мене хочуть, як лиса…

Та й притьма подався назад.

— Здуріти можна! Як се Барило дав їм такого накоїти? Се ж бузувірство якесь!

А дим валить з нори і валить — вже геть усю печеру заповнив. Кашляючи та задихаючись, відступив Івась у кінець печери і почав спускатися тим лазом, що передніше побачив. Певне, тягло десь у підземелля, бо диму повнісінько було й там. Перелякався Івась та й ну ж бо втікати. Лаз петляв з боку на бік, заходив у глухий кут, розгалужувався, і малий козак разом з ним завертав. Вже й диму не стало чути, а він знай біжить, не розбираючи дороги.

Врешті спіткнувся та й заорав носом у землю.

— Господе, твоя воля! — каже. — Хто ж се на мене так завзявся!..

І заплакав, бо хоч і козак був, але ж малий ще. Стояла кругом глуха могильна пітьма. Ні вітерець у ній не повіє, ні пташина яка не озветься — лише чутно було його хлипання. Аж за хвилю чи й дві припинилися сльози. Що ж його плакати, думає Івась, — ділу все одно не зарадиш!

Подумав трохи та дістав губку і роздмухав її. Як загорівся огонь, то побачив малий козак, що лаз високий зробився, з круглим склепінням, а від нього у всі боки розходиться ще кількоро хідників.

— Ну, і куди оцеє тепер мені йти? — питається сам у себе.

Постоявши трохи, зміркував Івась, що таки треба вертати назад. Може, дим уже й розвіявся. А, може, й шукатимуть його, — вже ж Барило побачив, що одного козака нема! От подався він угору, присвічуючи губкою, котра то розгорялася, то пригасала. Хідник ішов прямісінько, нікуди не звертаючи; далі почалися східці. Почав підійматися ними малий козак, а в самого серце завмерло: не було тих сходин, коли він тікав, бо загримів би з них у темряві!

За хвилю скінчилися східці, й опинився Івась на рівному майданчику. Присвітив та й бачить: три лази чорніють у стіні. Й усі врізнобіч провадять.

Отоді й утямив малий козак, що заблукав під землею.

— Оце гарно, — каже.

Та й сів під стіною. А що було робити?

Отак із годину сидів він, утомлено схиливши голову на коліна. Скувала його така змора, що й пальцем годі поворухнути.

Коли ж чує зненацька: немов щось загукало під землею.

Вмить де й утома поділася — схопився він, як обпечений, і давай прислухатися. За хвилю голос той знову почувся, ще ближче. Поміркував Івась та й утямив, що гукає в одному з тих трьох лазів.

— Агов! — крикнув він, склавши долоні сурмою.

— Ов! — прогучало десь далеко.

«Се мене хлопці шукають, — думає малий козак. — Певне, нору розкопали та побачили, що там печера й підземелля»!

Звернув Івась у той лаз і прислухався знову. Тихо було як у могилі, тільки серце калатало. Рушив він уперед. Насилу кроків з десять ступнув, — а попереду блимнув огник!

— Агов! — знову крикнув Івась і помчав уперед чимдуж.

Огник блимнув і погас, та за мить засвітився знову. Біжить Івась, уже й захекався, а вогник все далеко та й далеко.

— Не чуєте чи що, йолопи! — у відчаї заволав Івась. — Тут я, тут!

І знову блимнув огник та й погас.

Зупинився малий козак, дмухнув на губку і роззирнувся зокола. Аж тепер угледів він, що хідник височенний зробився, у чотири чоловіка заввиш, і провадить углибину. Доторкнувся Івась до стіни, аж то не пісок, а камінь.

«Се вже я в самісіньке серце землі спустився, чи що?» — думає він.

Та й попростував уперед. Ішов хідник під укіс, та вже все одно було: кудись він мав допровадити.

Урешті зробився він такий широченний, що світло від губки й до стін уже не досягало. Дмухнув Івась на неї та й бачить: темніє щось під стіною.

Підійшов ближче, коли ж то чоловік сидить. Вбраний у позолочений панцир, при боці меч зі срібним навершям, а на колінах лежить шолом. Ні слова не каже, тільки дивиться на Йвася.

— Гей, — питає його малий козак, — ти чого тут сидиш?

Та й простягнув руку. Насилу доторкнувся до нього, а той і розсипався на порох.

«Мрець»! — зрозумів Івась.

І став у нього чуб на голові дибом. Рушив уперед, тримаючи палаючу губку над головою, а під стіною цілий ряд небіжчиків сидить. Були там жінки у таких сукнях, що Івась і не бачив їх ніколи, дівчата в намистах зі шляхетного каміння й золотих вінцях, дідугани з сивими бородами… кого тільки не було там! Тхнуло від них такою давниною, що Івасеві мимохіть пригадалися характерникові казки. Іде він, іде, а ряд той усе не кінчається.

Аж попереду знову свінув той огник. Став Івась та й дивиться на нього.

«Се блуд мене водить підземеллями», — майнула у нього думка в голові.

Та майнула вона і щезла. Рушив Івась на той вогник, бо більше нікуди було йти. А вогник уже й не гасне. Побачив малий козак, що світліше стає довкруги, а хідник зробився справжнісіньким коридором, вирубаним у суцільному камені. І провадив той коридор униз та й униз.

От пройшов трохи Івась та й бачить: неначе заграва займається у пітьмі. Що глибше він спускається, то дужче стає те світло. А вогник уже не пропадає та знай прямує до тої заграви.

Аж ось видно стало в коридорі, як удень, і ще здаля побачив Івась височенну камінну браму. Накреслені на ній були якісь химерні знаки, а довкола горіли смолоскипи. Почувся чийсь регіт, і перед Івасем раптом десь узялося дитинча з палаючим віхтем у руці. Очі його були червоні, мов жаруки, а замість ніг були курячі лапи. Крутнулося воно — і щезло, мов туман на воді.

«Господе, — думає Івась, — та се ж потерча»!

Підходить він до брами, а вона й розчинилася перед ним.

Вдарило йому в вічі світло від сотень смолоскипів, і побачив він величезний покій. Стеля його губилася у пітьмі, й попід стінами стояли люди. Так багато було їх, що й не злічити. От простує Івась поміж ними й бачить: тріщать і чадять смолоскипи вгорі, капає на них палаюча живиця, а люди тії стоять і мовчать.

Іде малий козак і сам не знає, що з ним діється. Аж бачить: у кінці покою стоїть височенне старе свічадо. Таке давнє воно, що шкло аж потьмяніло.

Він підходить до нього і зупиняється. У свічаді клубочиться сіра імлиста каламуть. Аж ось із тої імли помалу починає вирізнятися чиясь постать. Вона коливається, прибираючи дедалі чіткіших контурів, і врешті він бачить, що це якась дівчина.

На ній вінок із сухих квітів та листя і полотняна сорочка, гаптована чорною заполоччю. Лице її біле, мов сніг, а погляд холодний і непорушний.

— Ну що, — каже вона, — прийшов-таки?

— Прийшов, — каже Івась.

Засміялася та дівчина, й регіт її моторошно загучав попід склепінням покою.

— І оберіг приніс?

— Приніс, — каже Івась.

— Як світ був молодий, учинив його Коштруб на Дівич-горі, щоб вічно були поміж людьми радість і любов… Та хіба ж буває радість без горя, а любов без ненависти?

— Не буває, — каже Івась.

— Ви чините добро, а воно обертається злом. Ви даєте життя, а воно приносить смерть. Сестра моя чуває над сим світом, та ласка її пропадає дарма і сходить у нівеч… Од нащада світа поміж вами сей оберіг, та марно пропадає його сила.

— Марно, — каже Івась.

І тоді простягнула вона руку.

— Віддай його мені!

Стрепенувся Івась і немовби збудився. Глянув на тую дівчину і впізнав, що то Нея, дива Обида, котра приходила до нього вві сні.

— Який же козак із мене був би, якби я віддав образ Лади, котрій усе козацтво служить з-перед віку? — питається в Неї. — Таж мене всі пращурі проклянуть!

— Як оддаси мені сей оберіг, то зміниться світ і не стане Дажбожого Иру, а душі пращурів підуть у безвість, — каже дива Обида. — Віддай!

І простягає до нього руку, ось-ось до плеча доторкнеться.

Страшно стало Івасеві, як ніколи в житті.

— Батьку Дажбоже, славен Трояне! — вигукнув він, сам не тямлячи, що каже, бо промовляв його вустами хтось інший. — Пречиста Ладо!

Зареготалася Нея, і її сміх моторошно загучав у камінному покої.

— Не взивай до богів, бо тут не владарюють вони і їхній Оберіг не має тут сили! Втретє кажу тобі: віддай образ Тієї, що була колись моєю сестрою!

— А зі мною що тоді буде? — питається Івась.

Тут зареготалися люди, що досі мовчки стояли у покої, й той сміх був як грім.

— Бач, навіть мерці сміються з тебе… — каже дива Обида. — Що буде, питаєш?

— Еге ж, — каже Івась.

— З глини тебе зліпили, — в глину ти і обернешся!

І тоді розлютився Івась не на жарт. А що, думає, все одно пропадати!

— Не віддам! — каже.

— Як се?.. — питається Нея.

— А отак! Не на того напала! Не зречеться козак Пречистої Панни, бо хто він тоді й буде! Крамар буде, писар-нікчема, гречкосій задрипаний, а не лицар Матери Лади!

— А знаєш, що я зроблю з тобою? — питає дива.

— Амені все одно! — каже Івась. — Пожив уже на світі… дев'ять год, слава Богу! З пекельною силою змагався, на Січі козакував… а що ще треба? Як світ стане молодий, то дасть мені Господь нове життя і знов буду козаком! А ти проклята будеш на віки віків!

Глянула Нея на Йвася — та й річ йому відібрало. Дивиться він, а шкло у свічаді яріє, почала дива рости простісінько на очах, ось-ось вийде з глибини свічада і ступить на камінну долівку.

Сів тоді малий козак долі, намацав під сорочкою Оберіг і затулив його долонями.

А дива стала перед ним і простягла руку.

— Востаннє кажу: віддай!

— Та не віддасть його тобі ніхто… — озвався хтось у покої.

Обернувся Івась, аж позаду стоїть чарівник.

У замку був собі він сірий та непоказний, а це високий зробився, очі вогнем горять, а поруч два пардуси ікла шкірять.

— Дарма стараєшся, П'ятнице! Іди жінками та дівчатами орудувати… на те тобі сили вистарчить!

Засичала дива, немов гадюка.

— Не втручайся, Іворе! Зітру тебе зо світа, як на заваді станеш!..

— Видно, що з бабою маю діло… — каже чарівник. — Кого ти смертю лякаєш… козака?! Він малий, — показав на Івася, — а я от великий, та смерть нам обом, як мати!

— Ну, то згинеш! — каже Нея.

— Не нахваляйся! — каже чарівник. — Нічого не вдіяла ти тоді, коли наслала шереметів і оточили вони нас на Дівич-горі… полягли всі ковуї та поляниці, але не оддали тобі образ Лади! І зараз нічого не вдієш.

— А чого се? — питає дива.

А чарівник підняв руку і накреслив огненний знак у повітрі.

— А от чого!

Задвигтіла земля, застугоніло щось угорі, гойднулося свічадо та й упало на долівку. Перелякався Йвась і очі заплющив.

А як розплющився, то побачив, що стоять у покої три діви оружні у панцирах та шоломах. Мечі їхні, як сонце горять, а на щитах викарбуваний Оберіг.

— Бачиш? — питає чарівник. — Се ті поляниці, що лишилися вірні Матінці Ладі! Наділила їх вона у Дажбожому Вирії такою силою, що не тобі мірятися з ними!

— Он воно що!.. — каже Нея.

Та здригнулася і почала танути просто на очах. Зайнялося сивою імлою її тіло, заколивалося, наче у товщі води, і зблякло.

— Іди туди, куди не доходять! — каже чарівник. — Зостанься там, відкіль не вертаються!

— Я ще знайду тебе… — розпливаючись в ніщо, прошепотіла дива Обида.

І пальцем посварилася на Івася.

Як опинилися вони на білому світі, то сів Івась на землі та й каже:

— Сонце світить, вітер віє… Значить, ще не прийшла моя смертна година!

— Господь милостивий! — каже чарівник. — Поки йдеш його шляхами, доти він і чуває над тобою.

Глянув Івась, а чарівник перемінився в козака Мамая: запорозька одіж на ньому, оселедець на голові, а при боці шабля. Тут же і кінь стоїть, а коло нього песик невеличкий.

— О, — каже Івась, — і Юрчик з тобою! Здоров, хованцю!

— Здоров-здоров, обіяснику! — каже йому песик. — Накоїв ти тут… з того світа мусили до тебе летіти!

— Насилу й устигли, — каже козак Мамай. — Та, слава Богу, побороли вражу бабу!

— А поляниці де поділися? — питає Івась.

— Не можна їм довго в сьому світі бути, — каже козак Мамай. — Там вони зараз, де вічно світить сонце… Ну, та вилазь на коня, завезу тебе до Січи!

Сів Івась поперед кульбаки, песик у тороки заліз — та й знявся кінь і полетів.

— Батьку Дажбоже, славен Трояне! — каже Івась. — Не думав і не гадав я, що буду колись попід небесами літати!

Так високо знялися вони, що видно було всенький світ, як на долоні. Лежали внизу степи, зелені мов рута, лиснів на сонці могутній Дніпро з його порогами, притоками та заплавами, голубіли озера, лимани та річки. Кишіла там сила-силенна птаства й звіроти. Он пробіг у степу табун диких коней, трохи далі тирлуються в болоті кабани, а на піщаній кручі гріється на сонці здоровезний змій-жовтобрюх. Качок та гусей стільки над плавнями, що й сонце затуляють, у воді риба стоїть, що й дна не видно… ніде не бачив Івась такого дичини!

— І все оцеє — наша земля!.. — каже він.

— Правду кажеш, — озвався козак Мамай. — Січ — мати, а Великий Луг-батько, отам треба й проживати, там же треба і вмирати!

— Ех, — каже Івась, — добре було б жити на Вкраїні, якби не лізла сюди ріжна нечисть! А то одні вороги за другими!

— А коли ж була така пора, що ворогів не бувало? — питається козак Мамай. — На те й вороги, щоб шаблі козацькі не ржавіли та було з кого здобичі добрим молодцям узяти!

Аж унизу і Січ з'явилася, оперезана двома валами. Люди, як ті мурашки, вешталися на січовому майдані й у передмісті.

— А як побачать нас оцеє у небі? — питає Івась.

Засміявся козак Мамай.

— Хіба ж волхва можна побачити! Тоді бачать його, як він сам того хоче.

Та й торкнув коня, а той каменем пішов униз. Забило дух Івасеві, аж дивиться: вони вже на кручі коло хати.

— Бувай же здоров, козаче! — каже йому чарівник. — Іди тим шляхом, що ти обрав його, і нехай Господь тобі в обороні буде!

Та й щез разом із конем і песиком-хованцем.

Увечері розповів Івась характерникові, що то за пригода з ним сталася. Вислухав той і каже:

— Значить, завзялася на тебе дива Обида не на жарт… Рідко буває, щоб вона зі смертними діло мала, тим паче з козаками!

— А чого се вона Ладу прозиває своєю сестрою? — питається Івась.

Зітхнув Козуб і глянув на Івася.

— Та діло се непросте… В тім-то й річ, що Нея і Лада були ще з нащада світа, як не було ні неба, ні землі… та навіть волхви не люблять розповідати про се! Бо Лада почала світ сновати, а Нея тільки дивилася на те й од заздрости зубами скреготіла. Через те звелася на ніщо її могуть, і зробилася вона дивою, хоч була передніше богинею…

— А що ж то за ріжниця така поміж богами і дивами? — питає Івась.

— А як полягаємо спати, то розкажу!.. — пообіцяв характерник.

От повечеряли вони, та й Івась на піч заліз, а Козуб як завше на лежанці вклався.

— Як заснувався світ, — каже характерник, — то народила пречиста Лада од духа божого дітей… Перші були дочки її Жива та Леля. Завжди вони при ній перебувають і стережуть разом з нею Білий Світ од напасти. Потім уродила вона Юра, котрий переміг Змія, і Тура, заступника всіх козаків та полян. Ще прозивають його Тором, бо носить він величезний келеп і вбиває ним нечисту силу. Далі вродила вона Дану, що дала початок усім річкам та озерам на землі.

Як завелися люде на світі, то Ладу і Дажбога почали називати вони Бігами, себто Великими, а Живу, Лелю, Дану і Юра з Туром прозивають Дивами, себто меншими, бо меншу силу вони мають. Дивами взивають і Нею з Триглавом, бо хоч і була Нея ще з передвіку, а Чорнобог разом із Дажбогом уродився, але чинять вони зло, того і силу свою згубили. Біги владарюють над небом і землею, а живуть у Вирії, де ні смерти, ні лиха немає. В господа нашого семеро імен: Дажбог, Троян, Велес, Милобіґ, Стрибог та Коштруб. Сьоме наймення його вголос не вимовляється. Знали його колись волхви та бісуркани, а зараз уже не пам'ятає ніхто… Часом ходить Дажбог по землі, та вже не простим чоловіком, а в ріжній подобизні. Обертається він змієм, конем та соколом, а ще зайцем, щукою та буслом…

— А чого ж та Нея на людей завзялася? — питає Івась.

— А от дивилася вона, як Дажбог із Ладою світ снують та населяють, і заздрісно стало їй… Вона ж бо нічого не творила, а тільки світами літала та дурненьку з себе корчила! От, думає, і я що-небудь утну. А якраз під ту пору створив Батько Троян чоловіка. Жив той чоловік на світі, жив, та й набридло йому самотою вік вікувати. Приходить він до бога і ну ж бо його прохати, щоб дав він йому жінку. А Дажбог йому й каже: «Є на світі Лада, — їй ти мусиш служити, а більше нікого тобі й знати не треба!» Почула теє П'ятниця і зраділа. Пішла вона на берег синього моря, а там росла вільха. Зрубала вона тую вільху, і зробилася з того дерева жінка. П'ятниця і каже їй: «Не хтів Батько Дажбог, щоби ти прийшла на світ! Я дала тобі життя, то тепер служи мені повік». Жінка й погодилася. Як побачив її Господь з чоловіком у парі, то засмутився. Бо створив він чоловіка безсмертним і вічно молодим, а як запізнався той із жінкою, то втратив усе, — таку капость Нея йому вчинила. Але що вдієш… зробленого вже не переробити! Відтоді панує Нея над жінками, а Лада над козаками опіку тримає. І як почали народжуватися люди, то стали вони й умирати, бо як є народження, то має бути і смерть…

Замовк характерник, та Йвась більше ні про що не питався — спав, мов той бабак у норі, й море йому було по коліна.

Розділ 8

І приснився над ранок йому ще один сон…

Наче опинився він на березі моря. Гола й пустельна та місцина, тільки росте одним-одна вільха. От стоїть він і не знає, що робити. Аж звідкись озивається до нього знайомий, та вже давно забутий голос:

«Івасю!»

Він озирається, та нікого не бачить.

«Івасю!» — вдруге гукає його той голос.

І знову він роззирається доокруж, та на березі немає й душі, тільки вільха лопотить листям.

І втретє гукає його той голос:

«Івасю, дитино!»

І тоді він утямив: се ж вільха озивається до нього материним голосом!

«А що?» — питається він.

«Тобі пора вирушати в дорогу… чого ж ти баришся?» — каже йому мати.

«Як я ж не знаю, куди мені йти!» — у відчаї каже він.

А мати й питає його:

«А хіба ти не був на болотяному городищі?..»

Прокинувся Івась, ноги з печі спустив та й сидить.

— Над чим так замислився, козаче? — питає його характерник.

— Де се болотяне городище? — питає Івась.

Зиркнув на нього Козуб.

— А нащо воно тобі?

Зітхнув малий козак, зліз із печі та й розказав свій сон.

— Дива ж твої, Господе! — каже характерник. — Про те городище тільки я і знаю… Недобре се місце, ліпше туди й не ходити!

— А де воно?

— У Дикому Полі, за третім роздолом… як узяти о ліву руч од могили! Багно там таке, що не одного козака проковтнуло…

— А звідки ж там городище взялося?

— Господь його святий знає! Бував я там раз чи два, то видно, що насипане воно людьми. Кругом болото, що не пройти, а посеред нього пагорб низький та плисковатий… Видно на ньому якісь ями, що запливли землею, та три вали доокруж… геть уже порозмивало їх дощами!

— А чого ж то місце недобре?

Дістав Козуб із печі горщика з кашею і поставив його на столі.

— Бо довго там бути не можна… Та й чудне воно якесь: провадить туди тільки одна стежина, ступиш крок убік — і пропадеш у багні, а хтось же наносив землі та насипав його!

Замислився Івась.

— Се ж стільки люду треба, щоб ото носив тую землю! — каже нарешті. — Раніше стільки й душ не було!

— Та жило тут народу… — каже характерник. — Се нас тут мало, а до нас у цьому полі й села стояли, і кріпості, й городища!

От посідали вони снідати. Йвась ложку до рота несе, а думки деінде літають.

— їхати треба! — каже врешті характерникові.

— Куди?

— Якби ж то знаття! Та сказали мені, що забаривсь я тут…

Насупився Козуб.

— Гаразд, — каже по хвилі, — до вечора далеко! А я спробую розгадати твій сон…

Ішов Івась до стайні, аж перестрічають його Ладько з Найдою.

— О, — кажуть, — здоров! Де ж ти ото пропав учора? Так сховався, що всю гору обшукали, а тебе не знайшли!

Махнув Івась рукою.

— Де був, — каже, — там уже немає…

— Барило весь курінь змусив тебе шукати… Тоді махнув рукою та й каже: «Либонь, він уже й на Січі!» А знаєш, хто у нас хорунжим тепер?

— А хто?

— От не вгадаєш!

Спинився Івась.

— Хтось із вас?

— Та де там! — каже Ладько. — Найду зразу в лика взяли, а мене ловили по всенькій горі!

— Так хто ж се зумів із того перстеня вирватися? — питає Івась.

— їй-бо, не вгадаєш! — каже Найда.

— А хто ж бо?

— Той, на кого ти й не подумав би ніколи! — каже Ладько.

Малий козак і на лиці змінився.

— Так се що, — каже, — оте одоробало хорунжим зробилося?! І тепер воно червоного пояса носить? Барабаш отой мизатий?

— Ото, — каже Найда, — він зараз пан хоч куди! З києм ходить і, коли хто не до шмиги йому, то лупить, мов гамана!..

— Мене сьогодні осьо потяг, — каже Ладько.

Дивиться Івась то на одного, то на другого.

— А як же він зумів прорватися?

— Сховався хитро, — каже Найда. — Десь на горі яму знайшов чи бурдюг та й заліг там, наче ведмідь у барлозі. Ми вже й у Січ прийшли, аж він біжить!

— Та он він, біля куреня, — каже Ладько. — Ходімо відціля, поки знов кия не заробили!

Та й подалися до воріт. А Йвась гнуздечку в руці зважив і завернув до хлопчачого куреня.

Як уздрів його Барабаш, то й рота роззявив.

— А ти звідки тут узявся?.. — питає.

— Ходи-но зо мною, — каже йому малий козак, — побалакаємо!

— За що?

— А там побачиш, сучий сину!

Спалахнув Барабаш, немов той порох.

— Ти з ким говориш, стерво! — грізно крикнув він. — Ти з хорунжим до діла маєш, а не з рівним собі! Осьо києм як дам зараз!..

Посміхнувся Івась, та так, що в того і мороз по шкурі пішов.

— Боїшся? — питає.

— Я? — каже Барабаш.

— А хто ж іще?

— Та се твого батька діти бояться! А я не боюся нічого!

— Ну, то ходімо?

— То й ходімо! — каже Барабаш. Та кия на плече і почвалав за Йвасем.

Як зайшли вони за курінь, де ніхто не заглядав і тільки бур'яни росли, то малий козак і каже:

— А зараз розкажи, де се ти вчора заховався!

Зблід Барабаш, а тоді живіт уперед випнув і щоки надув, наче той хом'як.

— А там, де й ти, — каже. — Тільки темно було в ямі, то ти не бачив.

— А як усе затихло, то виліз? — питає Івась.

— Таж певно!

— І що далі?

— Ти в кого се правди вивіряєш? — каже Барабаш. — Та ти переді мною шапку повинен знімати!

— То що ти далі вчинив, га? — питає малий козак, підходячи до нього впритул.

Глянув на нього Барабаш і втямив, що він усе знає.

— А що треба, те й учинив! — каже з нахабною посмішкою.

— Значить, се ти огнище запалив у ямі? — питає Івась.

— Ну, я! А що?

— А нащо ж ти сеє вчинив?

— Щоб зо світа тебе звести! — каже Барабаш. — Утямив?

Стиснув Івась гнуздечку в руці.

— За що ж ти так ненавидиш мене, га?

— Бо ти вискочень, вихватень клятий! Допіру на Січ прийшов, а вже всі значні козаки тебе за стіл садовлять і медом напувають! Весь курінь он босий ходить, а ти один у чоботях та ще й при шаблі, ще й кінь як змій у тебе! А мене дядько як одвіз на Січ ще маленьким, то й разу не заглянув, чи живий тут я, чи вже й круки моє тіло розклювали!..

— Так не в чоботях же діло… — каже Івась, уважно розглядаючи Барабаша.

— А в чому ж?

— А в тому, що ти на свого брата козака важився!.. Се ж гріх од Бога і од людей, хіба не знаєш?

Усміхнувся Барабаш.

— А хто ж про сеє дізнається? — питає пошепки. — Хто бачив, що я огонь запалив, аби димом задушити тебе у норі? А ніхто!

— Так гріх же!.. — теж пошепки каже йому Івась.

— А мій дядько казав колись: аби гроші, а гріха не буде!

— Та із неба ж усе цеє бачать, дурню ти!

— Хто? — питається Барабаш.

— І Господь, і Матер Божа, і щурі да пращурі наші, що в покоях Дажбожих сидять! Як побачили ото прадіди твої, що ти на живоття свого брата козака мірився, то гірко і соромно їм стало!

— А ти наче був там і бачив їх! — каже Барабаш. — Та й другі боги є, крім отих двох…

Івась тут і насторожився.

— Які се?

— А не твоє діло! — надувши щоки, каже йому Барабаш. — І катай звідціля, а то осьо зараз києм як дам!..

— Йолопе ти, йолопе!.. — каже йому Івась.

Та й більше нічого не казав. Сплюнув і подався до стайні коня сідлати.

От виїхав Івась за браму й сам не знає, куди йому податися. Ще й днина видалася невесела: од самого рання насунули хмари та так і стоять у небі, сірі й кудлаті, неначе повісмо. Гнідий знай хоркав та поривався учвал, то малий козак завернув його у степ, а там ударив п'ятами і помчав куди очі дивляться.

Отак він поминув гостру могилу, о ліву руч почалися мочарища, а далі й річка. Перебрів кінь тую річку, де вода аж попід пахви сягала, та й вихопився на сушу.

Бачить Івась: перед ним височить могила, — стара-стара, аж запалася вже. А на ній камінний стовп стоїть.

— Се ж Троянів пагорб!.. — каже він сам до себе. — Треба ж таке!

Зліз додолу, пустив коня пастися, а сам подався на могилу. Коли ж дивиться: сидить під образом Дажбожим якийсь чоловік.

Був то старий-старий козак. Оселедець його аж на спину звисав, вуса довгі та сиві, мов ковила, а замість очей дві чорні діри. Лежала коло нього саква і торбан, що то перебенді з ним по людях ходять.

— Хто се тут? — питає запорожець.

— Козак я січовий, онук Дажбожий, — каже малий козак.

— Іди сюди, — каже запорожець.

Як підійшов Івась до нього, то старий поклав йому долоню на голову.

— Правду кажеш, — озвався по хвилі. — Стоїш ти на Божій дорозі… та тяжко тобі буде йти нею, дитино!

— А коли ж воно легко було! — буркнув Івась.

Та й сів на землі.

— Гадав я, — помовчавши, каже запорожець, — що вже ніхто сюди не приходить… аж бачу, не перевівся люд Троянів! То ти не один такий, певне?

— Є ще на Січі ті, що Дажбогові служать, — каже Івась.

— А я давно вже там не бував! — каже запорожець. — Всю Вкраїну сходив, Литву да Польщу… а вже до Хортиці й не дійду, либонь!

Зиркнув на нього Івась.

— То Січ зараз не на Хортиці, — каже, — а на Микитиному Розі!

— Дива та й годі, — каже запорожець. — А гетьманом хто ж зараз над козаками? Певне ж, Байда-таки?

Івась і голову понурив, як почув таку давнизну.

— Давно вже Байди немає, батьку, — каже запорожцеві. — Стратив його султан у Цареграді більше як півста год тому…

Старий і закивав, почувши теє.

— Бач, — каже, — збулося давнє прокляття! А як наклав його Скубрій на Байду, то ніхто й віри не йняв, що збудеться…

— Яке прокляття? — не втямив Івась. — Який Скубрій?..

Засміявся запорожець, та так сумно й невесело, що в Івася й серце стиснулося.

— Був то чаклун да характерник, що немає вже таких на Січі та, певне, вже й не буде!.. Ще я козакував, то старий він був як земля, а що вже знав усього! Ото гляне на тебе — і все розкаже: і звідки ти, і якого роду, й що замишляєш… Як став же Байда гетьманом над козаками, то звелів узяти його й у кайдани забити…

— За що? — питає Івась.

— Бо так довго той Скубрій з чортами накладав, що й сам нечистою силою зробився. Були на Січі запорожці, котрі продавали душу нечистому, та він і їх переплюнув — почали підмічати, що вже образ Божий губить…

— Та як се?!

— Чоловіком перестає бути! Ото балакає з тобою та й балакає, аж дивишся — а лице на ньому, неначе віск, пливе, і з-під нього бісова личина починає проступати!..

— З нами сила та міць небесна! — каже Івась.

— Коли ж закував його Байда у заліза, то пообіцяв гетьманові чаклун, що помре він за те страшною смертю — за гак ребром його зачеплять і три дні висітиме, аж Богу душу оддасть… Чи так воно сталося?

— Так, батьку, — каже Івась.

Знову старий покивав головою.

— Все збувається, все!.. Казав той Скубрій, настане така пора, що прийде на Січ образ Лади і вернеться давня слава Запорожжя… так і це збувається!

— А ти звідки знаєш?! — питає Івась.

Обернув до нього старий своє лице з чорними дірами замість очей і всміхнувся.

— Дитино, — каже, — смерть-мати у мене вже в головах стоїть, то бачу я і чую те, чого нікому не дано… Тяжка твоя дорога, та треба вже рушати! Чого ж ти баришся, га?

— Я і радий, — каже Івась, — та не знаю куди…

— Нічого, — каже старий, — козак той, що ти в нього за джуру, вже знає!..

Тої миті заіржав під могилою жеребець, й Івась аж підскочив од несподіванки.

— Он і кінь твій дорогу почув, — каже запорожець. — їдь же, їдь хутчій!..

Тривожно стало Івасеві. Свиснув він на жеребця, плигнув у сідло та й погнав до Січі.

От заїжджає він у браму, аж назустріч йому характерник і Барило на конях.

— Ми вже тебе шукати хтіли, — кажуть. — Завертай!..

— А що? — питає Івась.

Махнув рукою характерник.

— На болотяне городище їдемо… гайда!

Як опинилися вже у степу, то Козуб йому і каже:

— Страшне й непевне те місце, та за давнини ходили туди ворожити… Спробую і я спитати того, хто стереже тую гору!

— А Барило навіщо?

— З кіньми зостанеться! А як не вернемося, то бодай на Січ дасть знати…

Минули вони річку, а далі почалися купини та дрібні озера. Зиркнув Івась на небо, коли ж його затягло тяжкими грозовими хмарами. Не встигли вони й до болота доїхати, як гримнуло за обрієм і такий вітрюган дмухнув, що й очерети полягали.

— Наче буря зривається, — каже Барило.

— Так і треба, — каже характерник. — За гожої днини і їздити сюди немає чого!

Злізли вони із коней, а характерник виламав у вербах дві здорові тички та й дає одну Івасеві.

— А се нащо? — питає малий козак.

— Там суцільна драговина… не туди ступнув — і провалишся! Будеш іти за мною і мацати дно цією ломакою.

Тут знову гримнуло в небі, й вітер застугонув у плавнях.

— Ну, з Богом! — каже їм Барило.

Пройшов характерник над мочарищем, аж відшукав обвуглений вербовий пень. Заходить у воду та й давай пробувати дно.

— Се вона… — каже. Й до Івася: — Рушай за мною, та помалу!

Кругом уже й геть темно зробилося. Забрів Івась у воду, а вона холодна й густа, мов кисіль.

— Далеко туди? — питає в характерника.

— Звідціля й не видно, — каже той. — Пильнуй же!

Вода вже Івасеві попід пахви сягала. Мацає він дно ломакою й насилу знаходить куди ступнути. Кругом купини якісь, плеса, тільки де-не-де татар-зілля росте чи кущ верболозу. Характерник уже кроків на десять одійшов, і видно його тільки тоді, як блискавка сяйне у небі.

—. Не одставай! — гукнув Козуб та й зупинився.

Наддав Івась кроку та як ступнув убік — так і пішла нога у багно.

— А-а-а! — зойкнув він.

Потягло його болото, похитнувся світ перед ним, і був би повалився він у воду, та характерник метнувся назад і вхопив його за плече. Витяг на стежку та й каже:

— Оцеє і є найгірше місце на болоті… Тримайся за два кроки й не одставай!

Гахнув грім над головою, і на мить видно стало, як удень.

— Гайда, гайда!.. — каже характерник.

Рушили вони вперед, а вітрюган як налетить — просто з ніг валяє! Брьохається Івась у болоті, мацає тичкою дно і вже сам не знає, на якому він світі. Пройшли вони трохи, коли ж у темряві то тут, то там почали загорятися голубі світельця.

— Не дивися, то нечиста сила! — каже характерник. Та руку підняв і накреслив у повітрі Дажбожий знак. — Ану геть звідціля, чортові душі! Найменням Коштрубовим вас заклинаю — згиньте!

Заскиглило у пітьмі, й побачив Івась, як шугонула по воді зграйка дитинчат із палаючими віхтями в руках. Очі їхні були червоні, мов жаруки, а замість ніг — курячі лапи.

— Бачив я вже таке! — каже Івась. — У підземеллі заманило воно мене до…

Та й не доказав — ляснув його характерник по губах.

— Не промовляй тут її наймення, а то лихо нам буде! — каже Йвасеві.

Як щезли огники, то перейшли вони відкриту місцину і зайшли у плавні. Знову вдарила блискавиця, і побачив Івась попереду стару вербу.

— Отам воно, теє городище!.. — каже характерник. — Ще трохи — і вийдемо з багви.

Брьохалися вони, брьохалися в гущині, коли ж почув Івась під ногами піщане дно, а попереду вздрів невисокий пагорб, де росла одним-одна верба. Як вийшли вони на ту гору, то й попадали додолу, так зморилися. Врешті Козуб сів, скинув чоботи й повиливав із них воду.

— А нехай йому всячина! — каже. — Тут і вдень ходити недобре, а що вже поночі!..

Лежить Івась і тільки зіпає — геть вибився з моці.

— Ну, вставай! — каже йому характерник.

Вийшли вони на городище та й стали посередині. Вітрюган свистить та завиває, а як свіне блискавиця, то бачить Івась якісь горбки кругом, ями і залишки земляних валів.

Дістав Козуб ножа, накреслив Коштрубів знак на землі, тоді встромив його посередині та й каже:

— Місяць у небі, камінь у воді, дуб у діброві! Матір'ю сирою землею заклинаю: хто в ній лежить, нехай просинається!

Застугонув вітер у плавнях, а більше нічого не чутно.

— І другий раз! — каже характерник, знову встромляючи ножа в землю.

Гримнуло у небі, а більше нічого не почув Івась.

— І третій раз! — каже характерник, знову заганяючи ножа.

Застогнало щось у землі, та так страшно, що у Івася й чуб дибом став.

— Хто збудив мене?

— Се я, бісуркан-характерник, пречистої Панни лицар!

Сяйнула тут блискавиця, та така яскрава, що на мить обоє аж посліпли.

— Що тобі треба, бісуркане?

— Вкажи шлях оцсьому козакові, що образ Божий на собі має!

Тут зареготалося у землі, та так, що аж пагорб задвигтів.

— Чого ж ти мертвого питаєш, як живий про сеє зна!

— Хто?

— Той, хто в залізах карається й Божого світа сто год не бачить!

Ударив себе характерник по лобі.

— Батьку Дажбоже, славен Трояне! — каже. — Так он про що богатир казав!

Та й витяг ножа із землі. Тут вітрюган заревів, як навіжений, а голос і каже:

— Чую, чую… Троянів знак наді мною! Несіть його в Україну, і хай станеться те, що має статися! А станеться таке, що білий світ перевернеться…

Уклонився характерник і Йвася змусив уклонитися. А тоді розсипав по землі хрестом жменю жита і промовив:

— Нехай душа твоя упокоїться в Ирі Дажбожому!

Шалено застугонів вітер, і блискавиці почали бити раз за разом.

— Куди тепер? — питається Івась, коли вони спустилися до берега.

— У Січ! — каже характерник.

Як посідали вони на коней, то пустилася така злива, що світа не стало видно за нею. Насилу добилися до Січі, а в брамі вже стоять козаки зі смолоскипами і Богун із ними.

— То як? — питається в характерника.

Той на Івася кивнув.

— Дай-но йому що вдягти, бо мокрий мов хлющ! Хто біля льохів чатує?

— Мої хлопці, — каже Богун, кидаючи Йвасеві свою кирею. — А що?

— Ключі у кого?

— В осавула, та він уже спить…

— Буди, — каже характерник. — І жаровню звели запалити. Шукали ми те, що під самісіньким боком у нас!..

От заїхали вони в січову кріпость та позлазили з коней.

— А що ж у тім льоху? — питає Івась.

— Зараз побачиш!.. — каже йому Козуб. — Недарма тебе з того замку на Запорожжя закинуло!

Аж тут і Богун іде з ключами, а за ним двоє козаків казан із жаром несуть.

— Се ми в глибку спускаємося? — питає Івась, коли характерник одімкнув перші двері й рушив униз камінними східцями.

— А то ж куди!

Семеро дверей було в тім льоху, й усі довелося ключами одмикати. Як розчахнулися останні двері, то побачив Івась січову в'язницю, де завжди тримали харцизів та душогубів.

— Здоров, собако! — каже характерник, підіймаючи вгору смолоскипа.

Брязнуло щось під муром, а потім зареготалося так моторошно, що Йвасеві аж мороз по шкурі пішов.

— A-а, прийшов, кручий сину? Де ж ти ходив оцеє так довго, щоб тебе земля свята ковтнула!

Був то старезний горбатий дідуган, прикутий ланцюгами до стіни. Давно, либонь, сидів у льоху, бо геть одіж на ньому потліла й замість нігтів достеменні пазуряки повиростали.

— До кого се він? — каже Івась.

— До тебе, козаче… до кого ж іще! — каже характерник. А тоді взяв кочергу, що стриміла в жаровні, й тицьнув розпеченим кінцем горбаня у груди. — Ану викладай усе, нечиста сило!

— Та хто се такий?! — питає Івась.

— Скубрій зовуть його, — каже ззаду Богун, — а закував його ще гетьман Байда…

Горбань заплигав на місці, наче павук.

— Знак на тобі, знак на тобі! — та й показав пальцем на Івася. — Значені ви всі, щоб вам добра не було!

— Хто се значений? — не втямив Івась.

— Ти, ти… і всенький рід твій! — зареготався горбань. — Як спалили шеремети храм пречистої Лади на Заруб-горі, то наклав Дажбог знак на ваше кодло… Коли прийде чорна година для України, то найменшого в роду знайде Троянів Оберіг, і мусить він із ним іти в Україну, щоб одмінити лихо!

— Те ж саме і Злата з чарівником казали мені у замку… — прошепотів Івась характерникові.

— Замкнути коло ти повинен, песький сину!.. — хрипів чаклун. — Є в Україні кількоро душ, як оце я, і всіх ти повинен знайти, — а як дійдеш до останнього, то коло замкнеться, коло замкнеться! Сьомий і буде тим, хто прийде в Запорожжя! Стане він гетьманом над вами і запалить усю Україну!

— А з тими що станеться? — питає Івась.

— А ті всі помруть… ті всі помруть! Ти принесеш їм смерть, чортова дитино!

— Чому? — питає Козуб.

— Оберіг відпускає їх, щоб не мордувалися на сім світі, щоб не мордувалися на сім світі!

Мовчали всі, і тільки чутно було, як тріщать смолоскипи та хрипко сапає горбань під муром.

— А хто буде первим? — питається Івась.

Брязнув ланцюгами чаклун.

— Другим буде… другим, вража дитино! Він старий, як земля! Іще в Ладимира-князя служив і киян у Почайну заганяв, щоб їх попи-ромеї похрестили… а тепер смерти у Бога просить, смерти у Бога просить! Щодня просить, а її нема та й нема!

І горбань зареготався.

— А хто ж перший? — спитався характерник.

Та чаклун знай реготався, аж луна котилася підземеллям. Узяв характерник кочергу і хтів було знову тицьнути Скубрія в груди, та Івась перепинив його.

— Не треба, — каже.

— А то чого? — питається Козуб.

Сумно посміхнувся Івась.

— Хіба ж ти не втямив іще?

— Ні.

— Він первий і є, — каже малий козак. — На нього й отой запорожець показав, що я його зустрів у степу… та невтямки мені тоді було!

Та й замовк. Тихо зробилося в підземеллі, й тільки смолоскипи тріщали та живиця скапувала додолу палахкими краплями.

— Чи з тобою Дажбожий оберіг? — питає врешті чаклун.

— Зі мною, — каже Івась.

— Ну, то відпусти мене, бо вже пора…

Потягнув Івась за поворозки та й дістав із-за пазухи камінну ляльку. Глянув на неї чаклун і похитав головою.

— Авжеж, се він і є!.. Стільки людей лягло, аби зо світа його звести… а він знову вернувся!

І зареготався горбань, роззявляючи широкого жаб'ячого рота і брязкаючи залізними ланцюгами, а далі обличчя його посиніло, перекривившись нелюдською гримасою, а тіло струсонуло так, що якийсь із ланцюгів урвався і, свиснувши Івасеві коло вуха, вдарив у стіну. Простісінько на очах мінявся чаклун: він танув і танув, скапуючи на долівку, неначе віск, аж ось залізні пута звисли й загойдалися туди-сюди, гублячи додолу краплі того, що було ще хвилю тому людиною.

Як вийшли козаки із льоху, то Богун і каже:

— Коли б мені хто розказав про такеє диво, то я йому по гамалику надавав би за брехні! Треба б по чарці перехилити чи що…

— Шинкарі вже, певне, сплять, мов ховрахи, — мовив характерник.

— Дарма, — каже хтось із козаків, — збудимо!

Озирнувся Івась, аж тут і Ганжа з Кривоносом.

— Гайда, — кажуть. — Треба побалакати за все як годиться!..

Спустилися вони в січове передмістя та й завернули до шинку, де ото колись разом сиділи. Богун і заторготів шаблею в шибку.

— Кого се там лиха година принесла посеред ночі? — питаються у хаті. — Дня замало, еге?

— Одчиняй, вражий сину, бо нам випити хочеться! — каже Богун.

— А дулі не хочеться під самого носа? — питає шинкар. — Завтра приходь, обіяснику!

Як гахнув Богун руків'ям шаблюки у вікно, то воно й вилетіло к лихій матері.

— Ти кому се дулі сукаєш, чортова тінь?! Ти козацького звичаю не знаєш, січову старшину за ніщо держиш, еге? Ану одчиняй, бо хату запалимо… остатній раз кажу!

— А прив'язати його до стовпа, скурвого сина, — та киями, киями! — каже Івась.

Заметушилося в хаті й шатнулося притьма до дверей.

— Ой вей-мір, — каже шинкар, впускаючи їх до сіней, — таж я не бачив, що се такі славетні панове до мене добиваються! Цвіт низового лицарства, на всю Польщу та Вкраїну козаки! Аби знаття, що ви прийти маєте, то всеньку ніч не спав би та все чекав на вас, як на самих дорогих гостей! Напік би і насмажив найліпших потрав для такого ясновельможного панства!

— Ото неси на стіл, що маєш печеного і смаженого, — каже Богун, — та горілки побільш, то, може, ласки у нас заробиш, а не київ на майдані!

— А цьому козакові меду звари, — каже Кривоніс, показуючи на Івася. — Та хутчіш… одна нога тут, а друга там!

От випили вони по першій, Богун і каже до характерника:

— Та й що тепер думаєш робити?

— А що, — каже той, — що ж тут і гадати! їхати треба.

— Коли?

— А взавтра і виїжджати, коли ж іще!

— Оно й так уже забарилися! — вкинув Івась, тримаючи обома руками кварту з медом.

Подумав Богун трохи.

— Супровід вам дати? — питається. — Сотню козаків можу вирядити, а то й дві!

Махнув Козуб рукою.

— Та хоч цілий курінь! Оружжя тут не поможе, бо не людська, а пекельна сила на заваді буде!

— Найліпше вдвох їхати, — каже Івась.

Глянув на нього характерник і кивнув.

— Правду кажеш, козаче. Двом найспособніше, бо не так ув око впадатимуть! Як не зустрінемося з татарами, то все буде й гаразд…

Порадилися запорожці між собою, то Кривоніс і каже:

— То що вам треба для сього діла? Із кошової скарбниці видамо все, чого забажаєте!

Характерник зітхнув.

— Коней треба передовсім! У нього, — кинув на Івася, — жеребець, як огонь, а мій підбився вже і для далекої дороги негодящий. І ще поводового коня, щоб на заміну був.

— Се дамо, — каже Богун. — Ще що?

— Оружжя, — каже Козуб. — Пістолів по два кожному, два мушкети і горлача. Пороху, куль та кременів запасних.

— І се буде, — каже Кривоніс. — Ще?

— Вдягти треба козака. Печерами та болотами лазив, то геть обносився.

— А харчу?

— Харчу багацько не братимемо. Конятини сушеної, сала, пшона та соли — то й усе!

— Як од татар прийдеться втікати, то краще порожнем, — знову вкинув Івась.

Зиркнули запорожці на нього, а Богун йому чуба розкуйовдив та й питає:

— Не страшно в такії мандри пускатися?

Івась і губу закопилив.

— А козакові що! Раз мати породила, раз і помирати! То нехай школярі по запічках сидять!

Засміялися всі, та якось невесело.

— Коли думаєш рушати? — питає Ганжа.

— Та, певне, завтра пополудні… — каже характерник. — Коней доведеться перекувати, та й поки зберешся!..

— Ну, то дивися! — зітхнув Богун. — Поможемо, чим Бог послав, а там пильнуйте…

— То й ходімо, — каже характерник. — Бо вже пізня година, ще й завтра вставати рано…

Кинув Богун шинкареві золотого, та й подалися запорожці у кріпость, а Йвась із характерником до хати пішли.

Розділ 9

Прокинувся Івась удосвіта, зиркнув у вікно, а над над Дніпром туман стоїть і небо геть у хмарах.

— Похмура ж днина вдалася… — каже сам до себе. — І як се його їхати такою негодою!

Озирнувся по хаті, коли ж характерника й близько немає. От умився Івась і гайда в січове городище. Приходить до стайні, аж там Козуб із козаками двох коней веде. Жеребці мов змії — один карий, другий вороний, та так виграють, що глянути любо.

— Нічого коники! — каже Івась.

— Військо запорозьке низове дає нам сих скакунів у дорогу, — каже характерник. — Гнуздай свого жеребця, та будемо кувати!

Як під'їхав Івась до кузні, що була на Гасан-базарі, то коваль уже тих двох підкувати встиг. Припнули Йвасевого жеребця, коли ж до нього й приступу нема, — хвицяється, мов скажений, і хропе.

— Чекай-но, — каже Івась ковалеві, — я його вкоськаю!

Та й узяв коня за передню ногу і в коліні зігнув. А коваль аж на виду поблід.

— Куди ти лізеш оцеє, урвителю! — каже. — Се ж не жеребець, а сатана достеменний, — вмить заб'є!

— Ти діло роби! — каже йому Івась.

Взяв коваль вухналі в зуби та й почав гнідого кувати. Диво дивнеє: стоїть той і не ворухнеться, тільки поглядає на Івася пильним оком. От перекували всі чотири копита, то коваль і питає:

— Як се він тебе слухається, диявол такий?

— Се, — каже Івась, — брат мій менший! Як уродився, то занесли його до хати, бо холодно було, от і жив я з ним усеньку зиму! Тепер тільки мене і знає, більше нікого. Було, вертаємо з дідом із млина, то він за сім верстов дух мій чує!

— О, — каже характерник, — у коней нюх, що куди тим собакам!

— Та в цього нюх кращий, ніж у моєї баби був, — каже Івась. — А та чула навіть те, що в сусідньому селі робиться… Ото вийде надвір, повітря понюхає да й каже: оцеє, каже, в Куделі кабана зарізали та смалять, а в Біденків хліб якраз печуть, та не житній, а з питльованого борошна!

Зареготалися коваль із характерником.

— Весело вам жилося на тому хуторі! — каже Козуб.

— Та як коли… — зітхнув Івась. — Ну що… проїду я востаннє понад Дніпром, га?

— Гайда, — каже характерник. — А я ще до кошового маю зайти.

Добряче кінь був підкований — гнав як вітер і хоч би раз тобі спіткнувся. Верстов із п'ять промчав Івась понад берегом, а тоді назад завернув і як доїжджав до Січи, то пустив коня кроком.

Стояв доокруж густий молочно-білий туман. Їде Івась та й озирається на всі боки. Хотілося востаннє на Дніпро глянути, на Великий Луг та на степи… та ба, така імла залягла, що нічогісінько не видно! От минає він могилу, що над самісіньким берегом височіла, коли ж чує: зашаруділо щось у бур'янах.

Був би на те він і уваги не звернув, та жеребець вуха наставив і хоркнув стривожено.

— Пугу, пугу! — крикнув Івась.

Та ніхто й не обізвався.

— Гайда, — каже Івась гнідому. — То бабаки жирують!

Та й рушив було із місця, коли ж тут знову завовтузилося в бур'янах — і щось обпекло його вище ліктя.

Глянув Івась, а в плечі у нього стріла.

— Ох ти ж чортів сину! — зойкнув він.

Та коня обернув і прямісінько в ті бур'яни. Підхопилося щось попереду та гайда до Дніпра. Добре вибрало собі засідку: зразу коло могили починалися шелюги, то воно вскочило туди та й хаміль-хаміль у плавні.

— А щоб тобі добра не було! — каже Івась.

Вертає назад, аж у траві лук валяється — так утікала вража личина, що й оружжя згубила. Насилу зліз малий козак із коня, підняв того лука і видряпався у сідло.

— Ще кривлею спливу тут! — каже сам до себе. — От халепа!

Глянув, а рана й не кровить. Лише рука стала мов не своя, геть заціпла. Вдарив тоді він жеребця п'ятами та й погнав чимдуж у Січ.

Заїжджає Івась у кріпость, аж назустріч Козуб іде з Барилом.

— А се що за лихо?!

— Стрілив хтось із могили, — каже малий козак. — Шкода, не здогнав я його!..

— Ану злазь! — каже характерник.

Та й запровадив його до стайні. Глянув Івась, а стріла геть рану роздерла і кров уже біжить.

— Пусте, — каже характерник. — Неглибоко застряла. Добре, що не чіпав, а то гірше було б!

— Хто ж у тебе поціляв? — питає Барило.

— Якби ж то я знав! — каже Івась. — Така імла, що світа не видно, та ще й плавні поруч!.. Воно й утекло.

Зашепотів щось Козуб, і кров перестала бігти. Взяв тоді він стрілу обома руками, обернув помалу та й витяг.

Зігнув руку Івась, а вона й не болить уже.

— Хутко ж у тебе все воно робиться! — каже Барило характерникові.

— Умили його водою, що тече з-під Дажбожого Явора, то не шкодить йому людське оружжя… — каже характерник, оглядаючи стрілу. — Та се не проста стріла — он яке вістря!

— Такі вістря на тому городищі були, де богатир похований… — каже Івась.

— Шереметське се оружжя, — каже характерник. — Ану ж бо спробую!..

Та й почав такими словами став промовляти:

— На городом над Київом золота стріла летіла. Перо в неї з пави-птиці, вістря в неї з білої криці. У синій Дніпро вона впала, бистра вода її забрала. Несла вона її, несла та й до кремінної гори принесла. А я, бісуркан-характерник, до рук її прибираю, Божим словом її заклинаю, у неї питаю: звідки ти, золота стріло? Чи ти з сього світа чи ти з того? Чи ти людська чи ти навська, чи ти литовська чи то московська? В поміч мені Господь і пречиста Лада! Слово моє, мов камінь. Амінь.

Як сказав він се, то здригнулася стріла, почала звиватися, а тоді скрутилася і засичала. Дивиться Івась, а характерник у руках гадюку держить.

— Господе, Твоя воля! — зойкнув Івась.

Вдарив Козуб тую гадюку об стійло головою, кинув додолу і роздушив чоботом.

— Оттак-пак! — озвався він урешті. І втер чоло рукавом.

— Що то було?! — вирячивши очі, питає Барило.

— Смерть то була! — каже понуро характерник. — Тільки не моя, а його… — та й кивнув на Івася.

Зблід малий козак.

— А хто ж се на мене так завзявся? — питає в Козуба.

— Знайшов хтось шереметську стрілу, набив її на держак і перо почепив, а тоді закляв на твою погибель, — каже характерник. — Тільки не знав, що людське оружжя тебе не вбиває… Через те і рана неглибока була.

— Я он і лука того знайшов!.. — каже Івась.

Та й показує характерникові.

— Ану дай сюди… дай! — раптом каже Барило.

Взяв того лука, глянув на нього та й притьма вибіг зі стайні.

— Куди се він? — питає Івась.

— А ти ще не здогадався? — каже характерник. — Ну, зараз побачиш!

За хвилю вертає Барило, а з ним цілий гурт козаків із хлопчачого куреня.

— То чий се лук? — питає у них Барило.

— Барабашів, Барабашів! — загаласували усі. — Осьо й мітка на ньому! Се його лук, гицля такого!

— Так утікав із Січи, що й лука згубив, — каже Ладько. — А де його знайшли?

— Та… далеко звідціля! — каже Івась. І похопився зразу: — Як се — утікав?..

Сплюнув Барило.

— Поцупив, песький син, коня в Стеблівському курені й дременув світ за очі! Ще й оружжя моє взяв із собою…

— А чого ж, — каже Івась, — у степу воно йому згодиться!

Зиркнув на нього Барило та й зареготався.

— Сам я винен, — каже, — не розгледів, що з нього харциз росте, а не козак! От і маєш…

— Та річ не в тому, — встряв характерник. —Не міг він заклясти сюю стрілу, бо на теє могутнього бісуркана треба! Хтось, певне, дав йому се оружжя, а хто — про се і балакати зайве…

Тут і сяйнув Івасеві здогад.

— То він звіздареві служить! — вигукнув малий козак. — Недарма ж і огонь розвів у ямі, щоб мене задушити…

— А татар на нас хто нацькував, як ми рибу ловили! — каже Найда. — Він же, гицель, іззаду йшов, а як щез, то за хвилю й вони появилися!..

— Ну, от, — каже характерник, — знаємо тепер, хто капості чинитиме нам у дорозі…

Та й махнув рукою.

— Ходімо, — каже, — обідати!

Вже за полудень хилилося, коли вони вивели коней зі стайні. На обох січових жеребцях була добряча збруя — не нова, але притерта вже, а на поводового ще й сакви прив'язали із харчами та оружжям.

Плигнув Івась у сідло та й ляснув нагайкою по халяві.

— Ех, — каже, — шкода Січ покидати! Так добре було тут…

— Гей, козаче, — каже йому характерник, — стільки ще прийдеться згубити в сім житті! Не привикай ні до чого, бо жаль буде. А як утратиш, то не шкодуй… Краще візьми осьо!..

Та й дає Івасеві два пістолі, ріг із порохом та ладунку.

— Умієш із цим обходитися?

— Ще й як! — каже Івась, засовуючи пістолі в сідельну кобуру. — Хоч мені більше лук до вподоби.

— Ну, то тримай од мене дарунок, — каже Богун, подаючи йому сагайдак зі стрілами.

Заглянув Івась усередину та й свиснув.

— Добрячі стріли… турецькі! Отакі я на ярмарку бачив, та купити не було за що.

Коли ж тут біжать і Найда з Ладьком. Захекалися обоє, мов ті хорти.

— На осьо! — кажуть. Та й дають йому якусь торбину.

— Що тут? — питає Івась.

— Коржі, — каже Найда. — Од нашого куреня!.

Розв'язав Івась торбину, одламав шмат і покуштував.

— Ого, — каже, — добренні коржі! А то ми в дорогу тільки пшона взяли та конини.

Коли ж тут заіржав гнідий, аж виляски пішли.

— Ну, — каже характерник, — пора!

— Нехай же Батько Троян буде з вами і пречиста Лада, — каже їм Богун.

— Нехай береже вас обох сила та міць небесна! — кажуть Ганжа з Кривоносом.

— Вертайтеся хутчіш! — каже Ладько.

Пхнув Козуб свого коня та й поїхав до брами, а Йвась із поводовим за ним услід рушив.

— Гайда на вал! — каже Найда Ладькові.

Вибігли вони на забороло та й поставали. Туман був над степами, що й могил не видно. Дивляться козаки, аж Івась із характерником вже й місток переїхали.

— Егей! — заволав Найда.

Пришпорив характерник жеребця і погнав учвал понад берегом. А Йвась озирнувся, махнув їм рукою та й услід за Козубом помчав. Ще хвилю мріла його постать, а потім ковтнула її імла.

Примітки

1

Горлач — рушниця з широким дулом. Використовувалася для ураження цілей зблизька. — Прим. автора.

(обратно)

2

Чокалок — шакал. За давнини ці звірі водилися у всій степовій Україні. — Прим. автора.

(обратно)

3

Так називався колись гепард. — Прим. автора.

(обратно)
(обратно)

Оглавление

Леонід Кононович Пекельний звіздар

  Розділ 1

  Розділ 2

  Розділ 3

  Розділ 4

  Розділ 5

  Розділ 6

  Розділ 7

  Розділ 8

  Розділ 9

*** Примечания ***