Насильственная смерть [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн

МИКОЛА СУХОМОЗСЬКИЙ

НАДІЯ АВРАМЧУК

Насильницька смерть відомих людей

Довідник-хрестоматія

КИЇВ

АРАБАЖИН Костянтин Іванович

Історик літератури, перекладач, критик. Псевдоніми К. – Не-я, К. Недоля.

З дворянської родини. Двоюрідний брат, Білий А., – письменник; близький родич, Антонович В., –

історик, археолог, етнограф.

Народився 2 (14) січня 1866 р. в м. Канів Черкаської області.

Загадково загинув під колесами трамваю 13 липня 1929 р. у м. Рига (Латвія).

Закінчив першу київську гімназію (1883), історико-філологічний факультет Київського універси-

тету (1884-1890).

Був викладачем петербурзького Миколаївського кадетського корпусу, Вищих жіночих курсів, Ви-

щих театральних курсів, редактором газети «Північний кур‘єр» (1899-1900), професором Гельсин-

форського університету (1913-1919), видавцем гельсінкських газет «Російський голос» (1918),

«Російський аркуш» (1918-1919), «Російське життя» (1919), «Світанок» (1919-1920), професором

Латвійського університету (1920), ректором Руського інституту університетських знань (1921-1929).

Друкувався в газетах «Вільна Україна», «Біржові відомості», «День», «Північний кур‘єр»,

«Кавказькі мінеральні води», журналах «Театр і мистецтво», «Народ», «Зоря», «Діло», «Всесвітній

вісник», «Щорічник імператорських театрів», готував статті для словників Ф. Брокгауза, а також

С. Венгерова.

Як літератор дебютував комедією «Поперед спитайся, а тоді і лайся» (1885), написаною

українською мовою.

Кандидатський доробок А. «Казимир Бродзинський та його літературна діяльність» (1891) удостоївся як премії ім. М. Пирогова, так і почесної відзнаки російської Академії наук.

З цікавістю були зустріті книги нашого земляка «Публічні лекції про російських письменників»

(1909), «Л. Андрєєв. Підсумки творчості» (1910), «Етюди про російських письменників» (1912),

«Поет світової скорботи» (1914).

Написав нарис «Слов‘янські землі» до перекладу «Ілюстрованої загальної історії літератури» Й.

Шерра (1898).

Переклав українською мовою монографію М. Костомарова «Думки про федеративні засновини на

Стародавній Руси» (1886).

Виступив з циклом лекцій, зокрема «Гоголь як поет и мислитель», «Гоголь як драматург»,

«Смерть Гоголя», обнародував низку публікацій про Т. Шевченка (1907-1908).

А. підготував десятки, якщо не сотні, публікацій як критик та історик літератури.

Він також багато перекладав, в тому числі й Г. де Мопассана та Л. Толстого українською мовою.

Дісталося на долю А. й негараздів. Вихід петербурзької газети «Північний кур‘єр» (1899-1900) та

гельсинфорської «Російський голос» (1918), які редагував наш земляк, припинила влада –

російська й фінська відповідно. А 1919 р. губернатор Б. Яландер заборонив йому жити в Гельсінкі, обґрунтувавши це рішення «політичною неблагонадійністю».

Серед друзів та близьких знайомих А. – І. Франко, М. Павлик, Я. Полонський, В. Барятинський, герцог Лейхтенберзький, В. Антонович, Н. Котляревський, О. Романовський, М. Реріх, Г.

Градовський, Г. Струве та ін.

***

ПРАВА ЛЮДИНИ,

з політичного кредо К. Арабажина

Нам, говорячи відверто, не потрібна Україна ні шляхетська, ні польська, ні буржуазна. Ми не

думаємо запроваджувати й власного державного централізму, і не важливо нам те, який

держиморда потягне нас до буцегарні, й на якою мовою він розповість нам, що права людини не

про нас писані.

НЕ ЦУРАВСЯ ІНТРИГ, з наукової доповіді В. Мусаєва «Костянтин Арабажин в Санкт-

Петербурзі і Фінляндії»

Костянтин Арабажин, чиє ім'я не дуже відоме широкому колу осіб, особливо, якщо вони не

цікавляться історією зарубіжжя, волею випадку в перші роки фінляндської незалежності став

однією з ведучих фігур серед тамтешньої російської діаспори.

…Фінський період у житті Арабажина почався 1913 р. …Помер професор російської мови і

словесності Гельсінгфорського університету І. Є. Мандельштам, і місце стало вакантним.

Оголосили конкурс на заміщення. І хоча Арабажин не був основним кандидатом – у списку він

стояв лише третім – саме він врешті-решт отримав це призначення...

…Канцлер університету В. Марков, що паралельно займав посаду статс-секретаря Великого

князівства Фінляндського, в листі до голови Ради Міністрів В. М. Коковцова 31 липня (13 серпня) 1913 р. висловився за кандидатуру Арабажина. Прем'єр дав згоду, з боку міністерств внутрішніх

справ і народної освіти також не найшлося заперечень.

…Певний час Арабажин продовжував жити переважно в Петербурзі і приїжджав до Хельсінкі

(Гельсінгфорс) тільки на навчальні семестри, зупиняючись в готелі. Остаточно він перебрався

лише наприкінці 1917 р., після проголошення Фінляндією незалежності. Влаштувавшись в

Хельсінкі, Арабажин активно включився в місцеве громадське життя. Він став головою науково-

педагогічної колегії «Матроського університету в Гельсінгфорсі», членом або головою рад низки

місцевих російських навчальних закладів.

28 січня 1918 р. з ініціативи Арабажина в Гельсінкі скликали ініціативну групу для створення

формування, яке одержало назву «Товариство «Російська колонія у Фінляндії». Арабажин став

головою його правління. Товариство почало видавати газету «Голос російської колонії», в березні

перейменовану в «Російський голос» (усього вийшло 29 номерів). Газета позиціонувалася, як

«орган незалежної безпартійної думки», який повинен об'єднати всі прошарки російського

населення в Фінляндії, не втручатися у внутрішні фінські справи і сприяти зближенню фінів і

росіян.

У програмній статті, розміщеній в першому номері газети, Арабажин усіляко підкреслював

відмову від якої-небудь політичної діяльності і вказував на «культурно-господарський» і

безпартійний характер створеного товариства. Основною метою назвав «об'єднання всіх

проживаючих у Фінляндії громадян російської національності на ґрунті загальних інтересів, матеріальних, духовних і правових».

На нараді представників російських організацій в Фінляндії в травні 1918 р. Арабажина обрали

одним з чотирьох представників російського населення для зв'язку з фінською владою.

…Тим часом внутрішнє життя в незалежній країні розвивалася вкрай несприятливо для місцевих

росіян. Антиросійські настрої, котрі все більш підсилювалися в Фінляндії, значною мірою

насаджувалися і підігрівалися зверху. З одного боку, вони були проявом реакції проти колишньої

метрополії, яка колись обмежувала права автономії, а з іншого, – відчувалося негативне ставлення

до російських більшовиків, які допомагали фінським червоним у громадянській війні, яка щойно

закінчилася.

Процес втікання від усього російського набув особливої послідовності і систематичного характеру

з травня 1918 р. Вже влітку були ліквідовані посади перекладачів з російської мови в губернських

правліннях і інших установах. З'явився ряд указів, котрими скасовувалися постанови про

використання російської мови у відомствах.

Державний університет також прагнув позбутися російськості. …В грудні 1918 р. консисторія

університету звернулася до уряду з клопотанням про скасування всіх російських кафедр у вузі, пов’язуючи їхню діяльність з ненависною фінам політикою русифікації.

…Арабажин протестував проти цих тверджень, доводячи, що кафедра російської мови і

словесності ніяк не була зв'язана з русифікацією і переслідувала, насамперед, наукові і культурні

цілі.

…Протести не мали наслідків: 4 лютого 1919 р. уряд Фінляндії прийняв рішення про ліквідацію з

1 березня кафедр російської мови і словесності, російського права і російської статистики.

Становище діаспори ускладнювалося тим, що серед самих росіян почалася боротьба за лідерство в

громадських організаціях, котра переросла у відвертий розбрат та інтриги. Не залишився осторонь

цього процесу і Арабажин.

…Затим фінські посадові особи почали самого Арабажина вважати «підозрілим» і «політично

неблагонадійним». …Звинувачення було відверто надуманими, проте перебування Арабажина у

фінській столиці стало небажаним. Постановою губернатора провінції Уусімаа (Нюланд) Б.

Яландера від 14 квітня 1919 р. йому було заборонене проживання в Хельсінкі на тій підставі, що

його політична діяльність не заслуговує довіри.

Арабажин вислали за межі провінції, однак цього разу він залишився в країні....

За Арабажина клопоталися перед К. Г. Маннергеймом, який займав тоді посаду регента, –

тимчасового глави Фінляндської держави.

Вдалося одержати дозвіл на повернення до Хельсінкі.

Улітку 1920 р. Арабажин виїхав з столиці Фінляндії у справах до Таллінна і на зворотний в'їзд

дозволу більше не отримав.

…Приклад К. І. Арабажина наочно демонструє, як російські емігранти пристосовувалися до нових

умов життя за кордоном, коли люди найчастіше змушені, внаслідок обставин переходити до нових

видів діяльності, при чому колишнім політикам нерідко приходиться займатися справами, які не

мають ніяких стосунків до політики, і навпаки, коли люди, далекі від політики, ставали її

активними учасниками.

ПОСТАВИВ ХРЕСТ НА КОБЗАРЕВІ, з книги Д. Донцова «За яку революцію»

Звичайно, що найбільш цинічні з тієї «еліти» мусили прийти до негоції Шевченкової України і

Шевченка, – як Драгоманов, як Пантелеймон Куліш у старі часи; як колишній радикал і совітофіл

Осип Назарук, як Костянтин Арабажин, який в органі української соціал-демократії ще 1905 року

поставив хрест над Кобзарем, як, нарешті, Іван Багряний, ставлячи на постамент для адорації

свого і своїх партійців ідола – совєцький машинний «прогрес».

Та ліва «еліта» запевняла, що на Москву «з вірою і любов’ю дивляться всі трудящі світа» (М.

Грушевський), підсовуючи цим останнім свої власні невільницькі, плебейські симпатії.

Відірвані духовно від свого народу, вони мали спільну з Москвою «віру», спільних «святих», спільні надії. А вирікаючись традицій своєї країни, вони за облудними фразами ворога не бачили, що він чимраз виразніше вертав до своїх традицій історичних: у політиці до Івана Грозного і

Петра, до «опричнини»; в суспільному житті – до «общини», до ординства; в міжнародному житті

– до «сабіранія земель» усіх можливих племен і народів; у церковному житті – до церкви

Антихриста.

ПЛЯМА НА РЕПУТАЦІЇ, з розвідки Н. Осадчук «Еміграційні будні»

«Плямою» на репутації Арабажина можна назвати виказ фінським спецслужбам на колишнього

коменданта Свеаборзької фортеці полковника К. Кованько, який, безумовно, був би обраний

головою товариства представників російської колонії тоді, як на цю посаду претендував наш

земляк. В результаті збори засудили вчинок А., влада вислала без провини винного (через два

тижні той раптово помер від серцевого нападу), а жадану посаду обійняла третя особа.

БАЛЬМЕН Яків Петрович

Письменник, художник.

З дворянської родини.

Народився 16 (28) липня 1813 р. в с. Линовиця Прилуцького району Чернігівської області.

Потрапив у полон 14 (26) липня 1845 р. на Кавказі поблизу столиці імамату Шаміля аулу Дарго

(нині – Чеченська Республіка РФ), звідки не повернувся.

Закінчив Ніжинську гімназію (1830-1832).

Служив у Білгородському уланському полку (1832-1837), Охтирському гусарському полку (1837-1838), ад’ютантом генерал-лейтенанта Шабельського (1838-1842), генерала Данненберга (1842-1844), генерала Лідерса (1844-1845).

Друкувався в журналі «Вітчизняні нотатки».

Як літератор дебютував в журналі «Вітчизняні нотатки» пародійними «Листами» (1841).

Потім настала черга повістей «Самогубця», «Вигнаний», «Пустеля», низки оповідань. Повість

«Ярмарок» на прохання автора видрукувана за підписом С. Закревська (1843).

Деякі з доробків побачили світ під назвою «Повісті» (1988).

Ілюстрував рукописного «Кобзаря» Т. Шевченка (1844), який згодом присвятив йому поему

«Кавказ».

Малюнки, щоденники, спогади вивезені нащадками за кордон.

Серед друзів та близьких знайомих Б. – Т. Шевченко, Л. Руданський, В. Прокопович, Є. Гребінка, С. Закревська, В. Стороженко, О. Афанасьєв (Чужинський), Г. Гудима, Т. Волховська, В. Халупко, П. Катеринич, М. Башилов, Я. Лобанов-Ростовський, З. Галаган та ін.

***

ВІДЧУТТЯ ДУШАТЬ,

з творчого кредо

Я. Бальмена

Я хочу писати. Я не можу більше приховувати в грудях відчуття, вони душать мене.

СКІНЧИВСЯ СОН МОЄЇ ЮНОСТІ, з щоденника Я. Бальмена

Біля столу ходили дві дівчини, але я бачив тільки одну – високу, струнку в блакитній сукні, з

каштановими кучерями на ніжних плечах. Ні, це була не дівчина, не жінка – це був янгол, божество, щось неможливе (Вишневська C. – авт.).

…Закревський відверто залицявся до неї. Він – гвардієць, ротмістр, хороший собою. Спритний і

був у вищому світі. Знає, як зачарувати дівчину, дівчину недосвідчену. Вона, напевно, полюбить

його.

…Як я вимучився за ці дні і злому ворогові не побажаю, хіба що Маркевичу (за нього висватали С.

Вишневську – авт.). Ось чим скінчився сон моєї юності. От як я вступаю в життя. Ось ті радощі, що посміхалися мені в майбутньому.

РОЗРАХОВУЮ НА ТЕБЕ, ЯК НА КАМ‘ЯНУ ГОРУ, з листа Я. Бальмена В. Закревському в

червні 1844 р.

Надсилаю тобі, люб'язний Вікторе, плоди нашої праці – моєї і Михайла Башилова. Всі розділи

творів Тараса (Шевченка – авт.) з віньєтками. Вони написані латинськими буквами, аби, якщо

прийде фантазія Тарасу видати їх за кордоном, всі могли читати, особливо поляки.

Це не подарунок тобі. Посилаю тільки для збереження. Збережи з належною ретельністю. Саме

тебе обираю, як людину, яка відчуває і розуміє сенс багатьох віньєток без пояснення.

Розраховую на тебе, як на кам'яну гору.

ТІЛА ТАК І НЕ ЗНАЙШЛИ, з дослідження В. Сиротенка (Вербицького) «Багатій і граф і

…побратим Шевченка»

Перед новим Роком… Яшина хрещена княгиня Тетяна Волховська влаштовувала грандіозні бали.

І тут сімнадцятирічний гімназист зустрів і закохався з першого погляду в свою кузину, 16-літню

красуню Софію Вишневську, теж хрещеницю Волховської.

…Яків умів захоплююче розповідати про найзвичайніші речі. Не дивно, що дівчинка, яка вперше

вийшла в світ, і сама закохалася. Вони вже не бачили нікого, окрім один одного. Щебетали

відокремлено в куточку або в затишних місцях парку. Вони вступили в свій, особливий світ

Кохання, в якому більше нікому не могло бути місця.

…25 травня 1831 року в Мойсіївці знову відбувся грандіозний бал. Звичайно, на ньому були і Яків

і Софія. На цьому балу з'явився і новий претендент на руку і серце Софії. Це був син предводителя

повітового дворянства штаб-ротмістр Платон Закревський.

…Яків виїжджає до невідомого Красностава. Його оточують зовсім нові люди, з іншими звичками

і устроєм. Якщо раніше і в Білгородському уланському і в Охтирському гусарському полках всі

тільки й говорили про Пушкіна, Жуковського, Гоголя, то тут, в Польщі, ці письменники були не в

шані. Тут взагалі більше цінували театр та живопис. Саме тут Яків захопився малюванням і

створив цілу галерею малюнків з буденного життя товаришів по службі. Ці малюнки і зараз

вражають експресією та дивовижним трохи глузливим реалізмом, якому міг би позаздрити

…приятель Шевченка по художній Академії Павло Федотов.

…На початку червня Яків їде до Петербургу. Тут, у Гребінки, зустрівся з Шевченком, завсідником

Гребінчиних «вечірок»...

У 1841-му Яків узявся створити альбом, з переписаного польськими буквами Тарасового

«Кобзаря» і ілюстрацій до нього.

…Шевченко любив відпочивати під могутнім дубом в його садибі. Зараз під тим дубом в

Линовицькому парку стоїть пам'ятник Кобзареві.

На зимові свята у нього – знову короткострокова відпустка, і він проводить її у Закревських, обговорюючи свій майбутній альбом Шевченкового «Кобзаря». У тому альбомі не тільки його

малюнки. 24 ілюстрації зробив його двоюрідний брат М. Башилов. Сам Яків виконав 28

ілюстрацій, в основному до «Гайдамаків» і «Гамалії».

…З лютого 1844 року він разом з корпусом в Дагестані, де російські війська тіснять чеченців

Шаміля. Йому зовсім не подобається ця незрозуміла війна, коли тобі в спину може встромити

ножа навіть сторічний дід або дитина. А генерали, за традицією, що збереглася і донині, рапортують про чергові перемоги.

Обурений Яків де Бальмен малює карикатуру. На передньому плані – величезна афіша з написом

«Соте і останнє підкорення Кавказу» а нижче меншими буквами – «Великий спектакль перед

походом генералів і К0». Під тією афішею лялька Миколи I, а перед ним люди, котрі протягують

мішок з мільйоном червінців. Хтось із знайомих Якова, бажаючи вислужитися, віддав той

малюнок генералові Лідерсу. Завдяки цьому він і дійшов до нас.

…Після загибелі Якова Закревський передав альбом Тарасу. Тарас, який не любив, та й не мав

можливості, тягати з собою всією Україною папери, віддав його на збереження Михайлу

Юзефовичу. Той передав своєму другу Костомарову. Зберігався там він до обшуку в зловісному

1847-му. Звідти потрапив в архів III відділення, де і зберігався всі часи лихоліття.

А зараз про те, як загинув Яків де Бальмен. Ми не знаємо і ніколи вже не дізнаємося справжніх

обставин. Знаємо лише те, що головнокомандуючим тоді був одеський генерал-губернатор кн.

Воронцов, який втратив за час губернаторства військові навики. Знаємо, що 13.07.1845 р. в три

години ранку генерал Лідерс повів свій корпус в наступ на Дарго, котрий закінчився тим, що його

колону відрізали від основних сил. Довелося відступати.

Зупинившись у відкритій ущелині, Лідерс послав свого ад'ютанта Якова де Бальмена до

Воронцова, повідомити про хід подій. Коли основні сили пробилися до колони Лідерса, виявилося, що Яків до них не дійшов, як не дістався Лідерса ад'ютант, посланий Воронцовим. Кинулися на

пошуки. Оголосили нагороду тим, хто знайде хоча б тіла.

На жаль, нікого так і не знайшли. Крім валізки де Бальмена з його малюнками. Передали до

Петербургу. Альбомом зацікавився спадкоємець, майбутній імператор Олександр II. Завдяки його

особистому архіву той альбом і дійшов до наших днів.

Так загинув побратим Шевченка, багатій, граф і в той же самий час бунтар. Це він був

натхненником «Закону божого» або «Книги буття українського народу» – програмного документу

Кирило-Мефодіївського братерства. Це він був натхненником одного з найсильніших творів

Тараса Шевченка «Кавказ».

І це все, що про нього ми знаємо.

ВИПИВ ДО ДНА З МОСКОВСЬКОЇ ЧАШІ, з статті I. Франка «Література, її завдання і

найважніші ціхи»

Отак скріплене i змiцнене само в собi «темне царство» стоїть на краю Європи, як пiдпора

полiтичного гнiту та темноти. Кров'ю тисяч людей, кров'ю всiх, що бажають свободи i щастя, воно пiддержує гнiт i неволю, їх кров'ю зливає воно широкi поля, аби загарбати пiд себе

пограничнi, вiльнi чи невiльнi, землi. В сорокових роках XIX в. гнало воно тисячi воякiв на

Кавказ, аби загарбати тi вiльнi гори, останнє пристановище черкесiв, чеченцiв, грузин i iнших

гiрських, напiвдиких, а то й високоосвiчених та свобiдних народiв. Туди погнали й приятеля

Шевченкового, офiцера Якова де-Бальмена, що погиб у битвi з черкесами.

Смерть того чоловiка зробила на поета велике враження i спонукала його написати поему

«Кавказ». Бальмен погиб, як жертва московської захланностi та неситостi, випив до дна «з

московської чашi московську отруту», а проте смерть його не збудила в Шевченка ненавистi до

його вбивцiв - черкесiв. Навпаки, вiн бачить добре, що вони вбили його друга з конечностi, в

оправданiй оборонi своєї свободи.

Вiн стає навiть у один ряд iз ними: адже ненависть до спiльного ворога – «темного царства» –

в'яже його з ними сильним, дружнiм вузлом. Вiн називає тих убiйцiв свого друга «лицарями

великими, богом незабутими», заохочує їх до дальшої боротьби i прирiкає їм остаточну побiду.

Не вони виннi в смертi його друга, а «темне царство», що силою погнало його до несправедливого

бою. В тiм явнiм i гарячiм виступi на сторону напастованих черкесiв Шевченко зложив

найкращий доказ свого високого гуманного чуття, своєї любовi до свободи й справедливостi, тим бiльше, що смерть щирого друга, який погиб iз рук черкесiв, i природний iз тої причини жаль

не звернули його проти них, але змiцнили його ненависть до «темного царства»...

БАРАНОВ-РОССІНЕ Володимир Давидович

Національний статус, що склався у світі: російський.

Художник, скульптор, винахідник. Справжнє прізвище - Шулім Вольф Лейб. Псевдонім – Даніель

Россіне. Світовий фундатор «кольорової музики», винахідник плямистого камуфляжу.

З міщанської родини.

Народився 20 грудня 1887 р. (1 січня 1888) в м. Велика Лепетиха Херсонської області.

Замордований в 1944 р. в німецькому концентраційному таборі.

Навчався в Одеському художньому училищі (1903-1908), петербурзькому Вищому художньому

училищі при Академії мистецтв (1908-1909).

Працював у Петроградській колегії у справах мистецтва й художньої промисловості (1918), відділі

образотворчих мистецтв Комісаріату народної освіти Росії (1918), Вільних навчально-художніх

майстернях (1918-1919), викладачем (1919), деканом мистецького факультету (1920-1921) московських Вищих державних художньо-технічних майстерень.

Учасник виставок: московської «Вінок», київської «Ланка» (обидві – 1907-1908), петербурзької

«Вінок-Стефанос» (1909), петербурзької і вільненської «Імпресіоністи» (1909-1910), цюріхської

(1912), амстердамської (1914), паризьких «Осінній салон» (1910), «Салон нових реальностей»

(1939), «Салон незалежних» (1910, 1913, 1914, 1925-1941).

Експонував твори на Міжнародній виставці в Парижі (1937).

Перша персональна виставка відбулася в Норвегії (1916).

Єдина персональна виставка в кордонах колишньої батьківщини пройшла у Петрограді (1918).

Ретроспективні виставки відбулися: у Парижі (1954, 1970, 1972-1973, 1984), Лондоні (1970), Франкфурті-на-Майні, Амстердамі, Нью-Йорку (1992-1993), Москві і Петербурзі (2004).

Серед найвідоміших доробків майстра полотна: «Безпредметне» (кінець 1910-х), портрет

Рахманінова (1911), «Автопортрет» (1914), «Страждання св. Дені», «Натюрморт з грушею (обидва

–1927), «Леді Чаттерлі», «Мати з дитиною» (обидві – 1932), біоморфні абстракції «Абстрактні

форми», «Абстрактні композиції», «Абстрактне».

Б.-Р. автор – серії абстрактних скульптур, серед яких вирізняються «Ритм, або Симфонія №1»

(1913), «Симфонія № 2» (1914), «Політехнічна скульптура» (1933).

Як винахідник наш земляк дебютував динамічним камуфляжем (1913). Потім настала черга

«оптофона» – оригінального музичного інструменту (1925), клавіатура котрого була з‘єднана зі

спеціальним екраном, на якому під час гри виникали рухливі кольорові форми.

Запатентував наш земляк і апарат «Multiperco», який виробляв, очищував й розподіляв хімічні

розчини, а також «хромофотометр», що визначав якість і чистоту дорогоцінних каменів (обидва –

1934).

Провів перші у світові світломузичні концерти в театрі В. Мейерхольда (1923) і Великому (1924).

Сам виконував на них «партію світла».

Не знайшовши врешті-решт спільної мови з більшовиками, емігрував до Франції (1925).

Нині доробки Б.-Р. зберігаються в Державній Третьяковській галереї (Москва, РФ), Державному

Російському музеї (Санкт-Петербург, РФ), художньому музеї ім. О. Радищева (Саратов, РФ), музеї сучасного мистецтва (Нью-Йорк, США), Центрі Жоржа Помпіду (Париж, Франція), музеї

Людвіга (Кельн, Німеччина), численних приватних колекціях.

На першому спеціалізованому аукціоні російського живопису, проведеному Sotheby's у Нью-

Йорку, був установлений рекорд цін на доробок нашого земляка: його «Натюрморт зі стільцем»

продали за $1,184 млн. (2004).

Серед друзів та близьких знайомих Б.-Р. – Д. Бурлюк, Х. Арп, Б. Кустодієв, С. Рахманінов, О.

Екстер, В. Татлін, В. Сук, А. Валансі, Н. Гончарова, М. Ларіонов, Р. Делоне, К. Петров-Водкін, В.

Шкловський, Д. Штеренберг, Н. Добичіна, Г. Аполлінер, О. Скрябін, С. Терк-Делоне та ін.

***

НІЧОГО НЕ БОЮСЯ

, з життєвого кредо В. Баранова-Россіне

Я люблю Париж і нічого не боюся.

ПРЕДМЕТ - РАБСТВО, з творчого кредо В. Баранова-Россіне

Допоки мистецтво не звільниться від предмету, воно прирікає себе на рабство.

НЕБАЧЕНЕ, з автобіографічної книги Х. Арпа «On My Way»

У Швейцарії, мене відвідав російський (так у Х. Арпа – авт.) художник Россіне й показав

малюнки, у яких він виявив свій внутрішній світ небаченим досі чином за допомогою барвистих

крапок і вигнутих ліній. Це не були відвернені пейзажі, портрети, натюрморти, які можна було

бачити на полотнах кубістів.

Я показав йому полотна, покриті чорною завісою, з мережею дивних письмен, рун, ліній, плям, -

підсумок напруженої праці, яка зайняла не один місяць. Мої побратими по мистецтву качали

головами й засуджували роботи як невдалі ескізи. Россіне, навпаки, поставився до них з великою

наснагою. Його й мої роботи, я гадаю, є «конкретним мистецтвом».

МИСТЕЦТВО СПРИЙМАЄ ВИТОНЧЕНО, з книги К. Редько «Щоденники, спогади, статті»

Баранов-Россіне став відомим у Москві й за кордоном як один з організаторів першого у світові

кольорово-оптофонічного концерту – в театрах ім. Мейєрхольда й Великому.

Він – художник-парижанин. Любить мистецтво й витончено сприймає його. У моїх роботах бачить

багато гарного, дає практичні поради, зробив пропозицію написати для нього концертно-колірну

відвернену картину.

Я щасливий нашому знайомству.

ДИНАМІЧНИЙ КАМУФЛЯЖ, з статті «Баранов-Россіне Володимир Давидович» на gelos.ru Жилка винахідника не гаснула в ньому ніколи. Наприклад, апарат під назвою «мультиперко» був

призначений для виготовлення, стерилізації і розливання газованих рідин.

Потім Володимир Давидович розробляє «хромофотометр» - прилад для аналізу якості коштовних

каменів.

А незадовго до початку Другої світової війни Баранов придумав «динамічний камуфляж», авторство якого пізніше було помилково приписане Жоржу Браку. Його суть - в проектуванні

збільшених колірних плям, котрі дозволяють «приховати» будь-який військовий об'єкт, - рухомий

чи нерухомий.

Свій винахід він подав директорові заводів «Рено» і представникам Пентагону. Проте з якихось

причин його тоді не упровадили у виробництво.

ПРИМХЛИВІСТЬ РИТМУ, з розвідки О. Шатських «Баранов-Россіне В. Д. »

Завдання, актуальні для багатьох європейських новаторів: розширення сфер творчого вторгнення в

реальність, відновлення сприйняття – художник зумів втілити в оригінальні проекти. «Симфонія

№2» свідчила про вихід до «тривимірного живопису»; цей рухливий об'єкт являв собою, за описом

сучасника, «парадоксальний монтаж із цинку, покритого строкатою й живою глазур'ю, з

жолобами, котрі служили підставками для якихось дивного виду млинів для розмелу перцю, синіх, бежевих або червоних шайб, перемішаних із пружинами, що стирчали у різні сторони, і сталевими

лозинами».

Незвичайні, хвилюючі публіку роботи Баранова-Россіне належали до тієї ж групи художніх явищ, що й експерименти Пабло Пікассо й Олександра Архипенка. Складні умовні конструкції, створені

з нових матеріалів, мали самостійність і самоцінність – художник повністю звільнився від

слідування природі, свідомо уникав подібності із предметами або явищами, які існували у світові

до нього.

…Паризьке життя Баранова-Россіне було наповнене труднощами. Запатентований на Заході

оптофон у музичному побуті не прищепився, він лише зрідка звучав на театральних сценах, супроводжуючи драматичні постановки. Деякий резонанс одержали концерти на оптофоні, що

відбулися в сезон 1928/29 років в різних артистичних центрах, зокрема «Студії Урсулинок» і

«Студії №28». Свій винахід Баранов-Россіне пропагував також у власній «Першій оптофонічній

академії».

Художні добутки Баранова-Россіне привертали увагу знавців, проте серед широкої публіки

популярністю не користувалися, отже, і на комерційний успіх авторові розраховувати не

доводилося. Зате вони, гармонічні й емоційні, з їх тонкою врівноваженою композицією й

примхливістю ритму, мали заслужений успіх у професійному середовищі.

Художні погляди Баранова-Россіне перетерпіли в ті роки певні зміни – домінуюче місце в його

мистецтві в другий, і останній, паризький період зайняли абстрактні композиції. Ці образи являли

собою ефектні колірні організми, породжені уявою й даром живописця; вони впливали на глядача

напруженими кольорами, дивною пульсуючим життям деяких біоморфних структур – стрічка

Мьобіуса, з її парадоксальною одномірністю, служила пластичним лейтмотивом більшості з них.

Володимир Давидович Баранов-Россіне не встиг або не зумів виїхати з Франції до окупації її

гітлерівськими військами. Його творчість, за теоріями «цивілізованих» ідеологів Третього рейху, відносилася до «дегенеративного» мистецтва, що вироджується, внаслідок чого воно підлягало

беззастережному знищенню. 9 листопада 1943 року він був арештований гестапо й кинутий у

концентраційний табір; дата й місце загибелі точно не встановлені – за непрямими свідченнями, митця фашисти стратили 1944 року.

ЗАХОПЛЮЮЧИЙ ЕФЕКТ, з кореспонденції В. Палія «Світлом музику першим доповнив

херсонець»

Першим світломузику в уяві побачив російський композитор Олександр Скрябін. Ідея полягала в

тому, що кожній музичній ноті відповідає певний колір спектрального розкладу кольору білого.

Тим паче, що і перших, і других – по сім. Також і перші, і другі – хвильового походження. Отож

поєднати їх – і вийде захоплюючий ефект. Та видатний росіянин не встиг здійснити задуму.

Розвиваючи цю ідею, Володимир Баранов-Россіне і створив «оптофон» – тип світлового

фортепіано.

Виявляється, Володимир Баранов-Россіне був не лише талановитим музикантом і винахідником, а

й скульптором, визначним художником авангардного напрямку. Приміром, в альманасі

«Невідомий російський авангард» (Москва, 1992) Баранову-Россіне присвячено цілий розділ, а

його художня творча спадщина в альманасі представлена кількома найяскравішими

репродукціями. До речі, у приватних і публічних паризьких колекціях є далеко не авангардні

роботи Володимира Баранова-Россіне, серед яких і полотна з краєвидами Херсона.

Майбутній професійний художник часто навідується в Херсон, де і робить декілька міських

етюдів – як згаданих, так і вже в доволі авангардній манері.

МУЗИКАНТА ФАРБ КОЛЕГИ ПОЗБАВИЛИ ПІДТРИМКИ, з розвідки Б. Галєєва «Знахідка у

Парижі»

Гарячкова пропагандистська діяльність на захист своєї ідеї й прагнення винести свої спроби її

реалізації на суд широкої громадськості – все це вже після того страшного дня, коли на його ідеях, його інструменті, практично на його долі був поставлений офіційно хрест, після жорстокої, як

вирок, резолюції: «не треба», «не потрібно», «не так». Це було в самому кінці 1923 року на

засіданні Фізико-психологічного відділення РАХН (Російської академії художніх наук).

Це видно хоча б за документам, які винесла на одну з казанських всесоюзних конференцій «Світло

й музика» (1990) московський мистецтвознавець Т. Перцева. Вона виявила й уперше оприлюднила

дані про стенограму трагічного для художника засідання, включаючи тези доповіді з гострими, навідліг, формулюваннями В. Баранова-Россіне й – відповідну реакцію колег.

Одним з найрішучіших критиків виявився... Леонід Сабанєєв, біограф Скрябіна, аза його життя –

друг і певною мірою колега, співучасник міркувань великого композитора про «світлову

симфонію». По суті справи, найзатятіший адепт і пропагандист світломузики в Росії – він повинен

був би, здається, грудьми стати на захист унікального й, практично, єдиного однодумця Скрябіна, але, на жаль, може бути, в «припадку ревнощів» Сабанєєв дратується тим, що в Баранова-Россіне

за «не по Скрябіним», дорікає художникові навіть за те, що той використав екран (а куди ще

проектувати свої складні абстракції?).

А в підсумку Вчена рада РАХН позбавляє художника підтримки...

БАХМУТСЬКИЙ Олексій Іванович

Винахідник. Творець першого в світі промислового зразка вугільного комбайна (1932).

З міщанської родини.

Народився 17 березня 1893 р. в с. Соколівка (нині – в межах м. Первомайськ Луганської області).

Загинув 25 вересня 1939 р. в м. Первомайськ Луганської області, випробовуючи нову техніку.

Працював різноробом на шахтах Петромар'ївського рудника (1908-1910), майстром з електрики на

шахті «Тетяна» бельгійського товариства (1910-1914), головним механіком Первомайського

рудоуправління тресту «Кадіїввугілля» (1924-1939),

Учасник і переможець Всесоюзного конкурсу на винахід гірничого комбайну (1932).

Конструктивні рішення, запропоновані Б., надалі знайшли застосування в багатьох типах

радянських комбайнів.

Ім‘я нашого земляка присвоєно Первомайському професійному гірничому ліцею.

Серед друзів та близьких знайомих Б. – В. Яцьких, М. Чихачов, Г. Роменський та ін.

***

ОЧИСНИЙ ШИРОКОЗАХВАТНИЙ,

з «Великої радянської енциклопедії»

Гірничий комбайн - комбінована машина для одночасного виконання операцій з відокремлення

корисної копалини чи породи від масиву і вантаження їх на транспортні засоби. Призначений для

видобування корисних копалин, називається очисним, а то, який застосовується на гірських

виробках, — прохідницьким; гірничий комбайн для проведення нарізних з метою підготовки

очисного забою називається нарізним.

Найбільше розповсюдження гірські комбайни одержали у вугільній промисловості; все ширше

вони застосовуються і на видобутку інших корисних копалин — калійної і кам'яної солі, марганцю, руд рідкоземельних металів тощо.

Гірничий комбайн - результат розвитку конструкцій врубової машини. Працездатні зразки

створені в СРСР в 1932 (очисний, широкозахватний конструкції О. І. Бахмутського і типу ЯР

конструкції В. Г. Яцьких і Г. І. Роменського для виїмки вугілля з тонких пологих пластів).

У Великобританії перші працездатні гірські комбайни з'явилися в 1935 (очисний,

широкозахватний системи «Мекко-Мур») і в Німеччині - в 1938 (очисний, широкозахватний фірм

«Ейкхофф» і «Рейнпрейсен»).

У НАГОРОДУ - АВТО, з офіційного інтернет-сайту м. Луганськ

На конкурс представили очисний гірничий комбайн, випробуваний 17 серпня 1932 року на пласту

«Отоман» шахти «Альберт». Він був сконструйований на базі врубової машини «Ейкгоф».

Виконуючий орган останньої модифікації Б-6-39 складався з горизонтального буру, ріжучої

відбійної штанги з обрізним диском на кінці; навантажувальний конвеєр розташовувався позаду

машини, перпендикулярно до забійного конвеєра. За допомогою піднімання й опускання штанги з

диском можна було проводити виймання вугілля в тонких похило падаючих пластах.

Останню модель Б-6-39 прийняв нарком паливної промисловості СРСР і наказом від 26 квітня

1939 року винахідника нагородили легковим автомобілем «М-1».

На Горлівському машинобудівельному заводі ім. С. М. Кірова потім виготовляли ці комбайни: вони успішно працювала на шахтах Донбасу до початку Великої вітчизняної війни (1941).

НЕДОЛІКИ УСУВАЛИСЯ НА МАРШІ, з навчального посібника «Історія розвитку гірничої

механіки»

Комбайн конструктора О. І. Бахмутського мав, окрім ріжучого ланцюга, узятого від врубової

машини, ще й відбійну штангу. Він відрізнявся тим, що окрім горизонтального бару у нього був

ще й вертикальний ріжучий механізм для відрізання вугілля.

Конструктори перших комбайнів застосовували для відбою вугілля один і той же пристрій –

особливий механізм у вигляді штанги. Це не давало потрібного ефекту. Для відбою вугілля

доводилося зупиняти комбайн.

Але конструкторська думка продовжувала працювати. Автори нових комбайнів, зберігаючи

основні конструктивні принципи, йшли шляхом усунення явних недоліків перших зразків.

ПРЕСА НЕ СТОЯЛА ОСТОРОНЬ, з статті І. Таразанова «З історії народження і становлення

галузевого журналу»

Існуюча гірська техніка не могла повною мірою задовольнити швидко зростаючі потреби країни в

паливі. Учені і конструктори почали працювати над створенням нових високопродуктивних

комбінованих машин, які б забезпечували виїмку, вантаження і транспортування вугілля.

Потрібний був комбайн, над створенням якого працювали О. І. Бахмутський, В. Г. Яцьких, Г. І.

Роменський, П. А. Чихачов та інші.

У 1932 р. в № 85 журналу були опубліковані статті В. Г. Яцьких «До проблеми створення

радянського гірничого комбайна», М. І. Чичіна «Результати перших випробувань гірничих

комбайнів Бахмутського і Роменського-Яцьких» і редакційна стаття «Яким повинен бути гірничий

комбайн».

На сторінках журналу також поміщалися матеріали, в яких розглядалися питання конструювання

комбайнів, підводилися підсумки випробувань їх перших зразків, визначалися шляхи подальшого

розвитку комбайнобудування.

УСЕ «НАЙ… НАЙ… НАЙ», з кореспонденції А. Грекова «Вугілля від Святого Андрія»

У українських надрах залягає безліч корисних копалин. Про одну з них, найціннішу і

найнеобхіднішу, розповідається в «Книзі рекордів України».

■ Перші спроби видобутку вугілля в Україні здійснив 1721 року російський знавець руди Г.

Капустін, який відкрив на притоці Сіверського Дінця і в Оленячих Горах, неподалік нинішнього

Лисичанська, поклади кам'яного вугілля.

■ Перший в світі вугільний комбайн створили в Україні. Його промисловий зразок в 1932 році

виготовив винахідник Олексій Іванович Бахмутський, механік тресту «Кадіїввугілля». Комбайн

замінив в 100-метровій лаві 20 гірників, таким чином механізувавши найважчі і найтрудомісткіші

процеси видобутку. Годинна продуктивність комбайна складала близько 20 тонн.

■ Найбільшим центром видобутку кам'яного вугілля є Донецький кам'яновугільний басейн, який

знаходиться на території Донецької, Дніпропетровської, Луганської і частково Полтавської і

Харківської областей. Балансові запаси вугілля складають 48,8 млрд. тонн, тобто приблизно 90%

всіх запасів країни.

■ Перша рятувальна станція, тобто спеціалізована служба надання допомоги шахтарям, які

потрапили в біду, заснована в 1907 році в Макіївці. Очолив її гірський інженер І. Федорович.

Служба мала вісім респіраторів, двареанімаційні апарати, три балони з киснем і ручним насосом.

■ Найстарішою діючою шахтою можна вважати шахту імені Калініна в Горловці. Перше вугілля

тут видали на-гора влітку 1892 року (тоді шахту називали ім'ям Святого Андрія). За сторіччя

гірники цього підприємства видобули 47 мільйонів тонн коксового вугілля, яке прославило

Донбас.

■ Найглибша вугільна шахта в Україні - «Глибока» в Донбасі. Глибина її стовбура - 1405 м.

■ Найглибша в світі дослідницька вугільна шахта має глибину 2042 метри. Розташована вона біля

міста Торез, а побудована в серпні 1983 року.

■ Найбільша в Україні шахта - імені Стаханова об'єднання «Червоноармійськвугілля». Її річна

потужність на початку 90-х років досягала 4 млн. т. Рівень комплексної механізації і видобутку

вугілля тут складає 100%.

■ Найбільшу кількість вугілля гірники України видобули в 1976 році - 218,2 млн. тонн, зокрема, 206,3 млн. т кам'яного і 11,8 манат - бурого.

ГІНЗБУРГ Олександр Аркадійович

Актор, поет, бард, драматург. Псевдонім – О. Галич

З родини службовця. Батько, Гінзбург А., - економіст.

Народився 19 жовтня 1918 р. в м. Дніпропетровськ.

Загинув внаслідок враження електричним струмом 15 грудня 1977 р. в м. Париж (Франція).

Похований на цвинтарі Сент-Женев‘єв де Буа.

Навчався в оперно-драматичній студії К. С. Станіславського (1935-1939), театрі-студії О. Арбузова

і В. Плучека (1939-1941).

Був співробітником Грозненського (1941), Ташкентського (1942) драматичних театрів, ведучим

радіостанції «Свобода» (1975-1977),

Член Спілки письменників СРСР (1955).

Член Спілки кінематографістів СРСР (1958).

З обох спілок за антирадянську діяльність виключений (відповідно – 1971; 1972).

Поновлено членство в Спілках письменників СРСР і кінематографістів СРСР (1988).

Як драматург дебютував у якості співавтора спектаклю «Місто на сході сонця» (1940).

Потім настала черга ще двох десятків п‘єс та кіносценаріїв. Серед найвідоміших - «За годину до

світанку», «Вірні друзі», «Хлопчик з Неаполя», «Вас викликає Таймир», «Матроська тиша»,

«Дайте книгу скарг», «Третя молодість», «Та, що біжить хвилями», «Hа семи вітрах», «Державний

злочинець».

Зняв документальний фільм «Втікачі XX століття» (1976).

Як бард дебютував піснею «Лєночка» (1959).

Потім настала черга наступних поетичних доробків: «Хмари» (1961), «Про малярів, грубника і

теорію відносності», «Закон природи», «Червоний трикутник» (усі - 1962), «Петербурзький

романс» (1968).

Перу Г. також належать «Пісні про щастя», «Досвід ностальгії», «Запитуйте, хлопчики».

З владою наш земляк порозуміння не знаходив.

Московському театрові «Сучасник», заборонили показувати п‘єсу «Матроська тиша» на тій

підставі, що автор викривив роль євреїв у Великій вітчизняній війні (епізод Г. потім змалює у

повісті «Генеральна репетиція).

Заборонили давати публічні концерти, випускати платівки. Його не друкували.

Зрештою постановою Головліту з узгодженням з ЦК КПРС усі його ранні друковані твори були

заборонені в СРСР (22 жовтня 1974).

Емігрувавши (1974), Г. спочатку мешкав в Норвегії, потім – Німеччині і Франції.

У Москві встановлена меморіальна дошка Г. (2002).

Московське видавництво «Книга» видрукувало збірку віршів нашого земляка.

У театрі «Ермітаж» поставлено п'єсу ««Галич, 18 історій для друзів за мотивами його пісень».

Фірма «Мелодія» випустила диск з піснями А. Галича «Коли я повернуся» і подвійний альбом

«Олександр Галич».

Серед друзів та близьких знайомих Г. – Б. Голубовський, І. Глазунов, Ю. Нагибін, В. Максимов, П.

Павленко, М. Свєтлов, Г. Мунбліт, О. Мень, К. Ісаєв, В. Бетакі, В. Шаламов, С. Міхоелс та ін.

***

НЕУЦТВО ПОРОДЖУЄ ПІДЛОТУ

, з етичного кредо О. Гінзбурга

Часто політичне і етичне неуцтво молодих з плином часу перетворюється на відверту підлоту.

МОВЧАННЯ - ЗОЛОТО, з вірша О. Гінзбурга (Галича) «Не довіряючи серцю»

И не веря ни сердцу, ни разуму,

Для надежности спрятав глаза,

Сколько раз мы молчали по-разному,

Но не против, конечно, а ЗА!

Где теперь крикуны и печальники?

Отшумели и сгинули смолоду.

А молчальники вышли в начальники,

Потому что молчание золото.

УВІТКНУВ ВИЛКУ В НЕ ТЕ ГНІЗДО, зі спогадів В. Бетакі

Я... прийшов разом з В. Максимовим, редактором журналу «Континент», в квартиру Галича

хвилин через 20 після його смерті. У квартирі були пожежники і лікар.

Лікар показав мені і В. Максимову чорні смуги на руках від антени (дворогої), яку Галич став

поправляти, заздалегідь увіткнувши її вилку в гніздо під напругою, причому він не вибрав

потрібного гнізда, і щоб увіткнути антену, плоскогубцями здавив контакти вилки, і таким чином

увіткнув вилку в заборонене гніздо. Таким був висновок лікаря-реаніматора.

Усі інші твердження про причину смерті О. А. Галича, на мій погляд, є здогадками.

МИ ВИЙШЛИ З ГАЛИЧА, з оцінки творчості О. Гінзбурга (Галича) В. Висоцьким

Всі ми вийшли з Галича, як з гоголівської «Шинелі».

ПРИРОДНИЙ АРТИСТИЗМ, з оцінки творчості О. Гінзбурга (Галича) В. Максимовим

У Галичі ...глибоко вкорінений і вражаюче природний артистизм позначався у всьому: у побуті, в

творчості, у ставленні до людей. Всяка дисгармонія, стосувалося це етики чи естетики, викликала

в ньому болісне страждання.

НАРОДНИЙ СПІВАК, з оцінки творчості О. Гінзбурга (Галича) Д. Лихачовим

Це був справді народний співак, співак народної справи... він хворів стражданнями батьківщини, хворів тим, що у нас відбувається.

ГОМЕР СРСР, з оцінки творчості О. Гінзбурга (Галича) В. Буковським

Для нас Галич ніяк не менше Гомера. Кожна його пісня - це «Одіссея», подорож лабіринтами душі

радянської людини.

НАЙЖАХЛИВІШЕ ПОКАРАННЯ, зі спогадів В. Аксьонова

Саша приїздив до Америки, нещаснішої людини я не бачив. Він був в шикарному пальті, в кепці, сів і сказав: «Я зрозумів, що найжахливіше покарання придумав Ленін — це вислання з Росії.

Жахливішого не існує. Навіть табір не так страшний».

ІНША НЕСВОБОДА, з статті В. Логінова «Знак Долі»

Так уже повелося, що про мертвих говорять або добре, або нічого. Але існує й інша традиція: тих, кого одні раніше мазали лише однією чорною фарбою, інші потім починають перефарбовувати у

виключно білий колір, і навпаки. А тим часом саме життя щоденно примушує нас переконуватися

в неправильності, навіть згубності поділу світу людей з його різноманіттям кольорів і відтінків

лише на біле і чорне.

...Все це було - і великі гонорари, і заохочення, і творчі відрядження країною і за кордон, і прийом

в дві творчі спілки відразу - ...випадок сам собою надзвичайно рідкісний.

На початку 60-х років Галич набуває широкої популярності як поет-пісняр, або, як тепер прийнято

говорити, бард. Справедливості заради відзначу, що небагатьом бардам вдавалося мати такий

успіх у слухачів, який випав на долю Галича.

У чому ж секрет популярності Галича-барда? У тому, що він співав про народ і для народу. Співав

про життя простих людей; співав про тих, хто повернувся із сталінських таборів, хоча сам жодного

разу не сидів ні в таборах, ні у в'язниці. І головне - співав щиро.

Однак після 1964 року ситуація різко змінилася: почалося згортання демократичних процесів, покликаних до життя XX з'їздом КПРС. І тоді заговорили і почали діяти ті, кому був не до

вподоби критичний зміст пісень Галича. В результаті виник і став як сніжний вал наростати

конфлікт Галича з керівництвом творчих союзів...

...Чи розумів він те, що за кордоном як поет, як співак буде приречений на долю ще гіршу?

Виїжджаючи з СРСР, він втрачав джерело, яке живило його творчість, втрачав аудиторію, для якої

співав і яка відповідала йому душевному стану. Виїжджаючи з СРСР, Галич, образно кажучи, наступав на горло власній пісні.

...У червні 1974 року виїхав за рубіж для возз'єднання з родичами, котрі проживають в Ізраїлі. (Ще

треба б розібратися, хто спровокував цей виїзд, надіславши виклик під виглядом родичів, явно

підштовхуючи поета на конфлікт з державою і абсолютно не цікавлячись наслідками для нього

самого.)

Дійсність ... виявилася ще жорстокішою. Творча криза ...і, як закономірний результат, - тяжкий

матеріальний стан...

Використовуючи це, ворожі СРСР сили, що називається, прибрали Галича до рук. Можливо, на

перших порах зіграла свою роль і образа, можливо, навіть озлобленість не знаю, не хочу

стверджувати...

...Дуже скоро він почав розуміти весь жах здійсненого ним вчинку, весь жах свого становища.

Виступаючи на XVI конференції журналу НТС «Посів», Галич з розчаруванням зізнавався:

«Останнім часом деякі мої друзі і я починаємо відчувати тут абсолютно іншу несвободу. Тутешня

несвобода нам незвична, вона нас приголомшила. Нам говорять, що Заходу необхідна інформація.

Але яка ж інформація потрібна ще панам типу Понтера Грасса й іншим? Наш другий фронт, найперше, люди, не охочі слухати, готові в ім'я брудної політичної гри пожертвувати свободою

своїх країн».

Послідкувала сильна депресія, Галич запив...

«ЇМ ПРОСТО СТРАШНО», з інтерв‘ю О. Галич О. Свєтловій

- Коли я прийшла, тато лежав в своєму кабінеті, під синім пледом, на канапці поряд з письмовим

столом. Йому безперервно дзвонили: «Ти повинен написати записку, що покаявся!»

Знайомий журналіст з Іжевська дістав протокол загальних зборів. Тата виключили з

формулюванням «за невідповідність високому званню радянського письменника». Останньою

краплею стала випадковість. Член Політбюро Полянський почув антирадянські пісні Галича на

весіллі своєї доньки і Івана Диховничого, обурився і зателефонував до Спілки письменників

— На фотографіях Олександр Галич виглядає імпозантним, ставним, злегка гордовитим. А в

житті?

— Це одна видимість. У ньому не було навіть тіні солідності. Він зі всіма, навіть з дітьми, спілкувався на рівних, поважаючи співбесідника. Тато завжди вітався першим. Коли його

виключили з Спілки письменників, багато хто відвернувся. Ми входили до арки будинку, тато

вітався, а йому не відповідали. Я починала ревти від образи і шипіла: «Не смій з ними більше

вітатися!», а він говорив: «Перестань! Їм просто страшно».

— Олена, пробач за нетактовне питання, але до тебе напевно доходили чутки про пияцтво

Олександра Галича і навіть вживання ним наркотиків?

- Тато випивав, але п'яним я його ніколи не бачила. ... Він переніс три інфаркти, і від сильного

болю йому кололи дози морфію. У той час морфій був дешевшим за анальгін. Так лікували

інфаркт.

ПІВЖИТТЯ КРАМАРЮВАВ ЄЛЕЄМ, з книги О. Солженіцина «Двісті років разом»

Як же він усвідомлював своє минуле? своя багаторічна участь в публічній радянській брехні, одурманюючій народ?

Що понад усе мене вражало: за такого викривального пафосу — ні ноти власного розкаяння, ні

слова особистого розкаяння ніде! — І коли він складав услід: «партійна Іліада! подарунковий

холуяж!» чи усвідомлював, що він і про себе співає? І коли наспівував: «Якщо ж торгуватимеш ти

єлеєм» — те неначе це поради сторонньому, хоча й він півжиття «торгував єлеєм».

Ну що б йому відректися від своїх казенних п'єс і фільмів? — Ні!

«Ми не співали слави катам!» — та в тому-то й річ, що — співали.

...Про себе — погане так важко пам'ятати.

ДО УКРАЇНИ МАЄ ОПОСЕРЕДКОВАНЕ ВІДНОШЕННЯ, з статті С. Багряного «Спекуляції

довкола національної спадщини заради рейтингу»

На телевізійному каналі „Інтер» стартував так званий „загальнонаціональний» проект „Великі

українці». Протягом півроку кожен бажаючий шляхом телефонного, Інтернет-голосування або

анкетування може віддати свій голос найбільш достойним на його думку кандидатам на звання

найвидатнішого українця всіх часів.

...Зупинимося на цьому „списку» детальніше.

Отже, в ньому фігурують і один з засновників хасидизму (однієї з найбільш радикальних сект в

юдаїзмі) Баал Шем Тов, і комерсант Зіно Давідофф, поява якого у списку викликає щонайменше

здивування, і один з представників музичного напрямку „шансон» в СРСР Олександр Галич

(Гінзбург), і радянський письменник Аркадій Гайдар, який так само як й інші особи

неукраїнського походження до України має досить опосередковане відношення.

ДЕ-РОБЕРТІ Євген Валентинович

Публіцист, філософ, соціолог, перекладач. Псевдонім – Ваша мати Мотрона. Автор

літературознавчого терміну «неопозитивізм».

З дворянської родини. Сестра, Ватсон М., – письменниця.

Народився 13 (25) грудня 1843 р. в с. Козачки Летичівського району Хмельницької області.

Убитий 24 квітня (9 травня) 1915 р. не встановленими особами у власному маєтку в с.

Валентинівка Старицького повіту Тверської губернії Російської імперії (нині – Тверська область

РФ). Похований в огорожі церкви Спаса Нерукотворного с. Іванівське-Браткове. Могила не

збереглася. Після війни в маєтку Валентинівка розташовувалася дача Союзу художників СРСР.

Нині садиба чудово відремонтована і має нового власника.

Закінчив Олександрівський ліцей (1862), навчався в Гессенському, Гейдельберзькому, Єнському, Паризькому університетах (1862-1868).

Працював редактором журналу «A tout venant je crache» (1864), викладачем Брюссельського

університету (1894-1907), Петербурзького психоневрологічного інституту (1908-1915).

Член паризького Міжнародного соціологічного інституту (1893).

Член Товариства історії Французької революції.

Віце-президент Російської вищої школи суспільних наук у Парижі (1901).

Друкувався в газетах «Біржові відомості», «Новини», «Санкт-Петербурзькі відомості», журналах

«Питання філософії і психології», «Слово», «Критичний огляд», «Вісник Європи», «La Philosophie positive. Revue», «Російське багатство», «Знання».

Перу нашого земляка належать книги «Політико-економічні етюди» (1869), «Соціологія» (1880),

«Минуле філософії» (1886), «L‘ancienne et ia nouvelle philosophie» (1887), «L‘inconnaissable, sa metaphysique, sa psyhologie» (1889), «La philosophie du siecle» (1891), «Agnosticisme» (1892), «La Recherche de l‘unite» (1893), «L‘Ethique: Le bien et le mal» (1896), «Les fondements de l‘ethique»

(1899), «Nouveau programme de sociologie» (1904), «Петро Кропоткін. Особистість і доктрина»

(1906), «Соціологія в дії» (1908), «Новий виклад основних питань соціології» (1909), «Енергетика і

соціологія» (1910), «Нові ідеї в соціології», «Поняття розуму і закони Всесвіту» (обидві – 1914),

«Філософія та її завдання в XX столітті» (1915).

Разом з Г. Вирубовим переклав з французької на російську книгу Е. Літтре «Декілька слів з

приводу позитивної філософії» (1865).

Всупереч ідеалізму і історичному матеріалізму висунув власну біосоціальну концепцію. На думку

Д.-Р., існує чотири фактори, які обумовлюють буття: наука, філософія, мистецтво, історична дія.

Не визнавав естетики Л. Толстого.

Стосунки з владою у Д.-Р. не складалися. Понад десятиліття він перебував під таємним наглядом

поліції (1879-1890). Його книги «Політико-економічні етюди», «Соціологія», «Минуле філософії»

були заборонені для публічних бібліотек. У свою чергу, чільник Св. Синоду К. Побєдоносцев

зажадав подвійної цензури – як світської, так і духовної для всіх творів Д.-Р.

Після арешту і вилучення чергового тиражу, наш земляк приймає рішення емігрувати (1887).

На Міжнародному конгресі літераторів у Відні послав імператорові Олександру III телеграму з

вимогою звільнити М. Чернишевського (1881).

Серед друзів та близьких знайомих Д.-Р. – М. Ковалевський, Г. Вирубов, О. Герцен, Е. Літтре, С.

Венгеров, Г. Плеханов, І. Вревський, П. Кропоткін, Я. Сабуров, В. Крилов, М. Катков та ін.

***

БОГ І СВИНЯ, з життєвого кредо Є. Де-Роберті

Бог не видасть – свиня не з'їсть.

ІНДУКЦІЯ І ДЕДУКЦІЯ, з наукового кредо Є. Де-Роберті

Соціолог переслідує одну мету: пізнання законів психічної взаємодії. І тому він особливо

старанно спостерігає ті факти, в яких ця взаємодія, з'єднуючись з двома іншими

основними видами енергії в природі, виражається з найбільшою силою і яскравістю, а

саме факти, звичайно звані історичними. Їх сукупність складає велику область – природну

історію суспільств, що є головним полем досліджень соціолога, величезною лабораторією, в якій його аналіз прагне подолати емпіричну перешкоду: конкретну суміш явищ.

Головним полем, але не єдиною ареною: бо соціолог, як мені здається, повинен однаково

вміти направляти своє дослідження й убік простіших, психологічних фактів.

Досліджуючи зміст індивідуальних свідомостей, він повинен уміти виділяти в них той

утворюючий їх елемент, якому ми дали вище назву психофізичної взаємодії. Його

завдання від цього не зіллється із завданням психолога, якому доведеться аналізувати ту ж

суму конкретних фактів абсолютно іншої точки зору.

Психолог також вивчає мінливі суми надорганічних властивостей, що виявляються живими

істотами; він у свою чергу, досліджує зміст індивідуальних свідомостей; але замість того, щоб

розглядати останній, подібно до соціолога, в його зовнішніх і взаємних відносинах і в тих фактах, в яких такі відносини утілюються, він вивчає їх внутрішній зв'язок, він прагне розкрити глибокий

механізм думки, він пояснює його устрій і прогресивний або регресивний розвиток. Маючи перед

собою ті ж конкретні факти, він розробляє їх інакше, ніж соціолог, за допомогою цілого ряду

методологічних прийомів, котрі ведуть до іншої мети. Словом, якщо соціологія є наука абстрактна

і, отже, за перевагою індуктивна, то психологія є наука конкретна і тому, з потреби, дедуктивна.

НАЙВИДАТНІШИЙ ПРЕДСТАВНИК, з монографії С. Новикової «Історія розвитку соціології в

Росії. Психологічний напрямок»

Головна увага представників психологічного напряму була спрямована на вивчення

психологічного механізму і соціальних форм прояву поведінки індивіда або групи.

Найвидатніший його представник – Євген Валентинович Де-Роберті.

Необхідно відзначити, що погляди Де-Роберті зазнали значної еволюції. На початку своєї творчої

діяльності він вважав, що соціологія вивчає особливі соціальні закони, які не співпадають із

законами біології і психології. Ці закони управляють суспільством і відрізняються від законів

індивідуального розвитку.

У 80-х роках він вже вважає соціологію абстрактною і описовою наукою.

У 90-х розширює предмет соціології, реально ототожнюючи її з етикою. Він писав: «Етика, як ми

її розуміємо, є мораль, що стала абстрактною соціологією». На його думку, життям людини в

суспільстві керують правила поведінки, які мають вагу і значення, якщо виражають «істотні

закони, що управляють нашою поведінкою». Завдання соціології полягає у відкритті цих законів.

В результаті соціологія стала трактуватися як універсальна наука про людський дух, в яку

включалися історія науки, історія філософії, історія мистецтва, теорія пізнання, етика, естетика, юриспруденція, політика і багато ін.

У другому періоді своєї творчості, починаючи з 90-х років, він ототожнював соціальні зміни з

психологічними процесами. Де-Роберті ігнорував матеріальні умови й об'єктивні закони

суспільного розвитку.

Не дивлячись на те, що погляди мислителя на предмет соціології мінялися, в них постійним

залишалося положення про соціальну еволюцію як «основний чинник» цієї науки.

ПОЛУМ‘ЯНИЙ ПОЗИТИВІСТ, з розвідки І. Голосенка і М. Сербенка «Де-Роберті Євген

Валентинович»

Де-Роберті закладав основи позитивістської соціології. Його погляди мали неабиякий вплив на

подальші покоління вчених.

Філософ і соціолог, якого сучасники називали «полум'яним позитивістом», був до того ж

прихильником «почесного компромісу» всіх шкіл позитивізму. Сам він послідовно пройшов всі

стадії еволюції соціологічного позитивізму, починаючи з О. Канта до новітніх в ті часи форм –

енергетизму, махізму і т.п. Де-Роберті виступав з позицій «соціального психізму», що нагадує в

своїх початкових засадах соціологізм Е. Дюркгейма, який визнавав його вплив. Різко негативно

ставився до неокантіанства і частково – до марксизму, присвятивши аналізу соціології К. Маркса

спеціальну статтю.

…За своїм політичним поглядам Де-Роберті – кадет помірного напряму. Самодержавний

деспотизм він розцінював як варварство, пропонуючи самодержавству вміститися в жорсткі

конституційні рамки.

Суспільне життя (або «надорганічне» явище), за Де-Роберті, є особливий прояв світової енергії –

»соціальний психізм», який конкретизується у величезному різноманітті психічних взаємодій

людей, серед них найбільш важливими є «соціальні дії», що додають системність, організованість

і законодоцільність «надорганічному». Дійсне знання цих характеристик – шлях до успішного

передбачення і раціональних соціальних реформ, блокуючих стихійні процеси.

ТЯЖІВ ДО ІДЕЙ КАДЕТІВ, з розвідки О. Шиткова «Мислитель з Валентинівки»

Старицька земля багата своєю історією, а історію роблять і пишуть люди. Імена багатьох з них

прославили наш край. Це люди різних станів і звань: діячі науки і культури, медики і педагоги, військові і духівництво. Деякі з них були «забуті» недбайливими нащадками, оскільки «не

вписувалися в ідеологічне мислення» пануючого класу за радянських часів. Серед них – Роберті

Євген Валентинович. Старицький земський діяч проживав у маєтку Валентинівка, де мав 1238

десятин землі.

Зближувався з Герценом, проте не настільки, аби стати його послідовником. 1864 року на свої

гроші разом з друзями-однодумцями видавав Гейдельберзький сатиричний журнал з незвичайною

назвою «Бог не видасть – свиня не з'їсть», в якій критикував порядки в Російській імперії і

доводив, що звільнення Росії немислиме без звільнення Польщі. За це потрапив до картотеки III жандармського відділення, був виключений з університету і вимушений покинути Гейдельберг.

У цей час в Росії зароджувалася нова наука – соціологія і Де-Роберті став її активним творцем.

Регулярно приїжджав до Росії, в свій маєток в Твері, де кипіло культурно-громадське життя, де

місцеве земство на чолі з Унковським голосно заявляло про себе на всю імператорську Росію.

У Європі його визнають як одного із засновників соціології, самостійної науки по відношенню до

філософії, біології, психології, праву, як розділ неопозитивізму.

У 1905 році де Роберті знов у Росії. Він стає лідером старицької земсько-ліберальної групи дворян.

Тяжіє до ідей кадетів.

У жовтні 1905 року відбувся засновницький з'їзд Конституційно-демократичної партії, а в 1906

році до складу її ЦК, окрім тверчан І. І. Петрункевича і Ф. І. Родичева, увійшов і Євген Де-Роберті.

ЖУРАВСЬКИЙ Андрій Володимирович

Географ, дослідник Півночі. Фундатор перших сільськогосподарської дослідної станції і

ветеринарно-бактеріологічної лабораторії на Крайній Півночі Російської імперії.

З якої родини – не відомо. Названий батько, Журавський В., – генерал царської армії.

Народився 22 вересня 1882 р. в м. Кіровоград.

Убитий в 1914 р. в м. Усть-Цильма Республіки Комі (РФ). Похований на цвинтарі Нікольського

собору. Політичні засланці поклали на надгробок вінок з написом «Добровільному засланцеві від

політичних засланців» і встановили табличку «Пророк – борець».

Закінчив одну з приватних Петербурзьких гімназій (1901), навчався на природничому відділенні

фізико-математичного факультету Петербурзького університету (1901-1904).

Був директором Печорської природно-історичної станції.

Член Імператорського Російського географічного товариства (1908).

Член Імператорського Російського етнографічного товариства (1908).

Лауреат вищої нагороди Російської академії наук – звання «Кращий вчений збирач Росії» (1909).

Лауреат Малої срібної і Великої медалі ім. М. Пржевальського Імператорського Російського

географічного товариства (1905).

Організатор і керівник низки експедицій рікою Печора, її притокам, Північному Уралу, на острова

Льодовитого океану, під час яких зібрано понад 18000 одиниць флори і фауни, 3000 експонатів

культури і побуту місцевих мешканців, виконані дослідження з географії, геології, палеонтології, археології, ботаніки, зоології (1903-1909).

Збирав пам'ятки культури руських, ненців і комі для Музею антропології і етнографії ім. Петра

Великого і для Етнографічного відділу Російського музею імп. Олександра III (з 1905).

Очолювана ним експедиція відкрили гірське пасмо Чернишова (1914).

Як вчений дебютував статтею про комах-шкідників фінських лісів (1901).

Особисте життя Ж. не було встелене квітами. Він рано втратив названих батька (1892) і матір

(1901).

Його дипломну роботу визнали «фантастикою» і не зарахували навіть, як курсову, а за спробу

суперечити, декан порвав усі залікові відомості (1904). Не допустили до здачі випускних екзаменів

неслуха навіть через два роки.

Вбив Ж. на веранді власного будинку діловод станції.

В Республіці Комі існує селище Журавський.

В м. Усть-Цильма (РФ) встановлено два пам‘ятники нашому землякові, функціонує історико-

меморіальний музей його імені.

Пам‘яті вченого присвятили свої книги Я. Носов і Л. Смоленцев – «Подвиг ученого» і «Печорська

далечінь».

В м. Сиктивкар (РФ) з нагоди 120-ліття з дня народження нашого земляка відбулася науково-

практична конференція «Наукові основи раціонального землекористування сільськогосподарських

територій північного Сходу європейської частини Росії» (2002), а також Всеросійська конференція

з міжнародною участю «Академічна наука і її роль в розвитку продуктивних сил в північних

регіонах Росії», присвячена 100-літтю з дня відкриття тут першої сільськогосподарської дослідної

станції (2006).

Серед друзів та близьких знайомих Ж. – А. Григор‘єв, Д. Руднєв, Ф. Чернишов, М. Кніпович, П.

Семенов-Тян-Шанський, Ю. Шокальский, К. Тімірязєв, П. Ріппас, М. Меньшиков та ін.

***

ПІВНІЧНИЙ ГАРТ,

з життєвого кредо А. Журавського

Північ загартує не лише дух людини, а й стійкість проти хвороб у рослин. А як «загартовані

люди», так і «загартовані рослини» потрібні і цінні не тільки Півночі, але скрізь і всім.

МАЙБУТНЄ – ЗА КООПЕРАЦІЄЮ, з заміток А. Журавського

Звичайно, наш мужик, на досвіді тяжкому і на одкровеннях збірного генія якого заснована не мала

частка нашої науки, ним же і вигодуваної, – «сам» дійде до всього. Але було б більш ніж цинічно

цим виправдовувати і надалі фарисейський культ принципу «наука – одне, а життя – інше», оскільки в цьому положенні зовсім не виправдання науки, а сумне засудження її.

Вельми невигідною на початку справою повинна зайнятися спеціальна місцева організація. Так

вчинили б в Канаді, на Алясці, і за роки там зроблене те, що «природним» перебігом часу було б

досягнуто хіба що в сторіччя.

...Попереду перед всім людством, поза сумнівами, свідома кооперація агрокультурних районів, строго погоджена з географічними особливостями кожного, тобто замість універсального

розмаїття у виробництві продуктів стануть сіяти бавовну, де вона краще всього родить і не

займуть його місця ні пшеницею, ні ячменем, які дають кращі врожаї в інших районах і

круговорот продуктів потече пропорційно попиту без перевиробництва цінностей.

ПРАЦЮВАТИ НА ВИПЕРЕДЖЕННЯ, з наукового заповіту А. Журавського

Дослідницька справа – не експедиційна, вона вимагає багатьох років роботи і повинна

організовуватися тоді, коли назріває, а зовсім не тоді, коли вже назріли життєві запити.

ЗНЯТИ ЗВИНУВАЧЕННЯ, з промови А. Журавського при відкритті Печорської

сільськогосподарської дослідної станції в 1911 р.

Що ми знаємо зараз про величезну територію Росії – Північ? Лише те, що це царство глибоких

боліт, котрі розтануть до кінця літа, лише те, що сільське господарство на півночі не має

щонайменшого серйозного економічного значення.

Зняти ці звинувачення з величезної Російської Півночі – ось завдання Печорської

сільськогосподарської дослідної станції.

ЦІНОЮ ВЛАСНОГО ЖИТТЯ, із спогадів Д. Руднєва

Кожному, хто вивчає Печорський край, неминуче доводиться вчиться у Андрія Володимировича

Журавського, видатного фанатика і піонера освоєння Півночі, який проклав нам шлях до його

багатств ціною власного життя.

НАВІЖЕНИЙ АВАНТЮРИЗМ, з розвідки Г. Шморгунова «А. В. Журавський – засновник

сільськогосподарської науки на європейській Півночі Росії»

З архівних матеріалів видно, з якою напругою доводилося А. В. Журавському відстоювати свою

ідею. Його експедиції, досвід з вирощування сільськогосподарських культур кваліфікувалися

багатьма царськими чиновниками, як непотрібна затія, пов'язана з даремною витратою державних

коштів, як «навіжений авантюризм». І це ще – найм'якші оцінки.

Щоб спростувати це упередження, А. В. Журавський на селянських ділянках проводить

дослідження з вирощування сільськогосподарських культур «без технічних удосконалень, але із

застосуванням прополювання і підгортання овочів». Визріли ячмені, озиме і ярове жито, овес, ярова пшениця, льон, коноплі, картопля. Тобто вже тоді, за дотримання простих прийомів

вирощування Журавський північніше 65° п.ш. одержував урожаї, яким і сьогодні можуть

позаздрити землероби середньої і навіть чорноземної смуги Росії.

Переконливо довівши можливість північного землеробства, Журавській відзначає, що

рослинництво тут все ж таки повинне грати другорядну роль. На перше місце він ставить

тваринництво, переробку рослинних ресурсів в масло і сир.

Життя підтвердило справедливість його думки про виняткову цінність північної флори в створенні

скоростиглих стійких сортів. На основі печорських дикорослих популяцій в республіці створено

сорт конюшини «Печорський покращений», який в світовій колекції займає одне з перших місць

за скороспілістю, продуктивністю, довголіттю, морозостійкості і стійкості до захворювань.

ПОЛЯРНИЙ МІКЛУХО-МАКЛАЙ, з повісті Л. Смоленцева «Печорська далечінь»

Створити тримовний словник Андрій Журавський задумав не випадково: по-перше, такого

словника ще не було; по-друге, для інородців і ізгоїв-старообрядців царський уряд шкіл не

відкривав, а тому вся літературна спадщина Печорського краю таїлася в усних легендах, переказах, билинах. Як же зачерпнути мудрість з цієї комори, не маючи ключа до неї?

...А тут зачастив до мене колишній листоноша, а потім сторож станції Григорій Васильович Носов

– Гриша-Глухар (Чухар) по-місцевому. Повідав старик багато чого. І все додавав:

– О-ох, Миколайович, розворушив ти старизну-то. Дак ото розпізнай правду про вбивство

заступника нашого. Адже серед білого дня життя позбавили...

– Хто вбив Журавського?

– Убив звісно хто – писар Задачин. А ось хто руку його націлив – досі не знаємо. Ти б відвідав в

Куйбишеві невінчану дружину Журавського – світлу голівоньку Ольгу Василівну. Багато вивідав

би.

ВБИВСТВО, ШВИДШЕ ЗА ВСЕ, БУЛО ЗАМОВНИМ, з інтерв‘ю Я. Носова Є. Суворову

«Печорський літописець»

Я знаю, ви були ініціатором створення декількох краєзнавчих музеїв. Це, напевно, непросто?

– Не те слово. Щоб для районного краєзнавчого музею перевезти в Усть-Цильми будинок

Журавського, який знаходився в дев'яти кілометрах звідси, я 183 рази звертався до різних

інстанцій, починаючи з сільради і доходячи до Москви.

...Під час своїх експедицій він неодноразово наражався на смертельну небезпеку, був на межі

життя і смерті. Розбивалися човни, на яких сплавлялися бурхливими річками, тонули кораблі, а він

рятувався і продовжував свій шлях, виконуючи поставлені цілі.

А убив його пострілом з рушниці лиходій, майстер мокрих справ, якийсь Задачин, за кличкою

Голка. У нього і до Журавського були на совісті вбивства політичних засланців в Пінезі, і після

Журавського в громадянську війну він багато душ занапастив.

А Андрій Володимирович боровся з свавіллям чиновників, вступався за всіх принижених і

ображених. Місцеве населення і політзасланці його дуже любили. Адже він дуже багатьом

допомагав ще й по господарству в розведенні худоби і нових сортів сільськогосподарських

культур.

ЗЕРТІС-КАМІНСЬКИЙ Андрій Степанович

Служитель культу, перекладач. В чернецтві – Амвросій (1739).

З родини священика.

Народився 17 (28) жовтня 1708 р. в м. Ніжин Чернігівської області.

Убитий натовпом 16 (27) вересня 1771 р. в м. Москва (РФ). Похований на території Донського

монастиря.

Закінчив Києво-Могилянську академію, вчився в Львівській духовній академії.

Був учителем (1739-1742), префектом (1742-1748) Олександро-Невської духовної семінарії, архімандритом підмосковного Ново-Єрусалимського монастиря (1748-1753), єпископом

переяславським та дмитрівським (1753-1764), архієпископом крутицьким (1764-1768) та

московським (1768-1771).

Саме нашому земляку Катерина II доручила реставрацію московських Архангельського, Благовіщенського та Успенського соборів.

З.-К. – автор праць «Скарби російських старожитностей», «Служби святому Димитрію

Ростовському», перекладач «Псалтирі» та «Ветхого завіту» з древньоєврейської мови.

Під час епідемії чуми 1771 р. у Москві З.-К. виявив неабияку мудрість, заборонивши віруючим

цілувати образи, небезпідставно боячись розповсюдження страшної хвороби. І наклав за це

головою: розлючений натовп, накинувшись на архієпископа, лінчував його.

Серед друзів та близьких знайомих З.-К. – М. Бантиш-Камінський, Катерина II, В. Баженов, П.

Єропкін та ін.

***

ПОЗА ЛЮДСЬКОЮ ВОЛЕЮ

, з релігійного кредо

А. Зертіс-Камінського

Ніколи не було пророцтва з волі людської.

ВСЕПІДДАНИЙ РАБ, з листа А. Зертіс-Камінського Катерині II

Всемилостива государиня!

Виконуючи високе Вашої імператорської величності веління про відновлення відомих трьох

великих соборів, за щастя вважаю доповісти Вашій імператорській величності, що... розпис

Благовіщенського собору, окрім папертей, вже зовсім закінчений; залишилося лише вчинити

звичайне освячення, і раки з Святими мощами на колишні місця з належною церковною

благочинністю перенести.

А оскільки це святкування... є достопам'ятне, а для всенародного зібрання всякому глядачеві

приємне і люб'язне, то пристойніше до приїзду очікуваного до нас гостя, прусського короля....

подати на Ваш розсуд...

Вашої імператорської величності

всепідданний раб і богомолець

покірливий Амвросій, архієпископ Московський.

СТРОГИЙ ДО ЖОРСТОКОСТІ, з розвідки О. Снєгірьова «Зертіс-Камінський Андрій

Степанович»

Амвросій – людина вчена, проте строга до жорстокості за своїм холеричним темпераментом, оскільки був напівмолдаванин, напівмалорос. У нього батоги і різки служили звичайними

засобами для виправлення підлеглих. Від них не позбавлялися навіть священнослужителі: сікли їх

до крові.

Це поселило в духівництві ненависть до нього, яка об'єдналася з народною підозрою в єресі.

КАТЕРИНУ II ЦЕЙ ВІДГУК ДУЖЕ ЗАЧЕПИВ, з роману В. Шишкова «Омелян Пугачов»

Архієпископ Амбросій сидів у робочому кабінеті Баженова. Зі стелі звисала люстра

єлизаветинських часів у кришталевих бляхах з восковими рожевого кольору свічами. Вздовж стін

– різьблені, за малюнками господаря, дубові шафи, шифоньєрки, бюро. На стінах, оббитих

блакитнуватим штофом, два портрети пензля Антропова, кілька мініатюр Ротарі і датського

живописця Ерихсена. Дорогі килими – дарунок графа Салтикова.

Письмовий стіл завалений «Московськими відомостями», брошурами, книгами російською і

іноземними мовами. Тут і «Еміль» з першою частиною «Сповіді» Руссо, заборонені Катериною, і

стародавній роман Гріммельсгаузена «Сімпліціссімус», і томи Вільного економічного товариства.

Рулони креслень, ескізи, готовальні, закордонні фарби в тюбиках...

Амбросій схиливши голову, насупившись, перебирав зніяковіло бурштинові ЧЕТКИ. Потім підняв

погляд на Баженова, проникливо подивився в його сумні, трохи неуважні очі і запитав, зітхнувши:

– У той час ви, думаю, за кордоном були?

– Так, владико, в Італії. І незабаром після вбивства Івана Антоновича повернувся до Росії.

– Чи можу я вас запитати довірчо, по секрету, чи не доводилося вам, перебуваючи за кордоном, читати відгуки в іноземних виданнях про цю криваву ганьбу російську?

– Зрозуміло, владико. В мене навіть зберігся виданий у Лондоні аркуш, – Баженов відкрив

полірований витончений секретер і, порившись у паперах, сказав:

– Ось він: «Замітки мандрівника на маніфест від 17 серп. 1764 р.». Послухайте, владико, уривки:

«Якою сумною не була участь нещасного Івана, йому не вдалося уникнути й останнього

насильства з боку нації, котра вельми неохоче бажає проґавити будь-який випадок

продемонструвати власне озвіріння». Ну, и так далі...

А ось і філософський висновок: «Одні і ті ж дії не завжди мають однакові наслідки. Два зрадники, котрі народилися під різними сузір‘ями, матимуть різну долю. Одного пожалують графським

титулом, він стане кавалером багатьох орденів, сенатором («Це про Григорія Орлова», – пояснив

Баженов), іншому (Мировичу) відрубають голову, а тіло спалять разом з ешафотом».

– Я вам ще не набрид? – запалюючи закордонну сигару, запитав Баженов. – …Був ще, пам'ятаю, гострий, мов перець, відгук «Вільного англійця»; Катерина, стверджують, ним, та й багатьма

іншими, була дуже зачеплена. Вона зрозуміла, що вільна думка суспільства не шкодує і осіб

коронованих. І прошу вас, владико, звернути увагу: Європа кричить: народ, народ, народ!.. А при

чому тут російський народ? У придворних злодіяннях російський народ зовсім не винен. А

суспільна думка нашої публіки затиснута кліщами...

Простий народ на ці темні події відгукується по-своєму, він свою має думку, – відгукнувся

Амбросій. – На вбивство принца Івана негайно ж зреагувала провінція. Я маю з деякими

сенаторами зв'язок і завдяки цьому знаю, що незабаром після вбивства в провінції з'явилися

співчуття не тільки до долі Івана, а й Петра Третього. Так, рік по тому, розглядалося Сенатом з

цього приводу шість таємних справ, а в наступному році – десять. Народ пам'ятає, народ нічого не

забуває й в основу суджень своїх має правду єдину, – закінчив Амбросій і заквапився іти.

– Хвилинку, владико! Чи не завгодно глянути на шматок з маніфесту, заготовленого нещасливим

Мировичем, зрозуміло, від імені принца Івана...

– Я знаю цей маніфест. Я не люблю Мировича! – вигукнув Амбросій. – Цей суєславнийбезумець

суть найманець власного марнославства. Товаришу мій, Василю Івановичу, спаліть ці

найзухваліші і мерзенні рядки, що наблював бунтівник нібито від імені Івана Антоновича.

Мирович не про народ, Мирович про себе пікся.

– Нині наша матінка, велика покровителька мистецтв, – сказав Баженов, – від претендентів на

престол вільна: ні Петра, ні Івана немає. Проте побоююся – самозванці знайдуться... Як ви

мислите, владико?

– Самозванці були, є і будуть, – і владика піднявся.

ЗАГИНУЛО БЛИЗЬКО ДВОХСОТ ТИСЯЧ ОСІБ, з брошури Г. Міллера «Описання лютування

в Москві моровиці й обурення черні, яке її супроводжувало»

Перші ознаки чуми в Москві з'явилися наприкінці 1770 р., а навесні 1771 р. вона набула характеру

епідемії. Господарське життя міста виявилося значною мірою паралізованим, а заходи влади –

неефективними.

Дворяни й заможні городяни виїхали з Москви. Залишив довірений йому пост і

головнокомандуючий граф Петро Семенович Салтиков.

Перші спалахи масового невдоволення... сталися в Лефортові 29 серпня і 1 вересня. Приводом до

відкритого повстання послужила спроба московського архієпископа Амбросія (Зертіса-

Камінського Андрія Степановича) запровадити карантин, заборонивши жителям збиратися біля

ікони Боголюбської Богоматері біля Варварських воріт Китай-міста.

15 вересня повсталі, відтіснивши військових, ввірвалися в Кремль і розгромили Чудів монастир

(резиденцію архієпископа). Амбросій встиг перебратися в Донський монастир, проте наступного

дня його знайшли і вбили.

16-17 вересня повсталі двічі намагалися заволодіти Спаськими воротами Кремля, вимагаючи

видачі генерал-поручика Петра Дмитровича Єропкіна, який здійснював владу в Москві, однак

вогнем зосереджених біля Кремля військ були розсіяні. За даними Єропкіна, було вбито 78

повсталих. Під слідство потрапило близько 300 чоловік.

26 вересня в Москву «для наведення належного порядку» прибула комісія на чолі з графом Г. Г.

Орловим, котрий запровадив ряд заходів, які заспокоїли населення. Одночасно комісія займалася

слідством над учасниками «Чумного заколоту»: покаранню піддали 165 осіб дорослих (4 страчені) і 12 підлітків.

З настанням холодів епідемія стала слабнути. Всього в Москві і її околицях загинуло близько 200

тис. чоловік.

ЗГУБИЛО ІНОЗЕМСТВО ХАРАКТЕРУ, з книги А. Карташова «Нариси з історії Руської

Церкви»

Панське самодурство заражало і деяких духовних владик. Новий московський митрополит

Амвросій (Зертіс-Камінський) був навіженим шляхтичем і за якусь, як здалося йому, дуже

нешанобливу відповідь молодого викладача Платона (Лєвшина), наказав тут же перед всією

Академією висікти його різками. Врятував Платона лише ректор Академії.

...Архієп. Московський Амвросій був останнім з киян, висунутих петровською системою майже

монополії південців в російській ієрархії. Це його яскраво виражене в побуті майже іноземство

характеру і способу життя і було, крім всіх інших історичних випадковостей, психологічним

підґрунтям трагічної смерті від руки голоти, яка збунтувалася.

Амвросій любив зовнішній блиск. За прикладом латинського духівництва, він жив разом з

найближчими родичами, з двома сім'ями своїх двох племінників в стилі світського пана з

прийомами гостей і обідами. Низовому духівництву і натовпу він здавався удвічі чужим.

Як адміністратор, Амвросій був запальний і жорстокий, користувався правом фізичних покарань, ще не скасованих для дячків і паламарів.

Жорстоко переслідував старообрядців. При черговій справі «розбору» сімей поповичів, Амвросій

засідав разом з віце-губернатором Єропкіним і, не щадячи, здавав дуже багатьох в солдати.

У 1771 р. під осінь занесена була до Москви з Туреччини, з якою йшла війна, чума. Почали

вмирати щодня від 600 до 800 чоловік. Сталася паніка і в низах, і у властей. Голота була

налаштована проти санітарного контролю і лікарів. Амвросій же підтримав всі строгі заходи та

інструкції адміністрації в своїй церковній сфері.

Хворих вказано було сповідувати через вікно, від причащання їх утримувати, померлих

відспівувати заочно. Хрещення новонароджених здійснювати через бабць, а повноту чину з

голінням волосся і миропомазанням взагалі відстрочити до моменту заспокоєння.

Психологія натовпу шукала публічних молитов з хресними ходами. Все це було заборонено.

Народ за звичаєм нагромаджувався біля Варварських воріт перед іконою Боголюбської Божої

Матері в очікуванні звичних молебнів. А їх не було. Тому приставили драбину і влізали до ікони, прикладали до неї хустки, матерію і відносили.

...Стало зловісно страшно. Поліція розгубилася. Архієп. Амвросій втік за Дівоче поле, до

Донського монастиря.

Чудівські палати його пограбували, вино в льохах випили. На воротах Чудового монастиря

зробили напис: «І пам'ять про нього загине з шелестом».

КЕДРІН Дмитро Борисович

Поет, перекладач.

З родини службовців. Батько, Кедрін Б., - рахівник.

Народився 22 січня (4 лютого) 1907 р. на Богодухівському руднику (нині – в межах м. Макіївка

Донецької області).

Убитий невідомими 18 вересня 1945 р. дорогою з Москви до Черкізова. Похований на

московському Введенському цвинтарі.

Навчався в Катеринославському технікумі залізничного транспорту (1922-1924).

Працював кореспондентом катеринославської газети «Прийдешня зміна» (1924-1930), літературним співробітником багатотиражки Митищинського вагонного заводу (1931-1943), кореспондентом фронтової газети «Сокіл Батьківщини» (1943-1944).

Голова катеринославського літературного об'єднання «Молода кузня».

Друкувався в газетах «Зірка», «Прийдешня зміна», «Комсомольська правда», «Правда», журналах

«Мартен», «Червона новина», «Новий світ», «Жовтень», «Молода кузня».

Як літератор дебютував віршем «Я пішов» в журналі « Молода кузня» (1924).

Потім настала черга віршів «Бандит» (1924), «Прохання» (1928), «Лялька» (1932), «Поєдинок»

(1933), «Страждання молодого класика» (1937), «Архітектори» (1938), «Пісня про Олену

Старицю» (1939), драми «Рембрандт» (1940); поем «Дорош Молибога» (1934), «Придане» (1935),

«Кінь», «Весілля» (обидві - 1940).

К. – також автор віршів «Дума», «Міст Катеринослава», «Христос і ливарник», «Двійник»,

«Соловейко», «Загибель Балабоя», «Страта», «Кремль», «Затихле місто», «Сповідь», «Ґаночок»,

«16 жовтня», «Пісня про пана», «Дніпропетровськ», «Серце», «Кров», «Мати».

Перу нашого земляка належить книга «Свідки» (1940).

Драма «Рембрандт» йшла у театрах Іркутська, Красноярська, Москви, Ленінграду, Тарту.

Перекладав М. Рильського, П. Тичину, А. Міцкевича, Ш. Петефі, В. Назора, М. Гафурі, О.

Абешелі, Л. Гіру, С. Неріс, К. Хетагурова, М. Джаліля, Й. Барбаруса.

Будівлю Дніпропетровського залізничного технікуму нині прикрашає меморіальна дошка поета

(1967).

Українською нашого К. перекладав Г. Прокопенко, англійською – У. Мей.

У Донецьку і Дніпропетровську є вулиці, які носять ім‘я нашого земляка.

Серед друзів та близьких знайомих К. – Ф. Сорокін, М. Свєтлов, М. Голодний, В. Казін, А.

Кудрейко-Зеленяк, С. Волотківський, Г. Мусієнко, М. Сосновий, П. Звонкий, П. Тартаковський, І.

Правдін, Г. Бінкін, А. Вульман та ін.

***

УВАЖНО СПОСТЕРІГАТИ

, з життєвого кредо Д. Кедрова

Треба багато і уважно спостерігати...

МЕНЕ НЕ ПУСТЯТЬ, з творчого кредо Д. Кедрова

Бути маленьким я не хочу, а до великих мене не пустять.

ЛІКАР НА ПРІЗВИЩЕ НЕП, з вірша Д. Кедрова «Споруда»

И нынче,

Я слышу,

Стучат молотки

В подвалах -

В столице мышиного царства:

Гранитный больной принимает глотки

Открытого доктором нэпом лекарства.

ОБІРВАНИЙ ЧЕРВОНОАРМІЄЦЬ, з вірша Д. Кедрова «16 жовтня»

Зенитка била около моста.

Гора мешков сползала со скамеек.

И подаянья именем Христа

Просил оборванный красноармеец.

СТРАХІТЛИВІ НОТИ, вірш Д. Кедрова «Глухість»

Война бетховенским пером

Чудовищные ноты пишет.

Ее октав железный гром

Мертвец в гробу — и тот услышит!

Но что за уши мне даны?

Оглохший в громе этих схваток,

Из сей симфонии войны

Я слышу только плач солдаток.

ВІРШІ ВИРІЗНЯЛИСЬ, з замітки «Дмитро Кедрін з Катеринослава» на gorod.dp.ua Уже перші вірші Д. Кедріна вигідно вирізнялись з усього... Головною умовою друкування була

ідеологічна витриманість творів. Вірші Д. Кедріна не піддавались критиці з цього боку, як, скажімо, непогані поезії А. Вульмана. Але й «ідеологічно витримані» доробки - про Леніна, новий

час, написані в пролетарському дусі, незрівнянно вищі від творінь багатьох початківців-сучасників

Д. Кедріна.

ГОРЬКИЙ СТОРОПІВ, з розвідки Ю. Петруніна «Задуми і звершення»

Відомо, як високо оцінив «Ляльку», яка трапилася йому на очі..., Олексій Максимович Горький.

Коли восени 1932 року на його квартирі відбулася зустріч членів уряду з провідними

письменниками, Горький спеціально послав людину до редакції «Червоної новини» за цим твором

молодого поета. І потім попросив Владимира Луговського, який мав звучний голос: «Прочитай, та прочитай найкраще!»

Луговський читав в повній тиші, а Горький помахами руки відзначав найважливіші місця.

Чим йому сподобалася «Лялька»? Напевно, найперше, гуманною спрямованістю, чесним показом

того, як непросто здаються часу сирі нори з їх убогим «затишком».

Якби Дмитро Кедрін міг бути свідком цієї важливої події!

ЧЕСНО І НЕПІДКУПНО, з оцінки творчості Д. Кедріна В. Луговським

У своїй найбільшій і сильній речі, в п'єсі про Рембрандта, Кедрін показав нам художника, багатого

духом... художника, який писав правдиво, чесно і непідкупно. І в цьому багато від творчої

характеристики самого Кедріна.

ЗНАЧЕННЯ ЗРОСТАТИМЕ, з оцінки творчості Д. Кедріна Я. Смеляковим

Думаю, що з часом їх значення (віршів Д. Кедріна – авт.) зростатиме.

ОБ‘ЄДНУВАВ СУПЕРЕЧЛИВЕ, з статті В. Лютого «Заборонена пісня»

Кедрін – людина сором‘язлива. Навіть якщо в душі у нього буря, відчуття такту вона не змітає, не

гасить, і зовні мова поета залишається в рамках стриманих слів. Його творче і особисте

«самозвеличання» постійно приборкується твердою волею, найжорстокіший рахунок він

пред'являє самому собі, а безжально точний суд його – виключно над власним життям. Усі, хто

згадує про Дмитра Кедріна, неодмінно підкреслюють його звичайну соромливість.

...Кедрін мав чарівний дар: об'єднувати протилежне, суперечливе – в живій картині світу.

Поєднуючи міське – з природним, наповнюючи житейське – роздумом, сполучаючи рефлексію – з

теплотою зовнішнього простору...

ПРИКРО, з передмови Г. Прокопенка до «Вибраного» Д. Кедріна

Вийшли збірки Кедріна в Болгарії й Чехословаччині, добірки його віршів та поем в Югославії, Угорщині, Англії, Франції. Боляче й соромно це констатувати, але в Україні «українського»

Кедріна досі немає.

ВЕРБУВАЛО КДБ, зі спогадів С. Кедріної

Незадовго до смерті до нього з'явився близький друг по Дніпропетровську, котрий став в ці роки

великою людиною в Спілці письменників і який немало допомагав нашій родині, і запропонував

тату доносити на своїх товаришів:

- Там знають, що всі вважають тебе порядною людиною і сподіваються, що ти їм допоможеш.

Батько спустив приятеля з ґанку, а той, вставши і обтіпавши штани, із загрозою в голосі вимовив:

- Ти ще про це пошкодуєш.

...Останнім, хто бачив Дмитра Кедріна, був Михайло Зенкевич, з яким батько несподівано

зіткнувся в центрі Москви. Вони давно не бачилися і вирішили заскочити до пивного бару на

вулиці Горького... Коли вони сиділи за столом, до тата кілька разів підходив якийсь мордатий

мурмило і просив припалити. Тато кожного разу витягував запальничку і підносив до цигарки

незнайомця, востаннє вже з деяким роздратуванням, тому що той відволікав його від розмови.

Випивши пиво, приятелі вийшли на вулицю, і тато заквапився на трамвай, сказавши, що «дружина

після хвороби слабка і треба додому». Коли батько піднявся на майданчик трамвая, Зенкевич

відзначив, що мордатий мурмило прослідував услід за Кедріним.

...Коли мама спробувала звернутися до Льва Шейніна, аби він узявся за розслідування трагічної

загибелі батька, той порадив їй... зайнятися вихованням своїх дітей.

АНІЧИЧИРК, з листа Г. Прокопенка Л. Кедріній від 14 січня 1982 р.

Як я вже писав Вам, добірки перекладів з Кедріна завчасно були відправлені до журналу

«Вітчизна» і газети «Літературна Україна». З «Вітчизни» до цих пір - ніяких звісток, а

«Літературна Україна» перед Новим роком повідомила, що унаслідок перевантаженості навряд чи

зможе дати добірку 4 лютого, а ось пізніше - планує дещо використати.

Я з цим не погодився - і написав М. Стельмаху і Ів. Карабутенкові, просячи допомоги і сприяння в

публікації добірок саме до 75-річчя Дмитра Борисовича. Карабутенко мені досі не відповів. А

Стельмах відповів ось що: «Мав розмову в «ЛУ» з приводу вшанування Дмитра Кедріна.

Пообіцяли не забути». І лише.

Замало. Насторожує, що про «Вітчизну» - анічичирк. А Стельмах - член редколегії цього

журналу.

БЕДЗИК - БАЗІКА, з листа Л. Кедріної Г. Прокопенкові від 5 березня 1986 р.

Ах, Боже, коли справедливість переможе? Виявилось, що Юрій Бедзик - базіка. Кому вірити?

Невідомо. Мені дуже боляче за Вас. Перекласти всього Кедріна, а зараз треба ще «добиватися».

ПЕРЕКЛАД ЗАГУБИЛИ, з листа Г. Прокопенка Л. Кедріній від 28 вересня 1987 р.

Шкода, що в Дніпропетровському українському драматичному театрі досі не вдалося

прилаштувати «Рембрандта». У них такий порядок, що навіть мій переклад драми режисер

Москаленко загубив.

ПОЕТА ЗАМОВИЛИ, з дослідження О. Кобринського «Коли таємне стає явним: про убивць

Дмитра Кедріна (гіпотеза)»

Демонстративне небажання Шейніна ворушити причину і обставини загибелі поета і повчально

«добра» порада дружині Кедріна «зайнятися вихованням своїх дітей» говорить про те, що за

ширмою відмови узятися за розслідування стоять державно впливові люди.

...Виникає гіпотеза, що поет Михайло Зенкевич у день загибелі Дмитра Кедріна з ним зустрівся не

випадково... Це зовсім не означає, що М. Зенкевич знав причину і кінцеву мету свого «завдання».

Усе було набагато простіше – викликало до органів держбезпеки і ввічливо попрохали зустрітися з

Дмитром Кедріним, - і розпити з товаришем пляшечку. І зустріч відбулася. А далі уже були задіяні

підіслані убивці, які ніякого відношення до Михайла Зенкевича не мали.

...Дружина Кедріна і його донька робили все можливе, аби зацікавити номенклатурних

письменників Михайла Стельмаха, Бориса Олійника, Дмитра Павличка, Івана Драча, Віталія

Коротича у виданні перекладів, але, на жаль, - справа не зрушила з мертвої точки до повного краху

тоталітарного режиму і розвалу СРСР. І тут слід зазначити, що і в пострадянські часи не

знайшлося жодного видавництва, яке б зважилося на те, щоб видати книгу за свій рахунок.

...Дмитро Кедрін був в 70-90-і вже визнаним поетом і широко видавався російською мовою не

лише в Росії, а й на Україні. Чим же налякали ...переклади українською мовою?

Аналіз наявного в наших руках матеріалу говорить про те, що вони боялися не «українізованого»

Кедріна, а, швидше за все, вдумливого і настирливого перекладача. Листування Г. Прокопенка з

родиною Кедріна ...могло наштовхнути ...колишнього морського офіцера і безкомпромісно

вдумливої людини на шлях дослідження справжніх причин і обставин загибелі поета...

КЕТЛІНСЬКИЙ Казимир Пилипович

Флотоводець.

З дворянської родини. Донька, Кетлінська В., – письменниця.

Народився 27 липня 1875 р. в м. Могилів-Подільський Вінницької області.

Убитий 28 січня 1918 р. в м. Мурманськ (РФ). Похований в центрі міста (нині тут – Міжрейсовий

будинок відпочинку моряків). Могила не збереглася.

Закінчив петербурзькі Морський кадетський корпус (1895), Артилерійський офіцерський клас

(1902).

Служив артилерійським офіцером ескадреного броненосця «Ретвізан» (1901-1902) , флагманським

артилеристом Морського похідного штабу намісника на Далекому Сході (1902-1904),

флагманським артилерійським офіцером штабу командувача окремим практичним загоном

Чорного моря (1906-1908) та штабу начальника морських сил Чорного моря (1908-1909), старшим

офіцером лінійного корабля «Іван Златоуст» (1909-1911), викладачем петербурзької

Миколаївської морської академії (1913-1916), командиром крейсера «Аскольд» (1916-1917), головнокомандуючим укріпрайоном Мурманська і загоном човнів Кольського району (1917).

Щодо останньої посади, то історики відзначають: виконувати обов‘язки почав «під контролем

Ради».

Учасник російсько-японської війни (1904-1905).

Контр-адмірал (1917).

Кавалер російських орденів св. Станіслава 2-го ступеня з мечами (1906), св. Володимира 4-го

ступеня з мечами і бантом (1907), св. Ганни 2-го ступеня з мечами (1914), св. Володимира 3-го

ступеня з мечами (1915), офіцерського хреста французького ордена Почесного Легіону (1914).

Нагороджений золотою шаблею з написом « За хоробрість « (1904).

Незважаючи на те, що неприйняття Жовтневої революції не висловлював, заарештований

більшовиками (1918).

Убитий дорогою з Центромура до штабу: за офіційною версією, невідомими, одягненими в

морську форму; за неофіційною – своїми ж матросами з крейсера «Аскольд», яким не подобалася

вимогливість командира.

Вулиці імені нашого земляка в м. Мурманськ не існує, а от вулиця Аскольдівців – є.

Серед друзів та близьких знайомих К. – С. Соколовський, М. Смирнов, Я. Туманов, О. Шульгін, Є.

Алексєєв, М. Черкаський та ін.

***

ДЕРЖАВУ - НАРОДОВІ,

з політичного кредо К. Кетлінського

Ми не здавали Росію ворогові, ми віддали її народу.

ЗАГАЛЬНІ НЕСТІЙКІСТЬ І НЕДОВІРА, з визнання К. Кетлінського в листопаді 1917 р.

Неорганізованість управління, безгосподарність, безконтрольність, фактична безвідповідальність, необхідність отримати результати за будь-яку ціну в короткий термін і на короткий проміжок часу

створили атмосферу надзвичайної нестійкості настрою в масах і абсолютно справедливої недовіри

до адміністрації.

ПРЕТЕНЗІЇ МАС - СПРАВЕДЛИВІ, з розвідки Д. Єрмолаєва «Забуте місто»

У 1917 році і без того непросте становище різко погіршало. Зараз важко сказати, яку роль в

наростанні загальної кризи зіграли

В умовах наростаючого в Мурманську дефіциту продуктів харчування з вини військової

адміністрації згнило 40 тисяч пудів муки. Тоді ж було кинуто напризволяще велике - 450 голів -

стадо корів і зіпсувалася велика партія солонини.

ЗАЗНАВ ТЯЖКОГО ПОРАНЕННЯ, з статті «Дві битви, які вирішили долю 1-ої Тихоокеанської

ескадри, і перший штурм Порт-Артура» на militera.lib.ru

Контр-адмірал Вітгефт пасивно спостерігав за боєм з нижнього містка головного командного

пункту, розташованого біля фок-щогли «Цесаревича». Він так і не послав ескадрені міноносці

Єлісєєва в торпедну атаку, хоча така можливість була.

На пропозицію начальника штабу і командира човна перейти в бойову рубку чи, бодай, на верхній

місток, куди падало менше осколків, Вітгефт, відповівши, що «йому все одно, де вмирати», наказав принести з каюти фотографію померлої дружини і продовжував в бездіяльності чекати

вирішення власної долі.

Він не тільки не призначив свого заступника, але й, що ще гірше, тримав при собі начальника

штабу з офіцерами і командиром корабля, неначе хотів узяти їх з собою на той світ. Це очікування

закінчилося в 17.37, коли снаряд калібру 307 мм ударив в підвалину фок-щогли і всі 19 офіцерів і

сигнальників, котрі перебували на містку, були убиті чи поранені.

Від Вітгефта залишилася лише нога, загинуло два офіцерів штабу і декілька матросів, були тяжко

поранені начальник штабу контр-адмірал Матусевич й інші офіцери та матроси (зокрема, флагманський артилерист, капітан Казимир Кетлінський), контужений командир корабля капітан

першого рангу Іванов.

ЧАС ВИРІШИТЬ ЗА НАС, з книги О. Аюпова «Шлях заповідний»

Мічман Кураєв не розумів дій свого нового начальника контр-адмірала Казимира Пилиповича

Кетлінського. ...Адмірал, якого флот знав як суворого командира крейсера «Аскольд», що наказав

в 1915 році розстріляти матросів? які збунтувалися під час стоянки в Тулоні, раптом проявляє

лояльність до тих же більшовиків.

...Зважився на давно турбуюче його запитання:

- Казимире Пилиповичу, що нас чекає найближчим часом?

Адмірал відразу не відповів. Піднявся з крісла, прочинивши, поставив на стопор ілюмінатор. До

каюти відразу ж увірвався холодний порив вітру з Кольської затоки.

- Я не думаю, що нас чекає тривалий період смутного часу, як перед царюванням Романових.

Ймовірно, якийсь період доведеться потерпіти, стиснувши кулаки і остудивши серця, але порядок

в державі відновиться. ... Час вирішить все за нас...

НЕ ЗОВСІМ НАШ, з рецензії Д. Коржова «Вагон помилок «З безвиході»

Я завжди любив письменника Валентина Пікуля, та й продовжую ставитися до нього з повагою і

незмінним теплом. ...Інша справа - історична достовірність. З нею у Валентина Савича... частенько

виникають непорозуміння. Так сталося і з однією з його мурманських речей - романом «З

безвиході».

Метаморфоза трапилася у Пікуля і з контр-адміралом Казимиром Пилиповичем Кетлінським, який

в романі став Кирилом Фастовичем Ветлінським. У автора «З безвиході» він - прямо таки завзятий

антирадянщик, майже білогвардієць (як говорить він Басалаго: «Ми повинні встати в горло

Радянської влади немов кістка. Щоб вона продихнути від нас не могла»).

У реальності ж Казимир Пилипович послідовно виступав за Радянську владу, не тільки

безпосередньо співробітничав з нею, але й закликав до цього інших офіцерів. Він був цілком

лояльним службовцем. І порядок на увіреній йому території наводив, як на човні, - твердо і

рішуче.

Ось, що пише про нього кольський краєзнавець Іван Ушаков: «Визнав Радянську владу і не

допустив озброєних зіткнень на Мурмані. Крупний фахівець морської справи, патріот, людина

великої культури і особистої чарівливості».

Убили Кетлінського матроси з крейсера «Аскольд» - убили підло, з помсти. Вважаю, пов'язано це

було не із справами Мурманська, а з тулонською історією (4 матросів з «Аскольда», командиром

якого на той час був Кетлінський, засудили і розстріляли у Франції за звинуваченням в організації

вибуху крейсера).

Взагалі, посмертна доля одному з перших керівників нашого краю випала незавидна. Писали про

нього обережно, частіше погано, ніж добре, мовляв, не зовсім наш.

УБИВЦЬ ТАКИ РОЗСТРІЛЯЛИ, з статті О. Кітлінського «Повторювані неточності»

Зі слів матросів крейсера, в Кетлінського стріляли Б. І. Бондаренко, М. І. Картамишев і Г. І. Ковін.

Ця інформація опублікована у Лихачова Павла Володимировича, який організував сайт –

біографічне зібрання про офіцерів російського флоту.

Але й у нього є помилки: «Виконання вироку, не зважаючи на телеграму морського міністра

Григоровича, призупинили».

Насправді його не призупинили. Не зважаючи на телеграму міністра, матросів розстріляли.

...У Книзі Подільської дворянської Думи прізвище записане не через «Е», а через «Ять» старого

алфавіту, яке потім при реформі мови стали вважатися чистим «Е». А у формулярі прізвище

записано уже не через «Ять» і не через «Е», а через інший знак, нині геть забутий і в комп'ютерній

клавіатурі, природно, відсутній (кирилиця: знак (и)е). До речі, багато польських прізвищ до 1918

р. писалися саме через цей знак.

Справа в тому, що у польській мові є букводрукувальне «ie», російською знайшло віддзеркалення

ось в цьому знаку, але потім все змінили і КІтлінські стали писатися хто через «Е», а хто через «І».

Мої предки пішли через «І». А потім мого прадіда розжалували в солдати за участь в польському

повстанні 1831 р. ...і лише 1862 року звільнили в запас рядовим за вислугою років і пораненням. І

він був невимовно радий, що йому у виписці писар вписав букву «І».

Частина рідні одержала дозвіл повернутися до Польщі, що й вчинила, а дві гілки залишилися. За

корінням ми - вихідці з польських дворян. І всі Кетлінські належали до римської католицької

церкви.

Кетлінські за дворянською книгою Подільської губернії включені в шостий розділ.

ШКОДА ГАРДЕМАРИНА, уривок з повісті В. Звягінцева «Вихори Валгалли»

Біля входу на перон Кетлінський притримав крок. Про що він розпитував колишнього

гардемарина, Шульгін не чув, проте очі хлопця світилися відчайдушною надією, змішаною з

острахом.

- Ось, Олександре Івановичу, дозвольте рекомендувати - старший гардемарин Морського корпусу

Беллі Володимир Олександрович, нащадок відомого в історії флоту капітана Беллі. У

сімнадцятому році застряг у Владивостоку, де проходив морську практику на допоміжному

крейсері «Орел». Після відкриття залізничного сполучення через Читу пробирається додому, в

Петербург. Грошей немає, їсти нічого, на потяг не може сісти п'яту добу...

...Шульгін знову відчув збудливе відчуття влади над чужою долею.

- Сильно зголодніли, хлопче? - поставив він найбезглуздіше в даній ситуації запитання. – І воші, напевно, є? Тоді розпорядіться, будь ласка, пане капітан першого рангу, щоб старшого

гардемарина помили в лазні (у потягу був добре обладнаний вагон-лазня), переодягнули належним

чином, а потім я запрошую вас обох на вечерю. - Говорив це і насолоджувався зміною виразу

обличчя Володимира Беллі. - Вважайте себе знову на службі. Від присяги ви, сподіваюся, не

відрікалися?

- Від якої присяги? - пробурмотів неслухняними, і не лише із-за морозу, губами хлопець.

- Казимире Пилиповичу, хіба гардемарини Морського корпусу не приймали присягу до жовтня

сімнадцятого?

- Так точно, ваше превосходительство, - включився в гру і Кетлінський, - приймали, як всі

військовослужбовці...

- Які ж можуть бути ще питання? Не смію вас більше затримувати. А в сімнадцять годин чекаю.

...- Ви в яких дисциплінах відчуваєте себе краще підготовленим? - запитав гардемарина каперанг.

- Взагалі-то штурманська справа мені більше подобається. Але й з артилерійської підготовки у

мене повні дванадцять.

- Це добре. Артилеристи нам стануть у нагоді. Я й сам артилерист. Хто у вас практикою керував?

- Капітан першого рангу Кітіцин.

- Михайло Олександрович? Були знайомі, ще на Балтиці. Хороший моряк. Де він зараз?

- Знаю тільки, що навесні відвів загін з трьох кораблів до Японії, маючи намір йти на Севастополь,

- відповів гардемарин, проковтуючи шматок.

- Дійшов, можу вам повідомити. На пароплаві «Якут». З ним сто двадцять гардемаринів і команда.

А ви чому залишилися? Зараз би вже мічманом були...

- Я серйозно захворів. Тиф. Думали, не виживу.

- Ну, долі видніше. Дасть Бог, незабаром побачитеся з однокашниками. - кивнув Кетлінський, і з

смаком випив. Йому теж подобалося їхати потягом Шульгіна. Порядки абсолютно як на старому

флоті. Він промокнув губи серветкою. – У них були в боях важкі втрати. Під час десанту до Одеси

трохи не половина.

Гардемарин, розморившись в теплі і випивши три великі чарки, осоловів і виразно клював носом.

- Відведіть його до купе, - попросив Шульгін Кетлінського.

- Спить, - повідомив, повернувшись, кавторанг. - А для чого він вам взагалі потрібний, дозвольте

поцікавитися?

- Та так. Шкода стало. Візьмете його до себе, дивись, хороший офіцер вийде. А якщо навіть і не

дуже, все ж краще, ніж під огорожею помирати чи біля стінки...

СМЕРТЬ, НІБИ ТРАЛ, з вірша Д. Коржова «Адміралові Казимиру Кетлинському»

Словно кортик, прямой и острый,

Испытавший и бури, и штиль,

Он попробовал полуостров,

Как корабль, сквозь тьму провести.

...Страшно. Бес с краснозвездным прищуром

Взялся в салки с Россией играть,

Будет класть на нее с прибором

И гармошку на струны рвать.

«Чудище и стозевно, и обло»,

Суетливы шаги за спиной.

Револьверик недужно и подло

Плюнет в душу свинцовой слюной.

И земля, накренившись устало,

Как корабль, поплывет из-под ног,

И притянет к себе, словно тралом,

На февральское, смертное дно.

КИБАЛЬЧИЧ Микола Іванович

Публіцист, винахідник. Літературні псевдоніми – Дорошенко, Самойлов; партійний псевдонім –

Технік. Розробник першого реактивного літального апарату на теренах Російської імперії.

З родини священика.

Народився 19(31) жовтня 1853 р. в м. Короп Чернігівської області.

Повішений 3 (15) квітня 1881 р. в м. Санкт-Петербург (РФ).

Навчався в Новгород-Сіверському духовному училищі (1864-1867), Чернігівській духовній

семінарії (1867-1869), Новгород-Сіверській гімназії (1869-1871), Петербурзьких інституті

інженерів шляхів сполучення (1871-1873), медико-хірургічній академії (1873-1875).

Входив в групу «Свобода або смерть» (1879-1881). Ставши агентом виконавчого комітету

організації «Народної волі», завідував лабораторією вибухових речовин. Тривалий час перебував

на нелегальному становищі.

Друкувався журналах «Народна воля», «Слово», «Новий огляд», «Думка», «Російське багатство».

К. – автор програмної статті народовольців «Політична революція і економічне питання» (1881).

За революційну пропаганду відбував ув’язнення в буцегарнях Києва і Петербурга (1875-1878).

Брав участь в підготовці замахові на життя Олександра II (1881). Заарештований. Засуджений до

страти і того ж року повішений разом з селянином А. Желябовим, робітником Т. Михайловим, міщанином М. Рисаковим та дворянкою С. Перовською.

Рідним К. офіційно запропонували змінити «царевбивче» прізвище. Юнаків з родини виключили з

навчальних закладів і відправили в солдати. Через півроку, не витримавши пресингу, померли

сестра і брат народовольця. Постраждали і земляки К.: своїм указом новий цар заборонив містечку

Короп… розбудовуватися.

Неймовірно, але факт: уже за радянської влади зазнав репресій племінник К. – Віктор Кибальчич.

Відсидівши в сталінських концтаборах, він, скориставшись заступництвом Р. Ролана, емігрував з

СРСР до Мексики.

Перебуваючи у в‘язниці, незадовго до страти К. розробив оригінальний проект реактивного

літального апарату, призначеного для доставки людини на інше космічне тіло. Це був пороховий

двигун, керування яким здійснювалося шляхом зміни кута нахилу. Обґрунтував наш земляк і

програмний режим горіння, забезпечення стійкості апарату, інші технічні деталі. Мабуть, недаремне з своїх попередників К. Ціолковський на перше місце ставив саме нашого земляка.

У м. Києв одній з вулиць присвоєно ім‘я К.

На будинку № 83 по Ліговському проспекту в Петербурзі встановлена меморіальна дошка, на якій

написано: «Тут жив і був заарештований 17 березня 1881 року революціонер-вчений Микола

Іванович Кибальчич, автор одного з перших проектів літального апарату з реактивним двигуном».

На батьківщині К., в смт. Короп, відкрито меморіальний музей його імені.

Ім‘ям нашого земляка названі кратер на Місяці і вулиця в Москві.

Серед друзів та близьких знайомих К. – С. Перовська, А. Желябов, В. Фігнер, Т. Михайлов, І.

Гриневецький, М. Рисаков, О. Михайлов, В. Сухомлин, О. Квятковський та ін.

***

МІЙ АПАРАТ ПІДКОРИТЬ НЕСКІНЧЕННІСТЬ,

з життєвого кредо М. Кибальчича

Я ясно бачу і твердо знаю, як зробити, щоб літальний апарат, важчий за повітря, літав з

будь-якою швидкістю, подолав земне тяжіння і здатний був літати у Космосі. Цей апарат

підкорить нескінченність!

ПОСТАВИЛИ В ТАКІ УМОВИ, з виступу М. Кибальчича в судовому засіданні

Моя участь в терористичній діяльності обмежувалася винятково науково-технічною справою. Я

підкреслюю це не задля того, щоб зняти з себе частину обвинувачень, а з почуття справедливості.

Прокурор охарактеризував мене, зокрема, і взагалі партію, як осіб, котрі сповідують терор заради

терору. Це невірно.

За інших умов ту винахідливість, яку я виявив у створенні метальних снарядів, я, звичайно, скерував би, наприклад, на поліпшення сільськогосподарських знарядь праці.

ВИКАЗАЛИ СВОЇ, з «Короткого начерку історії «Народної волі»

Жандармерія посилено розшукує в Петербурзі виданого Рисаковим «техніка», який виготовляв

бомби. …Меркулов вказав на Кибальчича, як на виготовлювача динаміту для замахів під

Кам'яним мостом і на Малій Садовій вулиці.

Для того, аби захопити Кибальчича, жандармерія використовувала Окладського. Той бачив

Кибальчича під час підготовки замаху в Олександрівську й іноді зустрічав у Петербурзі. Він

повідомив жандармерії, що Кибальчич відвідує читальню Комарова на Невському проспекті, де

переглядає іноземні журнали і газети. За цією читальнею встановили спостереження.

17 березня 1881 року Окладський вказав на Кибальчича переодягненим жандармам:

– Цей!

Проте «брати» Кибальчича на вулиці жандарми не ризикнули. Краще вистежити його квартиру і

там піймати й інших революціонерів. Вони йшли слідом.

Коли Кибальчич прийшов до себе на квартиру, …за ним зайшли жандарми.

Кибальчич пред'явив паспорт на ім'я аккерманського міщанина Миколи Степанова Ланського, однак жандарми не стали перейматися встановленням його особистості.

– Там розберуться! – оголосили вони завчену фразу.

Між тим, квартиру обшукали. Знайшли видану морським відомством брошуру під назвою

«Правила виготовлення голчастих запалів з гримучо-кислою ртуттю малого і великого опору», виписки з «Маніфесту Комуністичної партії», план Петербурга, шість списаних зошитів із

замітками про діяльність земства, становище робітничого класу і про селянські наділи, друковані і

рукописні матеріали з общинного землеволодіння.

Залишивши в квартирі засідку, Кибальчича відвезли в секретне відділення градоначальства. В той

же день на квартиру Кибальчича прийшов М. Ф. Фроленко і був там схоплений.

СВІТ ЗМІНИВСЯ І ЗАВДЯКИ КИБАЛЬЧИЧУ, з книги Л. Ляшенко «Революційні народники»

У ході судового розгляду експерти, приводячи ледь не до сказу голову, захоплюються метальними

снарядами Кибальчича і шкодують, що таких гранат немає на озброєнні російської армії.

Добре ще, що не виступає герой оборони Севастополя в Кримській кампанії і російсько-турецькій

війні генерал Едуард Тотлебен. Він відгукувався про Кибальчича і Желябова так:

– Щоб там не було, щоб вони не вчинили, таких людей не можна вішати! А Кибальчича я б

посадив міцно-преміцно до кінця його днів, але при цьому надав би йому повну можливість

працювати над своїми технічними винаходами...

Саме процес… демонструє, що в Кибальчичі найбільше не від техніка і не від ідеолога

революційного руху, а від дійсно великого вченого. Коли один з експертів, генерал Мравинський, заявляє, що «гримучий холодець» не міг бути виготовлений в домашніх умовах, отже, він

завезений із-зі кордону, судді жвавішають. Ще б пак! Авторитетна думка експерта дозволяє суду

поширити масштаб змови «проти особи государя імператора» за межі Російської імперії. Проте ці

надії лускають після виступу Кибальчича.

Він заявляє:

– Я змушений відкинути докази експертизи про те, що «гримучий холодець» – закордонного

приготування. Він зроблений нами.

І читає лекцію про динаміт, не забувши ознайомити слухачів з історією питання.

Голова суду Фуксу обвинувачуваний Кибальчич запам'ятовується особливо. Він напише згодом:

«Кибальчич – ось чудовий розум, незвичайна витримка, пекельна енергія і разючий спокій».

Захисник Кибальчича, присяжний повірник Герард був уражений, коли, прийшовши в камеру, побачив, що 28-літній підзахисний заклопотаний не вишукуванням способів захисту, а проектом

якогось «повітроплавального снаряду». Кибальчич мріє лише про те, аби йому надали закінчити

математичні розрахунки винаходу. Це був, ні багато ні мало, проект навіть не

«повітроплавального», а космічного апарату.

…Який же внесок Кибальчича в науку? Ним був розроблений проект космічного літального

апарату з твердопаливним багатозарядним двигуном імпульсного горіння. …Той факт, що його

схема не була відома протягом довгого часу (архіви департаменту внутрішніх справ опублікували

тільки 1918 року в журналі «Колишнє»), не змінює найпринциповішого нюансу – в

інтелектуальному просторі, в якому живе людська цивілізація, щось додалося. Всяка наукова ідея

є внесок в абстрактну ноосферу. І інше людство після того, як Кибальчич накреслив свій проект, живе вже у світові, який змінився...

ПОМИРАЮ ЩАСЛИВИМ, з статті М. Кибальчича «Проект повітроплавного приладу»

Перебуваючи у в‘язниці, за декілька днів до своєї смерті, я пишу цей проект. Я вірю в

здійсненність моєї ідеї, і ця віра підтримує мене в моєму жахливому становищі.

Якщо ж моя ідея після ретельного обговорення ученими-фахівцями буде визнана здійснимою, то

я буду щасливий тим, що надам величезну послугу Батьківщині і людству: я спокійно тоді

зустріну смерть, знаючи, що моя ідея не загине разом зі мною, а існуватиме серед людства, для

якого я готовий був пожертвувати своїм життям...

ЩЕ НЕ ІСНУЄ ДИРИЖАБЛІВ, А ВІН МАРИТЬ КОСМОСОМ, з нарису І. Малишевського

«Повість про занапащене життя»

Коли він надряпав на стіні камери платформу та циліндр з пороховою свічкою, відразу стало

легше. …Відтепер він…писатиме й писатиме.

Перший аркуш озаглавить «Проект повітроплавального приладу колишнього студента Інституту

інженерів шляхів сполучення Миколи Івановича Кибальчича, члена російської соціально-

революційної партії».

«У своїх думках про повітроплавальну машину я насамперед зупинився на питанні, яка сила має

бути вжита, щоб надати руху такій машині… Можна сказати, що сила пари тут непридатна…

Парова машина громіздка сама по собі і потребує багато вугільного нагрівання для приведення в

дію… Парова машина не в змозі підняти саму себе в повітря. Такою силою, на мою думку, є

вибухові речовини, які повільно горять».

О, вже на чому, а на цьому він розумівся!

…Тепер, коли він заплющував очі, перед ним не розгойдувався грубий мотузяний зашморг, а

яскравий струмінь вогню виривався із сопла, піднімаючи його пристрій угору. Він забувався

коротким,тяжким сном на нарах, а вона, його уява, летіла й летіла.

Вранці, переживаючи, що зовсім не залишається часу, квапився занести на папір придумане за ніч.

Тільки б встигнути...

…Подумати: тоді не існувало ще ні літаків, ні дирижаблів. А державний злочинець, якого ось-ось

засудять до страти, вперше у світовій науці пропонує принцип ракетного польоту, цілком

застосовний для космічних подорожей!

ПІОНЕР РАКЕТНОЇ ТЕХНІКИ, з статті В. Соколовського «Кибальчич Микола Іванович»

Не можна не схилитись перед мужністю людини, яка розробила свій дивний для того часу проект

у камері смертників і не віддати належне талантові ученого-винахідника, який замислився над

такими технічними питаннями, як забезпечення тривалості польоту, застосування багатокамерних

апаратів, програмного режиму горіння, бронювання пороху та ін.

Тому ми з повним правом можемо вважати М. І. Кибальчича одним з піонерів ракетної техніки.

ВПЕРЕД, ДО ЗІРОК, з наукового висновку фізика Я. Перельмана

По суті, це був перший крок в історії міжзоряного плавання.

КОРБЕЛЕЦЬКИЙ Федір Іванович

Письменник, перекладач.

З родини священика.

Народився бл. 1775 р. в с. Дрімайлівка Куликівського району Чернігівської області.

Замордований 21 жовтня (2 листопада) 1837 р. у в‘язниці м. Перм (РФ).

Закінчив Чернігівську духовну гімназію та учительську семінарію (1796).

Працював учителем петербурзького народного училища (1797-1799), чиновником петербурзької

удільної експедиції (1799-1805), Новгородського губернського правління (1805-1808), міністерства

фінансів (1812; 1813-1818), Пермської межової контори (1830-1833).

К. – перекладач книги «Досвід бджільництва для мисливців та охочих до цієї справи» І.-П.

Фрідерика (1807), автор брошури «Коротка розповідь про вторгнення французів до Москви та про

перебування моє в ній, описане з 31 серпня по 27 вересня 1812 року Ф. Корбелецьким, з

додаванням особистої мандрівки» (1813).

Перу нашого земляка належить низка од, серед яких: «На прибуття Павла I з Москви в Петербург

(1797), «На перемогу О. Суворова в Італії» (1799), «На обрання головнокомандуючим» князя М.

Голенищева-Кутузова (1813), а також «Гімн біля берегів Дніпра» (1826).

Життєвий шлях К. не був встелений квітами. У 1812 р. він потрапив у полон до французів, а після

звільнення – запроторений до Шліссельбурзької фортеці: «за підозрою в зраді». Щоправда, наступного року Сенат його повністю виправдав та поновив на посаді.

Проте найчорнішим виявився схил життя нашого земляка: в 1833 р. його не тільки звільнили з

служби, а й запроторили до в‘язниці – «за протизаконні дії й безлад». Просидівши понад чотири

роки за ґратами і так і не дочекавшись суду, К. помер.

Серед друзів та близьких знайомих К. – Г. Державін, І. Корбелецький, Ф. Глинка та ін.

***

СТРЕС БОНАПАРТА

, з брошури Ф. Корбелецького «Коротка розповідь про вторгнення

французів до Москви...»

Рівні і доти спокійні кроки його раптом стають швидкими і безладними. Він озирається в різні

боки, облямовує мундир, зупиняється, здригається, дивується, бере себе за ніс, знімає з руки

рукавичку і знову надягає, виймає з кишені хустку, мне її в руках і мовби помилкою кладе до

іншої кишені, потім знову виймає і знову кладе, знову знімає рукавичку і квапливо надягає її, і це

повторюється кілька разів.

У такому стані Наполеон перебуває дуже довго, і весь цей час оточуючі його генерали стояли

перед ним нерухомо.

СТОЛИЦЯ ПАЛАЛА, з розвідки М. Горностаєва «Генерал-губернатор Москви Ф. В. Ростопчин: сторінки історії 1812 року»

2 вересня 1812 р. сталася подія, здійснити яку так прагнув Наполеон Бонапарт: частини

імператорської армії вступили до Москви, без бою залишену Кутузовим. Захоплення священного

для росіян міста, крім вирішення ряду важливих стратегічних завдань, означало, насамперед, велику моральну перемогу ворога. Однак Наполеонові не вдалося сповна скористатися її

результатами, ще до вступу ворожих військ до Москви вона запалала.

Пожежа розгорталася наступним чином. Першими спалахнули хімічні і залізні ряди, будівлі за

Яузьким мостом і на Солянці, навколо Виховного будинку, магазини, крамниці, винний двір, барки з майном артилерійського і комісаріатського департаментів. За свідченням чиновника

Корбелецького, пожежа в Замоскворіччі розпочалися, тільки-но французи вступили в

Дорогомилівську слободу.

3 вересня, коли Наполеон в'їжджав у Кремль, місто вже палахкотало всюди. Наступного дня, коли

французький імператор їхав з Дорогомилова до Кремля, Гостинний двір був цілком у владі

вогняної стихії.

Розросталася й пожежа біля Яузького мосту, загрожуючи палацу заводчика Баташова, який

служив резиденцією Мюрату. Французи, діючи разом з росіянами, відстояли палац, проте

дерев'яні будинки навколо загинули.

3 вересня пожежа також вирувала на Покровці й у Німецькій слободі.

Зненацька запалали казенні хлібні магазини, розташовані вздовж берега Москва-ріки і вибухнув

артилерійський склад. Ранком козаки на очах французів підпалили Москворецький міст.

Коли в той же день французькі генерали й офіцери направилися в Каретний ряд, аби вибрати собі

розкішні екіпажі, то у владі полум'я опинилася вся вулиця.

У ніч з 3 на 4 вересня були знищені комісаріатські барки, які сіли на мілину на Москва-ріці. В цю

ж ніч піднявся сильний вітер, і до ранку Білокамінна перетворилася на бурхливе море полум‘я.

Надалі пожежа стихла, проте в окремих місцях виникали її нові вогнища, котрі палахкотіли аж до

виходу французької армії з Москви.

Подібний розвиток подій не входив в плани ворожих військ, що розраховували в Москві

відпочити й збагатитися…

ПОЛОН, з матеріалів наукової конференції «850-річчя Москви»

26 серпня гримнув Бородінський бій – одна з найбільших битв у світовій історії. Близькість

Москви додавала воїнам невимірну енергію. Вони з честю вийшли з єдиноборства з чисельно

переважаючим ворогом, завдавши армії Наполеона удару, від якого вона вже не могла оговтатися.

Але російська армія продовжувала відступати. З 28 серпня посилився від'їзд з Москви не тільки

жителів привілейованих станів, а й трудового люду. І все-таки москвичі сподівалися, що під

Москвою буде даний останній бій наполеонівським військам.

Тим часом, Ростопчин опублікував звернення, яким закликав москвичів озброюватися хто чим

може і бути готовими під його керівництвом зустріти французьку армію біля стін Москви.

Цей заклик знайшов гарячий відгук у народі. Наступного дня понад десять тисяч чоловік зібралося

за Пресненською заставою на Трьох Горах. До заходу сонця чекали проводиря, але той так і не

з'явився.

Військова рада в Філях вирішила залишити Москву без бою.

Вулицями марширували відступаючі війська. Слідом за ними місто стали полишати і жителі, які

суцільними потоками подалися через північні, східні і південні застави. Спішно вивозили

поранених і державні цінності, евакуація котрих розпочалася раніше, але відбувалася дуже

неорганізовано. Місто порожніло. За наказом Кутузова Ростопчин розпорядився вивезти з Москви

пожежні труби й особовий склад пожежних команд.

У понеділок Наполеон досяг Поклінної гори в трьох верстах від Москви і тут зупинився. Офіцери і

солдати наполеонівської армії з жагою дивилися на величезне місто, з ім'ям якого вони зв'язували

відпочинок, теплі квартири і, нарешті, переможене ними. Ось, воно, це знамените місто!

…Полонений російський чиновник Ф. Корбелецький, який перебував при штабі французької

армії, розповідав: «Рівні і до того часу спокійні кроки його раптом стали швидкими і безладними.

Він оглядається в різні сторони, оправляє плаття, зупиняється, здригається, дивується, бере себе за

ніс, знімає з руки рукавичку і знову надягає, виймає з кишені хустинку, мне її і ніби помилково

кладе в іншу кишеню, потім знову виймає і знову кладе, знову знімає рукавичку і квапливо

надягає її, і це повторюється кілька разів. У такому стані Наполеон перебував цілу годину, і весь

цей час його генерали, що знаходилися поруч, стояли перед ним нерухомо».

– ...Давно пора, – вимовив імператор. Він чекав депутацію від бояр, які покірно і шанобливо, як це

було в багатьох переможених столицях, вручать йому ключі від міста. Час збігав, а депутація не

з'являлася. Наполеон наказав послати за боярами. При цьому він сказав супутникам:

– Може, ці жителі не вміють здаватися. Тут усе нове як для мене, так і для них.

Проте цієї думки імператор дійшов надто пізно. Краще б він подумав про це до переходу через

Німан...

Розвідники, які повернулися, доповіли, що Москва порожня.

Наполеон не повірив. Прочекавши півгодини, він дав знак. За гарматним сигналом війська

рвонули до Москви. З неуявним шумом, у клубках пилу вони незабаром підійшли до

Дорогомилівської застави. Дефілюючи вздовж Камерколезького валу, Наполеон знову став чекати

на депутацію. Знову і знову йому доповідали: Москва порожня.

…Ф. Корбелецький відзначив, що цією звісткою Наполеон був уражений «як громовим ударом».

Звичайно холодний і стриманий, він втратив самовладання і довго метався в розгубленості перед

генералами, що стояли виструнчившись. Події цього дня настільки вивели Наполеона з рівноваги, що він, наказавши військам рухатися до міста, сам залишився ночувати на Дорогомилівській

заставі.

П‘ЯТДЕСЯТ ПОРТРЕТІВ НАПОЛЕОНА, з нарису І. Сивопляса «Бранець фортуни»

Доля в Росії часто виявляється неприхильною до патріотів. Вони животіють залишок життя в

глушині і безвісності, без нагород і пенсій. Ось і тут, в провінційному Симбірську, на Великій

Саратовській вулиці будинку купця Крилова, підвал якого займав галасливий і дешевий трактир, коротав захід своїх днів письменник, бджоляр і патріот Федір Іванович Корбелецький.

Потомство забуло його праці. А колись імператор Павло I обдарував Федора Івановича золотим

годинником «за ліричний вірш», а імператор Олександр I - діамантовим перснем «за те, що видав

бжолярські книги і за старання про поліпшення бджільництва».

Так би й минуло в праці і натхненні життя Федора Корбелецького, якби в 1812 році на Русь не

прийшов Наполеон.

...Лісами і ярами рушив чиновник-патріот до Петербургу, щоб повідомити вищому начальству те, що бачив і чув. Але ... заздрісні генерали, за підозрою в шпигунстві, запроторили письменника до

Петропавловської фортеці!

Не один місяць скоротав герой в казематі. Він складав патріотичні оди на честь Вітчизни і її

звитяжних військ. А коли відважні роси вступили в межі Франції, то Федір Іванович від руки

намалював півсотні портретів Наполеона і просив відправити їх до козачих полків, для того, щоб

відважні вершники за нагоди могли пізнати супостата і не дати йому втекти!

...Марно ... намагався порозумітися, слав прохання, каявся. ...Знайшов в 1829 році передчасний

кінець в Пермській в'язниці, куди доставлений був на нескінченному шляху до Сибіру...

ГЕРОЙ ГРИБОЄДОВСЬКОЇ КОМЕДІЇ, з книги О. Фельдмана «Доля «Горя від розуму»

У 1831 році випадок здійснив цікавий експеримент з грибоєдовським текстом. Кілька сторінок

«Горя від розуму» були прийняті провінційними чиновниками за буквальний відгук на справжні

події і здивували їх своєю неймовірністю. В Пермі в Межовій конторі 27 вересня 1831 року

виявили забуті землеміром Кудрявцевим папера, писані їм у службовий час і які містили текст

третьої дії «Горя від розуму» від репліки Фамусова «Ну от! велике лихо, коли зайвого хильне

чоловік!» до репліки Хлєстової «Все брешуть календарі!».

Начальство Кудрявцева, розсудивши, що аркуші, які потрапили до нього, можна «вважати

пасквілем», наказало: «Землеміру Кудрявцеву надати впродовж одного дня пояснення: 1) У якому змісті визначає він, буцімто навчання є чума і причина, що «нині, більше, ніж колись, божевільних розвелося людей, і справ, і думок», і які саме події, справи і думок призвели його до

подібних висновків.

2) Чому він дозволив собі всупереч мудрому розпорядженню уряду і всіх розсудливих людей

запевняти, нібито «дійсно з розуму зійдеш від цих пансіонів, шкіл, ліцеїв», тоді як усім

добромисним людям зрозуміло, що вони є розсадник освіти, розуму і моральності...

3) Хто його переконав чи з якого приводу він осмілився написати, що в педагогічному С.-

Петербурзькому інститутові «вправляються в розколах і невірі професори», і стверджувати це

тоді, коли відомо, що в педагогічному інституті виховувалися його начальники: перший член

Прутковський і другий Корбелецький. І на яку рідню він натякає, коли стверджує, що ніби-то, випускники (інституту – авт.) здатні бути лише підмайстрами в аптеці, тому що в нього вступають

тільки для закінчення вищих наук, і, отже, таким звинуваченням кого він пасквільно засуджує.

ЖАНДАРМА СПРИЙНЯЛИ ЗА ШПИГУНА, бувальщина

Нещасливим вечором 25 червня 1822 року шинку під Києвом, який за посадою ревізував Федір

Іванович, заглянув молодик. Обряджений в калмицьку бурку легінь мав хвацько закручені вуса і

«клаптик волосся на нижній губі, яке носять іспанці та іноземні шарлатани». Відвідувач тримався

розбещено, що зовсім не сподобалося Федору Івановичу, котрий на той момент уже добряче

«наревізувався». Тицьнувши пальцем в медаль, що блищала на його грудях, він зажадав належної

пошани до своєї персони.

На це розв'язний легінь розреготався:

- Це гівно, я насратьина неї хотів!

- Крути його! - гучно закликав Федір Іванович трьох своїх товаришів по чарці, і ті зграєю соколів

налетіли на гостя. Молодик сторопів, перелякався і спробував пояснити своє ім'я і звання

французькою.

«Почувши іноземну мову, - пояснювався пізніше письменник, - ми прийняли його за ворожого

шпигуна». Легіня відлупцювали, зв'язали і відвезли до поліцейського справника, де посадили на

ланцюг! При допиті в поліції, виявилось, що затриманий не просто російський дворянин – він ще й

служить в жандармах.

Випадок мав фатальне значення не лише для кар'єри, а й усього подальшого життя Федора

Івановича.

КРАВЧИНСЬКИЙ Сергій Михайлович

Письменник, перекладач. Псевдонім – С. Степняк.

З військової родини. Батько, Кравчинський М., – лікар-офіцер.

Народився 1 (13) липня 1851 р. в с. Новий Стародуб Петровського району Кіровоградської області.

Загинув під потягом 11 (23) грудня 1895 р. в м. Лондон (Великобританія).

Закінчив Орловську військову гімназію, петербурзьке Михайлівське артилерійське училище

(1870), навчався в Петербурзькому лісовому інституті (1871-1873).

Служив вчителем військово-технічної школи Харківського військового округу (1870-1871).

Член таємного товариства «Чайковці» (1872).

Член організації народників «Земля і воля» (1878).

Член організації народників «Народна воля» (початок 80-х).

Фундатор англійського «Товариства друзів руської свободи» (1890).

Фундатор «Фонду Вільної Руської Преси» (1891).

Учасник «ходіння в народ» (1873).

Учасник Герцеговинського повстання (1875), повстання в італійський провінції Беневенто (1877).

Друкувався в газетах «Працівник», «Пунголо», журналах «Земля і воля», «Free Russia».

Перу нашого земляка належать доробки: «Казка про копійку» (1874), «Мудра Наумівна» (1875), «З

вогню та в полум'я» (1876), «Підпільна Росія» (1881), «Росія під владою царів» (1885), «Російська

грозова хмара» (1886), «Російське селянство» (1888), «Андрій Кожухов» (1889), «Закордонна

агітація», «Чого нам потрібний і початок кінця» (обидва – 1892), «Штундист Павло Руденко»

(1894), «Цар-колода і цар-чапля» (1895), «Будиночок на Волзі» (1896).

Перекладав з іспанської, італійської, німецької мов.

Уже після смерті вийшло семитомне зібрання творів (1917-1919).

З владою порозуміння не знаходив. Першого арешту зазнав за «ходіння в народ» (1873), однак з-

під варти втік (1874).

Вдруге нашого земляка заарештували в Італії (1877), проте його незабаром амністували (1878).

К. став прототипом героїв «Овода» Е. Войнич, «Відплата» О. Блока, «Жерміналь» Е. Золя.

Серед друзів та близьких знайомих К. – М. Драгоманов, Б. Шоу, О. Уайльд, В. Фігнер, В. Засулич, Г. Успенський, Г. Брандес, Д. Рогачов, Д. Кеннан, В. Олександров, Ф. Енгельс, Е. Маркс-Евелінг, Г. Плеханов, У. Моррісо, Е. Войнич та ін.

***

ВБИВСТВО ЗВОДИМО В СИСТЕМУ,

з політичного кредо С. Кравчинського (Степняка) Вбивство – річ жахлива. Лише у хвилину сильного афекту, який доходить до втрати

самосвідомості, людина, не будучи недолюдком і виродком людства, може позбавити життя собі

подібного. Російський же уряд нас, соціалістів, тих, хто присвятив себе справі звільнення

страждальців, тих, хто прирік себе на всілякі страждання, аби позбавити від них інших, російський

уряд довів до того, що ми наважуємося на цілу низку вбивств, зводимо їх в систему. Він довів нас

до цього своєю цинічною грою десятками і сотнями людських життів і зухвалим презирством до

будь-якого права...

ТЕПЕР АБО НІКОЛИ, з книги С. Кравчинського (Степняка) «Будиночок на Волзі»

Жандарм погойдувався, як довгий маятник перед тим, як зупинитися. Потім він раптом трохи не

клюнув свого товариша в голову, разом впавши вперед, і стрепенувшись, подивився уважно на

арештанта. Той все лежав в тій же позі. Тоді жандарм заспокоївся і, витріщивши очі, дивився в

стіну, прагнучи не моргнути.

Потяг швидко мчав вперед. Мірно, точно в такт, гриміла машина. ...Все частіше і частіше

доводилося жандармові струшуватися, і завмираючий від хвилювання арештант рахував хвилини, коли його вартовий остаточно повалиться і захропе.

...У цю саму хвилину щось впало на підлогу. Він кинув швидко погляд у напрямі звуку і побачив

під протилежною лавкою люльку, котра випала з рук жандарма. Той спав міцним сном з ...самим

блаженним виразом обличчя...

Радість, майже така ж хвороблива,, як колишній відчай охопила душу молодого арештанта. Неначе

свобода вже відкрилася перед ним. Буцімто між ним і нею не стояло страшної перешкоди, яку

лише за відчайдушної сміливості і сліпого щастя можна було сподіватися подолати.

Перечекавши декілька хвилин, він обережно встав, поправив капелюх і зробив два кроки вузьким

проходом.

...Молода людина стукнула каблуком об землю, щоб випробувати міцність сну свого вартового, і

спрямувала на нього свої пекучі сірі очі. Під впливом цього наполегливого погляду жандарм

заворушився уві сні. Молодий арештант швидко відвів від нього небезпечний погляд і, давши

йому заспокоїтися, підійшов до свого віконця. Часу втрачати було нічого. Ще година їзди – і перед

ним розкриється чорна паща в'язниці, звідки йому, мабуть, довіку не вибратися на світ божий.

Обидві дверці були замкнені, він це знав. Проте вікно було для нього достатньо широким. Він

опустив скло. Шум і гуркіт потягу увірвався до вагону разом із струменем свіжого повітря. Обидва

жандарми не ворухнулися. Молода людина висунула голову і стала вдивлятися вперед в темряву.

Верхівки кущів замигтіли у неї перед очима. Потяг мчав молодою горіховою порістю, пересипаною подекуди темними кущами бур'яну, з-під якого виднівся білястий піщаний ґрунт.

– Тепер або ніколи! – промовив він і, вставши на подушку сидіння, слизнув на вікно, звісивши

обидві ноги назовні.

– Ну, тримай... А ти його... Лови! – пролунало раптом за його спиною.

Він з жахом озирнувся, – то говорив спросоння жандарм під впливом якогось смутного відчуття

дійсності.

...Йому здавалося, що він летить довго, без кінця. Вихор припинився, а він все летів. Він думав, що

ніколи не долетить. Чи точно він виплигнув? Чи не сон це все?

Раптом щось ударило його під ноги, ніби величезна коса відірвала йому кінцівки, і страшний

поштовх в спину розтягнув його ниць. З очей посипалися іскри, і він позбувся втратив свідомість.

ПЕРЕМІГ НІГІЛІЗМ, з книги С. Кравчинського (Степняка) «Підпільна Росія»

В одному дуже важливому пункті нігілізм надав велику послугу Росії, це – у вирішенні жіночого

питання: він, зрозуміло, визнав повну рівноправність жінки з чоловіком.

Як у всякій країні, де політичного життя не існує, вітальня є в Росії єдиним місцем, де люди

можуть обговорювати якісь питання, котрі їх цікавлять. Жінка-господиня займає, таким чином, відповідне становище в розумовому житті освіченого будинку набагато раніше, ніж виникає

питання про її суспільну рівність. Це обставина, а також, мабуть, ще більшою мірою крайнє

збідніння дворянства після звільнення селян дали сильний поштовх питанню про емансипацію

жінки і забезпечили за нею майже повну перемогу.

Жінка поневолювалася в ім'я одруження, кохання. Зрозуміло тому, що, підіймаючи голос на захист

своїх прав, вона завжди починає з вимоги свободи кохання і одруження. Так було в стародавньому

світі; так було у Франції XVIII сторіччя і в епоху Жорж Санд. Так само було і в Росії.

Проте у нас жіноче питання не обмежилося вузькою вимогою «свободи кохання», яка по суті є ні

чим іншим, як правом вибирати собі кохання на особисте розсуд. А оскільки свобода немислима

без економічної незалежності, то боротьба набула іншого характеру: метою її стало забезпечити

жінці доступ до вищої освіти і професій, на які освіта дає право чоловікові.

Боротьба ця була тривалою і наполегливою, оскільки на шляху стояла наша патріархальна, допотопна сім'я. Російські жінки проявили в ній багато доблесті і героїзм і додали їй той самий

пристрасний характер, яким були пройняті майже всі наші суспільні рухи останнього часу.

Врешті-решт жінка перемогла, що змушений було визнати і сам уряд.

Нігілізм переміг по всій лінії, і йому не залишається нічого більше, як заспокоїтися на лаврах.

КУМИР РАДИКАЛІВ, з статті Б. Кримова «Від бунтарства до тероризму»

16 серпня 1878 року революціонер-народник Степан Кравчинський, відомий також як письменник

Степняк-Кравчинський, в Петербурзі серед білого дня заколов кинджалом шефа жандармів

генерал-ад‘ютанта Миколу Мезенцева, правнука Олександра Суворова. Мотиви теракту, безпосереднім приводом якого стала страта революціонера-терориста Ковальського,

Кравчинський виклав у брошурі «Смерть за смерть!» і остаточно став кумиром молодих

російських радикалів.

Через декілька місяців революціонер з‘явився в Швейцарії, а потім міцно осів у Лондоні, де звів

знайомство з Карлом Марксом, Фрідріхом Енгельсом і Етель Ліліана Войнич. Письменницю так

вразила його героїчна доля, що вона утілила риси російського терориста в образі знаменитого

Овода.

Вбивство, здійснене Кравчинським, стало однією з найважливіших віх в переході революціонерів-

народників від бунтарства до тероризму. Для боротьби з народницьким терором були створені

військові трибунали. Російський уряд звернувся до суспільства із закликом про допомогу в

боротьбі з крамолою.

ВІТАННЯ ЗЕМЛЯКАМ, з повісті І. Пільгука «Дуби шумлять»

Драгоманов разом з своїми друзями зустрів прибулого до Женеви Сергiя Михайловича

Кравчинського. Вiтаючи його, Михайло Петрович говорив:

– Дозвольте потиснути вашу мужню руку. – Цим натякав на вбивство ним шефа жандармів

Мезенцева. – Пишаюся таким земляком.

Кравчинський посміхнувся. В його суворому погляді свiтилася добрiсть і вольова сила. Високий

лоб пiд буйним волоссям, худорляве обличчя з дугасто розгонистими бровами надавали вигляду

смiливої й рiшучої людини. З першої зустрiчi у Драгоманова з'явилась приязнь до Кравчинського.

Подальші зустрiчi й листування з ним набули дiлового, дружнього змiсту. Сергiй Михайлович

знайомив його зi своїми нарисами, якi готував до друку в книзi «Пiдпiльна Росiя». В свою чергу

Драгоманов познайомив Кравчинського з рукописом роману Панаса Мирного та Iвана Бiлика

«Хiба ревуть воли, як

ясла повнi?».

– Друкувати треба цей роман. Велике дiло зробите, – радив Кравчинський.

Вiн зацiкавився особою Панаса Мирного i просив передати вiтання йому та землякам.

ЛЕЩЕНКО Петро Костянтинович

Музикант, естрадний співак, танцюрист. Псевдонім – Петруччо Мартинович.

З міщанської родини.

Народився 3 липня 1898 р. в с. Ісаєве Миколаївського району Одеської області.

Загинув 16 липня 1954 р. в ув‘язненні на будівництві Дунайського каналу. Місце поховання - не

відоме.

Навчався в Кишинівський школі прапорщиків (1914), Паризькій балетній школі (1923).

Керував естрадним ансамблем, був столяром, півчим, помічником соборного регента, мийником

ресторанного посуду.

Учасник Першої світової війни (1914-1916), зазнав тяжкого поранення.

Як співак і танцюрист дебютував в одному з кишинівських ресторанів (1915).

Серед найвідоміших пісень - «Синя рапсодія», «Скажіть чому», «Вечірній дзвін», «Не йди»,

«Чорні очі», «Надя-Надійка», «Міранда», «Дзвоник», «Серце мами», «Бурлака», «Залишся», «Біля

лісу», «Ти їдеш п'яна», «Забути тебе», «Давай попрощаємося», «Похмура неділя», «Примхлива, уперта».

Всього на рахунку нашого земляка – понад 180 грамофонних дисків.

Що стосується особистого життя, то Л. дуже рано втратив батька (1901); розлучився з першою

дружиною З. Закіт (1944); зазнав арешту і засудження як «ворог народу та за співпрацю з німцями

під час війни» (1951); «за зраду та шлюб з іноземним підданим» засуджено до 25 років

позбавлення волі і заслано до одного з уральських концтаборів його другу дружину В. Білоусову

(1952). Остання була звільнена за відсутністю складу злочину (1953).

У м. Москва перша платівка вийшла у фірмі «Мелодія» (1988).

Серед друзів та близьких знайомих Л. – І. Бунін, О. Строк, М. Мар‘яновський, А. Баянова, З.

Бєлостоцький, Ф. Шаляпін, О. Вертинський та ін.

***

НАЙДОРОЖЧЕ,

з життєвого кредо П. Лещенка

Найдорожче для кожної людини - Батьківщина.

БАСИ ГОЛОСНІШЕ, романс П. Лещенка «Андрійко»

Эх, Андрюша, будь же добрым малым

И на гармошке двинь-ка посильней.

Чтоб печали заглушить мотивом бравым,

Растяни, развернися веселей.

Эх, Андрюша, жару поддавай-ка,

Басы звучней и громче нажимай!

Полечу вихрем в пляске молодецкой,

Эх, Андрюша, жизни больше дай!

Эх, Андрюша, жару поддай-ка,

Басы звучней и громче нажимай!..

Полечу вихрем в пляске молодецкой,

Эх, Андрюша, жизни больше дай!

З НИМ МЕНІ НЕ ЗРІВНЯТИСЯ, зізнання Ф. Шаляпіна

Далеко мені до гонорарів Петрика Лещенка!

ОКРІМ БАТЬКІВЩИНИ, з статті «Лещенко Петро Костянтинович» на sjogodni.org.ua

Після вікової мутації голосу Лещенко перемінив амплуа: майже п'ятнадцять років він танцював, спершу один, потім разом із дружиною - випускницею паризького хореографічного училища

Зінаїдою Закіт.

Записані на ризькій студії «Белаккорд» платівки розходилися всією Європою. Родина тим часом

перебралася до Бухарест, де Лещенко відкрив спочатку невеликий ресторан «Наш будиночок», а в

1935 р., коли він став знаменитим після виступу на англійському радіо, - фешенебельний ресторан

«Петро Лещенко», у якому виступав щовечора. Платівки із записами Лещенко випускалися на

чотирьох континентах, буквально у всіх країнах, крім його батьківщини.

ЗАЛ ВИБУХНУВ ОВАЦІЯМИ, з розвідки Л. Кудрявцева «Король танго»

У Ризі в 40-х роках ХІХ ст. на вулиці Вапняній в кафе «АТ», що належало батькові Зінаїди Закіт, дружини Петра Лещенка, грав невеликий оркестр. Виступали артисти, а програму вів

неперевершений конферансьє Всеволод Орлов. Артист Костянтин Сокальський згадував, як за

столиком саме цього кафе, де сиділи Всеволод Орлов, Оскар Строк, і народилася думка про те, щоб організувати сольний виступ Лещенка. Артиста вмовили на співпрацю, а Строк зобов’язався

допомогти з репертуаром.

Через два тижні в кафе відбувся концерт. Перші дві пісні особливого успіху не мали, але коли

оголосили, що буде виконано «Моє останнє танго» Оскара Строка, публіка, знаючи, що в залі

знаходиться автор, стала голосно аплодувати, звертаючись до нього. Композитор піднявся на

сцену, сів за піаніно...

Після натхненного виконання зал вибухнув нескінченними оваціями.

БУРЖУАЗНА МУЗИКА, з статті Л. Кудрявцева «Російський Орфей»

Популярність цього співака, відомого виконавця російських, українських, циганських романсів, естрадних пісень у стилі танго і фокстроту припала на середину минулого століття. У Радянському

Союзі творчість Петра Лещенка, його «буржуазна музика», були під забороною. Але пісні артиста

все одно слухали, хоча тримати вдома його записи, зроблені на м'якій рентгенівській плівці, було

доволі небезпечно.

...За рідкісної краси оксамитовий баритон преса охрестила його «російським Орфеєм».

ХВИЛЯ ПІДРОБОК, з статті Б. Савченка «Естрада ретро»

У повоєнні роки в Москві на хвилі популярності Петра Лещенка успішно процвітала підпільна

фірма з випуску і розповсюдження платівок „під Лещенка». Кістяк її склали так званий „Джаз

курців» (там у свій час працював і композитор Борис Фомін) і його соліст Микола Марков, голос

якого був майже ідентичний голосу знаменитого співака. За короткий час записали сорок творів з

репертуару Лещенка... Диски розповсюджувалися в основному в Україні і Молдавії.

Один музикант з „Джазу курців» говорив з цього приводу: „Туди веземо валізу платівок, назад —

валізу грошей».

Офіційно диски Петра Лещенка в магазинах не продавалися, тому що не випускалися, однак його

голос звучав майже в кожному будинку. Оригінал чи підробка — спробуй здогадайся.

ДРУЖИНА – НЕ РУКАВИЧКА, з статті «Про долю Петра Лещенка» на Fwiki.odessaglobe.com Питання про призов Лещенка в румунську армію не піднімалося, йшлося лише про те, щоб він дав

низку концертів на окупованій радянській території. Петро Костянтинович погодився, не

здогадуючись, чим це відгукнеться для нього і в найближчому, і у віддаленішому майбутньому.

...У травні 1942 року він приїхав до окупованої фашистами Одеси, де провів тріумфальний

концерт. На одному з них він побачив сліпуче чарівну дівчину.

Після концерту вони розговорилися. Дівчину звали Віра Білоусова, вона навчалася в Одеській

консерваторії. Їх роман розвивався стрімко, не зважаючи на те, Петро був старший за Віру на

чверть століття.

Повернувся Лещенко до Бухареста з Вірою. Зінаїда Закіт (дружина – авт.) була категорично проти

цього союзу і проти свого розлучення. За пізнішими словами Віри Білоусової, та доклала

максимум зусиль, аби відправити невірного чоловіка на фронт, і це їй вдалося. З жовтня 1943 по

березень 1944 року Лещенко організовував розваги для німецьких офіцерів, які відпочивали в

кримських санаторіях. І це, звичайно, зганьбило його в очах радянського командування.

У травні 1944 року співак розлучився з Зінаїдою Закіт і зареєстрував свій шлюб з Вірою

Білоусової.

...26 березня 1951 р. за безпосередньою вказівкою МГБ СРСР Лещенка заарештували органи

держбезпеки Румунії в антракті концерту...

АУДІОКАСЕТИ З США, з кореспонденції Л. Тимофєєвої «Стара платівка»

— Хочеш послухати зовсім унікальну програму про Петра Лещенка? — запитав мене добрий

знайомий, кореспондент Українського радіо в АРК, заслужений журналіст України Анатолій

Полонський і притяг величезний рулон плівки, на якій досі записують, як і багато років тому, передачі на місцевому радіо. Я погодилася і не пожалкувала.

...Якось вдячні слухачі принесли Анатолію Івановичу кілька записів популярного до і після війни

співака Петра Лещенка.

...І раптом дзвоник. Літня, судячи з голосу, жінка пропонує авторові аудіокасети з Америки з

записами пісень Петра Лещенка і розповідає зовсім неймовірну історію свого життя і про те, яку

роль відіграв у ній співак.

Перед Великою Вітчизняною війною вона навчалася в Одесі, готувалася стати лікарем. На

танцмайданчику «під Лещенка» познайомилася з молодим художником. Вони одружилися, народилася донька.

Коли почалася війна, чоловік пішов на фронт. Їхній будинок було зруйновано. Вони не

постраждали, але залишилися без даху, ледве вижили.

Після війни чоловік намагався розшукати родину, але, довідавшись, що в будинок потрапила

бомба, вважав їх загиблими. А потім вона перебралася з дочкою до Криму, а він виїхав до США.

Вона так заміж більше і не вийшла. Працювала лікарем у Сімферополі і не припиняла, вже ні на

що особливо не сподіваючись, пошуки чоловіка.

І от, уявіть, знайшла його адресу. Відбулася перша за багато років телефонна розмова. Сльози, розпитування, спогади. Зустрітися їм вже не судилося. Однак незабаром з Америки прийшла

посилка з аудіокасетами Петра Лещенка. Усі ці роки її чоловік продовжував збирати пісні

улюбленого співака і думати про свою, яку він вважав загиблою, родину. Вона слухала і плакала.

На жаль, через деякий час ця жінка померла. Аудіокасети принесла до студії вже її донька. Від неї

Анатолій Іванович і довідався про подробиці цього дивного життя.

НЕ ЦИГАН І НЕ ЄВРЕЙ, з статті «Лещенко Петро Костянимнович» на ukrsong.narod.ru У Росії Петро Костянтинович іменується не інакше, як «великий російський співак». Ми, як

кажуть, до подібного вже звикли... Але цікаво, що останніми роками робляться також спроби

приписати Лещенку циганське, єврейське чи ще якесь походження.

Пишуть, наприклад, що Лещенко – не справжнє прізвище співака. Навіть у довіднику «Митці

України» (Київ, 1992) повідомляється, що справжнє його прізвище – Мастикович. Проте серйозні

дослідники спростували подібні версії.

Так, в книжці Віталія Бардадима «Петро Лещенко» (Краснодар, 1993) наводиться свідоцтво про

навчання майбутнього співака у вищому початковому училищі м. Кишинева: «Предъявитель сего

Лещенков (так тоді нерідко писали на російський манер українські прізвища. – авт.) Пётр

Константинович, сын мещанина, православного вероисповедания». А в архівах м. Кишинева

знайдено церковну книгу із записом від 1909 р. про другий шлюб матері Петра «Кишинёвская

мещанка Мария Константиновна Лещенко, православного вероисповедания, вступает в

замужество первым браком».

...Стає зрозумілою версія про «Мастиковича». ...На початку кар'єри Петро Костянтинович

виступав під «сербським» артистичним псевдонімом МАРТИНОВИЧ. Зберігся плакат

румунською мовою про те, що виступає танцювальний дует «Петрушка и Розика Мартиновичі».

Походження співака яскраво видавало його, бо Петро Костянтинович до кінця життя не міг

позбутися дуже сильного українського акценту, і в нього виходило «мою любов, наши прэжние

мечты « або «на бэрэху пруда». Син української землі не цурався і рідної мови. В розпорядженні

автора цих рядків є дві пісні українською у виконанні Петра Костянтиновича – «Карії очі, чорнії

брови» (саме так) і славетний «Комарик». Може, є й інші записи, та мені про них невідомо.

ЗАМІСТЬ ЖОВТНЕВОЇ РЕВОЛЮЦІЇ, з замітки «Одеса позбудеться назв тоталітарної епохи?»

у «Майдан-ІНФОРМі» від 6 жовтня 2005 р.

Найближча сесія Одеської міської ради визначить долю залишків вулиць і парків, які були названі

на честь комуністичного режиму. Депутати мають підтримати рішення топонімічної комісії про

перейменування парку „Ленінського комсомолу» на парк „Савицький». Парк культури і

відпочинку „Ілліча» матиме назву „Преображенський», а вулиця Жовтневої революції відтепер

буде названа на честь відомого в Одесі співака Петра Лещенка.

Позицію топонімічної комісії одноголосно підтримали члени виконавчого комітету Одеської

міськради.

НЕ ТАМ «ПРОПИСАВ» СВОЄ СЕРЦЕ, бувальщина

Розповідають, що, зібравши друзів на прощальну вечерю, П. Лещенко, піднявши келиха, сказав:

- Друзі! Я щасливий, що повертаюся на Батьківщину! Моя мрія збулася. Я від‘їжджаю, проте

серце моє залишається з вами.

Останні слова буцімто його зрештою і занапастили.

МАРІГОДОВ Костянтин Лукич

Поет.

З родини службовця. Батько, Марігодов Л., – волосний писар.

Народися 1 (13) грудня 1891 р. в с. Свинюхи (Привітне) Локачинського району Волинської

області.

Загинув в 1943 р. в таборі для військовополонених на теренах Полтавської області.

Навчався в Луцькій гімназії, закінчив Городнянську гімназію (1914), навчався на історико-

філологічному факультеті Московського університету.

Працював в Городнянських середній школі і педагогічному технікумові (з 1918).

Друкувався в журналі «Чумацький Шлях», збірниках «Студентство жертвам війни», «Зірниці».

Як поет дебютував в журналі «Чумацький Шлях» віршем «Як би ви знали, який я радий» (1915).

Потім настала черга віршів «Березень», «Осінні зорі», «Медовий спас», «Requiem», «Солов‘ї»,

«Тернина», «Свято», «В грудні», «Перший сніг».

Наш земляк – автор книг «Путівець» (1917), «Верес» (1920).

Серед друзів та близьких знайомих М. – А. Чернишов, О. Решетов, С. Спаський, В. Капельник, М.

Колоколов та ін.

***

БЕЗВИХІДНА ТУГА

, з творчого кредо К. Марігодова

Є якась скорбота і туга безвихідна в російських деревах.

ЯКИЙ РАНОК, вірш К. Марігодова «Свято»

Какое утро! какие дали!

Сегодня праздник: вы угадали.

Вы угадали его по солнцу,

По голубому в листве оконцу,

По тихим росам, по белым бликам,

По алым макам и павиликам.

А я заметил его, не зная,

По нашей встрече, моя родная,

По нашим юным счастливым взглядам,

По нашим теням, скользящим рядом,

По нашим душам, поющим гордо,

Одним созвучьем, одним аккордом.

Б‘ЮСЯ НАД ДИВНОЮ ЗАГАДКОЮ, вірш К. Марігодова «Тернина»

Когда в апреле холода,

Известно ль вам, кто их виновник?

В такие дни цветёт всегда

Наш нелюдим – лесной терновник.

И всякий раз, из года в год,

Я бьюсь над странною загадкой:

Зачем лишь в стужу он цветёт,

От всех других цветов украдкой?

Посмотришь – будто белый рой

Передохнуть присел на иглы,

Но тучи вздыбились горой

И средь пути его застигли.

И ждёт он. Ждёт в лугах вода,

В недоуменьи цепенеет,

И небо снег последний сеет,

Когда в апреле холода.

ПІДПАЛИЛА БЕРЕЗУ, вірш К. Марігодова «Вихід осені»

Заглянула осень в синие оконца,

В синие оконца лиственного свода

И пошла, шатаясь, пьяная от солнца,

Пьяная отсолнца, ладана и мёда.

Алыми губами прикоснулась к веткам,

Прикоснулась к веткам клёна и рябины,

Расцветила росы по жемчужным сеткам,

По жемчужным сеткам ранней паутины.

Колдовала нежно, расточая чары,

Расточая чары над зелёной елью,

Подожгла берёзу – и пошли пожары,

И пошли пожары огненной метелью.

Целый день бродила шаткими шагами,

Шаткими шагами, пьяная от солнца,

Глянула – и тихо залилась слезами…

«ЧУМАЦЬКИЙ ШЛЯХ» ДУЖЕ ЦІКАВИЙ, з листа М. Колоколова Д. Семеновському від 27

травня 1918 р.

Дорогий Митя, велике спасибі, що нарешті ти порушив своє мовчання – прислав про себе звістку.

Писав-писав я тобі і вже зневірився було одержати відповідь, і ось – сьогодні приносять мені твою

листівку. Дуже радий, що з тобою не сталося нічого неприємного (я боявся цього) і що у тебе

багато нових речей. Але чому ти не прислав мені жодного вірша?

Я недавно з Москви, куди їздив на тиждень. Був на зборах чумакошляхівців, які відбувся на

квартирі Овагемова, – пам'ятаєш його? Він живе шикарно в особняку. Квартира розкішна, маса

м'яких меблів, три чи чотири багаті дзеркала, чудова люстра й електричні лампи. Пояснюється все

це тим, що він служить в московському міському управлінні. Здається, Овагемов має намір видати

книгу віршів «Шедеври культури». Він здорово зробив крок вперед, багато з його речей справді

чудові.

На зборах присутні сестри Чирікови, Решетов, Чернишов-художник, Ілліна, Осипова, Малахов, Рубін і ще якийсь суб'єкт, прізвище якого мені не відоме. Особливо цікавого нічого не було.

Я вже повідомляв тобі, що там мають намір восени випустити альманах «Чумацький шлях». Якщо

бажаєш, надішли Чернишову вірші, можна п'ять-шість. Я там братиму участь.

Ось тобі список віршованих збірок, виданих «Чумацьким шляхом»: 1) Н. Ливкін – «Чернець». 2) С. Спаський – «Мов меч»... 3) К. Марігодов – «Путівець»... 4) О. Решетов – «Гасові лампи»... Мені

здається, що

гурток «Чумацького шляху» обіцяє бути досить цікавим.

Твій Мик. Колоколов.

Я – МАРІГОДОВ, з розвідки А. Штипеля «Поезія Олександра Сороки»

Будь-який хоч трохи підкований читач виявить у віршах Сороки інтонації Михайла Кузьміна: Что же ты горюешь у окошка сидя

глядя на улицу где глиняные корабли

где алюминиевые странники полосы выжгли

где гуляют буйволицы тучные да буйволы

где весна в конце концов наступила

вон смотри видишь улица фонарь аптека

магазин где продают краски

где магазин где продают краски?

ах не видишь? его-то как раз и нету

глупая почему ты не видишь того чего нет:

Жека: Кто ты, поющая песню Великих

Богов перемен?

Она: Я шум прибоя вой болота

ртов рваные губы

Великих песня и текст известий.

Я – Маригодов.

Жека: Изокны поют твою песню в устали

здружно гетеря на улицах.

Зимь торопя тополями

вьются и падают в снег.

Она: я видела темь городов

и тьму горлопани в желудках их.

Они разрушалью степной

носились взглядами – дикие...

З одного боку, Сорока демонструє скомороство, помножене на східне красномовство.

З другого – жорсткість «рок-текстів», чиї витоки, втім, лежать в тій же традиції, що і

«простодушність» спірічуелс.

А можна пригадати і Григорія Сковороду, і всю традицію духовних віршів...

НЕ В ТОМУ СВИНСТВО, з кореспонденції О. Подольчука і О. Зубка «Чому Свинюхи стали

Привітним?»

Важко сказати, чому одночасно десь на початку 60-х років масово була проведена операція з

перейменування сіл Волині: і Свинюхи (тут народився К. Марігодов – авт.) стали Привітним.

Переконані, що якщо ознайомитись із тогочасними архівами – то ці перейменування, безумовно, є

надійно обґрунтовані. Ймовірно, це виконано „на прохання» трудівників сіл про зміну назв, а

влада в той час не могла не вволити прохання своїх громадян.

Врешті, що в тому поганого, що деякі назви зникли з карти Волині і зникають із людської пам’яті, що їх замінено, можливо, на більш милозвучні. Власне, один з нас народився в трикутнику

перейменованих сіл, мав бабуню – уродженку Блудова, яку називали в селі, де вона була в

невістках, блудівкою. Були там і божівка, і свинющиха, і мирківка тощо, й це сприймалось

нормально. Можливо, «мирненка» звучить і миліше. Але цього вже не відчути.

Проте хочеться спробувати оборонити одну ніби найбільш вразливу із назв сіл стосовно

милозвучності – назву села Свинюхи. Десь приблизно 1990 року була велика стаття І.

Чернецького, де він, між іншим, обороняв цю старосвітську назву – Свинюхи. Аби не

помилитись, письменник посилався на слова надмірно вразливої особи, якій якось ніяково було

писати, що вона мешкає в селі з такою свинською назвою. Але хіба тільки назва села може бути

дражливою і хіба в тому – свинство?

Стаття Чернецького пробудила певне зацікавлення темою і певний неспокій, а де ще є згадка про

цю назву – попередницю села Привітного? Друзі не змогли допомогти, їм слово Свинюхи нічого

не нагадувало. Мабуть, як і перейменувальникам. Але мозок був вагітним думкою – пошуком, і

пологи відбулися. Так – це роман М. Шолохова „Тихий Дон». Там написане буквально таке: «На

Володимир-Волинському і Ковельському напрямах в районі дії Особливої армії... в останніх

числах вересня почалася підготовка до наступу. Недалеко від села Свинюхи командуванням

вибрало плацдарм, зручний для розгортання наступу, і артилерійська підготовка почалася. Дев'ять

з половиною тисяч життів виплеснулося того дня на супіскову невеселу землю недалеко від села

Свинюхи».

...Наразі маємо дещо інший час, дещо інше ставлення до минувшини, а тому сподіваємося, що в

нових умовах привітненці захочуть повернутись до історичної назви. Назва села ж зафіксована у

творі, що належить вічності. Адже якщо її не повернути в ужиток зараз – то через деякий час вона

зникне з людської пам’яті. Саме цього й хотіли перейменувальники, і вже читаючи роман „Тихий

Дон», нащадок з Коритниці, Конюх, Озірець (сусідні із Свинюхами села) не викреше із себе

спалаху інтересу до дідизни. А це вже сумно.

Думаймо, що кожна назва села – клаптик нашої історії, результат колективного розуму наших

предків. Вони несуть певну генетичну ауру, вони – нетлінний скарб нашої мови. Селам необхідно

повернути історичні назви, бо кожен топонім – це не просто слово, а певна історична пам’ять, певний історичний код – навіть якщо це цікавить і не всіх мешканців того чи іншого населеного

пункту, навіть якщо хтось вважає цю назву невдалою.

Була б наша добра воля.

НАВАШИН Дмитро Сергійович

Прозаїк, поет, перекладач, фінансист.

З дворянської родини. Батько, Навашин С., – академік.

Народився в 1889 р. в м. Київ.

Убитий за загадкових обставин 25 січня 1937 р. в м. Париж (Франція).

Закінчив гімназію, юридичний факультет Київського університету св. Володимира.

Працював технічним радником торгівельного представництва СРСР у Франції (1920-і), помічником директора, директором паризького Радянсько-французького банку (1922-1932).

Член масонської ложі «Астрея» (1916).

Друкувався в журналі «Північні квіти».

Як літератор дебютував віршами (1908).

Потім настала черга оповідання «Морський розбійник» (1911), «Казки про марнотратну дівчину»

(не надрукована).

Перекладав Е. По.

Наш земляк відмовився повернутися до СРСР з довготривалого закордонного відрядження (1931).

Підтримував стосунки з опозиційними політиками на батьківщині. Не виключено, саме за

вказівкою Й. Сталіна агенти НКВС розрахувалися з неслухом в Булонському лісі.

Серед друзів та близьких знайомих Н. – В. Брюсов, А. Білий, М. Литвинов, Л. Серебряков, Н.

Берберова, Л. Катуар, Л. Троцький, Г. Сокольников, Ф. Зелінський, Г. П‘ятаков та ін.

***

ЯНГОЛ ПОРОЖНЕЧІ

, з вірша Д. Навашина «Мені було сумно»

Мне было грустно… Книги и мечты,

Как милый бред, развеялись далече…

Я был один; и ангел пустоты

Зловеще лег руками мне на плечи.

СПОДІВАЮСЯ НА ВАШУ ДО НЬОГО УВАГУ, з листа В. Брюсова А. Білому від 4 квітня 1909

р.

Дорогий Борисе Миколайовичу!

Дозвольте рекомендувати вам Дмитра Сергійовича Навашина, молодого поета, який читав мені

свої дуже цікаві вірші і казки. Сподіваюся на вашу до нього увагу.

Ваш завжди Валерій Брюсов.

НЕ ВІДМОВТЕ В ЛЮБ‘ЯЗНОСТІ, з листа Д. Навашина А. Білому від 6 квітня 1909 р.

Кілька днів тому я мав честь і задоволення розмовляти з Валерієм Яковичем Брюсовим. Підводячи

підсумки нашої розмови, Валерій Якович запропонував познайомити мене з вами, на що я

відгукнувся живою подякою і, наскільки пам'ятаю, того ж дня залишив у вас його лист.

Якщо ви нічого не маєте проти подібної зустрічі, не відмовте в люб'язності повідомити мене, в

який день і годину я міг би застати вас удома.

КЕРУВАВ ВІДДІЛОМ ВІЙСЬКОВОПОЛОНЕНИХ, із спогадів П. Буришкіна «Москва

купецька»

Довше за інші організації продовжувала діяти «Спілка міст», звичайно, із-за її червоно-хресного

характеру. Щоправда, «допомоги хворим і пораненим» майже вже не було, оскільки давно вже не

було військових дій. Проте функціонував відділ «військовополонених», які поверталися у великій

кількості. На чолі цього відділу номінально стояв Л. Л. Катуар, а фактично керував ним Д. С.

Навашин, який здобув деяку популярність в еміграції.

ЗАНІМІЛИ ВІД ЙОГО НАХАБСТВА, із спогадів К. фон Ботмера «З графом Мірбахом у

Москві»

28 квітня 1918 р.

Засідання розпочалося о 5 годині, його відкрив Радек, який потім залишив його. Голова засідання

д-р Гіллерсон, єврей, під час війни – військовий лікар, персона енергійна і значна, як партнер на

переговорах вимагає до себе напевно найсерйознішого ставлення.

Учасники: професор Ісаєв, типово російське явище, такими уявляються мені окремі фігури за

романами Достоєвського. ...Д-р Лєнський і пан Навашин. Останній в дебатах, схоже, майстерний

і палкий, напевно, теж єврей. Всі виступаючі говорять рідною мовою, потім все перекладається

іншою мовою або самим виступаючим, або перекладачем.

На першому засіданні передбачалося початку визначити власне регламент, але росіяни відразу ж

почали з своїх прохань. Їх перше прохання стосувалося допуску російських комісій з піклування

про військовополонених до Німеччини...

Для наших цілком нормальних умов таке піклування зайве, проте для російського «шабашу

відьом» воно має велике значення. Порушення підписаного сім тижнів тому договору, природно, виключається. Скарги Гіллерсона і Навашина на становище військовополонених в наших таборах і

пов'язані з цим вимоги показують, що переговори не завжди проходитимуть гладко.

13 червня 1918 р.

Конфлікт з питання обміну військовополонених «транспорт на транспорт» не вирішений.

Мірбах доповів про це в наше міністерство закордонних справ. Відповідь не отримали. Росіяни

вже випускають щупальця в особі пана Навашина, але самі на поступки не йдуть. Щоб виграти, було б достатньо енергійної ноти з Берліна.

20 липня 1918 р.

Від росіян доповідав Навашин, який дозволив собі таку нетактовність, що мені довелося змінити

своє уявлення про нього як про розумну людину. Він представив справу так, буцімто лише

транспортні труднощі є перешкодою для вивозу військовополонених, на якому ми наполягаємо

вже п'ять тижнів. На закінчення він сказав: «Я хотів би нагадати німецькій делегації про те, що

російській владі, як вам відомо з вчорашніх газет, через нестачу залізничних вагонів не вдалося

вивезти навіть однієї конкретної людини, щоб вона не дістався чехословакам, що закінчилося так

трагічно».

Спочатку ми заніміли від нахабства взагалі згадати на засіданні про вбивство царя, та ще так

цинічно мотивувати його. Я чекав, що наш головуючий заявить протест з вимогою вибачення, однак марно.

Нічого подібного не сталося. Я готувався до виступу і, поки переді мною виступали ще двоє

делегатів, знайшов необхідні слова, які я повинен був вимовити. Торкнувшись питання про

транспорт і наших вимог та скарг, я закінчив приблизно таким чином:

«Пан Навашин знайшов можливим згадати тут про подію, яку ми переживаємо відучора. Я можу

сказати російській делегації, що ми не чекали цього і хочу висловити наше неприйняття того, що

відбувся. Нам також не зрозуміло, яким чином смерть цієї нещасної людини можна пояснювати

браком місця на залізниці. Навряд чи знайдеться хтось з російських панів, хто повірить, що при

наближенні чехословаків при необхідності не можна було вивезти царя кіньми чи навіть пішим

способом. Повинен погодитися, було помилковим чекати, що уряд вивезе наших полонених.

Недоречно із цього приводу дорікати урядові, якщо він не зміг знайти місця в залізничному вагоні

навіть нещасному полоненому з свого народу, російському імператорові, і тому розпорядився

убити його».

Оскільки росіяни розуміють німецьку мову добре, ефект виявився сильним. Ісаєв і Жданов, які, напевно, не є переконаними більшовиками, були помітно приголомшені промахом свого

соратника і ще більше моїм протестом. У заяві російського головуючого і Навашина була зроблена

спроба дати нам будь-яке пояснення.

НЕ ПОБАЖАВ ПОВЕРТАТИСЯ ДО МОСКВИ, з книги Н. Берберової «Люди і ложі»

Перед першою світовою війною Навашин був відомий вузькому колу московських літераторів як

поет. Він бував в Літературно-художньому гуртку, де іноді читав свої вірші.

Потім декілька років про нього нічого не було відомо, а у середині 1920-х рр. він опинився в

Парижі на посаді помічника директора нововідкритого радянського банку на авеню де л'Опера, через який йшла тепер франко-радянська торгівля. На початку 1930-х рр. Навашин вже був

директором цього банку і крупним радянським економістом. Серед його найближчих друзів - не

лише помітні французькі ділки, банкіри, масони Великого Сходу, але й міністри і сенатори.

Він випустив французькою дві книги з економічних питань, друкував у французьких журналах

статті. Потім промайнула чутка, що його викликають до Москви. Проте він туди не поїхав. В цей

час у нього вже зберігалися міжнародні фонди троцькістів.

Навашин жив в особняку за адресою 28 вул. Мікельанж, біля Булонського лісу. За рік цей особняк

обходився йому близько 20 тисяч франків.

У нього була дружина і донька, дві секретарки і троє слуг. У 1931-32 р. в Парижі заговорили, що

він пішов з банку і відмовився їхати на батьківщину. Однак матеріальне становище його від цього, мабуть, не змінилося. Він, як і раніше, бував на прийомах у французьких державних діячів, приймав їх у себе... і вранці ходив гуляти в Булонський ліс з двома породистими собаками.

25 січня 1935 р. Навашина закололи на смерть на уранішній прогулянці. Свідок, що бачив сцену

вбивства здалеку, дав знати в поліцію. Коли з'явилися поліцейські, собаки голосно вили. Навашин

лежав ниць в калюжі крові, заколений в спину довгим гострим чотиригранним стилетом. На траві

лежали окуляри в роговій оправі. Навашин окулярів не носив.

Допитали десятки людей, починаючи з дружини і доньки (що вчилася в балетній школі), і

кінчаючи міністром де Монзі, що надавав свідчення при зачинених дверях. Був навіть привезений

для дачі свідчень недавній перебіжчик або, як тоді говорили, «неповерненець», більшовик

Крюков-Ангарський, котрий порвав з Москвою в 1930 р. і жив під іншим прізвищем. На його

думку, Навашин «і порвав, і не порвав» з Москвою і, можливо, тільки вдавав, що протестує проти

підготовки московських процесів.

Слідство, яке вела Сюрте Женераль, не дало ніяких результатів. Вбивцю, молодого блондина у

спортивному пальто, якого здалека бачив єдиний свідок, – француз, що вийшов на уранішню

прогулянку, – так ніколи і не знайшли. Не зважаючи на ретельну перевірку банківського рахунку і

записників Навашина, жоден слід не привів до арешту вбивці. Справу закрили.

ВБИЛИ АГЕНТИ НКВС, з статті С. Лєкарєва «Світ і безпека»

У 1937 р. в Парижі в Булонському лісі невідомий кинджалом, котрий нагадує багнет (зазвичай

такою зброєю користувався бойовик НКВС «Гасан»), був убитий радянський неповерненець

Дмитро Сергійович Навашин. Між іншим, він був «агентом впливу» ОДПУ в колах французьких

масонів, проте був перевербований британською розвідкою.

Трохи раніше колишній заступник начальника військової розвідки СРСР А. Артузов направив

керівникові НКВС Єжову записку, в якій доповів про можливу троцькістську змову в Червоній

Армії (до записки Артузов додав «Список колишніх співробітників Розвідувального управління, які брали активну участь в троцькізмі», де перераховувалися імена 34 чоловік). Входив сюди і Д.

Навашин.

КРИМІНАЛЬНИЙ ПІДТЕКСТ, з книги М. Анциферова «З думок про минуле»

Не міг я вже повернутися і до Навашиних. Нас розділила Баранівка.

Я бував в Святошині. Мітя читав мені свої твори, розвивав свої філософські погляди. Він мені дав

тоді Шопенгауера, в той період найшкідливішу для мене книгу.

Його сестра Таня, котра, як і раніше, доброзичливо до мене ставилася, не могла стати точкою

опори. Вона була, як і раніше, замкнутою в гордій самоті.

... І я, як хлопчик-Толстой, швидко озирався, із страхом чекаючи побачити дійсність – порожнечу.

Побачити «щось» без ілюзії. І ось на ґрунт такого душевного стану потрапили думки

Шопенгауера. Я ходив читати цю злу книгу в Ботанічний сад, і, коли я закривав її і дивився

довкруги, мені здавалося, що на всьому лежить якась тінь, і я «абсолютно» містично самотній.

…Перед Першою світовою війною Д. Навашин розбагатів на фінансово-промислових операціях в

Сибіру. За відгуком рідних, головним мотивом його ділової активності був не зиск, а бажання

політичної й комерційної авантюри.

З початку 1930-х – неповерненець, що зберігає близькість до радянських дипломатичних кіл, зокрема, до М. М. Литвинова.

Радянська преса покладала відповідальність за вбивство на агентів гестапо і міжнародний

троцькізм.

Зарубіжна — не виключала участі НКВС.

Сімейна версія оспорює останнє припущення («інакше вирізали б всю сім'ю»; «стилет – саме

європейське знаряддя вбивства»; «кінець Литвинова ще не став фактом, що відбувся») і

схиляється до того, аби вбачати в цьому вбивстві суто кримінальний сюжет, позбавлений

політичного підтексту.

РІЗНИЧ Іван Іванович

Флотський діяч. Підводником №2 Російській імперії; перший підводник у світі, який здійснив

трансатлантичний перехід (о. Сицилія – Архангельськ); фундатор теорії керування підводними

човнами; автор перших «Командних слів з керування підводними човнами» на теренах Російської

імперії.

З дворянської родини.

Народився 19 січня 1878 р. в с. Гопчиця Погребищенського району Вінницької області.

Російської імперії (нині – столиця України).

Убитий за нез‘ясованих обставин улітку 1923 р. в м. Шанхай (Китай)

Закінчив Петербурзький морський кадетський корпус (1895), водолазну школу.

Служив офіцером на броненосці «Синоп», крейсерах «Гридень» і «Пам‘ять Меркурія» (1895-1902), помічником начальника водолазної школи (1902-1907), помічником начальника

навчального загону підводного плавання (1907-1908), командиром низки підводних човнів (1914-1918).

Кавалер орденів св. Ганни ІІІ-го ступеня (1905), Володимира ІV-го ступеня з мечами і бантом

(1917).

Видатний пропагандист розвитку підводного плавання на російському флоті. Настійливо доводив

необхідність спорудження сучасних підводних човнів і введення їх до складу діючого флоту.

Перу нашого земляка належать стаття «Відповідь тим хто сумнівається в користі підводних

човнів», брошура «Основи керування підводним човном».

Серед друзів та близьких знайомих Р. – В. Ігнатьєв, О. Зуров, М. Тедьєр, С. Власьєв, Я. Солдатов, М. Мичелкін, О. фон-ден Ропп, М. Домерщиков та ін.

***

ПРИКЛАД – ЗА КОМАНДИРОМ, з професійного кредо І. Різнича

Що краще, чи командир буде відокремленим від команди і керувати човном окремо, чи команда

матиме можливість весь час бачити командира, стежити за його діями?

Мені здається, що де б то не було і що б не робилося, але якщо від дій іншого залежить наш

добробут, а тим паче життя, то дуже хочеться бути в курсі справи і мати можливість стежити за

всіма діями особи, в руках якої перебуває ...життя.

ВТРАТ НЕ ЗАЗНАЛИ, з рапорту І. Різнича Д. Вердеревському від 8 вересня 1917 р.

Доповідаю Вам, п. Адмірал, що цього числа з увіреною мені командою прибув із Спеції і клопочу

про зарахування її до дивізіону підводних човнів особливого призначення з 1.09.1917 р.

При цьому доповідаю, що нам довелося весь час прориватися через зони, блоковані підводними

човнами і проходити поблизу мінних полів ворога, витримувати жорстоку погоду, як біля Сан-

Вінсенту і Нордкапу, конвоювати судна, не втративши жодного, що в даний час вважається

рідкісним в Середземному морі.

Старший лейтенант Різнич.

НЕЧУВАНИЙ ПЕРЕХІД, з наказу по флоту і морському відомству морського міністра

Тимчасового уряду контр-адмірала Д. Вердеревського

Цей блискучий, винятковий за умовами плавання перехід човном малої водотоннажності в осінній

час понад 5000 миль через низку зон розташування німецьких підводних човнів, мінних загород, тощо, наочно показує, що офіцерам і матросам, згуртованим взаємною пошаною і відданих своїй

справі, не страшні не лише поставлені ворогом всілякі перешкоди, але й сама стихія.

Батьківщина має право гордитися безприкладним в історії підводного плавання переходом

підводного човна малої водотоннажності з Італії до Архангельська.

ПОДВИГ, з статті О. Щербакова і С. Вайнштейна «5000 миль «Святого Георгія»

У вересні 1917 р. до морської бази Архангельська увійшло вузьке, невелике (навіть за тими

поняттями) тіло підводного човна. «Святий Георгій» мав надводну водотоннажність всього 252

тонни, а екіпаж 15 чоловік. Вийшовши з південної Італії і пройшовши 5000 миль через шторми, плавучі міни і атаки ворожих кораблів, він не втратив жодного члена екіпажа. Обігнувши всю

Західну і Північну Європу, підводний човен благополучно прибув на Батьківщину.

Це був Подвиг. Хто ж герої?

Командиром човна був старший лейтенант Іван Іванович Різнич. Цікаво, що на цю посада його

призначив... О. Колчак.

Хтось вважав, враховуючи реальну можливість загибелі «Святого Георгія», той мстився. Проте

вірніше, мабуть, вважати наступне: Колчак побачив, що човни тих днів досконаліші, ніж ті, які

були на початку століття і вони явно потрібні воюючій Росії, а Різнич все-таки професіонал.

Приділивши величезну увагу підбору екіпажа, Різнич швидко створив злагоджений, мобільний

колектив. Це був найтриваліший океанський похід підводного човна в дожовтневій Росії.

...Вже в 1918 р. інтервенти могли захопити човен і використовувати його в своїх інтересах. Тому

«Святого Георгія» привели в непридатність. А в липні 1924 р. (під назвою «Комунар») – розібрали

на метал і виключили із списків флоту.

УКРАЇНСЬКИЙ ПІДВОДНИК №1, з дослідження С. Смолянникова і С. Гончарова «Занурені в

безодню історії»

У 1907 р. преса як ніколи багато писала про підводні човни, тим паче, що 19 березня 1906 року

високим указом Миколи ІІ були утворені підводні сили флоту Росії.

На жаль, на слуханнях з цього питання в Державній Думі виступ блискучого оратора, героя Порт-

Артура капітан-лейтенанта Колчака О. В. (майбутній правитель Сибіру) ухвалило вирок

океанському підводному флоту. Резюме доповіді – підводним човнам немає і не може бути місця у

складі флоту морської держави.

У відповідь на цю «авторитетну» заяву Різнич виступив з лекцією «Підводне плавання і його

значення для Росії» на засіданні Санкт-Петербурзького морського гуртка; співдоповідачем був

його друг лейтенант Михайло Тедьєр з виступом на тему «Підводники – моряки майбутнього».

Колчака і «фахівців», що прилучилися до нього, не було, зате найуважнішими слухачами

виявилися... офіцери флоту кайзерівської Німеччини, які, правильно сприйнявши новаторські ідеї

росіян, створили найсильніший підводний флот Європи до Першої світової війни. Про роль і місце

підводних човнів в морській політиці німецькі моряки розібралися значно швидше, ніж начальник

тактичного відділу Морського генерального штабу Колчак.

Полеміка Різнича з співтоваришами проти Колчака і «броненосних» адміралів перестала бути

науково-практичною дискусією. ...Різничу, Тедьєру, Домерщикову – героям рятівникам

Владивостока – довелося зняти погони і зайнятися комерційною діяльністю. Проте, виявившись

непотрібними флоту, вони зброї не склали, і замість ручки машинного телеграфу взяли до рук

перо. Причому лекції і доповіді колишні бойові командири видавали власним коштом.

Наполегливість і ентузіазм Різнича і його однодумців, врешті-решт, перемогли, їхні заклики

почули. Росія почала будувати нові типи підводних човнів, втративши сім років.

...Ми не знаємо, де могила І. Різнича, можна лише припускати, що він загинув на бойовому посту в

лютому 1918 року.

Але є на прекрасній і стародавній річці Рось село Гопчиця Погребищенського району Вінницької

області в колишньому маєтку сербських переселенців Різничів дві покинуті могили – діда і батька

легендарного підводника – Івана Стефановича і Івана Івановича, остання згадка про славний рід.

А за чотирнадцять кілометрів від усипалень Різничів в селі Круподеринці в колишньому маєтку

графа Ігнатьєва (друга діда Різнича з часів російсько-турецької війни 1877-1878 років) на цвинтарі

чотири адміралтейські якорі вінчають символічні могили однокласників капітана 2 рангу І. І.

Різнича. «Хрест цей споруджено на молитовну пам'ять лейтенанта гвардійського екіпажу графа

Володимира Ігнатьєва, капітана 2 рангу Олексія Зурова і всіх наших моряків, котрі з честю

загинули в Цусимському бою 14-15 травня 1905 року».

Мабуть там залишилося місце і для третьої символічної могили російського підводника № 2 і

українського підводника № 1 в одній особі.

ПИЛЬНЕ ОКО СПОСТЕРЕЖНОГО ПОСТА, з статті О. Пашкова «Пліч-о-пліч»

З острова Аскольд японські кораблі були своєчасно виявлені ще вранці завдяки спостережному

посту на чолі з унтер-офіцером Євгенієм Андрусенком, який і передав до штабу фортеці про появу

супротивника, однак, зважаючи на незнання кораблів (унтер був радіотелеграфістом), визначити

їх класифікацію не зміг. Проте головне завдання унтер-офіцер виконав.

Хочу зазначити, що заслуга в розташуванні наглядового радіотелеграфного поста належала

лейтенантові Різничу Івану Івановичу.

ВІННИЦЬКИЙ КАПІТАН НЕМО, з кореспонденції В. Страшного «Благословляю моряків на

героїзм Надросся»

Першим «російським капітаном Немо» був капітан 2-го рангу М. М. Беклемішев. А ось другим...

Другим вважався І. І. Різнич.

...Яке відношення має ця людина до Надросся? Виявляється, має, адже його батьківщина - село

Гопчиця.

Історія родоводу Різничів така. Дід Івана Івановича, за походженням серб, і переїхав у 1822 році з

Відня до Одеси. Тут заснував контору по експорту хліба. Був людиною всебічно розвинутою. Його

знав навіть О. С. Пушкін, оскільки після смерті першої дружини найстарший Різнич одружився

вдруге на Поліні Ржевуській – молодшій сестрі Евеліни Ганської (Ржевуської) – згодом дружини

французького письменника Оноре де Бальзака, яка народилася в містечку Погребище. Прийнявши

російське підданство, отримав статус дворянина, служив директором контори комерційного банку.

Його молодший син – теж Іван і став згодом батьком офіцера-підводника.

На жаль, нині про Різничів у Гопчиці практично ніхто нічого не знає. Хоча тут збереглося

приміщення колишньої школи, побудоване ними на власний кошт, як і невеликий цукровий завод і

церква, слідів від котрих вже давно не залишилося. А ще десь тут, в невідомому місці, знаходяться

на старому цвинтарі занедбані останні притулки кількох сербських переселенців – представників

славного дворянського роду. Так розпорядилася історія...

БУТИ ШКОЛІ ЙОГО ІМЕНІ, із звіту М. Пацери «До спливання»

До 100-річчя з дня початку російсько-японської війни Київська міська асоціація воїнів-підводників

провела наукову конференцію в Погребищенському районі Вінниччини – на батьківщині одного із

засновників підводного флоту, капітана другого рангу Івана Різнича. В урочистостях взяла участь

його праправнучка Ольга з Санкт-Петербурга.

На конференції капітан другого рангу запасу, історик флоту Сергій Смолянников сказав:

– Іван Різнич був командиром підводного човна «Щука», який міг занурюватися на глибину до 30

метрів, долати відстань близько 400 км і перебувати під водою до двох годин. Човен мав на борту

дві торпеди і здатен був потопити будь-який корабель.

«Щука» разом зі «Скатом» стояла в охороні на вході в Уссурійську затоку з червня по 24 серпня

1905 р., коли був підписаний Портсмутський мирний договір. Вони не допустили висадки

японського десанту до Владивостока.

Капітан Різнич вперше в світовій історії флоту виставив загороджувальні протичовнові мережі і

радіотелефонний пост сповіщення на острові Аскольд.

...Дід і батько капітана другого рангу поховані в селі Гопчиця. Легендарний моряк в молоді роки

часто відвідував ці місця. Пам'ять про нього зберігає музей школи, яку побудував ще його батько.

Зараз тут закінчують будувати нову школу. Їй збираються присвоїти ім'я Івана Різнича.

СИМИРЕНКО Лев Платонович

Учений-садівник. Фундатор агроекології плодових культур; першого в Європі помологічного

розплідника і маткового саду; власник найбільшої в Європі колекції плодових, ягідних і

декоративних рослин; першим застосував зимове щеплення на теренах Російської імперії. В

помології існують наукові поняття «промислове плодівництво», «промисловий сад» і

«промисловий сорт»; є сорт яблук «Ренет Симиренка».

З поміщицької родини. Батько, Симиренко П., - цукрозаводчик.

Народився 19 лютого 1855 р. в родовому маєтку Платонів Хутір Городищенського району

Черкаської області.

Убитий 24 грудня 1919 р. (6 січня 1920 р.) не встановленими особами в родовому маєтку (за

офіційною версією – бандитами, за неофіційною – чекістами).

Закінчив одеську приватну гімназію Керрі (1872), навчався на фізико-математичному факультеті

Новоросійського університету (1872-1873), в Петербурзькому політехнічному інституті (1873-1874), на природничому відділенні Київського університету св. Володимира (1874-1876), закінчив

Новоросійський університет (1876-1879).

Почесний громадянин м. Одеси.

Член-кореспондент Бельгійського товариства садівництва (1894).

Член Французького національного помологічного товариства (1895).

Кавалер великої золотої медалі ювілейної виставки Російського Імператорського помологічного

товариства (1908).

Спеціалізувався з проблем інтродукції, запровадження нових сортів плодових і ягідних культур.

Перу нашого земляка належать наукові розвідки «Досвід і дослідження кримського промислового

плодівництва», «Матеріали до вивчення кримського промислового плодівництва», капітальна

праця на 2000 сторінок «Кримське промислове садівництво», а також тритомна «Помологія».

З владою порозуміння не знаходив. Перший обшук стався у справі за підозрою про підготовку

повалення царизму (1874). Зобов'язаний підпискою про невиїзд.

Удруге обшуканий в Одесі (1879).

Утретє обшуканий і заарештований у справі про приналежність до революційного гуртка і за

розпорядженням Київського генерал-губернатора на п‘ять років запроторений під нагляд поліції

до Красноярського краю (1879).

За найвищим розпорядженням переведений до Іркутської губернії (1883).

Після звільнення мешкав в Черкаському повіті, м. Курську, знову Черкаському повіті під

поліцейським наглядом, від якого офіційно був зрештою звільнений (1894).

Що стосується особистого життя, то сина нашого земляка Володимира за стандартним

звинуваченням в приналежності до антирадянської щкідницької організації розстріляли (1938).

В Україні зусиллями Тетяни - доньки С. - видруковано двотомник «Часткове сортознавство

плодових рослин» (1995-1996).

У Києві одна з вулиць носить ім‘я нашого земляка.

Серед друзів та близьких знайомих С. – С. Мокржицький, В. Дебогорій-Мокрієвич, А. Желябов, Д.

Лизогуб, В. Осинський, Я. Стефанович, І. Білоконський та ін.

***

ПОЕЗІЯ САДУ,

з життєвого кредо Л. Симиренка

Хто дихає садом, той дихає молодістю, радістю життя, поезією, довголіттям.

МОЯ ДРУГА БАТЬКІВЩИНА, із спогадів Л. Симиренка

Я поволі знайомився з Південним берегом, здійснюючи довгі екскурсії всіма його напрямками, і

чим я більше освоювався з краєм, тим глибше до нього привертався, так що зараз він мені не

менше дорогий і любий, ніж природному кримчакові.

Там, в Криму, я не відчуваю себе ні чужинцем, ні стороннім, я приймаю гаряче до серця його

інтереси і тут я мовби знайшов свою другу батьківщину.

ОЩАСЛИВИВ КРАЇНУ, з оцінки діяльності Л. Симиренка В. Гомілевським

Щаслива країна, в якій живуть і працюють такі трудівники як Л. П. Симиренко.

ДО СИБІРУ, з біо-бібліографічного словника «Діячі революційного руху в Росії»

За розпорядженням генерал-губернатора від листопада 1879 року за контакти з головними

членами київського революційного співтовариства і сприяння їм висланий в адміністративному

порядку під відкритий нагляд до Східного Сибіру.

ЗАКОНАДАВЦІ МОДИ, з розвідки Н. Гамолі «Генерація перших і єдиних. Династія

Симиренків»

Чотири покоління спадкових почесних громадян імперії, нащадків козацького роду, які успіхами

власної праці з кріпосних прирівнялися до граф і князів, увійшовши на рівних до кола

найбагатших підприємців Європи, Симиренки стали піонерами науково-технічної революції і в

Російській імперії, і за часів СРСР. Перші парові цукрові заводи, перші металеві пароплави на

Дніпрі, перше промислове виробництво пастили і мармеладу, перші карликові промислові

фруктові сади, майже мільйон пристойно оплачуваних робочих місць на заводах і в садах за часів

кріпацтва і реформ, сприяння розвитку української культури. І все це створено династією

Симиренків.

Підприємства фірми «Рафінадний цукор братів Яхненків і Симиренків» з початку 40-х років XIX

ст. диктують правила розвитку найприбутковішої галузі не лише в Україні, а й у всій Росії.

Ташлицька цукроварня — перший в Російській імперії паровий пісково-рафінадний завод — стає

«законодавцем мод» в цукровій промисловості: власники інших переобладнали свої підприємства

в парові.

АВТОР ФОРМУЛИ СЛАНЦЕВОГО САДУ, з статті В. Сорокопуд «До 150-річчя з дня

народження Л. П. Симиренка»

Він не лише стояв біля витоків світової науки садівництва, але є засновником вітчизняного

промислового плодівництва і помології. Невтомний дослідник працював над вивченням майже

трьох тисяч (!) сортів різноманітних плодових, ягідних і декоративних рослин. Серед них - 900

яблук, 880 - груш, 350 - різних видів троянд, 305 різновидів хвойних дерев і кущів багато іншого.

...У засланні Л. Симиренко реконструював міський парк в Красноярську і доглядав за ним.

Працював в зимових садах і оранжереях місцевого купецтва, запровадив технології вирощування

доти «небачених» овочів і квітів; на вічну добру пам'ять про себе залишив формулу сланцевого

саду, який стелеться землею, ховаючись під снігом від злих морозів. Сибіряки до цього дня

пам'ятають «мліївського садівника», а сад, який стелеться, як вічний пам'ятник йому, квітне, плодоносить.

...Завдяки багаторічній титанічній роботі видатного ...садівника ще на зламі ХІХ-ХХ ст. у

Російській імперії з'явилася нова галузь сільськогосподарського виробництва - промислове

плодівництво. Саджанцями, вирощеними в помологічному розсаднику Л. П. Симиренка з кінця

ХІХ ст., закладені десятки тисяч високопродуктивних промислових садів в регіонах України, Північного Кавказу, Закавказзя, Середньої Азії, в багатьох областях Росії, Прибалтики, Польщі і

навіть на Далекому Сході.

Вже на початку ХХ ст. садівництво Криму, Придністров'я, Поділля і півдня України стало

важливою високодохідною і навіть експортною галуззю, а кримські фрукти розповсюдилися не

тільки всіма промисловими центрами Російської імперії, але й потрапили на західноєвропейські

ринки, успішно конкуруючи з французькою, бельгійською, німецькою і американською

продукцією.

КОРОЛЬ САДІВНИЦТВА, з інтерв‘ю П. Вольвача М. Касьяненкові «Лева Симиренка садівники

Криму вважають своїм земляком. І мріють перевидати унікальну працю ученого»

— Петре Васильовичу, як Лев Платонович Симиренко був пов'язаний з Кримом і яке

значення мала його знаменита книга?

- Вивченню кримського садівництва Симиренко присвятив майже 30 років. Книга видавалася в

декількох поліграфічних варіантах: від дорогого антикварного до дешевого, доступного кожному

садівникові. Завдяки цій праці світова наукова громадськість і міжнародна плодоторгівля відкрили

для себе такі унікальні явища, як кримське промислове садівництво і кримські фрукти. Ними

зацікавилися провідні європейські наукові заклади і комерційні установи. Кримські фрукти стають

об'єктом міжнародної торгівлі...

«Кримське промислове плодівництво» Л. П. Симиренка – це початок створення в Російській

імперії мережі державних садівничих наукових установ і кафедр садівництва у вищих

агрономічних учбових закладах. Відкрилася перша наукова садівнича установа — Салгірська

дослідницька помологічна станція (нині – Кримська дослідницька станція садівництва).

— Яка доля книги?

— «Кримське промислове плодівництво» - своєрідна вітчизняна енциклопедія садівництва. На ній

виховалося декілька поколінь садівників — учених і практиків. На жаль, за часів комуністичного

тоталітаризму і засилля мічурінсько-лисенковського «учення» ця наукова перлина, як і все

величезне творче надбання видатного українського ученого, зазнало обструкції. Тому не дивно, що нині навіть в Криму збереглися одиничні її примірники лише в декількох бібліотеках і

приватних зібраннях. Серед бібліофілів і колекціонерів вона цінується на вагу золота.

Сьогодні кожнабібліотека вважає найбільшим досягненням мати в своїх фондах бодай один

екземпляр «Кримського промислового плодівництва».

Куди ж дівалося 10 тисяч екземплярів, виданих автором і сімферопольським видавничим

комітетом 1912-го? Майже всі вони згоріли в радянських «інквізиційних багаттях» в 30-50-і роки.

ШУКАЮ ЦІХИ, з замітки «Канадська гілка роду Симиренків» на kontrakty.com.ua Як тільки Україна стала незалежною, на Черкащину до с. Мліїв приїхала гостя з Канади — Тетяна

Володимирівна Симиренко. Знайшла пустирище на місці сімейного цвинтаря, клуб в старій церкві

і «жалюгідні залишки минулої краси» великої дендрологічної колекції.

«Я блукаю рідною садибою і шукаю ціхи, за якими можна було б встановити, де що було», —

напише вона згодом в статті в номері альманаху «Родовід», присвяченому її великій сім'ї.

Щорічно Тетяна Володимирівна приїжджала до України, сприяла відродженню чесного імені

родини. Зокрема, передала деякі речі батька і діда до столичного музею історії України, рукопис

капітальної праці Лева Симиренка, який він мав намір назвати «Українсько-російська помологія»,

— на 2500 сторінках опис майже двох тисяч сортів (з 9927 синонімами) плодових культур, апробованих ученим впродовж 32 років.

ВІЗИТІВКА УКРАЇНИ, з помологічної довідки «Ренет Симиренка»

Сорт «Ренет Симиренка» нині - найпопулярніший і найшановніший в Україні. Немає іншого, який

за популярністю у споживачів міг би гідно з ним змагатися. Він став не лише окрасою, а й

гордістю вітчизняного садівництва, візитівкою України у світі садівництва.

Ренет Симиренка — зимовий сорт. Дерева урожайні, але малозимостійкі. Плоди округлі, зеленого

забарвлення, соковиті, смачні. Зберігають свою соковитість до квітня і довше.

Обпилювачі: кальвіль сніжний, канділь синап, джонатан, пепінка шафранова, делішес, мекінтош, бойкен.

Районований в Північно-кавказькому регіоні, Калмикії і Астраханській області. Північною межею

розповсюдження сорту в Росії слід вважати Волгоградську область, де він іноді сильно підмерзає

або вимерзає.

СИПЯГІН Дмитро Сергійович

Державний діяч. Міністр внутрішніх справ Російської імперії.

З дворянської родини. Дід, Сипягін М., - учасник усіх воєн з Наполеоном, військовий губернатор

Тифліса, котрий побудував перші грузинські світські школи і заснував першу російську газету в

Закавказзі.

Народився 8 (20) березня 1853 р. в м. Київ.

Загинув в результаті цілеспрямованого терористичного акту 2 (15) квітня 1902 р. в м. Санкт-

Петербург (РФ).

Закінчив юридичний факультет Петербурзького університету (1874).

Був чиновником міністерства внутрішніх справ (1874-1881), Волоколамським повітовим

маршалком дворянства (1881-1886), харківським віце-губернатором (1886-1888), курляндським

(1888-1891), московський (1891-1893) губернатором, товаришем міністра державного майна (1893-1894), товаришем міністра внутрішніх справ (1894), єгермейстером (1894-1895), головним

керуючим імператорською канцелярією з прийняття прохань (1895-1899), міністром внутрішніх

справ (1900-1902).

Член Державної Ради (1900).

Ініціатор скликання «Особливої наради про потреби сільськогосподарської промисловості» (1902).

Здійснював жорсткі заходи проти студентського, робочого і селянського руху, русифікаторську

політику відносно національних околиць.

Серед друзів та близьких знайомих С. – С. Вітте, В. Мещерський, М. Боголєпов, П. Святополк-

Мірський, П. Дурново, С. Зволянський, О. Стішинський, М. Остен-Сакен, П. Ванновський, М.

Клейгельс та ін.

***

ВІРУЮ

, з життєвого кредо Д. Сипягіна

Людина я віруюча і вірю в майбутнє життя.

МЕРЗОТНИЙ ЗАМАХ, з листа Д. Сипягіна В. Ламсдорфу від 18 лютого 1901 р.

Довірливо

Милостивий Государю, Графе Володимире Миколайовичу.

З даних розслідування у справі замаху на життя Міністра Народної освіти з'ясовується, що

звинувачений гомельський міщанин Петро Карпович провів останній рік в Берліні, займаючись в

Королівській бібліотеці і місцевому університеті. ...Серед агітаторів особливо виділявся Карпович, який під впливом ...розмов і, мабуть, забезпечений навіть грошима від місцевої російської

революційної групи і виїхав 10 лютого до Петербургу, де 14-го вчинив свій мерзотний замах.

Обставини і подробиці справи, оскільки вони з'ясовані даними..., повідомлені вже директором

Департаменту поліції президентові Берлінської поліції, як для з'ясування обставин мешкання

Карповича в Берліні, так і для перевірки деяких його свідчень.

Повідомляючи про викладене Вашій Ясновельможності, маю честь покірно просити Вас, Милостивий Государю ...просити дійсного таємного радника графа фон-дер Остен-Сакена, після

встановлення винних, наполягти найенергійнішим чином перед німецьким урядом про ухвалення

проти них належних заходів, проведення обшуків і арештів ... про висилку

найскомпрометованіших винуватців в розпорядження російських властей.

Д. Сипягін.

СИЛОЮ ЗБРОЇ, з статті С. Лебедєва «Сипягін Дмитро Сергійович»

Сипягіна перевели до Курляндської губернії. У цьому «складному» краю, де стикалися російські, німецькі, єврейські, польські і латиські домагання, він зумів добитися загального примирення, твердо дотримуючи при цьому інтереси держави. Енергія, розпорядливість і працездатність

звернули на себе увагу Імператора Олександра III.

...Сипягін зайняв міністерське крісло в складний момент. Економічна криза і неврожай 1900-1903

рр. украй ускладнили внутрішньополітичну ситуацію в Росії. В обох столицях почалися

студентські заворушення, багато заводів охопили страйки, ...барикадні зіткнення... («Обухівська

оборона»). Численні вороги традиційного російського образу правління підбадьорилися, і

почалося бурхливе формування опозиційних партій. Так, в 1901 виникли есери, єврейська

незалежна партія тощо.

У таких умовах Сипягін діяв рішуче і твердо, приборкуючи силою зброї всі порушення порядку.

Але був убитий есером Балмашевим.

НЕВИПРАВДАНА РІЗКІСТЬ, з оцінки діяльності Д. Сипягіна С. Вітте

Вживає занадто різкі заходи, які по суті ніякої користі не приносять, а тим часом хвилюють деякі

шари суспільства і шари добромисні і, в усякому разі, помірні, на що він мені сказав: можливо, ти

маєш рацію, але інакше вчинити я не можу, вгорі знаходять, що ті заходи, які я вживаю, недостатні, що потрібно бути ще строгішим.

«А Я РОЗМІШАЮ КОЦЮБОЮ», з роману В. Пікуля «Нечиста сила»

- Ну і що? - настовбурчився Сипягін, дивлячись на полум'я.

- Вашоль-Філіпп, - продовжував Рачковський, - видає себе за француза... Це не правда! Він є

активним членом таємного «Гранд-Альянс-Ізраеліт» - центру міжнародної організації сіоністів, фінансові щупальця якого вже охопили весь світ. З його допомогою сіонізм проник туди, куди

невхожі навіть ви...

- До чого ви хилите? - запитав міністр.

- До того, що таке ненормальне становище таїть в собі небезпеку для Російської держави. Не

виключено, іноземні розвідки стануть і надалі використовувати для проникнення до двору

містичну настроєність нашої государині імператриці...

Сипягін показав очима на полум'я в каміні:

- Ось моя добра рада - киньте своє досьє сюди, я як слід розмішаю коцюбою, буцімто його ніколи

не було...

БОЛІСНИЙ ТИЖДЕНЬ, з книги С. Нікітіна (Вінсена) «Кола безумства»

Двадцять другого грудня в половині одинадцятої ранки за терміновим викликом до Міністерства

внутрішніх справ прибув ...Дмитро Сергійович Сипягін.

- Через тиждень государ з родиною... зустрічати Новий Рік! Традиційний бал-маскарад в

Зимовому! А шостого січня на Неві перед палацом традиційне водосвяття. Вже щосили зводять

Йордань! Будуть всі! Прошерстіть!! Просіяти дрібним ситом весь Пітер!!! Трутні, мать вашу! Не

столиця, а кубло! А газетним перошкрябам я нарешті таки виставлю всі коми! До найостаннішої, а

заразом і всі двокрапки! Мало їм публікувати фривольні карикатури, так ще. Ет, мерзотники!

- ...Статейка газетного перошкряба, - продовжував тихо і монотонно говорити Святополк-

Мірський..., - взагалі не варта уваги. Відомо, що в Царськосільському палаці газет не читають, а

якщо яку і проглядають, так це виключно закордонні.

Дмитра Сергійовича упевнено-надійний вигляд Петра Дмитровича частково заспокоїв, але в

грудях його розтікся холодок страху.

...Пролунав дзвінок з Царськосільського палацу. Діловод міністра приклав кінчик вказівного

пальця до губ і, протягуючи слухавку, прошепотів – «Його імператорська величність!»

Вислухавши, Сипягін обережно слухавку, поволі опустився в крісло, неуважно провів долонею по

стільниці свого величезного письмового столу і знов зажадав з'єднати з поліцмейстером і

директором департаменту поліції.

Неділя для Дмитра Сергійовича видалася вельми болісною...

ДОВЕРШЕНИЙ ДВОРЯНИН, з книги С. Вітте «Царювання Миколи Другого»

Приїхав Дмитро Сергійович Сипягін. У вестибулі до нього підійшов офіцер, одягнений в

ад'ютантську форму, і протягнув руку з пакетом. Сипягін запитав, від кого цей пакет, і офіцер

відповів: від Великого Князя Сергія Олександровича з Москви. Коли Сипягін протягнув руку, щоб

узяти пакет, прозвучало декілька пострілів, тобто цей офіцер в нього зробив декілька пострілів з

браунінга.

Сипягін впав, але перебував у свідомості. Його перевезли до Максиміліанівської лікарні, яка

знаходиться недалеко від приміщення комітету міністрів, тобто Маріїнського палацу.

...Коли я спустився, цього офіцера роздягали в сусідній кімнаті. Він був високого зросту, блондин.

Він зізнався зараз же, що він не військовий, а анархіст, що прізвище його Балмашов, що він

колишній студент. Я весь час не відходив від Сипягіна і на моїх очах, через декілька годин після

замаху, він помер, що викликало в мені щирий, сердечний жаль.

...Це була чудова і благородна людина. ...Сипягін, довершений дворянин, ультраконсерватор, він в

останні півроку свого міністерства відверто і з великою гіркотою мені говорив, що на Государя

покладатися не можна і головне, що Государ - не правдивий і підступний.

ОСВІЧЕНІСТЮ НЕ ВІРІЗНЯВСЯ, з розвідки А. Шикмана «Діячі вітчизняної історії»

Д. С. Сипягін був типовим представником старого російського панства, з поглядами якого

співпадали і його уявлення про державне управління. Росія для нього все ще була вотчиною, якою

повинен по-батьківськи правити цар.

Від природи обмеженого розуму, він хоч і мав диплом про вищу освіту, проте освіченістю зовсім

не відрізнявся. Нескінченна складність назрілих і знов виникаючих питань, пов'язаних з

подальшим розвитком Росії, від нього вислизала. Нарівні зі всіма він бачив, що державний

корабель явно збивається з шляху, що скільки-небудь певного курсу він не тримає, а якось

безнадійно штовхається в різні і причому іноді прямо протилежні боки, однак основні причини

цього грізного явища були поза його розумінням. Зло, на його думку, полягало в тому, що окремі

міністри недостатньо оберігали царську владу, причому цією ж владою користувалися при

проведенні тих заходів, які розхитували міцність самодержавства і знищували престиж його

ставлеників на місцях.

...Необхідно, проте, відзначити, що за своєї розумової обмеженості і малої освіченості, Сипягін

мав якесь особливе внутрішнє чуття. Так, повернувшись із здійсненої ним 1900 року поїздки

Росією, де він, проте, силою речей бачив лише зовнішній показний бік, ...він, на чималий подив

супроводжуючих його чиновників міністерства, заявив, що в Росії відбувається щось недобре і

народжується революція.

...Не зважаючи на те, що дворічне управління Сипягіна Міністерством внутрішніх справ не

залишило сліду в країні, йому вдалося спорудити собі пам'ятник у вигляді перебудованої будівлі

міністерства на Фонтанці.

Поза найближчим сімейним колом, здається, ніхто, за винятком Вітте, не оплакував його смерті.

ЗЛОВІСНА ПЕРЕСТОРОГА, бувальщина

Сипягін був щедрим і люб'язним господарем; він любив добре поїсти і пригостити друзів; був

знавцем кулінарії і великим цінителем російських старожитностей. Він не пошкодував казенних

грошей для удосконалення свого улюбленого помешкання. Стіни їдальні прикрасили художні

панелі, а шкіряну оббивку стільців - власна монограма.

Поширений переказ свідчить, що в цій самій кімнаті йому було дано знамення трагедії, що

наближалася. Того дня, коли він в'їжджав до палацу, важка бронзова люстра староруського стилю

впала із стелі і рознесла в тріски накритий для обіду стіл.

Говорили, що ця подія глибоко засмутила Сипягіна. Пізніше, після вбивства Плеве, котрий також

займав цю квартиру, широко розповсюдилося переконання, що цей будинок приносить нещастя

мешканцям.

ТРОЦЬКИЙ Лев Давидович

Політичний діяч, письменник, мемуарист. Справжнє прізвище – Бронштейн Лейба Давидович.

Псевдоніми – Львов, П. Сєдов, Антід-Ото, Перо.

З землевласницької родини.

Народився 26 жовтня (7 листопада) 1879 р. в с. Янівка Бобринецького району Кіровоградської

області.

Убитий 21 серпня 1940 р. в м. Койоакана (Мексика). Похований на території будинку-фортеці, в

якому жив.

Закінчив Одеське казенне реальне училище (1888-1895), Миколаївське реальне училище

(1896-1897).

Був конторником (1900-1901), головою Ради робітничих депутатів (1905), військовим

кореспондентом газети «Київська думка» (1912-1914), редактором газети «Новий світ»

(1917), головою виконкому Петроградської Ради робітничих і солдатських депутатів

(1917), народним комісаром іноземних справ (1917-1918), народним комісаром з

військових і морських справ з виконанням обов‘язків голови Реввійськради Республіки

(1918-1925), головою Головного концесійного комітету (1925),

Друкувався в газетах «Київська думка», «Східний огляд», «Іскра», «Російська газета»,

«Правда», «Наше слово», «Робітник і солдат», журналі «Бюлетень опозиції».

Як літератор дебютував написанням прокламацій і статей (1897).

Потім настала черга брошури про робочий рух в м. Миколаїв (1900), есе «До політичної біографії

Сталіна» (1930), статей «Їх мораль і наша» (1938), «Гітлер і Сталін», «Капітуляція Сталіна»,

«Подвійна зірка: Гітлер – Сталін», «Німецько-радянський союз» (усі – 1939), книг «Туди і назад»

(1906), «Russland in der Revolution» (1907), «Війна та інтернаціоналізм» (1914), «Зраджена

революція» (1936), «Злочини Сталіна» (1937).

Залишив книгу мемуарів «Моє життя» (1929).

Всього перу Т. належить близько 100 томів літературної спадщини.

Одна з найтемніших плям в біографії Т. – спроба обґрунтування неминучості смертних вироків в

умовах революції (1922).

З владою, навіть перебуваючи в ній, порозуміння не знаходив. За царату зазнав арештів (1898; 1905; 1917). Уряди Франції (1916), Іспанії (1916), Норвегії (1936) висилали його за межі своїх

країн.

Більшовики виключили як опозиціонера Т. з партії (1927), заарештували і під конвоєм відправили

в заслання до Алма-Ати (1928), а потім, звинувативши в контрреволюційній діяльності, вислали

до Туреччини (1929). Пізніше – позбавили громадянства (1932).

Особисте життя нашого земляка склалося трагічно. Він був двічі одружений. Його друга дружина

зазнала арешту (1905). Донька Ніна померла від сухот (1928); донька Зінаїда звела рахунки з

життям (1933); старший син Лев – помер у одній з паризьких лікарень за загадкових обставин

(1938); племінники Олександр і Юрій (1936), син Сергій (1937), старший брат Олександр (1938), перша дружина А. Соколовська (1938), сестра Ольга (1941) – розстріляні.

Музей Т. відкрито в м. Койоакана (1990), яким опікується онук В. Естербан-Волков.

Серед друзів та близьких знайомих Т. – С. Сичевський, М. Шпенцер, Ф. Швиговський, М. Маркін, Ф. Дзержинський, М. Урицький, Л. Красін, М. Росмер, Л. Мартов, Л. Карденас та ін.

***

НАЙСОЛОДШЕ - ПОМСТА, з життєвого кредо Л. Троцького

Найкраще в житті - помститися ворогові: добре підготуватися, завдати удару і... піти спати.

ЄВРЕЇ НЕ ХОТІЛИ БАЖАЛИ ВЧИТИ УКРАЇНСЬКУ, із спогадів Л. Троцького

У 1923 році я на партійній конференції більшовицької партії України висунув вимогу: чиновник

повинен вміти говорити і писати мовою навколишнього населення. Скільки з цього приводу було

іронічних зауважень, які йшли значною мірою від єврейської інтелігенції, котра говорила і писала

російською і не хотіла вчитися українській!

ШЕВЧЕНКОМ ДУШАТЬ НАРОД, з статей Л. Троцького, присвячених українському питанню

Українське питання, що його багато які уряди і багато які «соціалісти» і навіть «комуністи»

намагалися забути чи відсунути у довгу шухляду історії, знову постало, тепер з подвоєною силою, на порядку денному... Розіп’ята між чотирма державами, Україна нині посіла у долі Європи те

становище, яке займала у минулому Польща... Українському питанню суджено у ближчий період

грати величезну роль у житті Європи...

Ніде утиски, чистки і репресії й взагалі всі різновиди бюрократичного хуліганства не набували

такого вбивчого розмаху, як на Україні...

Сталінська бюрократія, щоправда, зводить пам’ятники Шевченкові, але для того, щоб міцніше

придушити цими пам’ятниками український народ і змусити його мовою Кобзаря славити

кремлівську кліку ґвалтівників.

...Чи нація — українці, на це запитання демократи з «Нової Росії», слідом за добре відомим

демократом Мілюковим, готові, мабуть, відповісти, що українці «загалом і в цілому» все ж нація, але ж, як кажуть, треба і честь мати. Іншими словами, якщо нація, то другого сорту, тож доля

України має визначатися інтересами Росії, тобто великоруської більшості. Це і є точкою зору

шовіністичних кріпосників.

ПЕРЕД ВОЖДЕМ – РАЧКИ, з статті Л. Троцького «Бонапартистська філософія держави»

Робітники прикріплені до заводів. Селяни прикріплені до колгоспів. Впроваджені паспорти.

Свобода пересування скасована. Не тільки критика Сталіна, а й просте ухиляння від натуральної

повинності ставати перед «вождем» на карачки карається як зрада. Кордони держави оточені

безперервним ланцюгом прикордонних військ і поліцейських собак, як ніде і ніколи у світі.

Практично нікого не випускають і нікого не впускають.

...Ніхто, включаючи й Гітлера, не завдавав соціалізму таких убивчих ударів, як Сталін.

БОРОВСЯ ПРОТИ ЛЕНІНІЗМУ, з статті «Троцькізм» в «Українському радянському

енциклопедичному словнику»

Троцькізм – ворожа марксизму-ленінізму течія в робітничому русі, одна з різновидностей

меншовизму в Росії і центризму на міжнародній арені; соціальні корені — в дрібнобуржуазній стихії, яка оточує робітничий клас. Назва походить від прізвища лідера цієї течії – Л. Д. Троцького.

Ще на Другому з’їзді РСДР (1903) Троцький виступав за створення неоднорідної,

дрібнобуржуазної, опортуністичної партії й заперечував ленінське вчення про диктатуру

пролетаріату. В 1905-07 Троцький виступав проти гегемонії пролетаріату в буржуазно-

демократичній революції, заперечував революційну роль селянства. В період реакції 1907-10

Троцький і його прихильники всіляко підтримували меншовиків-ліквідаторів, які намагалися

ліквідувати РСДРП. В роки 1-ї світової війни троцькісти вели боротьбу проти ленінської лінії з

усіх основних питань війни, миру і революції.

Троцькісти виступали проти марксистсько-ленінської постановки національного питання, заперечували ленінське вчення про можливість перемоги соціалістичної революції в одній країні.

Троцький на VI з’їзді РСДРП(б) був прийнятий в партію. В дійсності Троцький увійшов у партію, щоб боротися проти ленінізму.

ОЧІ БЛИЩАЛИ ЕНЕРГІЄЮ, з книги Ю. Аненкова «Лев Троцький»

Він... був хорошого зросту, кремезний, плечистий і чудово складений. Його очі крізь скло пенсне

блищали енергією. Він зустрів мене вельми люб'язно, майже дружньо, і відразу ж сказав:

– Я добре знаю вас як художника. Я знаю, що до війни ви працювали в Парижі. Я знаю ваші

ілюстрації до «Дванадцяти» Блока, і у мене є книга про ваші портрети. Я знаю також про вашу

участь в масових видовищах. Сподіваюся, що ви теж чули дещо про мене, і, значить, ми – давні

знайомі. Сядемо.

Ми сіли. Троцький заговорив про мистецтво. Але не про російських художників. Він говорив про

«паризьку школу» і про французький живопис взагалі. Він згадував імена Матісса, Дерена, Пікассо, однак поступово заглиблювався в історію.

ЧИТАВ БАГАТЬМА МОВАМИ, з статті Ж. Сіменона «У Троцького»

У кімнатах голі білі стіни, їх частково різноманітять лише полиці з книгами. Книги всіма мовами; помічаю «Подорож на край ночі» в затріпаній палітурці.

– Пан Троцький недавно прочитав цю книгу, і вона його глибоко схвилювала...

Троцький встає, аби потиснути мені руку, потім знову сідає за письмовий стіл і злегка придавлює

мене поглядом.

...Просто, дружньо протягує мені машинописні сторінки з відповідями на мої запитання.

– Я продиктував їх російською, а сьогодні вранці секретар переклав. Попрошу вас лише

розписатися на другому екземплярі, я його збережу.

По письмовому столу розкидані газети зі всього світу; вгорі «Парі-суар». Судячи з усього, перед

моїм приходом Троцький її переглядав.

...Він посміхається. Обличчя спокійне, погляд ясний. Але яких зусиль це йому вартує? ...А може

бути, це проста розсудливість?

– Можете ставити запитання.

Це правда. Але я зобов'язався не розголошувати того, що він мені скаже

ПАРАДОКСИ ТРОЦЬКОГО, з статті С. Чалого «Химерне дзеркало української революції»

Парадокс: той самий Лев Троцький коли Україна була вже в основному впокорена, став одним з

головних ініціаторів процесів «коренізації» більшовизму на початку 1920-х років. Як уже

говорилося, він підтримав ідею українізації червоних військ на теренах УРСР, але тут втрутився

Сталін і зірвав виконання цих планів. Схоже, в уяві Троцького як фанатика ідеї світової революції

існувала якась ідеальна «червона Україна», під яку він хотів будь-якими засобами, не гребуючи

нічим, підігнати Україну реальну, а тоді вже цю «червону Україну» всіляко возвеличувати й

підносити.

Звідси й другий парадокс: з 1930-х років вигнанець з СРСР й організатор Четвертого

Інтернаціоналу заговорив про необхідність відновлення цілковито суверенної України – у вигляді

робітничо-селянської держави, яка має відокремитися від сталінської імперії.

...Як вважає професор Вадим Скуратівський, виступивши за незалежність України у другій

половині 1930-х років, «Троцький по суті був змушений визнати, умовно кажучи, помилковість, якщо не злочинність, усіх своїх дій з початку 1918 року, орієнтованих на інкорпорацію України до

складу совєтської Росії».

...Загалом же Лев Троцький був геніальним організатором і блискучим публіцистом. Проте свій

хист він присвятив справі надзвичайно кривавій, а потім, коли стала зрозумілою

безперспективність старого курсу, його новий курс виявився хаотичним поєднанням несумісних

елементів. Здається, що чимало вітчизняних політиків у цьому сенсі є учнями Троцького. Тільки

без його талантів. На щастя...

ПОВЕРНУТИ З ВИГНАННЯ, з статті В. Боська «Юні літа Левка Бронштейна (Троцького)»

Та хоч як там було, настав нарешті час повернути Троцького із вигнання на рідну землю.

А навіщо, скажете? Нам ще троцькізму в Україні не вистачало! Не треба Троцького ідеалізувати!

Згоден, але й оцінювати сьогодні його особистість на рівні «Короткого курсу ВКП(б)» Сталіна

означає дивувати весь цивілізований світ. А він його сприймає зовсім не так, як ми.

Тож і не дивно, що музей Троцького у столиці Мексики – один з найвідвідуваніших у світі. Цілком

очевидно, коли б у нас з'явилося бажання спорудити на батьківщині Льва Давидовича музей його

імені та пам'ятник жертвам тоталітарного режиму, то світова спільнота не відмовилась би

допомогти і ми отримали б надзвичайно привабливий туристичний маршрут.

ХАРІТО Микола Іванович

Композитор, поет.

З родини службовця. Батько, Іванісов І., - гірничий інженер.

Народився 19 грудня 1886 р. в м. Ялта.

Убитий 9 листопада 1918 р. в м. Тихорєцьк Краснодарського краю (РФ). Похований на місцевому

цвинтарі. Перепохований матір‘ю на київському Лук‘янівському цвинтарі (1919).

Закінчив ялтинську Олександрівську гімназію, навчався на юридичному факультеті київського

університету св. Володимира (1908-1911), в Миколаївському піхотному військовому училищі

(1915-1916).

Як поет дебютував віршем «Хризантеми» (1910), який під назвою «Відквітнули вже давно

хризантеми в саду» згодом став всесвітньо відомим романсом.

У якості композитора створив 48 романсів, серед яких «Минулого не повернути» (вірші Т.

Строєвої), «Тіні минулого» (вірші А. Френкеля), «Гайстри осінні» (вірші С. Грея), «Хвилини

щастя» (вірші О. Апухтіна), «Сльози» (вірші Ф. Тютчева).

З владою порозуміння не знаходив: за царизму був засланий до Архангельської губернії, де

захворів на туберкульоз, а за більшовиків його «міщанська» творчість замовчувалася.

Серед друзів та близьких знайомих Х. – О. Ейхельман, В. Шумський, П. Войков, М. Ліндер та ін.

***

ХОЧУ,

з життєвого кредо М. Харіто

Хочу робити те, що хочу.

КОХАННЯ ЖИВЕ, романс М. Харіто «Відквітнули вже давно хризантеми в саду»

В том саду,

где мы с вами встретились,

Ваш любимый куст

хризантем расцвел.

И в моей груди

расцвело тогда

Чувство яркое

нежной любви…

Опустел наш сад,

вас давно уж нет,

Я брожу один,

весь измученный,

И невольные слезы

катятся пред

Увядшим кустом хризантем.

Отцвели уж давно

хризантемы в саду,

Но любовь все живет

в моем сердце больном.

ПЕРЕКВАЛІФІКУВАЛИ ЛІТРЕДАКТОРА В АВТОРИ, з кореспонденції Л. Шемети і В.

Полонського «Наш улюблений кущ хризантем розквітнув»

Упродовж довгих років романс «Відквітнули хризантеми» вважався ...низькопробним творінням

невибагливого дрібнобуржуазного смаку. Його нот ніколи не було в продажу, у репертуарах

майстрів естради цей романс не значився (хіба тільки він?). І лише у поодиноких знавців-

колекціонерів можна було знайти стародавні платівки з іще дореволюційними записами...

Щоправда, в далекому емігрантському зарубіжжі українські й російські меломани пам’ятали

«Хризантеми», співали, страждаючи від ностальгії, і, звісно, рознесли білим світом не лише їх...

...Першими почули романс студентські друзі автора й, піддавшись легкій та ненав’язливій

сентиментальній чарівності тексту, музики та ліричного авторського виконання, зобов’язали

Миколу негайно видати романс у самого «Леона Ідзиковського». ...Владислав Ідзиковський щиро

похвалив молодого автора й узяв романс до друку, обумовивши необхідністю незначного

редагування.

Останнє на прохання видавця виконав ...відомий і вельми популярний в Києві виконавець

російських та циганських романсів Василь Шумський. Він же став і першим виконавцем романсу

в приміщенні Театру Бергоньє, нині — Театр імені Лесі Українки.

Незабаром романс видали, але М. Харіто був вказаний лише як автор музики, автором же тексту, милістю Вол. Ідзиковського, став «редактор» В. Шумський.

Видавництво Ідзиковського постійно відвідували відомі й маловідомі співаки, шукаючи новинок і

сподіваючись поповнити свої репертуари. Природно, що «Хризантеми» привернули їхню увагу, і

невдовзі романс зазвучав всією країною.

У композиторській діяльності М. Харіто не обмежився створенням романсів. Він працював і в

популярному у ті роки жанрі мелодекламації, пишучи для читців супровідну музику. Був і автором

фортепіанних п’єс, і навіть таперської музики до «великого німого» — фільмів.

ФАТАЛЬНА КУЛЯ РЕВНИВЦЯ, з статті С. Когана і О. Анісімова «Історія одного романсу»

У 1918 році ...на Кубані безглуздий трагічний випадок обірвав життя талановитого композитора і

поета, автора всесвітньо відомого романсу «Відквітнули хризантеми» Миколи Івановича Харіто.

...Відправився на запрошення друзів на весілля до Тихорєцької. Серед безлічі гостей виділявся

привабливістю, мужністю, що підігрівали ще й захоплені розповіді про нього присутніх... І так

вже сталося, що підвищена увага до гостя жіночої половини викликала неприборканий спалах

ревнощів у одного з сп'янілих гостей, якогось Бонгартена, і він тут же одним пострілом з пістолета

впритул застрелив киянина.

...Поразка революції 1905-1907 років, невіра в можливість демократичних перетворень...

викликали у молоді прагнення до активізації політичної боротьби. У роки навчання в університеті

Микола Харіто прилучився до передової частини студентства, бере участь в політичних страйках і

антиурядових демонстраціях, за що потрапляє до «чорного списку» на виключення... Лише

заступництво відомого ученого, професора кафедри міжнародного права Отто Ейхельмана не

стільки врятувало, скільки відстрочило покарання. У університеті тут же склали із цього приводу

чотиривірш:

Не все хорошее забыто,

Не всюду царствует обман.

Среди студентов есть Харито,

А в профессуре — Эйхельман.

...Романс народився в Києві, восени, коли місто потопало в улюблених квітах Миколи Харіто —

хризантемі. Першим виконавцем твору був автор. Він — душа будь-якого товариства —

приковував увагу слухачів щирістю відчуттів і проникливим ліризмом. Романс відразу став

знаменитим. Цьому сприяв і кінофільм «Хризантеми» за участю Ганни Карабаєвої та Івана

Мозжухіна, поставлений 1913 року, — тоді безліч кінострічок знімалася за сценаріями, написаними на сюжети популярних романсів.

...Майже 100 років звучить романс Миколи Харіто «Відквітнули вже давно хризантеми в саду».

Він витримав випробування часом. З безмірним відчуттям туги і ностальгічного надриву його

виконували Алла Баянова і Валерій Агафонов, Вадим Козін і Петро Лещенко. Він звучить в

одному з епізодів кінофільму «Любов Ярова». Сьогодні його співають оперні співаки й естрадні

виконавці, поп-зірки і рок-музики.

ХРИЗАНТЕМИ З ДОНЕЦЬКА, з статті В. Кульової «Опальний композитор»

Чи не сімдесят років про автора знаменитого романсу «Відквітнули хризантеми» знав мало хто, хоча його твори уже майже століття звучать у виконанні різних артистів. Певно, не знали б ми про

поета і композитора й досі, якби не мистецтвознавець Віталій Донцов та колишній військовий Лев

Кудрявцев. Перший розшукав на столичному Лук’янівському кладовищі могилу Миколи Харіто, а

другий по крихтах зібрав відомості про життя й трагічну смерть цього чоловіка й написав «Історію

одного романсу». З 1907 до 1917 року (за винятком перебування в засланні) Харіто мешкав у Києві

...й знайшов прихисток у київській землі поблизу історичних Дорогожичів.

Іронія долі: за царату його не раз засуджували за революційну діяльність, а після революції

таврували як білогвардійця, захисника монархії. Мовляв, композитор служив у армії Денікіна, тобто білогвардійській, а за часів СРСР це вважалося великим злочином. Отож на опальну

особистість наклали заборону.

...Заступник директора Лук’янівського меморіального заповідника Любов Стеннік розповіла, що

спочатку Миколу Харіто поховали в Тихорєцьку. Це було 12 листопада 1918 року. Обрядили

небіжчика у військовий мундир (ще один аргумент для недоброзичливців щодо білогвардійських

настроїв загиблого). Згодом мати, дружина і сестра Віра з чоловіком перевезли його прах до

Києва, на Лук’янівський цвинтар, де вже покоїлася померла від іспанки сестра Олена. Труна

Харіто ночувала в церкві Іоанна Златоуста, так званій залізній, що стояла на Галицькому майдані

(неподалік нинішньої площі Перемоги).

Наймолодша сестра Надія згадувала, як пробула біля улюбленого брата цілу ніч і як гримотіло, коли відскакували від залізних стін храму кулі. Адже це була громадянська війна, і вночі боротьба

між різними силами загострювалася.

Відспівували покійного у Володимирському соборі. Того самого року коло сина і доньки

упокоїлася й Надія Георгіївна. Довго стояв на їхній могилі великий дерев’яний хрест, привезений

ще з Кубані. Згодом він струхлявів, написи стерлися, і мало хто знав, хто під ним спочиває вічним

сном...

Але, зауважує Любов Григорівна, хотілося достойніше увічнити пам’ять. Отож провели конкурс

на кращий надгробок, навіть гроші на нього збирали... За сприяння Товариства охорони пам’яток

історії і культури Києва коштом товариства з обмеженою відповідальністю «Ліра-2000»

облагородили місце останнього прихистку автора вічного романсу. Нещодавно пам’ятник

відкрили. Могилу взяли під державну охорону.

З одного боку на чорному мармурі вирізьблено: «Поет і композитор», з другого — прізвище, рік

народження і смерті небіжчика.

Старший науковий працівник заповідника Оксана Борисюк розказала, що до 120-ліття поета, музиканта і композитора з Донецького ботанічного саду їм передали хризантеми сорту «Харита» і

«Осінній романс». Малесенькі пагінчики вже міцно вкоренилися в київській землі. Оксана

Петрівна переконана: віднині вони буйно цвістимуть на могилі Миколи Харіто, котрий

опоетизував квітку прощання з літом, зробивши її символом нев’янучого кохання.

ГРАЙ, МУЗИКИ, з повідомлень інформагенцій «Львівські греки урочисто відзначать День «Охі!»

від 22 жовтня 2007 р.

Грецька громада Львова святкуватиме національне свято Греції - День «Охі». Урочистості

відбулися 28 жовтня о 16 годині в обласній філармонії за підтримки Благодійного фонду

«Парфенон».

«Охі» в перекладі з грецької означає «ні». Так відповіли жителі Еллади 28 жовтня 1940 року на

ультиматум італійських фашистів, які вимагали відкрити кордон країни для розгортання воєнних

дій на території Європи.

День «Охі» святкують усі греки, як у Греції, так і в діаспорі. У Львові громада «Еллінес»

відзначить День «Охі» святковим концертом.

Також у рамках святкування пройшов вечір пам’яті українського композитора грецького

походження Миколая Харіто, автора понад 50 романсів... Його пісні виконала солістка Львівської

опери Неоніла Козятинська.

ШЕВИРЬОВ Петро Якович

Народоволець.

З купецької родини. Брат, Шевирьов і., – ентомолог.

Народився 23 червня (5 липня) 1863 р. в м. Харків.

Повішений 8 (20) травня 1887 р. у Шліссельбурзькій фортеці м. Санкт-Петербург (РФ).

Закінчив 3-ю Харківську гімназію (1883), навчався в Петербурзькому (1883), Харківському

університетах (1883-1884).

Організатор нелегального студентського «Союзу земляцтв» (1885), співорганізатор терористичної

фракції партії «Народна воля» (1886).

Учасник змови замаху на життя російського імператора Олександра III (1887).

Заарештований в м. Ялта, куди, як хворий на туберкульоз, виїхав на лікування (1887).

Свідчити на судовому процесі відмовився. На протоколі останнього допиту Олександр III власноруч написав «Мерзотник».

За вироком суду страчений (1887). Спокійно зійшовши на ешафот, відштовхнув руку священика, якою той протягав йому хреста.

Серед друзів та близьких знайомих Ш. – О. Ульянов, Є. Яковенко, В. Осипанов, С. Волохов, В.

Вернадський, М. Ананьїна, С. Гінзбург, О. Михайлов, Р. Шмідова, І. Лукашевич, М. Новоруський, С. Перовська, В. Генералов та ін.

***

ПОШИРЕННЯ ІДЕЙ,

з політичного кредо П. Шевирьова

Без терору неможлива боротьба за політичну свободу в суспільстві, де іншим шляхом свої ідеї

поширювати не має змоги.

СУДИТЕ ТАЄМНО, із заяви П. Шевирьова під час допиту

Коли мені доведеться постати перед судом, я не має наміру викладати своїх поглядів...

Ми тільки продовжуємо справу наших попередників. Ними вже досить було зазначено, чим

викликаний терор і чого домагаються революціонери. Немає потреби при кожній сутичці, при

всякому бої з урядом викладати своє сгеdо. Це особливе зайве, бо суд негласний: і судять тайкома, і вішають тайкома...

Як б не були явними докази, найпрактичніше заперечувати свою участь у справі. Цим, з одного

боку, уникаєш небезпеки сказати що-небудь зайве, що може зашкодити кому-небудь з товаришів, а з іншого боку – чим значнішими ми будемо здаватися нашим ворогам, тим легше буде боротьба

з ними...

БЕЗ НЬОГО НЕ БУЛО Б ОРГАНІЗАЦІЇ, із свідчень Є. Яковенка

Шевирьов був ініціатором, натхненником і збирачем кружка. Ульянов – його залізною скріпою і

цементом.

Без Шевирьова не було б організації, без Ульянова не було би події Другого 1 березня, організація

розпалася б, справа не була б добігла б кінця.

ЕНЕРГІЙНИЙ І ЗАПОВЗЯТИЙ, із свідчень І. Лукашевича

Дуже енергійний, заповзятливий і талановитий організатор.

ГОРДОВИТІСТЬ, ГРУБІСТЬ І НЕОСВІЧЕНІСТЬ, з статті Л. Петрова «Олександр III панічно

боявся замахів»

1 березня 1881 року, після убивства терористами імператора Олександра II, на престол вступив

його син Олександр III. Він був гордовитим і грубим, до людей ставився як до підпорядкованих

йому солдатів. Цар не одержав тієї освіти, що вважалося необхідним спадкоємцю престолу.

…Боячись замахів, він поїхав у Гатчину, у палац свого прадіда Павла I, спланований як

стародавній замок, оточений ровами і захищений сторожовими вежами.

…У перші місяці царювання Олександр III проводив політику лавірування між лібералізмом і

реакцією, що визначало боротьбу угруповань усередині урядового табору.

29 квітня 1881 року імператор виступив із маніфестом про затвердження самодержавства, що

означало перехід до реакційного курсу у внутрішній політиці. Проте в першій половині 1880-х

років під впливом економічного розвитку і сформованої політичної обстановки уряд був

змушений провести ряд реформ (скасування подушної податі, введення обов'язкового викупу, зменшення викупних платежів).

З відставкою міністра внутрішніх справ графа М. Ігнатієва (1882) і призначенням на цю посаду

графа Д. Толстого почався період відкритої реакції. Значно посилилася адміністративна сваволя. З

метою освоєння нових земель швидкими темпами йшло переселення селянських сімей до Сибіру і

Середньої Азії (відповідно 400 і 60 тисяч).

…Олександр III помер восени 1894 року від хвороби нирок, що посилилася через забиті місця, отримані під час залізничної катастрофи під Харковом, і постійного вжитку спиртного. Він

похований у Петропавловському соборі.

ТЕРОР В ОБМІН НА КОНСТИТУЦІЮ, з розвідки «Олександр III: історичний портрет»

Саме в ці березневі дні виявилося, в який глухий кут потрапилареволюційна партія зі своїм

«червоним терором». Сили «Народної волі» були вичерпані: О. Михайлов схоплений ще

наприкінці 1880 року, О. Желябов – у лютому 1881-го, Софію Перовську – керівницю замаху –

заарештували 10 березня. Один з легалів, Микола Рисаков, видав поліції усе, що знав.

Масові обшуки й облави, що прокотилися його слідами, призвели до розгрому петербурзької

організації «Народної волі». Провал паралізував чималі сили партії, які опинилися без

керівництва; залишки Виконавчого комітету втекли з Петербурга до Москви. Зрозумівши, що його

надії не виправдалися, Виконком 10 березня 1881 р. звернувся з листом до Олександра III, обіцяючи припинити терор в обмін на конституцію.

Трьома днями раніш, 7 березня, відбулася нарада вищих сановників імперії, на якому Лоріс-

Меліков і більшість інших міністрів були за прийняття проекту «конституції». Недвозначно на

користь представницького правління висловилися «Голос» і кілька інших ліберальних видань.

Але ліберальна бюрократія, яка займала тоді ключові посади в урядові, не змогла вчинити

енергійного тиску на імператора. Вимога конституції з боку царевбивць буквально вибивала ґрунт

з-під ніг вірнопідданих лібералів.

Зате консерватори (Катков, Побєдоносцев), котрі за весь час кризи не виявили нічого, крім енергії

і спритності в канцелярських іграх, прийшовши в себе від шоку, свого шансу не втратили.

Побєдоносцев наполегливо переконував нового царя в необхідності твердої політики. «Зле насіння

можна вирвати тільки боротьбою з ним на живіт і на смерть, залізом і кров'ю. Хоча б загинути в

боротьбі, аби перемогти», – писав він Олександрові III.

Катков у «Московських відомостях» теж відкрив похід проти «гнилого лібералізму, що довів

Росію до ганьби 1 березня».

Царевбивство вдарило по монархічних почуттях росіян. Під громові філіппіки Каткова і безладні

репресії переляканої поліції в суспільстві був напружений психоз обложеної міцності.

Настрій більшості повернулося до «сильної руки».

ЩОБ ЦАР ПРИСЯГАВ ЯКІЙСЬ ХУДОБІ, з наради в Гатчині 8 березня 1881 р.

Олександр III:

– Нинішня наша нарада справила на мене сумне враження. Лоріс, Мілютін і Абаза позитивно

продовжують ту ж політику і хочуть так чи інакше довести нас до представницького уряду, однак

доки я не переконаюсь, що для щастя Росії це необхідно, звичайно цього не буде, я не допущу.

Навряд чи, втім, я коли-небудь переконаюся в користі подібного заходу, надзвичайно я впевнений

в його шкоді.

Дивно слухати розумних людей, які можуть серйозно говорити про представницькі початки в

Росії, нібито завчені фрази, вичитані ними з нашої шолудивої журналістики і бюрократичного

лібералізму.

Понад те, я все більше переконуюся, що доброго від цих міністрів чекати не можу...

…Конституція? Щоб російський цар присягав якійсь худобі?!

ЄДИНИЙ ПОРЯТУНОК – ЗАКОН, з статті в «Санкт-Петербурзьких відомостях» за 11 березня

1881 р.

Єдиний порятунок – це закон. Законокерування при місцевому самоврядуванні – ось, що потрібно

Росії в даний час. Одиниці місцевого самоврядування, зв'язані між собою законокеруванням, яке

починається з Державного Вождя російської землі, – ось відшукувана формула для нашого

оновлення, для нашого подальшого цивільного і державного розвитку.

ПОСТРАЖДАВ ВЕСЬ РІД, з книги С. Мосіної (Шевирьової) «Багатство Шавеля»

Так сталося, що наша сім'я має найбезпосередніше відношення до цього знаменитого

калузького роду. З дитинства мені запам'яталися розповіді мого батька Олександра

Олександровича Шевирьова (молодшого) про дідуся і бабусю, її батьків, купців-власників

заводу, про будинок дідуся і захований там скарб.

Життєві обставини, за яких доля звела Олександра Олександровича Шевирьова і

Синклитію Сергіївну Баранову, засновані переважно на торгових відносинах. Будучи

торговцем, Шевирьов знав її батька, якому належали три старі чавуноливарні заводи, закладених самим Демидовим.

...Проте Шевирьов був простим торговцем, а відповідно до тодішніх станових канонів

одруження, до якого залучалися представники міщанства і купецтва, вважався

нерівноправним. Тому не дивно, що її батьки були проти цього союзу, ускладненого

додатково тим, що двоюрідний брат Олександра Олександровича – Петро Якович

Шевирьов, будучи студентом Казанського університету, організував спільно з

Олександром Ульяновим, братом Володимира Ульянова (Леніна) терористичну

організацію «Народна воля», головною метою якої було насильницьке скинення

імператора Олександра III. Проте замах не вдався - змову розкрили. А її головні

організатори – Шевирьов і Ульянов – були арештовані і кинті в Петропавловську

фортецю, де й були страчені.

Ось якого «небезпечного» родича мав наш дідусь. Нічого говорити, що причетність Петра

Яковича Шевирьова до терористичної організації «Народна воля» не могла не залишити

незгладимого негативного відбитку на долі всього нашого роду.

ЖАХЛИВИЙ СИМВОЛ ВИТРАТ ІСТОРІЇ, з есе Л. Гінзбург «Покоління на повороті»

Бомба, яку метнув Рисаков, царя не вбила (вбила наступна бомба – Гриневецького), проте, між

іншим, убила хлопчика, що підвернувся, з кошиком.

Про цього хлопчика можна було б скласти новелу. Як він вранці першого березня встав, чим

займався удома. Як його послали з кошиком — що-небудь віднести або за покупками? Як йому

цікаво було подивитися на царський проїзд.

Олександра II помітили, Гриневецького помітили, повішених першоберезневців, а хлопчика з

кошиком ніхто не помітив.

Тим часом він і є етичний центр подій – страшний символ витрат історії.

ШМІДТ Петро Петрович

Морський, політичний діяч.

З дворянської родини. Батько, Шмідт П., - старший морський начальник Бердянська; дядько, Шмідт В., - флагман Балтійського флоту, сенатор.

Народився 5 (17) лютого 1867 р. в м. Одеса.

Розстріляний 6 (19) березня 1906 р. на о-ві Березань поблизу м. Очаків Миколаївської області.

Похований на місці страти. Перепохований в Севастополі (1917).

Закінчив Бердянську гімназію (1880), Петербурзьке морське училище (1886).

Служив мічманом 8-го Балтійського флотського екіпажу (1886-1889), чиновником таганрозького

Азово-Чорноморського банку (1889-1892), офіцером Балтійського флоту (1892-1894), Тихоокеанської ескадри (1894-1898), ревізором Добровільного флоту і Російського товариства

пароплавства та торгівлі (1898-1901), старшим помічником капітана і капітаном пароплава

«Діана» (1901-1904), старшим офіцером вугільного транспорту «Іртиш» (1904-1905), командиром

міноносця N253 Чорноморського флоту (1905).

Учасник Північної експедиції на криголамі «Єрмак» (1899).

Учасник першої російської революції (1905-1907).

Організатор Севастопольської «Спілки офіцерів - друзів народу» (1905).

Один з фундаторів «Одеського товариства взаємодопомоги моряків торгівельного флоту» (1905).

Кавалер італійської медалі за врятування команди італійського судна.

Наш земляк захоплювався живописом і музикою: грав на скрипці, віолончелі, роялі, гітарі.

Доступними засобами боровся з царським режимом. За участь в одній з політичних демонстрацій

заарештований та ізольований на броненосці «Три святителі» (1905).

Лейтенантові Ш. присвятили сторінки в книгах син Є. Шмідт «Червоний адмірал», письменники

К. Паустовський і А. Виноградова «Чорне море» і «Розстріляна мрія», В. Шерстобітов

«Легендарний лейтенант флоту П. Шмідт» і «Командую флотом. Шмідт».

В містах Очаків і Бердянськ, в середній школі №49 м. Севастополя функціонують музеї Ш.; в

Бердянську йому відкрито пам‘ятник, а на місці розстрілу встановлена бетонна стела у вигляді

вітрила (1972).

Пам'яті Ш. був присвячений цикл акцій, що відбулися в Одесі й Очакові під егідою Асоціації

підводників ім. О. Маринеску і музею К. Г. Паустовського.

Серед друзів та близьких знайомих Ш. – З. Різенберг, С. Макаров, Є. Тілло та ін.

***

ТАК ЖИВУ

, з життєвого кредо П. Шмідта

Я маю жити так, щоб мені не соромно було розповісти про кожну хвилину мого життя, щоб я ні за

одну хвилину свого життя не почервонів.

І я так живу.

ВІЛЬНИЙ МАТРОС-ГРОМАДЯНИН, з офіцерського кредо П. Шмідта

Мордошльопам у мене місця немає! Я від них пішов з військової служби. Тут тільки вільний

матрос-громадянин, який суворо підпорядковується своїм обов’язкам під час служби.

НЕ ПОСТУПАТИСЯ, з політичного кредо П. Шмідта

Не поступитися жодною п'яддю завойованих людських прав.

НЕ ДОПУСКАТИ СЛАБКОСТІ, з листа П. Шмідта Є. Шмідту в 1903 р.

Дуже велика робота має бути закінчена, і тільки тоді я можу просити відпустити мене. Треба, синочку, дивитися на речі по-чоловічому і не допускати в душі слабкості. Якщо пароплав під моїм

командуванням зазнав такої жорстокої аварії, то мій обов’язок не уникати …роботи для наведення

ладу.

Я хочу, щоб «Діана» після нещасть і лагодження була ліпшою і міцнішою, ніж раніше. Якщо я не

буду більше на ній плавати, то нехай вона плаває ще довго і благополучно без мене цілковито

справна. Скінчу все, тоді відпочину вдома з чистою совістю, а не як утікач-ледар.

ВІДДАТИ ВСЬОГО СЕБЕ, з щоденника П. Шмідта

Вона (повія, на якій Ш. одружиться і з якою згодом розлучиться – авт.) була моїх років. Шкода

мені її стало нестерпно. І я вирішив врятувати. Пішов до банку, у мене там було 12 тисяч, узяв ці

гроші і — всі віддав їй. Наступного дня, побачивши, як багато в ній душевної грубості, я зрозумів, що віддати тут потрібно не лише гроші, а всього себе.

Аби витягти її з трясовини, вирішив одружуватися. Думав, що, створивши їй обстановку, в якій

вона замість людської грубості знайде лише увагу і пошану, і витягну з ями.

ШЛЯХОМ РОЗЧАРУВАННЯ, з листа П. Шмідта Є. Тілло

Проклинаю своїх товаришів, часом просто ненавиджу їх. Я кляну долю, яка жбурнула мене в

середовище, де я не можу влаштувати своє життя як хочу, і грубію.

Нарешті, я боюся за самого себе. Мені здається, що таке суспільство дуже швидко веде мене

шляхом розчарування. На інших, можливо, це не впливало б так сильно, але я до хвороби

вразливий.

ЗАЛИШИТИ БУНТІВНИКІВ Я НЕ МІГ, з листа П. Шмідта З. Різенберг від 26 грудня 1905 р.

І ось того ж дня прийшли матроси флоту з рішенням, що вони обрали мене своїм ватажком. Я

змучився в зусиллях довести їм невчасність такого, не пов'язаного з усією Росією, матроського

повстання, але вони, мов стихія, мов юрба, не могли уже відступити, бо багато лиха вже накоїли

під впливом соціал-демократів, що безглуздо підняли їх на передчасний, неорганізований страйк.

Залишити цих нещасливих матросів я не міг, і я погодився керувати ними тільки в тому разі, якщо

вони відкинуть усі вимоги, крім Установчих Зборів.

ВАШИМ МІНІСТРАМ НЕ ПІДКОРЯЄМОСЯ, з телеграми П. Шмідта Миколі II 14 листопада

1905 р.

Славний Чорноморський флот, свято зберігаючи вірність своєму народові, вимагає від вас, государю, негайного скликання Установчих зборів і більше не підкоряється вашим міністрам.

Командувач флотом П. Шмідт.

НА МЕЖІ ЕПОХ, з останнього слова П. Шмідта на суді

Я знаю, що стовп, біля якого я стану прийняти смерть, буде поставлений на межі двох різних

історичних епох нашої Батьківщини... Позаду за спиною у мене залишаться народні страждання і

потрясіння важких років, а попереду я бачитиму молоду, оновлену, щасливу Росію.

КРАЇНА ЗІТХНЕ ВІЛЬНО, передсмертні слова П. Шмідта

Незабаром молода, сильна і щаслива Росія зітхне вільно і забуде всіх нас, що віддали їй свої

життя.

ДУРНИХ НЕМА, з енциклопедії «Російські німці»

Засуджував соціал-демократів за недостатню увагу до вимог селян, а соціалістів-революціонерів -

за терористичні дії. Висловлювався на підтримку Засновницьких зборів, вибраних шляхом

загального подання голосів.

У Севастополі на мітингу, присвяченому виданню Маніфесту 17 жовтня 1905 р., виголосив

промову, в якій вимагав свободи політичним в‘язням.

У числі 28 депутатів вибраний для ведення переговорів з властями про звільнення заарештованих і

відміну військового положення в місті.

...Після початку Севастопольського озброєного повстання ... об'їжджаючи на міноносці «Лютий»

ескадру, намагався привернути на свій бік інші кораблі, проте успіху не мав. Відхилив ультиматум

властей про здачу.

...Імператор Микола П повелів «виділити справу Ш. з інших справ і закінчити її якнайшвидше».

Припущення про можливу душевну хворобу Ш. імператор рішуче відкинув.

РІДНІ ВІДРЕКЛИСЯ, з нарису С. Смолянникова «Бунтівний «командувач флотом»: забуті

сторінки біографії»

Стрижнем світогляду молодого мічмана Шмідта, його «філософською релігією» була боротьба за

щастя всього народу (невіддільна від величезної особистої амбітності). Але його, як прийнято

зараз говорити, «соціальне оточення» зовсім не потребувало боротьби за свої права! Шмідту

залишилася єдина можливість — спробувати принести щастя бодай одній людині.

...І він таки потрапив до іншого світу - петербурзьких повій. Виконавцем ролі «врятованої вівці», що заблукала, стала «Домінік» (Домінікія Гаврилівна Павлова), «мадемуазель легкої поведінки»...

Цим своїм «неординарним» (м'яко кажучи) вчинком Шмідт кинув виклик і суспільству, і корпусу

морських офіцерів, і всій рідні. Зрозуміло, що про подальшу кар'єру не могло бути й мови.

Колишні друзі-офіцери викреслили його з свого життя, батько і дядько — прокляли, а сестри —

просто нічого не змогли (чи не захотіли) зробити.

І знову Шмідт залишився наодинці з собою і своїми ідеями. У такому стані він перебував до літа

1889 р., коли був звільнений у відставку через хворобу. Хворобою був нервовий зрив. Це

сприймалося як кінець. Ще б — життя пройшло безслідно для історії.

...Після севастопольських подій дядько Шмідта, повний адмірал, немов зійшов у небуття ще до

кінця життя. Він ніколи не з'являвся на людях, навіть в свята не відвідуючи Морські збори. ...Брат

змінив прізвище на Шмітт. Сестри, вийшовши заміж, поміняли прізвища раніше і до відомих

подій лютого 1917-го не афішували свою спорідненість з «бунтівним лейтенантом».

Законна дружина після страти Шмідта відмовилася від його імені, а син так і не повернувся до

розпусної матері. Здавалося, лише цивільна дружина Зінаїда Іванівна Різберг зберегла в серці

пам'ять про «поштового романтика».

ЗАСЬ ТРИВІАЛЬНОМУ РАЦІОНАЛІЗМОВІ, з розвідки В. Піскового «Честь мав»

Протягом кількох десятиліть ідеологічні жерці ретельно ліпили з нього образ полум’яного героя-

революціонера, переконаного поборника комуністичних ідеалів. А як же інакше? Якщо

адміральський син, учень елітного Морського кадетського корпусу під час канікул улаштовується

чорноробом у ливарний цех бердянського заводу Джона Грієвза — то не інакше, як за завданням

революційного гуртка...

Зате тепер новоявлені дослідники закликають «поглянути на «червоного адмірала» об’єктивно, без

політичних пристрастей». Проте в результаті риси історичного портрета з їхньої подачі набувають

іншої крайності: авантюрист-романтик з ознаками розпаду особистості, який заплутався і має

схильність до необдуманих вчинків. Далі — більше: «обережний і раціоналістичний шизофренік», котрий «полюбляв і вмів придурюватися для власного задоволення», «чудовий демагог в

інтелігентському стилі, геть безсовісний і безчесний». І зміст його життя, виявляється, зводиться

лише до задоволення амбіцій, непогамовної жаги прославитися, «упіймати найголовнішу свою

рибу в каламутному потоці безглуздого бунту».

…До нього на квартиру прибула делегація матросів із проханням очолити повстання. Спочатку

Петро Шмідт відмовив, переконуючи бунтівників у непідготовленості й передчасності їхнього

задуму. На жаль, його докази не подіяли.

Чудово усвідомлюючи, що заколот приречений, Шмідт як шляхетна й порядна людина вважав для

себе неможливим залишити в біді людей, що довірилися йому.

Цей учинок найпростіше назвати нерозсудливістю авантюриста, який пішов на неминучу

загибель. Легкодуха сірість взагалі воліє оцінювати те, що відбувається, з позицій тривіального

раціоналізму.

…Свою долю, визначену царським судом, Петро Шмідт прийняв, як і личить шляхетній людині,

— гідно, не вимолюючи пощади. Навпаки, всю провину за повстання він узяв на себе, чим

урятував від смерті вісьмох матросів.

ПАМ‘ЯТНИК ЗАНЕДБАНИЙ І РУЙНУЄТЬСЯ, з нотаток І. Гержика «Березань. Острів

лейтенанта Шмідта»

Перекусивши нашвидкуруч, вирушив на екскурсію. Острів виявився рівним, де-не-де покритим

горбами, з обривистими берегами, а його рослинний і тваринний світ різноманітним.

У південній, найвищій частині, встановлено пам’ятник-обеліск лейтенантові Петру Шмідту.

Я побачив, що пам'ятник занедбаний і руйнується. Поряд із ним, на землі, гніздяться великі

баклани. У гніздах - пташенята. Щоб не турбувати птахів даремно, я швидко пішов, лякаючи

зелених ящірок, які шмигали під ногами.

РОЗСТРІЛЬНИЙ ПРИНЦИП ДОМІНО, бувальщина

Удосвіта 6 березня 1906 р. пролунали гвинтівочні залпи на острові Березань. Це виконали вирок

над лейтенантом Петром Шмідтом, кондуктором Сергієм Частником, комендором Миколою

Антоненком і машиністом Олександром Гладковим.

Стріляли 48 молодих матросів з канонерського човна «Терець». Позаду них стояли солдати, готові

стріляти в матросів. А на солдатів були наведені гармати «Терца».

Єзуїтський нюанс: командувати матросами призначили Михайла Ставракі - друга дитинства П.

Шмідта.

СУПЕРМЕН БІЛЯ ОСТРОВА МЕН, бувальщина

Наприкінці листопада 1903 року пароплав «Діана»,яким командував П. Шмідт, через недбалість

помічника налетів на підводну скелю поблизу острова Мен.

Капітан, наказавши команді терміново висадитися на берег, впродовж 16 діб (!) сам залишався на

судні і, зрештою, дочекався підмоги.

ШУЛЬЦ Бруно Якубович

Письменник, графі, перекладач.

З міщанської родини. Батько, Шульц Я., - крамар.

Народився 12 липня 1892 р. в м. Дрогобич Львівської області.

Розстріляний гестапівцями 19 листопада 1942 р. в м. Дрогобич Львівської області. Місце

поховання – не відоме.

Закінчив Дрогобицьку гімназію, навчався у Львівському політехнічному інституті (1913-1914), Віденській академії мистецтв (1914-1915), стажувався в Парижі та Варшаві.

Працював вчителем гімназії ім. Владислава Ягайла (1924-1941).

Лауреат Золотого Лавра Польської Академії Літератури (1938).

Друкувався в часописах «Wiadomosciami Literackimi», «Studia».

Перу Ш. належать книги «Цинамонові крамниці» (1934), «Санаторій під клепсидрою» (1937), есе

«Міфологізація реальності», стаття «Зоф'я Налковська на тлі своєї нової повісті» (1939).

Перекладав «Процес» Ф. Кафки.

Цикл малюнків «Ідолопоклонна книга» викликав різну реакцію — від визнання нашого земляка як

талановитого художника до звинувачень у порнографії. Частина його доробків виконана складною

і рідковживаною технікою «cliche-verre» (продряпування на засвіченому фотопапері).

Під час входу на Західну Україну радянських військ Ш. змушують намалювати портрет Й.Сталіна

й полотно «Звільнення народу Західної України». Потім арештовують за використання

«націоналістичних» блакитних і жовтих кольорів.

За творами нашого земляка Т. Кантор поставив спектакль «Клас, що помер»; В. Хас зняв художній

фільм за повістю «Санаторій під клепсидрою»; С. і Т. Куай - анімаційні фільми «Вулиця

Крокодилів». У свою чергу, Д. Вулріч поставив оперу «Вулиця Крокодилів».

Життю та творчості нашого земляка присвятили романи Д. Гроссман «Бруно» (1986), С. Оззік

«Месія із Стокгольма» (1987), У. Ріккареллі «Людина по імені, здається, Шульц» (1998), повість-

хроніку Б. Хазанов «Чудотворець» (1990).

У США кращого зарубіжного автора року відзначають премією Ш.

За ініціативи ЮНЕСКО планета відзначила рік Бруно Шульца (1992).

Українською мовою твори Ш. перекладали А. Шкраб'юк, М. Яковина; російською – А. Еппель, Л.

Цив‘ян.

Збірка рукописів, рисунків, графік та листів Бруно Шульца зберігається у Варшавському музеї

Літератури ім. А. Міцкевича, декілька рисунків - у Львівській галереї мистецтв.

У фондах відділу мистецтв Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України

нещодавно була виявлена одна з графік Шульца, яка вважалась втраченою.

Музей «Дрогобиччина» має на збереженні кілька реставрованих фресок з вілли Ландау.

Євреї вирубали п'ять фресок Б. Шульца в Дрогобичі й вивезли до меморіального музею Холокосту

в Ізраїль (2002).

Серед друзів та близьких знайомих Ш. – В. Ріфф, Ю. Тувім, Д. Вогель, С. Віткевич, Д.Фогель, З.

Налковська, В. Гомбрович, А. Плоцкер, Г. Кжетуська, С. Подгурський, Т. Бреза та ін.

***

КВИТОК ДО ДИТИНСТВА

, з життєвого кредо Б. Шульца

Мистецтво, яке мені найближче — це вміння повертатися в минуле, у дитинство. Коли б була

можливість спрямувати час у зворотний бік, якоюсь прихованою стежкою потрапити в дитинство, знову пережити його повноту і всеоб'ємність — це стало б надбанням „геніальної, месіанської

доби», яку обіцяють і якою клянуться всі міфології світу.

ОСТАННЄ ДНО, з творчого кредо Б. Шульца

„Крамниці» — духовний родовід, оскільки в ній відтворено духовне походження аж до тих

глибин, де воно переходить у міфологію, тоне в міфологічному сні. Мені завжди здавалось, що

витоки індивідуального духу, якщо досить глибоко дослідити їх, губляться в яких-небудь

міфічних нетрях.

Це останнє дно, далі якого проникнути не можна.

ЧИТАТИ СЕБЕ, з листа Б. Шульца Р. Гальперну від 5 грудня 1936 р.

Читаю „Жахіття» Зегадловича. Захоплює і тривожить. За його книжкою мені привиджуються

контури іншої, яку я хотів би написати сам. От і зрозумій, яку з них читаєш – ту, що в руках, чи ту, що задумав, але не написав?

Як на мене, то найкраще читати саме так – відчитуючи поміж рядків самого себе, свою власну

книжку.

НЕ ПРОЖИТИ ЖИТТЯ, з листа Б. Шульца Р. Гальперн

Якось я прохопився спросоння з раптовим розпачем від того, що життя пролітає, а я нічого не

затримую з нього. Коли б такий розпач тривав довго, можна було б ошаліти. А може колись цей

розпач прийде та осяде назавше, коли вже буде пізно жити…

Це є найбільше нещастя - не прожити життя.

СМЕРТЬ ЗАТЬМАРЮЄ БУТТЯ, з повісті Б. Шульца «Санаторій «Під клепсидрою»

Покоївка тихо увійшла у м'яких пантофлях і дотикалася пальцями мого плеча.

– Пан лікар запрошує вас, – мовила, оглядаючи свої нігті…. – Це лікареві двері, прошу ввійти.

Лікар Готард прийняв мене, стоячи посеред покою. Був малого зросту, широкоплечий, чорноволосий.

– Ми отримали вашу депешу ще вчора, – сказав. – Вислали на станцію санаторського візка, а ви

приїхали іншим потягом. Ба! Залізничне сполучення не найліпше. Як почуваєтесь?

– Батько ще живий? – запитав я, утоплюючи неспокійний погляд у його усміхненому обличчі.

– Живий, звичайно, – спокійно витримав мій палкий погляд. – Зрозуміло, в зумовлених

обставинами межах, – спокійно додав, мружачи очі. – Знаєте так само, як і я, що з точки зору

вашого дому, з перспективи вашої вітчизни – батько помер. Того не можна цілком відшкодувати.

Та смерть дещо затьмарює його тутешнє буття.

– А сам батько не знає, не здогадується? – спитав я пошепки.

Він дуже переконливо покрутив головою.

– Не хвилюйтеся, – мовив притишеним голосом. – Наші пацієнти не здогадуються, не можуть

здогадуватися

– Весь фокус полягає в тому, – додав, готовий на пальцях, уже піднятих, демонструвати його

механізм, – що ми поточили час у зворотному напрямку. Маємо тут відставання у часі на певний

інтервал, величину якого неможливо визначити. Вся справа у звичайному релятивізмі. Тут ще

попросту батькова смерть не настала, та смерть, котра його спіткала у вашій вітчизні.

– У такому випадку, – сказав я, – батько зараз або вмирає, або й зовсім при смерті

– Не розумієте мене, – Готард відрік тоном поблажливої нетерплячості. – Відновлюємо тут

минулий час з усіма його можливостями, а, таким чином, і з можливістю одужання.

НАЛЕЖИТЬ ДО ДЕМОНОЛОГІВ, з оцінки творчості Б. Шульца С. Віткевичем

Шульц-графік належить до демонологів... Справа тут не в демонічних персонажах (відьми, чорти), а в тому злі, що, по суті своїй, становить зворотній бік людської душі (егоїзм, який робить виняток

лише для себе подібних, хижість, жадоба, хтивість, садизм, жорстокість, бажання влади, пригнічування тих, хто оточує), крізь яку лише внаслідок потужних зусиль проростають інші, благородніші якості, які, щоправда, у початковій формі можна помітити навіть у тварин.

СПЕЦИФІЧНЕ ЗАБАРВЛЕННЯ, з оцінки Б. Шульца Я. Ісаєвичем

Бруно Шульц, як і багато інших діячів, належить до культури поставстрійської, його першою (і, до

речі, родинної) мовою була німецька, на польську він перейшов пізно.

…До української культури Шульц належить у тому сенсі, що український компонент надав

специфічного забарвлення і тому українсько-польсько-єврейсько-російсько-австрійському

комплексу, який розвивався на цій території.

Іван Франко у статті «Мої друзі-євреї» писав: «Галицьке гебрейство – це настільки самобутнє

культурно-історичне й народно-психологічне явище, що його нелегко сприймати ані в зовнішніх, ані у внутрішніх параметрах, оскільки кожен воліє вбачати в ньому таку фізіономію, яка

вимірюється воднораз різноманітними оцінками».

ВІН, БЕЗУМОВНО, НАШ, з оцінки Б. Шульца Л. Фінбергом

У кожній культурі є дві культури – елітарна і широко роздрукована. Для української культури

існує дві перспективи: одна – вважати української культурою таку, що пов’язана лише з етнічними

українцями, інша, домінантна, – поступова інтеграція в українську культуру надбань різних

народів, етнічних культур, що існували на цій території. Такі люди як Тарас Возняк, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Вадим Скуратівський, вважають безумовно приналежною до української

культури, творчість Гоголя й Булгакова, Бруно Шульца і Пауля Целяна та ін.

..Він наш, але він також і польський, і єврейський. І ці культури не повинні змагатися за його

приналежність: творчість автора, що збагачує кілька культур, є свідченням його універсальності.

Що стосується зникнення фресок із території України, скажу лише, що у благих цілей не може

бути негідних засобів. …Це неодноразово доведено історією.

ГОСПОДЬ СПОЧИВАЄ, з есе У. Глібчук «Холод у самісінькому серці спеки»

Хто провокує наше честолюбство залишитися поміж Шульцових рядків? Чи не сам Шульц? А

якщо ми й справді наступили на хвіст таємниці? О так, нам би дуже хотілось бодай зачепити той

хвіст... Проте не будемо надто суворими до себе. Шульц теж не вважав за крамолу

«дофантазувати» за автора.

Той, про котрого інколи пишуть як про закомплексованого, ледь не аутичного чоловічка, насправді був оригінальним спокусником. …Великий «єресіарх» крамолив, що творитиме навіть

тоді, коли Господь захоче спочити.

…Письменник прийняв рішення вийти з іудейської громади: шлюб з католичкою міг відкрити

дорогу у ширший світ. ...У більш-менш ліберальній Сілезії заборонили католицький шлюб іудея

Шульца з полячкою Шелінською. Так і не створивши сім‘ю, вони розійшлися. Поповзли чутки, що

наречену відтрутила специфічна сексуальність Бруно. Не певна, що саме це стало причиною

розриву. Просто атмосфера того передвоєння набрякла втомою, а їхні почуття були надто блідими

для боротьби за себе.

...Незважаючи на високу всепроникну поезію, вигадку й фантазію, твори Шульца лишаються на

диво холодними. Навіть коли він проникає у самісіньке серце спеки...

ВШАНОВУЄМО ПАМ‘ЯТЬ, з кореспонденції О. Зьобро «Drohobych.eu» – мистецтво крізь

призму простору Бруно Шульца»

Вшанувати пам’ять митця та ще раз наголосити на унікальності його творчості, що належить до

шедеврів світового мистецтва, вирішили художники із Польщі, України та Німеччини, які

організували міжнародну акцію «Drohobych.eu». Виставка робіт її учасників відкрилася у

молодіжному клубі-галереї, на Ференца Ліста, 2.

Ініціатором та ідейним натхненником проекту виступила польська сторона - громадська

організація Rerum Nowarum, яку підтримали Львівська обласна ліга інтелектуальної творчості та

Experiment e.V. (Німеччина, Бонн).

У рамках мистецького проекту в Дрогобичі відбулося дев’ять майстер-класів для всіх бажаючих

дітей, під час яких вони вчилися графічної техніки, рисунка вугіллям, монотипії, малювали спільні

панно, побували на пленарних виїздах та отримали урок мультиплікації.... На виставці

експонується по одній роботі кожної дитини.

Виставка приїхала до Львова, далі поїде у Варшаву (Польща), а в жовтні помандрує у Бонн

(Німеччина), звідки знову повернеться до Дрогобича, де зберігатиметься у фондах місцевого

музею.

ЩЕРБИНА Григорій Степанович

Дипломат.

З міщанської родини. Батько, Щербина С., - столяр.

Народився 17 (29) листопада 1868 р. в м. Чернігів.

Убитий 27 березня (9 квітня) 1903 р. в м. Косівська Митровиця (Сербія). За заповітом похований

біля стін чернігівського Свято-Троїцького собору. На табличці викарбувано напис: «Щербина

Григорій Степанович загинув у Сербії в 1903 році».

Закінчив Чернігівську гімназію (1886), московський Лазаревський інститут східних мов (1889).

Працював чиновником Азіатського департаменту Міністерства іноземних справ Російської імперії

(1889-1891), аташе при російському посольстві в Константинополі; в Уксюбі (нині – Скоп‘є); в

Єгипті (1891-1897), віце-консулом в албанському Скутарі з виконанням обов‘язків міністра-

резидента в чорногорській Цетиньї (1897-1903), консулом в сербській Митровиці (1903).

Член Російського географічного товариства (1894).

Посмертно почесний член Сербського літературного товариства (1904).

В Митровиці городяни і офіцерів гарнізону вставили пам'ятник Щ. (1928), якого знищили

албанські бойовики (1999).

Серед друзів та близьких знайомих Щ. – І. Зінов‘єв, В. Машков та ін.

***

ПОДВІЙНЕ ДНО

, з професійного кредо Г. Щербини

Дипломат – людина з подвійним дном.

КАТАЛИСЯ НА ПРАВОСЛАВНИХ СВЯЩЕНИКАХ, з повідомлення В. Машкова російському

посольству в Константинополі

Арнаути (албанці – авт.) повели справу так, що християни, котрі ще мешкали між ними, перетворилися на їх безправних рабів. Всякий... найнепридатніший з арнаутів може беззаборонно

відібрати і будинок, і маєток, і худобу, і доньку, і дружину, і дітей християнина. Нещасні люди, котрі чомусь не сподобаються тому чи іншому арнауту, а, тим паче, які насмілюються

протестувати проти насильства, безжально зникають з лиця землі.

Завдяки такому жахливому становищу, православне населення Старої Сербії вражаюче швидко

рідшає, і вже тепер ця споконвічно слов'янська земля залишається слов'янською лише за назвою.

Ще десять, ...два десятки років такого режиму, – і християни залишаться лише у містах.

Величезне значення в підтримці анархії грає і та обставина, що арнаути озброєні, так би мовити, до зубів. ...Правом носіння зброї користуються і католики. І виключно православне населення

знедолене в цьому відношенні, хоча в Старій Сербії і на західній периферії Македонії існування

без зброї немислиме.

...Ще пам'ятні всім події 1901 року в Колашині, коли влада і прості ...арнаути в зворушливій згоді

озброїлися проти 43-х сербських сіл. Яких тоді тільки жорстокостей і знущань не вчинялося

– до катань заптіїв (турецьких жандармів – авт.) і арнаутів на православних старцях-священниках

включно!

УСІМ ЗОБОВ‘ЯЗАНІ КОНСУЛОВІ, з статті в бєлградській газеті «Глас српства» в 1901 р.

Виключно завдяки його могутньому захисту (Г. С. Щербини – авт.) ми, шкодрянські серби, не

маємо приводу скаржитися на місцеве турецьке правосуддя.

...З часу приїзду до нас п. Щ., сміливо можемо сказати, що ми - повновладні господарі свого

майна. Російський консул захищає нас від тих лиходіїв-глитаїв, які раніше звикли жити за чужий

рахунок. Крім того, російський консул допомагає матеріально тутешнім біднякам без відмінності

віросповідання. Він вніс крупну суму до міської каси для бідних. Він же енергійно перешкоджає

переходу православних в магометанство. На його вимогу звільнений від служби місцевий

поліцейський пристав, який пригноблював християн.

Зобов'язані своїм добробутом російському консулові, ми приносимо серцеве своє дякую йому як

великому благодійникові і слов'янському патріотові.

СТАВЛЕННЯ - ВОРОЖЕ, з повідомлення Г. Щербини рідним від 12 лютого 1903 р.

Я встановлююся в Митровиці з великими труднощами: ставлення до мене албанського населення

продовжує бути відкрито ворожим і мене попередили з Посольства про підготовлювану проти

мене змову.

РІДКІСТЬ, А НЕ ЛЮДИНА, зі спогадів Є. Андрєєвського

Отець Іоанн Кронштадський, познайомившись з ним (Щербиною Г. – авт.) під час перебування

його на учбовій службі в Азіатському департаменті МЗС, прийшов в крайній захват від всіляких

його якостей; він, за першої ж зустрічі зі мною, не міг знайти слів для висловлення на його адресу

найвищої похвали і, потім, щоразу, бачачись зі мною, по-перше, неодмінно згадував про нього, а

по-друге, крім того, що поспішав розсипатися в серцевих похвалах йому, висловлював по

відношенню до нього найкращі свої побажання.

- Ну вже, говорив о. Іоанн, і земляк же у Вас чернігівський Щербина, ось воістину гідна людина, пішли йому Господи у всьому добра і щастя, рідкість, а не людина.

УБЕЗПЕЧИТИ МИРНЕ НАСЕЛЕННЯ, з розвідки М. Ямбаєва «Російський консул Григорій

Щербина і Стара Сербія»

Він володів арабською, персидською, татарською, вірменською, грузинською і турецькою мовами

(останньою була написана дисертація). Пізніше вивчив сербську і болгарську, албанську говірку.

Про знання європейських мов говорити не доводиться.

...Григорій Степанович чудово уявляв всі небезпеки нового призначення. ...Перед від'їздом з

Чернігова він передав чоловікові сестри свій заповіт. І просив його клопотати перед російським

послом в Константинополі І. Зінов‘євим виконати два його прохання. По-перше, перевезти і

поховати тіло в Чернігові за рахунок держави за відсутністю у нього коштів. По-друге, поклопотати про забезпечення засобами рідних. Всього лише! Він знав, на що йде і не здригнувся.

І пробув на новому посту всього 10 тижнів.

...Щербина ...роздумує про те, які кроки слід зробити для заспокоєння краю, для убезпечення

мирних селян від бандитів. Добре вивчивши за довгі роки тонкощі східного життя, ...він не

збирався вимагати особливих прав для християн чи обмежити права мусульман. Людина високої

культури, Щербина поважав законні інтереси тих і інших, хоча не міг не симпатизувати

єдиновірцям. Він бажав, аби православні не боялися за своє життя через те, що албанські

розбійники проявляють свій «героїзм» відносно беззахисних.

Досвідчений дипломат, прекрасний знавець балканського життя, він чітко оцінив обстановку, що

складалася. Православному населенню Митровиці загрожувала серйозна небезпека. Австро-

угорські агенти підбурювали бунтівних албанців напасти на місто.

17 березня албанці (за різними оцінками, від двох до п'яти тисяч озброєних чоловік) розпочала

облогу. Вони вимагали вигнання російського консула з Митровиці і сербського з Пріштіни.

...Увечері 18 березня близько о пів на шосту Щербина вирішив особисто упевнитися в обстановці, навколо міста... Десь в напівверсті назустріч трапився солдат з рушницю. Кроків за десять

праворуч від Григорія Степановича він, порівнявшись з ним, швидко підняв зброю. Щербина

вирішив, що солдат, як це робили його товариші, збирається віддати честь. Консул підніс руку до

козирка і тут зрозумів, що солдат вже прицілюється.

Пролунав постріл...

ВИДАТНА РОЛЬ, з некролога Й. Цвіїча

Усякий раз, коли я розмовляв з Щербиною, всякий раз, коли я про нього міркував, у мене

виникала думка, що він має зіграти видатну роль. Це була людина з надзвичайно широкими

поглядами, рідкісної енергії і цілком віддана своїй високій місії.

Це був незвичайний консул; він виділявся не лише розумом, але й вражав усіх своєю щирістю, вірою, своїй теплою слов'янською релігійністю.

ТУПА БАЙДУЖІСТЬ «ЄВРОПЕЙЦІВ», з кореспонденції П. Вожина (П. Дубенського) Бідні сербські вчителі народних шкіл, котрі ледве перебиваються з копійку на копійку, негайно

зібрали між собою 200 франків на спорудження пам'ятника Щербині в Митровиці або іншому

місті Старої Сербії. Їх розкішні вінки, квіти наповнюють тепер солунську церкву

Пантелеймонівського монастиря.

Це загальний слов'янський порив, хоч чимось згадати, віддячити згаслому російському діячеві.

Його розділяють і болгари.

Не те серед так званого «європейського» населення Солуні. Серед євреїв, греків, мусульман, левантинців-католиків – глибока, тупа байдужість. Лиходійський напад називають «інцидентом», звинувачують Щербину в непотрібній хоробрості, бажають повного забуття його імені.

НЕВЖЕ ЙОГО СМЕРТЬ - ДАРЕМНА, з розвідки М. Ямбаєва «Російський консул Григорій

Щербина і Стара Сербія»

У 1902 році було ухвалено рішення відкрити в Митровиці Російське Імператорське Консульство.

Воно стало першим європейським представництвом в місті.

Приміщення консульства – майже квадратний будинок в два поверхи, з мансардами і підвалом.

У верхньому поверсі – квартира консула.

Ось в цій будівлі і судилося мученицьки закінчити свій земний шлях першому російському

консулові Григорію Степановичу Щербині.

...Черговим формальним поштовхом до албанських безчинств послужив проект реформ для

європейських провінцій (вілайєтів) Туреччини, який передбачав деякі «послаблення» християнам.

1 березня 1903 р. в м. Пече відбулися збори албанських представників від всіх племен. Збори

рішуче висловилися проти реформ і прийняли наступну резолюцію:

«Ми найрішучішим чином протестуємо проти прийняття на службу до поліції, до судових або

адміністративних установ бодай одного християнина.

Ми протестуємо проти відкриття нових російських чи інших іноземних консульств в Македонії і

Старій Сербії.

Ми попереджаємо турецьку владу, котра почала говорити провилучення у нас зброї, що краще

помремо, ніж її віддамо.

Ми не потребуємо інших засобів миру і порядку, крім нашої доброї волі. Ми гарантуємо порядок і

мир кожному мусульманинові чи християнинові.

Якщо це наше запевнення буде прийнято, то ми обіцяємо і в майбутньому залишатися вірними

підданими Султана».

Потім албанці з Митровиці телеграфували султанові, що вони не заспокояться до тих пір, доки

султан не відмовиться від запровадження реформ і не звільнить жандармів-християн. Тим часом, албанці перейшли від слів до справи – вбивства християн, котрі перебували на службі.

...Чутки про те, що вбивця мстив за загиблого родича, або ще безглуздіша плітка, буцімто

Щербина особисто стріляв із гармати по тих, хто влаштував облогу, чим і спровокував трагедію, не відповідають дійсності. Вбивця розповів у в'язниці своєму сусідові по камері, як все було

насправді. Днів за п'ять до облоги міста він стояв на посту. До нього підійшло декілька

одноплемінників і повідомили, що через декілька днів вони нападуть на Митровицю. І заявили, що

хочуть прогнати поліцейських-християн і убити російського консула. Тоді він поцікавився, чим їх

так розгнівав консул.

- Нічого він нам не зробив, – була відповідь. – Але до цих пір в Митровиці не було консулів – не

повинно бути і в майбутньому!

Тут у нього і з'явилася думка вбити Щербину.

...В долі Григорія Степановича дивно переплелися всі біди, що пройшлися в XX столітті

безкрайніми просторами ...невеликої Сербії. Дві світові війни, знищення багатовікової

державності. Але серби ще воювали! Ми ж здалися без бою, і, головне, зрадили сербів, котрі

ніколи не стріляли нам в спину. ...Невже ми цього варті? Невже за це прийняв Щербина

мученицьку смерть?!

Зміст

АРАБАЖИН КОСТЯНТИН ІВАНОВИЧ

Права людини, з політичного кредо К. Арабажина

Не цурався інтриг, з наукової доповіді В. Мусаєва «Костянтин Арабажин в Санкт-Петербурзі і

Фінляндії»

Поставив хрест на Кобзареві, з книги Д. Донцова «За яку революцію»

Пляма на репутації, з розвідки Н. Осадчук «Еміграційні будні»

БАЛЬМЕН ЯКІВ ПЕТРОВИЧ

Відчуття душать, з творчого кредо Я. Бальмена

Скінчився сон моєї юності, з щоденника Я. Бальмена

Розраховую на тебе, як на кам‘яну гору, з листа Я. Бальмена В. Закревському в червні 1844 р.

Тіла так і не знайшли, з дослідження В. Сиротенка (Вербицького) «Багатій і граф і …побратим

Шевченка»

Випив до дна з московської чаші, з статті I. Франка «Література, її завдання і найважніші ціхи»

БАРАНОВ-РОССІНЕ ВОЛОДИМИР ДАВИДОВИЧ

Предмет - рабство, з творчого кредо В. Баранова-Россіне

Досі небачене, з автобіографічної книги Х. Аа «On My Way»

Мистецтво сприймає витончено, з книги К. Редько «Щоденники, спогади, статті»

Динамічний камуфляж, з статті «Баранов-Россіне Володимир Давидович» на інтернет-сайті

gelos.ru

Примхливість ритму, з розвідки О. Штатських «Баранов-Россіне В. Д. »

Захоплюючий ефект, з кореспонденції В. Палія «Світлом музику першим доповнив херсонець»

Музиканта фарб колеги позбавили підтримки, з розвідки Б. Галєєва «Знахідка у Парижі»

БАХМУТСЬКИЙ ОЛЕКСІЙ ІВАНОВИЧ

Очисний широкозахватний, з «Великої радянської енциклопедії»

У нагороду - авто, з інтернет-сайту Луганська

Недоліки усувалися на марші, з навчального посібника «Історія розвитку гірничої механіки»

Преса не стояла осторонь, з статті І. Таразанова «З історії народження і становлення галузевого

журналу»

Усе «най… най… най», кореспонденції А. Грекова «Вугілля від Святого Андрія»

ГІНЗБУРГ ОЛЕКСАНДР АРКАДІЙОВИЧ

Неуцтво породжує підлоту, з етичного кредо О. Гінзбурга

Мовчання - золото, з вірша О. Гінзбурга (Галича) «Не довіряючи серцю»

Увіткнув вилку в не те гніздо, зі спогадів В. Бетакі

Ми вийшли з Галича, з оцінки творчості О. Гінзбурга (Галича) В. Висоцьким

Природний артистизм, з оцінки творчості О. Гінзбурга (Галича) В. Максимовим

Народний співак, з оцінки творчості О. Гінзбурга (Галича) Д. Лихачовим

Гомер СРСР, з оцінки творчості О. Гінзбурга (Галича) В. Буковським

Найжахливіше покарання, зі спогадів В. Аксьонова

Інша несвобода, з статті В. Логінова «Знак Долі»

«Їм просто страшно», з інтерв‘ю О. Галич О. Свєтловій

Півжиття крамарював єлеєм, з книги О. Солженіцина «Двісті років разом»

До України має опосередковане відношення, з статті С. Багряного «Спекуляції довкола

національної спадщини заради рейтингу»

ДЕ-РОБЕРТІ ЄВГЕН ВАЛЕНТИНОВИЧ

Бог і свиня, з життєвого кредо Є. Де-Роберті

Індукція і дедукція, з наукового кредо Є. Де-Роберті

Найвидатніший представник, з монографії С. Новикової «Історія розвитку соціології в Росії.

Психологічний напрямок»

Полум‘яний позитивіст, з розвідки І. Голосенка і М. Сербенка «Де-Роберті Євген Валентинович»

Тяжів до ідей кадетів, з розвідки О. Шиткова «Мислитель з Валентинівки»

ЖУРАВСЬКИЙ АНДРІЙ ВОЛОДИМИРОВИЧ

Північний гарт, з життєвого кредо А. Журавського

Майбутнє – за кооперацією, з заміток А. Журавського

Працювати на випередження, з наукового заповіту А. Журавського

Зняти звинувачення, з промови А. Журавського при відкритті Печорської сільськогосподарської

дослідної станції в 1911 р.

Ціною власного життя, зі спогадів Д. Руднєва

«Навіжений авантюризм», з розвідки Г. Шморгунова «А. В. Журавський – засновник

сільськогосподарської науки на європейській Півночі Росії»

Полярний Міклухо-Маклай, з документальної повісті Л. Смоленцева «Печорська далечінь»

Вбивство, швидше за все, було замовним, з інтерв‘ю Я. Носова Є. Суворову «Печорський

літописець»

ЗЕРТІС-КАМІНСЬКИЙ АНДРІЙ СТЕПАНОВИЧ

Поза людською волею, з релігійного кредо А. Зертіс-Камінського

Всепідданий раб, з листа А. Зертіс-Камінського Катерині II

Строгий до жорстокості, з розвідки О. Снєгірьова «Зертіс-Камінський Андрій Степанович»

Катерину II цей відгук дуже зачепив, з роману В. Шишкова «Омелян Пугачов»

Загинуло близько двохсот тисяч осіб, з брошури Г. Міллера «Описання лютування в Москві

моровиці й обурення черні, яке її супроводжувало»

Згубило іноземство характеру, з книги А. Карташова «Нариси з історії Руської Церкви»

КЕДРІН ДМИТРО БОРИСОВИЧ

Уважно спостерігати, з життєвого кредо Д. Кедрова

Мене не пустять, з творчого кредо Д. Кедрова

Лікар на прізвище НЕП, з вірша Д. Кедрова «Споруда»

Обірваний червоноармієць, з вірша Д. Кедрова «16 жовтня»

Страхітливі ноти, вірш Д. Кедрова «Глухість»

Вірші вирізнялись, з замітки «Дмитро Кедрін з Катеринослава» на gorod.dp.ua Горький сторопів, з розвідки Ю. Петруніна «Задуми і звершення»

Чесно і непідкупно, з оцінки творчості Д. Кедріна В. Луговським

Значення зростатиме, з оцінки творчості Д. Кедріна Я. Смеляковим

Об’єднував суперечливе, з статті В. Лютого «Заборонена пісня»

Прикро, з передмови Г. Прокопенка до «Вибраного» Д. Кедріна

Вербувало КДБ, зі спогадів С. Кедріної

Анічичирк, з листа Г. Прокопенка Л. Кедріній від 14 січня 1982 р.

Бедзик - базіка, з листа Л. Кедріної Г. Прокопенкові від 5 березня 1986 р.

Переклад загубили, з листа Г. Прокопенка Л. Кедріній від 28 вересня 1987 р.

Поета замовили, з дослідження О. Кобринського «Коли таємне стає явним: про убивць

Дмитра Кедріна (гіпотеза)»

КЕТЛІНСЬКИЙ КАЗИМИР ПИЛИПОВИЧ

Державу - народові, з політичного кредо К. Кетлінського

Загальні нестійкість і недовіра, з визнання К. Кетлінського в листопаді 1917 р.

Претензії мас - справедливі, з розвідки Д. Єрмолаєва «Забуте місто»

Зазнав тяжкого поранення, з статті «Дві битви, які вирішили долю 1-ої Тихоокеанської ескадри, і перший штурм Порт-Артура» на militera.lib.ru

Час вирішить за нас, з книги О. Аюпова «Шлях заповідний»

Не зовсім наш, з рецензії Д. Коржова «Вагон помилок «З безвиході»

Убивць таки розстріляли, з статті О. Кітлінського «Повторювані неточності»

Шкода гардемарина, уривок з повісті В. Звягінцева «Вихори Валгалли»

Смерть, ніби трал, з вірша Д. Коржова «Адміралові Казимиру Кетлінському»

КИБАЛЬЧИЧ МИКОЛА ІВАНОВИЧ

Мій апарат підкорить нескінченність, з життєвого кредо М. Кибальчича

Поставили в такі умови, з виступу М. Кибальчича в судовому засіданні

Виказали свої, з «Короткого начерку історії «Народної волі»

Світ сьогодні змінився і завдяки Кибальчичу, з книги Л. Ляшенко «Революційні народники»

Ще не існує дирижаблів, а він марить Космосом, з нарису І. Малишевського «Повість по

занапащене життя»

Піонер ракетної техніки, з статті В. Соколовського «Кибальчич Микола Іванович»

Вперед, до зірок, з наукового висновку фізика Я. Перельмана

КОРБЕЛЕЦЬКИЙ ФЕДІР ІВАНОВИЧ

Стрес Бонапарта, з брошури Ф. Корбелецького «Коротка розповідь про вторгнення французів до

Москви...»

Столиця палала, з розвідки М. Горностаєва «Генерал-губернатор Москви Ф. В. Ростопчин: сторінки історії 1812 року»

Полон, з матеріалів наукової конференції «850-річчя Москви»

П‘ятдесят портретів Наполеона, з нарису І. Сивопляса «Бранець фортуни»

Герой грибоєдовської комедії, з книги О. Фельдмана «Доля «Горя від розуму»

Жандарма сприйняв за шпигуна, бувальщина

КРАВЧИНСЬКИЙ СЕРГІЙ МИХАЙЛОВИЧ

Вбивство зводимо в систему, з політичного кредо С. Кравчинського (Степняка) Тепер або ніколи, з книги С. Кравчинського (Степняка) «Будиночок на Волзі»

Переміг нігілізм, з книги С. Кравчинського (Степняка) «Підпільна Росія»

Кумир радикалів, з статті Б. Кримова «Від бунтарства до тероризму»

Вітання землякам, з повісті І. Пільгука «Дуби шумлять»

ЛЕЩЕНКО ПЕТРО КОСТЯНТИНОВИЧ

Найдорожче, з життєвого кредо П. Лещенка

Сьогодні свято, пісня «Ой, друг гітара!» з репертуару П. Лещенка

З ним мені не зрівнятися, зізнання Ф. Шаляпіна

Окрім Батьківщини, з статті «Лещенко Петро Костянтинович» на sjogodni.org.ua Зал вибухнув оваціями, з розвідки Л. Кудрявцева «Король танго»

Буржуазна музика, з статті Л. Кудрявцева «Російський Орфей»

Хвиля підробок, з статті Б. Савченка «Естрада ретро»

Дружина – не рукавичка, з статті «Про долю Петра Лещенка» на Fwiki.odessaglobe.com Аудіокасети з США, з кореспонденції Л. Тимофєєвої «Стара платівка»

Не циган і не єврей, з статті на ukrsong.narod.ru

Лещенко замість Жовтневої революції, з замітки «Одеса позбудеться назв тоталітарної епохи?»

у «Майдан-ІНФОРМі» від 6 жовтня 2005 р

Не там «прописав» своє серце, бувальщина

МАРІГОДОВ КОСТЯНТИН ЛУКИЧ

Безвихідна туга, з творчого кредо К. Марігодова

Який ранок, вірш К. Марігодова «Свято»

Б‘юся над дивною загадкою, вірш К. Марігодова «Тернина»

Підпалила березу, вірш К. Марігодова «Вихід осені»

«Чумацький шлях» дуже цікавий, з листа М. Колоколова Д. Семеновському від 27 травня 1918

р.

Я – Марігодов, з розвідки А. Штипеля «Поезія Олександра Сороки»

Не в тому свинство, з кореспонденції О. Подольчука і О. Зубка «Чому Свинюхи стали

Привітним?»

НАВАШИН ДМИТРО СЕРГІЙОВИЧ

Янгол порожнечі, з вірша Д. Навашина «Мені було сумно»

Сподіваюся на вашу до нього увагу, з листа В. Брюсова А. Білому від 4 квітня 1909 р.

Не відмовте в люб‘язності, з листа Д. Навашина А. Білому від 6 квітня 1909 р.

Керував відділом військовополонених, із спогадів П. Буришкіна «Москва купецька»

Заніміли від його нахабства, із спогадів К. фон Ботмера «З графом Мірбахом у Москві»

Не побажав повертатися до Москви, з книги Н. Берберової «Люди і ложі»

Вбили агенти НКВС, з статті С. Лєкарєва «Світ і безпека»

Кримінальний підтекст, з книги М. Анциферова «З думок про минуле»

РІЗНИЧ ІВАН ІВАНОВИЧ

Приклад – за командиром, з офіцерського кредо І. Різнича

Втрат не зазнали, з рапорту І. Різнича від 8 вересня 1917 р. Д. Вердеревському

Нечуваний перехід, з наказу по флоту і морському відомству морського міністра Тимчасового

уряду контр-адмірала Д. Вердеревського

Це був подвиг, з статті О. Щербакова і С. Вайнштейна «5000 миль «Святого Георгія»

Український підводник №1, з дослідження С. Смолянникова і С. Гончарова «Занурені в безодню

історії»

Пильне око спостережного поста, з статті О. Пашкова «Пліч-о-пліч»

Вінницький капітан Немо, з кореспонденції В. Страшного «Благословляю моряків на героїзм

Надросся»

Бути школі його імені, із звіту М. Пацери «До спливання»

СИМИРЕНКО ЛЕВ ПЛАТОНОВИЧ

Поезія саду, з життєвого кредо Л. Симиренка

Моя друга батьківщина, зі спогадів Л. Симиренка

Ощасливив країну, з оцінки діяльності Л. Симиренка В. Гомілевським

До Сибіру, з біо-бібліографічного словника «Діячі революційного руху в Росії»

Законодавці промислової моди, з розвідки Н. Гамолі «Генерація перших і єдиних. Династія

Симиренків»

Автор формули сланцевого саду, з статті В. Сорокопуд «До 150-річчя з дня народження Л. П.

Симиренка»

Король садівництва, з інтерв‘ю П. Вольвача М. Касьяненкові «Лева Симиренка садівники Криму

вважають своїм земляком. І мріють перевидати унікальну працю ученого»

«Шукаю ціхи», з замітки «Канадська гілка роду Симиренків» на kontrakty.com.ua Візитівка України, з помологічної довідки «Ренет Симиренка»

СИПЯГІН ДМИТРО СЕРГІЙОВИЧ

Вірую, з життєвого кредо Д. Сипягіна

Мерзотний замах, з листа Д. Сипягіна В. Ламсдорфу від 18 лютого 1901 р.

Силою зброї, з статті С. Лебедєва «Сипягін Дмитро Сергійович»

Невиправдана різкість, з оцінки діяльності Д. Сипягіна С. Вітте

«А я розмішаю коцюбою», з роману В. Пікуля «Нечиста сила»

Болісний тиждень, з книги С. Нікітіна (Вінсена) «Кола безумства»

Довершений дворянин, з книги С. Вітте «Царювання Миколи Другого»

Освіченістю не відрізнявся, з розвідки А. Шикмана «Діячі вітчизняної історії»

Зловісна пересторога, бувальщина

ТРОЦЬКИЙ ЛЕВ

Найсолодше - помста, з життєвого кредо Л. Троцького

Не хотіли вчити української мови, із спогадів Л. Троцького

Пам‘ятниками Шевченкові душать народ, з статей Л. Троцького, присвячених українському

питанню

Перед вождем – рачки, з статті Л. Троцького «Бонапартистська філософія держави»

Боровся проти ленінізму, з статті «Троцькізм» в «Українському радянському

енциклопедичному словнику»

Очі блищали енергією, з книги Ю. Аненкова «Лев Троцький»

Читав книги багатьма мовами, з статті Ж. Сіменона «У Троцького»

Парадокси Троцького, з статті С. Чалого «Химерне дзеркало української революції»

Повернути з вигнання, з статті В. Боська «Юні літа Левка Бронштейна (Троцького)»

ХАРІТО МИКОЛА ІВАНОВИЧ

Кохання живе, романс М. Харіто «Відквітнули вже давно хризантеми в саду»

І перекваліфікували літредактора в автори, з кореспонденції Л. Шемети і В. Полонського

«Наш улюблений кущ хризантем розквітнув»

Фатальна куля ревнивця, з статті С. Когана і О. Анісімова «Історія одного романсу»

Хризантеми з Донецька, з статті В. Кульової «Опальний композитор»

Грай, музики, з повідомлень інформагенцій «Львівські греки урочисто відзначили День «Охі!»

від 29 жовтня 2007 р.

ШЕВИРЬОВ ПЕТРО ЯКОВИЧ

Поширення ідей, з політичного кредо П. Шевирьова

Судите таємно, з заяви П. Шевирьова під час допиту

Без нього не було б організації, із свідчень Є. Яковенко

Енергійний і заповзятий, із свідчень І. Лукашевича

Гордовитість, грубість і неосвіченість, з статті Л. Петрова «Олександр III панічно боявся

замахів»

Терор в обмін на Конституцію, з розвідки «Олександр III: історичний портрет»

Щоб цар присягав якійсь худобі, з наради в Гатчині 8 березня 1881 р.

Єдиний порятунок – закон, з статті в «Санкт-Петербурзьких відомостях» за 11 березня 1881 р.

Постраждав весь рід, з книги С. Мосіної (Шевирьової) «Багатство Шавеля»

Жахливий символ витрат історії, з есе Л. Гінзбург «Покоління на повороті»

ШМІДТ ПЕТРО ПЕТРОВИЧ

Так живу, з життєвого кредо П. Шмідта

Вільний матрос-громадянин, з офіцерського кредо П. Шмідта

Не поступатися, з політичного кредо П. Шмідта

Не допускати слабкості, з листа П. Шмідта Є. Шмідту в 1903 р.

Віддати всього себе, з щоденника П. Шмідта

Шляхом розчарування, з листа П. Шмідта Є. Тілло

Залишити бунтівників я не міг, з листа П. Шмідта З. Різенберг від 26 грудня 1905 р.

Вашим міністрам не підкоряємося, з телеграми П. Шмідта Миколі II 14 листопада 1905 р.

На межі епох, з останнього слова П. Шмідта на суді

Країна зітхне вільно, передсмертні слова П. Шмідта

Дурних нема, з енциклопедії «Російські німці»

Рідні відреклися, з нарису С. Смолянникова «Бунтівний «командувач флотом»: забуті сторінки

біографії»

Зась тривіальному раціоналізмові, з розвідки В. Піскового «Честь мав»

Пам‘ятник занедбаний і руйнується, з нотаток І. Гержика «Березань. Острів лейтенанта

Шмідта»

Розстрільний принцип доміно, історичний факт

Супермен біля острова Мен, бувальщина

ШУЛЬЦ БРУНО ЯКУБОВИЧ

Квиток до дитинства, з життєвого кредо Б. Шульца

Останнє дно, з творчого кредо Б. Шульца

Читати себе, з листа Б. Шульца Р. Гальперну від 5 грудня 1936 р.

Не прожити життя, з листа Б. Шульца Р. Гальперн

Смерть затьмарює буття, з повісті Б. Шульца «Санаторій «Під клепсидрою»

Належить до демонологів, з оцінки творчості Б. Шульца С. Віткевичем

Специфічне забарвлення, з оцінки Б. Шульца Я. Ісаєвичем

Він, безумовно, наш, з оцінки Б. Шульца Л. Фінбергом

Господь спочиває, з есе У. Глібчук «Холод у самісінькому серці спеки»

Вшановуємо пам‘ять, з кореспонденції О. Зьобро «Drohobych.eu» – мистецтво крізь призму

простору Бруно Шульца»

ЩЕРБИНА ГРИГОРІЙ СТЕПАНОВИЧ

Подвійне дно, з професійного кредо Г. Щербини

Каталися на православних священиках, з повідомлення В. Машкова російському посольству в

Константинополі

Усім зобов‘язані консулові, з статті в бєлградській газеті «Глас српства» в 1901 р.

Ставлення - вороже, з повідомлення Г. Щербини рідним від 12 лютого 1903 р.

Рідкість, а не людина, зі спогадів Є. Андрєєвського

Убезпечити мирне населення, з розвідки М. Ямбаєва «Російський консул Григорій Щербина і

Стара Сербія»

Видатна роль, з некролога Й. Цвіїча

Тупа байдужість «європейців», з кореспонденції П. Вожина (П. Дубенського) Невже його смерть - даремна, з розвідки М. Ямбаєва «Російський консул Григорій Щербина і

Стара Сербія»