Чудо в чемодані [Віталій Сергійович Забірко] (fb2) читать постранично

Віталій Забірко ЧУДО В ЧЕМОДАНІ

Каштана привів на корабель Владик Лалін буквально за день до відльоту. Він знайшов його в лісі — Каштан йти яв під деревом і, ніби вагаючись, тупцював на всіх своїх шістьох лапах. Коли Владик наблизився, звір раптом упав на землю, втягнув у себе лапи і став схожим на величезний, десь із півметра в діаметрі, необлуплений каштан.

— Які ж ми лякливі, - Владик обережно торкнувся гострих колючок панцира. — Ми всіх так боїмося?

Каштан не ворушився.

— Цікавий ти звір, — мовив Владик. — Я тебе із задоволенням узяв би до нашої колекції, та при мені, на жаль, нема контейнера. Боюся, що, поки я сходжу за ним на корабель, ти мене не дочекаєшся. А втім, — він витяг із кишені кільце-пеленг і почепив його на одну з колючок, — сподіваюся, ти не швидко бігаєш?

Звір знову зіп’явся на лапи.

— Бігаєш? — перепитав він Владиковим голосом, ледь відкривши розріз рота.

Владик усміхнувся і випростався.

— Ну от, між нами уже виникло взаєморозуміння. А може, ти сам підеш зі мною?

— Підеш зі мною, — відказав звір.

— Та ну? — гмукнув Владик і на мить уявив собі, що було б, якби вони насправді помінялися ролями.

— Будь розумником і почекай мене тут, — попросив Владик.

— Тут, — згодився звір.

— Тоді до зустрічі, - Владик на прощання махнув Каштану рукою і швидко попрямував із лісу до корабля.

— До зустрічі, - мовив Каштан і на всіх своїх шістьох лапах задріботів за ним.

Так вони й увійшли на корабель — попереду Владик, а за ним звір, човгаючи лапами по пластиковій підлозі. Із вольєра з пересмішницею назустріч їм вискочила Оленка Лукашова.

— Ой! — сплеснула вона руками. — Кого це ти ще до нас привів?

— Я? Привів? — Владик озирнувся і зробив великі очі: — Оленятко, ти тільки поглянь, що це за чудо таке в чемодані!

— Не мороч голови, — відмахнулася від нього Оленка. — А мітку йому хто почепив?

— Еге ж, — зітхнув Владик, — це, мабуть, мій недогляд. — Він нахилився; і зняв із колючок кільце-пеленг.

— Недогляд, — сумно підтвердив Каштан.

— А, так ви іще й змовились!

— Змовились…

— До речі, Владлене Аркадійовичу, — Оленка взялася в боки, — ви не могли б мені сказати, хто навчає перєг смітницю анекдотам?

Владик невинно закліпав очима і спорудив на обличчі неймовірно здивовану міну.

— Анекдотам? — зацікавився Каштан.

— Саме так! Між іншим, вона розповідає їх вашим голосом.

— Знаєш, Оленятко, — відразу ж заквапився Владик, — у мене кисень, здається, от-от закінчиться… До речі, куди влаштувати це чудо?

Оленка мовчки вказала йому на сусідню вольєру.

— Прошу вас, — гостинно прочинив Владик, проворі дверцята.

І хоча Каштан слухняно підкорився, Владик, щоб трошки подратувати Оленку, легенько копнув його ногою.

— Ти що; хіба ж так можна? — обурилась Оленка.

— Хіба ж так можна? — образився Каштан.

— Та подумай лишень, Оленятко, може, для нього це найкраще, найприємніше дружнє привітання!

— Дружнє привітання… — із ваганням у голосі пробурмотів Каштан із вольєри.

Наступного дня, відразу ж після старту корабля з Раймонди, Оленка вирушила у відсік, де містився звіринець: Треба було перевірити самопочуття звірів після старту, нагодувати їх, вичистити і прибрати у вольєрах. Та й, щиро кажучи, праця із звірами Раймонди, чудовими імітаторами людських голосів, приносила Оленці неабияку втіху.

У перехідному тамбурі вона вдягла кисневу маску, перевірила запас кисню і ввійшла до відсіку. Біля самих дверей її чекав Каштан.

— Здрастуй, — здивувалась Оленка.

— Здрастуй, — привітався Каштан.

— Утік із вольєри, — удавано сердито констатувала Оленка. — Мабуть, їсти хочеш?

- Їсти, — охоче згодився Каштан.

Вони пройшли до оранжереї, і тут усе й почалося. Що тільки не пропонувала Оленка Каштанові, той від усього відмовлявся. Синтетичне м’ясо теж їсти не став.

Оленка занепокоїлась.

— Чого ж ти не їси нічого, га? Ніщо не подобається? І що ж мені тепер з тобою робити? Може, ти сам скажеш, чим тебе годувати?

Каштан винувато переступив з ноги на ногу.

— Не знаєш? От і я не знаю. Ну, гаразд, ходімо тоді спочатку нагодуємо звірів, а потім уже вирішуватимемо що-небудь із тобою.

— Ходімо, — погодився Каштан.

Оленка аж здригнулася.

— Ти що, Каштанчику, умієш розмовляти?

— Розмовляти? — невимовно здивувався Каштан.

— Гаразд, ходімо, коли вже ти пропонуєш, — усміхнулась Оленка і легенько поплескала його по колючому панциру.

Спершу вони навідалися до драконспша, котрий був не в злагоді із фонетикою і перекручував слова у шиплячий спосіб.

— Здрастуй, — сказала йому Оленка. — Як ми себе почуваємо? Нормально?

— Шташтуй, — прошипів драконспш, але далі продовжувати Оленчину тираду не став, бо заходився коло запропонованого йому обіду.

Каштан до вольєри не заходив і тупцяв біля самого входу, заважаючи кібердвірникам, які сновигали туди й сюди. Коли у вольєрі