Останній діамант міледі [Ірен Роздобудько] (fb2) читать онлайн

Ірен Роздобудько Останній діамант міледі Авантюрний детектив

Пролог

«Цього разу не виборсатись. Мабуть, помру…» — майнула думка. Тіло відмовлялося служити. Вона звела руку і нарешті розплющила очі. У напівтемряві, яку створювали щільні фіранки, долоня здалася їй зовсім білою. Вона поворушила пальцями. І раптом згадала, що цей несвідомий і беззахисний жест вона вже спостерігала багато років тому, стоячи біля ліжка свого тримісячного сина. Малюк так само крутив своєю пухкенькою ручкою перед обличчям та уважно роздивлявся власні пальчики. Господи, все повертається на круги своя, і на старості спостереження за власною рукою стає неабияким відкриттям. Яку незбагненну еволюцію пройшла ця рука перед тим, як стати висохлою старечою кінцівкою — беззахисною і безпорадною!

Скільки перснів зносили ці пальці — діамантових, рубінових, смарагдових! Скільки разів стискали вони руків’я кинджалів, нагаїв, револьверів! Як уміли занурюватися в кучері коханців — маркізів, графів, шибеників та зухвалих підданців! Кожен палець — окрема історія.

Вона посміхнулася. Вона завжди хотіла померти з посмішкою на вустах.

Десь далеко шурхотіло море. О цій порі — о п’ятій годині ранку — воно завжди шурхотіло, як сторінки книжки, забутої в саду. Вона знала, що о сьомій настане штиль і тоді жоден звук не долине в міжгір’я. І ця майбутня тиша вперше злякала її. Хоча вона ніколи не знала цього гидкого почуття і ніколи не сподівалася дожити бодай до тридцяти чотирьох. Але доля розпорядилася інакше. Бачили б її зараз співвітчизники та колишні численні вороги! Щоправда, більшість із них — якщо й не всі! — вже далеко… І зовсім скоро зустрічатимуть її в пеклі. І, мабуть, зрадіють. Нехай радіють. Вона б також тішилась зустрічі навіть із затятими ворогами. Тяжко усвідомлювати, що життя скінчилося, а ще тяжче думати про те, що нині — інші часи, інші люди та звичаї і нікого не обходять її минулі перемоги, її пристрасті, пригоди. Немає свідків усього цього. Адже хто з її колишніх знайомців міг похвалитися, що дожив майже до вісімдесяти? Хто, крім неї, тепер знає всю правду?

Якийсь паризький йолоп, щоправда, видав бульварний романчик, у якому вона впізнала себе — хижу білявку, що гине від руки чотирьох зухвалих катів. А дзуськи! Поспішив… Це вона, саме вона пережила їх усіх. Якби вистачило сил, довела б писаці, що вона ще жива і досі здатна захищатися. І розповіла б усьому світові зовсім іншу історію про принадливу й розумну жінку, чи не єдину при дворі, хто захоплювався астрологією та математикою.

А якою змалював її той йолоп? Усе переплутав, змістив у часі. Усе — вигадав…

Вона відчула, що голова починає боліти ще дужче. Аби відволіктися, знову і знову викликала із небуття тіні й посміхалася власним думкам.

Господи, думала вона, чи бачив той паризький шкрябун хоч раз у житті справжнього гасконця? Принаймні, ТОЙ був зовсім миршавий і вживав у фехтуванні підступний прийомчик, зненацька перекидаючи шпагу з правої руки до лівої. А як він домагався її! Гарячий, малий, смаглявий гасконець…

А ненажера-товстун із завжди спітнілими долонями! Хіба він міг перемогти хоча б одного гвардійця? Та що б робив цей лантух, якби не потаємний захисний жилет, якого пошила його підстаркувата коханка!

А витончений горе-аристократ, носій трьох титулів і власник напівзруйнованих замків… Та він мився раз на два роки! А коли побачив, як часто це робить вона, поквапився оголосити її відьмою, адже звик торкатися лише масних тілес своїх селянок.

Єдиним з усієї компанії цих затятих вояків-шибеників, хто вмів зв’язати докупи два слова, був красень-інтриган із душею святенника і тонкими вустами єзуїта.

Кожен із них залицявся до неї, шаленіючи від пристрасті, погрожував самогубством, заманював обіцянками… А діставши відкоша, усі четверо змовилися знищити її — горду, неприборкану і злочинно вродливу. Але — не вдалося!

От і вся історія. От і вся легенда про крадіжку діамантових підвісок. Це були її підвіски. Господи, знову посміхнулася вона, притлумлюючи черговий напад болю, що стискав мозок, Господи, якби той франт-писака міг бачити її, говорити із нею, доторкнутися до її білої руки — хіба він написав би про неї саме так? О, то була б зовсім інша історія! Що ж, можливо, її ще хтось напише…

Шурхіт моря поволі стихав. Отже, минуло не менш як півтори години. І зараз зайде Марія, занесе склянку теплого молока. Але цього разу вона його не вип’є — в гості до Бога легше йти з порожнім шлунком.

Вона пригладила своє коротке волосся, згадала, як обурювалося її зачіскою місцеве жіноцтво, як зачинялися вікна і двері, коли вона у шкіряному капелюсі з широкими крисами верхи в’їжджала в це забуте Богом селище, як хрестилися, дивлячись їй услід, чоловіки: «Дияволиця!» Навіть її самотній будинок на березі моря прозвали «чортовим» та обходили щонайдальшим шляхом. Будинок і справді нагадував лігво: повне запустіння. Єдина цінність — підбита оксамитом скринька. Та сама… До речі, треба зробити останні розпорядження…

— Маріон! — гукнула вона в темряву слабким голосом і почула за дверима важкий човгіт старої служниці.

Жінка боязко увійшла, кліпаючи сонними очима. Поставила біля ліжка тацю зі склянкою молока й шанобливо зупинилася.

— Маріон, подай-но мені ту скриньку, — наказала господиня. — І йди геть. Недовго тобі лишилося чекати…

Марія подала скриньку, перехрестилася й покірно вийшла.

Вона зняла з шиї мотузку з маленьким срібним ключем. Будь-які рухи викликали новий напад болю. Нарешті вона змогла відкинути покришку.

Великий діамант замерехтів перед очима тьмяним живим блиском….

Взагалі-то шкрябун не помилився — їх колись і справді було рівно дванадцять. На одинадцять вона безбідно прожила своє бурхливе життя. І от лишився один. Найяскравіший. Вона дала йому назву «Герцог Бекінгем». Тремтячою рукою стара обережно загорнула камінь у хустку, туго обв’язала мотузкою, вклала у меншу скриньку і знову перев’язала згорток. Гукнула служницю.

— Маріон, ось це передай моєму онукові, як він приїде, після… Ти розумієш, про що я… Він приїде обов’язково. Не може не приїхати. Він знає, що тут. А коли ти щось зробиш не так — я дістану тебе з-під землі!

— Господь із вами, пані! — перехрестилася служниця. — Пан лікар сказав, що після кровопускання, можливо, усе обійдеться…

— Не мели дурниць! — зупинила вона. — Мій час надходить — я це відчуваю. Йди геть!

Вона відкинулася на подушки і знову заплющила очі. Одразу ж почула знайомий звук. Вона давно вже звикла до нього і не звертала уваги. То не був шурхіт моря або дерев, що з усіх боків оточували будинок: помешкання кишіло щурами та мишвою, що постійно гризлися поміж собою, відвойовуючи кращу територію. Вони не дісталися хіба що до цієї спальні, адже Марія регулярно обкладала всі кутки кімнати отрутою.

«Скоро тут не залишиться нікого, — подумала вона. — Почекайте… Будете повними власниками…»

Ніби у відгук на ці думки, скрегіт припинився. Якби вона могла бачити краще, то помітила б, як із-за старого комоду визирнув гострий писок щурячої матусі. Вона ворушила довгими вологими вусами й уважно, майже по-людському, дивилася прямо на стару. А та вже летіла довгим тунелем і з кожним метром польоту на рівні згасаючої свідомості відчувала, як змінюється її земна оболонка, яким легким та гнучким стає стомлене тіло. Ось вона — шістдесятирічна отаманка місцевих контрабандистів, ще здатна зваблювати: широкий шкіряний корсет, високі чоботи, коротко підстрижене, ще не сиве волосся, підфарбоване хною. Ось — сорокарічна жінка, що втікає — завжди втікає! — від армії хижих святенників, ось — прекрасна молода авантюристка, найкраща танцівниця при дворі: блакитна сукня, золота хвиля довгого волосся, що завжди вибивається з-під оксамитового берета. Ось — юнка, весела вдова старого маршала, коханка короля, чорний фатум кардинала, вогник, до якого злітаються найрозумніші люди сторіччя. А ось уже — ніщо…

Тьмяне нетутешнє повітря розчиняє в собі беззахисне тіло. Біль відступає. Господи, як добре… Тунель скінчився.

Щуряча матуся зрозуміла, що стара вже далеко, що більше вона не злякає її кинутим у куток капцем. Щуриха цупко вхопилася за складки простирадла й почала підбиратися до блідої старечої руки…

Частина перша Білі нитки

* * *

Останнім часом Влада боялася підніматися ліфтом і тому долала чотирнадцять поверхів пішки. Це займало десять хвилин. Але краще таких десять, ніж годинна пастка у темному зіпсованому ліфті, як це було нещодавно. Тоді вона стояла в суцільній темряві просторої вантажної кабіни і прислухалася до звуків з протилежного кутка цього замкненого простору: якоїсь миті їй здалося, що там хтось важко дихає… То було жахливо!

Цього разу Влада несла важкий кошик з продуктами, але страх замкненого простору усе ж таки погнав її нагору пішки.

На десятому поверсі вона зупинилася біля вікна, вирішила закурити й перевести подих. Замислилася, зупинивши погляд на хвостиках зеленої цибулі, що стирчали з кошика. Ось і весна. Перша зелень. Друга весна без Жанни. Мляве слідство ще триває, але Влада відчувала, що воно не дасть ніяких результатів.

Сьогодні вони з Максом відзначатимуть другі роковини її зникнення. І, можливо, цього разу вже не буде так сумно, як позаторік, коли з Максом стався перший напад. Тоді вона змогла відвоювати його у жахливої сіро-синьої бригади санітарів, довести, що сама здатна піклуватися про нього і скоро поставить на ноги. Добре, що він — який не є — поруч із нею.

Знизу долинули чиїсь кроки. Влада швидко загасила цигарку об підвіконня, мимоволі читаючи напис, випалений запальничкою: «Макс + Жанна…», і сумно похитала головою — як давно це було!

Влада відчинила двері, не скидаючи черевиків, увійшла до кухні, яку від просторої кімнати-студії відділяла овальна арка. Рік тому вона нарешті спромоглася зробити розкішний ремонт у цій трикімнатній квартирі, що дісталася їм із Жанною від батьків. Ті все ж таки вирішили оселитися на природі, в одному з передмість.

Вона спланувала цю квартиру в «американському стилі»: стіни й усілякі закутки, антресолі та комірчини були безжально зруйновані. Нічого зайвого. Нічого, що б нагадувало про минуле. Замість доісторичних килимів, які так любила мама, — картини, фотознімки у дорогих рамах. Диван та крісла розташовані посередині кімнати, шафи-купе для одягу та взуття майже не помітні, величезний книжковий стелаж — єдина ознака смаків господарки.

Механічно, за звичкою, Влада натисла на кнопку пульта й увімкнула телевізор, дістала з холодильника банку пива «Гайнекен», із задоволенням занурилась у велике м’яке крісло й, поклавши схрещені ноги на стіл, заплющила очі. Хвилин десять вона просиділа так, сьорбаючи пиво, прислухаючись до звуків, що линули з екрана. Яким буде сьогоднішній вечір? Чи не марні всі її зусилля?

Влада підвелася й нарешті почала розвантажувати свій кошик. На столі виросли привабливі купки перших весняних овочів — червоні помідори, яскраво-зелені, як молоді крокодильчики, шорсткі огірки, ніжні напівпрозорі листки салату. Все це скидалося на пластикові муляжі — занадто красиве і зовсім без запаху. Одне слово — продукти з супермаркету: форма без змісту. Відтак дістала з кошика інші делікатеси — гриби, вуджені курячі стегенця, «рибні коктейлі», оливки…

За півгодини стіл, накритий на двох, заяскравів відсвітами вогників свічок у кришталевих бокалах та салатницях. Усе було готово. Влада відчинила шафу і вибрала блідо-рожеву сукню, закрутила довге волосся на потилиці і відчула, як стукотить серце…

Бідний Макс! Про що він думає зараз? Чи зможе поводитись адекватно, чи їй доведеться знову стримувати його?

Влада заклякла перед книжковим стелажем, вмонтованим у стіну. Здавалося, що вона вибирає собі книжку — їх тут було кілька сотень. Збирати бібліотеку почав батько ще в ті часи, коли у книгарнях не було нічого, крім томів класиків марксизму, а за справжньою літературою треба було їхати у найдальшу лісосмугу, пробиратися таємною стежкою до галявини, на якій юрмилися книголюби та спекулянти. Продовжив цю справу Макс, коли завдяки квитку члена Спілки письменників долучився до письменницької книгарні. А останні кілька років вони вже всі разом вирушали до величезного книжкового ринку і купували все що завгодно — Воннегута, Сартра, Камю…

Господи, скільки книжок! Треба якось розібратися, систематизувати. Влада перехрестилася, рішуче вхопилася за перекладини стелажу й різким рухом потягла його на себе. Половинки розійшлися. За ними були розсувні двері… Влада дістала з верхньої полиці ключа, вставила в замок і тричі повернула його.

Перш ніж розсунути двері, вона припала вухом до відполірованого дерева. За дверима стояла мертва тиша. Влада відчинила.

Який контраст: освітлена останніми променями сонця зала — і задушлива напівтемрява вузької келії із ледь жевріючим вогником лампи-бра, вмонтованої в стелю. Влада зіщулилася, звикаючи до темряви, аж доки почала розрізняти силует чоловіка, що незрушно лежав у кутку на великому матрасі.

Вона тихо наблизилася до нього по м’якому килиму, що поглинав звуки, і присіла поруч. Чоловік не поворухнувся. Влада зняла зі стіни кругле люстро й знову присіла біля скоцюрбленої фігури.

— Хто ти зараз — Его чи Тінь? — прошепотіла у саме вухо.

Чоловік здригнувся.

— Я — Тінь, — покірно відповів він хрипким голосом, і його голова ще глибше увійшла в плечі. — Залиш мене…

— Подивись у дзеркало! — наказала жінка, хапаючи чоловіка за плече й силоміць розвертаючи обличчям до себе.

Він покірно повернувся. Влада поставила люстро перед самим його обличчям. Кілька секунд він сидів перед тьмяною поверхнею із заплющеними очима, похитуючись, як китайський болванчик. Потім його обважнілі повіки ворухнулися і, немов кам’яні, повільно і важко поповзли догори. Він подивився на відображення. Влада бачила, як безтямний погляд набуває осмислення, як розправляються плечі. Ось він уже сам жадібно вхопився за краї люстра і вдивляється в нього з надією.

Цей фокус із люстром Влада вигадала сама: «Тінь» є протилежністю «Его». Аби знову стати Его, Тінь має побачити себе збоку.

Влада не помилялася. Макс поволі приходив до тями.

— Пішли, сонечко, тобі треба помитися — ванна готова, — лагідно сказала Влада. — Потім повечеряємо разом. А поки що випий це.

Вона простягла йому пригорщу різнобарвних пігулок. Він заковтнув усе разом, відвівши її руку зі склянкою молока, і захрумкав, важко ворушачи щелепами.

Поки у ванні текла вода, гула бритва, Влада зробила останні штрихи у сервіруванні стола: відкоркувала вино, розіклала білосніжні серветки. До кімнати вже запливли фіолетові сутінки із весняним запахом дощу та першого молодого листя.

Макс вийшов із ванної зовсім свіжий — у новій білій сорочці, яку вона заздалегідь там повісила, у блакитних, теж нових, джинсах. Його темно-каштанове волосся було вологим і гладко зачесаним назад. Сині тіні довкола очей розійшлися. Навіть розгладилися зморшки біля вуст, що здавалися глибокими борознами у напівтемряві червоної келії.

— Ти добре виглядаєш, — похвалила вона. — Скоро тобі покращає, от побачиш!

— Я довго спав? — запитав він.

— Сон — найкращі ліки. Тобі треба багато спати, любий! — уникла відповіді Влада. — Сідай, розлий, будь ласка, вино…

Макс обережно перехилив пляшку. Густі червоні струмки повільно розпливлися по кришталевих стінках бокала.

— Кров ненароджених… — посміхнувся він. — Солодка та густа. Нектар небесний… Якщо ти не проти, я вип’ю трохи горілки.

— Сьогодні я не проти, — погодилася Влада, піднімаючи свій бокал.

— Отже?.. — Він також підняв маленьку чарку.

— За Жанну… — з острахом вимовила вона, уважно спостерігаючи за його очима. Але нічого жахливого не відбулося — тільки ледь помітно здригнулася його рука, що тримала чарку.

— Я рада, що ти спокійний, — сказала Влада. — Так має бути. Я все візьму на себе, а тобі треба видужувати, набиратися сил… Їж, любий. Тут стільки смачного…

Він із задоволенням почав їсти. Їв усе майже одночасно — запихав до рота листя салату, шматки курячого м’яса, рибу, гриби, запиваючи мінералкою. Їй було сумно і ніяково дивитися на нього.

Нарешті Макс відкинувся у кріслі і заплющив очі.

— Можна палити? — запитав.

Влада поклала перед ним пачку довгих цигарок «Еве» і клацнула запальничкою…

Він, як і раніше, був витончено вродливим, кожен його свідомий жест здавався їй порухом Кларка Гейбла. Зараз він сидів із заплющеними очима і випускав із чітко окреслених вуст кільця диму.

— Ти щось написав? — наважилася запитати. — Я бачила біля ліжка рукопис… Покажеш?

Запитання йому сподобалося. Влада зрозуміла це з рум’янцю, що одразу ж проступив на його блідому обличчі. Вона сприйняла це за добрий знак і миттю кинулася до келії, принесла і поклала перед ним папірці.

— Почитаєш?

— Ні, я в ці ігри більше не граюся. Залиш собі — прочитаєш пізніше сама, добре? — Макс кинув рукопис на диван і запалив ще одну цигарку.

«Це вже, мабуть, зайве…» — подумала Влада.

Вечеря при світлі двох довгих свічок, як завжди, здалася їй фантасмагоричною. Те, що відбувалося із ними обома, часом нагадувало Владі сцени з дитячих книжок на кшталт «Аліси в країні чудес», — за столом не вистачало лише Кролика, Бовванщика та Мишки-соні.

— Про що ти думаєш? — після паузи знову запитала вона.

— Про деградацію, — видихнув він. — Про де-гра-да-ці-ю, яку не зупинить навіть білий комірець.

— Заради Бога, Максе… — зморщилася Влада. — Я обіцяю — ти знову станеш сильним!

— Я вже думав про це. І знаєш, до чого додумався? Я міг бути сильним тільки тоді, коли поруч була вона. Але це була ілюзія сили. Я — ніщо! У маленькій дівчинці я шукав прихистку… Жанна це розуміла. Я вбив її своєю слабкодухістю. Якби усе повернути…

Цигарка застрибала в його стиснутих пальцях, він не зміг піднести її до вуст, помахав рукою десь біля скроні й нарешті розчавив недопалок у попільниці. Влада стурбовано спостерігала за кожним його рухом.

— Ти ні в чому не винен, — тихо сказала вона. — Тебе можна зрозуміти. Жанна була щаслива з тобою…

— Жанна… Жанна… — перебив він. — Я пам’ятаю — сьогодні два роки, як її немає з нами. Як гадаєш, де вона? Маленька Жанна, у зеленій сукні…

— Я знайду її. Я роблю все можливе, — спокійно вимовила вона.

Макс раптом схопився, перекидаючи крісло, підбіг до неї і рвучко підняв з місця, боляче стискаючи руки.

— Я хочу бачити Жанну! — закричав їй у самісіньке вухо. — Чуєш, дзвінок у двері?! Це вона! Відчини!

Він трусив її так, що із зачіски випали шпильки і волосся розсипалося по плечах. Вона вже знала, що треба перетерпіти — це триватиме секунду-дві…

— Жанна? — обм’як він, пильно вглядаючись у її обличчя. — Жанно, Жанно, забери мене звідси!.. Це — не вона! — Нарешті він відпустив Владу, і та ледь не впала на підлогу. Але не розгубилася. Вона знала, що робити. І зробила те, що колись зробила навмання: піднесла до обличчя хворого люстро, яке завжди тримала напоготові. Макс зіщулився, одразу немов зменшився вдвічі, затулив обличчя долонями: Его перетворювалося на Тінь.

— Пішли, — сказала Влада, поправляючи зачіску. — Тобі вже треба спати.

Він покірно дозволив узяти себе за руку. Лише на порозі кімнати тоскно поглянув у вікно, в якому висів великий рівний місяць уповні. На його тлі чітко вималювався жіночий силует — недосяжний, неземний. Вималювався і зник. Макс здригнувся, важкий стогін зірвався з його вуст…

Влада не увійшла за ним — настрій було зіпсовано. Вона знала, що він сам знайде свій матрац. Повільно відхилила двері, і його струнка постать у білій сорочці розчинилася в темряві. Влада зсунула половинки стелажа й безсило сповзла на підлогу. З перекинутої пляшки витікало на стіл вино, й на скатертині розросталася велика червона пляма…

* * *

Вона просиділа не більше десяти хвилин. Потім швидким рухом згорнула заплямовану скатертину разом із пляшкою та фужерами, закинула усе це в плетений сміттєвий кошик, витерла стіл й розіклала на ньому письмове приладдя. І замислилась над аркушем паперу.

Влада давно вже запланувала написати чергового листа батькам, і якщо не зробити цього зараз, потім на це не буде ані часу, ані настрою. Лист мав бути, як завжди, коротким. Але й ті десять-двадцять рядків, які вона увесь день складала подумки, треба було якось вимучити з себе.

«Доброго дня, наші дорогі! — писала Влада. — В нас усе нормально. Прикро, що ми поки що не можемо надіслати вам достатньо грошей, аби ви змогли до нас нарешті приїхати. Дуже скучаємо за вами, адже давно не бачилися. Сподіваємося, що якось навідаємося самі… Але це теж залежить від грошей та вільного часу. Адже ні того, ні того поки що немає в достатній кількості. Ви просили сповіщати про все, що з нами відбувається. Отже, як старанний секретар нашого невеличкого сімейства, з усією відповідальністю сповіщаю. Ми живі-здорові (чого і вам бажаємо!). Жанночка працює там само — в бібліотеці, я влаштувалася на нову роботу (ви ж знаєте, що довго на одному місці мені втриматися важко), Макс часом має деякий приробіток. Взагалі-то, живемо весело, не сумуємо. Як ваше здоров’я, самопочуття?..»

На цьому лист мав закінчуватися. Але Влада вирішила все ж таки дописати «постскриптум»: «Тату, я весь час думаю про того дивного іноземця, що приїздив до тебе чотири роки тому. Чи не є він нашим родичем? Якщо це так, чому ви його відцуралися? А раптом на нас чекає якийсь спадок? Це було б дуже вчасно. Будь ласка, напиши мені. Якщо тобі незручно, я сама все з’ясую і владнаю…»

Шалена думка про багатих закордонних родичів не полишала її давно — з часу того дивного візиту чотирирічної давності. Тоді, згадала Влада, червоне вино так само розлилося на білий обрус…

* * *

…Візит француза, який назвався Антуаном Флері, став повною несподіванкою для родини Олега Антоновича, батька Жанни та Влади. Адже знайти потрібний будинок у густонаселеному «спальному» районі для новачка (а тим більше — іноземця) було справою майже неможливою.

Спочатку на порозі з’явився охайно вбраний молодик із казенною посмішкою на рум’яному обличчі. За його спиною маячила постать ще одного незнайомця. Огрядний, із елегантною сивиною на скронях, він здивовано розглядав розмальовані стіни під’їзду і час від часу витирав чоло білим шовковим носовичком.

— Вибачте, це квартира родини Фарчуків? — запитав молодик.

— Так, — здивовано відповіла Влада.

— Пан Олівер вдома?

Від подиву Влада на мить заніміла. Вона зовсім забула, що ім’я батька за паспортом — Олівер, а не Олег, як його звикли називати і на роботі, і вдома.

— Тату! До тебе! — гукнула Влада, не кваплячися впускати гостей у передпокій: квартирка була хоч і трикімнатна, але досить убога, і небажані гості у ній дійсно були небажаними.

Олег Антонович вийшов, на ходу витираючи руки ганчіркою, — він якраз лагодив зіпсовану праску.

— Мосьє Олівер Фарре? — виступив з-за спини молодика другий гість. Йому було років шістдесят. На грудях, як і в багатьох іноземців, що подорожують, у нього висів фотоапарат. Влада захоплено спостерігала за тим, що відбувається. Помітивши її погляд, батько мовчки кивнув їй на двері кімнати. Довелося вийти.

Але Влада все одно чула, як молодик почав пояснювати батькові, що його супутник приїхав із Франції, з Парижа, що перебуває він тут понад тиждень і протягом цього часу займався пошуками «мсьє Олівера Фарре».

— Зовсім мене замучив, — швидко додав перекладач. — Довелося підняти на ноги всі адресні столи… Щоправда, дякувати Богу, у нього були деякі відомості про вашого діда…

«Ось воно! — шаленіла подумки Влада. — Я так і знала — іноземні родичі!»

Але батько відповів, що його прізвище Фарчук, отож, можливо, сталась якась прикра помилка.

У щілину дверей Влада побачила, що батько зблід. Він тримав гостей на порозі і, як сполохана курка, бив себе тремтячими руками по кишенях, шукаючи цигарки.

— Кажу вам, це помилка! — повторював він.

Потім заквоктав іноземець.

— Дорогий друже, мене звуть Антуан Флері, — задріботів перекладач. — Я так довго вас шукав. У мене є для вас цікаві пропозиції… Я вас благаю, — звернувся він до батька, — впустіть його в квартиру, хоч чаю налийте! Якщо він нарікатиме на мене — втрачу роботу! Він справді науковець, а не грабіжник з перехрестя… Я мріяв побачити вас усе своє життя, — продовжував він виконувати свою роботу. — Я приїхав сюди заради вас!..

Обличчя «мсьє Антуана» почервоніло, по ньому рясними краплями стікав піт.

— Ольго! — гукнув батько до дружини якимось чужим, глухим від хвилювання голосом. — Накривай на стіл, у нас гості! — І непевним жестом запросив візитерів увійти.

Чаювання з дивними відвідувачами розтяглося на цілий вечір. До столу були запрошені всі члени родини. Жанна з Максом нічого не розуміли, сприймаючи подію за обтяжливий обов’язок, що завадив їм, як завжди, зачинитися у своїй маленькій кімнатці. Влада відчувала, що відбувається щось незбагненне, але дуже цікаве, й не зводила очей з прибульця.

Той із задоволенням сьорбав дешевенький чай, потирав спітнілі долоні, розповідав про Париж. Але напруга висіла в повітрі, як важкий вранішній туман. Бесіду підтримувала мати. Батько курив і крутився на стільці, ніби крізь нього час від часу пропускали електричний струм.

— Тепер він хоче говорити про справу… — нарешті переклав молодик й облизав губи, налаштовуючись на довгу розмову.

Тоді батько звівся і, незважаючи на правила етикету та гостинності, жестом наказав екзальтованому туристові йти за ним до кухні. Той охоче підхопився. На цьому чаювання скінчилося. Жанна та Макс, скориставшись нагодою, тихо зникли з-за столу, мати продовжувала розмову із перекладачем. Лише Влада не втрачала пильності й попрямувала до ванної кімнати, яка межувала з кухнею…

Вона притулила скляну банку для зубних щіток денцем до стіни і припала до неї вухом. Те, що вона почула, вразило її до глибини душі. Спочатку щось говорив гість. Влада, звичайно ж не розуміла жодного слова, крім цього дивного прізвища Фарре. Потім… А потім саморобний підслуховувальний апарат ледь не випав з її рук: повільно добираючи слова, заговорив Олег Антонович. Це була французька!!! Єдине, що змогла вловити Влада з його досить учнівської тиради, було слово «Non, non, non!». Більше вона нічого не зрозуміла й вислизнула з ванної. З палаючим обличчям увійша в кімнату молодят.

Жанна та Макс якраз кудись збиралися.

— Що я вам зараз розповім… — загадково почала Влада, влаштовуючись на старенькій рипучій тахті. — Наш тато прекрасно говорить французькою мовою!

— Я теж прекрасно говорю англійською, — посміхнулася Жанна, підфарбовуючи вії. — Можу розповісти про себе, про наше місто… Що там ми ще проходили?

— Звідки він може знати французьку? Навіть якщо він учив її в школі — це ж було давно, — додав Максим. — Мабуть, розмова була на рівні «так» — «ні». І взагалі, що це за дивак, я не розумію…

— Ви нудні! — образилася Влада. — А раптом у цьому є якась таємниця?

— Ну, от ти її й розв’язуй! — сказала Жанна. — Я готова! — звернулася вона до чоловіка.

Вони вийшли з квартири, а Влада приєдналася до матері, яка саме розпитувала перекладача про його роботу, про іноземців, про Париж.

Нарешті батько з гостем вийшли з кухні. Влада бачила, що обидва роздратовані. Антуан Флері смикнув зі стільця свій піджак, зачепив ним пляшку, що стояла на столі. Мати кинулася згортати обрус, перекладач також швидко звівся й вискочив за своїм підопічним у коридор, батько попрямував до своєї кімнати, грюкнувши дверима. Усе це трапилося миттєво, як у пришвидшеному кіно. Двері за гостями довелося зачиняти Владі.

Вже стоячи на порозі, французький гість забурмотів щось, гнівно тицяючи пальцем в обідрані шпалери передпокою. Перекладач почервонів.

— Він каже, що у вас могло б бути усе інакше… Якби… Прошу? — звернувся він до мсьє Флері, але той лише сердито махнув рукою й вийшов на сходи. — Вибачте, до побачення! — встиг гукнути перекладач і побіг униз за своїм суворим господарем.

— Ти щось зрозуміла? — запитала Влада у матері, яка все ще клопоталася біля зіпсованого обруса.

— Хіба ти не знаєш батька? — відповіла та. — 3 нього слова не витягнеш… Циганська душа!

Але тепер Влада знала напевно: легенда про «циганське походження» батькового імені — вигадка, а причина його відлюдкуватості — у чомусь іншому.

Через рік після цього випадку батьки зібралися переїжджати. Обоє були вже на пенсії, в селі лишилася порожня бабусина хата, та й дітям, вважали вони, треба звільнити житлову площу. Але Влада підозрювала, що переїзд так чи так пов’язаний із тим дивним візитом. Коли вона прямо запитала про це у батька, той скупо відповів, що вона меле казна-що. І більше Влада на поясненнях не наполягала. А чи мала вона таке право взагалі? Це питання завжди непокоїло її…

* * *

…Влада не знала, хто її справжні батьки. Прийомні мама з татом удочерили її в неповних десять місяців. У дванадцять років вона вже знала, що вони не рідні. Батьки вирішили не робити з цього таємниці: повільно, рік за роком, вони готували дівчинку до неприємної звістки, адже краще дізнатися про це у власній родині, ніж із вуст зловтішних доброзичливців. І Влада не дуже засмутилася. Їй закортіло бути для батьків найкращою, найслухнянішою дівчинкою у світі. Тим більше, що майже одразу після тривалої епопеї з удочерінням мати, яка давно втратила надію на власну дитину, несподівано завагітніла. Лікарка пояснила це дуже просто: нерідко трапляється, що жінка, яка пройшла усі мислимі й немислимі курси лікування, втративши останню надію, розслабляється, припиняє цей марний марафон у гонитві за хоча б однією здоровою яйцеклітиною й… вагітніє. Так сталося і з мамою. Влада розуміла, що батьки могли б спокійнісінько віддати її назад, але мати сказала: «Ця дитина принесла нам надію. Вона — наша!» І це була правда. Владу і Жанну батьки любили однаково.

Владі навіть здавалося, що вони до неї уважніші. Те, за що Жанну лаяли, їй легко миналося. І Влада жаліла сестру. Вона ніколи не вважала себе красивішою. Точніше — не наважувалася так вважати. Особливо після того, як, побачивши дівчаток у дворі, сусідка сказала мамі: «І в кого вдалася Владка? Начувайтесь, відбиватиме у Жанки всіх кавалерів!» І Влада просто не могла собі дозволити бути вродливішою за сестру. Завжди туго стягувала волосся на потилиці, не фарбувалася й не робила макіяжу. Щоправда, Жанна також не любила усіх цих дамських штучок. Смаки і погляди були у них майже однакові.

І коли дев’ятнадцятирічна Жанна вперше привела додому Макса, Владі перехопило подих: цей худорлявий юнак з довгими пальцями та витонченим нервовим обличчям міг би дати сенс її життю. Але в ту ж мить вона так само чітко усвідомила й те, що цього не станеться ніколи. Що її призначення — бути йому сестрою. А коли батьки вирішили жити в селі, взяла на себе місію домогосподарки.

Вона любила їх обох, більше того — з часом вона змирилася і почала любити саму їхню любов. Ця друга любов виявилася сильнішою, ніж почуття до кожного з цієї пари — окремо. І тепер, коли трапилося нещастя, Влада відчувала, що для повноцінності своєї любові не вистачає її другого учасника — Жанни. Її любов втратила одне крило…

…Дописавши листа батькам й старанно заклеївши його, Влада замислилася. Що вона насправді зробила, аби знайти сестру — живою чи мертвою? Дала собі клятву? Увесь час квапила слідчого? Усе це так, а що зробила сама?

Було вже пізно. Влада прилягла на диван, загорнулась у плед і відчула під своїм ліктем жорсткий жмут паперу. Чергове творіння Макса! Вона про нього зовсім забула… Долаючи сон, Влада увімкнула бра над головою. Треба почитати. Хоча б заради того, щоб знати, чи прогресує хвороба.

Вона із сумом згадала недавні часи, коли на Макса зненацька звалився успіх — його почали друкувати, запрошувати на телепередачі та вистежувати, аби взяти інтерв’ю чи сфотографувати у приватній обстановці. В одній із газет навіть з’явилася непристойна замітка про те, що молодий геній живе одразу із двома жінками. Але це був зворотний бік визнання.

Влада перебувала тоді на вершині блаженства. Вона не могла зрозуміти, чому Макс відмовляється приймати журналістів, чому уникає спілкування з колегами письменниками та все частіше зачиняється у своєму кабінеті (тоді квартира ще не була студією).

Жанна пояснила: Макс пише новий роман, але те, що він дав їй почитати, не схоже на перші речі. «Я навіть боюся… — сказала Жанна, — не треба його зараз чіпати». І новий роман Макса став для Влади дитиною, яку вона допомагала народжувати як могла: турбувалася про здоров’я її «батька», про лад у помешканні та калорійність їжі. І тоді, два роки тому, коли усе пішло шкереберть, Влада відчула, що ту нещасну дитину віддано до дитячого будинку, а можливо, ще гірше — до рук збоченця-педофіла.

«Ні, я не можу про це згадувати! — заборонила собі сумні думки Влада. — Краще почитаю».

Вона взяла аркуш, і серце стислося від круглого незрозумілого дитячого почерку, такого несхожого на колишній чіткий, майже каліграфічний, почерк Макса.

«Білі нитки» — прочитала заголовок Влада і, закуривши, заглибилась у манускрипт:

«…Вони шиють білими нитками. Усі бачать, що ВОНИ шиють білими нитками. Але не наважуються сказати про це вголос. Адже й самі — шиють білими нитками. Колір цнотливості! Ми всі шиємо білими нитками. Це схоже на величезний шевський цех. Ось — білі нитки (гори білих ниток!) — тільки бери. І ший. І шиємо. Пришиваємося один до одного. Варто лише впіймати гаву, як бачиш — до тебе в тролейбусі вже пришився дядько із торбиною — зліва, праворуч — старенька в картатій хустці, спереду — спиною — якась блондинка із гострою парасолькою…

Відкладемо голку. Та поїдемо в гори. На плечі такі неохайні рвані рубці… Але якщо не пришиватися, а ось так обережно погладжувати — вони зникають. Їдемо в гори вже вісімнадцять годин — шістнадцять з них цілуємося. Але рекорд нема кому зафіксувати.

На кошлатих горах ростуть ягоди. Засмаглі діти збирають їх у слоїки, вискакують на шосе майже під колеса і продають — по дві гривні за величезний слоїк. Купа нових облич за склом авто зливається для них в одне задоволене, спітніле, червонощоке обличчя благополуччя.

А ти здаєшся собі гіршою за всіх, тому що у тебе — все на язиці: і мед, і гірчиця, й отрута, і правда, і брехня. І все — водночас. (Ти так солодко і тепло цілуєш зараз, що за заплющеними повіками я бачу зірки, кілька місяців, потім — червоні зиґзаґи, потім — гострі скалки кришталевої вази, яку розбив у дитинстві, а потім знову — тунель із місяців та зірок…)

Ось вони (нагадаю: ті, хто шиють білими нитками!) сидять собі, мовчать, притискаючись гарячими колінами до чужих жінок. А ти що за чудовисько? А ти МОЄ чудовисько. З першого погляду. Без примірки. Жах!

Ти нічого ніколи не приміряла. („Не можу цього терпіти! Дайте те, що є. Та, будь ласка, загорніть у папір“.) Ті, що шиють білими нитками, завжди вибирають: тицяють носом у свіжу курку на базарі: „А вона справді свіжа?“, „А це справді курка?“, ніби випадково заглядають до кімнати: „А це що — відик?“, „І машина є?“…

Нитки біленькі, стьожки кривенькі. Але за правилами гри їх не помічатимуть.

Ми говоритимемо довго-довго. Довго і… мовчки. Розкажи мені що-небудь. Сумне чи веселе? Веселе. Але у мене все — про сумне. Тоді заплющуй очка. Спи. Ти спатимеш, а я думатиму про веселе. Ти все одно мене почуєш.

Берліозова голка не виходить із серця. Ти летиш до мене. Срібний пілот зібрав певну кількість бажаючих відлетіти, роздав усім по парі крил, наказав ухопитися за мотузку й махати руками. Ось і полетіли: раз-два, раз-два… Знизу так красиво виглядає!

…Людина походить від людини. Коли про це добряче забули, з'явився той, хто мав перевірити, чи так усе зроблено та чи не потрібно якоїсь допомоги? Виявилося — потрібно. Виявилося, що не все так добре, як планувалося. Чи то клімат не підійшов, чи то атмосфера занадто розріджена, але мозок звузився, кінцівки видовжилися, зуби потьмяніли й загострилися. Вбили посланця. Науково довели своє походження від мавпи. А який із мавпи спит?..

Коли станеться всесвітній потоп, дзеркала перевернуться і приймуть нас. Чи приймуть інших — не знаю. Нас — приймуть! Бо ми знаємо, що людина походить від людини. Вони, ті, що шиють білими нитками, репетують: „Ми — від мавпи!“ Й усі намагаються пролізти з чорного ходу. (Я так тебе люблю, що не уявляю, як можна запросто сказати: „Де ти шльондраєш?“ Можливо, це також потрібно — як доказ найбільшої близькості, адже чужій так не скажеш?..)

Люди зімкнені в єдиний больовий ланцюг: скільки разів удариш ти, стільки вдарять і тебе. Тому ніколи не треба метушитися, аби віддати чи отримати своє. Зараз я відкрию тобі найбільшу таємницю. Коли ТАМ іде дощ, тут, на моїх грудях — під твоєю рукою зліва — теж іде дощ. Уві сні ти стискаєш пальці, й вони здригаються від того, що відчувають, як глибоко під ними йде дощ.

Вони, твої пальці, не можуть бачити зірки, але вони вміють усе відчувати. Вони розумніші за тебе. Усе в нас — розумніше за голову. Хоча нам здається, що — навпаки. Голова — лише хімічна лабораторія слів та подій, у ній відбуваються реактивні реакції. А так — простір між твоїми пальцями відповідає одному моєму. І навпаки. Усі твої проміжки співпадають із моїми непроміжками. І коли геть усі проміжки співпадають з усіма непроміжками, голові зовсім нічого переварювати. Усе стає несуттєвим. У ній обертається космос.

За все доводиться платити. А таким, як ми, — удвічі більше. І саме тому так тяжко добровільно відривати проміжки від непроміжків.

Люблю — означає: йди, куди заманеться, роби, що хочеш. Не люблю: йди ось туди, принеси те-то й те-то, завтра буде ось так, у наступному році — інакше. Люблю — означає: завтра я помру. Слухай же, як шумить дощ під твоєю долонею!

„Я скоро прийду“, — сказала ти. Коли — скоро? „Ну, дуже швидко. Ось ця нічка закінчиться, ось друга закінчиться, а за ними буде довгий-довгий день. Збиратимемо в лісі гриби, купуватимемо ляльок у циган та афени у слоїках. Тільки б вистачило сили перечекати всі ночки, з їхніми люмінесцентними місяцями…“

Ти говориш до мене краще, коли тебе немає. Люди взагалі говорять один до одного краще, коли мовчать.

…Ти так дивно йшла від мене сьогодні. Ти сказала: „Обійми мене, поки я ще тепла. А потім не обіймай більше — мене тут не буде“. А де ти будеш? „О, це зайве, не переймайся! Я буду ще кращою, коли піду. Ти ж мене зовсім не знаєш! А я — не такий уже великий подарунок. Коли ти знову знайдеш мене, ти відчуєш, що ТАМ, де ти мене загубив, — порожньо. Просто я стоятиму поруч із тобою. Це так просто. Треба тільки не лякатися, не думати про страх. І коли — тепер чи років через п’ятдесят — прохолодні руки опустяться тобі на плечі, не верещати, як мавпа. Ти любитимеш мене сильніше ще й тому, що захочеш бути зі мною весь час — інших бажань ти не матимеш. Як це відбувалося зі мною, коли я бачила розсипи зірок та місяців…“

Аби тобі було затишніше, я не скажу, що знаю про тебе усе. Ти можеш трішки хитрувати, якщо хочеш. Ти можеш говорити красиві, одній тобі зрозумілі, слова. Я не сперечатимусь. Твої місяці уповні змішалися із моїми — в них не було болючих непроміжків. Вийшло одне золоте море. І ти стояла на березі, біленька, як янгол. І дихання було легким. І сон був білий. І ти стояла поруч — біленька, як янгол…»

«Ось воно що, — подумала Влада, вимикаючи бра й щільніше загортаючись у теплий плед. — Значить, вона завжди там, із ним… Що ж, нехай буде так…»

А ще вона зрозуміла, що хвороба не відступає і не відступить, аж доки не з’єднає ці дві половинки в одне.

Крізь вікно вже пробивалося сіре сяйво ранку. Влада накрила голову пледом — так вона любила спати завжди — і нарешті заснула.

* * *

— Здається, Макс вляпався в якусь авантюру! — говорила Владі за два роки до подій, про які йдеться, Жанна. Вони сиділи на кухні, пили чай і по черзі підходили до плити, аби вдруге чи вдесяте розігріти вечерю для Максима — котлети зі смаженою картоплею.

— Лягай спати, — сказала Жанна. — Я дочекаюся сама. Макс, напевно, не вечерятиме… — І вона рішуче вимкнула вогонь під пательнею.

Її трохи дратувало, що на кухні їх двоє. Якби Влади не було, вона б мала зовсім інший настрій, не такий миролюбний.

— Ці котлети вже перетворилися на вугілля! — посміхнулася Влада. — Невже не можна звідкись подзвонити і попередити, щоб ми не хвилювалися?!

— А чого тобі хвилюватися? — посміхнулася Жанна. — Я взагалі вважаю, що ти повинна подумати про своє особисте життя, а не няньчитися з нами.

Влада ображено засопіла, картинно позіхнула:

— Добре, зустрічай свого Дон Кіхота сама… — І покірно пішла до своєї кімнати.

Жанна тілько того й чекала — прибрала зі столу тарілки, виставила пательню на балкон і пішла до ванної. Вона не вважала за потрібне стирчати на кухні й виглядати у вікно чоловіка, але такий порядок започаткувала турботлива Влада. І Жанна не могла йти спати, знаючи, що сестра сидітиме на кухні хоч до рання. Знала вона й те, що Макса обурюють такі опівнічні чергування, особливо, якщо їх влаштовує її сестра. Але сказати про це Владі вона не наважувалася, знала, що та образиться. А ще гірше — може з’їхати з квартири, аби «не заважати молодятам», а з’їжджати Владі не було куди.

Жанна вийшла з ванної і одразу почула, як у дверях скрегоче ключ. Нарешті! Жанна також завважила, що за дверима Владиної кімнати скрипнув диван, певно, сестра відірвала голову від подушки, дослухаючись до звуків у передпокої.

— Привіт! — Макс поцілував Жанну в ніс і одразу ж повів її за руку на кухню, тихенько зачинивши за собою двері. Він кинув плащ на стілець і дістав зі своєї торбинки пляшку вина.

— Зараз щось розповім, — пошепки сказав він і притис пальця до вуст, поглядом вказуючи в напрямку Владиної спальні.

Жанна сіла навпроти й дивилася, як він розливає вино у смішні череваті кухлі.

— Це дуже добре вино, — сказав Макс.

Вони тихенько цокнулись і разом, не змовляючись, притисли пальці до вуст. Це їх розсмішило,вони зайшлися безгучним сміхом і знову зробили один і той самий жест — суворо показали один одному стиснутий кулак. Це викликало нову хвилю сміху, вони просто задихалися, не в змозі випустити той сміх назовні.

— Ми ідіоти! — сказала Жанна, витираючи сльози.

— Ш-ш-ш… Бо прийде фрекен Бок!

— Ти несправедливий, — серйозно сказала Жанна. — Влада стільки нам допомагає… Просто у неї нікого немає. От вийде заміж — ще пожалкуєш за її котлетами…

Тут вона згадала, на що перетворилися котлети, які вони, випереджаючи одна одну, підігрівали протягом цього вечора, і їй знову стало смішно.

— Господи, а я так хотів серйозно з тобою поговорити! — з удаваним розчаруванням сказав Макс.

— Я тебе уважно слухаю, — в тон йому відповіла Жанна, підпираючи рукою підборіддя.

— Зараз розповім.

Але натомість він знову беззвучно зареготав, споглядаючи, як Жанна сидить навпроти нього в зеленому халатику, по-жаб’ячому підібгавши під себе ніжки, і вдає, що й насправді слухає дуже уважно.

— Ну?

— Добре, облишмо жарти, — нарешті заспокоївся Макс. — Ти куди хочеш поїхати — в Париж чи в Токіо?

— В Токіо, — не замислюючись відповіла вона. — А з Токіо можна й у Париж!

— Не смійся, я не жартую. Сьогодні я мав розмову з одним перекладачем з Пен-клубу (не обтяжуватиму тебе подробицями), словом, мені пропонують подати нові рукописи для публікації за кордоном. Обіцяють видати книжки швидко. І це ще не все. Мені заплатять неабиякий аванс! А потім — дуже добрий гонорар. Я погодився. Можливо, з часом зможемо навіть купити квартиру для нашої фрекен Бок. І взагалі, досить сидіти на картоплі. Завтра ж я віднесу усе, що є, до агенції. Як ти на це дивишся?

— Можливо, треба спершу надрукувати романи тут?

— А що мені заважатиме зробити це пізніше? Я це обумовлю.

— Як знаєш, — сказала Жанна. — Аби тебе не обдурили, зараз усе можливо…

Вони ще довго сиділи на кухні, пили вино, знову розігрівали котлети і сміялися. Потім разом пішли до ванної. А коли, мокрі і щасливі, тихенько прокрадалися в темряві повз Владину кімнату, Жанна знову почула знайомий звук — Влада не спала. І її охопило гостре почуття жалю і каяття, ніби вона вкрала у сестри половину життя.

«Ну чого ж у неї ніяк не складається?..» — подумала Жанна. Але в ту ж мить забула про все — Макс знову цілував її вологе обличчя.

* * *

Та весна була розкішною. Вона заповнювала увесь простір запахом бузку та каштанів. Він проникав у найдальші кутки втомленого від суворої зими міста, тоненькими змійками заповзав у ніздрі скам’янілих від турбот городян, і особливо вразливі з них зі священним трепетом вдихали ці збудливі пахощі, ніби наркомани останню порцію героїну. Особливо хмільними вони були тут, на околиці, де маленькі «хрущовки» та «готельки» чергувалися з панельними незграбними хмарочосами.

Незважаючи на те, що сестри жили далеко від центру, вони обожнювали свій район, який навесні потопав у зелені, а взимку по самі вуха вкривався капелюхом снігу, — його тут майже ніколи не зчищали аж до першої відлиги.

Тутешні мешканці теж були особливі. Саме в цьому районі відбувалося «велике переселення народів»: сюди переселялися жителі найближчих сіл, влаштовуючи на власному балконі справжні курники (аби бути завжди з м’ясом та яйцями), деякі навіть примудрялися тримати не тільки курей, а ще й кіз чи поросят. Сюди стікалися біженці не тільки з ближнього зарубіжжя, але й зустрічалися африканські, ба навіть афганські осередки. І в коридорах житлово-комунальних комбінатів, у цих окремішніх державах у державі, де панували опасисті жінки із гучними голосами та попаленими «хімією» зачісками, стояли фантасмагоричні черги з темношкірих громадян, що ламаною українською вимагали видати їм талони на цукор. Навесні, особливо у вихідні, район перетворювався на цех із вибивання килимів: на кожному подвір’ї, під кожним вікном та на кожному спортивному майданчику жінки, чоловіки й діти довгими палицями гамселили по розвішаних килимах. І це скидалося на священний весняний ритуал, зміст якого здавався незбагненним для здивованих мусульман, що давно вже мали модерні пилососи. Килими вибивали з ранку до вечора. А потім знесилені й вдоволені сусіди виносили на дерев’яні столики пляшки з горілкою, бутерброди та дзбани із домашнім квасом й до ночі співали пісень, що також було незбагненним для смаглявих дітей півдня.

…Вранці наступного дня сестри так само сиділи на кухні й пили каву перед тим, як вирушити на службу. Жанна працювала молодшим науковим співробітником бібліотеки, Влада перебувала у пошуку того єдиного місця роботи, де б вона могла уповні розкрити свої здібності. І тому її «трудова книжка», цей пережиток минулого, пістрявіла кількома десятками різноманітних записів.

— Куди так рано пішов Макс? — запитала Влада. — Він хоч поснідав?

— Ти ж знаєш, що він ніколи рано не снідає, — сказала Жанна. — А пішов він відксерювати свої романи, а потім кудись далі…

— Навіщо?

Жанна зрозуміла, що їй не відкрутитися від пояснень і, власне, нема з чого робити таємницю.

— Йому запропонували подати рукописи для публікації за кордоном. У перекладі, звичайно. Треба ж залишити примірники для себе. Якби у нас був комп’ютер, усе було б набагато простіше…

— Господи, навіщо йому ці переклади? Нехай би надрукувався спершу тут.

— Тут це зробити складніше. Крім того, за книжки пообіцяли одразу ж виплатити гонорар.

— Хіба таке буває?! Безкоштовний сир — тільки у мишоловці! — посміхнулася Влада. — Звідки у Макса з’явилися такі благодійники?

— Щиро кажучи, Макс піде зараз на все, аби ми хоч трохи вибилися з цих злиднів. Взагалі, давай припинимо ці балачки. Особливо з ним, добре?

— Як скажеш… Але я вважаю, що замість того, щоб брати участь у сумнівних проектах, ми могли б нарешті продати той батьків камінець. Принаймні, хоча б з’ясувати, що воно таке. Можливо, щось цінне? Раптом саме через нього приїздив той французький дядько, пам’ятаєш?

— Збожеволіла! — Жанна засміялася. — Звідки в нашій родині «щось цінне»? Не вірю. Це по-перше, а по-друге… Не забувай, що цей камінчик разом із прадідом пройшов сибірські табори, із бабусею — евакуацію, а тато вважає його родинною реліквією.

— Але ж, пам’ятаєш, колись батько розповідав про якусь іноземну графиню, на честь якої нібито тебе назвали? Вважаєш, що це брехня? А якщо ти справді — аристократка, ваше високосте?

— Батько завжди був добрим казкарем. Він розповідав не тільки цю казочку! А потім — якщо це справді так, гадаю, ніхто ніколи не дізнається істини. Не забувай, які були часи. Якщо прадід щось і знав про, як ти кажеш, іноземні корені, його змусили про це забути.

— А як же батькова французька? — не вгамовувалася Влада. — Адже я точно пам’ятаю, як він говорив з тим Флері!

— Ти просто фантазерка.

— Яка ти неромантична… — зітхнула Влада. — Ну подивімося на камінець ще раз, благаю. Батько ж недарма залишив його нам — ми можемо робити що заманеться!

— Дивись! — знизала плечима Жанна.

Вона знала, що сестра з дитинства обожнювала роздивлятися цю родинну реліквію, коли батько був у доброму гуморі і дозволяв це робити. А за роки їхнього самостійного життя вони ще жодного разу не доторкнулися до згортка, просто забули про нього.

Влада радісно зіскочила з табуретки і побігла нишпорити в шухлядах. На кухню вона вийшла з маленьким згортком у руках. Жанна пила каву і з посмішкою стежила, як сестра обережно розгортає й розкладає на столі пожовклі ганчірки, що колись, можливо, були носовичками, а можливо, й клаптиками дідівської онучі — батько зберігав усе в тому вигляді, в якому отримав від предків.

Нарешті Влада розв’язала останню мотузку, і на купі ганчір’я з’явився темно-синій камінь, що за формою нагадував сльозу. Жанна взяла камінчик і підкинула його на долоні:

— І ти гадаєш, що це — коштовність?

Влада пошкрябала поверхню каменя нігтем, і з-під товстого шару фарби тьмяно зблиснуло скло.

— Не чіпай! — обурилася Жанна. — Тобі усе треба спробувати на смак! Цьому камінцеві безліч років. Нехай усе залишиться так, як є!

— Я розумію… — тихо вимовила Влада. — Я не маю на це такого права, як ти…

Це був заборонений прийом, і Жанна знову відчула до сестри жаль та ніжність. Вона швидко згребла ганчірки й камінчик зі столу, кинула усе в найближчу шухляду і лагідно обійняла сестру.

— Дурненька! Роби з цим що хочеш. Просто я зараз думаю зовсім про інше. Я хочу, щоб у тебе було своє життя, власна квартира, щоб ти не стояла біля плити, аби ми нажерлися. Це ненормально. І якщо у Макса все складеться добре, ти зможеш жити інакше, краще.

— Але я хочу жити з вами. Я так вас люблю, — відказала Влада, і собі стискаючи сестру в обіймах. — Я ніколи не житиму так добре, як ви…

— Господи! — засміялася Жанна. — Ти нас ідеалізуєш, а ми просто намагаємося не сваритися при тобі.

Сестри ще трохи посиділи. Потім почалася звичайна вранішня метушня зі сперечанням, кому першому йти до ванної і хто в кого взяв і не повернув косметичний олівець.

…До роботи Жанна їхала на автобусі, потім пересідала в метро. Сьогодні вона забула взяти із собою книжку, тому була змушена спостерігати за дорогою, дивитися на обличчя, прислухатися до розмов. Позаду сиділи дві дівчини, яким можна одночасно дати і вісімнадцять, і двадцять вісім: простенькі нафарбовані обличчя, голосна розмова…

— Що ж мені подарувати тобі на весілля? — запитала одна.

— Та що завгодно, мені байдуже, не переймайся, — відповідала друга.

— О, придумала! Це буде, як в анекдоті — куплю тобі вазу і, даруючи, розіб’ю… На щастя…

— І… в нього на голові! — зі сміхом додала «наречена».

— Залюбки!

Вони голосно зареготали й почали обговорювати фасон майбутньої весільної сукні.

Простота існування — ось що завжди дивувало Жанну в людях, змушувало її сто разів переглядати власне ставлення до життя. Вона часом ненавиділа себе за постійні внутрішні монологи, за картини, які вона могла викликати у своїй уяві. Їй здавалося, що вона б не засумувала і не занепала духом навіть у в’язниці: до неї «в гості» приходили б усі, кого вона забажала б побачити. Вони прийшли б із небуття, з книжок, живописних полотен, зі звуків музики (особливо її улюблених Гріга та Моцарта), з усіх часів… Вони давно жили в її уяві, вона оселяла їх у своїй голові, надаючи кожному персонажеві окрему чистеньку кімнатку. Вона була господинею свого уявного готелю і мала повне право на невимушену розмову про погоду чи свіжість вранішніх булочок із геніями та героями.

В одній з таких кімнаток завжди жив Макс. Тільки зараз, із плином часу, вона могла пожертвувати бесідою із ним заради власних думок. Іноді бувало таке, що вона (подумки, звичайно ж!) забороняла собі навіть наближатися до тих дверей у своєму уявному «готелі світу», за якими оселила Макса, багато разів навіть намагалася виселити звідти настирливого квартиранта із скандалом та звинуваченням у крадіжці «готельного майна». Даремно! Він повертався. І вона розуміла, що він тут назавжди.

Простота існування приваблювала тільки як альтернативний, неприйнятний для її психіки спосіб життя — легкий і необтяжливий, у якому немає місця роздумам про старість, страх та смерть. Зустріч із Максом зробила неможливим простоту її існування. Коли вона вперше побачила його — не зраділа, як радіють усі дівчата справжньому (або удавано справжньому) коханню із перспективою одруження.

* * *

Вона ніколи не мріяла про одруження! Думки про те, що одна людина може належати іншій, викликали в неї огиду. Жанна сама не знала, звідки часом береться цей шал, ці божевільні напади навіженого спротиву всьому, що оточувало її з дитинства. Її зігрівала думка про те, що батько (якого вона завжди подумки називала не інакше, як Олівером) — нащадок якогось давнього роду. Краще було б — циганського! Це багато 6 чого пояснило і в характері самої Жанни. Дорога, високі вогнища, вітер, свист батогів, люлька з міцним тютюном і вир неприборканої пристрасті, коли дозволяється все, — ось яка сутність ховалася за її удаваною стриманістю. Вона уявляла себе вершницею в чорному шкіряному капелюсі з широкими крисами, білявою відьмою перед судом інквізиції, вуличною циркачкою, що танцює босоніж на розпеченому вугіллі… О, треба було бачити її в такі хвилини! І Макс побачив її саме такою.

…«Таких нема…» — подумав він, помітивши її вперше на одній із студентських вечірок — тих безглуздих нічних посиденьок у гуртожитку, коли втрачається реальність часу, грюкають двері і «на вогник» (а точніше — на запах невибагливої їжі) злітаються всі, хто здатен виставити на стіл чергову пляшку «чорнила». Він прийшов уже на добрячому підпитку, в компанії друзів з художнього інституту. В маленьку кімнатку набилося душ із тридцять, рвані хмари диму висіли в повітрі, як павутиння у склепі, від музики «Пінк Флойд», занадто широкої для вузьких стін цієї студентської келії, здригалися вікна, у напівтемряві світилися червоні вогники цигарок, ніби очі таємних, вивідачів.

Дівчина сиділа на підвіконні. Місяць уповні, що, як величезний таріль, висів за її спиною, золотою смужкою висвітлював тільки контур. Але що то був за контур! На ній, вочевидь, була довга широка спідниця із червоним полиском, короткі рукави-ліхтарики білої блузки скидалися у темряві на маленькі крила, висока зачіска надавала всьому образу середньовічного вигляду. На її руці дзеленчала низка мідних кілець-браслетів.

— Привіт вам, мешканці пекла! — гукнув Макс й виставив на стіл пляшку коньяку. Компанія задоволено загула, зарухалася, звільняючи місця новим гостям. Макс час від часу поглядав на незворушний силует на підвіконні. Дівчина здавалася йому мармуровою статуєю. Макс хлюпнув у склянку коньяку і простягнув його в темряву:

— Ваш бокал, міледі!

Потім усе закрутилося в його голові, як колесо. Коли він згадував хронологію подій того вечора, вони здавалися йому сном або… оповіданням. Можливо, це й було оповідання, вигадка його хворобливої уяви? Але оповідання того вечора в устах Макса звучало б так: «Тридцять навіжених, пекельних, розпатланих голів гиготіли, зіштовхувалися, як більярдні кулі, перекочуючися з тулуба на тулуб. Від задухи та алкоголю плавилися пластилінові обличчя, втрачаючи індивідуальні риси. Хмари важкого диму та густої музики підіймалися до стелі й, обважнівши, щільною, задушливою та масною сіткою спускалися донизу, наганяючи нудоту.

— Води! — наказала вона низьким хрипкуватим голосом, відкидаючи з обличчя пасмо мідного волосся. — Ти! — вказала на одного з тридцяти.

Той напружив шию, як бик перед бандерильєю тореадора, і в його очах жовтим вогником засвітилася ненависть. Він важко підвівся й, переслідуваний поглядом її розширених чорних зіниць, покірно вийшов з кімнати. Двадцять дев’ять інших поглядів скипіли тою ж небезпечною жовтизною, впиваючись у її тіло, як піраньї, з насолодою вириваючи з нього найсмачніші шматки. Вона сміялася під пострілами цих поглядів, немов від лоскоту. Довгі кучері, як кубло переплетених змійок, тремтіли на її плечах.

Той, хто пішов по воду, повернувся із склянкою в руках. Він поставив її на маленьке блюдце і простягнув їй. Вона посміхнулася. Їй кортіло розваг. Або — небезпеки.

— Пий! — сказала вона і більше не дивилася на нього, а вже сміялася до когось іншого, напевно знаючи, що склянка спорожніє за мить. Її поза, погляд, сміх, кожен порух — усе, що було в ній пристрасно-звабливого, — розпалювало в очах інших купу змішаних почуттів: од відчайдушного захоплення до екстатичної люті.

Той, що приніс воду, продемонстрував порожню склянку і важко подивився на неї.

— Ще! — сказала вона. І це коротке слово було для нього гіршим за постріл. Він вийшов знову.

Тиша обвалилася зі стелі й розчавила під собою решту псів-лицарів. Тиша тривала доти, доки той, що приніс воду, повернувся вдруге… Було чутно, як стукотіло його серце. Він так само простягнув їй склянку. І так само, як минулого разу, сам випив її, намагаючись не дивитися на обличчя інших. Він знав, що так вчинив би на його місці кожний із них. Але краще б він випив розплавлене олово!

Втретє вона виплеснула воду на скло за своєю спиною і по ньому попливли розмиті нічні зірки…

— Ха! — затамували подих двадцять дев’ять грудей.

— Ха! — підскочила дияволиця і влучним ударом ноги у стіл, який перекинувся й зробив її недосяжною, попередила швидкий рух нападника. А той уже не міг контролювати себе. Каламутним поглядом обвів він присутніх, у його руці зблиснуло лезо.

Легкою ходою підійшла вона на відстань удару до ножа, що, немов рибка, плив у сутінках, і впіймала лезо маленькою долонею. Рибка пірнала й пручалася в її на подив міцній руці. І нарешті завмерла. Той, що приніс воду, відступив, випускаючи з пальців руків’я.

Вона повільно розкрила долоню і стерла з неї кров білосніжним носовичком. Приборканий ніж упав на підлогу. Вистава скінчилася… І тільки десь углибині, на самому денці її пульсуючої зіниці здригнулася й на мить пронизала мозок блискавка болю.

О, якби було можливим зараз запрягти чорних коней і промчати нічним містом, руйнучи все на своєму шляху! Вчувати за своєю спиною ревіння обвішаного дзвониками та стрічками ведмедя, перегук циган, веселий брязкіт бубнів та намиста, від якого розлітаються на скалки вікна обивателів, і дзеленчання тьмяних пляшок зі старим вином у важких, плетених з лози кошиках!

Ось навіжений кортеж влітає на подвір’я старовинного замку. І барвиста зграя на чолі з істотою, що водночас скидається на янгола і на чорта — жінкою у шкіряному капелюсі із широкими крисами, — миттєво порушує тиху затоку балу. Тендітні білявки прикривають обличчя пухнастими віялами, аби… сховати заздрість до тієї, що може ВСЕ! Кавалери, оберігаючи цноту своїх подруг, негайно спроваджують їх додому, аби… повернутися сюди вже без гострих накрохмалених комірців.

Ха!

Геть усі, хто живе байками про міцність вина та поцілунків! Хто здатен проміняти мить свободи на сто років ситості!»

…Макс не пам’ятав, як провів Жанну додому, все змішалося в його голові — фантасмагорія і реальність. Вони цілувалися на сходах, як божевільні, і тоді ж випалили напис на підвіконні «Макс + Жанна…»

А вона, зовсім юна, того ж вечора зрозуміла, що віднині нарешті матиме на спині «свій» хрест, і ніякого іншого вже не буде.

Чому хрест? Бо тепер думка про те, що одна людина може належати іншій, більше не лякала її — кожному судився СВІЙ хрест, важливо тільки відшукати його серед тисячі схожих.

Але все ж таки Жанна відчувала, що хтось допомагає їй у цій щоденній праці, і зараз уже точно знала, що то сестра намагається вхопитися хоч за краєчок цього символічного хреста. Це часом виглядало зворушливо, часом смішно, а часом — дратувало.

* * *

…Увечері сестри знову сиділи на кухні, знову по черзі підігрівали вихололу вечерю.

— Тобі не здається, що у нас обох — дежа вю? — запитала Жанна.

— Це мені більше нагадує фільм «День бабака», — відповіла Влада. — Пам’ятаєш, герой увесь час прокидається в одному й тому ж дні, йде тим самим шляхом, зустрічає тих же людей із тими ж самими проблемами та запитаннями…

— Але наприкінці там усе ж таки щось змінюється…

— У нас також зміниться. — Влада замріяно підперла рукою підборіддя. — І одного ранку ми прокинемося і побачимо за вікном…

— …небо у діамантах!

— Так! — серйозно відгукнулася Влада. — Я в це вірю.

У двері подзвонили, і сестри схвильовано перезирнулися — Макс мав свого ключа.

— Я сама! — попередила Жанна сестру, яка вже скочила зі свого місця. — А тобі краще піти — ти ж знаєш, Макс не любить посиденьок на кухні.

— А я, можливо, феміністка, і мені байдуже, що не любить твій чоловік! — пробурмотіла Влада, але все ж таки послухалася й пішла до своєї кімнати.

Макс ввалився в передпокій, як мішок, і одразу ж почав повільно сповзати по стіні на підлогу. Жанна ледь встигла підхопити його і, ведучи до кімнати, намагалася зрозуміти, чи він добряче випив, чи трапилося щось гірше. Макс упав на диван, притискаючи до грудей руку.

Тільки зараз Жанна помітила, що його обличчя було вкрите синцями, а зап’ястя якось неприродно вивернуте.

— Що трапилося? — долаючи жах, запитала вона.

— Нічого страшного, — крізь зуби вимовив той. — Мене побили — звичайна історія в нашому районі. Жаль тільки — сумку вкрали! Грошей там не знайдуть, хіба що рукопис. Треба буде вранці понишпорити по смітниках — мають викинути…

Його обличчя поволі вкривалося крапельками холодного поту.

— Господи, у тебе, мабуть, перелом! Я викликаю «швидку»!

— Не треба! Вранці піду до лікарні. А зараз дай мені щось знеболююче…

Жанна знала, що сперечатися з ним немає сенсу. Вона побігла на кухню, де вже хазяйнувала сестра, перериваючи аптечку. Нарешті вони знайшли міцний анальгетик і вирішили, що треба дати Максові ще й снодійне.

Він покірно випив усе, що принесла Жанна. Потім вона зробила йому компрес, обтерла обличчя вологим рушником і обережно роздягла.

— Здається, мені вже трохи краще…

— Давай я все ж таки потелефоную в міліцію. Ти бачив, хто на тебе напав?

— Господи, дай мені спокій! Яка міліція? А тих покидьків я навіть не бачив у темряві…

Він зі стогоном перевернувся на бік.

— Візьми там… гроші… Вони до них не дісталися… — Це останнє, що вона почула від нього.

Жанна полізла до внутрішньої кишені його піджака і дістала звідти п’ятсот доларів.

Вранці Жанна відпросилася з роботи і повела Макса до районної поліклініки, а Влада побігла на пошуки теки з рукописом. Через три години вони знову зійшлися на своїй кухні. Рука Макса була загіпсована. Влада повідомила, що вона ретельно обшукала всі сміттєві контейнери, навіть з’їздила до сусіднього району, а також позаглядала ледь не у всі урни на тролейбусних зупинках, але нічого не знайшла.

— Ну і Бог з ним! — заспокоїв її Макс. — Вийде книжка — можна буде згодом її перекласти. А можливо, й не треба — у мене повно інших ідей. Не хвилюйтеся, дівчата, усе буде гаразд! Все — забули! Давайте краще обідати. Найближчий тиждень нам є на що жити. І це лише дещиця того, що мені обіцяли.

Під час обіду Макс розповів, що в офісі іноземного видавництва його прийняли досить шанобливо, він підписав угоду, йому видали невеличкий аванс і запросили прийти за два тижні, аби отримати решту.

Потім Владі було врочисто вручено гроші на всі потреби, і вона радісно побігла по крамницях та ринках, а Жанна лишилася вдома. Незважаючи на те, що рука у Макса ще боліла, вони провели чудовий день разом.

Зламане Максове зап’ястя красномовно свідчило про те, що принаймні найближчі два тижні вони не спішитимуть нікуди. І нарешті хоч трохи зламається монотонний ритм їхнього життя із розігріванням пізньої вечері.

— Валятимемося та дивитимемося телевізор! — сказав Макс.

— Питимемо пиво! — сказала Жанна.

— «Асті-мартіні»! — поправив її Макс.

— З ананасами! — додала Жанна.

— А ще… — І він, одвівши вбік загіпсовану руку, притягнув її до себе.

* * *

…Письменник Жан Дартов збирався на поетичний вечір, що мав відбутись у бібліотеці Києво-Печерської лаври. На вечір були запрошені гості літературного семінару, присвяченого слов’янській писемності, — московські та петербурзькі поети, літературні критики, і саме йому, Жанові Дартову, єдиному з усієї місцевої братії, доручили відкрити вечір та ще й взяти участь у літературних читаннях. Взагалі, «Жан Дартов» — то був не зовсім вдалий псевдонім голови представників творчого об’єднання «Логос», до якого входили зокрема письменники-«сімдесятники», що у свої найкращі часи маскувалися під комсомольських працівників або ерудитів-сантехніків.

Насправді Жана Дартова звали досить просто — Іван Пир’єнко. Але за молодих літ, будучи функціонером районного комітету комсомолу, він видав свою першу книжечку патріотичних віршів і, про всяк випадок, підписався цим дивакуватим псевдонімом. Книжечка сподобалася «у верхах», вірші з неї почали використовувати під час урочистостей та свят.

Зворушливі малюки в білих панчішках по черзі дзвінко виголошували віршовані рядки Жана Дартова і зривали шквал аплодисментів політично свідомої аудиторії. Референти відділів культпросвіти всіх рівнів отримали наказ розшукати талановитого поета-патріота. Згодом геній розшукався сам. Скромно опустивши очі, молодий комсомольський ватажок зізнався на партзборах, що саме він і є полум’яним співцем суворої та прекрасної дійсності. Щоправда, його трохи — зовсім по-батьківському — покартали за солодкавий псевдонім, але ім’я генія вже міцно вросло у свідомість мас, і Жан Дартов лишився Жаном Дартовим. Тільки тепер він почав отримувати гонорари за кожний концерт, на якому дзвінкоголосі янголята виголошували його безсмертні рядки. Так скромний комсомольський лідер Іванко, втомлений звітами про збір внесків та кількагодинними виступами у цехах заводів та фабрик, зник з поля зору громадськості. Натомість з’явився молодий літератор Жан Дартов і розпочав свій нелегкий шлях у мистецтві.

Тоді він навіть не уявляв, яким він виявиться складним! Якби юний Іванко вповні усвідомлював, що часи мають властивість змінюватися, він, можливо, ніколи б не наважився стати на цей шлях.

Шалений жах охопив уже досить знаного, але ще молодого віршописця, коли він уперше прочитав Пастернака, Мандельштама, а згодом — Маланюка та Плужника. Тільки тоді він здогадався, на яку слизьку стежку штовхнуло його химерне бажання прославитися. Ні, це була навіть не стежка, то був канат над прірвою, з якої на нього завжди дивилися чиїсь насмішкуваті очі. І ці очі він ненавидів, старанно обмірковуючи кожен наступний крок.

З часом підтримувати імідж ставало усе складніше. Патріотичні теми вичерпалися. Навіть нова, добре видана книжка нарисів «Ми — діти УПА» припадала пилом на полицях книгарень. Молодь гребла Кастанеду й Павича, зі «своїх» — Андруховича та Шкляра, колишні ідеологи-патріоти змінили лексику і розкололися на чисельні ворожі табори, друзі-однолітки також розбилися на два табори: перші — не випускаючи з рук «мобілок», керували міфічним процесом інтегрування рідної країни у цивілізований світ, другі — тинялися по найдешевших забігайлівках і цинічно називали свого колишнього приятеля «дешевою падлюкою». Жан лишився на роздоріжжі.

Відверто кажучи, йому дуже кортіло й самому засісти за дерев’яним столом пивниці із посинілими знавцями Сартра і зненацька — на подив цим закоренілим цинікам — прочитати хорошого вірша, в якому вони відчули б крижаний подих срібного віку. Але такого вірша в арсеналі Жана Дартова не було. І він був змушений підтримувати своє реноме серед «малинових піджаків», що жадали долучитися до високого мистецтва більш опосередкованим чином. А крім того, час від часу щедро фінансували вихід чергової книжки кумира своєї бурхливої юності. Попри те, Жан не був зовсім бездарним. За роки своєї літературної кар’єри він навчився досить вправно і навіть талановито синтезувати у своїх творіннях вірші іменитих попередників. Іноді це виходило досить непогано. І дозволяло якось триматися на поверхні. Але Жан відчував, що найголовнішого у його житті так і не відбулося. Його знали, його залюбки друкували, його запрошували вести вечори та форуми, із ним бажали познайомитися, його посилали на міжнародні збіговиська та конференції з питань захисту прав людини. І він старався. Накуповував книжок, «наїдався» ними під зав’язку, божеволів, втрачав апетит та сон, аби в одну з ночей висидіти, вимучити, виштовхнути з себе, як плід, вірш чи оповідання. Його здібність синтезувати заміняла талант. Але як же він боявся того, що згодом хтось — можливо, якийсь новітній критик-шмаркач, миршавий геній-філолог, випускник Києво-Могилянки із своїм собачим нюхом на справжнє м’ясо розкусить синтетичну продукцію відомого й знаного письменника Жана Дартова та виплюне з себе (а вони, ці молоді нахаби із довгим волоссям, здатні замахнутися на будь-які імена) брутальну статейку в газетці на кшталт «Книжник-ревю» чи «Література плюс».

І єдиним його захисником стане вірна й шанована освіченою громадськістю «Літературна Україна».

«До речі, треба поцікавитися, чи буде сьогодні кореспондент з „Літературки“, — подумав Дартов, вибираючи краватку. — Фото з московськими колегами не завадило б зробити…»

На плиті щось зашкварчало — це вилився окріп, у якому варилися чотири товстих сардельки. У свої сорок із хвостиком Жан ще жодного разу не одружувався, хоча жінок у нього було багато і на будь-який смак: від молоденьких поетес з провінції, що жили у нього по кілька тижнів, до вишуканих навкололітературних пань, що «забігали на вогник» й залюбки вислуховували полум’яні промови літературного мачо. Жан не наважувався зізнатися й самому собі, що не може одружитися не тільки тому, що це обмежить свободу, яку повинен мати митець, а скоріше через великий страх розкрити таємницю своєї літературної лабораторії. Цей страх був сильнішим за кохання.

Сьогодні він мав виступати зі своїми ровесниками із «ближнього зарубіжжя», яких знав по колишніх молодіжних семінарах, якими захоплювався і які, через незнання мови, вважали його своїм «братом по цеху». Але високі емоції давно відійшли в минуле. Жан пишався тим, що саме він виступатиме «на рівні». Бо зміг втриматися, бо не спився і має добрий презентабельний вигляд на відміну від невизнаних шанувальників Борхеса, що й досі купчаться по дешевих кнайпах, збиваючи з пантелику юних бакалаврів-філологів.

Жан Дартов повечеряв, одягнув найкращий костюм, прихопив із собою пачку нових книжок, недбало кинув їх на заднє сидіння «міцубісі» й вирушив до лаври, подумки прокручуючи свою промову.

Розчарування накотило на нього з перших хвилин зустрічі з гостями. Дартов з подивом та почуттям внутрішнього дискомфорту одразу помітив, що один з гостей — поет із покоління «вісімдесятників», що нібито зараз мешкав в одній з європейських країн, був одягнений у дешеву синю курточку та пожмакані штани. До того ж він стояв у колі таких же нереспектабельних побратимів і на очах у всіх відсьорбував з пласкої пляшки горілку, заїдаючи кожен ковток пиріжками сумнівного вигляду.

Жан усе ж таки підійшов і напустив на себе такий самий богемний флер, який, щоправда, не дуже в’язався з його чудовим костюмом та бездоганно підібраною краваткою. Московський гість одразу ж поклав на його плече свою масну від пиріжків долоню, і Жан зрозумів, що він як письменник, як талановитий речник свого покоління усе ж таки існує, що його прийняли, що він — свій.

Почалися загальні розмови, спогади, цитування віршів, почергове відсьорбування горілки із засмальцьованої пляшки. Жан теж, долаючи огиду, відковтнув і запропонував усьому колу пачку «Галуазу». І з тим же неприємним відчуттям помітив, як галаслива юрба вмить розмела цигарки, а поет, поблажливо поплескуючи його по спині, прихопив аж цілих п’ять. Водночас Жан на рівні підсвідомості відчував, що це коло — а в ньому були й свої, ті самі, хто юрмиться по дешевих кнайпах, — насміхається з нього, зневажає й використовує. Публіка шанобливо обминала цей богемний осередок й прямувала до зали бібліотеки, молодь зупинялася і під виглядом «давайте перекуримо…» розглядала письменників, дівчата в окулярах притискали до грудей книжки, з якими пізніше мріяли підійти до авторів, аби отримати автографа чи запрошення на каву. Жан помітив, що в жодної не було його розкішного видання «Україна моя калинова» — тільки тоненькі збірочки гостей та зовсім миршаві книжечки «вісімдесятників».

Поет нарешті скинув важку руку з Жанового плеча і замахав комусь з натовпу, штрикаючи у бік свого товариша: «Сєйчас я тєбя познакомлю… Ето мой друг — класний мужик і большой талант! Хоть будєт перед кєм бісер метать!»

Жан із зацікавленістю поглянув у той бік, куди була звернена увага поета. З натовпу вийшов Макс із загіпсованою до ліктя рукою. Поряд ішла дивовижно вродлива струнка жінка у потертих джинсах. Жана трусонуло…

— Привіт, Іване! — через плече кинув йому Макс і одразу потрапив у ведмежі обійми поета.

— Чєртяка! Ну ти, как всєгда! — кричав поет, вказуючи на Максову поламану руку. — В морду кому-то, нєбось, заєхал? А ето кто такая — любовніца ілі жена? Вєзьот же тебе на баб! Нічєго, єслі я вдруг блєвану? — звернувся він до жінки.

— Тільки не на мою вечірню сукню! — просто відповіла вона.

— Абажаю вашу мову! — продовжував фонтанувати поет, чемно нахиляючись і цілуючи руку Жанні. — А ти маладєц!

Дартова відтіснили, і він із огидою та заздрістю спостерігав, як невимушено спілкуються ці зовсім різні люди, як легко знаходять вони спільну мову, і та мова була йому невідома.

Поет усім відрекомендував Макса, безкінечно повторюючи різні банальності на кшталт «ось людина, що теж просиділа у совдепівській дупі, а себе не зрадила…» — і Дартов здригався, приймаючи ці слова як випад супроти нього…

Він зітхнув із полегшенням тільки тоді, коли нарешті усіх запросили до зали. Але настрій було зіпсовано. Він заспокоював себе тим, що, попри все, виступати перед гостями буде саме він, а не якийсь там невдаха-вискочка із загіпсованою рукою.

* * *

Час промайнув непомітно. Макс сидів на лікарняному, Жанна взяла відпустку за власний рахунок, і вони безтурботно витрачали гроші. Сума у дві з половиною тисячі гривень здавалася їм безрозмірною. Влада, як завжди, займалася своїми справами, і вони часто залишалися вдома наодинці. Часом вони навіть не застеляли ліжка, і зелений халатик Жанни був для Макса найвишуканішим одягом у світі.

Вони ніколи не зупинялися так надовго у гонитві за хлібом насущним, і ці дні, розтягнуті в часі і просторі, як густий мед, скапували з небесної ложки, згущувалися, консервуючи в собі кожне слово, кожен жест та порух. Вони давно звикли розуміти одне одного без слів, але тепер ця пауза в часі дозволила їм по-новому усвідомити, наскільки вони близькі. Навіть вечірні вторгнення Влади з її шаленими ідеями та балачками, до яких вони вже звикли і з якими змирилися, викликали майже фізичний біль, як заштрик у ясна під час відвідин стоматолога.

— Ми просто егоїсти! — казала Жанна, коли вони зачинялись у своїй кімнаті і вдавали, що сплять о восьмій годині вечора, аби тільки не виходити на кухню.

Вранці вони знаходили вечерю, яка слугувала їм за сніданок, і «сувору» записку з інструкціями: «Купити хліба» чи «Розморозити курку».

Одного ранку в записці було написано: «Божевільні! По-перше: надійшов термін знімати гіпс (лікар працює з 14.00), по-друге: гроші закінчилися! Цілую. Влада».

— Вона має рацію, — сказав Макс, — треба братися за розум. Ходімо до лікарні, а потім разом завітаємо до агенції. Дізнаємось, як справи з перекладом, й отримаємо обіцяну частку гонорару. А повечеряємо в ресторані.

За годину вони вже їхали до центру. Макса було звільнено від гіпсового нарукавника.

— Треба розім’яти руку! — повторював Макс і обіймав Жанну всю дорогу — в тролейбусі, в метро, на сходах ескалатора.

«От босота!» — вилаяв їх якийсь дідок, і вони засміялися, адже й насправді скидалися на двох розбещених підлітків у подертих джинсах.

— До речі, дід влучно підмітив, — сказав Макс. — Знаєш, що ми зробимо далі? Отримаємо гроші, і я поведу тебе у найкращий бутик — купимо тобі вечірню сукню і черевики на високих підборах. Якого кольору ти хочеш сукню? Зелену?

— Господи, це якийсь жаб’ячий колір! — засміялася Жанна. — Я його ніколи не любила.

— А я люблю тебе у зеленому… У ньому ти схожа на боттічеллівську Весну.

— Наскільки я пригадую, вона — роздягнута…

— Яка різниця! Ти навіть у скафандрі виглядатимеш як роздягнута!

— Нічого собі! — удавано суворо сказала Жанна. — Поводьтеся пристойно, пане мільйонере!

Нарешті ескалатор вивіз їх нагору, і Макс зазирнув у свій нотатник — він ніколи не запам’ятовував адреси.

— Це тут неподалік, — сказав він.

У затишному провулку довгим ланцюжком розтягнулися маленькі приватні кав’ярні, невеличкі фірми та магазинчики.

— Це тут, — сказав Макс, ще раз звіряючи адресу за нотатником.

— «Салон модного одягу „Пані Амелія“», — прочитала вивіску Жанна, — ти нічого не плутаєш?

— Нічого. Можливо, салон орендував тут приміщення — тоді його, здається, не було… Зайдемо.

У салоні стояв запах парфумів та дорогих речей, дівчина-продавець, поглянувши на їхній одяг, навіть не підвелася зі свого стільця — тільки, про всяк випадок, непомітно поклала пальця на кнопку виклику охорони. Вона незадоволено підтвердила, що салон справді відкрився тиждень тому, а раніше приміщення належало міськраді і довгий час перебувало в стані перманентного ремонту. Про існування видавничого представництва вона чула вперше.

Макс із Жанною обійшли ще кілька крамниць та кав’ярень, але пошуки не дали жодних результатів…

— Я ідіот… — сказав Макс, коли вони, втомлені і виснажені, нарешті присіли в одній з кав’ярень. — Тобі не можна жити зі мною… Можеш покинути мене в будь-яку хвилину. І, будь ласка, не кажи мені, що «рукописи не горять»! Я завжди знав, що не можна жити з літератури. Я ненавиджу саме це слово. Я б стріляв таких ідіотів, як я. Мовчи. Я більше нічого не хочу чути!

Але вона нічого й не казала. Вона бачила, як велика чорна рурка розверзлася перед ними і втягує Макса у своє черево. І вона, Жанна, була безсилою перед нею, вона тільки могла тримати його за руку. Просто — тримати за руку, доки він сам не схоче відпустити її пальці…

* * *

Минуло вже кілька місяців, але Дартов досі з розпачем згадував той поетичний вечір у бібліотеці. Однак тепер до заздрості, образи та здивування домішувалося зовсім інше — передчуття майбутнього тріумфу. Від нього, Дартова, чекали чогось неймовірного — і він зробить це неймовірне за будь-яку ціну! Його колесо закрутилося давно, але тепер він не сидітиме в ньому, як жалюгідна вивірка. Він розкручуватиме його із зовнішнього боку. І — в той бік, у який йому, Дартову, заманеться!

«Людина приходить у цей світ не для того, щоб писати твори, — із посмішкою згадував він хмільне бурмотіння московського гостя у старій курточці. — Це усе — херня, міфи для графоманів, які не розуміють, що мистецтво — знищує…»

Ха! Добре йому говорити! Дартов знову і знову згадував, як той, похитуючись перед завороженою публікою і відсьорбуючи з термоса «нібито каву», читав свої вірші. Дартов не розумів, чому його слухають. Слухають навіть після того, як цей писака ледь не зчинив у залі справжній скандал, коли хтось дозволив собі надто голосно розмовляти під час виступу. Поет перервався на півслові і несподівано тупнув ногою: «Геть із зали!»

— Та ми тут… обговорюємо… — боязко пояснили йому.

— На хріна мені ваші обговорення! — кинув той, прикладаючись до термоса й раптом, завдяки ледь чутній репліці тієї самої жінки у потертих джинсах, затих, як розлючений носоріг після заштрика із снодійним, і вже миролюбно додав: — Ну добре, поїхали далі…

Чому, чому вони слухали його? Тому що й самі були юродивими? Чи секрет полягав у чомусь іншому? У повній безкарності? Але що дало йому ту безкарність і ту владу над юрбою? Невже тільки заримовані слова? Невже публіка не бачила його неохайності, брутальності та зневаги?

Він уявляв, як уже зовсім скоро вийде на інший рівень, принаймні, не на цю жалюгідну сцену монастирської бібліотеки. Ні! У залі шанобливо стоятимуть — саме стоятимуть! — люди у вишуканому вбранні: фраки, метелики, вечірні сукні, діаманти… І він матиме повне право тупнути на них ніжкою й відсьорбнути зі склянки вино… Він достатньо попрацював, аби поставити наприкінці саме таку крапку.

Кілька довгих місяців він жив, як робот, запрограмований на певне число — день тріумфу. І цей день настав. У середині квітня він нарешті отримав конверт з іноземним штемпелем від свого літературного агента. Разом із листом у ньому було кілька газет. Він розгорнув першу — «Гардіан» — і заголовок на четвертій сторінці змусив на мить зупинитися серце й дихання: «Літературний геній третього тисячоліття гряде зі сходу!»

* * *

…Сестри більше не сиділи на кухні разом. Жанна лягала рано, і Влада підозрювала, що цей ранній сон сестри, яка у родині вважалася «совою», має свої небезпечні підстави — Жанна почала вживати міцні снодійні. Макс усе частіше засиджувався в сумнівних компаніях до ранку, а то й зовсім не приходив ночувати. Перші місяці Влада намагалася вести з ним «виховні бесіди», але вони не доходили до затьмареної алкоголем свідомості. Макс кинув роботу, Влада ніяк не могла знайти для себе пристойного місця, працювала лише Жанна. Але її жалюгідний заробіток не міг забезпечити родині нормального існування. Байдужість увійшла до їхнього життя, як входить старість — непомітно і надовго, до кінця днів. Вони уникали один одного, майже не вмикали телевізор та економили на газетах.

Одного вечора Макс повернувся напрочуд рано. Влада добре пам’ятала, що саме того вечора вони із сестрою чомусь усе ж таки зібралися на своїй улюбленій кухні і намагалися налагодити хоч якийсь контакт. Макс увійшов і мовчки поклав на стіл газету. Його обличчя було блідим. Він хотів щось сказати, але зміг зробити лише якийсь незрозумілий жест, потім посміхнувся судомною посмішкою і, не роздягаючись, пішов до своєї кімнати, голосно грюкнувши дверима.

Влада схопила газету першою, переглянула її і нарешті дала вихід своєму гніву:

— Він просто здурів! Чи довго так буде продовжуватися? Що, власне, трапилося, ти мені можеш пояснити?

Поки Влада виливала свій гнівний монолог, Жанна заглибилася в читання рецензії на новий роман відомого письменника Жана Дартова. Повідомлялося, що Дартов — єдиний автор, який не тільки прорвався на європейський ринок, але кілька його нових романів висунуто на престижну міжнародну премію. Далі була сама рецензія… Щобільше Жанна вчитувалась у рядки та цитати, тим сильніше калатало її серце: це була рецензія на романи Макса!

Дочитати вона не змогла. Влада з острахом дивилася, як сестра, обхопивши голову руками, забігала кухнею, змітаючи на своєму шляху табуретки, потім на підлогу полетіли тарілки…

У нападі гніву Жанна була прекрасна — її очі та щоки палали, тугий жмуток волосся розпався і темною хвилею розсипався по плечах. Влада ще ніколи не бачиласестру в такому стані.

— Наволоч… — шепотіла Жанна. — Я вб’ю тебе, наволоч!

Вона нарешті затихла і, не відриваючи долонь від обличчя, сповзла по стіні на підлогу. Влада кинулася до неї з валідолом, але та відвела її руку і подивилася на сестру зовсім спокійним поглядом. Влада здригнулася: то був холодний погляд людини, що прийняла рішення. Більше вони не розмовляли. Влада спостерігала, як сестра гортає сторінки адресного довідника. Нарешті вона знайшла те, що шукала, зробила коротенький запис на папірці, поклала його до кишені плаща і почала швидко збиратися.

— Ти куди? — запитала Влада. — Я піду з тобою, вже пізно…

— Облиш! — Це було сказано таким тоном, що Влада не насмілилася заперечити.

— Я скоро повернуся! — крикнула Жанна, заглядаючи до Макса.

Відповіддю їй була тиша. Тиша і темрява…

* * *

Вона не повернулася… Вранці наступного дня Влада щосили трусила Макса за плече, але він дивився на неї крізь сон і поводив у повітрі рукою, ніби відганяючи настирливу муху. Влада вирішили почекати до вечора. Увечері Макс виповз на кухню і шалено пив іржаву воду, що текла з крана. Брудна сорочка прилипла до його спини. Влада тільки зараз помітила, як він схуд.

— Ти не знаєш, куди поділася Жанна, її немає майже добу? — наважилася запитати вона.

Макс відірвався від крана і глянув на неї каламутним поглядом:

— Вона має право… Я занадто довго мучив її… Вона гідна кращого.

Така відповідь Владу не задовольнила. І вона ще півночі обдзвонювала всіх знайомих, друзів, потім — тремтячою рукою набирала номери моргів та лікарень. У міліції їй сказали, що подавати в розшук треба після трьох днів відсутності зниклого.

Наступного дня, вийшовши на кухню, Макс застав Владу у тій самій позі біля телефону. Він уже виглядав краще.

— Де Жанна? — запитав він. — Вона дзвонила?

Влада мовчки похитала головою. Макс швидко одягнувся й вискочив з квартири. Він повернувся увечері, і з виразу його обличчя Влада зрозуміла, що пошуки не дали жодних результатів…

Потім вони подали в розшук. Згодом почалася вервиця викликів у відділок, візитів слідчих та безсонних ночей, коли вони сиділи на кухні, не спускаючи очей з телефонного апарата.

Так минув місяць.

В один з таких вечорів сталося те, про що Влада й досі згадувала з жахом… Ще на початку пошуків Макс втратив сон, виснажував себе безкінечною біганиною вулицями міста, по сто разів на день заходив до знайомих із одним запитанням — чи не бачили вони Жанну, і врешті — опинявся у відділках міліції, побитий і п’яний. «Здається, у нього поїхав дах!» — говорили Владі друзі.

Вона не вірила, аж доки не стався той напад, під час якого Макс майже розгромив квартиру і ледь не прирізав сусіда, що зайшов з’ясувати, що трапилося.

Саме тоді він, перебуваючи у стані крайнього відчаю та безумства, схопив Владу за плечі і раптом затих:

— Жанна?!

Згадуючи цю мить, Влада розуміла, чому не дозволила бригаді санітарів, яку викликали сусіди, забрати Макса. Ніхто і ніколи не вимовляв до неї — нехай і чуже ім’я — з такою ніжністю.

— Жанна… Жанна… — повторював Макс, стискаючи її плечі, занурюючись обличчям у її волосся. На якусь мить вона відчула, що сама втрачає розум, уявила, що усе найстрашніше минулося, що вона і є Жанна, нова Жанна, яка повернулася, яка давно чекала на цю ніжність. Але за мить Макс відштовхнув її:

— Ти — не Жанна…

Він опустився на стілець і заплакав — так страшно, як це можуть робити лише чоловіки. У двері вже стукали, дзвонили, і Влада, скориставшись моментом затишшя, змусила Макса випити кілька пігулок снодійного і лише потім відчинила двері.

З того дня вона почала зачиняти Макса в кімнаті, давала йому ліки і вирішила розпочати власні пошуки. А вони потребували грошей. Багато грошей…

Частина друга Соло

* * *

Влада прокинулась о пів на дев’яту. Після вечері з Максом вона заснула не роздягаючись, втомлена й роздратована читанням його вар’ятського опусу. Як завжди, вона мала зайти до Максової кімнатки, влити у нього, напівсонного, чергову порцію ліків, прибрати, винести сміття, залишити їжу, воду та стосик чистого паперу. Такі вранішні візити до помешкання відлюдника ставали для неї дедалі тяжчими. Але справа потроху зрушилася з місця, і кидати все на півдорозі не було сенсу. Їй усе ж таки вдалося витягти з Макса історію з викраденням роману і пов’язати її зі зникненням сестри. Півтора року тому вона навіть розповіла свою гіпотезу слідчому, і той зміг поговорити із Дартовим, який тепер мав не тільки славу, але й котедж у престижному районі міста і власного охоронця. Після розмови слідчий запевнив Владу, що вона помиляється, і порадив не втручатися в хід справи. Щоправда, він приховав те, що зустріч мала досить неофіційний характер і відбулася в елітарному ресторані «Національ».

— Вам не варто поширювати плітки про таку людину, як Дартов, — миролюбно сказав слідчий. — Ви ж не бажаєте відповідати перед судом за наклеп?

Влада, звісно, цього не бажала. Вона зрозуміла, що підступитися до такої фігури, як відомий письменник та громадський діяч Дартов, зможе лише тоді, коли матиме можливість увійти до його кола.

Така думка прийшла до неї в одну з ночей, коли вона із тривогою дослухалася до важкого дихання Макса, що спав у своїй кімнаті прямо на підлозі. Але те коло було для неї чужим. Влада це знала напевно. Там існували чоловіки зі «стерильними обличчями» — такі обличчя вона бачила у старих кінострічках: мужні вилиці, чітко окреслені брови та вуста, а головне — фанатичний погляд чесного борця за справедливість. Якось, коли їй було років десять, переглядаючи фільм «Ад’ютант його високості», вона запитала в батька, чи ходить головний герой у туалет? Позитивна відповідь влучила їй кулею в серце — Влада була шокована. Відтоді, розглядаючи портрети сильних світу сього, вона уявляла, що у цих небожителів такі ж самі потреби, як і у всіх інших людей. І це дозволяло їй ніколи і ні перед ким не комплексувати.

За свої двадцять сім років Влада змінила купу професій і тепер раділа, що численні записи у «трудовій книжці» вже не грали такої серйозної ролі при влаштуванні на роботу. Їй ніколи не здавалося геройством те, що років з десять тому оспівувалося у пресі, — «тридцять років на одному місці» або «трудова династія Сидоренків пропрацювала на рідному заводі загалом сто двадцять років!» Вона й тоді із жахом уявляла цих людей, зв’язаних по руках і ногах певною професією, які щоденно й щорічно ходили однією і тією самою дорогою, бачили ті ж самі обличчя і самі ставали часткою безликої маси, біоматеріалом для ненажерливого молоха системи. У неї сформувалося досить іронічне ставлення до життя, а внутрішній спротив змушував завжди йти проти течії. Навіть якщо це шкодило їй особисто. За велінням невідомої їй сили вона мала робити усе інакше, ніж це роблять інші: сидіти, коли всі стоять, сміятись у найурочистіші моменти та скаженіти посеред моря благодушності.

Досить чітко вона усвідомила суперечливість своєї натури на концерті симфонічної музики, куди її якось запросила одна з подруг. Концерт відбувався в рамках якоїсь міжнародної акції, в оркестрі грали музиканти з усього світу. Партер оперного театру мерехтів відблисками діамантів, пахтів французськими парфумами, дзижчав плебейськими мелодіями мобільних телефонів. Дами світили оголеними спинами і скидалися на зграю лискучих морських котиків. Вони граційно витягували довгі — і не дуже — шиї, виглядаючи у залі «своїх», та гортали програмки: «О! Бетговен! О! Брамс!» І Влада дуже пожаліла, що не одягла своїх простих джинсів. Дух протиріччя терзав її. До того ж вона хотіла їсти. І з першими ж звуками музики образ вареника закрутився в її голові, — оркестр, що розташувався на сцені півколом, нагадував їй великий вареник із охайно закрученими «вушками». Це зовсім не означало, що мистецтво було їй незрозуміле. Навпаки. Але навіжений дух спротиву змусив її уявити саме вареник…

Розглядаючи пихату публіку у вечірніх сукнях та смокінгах, вона гостро відчувала несправжність дійства, і їй кортіло бути ще більш несправжньою, аби довести ситуацію до повного абсурду. Якби у неї були чіпси, вона б могла їх жувати. І «вечірні сукні» із презирством поглядали б на неї, вважаючи нижчим від своєї гідності робити зауваження усякому «непотребу». Публіка старанно аплодувала між частинами циклічних творів, і Влада здригалася від ніяковості й бачила, що ці аплодисменти викликають у диригента саркастичну посмішку.

Іронія та авантюризм народилися раніше за неї, а дух спротиву став її рушійною та руйнівною силою, проти якої годі було встояти! Дивовижна музика, яку вона не здатна була сприймати в респектабельному оточенні, не викликала в уяві картин і марень, як це бувало у дитинстві та юності. Тепер вона спостерігала за оркестрантами: бачила червоні від напруження обличчя, оголені руки скрипальок, що здригалися, як драглі, під час віртуозних пасажів. Вона намагалася присоромити себе за нездатність сприйняти всю фантасмагорію звуків, і ця відраза переносилася й на інших. Усе здавалося їй неймовірно смішним. Товстун із литаврами покірно й сумно сидів на круглому стільці в очікуванні своєї партії. Коли настала його черга, він урочисто підвівся і виконав серію дзвінких ударів — він зробив це так, ніби то була остання зоряна година у його житті.

Музиканти, зазначила Влада, були схожі на свої інструменти: віолончелістки вирізнялися важкими стегнами та вузькими плечима, довгоносі альти скидалися на сполоханих птахів, що, як корм, видзьобували з пюпітрів ноти. А усі разом вони нагадували маріонеток, що підкоряються волі диригента. Можливо, це й дратувало найбільше. Зараз Влада віддала б перевагу вуличній скрипочці, що виспівує під вікнами або в метро. Але є її власне СОЛО. Тільки соло має право на існування!

— Тобі не сподобалося? — запитала подруга під час фуршету, що відбувся після концерту.

— Чому ж? Сподобалося. Особливо он той скрипаль… — І Влада вказала на одного з музикантів, що юрмилися за сусіднім столиком.

— От завжди ти так… — докоряла їй подруга. — Тут високе мистецтво, а ти… Це такий геній! Якби я могла підійти до нього, я 6, здається, збожеволіла від щастя!

— Я теж про високе, — відказала Влада. — Хочеш, фокус покажу? Вчись, доки я жива!

І, не очікуючи на відповідь, взяла свій бокал і граційною ходою попрямувала до музикантів, відчуваючи спиною вражений погляд подруги.

Відтоді, як неможливе кохання увійшло до її життя, вона сприймала реальність як велику гру. А коли вона зрозуміла, що це кохання ніколи не стане реальністю, — гра набула небезпечних трагікомічних рис. Іноді Влада відчувала себе молодою вдовою, якій просто потрібно жити, існувати, аби зберегти свій біологічний механізм. Саме тому вона не боялася бути відчайдушною, кумедною, викличною — адже в усіх перипетіях її бурхливого особистого життя не йшлося ані про любов, ані про смерть. Були лише ставки, які вона із кожним кроком подвоювала, адже майже ніколи не програвала. І саме тому, що то була її гра — легка й невимушена, Влада завжди мала шалений успіх у чоловіків, нею захоплювалися подруги, що жили зовсім за іншими законами.

Влада наблизилась до музиканта, із майстерністю психолога вираховуючи, який тип виразу обличчя йому б найбільше сподобався.

— Ніколи не чула Малера у такій інтерпретації… — сказала вона так, ніби продовжувала розмову.

— Вам подобається Малер? — жваво відгукнувся той ламаною мовою.

— Саме у вашому виконанні… — сказала Влада.

Вечір закінчився у розкішному готельному номері, куди Кріс — так звали музиканта — замовив розкішну вечерю на двох. Через годину Влада послала його в душ і… тихенько причинила за собою двері номера. Партію було зіграно, дорога до мети була важливішою, ніж її досягнення. Вона розуміла, що подібні пригоди не дадуть їй того, що було потрібно, — принаймні, шлях до Дартова лежав не через ліжко заїжджого гастролера.

Ось так вона відточувала свою майстерність спілкуватися та зваблювати без найменших душевних страждань зі свого боку. Вона тренувала свою спостережливість, як спортсмени тренують тіло, готуючись до відповідальних змагань.

Особливим етапом у цих тренуваннях були… крадіжки у бутиках та супермаркетах. Ні, речі були їй непотрібні, але факт, що вона здатна на відчайдушні та небезпечні вчинки, веселив її та надавав упевненості у своїй непереможності. Вона вже не могла відмовитись від наркотичних викидів адреналіну, перший із яких стався тоді, коли Влада уперше вийшла з магазину в модній сукні «для коктейлю» під своїм невибагливим вбранням. Звичайно ж, треба було вибирати магазини, в яких ще не було введено різних новацій на кшталт сигналізаційних бірок та телекамер.

Влада заходила до відділу, як королева, прискіпливо вибирала купу речей, змушувала продавщиць метушитися довколо себе, аж поки вони втрачали терпіння та пильність. У вишуканому вбранні вона проникала на різні презентації та фуршети, і жодного разу ніхто не поцікавився її запрошенням. Не важко здогадатися, що майже кожен такий вечір закінчувався так само, як це було з музикантом на ймення Кріс: в останню мить Влада втікала. Вона завжди втікала, лишаючи за спиною сотні можливостей змінити своє життя. Того єдиного шансу, на який вона очікувала, поки що не було.

Доля посміхнулася їй пізніше.

* * *

Перша осінь без Жанни не була схожа на осінь — у середині жовтня люди ще ходили в легкому одязі і вираз дитячого здивування не сходив з їхніх облич. Перехожі ніби говорили один одному: «Ну, як вам така погодка?!» і посміхалися своїм думкам.

Влада взагалі дуже любила осінь, це була її пора. Вона, на відміну від інших, тих, хто в цей час подумки вже готується до зими, розквітала і ніби світилася ізсередини, як світяться пізні осінні яблука в саду. Того вечора вона йшла від чергового коханця і в ній нуртував сміх. Їй запропонували одруження! Їй, Владі! Одруження із урочистою церемонією в Палаці (що в народі називався «Бермудським трикутником»), із лялькою та повітряними кульками на капоті авто, із юрмою гостей та подарунками, із гульбищем у ресторані та чемним знайомством із усіма новими родичами!

Вона просто розсміялася. І тепер цей сміх, як їжачок, ворушився у неї в горлі, і Влада підозрювала, що він вирветься назовні разом із потоками сліз… Вона знала, що вдома на неї чекає застигла статуя Макса, яку треба обережно покласти в ліжко.

Але додому йти не хотілося. Осінь змушувала жити і дихати. Її тягнуло у натовп, вона із задоволенням завітала б у якесь пристойне місце, де можна було б повечеряти та послухати джаз, але грошей на це катастрофічно не вистачало, попри те, що на її зап’ясті красувався тоненький золотий браслет — «шлюбний подарунок». Влада заспокоювала себе думкою, що почуття абсолютної свободи гроші надають у двох випадках: коли їх зовсім немає або коли їх надто багато. І перше означало, що вона ще довго перебуватиме у стані повної незалежності.

Міркуючи таким чином, Влада не почула, як поруч із нею загальмувала машина. Водій радісно вискочив із неї та обійняв за плечі:

— Господи, невже це ти? І така жінка ходить пішки? Абсурд!

Влада повільно скинула руку зі свого плеча і подивилася на нахабу. Перед нею стояв незнайомець у темно-синьому костюмі-трійці, модній дорогій краватці.

— Ми знайомі? — суворо запитала Влада.

— Владко, не прикидайся! Я ж — Олег! Олег Величанський. Невже я так сильно змінився? Як ти? Чим займаєшся?

Влада аж присвиснула. Років із п’ять тому Олег не раз приходив до них у гості, саме він робив із Максом інтерв’ю та намагався поволочитися за нею. Але тоді це був худорлявий, невпевнений у собі юнак із завжди вологими долонями.

— Як Макс? Я чув, у вас щось трапилося? — продовжував розпитувати Олег. — Ти, до речі, дивовижно виглядаєш! У тебе є час?

Влада нарешті знайшла привід випустити свій сміх, і Олег сприйняв це за добрий знак.

— Слухай, тут неподалік є одне класне місце — пішли повечеряємо й поговоримо? Я такий радий бачити тебе!

— Що за місце?

— Один закритий ресторанчик клубного типу, там добре годують.

— Як же нас пустять, якщо він закритий?

— О, жінко! Доводжу до вашого відома, що для мене немає нічого закритого. Я сам допомагав його облаштовувати одному відомому депутатові. Ну що, поїхали?

І він розкрив перед нею дверцята свого авто. Влада сіла, напружено згадуючи, в чому вона одягнута під легким білим плащем. Слава Богу, сьогодні на ній була одна із суконь Жанни, що могла зійти за стиль ретро.

Олег припаркував машину у невеличкому затишному скверику, галантно запропонував їй руку, і вони увійшли в охайний будиночок, на якому не було жодної вивіски. То був невеличкий ресторан із двома залами, оформленими у стилі бароко. З різних кінців зали Олегу одразу ж замахали руками приятелі, офіціантка миттєво принесла меню, запалила на столі гелеву свічку і чемно застигла перед ними із маленьким нотатником у руці. Влада вибрала собі лише фруктовий салат та бокал вина — вона збиралася заплатити за себе сама.

— Я вечеряла, — пояснила вона Олегові, коли він намагався замовити для неї щось суттєвіше.

— Тоді принесіть мені те саме, — зітхнув Олег, — тільки замість вина — коньяк. А там подивимося…

Він виклав на стіл пачку цигарок, мобільний телефон та великий шкіряний записник.

— Нічого не поробиш, я весь час в такому закруті… — сором’язливо пояснив він появу цих атрибутів. Одразу ж, ніби на підтвердження цих слів, голосно задзвонив телефон.

Краєм вуха Влада чула, що він щось говорить про тонни паперу, які варто брати тільки у тому разі, якщо їх не менше двох вагонів, і щось ще зовсім для неї незрозуміле і нецікаве…

Вона роздивлялася публіку. На кожному столику також лежали нотатники, мобільні телефони, теки, велися жваві переговори. На одній зі стін Влада помітила великий стенд зі світлинами, який псував увесь дизайн клубу. На світлинах було зображено почесних гостей. Серед них Влада упізнала задоволене обличчя Дартова…

— Вибачай! — сказав Олег, відкладаючи слухавку. — Але я ніколи не можу його вимкнути!

Принесли замовлене.

— Як це тобі вдалося? — запитала Влада. — Здається, ти працював у якійсь газетці?

— Це все так нецікаво… — промимрив Олег. — Спочатку працював на «передвиборчі»…

— А як же твої ідеї щодо особистої незалежності?

— Не сміши. Де ти бачила незалежність, особливо в мас-медіа? Це казочки для початківців. Усі ми залежні — якщо не від роботодавця чи політичної партії, то від власного начальства або ідеології, яку пропагує видання. Незалежні представники преси нікому не цікаві та, мабуть, і непотрібні. А якщо це так, то краще продатися за велику ціну. Що, власне, я й зробив. Бачиш, — він із гордістю повів рукою, — це усе моїх рук справа, і мій шеф (обійдемося без прізвищ, добре?) цим дуже задоволений. Навіщо ж йому знати, як я ставлюся до його партії, — це моя особиста справа. До речі, саме тут він вирішує багато питань, адже клуб користується популярністю серед політиків та підприємців. Цю популярність створив я.

— А ти змінився…

— Можливо. Але щодо тебе… Давай вип’ємо за шалені пригоди юності. Пам’ятаєш, як ми вчотирьох пили шампанське на даху вашого будинку?! Тоді ти здавалася мені дивовижною жінкою — особливою та недосяжною… Ти і зараз така ж неприступна?

— Твій депутат має якусь певну вагу — чи так, чиясь шнурівка? — перебила його Влада.

— Гадаю, у нього певне майбутнє — пре як танк…

— Ти знаєш Дартова? — продовжувала розпитувати вона.

— Особисто ні. Але він частенько буває тут. Більшість промов хазяїна пише саме він. Хріново пише, маю зауважити…

— Ти не вважаєш його добрим письменником? — посміхнулася Влада.

— Останні романи у нього чудові, майже геніальні. Прорвало чувака. Кажуть, на свою премію він побудував розкішні хороми, тримає в саду павичів…

Раптом обличчя Олега витягнулося — до клубу входив чоловік у чорному костюмі, за ним маячило ще двоє, а офіціанти, бармени та адміністратор виструнчилися і миттєво вишикувалися в один ряд.

— «Сам»… — прошепотів Олег.

«Сам» привітався з усіма, а помітивши Олега, підійшов і швидким рухом викинув уперед м’яку долоню. Той поквапився підвестися й потис простягнуту руку, а «Сам» уже накинув оком на його супутницю.

— Як ви їсте таку гидоту? — із виглядом «свого хлопця» запитав він її.

— А чому ж у вас таку гидоту готують? — посміхнулася Влада, хоча зверхність, із якою було поставлене запитання, не передбачала відповіді. Погляд «Самого» зупинився на ній.

— Олеже, це твоя дружина? — запитав він.

— Це моя давня знайома, — поквапився відповісти той.

«Сам» повів бровою — варто чи ні? — і нахилився над Владиною рукою, яку вона простягнула. Це тривало лише мить, але ця мить здалася Владі безмежною. Вона побачила перед собою недбалу зачіску, відзначила, що краватка пов’язана незугарно, і це дозволило їй зробити певні висновки. В ту ж мить перед нею раптово постав один із кадрів улюбленого з часів дитинства старого фільму «Дівчата»: одна з героїнь — упевнена в собі красуня, яку грала Світлана Дружиніна, каже якомусь заїжджому начальнику: «А капелюх зараз так не носять!»

Туга пружина, що до певного часу спокійнісінько дрімала всередині, раптом вистрілила, рулетка закрутилася і зупинилася на щасливому числі.

— З такою зовнішністю вам ніколи не здобути потрібної кількості електорату, — промовила вона, вибиваючи з Олегової пачки цигарку. — Вам про це, мабуть, ніхто не наважується сказати?

Краєм ока вона помітила, як зблід її супутник. «Сам» на мить сторопів і механічним рухом поправив краватку:

— Що ви маєте на увазі?

— Якщо вам цікаво, можу розповісти, — сказала Влада, випускаючи з рота цівку диму. — Прошу! — І вона вказала йому на вільний стілець поруч із собою. О, як вона обожнювала цей стан — він накочувався, як дев’ятий вал, поглинав її, а потім лишав на березі життя зовсім іншу Владу: жінку з іншого виміру, яка здатна не рахуватися з титулами та правилами етикету.

Гострим поглядом вона одразу завважила, що «Сам» не так давно переїхав до столиці і старанно приховує своє походження під маскою світського лева.

— Почнемо із зачіски. Її треба розпрямити — кучеряве та ще й руде волосся не викликає довіри, краватка має відповідати ширині лацканів піджака, а за довжиною — лише трохи перекривати пряжку паска. Далі: аби погляди концентрувалися на вашому обличчі, треба носити костюми коричневих або синювато-сірих тонів, сорочку для неофіційних зустрічей можна одягати пастельних кольорів — вони викликають більшу довіру, ніж офіційно-білі. Якщо ж ви виступаєте по телебаченню…

За кілька хвилин Влада із упевненим виглядом виклала всі знання, отримані на курсах іміджмейкерів, багато чого додаючи від себе.

Олег блід і червонів, кілька разів виходив до туалету, сподіваючись, що розмова скоро закінчиться, мріяв про мить, коли виведе Владу із закладу. Але «Сам» зацікавлено слухав її.

Потім він замовив для них чудову вечерю, вибачився, що не має часу посидіти із приємними гостями, і, встаючи з-за столу, простягнув Владі свою візитівку:

— Матимете час, зайдіть до мене в офіс завтра об одинадцятій. Мені потрібні фахівці вашого рівня. Поговоримо.

* * *

Сумнівні шестимісячні курси іміджмейкерів Влада відвідувала ще під час навчання у школі. Там вона навіть отримала жовтеньке свідоцтво. Але знання треба було негайно поновлювати, і вона засіла за книжки. Під час першої зустрічі із «Самим» за свої послуги вона призначила чималу суму, і, на її подив, ця сума не викликала заперечень. Більш того, з часом вона подвоїлася, бо вже через місяць її служби з огрядного й досить нереспектабельного чоловіка вийшло щось подібне до джентльмена, щоправда, із трохи пом’ятим обличчям відвідувача нічних клубів та любителя розважитися в сауні. Вона випрямила та підфарбувала його кучеряве волосся, старанно підібрала гардероб, змусила стежити за охайністю нігтів, придбала краватки на всі випадки життя, шкарпетки та взуття. Вона прочитала купу лекцій, аби «Сам» розумів свій новий образ — образ «хорошого сина», який мав позитивно впливати на людей середнього класу. Вона несподівано для себе так захопилася цією роботою, що часом, дивлячись виступ свого «підопічного» по телевізору, поспішала після цього потелефонувати йому на мобільний телефон і висловити ідею «сексуальної триденної щетини» для наступного виступу перед студентською аудиторією. Її ідеї завжди спрацьовували.

Владу влаштовувало передусім і те, що «Сам» поводився із нею чемно і їхні стосунки мали лише діловий характер. Як виявилося при ближчому знайомстві, він був чудовим сім’янином і вірним чоловіком своєї огрядної дружини, що не любила галасливих вечірок та як вогню жахалася прийомів. Це було досить зворушливо й нагадувало ситуацію з якогось фільму про італійську мафію, коли кривавий магнат тремтить перед незмінною супутницею свого бурхливого життя.

«Поруч із вами часом має з’являтися вродлива молода жінка. Особливо у неофіційних ситуаціях, — радила Влада. — Я можу домовитися із модельним агентством. Її не обов’язково робити своєю коханкою».

Але на «сімейній раді» було вирішено, що такою супутницею може стати сама Влада. І вона погодилася, запросивши за це чималу надбавку до свого заробітку.

З часом її обов’язки розширилися: Влада займалася не тільки зовнішнім виглядом політика, вона змушувала його ходити на всі модні вистави та концерти, аби люди вбачали у ньому завзятого театрала й людину освічену, ретельно слідкувала за новинками літератури та накуповувала касети із записами класичної музики. «Сам» майже по-батьківськи опікувався нею і одного разу, дізнавшися, що вона мешкає на околиці, запропонував купити їй квартиру.

Змінити помешкання Влада не погодилася, але зрозуміла, що настав час зробити вдома грандіозний сучасний ремонт. Тоді у неї і виникла ідея оселити Макса в звукопоглинаючих стінах невеличкої келії, адже залишати його самого в квартирі ставало дедалі небезпечніше — він часто заводив мову про самогубство. Особливо тоді, коли Влада не встигала вчасно дати йому необхідну дозу заспокійливого. Крім того, врешті Влада впритул підійшла до головної мети: розв’язати загадку зникнення сестри.

Але… Було одне маленьке «але» у її прагненні повернути усе на свої місця. Це «але» випливало у снах, зненацька поставало у найнепідходящі моменти її нинішнього життя, по-зрадницькому випірнало з її думок, як голка, залишена невмілою швачкою у мереживі дитячої сорочечки. Чи хотіла вона цього повернення насправді?

Інколи, прокидаючись у своїй (тепер — своїй!) просторій квартирі, Влада дивувалася затишку, що панував у ній. А головне — і вона це відчувала напевно — маленька підступна змійка тривоги під назвою «ревнощі» виповзла з її серця. Нехай і таким чином, але Макс усе ж таки належав їй! Вона згодна була доглядати його, безпорадного, загубленого у хащах своєї хворої психіки. А чи була вона такою вже хворою?.. «А чи не ти, дорогенька, — часом думала Влада, — робиш його таким безпомічним?» Можливо, Владі варто було б припинити давати йому снодійні, заспокійливі та інші небезпечні пігулки…

Але як відмовитися від влади над ним, від права казати щовечора: «Любий, час вечеряти…» або навіть і більше: «Сонечко, я приготувала тобі ванну…»

Як солодко торкатися гребінцем його волосся, подавати рушник, вибирати в магазині білизну та нові сорочки!

От якби він міг хоч трохи звикнути до неї, змиритися з тим, що віднині тільки вона буде поруч і тільки вона стелитиме йому постіль! О, як вона сподівалася на це усі два довгих роки! Були миті, коли його затьмарений погляд теплішав… І вона сподівалася, що от зараз він скаже «Досить!» і зрозуміє, що повернення в минуле не буде, що вона і тільки вона, Влада, єдина жінка в його житті. Але він уперто називав її іменем сестри, і Влада накуповувала нових пігулок, аби все залишалося так, як є.

У Влади не вистачало сили сказати Максові прямо те, що вона відчувала напевно, — Жанни вже немає на цьому світі. А як могло бути інакше? Усі ці роки Влада старанно купувала газети й вирізала статті з кримінальних рубрик. Інколи там траплялись жахливі фотографії напівзотлілих жіночих тіл, що були знайдені на околицях міста. У кожній з них Влада бачила Жанну… Ніби випадково вона підсовувала ці статті Максу. І тоді доводилося подвоювати дозу ліків…

«Але якщо вона жива… — міркувала Влада, — якщо тоді, два роки тому, просто пішла до якогось таємного коханця (вона завжди була темною конячкою навіть для мене!) — я притягну її сюди за руку, я відкрию Максові очі, і він сам прожене її! І це буде навіть на краще!»

Частина третя Пароплав

* * *

…Він уявляв свою розмову з Кундерою.

— Розумієш, Мілан, — казав Дартов, — життя, мабуть, не варте того, щоб перетворювати його на літературу. Це все одно, що зблиск скляної скалки видавати за сяйво діаманта і змушувати публіку вірити в це. Скло залишиться склом. Хто може поручитися, що ми чуємо одні й ті самі звуки чи бачимо одні й ті самі кольори? Я у цьому не впевнений. А ми намагаємося систематизувати світ, привести його до спільного знаменника. І мільйони людей, як зомбі, повторюють за нами, що море — «смарагдове», а пшениця — «золота». Хіба це не злочин? Ми народжуємо духовних дальтоніків. Істина завжди залишається поза межами свідомості…

Дартов простягнув руку в темряву й намацав на тумбочці попільницю, поставив її собі на груди й струсив туди попіл тліючої цигарки. Він лежав у широкому ліжку, на якому залегко міг би розміститися взвод солдатів. Гілки акацій та вишень, що рясно росли під вікнами, у місячному сяйві утворювали на стіні сюрреалістичні візерунки. Два доги — білий та кольору маренго — мирно спали на килимі перед каміном. Дартов загасив цигарку і прислухався до звуків, що, як густе вино, блукали його багатокімнатним, устаткованим за останнім словом сучасного дизайну помешканням. Він напружував уяву і чув бурмотіння сонної води, захованої у трубах, шурхіт оксамитових портьєр, перешіптування книжок на полицях. Уявна розмова із Кундерою наповнила його єство неабиякою гордістю. Особливо тішила ця можливість сказати «ми» — він, Дартов та інші! Невже це стало реальністю?!

Вогник чергової цигарки, віддзеркалений у люстрі, що стояло у протилежному кутку кімнати, здавався йому язичком сатани, що дражнив його з потойбічного світу. Він не міг змоделювати відповідь Кундери і тому продовжував говорити:

— Зовсім скоро мене тут не буде. Я нарешті вирвусь звідси. Я теж житиму в Парижі, дихатиму одним повітрям з тобою і їстиму — долаючи огиду! — клятих слимаків та жаб’ячі стегенця. І ніхто не змусить мене написати жодного рядка. Досить з мене цих мук…

Він непогано попрацював цей рік — за книгою, що набула такого резонансу, він — не без допомоги найманих «негрів» із провінції, — зробив пару сценаріїв. За одним уже було знято багатосерійний фільм, другий викупила одна із відомих зарубіжних кіностудій, і чимала сума доларів уже очікувала на свого господаря в найнадійнішому швейцарському банку. Лишалося тільки поволі згорнути свою діяльність тут. І це треба було робити дуже обережно.

На нічному столику раптом задзеленчав білий телефон. Дартов поглянув на годинник — пів на першу ночі. Доги повели вухами і, не міняючи пози, напружилися. Це були елітарні собаки — хитрі й розумні.

Дартов зняв слухавку.

— Розбудив? — почув бадьорий голос свого старого приятеля з колишньої комсомольської юності Семена Атонесова.

— Яке це має значення?

— Справді, ніякого, якщо ти взяв трубку, — погодився Атонесов. — Я до тебе так пізно от з якого приводу. За кілька днів, ти ж знаєш, сюди прибуває величезна делегація на літературні читання. Буде грандіозний круїз по Дніпру із виходом у Чорне море та вечорами у кожному портовому місті. Кінцевий пункт призначення — Коктебель. Там буде шалена гулянка. Звичайно ж, усі хочуть бачити у складі нашої делегації тебе. Ти як, згоден?

— А хто з наших буде?

— Ну хто-хто — як завжди: ти, я, Портянко та Араменко. Кого нам іще треба? Решта — усе правління нашої творчої спілки та місцеві козли, яких підбиратимемо у кожному пункті, та, звичайно ж, іноземці — письменники, перекладачі, літературознавці, видавці тощо. Десять днів відпочинку! Щоправда, доведеться повиступати у кожному містечку — але тут уже нічого не вдієш. Зрештою, розважимося і, гадаю, добре повеселимося. До речі, заодно й покажеш свою нову віллу, що придбав у Криму, — ми ж будемо неподалік. От і обмиємо покупку! Ну як?

Дартов зморщився. Останнім часом він намагався уникати старих приятелів — тільки вони ще мали право розмовляти із ним зневажливим тоном, ба навіть і шантажувати: надто багато пригод пережито разом, надто багато зайвої відвертості, а то й звичайної заздрості… У наш час друзі стають небезпечними, міркував Дартов, але чому б не скористатися нагодою з’ясувати стосунки? Він дав згоду і поклав слухавку. Доги розслабилися. Тиша та темрява знову набули своєї первозданності.

…їх називали «четвіркою відважних», вони товаришували давно. Разом працювали в райкомі комсомолу, разом відвідували молодь у районах, не уникаючи можливості попиячити та розважитись. Їх пов’язували спільні таємниці бухгалтерських підтасовок та шалених любовних пригод. Атонесов перший відчув вітер змін і зайнявся рекламним бізнесом на одному з телевізійних каналів, Портянко завів маленький пивний заводик, Араменко здобув славу викривача-есеїста в одній із столичних газет. Разом із Араменком Жан Дартов зробив обом друзям по кілька тоненьких збірочок оповідань і прийняв друзів до свого творчого об’єднання. Попиваючи пиво по суботах у сауні Дартова, друзі тішилися своєю причетністю до творчої еліти. Але із усім цим треба зав’язувати, знову подумав Дартов. Він почав помічати, що жарти товаришів стають дедалі небезпечнішими для його репутації. До того ж, їхня дружба усе частіше скидалася на змову. Вони досить добре і досить довго знали один одного. Репліка Атонесова про «віллу в Криму» розхвилювала його. Треба ставити усіх на місце! І робити це негайно.

Дартов ще довго крутився в ліжку, знову палив, намагався викликати сон. А замість цього перед очима виникала ТА картина, і Дартов міцніше стискав зуби, аби не випустити назовні довге вовче виття…

На вулиці здійнявся вітер, і віття дерев застукало у скло. Дартов здригнувся, зі свого килима скочили на ноги й загарчали собаки. Цей стукіт не давав йому спокою вже давно. Дартов увімкнув світло, намацав у тумбочці в’язку ключів і, взявши за ошийник білого дога, вийшов зі спальні…

* * *

Після дзвінка до старого приятеля Семен Атонесов відійшов від шинквасу і попрямував до столика, де на нього чекали Вадим Портянко та Ярик Араменко.

У нічному клубі «Чикаго» життя тільки-но розпочиналося. На невеличкому круглому подіумі витанцьовували дві напівроздягнуті кобіти, над столиками здіймався цигарковий дим, офіціанти розносили напої та закуски, публіка очікувала на виступ заїжджої естрадної зірки.

— Ну, як він? — запитав Портянко, відправляючи до рота чималий шмат м’яса по-французькому.

— Поїде, — коротко відповів Атонесов і налив собі чарку коньяку. — Дивись, яка дєвочка!

— Почекай-но з «дєвочками», — зупинив його порив Араменко. — Точно поїде?

— Атож! — Атонесов перехилив чарку й підчепив виделкою тигрову креветку. — Чому б йому з нами не поїхати?

— А чого б йому їхати? — спалахнув Араменко. — Він, якщо схоче, сам може такий круїз влаштувати! На власній яхті!

— Та немає у нього яхти, Ярик! Це я напевно знаю. Хатку в Криму купив, жінку з Туреччини привіз, «мерс» купив, а от яхти поки що немає, можу заприсягтися!

— Звідки ти все можеш знати? — долучився до розмови Портянко. — Жан завжди був темною конячкою, а зараз — тим більше… А чи не здається тобі, друже, що треба цю темну конячку витягнути на світ? Занадто він став пихатим.

— Заздриш? — посміхнувся Араменко.

— А ти — ні?

— Звичайно ж, ситуація трохи образлива… Але Жан талановитіший за нас, і з цим треба рахуватися.

— От і порахуємося у поїздці! — відрубав Портянко. — 3 друзями треба ділитися. І час для цього, гадаю, настав.

— Не сваріться, хлопці! — Атонесов розлив по чарках коньяк. — Краще вип’ємо за успіх нашої спільної справи! І… подивимося он на тих дєвочєк…

— До речі, я вчора познайомився з такою жінкою! — заблищали очі в Араменка. — Куди цим куркам до неї! Уявіть собі італійку зі світлим волоссям або білошкіру мулатку — словом, повний абсурд, фантасмагорія — негатив картини Врубеля! А головне — із нею можна роз-мов-ля-ти!

— Цього ще не вистачало! — пережовуючи черговий шмат м’яса, посміхнувся Портянко.

— Де ти її зняв? — запитав Атонесов.

— В клубі у «Самича». Вчора вдень зайшов пообідати, а там — вона. До речі, сказала, що читала мої опуси в газеті, знає, що я товаришую із Жаном…

— Так вона хотіла через тебе познайомитись із Дартовим?

— Зовсім ні! — образився Араменко. — Дартов її не цікавить. Він не здатен зацікавити ТАКУ жінку! Знаєте, що вона мені сказала, — «друзі нічого не варті в цьому житті, вони забувають про тебе на другий день після смерті…» У неї чудове, нетутешнє ім’я — Мілена…

Над столом зависла пауза. Портянко зосереджено жував, Атонесов, випускаючи кільця диму, дивився на одну з танцюристок, що лишилася в одних мережаних трусиках. Ярик Араменко взяв зі столу напівпорожню пляшку коньяку і зробив прямо з шийки кілька ковтків. Він був роздратований тим, що приятелі не почули його. Він згадував обличчя вчорашньої знайомої і подумки повертався до того неприємного відчуття, яке усе частіше накочувалося на нього, — то було відчуття чогось нездійсненного. Усі троє вже добряче набралися.

— Семене, ти можеш зробити так, щоб вона потрапила із нами на пароплав? — запитав Ярик Атонесова.

Той відірвав хмільний погляд від танцівниці.

— Не переймайся, друже, там буде стільки різних тьолок… Всі місця заброньовано.

— Але ж Дартова ти, певно, записав із його бабою? — не вгавав Араменко. — Зроби і мені дві каюти!

— Пішов ти! — відмахнувся Атонесов і встав, аби підійти ближче до подіуму.

— Ще пожалкуєш, пацюк! — крикнув йому навздогін Араменко.

— Та біс із ним! — голосно гикаючи, сказав Портянко. — Зараз не про баб треба думати. Нехай наш друг Жан поділиться тим, що має. Зрештою, хто усе це йому влаштував? Га?!!

Портянко закричав так голосно, що на них звернули увагу двоє однаково поголених охоронців.

— Тихо, Вадику, — заспокоїв друга Араменко. — Поквитаємося з усіма…

Він знову потягнувся по пляшку, але вона була вже порожня. Якби вони сиділи не в нічному клубі, а в забігайлівці часів своєї юності, він скористався б моментом і кинув нею у стіну. Але натомість Ярик непевним рухом поправив краватку і, не очікуючи на виступ обіцяного програмою гастролера, пішов на вулицю.

У дверях він, похитуючись, озирнувся і знову огледів задимлену залу, інтер’єр якої більше скидався на інтер’єр пекла — п’яний Атонесов засовував купюри до трусиків стриптизерки, Портянко налягав на нову гарячу страву, яку приніс офіціант, червоні та ядучо-зелені вогники стрибали по обличчях гостей… Купка жінок танцювали біля подіуму естради. Їхні обличчя були червоні й масні. Ярик зловив себе на думці, що усі жінки нині однакові — кумедні і досить жалюгідні. Після п’яти хвилин розмови з гарненькою кобітою стає зрозумілим, що їй потрібен твій гаманець і заради нього вона готова на все у перший же вечір знайомства. «Н-у-удно, панове!» — подумав Ярик. «Я знаю усе наперед, — сказала йому недавня знайома. — Те, що ви скажете мені, і те, що я змушена буду відповісти вам…» О, вона не була схожа на жодну з цих розпашілих танцівниць!

«Де тебе шукати, Мілено? — зі щемом подумав Араменко. — Ти не дала мені свого телефону, не залишила адреси… А чи була ти взагалі, Мілено?..»

Хмільна сльоза потекла у нього із правого ока. Ярик Араменко із силою грюкнув дверима і вийшов на повітря. Ніч пахла бузком…

* * *

…Ця ніч пахла бузком.

— Ти чуєш, який запах? — запитала Влада Макса.

Вони, як це іноді траплялося, знову сиділи за столом при свічках і вечеряли. Влада відчинила вікно, легкий вітер хилитав язички полум’я. Вони тріпотіли, як прапорці в руках пароплавного сигнальника.

«Цікаво, про що вони говорять до нас?» — подумала Влада. Сьогодні Макс почувався краще, вона навіть обійшлася без свого фокусу з люстром. Єдине, що зараз хвилювало її, — як сказати Максу, що вона має лишити його самого на цілий тиждень, та чи витримає він цей тиждень повної самотності.

— Знаєш, — сказав Макс, — я давно вже не можу сприймати запахів, особливо таких, — вони повертають до життя. Не будемо про це…

— Добре, не будемо, — погодилася вона. — Що тобі сьогодні снилося, любий?

— Не говори зі мною як із дитиною! Гадаєш, я не розумію, що зі мною відбувається? Довго ти триматимеш мене у тій кімнаті?

— Поки не знайду Жанну, — холодно відказала вона. — Нехай вона вирішує, що робити далі…

— Я хочу шукати сам…

— Добре, добре, — поспішила заспокоїти його Влада. — Ми шукатимемо разом. Почнемо прямо зранку, так? Зараз повечеряємо, поспимо, а потім…

— Подивись, яка тінь на стіні, — раптом перебив її Макс. — Вона схожа на лахмітника в їдальні для безпритульних… Дві склянки кефіру перед ним і один недопалок «Прими» — це я після смерті… Ти ТАМ не була, ти не можеш знати. Ти не знаєш почуття, яке має назву: «Мені нічого не потрібно». У це «не потрібно» входить усе те, чого ти так шалено бажаєш. Це так страшно. Можливо, настав час платити за своє місце на землі? Але чому так скоро? А можливо, ми з тобою вже заплатили — Жанною? Я — за свою писанину, за ці безкінечні рефлексії, за те, що усе пускав на слова, за муляжі зі слів, що звисають з паперу, як ось ці спагеті — дохлі і огидні, немов черв’яки. А ти… Гадаєш, що я нічого не знаю?.. Є така картина Магрітта — жінка зчищає з себе тінь чоловіка, але вона все одно залишається на ній… Хіба чоловік винен у тому? Я хочу бачити людей. Мені тепер здається, що всі вони, навіть чоловіки, мають твоє обличчя… Коли ти відпустиш мене, Жанно?

— Скоро…

— Коли —скоро?

— Ось перейдемо цю ніч…

— Ми не перейдемо її — вона занадто довга, Жанно… Я втомився…

— Ми із тобою різні жабки… — в задумі промовила Влада. — Я — та, що борсається у глечику з молоком, поки не зіб’є під собою масло.

— Знаєш, яке слово з молитви подобається мені найбільше? «Нехай буде воля Твоя»! Тільки у ній є для нас великий зміст і надія, решта — жалюгідні потуги довести, що буває якось інакше. Не буває! На жаль…

Макс схилив голову на руки. Влада знала — аби не почався напад, треба говорити. Говорити про щось інше, відволікти його невимушеною балачкою.

— Слухай-но, Максе, пам’ятаєш, ти описав ту історію, що тобі розповідав батько про діамант? Як ти вважаєш, то правда чи вигадка?

— Про який діамант?

— Ну, про той пофарбований камінець, що лежить у Жанниній скринці. Ти говорив про нього з батьком, а потім написав оповідання… Розкажи мені, що ти про це знаєш.

— A-а, ти про підвіски Марії Антуанетти! — Влада побачила, що його очі ожили. — Я не знаю, чи правда це… Але історія цікава… Це казка про маленьку Жанну у зеленій сукні…

«О Господи!» — подумала Влада.

— Розкажи мені цю казочку, добре?

— Це казочка про маленьку Жанну, — знову повторив Макс. — Тоді вона була фрейліною королеви — найвродливішою з усіх фрейлін. Їй дуже кортіло мати діамантові підвіски, адже у дитинстві вона не мала навіть пристойної сукні. І вона вирішила написати листа від імені королеви до єпископа Страсбурга кардинала де Роана із проханням замовити у ювелірів дуже коштовну прикрасу. Коли підвіски були готові, маленька Жанна втекла з ними в Англію. А довірливого кардинала заарештували й посадили до Бастилії. От і вся історія…

— І це усе?

— Маленька Жанна прожила на ці діаманти усе життя. А щоб ніхто не міг довести, що це ті самі прикраси, вона наказала одному з майстрів-ювелірів додати на кожний камінець ще одну грань — двадцять восьму. Під час слідства це і врятувало її від викриття, адже на суді ювеліри, які робили коштовність на замовлення кардинала, стверждували, що камінці мають лише двадцять сім граней. Хитра маленька Жанна…

— А наш камінець, про який розповідав батько, не може бути тим діамантом?

— Я втомився… — Макс відкинувся на кріслі. — Чого ти від мене хочеш, Жанно?

Влада зрозуміла, що більше вона від нього нічого не доб’ється. Усе, про що вона зараз почула, вона вже читала в одному з його оповідань. Про все, крім кількості граней. Але це була його сьогоднішня вигадка. Принаймні, він заспокоївся й переключився на щось інше.

— Пішли, любий, я покладу тебе спати.

Влада обережно взяла його за руку. Тепер головним було те, шоб він не збунтувався на порозі своєї келії, випив пігулки і дався зробити заштрик. Вона поцілувала його руку і тихо повела у темну печеру за стелажем. Він не пручався, покірно дав зробити їй усе потрібне. Влада тихо вийшла з кімнати, зачинила і замкнула двері, зсунула половинки стелажу. Вона вирішила нічого не говорити йому про свою майбутню відсутність — час без Жанни усе одно зупинився для нього.

Влада прибрала на столі, залишила тільки одну свічку та бокал із червоним вином. Було вже пізно, але спати не хотілося. Та вона б і не могла заснути, думки обсіли її, як зграя голодних вовків.

Ніч пахла бузком і трохи — морем. У прочинене вікно Влада бачила темне небо, яким із великою швидкістю мчали рвані хмари, у них потопав тонкий серпик молодого місяця. Він часом зблискував, як ніж, розпорював довге полотно якоїсь хмарини і знову пірнав у темряву, як підступний маленький злодій. А краї розпанаханих хмар рожевіли, ніби і справді натягувалися кров’ю.

Влада змерзла, треба було зачинити вікно, але вигляд неба, течія якого була схожа на тріпотіння розірваної кінострічки, заворожував її. І такі ж розірвані, розбурхані думки, наче хмари на небі, проносились у її голові.

Вчора, обідаючи в ресторані свого патрона, вона познайомилась із Яриком Араменком.

Саме він розповів своїй новій знайомій, що за кілька днів відбудеться «мистецький похід» на пароплаві, і навіть пообіцяв «вибити» для неї одне місце. Але це було зайве. Того ж дня «Самич» із задоволенням резервував для Влади окрему каюту. Щоправда, вона містилася на нижній палубі, але для Влади це було несуттєвим.

Ярика Араменка вона упізнала одразу, щойно він увійшов до клубу в бездоганному чорному костюмі і поглядом, у якому світилося презирство та зверхність, огледів присутніх і попрямував до шинквасу. В його вигляді було щось інквізиторськи-привабливе. Вільних місць було досить, але Влада вже напевно знала, що цей тип неодмінно сяде поруч із нею. Так і сталося.

— Не люблю їсти, коли на мене дивляться, — сказала вона йому.

— Я з вами цілком згоден, — відказав він. — Але нічого не вдієш, я зголоднів і обіцяю дивитися лише у свою тарілку.

Хоча він таки не витримав, замовив два бокали найдорожчого вина.

— Пробачте, — сказав Ярик. — Я не звик пити сам… Дозвольте пригостити?

Вони розговорилися. Чому Владі закортіло змінити ім’я, вона не знала й сама. В той день, відчувши, що наближається до своєї міфічної мети втрапити до кола відомого письменника Жана Дартова, Влада перевершила саму себе. Чоловік, що сидів навпроти, за якихось півгодини належав їй, як гаманець, як пуделко, як тонкий срібний ланцюжок. Він був удавано-холоднуватим, але запальничка, яку він час від часу підносив до її цигарки, тремтіла в руці.

«Невже він сподобався мені? — думала зараз Влада. — Можливо, й так. Сподобався, як може сподобатися початок гри…» За всі роки її існування поруч із родиною сестри, вона не зустріла жодного чоловіка, який міг би по-справжньому зацікавити її. Це, можливо, відбувалося тому, що її не приваблювала взаємність. У нелюбові до неї Макса, у його недосяжності було щось природне і водночас фатальне.

Інакше просто не могло бути, вважала Влада.

Вона почала шалено закохуватись у досить юному віці, швидше зі своєї невтолимої потреби любові у її чистому вигляді — без буденної метушні, пересудів із подругами та спітнілими від перших обіймів долонями. Вона звалювала брили свого кохання на першого-ліпшого хлопчика, який нічого не підозрював і який ще був здатний крадькома бавитися моделями літаків та автомобільчиків. Але ці брили пересувалися всередині неї і ніколи не зачіпали сторонніх. Ця замкненість простору гіперболізувала її почуття, приводячи, зрештою, до нападів повної байдужості.

Нелюбов Макса поставила останню крапку у її спробах налагодити чуттєві контакти зі світом — світ законсервувався в ній у вигляді гострих брил кохання, що перемелювали її нутро. Але це її влаштовувало, адже вона не розуміла неекстремальності стосунків більшості своїх знайомих. Вона не визнавала любові, що надходить поволі, як потяг: один їде у ньому, інший — стоїть із букетом квітів на пероні. Потім ці двоє ідуть у кав’ярню? розмовляють «про кіно», призначають одне одному побачення, знайомляться з батьками, переживають із десяток дощів, хвороб, маленьких свят, аж поки вирішать, що треба жити разом. Для Влади усе це було неприйнятне. Макс був синонімом її приреченості на нуртування брил всередині її єства, і ці, часом болючі, зрушення давали їй відчуття того, що вона ще живе. Адже повільність потяга і тупість очікування на пероні не вкладались у її поняття кохання. Якби здоровий глузд міг увірватися хоча б до її сну, вона б побачила в ньому, що є вільною — настільки, наскільки може бути вільним опудало музейного птаха: красива оболонка без жодних слідів тління.

…Влада простягнула руку, взяла бокал і відпила вино. Вона не знала, від чого тремтять її руки — від свіжого повітря чи від передчуття майбутньої подорожі. І ще одна думка раптом захопила її уяву. Хоча, вона майже ніколи не полишала її: саме зараз настав той момент, коли ніхто не заборонить їй знову дістати родинний талісман.

«Нехай буде так!» — сказала собі Влада. Заповітна коробочка з камінцем зберігалася на антресолі. Влада поставила табурет, відкрила дверцята і почала скидати на підлогу речі, які прикро було викидати, — пачки перев’язаних стрічками листів од батьків, згортки зі старими речами, якісь плюшеві іграшки. Нарешті у неї в руках опинився той згорток. Влада зачинила вікно, згасила свічку і, клацнувши вмикачем, сіла в крісло. Останнім разом вона розгортала талісман у Жанниній присутності, і зараз на неї накотилося неприємне відчуття, ніби вона робить щось підступне й заборонене. Пофарбований якоюсь ядучою синьою барвою, камінець, завбільшки з квасолину, лежав у її долоні.

Влада згадала, що десь від ремонту залишилась напівпорожня пляшка з розчинником олійної фарби, і знову полізла до антресолі. Вона перерила геть усе, аж поки знайшла пляшку. Ще з півгодини вона старанно зчищала з камінця шари засохлої фарби — з-під синьої з’явилася сіра, потім — зелена…

Фарба в’їлася в скло і не хотіла стиратися. Влада забула надіти Гумові рукавички, і її пальці вже горіли від ядучої рідини. Нарешті, останній шар було стерто. Влада пішла до ванної, увімкнула воду і старанно, з шампунем, промила камінець, загорнула в рушник і знову повернулася до кімнати. Коли вона витерла свою знахідку і розгорнула рушник, її на якусь мить засліпили сотні яскравих промінців. Її пальці тремтіли так, що вона ледь втримувала в них яскраву краплину. Поклавши камінець на стіл, почала рахувати грані…

Увесь час збиваючися та не вірячи власним очам, вона нарешті втямила: граней було рівно двадцять вісім…

* * *

…На причалі грав духовий військовий оркестр. Юні курсанти, одягнуті в бездоганно випрасувані строї, старанно надували щоки, аби вичавити із золотавих сурм печально-урочистий мотив «Прощання слов’янки». За парапетом юрмилися випадкові перехожі, із подивом спостерігаючи за обранцями, що купчаться біля білого трипалубного пароплава. Обранців було чимало. Усі вони стояли окремішніми групками, до яких час від часу приєднувалися члени делегації. Причому кожен із новоприбульців безпомилково обирав свою групку, адже і без вказівних табличок можна було визначити, хто до якої групи належить. Під акацією збиралися старі письменники, переважно пенсіонери-пільговики, що мали талони на безкоштовні обіди в їдальнях творчих спілок: за рознарядкою їх мало бути двадцятеро — віком від шістдесяти. Ця подорож була для них подарунком від мерії. До того ж саме вони мали виступати перед молоддю в першому відділенні спільної програми з віршами патріотичного спрямування. Майже всі вони були в стареньких, але охайних костюмах, які провисіли в шафах років із двадцять, майже у всіх на посивілих від часу лацканах піджаків красувалися медалі та значки різного штибу. І всі вони у своєму врочисто-метушливому настрої скидалися на сором’язливих вихованців дитячого будинку, яких уперше повели до місцевого цирку. «А харчування триразове?», «Каюти окремі чи на трьох?», «А скільки віршів треба читати, вам сказали?» — турбувалися ветерани. Сюди ж приєднались і кілька їхніх ровесників із діаспори, які вигідно вирізнялися з цієї чорно-урочистої зграйки своїми грайливими шортами, футболками із написом: «Чи вивчив ти рідну мову?» та ремінцями на грудях, на яких висіли фотоапарати й відеокамери.

Трохи далі збиралися жінки-мисткині: художниці, вишивальниці та поетеси. Вони говорили водночас, голосно сміялися, турботливо тицяли одна одній запальнички й на всі боки крутили головами, відшукуючи знайомих. Біля цієї групи стояла купа валіз. Усі вони з’їхалися з різних куточків країни, і тепер їм не терпілося скоріше почитати свої вірші та дізнатися новини, які їм охоче переповідали їхні столичні посестри. Ця зграйка пістрявіла вишиваними сорочками провінційних членкинь товариства «Берегиня» та новомодним «прикидом» поетес-феміністок.

Наступна група людей — сучасні автори модерної літератури, що при нинішніх заслугах (не тільки на літературному фронті) усе ж таки намагалися зберігати на обличчях престижне тавро «невизнаних геніїв», — поводилась спокійніше, з виглядом повної байдужості до всього, що відбувалося навкруги. Тут панував зовсім інший настрій. Їх цікавило, хто скільки взяв пляшок у дорогу, чи варто було брати участь у цьому «звіринці», чи можна буде покинути делегацію на півдорозі. Кожен відточував свою майстерність у саркастичних зауваженнях, переповідаючи непристойні, але досить смішні бувальщини про представників з групи «ветеранів». Серед творців середнього віку виокремлювалася невеличка когорта «неформалів» — членів літературного гурту «Йо-йо-йо», пара-трійця «дев’ятдесятників», прихильників ненормативної лексики, та кобзар Зозуленко, репертуар якого складався з пісень ліверпульської четвірки «Бітлз», перекладених ним українською мовою.

Хор, оркестр народних інструментів, тріо бандуристів, гурт автентичного співу з села Коноплі, ансамбль народного танцю «Вервиця», квартет «Співочі козаченьки» та гурт закарпатських дримбарів стояли окремо, за лаштунками громіздкого реквізиту. Група газетярів та телевізійників безтурботно жлуктила пиво, відчайдушно радіючи можливості прокататися «на шару», а заразом підготувати купу напівфабрикатів для майбутньої «смажені» у своїх газетах та на каналах.

Художник Скун, відомий своїми сороміцькими картинами у стилі «кіч» та перманентним алкогольним синдромом, слугував зв’язковою ланкою між усіма групами — він снував від однієї купки людей до іншої, виголошуючи привітання, що швидше скидалися на майстерно оброблені триповерхові лайки. Йому скрізь наливали різної міцності напої у пластикову чарку, що виклично висіла на кінці довгого носовичка, пришпиленого до нагрудної кишені.

Було ще багато різного люду, включно з делегацією братніх країн, родичів організаторів свята та струнких дівчат невідомого походження.

Дартов із друзями під’їхав до причалу на своєму авто під заздрісними поглядами ветеранів літератури, які одразу ж закивали у його бік головами, згадуючи, «як колись я його просував до спілки, а тепер бач, який класик!..» Портянко, Атонесов та Араменко вийшли з машини і почали витягати з багажника свої валізи. Дартов, обійшовши авто, шанобливо відчинив передні дверцята й подав руку жінці. У цей момент, здається, навіть оркестр заграв набагато тихіше. З авто вийшла жінка. Газетярі одразу ж взялися за фотоапарати. Нарешті вони могли наочно побачити те, про що давно вже складалися легенди: дружина (або коханка) відомого письменника й насправді виявилася туркенею, з ніг до голови закутаною в чорну лискучу паранджу.

Дартов, незважаючи на заборону стюардів, повів жінку по трапу і за хвилину знову повернувся до причалу вже без неї — треба було огледітися й привітатися із знайомими. Він стояв посеред натовпу, як король, на прибуття якого очікували. Нарешті він помітив свого давнього московського опонента. Той, як і тоді, два роки тому, стояв у колі своїх прихильників у пожмаканій футболці й відсьорбував з пляшки коньяк. Але цього разу закушував бананом. Дартов поблажливо посміхнувся. Тепер вони були на рівних. Навіть більше — міжнародна слава Жана Дартова була не до порівняння зі скандальним успіхом московського писаки. Дартов попрямував до нього. Тепер він не соромився свого вишуканого костюма і міг дозволити собі будь-який тон.

— Ну що, — без привітання звернувся він до колеги, — навчився людської мови?

Й одразу ж, зненацька, отримав сильний удар прямо в перенісся. Натовп хитнувся й завмер. Портянко кинувся піднімати друга.

— Ти, гнидо, ніколи не доведеш мені, що ти чогось вартий! — старанно уникаючи акценту, прошипів поет. — Пішов ти…

Дартов поліз до кишені за хусткою, кров залила білу сорочку.

— Це тобі так не минеться, мета-фо-рист! — процідив він крізь розбиті губи.

Портянко та Атонесов відвели його до парапету і водою з фонтанчика почали обмивати закривавлене обличчя.

Цей інцидент не потрапив до поля зору Араменка — він із захватом дивився у протилежний бік. Жоден катаклізм у світі не змусив би його відірвати погляд від жінки, що якраз виходила з авто. Серце його радісно тріпотіло: «Мілено!» Жінка елегантним жестом заклацнула дверцята чорного «мерседеса», помахала рукою водію і, підхопивши свою валізку на колесах, попрямувала до трапу. Оголосили посадку. Увесь натовп радісно кинувся до сходів.

* * *

Після сорокахвилинної метушні Влада, як і всі, нарешті отримала ключ від своєї каюти. Члени делегації радісно розбрелися коридорами, відшукуючи свої номери. Вставляючи ключ у замкову шпарину, Влада краєм ока помітила, що поруч із нею житиме одна зі співачок, а навпроти намагається відчинити двері вже зовсім п’яний художник Скун.

Влада увійшла до своєї каюти й огледіла приміщення: круглий ілюмінатор, зашторений веселою блакитною фіранкою, письмовий столик, вмонтований у стіну, ліжко з білосніжною білизною, туалет із душем. Маленька, але досить зручна кімнатка. З коридора долинали голоси, сміх, перегук сусідів, але тут було затишно. Влада відсунула фіранку і побачила темну воду із відблисками вечірньої зорі. Пароплав погойдувався на хвилях. Ще ніколи Влада не відчувала такого заколисувального спокою, а головне, не знала такої приємної самотності, коли відчуваєш себе повноправною господаркою помешкання, нехай і тимчасового.

До відходу пароплава лишалося кілька хвилин. Влада розібрала речі, прийняла душ і лягла на прохолодне ліжко, не розстеляючи постіль. Вона чула, як хвилі ритмічно стукотять об стіну її каюти. Десь поруч та нагорі вирувало життя, збуджені пасажири снували палубами, а їй здавалося, що вона знаходиться глибоко під ними, у барокамері на дні ріки, куди не долинає нічого зайвого, метушливого та несправжнього. Влада заплющила очі.

…Коли за годину вона прокинулася, пароплав уже відплив за місто. Влада відчинила ілюмінатор, і свіже повітря, ніби зіткане із бризок та місячного світла, увірвалося до кімнати. Темні береги з рідкими вогниками здалися їй спинами великих доісторичних звірів, що розляглися біля води.

«Оце і є спокій, — подумала Влада. — Підводна недосяжна барокамера. — І самотність Макса уперше не здалася їй жахливою. — Можливо, жити треба заради досягнення цього стану — повного спокою. Мав рацію Булгаков, надаючи Майстрові цей привілей! Не кохання, не добробут, не жалюгідна боротьба за виживання — є лише спокій, заради якого варто пройти сім кіл самотності…»

Різкий звук бортового радіо увірвався в її думки. Гучнявий чоловічий голос оголошував, що настав час вечері, запрошував усіх до ресторану. Спокій скінчився. Влада зачинила ілюмінатор і почала одягатися. Перед виходом вона довго стояла перед великим люстром у вузькому коридорчику каюти і спіймала себе на думці, що виходити не хочеться. Так немовляті, яке знаходиться у теплому материнському лоні, мабуть, не хочеться виходити на світ. Але команда «Треба!» вириває його зі сну й кидає на поталу багатьом іншим «треба», що супроводжуватимуть його протягом усього життя…

Влада рішуче відчинила двері й попрямувала до ресторану, влившись у вервечку інших шукачів виходу на верхню палубу. Широка освітлена зала ресторану була прикрашена квітами. На вході всіх гостей зустрічали стюарди і супроводжували до столиків. Місця були розписані за номерами. Владі дістався столик за номером «17». Вона пройшла крізь залу, оглядаючи присутніх та міркуючи, кого посадили поруч із нею, адже за столиками сиділи по чотири особи. Нарешті вона побачила на одному картку зі своїм номером. За ним уже сиділи троє — кобзар Зозуленко, новеліст Куртя та… Ярик Араменко. Усі троє із захватом спостерігали за її ходою.

Влада знала, що в чорній вечірній сукні, розшитій стразами, вона виглядає дивовижно. Новеліст, випередивши інших, скочив на ноги і відсунув стілець. Влада привіталася й сіла навпроти Ярика.

— Вам не пощастило! — посміхнувся він. — Ви ж не любите їсти у чиїйсь присутності… Але я дуже радий бачити вас тут! Це для мене просто подарунок долі!

Офіціанти почали розносити страви.

— О, креветки! О, судак у білому соусі! Анчоуси!!! — по черзі коментували кобзар та новеліст. — Їжа богів!

За іншими столиками, особливо там, де сиділи ветерани, також спостерігалося неабияке пожвавлення. «Неформали» вже розливали, прикрившись краєм скатертини, горілку — адже на столиках стояли лише пляшки з пивом. Алкогольні напої продавалися лише в шинквасі на верхній палубі і — за божевільними розцінками.

Араменко замахав рукою трійці, що увійшла до ресторану останньою. Портянко, Атонесов та Дартов прямували до сусіднього столика, за яким уже нудьгувала одна з жінок-«берегинь» у великій квітчастій хустці, накинутій на плечі. Побачивши чоловіків, що прямують до неї, вона почервоніла.

— Привіт, зраднику! — вигукнули приятелі майже разом та з цікавістю подивилися на Владу. Погляд Дартова затримався на ній довше. Приятелі посідали за свій столик і, не ховаючись, виставили кілька пляшок. «Берегиня» зашарілася, поправляючи свою зачіску.

За кожним столиком точилися жваві розмови, майже усі члени делегації були знайомі один з одним, усі голосно ділилися враженнями від своїх номерів, кухні та зустрічей із знайомими. Протягом півгодини Влада та Ярик були змушені вислуховувати байки новеліста Курті, який жував і говорив водночас.

— Колись, усередині сімдесятих, викликають мене до КДБ, — розповідав він, багатозначно оглядаючи співрозмовників. — А я ж знаю, що вони вже зібрали на мене безліч компромату, та й думаю — ви хитрі, а я ще хитріший! Так от, питають мене: «Ви знаєте поета такого-то?» А я собі думаю: «Вони ж очікують, що я відпиратимусь!» і кажу їм прямо: «Знаю!» «А ви читали його рукопис такий-то?» — питають далі і гадають, що я заперечуватиму. «Читав!» — знезброюю їх я. «А давали його читати тим-то і тим-то?» — називають вони прізвища моїх знайомих і, дурні, гадають, що я не знаю, що вони знають, що давав. «Аякже!» — кажу. Була ще купа запитань — суцільна провокація. Та мене не обдуриш! Нащо заперечувати те, що їм відомо?! Так вони й лишилися ні з чим…

— Еге ж, — меланхолійно вставив Араменко, — а потім усі ті, кого ти назвав, загули до таборів… Теж мені — хитрун!

— Брехня! Брехня! — зарепетував Куртя.

З важкого погляду Ярика Влада зрозуміла, що зараз виникне сварка. Але до зали увійшов художник Скун, і вся увага присутніх переключилася на нього.

— Привіт вам, рослини, птахи та звірі! — голосом давньогрецького актора продекламував художник, ставши посеред зали. — Смакує вам тіло Христове?

Переляканий офіціант поквапився провести бешкетника до його столика, але Скун ще довго бродив залою, цілуючи ручки панянкам та виголошуючи свої сентенції. Саме зараз він був у запої і не споживав нічого, крім горілки.

— Пані та панове! — звернувся до присутніх один з організаторів свята. — Після вечері запрошуємо усіх на верхню палубу. Там розпочинається дискотека. Бар працює цілодобово. У кают-компанії для вас працює більярдна. Але прошу не засиджуватися, бережіть сили — завтра о сьомій годині ранку перша зупинка та літературні зустрічі!

— Потанцюєте зі мною, Мілено? — запитав Ярик Владу.

Вони піднялись на верхню палубу, де вже лунала музика. Поважна публіка нерішуче стояла по краях палуби, а посередині танцювали лише двоє захмелілих румунських перекладачів. Їхні рухи, сповнені непристойної двозначності, в мигтінні світломузики скидалися на рухи маріонеток.

* * *

Араменко запросив Владу до танцю. Дивлячись йому через плече, Влада бачила, що поруч із палубою, у барі, обвитому зеленню, сидять лише двоє відвідувачів.

— Це ваші приятелі? — запитала вона у Ярика, киваючи головою у бік бару.

— Так я і думав! — награно зітхнув Араменко. — Вас більше цікавить відомий письменник Дартов, ніж я… Але майте на увазі, він тут із своєю пасією…

— Мене взагалі давно ніхто не цікавить, — відповіла Влада.

— …і я в тому числі?

— Я ще не вирішила.

Краєм ока вона усе ж таки стежила за двома співрозмовниками. Вигляд у обох був занадто напружений і серйозний для людей, що зібралися відпочити та повеселитися…

— Чи не здається тобі, Іванку, що зараз зручний час, аби з’ясувати стосунки й розставити всі крапки над «і»? — говорив тим часом Вадим Портянко Дартову.

— Що ти маєш на увазі? — ліниво запитав той, поглядаючи на танцмайданчик, на якому Ярик занадто палко обіймав свою сусідку по столику, а та у своїй чорній блискучій сукні з глибоким декольте на спині скидалася на жінку початку XX сторіччя.

— Давай вип’ємо, — запропонував Портянко, розливаючи по чарках «Наполеон». Вони випили мовчки.

— Так от, — насмілився Портянко. — Минуло два роки твоєї шаленої, можна сказати світової, слави. І вона, гадаю, має для тебе непоганий матеріальний еквівалент. Ти став зіркою. А ми? Хіба тебе не вчили ділитися з друзями, хлопчику? А тим паче з такими, які можуть розповісти багато цікавого… Хоч зараз…

У цей момент до бару завалилася група журналістів у супроводі довгоногих дівчат-«маркітанток».

— Панове журналюги! — закричав до них вже добре захмелілий товстун. — Ось перед вами сидить відомий письменник Жан Дартов! Зараз ви почуєте про нього сенсаційну новину!

— Ти що — зовсім з глузду з’їхав? — прошипів до нього Дартов і привітно махнув журналістам рукою, мовляв, ви ж бачите — людина не в собі.

— Лячно? — захихотів Портянко. — Ось так-то, брате… А пам’ятаєш ту тьолку у 86-му, яку ми вчотирьох?.. Хто тоді зам’яв справу, га? Правильно — я, завдяки своєму дядечкові з органів. До речі, усі протоколи й досі зберігаються в Атонесова… Цікавий документик. Ти тоді, пригадую, почав першим… Пора розрахуватися із старими приятелями, чи не так?

— Так ось для чого ви мене сюди запросили…

* * *

…Він намагався про це забути. Змити з пам’яті, як пляму від кави з білого комірця. Зрештою, його фантазія дозволяла це зробити. Керуючись психологічною настановою (він спеціально перерив гору літератури такого ґатунку), Дартов багато разів повертався у той день і програвав його наново, так, поки на своєму місці почав уявляти зовсім іншу людину — хмільного незнайомця зі скляними очима, чужого, до якого він, Іванко, не має жодного стосунку. Потім, коли образ незнайомця до решти закарбувавсь у свідомості, він стер неприємний випадок багаторічної давності зі своєї біографії.

Тоді вони вчотирьох приїхали у невеличке мальовниче селище із дивною назвою — Зелений Кут. Вони виконували благородну місію: успішні столичні хлопці прийняли запрошення місцевої літературної студії відвідати це забуте Богом село й провести кілька літературних вечорів. На них чекали. Як це завжди відбувалося в найвіддаленіших районах, для них влаштували такий прийом, якому міг би позаздрити великий гурман.

Щоправда, перепілок, запечених у свинячому череві, тут не було, але смаженого, нашпигованого овочами та спеціями м’яса було вдосталь, самогон, настояний на різному зіллі, лився рікою. Голова колгоспу виголошував тости, а юні студійці дивилися на гостей очима, повними захоплення й зі священним трепетом слухали вірші Дартова, претензійні оповідання Портянка та Араменка. Семенко Атонесов узяв на себе місію критика-літературознавця й розповідав молоді про «підводні камені» творчості, не забуваючи уважно придивлятися до жіночої половини студійців. Вечори відбувались у місцевому клубі, обіди й вечері — на природі.

Приятелі одночасно звернули увагу на одну дівчину, що майже увесь час мовчала й червоніла, подивляючись на поважних гостей. Вона була не схожа на інших дівчат — рум’яних, веселих, які залюбки перехиляли склянки самогону й заливисто й голосно сміялися.

— А це що за екзотика? — запитав Атонесов у керівника студії.

— Це наша сирітка, — пояснив той, обіймаючи Семена за плечі, — спілкуватися зі столичними літераторами було для нього особливою честю. — Цього року закінчила школу, талановита дівчинка. До речі, завтра виїжджає на навчання — вступила в університет на філологічний факультет. Якщо захочете залишитися тут днів на п’ять (у нас чудова рибалка!), можете ночувати в її хаті — вона лишається вільною. Торік в Оксаночки померли батьки, а тепер і вона їде від нас…

Залишитися на риболовлю вони не схотіли. І наступного ранку, завантаживши «газик» продуктами та рукописами студійців (з яких вони збиралися зробити вогнище, як тільки виїдуть за межі села), четвірка вирушила в дорогу. За кермом сидів їхній незмінний «Санчо Панса» на прізвисько Сірий, парткомівський водій, який звик мовчати й нічому не дивуватися. Усі четверо ще не відійшли від випитого, крім того, вони продовжували прикладатися до пляшок, які їм дали в дорогу турботливі студійці. Машина їхала лісом. На одному з поворотів вони побачили мальовничу картину: на залитій сонцем галявині сиділа юна мавка — та сама дівчинка Оксана. Мабуть, вона прямувала до залізничної станції й сіла перепочити, адже йти доводилося кілометрів з десять-п’ятнадцять…

Дівчина переплітала косу. Її загострене обличчя ніби світилося зсередини, худенькі руки та ніжки скидалися на порцелянові. Для повної завершеності картини не вистачало хіба що маленької кізоньки поруч та пташки на її плечі.

— Зупини!

Вони вигукнули це майже водночас і так само водночас перекинулися каламутними від самогону поглядами…

Ні, ні, потім думав Дартов, нічого подібного, що трапилося пізніше, він не хотів! Хіба ж не було зрозуміло одразу, що четверо поважних гостей просто зупинились, аби погомоніти із красивою дівчиною та запропонувати підвезти до станції?..

Суто джентьментська пропозиція! Звідки ж з’явився той ХТОСЬ, якого він, Дартов, потім уявляв на своєму місці?! І цей ХТОСЬ зовсім не був джентльменом. Та й навіщо ним бути, якщо мізки ось уже кілька днів затьмарені алкоголем, а достойного об’єкта, щоб зняти напруження, так і не зустрілось… Крім цієї, яка увесь час мовчала і не наблизилась ані на крок.

Дурепа-селючка! Не знає свого щастя! А воно ось — чотири супермени, які здатні осипати з ніг до голови чим завгодно — квітами, грошима, щасливими квитками у подальше життя!

…Вона пручалася так, що обидві її руки виявились вивихнутими в зап’ястях. Тільки тоді нарешті затихла. А потім знепритомніла. Сірий незворушно сидів за кермом, навіть не повертаючи голови. Коли вони, розпашілі, задоволені, збуджені пригодою, вже йшли до машини, Дартов повернувся до дівчини й прислухався — вона уривчасто дихала. Він швидко тицьнув у її затиснуту долоню пачку зім’ятих карбованців й побіг наздоганяти друзів. Цей порух привів її до тями. Вона підвела голову й подивилася услід чоловікам.

— Я вас усіх запам’ятала! Вам це так не минеться! — почули вони її слабкий голос. — Ненавиджу!

Вони зупинилися. Мить постояли, не оглядаючись, їхні погляди майже одночасно зупинилися на довгому гладенькому поваленому стовбурі молодої берези, який перетинав стежку. Першим за нього взявся Дартов. Зрозумівши його думку, приєдналася решта. Намагаючися не дивитися в обличчя дівчини, вони поклали стовбур на її тонку шию. Лишалося тільки натиснути.

— Разом! — скомандував Дартов…

Потім вони знову їхали в машині й до безтями жлуктили самогон.

На галявині, вже вкритій сутінками, не лишилося навіть горбочка. Гладенький стовбур вони передбачливо вкинули в ріку. І він поплив, перевертаючись у хвилях, змиваючи з себе всі сліди…

* * *

— Так ось для чого ви мене сюди запросили, — знову повторив Дартов, вдивляючись в очі старого приятеля.

— А ти як гадав? Тебе ж зараз ніде не впіймаєш — така цяця!

— Що ж, — Дартов знову наповнив чарки коньяком, — давай поговоримо серйозно. Я і не думав вас забувати, не хвилюйся. Всі мої папери — в тому числі й закордонні банківські рахунки — оформлені «на пред’явника». Питання у тому, на скільки частин їх ділити — на чотири чи, можливо, на дві?.. Залежить від тебе, Вадиме.

Він бачив, як у Портянка заблищали очі.

— Не думаю, що Ярик та Семен погодяться з таким розкладом справ, — промимрив він. — Хіба що… А скільки там грошей?

Дартов повільно випив свою чарку й неквапно зажував скибкою лимону.

— Ну, якщо ділити на двох, по півмільйона зелених набереться… Та, звичайно ж — ще стільки ж за старання того, хто дасть нам змогу розділити суму саме на двох… — Він запалив і випустив цівку диму в обличчя Портянка, яке раптом зблідло й набуло скляного виразу.

— Ти хочеш сказати, що…

— Я нічого не сказав! — відрізав Дартов. — Хіба я щось сказав?

Портянко потер лоба, вмить перехилив свою чарку і налив нову.

— Тобі краще дружити зі мною, Вадиме, — от і все, що я хотів сказати. А там, як казав Остап Бендер, купиш собі білий капелюх — і в Ріо-де-Жанейро…

— Мені треба поміркувати…

— Ну-ну, — посміхнувся Дартов. — Міркуй, але не затягуй. Папери у мене завжди із собою, подорож така приємна, але закоротка. А ріка така бурхлива… Дивись, на небі ані зірочки — мабуть, завтра буде дощ. Як там у Гоголя — «редкая птица долетит до середины Днепра…» А ще, пам’ятаєш, було таке кіно — «І дощ змиває всі сліди»? Не пам’ятаєш? Е-е, зовсім ти став старий, друже-брате… І — не пий багато, — додав він, встаючи з-за столика і вдавано позіхаючи. — Піду спати. Це ви, молоді та вільні, а на мене чекає жінка…

Він помахав приятелю ручкою і вийшов з бару. «Я знаю, любчику, що годинник у твоїй порожній голівці вже запущено, — подумав він, кидаючи останній погляд на зосереджене обличчя Портянка. — Той інцидент із активісткою нашого літоб’єднання — не єдиний, що нас пов’язує. Є ще інші… Ти так само боїшся кожного з нас, як і я… А білий капелюх тобі буде, обіцяю. Разом із білими капцями…»

Дартов подумки засміявся і попрямував до своєї каюти.

А на палубі тривала дискотека. Ярик із Владою танцювали вже четвертий танок…

* * *

…Ярик із Владою танцювали вже четвертий танок. Поволі до них приєдналися декілька пар. А ще за годину, розігріті напоями, принесеними на палубу із собою, члени делегації вже стрибали, завзято витанцьовуючи невмирущу «Лєтку-єнку».

— Пішли звідси, — запропонував Ярик і повів Владу в той самий бар, де годину тому розмовляли приятелі.

Портянка там вже не було — його кудись повів Атонесов, який до того часу бігав палубами, відшукуючи гідні об’єкти для приємного знайомства.

— Мілено, я закохався до бестями, — повідомив Ярик одразу, як відійшов офіціант, що приніс десерт — сітрон бланманже по-ірландському, та розлив по келихах червоне французьке вино.

— Цю фразу я чула безліч разів. Це нудно і нецікаво, — сказала Влада. — Що ви мені можете запропонувати? Вечерю в ресторані? Номер готелю двічі на тиждень? Літню подорож на Кіпр? А потім — розмови про шкарпетки, податки та мігрень? Шовкові простирадла, ортопедичний матрас фірми «Венето»?

— Обожнюю злих жінок! — посміхнувся Араменко. — Чому ви так погано думаєте про чоловіків? Повірте, мені є що вам запропонувати…

— Що ж це — гамбургери у «Макдональдсах» Сан-Франциско?

Ярик розсміявся. Жінка подобалася йому все більше.

— Я й справді багато чого можу, Мілено! Просто я занадто ледачий, аби щось робити для себе. А от якби поруч були ви…

— Звісно. Це ми також проходили… Вам потрібна друга милиця, щоб звестися на обидві ноги. Але я — не милиця і навіть не крило, якщо вже вам хочеться романтики.

— Повірте, Мілено… — знову почав Ярик, але жінка увірвала його.

— Ви навіть самі не уявляєте, наскільки смішно звучить ця фраза — вона для десятикласниць… До речі, їх тут багато — раджу вам, Ярику, не гаяти часу.

Він дивився на неї крізь скло келиха, і в пурпуровому ореолі вона здавалася йому прекрасною. Такою прекрасною у своїй крижаній холодності, що мурашки забігали у нього по спині.

— Мілено, Мілено, — гаряче заговорив він. — Я більше не вимовлятиму цієї фрази, ви маєте рацію, це смішно — мені не двадцять років. І саме тому те, що я зараз скажу, прошу сприйняти як слово людини, яка закохалась уперше і розкриває перед вами усі карти. Мені немає сенсу брехати, повір… Ох пардон!

Вони засміялися разом і весело цокнулися.

— Так от, — продовжував Араменко. — Пару років тому я та троє моїх знайомих — не називатиму прізвищ, це не має значення, — вигадали одну авантюру, яка несподівано принесла одному незбагненний прибуток… Але кожен має право на свою частку. І час для розподілу дивідендів настав. Ваша з’ява у моєму житті може прискорити події. І не гамбургери, нехай і в Сан-Франциско, я хочу запропонувати вам, а… замок, справжній замок на березі Тихого океану. Втечемо разом звідси, Мілено?

— І ви хочете, щоб я в це повірила? Яка така «авантюра» може коштувати так дорого?

— О, про це довго розповідати…

— Ви поспішаєте?

— Ні, зовсім ні. Але… — Він зосереджено потер скроні — звичка, що лишилася з часів дитинства, коли він малим стояв біля шкільної дошки. Нарешті він щось вирішив для себе і знову заговорив: — Добре, я розповім вам дещо. Вам — можна. Два роки тому четверо підприємливих людей виманили в одного письменника-невдахи кілька рукописів — механізм цього обману був дуже простий, усе базувалося на довірливості та непрактичності цього нещасливця. Це справжні бестселери, які було видано під іменем іншого — вже досить відомого і знаного письменника, якого вже багато років висували на здобуття міжнародної премії. Але підстав для цього було замало. Книжка, видрукувана за кордоном і перекладена багатьма мовами, надала змогу здобути цю багатотисячну премію. А далі усе покотилося за законом снігової кулі: перевидання, кінозйомки, контракти і таке інше. Тепер навіть за жалюгідний есей він отримує по штуці баксів…

— Дартов?.. — видихнула жінка.

— Благаю вас, Мілено, обійдемося без прізвищ… Для нас вони не мають жодного значення. Головне те, що кожен з цієї четвірки підприємливих людей має право на свою частку.

— І один з них — ви?

— Ми. Ми, Мілено… — поправив її Ярик.

Він був схвильований своєю відвертістю і не помічав, як змінилося обличчя жінки, як захрип її голос, а очі перетворилися на дві крижинки.

— А що сталося з тим бідолашним, якого ви обдурили?

— Я не знаю. Ніколи цим не цікавився. Здається, останнє, що я прочитав про нього в одній газетці, — це те, що у нього зникла дружина, а сам він чи то покінчив самогубством, чи переїхав жити в інше місто. Я не цікавлюся дурнями та слабаками, Мілено… Ну як, ви тепер вірите мені?

Жінка мовчала досить довго.

— Що ж, — нарешті промовила вона і невимушено перейшла на «ти», від чого у Ярика солодко затріпотіло серце, — ти й справді сильний чоловік… Але, гадаю, ніхто тобі не віддасть твою частку добровільно. Ти дуже шануєш своїх друзів?

— Ми пов’язані кількома «подвигами» юності…

— Що ж, — знову повторила жінка, — тоді виникає питання — чи варто ділити усе на чотирьох?… Гадаю, один з вас уже давно все вирішив для себе…

Араменко із подивом подивився на неї. Думка, яку висловила ця дивовижна жінка, давно вже крутилася у його голові.

— Подумай про це… Часу в тебе небагато… А ріка така бурхлива та глибока.

Якби вона могла знати, що якусь годину тому, на цьому самому місці, інша людина говорила майже такі ж слова і так само байдуже й спокійно дивилася в очі свого візаві!

— Значить, якщо… станеться так, як ти хочеш, ти поїдеш зі мною до Сан-Франциско? — посміхнувся Ярик, підносячи її руку до своїх вуст.

— …навіть їстиму гамбургери! — засміялася вона.

Ярик Араменко почувався таким щасливим, що не відчув у її голосі крижаного відлуння, що передує сходу снігових лавин.

* * *

Тієї ж опівнічної пори у каюті Семена Атонесова шаленіла музика, яка лунала з його маленького приймача (щоправда, й увесь пароплав, збуджений початком подорожі, гув, як вулик: за дверима кожної каюти відбувалися бурхливі події). На столику стояв натюрморт з напівпорожніх та повних пляшок. Сам Атонесов, у шовковому халаті жовтогарячого кольору, із виглядом турецького султана розкинувся на подушках, ліниво погладжуючи по голівці огрядненьку панянку з хору автентичного співу. Навпроти на ліжку хропів Портянко. З душової кімнати долинав шум води, сміх та зойки.

Нарешті в супроводі іншої кобіти (Атонесов не міг згадати, хто вона — бандуристка з хору «Співочі козаченьки» чи художниця-керамістка) звідти вивалився московський гість. Обоє були замотані у великі махрові простирадла. Московський гість безцеремонно скинув Портянка з ліжка (той навіть не прокинувся) й так само розлігся на подушках, прилаштувавши поруч свою супутницю.

— Ех, харошиє ви рєбята! — сказав поет. — Ну что — мір?

Атонесов цокнувся із ним пляшкою пива.

— А тот ваш «класік» і правда сволочь! — продовжував поет. — Убіл би на мєстє!

— Так убий! — п’яно відгукнувся Атонесов. — А я тобі допоможу!

— Сам сдохнєт скоро, падла! На етом свєтє долго нє живут двє категорії людей: генії і шестьоркі. Так што єму адін канєц, кєм би он сєбя нє мніл! Налівай!!!

Семен Атонесов із задоволенням слухав тираду московського колеги. Наливати коньяк було нікуди — усі склянки були повні недопалків, і він простягнув гостю цілу пляшку.

Вони ще з годину вигукували уривчасті фрази про різні способи убивства «цієї сволочі», поки не забули, про яку «сволоч», власне, йдеться. Потім їли білий хліб, густо змащений майонезом, — іншої закуски вже не було, випили ще зо дві пляшки горілки. Потім, переклавши обох жінок, які давно вже поснули, на одне ліжко, всілися поруч, поклавши ноги на сплячого Портянка, та ще довго з’ясовували, кому усе ж таки належить Чорноморський флот. Портянко ображено сопів уві сні.

— А чого ти так не любиш мого друга? — повернувся до теми Атонесов.

— Какова?

— Ну того, як його… — Атонесов покрутив пальцем у себе перед носом, і цей жест одразу ж викликав у московського гостя правильну асоціацію, яка могла виникнути тільки у споріднених алкогольних мізках.

— А-а-а! Чєво ж ето — нє люблю? Я єво абажаю! Хочеш, пряма січас пайду і пацелую? Харошиє ви все рєбята!

— Пішли! — як завжди після хорошої випивки, потягло на подвиги Атонесова. — Я знаю, у якій він каюті! Тільки с-с-с-с! — Приклав він палець до вуст. — Він не сам. Знаєш, яка у нього баба?!! О!!! Чорна така! Уся чорна!

Вони тихенько вийшли з каюти і, тримаючи один одного попід руки, дібралися до палуби, на яку виходив ілюмінатор каюти Дартова.

Вони почали стукати у вікно.

— Жа-а-ане! — кричав Атонесов. — Виходь! Вип’ємо разом із нашим гостем — він такийгарний хлопець! Я йому усе розповів, чуєш? «Чуєш, брате мій?…» — загорлав він пісню.

— Спіт, падла! — розсердився московський гість. — Нє уважаєт!

На нього раптом навалилася нудьга — перший симптом агресії.

— А пашлі ви все! — раптом вирвав він свою руку з руки Атонесова і, похитуючись, попрямував у темряву.

Атонесов лишився стояти на палубі. Свіжий нічний вітер поволі витверезив його. Він перехилився через перила і спостерігав за потужним потоком води, що на великій швидкості обтікала борт пароплава.

Він не почув за своєю спиною чиїхось легких кроків…

* * *

…Влада повернулася до своєї каюти пізно. Вона була втомлена і водночас збуджена подіями, що відбувалися навколо неї. Їй хотілося зосередитись, але в голові крутився шалений калейдоскоп вражень.

«Що в такому разі казала собі Скарлетт О’Хара? Подумаю про це вранці!» — вирішила Влада, скидаючи сукню прямо на підлогу. Вона зайшла в душ, а вже через п’ять хвилин міцно спала під рівний гул двигуна. Цієї ночі їй зовсім нічого не снилося.

…Дартов просидів у кают-компанії ледь не до ранку. Спочатку його обсіли журналісти, і він із неабияким задоволенням дав кілька розлогих інтерв’ю, потім його запросив до щедро накритого столу капітан пароплава, а коли вечерю було скінчено, настав час для покера. З кімнати він виходив лише раз — по свої сигари, знехтувавши цигарками, які йому запропонував капітан. Віднедавна він курив тільки гаванські сигари.

…Провівши Владу-Мілену до її каюти, Ярик Араменко ще довго тинявся палубами. Йому зовсім не хотілося спати. Уперше за кілька років перед ним постала хоч якась перспектива, життя набуло сенсу і на горизонті замаячила мета. У неповних сорок він нарешті зустрів жінку, яка б могла стати його дружиною. Він давно мріяв саме про таку — яскраву, недосяжну, сильну. Заради неї варто було б продовжувати своє безглузде життя. Вітер пригод віяв йому в обличчя, як в юності.

…Портянко прокинувся від раптової тиші, яка настала в каюті. Навпроти сопіли дві незнайомки. Треба було перебиратися до свого помешкання. Він намацав у кишені ключ від каюти. «Треба менше пити, — сказав собі подумки Портянко. — Наступного разу лише вдаватиму, що п’ю…»

Він тихо зачинив двері каюти Атонесова і вирішив іти до себе не внутрішнім коридором, а палубою.

Ніч і справді була темна, а ріка — бурхлива…

* * *

Несподівана тиша змусила прокинутись. Мотор не гув, пароплав погойдувався на хвилях, що звучали, як ліниві оплески. У віконце крізь фіранку пробивався тоненький гострий промінець сонця, в коридорах та на палубах було тихо, як на борту Летючого голландця. Пароплав, очевидно, стояв на причалі. Влада визирнула в ілюмінатор. Справді, це був невеличкий причал провінційного містечка К.: поспіхом пофарбована у синьо-білий колір кав’яренька, за якою починалися мальовничі пагорби, і — жодної живої душі на березі. Була шоста ранку.

Це означало, що вона спала чотири години. Але Влада відчула, що не тільки виспалася, але й готова до подальших дій. Вона сіла в ліжку, обхопила голову руками, — їй здавалося, що так вона може найкраще зосередитись, адже думки почали стрибати, як коники, і їх треба було впорядкувати. Тепер вона вже точно знала, що трапилося із Максом. Треба було подумати, як усе поставити на свої місця. Це одне. А друге — Ярик Араменко, що так несподівано закохався у неї! Безсумнівно, їй пощастило з цим знайомством, а відтак підібратися до розв’язки буде простіше.

Влада бадьоро зіскочила з ліжка, прийняла душ і розіклала на столику вміст об’ємної косметички. За півгодини увімкнувся бортовий радіоприймач. Той самий голос, що вчора запрошував на вечерю, сповістив, що пора прокидатися й о сьомій годині ранку збиратися на причалі, звідки усіх членів делегації повезуть до міста. Там, розбившися на групи, письменники та артисти матимуть урочистий сніданок та відвідають різні підприємства.

Також у розклад сьогоднішнього дня входила екскурсія до краєзнавчого музею та заключний літературний вечір у Палаці культури містечка. Увечері пароплав має відчалити.

Поступово коридори наповнювалися звуками. Після бурхливої ночі прокинутися було досить важко.

Влада першою збігла по хистких сходах на причал і попрямувала до кав’яреньки, яка була вже відчинена. У напівсонного офіціанта замовила філіжанку кави.

День обіцяв бути спекотним. Влада не пожалкувала, що одягла легкий сарафан на тоненьких прозорих бретельках. Крізь каламутне віконце кав’ярні вона спостерігала, як народ поволі вибирається на берег, ліниво розповзається по причалу в пошуках затінку.

Серед натовпу побачила Ярика, який одразу ж почав крутити головою в усі боки, шукаючи її. Вигляд він мав досить втомлений та пом’ятий. Як, до речі, й усі члени делегації. Влада вийшла зі свого сховку. Ярик кинувся до неї, поцілував руку.

Артисти виносили своє спорядження — музичні інструменти, костюми — і завантажували їх в автобуси, що стояли поблизу. Усі їхні сповільнені рухи нагадували борсання бджіл у банці з медом.

— Сьогодні буде важкенький день! — сказав Ярик. — Якби не ти, я з задоволенням повернувся б першим же рейсовим автобусом…

Така ж думка була написана на багатьох обличчях інших пасажирів. Тільки іноземці бадьоро фотографувалися на тлі пагорбів, знімали один одного на кінокамеру і весело, збуджено гомоніли. Неподалік від себе Влада помітила дівчину-радіожурналістку, яка завзято налаштовувала свою доісторичну апаратуру — велетенський магнітофон, що висів у неї на плечі, і збиралася розпочати репортаж.

Нарешті вона приладнала шнур мікрофона, налаштувалася на запис та, сором’язливо оглядаючись, розпочала надиктовувати враження.

— Ви чуєте цей шурхіт ніг по розпеченому асфальті? Це спускаються на берег члени делегації… — Дівчина незадоволено хитнула головою, перекрутила плівку і знову піднесла мікрофон до вуст: — От ми, члени делегації, вже на березі! На березі славного міста К… — Вона знову перемотала плівку і увімкнула запис. — Погода чудова! Настрій бадьорий, — продовжила вона. — А ми, члени делегації, готуємося відвідати славне місто К…

Влада посміхнулася. Дівчина, перехопивши її погляд, зашарілася й поквапилася відійти далі, де б її ніхто не чув, і знову завзято забурмотіла у мікрофон.

Причал нагадував вулик. Люди поволі приходили до тями після безсонної ночі, чоловіки жадібно прикладалися до пляшок із пивом. Життя налагоджувалося.

Останнім зі сходів зійшов Дартов — свіжий, як завжди, у білому піджаку та світлих бриджах. Він був сам.

Поволі члени делегації сіли до автобусів, і запилена колона вирушила до міста.

У вікно Влада спостерігала невибагливий пейзаж промислового центру: при в’їзді на високому постаменті стояв заіржавілий трактор початку 30-х років, на більшості тролейбусних зупинок мирно дрімали бомжі. Сірість вулиць та одноманітність п’ятиповерхових «хрущовок» контрастували із вітринами приватних бутиків та невеличких вуличних кав’ярень. Містом тинялися зграйки смаглявих синів Крішни в яскравих хітонах, пошитих із пофарбованих простирадл. Суворі черги чоловіків юрмилися навкруг цистерн із теплим пивом. Вуличні торговці, розіклавши на тротуарах газети, продавали рибу.

Автобуси зупинилися на центральному майдані — тут мав відбутися мітинг. Делегацію вже зустрічали вбрані у вишиванки жінки та діти, місцевий оркестр духових інструментів та сам міський голова, що вже стояв біля мікрофона, позуючи газетярам міської багатотиражки. Після кількагодинного мітингу, під час якого Влада та Ярик просиділи за пластиковим столиком неподалік від майдану, попиваючи вино, почалися такі ж помпезні зустрічі на виробництвах.

Автобуси роз’їхалися по різних кутках міста. Кожне підприємство давало обід для гостей, зазвичай на природі, за великими, розстеленими прямо на траві обрусами.

О сьомій вечора відбувся концерт.

Тільки о десятій автобуси з гостями вирушили до причалу. Влада мріяла про душ та прохолодні простирадла. Але не встигла вона зайти до своєї каюти і з полегшенням перевести дух, як бортовий динамік запросив усіх до вечері.

Пароплав уже відчалював од берега, й рівне гудіння мотору заколисувало. Влада відчула, що зголодніла, й вирішила усе ж взяти участь у застіллі. Вона натягнула джинси — цього разу вирішила одягтися якомога простіше, — і вийшла в коридор.

Зала збуджено гула. Обличчя делегатів за день, проведений на сонці, обвітрилися й почервоніли, очі жінок блищали, звідусіль долинали жарти та сміх. Дехто змінив своє місце за столиком, перебравшись до тих, з ким устиг потоваришувати протягом дня. Склад Владиного столика залишився тим самим. Чоловіки зустріли її привітними вигуками, Зозуленко відсунув стілець, Ярик дивився закоханими очима, новеліст Куртя облизав губи, готуючись розповісти нову порцію анекдотів… За столиком Дартова склад теж лишився незмінним. Жінка змінила вбрання та зачіску і вже сміливо керувала діями своїх візаві — Дартовим та Портянком, які по черзі наливали їй вино і пригощали купленим у місті ананасом. Атонесов запізнювався.

— Семен, мабуть, спить? — гукнув до столика Ярик, і Влада помітила, як нервові червоні плями розповзлися по його, й без того почервонілих, щоках.

— Мабуть, що так… — ліниво відказав Дартов.

— А я його сьогодні взагалі не бачив, — додав, ховаючи очі, Портянко. — Вчора вночі він кудись пішов з тим, як його… — Портянко кивнув у бік столика, за яким розливав горілку собі та художнику Скуну московський гість.

Він не надав значення приязній посмішці Дартова.

І потім, коли вечерю було закінчено, не звернув уваги на репліку товариша: «Молодець. А я гадав, що ти — розмазня!»

Він звик чути від свого друга образливі зауваження і тому зовсім не здивувався…

* * *

Незважаючи на втому після вечері майже усі члени делегації поволі сповзалися на верхню палубу, де на танцмайданчику знову лунала музика. Пароплав уже давно відчалив і йшов своїм курсом на великій швидкості — за пару діб він мав вийти в море.

Чорна поверхня води вночі поблискувала, як олія, і була такою ж тягучою. Здавалося, що відбиток місяця застиг у ній і, немов приклеєний, повільно погойдується в такт хвилям. Ярослав запросив прогулятися палубами.

Крім танців, гостям було запропоновано кілька культурних заходів: у виставковому залі розвісили свої вишивки та гобелени народні майстрині, тут в оточенні прихильників грав свої химерні композиції Зозуленко. В іншій залі відбувався авторський вечір кримського поета Веніаміна Божка. Ярик із Владою трохи постояли у дверях, спостерігаючи, як кремезний бородань із довгим волоссям густим басом медитував у простір напівпорожньої зали:

Далі вірш населяли «рубінові зорі», «кришталеві бризки», «вітрило-одинак», «батько-Криму-пан-Волошин». Цикл «Кримські замальовки» Веніамін Божко-Кримський (додаток до прізвища був його псевдонімом) написав українською мовою спеціально на честь цього літературного круїзу і тепер пишався собою й тою невимушеністю, з якою йому вдалося перейти з однієї мови на іншу. Ледве стримуючи посмішки, Влада та Ярик попрямували далі від залів та корми, де танцювали розімлілі парочки.

Нарешті вони знайшли затишний куточок на другій палубі, і Влада зупинилася.

Вітер куйовдив її волосся, затуляв ним обличчя. Ярик взяв її руку і підніс до вуст. Він був далекий від думки затягти її одразу в ліжко, та вона, мабуть, на це і не погодилася б, міркував він. Йому кортіло розтягнути задоволення від знайомства. Швидкі зв’язки ніколи не приваблювали його.

— А ти молодець… — промовила жінка безбарвним голосом, і він не зрозумів, які нотки зазвучали у ньому — втома, ніжність, а можливо — жах… — Якщо так піде далі, то за дві доби ми вже зможемо планувати щось реальніше…

— Ти про що? — не зрозумів Ярик і відчув, як затремтіла її рука у його долоні.

— Не турбуватиму тебе зайвими запитаннями, — відказала вона. — І взагалі, я втомилася. Проведеш мене до каюти?

— Так, — сказав він і наблизив до неї обличчя. — Тільки — один поцілунок…

Він вже був готовий поцілувати її, бачив зблизька її обличчя у павутинні переплутаного вітром волосся і раптом відсахнувся:

— Що із твоїми очима?! — схвильовано промовив він.

Влада здригнулася. Скільки разів їй доводилося чути це запитання!

— «Засіб Макропулоса», дія друга! — пожартувала вона. — Ви, сер, не оригінальний!

Ярик посміхнувся, відганяючи від себе мару, і обережно поцілував її холодні вуста.

— Більше не ставитиму тобі театральних запитань. Ти просто загадкова жінка, і мені треба до цього звикати…

Він галантно подав їй руку. На порозі каюти він наважився поцілувати її вдруге.

— Добраніч, Снігова королево! Зустрінемося завтра о восьмій ранку в барі. Вночі скрізь незатишно. Згода?

— Добре, — сказала жінка, притримуючи двері рукою. — О восьмій, у барі! І… щасливого полювання, мій лицарю!

Вона прослизнула у двері. Ярик на мить притулився щокою до їхньої відшліфованої поверхні, і холодна голка страху пронизала його наскрізь. За дверима не було чутно жодного шурхоту, ніби жінка не зробила від дверей ані кроку.

* * *

Влада якусь мить постояла перед зачиненими дверима, прислухаючись до звуків у коридорі, і знову спіймала себе на думці, що її каюта на нижній палубі надто тиха, ніби розташована глибоко під водою. Ця тиша хвилювала, навіювала жах. «Що з вашими очима?» — це запитання ставив їй навіть доброзичливий «Самич», а Макс якось жартома назвав її «жінкою із мертвими очима»…

Господи, невже він так і не здогадався — її очі померли через нього! Цього навіженого, неуважного до неї, неможливого у всіх своїх вчинках чоловіка, над яким зараз мала необмежену владу і який тепер, як звір, сидів у своїй келії за тисячу кілометрів звідси і божевільно кохав іншу…

«Нехай буде так!» — говорила до себе Влада. Вона вже змирилась із цим, прийняла це, перейнялася чужим коханням і спробувала існувати поруч із ним, рятуватися біля нього, як рятуються від холоду біля ватри самотні й загублені у снігах подорожні… Але щоразу, коли вона намагалася простягти руку трохи ближче, вогонь обпікав її, до чорноти пропалював долоню. І вона поверталася до своїх снігів. Вона розуміла, що належить до тієї категорії людей, які не здатні безболісно долати великі емоції й наповнюватися по вінця іншими враженнями. Макс несвідомо вбив у ній цю можливість. І тому її очі завжди дивуватимуть своєю порожнечею.

Влада накинула легку нічну сорочку, розстелила ліжко, увімкнула невеличку лампу над ним і дістала з маленького оксамитового редикюля, який завжди носила із собою, згорток з каменем… У напівтемряві каюти він, як павич, одразу ж розпустив свої яскраві промінці, освітив обличчя, змусив сяяти долоню і тріпотіти серце. «Це — я», — раптом подумала Влада.

Холодний мертвий камінь світився і змушував світитися усе навколо. «Хто ти? — звернулася вона до нього. — Невже ти — звичайне скельце? Звідки ти з’явився? Навіщо? Хто і коли породив тебе і чому покинув?..» Вона згадала, як нещодавно читала книгу Милорада Павича «Російський хорт»: «Чи справжній діамант — перевірити неважко: покладіть його на язик, і смак у роті зміниться…» Влада поклала камінь до рота. Великий містифікатор не помилився — у роті розлився прохолодний м’ятний смак. «Господи! Я зовсім з’їхала з глузду! — подумала Влада. — Хіба можна вірити письменникам?»

Тихий стукіт припинив хід її уривчастих думок, вона швидко заховала камінець, накинула пеньюар і підійшла до дверей. Знову бачити Ярика їй не хотілося. Вона прочинила двері. На порозі стояв Жан Дартов…

* * *

…На порозі стояв Дартов — у своєму бездоганному білому костюмі, із пляшкою «Асті-мартіні» в одній руці і трояндою в другій…

— Чи не здається вам, що спати такої чудової ночі — злочин?

— Ми знайомі? — зверхньо запитала Влада.

— Майже, — спокійно відповів той. — Через вас збожеволів мій найкращий друг. Окрім того, ви стали об’єктом суперечок усіх чоловіків цього пароплава.

— Мені здається, що я не давала для цього жодних підстав.

— Ви дали ці підстави однією своєю присутністю у цьому звіринці!

— Ось як?.. Ви прийшли мене покарати?

— Звичайно ж! Ви — той діамант, який має блищати. А ви спите…

— А ви здатні відрізнити діамант від звичайного скельця?

— Так. Дозволите? — Він зробив крок уперед і простягнув їй троянду.

Вона розмірковувала лише мить.

— Зачекайте.

Влада зачинила двері, прибрала ліжко, поправила волосся і крадькома кинула погляд у дзеркало.

— Проходьте, — запросила вона незваного гостя.

Дартов увійшов і поставив пляшку на столик, потім дістав з кишень два вузькі кришталеві келихи. Влада посміхнулася. У всіх його рухах відчувалася впевненість.

— Отже, ви прийшли рятувати свого друга…

— Боюся, йому вже нічого не допоможе… — Він уважно подивився у її очі. Це був саме той «коронний» дартовський погляд, від якого шаленіли прихильниці, — погляд звабника Паратова у виконанні Міхалкова.

— Він що, помер? — невимушено запитала Влада, розбиваючи на друзки цей оксамитовий погляд.

Дартов розсміявся.

— А це має статися? Ви — злочинниця? Уявіть, який сюжет! Таємнича жінка на пароплаві, що згодом перетворюється на «Летючого голландця»!

— Ну, це ви майстер таких сюжетів, вам видніше… Отже? — Вона, втрачаючи терпіння, поглянула на нього. — Що вас привело сюди?

— Отже, — підхопив він, — вип’ємо цей чудовий трунок. І познайомимося ближче. Ви письменниця?

— Ні.

— Невже вишивальниця — на вас це не схоже…

— Ні.

— Слава Богу! Тоді ви — авторка того кам’яного панно, яке ми веземо до Ялти і яке, немов святиню, охороняють три цербери у цивільному…

— Несінітниця! — засміялася Влада. — Я тут сама по собі. От і вся таємниця.

— Ні, ні, ні! Таємниця має бути! — посміхнувся Дартов, відкорковуючи вино.

— Побачимо… А вас я знаю.

— Читали щось? — швидко відгукнувся він, кидаючи на неї гострий погляд.

— Перший роман — «Білим по білому», здається… («Ще коли він не був тою божевільною маячнею…» — додала вона подумки.)

— Сподобалося?

— Це схоже на допит, — знову посміхнулася вона. — Сподобалося. Але… Не уявляю, як це міг написати такий успішний чоловік, як ви. Це сувора проза… Вона не поєднується із вашим… костюмом. Ви намагаєтеся говорити на рівних з відомими постатями, навіть сперечаєтесь, а… ваші інтерв’ю надто тривіальні. Як це може бути? Втім, мене це не обходить! Ваше здоров’я!

Він пив, не зводячи з неї погляду професійного мартопляса, і вона чітко усвідомила, скільки безневинних жертв не встояло перед цими очима, чорними й всотуючими, як два тунелі.

— Ви насправді цікава жінка. Тепер я розумію Ярика… — Він замислився. — Я давно думав про те, що ви сказали. Про своє (він зробив наголос на цьому слові) право говорити із тим, з ким хочу! Той, хто береться за перо, свідомо чи несвідомо вступає у діалог зі своїми кумирами. І різниця лише у тому, що для одних співрозмовниками чи опонентами стають Гамсун, Воннегут чи Кортасар, а для інших — автори коміксів про черепашок ніндзя! І цей діалог визначає ставлення до світу чи, навпаки — протиставлення світові себе і собі подібних. Без опонента був лише Господь Бог. Він сперечався чи згоджувався із самим собою. Адже сказано у Святому Письмі: «І побачив Він, що то є добре!» Але з чим він порівняв те, що зліпив, аби визначити це як «добре»? Ось у чому питання. Скажи, з ким ти говориш, і я скажу, хто ти… Я віддаю перевагу розмовам із великими світу сього. І мій костюм при цьому не має жодного значення!

Влада помітила, що, жестикулюючи, він вилив трохи вина на свою вишукану білу краватку.

— Зніміть краватку, ви її зовсім зіпсували. Треба замити…

— Га? Так… так… — відгукнувся Дартов і покірно стягнув з шиї краватку. — Можна я запалю?

— Будь ласка. Я відчиню ілюмінатор…

Свіже повітря увірвалося до каюти.

— Вибачте, я вас налякав, — отямився Жан.

— Аніскільки. Я не хотіла вас образити. Костюм у вас просто чудовий! І закінчимо на цьому.

— Закінчимо… — згодився він і схилив голову на груди.

— Вам пора в ліжечко! — посміхнулася вона. — Гадаю, ви сьогодні трохи перебрали і цей бокал був вашою останньою краплею, чи не так? Ідіть до себе! Наскільки я знаю, на вас чекає жінка. До речі, набагато загадковіша, ніж я! Усі тільки про неї й пліткують. Мовляв, то ваша турецька бранка… Ви створили собі демонічний імідж!

— Жінка? — відволікся від своїх думок Дартов. — Так, так, жінка… Я забув… То не жінка…

— Невже — молодий хлопець?! — продовжувала іронізувати Влада.

Дартов підняв на неї свої важкі захмелілі очі, й вона одразу припинила веселитися: щось знайоме і близьке промайнуло у цьому погляді — «що з вашими очима?..»

— Ви кохали коли-небудь? Ви знаєте, що таке кохати порожнечу?! Що ви можете про це знати!!!

Він швидко підвівся й оволодів собою.

— Пробачте. Мені пора. Радий був із вами познайомитися… До речі, Ярик говорив, що у вас дивовижне ім’я, забув, здається…

— Мілена, — підказала Влада і простягнула йому руку. Він потис її, і Владі здалося, що рука потрапила в лещата.

— Добраніч, — попрощався Дартов, — ми ще зустрінемося…

— …у пеклі?

— Це була б чудова зустріч!

Він обережно зачинив за собою двері. Його біла, залита вином краватка лишилася лежати у неї на столі.

* * *

Дартов непевною ходою долав довгий коридор, вкритий червоною килимовою доріжкою. «Ця теж нічого, — міркував він. — Хоча, зрештою… Все — пустеля…»

…Йому завжди усього бракувало, усього здавалося замало. Якби міг, він би проковтнув увесь світ. Але це не врятувало 6 його від запитання — що далі? Він розумів, що ця ненаситна жага — наслідок давньої «дитячої травми», коли від своїх батьків, людей простих (мати та батько працювали на металургійному заводі), почув: «Ти — нікчема! З тебе ніколи нічого не вийде! Не пнися!» З тої пори він постійно намагався довести їм, собі, світові, що він — існує. Фокус із тим давнім віршиком-гімном вдався і дав змогу рушити далі. Але тепер він мріяв зупинитися і розумів, що є лише одне, що здатне дати забуття: ТА жінка…

…Він побачив її в Парижі, у квартирі перекладача Огюстена Флері. Якби не дощ у сутінках, в шурхіт якого так органічно впліталася музика Леграна, що лунала з приймача, якби Огюстен не лишив його самого, вийшовши за чимось в крамницю, якби не дивакувата пристрасть господаря до старовинних канделябрів, які увечері освітлювали помешкання, якби не ще з десяток подібних дрібниць-збігів, що впливають на підсвідомість, — Дартов, можливо, уникнув би тієї хвороби, яка вразила його о пів на дев’яту вечора в самому центрі Парижа восени у вівторок року 1992-го.

Дощ у Парижі… Червоні та сині парасольки, шурхіт шин, шелест плащів, сутінки і музика десь унизу, бузкові плями світла на тротуарах… Він сидів, по плечі втоплений у крісло, і відблиски від десятка свічок грали на вкритих шовком стінах. Дощ у Парижі увечері мав ім’я і обличчя Жака Превера…

процитував Дартов і підніс до обличчя келих з бордо: у ньому вмить застрибали пурпурові іскри. Дартов узяв до рук важкий канделябр і вирішив пройтися помешканням. Рушати далі вітальні без супроводу господаря було незручно, але цікавість взяла гору. Дартов відчинив білі двері, що вели до спальної кімнати. Тут також горіла свічка. Вона тьмяно освітлювала лише один кут, і в тому куті він побачив її. Картину. Вона була невеликого розміру, трохи затерта, старовинна, у важкій облупленій рамі. Але усе це не мало значення! На нього дивилася жінка. Її обличчя було таким живим і рухомим, що Дартов мимоволі прислухався — йому здалося, що вона промовляє до нього.

— Прошу?.. — навіть прошепотів він.

Ба більше! Йому здалося, що перед тим як він одчинив двері, ця жінка ходила по кімнаті — шурхотіла своєю сукнею, дзеленчала браслетками та підборами, а тепер миттєво заховалася за раму. Її русяве пасмо, закручене в щільну спіральку, ще тремтіло від протягу над тонкою оголеною шиєю, в очах стрибали зеленкуваті чортенята…

Усе в цей вечір носило ім’я Превера. Дартов стояв перед портретом приголомшений, розчавлений. Видряпати цю жінку із її часу було неможливо…

— Подобається? — почув за своєю спиною голос Огюстена і ледь не впустив на підлогу канделябр.

— Хто вона? — ледь зміг вимовити, ховаючи очі від господаря, ніби той застав його із своєю дружиною.

— Це одна… м-м-м… авантюристка… До речі, її шляхи загубилися десь у вашій країні. Цей портрет подарував мені мій дядечко Антуан. Він, здається, був заскочений ним не менше, ніж ти зараз. Навіть віддав його мені. Аби зовсім не збожеволіти. Дивак Антуан! Усе життя намагається розв’язати таємницю її скарбів, мовляв, діамантові підвіски — до речі, ті самі, про які писав татусь Дюма, — ця жіночка таки вивезла із собою спочатку в Англію, а потім — кудись далі. Він навіть дослідив, що одинадцять камінчиків зареєстровано. Десь лишився ще один. До речі, він, можливо, заліг у вашій дивній країні…

Але Дартова історія із скарбами не зацікавила. Він не спав тієї ночі. Дощ шкрябав по склу… Дартов дивився на розмитий водою місяць, і перед його очима знову і знову поставало обличчя з портрета. Він не міг усвідомити, що жінка існує лише на полотні. Її очі — зелені та видовжені, як у єгипетської кішки, — говорили про інше. Вона жартувала із ним, дражнила. Вона лежала поруч на шовковому простирадлі у вигляді невловимої плями місячного світла — прозора, невагома, зваблива. І він обіймав її…

Він не зміг виторгувати у Огюстена цей портрет. Всі три тижні, проведені в Парижі, Дартов із шаленою наполегливістю обходив антикварні крамниці та «блошині» ринки, на яких можна було придбати все. Але зображення тієї жінки так і не знайшов. Він схуднув, очі його блищали, ніби у хворого лихоманкою. Він простоював під портретом усі вечори, ігноруючи конференцію, на яку приїхав. І Огюстен Флері змилостивився. Ні, портрета він не віддав, проте замовив з нього мініатюру, яку вправив у старовинний, яйцеподібної форми, срібний медальйон.

— Мабуть, правду кажуть, що ця стерва зваблювала нашого брата одним порухом вій… — сказав Огюстен, випроводжаючи Дартова на літак. — Дивися, не стань фетишистом…

Але шановний Жан Дартов не вберігся. Відтоді він скрізь шукав її. Він ненавидів її, як важко хворий ненавидить свою хворобу, але змушений усіляко плекати її, притлумлювати біль наркотиком і з острахом чекати нової хвилі.

Так, Жан Дартов тяжко хворів на любов до… порожнечі. І це була найбільша таємниця, якої він соромився і яку ретельно приховував навіть від друзів.

«Ця теж нічого… — ще раз подумав Дартов, перед тим як відчинити двері власної каюти. — Але у неї зовсім порожні очі… Порожні, як пустеля… Начувайся, брате Ярику!..»

* * *

…О восьмій ранку Влада сиділа в барі на верхній палубі. Їй кортіло швидше розповісти Ярику про нічного візитера і висварити його за те, що повідомив йому номер її каюти. В барі було порожньо, біля шинквасу нудьгував лише один бармен, решта обслуги метушилася в залі ресторану, куди вже поволі почали стікатися заспані члени делегації. Треба було йти на сніданок, але Ярик усе не з’являвся. В кутку за сусіднім столиком мирно дрімали художник Скун та московський гість. Здавалося, що вони навіть жодного разу не заходили до своїх кают, не переодягалися та не голилися з самого початку подорожі. Влада нервово вистукувала на поверхні столика якусь мелодію довгими відполірованими нігтиками.

— Щось замовлятимете? — запитав її бармен.

Влада замовила каву з коньяком і згадала, що не взяла із собою гаманець. «Що за жлобська подорож! — розлютилася вона. — Усі напої — платні, навіть кава!»

— Запишіть на мій рахунок! — кивнула вона бармену.

Художник Скун розплющив одне око, каламутним поглядом обвів приміщення, вигукнув: «Усім — горілки!!!» і знову зручно влаштувався на широкому плечі свого товариша.

Ще через десять хвилин Владі набридло чекати. Та й треба було іти до їдальні. Після сніданку пароплав мав причалити ще до одного пункту, і вся вакханалія зустрічей, обідів на траві та офіційного вечора у Палаці культури мала повторитися. Тільки цього разу — із більшою помпою, адже пароплав причалював у великому обласному місті О.

Увійшовши до зали, Влада одразу ж помітила за столиком свого вчорашнього гостя — Дартова. Він сяяв своєю порцеляновою посмішкою, виблискував масивним золотим перснем і пахтів суворим чоловічим ароматом французьких парфумів. Він, як і вчора, звів на Владу свій оксамитовий погляд.

За своїм столиком Влада побачила Куртю та Зозуленка, але Ярика не було і тут.

— Наш колега, мабуть, вирішив лишитися голодним! — сказав Куртя, підсуваючи Владі стілець.

На сніданок подавали салати, вівсянку, йогурти та холодну телятину. Влада ледь доторкнулася до своєї порції, випила трохи ананасового соку. Вона помітила, що за сусіднім столиком також відсутній Атонесов.

— Хлопці поволі тікають із пароплава, — сказав Зозуленко, перехопивши її погляд. — Не здивуюся, якщо на цій зупинці ми втратимо ще кілька персон.

— Звичайно ж! — підхопив Куртя. — Усе їм здається нудним! От якщо б це був навколосвітній круїз…

— Патріоти хрінові! — погодився із ним Зозуленко.

На цьому розмова за столиком припинилася, кожен копирсався у своїй тарілці.

Після сніданку Влада вирішила все ж таки розшукати Ярика і рішуче попрямувала до його каюти, що містилася на другій палубі.

На стукіт ніхто не відповів. Влада посмикала ручку, і, на її здивування, двері відчинилися… Одразу ж міцний вологий протяг закрутив у своєму вихорі якісь папірці, що лежали на столику, здійняв хмаринку попелу з попільнички. На вітрі затріпотіла фіранка: в каюті було відчинено ілюмінатор. Влада швиденько увійшла до приміщення і поквапилася зачинити двері.

— Ярославе, це я! — гукнула вона, прислухаючися до звуків у ванній кімнаті.

Але їй відповіла тиша. Безсумнівно, Ярика в каюті не було, на столі стояла брудна філіжанка з-під кави та пляшка коньяку…

Влада торкнулася до розстелених простирадел на ліжку — вони були холодні і вологі від дрібних бризок, що летіли з відчиненого віконця. Значить, ліжко залишалося порожнім принаймні зо дві-три години… Владі стало зимно, вона вирішила зачинити ілюмінатор. Вона вже взялася за ручку і раптом помітила на круглій пластиковій рамі бурий слід, такий, ніби хтось вихлюпнув у вікно залишки кави. Влада витягла з ридикюлю свій носовичок, старанно протерла білу раму і, перш ніж викинути його в річку, піднесла до очей. Потім знизала плечима, згорнула з носовичка м’яку кульку, кинула у воду і зачинила ілюмінатор. Треба було непомітно вийти. Вона вже стояла поруч із дверима у вузькому коридорчику, коли помітила, що ручка на дверях тихенько повертається, ніби хтось відчиняє їх з того боку. Влада щільно притислася до стіни і затамувала подих. Вона не помилилася — хтось обережно й тихо відчиняв двері. Влада міцніше втислася у стіну, наштовхнулася на рятівні двері ванної кімнати і так само обережно та безшумно почала відступати у темряву цієї невеличкої кабіни, потім так само нечутно ковзнула у тінь та заховалася за пластиковою фіранкою душа. Двері ванної вона зачинити не встигла — до каюти вже хтось заходив…

Як у кривому дзеркалі, крізь каламутний пластик довгої завіси Влада побачила, що то був один із товаришів Дартова — Вадим Портянко. Лисий товстун так само, як і вона, здивовано огледів порожню каюту, кілька разів погукав товариша, кинув погляд на прочинені двері ванної, прислухався, кілька разів розгублено повторив: «Нічого не розумію…» і, прихопивши зі столу пляшку, так само тихо вийшов.

Влада з полегшенням зітхнула і, подумки порахувавши до двадцяти, також вийшла з каюти.

Пароплав уже причалював до берега, усі члени делегації зібралися на палубі, — Влада вийшла у порожній коридор і поквапилася приєднатися до решти… День обіцяв бути спекотним.

* * *

— Присягаюся тобі, Жане, ще раз повторюю… — Портянко, незважаючи на те, що поруч із пляшкою стояла чарка, припав до шийки і жадібно, не відчуваючи смаку, зробив три великих ковтки. — Богом клянуся чи чортом… як хочеш…

Вони знову сиділи в барі.

Так само гув мотор, так само грала музика, так само виголошував свої сентенції художник Скун. Пароплав відчалив від славного міста О., в якому за якихось десять годин відбулося понад двадцять зустрічей, творчих вечорів, гала-концерт та свято грандіозного пияцтва в мальовничому історичному музеї просто неба. Члени делегації вже добряче засмагли, перетасувалися, як колода карт, поміж собою і відчули пароплав своїм власним будинком. Дартов посміхався і роздивлявся свої бездоганно підстрижені нігті.

— Вадику, ти блефуєш? — запитав він.

— Клянуся тобі, Жане… — вже вкотре тремтячим голосом повторив Портянко.

— Замовкни, гнидо! — злобно процидів Дартов. — Набридло слухати! Але запам’ятай, якщо ти вирішив дістати мене — у тебе нічого не вийде.

— Кля… — знову почав був Портянко, та безнадійно махнув рукою.

— Завтра ми будемо кілька годин стояти в бухті поблизу моєї нової дачі, — сказав Дартов. — Там ми висадимось, я візьму усі папери, і ми спокійно розподілимо наші дивіденди, обіцяю… А тим часом іди, тобі треба проспатися! Ти добре попрацював!

Портянко знову махнув рукою, важко піднявся з-за столика, попрямував до виходу, але на якусь мить замислився, зупинився і знову підійшов до Дартова:

— Жане, ти ідіот! Ти не чуєш, що я тобі говорю. На жаль… Але запам’ятай: «НА НАС ХТОСЬ ПОЛЮЄ!» І я не знаю, хто з нас буде наступним…

— Ти мені погрожуєш?!! Ти? — Дартов відштовхнув приятеля, і той полетів в обійми московського гостя, котрий саме входив до бару.

— О! Гавно само пливьот в рукі! — констатував московський гість і лагідно обійняв Портянка за плечі. — Пашлі вип’єм! У мєня в каюті єсть класная самагонка, нє то што пойло в етом барє!

Побачивши товариша, художник Скун підвівся з-за свого столика:

— Наливаймо, браття! — закричав він і обійняв Портянка з іншого боку. Так утрьох вони вийшли з бару під скептичним поглядом Жана Дартова.

Фантасмагорія продовжувалася, музика грала, по всіх кутках цілувалися парочки, а в залах виступали спраглі до уваги митці. Пароплав виходив у море.

Частина четверта Є лише спокій

* * *

— А повернись-но, синку! — кричав Скун, виставляючи Портянка з каюти. Той п’яно пручався, хапаючись обома руками за одвірок. Скун оцінив зручність його пози і щосили заліпив коліном у товстий зад. Портянко втратив рівновагу, випустив з рук двері й відлетів у протилежний бік коридору, і Скун із задоволенням грюкнув дверима. Портянко полежав на м’якому килимі, що встеляв коридор, прислухаючись до тиші. Була третя година ночі.

Після повного безладу та розгулу, що тривав у каюті, тиша здалася Портянку зловісною, неприродною й одразу ж ніби витверезила його. Він піднявся з підлоги і, хапаючись руками за стіни, побрів на другу палубу, напружено згадуючи номер своєї каюти й шукаючи по кишенях ключа.

«Клянуся тобі, Жане… — бурмотів він. — Ти — справжня наволоч, Жане… Я ще тобі покажу, начувайся…»

Вузький коридор, вкритий пурпуровим ковроліном, тьмяне світло маленьких круглих лампочок за матовим склом плафонів навіював неприємні асоціації.

«Ось дорога до пекла…» — бурмотів Портянко.

Погойдуючись, він нарешті дістався сходів і піднявся до коридора другої палуби. За скляними дверима, що вели назовні, майнула легка тінь.

«Люди!» — зрадів Портянко і вирішив решту шляху пройти палубою.

Він відчинив двері і на повні груди вдихнув свіже нічне повітря. У голові трохи прояснилося.

«Ні, Жане, тобі мене не дістати! — подумав Портянко. — Ні, ні й ще раз ні!»

Великі нерухомі зірки стояли у нього над головою, вітер холодив лисину. Портянко розправив картату краватку, обтер нею вологе обличчя, заспокоївся і взявся за ручку дверей, аби повернутися до коридора.

— Не спиться? — почув він тихий голос за спиною. З суцільного мороку палуби виступила постать…

Портянко приязно посміхнувся, відчуваючи незручність, що від нього смердить горілкою…

* * *

…Влада прокинулася спустошеною й розбитою і вирішила добу не виходити на палубу, не з’являтись у їдальні й на танцмайданчику. Вона замовила сніданок до каюти.

Офіціант з незадоволеним обличчям приніс їй тацю з кавою, соком, порцією смаженої картоплі та відбивною по-французьки. Після сніданку Влада зручно влаштувалась у ліжку, стулила фіранки і вирішила сьогодні взагалі не знімати нічну сорочку.

Вона лежала на високій подушці у напівтемряві (адже фіранки були подвійні, а нижні, пластикові, мали темно-синій колір) і дивилася на візерунок тіней, який утворював тонкий промінець сонця, що якимось дивом проник крізь крихітну, ледь помітну дірку у фіранці…

Вона склала руки на грудях і згадала, що мати завжди робила зауваження через цю улюблену нею позу, мовляв, так лежать мерці. Тепер Влада лежала саме так і думала про те, що ця поза — коли обидві руки складені на серці — є заспокійливою, заколисливою, умиротвореною, недарма хтось здавна вигадав її для тих, хто більше не метушитеметься. Вона уявляла, як рано чи пізно заклякне саме в такій позі, у суцільній темряві, на самоті із непотрібною ритуальною атрибутикою, і завіса з білого гіпюру лежатиме на її загостреному обличчі… Чи відчуватиме вона щось?..

Зараз дихання її було рівним, приглушеним, як уві сні. На якусь мить Владі здалося, що зовсім поруч вона чує таке ж саме притишене дихання. «Маячня! — вмовляла себе Влада. — За спиною — лише стіна…»

Але, як це буває із людьми з хворобливою уявою, вона ясно відчувала, що за спинкою ліжка, щільно присунутого до стіни, хтось стоїть, і варто лише підвести очі, як вона побачить складки одежі мишачого кольору, які м’яко коливаються над її головою…

Від кінчиків пальців ніг почала поволі здійматися хвиля холоду, тіло затерпло, наповнилося гострими голками страху. Влада примружилась і все ж таки відважилася крізь завісу вій поглянути у верхній куток ліжка. Сірий хітон справді погойдувався над її головою, як павутиння…

Прохолодна рука потяглася через її голову, накриваючи обличчя невагомою тканиною рукава, і лягла на схрещені на грудях руки. Тіло закам’яніло настільки, що рухомими лишилися тільки очі — Влада повела поглядом за долонею, і вона здалася їй знайомою: із характерним мозолем від авторучки на вказівному пальці… Й одразу їй стало тепло, потім гаряче, і та ж хвиля холодних голок перетворилася на багатотисячні язички полум’я, що розплавили її тіло, перетворили на віск — та вона усе одно лишилася прикутою до ліжка, розпластана цим гарячим теплом.

«Як ти тут? — хотіла промовити Влада, але губи також розплавились і не вишептали ані звуку. Не знімаючи долоні з її рук, тінь пересунулась і сіла на край ліжка. — Я що, вмираю?» — знову безгучно запитала Влада. «Ти не вмираєш — вмираю я… — почула у відповідь крізь щільний капюшон хітона, — мені темно. Лампочка згоріла…» — «Ти не помреш, я так люблю тебе…» — «Я це знаю…» — «Що ти можеш знати про кохання до прірви?» — процитувала вона чиїсь чужі слова. — «Прірва довкола нас…» — «Скоро усе буде інакше. Але скажи мені — як ти тут? Чому ти не даєш мені розібратися самій? Я тільки підібралася до розв’язки. Я вже все знаю!» — «Що ти знаєш?» — «Я знаю, як повернути тобі ім’я і… гроші. Багато грошей. Вони зовсім поруч…» — «Мені не потрібні гроші, ти знаєш, ЩО мені потрібно…»

Тінь нахилилася над самим її обличчям.

Останнім зусиллям Влада спромоглася відірвати голову від подушки: «Я усе робила заради тебе! Усе! Я не винна… Ми житимемо!..»

— Ми житимемо у Сан-Франциско! — сказала Влада і нарешті почула свій голос. Він прорвався, ніби крізь ватяну ковдру і змусив прокинутись. Їй здалося, що минуло не більше п’яти хвилин, але за фіранками ілюмінатора вже була ніч.

— Максе! — покликала Влада і схаменулася: «Господи! Йому погано, він помирає — там, на самоті, у суцільній темряві… Він приходив по мене…»

Вона не могла більше лежати, скочила з ліжка, струсивши з себе залишки марення, натягнула джинси, похапцем розчесала волосся й, захопивши із собою ридикюль, вискочила на палубу.

* * *

Пароплав стояв у бухті перед гірським пасмом, яке на тлі темного неба нагадувало зграю міфічних велетенських звірів. На нижній палубі стояла тиша. Тримаючись за поручень, Влада пішла на якийсь дивний звук, що долинув до неї з кормової частини пароплава.

Те, що вона побачила, не здивувало її: в маленькій шлюпці за бортом пароплава сиділа людина й шалено крутила колесо лебідки, спускаючись вниз, на воду. У Влади не лишилось жодного сумніву — то був Жан Дартов.

— Мавр зробив свою справу? — гукнула до нього Влада з темряви й уперше побачила вираз розпачу на його завжди впевненому обличчі. Більше того, їй здалося, що його руки та губи тремтять.

— Чи не підкинете жінку до берега? — знову гукнула вона, вдаючи суцільний спокій. — Мені тут добряче набридло!

— Що ж, можливо, так буде краще… — нарешті відгукнувся Дартов. — Сідайте!

Він закрутив колесо у зворотньому напрямку, і Влада ступила на борт шлюпки.

— Ось вирішив прогулятися, — сказав Дартов, налігши на весла. — Тут неподалік моя дача… Хочете зі мною?

— Із задоволенням, — погодилася Влада і подивилася йому прямо у вічі. — А де ж усі ваші приятелі?

Дартов знову здригнувся.

— Не знаю! Я їм не нянька!

Більше вони не вимовили ані слова. Місяць, повний та ясний, висвітлював на воді широку золоту стежку.

За півгодини Дартов почав шукати місце, аби причалити до кам’янистого берега. Нарешті він обрав зручний пологий схил і спрямував шлюпку туди. За два метри від берега човен наштовхнувся на щось велике й м’яке, що коливалося на хвилях, як туша мертвого дельфіна.

— Цього ще бракувало! — спересердя сказав Дартов і взявся за весло, щоб відштовхнути невідомий предмет. Влада пильно спостерігала за його діями. Дартов штурхнув тушу веслом, і вона, перевертаючись, випливла на світло місячної стежки і завмерла на мілині.

Влада затулила рот долонями, очі Дартова витріщились, як у рака: перед ними погойдувався потопельник. Хвилі накочувалися одна на одну і підбивали його попід руки — здавалося, що велика тлуста фігура поводить ними, прикликаючи до себе. На обличчі мерця сидів великий морський рак.

Тремтячим пальцем Влада вказала на квадратик пластикового бейджа, що був закріплений у небіжчика на лацкані піджака. Такі самі бейджі були у всіх членів делегації. Сумнівів не було — то був труп Вадима Портянка…

* * *

Дартов подивився на Владу ошалілими очима і, як божевільний, знову наліг на весла. Діставшися берега, він накинув трос на перший-ліпший камінь, вискочив з човна і знесилено опустився на пісок. Владі довелося самій вибиратися зі шлюпки. Її також тіпало.

Дартов дістав з кишені люльку і намагався її розкурити, але махнувши рукою, вийняв з кейса (Влада тільки тепер помітила, що з ним була ця невеличка шкіряна валізка) пачку цигарок.

— Що скажете? — звернувся до Влади.

— Мабуть, треба його витягти… — відгукнулася та.

— Ні, я не можу… — Він обхопив голову руками. — І взагалі, я нічого не розумію… Вадим попереджав, що я буду наступним. Я боюся…

— Тому ви і втекли з пароплава?

— А чому втекли ви? — раптом гостро глянув на неї Дартов. — І куди ви поділи Ярика? І, до речі, хто ви така? Чому ви поїхали зі мною?

Він відсунувся від неї якомога далі.

— Чому вас це дивує, хіба ви не звикли до уваги жінок?

— Таких, як ви, — ні! Що ви від мене хочете?

— Наскільки я пригадую, ви прийшли до мене першим…

— Я був п’яний… — промимрив він, струшуючи попіл собі на коліна і не помічаючи цього.

— Чудова нагода… Ну, а я… хотіла віддати вам вашу краватку. — Влада витягла з ридикюля білу краватку, яку Дартов забув у неї в каюті. — Гадаю, ми порозумілися?

Вона підвелася.

— Зачекайте… Я все ж таки витягну того бідолаху!

— Ви відчайдушна жінка!

Влада обійшла скелю, спустилася до води. Тіло нещасного ще коливалось у місячному сяйві, і рак так само балансував на його обличчі.

Влада підкотила джинси, зайшла у воду, вхопила небіжчика за комір і витягла на берег.

— Ну ось і все, — сказала вона Дартову. — Тепер не завадило б випити, я змерзла…

— Що ж, — відгукнувся він. — Ходімо на «фазенду», вона тут неподалік. Щоправда, вона зовсім не облаштована, але принаймні дах над головою до ранку забезпечено, і я маю при собі пляшку горілки…

Вони почали підніматися звивистою стежкою, часом продираючись крізь розлогі чагарі.

Нічна прохолода пронизувала до кісток, дерева та кущі здавалися живими істотами, покручені стовбури південних дерев нагадували застиглих подорожніх.

— Схоже на дорогу до пекла… — прошепотіла Влада.

— Ви вгадали — ми ідемо у «Чортів замок», — відгукнувся Дартов, — принаймні так зветься ця місцина…

— Це ваша вигадка? Я не бачу тут ніякого замку!

Дартов не відповів. Він мовчки боровся із заростями дикого винограду, зриваючи його гнучке віття з покривленого вітром та часом паркану. За розчищеним парканом Влада нарешті побачила будинок…

* * *

…За парканом Влада побачила будинок.

Густа темрява обступила їх з усіх боків, щойно Дартов прочинив важкі рипучі двері. Влада з острахом ступила у вузький довгий коридор і почула, як у неї під ногами на всі лади, як орган, зарипіли дошки підлоги. Одразу ж, ніби у відповідь, будинок ожив і сповнився какофонією таємничих звуків: на горищі зашурхотіла та заметушилася зграя переляканих мишей, з потрісканих стін посипалися прудкі ящірки, десь у підпіллі та понад стінами зацокали своїми пазурами щури, на легкому протязі заколивалося павутиння, і сотні великих чорних павуків поквапилися піднятися вгору у пошуках безпечного місця — туди, де, як фігури чорних янголів, внизголів висіли кажани.

— Я знаю, де є свічки, — прошепотів Дартов, і Влада несвідомо вхопилася за рукав його спортивної куртки, — ідіть за мною!

Влада відчувала, що починає задихатися. Водночас перший переляк минув, змінюючись на майже ейфоричний захват, — повітря будинку пахло пергаментом та воском. Здавалося — ще кілька кроків тунелем, і вона ввійде у вічність, до лабораторії доктора Фаустуса, і час попливе навспак, туди, де середньовіччя зустріне її келихом густого, настояного на відьомській суміші трав вина.

Дартов нарешті вивів її до просторої зали, і так само, як у коридорі, з-під їхніх ніг вислизнули сотні роздратованих мешканців. Щось слизьке зачепило Владину ногу, щось м’яке ковзнуло над вухом, щось зашаруділо та щезло у проваллях облуплених стін. Дартов клацнув запальничкою і висвітив у кутку великий різьблений комод.

— Тут будівельники, здається, залишили свічки…

Він потягнув шухляду на себе, і відчайдушний писк пронизав тишу.

— Це ж треба! Тут ціле мишаче гніздо! — вилаявся Дартов. — Мабуть, когось роздушив…

Він дістав із шухляди велику парафінову свічку.

— Ну ось, зараз зігріємося…

Мінливий вогник заколивався й весело розгорівся, освітлюючи кімнату. Влада побачила довгий дерев’яний стіл на масивних, вкритих мохом ніжках, у кутку стояло високе ліжко із зітлілим шматтям, яке колись було простирадлом, два стільці із видовженими спинками по обох боках столу.

Дартов змахнув з них пил і, накапавши розплавлений віск посеред столу, приладнував свічку, потім, повозившись із кодом кейсу, витяг з нього пляшку горілки «Абсолют».

— Вибачайте, що не пропоную чарок, — я тут сам тільки вдруге… А можливо, й востаннє… — задумливо додав він.

Влада зробила ковток і одразу відчула, як відступає холод.

— Тепер можемо говорити, — сказав Дартов. — До ранку далеко, перший автобус зупиняється на верхній трасі лише о сьомій — навряд чи ми зможемо спіймати тут авто. Це затишна місцина. Навіть мобілка у міжгір’ї не працює.

— Навіщо вам такий будинок, якщо ви не збираєтеся тут жити? — спитала Влада, сідаючи на стілець навпроти Дартова.

— Це моя мрія — будинок графині Жанни де Ла Фарре. Першої фрейліни при дворі королеви Марії Антуанетти. Фаворитки короля. Коханки обох кардиналів і просто найкрасивішої та найзагадковішої жінки кінця шістнадцятого сторіччя. Ніколи не гадав, що зумію придбати його, й ось…

— Як ви сказали її ім’я? — У Влади перехопило подих, тисячі молоточків закалатали в мозку, з глибини пам’яті випливла постать незнайомця із фотоапаратом на грудях, який стояв на порозі їхнього помешкання…

Що він сказав тоді? «Чи тут живе мсьє Олівер Фарре?» Можливо, вона забула, помилилася? Треба буде це обміркувати пізніше, адже, он, господар вже дивиться на її стурбоване обличчя надто прискіпливо.

— Що вас так вразило?

— Ніколи не повірю, що цей будинок належав французькій графині. Це, мабуть, легенда? — знизала плечами Влада.

— Проте це правда. І є багато доказів, я мав доступ до документів, повірте мені. А мініатюра з портрета цієї жінки завжди зі мною. Хочете подивитись?

Він покопирсався в кишені і витяг звідти зеленкуватий, вкритий патиною круглий медальйон, розміром з яйце, відкрив його і простягнув Владі.

Їй здалося, що ще мить і вона знепритомніє…

«Маленька Жанна в зеленій сукні…» — ніби відчула вона божевільний шепіт Макса.

— Подобається? — самовдоволено запитав Дартов, ніби йшлося про його дружину чи доньку.

— Хто це? — пошепки запитала Влада.

— Графиня Жанна де Ла Фарре. Та сама, що колись стала прототипом леді Вінтер у славнозвісних «Мушкетерах» Дюма. Але насправді він усе вигадав, усе було інакше. Надто ж історія з підвісками. До речі, дама зображена саме з ними.

Влада не могла відвести очей від обличчя на портреті і лише тепер помітила на плечі жінки гроно діамантів. Влада вже знала напевно, що усі вони мають одну непропорційну грань… Вона стисла в руці свій ридикюль — їй здалося, що саме зараз камінець пропече оксамит і впаде на стіл гарячою вуглинкою.

— Чому ж вона опинилася тут, у цій дірі? І яка справжня історія підвісок? Чи лишилися в неї спадкоємці? — Влада старалася, аби її голос не тремтів.

— Один мій французький колега якраз займається цією історією. Особисто я вважаю її дурницею і в існування діаманта не вірю. А про жінку можу розповісти залюбки — у нас купа часу… — промовив Дартов, запалив цигарку, випустив у стелю цівку диму. — Подивіться на цей портрет — перед вами жінка на всі часи. Не знаю, що відчуваєте ви, але чоловіки божеволіли від одного її погляду. Звичайно ж, довкола неї точилися плітки, інтриги. В якусь мить, вона сама відчула, що може вершити долі інших, навіть якщо ці інші — сановні особи. А виросла вона у суцільних злиднях. Можливо, це й стало причиною авантюри з діамантами. Графиня де Ла Фарре замовила дорогу прикрасу найвідомішим паризьким ювелірам від імені своєї найближчої «подруги» — королеви Марії і, підробивши королівський підпис, надіслала їм листа. Отримавши підвіски і пообіцявши, що Марія незабаром розрахується за роботу, вона втекла до Англії. Щоправда, королева посилала туди кількох своїх вірних слуг, але… усі вони підпали під чари цієї жінки і по черзі добивалися її руки. Вона відмовила. І тоді всі четверо стали її запеклими ворогами, від яких вона мала тікати сюди, під захист імператора Олександра. Але і він не встояв перед нею і, також діставши відкоша, вирішив здати її французському правосуддю. Тоді, переслідувана усіма, вона таємно придбала цей будинок, який перетворила на перевалочний пункт контрабандистів. Усі роки вона жила на гроші, які отримувала від продажу діамантів. Хтозна, де ці камінці тепер, — їх розвезли по світах. До самої старості ця дивовижна жінка їздила верхи і померла від того, що впала з коня…

— Чи були у неї діти? — запитала Влада.

— Невідомо… Але коханців та прихильників вона мала безліч до самої старості… Щоправда, живе тут неподалік у селищі жінка, яка нібито є родичкою служниці графині. Я розмовляв із нею, вона сказала, що її прабабуся розповідала — а їй переповідала її прабабуся, — нібито після смерті графині сюди приїздив її син чи онук, якому служниця передала згорток. Що було у тому згортку, служниця не дивилася, адже боялася графининого прокляття. До речі, — замислився він, — треба розповісти про це Огюстену…

— Справді, цікава легенда, — тримтячими губами промовила Влада, ледве стримуючи себе, аби не розповісти господареві про давній візит старого француза до її родини.

— Це не легенда! — розсердився Дартов, ковтаючи горілку з горлечка. — Ця жінка існувала! Вона була прекрасна…

Він знову зробив ковток, і Влада помітила, що рідина у пляшці майже закінчилася. Дартов схилив голову на руки:

— От і все…

* * *

— От і все, — сказав Жан Дартов. Розповідь втомила його.

— Не все, — відказала Влада і нервово стисла в руці медальйон. — Ви забули розповісти ще про одну Жанну — маленьку Жанну в зеленій сукні…

— А-а-а… — підвів очі Дартов. — Так називається один із розділів мого роману…

— …який ви вкрали і видали під своїм іменем! — раптом вигукнула Влада.

— Я так і знав! Я відчував, що ви тут не просто так! Виходить, Ярик усе ж розколовся! — стиснув кулаки Дартов.

— Раніше, ніж ви його вбили! — додала Влада і побачила в його очах жах.

— Я нікого не вбивав! — заверещав він. — О, тепер я знаю, що все це підлаштували ви! Хто ви така? Що ви від мене хочете? Грошей? А дзуськи! Я тебе знищу!!!

Він перекинув стілець і почав насуватися на неї, дістаючи з кишені і розтягуючи в руках свою білу краватку, яку Влада йому повернула. Вона відступала, відгородившись від темної постаті стільцем, і з останнім відчаєм, не тямлячи себе, розкрутила медальйон на ланцюжку й щосили жбурнула його в голову нападника, а тоді озирнулася у пошуках чогось, що могло послужити знаряддям захисту. Але наступний порух противника змусив її завмерти — Дартов захрипів і, зробивши крок назад, раптом повалився на підлогу, здіймаючи клуби пилу. Важке срібне яйце спрацювало на кшталт пращі — довкола скроні Дартова поволі розпливалася чорна калюжа крові.

Владі здалося, що будинок знову ожив — зашурхотів, заворушився на своїх невидимих курячих ніжках, озвався реготом нічної птахи, сповнився тінями привидів. Влада перехрестилася і, не зводячи очей з небіжчика, позадкувала до виходу. Свічка на столі горіла, наполовину освітлюючи мертве обличчя Дартова, а поруч із ним — срібне яйце із мініатюрою. Від удару медальйон розкрився, і на Владу дивилися знайомі зеленкуваті очі сестри…

— Ось що ти наробила, Жанно… — прошепотіла Влада, відступаючи в темряву коридора. Вона щосили натисла на вхідні двері, й вони відчинилися. Одразу ж зовсім інше повітря наповнило її груди — повітря духмяної кримської ночі, просякнуте густим солодким запахом жасмину. Влада вже хотіла зачинити двері, аж раптом згадала: «Кейс!»

Довелося повертатися. Вона знову пірнула у середньовічну затхлість будинку. Намагаючись більше не дивитися на мерця, взяла кейс — на щастя, Дартов не встиг закрити його на код! — поклала на стіл і відкинула покришку.

Під білою сорочкою та парою шкарпеток лежали папери. Влада піднесла їх ближче до вогню й уважно передивилася: то були чекові книжки, банківські рахунки «на пред’явника» та інші цінні папери швейцарського й американського банків. Лишалося тільки вписати ім’я, а подекуди — підробити розлогий підпис Дартова…

Влада обережно склала папери до файла і вже збиралася закинути кейс кудись подалі, але на самому дні побачила ще один конверт. Вона розпечатала його — «Я, Іван (Жан) Володимирович Пир’єнко (Дартов) цим документом ЗАСВІДЧУЮ… що у березні 1998 року привласнив та видав під своїм ім’ям кілька романів маловідомого письменника (далі стояло ім’я Макса)… Дата. Підпис…» Трохи нижче були відбитки пальців самого Дартова.

— Для кого ти писав цю розписку?! — гнівно звернулася Влада до нерухомого тіла і сама злякалася власного голосу. Свіча вже майже догоріла і маленький прапорець синього полум’я конвульсивно тріпотів, умираючи на кінці чорного скрученого ґноту. Влада згорнула м’який файл у трубочку і засунула її у свій ридикюль, туди ж поклала конверт і щодуху вискочила з будинку.

Вона знала, що робитиме далі: треба було негайно повертатися на пароплав, поки ніхто не помітив її відсутності і не пов’язав її із зникненнями, потім дістатися з усіма наступної зупинки і непомітно втекти. А в місті вона дасть хід справі із викраденням Максових романів, розбереться з паперами і підготує переїзд будь-куди, куди захоче Макс…

— Ми житимемо у Сан-Франциско! — згадала вона слова Ярика і мимоволі посміхнулася…

За кілька хвилин Влада вже була на березі. Вона відв’язала шлюпку, залізла у неї і кинула останній погляд туди, де на березі лежало розпластане тіло Вадима Портянка.

— Твій убивця мертвий… — сказала йому Влада і налягла на весла.

* * *

…Була третя година ночі. Долоні її горіли від весел, від каната, по якому їй довелося підніматися на борт (шлюпку вона лишила в морі). Влада повернулася до своєї каюти, дякуючи Богові, що не зустріла ані на палубі, ані в коридорі жодної живої душі. Їй не вірилося, що за кілька годин вона пережила цілу пригодницьку епопею, результатом якої став труп… Влада прийняла душ і вже збиралася залізти під ковдру, як раптом нова думка спіткала її — дартовська «наложниця», чи молодий хлопець, чи казна-хто… Куди він її подів?! Вона має бути тут, на пароплаві! «Якщо він не позбувся її так само, як і своїх спільників!» — подумки промовила Влада. Цікавість узяла гору, і вона знову натягнула джинси і светр, їй кортіло зазирнути в каюту Дартова. Влада знову вийшла в коридор і тихенько прокралась на верхню палубу, де були «люксівські» номери. Каюта Дартова була в кінці коридора. Влада прислухалася — з-за дверей не долинало жодного звуку, на ручці дверей висіла казенна табличка із надрукованим написом англійською та українською мовами «Прошу не турбувати…» із припискою самого Дартова: «…у найближчі чотири доби. Пишу роман!» Лишалося відкритим питання — як відчинити двері? Влада обережно вставила в замкову шпарину свого ключа. Ключ трохи попручався і — о диво! — після кількох Владиних благань усе ж таки з натугою прокрутився у шпарині.

Влада прочинила двері. Каюта була двокімнатна. У першій панував лад і спокій, на столі у великій вазі стояв букет білих троянд. Влада відчинила ще одні двері й одразу відсахнулася: їй в обличчя вдарило гаряче повітря, ніби вона відчинила двері до спекотної пустелі. На ліжку вона помітила тіло, із головою накрите пледом…

Влада простягнула руку і з острахом почала стягувати плед.

Але як тільки з-під картатої тканини виглянуло пасмо рудуватого волосся людини, що лежала на животі зі зв’язаними руками та ногами, — Влада вже не стримувала себе і, не лякаючися більше нічого, хутко скинула ковдру на підлогу. Потім вона перевернула тіло обличчям до себе і в повному розпачі захапала спекотне повітря, як риба на березі: своїми зеленкуватими очима на неї дивилася Жанна…

Вона дихала. Вона була жива…

* * *

Вона була жива. Тільки обличчя її загострилося, довкола очей залягли темні тіні, підкреслюючи й без того високі вилиці. Але… Але — Влада навіть повела головою, аби струсити з себе мару, — вона ще більше нагадувала жінку з мініатюри. Жанна не могла вимовити ані слова, вона лише із невимовним подивом дивилася на сестру так само, як і та дивилася на неї. Нарешті Влада розв’язала тугі мотузки і майже винесла сестру із задушливої кімнати.

— Води… — прошепотіла Жанна, на її потрісканих сухих вустах виступили крапельки крові.

Влада поквапилася принести їй води, і Жанна нарешті із полегшенням зітхнула.

— Чому… ти… тут?.. — вимовила вона. — Де він?

— Він мертвий…

— Мертвий? — безбарвним голосом відгукнулася Жанна. — Значить, усе даремно?.. Коли, коли він помер?!

— Кілька годин тому.

— Нічого не розумію…

— Дартов помер пару годин тому, — пояснила Влада.

— Дартов? Дартов? Господи, я думала, ти говориш про Макса!

— Із Максом усе гаразд… Майже… Ми шукали тебе, ми думали, що ти померла… Як ти могла так вчинити із нами?

— Так… — Жанна подивилася на сестру, і Влада знову здригнулася: то був погляд графині де Ла Фарре з дартовського медальйона. — Я померла. Я померла на два роки. На два довгих роки… А сьогодні-завтра мала померти назавжди…

— Але навіщо ти — з ним?! Як це могло статися?!

* * *

«Не впевнена, що ти мене зрозумієш, але тоді, два роки тому, я просто не бачила іншого виходу, — говорила Жанна, коли сестри перебралися до Владиної каюти. — Ти знаєш, як ми жили, ти на власні очі бачила, як поволі згоряв над своїми рукописами Макс. Іноді мені навіть здавалося, що він не бачить нікого, крім своїх вигаданих героїв, — усе перетворюється на слова, слова, купу слів… Я завжди була упевнена, що наше існування повинне мати інший сенс. Принаймні, Макс був вартий того… І от усе розбилося. Що я могла зробити?! Я, сіра бібліотечна миша?!!»

…Вона лукавила. В ту мить, коли газета із рецензією на «новий роман Жана Дартова» розлетілась у її руках на шматки, вона відчула зовсім не мишачу лють. Їй здалося, що так само, як газету, хтось зібгав усе її життя…

Шар за шаром злітала з неї багаторічна луска байдужості, замішаної на тваринній покірності дійсності. Швидкою ходою вона долала квартал за кварталом, забувши про маршрутки та автобуси, і з кожною хвилиною, з кожним кроком усе змінювалося в ній. Пасмо волосся, завжди такого охайного й зібраного в пучечок, розповзлося по плечах, мов кубло рудих змій, обличчя палало.

Впевненість усіх рухів була виваженою та стрімкою, ніби вона прямувала на ристалище, аби продіти ногу в стремено і гукнути через плече чужим, схожим на відьомський перегук голосом: «Усі, хто мене любить, — за мною!» Вона не помічала, що на неї оглядаються, їй дивляться услід, ніби за її плечима й справді розвивається пурпурова мантія.

«Я вискочила з квартири із твердим наміром знищити негідника власними руками, я знала, що вороття для мене не буде. У мене лишалися гроші, і я поїхала до мисливського магазину. Там виявилося, що для того, аби придбати навіть газовий пістолет, потрібно зібрати купу довідок. Тоді я просто зайшла у найближчий господарчий магазин і купила кухонний ніж».

…Вона хотіла вбити. Навіть тоді, коли напад люті минув, вона не відмовилася від свого задуму. Зворотного шляху — у відчай, злидні, холод, який намітився в стосунках із Максом, — не було. Із ножем у кишені свого білого плаща вона бродила під котеджем Дартова, як одинока вовчиця. Пізно ввечері він під’їхав на своєму шикарному «мерседесі», і фари машини висвітили жіночий силует на тлі темного високого паркану.

Вона не шукала приводу підійти — він сам раптом вискочив з авто і попрямував до неї. Зовсім близько вона побачила його темні очі, але у них був розпач… Вона цього не чекала.

— Це ви? — сказав він. — Я вірив, що зустріну вас…

«У цю мить він мав вигляд божевільного. Я гадала, що він упізнав мене як дружину Макса, адже колись ми зустрічалися на якомусь літературному збіговиську. Я подумала, що він має мене злякатися».

Але він дивився на неї, як дивляться на ікону або пташку, яка несподівано сідає на простягнуту долоню.

— Мені треба поговорити з вами, — рішуче вимовила Жанна, стискаючи в кишені руків’я ножа.

— Будь ласка, прошу! — Він навіть забув про машину і, кинувши її на бруківці перед будинком, відчинив перед нею браму.

Якби вона могла знати, що відчув Дартов у ту мить! Він не згадав той момент, коли мимохідь побачив її уперше в колі приятелів на поетичному вечорі у Києво-Печерській лаврі кілька місяців тому, — тоді лише невловима тривожна асоціація майнула в його уяві й швидко розтанула, адже тоді його голова була заморочена зовсім іншим. Але тепер!.. Білий плащ, яскраве пасмо волосся, зелені вогники в очах… Це була вона, Жінка з паризького портрета. Скільки разів він уявляв цю зустріч, як гнав од себе думку, що це неможливо, як боявся повірити у безглуздя своєї мрії. І от вона з’явилася саме тепер, коли йому було куди привести її, було що кинути до її ніг.

Дартову здалося, що це він, саме він матеріалізував її своєю пристрастю, викликав з потойбіччя, видряпав з часу. У нього тремтіли руки. Він не знав, що зробити для неї. Він заметушився, як хлопчик на першому побаченні.

«Ми увійшли до котеджу. Мене вразила його вишуканість, багатство, пишність і… І все це належало Максові! Можеш уявити, що я відчувала, роздивляючися цю розкіш — картини, техніку, антикварні полиці з книжками, дубові меблі… Він відпустив хатню робітницю і сам виклав на стіл купу смачної їжі».

Стоячи перед горою невідомих їй продуктів та напоїв, вона відчула, що зголодніла і виснажилась. Дартов крутився довколо неї, як пес.

— Ви не роздягнетеся? — простягнув руки він, аби допомогти скинути плащ.

— Ні! — суворо відповіла вона.

— Як хочете, — не наполягав він. — Усе — як ви бажаєте!

Він швидко і вправно накрив на стіл, розлив по келихах вино.

— Я чекав на вас! — сказав, піднімаючи свій келих. — Так, так, не дивуйтеся! Згодом я усе поясню. Але зараз я хочу випити за вас, за те, щоб ви стали господаркою цього будинка!

«Я була вражена. Я навіть випила вино, а потім… А потім сказала, що цей будинок і так належить мені…»

Вона сп’яніла від першого ж ковтка, рішуче підвелася, в її руках зблиснуло лезо. В ту ж мить на неї накинулися два доги, які до того чаїлися десь у темряві коридора. Один збив її з ніг, другий став лапами на груди. Жанна знепритомніла.

«Я отямилася у просторій білій кімнаті на широкому ліжку із шовковими простирадлами. Був свіжий весняний ранок. Я не могла зрозуміти, що зі мною. Ніжно-рожеві квіти стояли на підвіконні… Знаєш, що я тоді подумала? Мені здалося, що я прокинулася в іншому житті і, можливо, в іншому часі — усе лишилося позаду: запах смаженої і сто разів перегрітої картоплі, котлети з моркви, під’їзди без лампочок, автобуси… Усе… А тут навіть мережані краї подушки пахли моїми улюбленими парфумами. Але потім ілюзія розвіялася. На порозі я побачила двох розкішних догів — вони уважно стежили за кожним моїм порухом».

До кімнати увійшов Дартов. Він був в оксамитовому халаті із малиновими вилогами.

— Тепер я знаю, хто ви… Але це нічого не змінює… Навпаки, тепер я розумію, що це — не сон. Я прошу мене вибачити за вчорашню поведінку. Вона пов’язана із певними особистими причинами, які вас не обходять… Отже, ви прийшли мене вбити? Це досить оригінальний привід для візиту.

«Тут я сказала, що усе одно не дам йому спокою, доведеться ліпше вбити мене! Але він запропонував інше. І це було тяжче за смерть. Він виклав переді мною свою умову: через два роки він поверне Максові усі права (мовляв, у цей термін в нього з’явиться остаточна сума, яку він мріє зібрати від усіх закордонних екранізацій та перевидань) та під іншим іменем зникне з цієї країни назавжди. Але весь цей час я маю бути із ним. Інакше він буде змушений знищити Макса фізично».

Він думав над цим рішенням усю ніч, поки гостя спала після заштрику міцного снодійного. Він не міг її відпустити!

Дартов швидко з’ясував, хто вона така, згадав, що колись уже бачив цю жінку. Але це вже не мало значення. Коли вона лежала беззахисна та непритомна, він переніс її до ліжка і довго вдивлявся у її обличчя. Він запалив свічку — так само, як тоді, в помешканні Огюстена Флері перед портретом, і розглядав її уважно, немов реставратор, що розглядає картину, перш ніж торкнутися пензликом до священного раритету. Так незворушно він просидів перед нею кілька годин, поки остаточний план не визрів у його мозку. Потім його охопила спрага діяльності. Дартов розчистив гараж, що знаходився під його спальнею, власноруч вимив підлогу, постелив килим, перетягнув туди диванчик, поставив маленький телевізор та полицю із книжками, не забув навіть про вазони з букетами квітів. На перший час, вирішив він, зійде… Пізніше можна буде зробити краще, красивіше.

Він увесь час умовляв себе, що робить це задля своєї безпеки, але… Він знав, що вже не зможе не бачити її. От якби у нього був ТОЙ портрет! Він не винен, що ця жінка мала необережність бути подібною до ТОЇ, єдиної, один погляд на яку діяв, як найміцніший наркотик…

«Я прийняла цю умову. Але змусила його написати розписку. Можливо, це було смішно, але наполягла, аби він поставив на ній не тільки підпис, але й відбитки пальців! Усе це разом із паперами він завжди носив із собою в кейсі. Я умовляла себе, нібито сідаю до в’язниці (якщо б я справді вбила його, мій термін був би набагато довшим!) і це треба перетерпіти. Єдине, на що я не погодилася, — це ділити із ним ліжко».

Щоправда, Дартов на цьому не наполягав. Він відчував до неї щось зовсім інше, більше за тілесну пристрасть. Це почуття можна було б назвати жахом, захватом, комплексом. Часом він навіть подумував про муміфікацію і деякий час вивчав із книг це давнє мистецтво єгипетських жерців. Але тоді, міркував він, не збереглися б її очі, її рум’янець, її подих… І він відмовився від цієї ідеї. На її місце прийшла інша. Дартов сподівався, що з часом вона звикне до нього, що він поволі приборкає її, умовить бути з ним, належати тільки йому.

Тепер він кожен вечір проводив удома, відмовлявся від поїздок, конференцій, виступів. Він спускався до неї зі свічкою в руках (тільки так, як тоді в Парижі, він міг сприймати її) і вів довгі розмови, рік за роком переказуючи їй події свого життя, ніби на сповіді у священика. Він облаштував у дворі просторий вольєр, яким удень бігали собаки, вночі випускав її в сад подихати свіжим повітрям.

«Я не могла зрозуміти його поведінки. Я згодилася бути ув’язненою і не очікувала на жодну милість, крім хліба та склянки води. Але він домагався іншого. Навіть не кохання, а скоріше — прощення… Були часи, коли він приходив п’яний і валявся у мене в ногах, часом він приводив із собою своїх псів і погрожував. Найтяжчим було, коли він, за його словами, „позбавляв мене солодкого“ у вигляді відмови зробити для мене ванну або вивести в сад на прогулянку тощо… З часом, проводячи дні й вечори у виснажливих розмовах, я усе ж таки дізналася, яким чином він та його приятелі прокрутили аферу з викраденням рукописів.

Тоді у мене виникла думка помститися. Під кінець першого року я вже мало нагадувала людину, час для мене зупинився. Але думка про помсту відродила мене. Я чекала нагоди вибратися звідси і змінила свою тактику. Я зробила вигляд, що починаю до нього звикати і навіть закохуватися. І коли він повідомив, що вирушає в подорож, та ще й разом з тими покидьками, я перетворилася на саму люб’язність. Тим більше, що термін мого ув’язнення добігав кінця…»

Думка про те, що її скоро треба буде відпустити, з кожним днем ставала Дартову дедалі нестерпнішою. Поставивши кілька жорстких умов, він вирішив узяти її із собою.

— Ми розлучимося у місті Н. — я вилітатиму звідти. Поки ти доїдеш додому — я вже буду далеко, — пояснив він. У нього вже було підготовлено всі документи. Але квитків на літак до Амстердама він замовив два… Він не уявляв, що вона відмовиться летіти з ним.

«А потім почалася ця подорож. Він завжди замикав мене у каюті. Якось, коли він вийшов, я по телефону викликала стюарда, мовляв, „чоловік випадково зачинив двері на ключ“, і, коли він відчинив замок запасним ключем, попросила залишити його мені. Я перетворилася на мисливського пса, я вистежувала кожного з них, і мені фартило! Першим попався Атонесов — я просто зіштовхнула його за борт. Так само вчинила і з п’яним Портянком… Не дивися на мене так!! Хіба ти сама була тут не заради цього? А я знала про кожного з них набагато більше, ніж ти. Дартов сповідався у всьому. Усі вони — вбивці. Вони знищили не тільки Макса, мене, зрештою, й тебе — на їхніх руках справжня кров. Це давня історія. Можливо, саме вона й перевернула всю мою уяву про добро і зло. Мені кортіло помститися не лише за нас, а й за ту невідому дівчинку, яку ця четвірка зґвалтувала й закопала десь у лісі двадцять років тому. У неї немає навіть могили…

На цьому пароплаві я стала їхнім ангелом помсти. Мені це навіть подобалося. Після того як цей покидьок Атонесов зник у хвилях, я відчула справжнє полегшення.

Важче було із Араменком, я ж не могла так часто виходити зі свого сховища. Довелося піти ва-банк і підстерегти його під дверима каюти. Я дуже спішила. Я вже не пам’ятаю, що казала йому, — плела щось про Дартова, попросила відкоркувати вино… Я не знала, що робитиму, поки не побачила, як він відкриває пляшку довгим штопором… Потім я виштовхнула його в ілюмінатор і перевалила за борт. Лишався Дартов. І мої нерви здали…

Останній вечір із ним був нестерпний — він увесь трусився від жаху, що на нього полюють, він не міг зрозуміти, куди подівся його почет, і наполягав, щоб ми негайно втекли з пароплава. Він почав швидко збиратися, квапити мене. Я сказала, що настав час виконати обіцянку — віддати розписку і відпустити мене…

„Невже ти ще не зрозуміла — ти завжди будеш зі мною! — відказав він. — Я краще вб’ю тебе. Мені нестерпна сама думка, що ти повернешся до нього! Ти, графиня де Ла Фарре!!!“ — Він назвав мене якимось чудернацьким іменем, і я зрозуміла, що він остаточно з’їхав з глузду. Він лишився останнім… Але він був міцнішим та обережнішим за інших. Я розгубилася. Він змусив мене перевдягнутися, почав зв’язувати руки. Я пручалася… „Я вивезу тебе по шматках!!“ — закричав він. Від сильного удару я знепритомніла… Решту ти знаєш. Мабуть, він гадав, що я померла…»

* * *

— Невже все марно?.. — тихо вимовила Жанна, закінчивши свою розповідь.

За розмовою сестри не помітили, як пароплав зрушив з місця і крізь фіранки пробився перший промінчик сонця. Ніч скінчилася…

— Ти ще не вислухала мене, — сказала Влада. — Але вже майже немає часу, за годину ми будемо в порту.

Вона дістала з ридикюля згорток із діамантом і синій конверт.

— Візьми, це належить тобі.

Ще з півгодини пішло на розповідь Влади про події останньої доби.

— Якщо ти не проти, я візьму документи. Тобі лишається діамант і… Макс…

— Хіба ти не повернешся зі мною?

Влада криво посміхнулася:

— Ні, з мене досить. Ми розпрощаємося тут, у порту, — ти купиш собі квиток на потяг, а мій квиток — ось він, — вона помахала квитком до Амстердама. — Перереєструю його на своє ім’я. Я знаю, що робитиму далі. Збирайся. Часу більше немає.

Пароплав уже причалював до берега. По радіо знову оголошували «культурну програму» цього дня.

— Я не можу тебе проводжати, вийдеш непомітно сама, — сказала Влада. Сестри стояли на порозі каюти.

— Стривай, я забула, — сказала Влада і дістала з валізи ключі. — Це від квартири…

Потім вона довго дивилася в ілюмінатор, спостерігаючи, як Жанна бреде сонною вуличкою, що вела з причалу до траси, — маленька фігурка у пелені вранішнього серпанку…

В кінці вулиці Жанна зупинилася, підняла руку, проголосувала якійсь машині. Стукнули дверцята, і настала тиша. Тиша розмореного спекою південного міста…

«Господи! — раптом схаменулася Влада. — Я ж не сказала про Макса!» Але в ту ж мить хвиля байдужості і втоми накотилася на неї. «Нехай це буде їхнім останнім випробуванням… Або…» Вона не наважилася завершити думку, яка була занадто тривожною і формулювалася приблизно так: «…або він не дістанеться нікому!..»

* * *

…Жанна їхала в потязі, охоплена дивним відчуттям відчуження до усього, що відбувалося довколо неї. Сусіди по купе ламали смажену курку, хрумтіли огірками, голосно гикали від колючих бульбашок «Спрайту», опасиста провідниця змушувала задирати ноги та здіймала хмари пилу, підмітаючи і без того задушливе купе. Жанна навіть не розстеляла постіль, хоча сплатила за неї належні гривні, і ніяк не реагувала на загравання сусіда.

Довколишні звуки проникали у неї, як голки, і висотували залишки живої крові. Вона втратила відчуття часу, і коли вранці потяг прибув до столиці, їй здалося, що минуло якихось півгодини… Гнів, який надавав їй сили вижити, перетворився на глибоку пастку порожнечі. На вокзалі вона взяла таксі й механічно назвала адресу.

Вона їхала через місто і не впізнавала його — воно було перерите, ніби божевільні мешканці всі як один кинулися на пошуки скарбів. Скрізь стояли бульдозери, височіли будівельні крани і снували люди з лопатами. Жанна безсило відкинула голову на спинку сидіння, і прямо над нею пропливла жахлива зелена постать жінки із золотим обличчям — новий монумент, що звели посеред майдану. Жанна здригнулася — жінка нагадувала потопельницю… «Скільки можна виконувати команду — „Руки вгору“? — подумала вона. — Усі ми стоїмо, загіпнотизовані цією командою, навіть пам’ятники…»

Біля її будинку усе лишилося так, як було. До квартири вона піднімалася пішки, і кожен поверх здавався їй піком трансільванських гір, який вона долала з останніх сил. Ось і напівзітлілий напис на підвіконні: «Жанна + Макс…»

Макс! Чи зможе вона кохати його так само, як раніше?

Жанна зі здивуванням помітила, що двері квартири тепер були обшиті справжнім деревом і мали респектабельний вигляд.

Вона з острахом вставила ключ у шпарину…

Квартиру вона не впізнала — її зустріла простора світла студія, з великими вікнами, модними полицями та відгородженою площею суперсучасної кухні. Тільки знайомий стелаж із книжками лишився на протилежній стіні. Жодної зайвої речі не висіло на спинках розкішних шкіряних крісел, у шафі-купе висіли незнайомі речі — красивий і модний жіночий одяг, кілька чоловічих костюмів, зовсім нових… Жах і відчай охопив її. Скільки разів вона мріяла про пристойне помешкання, але тепер усе було тут для неї чуже. Жанна навіть зраділа, що у квартирі нікого немає. Макс пішов звідси, це було зрозуміло з першого ж погляду — жодна річ не вказувала на присутність тут чоловіка. Жанна обхопила голову руками — вона не знала, що робити далі. Вона мріяла повернутися сюди інакше — в обійми та сльози радості, вона уявляла, як розповідатиме про пережите і викладе перед Максом зізнання Дартова. Вона ходила по студії, як по лабіринту, з якого немає вороття…

Єдине, що було тут їй знайоме, — книжки. Охайні ряди бібліотеки, яку ще збирав батько, а потім Макс. «Він не забрав навіть своїх книжок!» — подумала Жанна. Як уві сні вона зайшла до кухні, там також стояли зручні крісла. Жанна поволі увімкнула усі чотири газові комфорки, відкрила двері духовки і також пустила газ… Потім сіла в одне з крісел. «Тепер усе буде добре… — подумала вона. — Усе буде, як треба…»

Вона почала провалюватися в сон, вдихаючи на повні груди невидиму смерть. Вона пливла білим коридором, по обох боках якого до неї тягнули руки зелені розмиті постаті. «Скоро стане легше… — чула чийсь знайомий голос у напівсні. — Ти прийдеш до мене, графине, я знав, що ти усе одно прийдеш до мене…» На якусь мить їй і насправді стало легше, зелені тіні щезли, коридор набув золотавого відтінку — десь у його кінці сходило яскраве сонце, відгороджене від її погляду чиїмось силуетом. «Це Макс…» — подумала Жанна і прискорила свій політ. Темна постать наближалася, вона простягала до неї руки. І ось уже зовсім зблизька засвітилися вуглинки чорних очей, з провалля, яке за мить до того ще нагадувало обриси вуст, залунав голос: «Іди до мене, графине Жанно де Ла Фарре!!!»

— Макс!!! — закричала Жанна і розплющила очі.

В ту ж мить вона почула, як з боку книжкового стелажа хтось шалено застукотів у стіну. Цей звук збентежив і змусив її отямитись. Стіна трусилася так, що з полиці впала книжка. Жанна підбігла і прислухалася: звук наростав, їй навіть почулося, що хтось ніби з підземелля кличе її.

«Може, це і є смерть?» — майнула думка, і Жанна навіть смикнула себе за волосся — біль був живим. Її погляд упав на сторінку розкритої книжки — «…він поніс у тілі своєму наші гріхи, аби нам бути мертвими для гріха…» На місці, де стояла книжка, Жанна побачила ключ. Не усвідомлюючи, навіщо це робить, вона почала шалено скидати книжки зі стелажа, під ногами їх виросла ціла гора, але звуки удару стали чіткішими. Більше того, вона усе ясніше чула, що кожен наступний удар у стіну супроводжується криком: «Жанно! Жанно! Жанно!» — і це вже був не сон. Вона скинула майже всі книжки і смикнула дерев’яні перегородки стелажа — він напрочуд легко піддався і розсунувся. За ним були двері. Жанна тремтячою рукою вставила в них ключ. І завмерла: на тому боці усе стихло. Вона стояла і не наважувалася зробити останній рух. Це було схоже на божевілля. За дверима хтось дихав. Нарешті вона почула знайомий шепіт: «Жанно…»

З усієї сили вона рвучко розсунула двері…

Епілог

2003 рік, передмістя Сан-Франциско

…Неподалік від берега океану стоїть невелика триповерхова вілла, з усіх боків оточена заростями декоративного винограду. Раз на рік, влітку, коли хвилі набувають оксамитової ніжності і стають густими, як мед, сюди приїздить не відома нікому із місцевих мешканців жінка. Вечорами вона відпускає садівника та покоївку, аби ніхто не порушив її спокою, і довго сидить у патіо в шезлонгу з келихом червоного вина в руці. Про неї кажуть різне. Але найвірогіднішою мешканцям здається версія всюдисущої місіс Ланг, яка знає напевно, що ця жінка — «чорна вдова» і до того ж — іноземка.

Жінка слухає, як шумить море, і п’є вино.

Якби сусіди знали її мову і запитали, що для неї найважливіше в цьому житті, вона, мабуть, посміхнулася б і відповіла: «Є лише спокій…»

Київ, 2002 рік

Оглавление

Пролог

Частина перша Білі нитки

Частина друга Соло

Частина третя Пароплав

Частина четверта Є лише спокій

Епілог