Максимович Михаил [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн

МАКСИМОВИЧ Михайло Олександрович

ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Письменник, історик, мовознавець, перекладач, вчений-енциклопедист. Довів еволюцію

тваринного світу, причинами якої є зміна умов довколишнього середовища, по суті, значно

випередивши Чарльза Дарвіна. В філології існує науковий термін «класифікація українських

говірок Максимовича».

З дворянської родини.

Народився 3 (15) вересня 1804 р. на х. Тимківщині Золотоніського повіту Полтавської губернії

Російської імперії (нині – с. Богуславець Золотоніського району Черкаської області України).

Помер 10 (22) листопада 1873 р. на х. Михайловій Горі Золотоніського повіту Полтавської

губернії Російської імперії (нині – с. Прохорівка Канівського району Черкаської області України).

Похований на місцевому цвинтарі.

Навчався в Золотоніській монастирській школі, закінчив Новгород-Сіверську гімназію (1819), Московський університет (1819-1823).

Працював бібліотекарем (1823-1824), викладачем Землеробської школи (1825-1826), завідувачем

Ботанічного саду (1826-1833), викладачем (1833-1834) Московського університету, завідувачем

кафедри (1834), ректором (1834-1835), деканом (1836-1845) Київського університету.

Член-кореспондент Петербурзької академії наук (1871).

Почесний член Київського, Новоросійського, Московського, Петербурзького університетів.

Друкувався в «Літературній газеті», альманахах «Киянин», «Уранія», «Українець», «Денниця», журналах «Телескоп», «Московитянин», «Московський телеграф», «Журнал Міністерства

внутрішніх справ», «Син Батьківщини», «Північна ліра», «Новий магазин», «Московський

вісник», «Руська бесіда», «День».

Дебютував доробком «Про систему рослинного царства» (1823).

Потім настала черга доробків: «Головні особливості зоології, або Наука про тварин» (1824),

«Малоросійські пісні» (1827), «Думка про малоросійську мову і правопис її» (1830), «Про

людину» (1831), «Книга Наума про великий божий світ» (1833), «Українські народні пісні»,

«Голоси українських пісень» (обидві 1834), «Звідки походить руська земля» (1837), «Критико-

історичне дослідження про російську мову» (1838), «Історія давньоруської словесності» (1839),

«Про правопис малоросійської мови. Лист до Г. Ф. Основ’яненка» (1841), «Про Петра Конашевича

Сагайдачного» (1843), «Зачатки руської філології» (1845), «Початки руської філології» (1847),

«Філологічні листи до М. П. Погодіна» (1856), «Листи-відповіді до М. П. Погодіна» (1857),

«Оборона українських повістей Гоголя» (1860), «Нові листи до М. П. Погодіна. Про вікодавність

малоросійського наріччя» (1863), «Три пісні 1863 року», «Дещо про землю Київську», «Замітка

про землю Волинську», «Про литовського гетьмана князя Костянтина Острозького» (1864),

«Листи про Київ і спогади про Тавриду» (1871).

Наш земляк переклав українською мовою «Слово о полку Ігореве», твір Ш. Мірбеля «Навіщо

листя деревам», низку псалмів.

Перу М. належить вірш «На смерть Т. Г. Шевченка» (1861). Він відстоював після смерті Т.

Шевченка його спадщину від нападів реакційних критиків.

За його підручниками навчалася вся Європа.

М. також обґрунтував тричленну класифікацію слов’ян, самобутність та самостійність української

мови, започаткував вивчення української етимології та ономастики, заклав основи української

діалектології, розробив власну двочленну класифікацію українських говірок. Прибічник теорії

києво-полтавської основи української літературної мови. Розвінчав теорію, за якою Україна – це

Південь Росії, її «окраїна».

Небезпідставно вважав, що українська мова зародилася у найдавніші часи, про що свідчать

численні українізми у «Слові про Ігорів похід», і самі українці є автохтонами на теренах від

Дунаю до Дону.

По собі вчений залишив понад 260 опублікованих праць.

Працю «Сказання про Коліївщину» цензура заборонила друкувати (1839).

Вилучила вона і значну частину «недоречного» матеріалу з першого номеру альманаху «Киянин»

(1839).

У відставку наш земляк змушений був подати під тиском реакційних сил (1845). Міністерство

призначило йому мізерну пенсію, якої не вистачало на життя.

Головний корпус Київського національного державного університету ім. Т. Г. Шевченка

прикрашає меморіальна дошка М.

Аналогічний барельєф встановлено на фасаді факультету журналістики Московського

університету імені Михайла Ломоносова – це дарунок Київського національного університету

імені Т. Г. Шевченка московському вузу на честь 170-річчя з дня заснування університету у Києві

і 200-річчя з дня народження М. (2004).

Його ім’я також носить одна з вулиць столиці України (1961).

Серед друзів та близьких знайомих М. – Т. Шевченко, М. Гоголь, О. Пушкін, В. Бєлінський, К.

Рилєєв, М. Огарьов, В. Одоєвський, П. Чаадаєв, М. Полевой, В. Жуковський, М. Іванишев, М.

Павлов, В. Домбровський, О. Ставровський, М. Костомаров, Ф. Фішер, К. Неволін, О. Аляб’єв, О.

Герцен, С. Шеверьов, М. Лермонтов. Д. Писарєв, П. В’яземський, С. Аксаков, Є. Баратинський, М. Надєждін, У. Дядьківський, А. Дельвіг та ін.

***

МОЯ СТИХІЯ – СУМНІВ

, з життєвого кредо

М. Максимовича

Розум сам по собі не дає живого знання, повного переконання: його стихія – сумнів.

ПРЕКРАСНА МРІЯ, вірш М. Максимовича «Пісня»

Сердцем в первые дни жизни,

Но не к счастью я расцвёл;

Отлучённый от отчизны,

Я лишь грусть одну нашёл.

Рано душу взволновала

Мне прекрасная мечта,

Рано, рано засияла

Мне приветная звезда...

Но мечта, что так мне льстила,

Вероломная была:

Сколько благ она сулила –

И сколь мало принесла!

Но звезда, что мне светила

Так отрадно для души,

Лишь взманила – изменила

И покинула в глуши.

Увядает, погасает

Скоро молодость моя...

Где ж, когда мне просияет

Милой радости заря?

НА БАТЬКІВЩИНУ ТЯГНЕ НЕПЕРОБОРНА СИЛА, зі спогадів М. Максимовича

Заснування нового університету потягло мене непереборною силою туди, де Батьківщина мого

роду.

І ВІДТВОРИТЬСЯ ТИМКІВЩИНА, з листа М. Максимовича В. Тимківському від 3 червня

1872 р.

Збирай невпинно відомості про п’ятьох братів, дядьків моїх, і повідом усе, що встиг зібрати, мені

на Михайлову Гору. Там на просторі наддніпровськім, коли Бог пошле силу, натхнення,

відтвориться Тимківщина на пам’ять добрим людям майбутніх поколінь.

ДРУКАРНЯ ГЛІКСБЕРГА МЕНЕ ВТОМИЛА, з листа М. Максимовича М. Надєждіну від 21

березня 1848 р.

Люб’язний друже Миколо Івановичу!

Ти не хочеш ніяк свого мовчання одвернути хоча на коротку письмову розмову. Цим і мені ти

загороджуєш вуста. Але я тебе пам’ятаю завжди і люблю, як і раніше.

Дякую тобі за надісланий журнал і цього року. Прийми від моєї вдячності. Хоча це слабке її

відображення. Стаття здається доброю і не різниться з тим, що вимагає програма журналу. Але

якщо вона не піде туди, надрукуй її у «Віснику оглядів». У всякому разі ти відтиснеш для мене

окремо екземплярів з 30, – і перешлеш в Золотоношу.

Скінчив я 1-ую частина філології і редакцію «Огляду Могил, валів і городищ Київської Губернії»: друкарня Гліксберга – її коректори, з учнями-складачами – мене втомили. А тут ще в ній же почав

собі на горе друкувати нову книжку. Від «Киянина» відрікся, мабуть, назавжди. Принаймні, в

Києві не буду видавати його! – Скажи це Неволіну, якому ретельно кланяюся. [І дружину] разом –

і тебе, обіймаючи дружньо, залишаюся

Назавжди вірний тобі Максимович

Київ

Р. S. Екземпляр філології перешлю тобі в п’ятницю з посилкою для Неволіна. Ти б хоч тепер

повернув давно обіцяний (ще з Одеси) борг – написати розбір моєї філологічної праці. Адже

пропоноване мною вчення…не жарт: чи не так?

НА ГРЕЦЬКИЙ ШТИБ , з статті М. Максимовича «Про вживання назв «Росія» і «Малоросія» в

Західній Русі»

Коли в Києві й інших західно-російських областях народні імена рус, руський почали заміняти, за

грецькою їх вимовою, іменами Росія, російський?

Відповідь: з дев’яностих років XVI століття, за правління короля Жигимонта III, тобто незабаром

після того, як земля Київська і все князівство Литовське були приєднані до Польщі на

Люблінському сеймі 1596 року.

Підставою для такої відповіді служать тогочасні акти і письмові книги, друковані в різних

областях, приєднаних до Польщі. Приведу свідчення тих і інших.

1) Ось перша книга, надрукована в Києві в друкарні Печерської лаври, – «Часослов» 1617 року. У

передмові до неї ієродиякона Захарія Копистенкого сказано: «Се, правовірний християнине і всяк

благовірний читачу, від навмисних місць у Росії Київській, тобто, лаври Печерської...».

3) У повчаннях св. Дорофія, надрукованих 1628 року, лаврський намісник Філофей Казаревич з

братією говорять, що ця книга на загальну користь «великого і славного народу російського й

інших народів…».

… Але досить про Київ; звернемося до землі Галицької.

8) Там «Львівське братерство» у своїй друкарні видало «Граматику», 1591 року, у наставляння

«російському роду». В ній згадується про пришестя патріарха Ієремії «у країну Російську», а

митрополит Київський і Галицький Михайло (Рагоза) іменується «архієпископом усея Росії».

9) Того ж 1592 року «Львівське братерство» зверталося в Москву до царя Федора Івановича з

прохальним посланнями, в якому іменують його «світлим царем Російським», згадують «князя

Володимира, який хрестив весь російський рід» і т.п.

10) Минаючи інші акти і книги, назву ще «Октоїх», виданий у Львові 1630 року; там сказано в

присвяті про братерство – «у граді Леондополи Малия Росії».

У землі Волинській знаходимо теж.

11) У числі книг, надрукованих в Острозі, відома «книга Василя Великого «Про постування», видана 1594 року. В її передмові зустрічається такий вислів: «Ти ж, о православний російський

народе».

12) У містечку Рохманові, що належало княгині Ірині Вишневецькій, Кирило Транквіліон-

Ставровецький надрукував 1619 року своє «Євангеліє учительське». В передмові він говорить

«про порятунок братії моєї, роду мого російського».

Таке ж вживання імен «Росія, російський» було тоді і в північному російському заходові.

13) У столичному місті Литовського князівства, Вільно, де була довго і резиденція митрополитів

Київських, Михайло Рагоза першим з них став писати у своєму титулі «усея Росії», – як це видно з

актів 1590-1599 років. Так продовжував писати і його спадкоємець, уніатський митрополит Іпатій

Упрівай у 1600-1608 роках. А колишні митрополити Київські, до Михайла Рагози, писали і «всея

Русі», і «усея Русії». Так писали у своєму титулі і московські митрополити… до установи

патріаршества в Москві. Перший патріарх московський Іов писав уже «всея Росії’’ (у 1586-1589

роках).

14) У передмові до «Євангелія учительського» патріарха Калліста, надрукованого в 1616 році в

Євю, коштом Богдана Огинського, сказано, що російський переклад цієї книги – «на всі широкі

славного і старожитнього народу російського окраїни розісланий...»

…Проте повернемося до Києва. По поновленні тут православної митрополії в 1620 році, митрополити Іов Борецький, Ісая Копинський, Петро Могила продовжували писати в титулі: «і

всея Росії».

Наведу кілька виразів з писань Петра Могили:

16) У його передмові до «Анфологіону», виданого 1636 року, читаємо: «святого великого

російського князя Володимира» – «і всієї Церкви Православної Російської».

НЕ БУВ МАНКУРТОМ, з розвідки В. Панченка «Тест на патріотизм»

«Дурість, варварство та невігластво не поважає минулого, плазуючи лише перед теперішнім», –

писав Олександр Пушкін, друг видатного українського вченого-енциклопедиста Михайла

Максимовича. На жаль, доводиться констатувати, що людина, яка стільки зробила, аби українці

усвідомили себе повноцінною нацією, можливо, перший із тих, хто став на захист «українськості»

Київської Русі – ця непересічна ...не тільки не пошанована належним чином зараз, але забута

нашою інтелектуальною елітою. Отож, розписуємося у власному варварстві?

Михайло Максимович довгий час вчився й працював у Москві, але він завжди залишався

українцем, не поривав зв’язків із Батьківщиною, не став манкуртом.