Волховский Феликс [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн

ВОЛХОВСЬКИЙ Фелікс Вадимович

ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Письменник. Псевдоніми – А. Чорний, Ф. Полтавчук, Іван Брут, А. Чепа, Консерватор, Волошка,

яка розквітла і глушині.

З дворянської родини. Батько, Волховський В., – чиновник.

Народився 3 (15) серпня 1846 р. в с. Мойсівці Пирятинського повіту Полтавській губернії

Російської імперії (нині – Драбівський район Черкаської області України).

Помер 21 липня (3 серпня) 1914 р. в м. Лондоні (Великобританія).

Навчався в другій петербурзькій гімназії (1857-1858), одеській гімназії при Рішельєвському ліцеї, на юридичному факультеті Московського університету.

Працював секретарем «Малоросійської громади» (1863-1866), керівником гуртка самоосвіти

(1866-1867), прикажчиком у книжковому магазині, секретарем одеської міської Думи, малярем,

косарем, літературним оглядачем «Сибірської газети», фактичним редактором газети «Вільна Рос-

ія», що англійською мовою видавалася у Лондоні, а також редактором «Летючих аркушів». В. –

один з активних засновників Фонду вільної російської преси (1891-1901).

Друкувався в газетах «Народна воля», «The World», «Вільна думка», «Новоросійський телеграф»,

«Toronto Globe», «Сибірська газета», «Заповіти», «Сибір», «Робітник», «Woodstock College

Montly», «Народоволець», «Тиждень», «Східний огляд», «The Fortnigtly Rewiew», журналах

«Бджола», «Вперед», «Виховання і навчання», «Джерело», «Невський глядач», «Світанок»,

«Світло», «Сім’я і школа», «Free Russia», «Народна справа».

Як літератор дебютував в журналі «Вісник Європи» написаним у в’язниці віршем «Терпіння»

(1871).

В. – співавтор і редактор поетичного збірника «Відлуння Сибіру» (1889), автор збірника для дітей

«Шість казок» (1888), казок для дорослих «Ніч під Новий рік» (1885), «Як мужик у всіх в боргу за-

лишився», «Оповідь про царя Симеона», «Вилікуваний принц» (усі – 1906), «Дюжина казок»

(1908).

З великих жанрів В. залишив по собі роман «Адмірал Чагін» (1913).

Наш земляк переклав на російську і опублікував начерк М. Коцюбинського «Тіні забутих предків»

(1912).

Майже весь величезний архів В. зберігається Британському музеї та Гуверівському інституті Стен-

фордського університету (США).

«Солодким» життя В. не було. Вперше «за неблагонадійність» його заарештували взимку 1868 р.,

щоб через півроку звільнити.

Після повторного арешту (1869) він потрапив у Петропавловську фортецю. І хоча в суд виніс вип-

равдувальний вирок, на волі чекала сімейна трагедія: померли дружина та дитина.

Третій арешт стався 1874 р., після чого наш земляк чотири роки провів в Будинку попереднього

ув‘язнення та в Петропавловській фортеці. В 1878 р. його, позбавивши усіх прав, довічно заслали

до Сибіру.

В цей період зводить рахунки з життям друга дружина, залишаючи трьох малолітніх дочок. Не

знаходячи заробітку, В. 1889 р. через Владивосток на іноземному кораблі втікає до Канади.

З 1890 р. – у Лондоні. В липні 1909 р. відкрито виступив проти приїзду в Англію російського са-

модержця Миколи II.

«Сибірську газету», яка щедро надавала свої шпальти для публікацій В., закрили розпорядженням

відразу чотирьох (!) царських міністрів.

У свою чергу, «В’язничні пісні» (1872), підготовлені до виходу світ, були заборонені владою з це-

нзурних міркувань.

Збірник «З-за ґрат» (1877) з тих же причин прийшлося друкувати в Женеві.

Найповніший збірник віршів «Випадкові пісні» (1907) нашого земляка після виходу відразу був

конфіскований.

Серед друзів та близьких знайомих В. – М. Драгоманов, С. Нечаєв, С. Степняк-Кравчинський, І.

Ковальський, Д. Кеннан, К. Станюкович, В. Чернов, А. Франжолі, В. Чайковський, Л. Шишко, П.

Алексєєв, С. Чудновський, Г. Лопатін, Л. Сердюкова, Ф. Войнич, В. Фігнер, Є. Лазарєв, Л.

Гольденберг та ін.

***

Б’ЮТЬ ПО ГОЛОВІ, з життєвого кредо Ф. Волховського

Б’ють, як правило, по голові, немов це ні на що непридатна для людини посудина.

НАДІЙНИ ЗАМКИ, вірш Ф. Волховського «Гармонія»

Как всё мудро в этом свете,

Как гармонии полно!

(И как жаль, что мысли эти

Не усвоил я давно!)

Для того, чей взгляд не шире

Ленты орденской, простор

Предоставлен полный в мире,

Чтоб расширить кругозор...

Для того же, чьи стремленья

Чересчур уж широки, –

Небольшое помещенье

И... надёжные замки!

ДОКОНАЮ, вірш Ф. Волховського «Нехай я у в’язниці»

Пусть я в тюрьме, пускай я связан –

Всё ж остается мне мой смех;

И им я доконаю тех,

Кому веревками обязан!

ПОХОВАНЕ ЩАСТЯ, вірш Ф. Волховського «Нескінченно, мертво, монотонно»

Бесконечно, мертво, монотонно

За минутой минута ползёт,

Словно певчий, ленивый и сонный,

Что за гробом, зевая, идёт,

Словно всем их в глухое ненастье

От начальства приказано встать

И моё схоронённое счастье

Без конца, без конца отпевать...

ВЕЛИКА РАДІСТЬ, зі спогадів Ф. Волховського

Читач легко уявить моє задоволення, коли я скажу, що пісня («Дуда» – авт.) ця написана мною.

До переведення в Дім попереднього утримання я сидів у Петропавловській фортеці. Це був один з

найважчих періодів мого довголітнього тюремного життя, головним чином тому, що нам не

давали письмового приладдя. Але складати вірші можна було і без пера та паперу.

І ось я напав на щасливу думку: скласти революційні пісні на готові вже, всім відомі, народні

голоси: «Комаринську», «Бариню», «Добридень, мила, хороша моя», «Ой ви, сіни, мої сіни» тощо.

Склавши ту або іншу, я таємно від тюремників недогризком графіту записував її на цигарковому

папері і переправляв на волю за допомогою матері, коли їй давали зі мною побачення.

Про подальшу долю моїх пісень я не знав нічого. І ось тепер Петруха (Алексєєв – авт.) мені

повідомив, що не тільки пісні мої не пропали, але й проникли в народ, й одна, принаймні, стала

навіть популярною! Це велика радість.

ЗА ВОЛЮ, ЗА ЗЕМЛЮ, з розвідки С. Шевченка «Революційно-демократична економічна думка

в Україні»

У цих брошурах доступно, простою народною мовою описувалось тяжке життя селян,

розкривалась непримиренність інтересів селянства і панів.

Досить типовою в цьому плані була брошура «Правдиве слово хлібороба до своїх земляків»

(1876), написана Ф. Волховським, який очолював одеський гурток лавристського спрямування. У

ній йдеться про тяжке становище трудового народу, гостро засуджуються ті, хто байдужий до

цього. Автор дохідливо роз’яснює селянам суть реформи 1861 p., розкриваючи її справжню суть та

антинародне спрямування.

Ф. Волховський, як і взагалі революційні народники, не міг змиритися з кріпосницьким

характером реформи. Він виступає за вирішення аграрного питання в інтересах селянства, за

повну ліквідацію поміщицького землеволодіння і закликає селян до революційної боротьби «за

волю і землю».

БІБЛІОГРАФІЧНА РІДКІСТЬ, з розвідки Ф. Поліщук «Відгомони Сибіру»

У 1889 р. в Томську виходить примітна віршована збірка «Відгомони Сибіру», редактором-

укладачем якого став Ф. В. Волховський. Він, як відзначають книгознавці і літератори, «багато

чого зробив для того, аби добірка віршів, пов’язаних з Сибіром, відрізнялася максимально

можливими естетичними достоїнствами і відображала поетичні настрої, близькі демократичній

інтелігенції».

...На сторінках збірки опубліковано 6 віршів Ф. В. Волховського: «Ні, на землі шукайте

натхнення», «Пісні сибірського поета», «22 липня 1888 року (День відкриття першого

університету в Сибіру)», «Горілий ліс», «Соловейко», «Нива».

...Вірші «Горілий ліс» і «Соловейко» присвячені пам’яті рано померлої дружини Саші, яку він

дуже кохав. У рядках віршів – відгомін минувщини, спогади про батьківщину – Україну, звідки

автор був родом.

...Збірка, видана в друкарні В. В. Михайлова і П. І. Макушина на кошти купчихи Юлії Петрівни

Матвєєвої, є, на думку дослідників книжкової культури Сибіру, однією з небагатьох сибірських

книг другої половини XIX ст., виконаних з великою редакторською і поліграфічною ретельністю.

Нині «Відгомони Сибіру» – бібліографічна рідкість.

ПРАЦЮВАЛИ НА МАЙБУТНЄ, з розвідки М. Перпера «Два забуті прізвища»

У 1891 р. декілька російських революціонерів заснували в Лондоні «Фонд вільної російської

преси». Завданням цієї організації було видання творів, заборонених в Росії з політичних

міркувань, і їх поширення.

Серед членів «Фонду» були два письменники: Фелікс Волховський, який втік з сибірського

заслання, і Сергій Степняк-Кравчинський, котрий встиг набути в Англії широкої популярності

завдяки своїм книгам, численним журнальним і газетним статтям, публічним лекціям про Росію,

різносторонній і напруженій діяльності, спрямованій на отримання співчуття до російської

революції серед передових людей інших країн. З приїздом Волховського до Лондона Степняк

отримав енергійного і талановитого товариша з літературної роботи.

Уже восени 1890 р. почала виходити англійською мовою газета «Вільна Росія» під редакцією

Степняка і Волховського. З 1893 р. «Фонд», прагнучи продовжувати традиції герценівського

«Дзвону», почав видавати «Летючі аркуші». Редактором їх був Фелікс Волховський. «Аркуші», як

і газета «Вільна Росія», швидко відгукувалися на всі злободенні питання російського суспільного

життя...

ЛЮДИНА НЕ ШАБЛОННА, зі спогадів М. Чарушина

Зупинившись в номерах, я негайно ж відправився відшукувати Ф. В. Волховського, з яким був

знайомий в Петербурзі. В цей час він вже служив в Одеській міській думі, був близьким до

одеського ліберального міського голови Новосельського, який його дуже цінував, і мав великі

зв’язки в ліберальних колах. Жив він в невеликій квартирці разом з дружиною Марією Осипівною,

колишньою Антоновою, яка грала видну роль в московських студентських справах і так же, як і

сам Волховський, притягувалася до відповідальності в «Нечаївській справі».

Вона була хвора й не могла показатися, був хворий і сам Волховський. Проте останній, не

дивлячись на своє слабке здоров’я, був незвичайно живучий. Здається, ось-ось людина

розсиплеться, а потім дивишся – він знову бадьорий, діяльний і мило дотепний.

Маючи за плечима всього 30 років життя, він був вже сивий і мав чимале політичне минуле. 1868

року, студентом Московського університету, Волховський за участь в придбанні дешевих книг для

розповсюдження серед народних мас заарештовується і утримується в ув’язненні без будь-якого

обвинувачення 7 місяців.

У 1869 р., коли він служив в московській книжковій крамниці Черкесова, після обшуку його знову

беруть під варту у «Нечаївській справі» і ув’язнюють спочатку в московських в’язницях, а потім

Петропавловській фортеці, де Волховський і втрачає своє здоров’я.

Він був далеко не рядовою і не шаблонною людиною. У високому ступені симпатичний, м’який і

доступний, з великою ерудицією і організаторськими здібностями, що чудово володіє пером і

словом, і в той же час завжди діяльний і щиро відданий справі народу, він не міг не мати впливу

на осіб, з якими стикався. І дійсно, в Одесі завдяки, головним чином, саме йому був один з

найбагатолюдніших і організованих нелегальних гуртків, котрий діяльно працював не тільки серед

інтелігентських кіл, а й серед робітників.

ЗА ЩО, з роману Ю. Трифонова «Нетерпіння»

Фелікс Волховський теж потрапив до лікарні. Його знівечили зовсім ні за що: на Фелікса часом

нападала глухота, так бувало і в Одесі, здається, це велося за ним ще з першої в’язниці десять

років тому. Коли почалося буйство й тарарам, Фелікс саме був глухий, нічого не знав, і стукав у

двері за якоюсь власною випадковою потребою. Наглядачі не чули: були зайняті побиттям

баламутів.

Тоді Фелікс став стукати в двері щосили, і наглядачі, вирішивши, що і тут бунтують, увірвалися до

камери і взялися, ні слова не кажучи, калічити. Ось вже, напевно, були ласощі! Калічити

оторопілого, не готового до опору, та до того ж ще й хворого, слабкого...

Андрій не бачив Фелікса довго, той перебував у лікарні, потім його повернули до камери – Андрій

дізнавався від інших, – потім налагодили зв’язок, спочатку перестукуванням через спільних

знайомих, ...потім записками через карних злочинців. Андрій передав всі головні одеські новини, в

першу чергу, звичайно, про Машу і Сонечку, але Андрій не знав про них майже нічого, крім того,

що вони за кордоном, і, нарешті, зустрілися у дворі. Андрій, побачивши, здригнувся. Фелікс

згорбився, став зовсім сивим. Проте усмішка залишилася колишня – м’яка, винувата.

І в розповіді про те, як його били й тягнули до карцеру, а він нічого не розумів, була не злість, а

глузливість. «І довго ж я, дурень, добивався: за що? Мене б’ють, а я запитую: «За що? За що?»

БАГАТО ЗНАЧИТЬ ЙОГО ДОСВІД, з повісті I. Пiльгука «Дуби шумлять»

– Будемо враховувати надалi гiркий досвiд, – Пильчиков замовк, чекаючи, що скаже Панас

Якович.

– Про що ви вели розмову в Києвi з нашими друзями? – запитав Мирний.

– Про важливi справи... Розмовляли i про вас, Панасе Яковичу.

Змiнивши тон розмови, Пильчиков нiби декламував, наголошуючи на кожному словi:

– Ми дiти єдиної громади...

Останнi слова насторожили Панаса Яковича.

– А далi що?

– Далi те, що київська «Громада» має поширити дiяльнiсть у Полтавi.

– Уже були спроби, але...

– Так... Потерпiли... Тепер з бiльшою конспiрацiєю треба вести дiяльнiсть. Нам належить

дещо запозичити вiд народникiв, що смiливо виступають за свої iдеали.

– Занадто гарячковi вони i часом несуть буйнi голови у ведмежi лапи або навiть у роззявлену пащу

ненажерливого дракона.

– Щоб роздерти ту пащу, потрiбнi жертви. Багато говорить нам досвiд нашого земляка

Волховського. Написанi ним, разом з Прижовим, прокламацiї внесли збудження... Волховський

вiдсидiв два роки у в’язницi. А зараз, як я довiдався у Києвi, вiн нелегально в Одесi знайшов

спiвдружбу з енергiйним вожаком студентського руху Желябовим... Удари реакцiї породжують

новi хвилi протесту. Визвольнi iдеї швидко сприймає студентська молодь.

– У нас в Полтавi нема унiверситету, отже, нема й студентського руху.

– Я багато рокiв працюю з молоддю. Серед старшокласникiв є багато мислячих i непримиренних

юнакiв. Це двадцятилiтнi ентузiасти, шукачi чогось нового, вразливого. Нам треба зустрiтися в

тiсному колi друзiв. Я вас познайомлю з цiкавими людьми. Але це буде пiсля моєї подорожi за

кордон.