загрузка...
Перескочить к меню

Авраменко Василий (fb2)

- Авраменко Василий [Справочник-дайджест] 26K (скачать fb2) - Николай Михайлович Сухомозский

Использовать online-читалку "Книгочей 0.2" (Не работает в Internet Explorer)


Настройки текста:



АВРАМЕНКО Василь Кирилович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Актор, балетмейстер.

З селянської родини.

Народився 22 березня 1895 р. в с. Стеблові Київської губернії Російської імперії (нині – Корсунь-

Шевченківський район Черкаської області України).

Помер 6 травня 1981 р. в м. Нью-Йорку (США). Похований на одному з місцевих цвинтарів.

Перепохований на Заросянському цвинтарі смт. Стеблів Корсунь-Шевченківського району

Черкаської області (1993). На могилі встановлено пам’ятник роботи скульптора І. Сонсядло.

Закінчив Владивостоцькі учительські курси (1913), Київську музично-драматичну школу (1918).

Був хореографом, актором театру М. Садовського (1918-1921), балетмейстером у Канаді, США

(1930-1936), засновником товариства з обмеженою відповідальністю «Авраменко-фільм» (1934).

Учасник першої світової війни.

Не сприйнявши ідеалів більшовицького режиму, емігрував до Польщі (1921-1924), потім

Чехословаччини (1924-1925), Німеччини (1925), Канади (1925-1928), США (1928-1991),

А. створив два художніх фільми: «Наталка-Полтавка» (1937), «Запорожець за Дунаєм» (1939).

Наш земляк також автор документальних стрічок «Трагедія Карпато-України», «Тріумф

українського танку», «Забутий рідний край».

Зі своїми танцюристами виступав на багатьох сценах Америки, включаючи Нью-Йоркську

«Метрополітен-опера» (1931). Найпопулярніші танці: «Козачок», «Гопак колом», «Метелиця».

Наш земляк залишив по собі книгу спогадів «На хвилях революційних років».

У фондах Корсунь-Шевченківського державного історико-культурного заповідника зберігаються

передані Мар’яном Коцем особисті речі, документи та інші предмети, що належали А. або

розповідають про його творчість, а у столичному Фонді культури –стрічка кінофільму-спектаклю

«Запорожець за Дунаєм», передана іншим українцем-канадійцем Ю. Москалем.

Серед друзів та близьких знайомих А. – С. Петлюра, Г. Полтава, Т. Сабанєєва, М. Новак, В. Яцина,

М. Швець, М. Сокіл, О. Черкаський, О. Орленко, Д. Креон, М. Карлаш, Т. Свистун та ін.


***

ДЯКУЮЧИ ОТАМАНОВІ

, з творчого кредо В. Авраменка

Як не дивно, але першим сценічний талант у мене розгледів Симон Петлюра.


МИ Є ДЕМОКРАТИ, з книги спогадів В. Авраменка «На хвилях революційних років»

Маючи відпустку й гроші, я зажадав собі команду видужуючих, приїхавши до Мінська. …Я дуже

любив ставити для солдатів комедії. Але недовго довелося ними утішатися, бо одного разу

прийшли й оголосили мені, що є революція. Я спочатку не міг дізнатися, що таке революція? «Цар

відрікся престолу», – сказали. Я здивувався – як же ж: о 8-ій годині ми ще співали «Боже, царя

бережи»!

Я розпитував більше про революцію, не міг зорієнтуватися, що то є демократи, а що –соціалісти.

Рішив стати соціалістом, наказав зняти прапор царський, а повісити червоний, хоч і не знав сам,

що й чому. Сказав лише всім, …щоб ішли завтра рано до церкви, але щоб уже не співали «Боже,

царя бережи», а молились за «Тимчасовий уряд».

Вийшли з церкви, солдати взяли мене на руки і несуть по вулиці, а там, в «городском саду», вже

«собраніє»: тисячі людей! «Ми єсть демократи, ми – за рабочій народ, земля селянам, а фабрики й

заводи для рабочіх»!

«Ми – соціал-демократична партія! Ура-а-а!».

А я ж сам із селян, я ж офіцер, то я й собі давай промовляти...

На другий день я вже собі урядую, коли ж сповіщають, що делегація прийшла, Яната і

Ковердинський, перший – міністер якийсь. Звиталися і додали: «Ми чули, як ви гарно українською

говорили». Я здивувався, що вони говорили «українською», а не «малоросійською», зрадів. Вони

повідомили, що сьогодні в «білоруській хаті» вечором буде зібрання кількох українців, там буде

редактор Петлюра, українець з Петрограду, буде Лебединець, Ілляшевич, Приходько, Симоненко і

ще якісь дві жінки.

Взяли мене до карети. Обставили «Білоруську хату» охороною, щоб ніхто зайвий не зайшов. Я

приїхав з моїм ад’ютантом Іваненком, який згодився робити порядок при охороні.

На зібранні встав С. Петлюра і промовляв щось із годину, особливо про українську губернію.

…Але по параді зачалася Керенщина, почалися з’їзди. Ми ухвалили зібрати українців у Мінську.

Симон Петлюра тоді був у Земськім Союзі урядником, воєнним чиновником. Він постарався про

залю велику, і ми домовилися, що нас прийде щось 6-7, виберемо президію.

…Петлюра піднявся, вже, як голова, всі затихли, відбувалися збори. Потім полковник Жуковський

встав і закричав: «Гаспадін голова, я маю українськеє серце й душу, я не вмію українською

говорить, але я зараз умру за Україну!» – після того, як ми заспівали «Ще не вмерла Україна»... А

я й собі кажу: «Дайте мені сказати, – і тільки перемінив замість сказати у вірші «до Росії», я

замінив на Україну, а всі – «Ура-а!». Уже ми маємо свою Центральну Раду, свій хор, а в Києві вже

наші перші полки і т. ін., військовий з’їзд. Я вже поробив козацькі жупани, золоті погони, шапки з

шликами, хоч Керенський і заборонив, ми ж були ще у федерації.

…Отак я, збираючи дорогою збори, добився до Києва, Це був 1917 рік. Готель «Прага», число 10,

де жив Петлюра. Я туди прийшов, а назустріч добродійка Ольга Петлюра і 6-літня донечка Леся.

Пані сказала, що побачення з Петлюрою, то хіба чудом, бо вибрали Генеральним Секретарем,

дуже зайнятий. Запропонувала чаю. Я згодився, коли ж сам Петлюра йде: «А-а, Василю!». Був у

звичайнім убранню, тільки герб на руці, інших відзнак не було. Мав Отаман надзвичайну пам’ять,

знав тисячі козаків і старшин.

Привіталися, а я й кажу:

– Ну, Симоне Васильовичу, ви тепер Генеральний Секретар, а я вже поручник, уже медалі маю,

хрести і т. інше. Хочу бути генералом.

– Не будеш ти генералом, – сказав Петлюра.

– Чому? – запитався я.

– Ти підеш до Драматичної Школи, – відповів Симон Петлюра, – і зробиш більше, ніж генерал. І

більше не балакай, ось тобі Русова, ось тобі Антонович, Гаєвський, Конор-Вілінська – йди до

Драматичної Школи, там тебе перевірять.


ПРОДЮСЕР, СЦЕНАРИСТ, РЕЖИСЕР, з кореспонденції Н. Івашиної «Візит делегації

науково-дослідного інституту українознавства МОН України на чолі з академіком П. Кононенком

до США»

Делегація взяла участь у засіданні українського кіноклубу Колумбійського університету. Його

президент Олег Шевчук запропонував в якості головної теми обговорити творчість видатного

українського хореографа і кінематографіста Василя Кириловича Авраменка. Предметом дискусії

став один із шедеврів кінотворів останнього – фільм-вистава «Запорожець за Дунаєм» (1938).

На початку обговорення О. Шевчук ознайомив присутніх з історією входження хореографа В.

Авраменка до світу кіномистецтва. З його коментарів ми дізнаємося, що ще в жовтні 1933 р.

Авраменко їде до Голлівуда, щоб запропонувати свої послуги постановок танців і поділитися

проектом зйомок музичного фільму, маючи на увазі «Наталку-Полтавку». Повертаючись,

зупиняється в Північній Дакоті. Там, у маленьких селах біля м. Дікенсен, проживали переселенці-

піонери з Галичини та земляки Авраменка з села Виграєва.

Разом з Михайлом Лавриком та Іваном Подласним знімають німий фільм під назвою «Українці з

Північної Дакоти»... Енергійний Авраменко встиг навчити українських дітей своїх танців – і вони

теж потрапили у кадри фільму разом з ним.

У 1935 р. він створює «Комітет Першої Української говорячої фільми», який став збирати кошти

на першу стрічку.

У фільмах, поставлених компанією, Авраменко виступив у ролі продюсера, сценариста, режисера,

постановника мистецьких сцен. Було створено два повнометражних художніх музичних фільми –

«Наталка-Полтавка» (1936) та «Запорожець за Дунаєм» (1938).

Кошти на перший фільм у розмірі 70 тисяч доларів зібрали в Америці. Зйомки робили в штаті

Нью-Джерсі, поблизу Трентона, на фермі Тимофія Яременка.

Фільм «Запорожець за Дунаєм» фінансувала громада Канади, а зйомки проходили на території

німецького монастиря в м. Ньютон за участю багатьох акторів-танцюристів з Канади.


ЗАВДАННЯ КІНО РОЗУМІВ СПРОЩЕНО, з рецензії Р. Бучко на фільм «Наталка-Полтавка»

Лібрето опери не знадобилось для фільму і нормальні для опери арії в кіно були занадто

статичними. Тому постановник вдався до ретроспекції-спогадів Наталки, які все ж не мали

достатньої динаміки. Зате в хореографічних сценах Авраменко був у своїй стихії, і власне ці сцени

замість того, щоб бути антуражними дивертисментами, найбільше захоплювали глядача і

відволікали від перипетій розвитку сюжету.

Майже всім виконавцям не вистачало акторської майстерності, а режисер не зумів ні згладити

цього, ні їм допомогти. Запозичуючи старі сюжетні схеми, сценарист і постановник мимоволі

запозичив і стару точку зору на театральне мистецтво взагалі і на мистецтво українського кіно –

зокрема. Це призвело до спрощеного розуміння як завдань театру, так і завдань кіно.


НЕ КІНОДУЕЛЬ, А ІДЕЙНЕ ПРОТИСТАВЛЕННЯ, з розвідки Л. Косаківської «Василь

Авраменко – Іван Кавалерідзе: «кінодуель» через океан»

Василь Кирилович Авраменко – помітна постать в історії українського мистецтва XX століття.

Цей унікальний талант-самоук, який з 1925 року перебував у вимушеній еміграції, прославився

насамперед як балетмейстер та виконавець українського народного танцю, проте був відомий і як

режисер-постановник та менеджер української кіноіндустрії за кордоном.

Завдяки подвижницькій праці Авраменка як організатора кінопроцесу сьогодні ми маємо

можливість, і це найголовніше, бачити поставлені ним танці, зафіксовані на плівку.

Прем’єра фільму «Наталка Полтавка» відбулась 25 грудня 1936 року в кінотеатрі «Венеція» на 7-

ій авеню у Нью-Йорку, після цього його було показано у 17 містах – осередках мешкання

українців у США, зокрема у Філадельфії, Пітсбурзі, Клівленді, Детройті, Чикаго, Бостоні.

Прем’єра в Канаді відбулась у березні наступного року в Саскатуні, Вінніпезі, а згодом у Торонто.

У 1938 році В. Авраменко звернувся до української громадськості Канади з проханням почати збір

грошей на новий мистецький проект – фільм «Запорожець за Дунаєм» (в англомовному прокаті

«Козаки у вигнанні»). Митець розраховував на почуття здорової конкуренції між емігрантськими

групами у США та Канади.... Як наголошував сам Авраменко, розкритикований за недосконалість

драматургії «Наталки Полтавки», сценарій «Запорожця» «буде переглянутий українськими

фаховими силами, а сам фільм представлено у новій, розвинутій формі».

Нова робота Авраменка значно відрізнялась у кращий бік від попередньої. І насамперед це

відзначила англомовна преса США та Канади: «Головні артисти, включно зі старим кобзарем, що

оспівує славу і недолю України, показують прекрасні голоси. Виступи хору і танкові сцени дуже

добрі. Фотографія і репродукція звуку чисті»; «Українці так прекрасно і природно виконують

народну музику і швидкі танки, що напевно повинні були з дитячих років вправлятися, щоб

створити такий не буденний фільм. Якщо вас коли-небудь зворушували народні пісні в творах

Дворжака, Римського-Корсакова або Ліста, то українські мелодії стануть для вас джерелом свіжої

насолоди».

І «Наталка Полтавка», і «Запорожець за Дунаєм» вийшли на екран майже синхронно з

однойменними кінострічками І. Кавалерідзе в Україні. Є підстави стверджувати, що звитяжна

праця Авраменка-пропагандиста підштовхнула цей процес на його батьківщині, аби Радянська

Україна не відставала від еміграції у сучасних формах показу національної спадщини.

Перша в історії радянського кіно кіноопера, якою й була «Наталка Полтавка» І. Кавалерідзе,

вимагала вияву конкретного ставлення до національної класики, була випробуванням на вірність

вимогам часу.

Автори монографії про І. Кавалерідзе вважають, що «митець, не ламаючи класичної основи п’єси,

по-своєму прочитав текст і музику твору засобами монтажу, динамічним ритмом подачі матеріалу,

монтуючи звук, що супроводжує дію одного персонажа з зоровим образом іншого, знаходячи для

сценічних умовностей яскраве кінематографічне втілення».

Фільм Кавалерідзе значно відрізнявся на краще від першого досвіду Авраменка-кінорежисера.

Однак важко погодитися з упередженим поглядом авторів книги про І. Кавалерідзе, виданої на

початку 1970-х років, що стрічки Авраменка взагалі не витримали порівняння з кінооперами

Кавалерідзе.

…»Кінодуель» Авраменка та Кавалерідзе була не стільки творчим змаганням двох митців, скільки

результатом ідейного протиставлення двох осередків єдиної культури, штучно розведеної по

обидва боки світового океану.


КОРИФЕЙ УКРАЇНСЬКОГО ТАНЦЮ, з статті І. Ольшевського «Один день із Василем

Авраменко»

Непересічній постаті в українському мистецтві присвячено виставку «Василь Авраменко –

корифей українського народного танцю в Канаді й Америці» (Вінніпеґ – Луцьк), що діяла

впродовж одного лише дня у приміщенні бібліотеки Волинського державного університету імені

Лесі Українки.

На експозиції, оздобленій квітами та декоративними кетягами калини – символу України –

представлено чимало важливих документів, що стосуються життя та діяльності Василя

Кириловича: статті, афіші, фотографії, книги самого митця – зокрема його праці «Українські

національні танки (опис)» та «Українські національні танки, музика і стрій», а також присвячена

В. Авраменку брошура Ірени Книш «Жива душа народу». Окремо виділено стенди «Альберта і

Саскачеван – серце й душа українського танцю в Канаді» (трьома мовами – англійською,

французькою й українською) та «Василь Авраменко і Волинь», де подано цікаві матеріали про

роботу митця в нашому краї, зокрема про Луцьку школу українських народних танців, яку він

очолював у першій половині 20-х років).

...Прозвучала пропозиція вшанувати пам’ять В. Авраменка відкриттям меморіальної дошки.




Загрузка...

Вход в систему

Навигация

Поиск книг

 Популярные книги   Расширенный поиск книг

Последние комментарии

Последние публикации

загрузка...