Белоконский Иван [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать постранично, страница - 3

направилася до в’язниці на

побачення. Прийшовши на квартиру, Віта пройшла у свою кімнату і замкнулася, а я став щось

писати. Як раптом, не знаю чому, мене вразила моторошна тиша. Хоча Віта завжди защіпалася і

тихо сиділа в своїй кімнаті. Я вжив усіх зусиль, аби побороти неясне хвилювання, але не міг цього

зробити...

Вирішили до Віти заглянути у вікно, яке виходило в палісадник. Глянули і завмерли!..

Віта, підібгавши ноги, висіла на рушникові, прикріпленому до гака! Не пам’ятаючи себе, ми

кинулися до кімнати...

Смиренко рвонув двері, вони відчинилася, і ми ще теплою визволили нещасливу з петлі...

Однак, на жаль, нічого вдіяти вже не змогли – Віта померла..

ЗМУШЕНІ ПІТИ, з розвідки О. Кондратенка «Провінційна періодика в післяреформену епоху.

Газета «Орловський вісник» і участь в ній І. Буніна»

Цікаві спогади про свою роботу в «Орловському віснику» залишив Іван Петрович Білокінський,

який публікував тут оповідання, фейлетони, нариси. Помітним явищем стали фейлетони «Пригоди

містера Грумма, кореспондента американського журналу «The Century» в місті Цар-Птахівську і

його околицях». Публікації викривали поліцейсько-бюрократичні порядки губернського центру.

Орловський губернатор одержав від Головного управління у справах друку лист, в якому

вказувалося, що «Орловський вісник» зайняв «найнепристойніший напрям». Наводилися

конкретні приклади. У результаті цензура «Орловського вісника» здійснювалася не в Орлі, а в

Москві. Після цього кожен номер газети став виходити з позначкою «Дозволено цензурою, м.

Москва», потім значилося: «Орел. Друкувати дозволено». Особливий цензурний порядок діяв до

лютого 1893 року.

...Проте рубіж сторіч став і часом заходу «золотого століття» в історії «Орловського вісника».

Після декількох років життєвих неладів редактор і видавець Надія Семенова зважилася піти від

Бориса Шеліхова. Іван Білокінський згадував про це: «Семенова... зійшлася з дуже живою

...молодою людиною Сентяніним. З останнім я вступив в переговори про передачу газети в руки

групи осіб, які вестимуть її літературну частину. Семенова і Сентянін погодилися».

Незабаром з’ясувалося, що «ініціативна група» пішла куди далі за просвіту. І поліція, і губернатор

стали загрожувати Семеновій усілякими карами, у випадку якщо вона не знайде управу на

радикальних журналістів... Довелося серйозно задуматися про долю улюбленого дітища. В. Є.

Сентянін, що посідав скромну посаду діловода в залізничному управлінні, вимушений був

написати стривоженого листа місцевим поборникам гласності: «Надія Олексіївна дивиться на

справу видання газети, як на єдине джерело існування.., вона надзвичайно збентежена небезпекою,

оскільки щось вже дуже багато тлумачать про закриття».

Фінал цієї історії описаний І. П. Білокінським в книзі «В роки безправ’я»: «Нашій компанії не

залишалося нічого більше, як піти з «Орловського вісника», що ми й зробили».