Алчевская Христина [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать постранично, страница - 2

Данилівно!

Отримав …вашого листа, і, прочитавши його, відразу відчув, що маю справу з людиною щирою і

серйозною, і відчув себе внутрішньо зобов’язаним вникнути в те, що від мене вимагається, і

виконати це, наскільки зможу.

…Боюсь, що я вам говорю те, що ви самі краще за мене знаєте, і тому вибачте, що забазікався. Я

так люблю цю справу, і лист ваш так розворушив у мені старі дріжджі.

Надзвичайно вдячний за вашого листа і бажаю успіху вашій чудовій справі.

Л. Толстой.

РОЗУМНА БАБА, з «Щоденників» Л. Толстого

14 квітня 1884 р.

Пішов до Алчевської. Розумна, ділова баба. Навіщо оксамит і на птаха схожа?

БАГАТІ ЗАБУВАЮТЬ, ЩО ВОНИ – УКРАЇНЦІ, з доробку Б. Грінченка «Листи з України

Наддніпрянської» *

Сумно, сумно стане тому, хто подивиться тепер по нашій Україні! Вся країна розбилася на два

виразні табори – панів та мужиків, інтелігенцію та народ. Першими іменами звуть сі табори

мужики, а другими – пани.

…Що з сього виходить? Те, що мужик переймає у пана (звісно, скільки може й розуміє)

позверховність і, звісно, вкупі з нею і такі гарні речі, як розпуста і т. ін. А проте, власне, і не в

панів він се переймає: до пана все ж через лад високо задля нього. Тим переймання йде від лакеїв

та від куховарок.

З’являється цілий шар суспільний: перевертні.

Що ж робить інтелігенція в сей час? Три речі: або нічого не робить, а тільки «заживає життя», або

змосковлює народ, або, в ліпшому випадкові, згорне руки й каже зітхаючи: нічого не вдієм – так

уже нам судилося: москалями статися.

Про перших я, звісно, не говоритиму. Про других же скажу кілька слів. Москалізаторами у нас

бувають і найгидкіші обскуранти, і найрадикальніші радикали... Перші обмосковлюють нас в ім’я

«єдінава нєдєлімава русскава народа» (і в ім’я власної кишені, бо мають за се добру плату), а другі

в ім’я сього найрадикальнішого радикалізму, що не може погодитися з такою застарілою річчю, як

національність. Правда, вони силкуються розповсюджувати свої ідеї не волапюком, а все ж таки

національною мовою – московською, та вони сього не помічають.

Не помічають вони й того, що, нищачи українсько-руську національність, вони саме тим нищать

один з найдужчих опозиційних елементів і таким побитом додають сили своїм же ворогам –

обскурантам.

Треті, ті, що зітхають, зовсім уже нічого не варті. Правда, якби вітер віяв не з півночі, а з півдня, то вони б, може, й інше почали балакати. Але ж проти вітру вони стояти не можуть. Се ті, про

яких казано, що вони ні холодні, ні теплі...

Є, правда, ще четверта купочка інтелігентна на Вкраїні Наддніпрянській. Се – українські

націонали, українські патріоти – не ті, що вміють тільки зітхати, а ті, що вміють і рук до діла

прикладати.

Се маленька, дуже маленька купочка. Се майже одиниці, і тільки останніми часами сих одиниць

усе більшає та більшає. Але ж вони, ті одиниці, своїми лицарськими змаганнями підняли вгору

наш досі затоптаний національний стяг; се від них Україна-Русь мусить сподіватися добра...

Але темний у них шлях, і мало єднання проміж ними самими. Мало спільності, мало солідарності.

Індивідуалістична вдача перемагає. І се страшенно шкодить ділові.

Таке сумне становище нашої суспільності доводить до того, що в нас щодня робляться такі речі, що у всякого іншого народу вони кожного обурили б, а в нас уважаються за звичайні.

Ось, напр., з ч. 122-го сьогорічного «Одеського вісника» дізнаємось ми, що в українському

університетському місті має відбутися тридцятирічний ювілей просвітньої діяльності жінки

харківського банкіра Христини Алчевської. Автор статті про се доводить, що ся діяльність зовсім

не тридцятирічна, а двадцятирічна; що ся діяльність була непродуктивна, що зовсім не заробила

того ювілею; що, нарешті, сей ювілей є єдино тільки «самовосхваление и самопропагандирование»

самої ж таки Христини Алчевської.

Так каже п. Несміянов, автор тієї статті. Отже, йому нітрохи не здається дивною та річ, що мусила

б найбільше кожного здивувати. А річ ось яка:

Тридцять років назад подружжя Олексія та Христину Алчевських можна було побачити як щирих

та палких членів української громади в Харкові. З того часу багато змінилося, і зовсім в іншому

становищі бачимо ми тепер Христину Алчевську. Тридцять років уже поминуло, як зреклася вона

свого рідного краю і працює досить щиро, щоб змоскалити наш народ. Вона заводить московські

школи на