Адрианова-Перетц Варвара [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн

АДРІАНОВА-ПЕРЕТЦ Варвара Павлівна

ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.

Літературознавець, бібліограф, фольклорист, книгознавець.

З інтелігентської родини.

Народилася 30 квітня (12 травня) 1888 р. в м. Ніжині Чернігівської губернії Російської імперії

(нині – районний центр Чернігівської області України).

Померла 6 червня 1972 р. в м. Ленінграді СРСР (нині – м. Санкт-Петербург РФ). Похована на

Комаровському цвинтарі.

Закінчила Київські вищі жіночі курси (1910 ), Київський університет (1912).

Викладала на Вищих жіночих курсах (1911-1914), Вищих педагогічних курсах Товариства

експериментальної педагогіки (1915-1917), була екстраординарним професором Петроградського

педагогічного інституту, паралельно викладаючи в Самарському педагогічному інституті (1917-

1921), працювала на курсах підготовки наукових працівників в ленінградському Державному

інституті історії мистецтв (1921-1930), старшим науковим співробітником (1934-1947)

завідуючою сектором давньоруської літератури (1947-1954) Інституту російської літератури АН

СРСР, редактором часопису «Праці відділу давньоруської літератури» (1947-1954).

Член-кореспондент АН УРСР (1926) і АН СРСР (1943).

Друкувалася в журналах «Російська народна поетична творчість», «Праці відділу давньоруської

літератури».

Як вчений і літератор дебютувала статтею (1907).

Потім настала черга різнопланових праць: «Матеріали до історії цін на книги в древній Русі»

(1912), «Життя Олексія, людини Божої в стародавній руській літературі та народній словесності»

(1917), «Сцена та костюм в українському театрі ХVII—ХVIII ст.» (1925), «Полтавські прислів’я в

записах 1850-х років» (1927), «Стара українська етимологія слова «горілка»«, «До історії пародії

на Україні в XVIII віці» (обидві – 1928), «Казки про лисицю-сповідницю» (1932), «Нариси з історії

руської сатиричної літератури XVII ст.» (1937), «Нариси поетичного стилю Древньої Русі» (1947),

«З історії сатирично-гумористичної рукописної української літератури XVII -XVIII ст.» (1957),

«Фразеологія і лексика «Слова о полку Ігоревім» (1966), «Слово о полку Ігоревім і пам’ятники

руської літератури XI-XIII ст.» (1968).

Під керівництвом А.-П. підготовлено три академічних курси історії російської літератури, за її

редакцією видано ряд пам’яток, збірник билин.

Ще один напрямок наукової діяльності нашої землячки – дослідження українських літератури

ХVI-ХVIII ст., включаючи т. зв. паломницьку, театру ХVI-ХVIII ст., шкільних драм ХVII-ХVIII

ст.

Вивчала вона також українсько-російські літературні, мовні, культурні взаємовідносини.

Серед друзів та близьких знайомих А.-П. – Д. Лихачов, Г. Бялий, П. Житецький, В. Шишмарьов, П. Берков, С. Балухатий, С. Бугославський, М. Приселков, Б. Романов, Д. Айналов, Б. Боровський, Б. Ларін, С. Маслов, В. Комарович, С. Щеглова та ін.

***

ШЛЯХЕТНІСТЬ НАУКИ

, з життєвого кредо В.

Адріанової-Перетц

Наука і шляхетність неподільні.

ЗНАЙШЛА ВИХІД , з статті Д. Лихачова «Про назву «Задонщина»

Слово «Задонщина» існує лише в одному з п’яти списків – Кирило-Білозірському. Слово це стоїть

в заголовку: «...писання Софонія, старця-рязанця, благослови Отче. Задонщина великого князя

пана Дмитра Івановича і брата його князя Володимера Ондреєвича».

Як видно, «Задонщина» аж ніяк не є «другою назвою цього доробку», як думає Я. С. Лур’є. Воно,

знаходячись в складі назви, означає не сам доробок, а ті події, яким воно присвячене: те, що

відбулося з князем Дмитром Івановичем і «братом його» князем Володимером Ондреєвичем «за

Доном».

В. П. Адріанова-Перетц першою звернула увагу на те, що «Задонщина» повинна бути пов’язаною

з наявними в тому же Кирило-Білозірському рукописові, але в інших його частинах, словами

«Мамаївщина», «Задончина», «Задонщина», «Тактамишевщина».

…Виникло запитання: чи є закінчення «на-щина» для позначення деяких історичних подій

специфічною рисою мови Єфросина, як редактора усіх текстів, що переписувалися ним?

НАВІДРІЗ ВІДМОВИЛАСЯ ВИСУВАТИСЯ В АКАДЕМІКИ, з книги Д. Лихачова «Спогади»

Засідання Відділу відбувалося в Малому конференц-залі. Там уздовж залу стояв довгий стіл,

покритий зеленим сукном. На одному його кінцеві головував О. С. (Орлов – авт.), на іншому вела

протокол В. П. Адріанова-Перетц. Обоє – О. С. і В. П. – не тільки сиділи в різних кінцях столу, але

в якомусь сенсі були протилежностями, – протилежностями гарними, тому що вони взаємно

доповнювали один іншого.

Обговорення доповідей йшло ніби між двома полюсами. Полюс О. С. Орлова був полюсом

підвищеної вимогливості, причому Олександр Сергійович не брав до уваги ні реальні можливості

доповідача, ні думок виступаючих (їх він часом не менш жорстко критикував, ніж доповідача), ні

умови опублікування доповідей...

Полюс Варвари Павлівної був полюсом дипломатичного і дуже вмілого згладжування всіх

різкостей О. С. Орлова і практичного застосування всіх зроблених на засіданні зауважень для

виправлення доповідей.

Варвара Павлівна шукала і знаходила виходи з будь-якого становища, і часто-густо вже за

рамками засідання вирішувала, як бути з тією чи іншою доповіддю, давала поради, редагувала, а

нерідко і дописувала за доповідачів глави, статті і книги. Природно, що вся чорнова робота у

Відділі лежала на Варварі Павлівні. При цьому В. П. уже тоді була дуже хворою людиною – навіть

пересуватися їй було важко.

…Варвара Павлівна була, як я вже сказав, повною протилежністю О. С. Орлову. В своєму житті

вона пережила не менше, ніж він, проте в ній не було ні втаємниченого суму, який був у Орлова, ні психічних комплексів. Абсолютно рівна з усіма, ділова без найменшої метушливості і

квапливості, котрі надзвичайно і часто псують поведінку «ділових людей», вона вражала цілком

об’єктивною оцінкою, тверезим урахуванням наукових можливостей інших.

…Вдома вона завжди була готова до прийому нежданих відвідувачів: прекрасно і вишукано

одягнена, зібрана, душевно підтягнута і привітна. …Ніхто не зміг би застати її в дурному настрої.

…Хоча вона й була зайнята надміру, проте ніколи не скаржилася на перевантаження, на втому. А

була вона хвора серйозно, і найпростіші для інших речі їй випадало робити з натугою: під кінець

життя в неї сильно тремтіли руки, і не тільки підписатися вона не могла, але важко було навіть

чашку піднести до рота, не розплескавши. Тому, приймаючи численних відвідувачів і пригощаючи

їх чудово завареним чаєм, вона тримала перед собою, не торкаючись, налиту для ввічливості

чашечку.

Існувала в ній і сильна потреба в дружбі. Вона спілкувалася і з медичними сестрами, які її

відвідували, і з молодими співробітниками Відділу, привітно зустрічала листоношу, розпитуючи

про сімейні справи. Ні про що особливо вона сама не розповідала, зате любила послухати

розповіді інших.

Щедрість її була просто дивною. Подарувати єдину і дуже дорогу книгу з власної бібліотеки їй

було так же легко і просто, як роздарити теми наукових праць.

…Скромність її виражалася й у тім, що вона незмінно відмовлялася від висування в академіки:

«Наука від цього нічого не виграє: писати краще і я не зможу, а приймати активнішу участь у

роботі Відділу мені не під силу».

…В найважчі моменти війни вона завжди була такою ж підтягнутою і бадьорою, якою ми її

звикли бачити в мирній ленінградській обстановці в затишній і світлій квартирі.

…Отримавши рукопис, Варвара Павлівна займалася не тільки генеральним, але й детальним

редагуванням, перевіряла бібліографічні зноски, фактичні дані, виправляла стиль і, головне,

поєднувала з іншими частинами колективної праці, створюючи єдність концепції, а часом – і

стилістики.

…Вона відслідковувала те, що може назвати «смаком» у роботі аспіранта і навіть в його одягові, його переконання, його відношення до досліджуваного предмету і т.д. Вона була не тільки

«керівником», але в широкому розумінні і вихователем.

Якось, довідавшись, що її аспірант пише роботу на «заїжджену», пошарпану, але вигідну тему,

вона відвернулася убік і сказала при всіх: «Яка вульгарність!» – про тему. Бажання займатися

«заробітками» на подібних темах у аспірантів було відбито раз і назавжди.

Коли в принциповому питанні інший її учень став апологетом іншої точки зору, аби стати

популярним, – вона не пробачила йому цього до кінця свого життя.

…Вона прагнула встановити місток між минулим і майбутнім, не розгубити краще в традиціях

минулого, поєднати дві формації вчених і передати минуле в турботливі руки майбутнього.

ЛИХАЧОВ БУВ МІЖНАРОДНИМ ІНТРИГАНОМ, з книги Ю. Бігунова «Таємні сили в історії

Росії»

У 1954 р. В. П. Адріанова-Перетц передала Лихачову завідування сектором давньоруської

літератури; поступово Лихачов прибрав до рук весь інститут, його вплив став величезним і

поширився на історико-філологічну науку не тільки в нашій країні, але й за рубежем.

Ходовою серед співробітників інституту була думка про Лихачова як про вченого середньої руки,

але інтригана, який має владу виключно для того, аби заважати іншим стати вченими. Директор

Пушкінського будинку В. Г. Базанов на Вченій раді восени 1972 р. назвав Лихачова «міжнародним

інтриганом», маючи на увазі його справи в Болгарії.

Багато корисних починань співробітників – наукових планів, готових книг, монографій, статей,

проектів серій – було зупинено із-за Лихачова. Обожнюючи лестощі, він залишався нетерпимим

до критики і розправлявся з кожним, хто мав власні наукові погляди і судження...

Як вчений Лихачов був неглибоким, більш відомим як еклектик, есеїст і імітатор. Так при

розробках теорії виникнення російської літератури з ділового листування (до речі, помилкової)

Лихачов багато чого запозичав з роботи Сталіна «Марксизм і питання мовознавства». Довгий час

– аж до 1956 р. – на зборах він виголошував хвалебні промови на честь Йосипа Віссаріоновича.

«Вождь усіх часів і народів» був кумиром радянського вченого, як і поет Борис Пастернак, чий

фотопортрет стояв на його письмовому столі.

У поетиці Лихачов дещо запозичив в Андре Грабаря, І. П. Єрьоміна, Гансу Меєргоффа, Ернста

Роберта Курціуса, у стилістиці – в О. С. Орлова, В. П. Адріанової-Перетц, Д. І. Чижевського (якого

він критикував), а також у своєї аспірантки О. Ф. Коновалової. Так, у доповіді Лихачова «Деякі

завдання щодо вивчення Другого південнослов’янського впливу в Росії» основні думки і приклади

були запозичені без посилань з дисертації Коновалової, перед цим жорстоко розкритикованої в

Секторі давньоруської літератури.

Характерним для Лихачова було безупинне продукування ідей, переважно помилкових, котрі він

любив «вбирати» у витончені, привабливі форми.