Зертис-Каменский Андрей (fb2)

- Зертис-Каменский Андрей [Справочник-дайджест] 21 Кб (скачать fb2) - Николай Михайлович Сухомозский

Настройки текста:



ЗЕРТІС-КАМІНСЬКИЙ Андрій Степанович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Служитель культу, перекладач. В чернецтві – Амвросій (1739).

З родини священика.

Народився 17 (28) жовтня 1708 р. в м. Ніжині Київської губернії Російської імперії (нині –

районний центр Чернігівської області України).

Убитий розлюченим натовпом 16 (27) вересня 1771 р. в м. Москві Російської імперії (нині –

столиця РФ). Похований на території Донського монастиря.

Закінчив Києво-Могилянську академію, вчився в Львівській духовній академії.

Був учителем (1739-1742), префектом (1742-1748) Олександро-Невської духовної семінарії,

архімандритом підмосковного Ново-Єрусалимського монастиря (1748-1753), єпископом

переяславським та дмитрівським (1753-1764), архієпископом крутицьким (1764-1768) та

московським (1768-1771).

Саме нашому земляку Катерина II доручила реставрацію московських Архангельського,

Благовіщенського та Успенського соборів.

З.-К. – автор праць «Скарби російських старожитностей», «Служби святому Димитрію

Ростовському», перекладач «Псалтирі» та «Ветхого завіту» з древньоєврейської мови.

Під час епідемії чуми 1771 р. у Москві З.-К. виявив неабияку мудрість, заборонивши віруючим

цілувати образи, небезпідставно боячись розповсюдження страшної хвороби. І наклав за це

головою: розлючений натовп, накинувшись на архієпископа, лінчував його.

Серед друзів та близьких знайомих З.-К. – М. Бантиш-Камінський, Катерина II, В. Баженов, П.

Єропкін та ін.


***

ПОЗА ЛЮДСЬКОЮ ВОЛЕЮ

, з релігійного кредо

А. Зертіс-Камінського

Ніколи не було пророцтва з волі людської.

ВСЕПІДДАНИЙ РАБ, з листа А. Зертіс-Камінського Катерині II

Всемилостива государиня!

Виконуючи високе Вашої імператорської величності веління про відновлення відомих трьох

великих соборів, за щастя вважаю доповісти Вашій імператорській величності, що... розпис

Благовіщенського собору, окрім папертей, вже зовсім закінчений; залишилося лише вчинити

звичайне освячення, і раки з Святими мощами на колишні місця з належною церковною

благочинністю перенести.

А оскільки це святкування... є достопам’ятне, а для всенародного зібрання всякому глядачеві

приємне і люб’язне, то пристойніше до приїзду очікуваного до нас гостя, прусського короля....

подати на Ваш розсуд...

Вашої імператорської величності

всепідданний раб і богомолець

покірливий Амвросій, архієпископ Московський.

СТРОГИЙ ДО ЖОРСТОКОСТІ, з розвідки О. Снєгірьова «Зертіс-Камінський Андрій

Степанович»

Амвросій – людина вчена, проте строга до жорстокості за своїм холеричним темпераментом,

оскільки був напівмолдаванин, напівмалорос. У нього батоги і різки служили звичайними

засобами для виправлення підлеглих. Від них не позбавлялися навіть священнослужителі: сікли їх

до крові.

Це поселило в духівництві ненависть до нього, яка об’єдналася з народною підозрою в єресі.


КАТЕРИНУ II ЦЕЙ ВІДГУК ДУЖЕ ЗАЧЕПИВ, з роману В. Шишкова «Омелян Пугачов»

Архієпископ Амбросій сидів у робочому кабінеті Баженова. Зі стелі звисала люстра

єлизаветинських часів у кришталевих бляхах з восковими рожевого кольору свічами. Вздовж стін

– різьблені, за малюнками господаря, дубові шафи, шифоньєрки, бюро. На стінах, оббитих

блакитнуватим штофом, два портрети пензля Антропова, кілька мініатюр Ротарі і датського

живописця Ерихсена. Дорогі килими – дарунок графа Салтикова.

Письмовий стіл завалений «Московськими відомостями», брошурами, книгами російською і

іноземними мовами. Тут і «Еміль» з першою частиною «Сповіді» Руссо, заборонені Катериною, і

стародавній роман Гріммельсгаузена «Сімпліціссімус», і томи Вільного економічного товариства.

Рулони креслень, ескізи, готовальні, закордонні фарби в тюбиках...

Амбросій схиливши голову, насупившись, перебирав зніяковіло бурштинові ЧЕТКИ. Потім підняв

погляд на Баженова, проникливо подивився в його сумні, трохи неуважні очі і запитав, зітхнувши:

– У той час ви, думаю, за кордоном були?

– Так, владико, в Італії. І незабаром після вбивства Івана Антоновича повернувся до Росії.

– Чи можу я вас запитати довірчо, по секрету, чи не доводилося вам, перебуваючи за кордоном,

читати відгуки в іноземних виданнях про цю криваву ганьбу російську?

– Зрозуміло, владико. В мене навіть зберігся виданий у Лондоні аркуш, – Баженов відкрив

полірований витончений секретер і, порившись у паперах, сказав:

– Ось він: «Замітки мандрівника на маніфест від 17 серп. 1764 р.». Послухайте, владико, уривки:

«Якою сумною не була участь нещасного Івана, йому не вдалося уникнути й останнього

насильства з боку нації, котра вельми неохоче бажає проґавити будь-який випадок

продемонструвати власне озвіріння». Ну, и так далі...

А ось і філософський висновок: «Одні і ті ж дії не завжди мають однакові наслідки. Два зрадники, котрі народилися під різними сузір’ями, матимуть різну долю. Одного пожалують графським

титулом, він стане кавалером багатьох орденів, сенатором («Це про Григорія Орлова», – пояснив

Баженов), іншому (Мировичу) відрубають голову, а тіло спалять разом з ешафотом».

– Я вам ще не набрид? – запалюючи закордонну сигару, запитав Баженов. – …Був ще, пам’ятаю,

гострий, мов перець, відгук «Вільного англійця»; Катерина, стверджують, ним, та й багатьма

іншими, була дуже зачеплена. Вона зрозуміла, що вільна думка суспільства не шкодує і осіб

коронованих. І прошу вас, владико, звернути увагу: Європа кричить: народ, народ, народ!.. А при

чому тут російський народ? У придворних злодіяннях російський народ зовсім не винен. А

суспільна думка нашої публіки затиснута кліщами...

Простий народ на ці темні події відгукується по-своєму, він свою має думку, – відгукнувся

Амбросій. – На вбивство принца Івана негайно ж зреагувала провінція. Я маю з деякими

сенаторами зв’язок і завдяки цьому знаю, що незабаром після вбивства в провінції з’явилися

співчуття не тільки до долі Івана, а й Петра Третього. Так, рік по тому, розглядалося Сенатом з

цього приводу шість таємних справ, а в наступному році – десять. Народ пам’ятає, народ нічого не

забуває й в основу суджень своїх має правду єдину, – закінчив Амбросій і заквапився іти.

– Хвилинку, владико! Чи не завгодно глянути на шматок з маніфесту, заготовленого нещасливим

Мировичем, зрозуміло, від імені принца Івана...

– Я знаю цей маніфест. Я не люблю Мировича! – вигукнув Амбросій. – Цей суєславний безумець

суть найманець власного марнославства. Товаришу мій, Василю Івановичу, спаліть ці

найзухваліші і мерзенні рядки, що наблював бунтівник нібито від імені Івана Антоновича.

Мирович не про народ, Мирович про себе пікся.

– Нині наша матінка, велика покровителька мистецтв, – сказав Баженов, – від претендентів на

престол вільна: ні Петра, ні Івана немає. Проте побоююся – самозванці знайдуться... Як ви

мислите, владико?

– Самозванці були, є і будуть, – і владика піднявся.

ЗАГИНУЛО БЛИЗЬКО ДВОХСОТ ТИСЯЧ ОСІБ, з брошури Г. Міллера «Описання лютування

в Москві моровиці й обурення черні, яке її супроводжувало»

Перші ознаки чуми в Москві з’явилися наприкінці 1770 р., а навесні 1771 р. вона набула характеру

епідемії. Господарське життя міста виявилося значною мірою паралізованим, а заходи влади –

неефективними.

Дворяни й заможні городяни виїхали з Москви. Залишив довірений йому пост і

головнокомандуючий граф Петро Семенович Салтиков.

Перші спалахи масового невдоволення... сталися в Лефортові 29 серпня і 1 вересня. Приводом до

відкритого повстання послужила спроба московського архієпископа Амбросія (Зертіса-

Камінського Андрія Степановича) запровадити карантин, заборонивши жителям збиратися біля

ікони Боголюбської Богоматері біля Варварських воріт Китай-міста.

15 вересня повсталі, відтіснивши військових, ввірвалися в Кремль і розгромили Чудів монастир

(резиденцію архієпископа). Амбросій встиг перебратися в Донський монастир, проте наступного

дня його знайшли і вбили.

16-17 вересня повсталі двічі намагалися заволодіти Спаськими воротами Кремля, вимагаючи

видачі генерал-поручика Петра Дмитровича Єропкіна, який здійснював владу в Москві, однак

вогнем зосереджених біля Кремля військ були розсіяні. За даними Єропкіна, було вбито 78

повсталих. Під слідство потрапило близько 300 чоловік.

26 вересня в Москву «для наведення належного порядку» прибула комісія на чолі з графом Г. Г.

Орловим, котрий запровадив ряд заходів, які заспокоїли населення. Одночасно комісія займалася

слідством над учасниками «Чумного заколоту»: покаранню піддали 165 осіб дорослих (4 страчені)

і 12 підлітків.

З настанням холодів епідемія стала слабнути. Всього в Москві і її околицях загинуло близько 200

тис. чоловік.


ЗГУБИЛО ІНОЗЕМСТВО ХАРАКТЕРУ, з книги А. Карташова «Нариси з історії Руської

Церкви»

Панське самодурство заражало і деяких духовних владик. Новий московський митрополит

Амвросій (Зертіс-Камінський) був навіженим шляхтичем і за якусь, як здалося йому, дуже

нешанобливу відповідь молодого викладача Платона (Лєвшина), наказав тут же перед всією

Академією висікти його різками. Врятував Платона лише ректор Академії.

...Архієп. Московський Амвросій був останнім з киян, висунутих петровською системою майже

монополії південців в російській ієрархії. Це його яскраво виражене в побуті майже іноземство

характеру і способу життя і було, крім всіх інших історичних випадковостей, психологічним

підґрунтям трагічної смерті від руки голоти, яка збунтувалася.

Амвросій любив зовнішній блиск. За прикладом латинського духівництва, він жив разом з

найближчими родичами, з двома сім’ями своїх двох племінників в стилі світського пана з

прийомами гостей і обідами. Низовому духівництву і натовпу він здавався удвічі чужим.

Як адміністратор, Амвросій був запальний і жорстокий, користувався правом фізичних покарань,

ще не скасованих для дячків і паламарів.

Жорстоко переслідував старообрядців. При черговій справі «розбору» сімей поповичів, Амвросій

засідав разом з віце-губернатором Єропкіним і, не щадячи, здавав дуже багатьох в солдати.

У 1771 р. під осінь занесена була до Москви з Туреччини, з якою йшла війна, чума. Почали

вмирати щодня від 600 до 800 чоловік. Сталася паніка і в низах, і у властей. Голота була

налаштована проти санітарного контролю і лікарів. Амвросій же підтримав всі строгі заходи та

інструкції адміністрації в своїй церковній сфері.

Хворих вказано було сповідувати через вікно, від причащання їх утримувати, померлих

відспівувати заочно. Хрещення новонароджених здійснювати через бабць, а повноту чину з

голінням волосся і миропомазанням взагалі відстрочити до моменту заспокоєння.

Психологія натовпу шукала публічних молитов з хресними ходами. Все це було заборонено.

Народ за звичаєм нагромаджувався біля Варварських воріт перед іконою Боголюбської Божої

Матері в очікуванні звичних молебнів. А їх не було. Тому приставили драбину і влізали до ікони, прикладали до неї хустки, матерію і відносили.

...Стало зловісно страшно. Поліція розгубилася. Архієп. Амвросій втік за Дівоче поле, до

Донського монастиря.

Чудівські палати його пограбували, вино в льохах випили. На воротах Чудового монастиря

зробили напис: «І пам’ять про нього загине з шелестом».