ГАЛИНКОВСЬКИЙ Яків Андрійович
ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії
Національний статус, що склався у світі: російський.
Прозаїк, поет, перекладач, критик. Замовчуваний автор «Роздумів про ліричну поезію» та низки
інших творів російського класика Г. Державіна.
З дворянської родини.
Народився 6 (17) жовтня 1777 р. в Прилуцькому повіті Полтавської губернії Російської імперії
(нині – Прилуцький район Чернігівської області України).
Помер 16 (28) червня 1815 р. в м. Петербурзі Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).
Навчався в Києво-Могилянській академії (1785-1787), Прилуцькому та Переяславському пансіо-
нах, благородному пансіоні московського університету (закінчив в 1797).
Рахувався на військовій службі спочатку в лейб-гвардійському кінному полку (1790-1797), потім –
в кавалергардах (1797-1798), працював губернським реєстратором в Межовій канцелярії (1799-1800), секретарем в Головній соляній конторі (1800-1801), канцелярії Головного директора пошт
(1801-1804), колезьким асесором, письмоводителем канцелярії Державної ради (1804-1808), наглядачем училищ Лузького повіту В’ятської губернії (1808-1813), столоначальником
Провіантського департаменту Військового міністерства (1813).
Був видавцем журналу «Корифей, або Ключ літератури» (1802-1807), неодмінний секретар «Бесід
любителів руського слова» (1811-1825).
Друкувався в журналах «Північний вісник», «Муза», «Ранок», «Російський вісник», «Любитель
словесності», «Читання в «Розмові любителів російського слова».
Як літератор дебютував величезним романом «Глафіра, або Чарівна валдайка» (1797).
Наступний твір – не менш об‘ємний. Це знову ж таки роман під довгою назвою «Години задумли-
вості. Новий роман, який зображує думки закоханої людини з усім ентузіазмом пристрасті й чут-
ливості» (1799).
З поезій відгук знайшли «Наслідування сатирі В. В. Капніста» (1805), «Ранок чарівної статі»
(1807).
Переклав з англійської «Чарівність Стерна, або Зібрання кращих його патетичних повістей і від-
мінні зауваження для чутливих сердець» засновника британського сентименталізму Л. Стерна
(1801), з французької «Таємна історія нового французького двору та цікаві анекдоти, які стосують-
ся Сент-Клудського кабінету в Парижі» (1807).
Серед друзів та близьких знайомих Г. – В. Жуковський, Є. Болховітінов, О. Тургенєв, О. Шишков, А. Кайсаров, С. Глинка, Г. Державін та ін.
***
ПРАВИЛ НЕ ОМИНУТИ, з творчого кредо Я. Галинковського
Віддаючи перевагу зразкам, не потрібно думати, що можна оминути правила.
БУДУ СВАРИТИСЯ, з вірша Я. Галинковського «Наслідування сатирі В. Капніста»
Кто сколько ни сердись, а я начну браниться –
С плохими книгами никак мне не ужиться.
Везде писатели свой кажут дерзкий вид,
Выходят в свет толпой, забывши вкус и стыд.
Иной учёным быть решился непременно:
От сказок к хроникам преходит дерзновенно
И думает, что так легко их сочинять,
Как травки и цветы слезами омывать.
.............................................................................
Возможно ль запретить, чтобы Лакриманс унылый,
Своею нежностью всем дамам опостылый,
Напутав кое-как и прозы и стихов,
Не отдал их в печать и не был бы готов
Оплакать всякий куст, все тропки, все гробницы?
Чтоб пропустил Салтон день ангела сестрицы,
Чтоб журналистов рой друг друга не хвалил
И древний наш Услад дев Пинда не дразнил?
Нельзя. Зато и нам нельзя же не сердиться:
Вы пишете лишь вздор, так как же не браниться?
МИСТЕЦТВО ПИСАТИ, з брошури Я. Галинковського «Корифей або Ключ літератури»
Неодмінно повинно існувати мистецтво писати. Це мистецтво не може існувати, підтримати себе
без природного обдарування; проте його може не висатчати даруванню. Доказом цьому послужать
багато письменників, які народилися з найщасливішою прихильністю до вірша, і які, проте ж, ніколи не знали мистецтва писати вірші – такі безперечно були Кантемір і Тредьяковський. У обох
було досить Поетичного розуму, досить ентузіазму, бажання, проте ж півстоліття проходить, як
вони абсолютно не мають читачів.
Не потрібно спокушатися деякими зразковими людьми, котрі, виходячи за межі правил, здивували
нащадків і яким природа поступилася всією своєю красою. Феномени ці не стільки б були
вражаючими, коли б ми пильніше розглянули світила, які їм сприяли. Скільки поетів, яких ми не
знаємо, писали раніше, ніж Гомер оспівав свою Іліаду? Скільки Ораторів і Риторів зійшло з
кафедри до часів Демосфена, Ціцерона?
Софісти вказують на Мілтона, Данта, Шекспіра; говорять, ці люди уміли прославитися, не знаючи
правил, відкинувши всі уроки школи. Несправедливо; ніхто більше не читав стародавніх, як ці
люди: ніхто, в самому свавіллі духу, не показав в творіннях своїх такого високого відчуття
витонченості; а правило чи не є воно це саме відчуття, приведене в метод?
Бувають на всі випадки виключення.
Можна розірвати ланцюги правил – і помилятися щасливо. Генерал іноді відступає від всіх
законоположень тактики і виграє битву. Автор забуває уроки школи і торжествує, дивуючи нас, спокушає наші відчуття. Проте ж ніхто не скаже, що не існує правил тактики для генерала і науки
вірша для поета?
ЗАХОПЛЮВАВСЯ ДОТЕПНИМИ ПОРТУГАЛЬЦЯМИ, з монографії Т. Балашової «Три
сторіччя: веселка Камоенса на небосхилі російської словесності»
Відомості і факти про творчість Камоенса були викладені спочатку в нарисах про португальського
поета, перекладених з інших мов. Роль «першовідкривача» багато в чому зіграв Вольтер: його
трактат «Досвід про епічну поезію», котрий викликав в Росії великий резонанс, був опублікований
1763 року. Фрагмент, що входив в цей трактат, про Камоенса, побачив світ в березневому номері
журналу «Безневинна вправа», і став першою цілісною розповіддю про героїчного мореплавця і
великого поета Португалії. Проте з Вольтером, який не дооцінив Камоенса, незабаром вступили в
суперечку.
У XIX столітті перекладаються нариси французького критика П. де Сен-Віктора, а також
швейцарського історика Ж. Ш. Сисмонді й ін. Паралельно з’являлися публікації, котрі належали
перу російських літераторів, – Я. А. Галинковському (1805), М. Ф. Остолопову (1821), Я. М.
Ликошину (1823), В. В. Маркову (1882), В. С. Межевичу (1844).
...Я. А. Галинковський в доробку «Дослід про найславніших епічних поетів» (1805) захоплюється
яскравим відтворенням «подвигу Лузітанських героїв» і мотивує особливе місце «Лузіад» у низці
героїчних поем. Прославляючи «дотепну націю» португальців, Галинковський радить серйозно
вивчати поетичний досвід великого Камоенса: «Молодий поет багато втратив би, якби,
наповнений духом Віргилія, не знав він кращого і гідного його імітатора. Скільки нових чарівних
відчуттів згаяв би він, не знаючи пісень Камоенсових!».
ЗНАНИЙ ПОЛЕМІСТ, з розвідки Е. Фролова «Традиції класицизму і петербурзьке
антикознавство»
Симптоматичними є художні огляди Батюшкова: не холодним милуванням, а щирим і глибоким
відчуттям продиктовані його захоплені відгуки про античне мистецтво.
Тісно пов’язана із загальним відходом від естетичних позицій класицизму літературна полеміка
1813-1818 років про способи перекладу стародавніх епічних поетів: Я. А. Галинковський, С. С.
Уваров і М. І. Гнідич своїми статтями, а Гнідич також і своїми перекладами, обгрунтували повну
можливість і бажаність заміни олександрійського вірша, сприйнятого від французів, російським
гекзаметром, який близько передає ритмічність оригіналу.
ОБУРЮВАВСЯ ВІДСУТНІСТЮ КРИТИКИ, з дослідження М. Алексєєва «Англійські
переклади творів Карамзіна і його сучасників»
«Північний вісник»... торкнувся іншого боку, переконуючи в необхідності пильніше стежити за
розвитком європейських думок про російську літературу. Автор статті знаходив, що російська
критика відстає від зарубіжної в оцінках творів вітчизняного художнього слова, відмовчується, замість того аби прославити власний голос. На його думку, «існує безодня книг, у нас не
розглянутих, залишених на розсуд читачів».
…Не варто думати, що автор цієї статті вимагав уваги до сприятливих зарубіжних відгуків про
російських письменників, скоріше навпаки: наведені слова сказані співробітником «Північного
вісника» Я. А. Галинковським, який зовсім не належить до «карамзіністів»; він обурювався лише
відсутністю критики в російських журналах. Однак посилання його на те, що твори Карамзіна
«критикують від Шотландії до Парижу» було цілком точними: відгуки про «Листи російського
мандрівника» з’явилися як в паризькому журналі, так і в «Едінбурзькому огляді», і обидві статті
були у нас помічені, особливо остання.
НАПРУЖУВАВ ГОЛОС ДО КРИКУ, з книги В. Ходасевича «Державін»
У Шишкова ...зібралося народу чоловік двадцять. Окрім слов’янофілів, були: Державін, Хвостов
(Олександр Семенович, давнішній друг), перекладач Галинковський..., молодий перекладач
Корсаков, ще дехто. Це було 2 лютого.
Нарешті, всілися і почалося читання. Поет Жихарєв продекламував старі вірші Державіна. Після
того читали інші.
Між іншим, Крилов, вигадник віршів і комедій, людина років сорока, товстий і неохайний, з
нерухомим обличчям і лукавим поглядом, прочитав свою байку «Селянин і Смерть». На терени
байкарства вступив він недавно. Читаючи з удаваною байдужістю, він гострозоро поглядав, яке
враження справляє.
На наступних зборах відбувалося, загалом, те ж саме. Пожвавлення великого не було, молодь
читала не багато і не Бог знає що. Шишков оповістив про нову поему Шихматова «Пожарський, Мінін і Гермоген», божився, що річ геніальна, проте йому не повірили.
Втім, на вечорі у гр. Хвостова вперше з’явився поет Гнідич з 7-ою піснею «Іліади», відмінно
переведеної александрійським віршем. Хоча Галинковський відзначив, що краще перекладати
Гомера гекзаметром, – всі, проте ж, були в захопленні. Неприємно було лише те, що перекладач, на одне око кривий і весь якийсь настовбурчений, без всякої потреби напружував свій голос до
крику. Здавалося, ще трохи і наживе собі сухоти.
АВТОРСЬКА ПРИСВЯТА, дарчий надпис Я. Галинковського на примірникові книги «Ранок
чарівної статі»
Його Високопревосходительству Петру Корниловичу Сухтелену (дипломат, бібліофіл – авт.), шановному любителеві наук, витівок і словесності на знак щирого шанування і відданості, цей
малий пам’ятник праць своїх присвячує
Автор.
У Спб. Січ. 20.1808.
Последние комментарии
46 минут 17 секунд назад
1 час 56 минут назад
10 часов 1 минута назад
10 часов 21 минут назад
10 часов 46 минут назад
10 часов 50 минут назад