Мартос Иван (fb2)

- Мартос Иван [Справочник-дайджест] 20 Кб  (читать) (читать постранично) (скачать fb2) (скачать исправленную) - Николай Михайлович Сухомозский

Настройки текста:



МАРТОС Іван Петрович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Скульптор.

З дворянської родини.

Народився в 1754 р. в м. Ічні Чернігівського полку Російської імперії (нині – районний центр

Чернігівської області України).

Помер 5 (17) квітня 1835 р. в м. Петербурзі Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).

Навчався в Петербурзькій (1764-1773) та Римській академіях мистецтв (1773-1779).

Працював викладачем (1779-1814), ректором (1814-1835) петербурзької академії мистецтв.

Як скульптор дебютував мармуровим бюстом М. Паніна (1780).

Серед найвідоміших доробків: пам’ятники Кузьмі Мініну і Дмитрові Пожарському в м. Москві

(1818), Катерині II в м. Москві (1812), герцогу Е. Рішельє в м. Одеса (1828), Олександру I в м.

Таганрог (1831), статуя «Актеон» для фонтанів Петергофа (1801), рельєф «Мойсей видобуває воду

з каменю» на атиці Казанського собору в м. Санкт-Петербург (1807), А. В. Паніної (1782),

надгробки С. С. Волконської, М. П. Собакіної (обидва – 1782), П. А. Брюс (1790), Є. С. Куракіної

(1792), М. Турчанінову (1796), Є. І. Гагаріної, О. Лазарєва (обидва – 1803), Павла I (1807).

Його різцю також належать надгробки гетьману Кирилу Розумовському (м. Батурин, Україна),

генерал-губернатору Малоросії П. Румянцеву (м. Київ, Україна), пам’ятники князю Потьомкіну

(м. Херсон, Україна), М. Ломоносову (м. Архангельськ, РФ), імператорові Олександру I для

біржової зали (м. Москва, РФ).

М. – майстер меморіальної пластики, котра гармонійно поєднує цивільний пафос, ідеальну

височину образів з їхньою чарівною життєвістю. Характерні строга архітектоніка композиції,

тонке моделювання форм, митецьке сполучення високого й низького рельєфу.

М. відокремлює людську фігуру від скульптурного тла, урізноманітнює розташування скорботних

фігур, використовую поліхромію відтінків мармуру.

Наш земляк мав величезний вплив на формування багатьох російських скульпторів 1першої

третини XIX століття.

Доробки митця зберігаються в Третьяковській галереї, Голицинській усипальні Донського

монастиря, музеї архітектури ім. Щусєва (усі – м. Москва, РФ), музеї міської скульптури, в

Казанському соборі (обидва – м. Санкт-Петербург, РФ), у фонтанному комплексі (м. Петергоф

Ленінградська область, РФ), палацо-парковому ансамблі (м. Павловськ, Ленінградська область,

РФ).

Син скульптора – Олексій Іванович – автор тритомної фундаментальної «Історії України і

козаків».

Серед друзів та близьких знайомих М. – А. Лосенко, Г. Угрюмов, М. Козловський, Н. Жіллє, Л.

Ролан, П. Батоні, Р. Менгс, Ж. Вьєн, К. Альбачіні та ін.


***

СКУЛЬПТОР МАЄ ЗНАТИ, з професійного кредо І. Мартоса

Скульптор має знати у всіх подробицях всякий зовнішній рух людини, анатомію, пропорції,

довершену правильність малюнка і душевні пристрасті.

ЗНЕВАЖАВ ЛІНОЩІ І НЕРОБСТВО, з статті «Скульптор Іван Мартос» на artprojekt.ru

Лютневого дня 1818 року на Червоній площі Москви зібрався величезний натовп. Всі завмерли в

очікуванні урочистого видовища. І ось із споруди, розташованої напроти кремлівської стіни, спало

парусинове покривало, пролунала музика, і публіка побачила створених в бронзі Кузьму Мініна і

Дмитра Пожарського – знаменитих натхненників нижньогородського ополчення, яке вигнало

поляків з Москви.

До створення пам’ятника І. Мартос звернувся вже зрілим майстром, що проявив свій незвичайний

талант в створенні творів меморіальної скульптури. Величезна сила відчуття, проникнення в

заповітні таємниці життя, збагнення глибини і складності людського характеру, а також рідкісний

дар знайти цьому єдино вірну форму виразу – якості, властиві лише справжнім художникам.

...Невтомний трудівник, що прагне до досконалості на вибраному професійному терені, Мартос

багато працював, постійно вчився, розвивав смак, з молодих років і до глибокої старості зневажав

лінь і неробство. Пізніше, згадуючи пору навчання, він скаже, що «скульптор повинен знати у

найменших подробицях будь-який зовнішній рух людини, анатомію, пропорції, довершену

правильність малюнка і душевні пристрасті».

Накопичення необхідних знань продовжувалося в Італії, куди після закінчення академії майбутні

майстри скульптури І. Мартос і М. Козловський відправилися «удосконалюватися у мистецтві».

Вони бачили тут знамениті антики, відкривали для себе світ ідеальної гармонії, терпляче вчилися

у стародавніх майстрів, опанували ремесло вирубування з мармуру.

ДЯДЬКА ВБИЛИ БАНДИТИ, з дослідження О. Машкіна «Матеріали фонду малоросійського

губернського правління ЦДІАК як джерело з історії економічної діяльності іноземців в Україні»

Значно розширюється наша уява і про натуралізованих німців. Так, нині навіть учні 9-го класу

середньої школи знають прізвище І. Мартоса – уродженця Чернігова, академіка Санкт-

Петербурзької академії мистецтв, автора пам’ятників К. Мініну й М. Пожарському на Красній

площі у Москві, градоначальнику Одеси Е. Ришельє, надгробків гетьману К. Розумовському в

Батурині й генерал-губернатору П. Румянцеву у Києві. Але завдяки тільки вищезгаданому типу

архівних джерел ми маємо всі підстави стверджувати, що на цих сторінках вперше в українській

історичній науці вводяться в обіг факти про життя таких його дядьків і племінників, як Ф. Мартос

– поміщик Лубенського повіту, котрий загинув від рук бандитів у листопаді 1798 р., П. Мартос –

роменський землевласник і винокур, Я. Мартос – пирятинський підстароста й суддя.


СКРОМНІШИЙ ЗА УЧНІВ, з повідомлення президента академії мистецтв міністрові народної

освіти Росії

Через власну скромність Мартос ніколи не обтяжував проханнями про себе уряд і має утримання з

державної скарбниці таке, яким користуються деякі його учні.


ШЕДЕВР РОЗІБРАЛИ ДЛЯ ПОБУТОВИХ ПОТРЕБ, з статті «Батурин – славнозвісне місто-

фенікс, що відроджується з попелу» на інтернет-сайті privatbank.ua

У центрі Батурина височить над кручею храм Воскресіння Христового, ще один пам’ятник історії

та архітектури. Церква збудована за бажанням і коштом Кирила Григоровича Розумовського. Існує

версія, що архітектором її є Джакомо Кваренгі. Храм Воскресіння Христового споруджено в стилі

пізнього класицизму. Фасади церкви прикрашені портиками з трикутними фронтонами, знизу

портики підтримуються колонадою тосканського ордеру. Баня увінчана сферичним куполом, що

несе на собі циліндричну башту з хрестом.

Цю архітектурну пам’ятку К. Розумовський будував як власну усипальницю. Останній гетьман

України 9 січня 1803 року і був з великими урочистостями похований в Воскресенський церкві.

По смерті батька його сини Андрій та Олексій замовляють надгробний пам’ятник відомому

скульптору, уродженцю м. Ічні, Івану Петровичу Мартосу.

З Італії на Україну привозять брили білого каррарського мармуру, з якого майстер робить

надгробок. В 1805 році пам’ятник встановили в церкві над склепом, де упокоївся Кирило

Григорович. Надгробок являє собою піраміду з барельєфом небіжчика та поховальною урною під

флером.

З боку епітафії розміщено дві ідентичні плити із зображенням фамільного гербу Розумовських, на

яких девіз латиною «Славу примножувати справами».

Директор Конотопського окружного музею О. Поплавський влітку 1927 року розкрив склеп,

забрав звідти цінні предмети, за що був знятий з посади.

Доля пам’ятника не менш трагічна. Окремі його частини в різний період часу потрапили в

користування місцевим жителям, а також до Чернігівського художнього музею.

До могил наших гетьманів час був немилостивим...


ПОТЬОМКІНА ХОВАЛИ ЗА ГЕТЬМАНСЬКИМ ОБРЯДОМ, з кореспонденції О. Патали

«Гетьман Грицько Нечеса»

Невдовзі після укладення Ясської мирної угоди Потьомкін тяжко захворів і наказав везти себе до

Миколаєва. Карету гетьмана й фельдмаршала супроводжували козаки. Відчувши наближення

смерті, Потьомкін наказав чорноморцям винести його у степ і покласти на килим, розстелений на

траві. Так він зустрів свої останні хвилини. Сталося це 5 жовтня 1791 року.

Ховали князя Таврійського у Херсоні за гетьманським обрядом: за труною несли булаву, шаблю й

прапор, вели коня.

Зі смертю Потьомкіна закінчився й золотий вік відродження українського козацтва. Згідно указів

Катерини II, у 1792 році розпочалося переселення на Кубань Чорноморського козацького війська,

а у 1796 році Катеринославське козацьке військо було переформовано у регулярні кінні частини

російської армії. Але пам’ять про Потьомкіна як гетьмана жила. Мармурову плиту над його

похованням у Катерининському соборі Херсона прикрашало зображення перехрещених

маршальського жезлу та гетьманської булави (нині втрачені).

У 1835 році Потьомкіна увічнив видатний скульптор Іван Петрович Мартос, нащадок козацького

старшини Василя Мартоса. Спільно з італійським архітектором Боффо він створив у Херсоні

величний пам’ятник князю Таврійському, якому судилося простояти до 1922 року. Відроджено

унікальний витвір мистецтва було лише 19 вересня 2004 року. У церемонії відкриття пам’ятника

Потьомкіну брали участь і сучасні козаки, які поклали до п’єдесталу вінок з написом: «Великому

Гетьману Катеринославського та Чорноморського козацьких військ від козаків Херсонщини».


ПІДТРИМУВАВ СТОСУНКИ С ЛІКАРЕМ-ЗЕМЛЯКОМ КАМІНЕЦЬКИМ, з дослідження О.

Тимошка «Лейб-медик із Семенівки»

Закінчуючи одну із своїх праць, доктор Й. К. Камінецький писав: «Виконанням описаних способів

можна зі зручностями вберегти здоров’я від ушкоджень, і всякий, хто тільки поверне їх на користь

ближнього, той матиме втіху в своїй совісті, що, виконуючи обов’язок людства, зберіг життя

підлеглої або сімейної людини, що корисно вітчизні».

Камінецький з честю виконав свій обов’язок перед людством і Україною. В історико-медичній

літературі радянського періоду про нього писалося не дуже часто. Украй мало матеріалів і в

Семенівському краєзнавчому музеї на Чернігівщині. У той же час ім’я Камінецького можна

зустріти в усіх солідних дореволюційних довідково-енциклопедичних виданнях, деяких

мемуарних записках.

Знайомство з петербурзьким оточенням Камінецького показало, що він підтримував зв’язки зі

своїми земляками, які жили і працювали в столиці. Він спілкувався з видатним скульптором того

часу Іваном Петровичем Мартосом і його другом художником Григорієм Івановичем Угрюмовим,

відомим історичним живописцем і портретистом, професором класу історичного живопису

Академії мистецтв.

Обидва, Мартос і Угрюмов, викладали в Академії, мали звання академіків. Без сумніву, Мартос,

члени його сім’ї, друзі та знайомі користувалися послугами лікаря Камінецького.

Document Outline

YANDEX_5






MyBook - читай и слушай по одной подписке