Максимович Иван Петрович [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн

МАКСИМОВИЧ Іван Петрович

ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Письменник, бібліограф, лексикограф, перекладач. Автор першого великого латино-слов’яно-

руського словника (1718-1724).

З козацької родини. Батько, Васильківський П., – значковий товариш Ніжинського полку; дядько,

Максимович І., – митрополит.

Народився в 1670-ті рр. в м. Ніжині Російської імперії (нині – районний центр Чернігівської

області України).

Помер 1 (12) грудня 1732 р. в м. Москві Російської імперії (нині – столиця РФ).

Закінчив Києво-Могилянську академію.

Був писарем Ніжинського полку, довіреною особою гетьмана І. Мазепи, генеральним писарем в

уряді гетьмана П. Орлика (1710), брав участь у переговорах з кримським ханом Девлет-Гиреєм, які

завершилися укладенням українсько-кримського договору (1711), справником Московської

синодальної друкарні з виконанням обов’язків бібліотекаря книгосховища (1722-1726).

З 1709 р. – в вимушеній еміграції. Однак, коли члени української делегації до Стамбулу дізналися

по вивезення їхніх найближчих родичів до Москви (1712), вони вирішили повернутися. Така змога

незабаром з’явилася, проте жити М. звеліли виключно у Москві, не полишаючи її.

Наш земляк – автор великого латино-слов’яно-руського словника (1718-1724), який побачив світ

лише 1991 р., один зі складачів «Каталогу універсального» бібліотеки Московської синодальної

друкарні (1722-1727).

М. переклав книги «Бажання благоговійні, латинськими віршами відображені» Г. Гуго (1718) та

«Ковчежець медичний» (1728).

Здійснити інші задуми він не встиг. Бо після доносу на нього, як на «зрадника-мазепинця» (1726),

М. звільнили з роботи і, на відміну від інших прихильників опального гетьмана, не дозволили

повернутися до України.

Серед друзів та близьких знайомих М. – П. Орлик, І. Мазепа, Ф. Прокопович, Д. Горленко, С.

Яворський, Д. Максимович, Г. Герцик, К. Гордієнко, Й. Кречетовський, К. Довгополий, Г.

Бужинський, П. Толстой та ін.

***

ВІДЧУТТЯ ДОМІВКИ

, з життєвого кредо І. Максимовича

Немає більшого щастя, як після тривалої розлуки повернутися на додому.

АНТИМОСКОВСЬКА КОАЛІЦІЯ, з реферату О. Пінчук «Гетьман України емігрант Пилип

Орлик»

На сході активну дипломатичну діяльність з метою організації антимосковської коаліції розгорнув

Орлик. Це питання він порушив у Бендерах у березні 1710 р., коли мав розмову з французьким

послом Дезаєром. Восени 1710 р. український гетьман розпочав листування з кримським ханом

Давлет-Гіреєм, дуже впливовою людиною при турецькому дворі. Орлик особисто з ним

познайомився під час перебування хана в Бендерах у квітні 1710 р.

На початку грудня з Бендер до Криму виїхала надзвичайна українська делегація, її учасниками

були: прилуцький полковник Горленко, генеральний суддя Довгополий і генеральний писар Іван

Максимович. Посольство українського гетьмана виконало свою місію й 23 січня 1711 р. був

підписаний договір про встановлення союзу між Кримським ханством і Орликом з козаками. Це

було зроблено на ґрунті повної незалежності України. Хан брав на себе зобов’язання не укладати

без згоди української сторони миру з Москвою. У договорі хан на побажання українців гарантував

спокій і безпеку населенню України під час воєнних дій. Орлик призначив постійного свого

резидента (посланника) при ханському дворі.

У договорі обумовлювалися й відносини з тими донськими козаками, які після придушення

військами Петра І антицаристського повстання на чолі з Булавіним переховувалися від помсти

царя на землях-кочовищах Кубанської орди й мали тісні зв’язки з усім Донським військом. За

договором донці мали підлягати Орлику й користуватися рівними з українськими козаками

правами та привілеями.

ШЛЯХЕТНА МОНОГРАМА, грамота султана Агмеда III гетьманові Пилипові Орликові

[від 28 грудня 1711р.]

Цісарська грамота є наступна.

Відборці великої цісарської грамоти Кагана, ті, що прибули до високого центру щастя, до моєї

Високої Порти небесної релігії влади, ті, що були послані як післанці гордістю володарів

християнської релігії Пилипом Орликом, гетьманом України Обох Боків Дніпра (Гетьманщини) та

Війська Запорозького – хай його (= гетьмана) останні дні добре закінчаться – ті [посли] це такі

видатні люди християнської релігії:

Костянтин Гордієнко, кошовий отаман; Дмитро Горленко – прилуцький полковник; Клим

Долгополий – генеральний суддя; Іван Максимович – генеральний писар; Григор Герцик –

генеральний осавул, та полковник Карп – комендант трьох тисяч – хай їхні останні дні добре

закінчаться!

Козаки України та Запоріжжя підлягають моєму вічному правлінню (на таких умовах):

[1] Вибори та скинення гетьмана остануться в їх (= козаків) руках;

[2] Поладнання їх (= козаків) справ довіряється їм самим.

[3] Вони (українці) матимуть статус підданих; їх не будуть обтяжувати ніякими податками, ані

вимагати від них хараджу.

[4] Назване населення повинно стисло дотримуватися своїх договірних зобов’язань.

[5] Повсякчасно, як довго вони дотримуватимуться свого слова, вони не будуть піддаватися ані

втручанням [турецьких властей], ані нападам [турецьких карних військ] щодо їхніх земель та

інших справ.

[6] Коли [українські] купці прийдуть торгувати до добре захищених [Богом] {= османських) країв,

від них збиратимуть тільки мито із їхніх товарів та [іншого рухомого] майна, але вони не

матимуть ніяких інших оплат.

Крім того, що вони (= українські посли) просили ласкаво, щоб їм було видано підтвердження

[повищих пунктів], їх ексцеленція – правдивий провідник, що добуває щастя своїми ділами, – Хан

Криму Девлет Гірей – хай його знаменитість триває – також вимагав, щоб поставилися прихильно

до клопотань та прохань Козаків України та Запоріжжя, перерахованих вище.

Він (= хан) також просив поставити вимогу, щоб син гетьмана, що його названий нарід (=

українці) вибрали з-поміж себе, залишався як закладник у хана Криму.

Ласка мойого цісарського дозволу була дарована їх (= українців) проханню, при умові, що:

[а] коли тільки мої непереможні війська (= турецькі) будуть воювати в краях недалеко від них,

названий нарід (= українці) повинні послати зі своєї сторони своїх вояків, скільки було б можна;

[б] вони (українці і турки) повинні собі допомагати і маневрувати разом.

В результаті я дав та приказав [виконати] цю щасливу грамоту. Вище названі умови, так як

вияснено, обговорено повище і ясно з’ясовано – відносно названого народу (= українців) – мають

залишатися в силі назавжди, так, щоб вони (= українці) були непохитні і рішучі [у виконанні]

своїх умов.

Ніхто із наших щасливих нащадків, із Великих Візирів і із знаменитих міністрів та із інших

[дигнітарів моєї держави] не має права перекручувати [текст договору] або діями порушувати

прохання [українське] та заяву [ханську].

Вони самі і їхні діти повинні охоронятися під тінню правдивої прихильності цієї [османської]

родини (= династії), [відомої] своєю великодушністю та добродійством.

Це ви повинні знати. Ви повинні довіряти цій шляхетній [султановій] монограмі.

[Даний у резиденції у Константинополі] у середній декаді [місяця] зіль-ка’де [року від Гіджри].

ДОСВІД, ПОМНОЖЕНИЙ НА МОЛОДІСТЬ, з книги О. Оглобліна «Бендерська Конституція

1710 року»

Серед української старшини на еміграції виразно помічаємо дві основні групи. З одного боку

старшина старшої генерації, що почала свою державно-політичну діяльність ще в часи Руїни. Це

були: генеральний обозний Іван Ломиковський, діяч ще часів М. Ханенка й І. Самойловича,

довголітній співробітник Мазепи, який був вже на схилку свого довгого життя (він помер р. 1714);

полковник Прилуцький Дмитро Горленко, людина ще не старого віку (народився десь коло 1660

року), вихованець Києво-Могилянської Колегії, дуже близький до Мазепи і його свояк (або

родич), діяч з великим адміністративним досвідом (був полковником з 1692 року), представник

мазепинського покоління старшини, яке посідало визначне місце в українській політиці,

починаючи з 1690-х років; Клим Довгополий, член Генерального Суду, майбутній генеральний

суддя (1710). Це були люди великої поваги й авторитету, але політична роля цієї генерації була

вже скінчена.

Більше значення мала друга група – молодша генерація старшини. Це були вже люди

Мазепинської доби, здебільшого вихованці Києво-Могилянської Академії, діячі, які готові були

перейняти на себе провід української державної політики. Визначніші з них – це два молодші

віком члени уряду Мазепи – генеральний писар Пилин Орлик і генеральний бунчужний (згодом

генеральний осавул) Федір Мирович (племінник дружини Д. Горленка), а також кол. Полтавський

наказний полковник Григорій Герцик (швагер Орлика), майбутній генеральний осавул.

До цієї групи належали також: військовий канцелярист Іван Максимович (з відомого роду

Максимовичів), майбутній генеральний писар (1710 р.), людина дуже освічена; брати Григорія

Герцика – Іван і Опанас Герцики; сини І. Ломиковського (Володимир, Ілля і Михайло), вихованці

Київської Академії, Федір Нахимовський, зручний дипломат і довірена особа Мазепи, та інші –

молодші діячі. Це були правдиві вихованці Мазепи, і саме ця група старший взяла в свої руки

владу після смерті Мазепи й провід української політики та еміграції протягом наступних

десятиліть, аж до половини XVIII століття. Ця група найбільше спричинилася до створення

Бендерської конституції, а її лідер – Пилип Орлик став екзильним Гетьманом України.

Але єдину реальну українську силу на еміграції мало тоді Запоріжжя, на чолі з кошовим отаманом

Костем Гордієнком, людиною великого політичного досвіду, непримиренним ворогом Москви.

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ І ЦІЛЕСПРЯМОВАНІСТЬ, з довідника «Києво-Могилянська aкадемія в

іменах XVII-XVIII ст.»

Життя в російській столиці для депортованих українців було тяжке: лише через кілька місяців

Максимович почав отримувати гроші на харчування – по 10 коп. на день.

У Москві він захопився літературною діяльністю. …Йому разом зі справщиком Андрієм Івановим

було доручено скласти каталог бібліотеки. Однак основну частину роботи перебрав на себе

Максимович, який працював з великою відповідальністю та цілеспрямованістю. Праця над

каталогом затяглася майже на 5 років. Той зберігся в двох повних списках – у РГБ (М.) і в

Науковій бібліотеці Казанського університету.

У 1726 р. викрито крадіжку зі скарбниці друкарні. І хоча ім’я Максимовича з кримінальною

справою не пов’язувалося, на нього надійшов донос друкарського канцеляриста Кирила

Афанасьєва, в якому Максимович звинувачувався у зраді через свою підтримку І. Мазепи. Його

було визнано «неблагонадійним» і за наказом Синоду усунено з посади.

В останній період свого життя в Москві Максимович вивчав великий скарб арабських монет,

знайдений 1707 у Києві.

ЄДИНИЙ ЗРАЗОК, з розвідки І. Олександрова «Чи можна говорити про бароко в російській

літературі XVIII століття»

Цікаво розглянути російські переклади барочних віршів, виконаних у XVIII ст. Зміст текстів,

перекладених за Петра І, різноманітний: це твори античної, німецької, італійської, польської

літератур. Перекладали різні – прозаїчні і віршовані твори.

Так, І. П. Максимович... переклав з латини «словено-руськими віршами» книгу брюссельського

єзуїта Германа Гуго «Pia desideria». Медитативні елегії Германа Гуго, містика за

світосприйманням, користувалася широкою популярністю в Європі (до середини XVIII сторіччя

вона витримала понад сорок видань латиною).

Переклад Максимовича мав назву «Бажання благоговійні». Його було виконано традиційним 13-

складником і він залишається майже єдиним зразком, як зазначив С. Ніколаєв, «поширеної в

європейській поезії епохи бароко релігійно-еротичної поезії з характерним змішанням біблейських

і античних образів, в якій зображено устремління християнської душі до небесної вітчизни».