Славинецкий Епифаний [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн

- Славинецкий Епифаний [Справочник-дайджест] 23 Кб скачать: (fb2) - (исправленную)  читать: (полностью) - (постранично) - Николай Михайлович Сухомозский

 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

СЛАВИНЕЦЬКИЙ Єпіфаній


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Священик, автор підручників, перекладач.

З міщанської родини.

Народився в кінці ХVІ або на початку ХVІІ ст. в [Малоросії].

Помер 14 листопада 1675 р. в м. Москві Російської імперії (нині – столиця РФ). Похований у

місцевому Чудовому монастирі (не зберігся) . На надгробку були вибиті слова:

Преходяй человече! Зде став да взираеши,

Дондеже в мире сем обитаеши;

Зде бо лежит мудрейший отец Епифаний ,

Претолковник изящный Священных Писаний,

Философ и Иерей в монасех честный,

Его же да вселит Господь и в рай небесный

За множайшии его труды в писаниих

Тщанномудрословные в претолкованиих

На память ему да будет

Вечно и не отбудет.

Навчався в Київській братській школі і за кордоном.

Був викладачем Київської духовної академії (1639-1649), школи московського Чудового

монастиря (1649-), виконував доручення царя з перекладання іноземної літератури (виправляв

помилки перекладачів).

Укладач соборного діяння (1660).

Як літератор дебютував навчальним посібником «Лексикон латинський» (1642).

Потім настала черга «Філологічного словника» (пояснення термінів Святого Письма та

святоотчеської літератури), «Лексикону словено-латинського» (у співавторстві), «Лексикону

греко-слов’яно-латинського», «Громадянства звичаїв дитячих», «Служебника з передмовою»,

«Часослова», двох «Тріодей» – пісної і колборовї, «Загальної Мінеї», «Ірмолога», «Нової

Скрижалі», «Трактату про милосердя».

Переклав Новий Заповіт і П’ятикнижжя.

Усього залишив по собі близько 150 праць.

Серед друзів та близьких знайомих С. – А. Корецький-Сатановський, Д. Птицький, А. Суханов, С.

Полоцький та ін.


***

РОЗВІЯТИ МОРОК НЕВІДАННЯ

, з просвітницького кредо Є. Славінецького

Багато бачимо ми засліплених людей, які полюбили морок невідання, ненавидять світло учення,

заздрять тим, намагається осявати ним інших, шкодять їм наклепами, лицемірством,

обдурюванням, подібно до того, як сови, за своєю природою, люблять морок і ховаються, коли

засіяє сонячна зоря, так і ці уявні сови, ненависники науки, ховаються в жаданий морок, коли ясна

благодать ...світлої царської величності хоче зруйнувати темряву, прогнати темний обман і бажає

...освічувати природний людський розум.


НАДЗВИЧАЙНЕ БЕЗЧЕСТЯ, з релігійного кредо Є. Славінецького

Ми не маємо добре перекладеної Біблії; навіть в Євангелії є погрішності; і ми за це терпимо докір і

надзвичайне безчестя від іноземних народів.


ТЛУМАЧИТИ ПОЛЮБЛЯВ СИМВОЛІЧНО, з дослідження «Російська проповідь під латино-

польським впливом» на church.kiev.ua

Істотний елемент в проповідях Єпіфанія складають символічні тлумачення, які свідчать про

приналежність Славинецкого до епохи бароко. У явищах природи, в подіях історії, в текстах Біблії

у нього на перший план висувається духовний, таємничий сенс, так що буквально все обертається

в алегорію, де один предмет зображається під виглядом іншого. Його символічні тлумачення часто

цікаві і можуть підштовхувати людину до благочестивих роздумів, але ніколи не мають

практичного застосування в християнському житті.

...Славинецкий умів уживатися зі всіма, нікого не дратував заявами про свою розумову перевагу і

своєю бездоганною чесністю набув загальної пошани. Никон, познайомившись з ним, полюбив

його, змінив своє упередження проти малоросів і у всьому поклався на нього у важливій справі

виправлення книг.


ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ГУМАНІСТ, з дослідження О. Апанович «Українсько-російська угода 1654

року. Міфи і реальність»

Московський уряд з 40-х років XVII ст. запрошував українських вчених і митців, доручав їм

важливі справи в галузі культури. У 1649 р. на запрошення царського уряду до Москви прибула

група українських вчених з Києва, серед них Єпіфаній Славинецький, який вчився і викладав у

Києво-Могилянській академії, відвідував європейські країни, був автором оригінальних і

перекладних творів з богослов’я, географії, історії, педагогіки, медицини, мовознавства.

Український гуманіст і просвітитель доклав чимало зусиль для того, щоб ознайомити московське

суспільство з досягненнями тодішньої науки, прищепити гуманне ставлення до людини. У

Чудовому монастирі заснував першу в Москві греко-латинську школу, став її ректором, написав

для неї педагогічний посібник...

Між іншим, це Славинецький завів звичай слухати проповіді при царському дворі та в церквах –

«речі вітальні і панегіричні, більше світського характеру, ніж церковного».

Різнобічна просвітницька і наукова діяльність київських вчених викликала у молоді Московської

держави великий інтерес і бажання вчитися саме в Києво-Могилянській академії. Уже з 40-х років

за свідченням Є. Славинецького, численні «московитяни студіюють в Київському монастирі

передусім філософію, богослов’я, різні грецькі й латинські писемності».


ЗБІЛЬШИЛИ ВИНАГОРОДУ, з статті А. Беленя «Освітянські мандри»

До цих (вихідців з України – авт.) вчителів у Росії ставилися ревниво, а то й з недовір’ям.

Російський дослідник К. Харлампович у праці «Малороссийское влияние на великорусскую

церковную жизнь» пише таке: «Об отрицательной стороне малороссийского влияния речи идут

уже с начала XVII в. На соборе 1620 года признано было обязательным при переходах их в

Москву... подвергать... исправлению в вере и перекрещиванию. Даже когда правительство

отказалось от своего взгляда на их неправославие и само пригласило ученых западнорусов к

участию в культурном строительстве, общество держалось отрицательного отношения к выходцам

из юго-западной России, к их латинской науке, в которой еретичество есть».

На церковному соборі в 1666-1667 рр. зародились навіть дві ворожі партії – «грекофільська»

(старомосковська) і прозахідна партія «латинян». За збігом обставин першу очолив приїжджий

українець Єпіфаній Славинецький, а другу – білорус за походженням Симеон Полоцький, обидва

вихідці з Київської школи.

Обидва вони стояли за розвиток освіти в Росії, але бачили її дещо різні напрямки.

...Щодо Єпіфанія Славинецького, якого московський уряд спеціально запросив «для

риторического учения» і для «переводу Библии с греческого на славянскую речь», то він так

заповзято приступив до справи, що йому, починаючи з 1652 р., видавали підвищену норму

винагороди – «корма»: кожного дня по 8 алтин, по дві деньги, «пития со дворца», по дві чарки

вина боярського, по дві кружки меду давнього, по дві кружки пива доброго».


ПРИЩЕПЛЮВАВ ЛЮБОВ ДО БЛИЖНЬОГО, з реферату «Педагогічна думка епохи

Відродження про виховання доброчесностей та заклики до милосердя» на studentam.net.ua

Першим серед українських діячів, хто створив світський твір про суть милосердя і звернувся до

проблеми професійного жебрацтва, був Єпіфаній Славинецький – відомий як досвідчений педагог-

практик, теоретик виховання.

Є. Славинецький розглядає «людей церкви» (злидарів) не лише як заступників перед Всевишнім,

але й як ледарів, що спекулюють на добрих почуттях християн. Для того, аби професійне

жебрацтво не поширювалось, автор твору «Слово о милости и кии просящих достойни суть

милости, кии же ни» запропонував молодим і здоровим надавати роботу, а для немічних і убогих

організовувати безкоштовні їдальні. Засоби на їх організацію мало виділяти духовенство. Не

повинно залишатись осторонь і суспільство, яке може надавати організовану допомогу через

«братства милосердя». До них вступають добровільно і за своїми можливостями надають

посильну допомогу. Одні – фінансують, інші – вислуховують нужденних, щоб вияснити потреби,

треті – допомагають порадою.

Велика увага відводилась превентивним заходам проти убогості. З цією метою повинні

створюватись каси для тимчасово нужденних, де під заставу без відсотків можна було отримати

гроші, причому вдови і бідняки звільнялись від застави. Таким чином, на межі XVII-XVIII ст.

з’являються перші проекти заміни мирської опіки на цивілізовані форми суспільної допомоги.

Важливі ідеї висловлював Є. Славинецький і з проблем прищеплення любові до ближнього. Він

добре усвідомлював необхідність тісного зв’язку між розумовим, моральним і фізичним

вихованням, надавав великого значення вихованню в дітей поваги і гуманного ставлення до всіх

людей, дотриманню правил поведінки як в родині, так і громадських місцях. У творі

«Громадянство звичаїв дитячих» рекомендував навчати дітей не мати самолюбства, не

підноситись вище за інших, завжди «пам’ятати про доброчесність, ближньому служити і

догоджати».

НЕ ДБАВ ПРО ЯКІСНУ ПЕРЕБУДОВУ КУЛЬТУРИ, з оцінки діяльності Є. Славинецького Д.

Лихачовим

Єпіфаній Славинецький і його послідовники збагатили російську писемність численними

перекладами, аж до словників і медичних посібників. Та для письменників цього типу освіта

зводилася лише до кількісного нагромадження знань. Вони не думали про якісну перебудову

культури, вважаючи, що розривати багатовікову національну традицію шкідливо.

«Латинники» і Симеон Полоцький, навпаки, різко відмежовувались від цієї традиції. Свій

культурний ідеал вони шукали в Західній Європі, перш за все в Польщі. Саме «латинники»

пересадили вперше на російський ґрунт великий європейський стиль – бароко у польському

варіанті, пристосованому до московських умов. За «латинників» почалися в Росії «любопрения» –

літературні, естетичні, історіософські суперечки, без яких не може існувати динамічна, постійно

обновлювана культура.

Історична заслуга «латинників» полягає в тому, що вони створили в Москві професіональну

письменницьку громаду. За всієї різниці окремих доль членів цього літературного цеху в ньому

виробився особливий, викроєний за українсько-польським зразком письменницький тип.

Літератор-професіонал перебував на педагогічному поприщі, збирав особисту бібліотеку, брав

участь у книговидавничій діяльності, штудіював іноземних авторів, знав щонайменше дві мови –

латинську і польську. Письменницьку працю він вважав головним життєвим завданням.

УПРОВАДЖУВАВ УКРАЇНСЬКІ ЗАПОЗИЧЕННЯ, з розвідки «Лексикографія від часів

Київської Русі до XVI сторіччя» на cult.gov.uа

Черговий етап у розвитку староукраїнської лексикографії тісно пов’язаний з творчістю Єпіфанія

Славинецького, який у кінці 30-х – на початку 40-х pоків XVII сторіччя під час роботи в

Київському колегіумі уклав «Лексиконъ латинскій» – найбільший лексикографічний доробок,

створений в Україні за минулі століття (налічує 27000 статей). Це латинсько-

церковнослов’янський словник, реєстр якого базується на праці італійця А. Калепіно.

Обравши для перекладу церковнослов’янську мову свого часу – міжслов’янську писемну мову –

автор наочно довів, що її можливості не менші, ніж можливості латини. У тих випадках, коли

вокабули не мали еквівалентів у звичайній (конфесійній) церковнослов’янській мові, Є.

Славинецький наводив відповідники з рідної української, створював нові слова за українськими й

церковнослов’янськими зразками, кальки, залучав запозичення, тлумачив такі лексеми.

Значна кількість реєстрових слів, особливо з побуту, сфери матеріальної культури, медицини,

ботаніки, зоології, географії тощо, перекладена ним виключно українськими еквівалентами. Хоч

«Лексиконъ латинскій» залишився в рукописних списках (найдавніший датовано 1642), він став

базою для створення нових вітчизняних і зарубіжних словників.

У кінці 40-х pоків XVII століття Єпіфаній Славинецький разом із Арсенієм Корецьким-

Сатановським у Києві уклали «Лексиконъ словено-латинскій» (первісний список датується 1650) –

церковнослов’янсько-латинський словник (близько 7500 статей). Основне джерело його вокабул –

«Лексиконь...» Памва Беринди. Автори використали також польсько-латинсько-грецький словник

польського філолога Г. Кнапського.

У Москві Єпіфаній Славинецький уклав свою третю лексикографічну працю – «Книга лексиконъ

греко-славено-латинскій» (дата створення невідома; в рукопису).