Перескочить к меню

Полторацкий Марк (fb2)

- Полторацкий Марк [Справочник-дайджест] 24K (скачать fb2) - Николай Михайлович Сухомозский

Использовать online-читалку "Книгочей 0.2" (Не работает в Internet Explorer)


Настройки текста:




ПІВТОРАЦЬКИЙ Марко Федорович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Оперний співак (баритон), музичний діяч. Перший співак Російської імперії зарахований до

Петербурзької італійської оперної трупи; перший директор Придворної співецької капели.

З родини священика. Батько, Півторацький Ф., – сосницький соборний протоієрей; син,

Півторацький К., – генерал-майор, учасник війни 1812 р.; син, Півторацький О., – керуючий

Санкт-Петербурзьким монетним двором; онука, Керн Г. (уроджена Г. Півторацька), якій О.

Пушкін присвятив безсмертні рядки «Я пам’ятаю дивну миттєвість».

Народився 17 (28) квітня 1729 р. в сотенному містечку Сосниці Чернігівського полку Російської

імперії (нині – районний центр Чернігівської області України).

Помер 13 (24) квітня 1795 р. в м. Петербурзі Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).

Похований на Лазарівському цвинтарі Олександро-Невської лаври.

Навчався в Чернігівській латинській школі, Києво-Могилянській академії.

Був статутником, співаком, регентом імператорського придворного хору ( 1746-1762), директором

Придворної співецької капели (з 1763), солістом імператорської італійської опери (1750-1770).

Член Імператорського вільного економічного товариства.

Дійсний статський радник.

За завданнями імператриці неодноразово приїздив в Україну за «кришталевими» голосами.

Наш земляк був господарем с. Грузини Новоторжківського повіту Тверської губернії. В с.

Червоному Старицького повіту власним коштом побудував Преображенську церкву (1790).

З другою дружиною Агафоклеєю Олександрівною мав 22 дітей.

Будинок П. прикрашає пам’ятна дошка (1985), але вона не має ніякого відношення до видатного

співака, бо встановлена… на честь перебування тут О. Пушкіна.

Щоправда, на місці майбутньої каплички закладено й освячено камінь (1999).

Серед друзів та близьких знайомих П. – О. Розумовський, Катерина II, М. Березовський, Г.

Марцинкевич, Я. Тимченко, Б. Галуппі, Г. Головня, М. Лемм, Єлизавета Петрівна, Д.

Бортнянський та ін.


***

СОЛОДКА РОЗРАДА,

з професійного кредо М. Півторацького

Спів – солодка розрада для тих, хто чує.

СЕНСАЦІЯ У ДЕБЮТІ, з рецензії на оперу «Беллерофонт» в газеті «Санкт-Петербурзькі

відомості», №99 за 1750 р.

Актриси і актори і Марко Півторацький заслужили собі велику похвалу... Стосовно щойно

загаданого Півторацького, природному малоросіянину, який уперше вийшов на сцену, кожен

дивувався, і по справедливості сказати можна, що не поступиться він найкращим італійським

акторам.

СТАВ ДВОРЯНИНОМ, з нарису В. Сисоєва «Генерал-бас»

У липні 1754 року Марк Федорович Півторацький, досягнувши по службі певного чину, у

відповідності до указів від 16 січня 1721 і 24 січня 1722 років, що надавали йому право на

дворянство, звернувся до Геральдичної комісії з проханням видати відповідний диплом, в якому

він був зацікавлений «для свого використання у пресі і в інших потрібних випадках». Диплом

Півторацькому підготували в лютому 1755 року, але підписала його вже Катерина II лише 22

грудня 1763 року.

У 1758 році Марк Півторацький призначається уставником капели з платнею 1000 рублів на рік.

Крім того, йому ...відпускалося «від власного Її Імператорської Величності постачальника

щотижня горілки гданьської заморської і тутешнього виробництва по штофу; бургундського – по

сім пляшок».


ПЕРЕВАЖНО УКРАЇНЦІ, з статті Я. Штеліна «Повідомлення про музику в Росії»

Хор Імператорської придворної капели складається тепер із ста чудових відбірних співаків, більшою частиною українців, і включає світлі, ніжні і сильні голоси, підрозділяючись як завжди:

на дискантів, альтистів, тенорів і басів. Директором – Марк Федорович Півторацький з чином

полковника..., а інспектором – Михайло Іванович Лем, обоє колишні придворні півчі, котрі

утримають капелу в ідеальному порядку і старанно навчають співу.


РЕПЕТИРУВАЛИ ІТАЛІЙСЬКОЮ Й ФРАНЦУЗЬКОЮ, з розвідки В. Стадниченко «Солодке

заслання з гірким присмаком»

Церковний спів, літургії, тезоіменитства, урочисті богослужіння з приводу військових перемог –

найперші обов’язки хористів. Але «веселій цариці Єлизаветі» украй потрібні були співаки й в

оперних виставах, що їх ставили закордонні композитори та диригенти. Тому «інструкція»,

складена начальником капели українцем Марком Федоровичем Півторацьким, крім регламентації

дисципліни, передбачала також вивчення хористами у вільний від співів та репетицій час

італійської і французької мов.

ДО БАБУСІ ПРИЇХАВ НАРЕЧЕНИЙ, з книги Г. Керн «Зі спогадів про дитинство і юність в

Малоросії»

Бабуся моя Агафоклея Олександрівна була чудовою жінкою. Вона походила з родини Шишкових.

Вийшла заміж дуже рано, коли ще грала в ляльки, за Марка Федоровича Півторацького – дуже

гарну й добру людину, прекрасну особу, яка тепер дивиться на мене з портрета, написаного

Боровиковським.

Коли до них у будинок приїхав Марко Федорович, то нянька Агафоклеї Олександрівни ввійшла до

неї й сказала: «Феклушко, мабуть – наречений приїхав». Незабаром після цього було й весілля. Її

видали заміж, зрозуміло, без любові, за міркуваннями батьків...

Вона була красунею, і хоча не вміла ні читати, ні писати, проте була... розумною й

розпорядницькою...

Всі діти її були добре виховані, дуже привітні, ввічливі...

…Немовлям я переїхала до Лубен, де батько одержав маєток у 700 душ… в надзвичайно

мальовничому місці, на схилі гори, що спускалася терасами до річки Сули, серед берестових, липових і дубових гаїв.

…Навчала брата й сестер, мріяла в гаях і за книжками, танцювала на балах, вислуховувала

похвали сторонніх і докори рідних, брала участь у домашніх спектаклях... і загалом вела життя

досить вульгарне, як і більшість провінційних панянок.

…Попри постійні обіди й бали, у яких я брала участь, мені вдавалося задовольняти свою

пристрасть до читання, що розвинулася в мене з п’яти років. З ляльками ніколи не гралася й була

дуже щаслива брати участь у домашніх роботах.


ПОМЕРЛА У ЗЛИДНЯХ, з дослідження І. Пасько «Геній чистої краси… з Лубен»

У газеті «Варшавський щоденник» від 25 липня 1880 р., що виходила в Петербурзі, було поміщене

повідомлення, яке повторили згодом більшість столичних газет: «Кілька місяців тому (насправді, як з’ясується пізніше, минув один рік і кілька місяців. – І. П.) у Москві, на Тверській, у

мебльованих кімнатах, що при будинку Гуськова, померла в глибокій старості Ганна Петрівна

Маркова-Виноградська, за першим чоловіком – Керн, та сама, котрій Пушкін присвятив відомий

вірш « Я пам’ятаю чудовну миттєвість».

«Старенька, – передавав у ті дні «Російський кур’єр», – померла у великих злиднях, але, як

розповідали ті, що мали нагоду з нею поспілкуватися, зберегла до самої смерті у своїй пам’яті

найдрібніші подробиці свого знайомства з поетом».

Палкий Пушкін оспівав у своїй творчості красу та грацію багатьох жінок, проте на безсмертний

поетичний шедевр надихнула його тільки Ганна Керн. Забуття до цієї, безумовно, непересічної

пані, прийшло невдовзі по смерті Пушкіна й було пов’язано з її остаточною відмовою від

світського життя.

МАЄТОК НАГАДУВАВ ПАЛАЦ, зі спогадів В. Півторацького

Садиба вражала своєю масштабністю. Будинок... міг би називатися палацом. Крім величезної з

хорами зали і знаменитої внизу галереї, на його трьох поверхах і в двох суміжних флігелях було

близько 120 кімнат...

Кінний двір уміщав до 250 коней. Скотарня з паленої цегли... була розрахована на 600 голів

великої рогатої худоби...

Таких же розмірів були клуні, оранжереї, теплиці, ґрунти, майстерні і тому подібне.

Церква в ім’я Грузинської Божої матері нагадувала швидше собор...

Крім того, там ще знаходився кам’яний винокурний завод...

Нарешті, в довершення повноти садиби, перед панським будинком сад з розкішними квітниками, а

за ним парк на 25 десятинах землі з рікою, ставками, островами, містками, альтанками, статуями і

незліченними витівками.

РОДИЧ НАЗВАВ О. ПУШКІНА ШПИГУНОМ, з краєзнавчого буклету «Старовинне село

Грузини»

Грузини розташовані в 12 км на південь від Торжка (Старицьким шляхом). Вперше вони

згадуються як сільце Кузнечково в писцевій книзі Новоторжківського повіту за 1699 р. Тоді ним

володів стольник Марко Васильович Шишков.

За ревізькими казками 1745-1763 рр. повновладним господарем батьківської вотчини став

відставний капітан Яків Маркович Шишков, після смерті якого село дісталося одній з його

племінниць Агафоклеї Півторацької (1737-1822).

Зберігся переказ, згідно з яким за чудесне врятування на Кавказі від великої небезпеки когось із

Шишкових була привезена сюди ікона Грузинської Божої Матері і заснована церква. З того часу

село і садиба називаються Грузини. За іншою версією, ікону привіз з Малоросії Марко Федорович

Півторацький, чоловік Агафоклеї Олександрівни.

Садиба Грузини сформувалася як барочний ансамбль у середині ХVІІІ ст. В «Економічних

примітках» Новоторжківського повіту Тверської губернії (1760-і рр.) записано, що в Грузинах

«церква кам’яна з боковими вівтарями. Будинок панський і служби кам’яні при ньому. Сад з

оранжереями кам’яними. В селі побудовані різні заклади».

У маєтку була своя лікарня, вітряний і водяний млини, гребля, кузня, винокурний завод,

полотняна фабрика. Наприкінці ХVІІІ ст. Грузини пережили новий підйом. Це пов’язано з

активною господарською діяльністю власника садиби Марка Федоровича Півторацького. В своїх

спогадах Ганна Петрівна Керн пише, що її бабуся жила «... в чудовому замку, побудованому

Растреллі», спала у великій вітальні, оздобленій «під рожевий мармур».

У цей період Грузини – одна із найбагатших садиб Новоторжківського повіту і губернії. Двічі

сюди завертали царські потяги. В розкішній садибі Марко Федорович приймав Єлизавету

Петрівну, а влітку 1785 р. – Катерину II.

У 1820-1830 рр. реконструкцію садиби здійснив архітектор Василь Петрович Стасов, близький

друг родини Півторацьких. Він перепланував головний будинок, звів господарські і житлові

будівлі. В парку піднявся триповерховий величний палац, побудований за участю уродженця

Новоторжківського повіту архітектора Миколи Олександровича Львова. Ним створена система

ставків, ріку включили в архітектурний ансамбль, парк набув пейзажного характеру, властивого

епосі класицизму.

Замість старого дерев’яного моста на місці парадного в’їзду в садибу за його проектом зведений

кам’яний – однопрогоновий арковий валунний міст.

Молодше покоління Півторацьких – ближче до О. Пушкіна за віком, інтересами і способом життя.

До цього кола належали: Ганна Петрівна Керн (в дитинстві і юності приїжджала в маєток

Грузини), її молодша сестра Єлизавета Петрівна Решко, адресат пушкінського чотиривірша «Коли

помилує нас бог...» (1829). У літературному салоні Оленіних Пушкін зустрічався з двоюрідним

братом Ганни Керн і Ганни Оленіної Олексієм Павловичем Півторацьким, який очолював

Тверську казенну палату в 1839-1863 рр. Людина різка і запальна, запеклий картяр, він не раз

ставав причиною сварок і джерелом злих жартів. Один з них зачепив і Пушкіна. В чорновому

варіанті одного з листів поета є його примітка: «Півторацькі виїхали, а О. П. бовкнув у Твері, буцімто я – шпигун...».

У 1829 р. садиба належала …генерал-майорові Костянтинові (вступив у права володіння після

смерті матері в лютому 1823 р.) – герою Вітчизняної війни 1812 року, Георгіївському кавалеру, учаснику Аустерліцького бою, а також учаснику й автору мемуарів про березневий переворот

1801 р., який завершився вбивством Павла I.

У 1859 р. після смерті генерал-лейтенанта К. М. Півторацького Грузини були продані надвірному

раднику Є. В. Молчанову, а в 1892 р. – залізничному інженерові Цвильову.

…Нині зберігся головний будинок, службовий корпус, валунний міст, пейзажний парк зі ставками, кузня і льох, 21 селянський будинок. Незважаючи на значні втрати, комплекс цікавий як приклад

садибного і садово-паркового будівництва в перехідну від бароко до класицизму епоху. Не

збереглася церква Грузинської Богоматері і Святі ворота – будівлі архітектури бароко першої

половини ХVІІІ ст. (висаджені в повітря 1944 р.). Проте їх зовнішній вигляд зберігся в альбомі

«Панське господарство» (1834) з 79 акварелями, кресленнями і планами.

Фотографія Грузинської церкви, як коштовна реліквія, зберігається в сільській бібліотеці.


ГЕНЕРАЛ-БАС, бувальщина

Марко Федорович був незадоволений тим, що князь Потьомкін не достатьньо поштиво до нього

ставиться.

– Хіба він не тямить того, – обурювався Півторацький чистою українською, – що я такий генерал, яки він сам.

Це переказали Потьомкіну, який теж за словом в кишеню не ліз. І при наступній зустрічі князь

голосно сказав:

– Що ти брешеш?! Який ти генерал? Ти – генерал-бас!




Вход в систему

Навигация

Поиск книг

 Популярные книги   Расширенный поиск

Последние комментарии

Последние публикации