Кеппен Петр [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать постранично, страница - 4

- Кеппен Петр [Справочник-дайджест] 29 Кб скачать: (fb2) - (исправленную)  читать: (полностью) - (постранично) - Николай Михайлович Сухомозский

 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

class="book">Карабаху до Гурзуфа, ліворуч, після балки, потрапляєш у кипарисовий гай, посаджений прадідом,

– це наш родовий цвинтар «Челіке».

Там похований мій прадід. Київська АН відгородила його могилу.

На самому цвинтарі «Челіке» теж дива, проти могили прадіда вліво купа каменів і цегли. Це

стародавня церква грецьких християн. Там і прадід робив розкопки, а ще цікавіше – це

цвинтарний мисок до моря. Там, на стрімчастому схилі, – дві чи три могили, у які можна

заглянути тільки з боку прірви, імовірно, прийдеться закріпити сходи, аби не скотитися на берег.

Під шаром землі – плоскі камені у вигляді дахів, усередині – цегельна кладка й підлога начебто

цегляна, видно, під підлогою і є сама могила. Все йде вглиб. Думається мені, маючи на увазі й

церкву, що там був християнський цвинтар при грецькому селі.

Пройшовши цвинтар, побачите накопичення скель – «аос», а праворуч безладне розкидання

кримських сірих скель і осколків. З дитинства пам’ятаю одну високу, майже конусоподібну, скелю

– називали ми її «Карабаський сторож». Біля її підніжжя – зарослі шипшини. Ось там-то, в

гущавині шипшини, мій брат і відкрив поховання – велику кам’яну плиту з залізним кільцем.

Підняти її йому не вистачило сил, проте таємницю свою він нікому не видав, так і залишивши все,

як було.

Чуття мені підказує, що справа ця – серйозна. Простої людини так не поховають, а через наш

Крим пройшло стільки народів, так що покійний, ймовірно, був проводирем, великою людиною.

Звичайно, може статися, там знайдуться і інші могили, засипані уламками скель. Важко тепер

добратися до всього цього. Мабуть, без вибухів не обійтися.

У 1967 році мені вдалося побувати в цих місцях, проте всього день. «Карабаський сторож» значно

зменшився у розмірах. Його завалило брилами скель ледве чи не по пояс, але голова все-таки

піднімається над ними. Може, це землетрус 1927 року знівечив його, а, може, винна ерозія. Але

картина вже не та. До того ж, від хвилювання я не примітила свій орієнтир – шипшину.

Ось і все. Не відмовте сповістити мене про хід розкопок і їхні результати.

Стільки років мене це мучить...

Друзі мої, з далекої Варни шлю вам лелітку, а пожежа, – це вже ваша справа.