Дьяченко Виктор [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн

- Дьяченко Виктор [Справочник-дайджест] 20 Кб скачать: (fb2) - (исправленную)  читать: (полностью) - (постранично) - Николай Михайлович Сухомозский

 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]


ДЯЧЕНКО Віктор Антонович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Драматург, поет, критик.

З дворянської родини.

Народився 26 травня (7 червня) 1818 р. в м. Харкові Російської імперії (нині – адміністративний

центр однойменної області України).

Помер 30 березня (11 квітня) 1876 р. в м. Воронежі Російської імперії (нині – адміністративний

центр однойменної області РФ). Похований на Чавунному цвинтарі.

Навчався в Петербурзькому інституті інженерів шляхів сполучення (1833-1838).

Служив в Корпусі інженерів шляхів сполучення (1838-1839), Управлінні побудови Королівського

каналу (1839-1841), Подільській (1841-1842), Харківській (1842-1844) будівельних комісіях,

Корпусі інженерів шляхів сполучення (1844-1849), начальником штучного столу Харківської

губернської будівельної і шляхової комісії (1849-1850), Корпусі інженерів шляхів сполучення

(1852-1863).

Друкувався в газетах «Харківські губернські відомості», «Літературна газета», «Голос», журналах

«Російська сцена», «Син Вітчизни», збірнику «Молодик».

Як літератор дебютував у журналі «Син Вітчизни» уривком драматичної поеми «Луціо» (1838).

Потім настала черга водевілю «Ось які корнети», драм «За богом молитва, а за царем служба не

згинуть» (обидва – 1839), «Жертва за жертву» (1861), «Нинішнє кохання» (1865), «Світська

ширма» (1866), «Блискуча партія» (1870), «Хвороблива пристрасть» (1875), комедій «Гувернер»

(1864), «Сімейні пороги» (1867), «Практичний пан», «Новий суд» (обидві – 1872), драми «Подвиг

громадянки» (1873), комедії «Закинуті тенета» (1874).

Всього перу нашого земляка належить понад 70 п’єс.

За життя вийшло п’ятитомне «Зібрання творів» у Петербурзі (1873-1876), а після смерті – у Казані

(1892-1893).

Відчуваючи кінець, написав своєрідний літературний заповіт «Передсмертне пояснення» (1876).

Д. був жагуче закоханий в актрису В. Асенкову, із-за якої стрілявся на дуелі.

Серед друзів та близьких знайомих Д. – В. Асенкова, В. Каратигін, М. Щепкін, І. Бецький, В.

Самойлов, Н. Кукольник, О. Сєров, Г. Федотова, А. Краєвський, П. Федоров та ін.


***

ПРОСТІШЕ,

з творчого кредо В. Дяченка

Мова п’єси має бути простою.

ОХОЧЕ ВДАВАВСЯ ДО СЕНТИМЕНТАЛЬНИХ ПРИЙОМІВ, з «Театральної енциклопедії»

Більшість п’єс Д. – сучасні побутові мелодрами. Найвдаліша з них – «Гувернер» (про пройдисвіта-

гувернера, який забирає до своїх рук влада в поміщицькому будинку) містить колоритні

замальовки дворянського побуту.

Д. вправно будує інтригу, винаходить несподівані повороти сюжету, охоче вдається до

сентиментальних прийомів. Зазвичай в його п’єсах добродійний герой, обплутаний брехнею і

наклепом, висловлює свої ідеї в ефектних тирадах. Проте, не зважаючи на зовнішню

злободенність, п’єси Д. позбавлені справжніх прикмет часу.

Драматургія Д., котра відповідала прагненню правлячих кіл відволікти театр від п’єс, які

піднімають найважливіші суспільні проблеми, займала значне місце в репертуарі театрів (серед

яких Малий і Олександринський).


«ЗРУЧНА» ДРАМАТУРГІЯ, з підручника «Історія російської літератури»

В. І. Немирович-Данченко писав в 70-х рр., що «легкість» виконання п’єс таких популярних

драматургів, як В. А. Дяченко, сприяла падінню майстерності акторів: «Дяченко давав їм хороші

позицію і хороші фрази. Актор звикав виїжджати на цих фразах і переставав працювати».

Ситуації, які зображав Дяченко, не відрізнялися ні оригінальністю, ні великим драматизмом.

Дяченко й інші автори тенденційних п’єс малювали побут середнього прошарку дворянсько-

буржуазного кола – людей не бідних, не багатих, інтелігентних, які не цураються суспільних

інтересів. Батьки і діти, що страждають від взаємного непорозуміння й сімейного розладу, але не

охочі поступатися принципами і смаками свого покоління («Сімейні пороги» Дяченко), чоловік, котрий пожертвував своїм добрим ім’ям і благополуччям заради честі улюбленої жінки і

несправедливо засланий до Сибіру («Жертва за жертву» його ж) – всі ці й інші подібні ситуації,

котрі мають відтінок сучасності, …прикрашалися ефектними сценами благородних вчинків і

патетичних мов ідеального персонажа.

Характерно, що надзвичайно швидко така «зручна» для виконання, зовні громадянська, а за суттю

ж – імітуюча громадянськість й «проблемність» драматургія, стала предметом масового

белетристичного виробництва, продуктом літературного ремісництва. Створені за принципом

найбільшої «сценічності» – тобто пристосування до звичних для публіки і добре сприйманим нею

стандартів – п’єси були зручні для стереотипного виконання і насаджували ремісництво в

акторській грі.


НЕ ВГОДИВ, з книги О. Островського «Статті про театр. Записки. Промови»

І Снєткова, і Владимирова рано покинули петербурзьку сцену, і прем’єршею залишилася

Струйська. Це була артистка зовсім особливої властивості: вона не вміла ходити, не вміла стояти,

– у неї макітрилася голова, і вона ловила то тією, то іншою рукою кого-небудь, аби утриматися і

не впасти; вона не вміла читати змістовно, розділові знаки не мали для неї ніякого значення.

Тому, що актриса, яка грає в імператорському театрі перші ролі, не вміє змістовно читати, –

цьому, звичайно, не всякий повірить, я й сам би ніколи не повірив, якби не переконався в тому на

власному досвіді.

Драму «Василина Мелентьєва» я ставив у Петербурзі сам; царицю Ганну грала Струйська, і мені

довелося проходити з нею цю роль. Я справді вирячив очі, коли вона почала читати свої монологи,

і як я не бився, а граматичного змісту в читанні добитися від неї не зміг, так і махнув рукою,

віддавши виконання ролі на її волю.

І що ж? Під час спектаклю вона щось читала замість моїх віршів, щось робила на сцені, і гра її

не викликала незадоволення; публіка навіть схвалювала.

…Вона була якась не жива, нічого не знала, нічого не бачила в житті і тому не могла ні

зрозуміти, ні зобразити ніякого типу, ніякого характеру і грала постійно себе. А сама вона була

особа не дуже цікава: холодна, обмежена, неосвічена, вона не могла внести на сцену розуму і

відчуття понад ту нікчемну частку, яка була потрібна звичайним вульгарним водевільними

ролями.

Знайшлися постачальники і для цієї прем’єрші: частково – Дяченко, а частково – Крилов писали

п’єси якраз за міркою її талану.

…Знайшлася і публіка, якій така актриса могла подобатися; знайшлися й критики, які її

схвалювали.


ВИВЧАЮТЬ В ТАТАРСТАНІ, із звіту кафедри російської й зарубіжної літератури Єлабузького

державного педагогічного інституту

В рамках проблеми вивчення маловідомих і забутих імен російської літератури працює весь склад

кафедри. Так, професор Н. М. Валєєв, доцент С. І. Грахова, старший викладач Г. Н. Хабібуліна

продовжують вивчення творчості відомого в ХIХ столітті, але пізніше забутого письменника

купецького походження Дмитра Івановича Стахєєва, а також єлабужця-вченого Капітона

Івановича Невоструєва.

Професор А. І. Разживін продовжує роботу в рамках дослідження російського передромантизму.

Ним перевидані праці літераторів початку XIX століття А. Х. Востокова і Д. Е. Кашкіна,

досліджується творчість Н. М. Кугушева, Н. А. Цертельова, М. П. Загорського, Н. А. Львова й

інших поетів.

Область наукових інтересів старшого викладача кафедри І. М. Вєрьовкіної – творчість

письменника пушкінської пори Олександра Ардаліоновича Шишкова.

Асистент О. О. Дєготьков в рамках дисертаційного дослідження звернувся до творчості

драматурга 1860-х років Віктора Антоновича Дяченко.


ЦВИНТАР «ВПОРЯДКУВАЛИ» БУЛЬДОЗЕРАМИ, з розвідки А. Акіньшина «Храми

Воронежчини»

У 1808 р. була побудована Вознесенська церква, яка й дала офіційне ім’я цвинтарю. Проте воно

практично не вживалося, всі городяни знали цвинтар як Чавунний. Не тому, що місцевість

прилягала до залізниці, або «чавунки», – її ще тоді не було, – а тому, що храм будувався на

пожертвування багатого купця Самуїла Микитовича Мещерякова, якого за величезну фізичну

силу прозвали «Чавунним».

…Церква святого Самуїла була менших розмірів, без дзвіниці і зовнішнім виглядом схожа на

довгий напівовальної форми будинок. Біографічних відомостей про благодійника Самуїла

Мещерякова, на жаль, я не відшукав. Можливо, пізніше він переїхав до Києва: там теж була

церква, побудована на його засоби і відома як Чавунна.

…У XIX ст. Чавунний цвинтар став одним з найбільших у Воронежі. Тут за століття з чвертю

поховали тисячі воронежців. Серед них були і ті, чиї імена добре відомі любителям старовини:

учасники Вітчизняної війни 1812 р. полковник Михайло Матвійович Петров (1780-1858),

підполковник Олексій Іванович Самбурський (1788-1862), генерал-лейтенант Аполлон

Никифорович Марін (1789-1873), літератор Віктор Антонович Дяченко (1818-1876)).

…Вознесенську церкву закрили 1929 року. Наступного року в церкві Самуїла розмістили

гуртожиток для безпритульних.

У 1931 р. почалося розорення цвинтаря. За рішенням міськради приступили до збору

металобрухту і ліквідації пам’ятників «незареєстрованих, тобто тих, на які заявок про бажаність їх

подальшого збереження при проведенні інвентаризації не надійшло». І хоча облвиконком в своєму

протоколі 10 травня 1931 р. відзначив, що «мали місце факти руйнування окремих і

зареєстрованих пам’ятників», і запропонував міськраді прийняти заходи до виправлення помилок,

початок згубній стихії було покладено.

У жовтні 1933 р. в «Комуні» з’явилася замітка М. Михайлова з пропозицією влаштувати на місці

цвинтаря парк. У липні 1936 р. пройшла інформація про те, що тут обладнують тенісну базу на

чотири корти.

У 1943 р. у Вознесенській церкві розмістили скляний завод. 1951 року заводик закрили, церква

декілька років була порожня, і її почали поволі розбирати на цеглу.

10 грудня 1959 р. міська влада ухвалила рішення про будівництво спортивно-оздоровчого

комплексу. У 1960 р. в центрі цвинтаря вирили котлован і заклали фундамент, потім будівельники

пішли. Роботи відновили 1967 р., які велися ні хистко, ні хитко впродовж майже двадцяти років.

Декілька могил і навіть один склеп зберігалися до початку 1980-х рр.

Потім територію «впорядкували», бульдозером зрівнявши всі горбики з землею: йшла підготовка

до відкриття палацу спорту «Ювілейний». Що ж, цілком у дусі Воронежа – чергове вогнище

культури на людських кістках...

...Між іншим, про жалюгідний стан могили Дяченка не раз в минулому столітті писала газета

«Дон».