Данилевский Григорий [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн

- Данилевский Григорий [Справочник-дайджест] 25 Кб скачать: (fb2) - (исправленную)  читать: (полностью) - (постранично) - Николай Михайлович Сухомозский

 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]


ДАНИЛЕВСЬКИЙ Григорій Петрович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Прозаїк, поет, публіцист, перекладач. Псевдоніми – А. Скавронський, Провінціал.

З поміщицької родини. Донька, Ю. Родрігес-Данилевська, – перша університетська жінка-

викладач в Іспанії.

Народився 14 (26) квітня 1829 р. в с. Данилівці Ізюмського повіту Слобідсько-Української губернії

Російської імперії (нині – Барвінківський район Харківської області України).

Помер 6 (18) грудня 1890 р. в м. Петербурзі (нині – м. Санкт-Петербург РФ). Похований за

заповітом на цвинтарі с. Пришиб Зміївського повіту Харківської губернії (нині – Балакліївський

район Харківської області). На могилі встановлено пам’ятник (1962).

Закінчив московський Дворянський інститут (1841-1846), юридичний факультет Петербузького

університету (1846-1850).

Працював канцеляристом Міністерства народної освіти (1850-1851), чиновником особливих

доручень при товаришеві міністра (1851-1857), представником дворянства Зміївського повіту в

Харківському губернському комітеті (з 1858), чиновником особливих доручень Міністерства

внутрішніх справ Росії (1869-1870), помічником редактора (1870-1881), редактором (1881-1890) газети «Урядовий вісник».

Лауреат малої Уваровської премії (1868).

Кавалер орденів св. Ганни I ступеня, св. Володимира II ступеня, св. Станіслава I ступеня.

Удостоєний срібної медалі на олександрівській стрічці з написом: «Завдячую за працю по

звільненню селян» (1861).

Друкувався в газетах «Московські відомості», «Урядовий вісник», «Відомості Санкт-

Петербурзької міської поліції», «Додаток до «Харківських губернських відомостей», журналах

«Російська школа», «Сучасник», «Журнал Міністерства народної освіти», «Пантеон», «Російська

думка», «Вісник Європи», «Ілюстрація», «Світоч», «Зірочка», «Бібліотека для читання», «Вогник»,

«Основа», «Історичний вісник».

Як літератор дебютував в журналі «Ілюстрація» віршем «Слов’янська весна» (1846).

Потім настала черга поеми «Гвая-Ллір» (1849), збірки нарисів «Листи із степового села» (1850),

«Повісті про те, як козак побував у Бахчисараї» (1852), повістей «Фенічка» (1860), «Походеньки

Лаврушки в Парижі і Лондоні» (1861), збірника повістей і оповідань «Слобожани» (1854),

збірників «Нариси старовинного життя» (1856), «Вдача і звичаї українських чумаків» (1857),

«Українська старовина» (1866), повістей «Село Сорокопанівка», «Пенсильванці і каролінці»

(обидві – 1859), дилогії «Воля» (1864), романів «Дев’ятий бурун» (1874), «Мирович» (1875),

«Останні запорожці» (1879), «Княжна Тараканова» (1883), «Спалена Москва» (1886), «Чорний

рік» (1888), «Царевич Олексій» (1892).

Перекладав В. Шекспіра, А. Міцкевича, Д. Байрона, а також «Степові казки» (1852), «З України.

Казки і повісті» (1860), «Українські казки» (1897).

Серед відомих статей – «Основ’яненко» (1855), «Приватні і громадські зібрання старовинних актів

і історичних документів в Харківській губернії» (1856), «В. Н. Каразін. Матеріали для біографії»

(1860), «Сковорода» (1862).

За життя наш земляк мав зібрання творів (1876).

До того ж, доробки Д. перекладені на понад 100 мов світу. За кордоном його називали «російським

Фенімором Купером».

Зазнав урядових утисків. Заарештовувався у «справі петрашевців»(1849). Попереднє ув’язнення

відбував у Петропавловській фортеці, звідки незабаром був звільнений за недостатністю доказів.

Серед друзів та близьких знайомих Д. – М. Гоголь, О. Бодянський, П. Плетньов, В. Авенаріус, Я.

Полонський, О. Дружинін, Н. Коханівська, В. Більбасов, О. Суворін, П. В’яземський, О. Ішимова, М. Барсуков, М. Де-Пуле, О. Сенковський, І. Аксаков, Є. Саліас-де-Турнемир, П. Якушкін, О.

Унковський, Є. Кочетов та ін.


***

ЕПОХА В РЕАЛЬНОСТІ

, з творчого кредо

Г. Данилевського

Найцікавіше – це епоха з її історичною реальністю.

ФРАНЦІЮ ПОНЕВОЛИЛИ КИТАЙЦІ ТА ЄВРЕЇ, з оповідання Г. Данилевського «Життя

через сто років»

Вірменин… володів секретом – переносити людину уві сні на сто років вперед.

Порошин того ж дня найняв фіакр і покотив бульварами на площу Трону.

– Ви можете перенести мене в майбутнє?

– Так.

– Де саме і коли ви мені дасте пожити?

– Тут же, в Парижі. …Ви прокинетеся в наступному віці, проживете там сім днів.

– Давайте ваші пілюлі, я зважився!

…Він схопився і підійшов до вікна. Що за диво? Та ж сама place або barriere du Throne, ті ж

колони з бюстами, фонтан і каштани, – але неначе і не ті.

Простим оком можна було побачити, як над найближчою кріпосною вежею розвівався

велетенський червоний прапор з зображенням жовтого дракона.

…Знайшовши поблизу кав’ярню, Порошин підійшов до столика, узяв газету із заголовком: «Геній

XX століття» і став читати. Звернув увагу на заголовок останнього законодавчого акту. «Божою

милістю і за волею управляючого високого народу китайського, – ми, європейські міністри його

променистої величності, імператора Китаю і Богдихана Європи, – після зрілого обговорення в

місцевих і загальному європейському парламентах, ухвалили і ухвалюємо».

Зайшовши до книжкової крамниці, Порошин купив і там же став читати календар. Виявилось, що

китайці, вкривши свою країну мережею залізниць, які дійшли до Західного Сибіру і Афганістану, спершу підкорили і поглинули зніжену Японію, потім завоювали і обернули в свої колонії

республіку Сполучених Штатів Америки.

…Європа в 1930 році була завойована Китаєм.

Обклавши скорений його військами материк тяжкою щорічною данню – в мільярд франків – і

обов’язком обробляти на своїх фабриках виключно китайську сировину, Богдихан скасував всі

непродуктивні європейські армії і флоти («ось коли Ліга миру дочекалася виконання свого

марення про загальне роззброєння!» – не стерпів подумати Порошин).

Німеччина при цьому із задоволенням зберегла свій «юнкерський ландтаг», Італія – «папство», Англія – «палату лордів» і «майорат», Франція – спершу «комуну», а потім «помірну республіку»

президентами якої, з 1935 по 1968 рік, були діячі з різними гучними іменами, між якими Порошин

налічив п’ятьох Гамбеттів і дванадцятьох Ротшильдів.

Французька республіка, з пори остаточної перемоги жителів Небесної імперії, мирно і дружно

ужилася з китайським богдиханством. Раніше у французів імперія чергувалася з республікою.

Тепер у них разом і поряд, до загального задоволення, були і та, і інша.

Порошин дізнався, що правосуддя в ХХ-му столітті надзвичайно спростилося. Давно помічаючи, що спиртні напої і частково хлороформ розв’язують язик, учені стали робити дотепні досліди і

винайшли особливу рідину, з якої добули газ. Напускаючи його в особливу кімнату, прокурори

силою вводили туди підозрюваних і підсудних, і останні, надихавшись зрадницьких випаровувань, втрачали головне з відчуттів – силу волі, після чого диктували стенографам все, що робили і

говорили, все, що у них було в думках. З тих пір скасували поліцейські дізнання, попередні і

судові слідства, очні ставки, перехресні допити, доноси і відділення явних і таємних сищиків.

– Ви чванитеся республікою, рівністю, свободою, а у вас, окрім китайського, спільного для всіх

гніту, є ще місцевий, приватний гніт, єврейський!

– Це ми зробили мимоволі.

– Як мимоволі?

– Євреї з початком нинішнього, ХХ-го століття, через свої банкірські контори, заволоділи усію

металевою монетою в світі, всім золотом і сріблом. Чинячи тиск на біржі, вони одержали

невідпорний вплив і на виборні класи великої, але завойованої китайцями Франції.

…Порошин, – як він це ясно згадував потім, – скажено і злостиво регочучи в очі якомусь

французькому академікові, роздратовано-їдко повторював:

– Я вас не розумію і від душі шкодую! Ви зневажаєте все, що не веде до практичної, буденної, низовинної користі! Ви нехтуєте ідеями великого філософського циклу і дали розвиток одному –

практичним, технічним, таким, що не йдуть далі землі, наукам і ремеслам. Ви віддали промінь

сонця за шматок добрива, пісню вільного, поетичного солов’я за мукання угодованою для забою

теляти, а Вольтера і Руссо, – ймовірно, ви не забули хоч імен цих світил вашої країни? –

проміняли на тупицю Лібіха і іншого тупицю, Вірхова. Сподіваюся, цих-то ваших апостолів ви

відмінно знаєте і пам’ятаєте донині?.

– Зате ми вірні природі! – повторив академік-француз, розкурюючи біля столика ресторану кальян

з опіумом.

– Зате вас, вільних французів, побили і завоювали китайці, і поневолили євреї, – оскаженіло

відповів Порошин.


ЦЕЙ СВІТ МЕНЕ ЗГУБИВ, з листа Г. Данилевського О. Дружиніну від 22 листопада 1862 р.

Студент… зустрівся з журнальним світом, і цей світ його згубив.

Тут є темний бік: всілякі літературні похибки, безпорадні повістці, писані по пам’яті про край, який бачив в дитинстві…, гидкі тиняння гидкими літературними гуртками, продаж свіжості і

молодості в фейлетончиках.


НЕ З ТІЄЇ НОГИ, зі спогадів Г. Данилевського

Разговаривая съ Бодянскимъ, Гоголь то плавно прохаживался по комнатЂ, то садился въ кресло къ

столу, за которымъ Бодянскій и я сидЂли на диванЂ, и изрЂдка посматривалъ на меня.

... – Намъ, малороссамъ и русскимъ, нужна одна поэзія, спокойная и сильная, – продолжалъ

Гоголь, останавливаясь у конторки и опираясь о нее спиной: – нетлЂнная поэзія правды, добра и

красоты. Она не водевильная, сегодня только понятная, побрякушка и не раздражающій личными

намеками и счетами, рыночный памфлетъ. Поэзія – голосъ пророка... Ея стихъ долженъ врачевать

наши сомнЂнія, возвышать насъ, поучая вЂчнымъ истинамъ любви къ ближнимъ и прощенія

врагамъ. Это – труба пречистаго архангела... Я знаю и люблю Шевченка, какъ земляка и

даровитаго художника; мнЂ удалось и самому кое-чЂмъ помочь въ первомъ устройст†его

судьбы. Но его погубили наши умники, натолкнувъ его на произведенія, чуждыя истинному

таланту. Они все еще дожевываютъ европейскія, давно выкинутыя жваки. Русскій и малороссъ –

это души близнецовъ, пополняющія одна другую, родныя и одинаково сильныя. Отдавать

предпочтеніе одной, въ ущербъ другой, невозможно. НЂтъ, Осипъ Максимовичъ, не то намъ

нужно, не то. Всякій, пишущій теперь, долженъ думать не о розни; онъ долженъ прежде всего

поставить себя передъ лицо Того, Кто далъ намъ вЂчное человЂческое слово...

Долго еще Гоголь говорилъ въ этомъ духЂ.

Бодянскій молчалъ, но, очевидно, далеко не соглашался съ нимъ. ...Мы раскланялись и вышли.

– Странный человЂкъ, – произнесъ Бодянскій, когда мы снова очутились на бульварЂ: – на него

какъ найдетъ! Отрицать значеніе Шевченка! вотъ ужъ, видно, не съ той ноги сегодня всталъ.


ПОВ’ЯЗАНИЙ З УКРАЇНОЮ, з етюду С. Грабаря

Дитинство Григорія Данилевського минуло в маєтку діда, воно було оповите сільською тишею та

відблисками козацької старовини. Можливо, саме це оточення і стало основою для створення

чудових поетичних «Українських казок», які перевидавалися близько десяти разів, його

колоритних побутових оповідань та інших великих і малих творів.

З абеткою хлопця познайомив сімдесятирічний годинникар Берко Семенович. Тоді ж таки

(Григорію було заледве п’ять років) відбулося його знайомство з творчістю Миколи Гоголя.

Домашню освіту одержав ґрунтовну: писання і читання, арифметика, географія, історія, біологія, французька і німецька мови.

В одинадцятирічному віці Григорія привозять до Москви і віддають до дворянського інституту, у

стінах якого вчилися В. Жуковський, О. Грибоєдов, М. Лермонтов, Ф. Тютчев та інші літератори й

культурні діячі.

Після шести років Григорій Данилевський їде до Петербурга, де його зараховують на юридичний

факультет місцевого університету.

…1862 року Григорій Данилевський випускає першу частину своєї майбутньої трилогії про

долю ділової людини. Уся епопея, складена з книг « Втікачі в Новоросії», «Воля», «Нові місця», і

географічно, і стилістично тісно пов’язана з Україною.

…Особливе місце у творчості Г. Данилевського посідають такі твори, як «Уманська різанина» та

незакінчений роман «Вісімсот двадцять п’ятий рік».


БУЛА РОЗВІДНИЦЕЮ, з нарису Х. Кобо «Іспанська онука письменника Данилевського»

Серед багатьох фотографій в родинному альбомі, де Олена всюди виглядає як уособлення

рафінованої панночки-інтелігентки, якою вона і була, раптом – різким контрастом – її ж струнка

фігура на стрільбищі в горах Гвадаррами; у руці – масивний, не дамський пістолет. ...Але мало

того, Олена, як і її сестра, стала працювати з «геррільєрос» – інтернаціональним диверсійно-

розвідувальним з’єднанням...

Таких, як жінки з сім’ї Родрігес-Данилевських, режим Франко затаврував як «агентів Сталіна».

... Донна Алехандріна з Юлією і Оленою з’явилися до «Паласу» не тому, що одержали «наказ з

Москви», – вони, до речі кажучи, не були ні комуністками, ні, тим більше, сталіністками. Але

були, як і всі порядні люди, особливо з інтелігенції того часу, переконаними антифашистами.

...У роки Великої Вітчизняної Олена була розвідницею... Побувала в Туреччині, брала участь в

організації замаху на німецького посла фон Папена.

...Після ХХ з’їзду Олена, з її сумлінністю і тонким складом розуму, важко переживала те, що

оточуюча її дійсність – а вона її не знала, оскільки жила в замкнутому маленькому світі, –

виявилася зовсім іншою, ніж їй уявлялося.

...Усе життя вона не могла вирішити, хто ж вона – росіянка чи іспанка?


ЛІТЕРАТУРНИЙ ВІЩУН, епіграма М. Щербини на Г. Данилевского

Всякий слух меня тревожит

И тяжел душе моей:

В горле мне першит и гложет, –

И оно сдержать не может

Ни одной из новостей.