загрузка...
Перескочить к меню

Акимов Николай (fb2)

- Акимов Николай [Справочник-дайджест] 18K (скачать fb2) - Николай Михайлович Сухомозский

Использовать online-читалку "Книгочей 0.2" (Не работает в Internet Explorer)


Настройки текста:



АКИМОВ Микола Павлович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.

Театральний художник, режисер.

З родини службовця. Батько, Акимов П., – залізничний клерк.

Народився 3 (16) квітня 1901 р. в м. Харкові Російської імперії (нині – адміністративний центр

однойменної області України).

Помер 6 вересня 1968 р. в м. Москві СРСР (нині – столиця РФ). Похований на санкт-

петербурзькому Волковському цвинтарі.

Навчався в петербурзьких Вечірніх класах Товариства заохочення мистецтв (1914-1915), Новій

художній майстерні (1916-1918), у Вищих державних художньо-технічних майстернях (1922).

Працював в майстерні плакату петроградського «Пролеткульту» (1918-1920), вчителем

харківських Вищих курсів політосвітпрацівників (1920-1922), художником Харківського дитячого

театру (1922), книжковий графік (1923-1932), головним режисером Ленінградського мюзик-холу

(1933-1935), керівником Ленінградського театру комедії (1935-1949; 1956-1968), головним

режисером і художником ленінградського Нового театру (1951-1955), викладачем Ленінградського

державного інституту театру, музики і кінематографії (1955-1968).

Заслужений діяч мистецтв РРФСР (с 1939).

Народний артист СРСР (1960).

Лауреат срібної медалі брюссельської Всесвітньої виставки (1958).

Як режисер дебютував в театрі ім. Є. Вахтангова спектаклем «Гамлет» (1932).

Як художник дебютував оформленням спектаклю «Незайманий ліс» Е. Толлера (1924).

Перша персональна виставка відбулася в м. Ленінград (1927).

Серед найвідоміших режисерських добутків: «Собака на сіні» Лопе де Вега (1936), «Дванадцята

ніч» В. Шекспіра (1938), «Валенсіанська вдова» Лопе де Вега (1939), «Тінь» Є. Шварца (1940),

«Тіні» М. Салтикова-Щедріна (1953), «Діло» О. Сухово-Кобиліна (1955), «Звичайне чудо» Є.

Шварца (1956), «Ревізор» М. Гоголя (1958), «Тінь» Є. Шварца (1960), «Дракон» Є. Шварца (1962),

«Дон Жуан» Д. Байрона (1963), «Весілля Кречинського» О. Сухово-Кобиліна (1966), «Дзвінок в

пусту квартиру» Д. Угрюмова (1967).

Серед найвідоміших художніх робіт з оформлення спектаклів: «Озеро Люл» А. Файко (1924),

«Розлам» Лавреньова (1927), «Бронепоїзд 14-69» В. Іванова (1927), «Підступництво і кохання» Й.

Шіллера (1930), «Страх» О. Афіногенова (1931), «Любов Ярова» К. Треньова (1936), «Школа

лихослів’я» Р. Шерідана (1940), «Офіцер флоту» О. Крона (1945).

Персональні виставки пройшли в містах Ленінград, Москва (обидва – РФ), Нью-Йорк (США),

Париж (Франція), Брюссель (Бельгія).

Наш земляк – автор книг: «Про театр» (1962), «Не лише про театр» (1966).

Йому також належить низка станкових художніх і графічних робіт, театральні афіші, книжкові

ілюстрації.

А от з владою у А. стосунки складалися не завжди. За постановку «Гамлета» його звинуватили у

формалізмі, відсутності розуміння внутрішнього розвитку дії п’єси, лаяли за «товстого, пухкого

Гамлета» (його грав відомий комік Горюнов, бо, як вважав режисер, «Справа не в зовнішності, а в

будові розуму») і «п’яну Офелію» (1932).

Незважаючи на те, що спектакль уже давно не йшов, на 1-й Всесоюзній режисерській конференції

його згадували як яскравий приклад чужого театрального мистецтва (1939).

Пізніше нашого земляка зі шпальт газет називали космополітом і формалістом і заборонили

ставити спектаклі (1949).

Цікаво, що через півстоліття саме «Гамлет» А. нащадки назвуть захоплюючим «політичним

детективом» і одним з найяскравіших явищ театральної Москви 1930-х років.

Помер наш земляк у номері московського готелю під час гастролей театру.

Ім’я А. присвоєно Санкт-Петербурзькому академічному театру комедії.

Серед друзів та близьких знайомих А. – М. Лозинський, Є. Шварц, М. Добужинський, М.

Зощенко, В. Мейєрхольд, Д. Гутман, О. Яковлєв, В. Шухаєв, М. Євреїнов, М. Петров, Л.

Сухаревська, І. Зарубін, Б. Тенін, Л. Колесов, К. Хохлов, Є. Юнгер, С. Зейденберг, Б. Чирков, Ю.

Лавров та ін.


***

МОЯ ШКОЛА, з творчого кредо М. Акимова

Моєю школою режисури і драматургії ... є наступні різноманітні речі: російська ікона XIII-XVI

століть, Гоголь, Достоєвський, російські художники-кріпаки XVIII-XIX століть, Корнель, Вольтер, водевіль Лабіша, Анатоль Франс, Ботічеллі, Пінтуріккіо, Дом’є, Ван Гог, багато хто з

карикатуристів Франції й Англії, кінофільми, починаючи з картин, в яких брав участь Макс

Ліндер, і закінчуючи останніми досягненнями італійського кіно.

ЗДАВАЛОСЯ, ТЕАТР ВЖЕ НІЧОГО НЕ ВРЯТУЄ, з інтернет-сайту Санкт-Петербурзького

академічного театру комедії ім. Акимова

Запрошення до театру Комедії на посаду його керівника було актом розпачу: здавалося, театру,

який помирав, вже ніхто не допоможе. Але те, що сталося вже через рік роботи в ньому Акимова,

перевершило всякі чекання. Театр не просто воскрес. Він став якісно іншим.

Лідер за натурою, унікально обдарований художник, графік, літератор, режисер, оратор,

організатор, – ренесансна особистість, Акимов створив театр настільки оригінальний, що навіть

усупереч нормам російської мови слово Комедія в назві театру почали писати з великої букви. Ця

акимовська «К» і сьогодні на програмках спектаклів театру, що носить його ім’я.

Уразливість театру «одного жанру» підштовхнули Акимова створити при театрові наприкінці 50-х

років літературне об’єднання. Так театр став лабораторією сучасної комедії, відкіля згодом

вийшли відомі літератори.

Під час війни, в обложеному Ленінграді і пізніше, в евакуації, Акимов не залишав свого театру. У

той період були зіграні 16 прем’єр.

Приголомшливий успіх спектаклів створив стійку славу театрові не тільки в нашій країні, а й за

рубежем.


ЛЕТИТЬ, МОВ ВИХОР, з «Щоденників» Є. Шварца

Микола Павлович Акимов, маленький, дуже худенький, ногам його просторо в будь-яких штанях,

справляє враження сили, вихори енергії вміщує в собі субтильна його фігурка. Енергія ця не

бризкає назовні по-одеському, на зразок лимонадної піни. Вона проявляється, коли потрібно...

Дуже розумно, дуже ясно він діє, наказує, наполягає – наполягає на своєму, навіть коли не правий.

Він більше втілений, більше існує, ніж ті, хто його оточує.

Він веде. Він діє. І за законом руху іноді розганяється до того, що летить, як вихор, разом з

театром.

Летить, летить!


МАЛЮВАВ УКРАЇНСЬКИХ КОЛГОСПНИКІВ, зі спогадів М. Азізян

Понад усе запам’яталися прем’єри в Театрі Комедії. Акимов сам завжди стояв у фойє і зустрічав

глядачів, начебто це його особисті гості. Він устигав подивитися на кожного своїми сяючими

очима, і кожний був обласканий. А потім він виходив на сцену і промовляв вступне слово. І це був

каскад дотепів, парадоксів, думок. В одному з таких виступів він проголосив знамените: «Узагалі

до сатири в нашій країні ставляться дуже добре, але погано – в кожному окремому випадку».

Театр був його будинком, гарним будинком, де смачно готували в буфеті, де надзвичайно

цінували кожного працівника і поряд з акторами були знамениті бутафори, кравці, звуковики.

Це все – похідна загального інтересу Акимова до людини, до кожного окремо. Тут корені його

портретного живопису. Він писав портрети безупинно протягом усього життя. Неймовірно, але

його спадщина складає понад 800 портретів. Причому малював він не тільки знаменитостей, у

нього є, наприклад, портрети українських колгоспників.


СХОЖИЙ НА ГУЛЛІВЕРА, зі спогадів В. Карпової

У чому ж феномен акімовського актора? В умінні вскочити в ситуацію з якогось несподіваного

моменту, пропустивши А, Б, В, почати з букви Ять. Здатність почувати, що двічі два може бути

п’ять. В Акимова завжди був готовий спектакль у голові. Він знав, про що буде ставити, і для

кого.

Він був раціональним художником, поте на сцені вмів ходити краєм ірраціонального. М. П.

назавжди зберіг у собі авангардну стихію театральної хвилі 20-х років, котра у свій час його

підняла.

Він загострював ліричне звучання добутків і при цьому мав особливий гумор. Акімов був як

Гуллівер.

ТАЛАНОВИТИЙ ПИЯК ДОРОЖЧИЙ ДЕСЯТКА ТВЕРЕЗИХ НЕЗДАР, з книги О. Ріганова

«Сергій Філіппов»

Сюди, на перетинання Невського і Садової, де і донині, знаходиться театр Акимова, Сергій

Філіппов потрапив 1935-го року. Це було щастя – працювати з кумиром ленінградської молоді (у

Москві таким кумиром був Мейєрхольд).

…Поява Філіппова в театрі помітили. Його критично оглянули. Ззирнулися. Наступила тиша. І

чийсь голос досить голосно і безтактно вимовив:

– Хто цей сухорлявий з обличчям убивці? Невже актор?

Філіппов встав і рушив до виходу, щоб зникнути назавжди. Та в цей момент увійшов Микола

Павлович. Він ласкаво привітався з молодим артистом і запропонував зайняти місце в залі. Іти

було пізно.

…Вперше Акимов побачив Філіппова 1933 року в експериментальній майстерні Ленінградського

мюзик-холу, яку тоді очолював, і відразу ж закохався в довготелесого хлопця. Акимов запросив

його на епізодичну роль. Сергій Миколайович блискуче зіграв. І через кілька днів прийшов за

гонораром. Заплачені якісь копійки.

– Віддайте цей дріб’язок директору! – відрізав він, і з достоїнством пішов геть.

З’явилися гінці від Миколи Павловича з проханням повернутися. Філіппов, переповнений

обурення, повернувся:

– Ви смієтеся, чи що? На ці гроші тільки морозиво купиш.

Микола Павлович витримав зухвалий напір і навіть підвищив зарплату, але надалі жадав повної

віддачі і не стомлювався лаяти за «дисциплінарні провини», яких у Філіппова було немало.

…Це був союз двох унікальних, талановитих людей. Акимов з перших же днів розглянув у

Філіппову неабиякого комедіанта й ексцентрика.

…На початку 1960-х їхні відносини ускладнилися. У ті роки Філіппов у якихось речах Акимова

підводив, – будемо говорити прямо! Акимов довго терпів усі його «витівки», говорячи: «Для мене

один талановитий пияк дорожче десятка тверезих бездар».




Загрузка...

Вход в систему

Навигация

Поиск книг

 Популярные книги   Расширенный поиск книг

Последние комментарии

Последние публикации

загрузка...