загрузка...
Перескочить к меню

Ковалевский Павел (fb2)

файл не оценён - Ковалевский Павел [Справочник-дайджест] 21K (скачать fb2) - Николай Михайлович Сухомозский

Настройки текста:




КОВАЛЕВСЬКИЙ Павло Михайлович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Прозаїк, поет, критик, перекладач.

З поміщицької родини. Дядько, Ковалевський Єг., – письменник і мандрівник; дядько,

Ковалевський Євг., – державний діяч.

Народився 5 (17) грудня 1823 р. в с. Вертіївці Харківського повіту Слобідсько-Української

губернії Російської імперії (нині – Богодухівський район Харківської області України).

Помер 20 березня (2 квітня) 1907 р. в с. Перевозі Островського повіту Псковської губернії

Російської імперії (нині – Островський район Псковської області РФ).

Закінчив Петербурзький гірничий інститут (1836-1845).

Працював інженером на Луганському ливарному заводі (1845-1850), чиновником Морського

міністерства (1862-1883).

Друкувався в газеті «Новий час», журналах «Російський вісник», «Ілюстрація», «Російське слово»,

«Вітчизняні нотатки», «Вісник Європи», «Російська думка», «Історичний вісник», «Сучасник».

Як літератор дебютував в журналі «Ілюстрація» статтею «Нарис сучасного стану кам’яновугільної

промисловості в Росії» (1848).

Потім настала черга нарисів «Картини Італії» (1858), «Шляхові враження іпохондрика» (1859),

«Куточок Італії» (1861), «Літо в Путбусі» (1868).

Наш земляк – автор книг «Етюди мандрівника» (1864), «Вірші і спогади» (1912).

Його перу також належать повість «Непрактичні люди» (1864), роман «Підсумки життя» (1883),

спогади «Зустрічі на життєвому шляху» (1888).

Перекладав О. Барб’є, Л. Берне, А. Шеньє.

Особисте життя К. склалося не просто: декількох дітей письменник втратив зовсім маленькими, а

донька Олександра померла у 16-літньому віці (1881).

Свій будинок в м. Гатчина наш земляк подарував Товариству хронічно хворих дітей (1881).

Серед друзів та близьких знайомих К. – Ф. Достоєвський, І. Тургенєв, М. Некрасов, І. Крамський,

С. Боткін, О. Іванов, Єг. і Євг. Ковалевські, А. Фет, М. Балакірєв, С. Дуров, О. Боголюбов та ін.


***

НЕ ОБРАЖАТИ ПОСМІШКОЮ

, з життєвого кредо П. Ковалевського

Незрілих справ не ображати посмішкою.

НЕКРАСОВ І ДОСТОЄВСЬКИЙ, з книги П. Ковалевського «Зустрічі на життєвому шляху»

Кращого редактора, ніж Некрасов, я не знав; навряд чи навіть був у нас інший такий же. Були

люди досвідченіші його, освіченіші: Дружинін, наприклад, проте розумнішого, проникливішого і

вмілішого в стосунках з письменниками і читачами нікого не було. Краєвський був просто

тямущим господарем літературної лавки із значною приправою куркульства; літературного смаку

у нього й духу не було. Некрасов був тонкого нюху редактор, естет, яких мало (хоча він і

зобов’язаний був приховувати цю ваду від стовпів своєї редакції, Чернишевського і

Добролюбова). Естетичну контрабанду він один умів проносити в журнал через такі митні

застави... «Рукописи з напрямом» стояли йому упоперек горла.

– Нині, – скаржився він, – хіба ледачий пише без напряму, а ось щоб з даруванням, так не чути

щось... Стаття і окрім змісту повинна читатися. Вона зобов’язана бути літературною, – і читатися у

такому вигляді буде.

Знання смаків читачів у нього виражалося не без своєрідного гумору.

– Адже читач чого хоче? Він хоче, аби повість була нуднішою; ...а вчена стаття щоб була

веселішою: він прочитати її може.

Ніколи він не помилявся у виборі рукописів: «читатися буде!» – скаже і надрукує. Дивишся,

читають точно. Помилився він один раз, зате сильно, недобре і неощадливо помилився, з повістю

Достоєвського «Село Степанчикове», яка була точно слабкою, проте яку той привіз з собою з

заслання і яку редактор «Сучасника» вже через це зобов’язаний був узяти.

– Достоєвський вийшов весь. Йому не написати нічого більше, – виніс Некрасов вирок – і

помилився: Достоєвський у відповідь узяв та й написав «Записки з Мертвого будинку» і «Злочин

та покарання». ...Некрасову цього разу чуття зрадило.

Сумний випадок цей мав і наслідки сумні. Що «Сучасник» добровільно втратив ті перли, які

могли прикрасити його книжки, ще горе не особливе: він підбирав їх удосталь у Льва Товстого, у

Тургенєва, Писемського, Островського... Але в долі Достоєвського, розбитого каторгою, хворого

падучою хворобою, озлобленого, дражливого і образливого, звідси прийшов поворот, котрий надів

на весь залишок його життя кайдани потреби і термінової праці... А він тільки що позбавився

інших кайданів.

– Якщо так, – вирішив він, – я заведу свій власний журнал.

І теж помилився.

За допомогою рідного брата, Михайла Михайловича, зібрав він деякі кошти: узяв на себе відділ

полеміки: нападав, відбивався, гризся і гриз; але поклав в цю справу і своє здоров’я, і останні

засоби свої і брата (людини сімейної), залишився за бар’єром з боргами, із смертельною недугою,

нажитою в Сибіру. Він сердився, а його супротивники сміялися – і сміх переміг. Його журнал

«Епоха» Салтиков прозвав «спідницею», а членів редакції «стрижами», сам Некрасов помістив


Вход в систему

Навигация

Поиск книг

 Популярные книги   Расширенный поиск книг

Последние комментарии

Последние публикации

Загрузка...