Лучицкий Иван [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн

- Лучицкий Иван [Справочник-дайджест] 25 Кб скачать: (fb2) - (исправленную)  читать: (полностью) - (постранично) - Николай Михайлович Сухомозский

 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

ЛУЧИЦЬКИЙ Іван Васильович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Історик.

З учительської родини. Батько, Лучицький В., – викладач давніх мов духовної семінарії; дружина,

Лучицька М., – перекладачка, видавець.

Народився 2 (14) червня 1845 р. в м. Кам’янці-Подільському Подільської губернії Російської

імперії (нині – районний центр Хмельницької області України).

Помер 22 серпня 1918 р. в м. Києві Української Держави (нині – столиця України). Похований на

Аскольдові могилі: надгробок зрівняний з землею в 1920-х роках, коли цвинтар перетворили на

парк відпочинку.

Навчався в Кам’янець-Подільській та 1-й Київській гімназії, закінчив історико-філологічний

факультет Київського університету св. Володимира (1862-1866).

Працював учителем Києво-Подільської прогімназії (1868-1870), викладачем Київських

університету св. Володимира (1870-1901), Вищих жіночих курсів (1879-1889; 1904-1905),

редактором газет «Свобода і право» і «Київські відгуки» (1905-1907), викладачем петербурзьких

Вищих жіночих курсів, психоневрологічного інституту, курсів Лесгафта, знову Київського

університету с. Володимира.

Депутат 3-ї Державної думи (1907-1912).

Член-кореспондент Петербурзької (1908) та Російської (1917) академій наук.

Дійсний член Історичного товариства Нестора-Літописця.

Член «Старої Громади», «Союзу звільнення».

Засновник Української федеративно-демократичної партії, один з засновників партії кадетів,

українського «Союзу автономістів-федералістів», Українського Наукового Товариства у Києві.

Друкувався в журналах і збірниках: «Підвалини», «Київські універсальні вісті», «Нове слово»,

«Російське багатство».

Як історик-вчений дебютував працею «Гугенотська аристократія і буржуазія на півдні Франції

після Варфоломіївської ночі» (1870).

Потім настала черга наступних доробків: «Феодальна аристократія і кальвіністи у Франції» (1871),

«Католицька ліга і кальвіністи у Франції» (1877), «Общинне землеволодіння в Малоросії.

Золотоніський повіт» (1882), «Матеріали до історії землеволодіння в Полтавській губернії в 18

ст.», «Нариси економічних відносин у Західній Європі з XVI сторіччя» (обидва – 1883),

«Робітниче населення і економічна політика німецьких міст 15-16 ст.» (1884), «Питання про

селянську поземельну власність у Франції до революції і продажу національних майна» (1894),

«Селянське землеволодіння у Франції напередодні революції, переважно в Лімузені» (1900), «Стан

землеробських класів у Франції напередодні революції й аграрна реформа 1789-1793 років»

(1912), «Quelques remarques sur la vente des biens nationaux» (1913).

Під редакцією Л. видруковано переклади історичних досліджень Грегуара, Дрепера, Файфа,

Фрімана, а також «Київський збірник на користь голодуючих» і «Збірник на користь незаможних

студентів університету святого Володимира».

Перу нашого земляка належить низка статей в 86-томному «Енциклопедичному словнику».

Залишалась незакінченою розпочата в1878 р. «Історія селянської реформи в Західній Європі».

Усі історичні дослідження Л. базуються на величезному архівному матеріалі.

50-річчю наукової діяльності Л. було присвячено номер „Наукового історичного журнау» (1914).

Серед друзів та близьких знайомих Л. – М. Грушевський, В. Антонович, Д. Петрушевський, В.

М’якотін, Є. Тарле, П. Лавров, І. Тургенєв, А. Се, Л. Леже, М. Станюкович, М. Ковалевський, В.

Короленко, М. Старицький, М. Кропивницький, М. Лисенко, Г.Афанасьєв, В. Науменко, М.

Кареєв, В. Модестов, Є. Чикаленко, О. Кістяківський, М. Василенко, Л. Добровольський, В.

Іконников, В. Клячин, Ф. Фортинський та ін.


***

НАРОД, А НЕ КОРОЛІ

, з професійного кредо І. Лучицького

Творець історії – народ.

ВИКОРИСТОВУВАВ ІСТОРИКО-ПОРІВНЯЛЬНИЙ МЕТОД, з автореферату дисертації Н.

Логунової «Наукова та громадсько-політична діяльність І. В. Лучицького»

Не легким був шлях І. В. Лучицького. Підтримуючи та покриваючи ліберально-демократично

налаштоване студентство, він був під особливим наглядом Попечителя Київського учбового

нагляду та під контролем Департаменту поліції.

Не можна сказати, що історик був майстерним лектором, однак він був блискучим педагогом, у

чому є велика заслуга його закордонних вчителів. Він умів заохотити слухачів до самостійної

роботи над джерелами, ретельно уникав навіть випадкової підказки учаснику семінару, боявся

передбачити висновки, до яких студент мав прийти самостійно. Всі його учні користувались

цінними критичними і методологічними порадами, але жоден з них не міг наректи на якусь спробу

здійснити тиск, зазіхнути на їх самостійність у науці.

...Наукова діяльність вченого над вивченням історичного минулого розпочалася в 60-ті рр. ХІХ ст.

У ній можна виділити декілька етапів. У 60–70-ті роки ХІХ ст. він був переважно дослідником

Франції ХVІ ст., релігійних та соціально-політичних рухів. До цього періоду відносяться й

історико-філософські та культурно-історичні роботи. З кінця 70-х рр. ХІХ ст. почався другий

період наукової діяльності вченого, основна увага в якому була приділена економічній історії

нового часу, зокрема історії українського землеволодіння.

У дослідницькій методиці І. В. Лучицького широко був використаний історико-порівняльний

метод, у тісному зв’язку з яким були ретроспективний метод та метод переживань. З кінця 70-х

років ХІХ ст. використовуючи в своєму арсеналі економічні методи дослідження, І. В. Лучицький

першим став застосовувати статистичний метод у історичних дослідженнях. Із цим методом

історик пов’язував найсуттєвіші успіхи історичної науки, особливо у вивченні економічної історії

Західної Європи.

Близько десяти років І. В. Лучицький віддав захопленню українською соціально-економічною

історією. Але дослідження українського економічного минулого йшли паралельно з інтенсивною

роботою над західноєвропейською економічною історією, та поступово ця робота почала вимагати

від дослідника всієї його уваги та часу.

ЄВРОПЕЙЦІ ЗНІМАЛИ ПЕРЕД НИМ КАПЕЛЮХИ, з інтернет-сайту orthodoxy.org.ua

Історик і економіст, педагог і меценат, активний громадський діяч і політик – все це поєдналося в

особі однієї людини – Лучицького Івана Васильовича. Серед багатьох його інтересів окремо

виділяється аграрне питання та питання землеволодіння в Західній Європі та Росії. На цю тему

вченим Іваном Лучицьким було написано ряд наукових робіт.

…Отримавши наукове відрядження, впродовж двох років працював над архівними матеріалами у

Франції, Італії, Німеччині і по поверненні захистив докторську дисертацію.

Відомий Іван Лучицький і як публіцист. За його редакцією виходили у російському перекладі

історичні твори багатьох західних дослідників. За статтями до нього зверталися видавці

енциклопедії Брокгауза і Ефрона.

Іван Васильович виховав плеяду видатних українських істориків-медієвістів – академіків і

професорів, широко відомих за кордоном. Серед них – Д. Петрушевський, В. Піскорський, М.

Молчановський, Є. Тарле та інші, праці яких перевидають в інших країнах донині.

Є. Кивлицький, редактор «Київської старовини», та М. Василенко, другий президент ВУАН,

також вважали себе його учнями.

Окрім блискучого наукового мислення, Лучицький був обдарований чудовими здібностями

архівіста, надзвичайною працьовитістю й азартом дослідника. Його обрали членом багатьох

наукових товариств Франції, де видавалися його праці. А недовірливі архівісти «знімали

капелюха» перед київським колегою, довіряючи йому ключі від коштовних зібрань в архівах, де

він пропадав із п’ятої години ранку до пізнього вечора.

У свою чергу, Іван Лучицький вніс значний вклад у бібліотечну скарбницю Києва. Він подарував

Центральній бібліотеці дуже цінну колекцію, що налічувала понад 4000 видань, здебільшого з

історії, серед яких чимало раритетів.

Втім, окрім таланту науковця, Іван Лучицький мав напрочуд добре та милосердне серце. Зокрема,

він став одним із організаторів Товариства письменності в Києві для освіти малозабезпеченого

населення. Його членами були Терещенки, князь Трубецькой, професор Піскорський з дружиною,

Марія Требинська та багато інших, в майбутньому відомих людей.

…Наукова спадщина Лучицького є цінним матеріалом, який збагачує дослідників історичними

знаннями, новими напрямами пошуків та імпульсами для розвитку наукової думки. Хоча науковий

спадок вченого залишається маловивченим й дотепер, однак з впевненістю можна стверджувати –

Іван Лучицький поклав своє життя не лише на вівтар науки, а й на вівтар служіння людям.


ФРАНЦІЯ ВДЯЧНА, з статті О. Новікової «Втрачений світ»

2003 року вдячна Франція вже втретє перевидала дослідження з французької середньовічної

історії київського вченого, професора університету святого Володимира, доктора загальної історії

Івана Васильовича Лучицького.

... Депутат парламенту Жан Жорес, історик Анрі Се, славіст Леже на засіданнях парламенту та

академії наук заявляли, що все про земельні відносини середньовічної Франції їхні співгромадяни

можуть знати виключно завдяки іноземцеві – київському ученому Лучицькому.

...Іван Васильович читав публічні лекції, рецензував гімназичні програми, активно сприяв

благодійним організаціям Києва й інших міст – щодо допомоги незаможним студентам, сприяння

єврейським учням, дітям робітників, сиротам, товариству облаштування жител і поліпшення

побуту робітничого класу в Києві й інших містах, підтримував рух жінок за право здобути вищу

освіту (в їхньому клопотанні стоїть і підпис Лариси Косач – матері Лесі Українки.


СИЛА В ТАЛАНОВИТИХ ЛЮДЯХ, з розвідки М. Сорокіної «1905 рік очима Володимира

Вернадського»

12 XI 1905

Обід – засідання в Нац. готелі констит.-демокр. центр. комітету. Ів. Ілліч Петрункевич одержав

телеграму від Вітте. Зміст її – з’їзд впливає на громадську думку; цей вплив може бути шкідливим,

якщо з’їзд стане діяти, не знаючи становища справ. Пропаганда у військах загрожує матеріальним

і культурним багатствам країни, проявом небезпеки є події в Севастополі, яка куди загрозливіші

подій в Кронштадті.

Вітте повідомляє це Петр[ункевичу], тому що вірить в його патріотизм. Голоси розділилися. Львов

... як завжди наполягав на тому, щоб піти назустріч урядові.

…Є необхідність звернути серйозну увагу на вказівку Вітте і довідатися, що робиться і потім

з’ясувати, як бути – Струве, Колюбакін, Котляревський, Лучицький і я.

…В чому сила конституційно-демократичної партії? В талановитих людях? Невже прийдеться нам

і друзям узяти на себе в це важке лихоліття керування державою? Сміливості вистачить і

рішучість є.

18 XI 1905

Ранком був Потанін. Його направив Лучицький, сказавши начебто тут у мене бюро з’їзду

федералістів.

Очевидна плутанина.


УЧЕНЬ, ДОСТОЙНИЙ ВЧИТЕЛЯ, з монографії В. Дунаєвського і Є. Чапкевича «Євген Тарле:

людина в лещатах беззаконня»

Серед видатних вітчизняних учених, що пройшли «хресний шлях» російської інтелігенції крізь

тернини сталінських репресій, був і академік Є. В. Тарле.

…Після закінчення херсонської гімназії в 1892 р. він вступив на історико-філологічний факультет

Новоросійського університету в Одесі, звідки через рік перевівся в Київський університет. Інтерес

його до історії сформувався ще в гімназії і розвинувся в роки студентства.

У той час у Київському університеті кафедру загальної історії очолював професор Іван

Васильович Лучицький, чия найширша ерудиція, особиста чарівність і демократичні погляди

справили на молодого учня неймовірне враження. Своєю майстерністю аналізу архівних

документів, чудовою обробкою статистичного матеріалу Тарле багато в чому був зобов’язаний

своєму вчителеві, який прищепив йому смак до кропіткої дослідницької роботи.

Під впливом Лучицького Тарле почав займатися історією європейського селянства, а потім і

історією соціально-політичної і суспільної думки, обравши темою магістерської дисертації аналіз

поглядів одного з фундаторів західноєвропейського утопічного соціалізму Томаса Мора.


МАСОН-НЕОФІТ, з розвідки О. Крижаноської «Таємні організації в громадсько-політичному

життя України (масонський рух у XVIII – на початку XX ст.).

Невдовзі після відкриття емісарами Великого Сходу Франції масонських лож у Петербурзі та

Москві запрацювали «майстерні» також у Києві та Одесі. Польський історик Л. Хасс вважає, що в

цих українських містах у 1909 р. з’явилося по одній ложі, однак, за свідченням масона Д.

Бебутова, у Києві тоді насправді запрацювали дві ложі. Історія їхньої появи така.

У 1908 р. на одному із засідань петербурзької ложі в масони було прийнято «депутата від Києва»

Лучицького. Це був член Державної Думи від Києва, професор Київського університету, історик і

громадський діяч Іван Лучицький. Новопосвяченому відразу ж доручили пропагувати масонські

ідеї у місті над Дніпром та навербувати достатню кількість адептів для відкриття там ложі.

Прибувши до Києва на різдвяні канікули, Лучицький з енергією неофіта взявся за доручену

справу.