Дриянский Егор [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать постранично

- Дриянский Егор [Справочник-дайджест] 21 Кб скачать: (fb2) - (исправленную)  читать: (полностью) - (постранично) - Николай Михайлович Сухомозский

 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

ДРІЯНСЬКИЙ Єгор Едуардович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Письменник.

З дворянської родини.

Народився 23 квітня (5 травня) 1812 р. в с. Кошарах Конотопського повіту Чернігівської губернії

Російської імперії (нині – Конотопський район Сумської області України).

Помер 29 грудня 1872 р. (10 січня 1873) в м. Москві Російської імперії (нині – столиця РФ).

Навчався в Ніжинській гімназії вищих наук (1829-1831), проте на вимогу опікуна М. Мокренаго

був відрахований.

Працював керуючим маєтком Щеликово, який належав О. Островському.

Друкувався в «Московській газеті», журналах «Московитянин», «Сучасник», «Вітчизняні

нотатки», «Журнал Московського товариства мисливців», «Бесіда», «Бібліотека для читання»,

«Російське слово».

Як літератор дебютував збіркою «Повісті. Книга I» (1837), яку надав до цензурного комітету, де,

крім проблем, нічого не отримав.

Потім настала черга нарису повістей «Квартет», «Одарка-Квочка» (обидві – 1850), «Панич»

(1856), «Нотатки незначного» (1857), «Амазонка» (1860), «Цукерка», «Смарагд Сердолікович»

(обидві – 1863), «Туз» (1864-1865), комедій «Комедія в комедії» (1855) і «Бог не видасть – свиня

не з’їсть», оповідання «Альоша рушничник» (1869), нарисів «Кубло розпусти» (1860), «Скипидар

Купоросович» (1870).

Серед друзів та близьких знайомих Д. – А. Чехов, О. Островський, М. Некрасов, С. Максимов, І.

Гончаров, О. Дружинін, А. Григор’єв, С. Шевирьов, О. Карєєв та ін.


***

СКОРБОТНА ДОЛЯ ГОНЧАКА

, з мисливського кредо Е. Дріянського

Зі всіх собак, які за своєю породою і властивостями належать до різних видів полювання, навряд

чи знайдеться хоч одна, якій би судилося терпіти таку скорботну долю, як приречений наш

російський, так званий зграєвий, гончий собака.

ЛІСОВИК ПОЖАРТУВАВ, з книги Е. Дріянського «Нотатки незначного»

Ловецький за покликанням – це абрек, шибайголова, життя – копійка! людина на диво іншим,

людина, яка за волею, за бажанням прирекла себе на працю, на ризик, на випробування, на

катування... за вдачею своєю він повинен бути не рівня іншим людям: це – натура-осібник, це

двожильна, залізна людина!

Кажучи про артиста, непогано мати деяке уявлення і про інструмент, на якому він грає, і тому

скажемо спочатку дещо і про те знаряддя, або інструмент, за допомогою якого ловецький набуває

собі або гучну популярність і славу (звичайно, між мисливцями) або довершену безславність.

...За самою вже природою гончий собака призначений для постійного марного розшуку чогось, що

вічно тікає від нього, про близькість чого свідчить тонке чуття; вона тягнеться зі всіх жил, працює

до виснаження останніх сил, носиться, шукає, клопоче, і все це для дати втіху іншим, сама ж не

може й не сміє доторкнутися до предмету своїх вічних пошуків, і трохи вона відбігла, захопилася

далі за свою межу, як вже крик і грізна рука з арапником зустрічає і проводжає її на нові пошуки,

гонитву і тривогу. І за всю цю старанну службу в нагороду – мізерна запарка, повсякчасний батіг і

вічний ув’язнення в тісному закуту в товаристві незлагідних і завзятих товаришів, серед

задушливих міазмів, гризоти, бліх, хвороб, під тяжким гнітом неволі, котра скорочує і без того її

недовгий вік.

…Уявімо, що спільний наш знайомий, приблизно п. Ікс, вийшов, як повелося, поручиком у

відставку і, оселившись в спустілому отчому домі, спочатку взявся гаряче за так звану агрономію;

прововтузився років зо два з цією штукою, яка раніше йому й уві сні не увижалася; збив з

пантелику старосту і переполовинив власний дохід, нарешті розсердився, занедужав і розтягнувся

уздовж дивана з люлькою в зубах і з твердим наміром лежати і нудьгувати, хоча лежати і

нудьгувати часом буває дуже нудно.

Натовп прибічників і послуговувачів рабськи поглядає на Ікса і, підморгуючи оком, сповіщає один

одного, що, мовляв, пан наш «того». Зрозумівши широкий сенс цього «того», найближчий з

послуговувачів і довірена особа, тобто камардин, знайшовши хвилину, закладає за спину руки,

прилипає до одвірка, заводить довгу мову про те про се, і закінчує її тим, що їх милості, зважаючи

на нудьгу, слід завести своє полювання.

На ділове заперечення пана, що коли він не знайшов гідних сподвижників і виконавців в

агрономії, то звідки візьме мисливців, …камардин заперечує ще поважніше: мовляв, помилуйте,

добродію! Та чи