Дриянский Егор [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн

ДРІЯНСЬКИЙ Єгор Едуардович

ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Письменник.

З дворянської родини.

Народився 23 квітня (5 травня) 1812 р. в с. Кошарах Конотопського повіту Чернігівської губернії

Російської імперії (нині – Конотопський район Сумської області України).

Помер 29 грудня 1872 р. (10 січня 1873) в м. Москві Російської імперії (нині – столиця РФ).

Навчався в Ніжинській гімназії вищих наук (1829-1831), проте на вимогу опікуна М. Мокренаго

був відрахований.

Працював керуючим маєтком Щеликово, який належав О. Островському.

Друкувався в «Московській газеті», журналах «Московитянин», «Сучасник», «Вітчизняні

нотатки», «Журнал Московського товариства мисливців», «Бесіда», «Бібліотека для читання»,

«Російське слово».

Як літератор дебютував збіркою «Повісті. Книга I» (1837), яку надав до цензурного комітету, де,

крім проблем, нічого не отримав.

Потім настала черга нарису повістей «Квартет», «Одарка-Квочка» (обидві – 1850), «Панич»

(1856), «Нотатки незначного» (1857), «Амазонка» (1860), «Цукерка», «Смарагд Сердолікович»

(обидві – 1863), «Туз» (1864-1865), комедій «Комедія в комедії» (1855) і «Бог не видасть – свиня

не з’їсть», оповідання «Альоша рушничник» (1869), нарисів «Кубло розпусти» (1860), «Скипидар

Купоросович» (1870).

Серед друзів та близьких знайомих Д. – А. Чехов, О. Островський, М. Некрасов, С. Максимов, І.

Гончаров, О. Дружинін, А. Григор’єв, С. Шевирьов, О. Карєєв та ін.

***

СКОРБОТНА ДОЛЯ ГОНЧАКА

, з мисливського кредо Е. Дріянського

Зі всіх собак, які за своєю породою і властивостями належать до різних видів полювання, навряд

чи знайдеться хоч одна, якій би судилося терпіти таку скорботну долю, як приречений наш

російський, так званий зграєвий, гончий собака.

ЛІСОВИК ПОЖАРТУВАВ, з книги Е. Дріянського «Нотатки незначного»

Ловецький за покликанням – це абрек, шибайголова, життя – копійка! людина на диво іншим,

людина, яка за волею, за бажанням прирекла себе на працю, на ризик, на випробування, на

катування... за вдачею своєю він повинен бути не рівня іншим людям: це – натура-осібник, це

двожильна, залізна людина!

Кажучи про артиста, непогано мати деяке уявлення і про інструмент, на якому він грає, і тому

скажемо спочатку дещо і про те знаряддя, або інструмент, за допомогою якого ловецький набуває

собі або гучну популярність і славу (звичайно, між мисливцями) або довершену безславність.

...За самою вже природою гончий собака призначений для постійного марного розшуку чогось, що

вічно тікає від нього, про близькість чого свідчить тонке чуття; вона тягнеться зі всіх жил, працює

до виснаження останніх сил, носиться, шукає, клопоче, і все це для дати втіху іншим, сама ж не

може й не сміє доторкнутися до предмету своїх вічних пошуків, і трохи вона відбігла, захопилася

далі за свою межу, як вже крик і грізна рука з арапником зустрічає і проводжає її на нові пошуки,

гонитву і тривогу. І за всю цю старанну службу в нагороду – мізерна запарка, повсякчасний батіг і

вічний ув’язнення в тісному закуту в товаристві незлагідних і завзятих товаришів, серед

задушливих міазмів, гризоти, бліх, хвороб, під тяжким гнітом неволі, котра скорочує і без того її

недовгий вік.

…Уявімо, що спільний наш знайомий, приблизно п. Ікс, вийшов, як повелося, поручиком у

відставку і, оселившись в спустілому отчому домі, спочатку взявся гаряче за так звану агрономію;

прововтузився років зо два з цією штукою, яка раніше йому й уві сні не увижалася; збив з

пантелику старосту і переполовинив власний дохід, нарешті розсердився, занедужав і розтягнувся

уздовж дивана з люлькою в зубах і з твердим наміром лежати і нудьгувати, хоча лежати і

нудьгувати часом буває дуже нудно.

Натовп прибічників і послуговувачів рабськи поглядає на Ікса і, підморгуючи оком, сповіщає один

одного, що, мовляв, пан наш «того». Зрозумівши широкий сенс цього «того», найближчий з

послуговувачів і довірена особа, тобто камардин, знайшовши хвилину, закладає за спину руки,

прилипає до одвірка, заводить довгу мову про те про се, і закінчує її тим, що їх милості, зважаючи

на нудьгу, слід завести своє полювання.

На ділове заперечення пана, що коли він не знайшов гідних сподвижників і виконавців в

агрономії, то звідки візьме мисливців, …камардин заперечує ще поважніше: мовляв, помилуйте,

добродію! Та чи нам не управитися! Нікчемна справа полювання! І так далі.

І ця нікчемна справа зробила те, що п. Ікс всю ніч мріяв про мідні роги і каптани з позументом, і

на ранок склалася нова нарада, на якій належить, що винуватець затії, тобто його камардин,

виконає роль драбинного, Васькові і Петрушці бути хортовиками, а скотареві Юхиму, котрий ще

за небіжчика дідуся їздив біля гончаків і знає справу, бути ловецьким.

Аби знайти більше звіра і потішити пана, ловецький вибрав наперед місцем поля діяльності

найбільший і густий ліс. Прийшли. Пан і нові мисливці стали по місцях, де кому припало до

вподоби; посвистуючи, ловецький в’їхав в узлісся: ні з того, ні з цього собаки гавкнули й

понеслися; пострибав і ловецький, куди, навіщо, – ніхто не знає... Стоять, чекають: ось, ось

побіжать зайці, лисиці, вовки. Хоча б не вискочив ведмідь! У всіх очі й вуха насторожі; проте

збігла година, прочекали ще одну, а з лісу ні слуху, ні слухняності... Не дочекався Ікс: шле він

Петрушку шукати ловецького – пропав і Петрушка; шлють Ваську привести Петрушку – і Васько

немов у воду канув... Нарешті, витріщивши очі, на змиленому коні мчить ловецький з лісу і

кричить драбинному, чи не зустрічав той собак?

– Яких собак?

– Та гончаків... щоб їх розірвало!

– Послухай, худобина, – кричить Ікс, – якщо ти у мене розгубиш собак, я тебе!

– Слухаю! – І ловецький скаче ще швидше і сурмить несамовито...

Стоять і чекають пан і драбинний – і дочекалися вечора! А ось вийшов нарешті один гончак з лісу

на узлісся й облизується. Груди і морда у нього в крові. За ним приплівся інший, такий ж

червонуватий. З’явилися всі, а ловецького немає як немає...

З’явився нарешті ловецький – Васьки немає. Повернувся Васька – Петрушка пропав...

Що за диво! Зроду таких чудес ніхто над собою не бачив! А дива немає ніякого: справа видима,

проста: лісовик пожартував, ось і вся оповідь! На тому вирішили й рушили в зворотний шлях.

А чому гончаки в крові, – про те і слова ніхто не вимовив. «Мабуть, так треба», – думають пан і

молоді мисливці.

Тільки Петрушка, повернувшись з лісу, пошептав щось ловецькому на вухо, а той почухав

потилицю й махнув рукою.

БОРГИ ОБСІЛИ, з листа Е. Дріянського О. Дружиніну від 30 жовтня 1856 р.

Полтину позичив на відправку рукопису, говорю відверто – 90 рублів боргу, та зима на дворі. Ось

тут і поезія!

НІЧОГО, ОКРІМ ГОРЯ, з листа О. Островського М. Островському від 4 грудня 1872 р.

Милий Мишо, Єгор Едуардович Дріянський на останньому подиху; злидні, сирі квартири зламали

його залізне здоров’я й довели до лютих сухот. В темному закутку, за Преснею, без шматка хліба,

без копійки грошей помирає автор «Одарки-Квочки», «Квартету», «Туза», «Панича», «Цукерки» і

інших таких доробків, котрі в будь-якій, навіть багатій, літературі були б на видноті, а у нас

промайнули непоміченими і не принесли творцю-художнику нічого, окрім горя.

Тепер уже пізно лаяти його за непрактичність, за хохляцьку впертість, за невміння показати товар

лицем; тепер потрібно йому допомогти. Зроби милість, напиши комусь з членів Літературного

фонду, аби поспішили з допомогою нещасному Дріянському (формальності цього разу можна й

обійти)...

ТЯМУЩЕ І ПОВЧАЛЬНО, з оцінки творчості Є. Дріянського П. Мачеваріановим

Є. Е. Дріянський в прекрасному, живому мисливському оповіданні «Нотатки незначного» розповів

про псове полювання в сто разів більше, тямущіше і повчальніше, ніж скільки написано в обох

вищеназваних керівництвах (Реутта і Венцеславського – авт.).

Крім того, деякі вимовляють: «отриш» замість «отрищь». Собака «рыскает» або нишпорить, а не

«рышет»: помилка очевидна, нічого її й пояснювати.

Проте тільки, не знаю чому, доїжджаючий названий у нього ловецьким.

ЕНЦИКЛОПЕДІЯ В ХУДОЖНІЙ ФОРМІ, з нарису О. Оболенського «Нова стара книга»

Серед безлічі імен російських письменників, які присвятили свої твори опису рідної природи і

полювання, небагато кому випав успіх здобути популярність і читацьке визнання за життя і не

канути в небуття незабаром же після смерті. Одним з небагатьох таких «щасливців» став Єгор

Едуардович Дріянський, чиї «Нотатки незначного» були і залишаються однією з найулюбленіших

книг прихильників псового полювання впродовж ось уже півтора сторіч.

Вони стали першим в Росії твором, котрий зображав живописну панораму «дальнього поля», який

показував і мисливців-дворян, і селян, і красу середньоросійської природи, і поезію псового

полювання. Світлі, радісні сторінки «Нотаток незначного» багато дослідників ставлять в один ряд

із знаменитою мисливською прозою С. Т. Аксакова, І. С. Тургенєва, Л. М. Толстого. Що з повною

підставою дозволяє Єгору Дріянському претендувати на почесне місце в російській мисливській

літературі.

Не обійшов стороною Єгор Едуардович і зображення тодішнього суспільства дрібномаєтного

степового дворянства з його непробудним пияцтвом, смертним биттям «благородними»

чоловіками своїх дружин, підлесливістю перед сильними світу цього і готовністю в суперечці

відрубати хвіст собаці, яка програла.

Ці і інша схожість з реальною дійсністю дозволила багатьом дослідникам мисливської літератури

зробити висновок, що «Нотатки незначного» – не тільки натхненна поема про псове полювання,

але й її своєрідна енциклопедія в художній формі.

На жаль, ні безумовний успіх «Нотаток», ні регулярне видання інших творів не допомогло Єгору

Едуардовичеві хоч частково звільнитися від пут пригноблюючої його впродовж всього життя

бідності.

ЗНАННЯ МИСЛИВСЬКОЇ СПРАВИ ШКУТИЛЬГАЄ, з рецензії П. Губіна

Непогано написані «Нотатки незначного» можуть лише свідчити про літературну здатність автора,

але ніяк про його знання мисливської справи; наприклад, що це за мисливський вираз: «стати на

матку»? Що за необхідність ходити Феопену з величезною жердиною по такій драгві, яка не в

змозі стримувати пішу людину? Адже не качок же, насправді, шукав Феопен?

Правда, що вовки тримаються в болотах місць міцних, густо зарослих очеретами, шелюгою або

дрібноліссям, де неможливо буває проїхати верхи на коні, проте ніяк не таких місць, де драгва

служитиме щоденною перешкодою ходьби вовків на здобич.

Навіть і в таких-то місцях, де лягавий собака деколи проривається в твань, а рушничний

мисливець, хоч і насилу, але без допоміжних жердин й інших пристосувань, ходити болотом,

вовки завжди вибирають місця для лігвищ собі сухі і зручніші, ніж якими може пройти кожна

піша людина і без жердини феопенівської.