Клюшников Иван [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать постранично, страница - 2

декілька разів був у мене... Окрім Гете і себе, він не говорить ні про що...

Яку співчуття може викликати у мене розповідь Івана Петровича про те, що він гірко плакав

цілий вечір – тому, що після обіду з’їв півслоїка варення. Принизив, мов, обжерливістю

благородство людської природи. На втіху я сказав йому, що минулого тижня я з’їв сам п’ять

банок, присланих мені тітками.

БЛАЗЕНЬ, з листа В. Бєлінського В. Боткіну

Мені соромно пригадати, що колись я думав бачити на голові моїй терновий вінок страждання, тоді як на ній був просто блазнівський ковпак з аденофорами. Яке страждання, якщо віршики

Красова і -Ө – (криптонім Клюшникова. – авт.) були фактом життя і займали мене як питання

про життя і смерть? Тепер інше: я не читаю віршів (і лише перечитую Лермонтова, все більше і

більше занурюючись в бездонний океан його поезії)...

МЕФІСТОФЕЛЬ НАШОГО ГУРТКА, зі спогадів П. Анненкова

Він був Мефістофелем невеликого московського гуртка, вельми зло і їдко сміючись над

ідеальними прагненнями своїх приятелів. Він був, здається, старішим всіх своїх товаришів, часто

страждав іпохондрією, але жертви його глузливої прихильності любили його і за веселість, яку

поширював він навколо себе, і за те, що в його химерних витівках бачили не сухість серця, а

тільки жвавість розуму, чудового в багатьох інших відносинах, і іноді дійсний гумор.

НАВІТЬ У ГУМОРІ ВІДЧУВАВСЯ СУМ, зі спогадів одного з університетських друзів І.

Клюшникова

Він володів даром викликати дух історичних епох. Мова його між друзями виблискувала

дотепністю й уявою. У живій імпровізації, сповненій гумору… він розповідав про людей і справи

віддаленого минулого, ніби самовидець, ніби про особисто пережите. У його гуморі відчувалася

сумна нота, яка чим далі, тим ставала чутнішою.

До філософського умогляду був він мало схильний, проте інтереси і заняття гуртка залучили його

і в цю сферу, чинили на нього тиск, дещо порушуючи його душевну рівновагу і передаючи йому

деяку екзальтацію.

СИПАВ ЕКСПРОМТАМИ, із збірника «Поети гуртка М. В. Станкевича»

У кінці 1830 або на початку 1831 р. Клюшников познайомився із Станкевичем. Між ними

незабаром встановилися короткі, дружні стосунки. Вони разом вивчали філософію, історію, естетику. Станкевич був сприйнятливіший до філософії, а Клюшников – до історії, і вони добре

доповнювали один одного. Їх зв’язувала ще загальна прихильність до поезії і схильність до

гумору. Клюшников став незабаром улюбленцем всього гуртка Станкевича.

За розповідями сучасників, Клюшников був невичерпний в гуморі, він безперервно сипав

каламбурами, жартівливими експромтами, складав їдкі епіграми на нелюбимих професорів

університету і дружні пародії на товаришів.

Я. М. Невєров розповідає в своїх автобіографічних замітках, як, бувало, йому, студентові, солодко

дрімалося на нудних лекціях професора С. М. Івашковського і що як завжди в цей час сидів поряд

Клюшников подавав йому свою табакерку з наступними віршами:

В тяжёлый час, когда душа сгрустнётся,

Слеза блеснёт в глазах, и сердце содрогнётся,

И скорбная глава опустится на грудь, –

Понюхай табаку и горе позабудь.

ВІРШІ ВХОДЯТЬ ДО ХРЕСТОМАТІЙ, з «Короткої літературної енциклопедії»

Отримавши хороше домашнє виховання в сім’ї батька, Клюшников на початку 1830-х рр.

вступив на словесний факультет Московського університету. Тут він тісно зблизився з гуртком

Станкевича і особливо з Бєлінським. Володіючи великим даром слова і здібністю до

філософського мислення, К. користувався гарячою любов’ю товаришів. Він вже тоді писав вірші, проте ще не наважувався їх друкувати.

Між іншим, він склав жартівливий огляд літератури, який навіяв на Бєлінського думку написати

знамениті «Літературні мріяння».

У 1838 р. з’явилися перші друковані твори К.: «Елегія» і «Повінь». Потім ціла низка його віршів

були поміщені (за підписом -Ф-) в «Вітчизняних нотатках» і «Сучаснику». І публіка, і

журналістика зустріли молодого поета дуже співчутливо. Всім подобалися його щирість і

непідроблене відчуття, виражене красивими віршами.

Тим дивніше, що Клюшников несподівано замовк і зарив в землю багатообіцяючий талант. Він

виїхав в свій спадковий хутір Сумського повіту Харківської губернії і прожив там п’ятдесят п’ять

років, до самої смерті, далеко від літературного і громадського життя. Тільки у «Літературній