Лепкий Богдан [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать постранично, страница - 3

сільська громада Черча збудувала

для нього будинок, який назвали «Богданівкою», де він мав можливість жити й працювати.

Будинок цей, на жаль, не зберігся, уже в 70-і pp., він був розібраний за немудрою чиновницькою

акцією буцім для переобладнання парку. Та «переобладнання» призвело до запустіння цих місць.

…Польська окупаційна влада проводила каральні акції проти культурних заходів українського

населення, які не оминули й Черча. Як згадують мешканці села, не раз сюди «налітали поліцаї і

розганяли учасників вечора. Якось між Богданом Лепким і поліціянтом виник інцидент.

Письменник заявив свій протест представникові влади проти брутального ставлення до сільської

дівчини. Мало того, що сивоголового професора поліціянти грубо обізвали і силоміць

відпровадили додому, про його поведінку дізналося університетське начальство. Ходили чутки, що з цього приводу Лепкий мав неприємності».

АРХІВ ПИСЬМЕННИКА ВРЯТУВАВ КЛИМИШИН, з дослідження Н. Гавдиди «Згадуючи з

вдячністю»

Сьогодні варто згадати про чільного діяча ОУН Миколу Климишина, оскільки завдяки саме цій

людині у 1945 році було врятовано архів Богдана Лепкого, значна частина якого зараз

експонується у Бережанському музеї.

Знайомство цих двох неординарних особистостей відбулося в Кракові, де Микола Климишин з

1930 по 1934 роки навчався на філософському факультеті Ягеллонського університету, в якому

професор Лепкий викладав історію української літератури.

Якось під час мандрівки до помешкання професор поцікавився у свого учня, чому той так довго

був відсутній на викладах. «Я не мав що йому сказати, – згадував М. Климишин. – У мені

відбулася блискавична боротьба. Нас в організації обов’язувала строга засада: «Про справи не

говори з ким можна, лише з ким треба»! Та бути нещирим з професором Лепким я не міг… По

короткій задумі я сказав йому, що я є членом ОУН і що я вожу нелегальну літературу. Ці два

тижні я їздив і не міг бути на викладах, за що я його дуже перепрошую».

Почувши це зізнання, професор посміхнувся і сказав, що він уже давно здогадувався про

приналежність свого учня до організаційної структури, а також розповів, як у молодому віці разом

із батьком возив нелегальну літературу з Західної України, яка була тоді під австрійською

окупацією, в Східну Україну, окуповану царською Росією…

…Микола Климишин познайомився із сином Богдана Лепкого, Ростиславом, від якого довідався

про смерть свого улюбленого професора, а також про втрату сімейного архіву, залишеного у

захопленому більшовиками Відні. Вислухавши розповідь, Микола Климишин вирішив

використати зв’язки реферeнтури ОУН, щоб довідатися, що трапилося з помешканням. Він взяв у

Ростислава Лепкого адресу, ключі від усіх кімнат, а також детальний перелік найважливіших

речей, які потрібно було рятувати в першу чергу.

Уся ця інформація була передана до реферeнтури зв’язків ОУН, і через три тижні, наприкінці

вересня-початку жовтня 1945 року, в Мюнхен приїхала підвода, завантажена 14-ма скринями, в

яких були особисті речі родини Лепких, в тому числі картини, книги, рукописи і навіть посмертна

маска автора безсмертної пісні «Чуєш, брате мій» та героїчної епопеї про гетьмана Мазепу.