Капнист Петр [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн

КАПНІСТ Петро Іванович

ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Драматург, поет, публіцист.

З дворянської родини. Дід, Капніст В. – письменник, перекладач, громадський та політичний діяч.

Народився 14 (26) квітня 1830 р. в маєтку Обухівці Миргородського повіту Полтавської губернії

Російської імперії (нині – с. Велика Обухівка Миргородського району Полтавської області

України).

Помер 26 березня 1898 р. в м. Римі (Італія). Похований на о. Закінф.

Навчався в одній з полтавських, смоленських, московських гімназій, закінчив юридичний

факультет Московського університету (1852).

Працював чиновником канцелярії бессарабського і новоросійського генерал-губернаторств (1852-1855), секретарем (1855-1856), цензором (1856-1859) Московського цензурного комітету, секретарем петербурзької канцелярії Головного управління цензури (1860-1862), чиновником

особливих доручень при міністрах народної освіти (1862-1863) й внутрішніх справ (1864-1865), керуючим справами Головного управління у справах преси (1865-1868), понадштатним

чиновником особливих доручень при міністрі внутрішніх справ (1868-1870), редактором газети

«Урядовий вісник» (1870-1874).

Друкувався в газетах «Звістка», «Урядовий вісник», «Південний край», журналах «Сучасник»,

«Літературний вісник».

Як літератор дебютував в журналі «Російська старовина» заміткою «До епізоду про вислання

Пушкіна з Одеси до його маєтку в Псковській губернії» (1899).

Потім настала черга віршів «Гусар», «Є в житті щось…», «Кокетка», «Над нами ніч…», «Забуття

немає…», поеми «Голоси кохання», трагедій «Сен-Марс» (1880-і) і «Сенька Разін» (не закінчена).

Наш земляк – автор статей «Театральні і художні замітки», «Мольєр на російській сцені» (обидві –

1868), «Про жіноче питання» (1895), брошур «Міністерство землеробства» (1891), «Нотатки про

дворянство» (1897).

Уже після смерті К. вийшов двотомник «Твори» (1901).

Свій вірш «A Pierre Kapnist « нашому землякові присвятила відома французька письменниця Ж.

Бассері.

Свого часу К. звільнили з роботи в цензурному комітеті за те, що він дозволив друк статті М.

Погодіна «Минулий рік в російській історії» (1859).

Серед друзів та близьких знайомих К. – М. Гоголь, І. Гончаров, М. Некрасов, А. Фет, П. Бутурлін, М. Щербина, Я. Полонський, К. Вітгенштейн, С. Рачинський, Л. Майков, Ж. Бассері, В. Соловйов, Б. Маркевич, П. Валуєв, Є. Ростопчина, П. Федоров та ін.

***

ВІД ДОЛІ НЕ ВТЕЧЕШ

, з життєвого кредо П. Капніста

Від долі не втечеш, але змінити її можна.

СХІДНЕ ПИТАННЯ, з вірша П. Капніста «Уже давно в Єпропі»

Уже давно в Европе, как колосс,

Пугая всех, – что призрак полуночный,

Восстал какой-то роковой вопрос…

Решили звать его – вопрос восточный

ГУСАР, вірш П. Капніста «В його очах горить вогонь»

В его очах горит огонь,

На нём мундир как солнце блещет,

Под ним дрожит могучий конь

И ментик в воздухе трепещет.

Сверкает сабля и гремит,

И сбруя в пене серебрится;

Красуясь, ловко он сидит

И в даль синеющую мчится...

Вот он – красавицы мечта!

Вот он – сияющий невежда!

России шаткая надежда,

И блеск, и шум, и пустота!..

ВИВЧАЙТЕ І ДАЛІ МАЛОРОСІЙСЬКІ ПОВІР’Я, зі спогадів І. Капніст

На той час, тобто до 1848 року, наш поет вступив до університету. Старший брат його, теж

студент, вдавався до всіх розваг молодості, гуляв і витрачав багато грошей, якими щедро наділяв

той, хто любив панькати дітей своїх – Іван Васильович.

Майже скрізь в товаристві панувало поняття, що молода людина повинна пожити. І це життя

полягає в тому, що відбувається непродуктивна загальна розтрата етичних й фізичних сил і

кидання грошей направо і наліво – батьківських або взятих у борг. Такий приклад стояв перед

очима Петра Івановича.

У його братів були свої екіпажі, свої коні, свої слуги, у нього ж нічого цього не було, тому що

відчуття гордості не дозволяло йому просити зайвих грошей у батька свого, бачивши, що у нього і

без того багато витрат. Старший брат зійшовся в університеті зі всією московською знаттю і

золотою молоддю, а також з гультяями. Петро Іванович тримався трохи осторонь, незалежно, сходився важко, і виключно з людьми розумними й діловими, незважаючи на їх суспільне

становище.

У своїх тодішніх віршах він описує себе похмурим, хоча важко в це повірити; всі, хто знав його

молодою людиною, говорять, що він був душею товариства, дотепником, і безупинно складав

експромти та вірші.

Розумовий світ завжди поглинав його, і це тим дивніше, що, не зважаючи на гувернанток і

гувернерів, ніхто з молодих в його сім’ї не любив серйозних занять, не захоплювався читанням, –

тоді як його брати і сестри не пам’ятали без книги. До свого поетичного таланту під впливом

сімейних традицій він ставиться серйозно, як до дару Божого; і ось як виливається це відчуття у

віршах, написаних в альбом:

Гляжу безмолвно на альбом,

Невольно я благоговею

И ничего писать не смею

Моим неопытным пером;

............................................

Но если – грустное мечтанье! –

Мои надежды лучших дней,

Мои заветные желанья,

Все, все судьба рукой своей

Разрушит злобно, невозвратно

И буду жалкий я поэт, –

Как будет грустно, неприятно

Через десяток грозных лет,

Мой друг, в твоём альбоме встретить

Мою борьбу с моей судьбой!

Как горько будет мне заметить

Насмешку над самим собой!

Університетське життя так і охопило пристрасно жадаючий знань юний розум. У той час кафедру

історії займав Грановський, який мав на нього незабутній вплив. Цей мудрець-педагог на зразок

стародавніх, умів пробуджувати в душі молодих ціле внутрішнє життя думок і світла, і не одній

якійсь науці вчив він, а мистецтву бути людиною.

Кафедру російської словесності займав Шевирьов. На першому курсі, як навмисне, наш поет

зовсім не вчив цей предмет і не підготувався до іспиту. На щастя йому випав квиток про народні

звичаї й легенди. Недовго думаючи, він пригадав розповіді своєї старої няні і почав їх

переповідати професорові. Говорив він мальовниче і красномовно. Шевирьов прийшов в захват, поставив йому п’ятірку з хрестом і додав: «Все, що ви розповідаєте, молода людино, надзвичайно

цікаво. Видно, як ви глибоко вивчили нашу рідну поезію, як ви знаєте наш народний побут.

Продовжуйте так займатися. Я вас просив би записати для мене декілька переказів. Будь ласка, коли знову будете в Малоросії, вивчайте і надалі так само сумлінно різні народні повір’я».

ПЕРЕБІЛЬШИВШИ, НЕ ПОМИЛИВСЯ, з автореферату П. Рейфмана «Віддзеркалення

суспільно-політичної боротьби на шпальтах російської періодики 1860-х років»

Зміна загального напряму літератури і журналістики з 1862-1863 рр. знайшла своє відображення і

у відгуках офіційних кіл. У звіті III Відділення за 1863 р. мовилося: «Ніколи ще література не мала

такого політичного характеру, яким вона ознаменувала себе з початку 1863 року».

П. І. Капніст, видний чиновник цензурного відомства, із задоволенням згадував, що з 1862 р.

припинилися статті, які проповідують матеріалізм, безвір’я і комунізм і розхитують основи

самодержавства.

Капніст значною мірою перебільшував успіхи, яких вдалося досягти владі в боротьбі з

волелюбною літературою, але загальна зміна суспільно-літературної обстановки після 1862 року

відзначена ним вірно.

ЗАЛИШИВ НА ПАМ’ЯТЬ, зі спогадів І. Капніст

14 жовтня 1867 року відбулося засідання ради Головного Управління у справах друку, на якому

був присутній і поет Ф. І. Тютчев, який був одним з членів ради. Від уваги Капніста не сховалося

те, що Тютчев під час засідання був вельми розсіяний і щось малював або писав олівцем на

аркуші паперу, що лежав перед ним. А після засідання пішов в роздумах, залишивши папір.

Капніст глянув і відзначив, що замість канцелярських справ там написано декілька віршів. Він, звичайно, узяв і зберіг, на згадку про улюбленого поета наступні рядки...

ІСТОРІЮ УКРАЇНИ ВИКЛАДАЮТЬ У ВЕНЕЦІЇ, з статті В. Ковальської «Граф Джованні

Капніст: «Я полюбив Україну далеко від неї»

Історія роду Капністів починається від Петра Капнісси, вихідця з грецького острова Занте (нині

Закінф). Його син Стомателло в битві проти турецьких завойовників (1679) підірвав три найбільші

кораблі, після чого вороги відступили. За цей подвиг герой дістав титул графа Венеціанської

республіки. Навіки. Для всіх своїх нащадків. Згодом гілки родового дерева простяглись у Росію, Україну, Італію, Францію.

…Джованні Капністу 50 років. Він лікар-гематолог. Має дочку Лавінію і двох синів – Мікеле і

Григоріо. Граф підтримує зв’язок із Капністами грецькими і Сержем – банкіром із Парижа.

Джованні не тільки давно цікавиться своїм корінням, а й добре вивчив історію України. До речі, її

викладають на одному з відділень університету в Венеції. Планується й викладання української

мови.

1991 року Джованні дуже схвилювала невелика стаття в італійському часопису «Сади»

(«Джардіні»). Він написав до Києва, авторові – голові Товариства ландшафтних архітекторів

України Наталії Абессіновій (на жаль, недавно її не стало.) Листування зав’язалося з чоловіком

Наталії Петрівни Юрієм Педаном, літературознавцем і – треба ж таке! – італознавцем. Це змусило

Юрія Лаврентійовича заглибитися в історію роду Капністів.

Коли Джованні та його дружина Марина приїхали до Києва, на них чекав приємний сюрприз.

Вони дізналися багато цікавого ще про одну яскраву особистість – актрису Марію Капніст.

Познайомилися з її родичкою по прямій родовій гілці Валерією Андрієвською і своячкою Оленою

Вороніною.

А які враження справила на Джованні поїздка на Полтавщину?

– З першої хвилини, – розповідав граф, – у мене з’явилося відчуття причетності до цієї землі, до

милої, якоїсь «домашньої» природи. Зустрічали нас дуже тепло. Показали Полтаву. Заїхали в

Миргород. У Капністів було близько двох десятків маєтків у Полтавській і нині Сумській

областях. Проте над усе любили Обухівку.

Джованні дуже зворушило, що музей там – народний. Ще за тих часів, коли до дворянства «слід

було» ставитися погано, шкільний учитель Василь Брага по крихтах почав збирати експонати.

Тепер музеєм опікується директор школи і безліч безкорисливих помічників. Історію роду

Капністів у селі знають і старі, і малі. Пишаються нею.

– А знаєте, – усміхаючись, поділився зі мною граф, – полтавчани мені сказали, що я – їхній типаж.

Мовляв, дай мені в руки косу та відправ на луг – від місцевого мужика не відрізниш...

«Гм-м», – я зі здивуванням подивилася на високого, пропаленого сонцем Італії брюнета с

красивими вусами і... несподівано для себе подумала: а чом би й ні?