Гудовский Иван [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн

ГУДОВСЬКИЙ Іван Васильович

ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Художник, фотограф.

З козацької родини.

Народився в м. Пирятині Пирятинського повіту Полтавської губернії Російської імперії (нині –

районний центр Полтавської області України). Рік народження – невідомий.

Помер в 1860 р. в м. Києві Російської імперії (нині – столиця України).

Навчався в іконописній майстерні Києво-Печерської лаври, Петербурзькій академії мистецтв

(1844-1849).

Пензлю Г. належать портрет Миколи I (1844), збереглися і три його фотографії Т. Шевченка

(1859).

Допомагав Т. Шевченкові готувати до видання і розповсюджувати «Мальовничу Україну».

Серед друзів та близьких знайомих Г. – Т. Шевченко, М. Лєсков, В. Ковальов, Ф. Слуджинський, М. Кунілакіс, В. Єзучевський, Є. Долгов, Ф. Левдик, М. Карп, К. Рогов та ін.

***

ПИЙТЕ ВИШНІВКУ, ЇЖТЕ КОВБАСИ

, з жартівливого життєвого кредо І. Гудовського

Пийте вишнівку, їжте ковбаси, той ми ситі будем.

БУВАЙТЕ ЗДОРОВІ, з листа І. Гудовського Т. Шевченкові від 22 вересня 1845 р.

Дай Боже здравствовать, Тарас Григорович.

Аж ось коли пришлось із Вами побалакать попереду ось об чім. Получив я від Вас двадцять п’ять

карбованців, отдав Служинському 35 руб. 60 коп., зовсім розщитавсь, а печатать єму ніколи, дак я

ледве отдав Долгову, да не знаю, чи так зробив. Ви мені пишете, щоб прислать 35 екз., дак я

щитаю усякий екземпляр із 6-ти картин, дак так і розсилать буду, та ще купив 10 арш[ин]

полот[на] по 1 руб. 40 коп. за арш[ин], 12 листов бумаги за 3 [руб.] 50 коп.

Посилаю Вам «Дівчину» і кар[тину] Рембранта, да, мабуть би, пропала, якби ми з Карпом не були

на іменинах у старухи, глядь, а вона на стіні прибита, да я ледви видурив. Єзучевський і Галуза

Вам кланяються. Картина ще не розіграна, я взяв у Єзучевського 30 карб. і оддав Кузьмі, которі ви

були виноваті, а останні, – він каже, – чи й зберу, бо обіщаються багато, а дають мало. Я хотів у

его попросить для Вашого діла, да якось совісно, у його у хаті усе болізнь – то діти, то жінка, дак і

він невеселий.

У Григоровича я двічі був, і він обіщався усе зробить як треба. Одіславши до Вас посилку, да

розплачусь із печатником. У мене для розсилки нічого не останеться, а у мене своїх нема, є

зароблені, да не получив. Коли до присилки од Вас [не] получу, то на свої розішлю. Пришліть

руб[лів] 10. Долгов бере по 10 руб. от сотні картин.

Спасибі Вам, що не забули побачиться з моєю матусею і сестричкою. Хіврич Вам низенько

кланяється, він гарно рисує, да учиться погано, да ему треба непремінно ходить учиться куди-

небудь, щоб давали чубкової. А батько єго чудні чоловік, до мене нічого не пише, а пише

стороннім, щоб дивились, за що він гроші платить, та й єго у письмах балує.

Попова ще нема у Петербурсі, а Кузьма від нас одійшов до Кунілакіса, да й там не вжився, уже на

третю перейшов, нікого не слухає.

Григорій Кондратович Вам кланяється, а ми тож перейшли на другу квартиру, живемо собі усяк, а

при чарці і Вас згадуємо. Здається, усе. Бувайте здорові... Дуже щирий Вам услужувать.

Іван Гудовський.

СПІВАЛИ БЕЗ НОТ, зі спогадів В. Ковальова

Я, як і чимало наших земляків, що прагнуть до художньої освіти, приїхав до столиці з мізерними

коштами. У такому становищі звичайно сходишся з подібними ж до себе товаришами і

влаштовуєш життя своє спільно, якомога простіше; і от, зійшовшись із такими ж трьома юнаками

– Карпом, Гудовським та Роговим, – ми найняли в будинку Бема на Василівському острові, на 1-й

лінії, досить скромне приміщення, що складалося з однієї прохідної кімнати з перегородкою. За

перегородкою жили ще четверо, а ліворуч, не доходячи до перегородки, вели двері до другої

кімнати, яку займав Тарас Григорович.

...Ми, як новачки, що тільки вступили до академії, дивилися на Тараса Григоровича з

благоговінням, у наших очах це був уже справжній художник, до того ще й поет, який уже став

відомий серед малоросів.

Траплялося, що Тарас Григорович, коли, бувало, схочеться розважити душу народною піснею, виходив до нас за перегородку, сідав на єдиний у кімнаті дерев’яний диван і казав: «Анумо, хлопці, заспіваймо!»

Карпо брав свою скрипку, Гудовський тримав баса – і за допомогою наших молодих тоді голосів

лунала пісня, і ми забували наші тяжкі злидні. Найчастіше співали пісню на слова Тараса

Григоровича: «Ой повій, вітре, з великого лугу та розвій нашу тугу», цю пісню він і співав з нами, і керував співом; і мотив до неї був підібраний ним же, співали, певна річ, без нот.

БОДАЙ ЯК БАЙКУ, з оповідання М. Лєскова «Путимець»

Надруковані в 1883 р. в журналі «Київська старина» листи М. В. Гоголя (які донині залишалися

невідомими) збудили в моїй пам’яті спогад про одну усну розповідь, яка стосується юнацьких

років поета. Розповідь цю я не раз чув в п’ятдесятих роках в Києві від великого мого приятеля, уродженця міста Пирятина, художника Ів. Вас. Гудовського, а він оповідав це із слів іншого свого

земляка, відомого свого часу малоруського патріота і частково теж трішки поета – Черниша.

Черниш же чув це від якогось свого родича, який був знайомий і навіть, здається, дружний з

Гоголем під час його студентства в Ніжинському ліцеї. Цієї розповіді я ніде не зустрічав... А тому

думаю, що це необхідно зберегти, бодай як байку, складену про відому людину людьми, які його

любили.

Якщо навіть це все й цілком суцільна фантазія (що допустити дуже важко), то чому не послухати, як фантазували про геніального хлопця його співвітчизники.

ПРИЯТЕЛЬ ШЕВЧЕНКА, з розвідки О. Сімзен-Сичевського «Давні київські фотографи та їхні

знімки старого Києва»

Іван Гудовський, ...Шевченків приятель, у нього й гостював Кобзар улітку 1859 р. – за перших

часів по своїм звільненні з-під черкаського арешту. Гудовський містився тоді в невеличкому

трьохвіконному будинкові з садком на Васильківській вулиці, другім від рогу Бессарабки...

Будиночок цей був ще цілий за дев’яностих років, його було знесено під час будування

величезного будинку кол. Попова.

Козачковський в своїх спогадах про Шевченка («Кіевскій Телеграф», 1875 р., ч. 25) оповідає, що

того ж 1859 р. Шевченко, проїжджаючи з Києва, подарував йому свою фотографію, «дуже схожу

та вдалу»; треба гадати, що це був знімок Гудовського.

БІЛЬШЕ КРАСТИ НЕ ХОДИЛИ, з переказу М. Лєскова «Дрібниці архієрейського життя»

Те, що я нижче розповідатиму, відоме мені зі слів мого померлого друга, художника

Петербурзької академії мистецтв, Івана Васильовича Гудовського, якого, ймовірно, ще дуже

багато хто не забув в Києві. Він був хороший майстер своєї справи і дуже добра, чесна і пряма, правдива людина, якої кожному слову можна було сміливо і поза сумнівом вірити.

...Його ще в отроцтві привезли до Києво-Печерської лаври ...в іконописну майстерню.

Майстернею цією ...тоді завідував ієромонах Ірінарх, художні здібності якого багатьох не

задовольняли. Ірінарху ставили в провину, що ...він мав дивовижне нещастя всіх малювати «на

одне обличчя».

Художник Гудовський прийшов до Петербургу, до академії, з цієї ж школи о. Ірінарха, про яку до

своєї трагічної кончини говорив завжди захоплено, як про «милі роки своєї юності»; у цих же

розповідях він не раз згадував наступний анекдотичний випадок, який особисто стосується

митрополита Філарета Амфітеатрова.

– Якось, – говорив Гудовський, – влітку ми працювали, внизу, під покоями митрополита ...і там

після обіду й відпочивали. Отець Ірінарх, бувало, пообідавши, залишається заснути в своїй келії, а

ми, хлоп’ята, вважали, що нам краще тут, тому що тут прохолодніше, та й нагляду за нами не

було; а найголовніше – звідси з вікон можна було лазити до митрополитового саду, де нас

спокушали великі соковиті груші, звані в Києві «принц-мадами», які ми непереборне бажання

струсити.

...Кожному хотілося врятуватися швидше, аби не попастися отцю Ірінарху, і тому ми лише

заважали один одному, зривалися й падали. А десь зверху над нами хтось весело сміявся

спокійним і добрим старечим сміхом.

Вночі, поївши всі накрадені груші, юні артисти вирішили більше не красти; але назавтра забули це

рішення і знову виступили до саду в тому ж порядку, тільки з призначенням нових сторожів...

Один був поганий і злий сторож: залишившись на своєму місці, він задумав жорстоку

підступність.

– Не встигли ми, – говорив Гудовський, – взятися за роботу на деревах, як цей хитрун приклав

руки трубкою до губ і крикнув: «Отець Ірінарх іде!»

Всі ми, скільки нас там було, почувши це, мов кулі падали зверху на землю і... не піднімалися з

неї... Не піднімалися тому, що до одного жаху додався інший, ще більший: ми знову почули голос, якого вже не могли не впізнати. Цей був голос той самий, який нас учора попереджав щодо

наближення Ірінарха, але нині він не лякав нас, а заспокоював. Слова, ним вимовлені, були:

«Неправда, рвіть собі, Ірінарх ще не йде!»

Це був голос митрополита Філарета, якого діти впізнали і, підвівши з трави свої перелякані

голівоньки, заціпеніли... І як інакше – вони побачили самого його, владику київського і

галицького, того, хто стояв для них на варті біля лутки свого віконця і який весело милувався, як

вони обкрадають його сад.

– Ми, – говорив Гудовський, – втратили всі відчуття від сорому; ми всі мовби закам’яніли і не

могли рушити, поки ...митрополит не гукнув:

«Ну, тепер біжіть, дурники, – тепер Ірінарх іде!»

Тут ми бризнули : знову по-вчорашньому підійнялися на своє місце, проте були страшенно

збентежені і більш красти митрополитові груші не ходили.

ОДЕРЖАВ ГУДОВСЬКИЙ, з розвідки П. Жура «Доробки і дні Кобзаря»

1845 рік

22 вересня. І. Гудовський пише поетові, що одержав від нього 25 рублів на видання естампів

«Мальовничої України» і повідомляє про те, що робить для їх розсилки.

10 грудня. У Академії мистецтв виписано Шевченку атестат на звання некласного художника.

Документ для передачі поетові одержав Іван Гудовський.

«ЗРОБЛЮ З ТЕБЕ ФОТО», з роману В. Шевчука «Терновий цвіт»

Iван зрадiв Тарасовi, як батьку рiдному. Обняв, притис. Але не дався поцiлувать.

– Нездужаю... – сказав охриплим голосом i глянув так, мов завинив. – Той Петербург... з його

вiтрами, сирiстю...

Тарас повiв плечима, бо добре змерз. Всю нiч бродив по мiсту, жалiючи будити друга.

– Можна, я поживу у тебе днiв два чи три?

– Будь ласка!

I раптом звiв здивовано рiдкi, пожухлi брови:

– То ти уже на волi?! Давно?

– Та як тобi сказати... Два роки вже... А це за Каневом мене схопили знову i привезли сюди на

слiдство та розправу.

– За що?

– Комусь я очi муляю, комусь моя присутнiсть тут не бажана.

– Дiла!.. То ти, виходить, тут ненадовго?

– Мабуть. Не знаю сам. Там пишуться якiсь бумаги...

– Слухай, – ожив Iван. – Допоки ти у Києвi, зроблю я з тебе фото! На добру пам’ять людям.

Гаразд?

– Авжеж.

– Тодi скорiше снiдати i-за роботу!

Трудячись над фотокарточками в своїй тiснiй майстернi, де панувала темрява й ледь-ледь свiтив

червоним малий лiхтар, Гудовський вводив гостя в життя та побит мiста.

СПІВЧУВАВ ХВОРОМУ, зі спогадів М. Лєскова «Остання зустріч і остання розлука з

Шевченком»

Я передав йому декілька поклонів від його знайомих. Він про те-се запитав мене, і дуже сумував

за хворим художником Ів. Вас. Г[удовськи]м, у якого гостював в останнє своє перебування в

Києві.