Гудовский Иван [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать постранично, страница - 2

пісню він і співав з нами, і керував співом; і мотив до неї був підібраний ним же, співали, певна річ, без нот.

БОДАЙ ЯК БАЙКУ, з оповідання М. Лєскова «Путимець»

Надруковані в 1883 р. в журналі «Київська старина» листи М. В. Гоголя (які донині залишалися

невідомими) збудили в моїй пам’яті спогад про одну усну розповідь, яка стосується юнацьких

років поета. Розповідь цю я не раз чув в п’ятдесятих роках в Києві від великого мого приятеля, уродженця міста Пирятина, художника Ів. Вас. Гудовського, а він оповідав це із слів іншого свого

земляка, відомого свого часу малоруського патріота і частково теж трішки поета – Черниша.

Черниш же чув це від якогось свого родича, який був знайомий і навіть, здається, дружний з

Гоголем під час його студентства в Ніжинському ліцеї. Цієї розповіді я ніде не зустрічав... А тому

думаю, що це необхідно зберегти, бодай як байку, складену про відому людину людьми, які його

любили.

Якщо навіть це все й цілком суцільна фантазія (що допустити дуже важко), то чому не послухати, як фантазували про геніального хлопця його співвітчизники.

ПРИЯТЕЛЬ ШЕВЧЕНКА, з розвідки О. Сімзен-Сичевського «Давні київські фотографи та їхні

знімки старого Києва»

Іван Гудовський, ...Шевченків приятель, у нього й гостював Кобзар улітку 1859 р. – за перших

часів по своїм звільненні з-під черкаського арешту. Гудовський містився тоді в невеличкому

трьохвіконному будинкові з садком на Васильківській вулиці, другім від рогу Бессарабки...

Будиночок цей був ще цілий за дев’яностих років, його було знесено під час будування

величезного будинку кол. Попова.

Козачковський в своїх спогадах про Шевченка («Кіевскій Телеграф», 1875 р., ч. 25) оповідає, що

того ж 1859 р. Шевченко, проїжджаючи з Києва, подарував йому свою фотографію, «дуже схожу

та вдалу»; треба гадати, що це був знімок Гудовського.

БІЛЬШЕ КРАСТИ НЕ ХОДИЛИ, з переказу М. Лєскова «Дрібниці архієрейського життя»

Те, що я нижче розповідатиму, відоме мені зі слів мого померлого друга, художника

Петербурзької академії мистецтв, Івана Васильовича Гудовського, якого, ймовірно, ще дуже

багато хто не забув в Києві. Він був хороший майстер своєї справи і дуже добра, чесна і пряма, правдива людина, якої кожному слову можна було сміливо і поза сумнівом вірити.

...Його ще в отроцтві привезли до Києво-Печерської лаври ...в іконописну майстерню.

Майстернею цією ...тоді завідував ієромонах Ірінарх, художні здібності якого багатьох не

задовольняли. Ірінарху ставили в провину, що ...він мав дивовижне нещастя всіх малювати «на

одне обличчя».

Художник Гудовський прийшов до Петербургу, до академії, з цієї ж школи о. Ірінарха, про яку до

своєї трагічної кончини говорив завжди захоплено, як про «милі роки своєї юності»; у цих же

розповідях він не раз згадував наступний анекдотичний випадок, який особисто стосується

митрополита Філарета Амфітеатрова.

– Якось, – говорив Гудовський, – влітку ми працювали, внизу, під покоями митрополита ...і там

після обіду й відпочивали. Отець Ірінарх, бувало, пообідавши, залишається заснути в своїй келії, а

ми, хлоп’ята, вважали, що нам краще тут, тому що тут прохолодніше, та й нагляду за нами не

було; а найголовніше – звідси з вікон можна було лазити до митрополитового саду, де нас

спокушали великі соковиті груші, звані в Києві «принц-мадами», які ми непереборне бажання

струсити.

...Кожному хотілося врятуватися швидше, аби не попастися отцю Ірінарху, і тому ми лише

заважали один одному, зривалися й падали. А десь зверху над нами хтось весело сміявся

спокійним і добрим старечим сміхом.

Вночі, поївши всі накрадені груші, юні артисти вирішили більше не красти; але назавтра забули це

рішення і знову виступили до саду в тому ж порядку, тільки з призначенням нових сторожів...

Один був поганий і злий сторож: залишившись на своєму місці, він задумав жорстоку

підступність.

– Не встигли ми, – говорив Гудовський, – взятися за роботу на деревах, як цей хитрун приклав

руки трубкою до губ і крикнув: «Отець Ірінарх іде!»

Всі ми, скільки нас там було, почувши це, мов кулі падали зверху на землю і... не піднімалися з

неї... Не піднімалися тому, що до одного жаху додався інший, ще більший: ми знову почули голос, якого вже не могли не впізнати. Цей був голос той самий, який нас учора попереджав щодо

наближення Ірінарха, але нині він не лякав нас, а заспокоював. Слова, ним вимовлені, були:

«Неправда, рвіть собі, Ірінарх ще не йде!»

Це був голос