Василевский Илья [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать постранично

- Василевский Илья [Справочник-дайджест] 25 Кб скачать: (fb2) - (исправленную)  читать: (полностью) - (постранично) - Николай Михайлович Сухомозский

 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]


ВАСИЛЕВСЬКИЙ Ілля Маркович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російсько-радянський.

Літературний критик, фейлетоніст. Псевдоніми – Не-Буква, І. Полтавський.

З родини комерсанта. Батько, Василевський М., – власник книжкового магазину. Брат,

Василевський Л., – поет, критик, перекладач, видавець.

Народився 28 грудня 1882 р. (9 січня 1883 р) в м. Полтаві Російської імперії (нині –

адміністративний центр однойменної області України).

Загинув 14 червня 1938 р. в одній із сталінських катівень.

Закінчив Полтавську гімназію.

Був кореспондентом, фактичним видавцем газети «Вільні думки» (1907-1911), редагував журнали

«Освіта» (1908-1909), «Журнал журналів» (1915-1917), газету «Дідькова перечниця» (1918).

Друкувався в газетах «Полтавські відомості», «Південний край», «Одеські новини», «Мова»,

«Біржові відомості», «Напередодні», журналах «Наука і життя», «Ґедзь», «Світ божий», «Булат»,

«Всесвітня панорама», «Сатирикон», «Аксіома», «Вільні думки», «Сонце Росії», «Весь світ», «За-

співувач», «Аргус», «Винахідник», «Бджола».

Як літератор дебютував в «Журналі для всіх» оповіданням «Тридцять два» (1903).

Потім настала черга книг «Житейське кабаре. Гумористичні оповідання» (1910), «Нервові люди»

(1911), «Героїня нашого часу» (1916), «Граф Вітте та його мемуари» (1922), історичні памфлети

«Микола II», «Білі мемуари» (обидві – 1923), «Романови» (1923-1924), збірники «Що вони

пишуть? Мемуари колишніх людей» (1925) та «Країна винахідників» (1933) .

Не сприйнявши Жовтневої революції, емігрував до Константинополя (1918), де видавав газету

«Константинопольська луна», потім – до Франції (1920), далі – до Німеччини (1921).

З молодшою на 12 років дружиною Л. Білозерською, яку В. понад усе кохав, відносини не

склалися. Хоча він, як свідчили сучасники, аби її утримати, носив на пальці три тоненькі обручки.

Це не допомогло: у 1923 р. з ініціативи дружини вони оформили розлучення.

Помилкою було і повернення В. на батьківщину (1923 р. наш земляк разом з О. Толстим дістався

Петрограду пароплавом «Шлезієн»). Письменника 1937 р. заарештували, і живим він з сталінських

катівень не вийшов.

Посмертно реабілітований.

Серед друзів та близьких знайомих В. – О. Купрін, І. Бунін,О. Толстой, А. Шполянський, А. Бухов,

Н. Теффі, Б. Лазаревський, А. Аверченко, Ю. Ключников та ін.


***

МАЙБУТНІ ПОКОЛІННЯ

, з життєвого кредо І. Василевського

Незрівнянно яскравіше, талановитіше і краще побудує нове життя «недоросле» покоління.

ХОЧ БИ ТАТОЧКО ПОМЕРЛИ, з статті І. Василевського «Недорослі і маститі»

Рознос – це завжди має успіх. Коли хвалять, коли указують на заслуги, на достоїнства, – це не

потішно і не кумедно. Не смішно. Але коли лають і сварять, коли б’ють по обличчю і змазують, –

це завжди цікаво.

Співчуття завжди на боці нападаючого. Частково це від нудьги. Пам’ятайте, ще Ліпочка у

Островського мріє:

– Ах, як нудно! Хоч би будинок, чи що, згорів або таточко померли!

Загальна нудьга життя, це вона створює любов до видовищ такого роду. «Кожному подивитися

охота»« на ефектну прочуханку. Саме, на прочуханку, а зовсім не на визнання. Зовсім не цікаво

дивитися, як зводять будинок. Кладуть камінь на камінь, – і все тут. Але дуже цікаво дивитися, як

будівлю ламають. Дивишся – раптом і загойдалася величезна озія. Хіба не цікаво?

ЦЕНТР КОЛЕКТИВНОГО БОЖЕВІЛЛЯ, з розвідки К. Петровської «Дон-Амінадо, трагічний

блазень»

У Києві сатириконівці зробили спробу видання газети «Дідькова перечниця», започаткованої в

Петрограді відразу після закриття «Нового Сатирикона». Київську газетку випускали

сатириконівці майже у повному складі: А. Аверченко, Арк. Бухов, Вл. Воїнов, Євг. Венський, О.

С. Грін, О. І. Купрін, Віллі, Вікт. Фінк, Лоло (Мунштейн Л. Г.), Дон-Амінадо і багато інших.

Редактором був Василевський (Не-Буква).

Дон-Амінадо згадував, що щотижневий аркуш «Дідькової перечниці» користувався «найбільшим

успіхом на гальорці і бельетажі... Аркуш офіційно-гумористичний, неофіційно – центр

колективного божевілля. Все несподівано, дошкульно, нахабно, безцеремонно. Імен немає, лише

псевдоніми, і ті, вигадані в одну мить, тут же на місці».

Газетка висміювала тодішні порядки, вірніше безлад, наростаючий хаос життя, всіх лівих і правих,

а також помірних; висміювалися навіть газетна структура і ціна газети.