Бутовский Николай [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн

БУТОВСЬКИЙ Микола Дмитрович

ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Публіцист.

З дворянської родини. Брат, Бутовський О., – письменник, викладач.

Народився 20 січня (1 лютого) 1850 р. в м. Кременчуці Полтавської губернії Російської імперії

(нині – районний центр Полтавської області України).

Помер не раніше 1917 р. в м. Петрограді Російської імперії (нині – м. Санкт-Петербург РФ).

Закінчив Полтавську військову гімназію (1867) та 1-е Павловське військове училище (1869).

Служив у лейб-гвардійському Павловському полку (з 1869), командував Ризьким учбовим унтер-

офіцерським батальйоном (1895-1899), піхотним полком (1899-1900), піхотною бригадою (1900-

1907), 7-ю Східносибірською стрілецькою дивізією (1907-1910), 32-ю піхотною дивізію Київсько-

го військового округу (1910-1911).

Учасник російсько-турецької війни (1877-1878).

У відставку вийшов в чині генерала від інфантерії (1911).

Друкувався в газетах «Голос», «Російський інвалід», журналах «Російська старовина» ,»Розвід-

ник», «Військовий збірник».

Як літератор дебютував нарисом з театру військових дій (1877).

Б. – автор книг «Військові начерки» (1880), «Про способи навчання та виховання сучасного солда-

та» (1888), «Служба колишня і нинішня» (1890), «Наші солдати. Типи мирного й військового

часу» (1893), «Повісті з сучасного офіцерського життя» (1914).

Перу нашого земляка також «Спогади» (1907).

Серед друзів та близьких знайомих Б. – О. Адлер, І. Львов, Ф. Вендт, М. Рузький, О. Рагоза та ін.

***

СИЛОЮ НЕ ДОПОМОЖЕШ

, з творчого кредо М. Бутовського

Службовий обов’язок має прищеплюєтися, а не нав’язуватися.

ЯКИЙ БОЄЦЬ КРАЩИЙ, з книги М. Бутовського «Виховні завдання командира роти»

Ми зважуємося стверджувати, що солдат, приходячи на службу, не приносить з собою рішуче

ніякого бажання до тієї незвичайної для нього справи, яку його змушують виконувати; все це

перебуває в повній залежності від виховання, яке він одержує, служачи.

…Спостерігаючи за проявом у солдата бажання до своєї справи, ми можемо вказати на наступні

два її види, які найчастіше зустрічаються у військах:

1) один солдат з задоволенням, а іноді навіть із самовідданістю, готовий виконати всяку справу,

яку йому доручається, зовсім не цікавлячи її змістом; він з однаковим запалом йде вартовим, на

навчання, стріляє, носить для роти дрова, виконує всілякі формальності – і робить це з

задоволенням тому, що, по-перше, він сам – людина витримана, а, по-друге, в роті володарює дух,

який не дозволяє іншого ставлення до служби. Про таку людину можна сказати: зразковий,

надійний у всіх відносинах виконавець, але поганий стрілець, неметкий у ланцюзі і взагалі

губиться в усіх тих випадках, де потрібно застосувати власний розум;

2) інший солдат охоче ставиться лише до деяких предметів навчання, але зате цікавиться їхнім

змістом і захоплюється власним розвитком; проте він щоразу зітхає і скаржиться товаришам на

втому, коли потрібно заступати на варту, їхати на навчання, йти на роботу; недбало вартує,

полюбляє недозволенні розваги і відноситься іронічно до всіх військових формальностей; словом,

являє з себе людину, про яку можна, наприклад, сказати: негідник, але відмінний стрілець і

молодець у всіх випадках, де потрібна спритність.

Який же з цих видів ставлення до служби варто вважати задовільним? Що стосується нашої

думки, то ми завжди готові віддати перевагу першим: гарних людей легше зробити майстрами

своєї справи, ніж аморальних майстрів – гарними людьми.

ХОРОБРІ ТІ, КОМУ ЦЕ ДАНО, з книги М. Бутовського «Про способи навчання і виховання

сучасного солдата»

Як б ви не намагалися, ви нікого і ніколи хоробрим не зробите: хоробрими будуть тільки ті,

котрим це дано.

Ми можемо точно і вірогідно сказати, що хоробрість не виховується. Точніше, вона виховується,

але не у військовій школі, а десь глибше – у родині, в близькому колі, у всякому разі, там, де

проходить дитинство. Тут можуть з’явитися навіть етнографічні причини.

Здавалося б, що, не виховуючи, хоробрість не дає і матеріалу для школи, тому що її в мирний час

не можна навіть намацати, а на перевірку виходить, що дає: гарна школа, узагалі виховуючи

людей, охоплює і хоробрих, хоча вони їй навіть невідомі. Зробивши з хороброго солдата члена

гарної військової родини (роти), ви одержуєте в ньому людину, яка в поході буде вовтузитися з

своїми слабшими духом товаришами, і це приносить величезну користь, тому що відбивається на

дусі всієї роти.

Іншими словами, навіть спеціально не виховуючи хоробрості в особистості, ви все-таки можете

давати їй гарний напрямок...

ЗНАЙТИ ТОЧКУ ОПОРИ, з виступу М. Бутовського на загальних зборах членів Товариства

ревнителів військових знань 7 січня 1911 р.

Безпритульний офіцер нудить світом і, у пошуках товариської щирості, нерідко приліплюється до

сумнівної кампанії, яка складає неодмінну приналежність тієї частини військ, де відчувається

ослаблення військово-сімейного початку, де служба й життя офіцерського товариства перебуває у

розладі, який не виправляється струнким впливом старших товаришів на чолі з командиром. У

такому полку, замість привіту, ласки, щирості і взагалі товариської і начальницької уваги, офіцер

зустрічається формалізмом, сухими зауваженнями і доганами. Там, замість виховання любові до

військової справи, військова наука вибивається, офіцер змушують виконувати свою роботу

дисциплінарними заходами; ...індиферентизм начальства і товаришів по відношенню до

внутрішнього життя офіцера відразу дає йому відчувати, що він потрапив в середовище, яка

ніколи не стане йому близьким.

...Необхідно, аби школа давала йому (випускникові військово-навчального закладу – авт.) точку

опори не лише у вольовому відношенні, але й в умінні зайняти себе чимось глибшим, ніж мирні

розваги, котрі зростають на ґрунті неробства і нудьги. Цією точкою опори є, по-перше, любов до

книжки, любов до своєї військової науки, що немислимо без деякого філософського розвитку,

хоча б по відношенню до своєї спеціальності; по-друге, найбільше розширення прикладних знань

по відношенню до найближчої роботи, яка чекає офіцера в полку (додаток науки en grand ще дуже

і дуже далеко, а хто розчаровується на нижчих ступенях школи, для того наука вже пропала); по-

третє, прищеплення військової молоді принципів життєвої і службової порядності, настільки

сильне, щоб її не міг поколивати якийсь сумнівний ментор; а, по-четверте, прищеплення гарячої

прихильності до своєї військової корпорації, яка викликає в хлопця не огиду до неладів, котрі в

ній трапляються, а активне співчуття, тобто неодмінне бажання внести позитивний внесок до

етичної скарбниці своєї військової сім’ї ...

Такий офіцер – ідеал школи. Погляньмо ж, як вона прагне до здійснення цього ідеалу.

І МУШТРУЙТЕ, І ВИХОВУЙТЕ, з навчального посібника Ф. Коваленка «Військова психолого-

педагогічна спадщина»

Розробці проблем військового виховання присвятив низку статей і книг відомий військовий

теоретик генерал М. Д. Бутовський. Він вважав, що потрібне і виховання, і «розумне

муштрування», щоб солдат «не діяв, як фрідріховська машина, а був би в своїй маленькій області

людиною розумною, ініціатором». Звертаючись до офіцерів із закликом «і муштруйте, і

виховуйте!» він одночасно підкреслює: «але тільки – спочатку себе, а потім солдата». У цьому він

бачив кінцеву мету гармонійного поєднання етичного і розумового розвитку.

Умовою такого виховання повинна бути любов солдата до його підрозділу, «щоб хорошій людині

добре жилося в своїй роті і було за що її любити».

Він також підкреслював, що «справедливість вимагає однаково піклуватися як про хороших, так і

про поганих людей що стосується їхніх потреб. Лише за такої справедливості начальник стає

улюбленим і може розраховувати, що його ласкаве слово має ціну в середовищі підлеглих».

НІЯКИХ ІВАНІВ ІВАНОВИЧІВ, з розвідки О. Камєнєва «Армія сильна полковниками»

Про один повчальний приклад діяльності полкового командира розповідає військовий письменник

М. Бутовський. Одержавши в своє командування полк, де не все йшло благополучно, полковник

Авалов дав час дозріти своїм спостереженням і не поспішав вживати швидких заходів.

«Йому хотілося безпомилково намітити центр, біля якого обертається все це неподобство, і він

намічав його поволі, як на заняттях, так і на офіцерських вечірках. Нікому не висловлюючи своїх

думок, він вимірював всяке явище своїм проникливим поглядом, котрий супроводжувався

загадковою усмішкою, яка, в поєднанні з вишуканою делікатністю в поводженні, ставило його в

становище нерозгаданого сфінкса – становище, яке звичайно викликає в людях інстинктивну

обережність.

У нього були свої оригінальні прийоми; це була в повному розумінні людина не слова, а справи;

він ніколи не базікав, не вправлявся в казенному, всім обридлому красномовстві; ніколи не читав

банальної моралі; проте всі його дії були чудово красномовні і пройняті любов’ю та пошаною до

людини. Він високо ставив звання офіцера, прагнув підняти його делікатністю в поводженні і

відкрити прямий і вільний шлях кожному офіцерові для повного задоволення самолюбності.

Службові відносини Авалов строго відокремлював від громадських. Поза службою потрібна,

звичайно, прийнята в порядному товаристві, пристойність; ніяких правил з цього приводу не

встановлювалося, але все якось непомітно набрало того пристойного тону, який командир вніс

своєю появою. Сам Авалов тримав себе в товаристві просто, поводився з офіцерами, як старший

товариш; однак коли справа стосувалася служби, картина поводження абсолютно мінялася: офіцер

повинен був стояти смирно, одержуючи наказ від начальника. Кожен називався за чином і ніяких

Іванів Івановичів не допускалося.

Таким чином, майже непомітно була введена нова система занять: від солдата вимагали не

заучування статутних фраз, а уміння і винахідливості у виконанні своєї простої справи, що легко

досягається за допомогою практичного викладання. Внаслідок цього все пожвавилося і

повеселіло. Відзначивши, що справа пішла на лад, Авалов став давати офіцерам якомога більше

самостійності.

Примушувати людей працювати, не вживаючи для цього ніяких примусових заходів, – це була

особливість Авалова. Чи багато ви, панове, знайдете командирів, які можуть, наприклад,

переконати свого священика, що діяльність його не повинна обмежуватися казенним виконанням

треб і такими же казенними, проголошеними для відбуття номеру, проповідями. Що вплив

духовної персони, особливо на солдатів, може бути могутнім лише у тому випадку, коли священик

щиро і гаряче перейметься етичними інтересами полку.

Авалов умів це зробити; він зійшовся з священиком, вплинув на нього, зворушив його ласкавою

бесідою про духовні потреби солдата. Священик, за бажанням командира, дійсно зближувався з

людьми, розмовляв з ними в ротах, відвідував хворих й особливий вплив мав на заарештованих,

яких приводив своїм ласкавим повчальним словом до повного і щиросердого розкаяння.