Богданович Петр [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн

БОГДАНОВИЧ Петро Іванович

ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Видавець, бібліограф, перекладач. Псевдоніми – П. Б.; П. Богд.

З поміщицької родини.

Народився в кінці 1740 – на початку 1750-х рр. в м. Полтаві Російської імперії (нині –

адміністративний центр однойменної області України).

Помер в 1803 р. в м. Полтаві Російської імперії (нині – адміністративний центр однойменної

області України).

Навчався в Лейпцігському університеті (з 1765), в Англії та Голландії.

Служив у штабі В. Долгорукого, Рязькому полку (1771-1777), працював перекладачем і

помічником бібліотекаря в російській Академії наук (1777-1783), редактором журналу

«Академічні вісті» (1779-1781), видавцем журналів «Дзеркало світла» (1786), «Новий Санкт-

Петербурзький вісник» (1786).

Друкувався в газеті «Санкт-петербурзькі відомості», журналах «Дзеркало світла», «Новий Санкт-

Петербурзький вісник».

Як літератор дебютував перекладом з англійської «Найновішого та достовірного опису Тибетської

держави» в «Академічних вістях» (1779).

Потім настала черга наступних доробків: «Людина в сорок талерів» Вольтера (1780), «Дика

людина, яка сміється з грамотності та звичаїв нинішнього світу (1781), «Нова російська абетка

для дворянських дітей», «Настанова юнацтву в доброчесності та повинності християнській» І.

Сидоровського», Роздуми аглінського пресвітера Додда в темниці», «Скрижалі моралі», «Нова

французька абетка» (усі – 1784), «Нова французький буквар» (1785), «Магомет з Алкораном»,

«Новий спосіб лікування корости» (обидва – 1786), «Історична звістка про розкольників», «Опис

землетрусів в Калабрії і Сицилії» (обидва – 1787), «Абетка російська для малолітніх дітей»,

«Цікава розмова в царстві мертвих», «Правила з дотримання здоров’я» (усі – 1788), «Похвала

безглуздості» Е. Роттердамського, «Кривоніс-сидень, страждальник модний» (обидва – 1789),

«Оковита в руках філософа, лікаря та простолюдина» К. Ліннея (1790), «Письмовник, або

настанову, як писати усілякого роду листи» (1791).

Знайомив Б. читачів і з доробками Д. Фонвізіна, Ф. Еміна, Ж.-Ж. Руссо, Л.-С. Мерс’є, випускав

збірники бувальщин, казок, народних пісень, серед яких «Дідусеві прогулянки», «Ліки від

задумливості й безсоння» (обидва – 1791), «Зібрання російських пісень» (1792).

Наш земляк – також автор анотованих каталогів «всіх книг, які продавалися при Академії наук».

Наш земляк чи не першим на теренах імперії включив в іноземну абетку не відсторонену наукову

лексику, а звичну нам усім сьогодні побутову. Його словники також супроводжувалися короткими

розмовниками, вражаючими прикладами.

Всього зусиллями нашого земляка побачили світ понад півтори сотень творів різних авторів.

Не забував Б. і про край, звідки тяглися його корені: майже весь 1780 р. він провів в Україні,

маючи на меті організувати на її теренах розповсюдження книжок.

З владою, оскільки мав «шкідливу» звичку видавати «не ті твори», спільної мови не знаходив.

Тому

Закінчив життя в злиднях і в невідомості.

Серед друзів та близьких знайомих Б. – Д. Фонвізін, Г. Бужинський, В. Долгоруков, П. Мартинов,

Ф. Туманський, С. Домашнєв, І. Сидоровський, С. Бобров, М. Емін, І.-Ф. Бакмейстер та ін.

***

УСЯКЕ ЗЛО – НАСЛІДОК НЕУЦТВА

, з життєвого кредо П. Богдановича

Усяке благо – від знання, а усяке зло – від неуцтва.

ОСВІЧЕНИЙ ВИДАВЕЦЬ, з книги О. Сухарєва «Хто був хто в Росії від Петра I до Павла I»

Богданович П. видавничу діяльність розпочав в 1779 році, в 1787 відкрив в Санкт-Петербурзі

власну друкарню. Випускав твори французьких просвітителів, збірки російських билин і казок,

народних пісень, естампи і картографічні матеріали.

ПРЕДСТАВНИКАМ ВЛАДИ НЕ ПІДКОРЯЄТЬСЯ, з нарису М. Дмитренка «До Петербурга не

пускати»

Незалежний характер П. Богдановича як письменника й особливо – видавця не міг не повернутися

йому на зле. Коли він на умовах анонімності видав повість Вольтера «Людина в сорок талерів»

(1780), а потім ще декілька творів видатного французького філософа, не виключаючи ««Розмови

дикуна з бакалавром», влада занесла «вільнолюбні» книги в розряд «сумнівних». А видавця – не

благонадійних.

Масла у вогонь підлив роман «Дика людина, яка сміється з грамотності та звичаїв нинішнього

світу (1781), в якому критикувався… існуючий суспільно-політичний лад. Сучасники вважали, що

автором твору був сам видавець, що авторитету йому в очах царату, звісно, не додало.

Невдовзі книгу «Роздуми аглінського пресвітера Додда в темниці», перекладену і видану нашим

невгамовним земляком, частково конфіскували. А тут ще під час слідства у справі О. Радищева на

допиті в Таємній експедиції арештант М. Осипов повідомив про намір нашого земляка перевидати

заборонену «Подорож з Петербурга до Москви».

Не дивно, що у «порушника спокою» почалися зовсім не випадкові «неприємності». Його

звільнили з Академії наук, не взявши в розрахунок прохання не «викреслювати зі списку без

атестату та визначеної винагороди» (1783). Проте й це не приборкало непокірного українця. Він

мав сміливість звернутися зі скаргою на утиски з боку петербурзького обер-поліцмейстера П.

Глазова та генерал-губернатора М. Архарова… до імператриці Катерині II (1792). Чи випадково,

чи ні, але саме у цей час згоріла бібліотека, що належала Б., чим він надзвичайно переймався.

В 1796 р. письменника заарештовують в ході розслідування кримінальної справу по факту образи

ним пристава Мотафіна. Суд приймає рішення про вислання за казенний кошт всієї родини Б. з

Петербурга до Полтави «для проживання без виїзду» і під нагляд поліції. Цікава деталь:

спеціально створений для цього Особливий комітет, затверджуючи вирок, охарактеризував

українця, як «неспокійну й впертого норову людину, котра не підкоряється представникам влади».

Полтави вигнанці дісталися у березні 1797 р., де П. Богданович дізнався, що він повинен

повернути кошти, витрачені на організацію депортації. Більшого цинізму з боку держави годі й

уявити!

Для погашення «царського боргу» письменник продав майже усе своє майно, включаючи ті книги,

що ще залишалися, і зібрання гравюр та художніх полотен.

Проте і на цьому негаразди свободолюбця не закінчилися. Поліція встановила, що він, порушуючи

умови вироку, час від часу залишав Полтаву і виїздив у навколишні села. Вказівка згори не

забарилася: виставити біля будинку, де той мешкав, варту.

Лише після чотирьох років принижень, завдяки зайняттю престолу Олександром I, який не дуже

полюбляв свою попередницю, бунтівника звільнили з-під поліцейського нагляду. А ще приблизно

через рік дозволили «виїжджати, куди він забажає, за виключенням Петербурга».

ВСЕ… ПО БАРАБАНОВУ, з статті Н. Кочеткової «Богданович Петро Іванович»

Переклад з французької мови «Історії математики» Ж.-Е. Монтюкла (перші публікації за підписом

«Петро Богданович», останні – без підпису) Богданович приписував собі, проте, відповідаючи на

запит Академічної комісії, перекладач М. Ковальов вказав, що переклад належить йому і «стоїть,

може бути, помилково, чуже ім’я».

Про статтю «Про Америку», яка друкувалася в 1781р., П. Богданович писав: «Опис Америки не є

переклад, а зібрання з багатьох достовірних повідомлень і переказів, розсіяних в різних частинах

Загальної історії про подорожі, разом з власними деякими міркуваннями». Однак і з приводу цієї

публікації перекладач А. Андрєєв на той же запит повідомив, що «велика частина» перекладена

ним.

У середині 1780-х рр. П. Богданович познайомився з М. Еміном і перевидав ряд творів його

батька, Ф. Еміна. Проте в 1788 р. між ними стався конфлікт із-за не справно надрукованої повісті

М. Еміна «Троянда». Відповідаючи на докори, Б. намагався запевнити, що букви «П. Б.»

означають не його ініціали, а… якогось Барабанова.

ПАМ’ЯТНИЙ ЗНАК НЕ ЛЮДИНІ, А ПТАХОВІ, з кореспонденції В. Рубцової «Тут оселилась

вірна ворона»

Серед гілок високого дерева в одному з дворів Невського проспекту багато років живе звичайна

ворона. Щороку з настанням тепла вона прилітає в свій «будинок», аби вивести тут пташенят.

Дерево і його пернаті мешканці давно стали місцевою пам’яткою, можна навіть сказати гордістю

жителів будинку № 64/11.

За словами Людмили Щукіної, прес-секретаря адміністрації Центрального району, вперше про

петербурзьку ворону чиновники дізналися в лютому 2002 року:

– Якось йду я двором і бачу: товстий кіт крадеться до дерева, а на нього пікірує відразу декілька

ворон. Я придивилася і бачу: на землі пищить пташеня, що випадково випало з кубла. З тих пір в

теплу пору року заходжу в двір і дивлюся, чи на місці кубло. Ворони, птахи розумні, мене

запам’ятали і завжди починають голосно галасувати, коли я сюди заглядаю...

П’ять років тому, під час упорядковування дворів на Невському проспекті, дійшла черга й до

будинку № 64/11. Між іншим, в ньому в 1870-х роках жив бібліотекар Академії наук,

книговидавець Петро Богданович. Знаменитими мешканцями будинку в 1822-1826 роках були

Василь Жуковський і Олександр Воєйков. У 1864 році в будинку № 64 розміщувалася редакція

журналу Некрасова «Сучасник». Після революції 1917 року тут працював Максим Горький.

Робочі виклали у дворі нову плитку, зробили нові лавки і встановили витончені ліхтарі. А

адміністрація Центрального району планує встановити пам’ятний знак вірній вороні. На табличці

буде написано: «Тут в кінці другого тисячоліття поселилася вірна ворона, що звила на верхівці

дерева кубло. Вона прилітає сюди навесні і виховує в цьому дворі пташенят, яких вчить літати».