Богданович Ипполит [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать онлайн

- Богданович Ипполит [Справочник-дайджест] 22 Кб скачать: (fb2) - (исправленную)  читать: (полностью) - (постранично) - Николай Михайлович Сухомозский

 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]


БОГДАНОВИЧ Іполит Федорович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Поет.

З дворянської родини. Брат, Богданович Ів., – письменник; племінник, Богданович М., –

військовий історик.

Народився 23 грудня 1743 р. (3 січня 1744 р.) в с. Переволочній Пирятинського повіту Полтавської

губернії Російської імперії (нині затоплено водосховищем).

Помер 6 (18) січня в 1803 р. в м. Курську Російської імперії (нині – обласний центр РФ).

Похований на міському цвинтарі. Пам’ятник, встановлений у вигляді Психеї, перенесено в

міський сквер (1894).

Записаний на військову службу юнкером (1753).

Навчався в математичній школі при Сенатській конторі, гімназії при Московському університеті, закінчив Московський університет.

Працював наглядачем за класами в Московському університеті (1761-1762), в Комісії з побудови

тріумфальних воріт, для яких склав напис (1762-1763), чиновником Військової колегії (1763) перекладачем Іноземної колегії (1764-1766), секретарем руського посольства при саксонському

дворі (1766-1769), в департаменті геральдики (1799-1780), членом, а потім головою Державного

архіву (1780-1788). Редагував журнали «Невинні вправи» (1763) та «Вечори» (1772), «Зібрання

новин» (1775-1776) та газету «Санкт-Петербурзькі відомості» (1775-1782).

Член Російської академії наук (1783).

Друкувався в журналах «Академічні вісті», «Нові щомісячні твори», «Співрозмовник», «St.

Petersburgisches Journal», «Вільні години», «Санкт-Петербурзький вісник».

Як літератор дебютував віршами у журналі «Корисні веселощі» (1760).

Потім настала черга перекладів «Тисяча й однієї ночі» (1763), «Наніни» Вольтера (1766).

Перший значний твір Б. – повість у віршах «Душенька» (1775) – не лише викликав небувалий

ажіотаж, але й, починаючи з 1783 року, витримав 15 (!) видань. Автора називали генієм.

Щоправда, О. Пушкін був дещо скромнішим: він не визнав за Б. титулу «великий», проте

пойменував візаві «милим поетом» і зазначав, що деякі його сторінки достойні пера Лафонтена. У

свою чергу, М. Муравйов величав нашого земляка «живописцем грацій», а Державін – одним з

«кращих творців пісень».

На Б. звернула увагу Катерина II і замовила написати п’єси, що він і зробив: «Радість Душеньки»

(1786) та «Слов’яни» (1787). За останню автора вшанували діамантовою каблучкою.

Б. – автор перекладу «Поеми на руйнування Лісабона» Вольтера (1801), поем «Особливе

блаженство» (1765), «Блаженство народів» (1810), «Берег» (1812), віршованої повісті

«Добромисл» (1805), збірника «Руські прислів’я» (1785).

Залишив по собі Б. й твори на історичні теми: «Скорочення з проекту про вічний мир Руссо (з

Сен-П’єра)» (1771), «Історичне зображення Росії» (1777), «Мала війна, змальована майором на

службі короля Прусського» (1765).

Зібрання творів Б. у шести томах з’явилося лише після його смерті (1809-1810).

Між іншим, в одному з віршів Б. звертався до Катерини II з відверто критичною оцінкою стану

справ в імперії: «Счастливому в твоем владении народу Осталося иметь едину лишь свободу».

Б. перекладав також Вольтера, Ж. Руссо, Д. Дідро.

Незважаючи на почесті, нашому земляку впало пережити немало гірких хвилин. Так, його

перевели з штату Іноземної колегії до Департаменті геральдики «без утримання, тобто, без шматка

хліба». Він навіть був змушений звертатися до Г. Потьомкіна, а також Катерини II з проханням

про допомогу, а коли її не отримав, подав у відставку і виїхав з Петербурга до брата у Суми (1795).

Тут через два роки відбулися заручини з місцевою багачкою Кіндратієвою, проте до весілля

справа не дійшла. Сучасники Б. прозоро натякали на ображене самолюбство поета.

Перебравшись до Курська (1798), наш земляк продовжує стикатися з матеріальними (змушений

був продати бібліотеку) і не тільки проблемами. Президент Академії наук, членом якої уже

півтора десятка років був Б., відмовляє йому у виданні зібрання творів (1801). Понад те, навіть

промову письменника, яким ще нещодавно захоплювалася уся країна, підготовлену для

виголошення на зборах Академії, визнають недостойною.

Серед друзів та близьких Б. – Г. Державін, П. Сумароков, Г. Брайко, Д. Фонвізін, М. Карамзін, В.

Майков, Я. Булгаков, В. Капніст, Ф. та О. Орлови, Є. Дашкова, М. Херасков, П. Фонвізін, М.

Щепкін, П. Панін та ін.


***

УЯВА СПРИЯЄ БЛАГУ,

з творчого кредо

Іп. Богдановича

Уява поетів сприяє нашому благу, яке марновірство, у відповідності до здорового глузду, прагне

здійснити.

СКУПИЙ, з вірша Іп. Богдановича «Живе в провінції»

Живёт в провинции скупяк,

И хочет вечно жить дурак,

Затем, что предки жили так.

...........................................................

Когда он при конце, впоследки, рот разинул,

Едва успел сказать жене,

Что деньги он в земле покинул,

В саду, в такой-то стороне;

Но чтоб не трогать их, – он умер с тем заветом;

Жена, не тронув их, простилась после с светом.

Вступил в наследство внук,

Но деньги те ещё людских не знали рук,

По завещанью он зарыл их в землю ниже,

Как будто для того, чтоб были к чёрту ближе.


НА САМОХВАЛЬСТВО, епіграма Іп. Богдановича

Разумые дела себе ты ставишь в смех

И говоришь, что ты умнее в свете многих.

Не спорю я с тобой: умнее ты их всех,

Да только не людей, а всех четвероногих.

СИМЕОН ВИЯВИВСЯ ГАРНИМ ПРОРОКОМ, з листа Іп. Богдановича Я. Штеліну

Не пізніше 1772 р.

Милостивий государ! Виконуючи свою обіцянку, надсилаю вам статті про одного з древніх

російських поетів. Симеон Полоцький, московський чернець, переклав віршами книгу Псалмів і

вісім пісень з Священного писання...

…Велика схильність до поезії спонукала його, цілком ймовірно, заримувати Святці чи церковний

календар, який прямує за псалмами і піснями. Патріарху сподобалася ця книга, особливо Святці, які цей чернець зумів перекласти, як і всі інші розділи Псалтирі, добре розміреними віршами, хоча

і без стоп, яких тоді ще не знали.

…Може, в анналах російської історії збереглося кілька анекдотів про походження і життя

Симеона, тому що сучасні йому події досить докладно описані, а цей поет аж ніяк не був тією

особистістю, якою можна зневажити: пригадується, що я десь читав про …його пророцтва і що

пророкування про Петра Великого дійсно сталося. Не дивно, що Симеон виявився гарним

пророком... Приємно вірити в існування цих пророцтв...

…Будьте ласкаві переглянути збірник проповідей Феофана, де зазначені всі його праці. З свого

боку вважаю за честь бути вам у чому-небудь корисним і заодно освітитися вашою вченістю, запевняючи вас у моїй повазі, з чим залишаюся, милостивий государ, вашим відданим і покірним

слугою.

Іп. Богданович.


ЗАБОРГУВАВ ПОНАД ТИСЯЧУ РУБЛІВ, з листа Іп. Богдановича Г. Потьомкіну в листопаді

1785 р.

Заступництво ваше, милостивий государ, є для мене найщасливіше придбання, чому насмілююся

змалювати вашій світлості моє становище. Місце, яке нині в Державному архіві займаю, приносить мені платню тільки 450 рублів; ні сіл, ні земель, ні домівки не маю.

Раніше становище моє підкріплювали різні літературні для Академії роботи, доки літа мої, здоров’я і випадки могли давати до того способи, але такі способи схильні до найхиткішої

тимчасовості; з малою платнею заборгував я нині понад тисячу рублів.

Ваша світлість звикли робити людей благополучними: позбавитися від боргу, одержати тут місце з

пристойною платнею і прославити з чутливою вдячністю ваші милості буде моє благополуччя.


СКРОМНИЙ І МОВЧАЗНИЙ, з книги М. Дмитрієва «Дрібниці із запасу моєї пам’яті»

Богдановича мій дядько бачив у Державіна і в інших петербурзьких товариствах. Він був

надзвичайно скромний і мовчазний. Приходив на вечори завжди дуже охайно і добре одягненим, у

французькому каптані, чепуристо напудрений, з гаманцем, з плоским тафтяним капелюхом під

пахвою. Говорив обережно і розігрував дипломата: він тоді служив в іноземній колегії. Предметом

його розмови було завжди декілька слів про політичні новини, всім відомих. Взагалі, як людина, що бажала здаватися світською, він не зупинявся довго на одному предметі розмови, не вдавався в

міркування, не оголошував своєї думки, ні на чому не наполягав, а ковзав предметами.

Про його скромну зовнішність і мовчазність те ж саме розповідав кн. Дм. Володимирович Голіцин

на одному з своїх літературних четвергів. Богданович, здається, не думав бути автором: написав

«Душку» для власної забави і надрукував на переконання приятеля... Але після її ніщо вже не

далося йому, окрім перекладу маленької поеми Вольтера на руйнування Лісабона.

По смерті Богдановича Карамзін запропонував російським авторам написати епітафію

Богдановичу. Епітафії надсилалися у «Вісник Європи». Були хороші, були й посередні, були й

надзвичайно фігурні. Майже у всіх згадувалися Амур і Душка.

Щоб покласти край цьому конкурсу, Іван Іванович Дмитрієв надрукував у «Віснику» епіграму під

назвою «Епітафія епітафіям», після якої вони й припинилися. Ось вона:

Прохожий! пусть тебе напомнит этот стих,

Что все на час под небесами:

Поутру плакали о смерти мы других,

А к вечеру скончались сами!

НЕ МАВ АВТОРСЬКОЇ САМОЛЮБНОСТІ, зі спогадів Г. Геннаді

Якось до директора Московського театру зайшов хлопчик років п’ятнадцяти, скромний, навіть

сором’язливий, і говорить, що він дворянин і бажає бути актором! Директор, розмовляючи з

незвичним відвідувачем, довідується про його бажання до навчання й віршування; доводить йому

непристойність акторського звання для шляхетної людини; записує його в університет і бере жити

до себе в будинок. Цей хлопчик був Іполит Богданович , а директор театру – Михайло Матвійович

Херасков.

Отож, щаслива зірка привела молодого учня муз до їхнього знаменитого улюбленця, який, маючи

великий талант, умів відкривати його й в інших.

…Кажуть, що життя і характер автора видні в його утворах; проте ми, люблячи останні, завжди

запитуємо про перших в тих людей, котрі особисто знали авторів. Усі знайомі і приятелі

Богдановича одноголосно хвалять його …чутливість, безкорисливість і якусь безневинну

веселість, яку він зберіг до старості і яка робила його приємним в товариському колі. Ніхто не

бачив в ньому авторського самолюбства.

Богданович навіть говорив про поезію і літературу рідко, і завжди з деякою сором’язливістю, властивою йому від природи. Не дивно, що він не любив критики, бо вона лякає всіляке ніжне

самолюбство, і визнавав, що така своєю грубою строгістю могла б зовсім відвернути його від

писання.

Друзі Богдановича , яких він, один раз знайшовши, не втрачав ніколи, – а ще більше талановиті

російські аматори збережуть про нього пам’ять: так що творець «Душеньки» залишиться відомим

для нащадків – як віршотворець приємний, ніжний, часто дотепний і вигадливий.


НЕ НАСМІЛИВСЯ НАДРУКУВАТИ, з передмови П. Бекетова до зібрання творів Іп.

Богдановича

Перебираючи деякі старовинні журнали, я знайшов декілька п’єс, написаних Іп. Богдановичем ще

в молодих його літах, які він, видаючи після того невелике зібрання своїх творів під назвою

«Ліра», не помістив в ньому, а з цієї причини і я не наважився їх надрукувати, як твори, не визнані

самим автором.


ХРЕСТ ВПАВ НА ЗЕМЛЮ, з книги Є. Федорова «Господар Кам’яних гір»

Демидов відрізнявся ще однією жалюгідною пристрастю: він любив грати роль освіченого

мецената, відшукуючи для цього найрізноманітніші приводи. Свого часу в Курську трудився і

помер 1803 року відомий поет Іполит Федорович Богданович, автор «Душки». До приїзду нового

губернатора могила поета занепала: звалився на землю хрест, все заросло могутнім бур’яном.

Демидов відвідав цвинтар, і незабаром за його бажанням на надгробку Богдановича спорудили

чудовий пам’ятник, котрий зображає «Душку».