загрузка...
Перескочить к меню

Потоцкий Павел (fb2)

- Потоцкий Павел [Справочник-дайджест] 25K (скачать fb2) - Николай Михайлович Сухомозский

Использовать online-читалку "Книгочей 0.2" (Не работает в Internet Explorer)


Настройки текста:




ПОТОЦЬКИЙ Павло Платонович


ЕКСПРЕС-ЖИТТЄПИС, найважливіші ціхи біографії

Національний статус, що склався у світі: російський.

Військовий і культурний діяч, історик, бібліофіл, колекціонер.

З дворянської родини. Батько, Потоцький П., – повітовий суддя.

Народився 12 грудня 1857 р. в с. Просяниківці Кобеляцького повіту Полтавської губернії

Російської імперії (нині – Кобеляцький район Полтавської області України).

Замордований слідчими 27 серпня 1938 р. в м. Києві СРСР (нині – столиця України). Похований в

одній з безіменних братських могил на території Лук’янівського цвинтаря.

Закінчив Полтавський кадетський корпус (1874), Петербурзькі артилерійські училище і академію.

Служив офіцером лейб-гвардії 1-й артилерійській бригаді (1877-1902), командиром дивізіону 2-ї

артилерійської бригади (1902-1904); 22-ї (1904) і 25-ї (1904-1907) артилерійських бригад; артилерії

13-го артилерійського корпусу (1907-1908), командиром (1908-1910), інспектором (1910-1914)

артилерії гвардійського корпусу, командиром 2-ї гвардійської піхотної дивізії (1914-1916); 1-го

гвардійського корпусу (1916-1917), перебував у резерві при штабах Київського і Петроградського

військових округів (1917-1918), науковим співробітником Головного управління архівними

справами, членом Ради військово-наукового видавництва, завідуючим Ленінградським військовим

музеєм (1919-1926), директором (1926-1934), науковим співробітником (1934-1938) Музею

України.

Учасник російсько-турецької (1877-1878), російсько-японської (1904-1905), Першої світової (1914-

1917) воєн.

Дійсний член Імператорського Військово-історичного товариства.

Член Ленінградського товариства дослідників української історії, письменства та мови.

Почесний член Полтавської ученої архівної комісії.

Кавалер ордена св. Георгія 4-го ступеня (1914), св. Олександра Невського.

Друкувався в журналах «Російський інвалід», «Урядовий вісник».

Як літератор дебютував книгою «Гвардія російського царя під Нарвою в 1700-1704 роках» (1890).

Потім настала черга наступних доробків: «Історичний музей гвардійської артилерії» (1892),

«Століття російської кінної артилерії» (1894), «Історія гвардійської артилерії з 1682 по 1896 рік»

(1896), «4-я батарея лейб-гвардії 1-й артилерійської бригади» (1898), «До історії Петровського

Полтавського кадетського корпусу» (1900), «Краєзнавство в Росії в другій половині XVIII

століття» (1926).

Всього наш земляк залишив по собі 16 наукових праць.

Власну бібліотеку, яка складалася з 17 тисяч книг, 300 картин, 15 тисяч гравюр і літографій, багаті

колекції зброї, художніх меблів, кришталю та порцеляни, мап України, особистих речей і

малюнків Т. Шевченка, документів гетьманського архіву передав Народному комісаріатові освіти

Української РСР (1926). Безцінні реліквії під назвою «Музей України. Зібрання Потоцького»

проіснувало до кінця 30-х рр. минулого століття і щезло в «засіках Батьківщини».

З більшовицькою владою особливого порозуміння не знаходив. Заарештований за звинуваченням

в участі в контрреволюційній офіцерській організації (1938).

Помер під брамою Лук’янівської тюрми, повертаючись з чергового допиту.

Друга його дружина Єлизавета та її сестра Любов Давидови, онучки героя війни 1812 р.,

розстріляні.

Усі реабілітовані посмертно (1960).

Серед друзів та близьких знайомих П. – Д. Дашков, І. Крип’якевич, О. Єрмолов, І. Лутковський, В.

Табурін, Ф. Ернст, Г. Орджонікідзе, В. Баринова, Е. Ерріо та ін.


***

МОВА БРЕХНІ

, з життєвого кредо П. Потоцького

Мовою брехні правди не скажеш.

СУМНА ДОЛЯ, з монографії Н. Романової «Книжкове зібрання П. П. Потоцького в контексті

історичних реалій»

Головною пристрастю всього життя Потоцького було колекціонування. Кращі букіністи

Петербургу і антиквари Берліна, Лейпцига, Мюнхена, Парижа були його першими знайомими.

Його книжкове зібрання нараховувало 408 назв особливо рідкісних і цінних книг. Багато з них

були з автографами, серед яких: Шевченко, Костомаров, Капніст.

Зібрання військових книг нараховувало 763 назви, вони містили багатий іконографічний матеріал,

рівного якому не мав Петербург. У його колекції знаходилася значна кількість географічних

атласів, гравюр, малюнків і фотографій.

Особливе місце в колекції займали рукописи: листи, підписи, печатки, серед них: Богдана і Юрія

Хмельницьких, Мазепи.

Він збирав фарфорові чашки з військовими українськими сюжетами, види Петербургу на

гравюрах, фарфорі і в живопису.

Після революційних подій 1917 року, які застали Потоцького в Петрограді, він добровільно

передав владі весь свій капітал: маєток, цінні папери і речі.

... Ще до революції Павло Платонович мріяв організувати на своїй батьківщині музей. Тому 1925

року, він звернувся до Укрнауки з проханням прийняти його колекцію. Незабаром отримав

пропозицію передати Києву всі його зібрання з тією умовою, що буде створено музей, і

Потоцького призначать довічним директором цього музею. Така пропозиція відповідала

заповітним мріям, і всі речі були перевезені до Києва.

...Потоцький напружено працював над описом своєї колекції, консультував науковців, проводив

екскурсії, розшукував і купував нові експонати.

Маючи безліч позитивних відгуків про роботу музею як з боку рядових відвідувачів, так і

керівництва країни, можна було сподіватися, що музею ніщо не загрожує. Проте в 1934 році

нарком освіти УРСР Затонський видав наказ про відміну рішення колегії Наркомосвіти 1926 року,

як такого, що має антинародний характер. Вся експозиція колекції, картини і бібліотека

передавалася в розпорядження історичного музею.

Затонський запевняв Потоцького, що, не зважаючи на анулювання угоди, все залишиться, як і

раніше...


МУЗЕЙ РОЗІКРАЛИ, з замітки О. Чередніченко «Павло Платонович Потоцький»

У червні 1927 року до Києва прибуло сім вагонів з унікальним інтелектуальним вантажем –

колекцією, по суті, цілого музею. Та вона так й називалася – Музей України, і в ній

нараховувалося 17 тисяч книг, 15 тисяч гравюр і літографій, 300 картин, а також зібрання

художніх меблів, починаючи з XV-XVI століть, порцеляни, кришталю, зброї, архіву гетьманських

універсалів, карт України. Все це упродовж 40 років по всьому світу збирала одна людина – Павло

Потоцький.

Нащадок козацького роду став військовим фахівцем з артилерії, дослужився до генерала, але все

життя вивчав історію української культури і збирав цінні речі для майбутнього музею. Бібліотека

Потоцького вважається однією з найвидатніших за всю історію нашого бібліофильства. У ній були

унікальні книги з історії України, написані європейськими дослідниками, особисті книги Тараса

Шевченка і майже повне зібрання виданих на той час «Кобзарів».

Цінний вантаж вагою в 38 тонн Потоцький розмістив в одному з корпусів Лаври, а колекціонера

призначили директором Музею. А ще через 10 років старого Потоцького заарештували, побили, і

дорозі до Лукьянівської в’язниці він помер.

Така ж сумна доля спіткала і Музей України: він був знищений, колекцію розтягнули. І лише

каталоги та списки експонатів свідчать про те, якого надбання ми позбавлені.


ВАРВАРИ, з кореспонденції В. Малакова «Як ховали панораму «Голгофа»

Певзнер, немов рапортуючи, доповів:

– Товариш Гальперин! Діаметр рулону не дозволяє проштовхнути його у двері! Доведеться їх

розширити.

– Так у чому річ? Дійте! Чи ви не бачите, що насувається гроза... Художнє полотно – це ж

цінність? Нумо, хлопці!

Пожежні почали несамовито збивати лиштву дверей, брухтами і сокирками довбати товстелезну

цегельну кладку. Вона була непіддатлива, дрібні уламки з дзенькотом падали на камінь,

укриваючи все жовтою пилюкою.

Як раптом, у самий розпал роботи, пролунав нестямно-писклявий вигук:

– Варвари!!!

Всі обернулися і побачили старого з непокритою сивою головою, у якійсь кацавейці і вузеньких

штанцях, що здулися на колінах. Старий тремтів усім тілом, його очі випромінювали одночасно

лютий гнів і жах. Він, не перестаючи, зриваючись на фальцет, кричав:

– Варвари! Зупиніться! Не смійте чіпати своїми брудними руками святині! Зупиніться! Хто тут

відповідає, хто головний?

– Хто ви такий? – по-начальницькому лунко звернувся Гальперин до старого. Той відступив на

крок і, взявшись у боки, з гордою гідністю відповів:

– Я, буде вам відомо, – Потоцький Павло Платонович, головний хоронитель! Я віддав державі

історичні цінності, рівних яким немає в Європі! Негайно припиніть роботи! Я буду телеграфувати

до Москви!

Пожежні хихикнули, але слово «Москва» змусило Гальперина дещо вгамувати свій запал. Він

поштиво підійшов до Потоцького і, узявши його під руку, примирливо мовив:

– Батьку, ми тут не для жартів, і ви не клоун! Не відволікайте робітників! Я вас розумію. Відійдімо

у бік, щоб не заважати нікому.

І вони ввійшли в собор. Пожежні продовжували працювати. Коли Гальперин з Потоцьким

з’явилися знову, рулон уже був утягнутий у отвір і встановлений вертикально в коридорі біля

торцевої стіни. Під стовпом утворилася купка сухої ґрунтовки і фарб, що осипалися з полотна.

... Наближався теплий літній дощ. Потоцький, якось особливо скорботно схиливши сиву голову,

квапливо шкутильгав до себе – у колишній корпус митрополичих півчих, що біля Троїцьких воріт

лаври.


ЗВИНУВАТИЛИ В ТЕРОРИЗМІ, з розвідки Т. Ананьєвої «Потоцький Павло Платонович»

Потоцький швидко ввійшов до когорти військових істориків, його праці отримали схвальні

відгуки на сторінках фахових періодичних видань. З самого початку дослідницька праця

Потоцького базувалася на архівних матеріалах, а також мала науково-організаційну складову. Він

став одним з засновників Російського військово-історичного товариства, багато зусиль докладав

до створення військових музеїв.

Серед творчих планів Потоцького було й створення загального Військово-історичного музею. Він

розробляв теорію музейної справи, принципів формування та збереження музейних фондів.

...Влітку 1938 р. 81-літнього генерала було звинувачено в скоєнні терористичних актів та

контрреволюційній діяльності. Під час арешту вилучено коштовні колекційні та особисті речі, за

кілька днів прийнято постанову про знищення щоденників, листування, праць Потоцького. Таким

чином були вирішені головні завдання – експропрійовано цінні речі, ліквідовано документи, які

доводили непричетність Потоцького до будь-яких політичних заколотів.

Водночас за лічені дні НКВС довело арештанта до того, що він підписав «зізнання» про

приналежність до контрреволюційної організації, після чого протягом майже місяця не дав

жодного свідчення.

Він помер 27 серпня 1938 р., як зазначено в справі, від паралічу серця.

Дружина Потоцького, уроджена Давидова – онука знаменитого генерала-героя війни 1812 р.,

поета Дениса Давидова, та її сестра були заарештовані та розстріляні 5 жовтня 1938 р. Знищивши

людей, які мали права на колекцію, знали її склад і цінність, представники влади розпорошили та

пограбували унікальні історичні речі. Доля більшої частини колекції залишається невідомою,

лише окремі її експонати, гравюри, книжки, рукописи виявлено по архівах, музеях та бібліотеках.


ОБГОВОРЮВАЛИ П’ЄСУ, з розвідки М. Чудакової «Життєпис Михайла Булгакова»

У розпочатому в 1923 році романі про громадянську війну в Україні прізвища героїв були не

вигадані, а реальні. ...Захар Якович Мишлаєвський, який закінчив ще в першій половині XIX ст.

Київську духовну семінарію, в 1859 році числився в «Списку чиновників і викладачів Київського

військового округу». Старий киянин, історик краю А. А. Петровський в нашій розмові 9 жовтня

1980 року, упевнено сказав: «Це прізвище військове. Був такий помічник начальника штабу

Кавказького військового округу – в Тифлісі – Мишлаєвський Олександр Захарович; у нього був

син... На весь список військових чинів одна людина з таким прізвищем».

Співбесідник розповідав далі:

– Коли у нас в Києві йшли «Дні Турбіних», я говорив про п’єсу з Павлом Платоновичем Потоцьким

і, пам’ятаю, запитав у нього: «Як Ви думаєте, чому Булгаков дав героєві таке прізвище – «Турбін»?

І він сказав:

– Дуже зрозуміло, чому. Був такий командир лейб-гвардії Волинського полку, генерал-майор

Олександр Федорович Турбін – він, я думаю, приїжджав перед першою світовою війною до Києва

і читав лекції в штабі Київського військового округу. Ось Булгаков і узяв його прізвище.


З КОЛЕКЦІЇ ПОТОЦЬКОГО, замітки О. Петрова «Виставка «Холодна зброя в культурі народів

Кавказу і Середньої Азії» в Петербурзі»

Кинджал – кама з піхвами. Перша половина 19 століття. Сталь, срібло, кістка, дерево, шкіра, галун; шліфовка, гравіювання, чернь, скань, імітація зерні. На лицьовому боці рукояті на

накладній срібленій пластині напис арабською графікою – «Для тебе достатньо смерті і славі, о

мулла!» і дата «1243» (1827/28 г); на тильному боці на кістці надряпано напис «1849 Грудня 20 х

Р.S»

Ця зброя – з колекції генерала від артилерії, військового історика, творця першого в Росії

полкового музею Павла Платоновича Потоцького.

Кинджал зацікавив нас тим, що він має явно витримане асиметричне лезо. Спуски справа

відверто довші, ніж зліва. Можливо, в цьому проявилося бажання додати бойовому кинджалу

бодай якісь господарсько-побутові функції.




Загрузка...

Вход в систему

Навигация

Поиск книг

 Популярные книги   Расширенный поиск книг

Последние комментарии

Последние публикации

загрузка...